Вікінг у моєму ліжку

1. Біда на носі

Готель «Вікінг» у Флотбі був відомий на всю Британію — не завдяки смачній кухні чи розкішним морським краєвидам, а тому, що там жив і працював справжній вікінг. Люди приїжджали з далеких країв, щоб побачити Сіґурда. Врешті-решт, там було на що подивитися. Він мав страхітливу чорну бороду й вуса, і скрізь, де б він не бував, усі звертали на нього увагу. Можливо, тому, що він частенько вимахував над головою своїм величезним мечем Носодлубом.

Ніхто не був до кінця певний, яким чином цей Сіґурд з’явився у Флотбі наприкінці XX сторіччя, але Сіґі розповідав усім чудернацьку історію:

— Я з Гедебі в Данії. Пливу з Ульриком Чорнозубом. Сиджу дуже довго на човні і мені дуже нудно. Велика бойова флотилія. Ми пливемо всіх убити і все грабувати. Але спускається туман, як чорна хмара, хмара-примара. Човни в тумані, нічого не видно, ніби шолом упав на очі. Ми слухаємо море. Я сиджу на носі човна, а човен налітає на скелю, трох-торох. Я падаю. Плюсь. Дуже мокро, дуже зимно. Я встаю. Де човен? Човен пропав. Я лізу на кручу. Підходжу до хати. Агов! Це ж я! Там вивіска зі мною — готель «Вікінг». Я заходжу. Ось і я. Сіґурд із Гедебі в Данії. Вітаю, доброго ранку! У кожній кімнаті тепла ванна. Дуже добре, дякую. Туалети ось там. На добраніч!

Тут Сіґурд кланявся своїм слухачам, і всі йому гаряче плескали. Багато разів він розповідав цю байку. Адже майже рік уже мешкав у готелі «Вікінг». Бідолашних власників готелю, пана і пані Елісів, він доводив мало не до сказу.

Пояснювалося це все дуже просто. Сіґурд потрапив з десятого сторіччя прямісінько в двадцяте. Відтоді змінилося багато речей, і Сіґі ніяк не міг до них призвичаїтися. А пан і пані Еліси ніяк не могли призвичаїтися до нього.

А от Еліси-діти, Тім і Зоя, вважали, що Сіґі — просто чудо. їм подобалося показувати його друзям, а Зоя навіть доклала неймовірних зусиль, щоб навчити Сіґурда розмовляти хоч трохи англійською.

А ще була пані Тиблетовата, вдова, котра спочатку поселилася в готелі тимчасово, як гостя, але потім залишилася ще… і ще… і ще.

Ні для кого не було таємницею те, що Сіґі до нестями в неї закохався, а Тибця, як він її сентиментально називав, відповіла взаємністю недоумкуватому вікінгу. Було цілком очевидно, що вони планують одружитися.

Прийняти таке рішення було легко, але пізніше виникло багато галасу й непорозумінь.

— Ми мати всезілля по-вікінзьки! — оголосив Сіґурд.

— Весілля, а не всезілля, — виправила його Зоя.

— Ах! Весілля по-вікінзьки! — вигукнув Сіґі, змахнувши над головою Носодлубом, і розтяв ним навпіл абажур довкола лампи. Звідти сипонули іскри, і світло в готелі згасло.

— Хто це я? — заревів Сіґурд, трощачи найближчий стіл.

— Треба казати не «Хто це я?», а «Де це я?»

Пан Еліс тяжко зітхнув і попрямував до скриньки з електричними запобіжниками. За кілька хвилин знову спалахнуло світло. Сіґі миттєво зірвався на ноги, оскаженіло розмахуючи мечем.

— Де зробив це? Сіґурд його вб’є!

— Не треба нікого вбивати, Сіґурде. І треба казати не «Де зробив це?», а «Хто зробив це?»

— Хто зробив це? — поволі повторив Сіґурд.

— Хто зробив що? — здивувався пан Еліс, повертаючись у кімнату.

Сіґі подивився на пана Еліса, а тоді на Зою, намагаючись збагнути це нове речення. Але це було вже для нього занадто. Його очі звузились у щілини.

— Я його вб’ю! — просичав він.

— Кого вб’єш? — остаточно розгубився пан Еліс.

Пані Тиблетоватій урвався терпець. Вона величаво звелася на ноги й почала на всіх репетувати.

— Годі вже плести дурниці. Може, краще займемося весіллям. Ми візьмемо шлюб у церкві зі священиком, у білій сукні з вуаллю.

Тім захихотів і шепнув сестрі:

— Я й не знав, що священики вбираються в білі сукні з вуаллю.

— Тсс! Тибця мала на увазі зовсім інше.

Зоїну відповідь майже не було чутно, бо Сіґурд з гуркотом виліз на обідній стіл.

— Одіне великий! — заревів він. — Я кажу, що ми мати весілля по-вікінзьки. Ми вбивати десять овець, п’ять корів, вісім свиней і сорок курчат. Ми робимо вогнище для Тора благословити наше весілля. Тоді ти жінка вікінга.

Пані Тиблетовата підсмикнула спідницю й також вилізла на стіл поруч зі своїм майбутнім чоловіком.

— Хвилиночку, Сіґурде. Ми не робитимемо жодних жертв. Я матиму білу весільну сукню — та хай йому грець! Я маю на увазі білу весільну сукню, — і ми візьмемо шлюб у церкві зі священиком або взагалі не одружимося.

— Весілля по-вікінзьки! — ревів Сіґурд, розмахуючи Носодлубом, що знову мало не зачіпав лампу.

— У церкві! — верещала пані Тиблетовата, тупаючи ногою по столу. Зненацька стіл гучно затріщав і розвалився під їхньою вагою. Сіґурд і Тибця пропали з очей, а за кілька секунд на підлозі заворушилася, борюкаючись, якась безформна маса.

Вони вчепилися одне в одного, намагаючись зіп’ятися на ноги.

— Добре, Сіґі, ти переміг, — зареготала пані Тиблетовата. Але вікінг низенько їй уклонився.

— Ми брати шлюб у церкві, — погодився він. — Я твій навіки.

Тім обурено відвернувся.

— Фу-у! — скривився він. — Мене зараз знудить.

Узгодивши нарешті деталі весілля, Сіґурд і пані Тиблетовата пішли до священика. Усе йшло добре, аж поки священик не запитав у Сіґурда, яке в нього прізвище.

— Прізвище? — перепитав ошелешено Сіґурд.

— Так. Ось моє прізвище — Батертабс. А ваше?

— Батертабс?

— Ага… то вас звати Сіґурд Батертабс. Досить незвичне ім’я як на вікінга.

Пані Тиблетовата втрутилася в розмову.

— Ніякий він не Батертабс. Він просто не розуміє вас. Чи, може, ви гадаєте, що я б одружилася з людиною, котру звати Сіґурд Батертабс? Якщо вже вам потрібне прізвище, назвіть його Вікінгом. Воно нічим не гірше за інші.

І ось настав час шлюбу Сіґурда і пані Тиблетоватої. Тибця здійснила своє бажання, прибувши до церкви в довжелезній білій весільній сукні з вуаллю. І Сіґурд здійснив своє бажання. У розпал церемонії він пожбурив на церковну підлогу в’язку гілочок, підпалив їх і здійняв угору руки.

— Почуй мене, Торе, — загримкотів він. — Благослови цей шлюб. Нехай буде щаслива пані Теплахата. Нехай…

Зворушлива Сіґурдова промова урвалася на півслові, бо священик почав перелякано гасити вогонь водою з церковної купелі. Почулося гучне шипіння, все вповилося хмарами диму, а гості вибігли кахикаючи з церкви і рушили прямісінько в готель «Вікінг», щоб розпочати святкування. Пан Еліс відкоркував кілька пляшок шампанського. Сіґі, мабуть, подумав, що делікатні невеличкі келихи занадто малі для пиття. Він схопив глечик з водою й вилив її кудись убік.

Пролунав розгублений вереск.

— Ой! Я вся мокра! Наскрізь! Моя нова суконка! — зарепетувала дружина священика, дивлячись із роззявленим ротом на свою облиту сукню.

Сіґурда це засмутило.

— Прошу вибачаюся, я зроблю вам краще, — залопотів він і почав обтирати пані Батертабс своїми величезними волохатими ручиськами. Вона заверещала з новою силою.

— Ай! Геть від мене, варваре! Не доторкайся, бо я викличу поліцію! На поміч… поліціє!

Їй на допомогу прийшла пані Еліс. Вона відштовхнула Сіґурда й заходилася рятувати пані Батертабс. Сіґурд тим часом відкоркував ще дві пляшки шампанського, вилив його в глечик й умостився в кріслі. Він закохано подивився на свою нову дружину й підняв на її честь свого глечика з шампанським.

— Твоя корова! — крикнув він.

— Твоя корова? — не зрозумів пан Еліс. — Корова?

Зоя захихотіла.

— Мабуть, тату, він хотів сказати: «Твоє здоров’я!»

Пан Еліс розреготався.

Невдовзі вже всі гості вітали одне одного піднятими келихами й вигуками «Твоя корова!» А тоді якийсь мудрагель почав натомість кричати: «Твоя свиня!» Усі аж хапалися за животи від реготу. Один тільки Сіґурд нічого не казав і нічого не міг зрозуміти.

Зоя, в якої аж сльози текли по щоках зі сміху, присіла біля нього. Вона намагалася йому все пояснити, але не годна була стриматися від нападів реготу.

Ніхто не зауважив, як до кімнати увійшов низенький кістлявий чоловічок у темному костюмі, що підозріло розглядався довкола. Він почав щось дуже серйозно говорити гостям і врешті-решт підійшов до пана Еліса.

— Я перепрошую, — вимовив він голосом, що долинав немовби з якоїсь малесенької консервної банки, — але мене звати пан Трип. Я вже четвертий день живу у вашому готелі.

— Чудовенько, — реготнув пан Еліс. — Надіюся, вам тут добре.

Пан Трип підступив на крок.

— Цього я не можу вам підтвердити. Розумієте, пане Еліс, я працюю у відділі охорони здоров’я. І мене дуже стурбувало те, що страви в цьому готелі подає один із найбрудніших, найнеохайніших і найогидніших офіціантів з тих, яких мені доводилося бачити.

Панові Елісу було вже тепер не до сміху.

— Що ви маєте на увазі, пане Трип? — запитав він.

— Я маю на увазі вашого так званого вікінга. Він становить загрозу здоров’ю оточуючих. Він бридкий. Я збираюся написати звіт про цей готель у відділ охорони здоров’я, а це означає, що вас негайно закриють, якщо ви не вжиєте негайних заходів. Гарного вам дня, пане Елісе.

Кістлявий чоловічок пішов собі геть, прослизуючи повз гостей, немов слимак крізь листя.

Пан Еліс заціпенів на місці, лице йому зблідло, і він уже зовсім не відчував тієї радості, що переповнювала його впродовж останніх кількох годин.

2. Таксі!

Коли пан Еліс розповів усім про візит інспектора охорони здоров’я, гості, звичайно, засмутилися… Особливо Сіґурд…

— Я не брудніший! — кричав він, гупаючи себе кулаками у груди. З його хутряного кожуха здійнялися хмари куряви, а міль, що там замешкала, вирішила за краще покинути свої теплі гніздечка.

Пані Тиблетовата присіла з лютим виразом у гострих очах.

— Не варто панікувати. Маємо знайти вихід. У чому взагалі проблема?

Пан Еліс важко зітхнув.

— У тому, що готель закриють і ми збанкрутуємо, якщо тільки не знайдемо Сіґі якоїсь іншої роботи.

Як не дивно, Тибцю це аніскілечки не схвилювало:

— Я справді не розумію, чого ви так переймаєтесь. Адже відповідь цілком ясна. Ми забираємо мого любого чоловіка з кухні і знаходимо йому якусь іншу роботу.

— Наприклад? — поцікавилася Зоя.

— Застелювання ліжок? Садівництво? Прибирання кімнат? — запропонувала на вибір пані Тиблетовата.

Пан і пані Еліси замислено перезирнулися. Вікінг доволі швидко опанував обов’язки офіціанта. Можливо, його можна навчити й чогось іншого. Пан Еліс підвівся.

— Ну, гаразд, Сіґі, чи не хотів би ти стати покоївкою?

— Тату… та він не може бути покоївкою! Він має бути покоївцем! — захихотів Тім. Пан Еліс посміхнувся. Сіґурд мав спантеличений вигляд.

— Я хочу, Сіґі, щоб ти чистив кімнати. Розумієш?

— Я розумію. Я чищу гармати.

— Та не гармати, а кімнати. Пан Джонсон виїжджає з кімнати номер дев’ять. Я хочу, щоб ти зібрав з його ліжка всю постіль і заніс її до пральні, гаразд?

— Всьо буде чотко, шеф, — відповів Сіґурд, прямуючи вгору сходами, а пан Еліс ошелешено подивився йому вслід.

— Де, в біса, він навчився цього «всьо буде чотко, шеф»?

Тім почервонів як рак і кудись заквапився, залишивши пана Еліса наодинці зі своїми здогадами.

Сіґі піднявся нагору й попрямував до дев’ятого номера. Він постукав у двері і, не почувши відповіді, зайшов у кімнату. Там і досі був пан Джонсон, який спав мертвим сном, накрившись ковдрою. Сіґурд нахилився над бідолашним гостем і закричав йому на вухо.

— Гей, ти! Я чищу гармати. Я чищу нині. Вставай і йди геть!

Пан Джонсон поворушився й застогнав.

— Що? Що сталося? Слухайте, в мене страшенно тріщить голова, і я маю звільняти номер аж за годину. Залишіть мене в спокої. Я хочу спати.

Але на вікінга це все не справило жодного враження.

Пан Еліс звелів йому забрати постіль з дев’ятої кімнати, і він не збирався порушувати цей наказ.

Сіґурд видобув Носодлуба й націлився ним на пана Джонсона.

— Я чищу гармати! — просичав він.

— Ну й добре, можете йти чистити свої гармати, тільки залишіть мене в спокої, — пан Джонсон позіхнув і відвернувся.

Сіґурд подивився на нещасного гостя. Запхав Носодлуба назад у піхви і заскрипів зубами. Тоді нахилився і схопив простирадло з усіх чотирьох кутів. Одним могутнім рухом він закинув усю постіль разом із ковдрою собі на плечі, а пан Джонсон, потрапивши в пастку, тріпався, намагаючись визволитися.

— Гей! Та що це діється! Поклади мене на місце, бовдуре!

— Я робити порядок! — викрикнув Сіґі, переможно тупаючи сходами вниз.

— Не порядок, а бардак! — долинув із ковдри приглушений голос. — Негайно відпусти мене. На поміч!

Пані Еліс першою почула крики, що доносилися з підсобних приміщень готелю, і квапливо побігла глянути, що ж це діється. Побачила там Сіґурда, котрий чалапав убік пральні з великим мішком на спині. Мішок звивався, репетував, і з нього навсібіч стирчали руки й ноги.

— Сіґі? Що тут відбувається?

Вікінг вишкірився.

— Я чищу гармати. Це дев’ята, — з цими словами він пожбурив лантух на підлогу.

— Ой!

Пан Джонсон почав виборсуватися з-під простирадл. Його ноги були спутані, тому він тричі впав, аж поки спромігся випростатися перед Сіґі, побагровілий і розлючений.

— Ідіоте! — заверещав він. — Йолопе! Тупаку! Бамбулисько!

Сіґі відсахнувся, бо пан Джонсон кидався на нього.

— Я ще ніколи не потрапляв до такого готелю!

Пані Еліс поспіхом намагалася врятувати ситуацію.

— Пане Джонсон, мені страшенно прикро. Сіґурд ще не зовсім розуміє готельні інструкції, — почала вона перепрошувати. — Ходіть зі мною, і я обіцяю зробити вам велику знижку під час розрахунку.

Легенько підтримуючи пана Джонсона попід руку й відводячи його вбік, вона люто зиркнула на Сіґурда:

— А ти чекай тут і нікуди не йди!

Залагодивши все з паном Джонсоном, пані Еліс одразу побігла шукати свого чоловіка. З ним відбулася серйозніша розмова.

— Кіфе, з мене вже досить. Я не збираюся все життя давати нашим гостям знижки через того абсолютно безнадійного вікінга.

Пан Еліс заспокійливо пригорнув до себе жінку.

— Не журись. Я оце, здається, маю непоганий задум.

Пенні Еліс поглянула на чоловіка.

— Ти ж пам’ятаєш, як я завжди нарікав на те, що мушу забирати гостей з вокзалу і привозити сюди? То оце я й подумав, що можу навчити Сіґурда керувати автом, і він зможе це робити сам!

— Ти певний, Кіфе? Тобто гадаєш, що Сіґі з цим упорається?

— Та звісно, що тут такого! Він буде в захваті. Почуватиметься як риба в воді.

— Хотіла б вірити, що так воно й буде, — пробурмотіла пані Еліс, передчуваючи біду.

Перший урок водіння Сіґі отримав на паркувальному майданчику готелю. Пан Еліс заздалегідь подбав про те, щоб там не було жодної іншої машини. Сіґурд зі страшенно гордим виглядом умостився на передньому сидінні. Він тихенько гудів собі в бороду — «бррр-дрррр» — і шкірився, мов божевільний, до пані Тиблетоватої, котра стояла біля чорного ходу, дивлячись на нього.

— Уяви собі, що це корабель, — давав йому інструкції пан Еліс. — Оце кермо керує стерном.

Сіґурда це спантеличило.

— Нема весел. Нема вітрил. Нема корабля. Нема флоту.

Пан Еліс витер собі чоло.

— Ну, можливо, й нема, — погодився він, зміркувавши, що задум навчити Сіґурда керувати автом був, певно, не таким уже й чудовим. Він набрав повні груди повітря. — Послухай-но, завдяки цьому керму машина поїде, куди тобі заманеться. Ясно?

— Всьо буде чотко, шеф, — вишкірився Сіґурд.

— Ну от, повертай ключ і заводь мотор, — показав пан Еліс на замок запалювання.

Сіґурд крутнув ключем, і двигун ожив. Як і сам Сіґі. Він захоплено вигукнув, заплескав у долоні, підстрибнув на сидінні і знову загудів — «бррр-дрррр». Пан Еліс намагався не звертати на нього уваги.

— Це ручне гальмо. Зніми його ось так. Постав ногу на педаль зчеплення і натисни її. Правильно. А тепер ми перемкнемо цей важіль коробки передач на першу швидкість. Бачиш ту іншу педаль? Це педаль газу. Легенько на неї натисни, одночасно відпускаючи зчеплення, і гей-ой-ай-яй-я-я-я-я-я-я-я-яй!..

Раптом їх понесло. Смикаючись і стрибаючи, машина рвонула кудись по майданчику. З-під її коліс вилітали камінці, градом осипаючи пані Тиблетовату. Пан Еліс ухопився за кермо, намагаючись скерувати авто в якомусь певному напрямку. Нарешті двигун заглухнув, і машина різко зупинилася.

Сіґурд відчинив дверцята, вистрибнув з авта й оскаженіло почав виконувати на паркувальному майданчику танець тріумфу. Пані Тиблетовата долучилася до цього танцю, а пан Еліс сидів відсапуючись у машині й дякував Богу за те, що залишився живий. Зненацька Сіґі знову опинився на сидінні водія.

— Ще раз, — вигукнув Сіґі. — Я їду швидше.

— Вгамуйся, — відповів пан Еліс. — Менше емоцій. Гаразд, заводь двигун і цього разу ми перемкнемо на другу передачу.

— Вдруге перелячу! — перекрутив на свій лад Сіґурд.

— Тобі видніше, — буркнув пан Еліс, а двигун тим часом завівся, й маленьке авто застрибало майданчиком. — Натисни зчеплення, — заволав пан Еліс, перекрикуючи гуркіт старенького двигуна. — А тепер перемикай на другу передачу.

— Вдруге перелячу! — знову перекрутив Сіґі, а швидкість авта зросла відразу на тридцять кілометрів на годину.

— Повільніше, Сіґі! Не газуй! Забери ногу з педалі! Слідкуй за поворотами! Зміни швидкість! Повільніше! Повертай ліворуч! Не праворуч! Ліворуч! Зміни швидкість! Кермуй! Обережно!.. — пан Еліс безпомічно щось вигукував, а його авто неслося дедалі швидше й дедалі ширшими колами.

— Бррр… дрррр… бррр… — верещав Сіґурд, оскаженіло шкірячись.

Пан Еліс затулив руками очі. Слова «вдруге перелячу» тепер викликали в нього справжній переляк.

Саме цієї миті Сіґурду набридло кружляти колами, і він смикнув кермом у протилежний бік. Цей поворот був настільки різким, що авто мало не перевернулося. Пана Еліса пожбурило на бічні дверцята, а коли він знову поглянув уперед, то з острахом побачив, що їх несе прямісінько в готельний сад. Машина з оглушливим тріском підскочила на бордюрі, й ось вони вже мчали по траві. Пан Еліс зробив останню спробу оволодіти кермом і врятувати їх обох, але було вже запізно.

— Бррр… дррр… бррр… — ще встиг прорепетувати Сіґурд, поки авто, зробивши останнє прискорення, промчало галявиною й пірнуло капотом прямісінько в готельний ставок.

— Вода! — повідомив Сіґурд. — Плюсь-плюсь! Я виходжу.

Він виліз зі свого сидіння прямо у ставок і побрьохав до берега. Авто занурилося ще трохи глибше. Пан Еліс вибрався з пасажирського сидіння й поплентався слідом за вікінгом у бік готелю.

Сіґурд з величезним розчаруванням подивився на напівзатоплену машину.

— Це авто ні до чого, — мовив він, хитаючи головою. — Не плаває. Погане авто. Я йду чистити гармати для пані Еліс.

Пан Еліс розпачливо дивився, як Сіґі чалапав до готелю. Він знав, що скоро сюди повернеться пан Трип, але вже не мав сили щось вдіяти.

3. Смертохрап!

Майже годину аварійний евакуатор витягав авто з готельного ставка. На щастя, крім того, що авто було мокре, воно не зазнало великих ушкоджень. Звичайно, воно тепер не заводилось, і його довелося відбуксирувати до гаража, щоб там добряче висушити. А Еліси так і не могли придумати, чим їм зайняти Сіґурда.

Тім запропонував, щоб Сіґурд заносив гостям у номери їхні валізи, але пані Еліс засумнівалася в цьому:

— Я думаю, почасти проблема в тому, що Сіґі не вміє нормально розмовляти з людьми. Адже він, як не крути, походить з X століття. Йому, мабуть, так важко.

Її чоловік ледь усміхнувся й поцілував дружину в щоку.

— Яка ти поблажлива. Сіґурд витворяє такі жахливі речі, а ти все йому вибачаєш.

— Тому що він опинився в часовій пастці. На відміну від тебе, Кіфе. А от якщо ти негайно не підстрижеш живопліт, ТОБІ я цього точно не вибачу.

— А… до речі, стосовно живоплоту в мене виникла дуже гарна думка, — озвався пан Еліс. — Нехай садівництвом займеться Сіґурд. Ідеальна для нього праця. Підрівняти трохи травичку, підстригти живопліт і таке інше — робота не бий лежачого.

Пані Еліс засумнівалася.

— Може й так, Кіфе, але стосовно Сіґурда, боюся, ти помиляєшся. Хоч можна спробувати. Гіршого, ніж із прибиранням кімнат, мабуть, не станеться. Ой лишенько… поглянь-но на пані Тиблетовату, вона щось не надто радісна. Цікаво, що ж там сталося.

І справді, пані Тиблетовата мала страшенно зажурений вигляд і зовсім не була подібна на саму себе. Вона хапливо підбігла до пані Еліс.

— Не знаю, що мені й робити. Просто не знаю, — повторювала вона.

— Прошу вас, пані Тиблетовата, спробуйте заспокоїтися, — порадив пан Еліс. — У чому справа?

— Я щойно мала таку жахливу телефонну розмову. Не знаю, що тепер робити. Пам’ятаєте мою сестру, ту, що приїжджала на весілля… вона живе в Шотландії. Так ось, щойно потелефонував її сусід і повідомив, що вона дуже невдало впала. Її забрали в лікарню з не знати якими переломами. — Вона повернула своє поблідле обличчя до пана Еліса. — Що мені робити?

Пан Еліс узяв її руки й легенько стис.

— Пані Тиблетовата, їдьте до своєї сестри. Ви їй потрібні. їдьте в лікарню й переконайтеся, що з нею все гаразд. Побудьте з нею, скільки буде потрібно.

Пані Тиблетовата вдячно захитала головою.

— А що буде з…?

— За готель не турбуйтеся, — втрутилася пані Еліс.

— Я мала на увазі Сіґурда, — прошепотіла пані Тиблетовата. — Що буде з моїм чоловіком? Він же така дитина!

— Залиште його з нами. Він тільки заважатиме вам, якщо його повезти в Шотландію. А з нами він не пропаде, — сказала пані Еліс, нишком перехрестивши за спиною пальці.

— Ага, ми за ним припильнуємо, — підтвердив Тім. — Він може навчити мене, як битися на Носодлубах.

— Гммм, це дуже придасться! — пробурмотів пан Еліс.

— Ой, дякую вам, дякую. Я так надіялася, що ви зможете про нього подбати, — розчулилася пані Тиблетовата. — Я побіжу пакувати речі, щоб устигнути на перший поїзд із Флотбі, - і з цими словами вона потупотіла сходами вгору.

Пані Еліс дивилася їй услід.

— Сіґі з нами не пропаде, — повторила вона. — Ой лихо, і чого ж я таке сказала?

Сіґурд мало не здурів, довідавшись, що його найдорожча Тибця від’їжджає на кілька днів. Він смикав себе за бороду й волав до небес:

— Почуй мене, Одіне! Почуй мене, Торе! Поверніть назад жінку-вікінга. Я принесу вам велику жертву!

— Вона ж їде тільки на пару днів, Сіґі, — зауважила Зоя. — Чого ти так галасуєш. Краще б допоміг припильнувати за готелем.

Сіґурд замовк. Він випростався, вихопив із піхов Носодлуба й пожбурив його вгору. Меч застряг у стелі, та все ж таки це був величний жест.

— Я, вікінг Сіґурд, — заревів він, — присягаюся всіма богами захищати готель, аж доки настане великий день повернення жінки-вікінга!

Це була зворушлива промова, хоч і цілком безглузда, а коли Сіґурд висмикнув зі стелі свого Носодлуба разом із півтонною штукатурки, всі засумнівалися, чи справді вони хотіли б мати ось такого захисника готелю.

Тім подивився на Зою й закотив очі.

— Він явний псих, — прошепотів він їй.

— Коню ясно, — відповіла Зоя й вийшла з кімнати в пошуках відерця, в яке можна було б позбирати рештки штукатурки.

Пан Еліс тим часом вивів Сіґурда надвір, щоб показати йому височенький живопліт, яким був оточений сад.

— Його треба добре підстригти, Сіґі.

— Добре підстригти? — перепитав ошелешений Сіґі.

— Так. Дивися, це пила для живоплоту. Вона електрична, — пан Еліс увімкнув електропилу.

Сіґурд сахнувся, вихопив Носодлуба й почав знавісніло ним розмахувати над паном Елісом, немовби готувався до грандіозної битви.

Пан Еліс засміявся й вимкнув пилу.

— Вона не атакує тебе, Сіґі. Дивися. Ось що ти маєш нею робити.

Пан Еліс знову ввімкнув пилу й заходився акуратно підстригати живопліт. Гілочки й листочки падали навсібіч на землю. Сіґурд пильно за цим стежив. Він був мов зачарований. Пан Еліс передав Сіґурдові інструмент і показав йому, як стригти кущі.

— Бачиш? Це досить легко. А тепер підстрижи сам цією пилою весь живопліт, до самого кінця. Добре?

— Всьо буде чотко, шеф.

— Краще б ти цього не казав, — буркнув пан Еліс і рушив до готелю. Та вже переступаючи поріг, він відчув якусь тривогу, коли за його спиною заревіла електропила.

— Тільки постарайся, Сіґі, зробити все добре, — розпачливо попросив він.

— Всьо роблю добре, — пробурмотів Сіґурд, стискаючи в руках вібруючу пилу.

Пан Еліс зайшов у готель. Не міг же він цілісінький день морочитися з Сіґурдом — треба було щось робити зі штукатуркою.

Якийсь час Сіґурд просто стояв і зачудовано дивився на дивовижний інструмент, що його пан Еліс так необачно втулив у шалені Сіґурдові руки. Його очі сяйнули божевільним блиском, і Сіґі оскаженілим поглядом обвів садок. Загуркотів двигун, і Сіґурд рушив на ворога.

Першою особою, на кого наштовхнувся пан Еліс у вітальні, виявився пан Трип.

Маленький кістлявий інспектор з відділу охорони здоров’я знову приперся в готель і заговорив своїм консервобаночним голосом.

— Доброго дня, пане Еліс, — пробрязкотів він. — Сподіваюся, цей день для вас добрий?

Пан Еліс спромігся на жалюгідну посмішку.

— Гарно вам дякую, пане Трип. Чим ми завдячуємо щастю знову вас тут бачити?

— Я прийшов у справі вашого «вікінга». Я, звісно, не маю на увазі, що він справжній вікінг. Таке твердження було б занадто сміливим.

Пан Трип пронизав пана Еліса своїми гострими, немов у ласиці, очима.

— Це вас якнайменше стосується, — відповів якомога стриманіше пан Еліс. — Але чим я міг би вам прислужитися?

— Я прийшов з метою пересвідчитися, що цей… «вікінг»… не становить більше загрози здоров’ю ваших гостей, бо інакше мені доведеться видати наказ про закриття вашого готелю. Сподіваюся, він більше не подає страви?

— Звичайно, ні. Він працює в саду, — відповів пан Еліс.

Пан Трип вишкірився підленькою посмішкою.

— Ви не будете проти, Якщо я це перевірю? Це не означає, що я вам не довіряю. Просто…

— …ви мені не вірите, — завершив за нього пан Еліс. — Ідіть за мною, пане Трип, і побачите, що Сіґурд сумирний як ягня.

Вони попрямували в сад. Зупинилися там. Завмерли. Саду більше не було.

Здаля ще й досі долинало кровожерливе вищання електропили, що нею Сіґурд зрізав останні квіти, кущики, рослини й рештки живоплоту — фактично все, що бодай на кілька сантиметрів вивищувалося над землею.

Панові Елісу мало не відняло мову.

— Що ти зробив? — прохрипів він.

Сіґурд вишкірився широченною посмішкою й вимкнув пилу.

— Я підстриг кущі, як ви мені показали! Вжик! Вжик! Це краще, ніж Носодлуб! Коли Сіґурд знову йде на війну, він бере Смертохрап.

— Смертохрап? — ошелешено перепитав пан Еліс.

— Я називаю нову зброю Смертохрап. Вона гуркотить, як чоловік, що хропе, і несе смерть усьому — Смертохрап.

Пан Еліс ледь чутно забурмотів:

— У мене в саду скажений вікінг, який оце щойно знищив усі мої кущі і квіти електропилою, що називається Смертохрап. Що мені робити?

Його настільки приголомшило це повномасштабне винищення власного саду, що він не зауважив, як вибалушилися в Сіґурда очі й побагровіло лице. Вікінг щойно помітив пана Трипа.

— Ти знищив моє весілля! — заревів Сіґурд. — Тепер я знищу тебе!

Пила клацнула своїми зубами, і Сіґурд кинувся на інспектора охорони здоров’я. Пан Трип пронизливо заверещав і зник у готелі, замкнувши за собою двері.

— Я тебе вб’ю! — волав Сіґурд. — Ти малий курдупелю. Я зроблю тебе ще меншим. Поріжу тебе на шматочки, мов салямі!

Хвилин десять пішло на те, щоб угамувати Сіґурда й забрати в нього Смертохрап, а тоді ще цілу годину пан Еліс намагався заспокоїти пана Трипа. Кістлявий інспектор охорони здоров’я тремтів з голови до ніг як осиновий листок.

— Ми цього так не залишимо, пане Елісе. Мені ще ніколи не погрожували, і ви не думайте, що вам це так минеться. Він збирався порізати мене на шматки електропилою. Я йду прямо в поліцію. Цього маніяка треба запроторити у в’язницю, і вас також. Це не готель, а ганьба. Це взагалі не готель, це божевільня. Вас усіх треба ізолювати. Я йду в поліцію. Але це ще не останні слова Ернеста Трипа. Я ще повернуся, запам’ятайте, і ви тоді скуштуєте біди…

Знавіснілий інспектор побіг униз готельними сходами, розмахуючи кулачком і пронизливо репетуючи.

Пан Еліс важко впав у крісло й охопив лице руками.

— Якби ж то був просто кошмарний сон, — пробурмотів він сам собі.

4. Сіґурд шаліє

Пан Трип біг до самого поліційного відділку Флотбі не зупиняючись.

— Допоможіть, на поміч! Там вирвався на волю вікінг, який хоче покришити мене, мов салямі! — зарепетував він поліцаю, котрий сидів за столом.

Констебль Гарні незворушно поглянув на пана Трипа:

— Я зрозумів вас. Прошу зробити глибокий вдих і якомога спокійніше розповісти мені, що сталося.

Пан Трип налякано зиркнув через плече на прочинені двері.

— Я щойно був у готелі «Вікінг». Там є вікінг… принаймні той божевільний називає себе справжнім вікінгом і намагається покришити мене Смертохрапом.

— Смертохрапом? Вибачте, пане, але що таке Смертохрап?

— Електрична пила.

— Електрична пила?

— Так, пане начальнику, електропила. Заради всіх святих, прочистіть свої вуха й послухайте. Мусите щось робити.

— Це дуже серйозне звинувачення, пане. Спроба вбивства електропилою. Можете описати мені злочинця?

— Так. Він гидкий-прегидкий, — не роздумуючи бовкнув пан Трип.

— Гидкий-прегидкий, — повторив констебль Гарні. — А чи не могли б ви, пане, змалювати його трохи детальніше?

— Так. Він гидкий, бридкий відразливий! — вигукнув пан Трип, так і не збагнувши, про що його питають.

— Ні, ні, пане Трип… чи не могли б ви описати, як він виглядає?

Пан Трип квапливо описав Сіґурда в усіх деталях. Поки пан Трип говорив, констебль Гарні швиденько щось малював на великому аркуші паперу, а коли інспектор охорони здоров’я закінчив, констебль Гарні гордо показав йому свою замальовку.

— Ось! Що скажете? Я думаю, що ми легко розшукаємо цього типа. Звичайно, він аж ніяк не може бути справжнім вікінгом, а отже він, окрім усього, ще й порушує закон про заборону неправдивої реклами.

Пан Трип вишкірився підленькою посмішкою.

— А ще він іноземець!

— Іноземець? То ми ще й перевіримо його паспорт. Можливо, він нелегальний іммігрант. Ану, що ми вже тут маємо: спроба вбивства, порушення закону про заборону неправдивої реклами і нелегальна імміграція, — констебль посмоктав кінчик олівця. — Не кажучи вже про носіння холодної зброї, тобто електропили, — сказав він із переможним виглядом.

— Я думаю, що вашому хлопцюзі-вікінгу доведеться не один рік просидіти в тюрязі. Ану, ходімо й заарештуймо його.

Пані Еліс анітрохи не здивувалася, коли, почувши стук і відчинивши готельні двері, побачила пана Трипа разом із поліцаєм.

Поліцай рушив до неї, поправляючи свій шолом.

— Я Гарні, мадам, — пояснив він.

Пані Еліс пильно придивилася до моложавого обличчя поліцая.

— Так, доволі гарний… принаймні як на поліцейського.

Констебль став червоним як буряк.

— Я не це мав на увазі, мадам.

— Я так і подумала. То, може, почніть спочатку?

— Я поліцейський констебль Гарні і прийшов до вас, боюся, в дуже серйозній справі. Я прийшов заарештувати вікінга на ім’я Сіґурд.

Пані Еліс навіть подумати не могла, що справи будуть аж такі погані. Дивлячись на зловісну посмішку на обличчі пана Трипа, вона зрозуміла, що Сіґурд потрапив у велику халепу, а як його з неї визволити, їй навіть на думку не спадало.

— Зараз я його приведу, — спокійно пообіцяла вона й побігла шукати свого чоловіка.

Пан Еліс, почувши новину, заскреготав зубами.

— Сіґурд там садить нові кущі в саду. Я відпроваджу його у вітальню.

За кілька хвилин пан Еліс повернувся разом із Сіґі. Його руки були геть вимащені землею, в якій він щойно порпався.

Пані Еліс представила всіх, сподіваючись, що Сіґурд справить на поліцая добре враження.

Сіґі вже навчився гарних манер. Його обличчя засяяло широкою невинною посмішкою, він рушив до констебля Гарні і приязно потис йому руку.

На жаль, на руці констебля залишився грубий шар маснющої землі з готельного саду. Поліцай хотів було вправно її витерти, але тепер уже на його мундирі з’явилося кілька величеньких смуг грязюки.

— Пошкодження мундира офіцера поліції — це дуже серйозне правопорушення, — пробурмотів констебль Гарні, намацуючи свій записник.

Пан Еліс запитав, що, власне, сталося. Чому вони хочуть заарештувати Сіґурда?

Констебль Гарні миттєво почав зачитувати довжелезний список звинувачень, а пан Трип шкірився і збуджено перестрибував з ноги на ногу, докидаючи нові деталі. Зрештою констебль Гарні захотів побачити Сіґурдів паспорт.

— Пасту в рот? — перепитав Сіґі. Він озирнувся й побачив біля входу до готелю величеньку діжку з трояндовим кущем, у якій хтось залишив напівпорожню банку з-під томатної пасти.

Звичайно! Ось воно!

Сіґурд підхопив руками діжку і підніс її прямісінько до рота констеблю Гарні.

— Паста в рот! — повторив збуджено Сіґі, гадаючи, що це якась нова весела гра.

— Що ви робите? Думаєте, що це кумедно? — вигукнув констебль Гарні.

Сіґурд кивнув головою й засяяв ще ширшою посмішкою.

— Я кумедно. Ти кумедно. Кумедний чоловік у кумедному синьому капелюсі!

Констебль Гарні задер угору носа і вхопився за ремінець свого шолома.

— Я зовсім не кумедний, і мій капелюх не кумедний, — прохрипів він.

Пан Еліс поквапився прийти на допомогу Сіґурду.

— Пане офіцере, Сіґурд не має паспорта. Бачите, він прибув сюди не з іншої країни, а з іншого століття… з X століття, а тоді паспортів ще не було.

— Справді? Тоді мене звати Дарф Вейдер!

— Здається, він був вищий на зріст, — пробурмотіла пані Еліс.

— Вам зараз буде не до сміху, мадам. Цей вікінг повинен пройти зі мною до поліційного відділку для подальшого з’ясування справи.

Пан Еліс повернувся до Сіґурда, намагаючись пояснити йому ситуацію, але Сіґі не хотів навіть слухати.

— Я не йти з паном Синьокапелюхом.

— Образа офіцера поліції, — пробурмотів констебль Гарні, знову витягаючи записник. — У вас немає вибору, пане. Прошу йти за мною й не погіршувати своє становище.

Саме цієї миті констебль Гарні припустився фатальної помилки. Він спробував смикнути Сіґурда за руку. Сіґурд миттєво відскочив назад і видобув із піхов Носодлуба.

— Агов! — зарепетував Сіґурд. — Смерть моїм ворогам і ворогам моїх ворогів і ворогам ворогів моїх ворогів… ось так. Іменем Тора, я порубаю всіх на біфштекси!

Тепер уже безнадійно було вгамовувати вікінга. У нього закипіла кров. Він так оскаженіло розмахував над головою Носодлубом, що зрізав три мотузки з підвішеними попід стелею кошиками.

Констебль Гарні і пан Трип нажахано дивилися на божевільного воїна-вікінга й поволі відступали назад.

Констебль Гарні в душі дуже цим тішився. Флотбі зазвичай було таким нудним селом, а ось тепер на його очах розгорталася справжня пригода.

— Гадаю, треба викликати підкріплення, — прошипів він на вухо панові Трипу. — Гайда назад до відділку… швидко!

Вони стрімголов кинулися навтікача, залишивши Сіґурда, що розмахував Носодлубом, на готельному порозі.

Пан і пані Еліси розпачливо перезирнулися. Тут на подвір’я, почувши гармидер, вийшли Тім і Зоя. Коли вони довідалися, що Сіґурда мали заарештувати й забрати геть, їх охопив жах.

— Зроби щось, татку! — закричав Тім.

— Не можу. Я не знаю, що робити, — майже плакав пан Еліс.

— Але ж він не вчинив нічого поганого! — лементувала Зоя.

— Нічого? А те, що він ганявся за паном Трипом з електропилою, не кажучи вже про спробу простромити поліцая Носодлубом?

— Але ж це була самооборона, — заперечила Зоя.

— Сама як ворона! — вигукнув Сіґурд із широченною посмішкою.

— Не «сама як ворона», а «самооборона», — виправила його Зоя.

Сіґурд нестямно замахав головою.

— Сама як ворона!

Пан Еліс закрив лице руками. Він уже чув сирени поліційних авт. Тім також подивився в той бік, стоячи на готельних сходах.

— Швидко! — крикнув він. — Мусиш тікати, Сіґурде. Вони їдуть по тебе.

Але Сіґурд наполягав на своєму.

— Я не йти. Я не боягуз. Якщо Синьока-пелюх хоче Сіґурда, нехай іде і бере.

Сіґурд поволі видобув Носодлуба і рушив сходами вниз, а тим часом на подвір’ї з’явилися шість поліційних машин. Відчинилися дверцята, і з них вистрибнули двадцять поліцаїв. Констебль Гарні стояв позаду з мегафоном.

— Здавайся! — крикнув він. — Тобі не втекти. У нас чисельна перевага. Двадцять проти одного. Здавайся!

Сіґурдова відповідь виявилася цілком несподіваною і застала всіх зненацька. Він почав скидати з себе одяг. Спочатку роззувся. Тоді зняв куртку. Скинув сорочку і став скидати штани.

— Що це він робить? — прошепотіла пані Еліс.

— Роздягається, — відповів пан Еліс, не вірячи власним очам.

Зоя схопила батька за руку.

— Татку, я знаю, що він робить! Він починає шаліти!

— Шаліти? — перепитав пан Еліс. — Та він уже давно шизонутий псих, якщо хочеш знати!

— Ні, ні! Шаліти як шаленець. А «шаленцями» називали воїнів-вікінгів. Коли під час битви вони опинялися в безвихідній ситуації, то скидали з себе одяг, а тоді кидалися в бій!

— Що за дивовижний звичай, і скільки ти всього понаучувалася в школі, - вимовив пан Еліс.

Сіґурд тим часом умостився на кам’яній долівці, скидаючи штани й бурмочучи сам до себе:

— Я воїн-шаленець. Я покроплю весь сад кров’ю панів Синьокапелюхів.

Скориставшись нагодою, констебль Гарні вигукнув:

— В атаку! — і двадцятеро поліцаїв потупотіли до готельних сходів, тоді як Сіґурд одчайдушно вирішував, що йому робити: скидати й далі штани чи натягати їх назад?

5. Сіґурд рятується втечею

З лютими вигуками, щоб додати собі відваги, поліцаї кинулися до готельних сходів. Сіґурд зіскочив на ноги й натягнув штани. Почав оскаженіло розмахувати Носодлубом. Поліцаї на мить зупинилися, сторожко приглядаючись до оголеного по пояс вікінга. Сіґурд люто дивився на них з убивчим блиском в очах. Зненацька він вигукнув: «Бу-у!» — розвернувся і зник у готелі.

— В атаку! — пискнув констебль Гарні, і поліцаї кинулися вслід за Сіґурдом, але в результаті позастрягали в дверях. Вони жахливо пихкали, фиркали, чмихали, хрипіли і стогнали, аж поки їм нарешті вдалося протиснутися всередину. Спотикаючись, вони потупотіли навздогін вікінгу, що заливався реготом.

Сіґурд був страшенно задоволений. Він мчав угору одними сходами, а тоді з’являвся зовсім на інших. З’їжджав додолу поручнями, проносився кухнею, знову вбігав у готель і нісся вгору сходами, влітав у чужі номери, лякаючи ошелешених гостей. Тоді знову стрибав додолу сходами, пробігав вітальню, тупотів садом, дряпався вгору пожежною драбиною… а кількість людей, що гналися за ним, постійно зростала, бо до них долучалися гості, які вибігали зі своїх номерів.

Нарешті Сіґурд вирішив, що досить з нього біганини. Він швидко зиркнув через плече, побачив довжелезну синю вервечку, що зміїлася за ним услід, тоді промчав вузеньким коридорчиком і щез, не залишивши по собі жодного сліду, якщо не рахувати дверей, що гойдалися на завісах, показуючи, куди він заскочив.

Двадцятеро поліцаїв і п’ятнадцятеро гостей захекано влетіли в малесеньку кімнатку и побачили, що там нікого немає. Крім відчиненого вікна, ніщо не свідчило про те, що там був Сіґурд. Констебль Гарні підбіг до вікна й визирнув у сад. Сіґурд стояв там унизу, махаючи їм рукою.

Констебль Гарні заскрипів зубами. Що-що, але стрибати з такої височини в сад він аж ніяк не наважувався. Він кинувся до сходів і побіг ними вниз, у бік саду. Сіґурда знову ніде не було.

— Все обшукати! — втомлено прохрипів констебль. — він має десь тут бути!

Поліцаї, трусячи головами, розбіглися хто куди по саду, неначе морські свинки, що повтікали з клітки.

Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя чудово знали, куди заліз Сіґурд, але воліли б цього не бачити. І тільки коли десь жахливо заскрипіла коробка передач, поліцаї нарешті зрозуміли, що сталося.

Люто заревів автомобільний двигун, оскаженіло завертілися колеса, і одна з поліційних машин раптово шугонула, мов ракета, готельним подвір’ям. Завила сирена, знову щось зловісно затарахкотіло в коробці передач, і Сіґурд вилетів крізь готельні ворота на головну вулицю. Пані Еліс затулила вуха. Тім і Зоя схвильовано застрибали на місці.

— Тримайся, Сіґурде! Покажи їм, на що ти здатний! Дава-а-ай!

Поліцаї дивилися на все це, не вірячи власним очам, аж поки розлючений крик констебля Гарні не примусив їх кинутися до решти авт. Повітря затремтіло від виття сирен, з-під коліс, що люто закрутилися, сипонуло навсібіч каміння, і п’ять поліційних автомобілів пустилися навздогін.

Поволі сирени стихли вдалині, а на готельному подвір’ї вляглася курява. Пенні Еліс обвила чоловіка за пояс.

— І що тепер, Кіфе? — запитала вона. — З мене вже цього досить.

Пан Еліс стояв і дивився на головну вулицю. Тоді повернувся в бік готелю:

— Я йду на кухню. Заварю собі чаю і вип’ю три пігулки аспірину, щоб не тріщала голова… Ось що буде тепер. А потім ми сядемо й зачекаємо. Я впевнений, що невдовзі поліцаї знову сюди нагрянуть.

Пан Еліс втомлено попрямував у готель. Зоя й Тім мовчки дивилися, як пані Еліс рушила вслід за чоловіком. Тім зиркнув на свою старшу сестру.

— Біда? — запитав він.

— Велика біда, — відповіла Зоя, а тоді вони присіли на готельні сходи й стали чекати.

Автопогоня тривала недовго.

Сіґурд не набагато вправніше керував автом, ніж тоді, коли випробовував, як плаває машина пана Еліса в готельному ставку з качатами.

Поки він розмірковував, куди крутити кермо, його вже винесло прямісінько на пляж. Перелякані відпочивальники з вереском розбіглися хто куди, рятуючись від поліційної машини з сиреною, що робила на піску химерні кола й зиґзаґи і врешті-решт пірнула своїм капотом прямо у хвилі.

Сіґурд, мабуть, подумав, що зможе доплисти на машині аж до Данії.

Звичайно, з цього нічого не вийшло. Двигун авта наповнився морською водою й заглух.

Сіґурд одчинив дверцята і шубовснув прямісінько у величеньку хвилю, впав, захлинувся, знову засапано підвівся й опинився в руках констебля Гарні, оточеного дев’ятнадцятьма поліцаями.

Констебль Гарні вишкірив зуби.

— Попався, синку!

Клацнули наручники, і Сіґурда поволокли до поліцейського авта, а тоді повезли до відділку поліції Флотбі.

Телефонний дзвінок, що його так боялися почути в готелі «Вікінг», пролунав раніше, ніж того сподівалися.

Пан Еліс стояв, притуливши до вуха слухавку, з понурим обличчям і страшенно втомленим виглядом. З ним говорив пан Трип, явно смакуючи кожнісіньку мить свого тріумфу. Нарешті пан Еліс відклав слухавку.

— Його посадили в камеру. Це все. У нього немає шансів. Поліцаї дуже не люблять, коли їм погрожують мечами й викрадають їхні авта. От халепа! Не знаю, що тепер робити, — він важко опустився в крісло.

Пані Еліс випростала плечі.

— Я знаю, що робити, — сказала вона, підходячи до телефону.

Набрала якийсь довгий номер, що цілу вічність не озивався, аж поки хтось там нарешті взяв слухавку.

— Алло? — сказала пані Еліс. — Це ви, пані Тиблетовата? Вас турбує Пенні. Як там ваша сестра?

На другому кінці дуже довго говорили, аж поки пані Еліс сказала:

— Це добре. Я рада, що вона видужує. Як справи тут? Ну, в нас виникли деякі ускладнення. Так. Не дуже великі. Сіґурда посадили до в’язниці…

Зі слухавки донісся такий жахливий вереск, що навіть пан Еліс і діти його почули. Лементи й репетування лунали довго й безупинно. Нарешті пані Еліс поклала слухавку й посміхнулася своєму чоловікові й дітям.

— Пані Тиблетовата сідає на перший поїзд до Флотбі, — повідомила вона.

— Не бачу, що в цьому доброго, — похмуро озвався пан Еліс.

— Ну, уяви собі таке, Кіфе. Якби, скажімо, ти був констеблем Гарні, який щойно запроторив Сіґурда в поліційну камеру, чи хотів би ти зустрітися з пані Тиблетоватою, щоб пояснити це все їй?

Виснажене обличчя пана Еліса поволі освітилося посмішкою. Він поцілував дружину в щічку.

— Ти, Пенні, така розумна й така небезпечна жінка.

— Можливо, хоч я далеко не така небезпечна, як пані Тиблетовата, коли вона починає рвати й метати!

— Буде бійка, тату? — поцікавився Тім. — Я можу долучитися? Пані Тиблетовата їх усіх відгамселить?

— Тіме! Так говорити негарно! — втрутилася пані Еліс.

Тім зітхнув.

— Я ж тільки запитав, — буркнув він.

— Краще піди й зроби щось корисне… скажімо, поприбирай у своїй кімнаті, перш ніж ми поїдемо на вокзал зустрічати Тибцю. Давай.

Тім ще раз важко зітхнув і потюпав сходами вгору. Намагався навести лад у кімнаті, але був для цього надто збудженим. Наступні кілька годин очікування тривали цілу вічність.

Та хоч як нудно було Тімові чекати в готелі, це не йшло в жодне порівняння з тією люттю й роздратуванням, що переповнювали пані Тиблетовату, поки її потяг поволі повз у бік Флотбі. Вона не могла повірити, що поїзди бувають такі безнадійно повільні. Коли у вагон зайшов, щоб перевірити квитки, контролер, вона навіть запитала в нього, чи не варто їй вийти й підштовхнути трохи поїзд. Йому це зовсім не здалося дотепним.

Упродовж останніх кількох днів пані Тиблетовата опікувалася сестрою, тож їй і так уже здавалося, що вона занадто довго засиділася на одному місці, де тільки те й робила, що бігала туди-сюди з чашками чаю і грілками. Вона тепер аж вибухала притлумленою енергією, і коли поїзд підповзав до вокзалу Флотбі, двері її вагону були вже давно відчинені. Пані Тиблетовата зістрибнула на платформу з валізкою в руці і швидко побігла до бар’єру, за яким нетерпляче очікувала на неї родина Елісів.

— Де він? Де мій Сіґі? — заволала вона.

Пан Еліс узяв її попід руку й відпровадив до машини, що була не тільки на ходу, а ще й сухесенька, бо щойно повернулася з гаража. Коли вони всі там умостилися, пан Еліс усе їй розповів.

Тибця сиділа на задньому сидінні, й по її щоках рясно котилися сльози. Вона знову і знову стискала й розтискала свої кулачиська. Тоді почала гатити ними спочатку себе по колінах, а потім по сидінню водія. Пан Еліс мало не вилетів через вітрове скло, а авто мало не перетнуло перехрестя на червоне світло.

— Заради всіх святих! — вигукнув пан Еліс. — Обережніше!

— Я вб’ю того пана Трипа! Це все через нього. Малий, шолудивий, паршивий, підлий цуцик. Я його вб’ю!

— Це не допоможе, — зазначив пан Еліс. — Послухайте. Вертаймось у готель, вип’ємо гарненько чашечку чаю, сядемо і спокійно все обміркуємо. Нам потрібен план.

6. Падає бомба

Чашечка чаю аж ніяк не вгамувала пані Тиблетовату. Вона сиділа за обіднім столом і сердито барабанила пальцями по гладенькій поверхні. Навіть не скинула з себе плаща. Родина Елісів спостерігала за нею, намагаючись уявити, про що вона думає і що збирається вчинити.

Першим порушив тишу Тім.

— Наприклад, ми влітаємо в поліцейський відділок і кричимо: «Вогонь! Пожежа!» Усі тоді біжать надвір, а ми за той час зможемо прокрастися всередину й визволити Сіґі.

— А як ми відчинимо його камеру? — запитала Зоя.

— Розпиляємо ґрати.

— Тіммі! Це божевільна ідея.

— Ну то придумай щось краще, голова два вуха.

Пані Еліс зміряла дітей холодним поглядом.

— Ну годі вже, ви двоє. Маємо й без ваших суперечок достатньо клопоту.

Пані Еліс повернулася до Тибці й лагідно поплескала її по руці.

— Хочете ще трохи чаю?

Пані Тиблетовата похитала головою. Було видно, що та потроху закипала зсередини, і всі чекали, коли ж вона вибухне. Але вона не вибухала. Натомість відсунула своє крісло і взяла в руки сумочку.

— Я йду в поліційний відділок, — повідомила вона. — Пане Еліс, чи не могли б ви мене, будь ласка, туди підкинути?

— А що ви збираєтесь робити?

— Я поговорю з ними. Не можу повірити, що той поліцай… Гарнітур, чи як там його звати… настільки дурний, що не розуміє, якої помилки він припустився. Я впевнена, що це звичайне непорозуміння. Ходімо. Не гаймо часу й залагодимо цю халепу.

Пані Тиблетовату було вже не зупинити, тож усі сіли в машину, і пан Еліс повіз їх до поліційного відділку.

Як вони й очікували, там уже були констебль Гарні й пан Трип. Вони сиділи за столом у приймальні і з надзвичайно задоволеним виглядом наминали якісь великі вершкові тістечка. Вглибині, позаду столу, виднілася ціла низка камер. У кутку однієї з них лежала жалюгідна купа якогось смердячого лахміття.

Пані Тиблетовата покрокувала до столу й затарабанила по ньому кісточками пальців.

— Якщо не помиляюся, пане офіцере, у вас тут є мій чоловік, тож я хотіла б його, якщо не заперечуєте, забрати звідси.

Констебль Гарні збентежився.

— Я дуже перепрошую, мадам. Ви, мабуть, помилилися. Єдина особа, яка тут перебуває, це… гамм… — констебль Гарні зиркнув на пана Трипа, й вони захихотіли. — Не можу його описати вам інакше, як скажений ідіот, що нап’яв на себе найсмердючіше, найбрудніше і найхимерніше ганчір’я замість одягу. Він себе вважає вікінгом! Що за посміховисько! Тут іноді трапляються і психопати, мадам.

Пані Тиблетовата також усміхнулася.

— Цей психопат, пане офіцере, — мій чоловік, який, доводжу до вашого відома, зовсім не ідіот. Він справжній вікінг. Прошу ласкаво його відпустити.

Констебль Гарні і пан Трип перезирнулися. Пан Трип застиг, так і не донісши до рота шоколадне тістечко. Вони подивилися на Елісів.

— Вона каже правду, — люб’язно підтвердила пані Еліс.

— Слово честі! — заприсяглася Зоя.

— Щоб нам тут крізь землю провалитися! — додав для переконливості Тім.

Констебль Гарні нахилився над столом і випадково вперся ліктем у вершкове тістечко. Навсібіч порснули вершки і крем.

— Боюся, мадам, що вашому чоловікові загрожують дуже серйозні обвинувачення. — І він зачитав цілий список правопорушень, включно з «викраденням поліційного авта й намаганням його втопити».

— Але ж він не розумів, що робить якісь погані речі. Він — вікінг з X століття!

— Ну звісно, мадам! А я — Дональд Дак!

Пані Тиблетоватій вже уривався терпець.

— Він це робив для самооборони, — втомлено додала вона.

Цієї миті безформна купа лахміття в камері зненацька ожила й кинулася на ґрати.

— Сама як ворона! — заревів Сіґурд, щосили трусячи ґратами.

— Мій бідний Сіґі! — закричала пані Тиблетовата, простягаючи руки до свого ув’язненого чоловіка. — Що вони з тобою зробили? — вона озирнулася на констебля Гарні й пронизала його металевим поглядом.

— Прошу його відпустити, пане констеблю… я впевнена, що ми залагодимо цю справу в суді. Він цілком сумирний. Немає жодної потреби тримати мого чоловіка за ґратами, немов якусь тварину в клітці.

— Сумирний! — пискнув пан Трип, який нарешті спромігся проковтнути своє шоколадне тістечко. — Він погрожував мені електропилою!

— Випустіть його! — гаркнула пані Тиблетовата.

— Ні.

Пані Тиблетовата шпурнула на стіл свою важку сумочку.

— Знаєте, що це, пане офіцере?

— Сумочка, мадам, — крижаним голосом озвався констебль Гарні.

— Помиляєтесь. Це — холодна зброя… — засичала пані Тиблетовата, а тоді завертіла сумочкою над головою, немовби вікінг сокирою. — І я використовую її для того, щоб лупцювати по голові тупих поліцаїв, аж поки до них дійде.

Вона почала з такою силою гамселити констебля Гарні, що той пірнув під стіл і поспіхом натиснув там кнопку тривоги.

У приміщенні завила сирена.

Сіґурд розлючено торохкотів ґратами.

— Випустіть мене! Не рухайте жінку-вікінга! Іменем Тора, я вручу вам вази!

Зоя похитала головою.

— Мабуть, Сіґі, ти мав на увазі, що скрутиш їм в’язи.

— Так, так! Я скручу в’язи і вази! Не чіпайте жінку-вікінга!

Еліси не зовсім розуміли, чому Сіґурд зчинив такий ґвалт, адже найважчі удари сипалися якраз на констебля Гарні й пана Трипа, котрих пані Тиблетовата безупинно лупцювала своєю сумочкою.

Але невдовзі прибуло підкріплення з інших частин поліційного відділку, і битва розгорілася не на жарт.

Тім підстрибував і кричав: «Вогонь! Пожежа!», — гадаючи, що це якось допоможе, хоч це аж ніяк не допомагало.

Решта родини Елісів відступили на безпечну відстань, очікуючи, коли ж станеться невідворотне.

Це просто неймовірно, скільки було енергії в пані Тиблетоватої, а пан Еліс дивувався, де вона встигла навчитись усіх тих бойових прийомів. Поліцаї розліталися навсібіч.

Вона стисла під пахвою голову одного з них, а іншому заламала руку. Але сили були надто нерівні. Поліцаї змогли взяти верх лише завдяки своїй сукупній вазі. Вони обліпили пані Тиблетовату, аж там, де вона стояла, виросла якась велетенська й рухома синя гора. Майнули наручники, і ось уже Тибцю заштовхали в ту саму камеру, де сидів Сіґурд.

Вони припали одне до одного у зворушливих обіймах.

Констебль Гарні підвівся з підлоги, поправив капелюха і спробував набрати спокійного й незворушного вигляду.

Тім і Зоя ледве стрималися, щоб не сказати йому про розплющене шоколадне тістечко, що прилипло до його лівого плеча, немов якась химерна гігантська гусінь.

— Ще хтось хоче опинитися за ґратами? — запитав він.

Пан Еліс поволі похитав головою. Він підійшов до камери й подивився на Сіґурда й Тибцю.

— Не журіться. Ми вас тут на якийсь час залишимо, аж поки справу передадуть у суд. Побачимося на судовому засіданні. Я певний, що все буде добре! — сказав він якомога переконливіше.

Пані Тиблетовата була на диво життєрадісна.

— Усе гаразд, пане Еліс. Ідіть і займайтеся готелем. Я маю Сіґі, а він мене, і це найголовніше!

Упродовж наступних днів у готелі «Вікінг» панувала глибока й понура тиша. Навіть гості мали засмучені обличчя. Готель був переповнений насамперед завдяки Сіґурду. Гостям подобалося бачити велетенського кошлатого вікінга, котрий постійно потрапляв у халепи й розмовляв дивакуватою мовою.

Тепер, коли Сіґі тут не було, всі зрозуміли, наскільки їм його бракує. Навіть пан Еліс тужив за ним, хоч саме йому завжди доводилося розв’язувати створені Сіґурдом проблеми. Також усі тужили й за пані Тиблетоватою. Лише завдяки їй справи в готелі завжди йшли так гладко. Пані Еліс узагалі вважала, що всіх цих прикрощів не сталося б, якби Тибця не була змушена поїхати й заопікуватися сестрою.

Пану і пані Елісам доводилося працювати втричі більше, ніж досі. Тім і Зоя допомагали чим могли, але приємного в цьому було мало. Усі відчули невимовну втіху, коли нарешті настав день судового розгляду. Навіть гості готелю заздалегідь зайняли перші місця в судовій залі Флотбі, де мала вирішуватися доля Сіґурда й пані Тиблетоватої.

Пан і пані Еліси були за свідків. Вони доводили судді, що Сіґурд — вікінг з X століття родом із Гедебі. Спробували пояснити їй, яким чином Сіґурд узагалі з’явився в готелі «Вікінг».

Бідолашна суддя цілком розгубилася, але Зої вдалося остаточно переконати її в правдивості цієї історії.

Зоя просто й відверто розповіла про життя з Сіґі протягом останнього року, а ще розказала судді Фарлі, як вона навчила Сіґурда розмовляти по-англійськи й довідалася про його батьківщину.

Це справило велике враження на суддю Фарлі, і виглядало, що справи складаються для Сіґурда й Тибці доволі добре.

Але тоді слово взяли констебль Гарні та пан Трип, і справи почали швидко погіршуватися. Мова йшла про численні злочини й правопорушення, останнім з яких було «чіпляння шоколадного тістечка до службового мундира офіцера поліції».

Еліси пильно вдивлялися в обличчя судді Фарлі. Воно ставало з кожною секундою суворішим. Вряди-годи суддя вельми похмуро зиркала на Сіґурда й пані Тиблетовату. Вона похитувала головою й записувала щось у блокнот.

Пані Еліс торкнулася чоловікової руки і прошепотіла йому:

— Мені це не подобається, Кіфе. Поглянь на обличчя судді. Боюся, що цього разу Тибці й Сіґурду не врятуватися.

7. Вікінги йдуть!

— Сіґурде з Гедебі, — почала суддя Фарлі, — вас звинувачено у дуже серйозних правопорушеннях. Я дуже уважно вислухала всі свідчення, і мені очевидно, що ці злочини мали місце.

Пані Еліс міцно стисла чоловікову руку.

— Я ж казала… його тепер засудять, — прошепотіла вона.

— Тссс, — відповів пан Еліс, а суддя Фарлі вела далі.

— Мені також очевидно, що якби я була воїном-вікінгом, що опинився за сотні миль від свого дому, у дивній країні і, щонайгірше, в дивному столітті, можливо, я б повела себе подібним чином, особливо зустрівши констебля Гарні й Ернеста Трипа.

Ціла родина Елісів сиділа тепер на самому краєчку лавки, нервово стискаючи поруччя перед собою.

Суддя Фарлі прокашлялася й повела далі, а констебль Гарні й пан Трип ставали дедалі блідішими.

— У будь-якій нормальній ситуації поведінка цих двох осіб була б цілком виправданою. Вони обидва займають відповідальні посади й виконують свої обов’язки. Але ця ситуація не була нормальною. Вони зустрілися з чимось таким, чого просто не здатні були збагнути. Саме їхні реакції і спонукали Сіґурда й пані Тиблетовату повестися так, як вони й повелися. Ось чому я визнаю обох підсудних НЕ ВИННИМИ.

Судова зала мало не вибухла від грому радісних вигуків. Готельні гості підстрибували, реготали й цілувалися. Зоя, Тім і пані Еліс залилися сльозами, а пан Еліс сидів і мовчки хитав головою, усе ще не вірячи в почутий вердикт.

Суддя голосно вдарила молоточком, щоб заспокоїти публіку.

— Залишається ще одна нерозв’язана проблема, що її треба якомога скоріше залагодити. Пан Трип мав цілковиту рацію, критикуючи Сіґурда за те, як той подавав страви. Гостям готелю «Вікінг» може подобатися, коли їх обслуговує вікінг, але я впевнена, що їм аж ніяк не сподобається перспектива харчового отруєння. Дуже важливо знайти для Сіґурда якусь безпечну роботу, і я постановляю, що ви це маєте зробити до кінця цього тижня.

Після цих слів суддя Фарлі підвелася й вийшла з судової зали, а Сіґурдові шанувальники й далі вигукували й танцювали, виходячи на вулички Флотбі. Гості, захоплено танцюючи, вервечкою розтяглися вздовж головної вулиці аж до самого готелю «Вікінг», а Сіґурд і пані Тиблетовата сиділи дорогою додому на даху авта й махали руками усміхненій юрбі. Сіґурд навіть запитав, чи не міг би він покерувати автом, але пан Еліс категорично йому відмовив.

— Ото вже нахаба, — буркнув він собі під ніс.

У готелі ще довго не вщухали веселощі. Сіґурду навіть дозволили випити шампанського з глечика для води.

Зоя принесла кілька касет з музикою, і невдовзі гості витанцьовували довкола столів у їдальні. Сіґі долучився до них, важко гупаючи ножиськами, і так розпалився, що видобув Носодлуба, й за кілька секунд той знову міцно застряг у стелі.

Сіґурду це здалося таким кумедним, що він його там і залишив.

— Це як з королем Артуром і мечем у камені, — припустив Тім.

Тибця широко розпростерла руки й заволала на всю кімнату:

— Слухайте всі! Хто витягне зі стелі цього могутнього Носодлуба, стане наступним королем Англії!

Усі попадали з реготу, тоді почали обжиратися, а потім втомлено попленталися до своїх ліжок.

Наступного ранку мало не всі нарікали на лютий головний біль.

За сніданком пан і пані Еліси понуро перезирнулися.

— Я й далі не знаю, яку знайти роботу Сіґурду, — поскаржилася пані Еліс. — Суддя сказала, що це має бути щось безпечне. Але ж із Сіґурдом це неможливо.

У кімнату твердою ходою зайшов Тім, тримаючи над головою Носодлуба.

— Я наступний король Англії! — виголосив він.

— Тссс, — шикнув пан Еліс. — Ти що, не бачиш, як усім погано? Та й ми зараз намагаємося придумати якусь роботу для Сіґі.

— Може, щось прийде в голову пані Тиблетоватій? — сказала Зоя.

— Після того, як вона відгамселила тих поліцаїв, я починаю сумніватися, чи така вже вона безпечна, як виглядає, — заперечив пан Еліс. — Ця парочка здатна будь-кого налякати до смерті!

Тім опустив Носодлуба на землю, і той гучно брязнув.

— Я оце щось придумав, — сказав він.

— Прошу всіх встати! — захихотіла Зоя. — Тіму стрілила в голову думка!

— Причому гарна, — озвався Тім. — Я думаю, що Сіґі й пані Тиблетовата можуть зайнятися реслінгом.

— Реслінгом?

— Ага… реслінгом.

— РЕСЛІНГОМ?

— Ну, це ж показують іноді по телевізору, а вони можуть працювати в парі. Вбиратимуться як воїни-вікінги. Це буде клас.

За столом запанувала мертва тиша. Зоя вже збиралася було розреготатися, коли ж до кімнати зайшла пані Тиблетовата. Вона ступала обережно й неквапливо, немовби м’якенький ворс килима завдавав її ступням нестерпного болю.

— Таке враження, що в мене в голові гуде відбійний молоток, — сказала вона. Тоді поволі вмостилася на стільці. — Чому всі на мене так дивляться?

— Тім думає, що ви на пару із Сіґі могли б зайнятися реслінгом, — хихикнула Зоя.

Тім висолопив їй язика. Зоя усміхнулася й теж показала йому язик. Пані Тиблетовата обхопила голову руками і глянула на Тіма.

— Цієї миті я дуже сумніваюся, що могла б побороти навіть подушку. Але коли мені стане краще, Тіме, ми сядемо й побалакаємо. Я думаю, що ти геній. Мені вже давно не траплялося чути таких сміливих ідей. А тепер, якщо ви не заперечуєте, я піду назад до свого ліжка й зачекаю, коли припиняться ремонтні роботи в моїй макітрі.

Тибця підвелася й поволі вийшла з кімнати. Пан і пані Еліси, а також Зоя подивилися на Тіма, на його обличчі сяяла доволі ідіотська посмішка.

— Я геній, — нагадав він їм усім, знову беручи до рук Носодлуба. — А ще — наступний король Англії!

Зоя пирхнула й прожогом вибігла з кімнати.

Наступні дні були сповнені бурхливої діяльності. По всьому селу були розклеєні афіші. Висіли вони у вітринах крамничок, на ліхтарних стовпах, на автах, одним словом, скрізь. Текст був написаний яскраво-жовтими й чорними літерами, а посередині красувалася кольорова фотографія Сіґурда й пані Тиблетоватої у повному борцівському спорядженні а-ля вікінг.

У великій і порожній готельній кімнаті Сіґурд і Тибця завзято тренувалися. Швидко наближався день першого бою, в якому їхніми суперниками мала бути одна з найкращих у країні пар — Ґребіт і Ґрайнд. Обоє вікінгів працювали, не покладаючи рук, і коли настав день поєдинку з реслінгу, вони відчували себе здатними на все.

Зала Флотбі була переповнена. Здавалося, ціле село прийшло подивитися на перший бій місцевого улюбленця та його дружини. Родина Елісів сиділа в першому ряді, ледве стримуючи своє надмірне збудження. З подивом вони побачили серед глядачів констебля Гарні, пана Трипа і суддю Фарлі.

Публіка підбадьорливо загула, коли згасло загальне світло і ввімкнулися прожектори. Пролунали фанфари, і на ринг вийшли Іребіт і Ґрайнд.

Тоді юрба знову оглушливо закричала, бо до рингу вже прямували Сіґурд і Тибця.

— Ага-а-а-а! — заверещав Тім, а удар гонга сповістив про початок першого раунду поєдинку між Сіґурдом і Ґребітом.

Спочатку вони кружляли один довкола одного, а тоді з оглушливим ляскотом зіштовхнулися. їхні руки переплелися, а м’язи випнулися. Вони кректали, штовхалися і шпурляли один одного по цілому рингу.

Зоя затулила очі долонями, а тоді швидко їх розтулила, бо не могла нічого бачити.

Змінилися пари борців.

Ґрайнд кинувся на пані Тиблетовату, й вони обоє впали на підлогу.

— Давай, Тибцю, — репетувала Зоя, луплячи себе кулачками по ногах.

У пана Еліса з обличчя не сходила спокійна усмішка. Він обняв дружину за плечі.

— Хто б міг подумати, що в результаті вийде ось таке? — прошепотів він їй. — Подивися-но на тих двох на рингу. Вони ж отримують величезну насолоду. Тім мав рацію, його ідея геніальна. І всі проблеми з готелем розв’язалися. Тепер, завдяки Сі- ґурду й пані Тиблетоватій, ми матимемо ще більше гостей. Виглядає, що навіть констеблю Гарні й пану Трипу це все подобається. Чудеса та й годі.

І далі лунало гупання й ляскіт, поки Сіґурд і пані Тиблетовата змагалися зі своїми суперниками.

Сіґурд виліз на канати і простяг обидві руки до стелі.

— Іменем бога Тора! — репетував він. — Я вручу тобі вази! — заревів він Ґрайнду.

— Вручу тобі вази? — перепитала пані Еліс, поглянувши на Зою.

— Мабуть, він має на увазі, що хоче скрутити йому в’язи, — пояснила Зоя.

Сіґурд стрибнув з канатів прямо на Ґребіта.

— Тепер я приношу жертву Тору! — крикнув він.

— Ой лишенько, — простогнав пан Еліс. — Виглядає, що Сіґі навіть поєдинок з реслінгу може перетворити на стихійне лихо. Не можу на це дивитися!

Пан Еліс міцно заплющив очі, а вуха затулив пальцями, тоді як усі глядачі довкола несамовито щось вигукували, підбадьорюючи воїнів-вікінгів, які прокладали собі шлях до перемоги.

І ось уже Сіґі й пані Тиблетовата гордо стояли посеред рингу, звитяжно піднявши вгору руки.

Усі кричали і плескали їм до болю в долонях.

— Тату, тату, — заволала Зоя, смикаючи батька за руку. — Усе гаразд, можеш розплющити очі. Сіґі й пані Тиблетовата перемогли… Це їхній тріумф!

— Тріумф, — пробурмотів пан Еліс, здивовано поглядаючи на Сіґі.

— Трую мух, — крикнув йому Сіґі, пригортаючи до себе пані Тиблетовату і шкірячись, як божевільний.

Пан Еліс розпачливо подивився на дружину.

— Гадаєш, він хоч колись стане нормальним? — запитав він.

— Сумнівно, — відповіла вона. — Але яка різниця, Сіґі й так уже досяг успіху.

Пана Еліса це не зовсім переконало, але він вирішив не заважати Сіґі бути собою. Принаймні він не бачив поки що іншої можливості давати раду з недоумкуватим вікінгом.