Вільняк

Розділ перший Армада Мертвих

— Ну, то й що ж нам робити?

Громовий Вовкун відірвався від каютного вікна і втупив очі в сухого довготелесого стерничого, який поставив запитання.

— Хай там як, а бурі понад Нижнім містом чимраз несамовитіші, — кинув нетряк у вибіленому плащі з мордобрилячої шкури.

Решта повітряних піратів, що сиділи за довгим столом, як один закивали головами на знак згоди.

— І на Дорозі Багнищем — хоч покотися, — додав він. — Ну хоч би тобі хто-небудь крамарював!

Серед тих, хто кивав головою, прокотився тривожний буркіт.

— Панове, панове, — промовив Громовий Вовкун, повертаючись на красне місце за столом, — не забувайте, що ми — небесні пірати. Може, кораблям нашим більше й не борознити небес, але ж ми однаково небесні пірати, горді й незалежні. — І він так грюкнув важенним п’ястуком по столі, аж підскочив кухоль із деревним пивом, поставлений перед ним. — І ніякій бурі — хоч би й чорному вихорові — нас не здолати!

— І все ж я повторю своє запитання, — промовив сухоребрий стерничий, бундючно пирхнувши. — Що нам робити? В армаді більше як тридцять залог. Це — триста ротів, що їх треба нагодувати, три сотні тіл, що їх треба зодягти, і триста гаманців, що їх треба чимось натоптати. Якщо торгівля на Дорозі Багнищем ляснула, то з чого жити? Перейти на болотниць та болотяну воду? — Він знову пирхнув.

— Нема багатства — нема піратства, — вирік нетряк.

Пірати за столом знову дружно закивали головами.

Громовий Вовкун ухопив зі столу кухля і припав до нього. Капітан мав зібрати думки.

Ген-ген над видноколом, там, де лежало Нижнє місто і починалася Дорога Багнищем, уже кілька тижнів гусли темні хмари. А два дні тому величезні їхні скупчення почали закручуватися у смоляний чорторий. Ось-ось мав схопитися чорний вихор — це було ясно як день.

Хай Небо заступиться за всіх, хто опинився під запоною лиховісного хмаровиння, подумав тоді пірат.

Нині Нижнє місто геть потонуло в буремному мороці, а Дорога Багнищем зовсім знелюдніла. Перед самісіньким початком бурі у Нижнє місто увійшла, карбуючи крок, численна бойова зграя сорокух і назад уже не вернула, а позосталі птахотварі забралися з Багнищанської застави у Східний курник…

Громовий Вовкун гучно відсьорбнув із кухля і з грюком поставив його назад на стіл.

— Я вирядив ще одну пошукову групу, — якомога твердіше відказав він. — І поки ми не з’ясуємо всього остаточно, я особисто не поспішав би скиглити.

— Пошукова група! — гарикнув сухоребрий стерничий. Він із грюком одсунувся від столу і підхопився зі стільця. — А за чим їй шукати? — стерничий обвів поглядом усіх присутніх. — Я маю новину, що можна непогано погріти руки на Ливарних галявинах, тож-бо свої залоги я слатиму саме туди. Хочете пристати до нас — ласкаво просимо!

З цими словами він прожогом опустив каюту.

— Шановне лицарство, будь ласка, — звернувся до зборів Громовий Вовкун і підніс руку, закликаючи всіх лишатися на своїх місцях. — Не кажіть «гоп!» Згадайте, що ми викували тут, ув Армаді. Не можна ж просто взяти і те все забути. Зачекайте, поки вернеться пошукова група.

— Поки вернеться група, — повторив нетряк, коли небесні пірати вже розходилися. — І ні хвилини довше.

Зоставшись у каюті сам, Громовий Вовкун підвівся з-за столу і приступив до вікна. За отороченими оливом шибами внизу відкривався краєвид на Армаду Мертвих.

А й справді, подумав він з гіркотою, що вони тут викували?

Коли літай-камені небесних кораблів почала вражати кам’яна пошесть, Громовий Вовкун та решта небесних піратів не стали дожидати повільної смерті своїх кораблів. Зібравшися разом, вони просто їх потрощили: краще вже так, аніж дивитися, як кам’яна пошесть одного за одним нівечить кораблі, обтинаючи їм крила.

З корпусів небесних кораблів на бляклому Багнищі повстав табір, звідки можна було робити зисковні здобичницькі виправи на Велику дорогу Багнищем. За тих лихолітніх часів то була хіба що злиденна пародія на небесне піратство. Та часами, коли край огортали тумани і схоплювався вітрюган, стоячи на своєму квартердеку, він уявляв себе високо в небі, вільним, як снігун…

Вовкун дивився на приземлені кораблі, чиї щогли, мов скинуті догори руки, п’ялися до неба, і до горла йому підступив клубок. На кораблях досі були видні їхні колишні назви, висявали тьмяним золотом їхні літери. «Вітряний млинок», «Мрякогон», «Туманоріз», «Хмарожер»… Його власний корабель — «Небесний гарцівник» — перетворився на благу і збляклу примару колишньої слави. Так і зогниє він тут із часом, якщо не зуміє вирватися з білястої твані.

Ну звісно ж, йому вже зроду не літати, бо зогнив не тільки корабель, а й сам літай-камінь у самісінькім його серці. Якщо не знайдеться що протиставити кам’яній пошесті, то вже ніколи ані «Небесному гарцівникові», ані «Вітряному млинку», ані «Мрякогонові» — ані взагалі будь-якому кораблеві небесних піратів неба більше не бачити.

Густа липуча багнюка намертво присмокталася до корабельної обшивки, і колись неповторні повітроплавні судна скидалися тепер на химерні будівлі. А всілякі прибудови, що тулилися до них, розмиваючи конфігурацію чардака й обліплюючи облавки, мов здоровенні небесні медузи, надавали кораблям іще дивочнішого вигляду.

Яке майбутнє чекало на них, подумав Громовий Вовкун. І чого можна було сподіватися тим усім, хто звав домівкою Армаду Мертвих?

Капітан узяв далекогляда, почепленого на нагруднику, приклав до ока і навів на далекий небокрай.

Крізь чорні непроникні хмари не було видно нічогісінько — ані Нижнього міста, ані Великої дороги Багнищем. Далекий Каменосад, зазвичай ясний проти неба, і той був цілковито схований за важкою небесною запоною.

Громовий Вовкун зітхнув. Він спустив окуляр і вже хотів був відвернутись од вікна, коли це зауважив якийсь рух. Він удруге підніс далекогляда до ока і навів різкість. Так, він не помилився, ген-ген удалині ступали сім, вісім… дев’ять постатей. То йшла пошукова група.

Повертаються так скоро, здивувався Вовкун, і йому аж у шлунку замлоїло-забурчало від розчарування. Двійко небесних піратів тримали в руках жердини з припасованими до них великими клітками для жаровень. У клітках було повно вугілля зі світляку, воно палало яскраво-фіолетовим полум’ям, освітлюючи зрадливе Багнище, аби, часом хтось, заґавившись, не вскочив у піщану трясовину, не наступив на ядучу яму, ладну вибухнути будь-якої миті, або не втрапив до лабетів мордобрила, ласого до м’ясця заброд…

— Ну, як успіхи? — гаркнув Громовий Вовкун, виткнувшись у каютне вікно, коли пошуковці вже підходили до кораблів.

Та він уже вгадував їхню відповідь. За плечима в них теліпалися порожні лантухи, промовистіші за будь-які слова. З таким самим успіхом вони і вдома могли б сидіти.

— Порожньо, хоч покотись, — прокричав йому на відповідь високий міський гном із пов’язкою на оці.

— На дорозі — ані лялечки! — додав інший. — А сорокухи, мабуть чкурнули у Східний курник.

— Зате насеред Багнища здибали оцю парочку, — докинув третій — високий і худющий плескатоголовий гоблін із чималим кільцем у носі. — Присягають, що вони самі до нас ішли. Кілька марничок — ото й усе їхнє добро.

І тільки тут Громовий Вовкун примітив у натовпі двох незнайомих молодиків. Один мав на собі бібліотекарську одіж та каптур на голові — мабуть, рятувався од вітру, що дув на Багнищі. Другий — вищий і міцніший на вигляд — був виряджений у бляклі мордобрилячі шкури. Голову він тримав рівно, без тіні страху і дивився просто Вовкунові в очі.

— Хлопче, — звернувся до нього капітан небесних піратів, — чи не могли б ми вам чимось помогти?

— Мене звати Фелікс Лодд, — відповів незнайомець. — А про свої справи я говоритиму лише з ватажком великої Армади Мертвих.

Вовкун хвильку повагався. Тримався хлопчисько зухвало. Звісно, можна б посадити самозванця під замок, хай би трохи повчився чемності, але ж хлопчисько так шанобливо відгукується про Армаду…

— Заведіть його нагору, — звелів Вовкун.

— То кажеш, була битва? — перепитав Громовий Вовкун.

Вони були в капітанській рубці, де всі небесні пірати розташувалися за довгим столом. Юнак у мордобрилячих шкурах стояв перед ними, заступаючи собою свого супутника в каптурі.

— Так, навіть не битва — масакра, — кивнув головою Фелікс. — Вокс Верлікс…

— Вокс Верлікс, правитель Нижнього міста! — перепинив худорлявий стерничий, який, зачувши про поворот пошукової групи, вирішив трохи зачекати з відходом. — Отой слизький пурхай-слимак ще вибрикує? Колись мерзотник обкрутив мене навколо пальця з цілою партією будівельного дуба-кривавника. Вокс тоді саме зводив на Санктафракській скелі свою трикляту вежу. Не я буду, коли йому не помщуся!

Вовкун порухом руки замкнув стерничому рота і знову обернувся до Фелікса.

— Що сталося з Воксом Верліксом? — запитав капітан.

— Загалом кажучи, то все його заслуга, — повів далі Фелікс. — То він заманив гоблінів із сорокухами до бібліотекарських риштаків, а тоді спричинив бурю і перетопив їх, мов тих рябощурів.

— Ага, виходить, чорний вихор на його совісті! — скрушно похитав головою Вовкун. — Я мав би доглупатися сам. Мудрагель, якому вічно сверблять руки вчинити в небі якусь капость!

— Але він і сам загинув у тому вихорі, — промовив Фелікс.

— Хочеш сказати, йому клямка?

— Я майже певен, — сказав хлопець. — У розпалі бурі я бачив, як завалився його палац.

— Шкода, — вирік стерничий, і в жовтому ламповому світлі зловороже зблиснули його зуби. — Мені так кортіло власноруч перетяти йому воло. — Він махнув рукою в порожнечі, наче розтинав її кинджалом. — Отак, — додав стерничий і жорстоко розсміявся, а слідом за ним розсміялася й уся застільна компанія.

— Нижнього міста більше немає, — сповістив Фелікс, і сміх урвався. — Його зрівняло з землею. Нам ще пощастило втекти…

— Кому це — «нам»? — запитав Вовкун і аж наліг на стіл.

— Городянам, старим і малим, книжникам з риштакової Великої бібліотеки і… — Він помовчав. — І тим, що ними я командую: Примарам Осип-Міста.

За столом прокотився глухий гомін. Певна, мало не зухвала юнакова поведінка враз стала зрозуміла. Навіть тут, на Багнищі, чували про Примар Осип-Міста, прозваних так через їхню блякло-білу, замалим не примарну, зовнішність: збіговисько мисливців-відчайдухів та забіяк — вихідців із нетрищ Нижнього міста.

— Отже, ти і є ватажок отих примар, — зауважив Вовкун, силкуючись приховати побожні нотки у своєму голосі.

— Відколи це примари стали потребувати допомоги? — глузливо заскалив око стерничий. — Після Осип-Міста вам же на Багнищі нічого боятись — якщо ви ті, за кого себе видаєте.

Фелікс ступив крок до стерничого, очі йому яскріли.

— Я не прошу допомоги для примар, — пояснив він. — Я прошу, щоб ви підсобили городянам та бібліотекарям. Ми з вами тут плещемо язиками, а вони цієї миті ще там, на Дорозі Багнищем, по той бік запони. Назад дороги їм нема, треба йти вперед і тільки вперед, але шлях важкий і небезпечний. — Він сповільна перевів дух. — Аби обминути Присмерковий ліс, можна б податися через Крайземлю, але перше треба перехопитися через Багнище. А без вашої помочі нам тут не обійтися…

— А якщо ми вам допоможемо, — примружився Громовий Вовкун, — то що з цього матимемо?

Фелікс усміхнувся.

— Оце слова щирого небесного пірата, — зухвало проголосив він, і Громовий Вовкун відчув, як обличчя йому буряковіє з раптової люті. — А що ви маєте тут? — провадив юнак. — Без Нижнього міста та гендлярства на Дорозі Багнищем ви зогниєте тут укупі зі своїми коханими кораблями. А приставши до нас, ви зможете почати нове життя на Вільних галявинах…

— А чом би нам просто не зробити вилазки і не обдерти вас як липку? — брутально урвав Вовкун.

— Спробуйте, — спалахнув Фелікс, — і Примари Осип-Міста виріжуть вас до ноги, а біляста тванюка почервоніє від підступної піратської крові.

— Ти прийшов сюди, образив небесних піратів та наші небесні судна, — гримнув Вовкун, крешучи з очей блискавиці й стискаючи кулаки. — І ще сподіваєшся на нашу поміч!

І тут, тільки тепер відкинувши каптура, наперед виступив бібліотекар. Усі пірати принишкло зорили його рухи.

— Якось, Громовий Вовкуне, і ви потребували допомоги, — стиха задріботів він. — Ви сиділи під замком ув одній з узбічних сорокушачих кліток. Я нагодував вас і напоїв, щоб ви не сконали від голоду та спраги. Не пам’ятаєте? А ви ж запевняли, ніби ніколи того не забудете, — додав він півголосом.

На мить капітан небесних піратів закляк, наче громом уражений, а потім обличчя його розтяглося в широченній усмішці, аж очі геть потонули у зморшках.

— Ти! — проревів він, перетинаючи каюту. — Так то був ти! — Він зайшовся сміхом і від душі ляснув Рука по спині. — Човновод, чи не так?

— Так, пане-лицарю. Рук Човновод, — відповів юнак. — А тепер настала моя черга просити вашої допомоги.

— Рук Човновод, — проказав Вовкун, зчудовано хитаючи головою. — Ну вже кому-кому, а тобі!.. — Він обернувся до решти небесних піратів. — Цей хлопець урятував мені життя! — проголосив капітан. — Його прохання для мене закон. Ми повинні допомогти городянам.

— Але він не рятував мого життя, — пирхнув сухий стерничий.

Вовкун, аж стемнівши на виду, злапав його за барки величезним ручиськом і добряче ним трусонув.

— Ти ж був колись не від того, щоб покинути Армаду, — прогримів капітан. — Доведи це на ділі, й ти відчуєш радощі Вільних галявин, замість задовольнятися злиднями галявин Ливарних. А скажеш «ні», то присягаю, Цибо Вітролове, я скручу твої кощаві в’язи!

— Але ж до цього не дійде, чи не так, Цибо? — запитав нетряк у бляклому каптані з мордобрилячої шкури, і Вовкун попустив стиск.

Стерничий кволо похитав головою.

— Примара має рацію, — освідчив нетряк. — Армада вже віджила своє. Тут нам ніщо більше не світить. Капітане, ми йдемо з тобою.

— Тоді до Вільних галявин! — зикнув на весь голос Громовий Вовкун, і, відпустивши стерничого, знову ляснув Рука по плечі.

Рук усміхнувся.

— До Вільних галявин! — гукнув він і собі, мов презавзятий пірат.

Розділ другий Перехід

— О сили Небесні! — здивувався Громовий Вовкун, спиняючись на вершечку тванистої кучугури, аби перевести подих. — Та це ж чистісінької води чорний вихор. Побий мене Небо, якщо я коли бачив такого чорного і лиховісного вихоряку, як оцей.

Рук порівнявся з капітаном небесних піратів. Липка біляста тванюка присмоктувалася до багноступів та жердин-щупів, мов зголодніла риба-болотниця.

— Здається, — пропихтів він, — вихор суне далі.

Вовкун відкашлявся і гидливо сплюнув.

— Ось до чого доводять жартики з природою, — злосливо процідив капітан. — Вража професура! Скрізь їй треба стромляти свого носа!

Від Нижнього міста, вишикувані в непроникні важкі лави, сунули низькі хмари, огортаючи все чисто на своєму шляху. Зараз вони поглинали Велику Дорогу Багнищем, пожираючи свою здобич, мов великанська хробаколода.

Ось із-за Рука показався й Фелікс. У руці він тримав жаровню, і на блідім хлопцевім обличчі витанцьовували відблиски її фіялкового полум’я.

— Перепочинемо потім, — зронив він. — У нас обмаль часу. — Тут Фелікс скрушно похитав головою. — Хотілося б вірити, що їм стачить глузду не дожидати бурі на Дорозі Багнищем.

Де-де серед подорожан палахкотіли фіолетові жаровні: пірати Армади стояли на вершині кучугури і вивчали білясті рівнини під собою. Ген далеко з кипучих хмар вибігала на палях Велика Дорога Багнищем і гадючилася через дику пустку — достоту напівпроковтнута стонога.

— Якщо в колоні важкі вози та дітвора, — вголос міркував Громовий Вовкун, озираючи виднокіл, — то ваші городяни вже мали б бути десь біля сорокушачих застав під Присмерковим лісом. Може, трохи ближче, може, трохи далі. Як іти тванюкою без перепочинку, то ми там будемо за півдня. А тепер прикиньмо швидкість бурі… І ми, і вона доженемо їх рівночасно!

— То чого ж ми чекаємо? — запитав Фелікс, легенько штурхаючи Вовкуна у спину і, як здалося Рукові, вперше за ці дні усміхнувся. — Після мандрів Осип-Містом марш-кидок через тванюку — дитяча забавка.

— Це ми, хлопче, ще побачимо, — реготнув Вовкун, підморгуючи хлопцеві. — Ще побачимо. — Потому він повернувся до піратів і гучно скомандував, будячи ляскуче відлуння між кучугурами — Армадо, вперед! Рухаймося веселіше!

Усі залоги попідіймали свої жаровні — слухаємося, мовляв, капітане, — і вся піратська рать, хто тихцем, хто швидче, ковзаючись і спотикаючись у тягучій тванюці, почала кучугура за кучугурою просуватися до Великої дороги Багнищем, куди навально котилася буря.

Рукові довіку запам’яталася ця виправа білястим Багнищанським обширом. Кожна залога розтяглася вервечкою по одному, — попереду старший із жаровнею в руках, — і всі дружно тягли понуру маршову пісеньку: «Раз, два, три, чотири — сорокухи під сокири!»

Ритмічно чвакали по рідоті багноступи.

«П’ять, шість, сім, вісім — згинуть тварі в Темнолісі!»

Ось уже і Рук чалапав ув одній з таких вервечок, не зводячи очей з решітки жаровні, яку, мов провідну зорю, тримав Вовкун. Невдовзі дихання його зробилося хрипке і надсадне, піт рясно заливав обличчя. Проте ритмічне ляпання багноступів та розмірений ритм похідної пісні змушували його вперто ступати далі.

Неначе крізь дрімоту, долинало до нього розлютоване крякання білих ворон, які зграями кружляли над головою, а ще він чув коли-не-коли, як починає двигтіти твань: то ядуча яма вибухала десь неподалік, і тоді вгору жбухав високий стовп лискучої грязюки, обдаючи подорожан липкою гарячою рідотою. Пірати, що йшли перед Руком, навіть не зважали на цей душ, та й він сам, попавши під таку хлющу раз, удруге, втретє, уже навіть не здригався, а просто йшов собі далі, немовби й нічого. Тванюка липла до чобіт, засмоктувала, і кожен подальший крок давався чимраз важче. Вовкунові команди гучали вже ген-ген попереду.

— Беріть на захід, болотоплавці! Агов, із «Вітряного млинка», держатися купи! З «Туманоріза», ширше крок!

Рук заплющив очі, подумки кажучи собі не спинятися, і хлопцеві вже видавалося, ніби він — частка щирісінької армади, що лине в неозорому відкритому небі, де не чути й духу бридкої кваші, а Громовий Вовкун знову стоїть на квартердеку свого повітряного корабля — верховода цілої флотилії піратських кораблів.

Одначе дуже хутко хрипіння його власного голосу та важкий стугін крові у скронях спустили Рука з неба на землю. Ноги налилися оливом, у голові було порожньо і легко, а коли він дивився на мерехтіння жаровні попереду, її світло розпливалося в очах, неначе пробиваючися з-під водяної товщі. Не стишуючи ходи, переселенці далі верстали свою дорогу.

«Раз, два, три, чотири — гобліни не хочуть миру…»

Рук затнувся, і якби не був обв’язаний у попереці линвою, аби запобігти упадові, брьохнув би просто в багнюку.

«П’ять, шість, сім, вісім — чи не щезнути кудись їм…»

Рук знову зашпортнувся і цього разу таки заорав носом у квашу.

— Стій! — пролунала Вовкунова команда. — Попустити линви!

Рук відчув, як чиїсь руки розв’язують линву. Він спробував зіп’ястися на ноги. Скільки часу вони вже в дорозі? Годину? День?

— Я… перепрошую… — пробелькотів він. — Але я… вже не можу…

— Перепрошую, хлопче? — пролунав над його вухом голос Громового Вовкуна. — Облиш перепрошувати. Краще поглянь он туди.

Рук звів голову і зішкріб із повік зашкарублу багнюку.

Перед ними височіла Велика Дорога Багнищем, повита мочарними туманами, а за трактом видніла нерівна смуга Присмеркового лісу. До поручнів тракту тисся натовп утікачів, люди гучно перегукувалися та вимахували палахкими смолоскипами.

Западала темрява. І раптом Рука осяяло, що то не просто поночіє. Зі сходу, від далекого крайнеба, на них сунули, дедалі розростаючись, величезні, розбухлі хмари чорного вихору.

Мабуть, городяни також їх добачили, бо коли Рук, що вже ледь ноги волочив, озирнувся на дорогу знову, вони вже перелазили через бильця і по палях із залізнодеревних сосон спускалися на м’яке багнище. Городяни чимраз жвавіше покидали свій непевний шлях, і повітря повнилося тривожними вигуками та пронизливим репетом. Хлопець ковзнув очима по бильцях у надії побачити біля них хоч кого-небудь зі своїх друзів блукай-бурмил, але в гарячковій метушні хіба що розбереш?!

Бібліотекарі завзято працювали, знімаючи з підступних хідників величезні пудла, напхом напхані берестяними сувоями та трактатами, і спускаючи їх на тванистий ґрунт. Городяни також хапалися мерщій покинути Дорогу Багнищем: дехто стояв на дерев’яних мостинах і обережненько передавав клунки з начинням та майном, а також люльки, де квилили немовлята, тим, хто вже спустився надолину. Між ними безперестанку гасали Примари Осип-Міста, вирізняючись своїм бляклим вбранням із мордобрилячих шкур та кістяним спорядженням. Звідусіль долітали їхні команди та вказівки, примари шикували в піші шики переселенців і кидалися допомагати на перший поклик.

Громадка тролів — тягайл та лісових — уже майструвала тимчасові сховища та шопи. Зграйка нетряків прив’язувала клунки з пожитками до довгих тичок і вганяла жердини у тванистий ґрунт, а Бібліотекарські Лицарі сновигали поміж ними і спритно припинали неслухняні небесні човни до дебелих швартових стовпів. Члени невеличкої родини дрібногоблінів з нехитрою поклажею за плечима допомагали одне одному зійти з дороги на грузьку тванюку.

Рук відчув, як хтось узяв його під пахви, зводячи з землі, і побачив просто себе усміхнений Феліксів вид.

— Як на бібліотекаря, ти тримався не так то вже й ганебно! — засміявся юнак, хоча з вигляду його — весь забрьоханий болотом, обличчя пашіє — видко було, що змучився він анітрохи не менше за Рука. — Щось мені підказує, що прибули ми дуже вчасно, — додав Фелікс, показуючи на що мить, то ближче буремне хмаровиння. — Але якщо вони не поквапляться якнайборше покинути тракт, то всі наші заходи коту під хвіст!

— Оце і є твої Примари Осип-Міста, ге? — озвався Громовий Вовкун, беручи руки в боки і насвистуючи крізь зуби якийсь мотивчик. — Нівроку в тебе залога, що й казати! А як вони орудують отим своїм мотуззям!

— Їм не завадило б трохи підсобити, — звернувся Фелікс до капітана небесних піратів. — Звісно, якщо ваші дзідзіверизухи після такої невеличкої прохідки ще на щось здатні.

— Побий тебе Небо, зінське щеня! — розреготався Громовий Вовкун і замахав своєю кліткою-жаровнею. — Армадо! — зарепетував він як на пуп. — Гайда на Дорогу Багнищем! Знімаємо юрму з помосту — і зсаджуємо на Багнище. Буря вже от-от, чи може, вам, болотоплавцям повилазило?

Проказувати двічі не довелося — пірати дружно ринули вперед. Вони підіймалися опорами Дороги Багнищем, жбурляли линви та абордажні гаки тим, хто був ще на мостинах, майстрували блоки та вив’язували зашморги на кріпильних линвах. У скорім часі на тванюку струмочком, а там і бурхливим потоком зачали спускатися переселенці, і невдовзі Рук уже стояв посеред чималого табору.

— Ану вимітайтеся всі з-під тракту! — почувся дзвінкий Феліксів голос. — Чи, мо’, хочете, щоб буря поховала вас під дошками?!

— Усім поприв’язувати зубощирів! — розлягався голос Громового Вовкуна. — І поперевертайте всі вози, щоб було де сховатися!

Він надсаджував горлянку, а дужі пориви вітру ловили його слова і відносили геть. Рук розглянувся довкола. Треба знайти бібліотекарів і докладно відрапортувати про зроблене. На відміну від Фелікса, він був Бібліотекарський Лицар і підлягав Найвищому Академікові — Кулькапові Пентефраксісу.

Пробиваючись крізь розвирований натовп городян, обминаючи шопи та перевернуті вози, обходячи навіть неглибокі болотяні ями, Рук дуже хутко відчув, як його огортає смертельна втома. Хлопець уже ладен був прибитися до нетряцької родини під волорожачим возом, як почув знайомий голос.

— Паничу Руку. Мушу визнати, ви зробили неоцінену послугу книгозбірні. — До нього сягнистою ходою наближався Фенбрус Лодд, маючи на вітрі розчухраною бородою. — Ну як, чи згодні небесні пірати провести Велику бібліотеку через багнисту пустку?

Рук ствердно кивнув головою.

— Так, Великий Бібліотекарю. Капітан Вовкун…

— А мій син — чому він зараз не з тобою? — урвав Фенбрус вочевидячки невдоволеним голосом.

— Він… — почав Рук.

— Тут я, батьку, тут, — мов з-під землі виріс Фелікс у супроводі двох примар по праву і по ліву руку.

— Ага, ти тут, — чванькувато промовив Фенбрус. — Ти тут. Так от, Феліксе, треба, щоб ти і твої примари закріпили Велику бібліотеку он там. — Він махнув патерицею у бік цілого юрмища бібліотекарів, що намагалися стулити з кількох важких возів, запряжених норовистими волорогами таку-сяку подобу кола. — Ще кілька маж зосталося на дорозі, а час не жде. Гріх їх рішитися.

Фелікс похмуро осміхнувся.

— Батьку, на дорозі ще є городяни, — зауважив він. — І мої примари допомагають насамперед їм…

— А Велика бібліотека! — вибухнув Фенбрус, і обличчя йому збуряковіло. — Я все ж наполягаю, щоб ти негайно…

— Я тобі не підлеглий, а ти мені не зверхник! — сказав Фелікс, як відрізав, і Рук подумки відзначив, що син як дві краплі води схожий на батька.

А навколо вже юрмився люд, ловлячи кожне слово родинної гніванки.

— Треба подбати про бібліотечні вози, — вперто правив своєї Фенбрус Лодд, блискаючи очима. — Не вільно допустити, аби пропав бодай один сувій.

— А я кажу, перше мається евакуювати всіх городян, — затявся Фелікс.

— Ну, ну, — раптом озвався тремтячий, але владний голос, і між батьком та сином постав Кулькап власною персоною. — Якщо всім разно взятися до діла, то порятуємо і бібліотеку, і городян, — проголосив старий професор.

Хтось кпинливо пирхнув за його спиною. Обернувшись, усі побачили, що то Громовий Вовкун. Пірат стояв, узявши руки в боки, з глузливою посмішкою на обличчі.

— До вашого відома, зі шляху щойно зняли останніх переселенців, — похмуро сповістив він, — та як ви й далі гризтиметесь щокроку, я не ручуся, що хоч один із них перетне Багнище.

— Розумієте, ми просто сподівалися, — пояснив Кулькап, підходячи до небесного пірата і вітально киваючи йому, — що ви могли б допомогти нам, Капітане… е-е…

— Вовкун, — підказав той. — Громовий Вовкун.

Тінь усмішки промайнула по Кулькаповім виду.

— Ага. Громовий Вовкун. Колись, давним-давно, я мав честь спіткати вашого батька і, якщо не зраджує мене пам’ять, у таку саму лиху годину, як нині.

— Колись ви неодмінно мені про те розкажете, — відповів Вовкун усміхом на усміх. — А тепер, якщо ми чекаємо на бурю, годилося б подбати про безпеку нас усіх. — Він показав бородою на плескувате зверху ворушке пасмо хмаровиння. — А вже потому, — прокричав він, силкуючись заглушити рев бурі, — можна буде побалакати, як нам перебрести Багнище. — Він похмуро всміхнувся. — Якщо буде кому перебредати.

Наперед виступив Фелікс і гучно скомандував:

— Усі чули капітана? А тепер до діла!

Натовп розпорошився, кожне квапливо стягувало вниз свої пожитки і ховалося в ямах, під дошками шоп та перекинутими возами.

— Агов, прив’яжіть-но отих волорогів! — прокричав Вовкун, енергійною ходою рушаючи до живолупів. — Нам вони ще прислужаться.

Фенбрус шатнувся за капітаном.

— Капітане, а вози з сувоями? Не забувайте ж про бібліотеку!

Голос Великого Бібліотекаря потонув у чимраз дужчому ревінні вітру, і Кулькап знову повернувся до Фелікса з Руком.

— Молодці, — похвалив він. — Молодці обидва. Правду мовити, я не був до кінця певний, що ви впораєтесь. Знаєте, на своїм віку я набачився небесних піратів, і добре знаю їхню впертість і непоступливість…

— Ваші слова навівають мені гадки про одного чоловіка, — зауважив Фелікс і сумно зітхнув.

Кулькап порозуміло кивнув головою.

— Постав себе на місце свого батька, — сказав старий професор. — Його заповітна мрія — відродити Велику бібліотеку на Вільних пустищах…

— Ну, для мене це не новина, — відказав Фелікс, і Рук знову почув, як у голосі його друга змагаються різні почуття. — Він же нічого знати не хоче, крім своїх окаянних сувоїв! А як розібратися, то чого вони варті? Звичайні клапті паперу та пергамену. Городяни, себто вже вільняки, зараз важливіші.

— Цілком з тобою згоден, Феліксе, — підтримав друга Рук. Вітер уже майже осушив його обличчя. — Але ж ми все-таки бібліотекарі. І берестяні сувої для нас — ті ж таки живі істоти.

Фелікс пропустив його слова повз вуха.

— Мені треба скочити до примар, — тільки й сказав він і, крутнувшись, почимчикував геть.

Рук обернувся до Кулькапа, зніяковіло знизав плечима і вже намірився бігти за Феліксом, коли це нараз хтось поплескав його по плечі. Хлопець обернувся — перед ним стояли його найкращі друзі — Ксант і Маґда. Вони стояли, а на обличчях їхніх грали широченні усмішки.

— Руку, та невже це ти! — радо скрикнула Маґда. — Під цією корою багна тебе насилу можна впізнати!

Рук усміхнувся своїм друзям.

— Який я радий вас бачити! — промовив він.

На землю спустилася темрява, і вперіщив бучний дощ. Потому пороснув ядерний град, знялася громовиця, і від громових розкотів аж хололо серце. Дорога Багнищем корчилася, рипіла та стогнала, немов чудовисько в агонії, одна по одній валилися його опори. Рук принишк у тимчасовому сховку між Маґдою та Ксантом і видивлявся, що коїться надворі.

— Як ви гадаєте, воно колись скінчиться? — запитав він сумно.

Маґда зітхнула.

— Цікаво, чи повернеться коли-небудь давніша погода?

За криївку їм правили перевернутий віз та важкі солом’яні паки, запнуті засмоленою чаймовиною, закріпленою кілками. Поки що він витримував навалу дикої стихії, та Рук побоювався, що скажений вітрюган може будь-якої миті змести воза, лишивши їх без даху над головою, і порозкидати паки.

— То ти, кажеш, летиш із Професором Світлознавства, — озвався Рук, женучи від себе думки про розбурхану стихію. Бібліотекарські Лицарі не мали собі рівних у кермуванні тендітними небесними човнами, вирізьбленими з летючого мочардерева і обладнані широченними вітрилами з павучої шовковини. Відколи Світокрай спіткала камінна пошесть і величезні судна небесних піратів наказали довго жити, то був єдиний повітряний транспорт.

— Лечу, — відповіла Маґда, вичавлюючи з себе усмішку. Десь у небі сухо — немов дерли крам — грякнув грім. Задвигтіла земля. — План дій у нас такий: Варіс Лодд зі своєю флотилією летить просто до Вільних галявин — шукати підмоги, Професор Темрявознавства, на великій висоті, облітає той відтинок Дороги Багнищем, що пролягає через Присмерковий ліс — аби розвідати, чи не влаштували, бува, там сорокухи засідки…

— А ви?

Маґда намагалася говорити бадьоро.

— А ми з Професором Світлознавства полетимо до Східного курника, аби впевнитись, чи є там сорокухи, — відказала дівчина. — Бо ходять чутки про Інкубаторій…

Рук боязко пощулився. Коли він чув слова «Східний курник», у ньому оживали вельми прикрі спогади.

— І тобі… тобі не страшно знов туди вертатися? — запитав він.

— А в нас немає вибору, — просто відповіла Маґда. — Та й буду я цим разом не сама, а з «Лісовою нетлею» та Професором Світлознавства. Він же в нас один з найкращих Бібліотекарських Лицарів.

— Як шкода, що я втратив «Грозового шершня», — зітхнув Рук, пригадуючи свого небесного човна, що знайшов свою погибель ув Осип-Місті. — Я міг би полетіти разом з тобою, а не волочитися тут на своїх батьківських.

— Що добре Феліксові Лодду, те буде добре і тобі, й не кажи, що це не так, — освідчила Маґда, намагаючись зберігати безтурботний тон. Проте Рук не міг не завважити: дівчина так само шкодувала, що вони не полетять удвох.

— А мені що серед літунів, що серед пішоходів — і там і там однаково, — похмуро кинув Ксант.

— Тобто? — не второпав Рук.

— Руку, я ж бо зрадник, — пояснив Ксант, — чи, може, ти забув? Я ж бо служив Сторожам Ночі. Моїм ремеслом були інтриги та шпигунство. А скільки гідних Бібліотекарських Лицарів через мене замордовано. Та й ти колись мало не загинув на Ливарних галявинах — то також через мене.

— Але ж тепер те все в минулому. Сторожі Ночі щезли з лиця землі, — одказав Рук, — їх знищив чорний вихор, і тепер вони вічно спочиватимуть у Нижньому місті. Та й ти, Ксанте, вже не той, ким був раніше, я знаю. І правлю це перед ким завгодно.

— І я теж, — підхопила Маґда. — Ксанте, ти вибавив мене від Сторожів. Я довіку цього не забуду. — І дівчина підбадьорливо всміхнулася.

Тим часом буря у високому небі збирала сили.

— Ти не бачив, як дивляться на мене бібліотекарі, — гірко скривився Ксант. — У їхніх очах — недовіра та зненависть. Вони дивляться на мене, як на зрадника та нишпорку.

Маґда легенько обняла Ксанта.

— Але ж, Ксанте, друзі твої бачать, який ти в душі… — сказала вона лагідно. — У тебе добре серце.

Надворі гримнуло так, що невеличкий віз увесь задвигонів і зарипів колесами.

Розділ третій Подорож через Багнище

Перед світом, коли на видноколі витанцьовували світляні стріли, вітер нарешті ущух, ущухла й хлюща, перейшовши у звичайний дощик, і на Багнищанські тванисті обшири спустилася тривожна тиша. Рук продер очі й очманіло роззирнувся довкола: неприродне безгоміння бентежило нітрохи не менше, ніж скажена, безугавна, цілонічна буря.

Він перевернувся і, намагаючись не сполошити сонних Маґду і Ксанта, підповз до виходу зі схованки і відкинув чаймовину. Але та відразу ж повернулася назад: знадвору на неї тисла якась вага. Рук напружився і, засопівши з натуги, щосили штовхнув тканину. Щось легенько хруснуло, і чаймовина враз легенько піддалася. Хлопець виткнув голову в отвір.

— О, Земле і Небо, — пробуркотав він.

Весь неозорий табір — і перекинуті вози, і шопи, і тимчасові криївки — обернувся на стовписько ледь побрижених тванистих кучугур, простягнених удалину, скільки сягало око. Трохи-потроху кучугури оживали, з-під них, торуючи собі шлях до світла, як і Рук, вибиралися переселенці — і завмирали як укопані, так само приголомшені побаченим.

— Руку? — сонно нагукала Маґда. — Уже по всьому? Буря пройшла?

— Ходи-но глянеш сама, — кинув Рук через плече. — Це треба бачити.

Біля Рукової голови з’явилася Маґдина, а там і Ксант до них пристав. Украй збентежені, всі троє оглядали білястий обшир.

— О, диви! — гукнув Рук і показав на багнисту рівнину, простерту до самого обрію.

— Що там? — запитала Маґда. Дівчина вже енергійно розгрібала пригорщами болото, вилазячи навкарачки зі сховку. — Я нич не виджу.

— Як що? — вигукнув Рук, вилазячи слідом за Маґдою. — А Дорога Багнищем? Її катма!

За їхнім прикладом пішов і Ксант. Кругом оживали тванисті кучугури, переселенці покидали сховки і вилазили назустріч сліпучому сяйву білої твані та ранішнього неба.

— Твоя правда, — погодився Ксант, озираючи місцину.

Там, де ще сю ніч бовваніла Велика дорога Багнищем, тепер тягся приземкуватий грязьовий гребінь, звідки подекуди, мов ребра велетенської риби-болотниці, випиналися понівечені колоди та опертя. Тут і там розкладали ватри, щоб зрихтувати обід, розпалювали жаровні, пускаючи вгору змійки ядучого диму; повітря повнилося шкряботом і дряпанням: то осадчі зчищали липку твань із себе та свого майна.

Озброївшись уламками потрощеного дерева, Ксант і Маґда заходилися відгортати намиту тванюку на місці, де вгруз волорожачий візок. Та справа посувалася повільно, волога багнюка знай пнулася вернутись на розчищені ділянки.

— Давай, Руку, давай! — пихтів Ксант. — А тут можна й руками.

Та Рук уже не слухав свого друга. Задивившись на рештки того, що вчора ще вражало уяву сміливістю інженерного задуму, він з головою поринув у роздуми. Так, то був кінець Великої дороги Багнищем, того самого тракту, кудою Рук подорожував, ще бувши бібліотекарським учнем…

Ув уяві постала гладка твар Вокса Верлікса — найліпшого архітектора та будівничого Світокраю за всю його історію. Велика дорога Багнищем була його шедевром, найвеличнішим з усіх його грандіозних проектів. Але і її, цю дорогу, як і Вежу Ночі та Санктафракський ліс, відняли у її творця нікчемні людці, й колишній Найвищий Академік залишився сам на сам зі своїми злобою та розпачем. І тоді, мов вередливе дитя, що в нападі люті трощить свої цяцьки, він накликав чорний вихор на Нижнє місто і знищив свої безцінні творіння, а вкупі з ними — і себе.

Рук скрушно похитав головою і відвернувся. Вокс Верлікс, Нижнє місто, Велика дорога Багнищем — те все уже в минулому. І назад його не вернеш. Хлопець чудово розумів, що і безхатькам-городянам, і бібліотекарям доведеться шукати ліпшої долі — долі, схованої ген-ген за безлюдною Багнищанською пусткою…

— Руку, ти, як завжди, ширяєш понад хмарами!

Звук чужого голосу повернув хлопця на землю. Перед ним стояла Варіс Лодд, Капітан Бібліотекарських Лицарів. Їй шалено пасував зелений літунський костюм. Рук кивнув їй головою на знак вітання.

— Слухаю, Капітане, — з готовністю підвів він на неї очі.

Варіс торкнула хлопця за плече.

— Руку, мені так прикро, що ти не полетиш із нами, — спокійно промовила вона. — Проте від такої втрати виграє бібліотека. Руку, аж до нашого повороту назад ти відповідаєш за берестяні сувої. Це не менш важлива місія, ніж наша, затям.

Рук кивнув на відповідь головою і спробував усміхатись.

— Так, а де ж отой твій дружок? — погляд Варіс ковзнув далі й спинився на Ксанті. Рук помітив, як напружилось її обличчя, а погляд зробився холодний.

Ксант підвів очі на Варіс і, мабуть, помітив цей вираз, бо перестав відгортати багнюку і тоскно понурив голову.

— Ксанте! — засміялася Маґда, ні на мить не перестаючи розчищати болото. — Не хнюп носа! Ти не більший поганець, ніж Рук… — раптом вона уздріла Варіс і прикусила язика, відтак, виструнчившись, вітально кивнула їй головою. — Слухаюсь, Капітане, — промовила вона.

— Маґдо, флотилія чекає, — оголосила Варіс, підкреслено не звертаючи уваги на Ксанта. — Попрощайся з… з друзями, і я чекаю на твій рапорт.

Маґда, сама поважність, слухняно кивнула головою. Повернувшись до друзів, вона обнялася спершу з Руком, а тоді з Ксантом.

— Бережіть одне одного, — вдавано суворо кинула вона. — Обіцяєте?

Хлопці пообіцяли. При цьому Ксантове обличчя було аж попелясто-сіре, а голос бринів хіба лиш трохи гучніше за шепіт.

— Усе буде гаразд, Ксанте, — підбадьорила його Маґда. — Рук і я, щойно прибудемо на Вільні галявини, розкажемо про тебе геть усе, правда, Руку?

Рук енергійно кивнув головою: кров з носа, мовляв!

— Ну, а тепер ходіть, проведете мене, — сказала дівчина, намагаючись надати голосові веселого звучання.

— Ти, Руку, йди, а я краще зостануся тут, — відмовився Ксант. — Тим часом відкопаю воза.

Маґда ще раз обнялася з Ксантом, відтак повернулася до Рука.

— Гайда, — промовила вона, ступаючи слідом за Капітаном Бібліотекарських Лицарів.

Рук не відставав від неї, і що ближче вони відходили до швартових стовпів, то густіший ставав натовп і збудженіше лунали голоси. З грязі стриміли глибоко вбиті важенні стояни з надійно припнутими до них небесними човнами. Тепер їх відв’язували, і вони величезними зграями шугали у свіже вранішнє повітря. Дві флотилії вже налаштувалися до відльоту, сила-силенна молодих Бібліотекарських Лицарів сиділа напоготові, окульбачивши свої човни, і тільки чекала на сигнал відбуття.

Рук спостерігав, як Маґда вмощується на «Лісовій нетлі», розпускає вітрила — горішнє та долішнє — переладновує балансирні гирі й розплутує снасті. Він дивився — і відчував, як на груди йому налягає важкий тягар і озивається щемким болем. Хлопець проковтнув важкий клубок, проте біль не попускав. У розвированому натовпі він розпізнав Варіс Лодд та Професорів Світлознавства і Темрявознавства, усі троє — кожен на чолі своєї флотилії — висли над землею.

Коли в сідло сів уже остатній Бібліотекарський Лицар, Варіс Лодд злинула увись і круто розвернула свого «Вітряного Яструба». Відтак піднесла руку — і подала сигнал.

«Хто до Вільних галявин, за мною», — ось що означала її команда мовою сигнальних знаків, якою користувалися Бібліотекарські Лицарі.

Скоряючись Варіс, уся флотилія — а це три сотні човнів — дружно і безгучно, наче зграя снігунів, злетіла вгору. Хвацько зависнувши в повітрі, вони порозпускали вітрила і відрегулювали балансири, що тяглися за кожним човном, мов оздоблені самоцвітами хвости.

«Хто до Присмеркового лісу, за мною», віддав беззвучну команду Професор Темрявознавства, і до трьох соток човнів, що вже пливли по небу, долучилося ще триста.

«Хто до Східного курника, за мною». То вже був сигнал Професора Світлознавства: три розчепірені пальці на правиці, а сама рука притиснута до лівого плеча… Здавалося, двигтіло саме небо, коли флотилія Бібліотекарських Лицарів — а серед них і Маґда — полинула над землею.

Дев’ять соток повітряних кораблів борознили небо над Руком — неначе величезний німотний рій вертких комах.

— О, «Грозовий шершню», — промурмотів хлопець, і серце йому краялося з розпуки. — Якби ти знав, як мені тебе бракує…

Різко подув вітер, вдихаючи в човни снагу, і вони, один за одним під усіма вітрилами, схожими звідси на квіткові пелюстки, помкнули вдалину.

Рук проводжав їх очима, у роті йому пересохло, а в грудях нило, коли він бачив, як човни високо в небі ловили дужі повітряні течії і набирали швидкості. Круг нього чимраз гучніше галасувала радісна юрма: городяни і бібліотекарі зичили флотиліям удачі.

Та мірою того, як човни розчинялися в небі, завмирали вигуки тих, хто їх проводжав, і на зміну піднесеному настрою приходила свідомість чорної біди. Кругом слалася безкрая тваниста рівнина. Рук зітхнув. Він чув те саме, що й усі.

Так, хлопець чудово розумів, що не варто покладати надії на повітряні човни там, де ревуть поривчасті вітри Крайземлі, через яку пролягав їхній подальший шлях. Він здавав собі справу, що Бібліотекарські Лицарі мають летіти попереду — на випадок якоїсь небезпеки, та й підмога з Вільних галявин, якби пощастило нею заручитися, теж не була б тут зайвою. Знав Рук і те, що місцем зустрічі переселенців та лицарів призначено Залізнодеревну пущу. Рук знав те все запевне — а все ж його не полишало відчуття, що він одинокий, як палець.

Ген-ген, аж над Присмерковим лісом, єдина величезна зграя, якою летіло лицарство, розділилася натроє: одне крило повернуло на північ, друге — на південь, а третє линуло далі, неухильно на захід, тримаючи курс на Темноліс. Невдовзі човни розчинилися у небі, і тичба, трохи погудівши, почала розходитися.

Рук і собі надумав повернутися до Ксанта. У всьому таборі, куди не кинь оком, переселенці лаштувалися до тривалої мандрівки. Ось він почув ліворуч від себе командний голос — і побачив Громового Вовкуна, який походжав туди-сюди по табору і горлав у гучномовець:

— Усім запастися багноступами та грязьовими ціпками! — напучував він. — І не забудьте щитків для очей. Хто чогось не має, може скористатися підручними матеріалами. Паліччя від Великої дороги Багнищем стане тут на всіх…

Переселенці жадібно накидалися на дерев’яні уламки, і цей весь гамірний табір — печерники, тролі, гобліни, примари, бібліотекарі, — брався кріпити до підошов уламки деревини, витинав ціпки потрібної довжини, майстрував щитки для очей, покликані захистити очі переселенців від сліпучої багнищанської білини. Пірати їм допомагали.

— Поприторочувати всі кошики та ящики! — лунав посилений гучномовцем Вовкунів голос. — Накладіть у жаровні світлякового дерева, а всі балагули поставте на полоззя!

Знову всі метнулися запасатися деревом, зацюкали сокири, завищали пили, загупали молоти: колеса з усіх возів було знято і поскладувано, а натомість приладнано довге загнуте полоззя, спроможне полегшити пересування по слизькій твані.

— Тим, хто має зубощирів, повпрягати тварин у вози! — не вщухав гучний голос Громового Вовкуна, що невтомно походжав по сколошканому табору. — Тим, хто не має зубощирів, доведеться впрягатися самим. І затямте собі: ні під яким оглядом не штовхати — тільки тягти! — Тут в око йому впав пастух волорогів, що самотньо стояв у затіненій низинці. — А волорогів у жодному разі — наголошую, у жодному разі, — у вози не запрягати. Позастрягають самі й потоплять свій вантаж. Волорогів позв’язувати між собою і так вести. — На якусь хвильку капітан небесних піратів примовк, узяв руки в боки і роззирнувся. — І ворушіться! — знову заревів він. — Вирушаємо опівдні!

Рук знайшов Ксанта. Той сидів на недоломку воза, розтягнутого на паліччя для багноступів. Хлопця обступили чотири, з добру гору завбільшки, волохаті істоти, забрьохані болотом, а той тільки дивився на них і мовчки усміхався.

— Вони щось кажуть, але я не втну ані слова, — поскаржився він, забачивши Рука.

— Вемеру! — радо вигукнув Рук.

Одна з волохатих гір сповільна обернулася.

— Вурра-лурра! Уралова ліра-ве! — проревіла блукай-бурмилиха, супроводжуючи свою мову жестами, напрочуд делікатними як на таку махиню. «Вітаю тебе, Руку, який узяв на себе отруйний пагін. Як добре, що ти знову з нами».

— Ве-ве! — проказав Рук на відповідь і легенько торкнувся своїх грудей. Яке то щастя — знову чути голоси своїх друзів блукай-бурмил. — Вурра-віг, веліра лова. — «Вітаю, друзі. Ми разом вирушимо в мандрівку, що на нас чекає».

— Вурра-віг, вурра-ве! — підхопили решта ведмедів, зі схвильованим гарчанням обступаючи Рука. Тут були і Вурало, якій хлопець допоміг утекти з Ливарних галявин, і Віїґ зі здоровенним шрамом через усе плече, і стара Ґала, на чиєму єдиному вцілілому іклі грали відблиски низького ранішнього сонця, коли вона жваво кивала головою Рукові.

— Що вони кажуть, га? Що вони кажуть? — нетерпляче перепитував Ксант, і собі переймаючись загальним сум’яттям.

— Вони кажуть, — сміючись відповів Рук, — що обшукали весь табір і пробували дізнатися від тебе, чи ти мене часом не бачив, та ти, з усього видно, не втямив ні бе ні ме. Бачиш ведмедицю Ґалу? Так та каже, що тобі взагалі бракує клепки. Знаєш, чому вона так думає? Бо в тебе закороткий чуб!

Ксант розсміявся, і в унісон йому переливчасто заголосили ведмеді.

— Скажи їй, — попросив Ксант Рука, — що чуба я викохаю спеціально для неї.

Мірою того, як сонце в молочному небі підбивалося над небокраєм, на зміну хаосові, що охопив був Багнищанський табір, приходила якась подоба ладу. Вози всі навантажено, заплічники — спаковано, а у величезні волокуші, наладовані безцінними бібліотечними кошиками, вже запрягали зубощирів під особистим наглядом Фенбруса Лодда.

Ще годину тому, слухняно виконуючи вказівки Громового Вовкуна, переселенці почали зв’язуватися між собою линвами, утворюючи родинні вервечки по дванадцятеро душ. Пірати вишикували їх у довжелезну колону, посередині помістили волокуші з Великою бібліотекою, а самі стали на чолі. Останніми у ходові переселенців рухалися Примари Осип-Міста. Рук, Ксант та блукай-бурмила, зібрані в одну вервечку, стояли за останньою бібліотечною волокушею, запряженою аж півсотнею зубощирів, які нетерпляче вибрикували і бризкали піною, рвучися в дорогу.

З кінця колони долинув Феліксів голос:

— Удачі тобі, Руку! І пильнуй, аби хтось із твоїх пелехатих друзів не прищикнув хвоста якомусь зубощирові! — І Фелікс гучно розреготався.

Рук усміхнувся. Ех, мати б і собі такий запас відваги та бадьорості, як у Фелікса!

Тут повз них, тримаючи в одній руці високо піднесеного меча, а в другій — гучномовця, пройшов Громовий Вовкун. Рук обвивав голову шаликом, аби не так разила очі сліпуча багнищанська біль, а серце йому аж хололо від хвилювання. У небесній височині, лопочучи крильми, кружляла зграя білих ворон, і по безкрайому Багнищу ширилося їхнє несамовите крякання, немов попереджуючи, яка далека дорога чекає на переселенців.

— УПЕРЕД!!! — прогримів уже спереду Громовий Вовкун — і ступив перший крок.

Колона рушила — спершу передні лави, потому ті, що за ними, потому — ще дальші — і ось уже в русі весь довжелезний хід. Ксант, Рук та блукай-бурмила дружно ступали в одній вервечці. Перед ними чалапали сімейки дрібногоблінів та тролів-тягайл, гучно чвакаючи по твані нашвидкуруч стуленими багноступами.

Та багноступи багноступами, а дорога все ж була важка.

Минуло не так багато часу, а дехто з переселенців уже вибивався з сил — благі старі, яким відмовляли руки-ноги, та діти, хирні, захарчовані, але вже завеликі, аби брати їх на руки. Бібліотекарські волокуші супроводжував Фенбрус Лодд із Кулькапом Пентефраксісом, і Великий Бібліотекар раз по раз заклопотано перевіряв то линви, то полоззя, то зубощирячий запряг…

— Боже борони щось загубити, — буркотів він півголосом. — Трактати, сувої — те все конче треба зберегти…

І так вони йшли аж до вечора. У небі знову гусли чорні хмари, і Рук відкотив коміра, аби затулитися од чимраз свіжішого вітру.

Спереду гримів гучний Вовкунів голос.

— Не відставати! Ніяких зупинок, болотоплавці! Не відставати!

Уже поночіло, коли припустив дощ: важкі ядерні краплини розбризкувалися, вдаряючи по багну. За лічені хвилини дощ перейшов у хлющу — уже втретє за минулі ночі — і ну як із відра поливати переселенців!

— Йдемо далі! — не вгавав Громовий Вовкун, заглушуючи своїм зиком лопотіння дощу об землю та заводи вітру.

Змоклі до нитки переселенці чимраз тоскніше переказували його слова все далі й далі…

— Що, йдемо далі? — розпачливо мурмотіла дрібногобліниха, неспокійно позираючи на своє обв’язане линвами сімейство, що клигало за нею, ледь волочачи ноги.

Фіялковий від світла з клітки-жаровні в його руках, нетряк, ступаючи ліворуч од неї, похмуро кивнув головою і сказав:

— Атож, ідемо далі.

Рук уже й сам не чув під собою ніг. Дошкуляв голод, від крижаного дощу зуб на зуб скакав. Обабіч гучно сапали блукай-бурмила, а Ксант, в одній зв’язці з ними, трохи відстав, раз по раз ковзаючись на незручних багноступах.

І тіло Рукове, і його розум неначе заціпеніли. Він ступав, не думаючи, куди вони прошкують. Ані майбутнього, ані минулого для нього вже не було. Хлопець був свідомий тільки того, що існувало тут і зараз. Крок за кроком долали вони Багнище, якому, здавалося, не буде кінця-краю.

Крок. Потім знову крок. Знову. І знову…

Ніч промайнула суцільною мішмою тванюки, поту і дрижаків… займалося сіреньке світанкове світло. Як не буяв-розпинався Громовий Вовкун, подорожани збилися з мірного кроку на безладне шкандибання, дехто, не витримував, падав, і в лавах утворювалися вирви. Капітанові стало ясно: якщо й далі так триватиме, то ще трохи — і колона перетвориться на некероване стадо, а тоді вже чорта з два даси їм раду!

Нарешті Вовкун громовим голосом подав довгоочікувану команду:

— СТІЙ! Відпочиваємо годину! ГОДИНУ! Загаємося — станемо здобиччю для мордобрилів. Якщо нас доти не засмокче трясовина!

Колона полегшено зітхнула і спинилася, довгі вервечки стали розпадатися на гуртики: подорожани збивалися докупи, рятуючись від жалкого вітру. Рук із Ксантом, умостившись між Галою та Вемеру, так-сяк сховалися від холоду: вони вже встигли промерзти до кісток.

— Ніколи б не подумав, що доведеться в цьому зізнаватися, — промовив Ксант, кволо усміхаючись, — але ще трохи — і я нудьгуватиму за Нижнім містом. Такої Тмутаракані навіть волорогові не побажаєш.

Рук нічого не відповів на приятелеві слова. Його погляд блукав по узліссю, що мріло вдалині.

— Присмерковий ліс, — буркнув він собі під ніс.

Після Багнищанської твані, що проймала до кісток холодом, мерехтливе світло Присмеркового лісу заворожувало. Дерева вабили до себе. Мінилися теплим сяйвом привітні на погляд галявини та невимовної краси чистини; нестримно вабили до себе, обіцяючи прихисток від шпаркого вітру, всілякі затишні криївки.

Ксант торкнув Рука за плече.

— І думати забудь, — застеріг він рішуче. — Ця дорога веде до смерті… Ти станеш живим трупом.

— Знаю, знаю, — скрушно похитав головою Рук. — Присмерковий ліс! Принадне, пречудове місце, а яке страхітне! Воно позбавляло своїх жертв розуму, але не життя, прирікаючи нещасних на довічне існування; вони жили, а тіла їхні тим часом розкладалися, як у справжніх мерців. — Просто він… ну цей ліс… він такий…

— Манливий, — похмуро ввернув Ксант. — Я знаю, — Він пощулився, наче від холодного вітру, і раптом схопився з землі, несамовито махаючи руками і репетуючи, як навіжений: — Ґало! Стій! Ґало! Назад!

Рук теж переполошився. Стара блукай-бурмилиха порвала свої пута і почалапала Багнищем, прикипівши поглядом до Присмеркового лісу.

— Віг-ворраліг! Віра ве-ве! — розпачливо закричав Рук. «Повернися, стара подруго, то смерть-костомаха тебе кличе!»

Жалісно заголосили Вемеру, Верало та Віїґ. «Повернися, стара подруго! Повернися!»

Та стара блукай-бурмилиха і вухом не повела. І така була не вона одна. І в голові колони, і в її хвості то те, то те чикрижило мотуззя своєї зв’язки, і прожогом мчало до манливих чистин Присмеркового лісу.

Попереду знову загримів голос Громового Вовкуна.

— Колоно, шикуйсь — і як хочете дожити до наступного світанку, то повний уперед! Уперед, кажу вам! Дивитися вперед і нікуди більше, чули, шолудиві вовченята?

Важко зрушилася з місця бібліотекарська волокуша. Рук, Ксант та блукай-бурмила, ламаючи шик, разом метнулися за Ґалою, одначе линва, якою їх припнуто до волокуші, вмить повернула їх на місце. Рук люто рвонув мотуззя і закричав:

— Ґало, зажди! Ми з тобою!

— Не порушуй колони! — проревів у самісіньке хлопцеве вухо Громовий Вовкун. Капітан кресав з очей блискавиці. — Вертай на місце, а то прохромлю тебе, що й писнути не встигнеш! — Він застережно помахав шаблюкою із зазубленим лезом. — І не думай, що я говорю на вітер!

Рук спинився. В очах нестерпно пекло від сліз.

— А Ґала? — ледь вичавив він. — Вона ж наша подруга, і ми повинні…

— Ви підете по неї, і ніхто не вернеться назад, — рішуче урвав Вовкун. — Їй уже нічим не зарадиш, можеш мені вірити, хлопче.

Линва, прив’язана до волокуші, туго нап’ялася, і Рукові довелося повертатися в шерегу. За ним вернулися й решта. Блукай-бурмила тихенько постогнували, а Ксант знай скрушно хитав голеною макітрою.

— Побий його Небо! — гучно вилаявся Вовкун. — То все через мене. Я дав вам наблизитися до узлісся і зглянувся над вами, болотодавами, дав перепочинок. Годі! Більше такого не буде. Ми підемо далі! Або поляжемо всі тут!

З цими словами він рушив далі — до хвоста колони, не забуваючи наліво і направо сипати командами. Рук заплющився і, прикликавши собі на поміч усю свою волю, переставив спершу одну ногу, потім другу… Тим часом Ґала, перетявши кумільга Багнище, зникла оддалік у Присмерковому лісі, і над вицвілими тванистими рівнинами розляглося тужливе ведмеже голосіння.

Не спиняючись ні на мить, вони йшли цілий похмурий ранок та дощистий день. Говорили мало, стихли навіть співи небесних піратів на чолі колони, і мертву тишу порушували тільки дзявкання та повискування зубощирів мішма з безперервним чваканням багноступів по болоті.

Сіре пообіддя змінилося похмурим надвечір’ям, вітер знову набирав на силі, а невгамовний дощ батожив обличчя і не залишив на подорожанах сухого рубчика.

— Вітер дме від Крайземлі, — обернувшись до них, горлав із волокуші бібліотекар. — Держіться купи, не розпорошуйтесь! — Кажучи так, він ляснув гарапником, і зубощири, повискуючи, потягли далі.

Линва, що тримала Рука за пояс, туго нап’ялася, довелося придати ходи в ноги. Решта також мусили приспішити ходу, і невдовзі бідаки-подорожани на всі заставки кляли свою лиху долю.

Аж ось, лунко, глушачи всі гуки, ляснула багнюка — мов батогом цвьохнуло, — і зразу ж почулось якесь дивацьке плямкання. Рук підвів голову. Лівіше від колони впадав у вічі якийсь рух, до них, ритмічно підіймаючись та опускаючись, сунуло кількоро тванистих кучугур.

— МОРДОБРИЛИ!

Галасували десь у хвості: мабуть, Примари Осип-Міста уже завважили небезпеку. Линва, ні сіло ні впало, рвучко сіпонула Рука праворуч, а бібліотекар на волокуші заходився приборкувати схарапуджених зубощирів. Така сама морока спіткала й чотири волокуші, що повзли попереду. Ходячі кучугури тим часом збивалися докупи, вочевидячки наміряючись поласувати зубощирами у запрягах.

Із сутінкової мли вигулькнув Фелікс, відтак пороснули його примари. Фенбрус Лодд із Кулькапом відчайдушно п’ялися докричатися до ватажка примар.

— Волокуші з бібліотекою! Феліксе! — як навіжені, верещали вони. — Потвори йдуть за волокушами!

Рук уже не йшов, а біг, за ним — Ксант із блукай-бурмилами, а волокуша все гнала й гнала по твані.

— Рубайте линви! — гукав Фелікс Рукові та решті бібліотекарів. — Не спускайте з ока піратських жаровень!

Надсадно хекнувши, Рук шарпнув канат, що тримав його за пояс, і коли той спав із хлопця, відразу ж зупинився.

— Дивіться туди! — залящав позаду Ксант, тицяючи пальцем кудись просто себе.

Там, куди він показував, на вершечку кучугури стояв Громовий Вовкун і шалено вимахував високо піднесеною жаровнею.

— Агов, усі біжіть до мене! — гримів його голос. — До мене!

Волокуші з бібліотекою повернули праворуч, пронизливо завищали в запрягах зубощири, люто заревли погоничі. Тванисті кучугури, в яких угадувалися обриси мордобрилів, безнастанно ворушилися: потвори переслідували свою здобич.

Важко дихаючи, Рук лупонув до Громового Вовкуна, уже оточеного чималим натовпом забрьоханих тванюкою, розгублених переселенців. За ним, грузнучи в болоті, потьопав Ксант із блукай-бурмилами.

— Там уже Крайземля, хай береже нас Небо! Там і перешикуємось! — ревнув Вовкун, заглушуючи виття вітру, і показав у бік найближчого невисокого сіруватого кряжа. — Спершу — матері з дітьми!

Натовп, пожираючи очима жаданий кряж, ринув через блискучий, випрасуваний вітром тванистий обшир. Усіх мало не до сказу доводила невідступна жадоба чимшвидше відгетькатися від липучого багна і ступити врешті-решт на тверде. Штовхаючи і штурхаючи Рука з боку на бік, переселенці, один за одним проскакували повз хлопця.

— Чув, Руку, що він сказав? — галаснув Ксант. — Гайда! Ще трохи — і ми на місці!

Але той рішуче тріпнув головою.

— Я Бібліотекарський Лицар, — буркнув він собі під ніс, але дужі пориви вітру сливе забили його слова. — Моє місце — біля книгозбірні.

Він знову повернувся до бібліотекарських волокуш. Ксант і блукай-бурмила завагалися. З їхніх очей було видно, що їх, як і мешканців Нижнього міста, охопила «болотяна лихоманка». Як їм усім кортіло чимборше звідси вибратися!..

— А наше — біля тебе, — заявив у відповідь Ксант.

Вони обкрутилися на місці й крізь натовп пробивалися назад, на Багнище. Бібліотекарські волокуші ваги-переваги, мов які величезні живі тварюки, взяли праворуч і спинили свій шалений хід. Тепер вони просто стояли, а ворушкі постаті бібліотекарів нагорі уподібнювали їх до волорогів з настовбурченою шерстю. Наближаючись до волокуш, Рук почав розуміти, чому ті не рухаються далі.

Фелікс із примарами на всю чикрижили упряж на зубощирах і розпускали тварин на всі чотири вітри, а Фенбрус Лодд, стоячи на верхівці однієї з волокуш, вимахував руками, як несповна розуму.

— Стійте! Стійте! — волав він не своїм голосом, та Фелікс, не звертаючи на нього ані найменшої уваги, вже переходив до наступної упряжі, зладженої з тілдерячої шкіри.

Перекоти-гори брали волокуш у кільце, і кільце те без угаву коливалося та цмокало.

Примари, озброєні жаровнями, хоч і гальмували їхнє просування, спинити його цілком були безсилі.

Рук став. Якби вони пройшли бодай ще трохи далі, то завиграшки попали б у мордобрилячу пастку. Хлопець прикро похитав головою. Пуття тут із них ніякого, доводилося просто стояти і продавати витрішки. Рук опустився навколішки, і ноги його відчули дотик білого прохолодного баговиння. Як він ненавидів грузьку твань, яка облипає тебе зусебіч, хапає, висмоктує життя, аж поки тобі, геть хиренному, стане байдуже до всього на світі!..

Нараз болото попереду вибухнуло фонтаном бризок. Тим часом Фелікс уже перетяв останню упряж і проразливо свиснув. З несамовитим вереском зубощири — а всіх їх було двісті п’ятдесят голів — загарцювали по багнистій рівнині.

Перекоти-гори змикалися навколо них щільним кільцем. Із тванюки над поверхнею багнища зринали мордобрили, вони вже не ховалися під землею. Заклякши на місці з жаху, Рук оніміло дивився на потвор. Востаннє він видів мордобрила, ще коли вони разом із Феліксом жили в риштаках старого Нижнього міста, але та тварюка була лише зменшеною копією тутешніх монстрів. Завбільшки як бик-волоріг, із шістьма близько поставленими ногами і довгим хвиським хвостом, мордобрил за іграшку шастав під самісінькою поверхнею липучої кваші, дихаючи ніздрями, що виставали над тванистим ґрунтом.

А ще за мить із сухим виском, схожим на хрускіт трощених кісток, вони вже наскакували на нещасних зубощирів і шматували їх, розшарпували на кавалки гострими як лезо кігтями. Невдовзі все болото окропилося зубощирячою кров’ю. Чудовиська розкошували.

— А тепер берімося до вашої книгозбірні!

Гучний Феліксів голос вирвав Рука з оціпеніння. А його друг уже допомагав бібліотекарям спускатися з волокуш, шикував їх групами і вручав голоблі.

— У нас обмаль часу, — порядкував Фелікс, махаючи примарам, щоб і ті пристали до бібліотекарів. — Хутко вони повернуться до нас.

— За мною, бібліотекарі! — розітнувся деренчливий Кулькапів голос. — Держімося купи!

Рук, Ксант та блукай-бурмила лупонули тванюкою до бібліотекарів, а ті, уздрівши великанські постаті Вурало, Віга та Вемеру, радісно залементували.

— Дякувати Небові, ми вас таки знайшли, — примовляв погонич зубощирів, вітаючися з ними. — Якщо всім дружно взятися, то ми подужаємо цю кладь!

Примари, бібліотекарі та блукай-бурмила впряглись у волокуші, взялися за линви, і книгозбірня поволоклася далі рівниною, тримаючи курс на невисокий сірий кряж удалині, де вже світилися фіялкові вогники. На землю спускалися сутінки, і з пітьми долинало сласне гарчання та рохкання: бенкет мордобрилів був у розпалі.

Крок. Ще один крок. Потім ще один, похмуро лічив Рук. А тоді ще, і ще…

Розділ четвертий Крайземля

Стояла вже темна ніч, коли знеможені бібліотекарі витягли з Багнища останню волокушу і ступили на твердий і рівний кам’янистий ґрунт Крайземлі. Переселенці — старі й малі — радо вітали прибульців, добували баклаги хмільної настоянки з дубових яблук, простягали їм миски з бульйоном. Тьмяно жевріли жаровні, а навколо них, аби було тепліше, збивалися купки переселенців. Потомлені, забрьохані тванюкою, вони де спинялися, там і бебехали на землю, засинаючи мертвецьким сном.

Рук роззирався, сонно потираючи очі. На півдні манячів Присмерковий ліс, і в мороці яскраво, спокусливо сяло його заворожливе золотаве світло. А з півночі Крайземля обривалася безодньою пусткою. І ця неширока її смуга аж кишіла городянами, бібліотекарями, небесними піратами та Примарами Осип-Міста, які лагодилися до сну, а від обриву котилися звої ядучих туманів. Вони то рідшали, і тоді в небі з’являлася повня, кидаючи сяйво на кам’янистий ґрунт надолині, то гусли знов, і все поринало у тьму.

Рук узяв із рук якоїсь дрібногоблінчихи чашку теплого бульйону і повагом рушив до жаровні; якісь переписувачі сувоїв та доглядачі аналоїв обступили блукай-бурмил і плескали тварин по спинах. Ксант, якийсь знічений, сидів неподалік. Рук і давніше помічав: щоразу в присутності бібліотекарів у його погляді з’являвся цей нещасний вираз.

Стояла ніч, проте життя кругом кипіло: переселенці ставили шопи, напинали вітрозахисні екрани, пильнували, чи вкипіла потрава в родинних казанах. Міняли їжу: м’ясо на хліб, деревне пиво на воду. Дітвора вмощувалася спати. І навіть тоді, коли малеча вже бачила сни, старші не полишали праці, лаштуючись назавтра удосвіта знову пуститися в дорогу, і відсуваючи надалі блаженну мить, коли можна б і самим забутися уві сні.

Гуртова робота заспокоювала: така тьма переселенців — це тобі не абищо! Уві сні схожого відчуття безпеки не було, коли ти спиш — ти один. Отоді-то й слід найбільше стерегтися Крайземлі з її фантомами, що засягають у сни, повнять наші кошмари.

Подорожани підтримували давніші й розкладали нові ватри, ущерть запорожнювали клітки-жаровні світляковим деревом, годували та напували перед дорогою волорогів. З волокуш знімали обліплене тванню полоззя, на осі чіпляли колеса — і знову виходили вози. Рук помітив, як на тлі загальної шамотанини починається жвава торгівля талісманами на щастя: тролі, печерники та гобліни просто рвали обереги з рук.

— Амулети! Кому обереги від дуба-кривавника? — галасував кремезний лісовий троль, стискаючи плескатими пальцями кілька низок червоножарих різьблених медальйонів. — Певний захист від чорних духів та занапащених душ!

— Шкіряні обереги! — гукав живолуп. — Кістяні амулети. Проти марюк та потороч. З такими хоч на темнолесника…

— Трава-щетинка, а до неї… плям, плям… вуглинки, — кричала роздебендя, облизуючи язиком очі на ворушких окоріжках. — Трава-щетинка… плям-плям… а до неї вуглинки…

— Якби не твої друзі, ми б, напевне, й досі там борсалися, — бадьоро озвався бібліотекарський учень на ім’я Гарулус Лексіс і поплескав Рука по плечі.

Хлопець усміхнувся, але залишив без відповіді подячні бібліотекарські слова.

— Ве-вігла, лура-віла-ве, — подала голос Вемеру. Його слова зігріті серцем, але у шлунку в мене порожньо.

— Ну нічого, хутко ми й про це подбаємо, — засміявся Гарулус, коли Рук переклав йому слова Вемеру, відтак десь зник і невдовзі повернувся з цілим лантухом байрак-ягід та чималим дзбанком дубового меду. — Призволяйтеся! — припросив він, і потішені блукай-бурмила поласували на славу.

Ксант скромно присів біля Рука і вгорнувся у плащ.

— А твоєму… е-е… другові щось треба? — запитав Гарулус, показуючи бородою на Ксанта, і на його обличчі промайнув ледь зневажливий вираз.

— Нічого, дякую, — відказав Ксант.

Решта бібліотекарів, що сиділи навколо жаровні, мовчки скинулися очима.

Рук передав Ксантові свою миску.

— Ось, Ксанте, держи, — припросив він. — Я вже наївся. Смакуй, воно добре.

Ксант, ледь помітно всміхнувшись, узяв посудину і спорожнив її до дна. Бібліотекарі на нього не вважали.

— Ну, а що тепер? — запитав Амбріс Лоппікс, помічник аналойного доглядача. — Без зубощирів із бібліотечних візків пуття ніякого.

— Не знаю, як ви, — промовив Квелтус Петрікс, який ходив у молодших бібліотекарях, — а я собі мало хребта не надвередив, коли ми тягли оту чортову руїну через Багнище, навіть із Руковим друзями.

Усі присутні порозуміло закивали головами.

— Із собою її не візьмеш, а тут залишати зась, — скрушно затряс головою Гарулус. — Як на те пішло, що таке бібліотекарі без книгозбірні?

— А все ж викрутитися можна, — стиха озвався Ксант. Усі бібліотекарі озирнулись на нього. — Я знаю, як можна переправити всі до одного сувої через Крайземлю до Вільних галявин, — додав він.

Амбріс пирхнув, Квентус відвернувся, а Гарулус заходився скупчено поправляти на своєму носярі окуляри зі скельцями у формі півмісяця.

— Може, ти ласкаво поділився б із нами своїм секретом? — сказав він, і в кожному його слові вчувалася неприхована зневага.

— Сувої можна пороздавати: кожному переселенцеві — по штуці. Скільки їх набереться у книгозбірні — сотень тридцять, га?

— Десь так, — непевно відповів Гарулус.

— І нас тут теж щонайменше стільки само — городяни, примари, пірати плюс бібліотекарі…

— Плюс один Сторож Ночі, — під’їв Гарулус, свердлячи Ксанта крижаним поглядом.

— Гей, послухай… — почав Рук, підводячись із землі. Та не встиг він докінчити речення, як у світлі від жаровні з’явилася худорлява постать Кулькапа — Найвищого Академіка. У компанії Фелікса та Фенбруса Лодда, він саме обходив бібліотекарські вогнища.

— Блискуча ідея! — вигукнув академік, махаючи присутнім, щоб не вставали. — Довіривши усім переселенцям по сувою — як бібліотекарям, так і городянам, — ми обернемось на ходячу бібліотеку, і з цими осоружними возами можна буде розпрощатися.

— А наші аналої… — тріпнув головою Фенбрус.

— Друже мій, аналоїв можна ще намайструвати скільки хоч, — відрубав Кулькап. — Найбільше зараз треба пильнувати сувоїв та знань, захованих у них. Ось Ксант про це пам’ятає, а декому, коли запахло смаленим, позабивало памороки.

Фенбрус зайшовся гучним кашлем, обличчя його почервоніло. Фелікс глянув скоса на Рука і лукаво підморгнув.

— До схід сонця ми розвантажимо і розподілимо бібліотеку. Феліксе, чи ти і твої примари не взяли б це під свою руку?

Фелікс ствердно кивнув головою.

— А тепера, — рівним голосом оголосив Кулькап, розглядаючись довкола, — Фенбрус скаже вам кілька слів. Будь ласка, вислухайте його уважно і почуте перекажіть іншим. Тут, у Крайземлі, це може стати питанням життя і смерті.

Фенбрус ступив крок уперед і відкашлявся.

— Завтра на нас чекає дорога через Крайземлю, — почав він, — і я, як ваш Великий Бібліотекар, ознайомився зі змістом бібліотечних сувоїв, аби знати якомога більше про місця, кудою нам доведеться мандрувати. Не наробіть помилок, — поважно провадив він, зазираючи в очі то тому, то тому бібліотекареві. — Близька та мить, коли ми вступимо в царину фантомів та дивовидь, де зір і слух спотворено сприйматимуть довкілля. Бачте, там, на голих скелях, з одного боку Присмерковий ліс, а з другого — останній рубіж Світокраю. Якщо вітер віятиме од урвища, то йти нам доведеться через важкі хмари та мряку. Це небезпечно, бо можна збитися зі шляху, попертися просто до обриву і провалитися в безодню…

Рук мерзлякувато пощулився. Усі бібліотекарі, не зводячи із Фенбруса очей, ловили кожне його слово.

— Натомість, якщо вітер переміниться і повіє з боку Присмеркового лісу, він може вразити безумом Крайземлю, і не відпадає, що ми також опинимося під його впливом.

— То що ж нам тоді робити? — зажурився Гарулус.

— Насамперед я сподіваюся, — пояснював далі Фенбрус, — що так довго не потриває, тож нам лишається одне: позв’язуватись парами і весь час перебалакуватися. Інакше можна наразитися на серйозну небезпеку: непомітно для себе поринути в сомнамбулічний стан. Якщо раптом ваш напарник замовкне, слід негайно очутити його, інакше ним опанують фантоми, а розум буде втрачено без вороття. — Він трохи помовчав. — Щодо мене, то я б волів, аби за напарника був мені син… Фелікс.

Великий Бібліотекар знов закашлявся, а Фелікс усміхнувся.

— А я дуже сподіваюся, — озвався Кулькап, — що ти, Гарулусе, не відмовиш мені у компанії…

Гарулус згідливо кивнув головою. Бібліотекарі негайно заходилися переказувати почуте. Несподівано Рук відчув на плечі чийсь доторк.

— Руку, ти не?.. — тихо запитав Ксант.

— Ну, звісно, з дорогою душею, — всміхнувся йому Рук.

— А потім, Ксанте? — запитав Рук. — Що було потім? Ми повинні без угаву базікати, розумієш?

— Знаю, знаю, — втомлено сказав Ксант. — просто я так зморився… — Хлопець зітхнув. — А потім я став його помічником. Я — і помічник самого Найвищого Сторожа Ночі, Орбікса Ксаксіса! Тепер мені те все видається сном…

Та ніч, проведена на кам’янистому ґрунті, видалась, як ніколи, тривожною. Земля була тверда та ще й холодна, у повітрі завивав вітер і жалив крижаним зимном. Світанком ще й не пахло, а переселенці — всі до одного — вже спакували свої пожитки, позв’язувалися линвами і навіть вишикувалися в лави, готові продовжувати важку мандрівку. Фелікс зі своїми примарами Осип-Міста обходив здоровенні бібліотекарські вози, вручаючи кожному або берестяний сувій, або трактат, або книжковий фоліант — якусь маленьку часточку величезної книгозбірні.

Крізь клуби густої мряки, сповільна підбиваючись над небокраєм, просвічувало молочно-біле сонце, і перед переселенцями, які ні на мить не стишували ходи, слалися їхні довжелезні тіні. Торохтіння коліс тонуло у гудові голосів: мандрівці, позв’язувані попарно, намагалися без угаву теревенити, аби, бува, не потрапити під владу фантомів Крайземлі.

У гущі балакучої юрми ступали і Рук із Ксантом, з головою поринувши у розмову.

— А його нерозлучна металева машкара, — запитав, посміюючись Рук, — яка її доля?

Ксант легенько усміхнувся.

— Розумієш, Орбікс Ксаксіс був страшенний марновір, — пояснив він. — Купався тільки в повню. Коли в календарі значився місяць із літерою «р» у назві, то тілдерятини у рота не брав. І свято вірив, що повітря й дотепер заражене «отою гидотою», від якої по Світокраї поширилася кам’яна пошесть.

— І якщо послухати його, то винні в цьому бібліотекарі, так? — допитувався Рук. — Він думав, що то ми занесли з Темнолісу пошесть. Чи не тому він знищив стількох бібліотекарів?

— Він був одержимий, тепер мені ясно, — Ксант ураз спав з лиця, що набуло напруженого виразу, і пощулився. — О, хіба можна забути оті його окаянні Очисні ритуали?.. Подумати страшно, скількох городян та книжників він офірував скельним демонам. І спитати б — заради чого? — Він мотнув головою, наче відмахнувся від цього запитання, що докучливою мухою кружляло над ним. — Так воно і є, Орбікс Ксаксіс був шаленець, бодай би Небо скарало його прокляту душу!..

— Ксанте! — ахнув Рук, тривожно озираючись і побоюючись, щоб ще, чого доброго, з туману не виринув дух самого Найвищого Сторожа Ночі. — Добирай слів, як щось кажеш, бо тут воно може боком вилізти.

Вітер, що без упину завивав, відколи вони пустилися по скелястих рівнинах, ущух, і тепер на землю пухкою білою ковдрою спустилася густа ворушка мряка.

— Це нагадує мені пору мого дитинства, — озвався Рук, намагаючись не уривати мови попри дедалі густіший і ядучіший туман. — У риштаках загубилася забута всіма цистерна. Я залазив у неї, закривав накривку, щоб жодна жива душа мене не знайшла, і цілими годинами висиджував у ній із ліхтарнею та трактатом… — Рук нахмурився. — Ксанте? — гукнув він, не на жарт стривожений мовчанкою приятеля. — Ти мене чуєш?

— Так, звичайно, — відповів Ксант, але голос його звучав похмуро.

Іззаду чітко вирізнявся голос Амбріса Лоппікса.

— Кажуть, він добирав для свого господаря тільки найкращих бібліотекарів…

— А я чував, ніби той маніяк розкошував їхніми зойками, — пришив свою пришву до балачки його розмовник. — І звав їх «співами». Яке ж треба мати серце…

— Ти знаєш, як святкують Окострельну ніч у сельбищах лісових тролів? — запитав Рук, силкуючись заглушити своїм гомоном гук бібліотекарських розмов. — Опис є в моєму сувої, він так і зветься: «Звичаї та обряди, поширені в сельбищах Темнолісу». Рук поплескав долонею по своєму ранцю, надійному сховку довіреного йому трактату.

Ксант — ані пари з вуст.

— Усе починається з величезних ходів, їхні учасники обходять усі сельбища, — белебенив Рук, — із барабанами, сурмами, у всіх на головах убори, що ані мені, ані тобі ніколи й не снилися…

— А потім він пошився у шпигуни, — пробився знову Амбрісів голос.

— Усі діти лісових тролів розмальовують собі обличчя, — не вгавав Рук. — Удають усіляку звірину. Одні малюються під повзунів, інші — під лемурчиків, а хтось і взагалі рядиться вовкуном: костюм із пір’я, причеплений дзьоб…

— Запродав кількасот бібліотекарських учнів дорогою до Вільних галявин, невже не доходить…

Рук обернувся і лихим оком стрельнув на балакунів: нехай не думають, що як він прив’язаний, то не приборкає їхніх язиків.

— Такого просто собі стратити — все одно, що помилувати, ось що я тобі скажу, — виснував Амбрісів розмовник.

— Ну, нічого, дістанемося Вільних галявин, то там уже розберуться, як із ним бути — отою продажною худобиною…

— Пускай мимо вух їхнє пащекування, Ксанте. Вони самі не тямлять, що варнякають, — кинув Рук, знову зиркнувши на бібліотекарів.

— Даруй мені, Руку, але це просто нестерпно, — тремтячи всім тілом, простогнав Ксант. — Вони мають рацію, я не вчинив жодного добра. Я справжній ірод… — Голос його замовк.

Рук знову повернувся до друга.

— Ніякий ти не ірод, Ксанте. Ти… Ксанте?! Що? Ксанте! Ксанте!

Ксанта як вітром здуло, а мотузок, що тримав хлопця, безживно звисав із загальної линви.

— Ні, Ксанте, — заволав Рук, відчайдушно силкуючись відв’язатися й собі. Нарешті йому це вдалося, і хлопець кинувся наздоганяти друга. — Ксанте, Ксанте, зачекай! Повернися!

Рук чув, як іззаду тривожно і переливчасто заголосили блукай-бурмила, як загаласували бібліотекарі, вимагаючи, щоб він негайно повернувся. Та чи можна полишити напризволяще друга? Друг він йому чи ні?

Попереду, в густій мряці промайнула розпливчаста постать і відразу ж пропала. Хлопець із голеною маківкою зник, як снігун у завірюху.

— КСАНТЕ! — щосили зикнув Рук.

Та ніхто йому не відповів, крім глухого відлуння його ж таки голосу.

— КСА-А-АНТЕ!!!

Коли розпачливий крик завмер, Рук нараз відчув, як довкола нього зімкнулася мертва тиша. Ну хоч би тобі що писнуло. Здавалося, сотні городян, бібліотекарів, примар та небесних піратів розчинились у повітрі, як і його друг. Неждано-негадано він зостався сам-один, загубившись у ворушких туманах Крайземлі, між підступним Присмерковим лісом з одного боку та бездонним урвищем — із другого, і ні з ким було навіть слова перемовити.

Знову задув вітер, але тепер уже з іншого боку. Тепер, замість здіймати туман угору, він то закручував його у спіралі, то хвилями гнав геть. Рук шкандибав по ослизлому камінню, «лічачи грудки», аби, бува, не викрутити ноги, вскочивши у тріщину чи розпадину. Невдовзі слух його почав ловити якісь голоси.

Голосів було тьма — завивущих чи просто шепітливих!

— Приємних сновидінь, паничу Руку, — долітало до хлопця, і в самих словах не вчувалося погрози, але холод, яким од них віяло, та сик, що їх супроводжував, не віщували нічого доброго… — Приємних сновидінь…

Розділ п’ятий Руда буря

Рук усе йшов, спотикаючись, обливаючись потом, весь у саднах та подряпинах, і відчайдушно відмахувався від причепливого шепоту. Та ба, хоч як він затуляв руками вуха, хоч як голосно мугикав усілякі співанки та розмовляв із самим собою, заглушити його цілком було годі. Голоси все галдикали й галдикали!

— Ксанте! — гукав він, і тепловій, що дмухав від Присмеркового лісу, відносив його слова геть. — Ксанте, де ти? — Він замовкав, відтуляв вуха і повертав голову, вже майже не сподіваючись, що почує друга. Відлуння озивалося сотнями голосів — тонких, товстих, зловорожих, скорботних, яких завгодно; тільки жаданого не було чути…

— О, Ксанте, — буркотів Рук. — Та не всі ж бо книжники такі, як Амбріс Лоппікс! Навіщо, навіщо тобі здалося його слухати!

«Хто був сторожем колись, залишиться ним довіку! — сичали кругом голоси. — Він запродував інших. А тепер запродав і тебе.»

— Неправда! — нестримно загорлав Рук просто у ворушкий сяйливий серпанок. — Ксант уже не такий, він змінився! Нині він — як і ми!

— Як і ми, як і ми! — кпинливою луною озвався цілий хор голосів, і нараз краєчком ока Рук зауважив чийсь чорний силует. Він обернувся — і побачив просто себе високу постать у чорній хламиді та металевій машкарі.

— Орбікс? Орбікс Ксаксіс? — обімлів Рук, і тут йому пригадалася розмова з Ксантом. — Ні, не може бути! Мабуть, мені…

— Сниться? — просичав крізь машкару холодний і жорстокий голос. На чорному балахоні забіліло геральдичне зображення темнолесника.

— Ти не справжній, — сказав Рук, відвертаючись від мани і ковзаючи ногами по ослизлому камінню.

— Та невже, юний Бібліотекарський Лицарю? — сичав далі голос. — Ти такий певний? — Марюка у хламиді вибухнула гримким сміхом і махнула кощавою, мов клешня, рукою.

У відповідь на її помах із тіні почали вигулькувати фантоми, і в кожного на грудях пишалося зображення темнолесника. Ось число їхнє подвоїлося, потім подвоїлося знову, потім знову й знову, і Рук опинився в оточенні цілого сонмища потороч. Куди оком не кинь, усюди кишма кишіли вони. Рук був у гущі цілого легіону Сторожів Ночі.

— Як бачиш, ми досить-таки справдешні, — лунали довкола голоси, шкилюючи та дражнячись на всі лади. — Такі самі справдешні, як і найчорніші твої думи!

— Такі самі справдешні, як і найчорніші твої страхи!

— Як і найстрашніші твої кошмари!

Незліченні зображення темнолесників зливались ув один велетенський вищир, жаско зблискували здорові ікла, червоно палали очі. Постать у машкарі піднесла догори руки-клешні і поманила до себе.

Рук відчув, як у грудях здіймається несамовита хвиля страху, від якого німіло все тіло. Ляк затоплював груди, засягав у руки аж до пучок. Від нього відбирало ноги, трусилися жижки і деревіли пальці. Рук відчайдушно опирався його паралітичній дії, та ба! Сили були нерівні… Немов лемурчик, зачарований убивчим поглядом кровожерного рибожаба, він нічого не міг удіяти, хоч сядь та й плач! Страх хвилею шугнув по спині, залоскотав, де маківка, ось уже й лице дубіє…

— Ні, ні, ні, — мурмотів Рук, але вже й оком кліпнути не мав сили. — Ану згадаймо, що казав Фенбрус. Це — сон наяву. Тільки й того. Сон, і нічого більше…

— Нічого більше! Нічого більше! Нічого більше! — закихкала, глузливо залящала тисяча голосів.

Ні, це вже занадто! Рук звів голову і заревів, як ранений звір:

— Ксанте! Ксанте! Ксанте!

Його рев потонув у глумливих голосах, та на якусь хвильку чорні постаті у клубах туману наче сахнулися назад. Ту ж мить страх попустив свої лещата, і Рук, прийшовши до тями, прожогом пустився бігти ослизлим скеллям.

— Геть звідси! Геть звідси! — кричав він, женучи сліпма ворушким туманом.

— Звідси! Звідси! — насмішкувато кихкали манії за спиною, та хлопець тільки пришвидшував біг.

Рук мчав без упину, ковзаючись і шкопиртаючи, смертельно боючись упасти, надто нажаханий, аби спинитися. Кінець кінцем — спершу непомітно — густий туман почав рідшати і золотіти.

Зненацька Рук став. Перед ним полускувало, яскріючи синіми електричними нитками, узлісся Присмеркового лісу, а в небесній висі набирав потуги вихор, громадячи смоляні тучі. Ув обличчя війнуло млосним туманцем — з лісу, де між деревами пульсувало сяйво — то яскравіше, то тьмяніше.

Цікаво, сон це чи ява? Що його, достолиха, оточує — сни чи ілюзії? Чи можна бути певним бодай у тому, що перед тобою — справді Присмерковий ліс, а не виплід розбурханої уяви. Ні, видиво таки скидається на справжній Присмерковий ліс, та й згуки, що доносив звідтам поривчастий вітер — манливі пошепти й підлазисті гуки, — також бриніли, як справжнісінькі! Крім того, ніколи ще цей ліс не виглядав таким спокусливим.

Рук ступив крок уперед — і зупинився.

— Це шлях до смерті, — нагадав він собі. — Я обернуся на живий труп.

Він уже ладен був повернути назад до ворушких туманів на Кам’яних розсипищах Крайземлі, коли це десь у височині, просто над золоченими деревами, небо з оглушливим луском розкололося навпіл і озорилося сліпучим сяйвом. Рук звів голову і побачив, як із низу чорної громіздкої хмари вихопилася сліпуча стріла величезної блискавки і вгородилася просто у Присмерковий ліс.

Тугий струмінь розпеченого повітря з такою силою вдарив ув обличчя, аж перехопило дух. У повітрі запахло смаленим лісовим мигдалем. Широко розплющивши очі й роззявивши рота, Рук пантрував, як сліпуча блискавка, пронизуючи сяйво понад лісом, кристалізується і за мить перетворюється на покручений кришталевий спис, що вже досяг верховіття і летів далі до землі. Хлопець пощулився, чуючи побожний трепет перед неповторною дивовижею. Велика буря законилася в чорному вихорі, а тоді, як нетля на полум’я, нестримно полинула до Присмеркового лісу, де й вивільнила всю свою страхітну світлову енергію, вергнувши великанську блискавицю в лісову хащу.

— Бурефракс, — ледве вимовив Рук.

Десь оддалік щось гупнуло: то вістря заков’язлої блискавиці нарешті сягнуло ґрунту й увігналося глибоко в землю. Задрижав камінь під Руковими ногами, і хлопця пожбурило на землю. Здавалося, Присмерковий ліс достоту, як жива істота, вражено зітхнув, усмоктавши в себе разом із повітрям усей туман, що його допіру гнав до Крайземлі. Коли туман пропав, Рук переконався, що його теж волочить у самісіньку хащу, тож довелося чіплятися за кам’янистий ґрунт, щоб повітряним потоком його не покотило перекидом і не втягло в гущавину на певну смерть.

А ще за мить усе завмерло, так само несподівано, як і почалося. Рук відпустив пальцями кам’янистий виступ і, очманіло похитуючись, звівся з землі й первим ділом роззирнувся. Уперше, одколи він був тут, на Крайземлі, густі звої туману розвіялися, відкривши Руковому зорові неосяжний обшир крем’яної рівнини.

Переселенців уже й слід прохолов…

Але що це?! Рукові аж серце тьохнуло. Так! Ген-ген під здоровенним стрімчаком хтось стояв і несамовито махав йому рукою.

— Руку! — розлігся над кам’яною пусткою Ксантів голос. — Руку! Обережно!

— Ксанте! — радо загорлав Рук — і помчав до далекої фігурки.

— Обережно! — знову залунав Ксантів голос. — Оглянься!

Рук обернувся і насторожено кинув оком назад, звідки накочувався пекельний, дедалі оглушливіший гуркіт. Ще мить — і з Присмеркового лісу вихопилася велетенська хмара рудого куру і з ревом розбурханої річки ринула на кам’янистий шир.

Хмара мчала просто на Рука. Він намірився дати хода, поки кості цілі, та збагнув, що так лихові не зарадиш: шанси обігнати бурю були нульові. Спершу Присмерковий ліс увібрав у себе всю міць блискавиці, що поцілила в нього, а тепер єдиним видихом її позбувався. Рук стояв як укопаний і заворожено дивився, як чимраз ближчає рудий смерч…

— А-а-ай! — не своїм голосом заволав він, коли його потягло по ногах і, як сніп, повалило додолу.

Нив забитий лікоть, а лютий крутіж стискав Рука у смертельних обіймах. Стихія ревла, свистіла, шматувала одежу на хлопцеві. Рук відчував, як його усе вище й вище підносить над землею, і вив’язатися з халепи було годі — мов хвиля велетенського припливу, смерч ніс його над Крайземлею просто до урвища.

Його крутило в несамовитому танці, навкруги водили коло іскряві порошинки, чисто тобі вихор крихітних зірочок. Вони набивалися в очі, лізли у вуха, проникали крізь пори у шкірі, а коли Рук судомно хапав ротом повітря, то осідали і в легенях.

— Зупинись… зупинись… зупинись… — стогнав хлопець, ошаліло вимахуючи руками і теліпаючи ногами в марному сподіванні приборкати крутіж, що відносив його усе далі й далі. Хоч криком кричи, нічого в Рука не виходило. Скелля було надто слизьке, аби схопитися за нього, а вихор — надто дужий, аби з ним боротися.

Рук усе кружляв і кружляв у шаленому танку, а Крайземля невідступно зближалася, мелькаючи перед очима та відкриваючи розверсту пустку, якою стрімко обривалося її скелля — жахну безодню без кінця-краю. Рук, весь у саднах та синцях, вибивався з останніх сил. Його страшенно нудило, голова йшла обертом. Хлопця невблаганно тягло далі, і йому вже видавалося, ніби він бачить там темнолесника — не якусь там геральдичну емблему, вишиту на грудній частині хламиди, ні. Чудовисько цим разом було справжнє-справжнісіньке, велетенських розмірів… Помилки бути не могло.

Авжеж, то був таки темнолесник, він вимальовувався крізь іскрявий пиловий вихор, і рогата голова потвориська була звитяжно задерта, не віщуючи нічого доброго.

Темнолесник ніби вже передчував заласся, що чекало на нього; він зближався до землі і не зводив очей із нього, Рука Човновода, засмоктуваного, наче безпорадна лялька, в пустку небуття.

Хлопець зрозумів, що прийшла його остатня година.

— Руку! Руку!

Він затремтів. Потвора знала його ім’я.

— РУКУ!

Під ногами шалено мигтіли останні п’яді кам’янистого ґрунту. Попереду зяяла пустка. Рук міцно заплющив очі й притис до грудей руки. Нічого, нічогісінько він не міг зробити для свого рятунку.

Різкий поштовх — і Рук ахнув, відчувши, як ґвалтовно зникла земля з-під ніг.

Він падав. Падав. Їй-же-бо! Його винесло за край, і …

— У-у-ух!

Знагла хлопець смикнувся і перестав падати. Щось цупко тримало його за пояс, притискало руки до боків, заважало дихати. Рук отетеріло озирнувся — і уздрів линву! Він гойдався на мотузці над безодньою прірвою, а трохи лівіше могутнім каскадом спадав з обриву повітряний струмінь упереміш із пилом.

Ще мить — і він відчув, як щось шарпнуло його вгору і поцупило назад крізь повітряну пустку. Потім за плече його вхопили чиїсь руки, вони витягли хлопця на прискалок і поволочили на твердий ґрунт. Тільки потому чіпкі пальці відпустили Рукові долоні.

Звиваючись усім тілом, Рук так-сяк попустив мотузку, скинув її з себе і звівся на тремтливих ногах. У шлунку йшла революція, у вухах стояв дзвін. Він підніс голову і побачив, що над ним нависає величезний кутастий стрімчак. Сонце та вітри Крайземлі далися взнаки, і тепер старий вивітрений камінь обернувся на подобу якоїсь пригорбленої почвари.

— Темнолесник, — прошепотів Рук.

Обабіч стрімчака, вихоплюючись за Світокрай, дзиґою кружляв, сліплячи очі, ярий рудий вихор. Зненацька Рук угледів біля себе Ксанта, друг його стояв, зігнувшись у три погибелі, й важко відсапував. Повагом випроставшись, він узяв руки в боки і глибоко втяг у себе повітря.

— Дяка Небові, що туман якраз розвіявся, — стомлено промовив він, — а то я тебе ні за що б не примітив. — На обличчя його набігла тінь. — О, Руку, який я дурний, що кинувся навтікача…

Помахом руки Рук попросив його замовкнути.

— Дяка Небові, що ти так насобачився кидати аркан, — сказав він. — І що трапилася скеля, де можна сховатися… — Голос його урвався. Він чув, як чимраз більше паморочиться голова, як починають нити руки-ноги. — Дивно, — промовив він, — але, бачця, я вже знаю цю місцину.

Тепер уже заозиралися обидва хлопці, щоб з’ясувати своє становище. Вони ще не закінчили розмови, а велетенські вихорові потоки, мішма з курявою, почали втихомирюватися: руда буря хляла. Ревіння тихло, потік змалів до цівки, а сліпуче світло померкло.

— Ходімо, — заквапився Ксант. — Ще можна догнати колону…

Він заникнувся і здивовано витріщився на Рука, який, ставши навколішки, обережно визирав за край обриву.

Рвучко змінивши напрям, вітер задув із безодні — крижаний, обтяжений вологою. Унизу моторошно бряжчав ланцюг, і від цього дзеленькання аж шкіра сиротами бралася, щось гримало об камінь, а в розколинах і западинах схожого на чудовисько стрімчака люто завивав сіверко.

Попри тупий біль у скронях, Рук усе ж зібрав думки і ляснув себе по лобі: тепер він знає, куди потрапив. Хлопець ледь перехилився через край виступу і…

Так, то були вони — величезні швартові кільця, вбиті в камінь. Рук упізнав їх відразу. Одні кільця були порожні, на інших ще трималися линви та ланцюги, з решти звисали понівечені уламки небесних піратських кораблів, для яких це місце стало і останнім причалом, і останнім притулком. Вітер хижо шарпав їхні рештки, схожі на величезні побілілі кістяки.

— А знаєш, Ксанте, мені ця місцина по знаку, — хрипкувато озвався Рук. — Її нарекли Лігвом Сум’яття. Бувало, тут знаходили сховок цілі флотилії піратських кораблів. Вони просто тулилися до скелі, мов повзучі кам’яні блюдечка.

Ксант не відповідав.

— А отут пришвартовувався «Небесний гарцівник», — вів далі Рук. Він часто дихав, неспроможен перевести дух. — Ти пам’ятаєш «Небесного гарцівника»? — Рук обернувся, аби переконатися, чи слухає його Ксант.

Тим часом Ксант, забувши про все на світі й широко розплющивши очі, дивився на Рука.

— Повітряний корабель Капітана Живчика, — стиха додав Рук, карбуючи кожне слово. — Того самого, що напав на Вежу… — Тут голос його завмер остаточно. — Ксанте? — нагукав він. — Ксанте, що сталося?

— Я… я… — ледь вичавив із себе Ксант. Він зміряв Рука поглядом із голови до п’ят. — Ти…

У Рука відвисла щелепа. Тепер і він це бачив. Він підвівся на тремтячих ногах, підніс до обличчя одну руку. Потім другу. Від обох ширилося якесь сяйво. Світилися не тільки хлопцеві руки — груди, ноги, все тіло променіло чимраз яскравішим світлом…

— Ксанте, — ледь чутно промовив Рук, — що мені таке? — Хлопець безперестанку крутив головою, озираючи своє тіло. Ноги стали наче ватяні. — Ксанте…

Рук іще встиг побачити, як його друг, простерши руки, з перекривленим від тривоги обличчям, щодуху мчить до нього. Дивитися на сяйво було нестерпно: чимраз яскріючи, воно сліпило, так ріжучи очі, що хоч криком кричи.

— Поможіть, — тільки й зміг пошепотіти Рук, осідаючи на землю світним лантухом.

Ксант приклав долоню до його грудей. Серце Рукове билося так кволо, що майже не відчувалося.

— Пробач, пробач мені, мій давній друже, — лебедів Ксант, намагаючись відірвати Рукове тіло від землі. — То я в усьому завинив.

Він підняв Рука і, згинаючись під важкою ношею, ледве переставляючи ноги, поклигав безкраїм скеллям Крайземлі.

— Руку, ради Неба і Землі, — благав він, раз по раз спотикаючись на кам’яних розсипищах, — через мене й так загинуло чимало зацних Бібліотекарських Лицарів. І я хочу, щоб ти не став одним з них.

Розділ шостий Сутінки

Емуель Шумограй потішено затирав руки з тонкими пальцями і усміхався тонкими губами. Йому завжди подобалася ця пора дня.

Нічна зміна вже роздимала вогонь у горнилах, і цілий ліс височенних коминів пахкав у надвечірнє небо густими хмарами ядучого диму, барвлячи його багрецем. Шереги виснажених, байдужих до всього робітників чвалали до своїх низеньких шоп, щоб урвати годинку-другу для сну, такого потрібного після ненастанного гуркоту дрилів та невгавного гупання ковадел у металообробних цехах. Нічна зміна розсідалася по своїх лавах та ставала до міхів, і над землею ширилися гул голосів та нарікання на лиху долю.

На горішній галереї Лічильної палати — так звалася висока і міцна дерев’яна вежа з західного боку химерно оздобленого Палацу Ливарних королів — стояв Ливарний король. Чорна кіптява густо вкривала ґратчасті вікна зокола і знутра, та навіть вона не могла приховати величі надворішньої панорами.

Куди не кинь оком, усюди стриміли чорні комини, неначе хтось тисячопалий сварив за щось небеса. Під коминами яскраво палали печі, мов очі тисячної зграї демонів, утоплені в Емуеля чи у величезні стоси дров, які вони пожирали, і танцювали дивочні тіні від їхніх спалахів. Кругом панували галас, метушня, скажена біганина, непомалу тішачи Емуелеве серце, а надто тепер, у надвечірню пору. Гармидер та шамотня на Ливарних галявинах сягали свого вершка, коли одну зміну заступала інша, а потому гриміт молотів, клацання пічних засувок та гуд горнил зливалися в одну безперервну нічну какофонію.

Емуель провів кощавим пальцем по віконній шибі й поправив на довгому носі окуляри в металевій оправі. Та чи завжди так воно було!.. Де пак! Багато років тому, коли він, Емуель Трудобджіл Шумограй, щойно прибув до Темнолісу, на місці Ливарних галявин стояла тільки вбога лісова кузня, де виготовляли всякі марнички і кухняне начиння для кочових гоблінівських племен та збіговиськ украй непевних мандрівних сорокух. Коли він якось повертався до Нижнього міста, один пихатий спілчанин шпигнув його: «Ти, хлопче, мабуть, не сповна: отак узяти і поховати себе живцем у Темнолісі!» Проте сам Емуель думав інакше…

Він знову перенісся спогадами в ті далекі дні й, потішено мружачись, перебирав у пам’яті пережите. Так, змін відтоді зайшло чимало, і майже всі були на краще. Принаймні для нього.

Кам’яна пошесть, спіткавши Світокрай, поставила хрест на повітроплаванні, а заразом — і на колишній торгівлі. Без вороття канули в минуле ті деньочки, коли вщерть наладовані спілчанські кораблі довозили в Темноліс усякий крам, виготовлений на мануфактурах Нижнього міста, а назад поверталися з цінними деревом та всякою сировиною; ніхто вже не згадає, як небесні пірати грабували багатеньких купців та крамарів. Відколи Світокрай спіткала кам’яна пошесть, усі вантажі доводилося перевозити наземним транспортом. І Емуель Шумограй уже примітив, що таке задоволення було не з дешевих.

Велика дорога Багнищем опинилася під сорокушачою п’ятою, і кожна спілка Нижнього міста мала сплачувати їм драконівське мито за право торгівлі з Темнолісом. Вартість краму зростала як на дріжджах, і міщани не мали іншої ради, як дерти з покупців по сім шкур, аби не крамарювати собі на шкоду. Емуель не був би Емуель, якби не скористався з нагоди заповнити цю ринкову прогалину, і Ливарні галявини, яких не сягали загребущі лапи сорокух, росли і квітували.

Невдовзі галявин було вже кілька, а далі вони почали ширитися по безкрайому Темнолісі, мов який гидотний гриб-паразит. Роль Ливарних галявин зростала з кожною дниною. Між іншим, саме успіхові Ливарних галявин мали б завдячувати Гоблінівські сельбища свої теперішні розміри. Крім того, подобалось їм це чи ні, але нині вони цілком і повністю залежали від знань та вмінь Емуеля Шумограя і його Ливарних королів.

Авжеж, ніде правди діти, часи були славні, та Емуель Шумограй знав, що не можна спочивати на лаврах. Жодної миті! Дай собі попуск бодай раз, і ти втрачаєш колишню нахрапистість.

Яскравий приклад — те, що спобігло сорокух у Східному курнику! Забагатівши на торгівлі з Нижнім містом, вони розбестилися, зледащіли, сказати б, пустилися берега. А тепер, якщо не брешуть у своїх звідомленнях його ділові партнери, і від тих сорокух, і від Нижнього міста залишилися тільки спогади.

Емуель Шумограй був Ливарний король, тож ні на мить не давав собі відпружитися. Він укладав величні, грандіозні плани: втіливши їх у життя, Шумограй назавжди б змінив життєвий уклад Темнолісу. Його апетити поширювалися на все — на землю, багатство, владу.

Емуель відірвався од вікна й обвів поглядом довжелезні шереги столів з олив’яного дерева, вишикувані аж до кінця темнистої зали. За ними горбилися заляпані атраментом писарі. Кого тут тільки не було: міські гноми, тягайла, гобліни всіх мастей… Усі завзято мережили: одні контролювали витрати палива, інші вираховували видобуток руди, треті норми лиття, четверті — вихід продукції… У залі дзижчало і сичало, немовби десь під столом засів лісовий цвіркун і розпинався перед цвіркункою: п’ять сотень пер безугавно шкрябали по п’яти сотнях аркушів шкарубкого пергамену.

До цих звуків домішувалося сухе покашлювання, — ніяка не дивовижа на Ливарних галявинах! Тут цю хворобу звали ливарним крупом і нею мучилася більшина люду, змушеного весь час вдихати тутешнє повітря — геть задимлене і смердюче. Переписувачам на горішній галереї Лічильної палати, велося ще так-сяк. Натомість невільники-ливарники… Рідко який неборака витримував тут довше як два роки — відмовляли легені.

Емуель Шумограй завів собі звичку обходити ливарні в марлевій масці. Усю решту часу він намагався триматися високих веж та горішніх палацових зал, де повітря було чистіше. Та хоч би як він берігся, йому теж подеколи дошкуляли напади кашлю. Ливарний круп не щадив нікого. Знову зачувши, як йому дере в горлі, він сягнув до кишені свого каптана, добув звідти невеличку пляшечку, витяг тонкими пальцями корка і приклав шийку до губ.

Пахуча густа рідина трапила спершу на язик, потім у горлянку — дерти перестало. Емуель заткав каламарчика, поклав назад у кишеню, скинув окуляри і енергійно протер їх здоровенним носовиком.

Дякувати Небові й Темнолісу, на світі є такі ліки та роздебенді, що ними промишляють, подумав він. Емуеля обслуговував аж десяток аптекарок з очима на ріжках. Ех, подумав він, як би раділи його хворобливі підручні з такого догляду!

— Кхе-кхе… Даруйте, пане Ливарний королю… — почувся чийсь сторожкий голос.

Шумограй підвів голову і знову почепив окуляри. Перед ним, заклопотано нахмуривши дзюбате обличчя, стояв Хирлус Крум — клерк уже не першої молодості.

— Слухаю, слухаю, — знехочу озвався Шумограй. — Чого тобі?

— Від Жмутковолоса Сокироноші прибула свіжа партія робітників, — відповів Крум.

Очі Шумограєві перетворилися на щілинки.

— Ну?

— Здається мені, їх десятків із п’ять, не більше, — промимрив підстаркуватий клерк. — І всі прибулі — гобліни-капловухи…

— Капловухи! — вигукнув Шумограй. Обличчя його збагріло, будь-якої миті в нього міг початися напад кашлю. — Скільки я йому товк? Нам потрібні молотоголовці, плескатоголовці — гобліни, в яких жевріє бодай іскорка життя, а капловухи — та це ж просто плугопхаї слиняві! — Він злісно штурхонув клерка у груди. — А Сокироноші не заплатимо за них, доки не побачимо, які вони в роботі. І якщо вони не виправдають наших сподівань, то йому краще забути про відсунення надалі терміну платежів. Чи зрозуміло я висловлююся?

— Цілком, пане, — відповів Крум, і в голосі його забриніла смертельна стома.

Емуель Шумограй знову повернувся до вікна, протер закіптюжене шкло і вдивлявся у пітьму. Внизу, під вежею, він розгледів п’ять вервечок нещасних гоблінів, закутих у кайдани. Вони йшли, похиливши голови, ледве переставляючи босі ноги. Наглядачі вели їх поміж смердючих куренів.

Так, то були капловухи, і їхні закручені вуха були обвішані стількома золотими сережками, що обвисали ще дужче і мали прекумедний вигляд. Утім, Шумограєві відлягло від серця, коли він постеріг, що партія невільників складається здебільшого з рожевооких і лускатих гоблінів, завзятих у бою, але незгірш сумлінних і в роботі. Куди до них отим вайлуватим пузаням, якими Сокироноша хотів замазати йому очі минулого разу.

— Хм! Як на мене, краща партія, ніж попередня, — промовив він, досі ще нервуючись. — Але їх завжди мало.

— Знаю, знаю, пане, — покірно промовив Хирлус Крум, заламуючи руки. — Та хіба один у полі воїн?

Шумограй з усього маху торохнув кулаком по столі. Кілька писарів підвело голову від своїх пергаменів і вирячилося на свого патрона: очі застиглі, горлянки напружені, щоб, крий Боже, не закахикати.

— Скільки можна! — зарепетував Шумограй. — Я не дозволю знущатися над собою. Горнила повинні безперервно працювати! Нині ще більше, ніж коли. Ризикувати всім, чого ми досягли, тільки за браком робочих рук?! Чи, може, хтось відмовляється працювати на мене? — Він знову бухнув зіщуленого клерка у хирляві груди. — Мені потрібні три сотки робітників, — підсумував він. — Гарних робітників! Сумлінних робітників! І термін вам — до кінця наступного тижня. Усі чули?

— Так, пане, чули. Але…

— Теля ти мале, містере Круме, — перебив клерка Шумограй. — Теля, Круме, чи ні?

— Ні, пане. Але…

— Якщо Жмутковолосові Сокироноші потрібне наше залізяччя, то нехай він за нього платить! — загорлав він. — І ця платня — гоблінівські робочі руки! Вона уже вся вийшла, так йому й перекажіть. Все, забирайся геть!

Хирлус Крум повернувся і рушив уздовж рядів писарів, які бухикали та шкребли перами. Бурмочучи щось собі під ніс, він вийшов через бічні двері.

— Три сотні, Круме. І спробуй-но мене розчарувати, — гукнув Емуель навздогін клеркові. — Поставлю на дві зміни грубником до олив’яної ливарні. Побачу, чи надовго тебе там стане.

Крум тихенько зачинив за собою двері, і Ливарний король повернувся до вікна. Сонце щойно сіло, та через густу димову запону, що не розходилася ні на мить, Ливарні галявини тонули в темряві. Партію клаповухів уже закінчували розподіляти по куренях.

— Шістдесят злиденних гоблінів, — промурмотів він. Цього заледве вистачало на п’ять ливарень, а їх же було аж двадцять п’ять!

Емуель Шумограй скрушно похитав головою. Якщо виробництво зростатиме, як задумано, то навіть коли Хирлус усіма правдами й неправдами примудриться домовитися про три сотні гоблінів, за місяць вони однаково потребуватимуть ще триста пар робочих рук, ще за місяць — нові триста… Чи міг його задовольнити такий стан речей?..

Понишпоривши очима по чималому терену Ливарних галявин, Емуель утупив погляд у далекі масиви Темнолісу. Там, ген-ген на півночі, розкинулися Вільні галявини. Емуель Шумограй безгучно всміхнувся, сяйнувши в ламповому освіті гостренькими зубками.

— Вільні галявини, — буркнув він. — Осередок світла та надії? Ха-ха! — Губи його скривились у глузливій посмішці. — Для мене вони — невичерпне джерело невільників.

— То це і є славетний Жмутковолос Сокироноша, га? — запитав Довбня, розглядаючи із-за голів з’юрмлених попереду гоблінів тих, хто стояв на помості.

— Накидка із сорокушачого пір’я йому дуже личить! — зауважив його брат Вайло. — Кажуть, він сам його збирав — по пір’їнці з сорокухи.

— Гей, там, ану заткніть пельки! — злісно просичав хтось із гурми. — Мо’, комусь і послухати хочеться.

Довбня та Вайло замовкли. Перше на збори такого штибу ходили їхні старші брати, але всіх шістьох недавно спровадили на Ливарні галявини гнути горба, а що жнива були вже на порозі, і все таке інше, то й посилати по свіжі новини більше не було кого. І тепер обидва найбільше боялися накликати на себе гнів отого кремезного і здоровенного молотоголовця. Цього ще тільки бракувало на їхніх перших Племінних зборах.

— Даруйте, добродію. — Довбня шанобливо торкнувся свого капелюха і підштовхнув брата ліктем: роби, мовляв, як я.

Та молотоголовець уже на них не вважав. Довбня та Вайло (на прізвище Нишпа) були гобліни-пузані і належали до племені клаповухів. Тепер, стоячи у своїх жниварських брилях і неодмінних черевних ременях, зусебіч обступлені войовничими гоблінами, обидва святобливо дивилися на учасників зборів.

Вони стояли в самісінькій гущі натовпу, з’юрмленого довкола широченького дашка племінного куреня гоблінів-патлаїв. Кого тільки не було в цьому сонмищі! Плескатоголовці й молотоголовці, рожевоокі та лускаті, гобліни, патлаті та чубаті, гакозубі та пилозубі; всякої тварі по парі. Тиснява така, що голці ніде впасти!

У самому племінному курені, на високому помості, розташувався Жмутковолос Сокироноша, заступник клану гоблінів-патлаїв і водночас ватаг Гоблінівських сельбищ. Хизуючись накидкою із сорокушачого пір’я, сизоокий Сокироноша гордовито сидів на дерев’яному троні, поставленому на купі черепів колишньої племінної старшини. На платформі перед ним, покірливо посхилявши голови, стояли ватаги чотирьох інших племен.

Першим поглянути на Сокироношу зважився Гнилокір Тихобій — ватажок ікластих гоблінів із парою блискучих ікол та холодними жовтими очима. Він очолював одне з найчисленніших племен і, хоч тонкі губи Гнилокорові кривилися в усміхові, виглядав доволі зухвало.

Біля нього стояла Літуґґ, провідниця молотоголових гоблінів і онучка Ватага Титуґґа, старого найманця з Нижнього міста. Попри молодий вік, їй не бракувало бойових шрамів; утім, важко було уявити, щоб верховода найвойовничішого гоблінівського племені виглядала інакше.

Біля Літуґґ горбився старий Буркун Сивий, ватаг капловухів, старезний, але ж і мудрий нівроку. З усіх гоблінів капловухи були чи не наймиролюбніше плем’я, але водночас і найчисленніше, тож усі сходилися на тому, що з Буркуном таки краще рахуватися.

Те саме можна було сказати і про Паніматку Медопий Другу, верховоду симбіотиків, що постачали племенам усяку всячину — від бражного меду і росяного молока до мотуззя з кучерявого дерева та сон-деревного коріння. Мляво перекочуючись, заколихалися її підборіддя, коли вона підвела голову і вкняпилась у Жмутковолоса, почуваючись анітрохи не нижчою за нього.

Жмутковолос Сокироноша махнув волохатою рукою. Він був ватаг довгочубих гоблінів і найвищий верховода всіх племен, тож його слово було законом. Він розумів, що без підтримки інших племен Гоблінівські сельбища просто б розпалися, знову перетворившись на збіговисько кочових войовничих племен, як у давнину. А ніхто цього не хотів.

— Звісно, я все розумію, — сказав Жмутковолос, коли натовп навколо куреня збився щільніше, намагаючись не пропустити жодного слова з його вуст. — Вам, капловухам, дорого обійшлося постачання робочої сили для Ливарних галявин. Але не забувайте, що ми ще маємо платити за списи, плуги, кухонне начиння, за те все, без чого немислиме життя.

— Одне твоє слово, і загони моїх молотоголовців спустошать Ливарні галявини, — сказала Літуґґ і ляснула кощавими пальцями.

Жмутковолос заперечно похитав головою.

— Літуґґ, Літуґґ. Ну, скільки тобі казати? Немає сенсу застосовувати силу проти Ливарних галявин. Емуель Шумограй та Ливарні королі радше сконають, аніж відкриють таємниці своїх кузень і цехів. І що тоді на нас чекає? Ми швидше луснемо, аніж дамо раду їхній клятій машинерії. Ні, якщо ми хочемо жити й квітувати, краще таки сплачувати Ливарним галявинам їхню данину…

Повівав вітерець, і під кроквами величезної солом’яної стріхи, почеплені там, неначе вітряні дзвоники, торохтіли кістяки давно померлих ватагів.

— Але чому ми маємо відробляти за всіх? — невдоволено буркнув Буркун Сивий і звів під стелю вицвілі очі.

— Бо вас багато, — шпигнув Гнилокір Тихобій.

— Ще не вродився той молотоголовець чи плескатоголовець, який служитиме грубником при ливарнях! — хижо прогарчала Літуґґ. — Ми вояки!..

Навколо Довбні та Вайла схвально загаласували молотоголовці з плескатоголовцями, загрюкали замашними кийками та списами.

— Але ж не може так тривати вічно! — пролунав товстий, з переливами, голос Паніматки Медопий, і галас ущух.

— І не триватиме! — ревнув Жмутковолос, зриваючись на ноги і широко розводячи руки під пір’ястою накидкою, від чого став схожим на великого дряпіжного птаха. — Бо коли ми нападемо на Вільні галявини і запануємо над ними, то вже навіки відпаде потреба слати гоблінів на роботу в ливарні. Їхнє місце там посядуть невільники.

Довбня з Вайлом вражено перезирнулися. Натовп вибухнув галасом, хтось заспівав:

— Невольничі галявини! Невольничі галявини! Невольничі галявини!

— Кращої нагоди для такої баталії, для битви всього нашого життя, годі й бажати! — заглушив лемент юрми голос верховоди Літуґґ. — З Сорокухами покінчено — раз і назавжди! Нижнє місто зрівняно з землею! Нас підтримають спільники з Ливарних галявин, і вкупі ми вдаримо на Вільні галявини, захопивши їх зненацька, і вчинимо різанину, якої ще не бачив Світокрай. Хто опреться натискові Гоблінівських сельбищ?..

Довбня знизав плечима. Вайло похнюпив очі. Надто добре вони розуміли, що то не вільняки посилали їхніх братів на Ливарні галявини на певну смерть від надсильної праці; за тим стояли Жмутковолос Сокироноша та ватаги інших племен.

— Ніхто не опреться нам! — репетувала войовнича Літуґґ, і куренем стрясало могутнє ревище.

Довбні та Вайлу ставало чимраз незатишніше поміж спотворених озлістю пик та лютих вересків. Гаразд, а що поганого в рільництві? Ось що хотілося їм нині знати! Як не крути, а попоїсти всі люблять. Так ні ж бо, сусідів їхніх медом не годуй — дай повоювати! Війна — ось що їх цікавило!

Під повівами теплого вечірнього повітря яскраво спалахували та погойдувалися смолоскипи. Небавом збори стали танути: присутні розходилися по домівках.

— Перемога буде за нами! — линув їм навздогін рев Жмутковолоса Сокироноші. — Хай живуть Невольничі Галявини!

— Ви тільки погляньте на цих крихіток! Які ненажери! — шепотіла дебела Матінка Дмиперо своїй другині — цибатій літній Сестрі Брудножовті. Вони йшли центральним переходом неосяжного інкубаторію, оглядаючи один по одному відділки з сорокушенятами.

Хоч би де вони з’явилися, всюди сорокушачий молодняк дерся до заґратованих дверей, пнучи шиї до двох сорокух, і з голосним цівканням вимагав їжі. Подумати тільки, щойно два дні, як з’явилися на світ, а вже заввишки мало не по груди дорослій сорокусі!

— Що ненажери, любонько, то ненажери, — відповіла їй Сестра Брудножовть, потішено киваючи головою. Очі її прищулились і холодно зблиснули. — Ну, та дарма, вже недовго ждати.

Наприкінці інкубаторію містилося мудроване пристосування з шестернями, важелями та передавальними тросами. Верески сорокушенят у клітях змоглися на силі. Матінка Дмиперо підскочила вгору, вчепилася за дебелий важіль, і той під вагою її тіла став поволі опускатися донизу. Вгорі засичало, — то одкидалися бочкові клапани, — і в харчову Руру ринула злива ще теплих зубощирячих тельбухів.

Увесь інкубаторій враз виповнився несамовитим шкряботом і писком — то, наскакуючи одне на одного, загонами гасав одурілий від жадібності молодняк: цівенята клацали зубами біля харчових рур і нетерпляче ждали, поводячи очима та хляпаючи куцими крильцями.

Матінка Дмиперо повернулася до корби, міцно вхопилася за ручку і різко крутнула її праворуч, після чого щось дзвінко клацнуло, і до рур посипалися тельбухи. Сорокушенята поприсідали під рурами, і очі їхні спалахнули залассям: м’ясо з труб вивергалося просто в горлянки і осідало в ненаситних шлунках.

Матінка Дмиперо пильно стежила за тим, як надимаються їхні черевця.

— Тим часом годі, — промовила вона врешті і крутнула колесо назад.

Потік тельбухів негайно урвався. Розбухлі сорокушенята простягалися горілиць долі й блаженно заплющували очі.

— Отак, мої любі, — прошепотіла Сестра Брудножовть. — Хай солодко вам спиться! Ростіть високі, дужі й люті.

Вона повернулася до Матінки Дмиперо.

— Скоро ми матимемо нову бойову зграю, і вона танцюватиме джигу на ворожих тельбухах! — Вона гордо звела голову. — А ще в нас будуть нові сестриці та розкішно оперена курникова матка!

Стара матір непевно похитала головою в очіпку:

— Сподіваюся, Сестро, твоїми вустами промовляє істина. Відколи в Нижньому місті згинули і Матінка Шматуйпазур, і всі Сестриці, наші зграї без ватажків — як тіло без голови. — Вона сумно кудкудакнула. — Утім, чи не занадто ми себе картаємо за те, що сталося, га, сестро?

Сестра Брудножовть сумно зітхнула. Очі її вже не мали колишнього блиску, пір’я бралося памороззю: вона чудово розуміла, що її жадоба дії та відвага були вже вчорашнім днем. Колись у розквіті сил Сестра Брудножовть була поважною птахою в середовищі Сестер-Сорокух, найпершою особою після курникової матки. Коли ж сорокухи перенеслися у Східний курник, вона аж рада була з того, що вже не має колишньої моці: легше буде звикнути до нового місця проживання.

А тепер усе перевернулося знов. Сестри-Сорокухи, серед них і Матінка Шматуйпазур, як один наклали головою в риштаках Нижнього міста, залишивши по собі збіговисько лукавих, ні до чого не придатних когутів-сорокушників. І тут, у Східному курнику, не залишилося нікого, окрім розпорошеної зграйки матірок-несучок та жменьки таких, як вона, шляхетних підстаркуватих сестер. Саме на їхні плечі й ліг тягар відповідальності за чималі яєчні кладки, з яких на світ мали з’явитися нові бойові зграї, шляхетні сестри і сама курникова матка.

Ту ніч, коли лютувала буря, вони дбайливо пильнували величезних кубел, підкладаючи в них солому та пух чи прибираючи їх звідти: не можна було давати коливатися температурі яєць. Вони різали та білували зубощирів, запорожнювали їхніми тельбухами харчові баки. А коли наспіла пора масового Вилуплювання, усі присутні сорокухи, вірні давній традиції, запищали на всі голоси, вітаючи новонароджених:

Прийшовши на світ, вилупки за лічені години втрачали свій м’якенький пух, а втретє попоївши, вбивалися в колодочки. Від оперення сорокушенят аж рябіло в очах. Яких тільки мастей тут не було: від бежевого в сіру смужку до сірого в бежеву цятку, від ярих відтінків червоного та помаранчевого до насиченого фіолету і блакиту! Оте їхнє оперення всіма своїми барвами неначе звістувало будущину, накреслену всьому сорокушачому родові: формування нових бойових загонів, з’ява нових Високих Сестер… майбутня зграя сумирно посопувала, набираючи ваги і ростучи, а Сестра Брудножовть дивилася на крихіток і, пригадуючи останні слова Матері Дмиперо, усвідомлювала, що знов їй доведеться ухвалювати постанови та брати на себе відповідальність.

— Ах, сестро, — повагом відповіла Сестра Брудножовть. — Оцього я й боялася найбільше. Адже ми, сорокухи — вештанці, не прив’язані до одного місця. Коли таке було, щоб жінкоптиці десь узяли й осіли!

— А Східний курник… — спробувала заперечити матінка Дмиперо.

— Східний курник — кричуща наруга над природою, — урвала Сестра Брудножовть. — Ніколи не зоставатися сорокушачому гнізду на одному місці. — Вона помовчала. — Ні, я згодна, що почасти воно себе виправдало — коли ми прибрали до рук Велику дорогу Багнищем. А зараз, коли дороги більше немає і Нижнього міста теж, нащо нам здалася наша осада?

Матінка Дмиперо з подиву аж дзьоба роззявила.

— Авжеж, сестро, — вела далі худюща високопоставлена сорокуха. — Певна річ, мої слова для тебе як грім серед ясного неба, але таки вже час розпрощатися зі Східним курником. Тут ми розледачіли, зманіжились і обросли салом. Збираймо всі свої пожитки, сідлаймо зубощирів і гайда назад — на верховіття. Знову візьмемося за работоргівлю — зрештою, хіба не вона зробила нас тими, ким ми є, не вона дала нам квітувати сотні років. — Вона махнула на сонних сорокушенят. — А завдяки цим крихіткам, сестро, ми хутко знову заживемо в теплі та добрі і житимемо так ще не одне сторіччя.

Сива матірка пощулилася і тільки щільніше вгорнулася в шаль.

— Работоргівля, кажеш, — озвалася вона. — Тепер це не такий легкий хліб, як перше. Не ті вже часи, шляхетна сестро. Люд у Темнолісі вже не дасть наплювати собі в кашу. Самі лиш Гоблінівські сельбища чого варті, а у спілці з Ливарними галявинами вони дужі й поготів. А Вільні галявини… Чи війна, чи мир, вони завжди роблять усе в супрязі, це тобі не ті часи, коли всі сельбища були порізнені й не чинили жодного опору. Не пропонуєш же ти нам накласти головою, напавши на яке-небудь сельбище?

Сестра Брудножовть роздратовано клацнула дзьобом і тріпнула головою.

— Ні, — відповіла вона. — Принаймні не тепер, шляхетна сестро, — додала сорокуха. — Нас іще малувато. Проте я бачу іншу здобич. Рухому, з безліччю ніг і черевом, що аж проситься його розпороти, — вона тікає цією дорогою зі зруйнованого Нижнього міста…

— Нижньомістяни! — збуджено вискнула Матінка Дмиперо.

— Авжеж, вони, кохані нижньомістяни, — проскреготала Брудножовть. — Мої вивідачі тримають мене в курсі їхніх справ, тож сподіваюся…

Зненацька за стінами інкубаторію почувся несамовитий писк. Сестра Брудножовть та Матінка Дмиперо ззирнулися і подалися назад тим самим переходом. Поминувши загони з сорокушенятами, що солодко відсапували уві сні, вони вийшли на навісну галерею.

Високо в небі ширяла тьма схожих на мошву човнів, кружляючи навколо Східного курника. Матінка Дмиперо задерла голову.

— Бібліотекарський патруль, — промимрила сорокуха.

Сестра Брудножовть ствердно кивнула головою.

— Напевне, вивідачі бувають не тільки в нас.

І з цими словами вона перегнулася через бильця.

Ген-ген внизу під нею, попід стінками інкубаторських клітей, на центральному підвищенні стояла ціла зграя пристаркуватих сестер, торкнутих сивизною матірок та хирлявих когутів-сорокунів, що тицяли руками в небо і збуджено цвірінькали. Побіля них, під зубчастими стінами принишкли зледащілі охоронці Східного курника.

— Гей, там, чого стоїте стовпами? — люто вереснула Сестра Брудножовть. — Робіть же що-небудь!

Сорокухи заворушилися: почали набивати високобійні катапульти, цілитися, запалювати кулі зі світлякового дерева…

Словом, оборонці ожили. Та всі вони були необстріляні й діяли украй невміло. Зазвичай катапульти обслуговували охоронниці, й давніше тим, хто нині товкся на центральній платформі, сюди взагалі не було ходу. Тепер же про охоронниць можна було тільки мріяти, тож «курниковим опікункам» доводилося і дбати про власну безпеку, і як зіницю ока берегти своїх безцінних чад, що попискували в інкубаторії.

— ВОГОНЬ! — скрикнула Сестра Брудножовть і плюхнула долілиць: просто над її головою, обпаливши вушні пера, просвистіла фіолетова вогняна куля.

То була далеко не єдина вогняна куля, що пролетіла повз мішень. Із півдесятка їх шугнуло з метальних чаш і мало не наробило лиха, попідпалювавши містки та платформи. На щастя для сорокух, їх устигли залити водою. Деякі, виписавши похилу дугу, бухнули в ліс просто за огорожею.

І тільки дещиця запущених куль — мала дещиця — злинула в небо за всіма правилами.

— Так, так, так! — збуджено шепотіла Сестра Брудножовть, лежачи долі й пантруючи, як чотири, п’ять… шість охоплених фіолетовим полум’ям вогняних куль шугають високо в небо, повне бібліотекарських човнів.

У небі гучно бабахнуло, посипалися іскри, і попереду один, а потім ще два збиті човни ввійшли у штопор, навально падаючи надолину. Усе ближче й ближче до землі… Двійко човнів віднесло до Темнолісу, а третій, цілком утративши керування, падав просто на курник.

Сестра Брудножовть скочила на ноги і з насолодою затерла пазуристі лапи, передчуваючи поживу.

— Ну, давай, давай, любесенький, — шепотіла сорокуха. — Лети до Сестри Брудножовть.

Небесний човен тріпотів вітрилом, немов ранений снігун крилом, і нестримно стремів до землі. Нарешті, глухо вдаривши у дошки, він упав на головну платформу. Бібліотекар у човні відчайдушно борсався, але страхітливе плетиво линв та снастей міцно тримало його у своїх тенетах. Воно не дало бібліотекареві вистрибнути над порівняно безпечним Темнолісом, а тут заважало дати гідну відсіч сорокухам. Тим часом ці тварюки, наставивши на бранця списи і войовничо вимахуючи ціпами, збивалися навколо впалого човна.

— Обережно! — вереснула Сестра Брудножовть. — Узяти живцем!

Розчаровано попискуючи, двійко сорокух перетяли мотуззя і витягли бібліотекаря з човна.

— Решта — продовжувати пальбу! — репетувала Брудножовть.

— Мабуть, нам не варто було покладатися на твоїх вивідачів, — звернулася до неї Сестра Дмиперо.

— Авжеж, сестро, твоя правда, — погодилася Сестра Брудножовть і пір’яне кільце на її шиї нагороїжилося, не віщуючи нічого доброго. — Ми спершу обпатраємо цього бібліотекаря, а відтак почнемо повільно його білувати, аж поки він відповість на всі наші запитання. Чи ж не казала я тобі, Матінко Дмиперо, — майже проверещала вона, — що знатиму, де городяни! Знатиму, хоч би довелося ворожити на свіжих тельбухах нашого бранця!

Розділ сьомий Залізнодеревна пуща

Спершу Рук відчув чиєсь дихання, повільне і ритмічне. Вдих — видих, вдих — видих. Вдих — видих. Вдих — видих… Потому до його щоки притислося м’якеньке, із запахом моху, хутро, і обличчя обдало теплим духом із землистим присмаком. Хлопець відчув, як тіло його огортають великі м’язисті руки, лагідно відривають від землі…

Це сон, мовив собі на думці Рук. Давній знайомий сон, бачений у дитинстві.

Він був дитя, лиш трохи більше за немовля, його цілого і неушкодженого, колисав блукай-бурмило, колисав у Темнолісі, у ведмежому барлозі, й щось наспівував. Повітря повнилося знайомими заколисливими голосами, і в такт погойдуванням лап ті голоси то гучнішали, то тихшали, то гучнішали, то знову тихшали…

То був ні з чим незрівнянний сон. Рукові було спокійно і затишно. Боліла голова, потерпли й обважніли руки-ноги, але в барлозі було тепло, а переливчасте наспівування приємно втихомирювало. Прокидатися не хотілося. Він провалявся б тут і цілу вічність, у теплі й ні про що не думаючи, та навіть тепер, цієї миті, він розумів, що рано чи пізно сон скінчиться. Таки доведеться повертатися до дійсності, бо на нього чекає…

Овва, а що ж на нього чекає? Знагла Рук усвідомив, що цього якраз він і не знає, і спробував зібрати думки.

Ось у пам’яті спливло Нижнє місто, відтак — чорний вихор, що рине вниз, затоплені дощем вулиці, бурчаки, що змивають усе на своєму шляху… Багнищанська застава, городяни, втікачі з міста і нарешті…

І нарешті…

Пустка.

У голові в нього було порожньо, хоч покотись. Тихий голос блукай-бурмила заповнював свідомість, ніжне колисання тривало далі. Рук спроквола розплющив очі.

Листя, моховите гілля, покручене і так скріплене над головою, що утворювався знайомий йому сховок.

Блукай-бурмилячий барліг!

— Невже це ява? Чи, мо’ марення? — пробуркотів Рук і відчув, що в роті йому сухо, немов туди напхано пороху.

— Шш-ве-шш, — почув хлопець.

Рукові очі розгледіли добродушну морду блукай-бурмила.

— Вемеру, — прошепотів хлопець, упізнавши давню подругу. — Ти?

— Вурра-ве. Уралова, ве-ве! — прошепотіла ведмедиця, лагідно погладжуючи Рука по скроні палюхом своєї лапи. Це не сон. Зараз ти в цілковитій безпеці, друже, що взяв був на себе отруйного пагона. Але тобі тра’ відпочити.

— Міра-віга-ве, — відповів Рук, потім мляво, сповільна підніс руку і тицьнув у небо. — Ве! Лура-вір? Веллаве? — Але як я опинився тут? Я нічогісінько не можу пригадати!

Коли Вемеру відповідала хлопцеві, вуха її лопотіли, голос звучав лагідно, а помахи лап були вельми промовисті. Той, що зі стернею на голові, каже, що врятував тебе від Крайземельної бурі й привів назад до нас — сюди, до Темнолісу…

— До Тем…но…лісу? — нерішуче муркнув Рук, затинаючись на кожному складі. — Зі стернею на голові…

Вемеру повернула голову, кивнула нею, і Рук побачив ще когось, схованого за ведмедицею у сутіні лігва. Вемеру форкнула, незнайомець підійшов ближче, присів поруч і виявився хлопцем. Хлопець той мав засмучений вигляд, жовтувату шкіру, запалі очі й стрижену голову.

— Руку! З тобою все гаразд? — запитав він, тривожно зазираючи у неприродно ясні, майже сяйні Рукові очі.

Рук теж дивився на хлопця. Рот роззявлений, очі спантеличено кліпають…

— Руку. Та це ж я, — озвався незнайомець. — Ксант. Друже, слухай, ми таки дісталися Темнолісу.

Рук нахмурився, болісно напружуючи мозок.

— Ксант? — подав він нарешті голос, і десь на споді свідомості зажеврів невиразний спогад. — Ксант Філатін? Я… я тебе не бачив, відколи ми разом вчилися на Вільних галявинах… Ти втік… Казали… я чув, що ти, Ксанте, вивідач… І зрадник…

Рук замотав головою, і юнак із голеною макітрою немовби знову розчинився в сутінках. Знову стиха загойдалася Рукова голова, безживно похилена на ніжне хутро, і він провалився у сон без сновидінь.

Блукай-бурмилиха махнула величезною лапою Ксантові, що нерішуче переступав з ноги на ногу біля виходу з барлога.

— Ве! — рикнула вона. Ксант не знав ані слова з чудернацької мови блукай-бурмил, але й так усе було ясно: його присутність тут, у барлозі, не така то вже й бажана.

Але ж і там, надворі, ніхто не гине за його товариством.

Він виповз із блукай-бурмилячого барлога між деревами, так замаскованого мохом та папороттю, що він майже не був видний. Відтак випростався. Тут і там круг нього височіли грубезні стовбури сосон Залізнодеревної пущі, чиє верховіття губилося у хмарах, що сунули сюди з прилеглої Крайземлі. Гілки — як Дорога Багнищем завширшки, шишки — з волорога завбільшки. На ближчому до землі гіллі таборилися переселенці.

Ксант подумав, як йому пощастило, що він знайшов городян. Гирячи на собі Рука, він шкандибав Крайземельним скеллям, блукаючи в густому і ворушкому тумані. І вже коли Ксантові видавалося, ніби він більше не ступить ані кроку, туман розвіявся, і він побачив верхівки велетенських залізнодеревних сосон — їхні гігантські шпичаки похмуро стриміли з туману. Останнім неймовірним зусиллям волі він змусив себе пройти далі, аж поки тверде каменюччя скінчилося і він упав на м’яку, пружисту траву Темнолісся.

Коли він дотеліпався до табору, що вже виростав у Залізнодеревній пущі, Рука у нього забрали блукай-бурмила. Ксант залишився сам на сам із кам’яними мармизами бібліотекарів, які тільки те й робили, що нишком перешіптувалися. Його тут відверто нехтували, і, не знаючи, що почати, Ксант повернувся до блукай-бурмил. Ведмеді не відмовились від його допомоги у спорудженні барлога, проте не виглядали надто потішеними, а з їхніх хрипкуватих перешіптувань Ксант зрозумів: блукай-бурмила лихі на нього за те, що він затяг Рука до Крайземлі, де той мало не розпрощався з життям.

Темніло, на узлісся неозорого Темнолісу спадав вечір. Аби триматися ближче до блукай-бурмилячого барлога, Ксант примостився на поблизькому камені. Важко опустившись на нього, він зігнувся в карлючку і розпачливо вхопився за голову.

— О, Земле і Небо! — скорботно простогнав Ксант, гладячи долонями колючу маківку. — Що ж мені робити?!

— Хм, хм, — раптом почувся голос, і на плече Ксантове лягла чиясь сухорлява рука. — Що ти загубив тут долі, га? Чому ти не на дереві, не лаштуєшся до сну?

Ксант підвів голову — і зустрівся поглядом із лагідним, усміхненим Кулькапом Пентефраксісом.

— Не сумуй, хлопче, — промовив Кулькап. — Затям: не все так зле, як видається.

Ксант скривився. Він розумів, що старий професор намагався розраяти його, та чи ж йому від того легше?!

— Еге ж, — похмуро відповів він.

На марне Кулькапове обличчя набігла тінь тривоги.

— Ксанте, тумани Крайземлі можуть потьмарити розум хоч кому, — зауважив професор. — Не гризися тим, що сталося. То більше, — кивнув він у бік замаскованого барлога, — що ти врятував Рука від смертельної небезпеки і вчинив, як герой.

Від сліз у Ксанта защеміло в очах.

— А ви спробуйте сказати це йому, — відповів він. — Щось тут не так. Після бурі Рук якийсь не такий. Мене він ледве впізнає. Рук назвав мене вивідачем і… зрадником…

Заспокійливо обійнявши Ксанта за плечі, Кулькап присів біля нього.

— Дай Рукові трохи часу, — сказав старий професор. — Йому треба відпочити.

— Але ж його очі… — випалив Ксант. — Вони світилися, і їхній блакит був такий дивний… Та й шкіра теж… Усеньке його тіло — світилося…

— Знаю, знаю, — кивнув головою Кулькап. — Від цих балачок уже гудуть крони дерев. Здається, ти казав, його захопила руда буря?

Ксант мовчки кивнув головою.

— Колись і мені випало зіткнутися з чимсь таким, — замислено промовив Найвищий Академік.

— Справді? — не повірив Ксант.

Кулькап ствердно кивнув головою.

— Шляхи Небесні й справді недовідомі, — проголосив старий професор. — Ще бувши молодшим учнем у старому Санктафраксі, я здибався з юним капітаном небесних піратів, якого поглинула Велика буря. Коли його знайшли в Каменосаду, він весь сяяв з голови до ніг точнісінько, як Рук.

— А що далі? Він одужав? — поцікавився Ксант.

— Сяйво щезло за кілька днів, — заспокоїв його Кулькап. — Сили його відновилися, а одного разу, цілком випадково, коли він грозової ночі стояв на балюстраді у старому Санктафраксі, до нього повернулася пам’ять. — Професор похитав головою. — Сподіваймося на це і в нашому разі.

Ксантові з подиву перехопило дух.

— Себто, може бути й так, що він уже не згадає, хто я? — занепокоївся він.

— Нерідко Небо разить, — пояснив Кулькап, і, підвівшись із каменя, широко розставив руки, наче намагався обійняти весь Темноліс, — а Земля зціляє. — Він усміхнувся. — Ну, гайда. Не сидіти ж тобі цілу ніч на землі. Це небезпечно…

Ксант знічено пощулився.

— У мене там топиться підвісна пічка, — вів далі Кулькап. — Та й вечерю ми поділили б на двох. Ну, що ти на це скажеш?

Ксант кинув оком на ведмежий барліг, знов повернувся до Кулькапа і всміхнувся.

— Дякую, — сказав хлопець. — Ви мене спокусили.

Залізнодеревна пуща, де отаборилися переселенці з Нижнього міста, вивищувалася над довколишніми деревами, і її гострі верхівки стирчали над лісом, мов наконечники велетенських стріл.

Колись такі пущі правили за дорожні орієнтири і спілчанським кораблям, і небесним піратам. Тепер же, коли світ спіткала кам’яна пошесть, поклавши край великому повітроплаванню, по них стали орієнтуватися відважні юні Бібліотекарські Лицарі, які літали на небесних човнах, витесаних із дерева. Тож не дивниця, що переселенці зупинилися саме тут, чекаючи на поворот бібліотекарських флотилій.

Діждавшись їх, весь різношерстий натовп городян, бібліотекарів, небесних піратів та примар рушив би далі до Вільних галявин під повітряним прикриттям Бібліотекарських Лицарів.

— Не злазь униз, — напоумлював Кулькап Ксанта, прошкуючи з ним пругким лісовим ґрунтом до здоровенної залізнодеревної сосни. — Наближається ніч, і лишатися на землі небезпечно.

Вони поминули стадо волорогів, які збилися у велике нерозривне коло, постававши хвостами досередини, а рогами назовні. Тварини міцно спали. Кулькап ухопився за мотузяну драбину, що звисала з величезної гілляки, і подерся нагору. Ксант хутенько пішов за його прикладом.

На дереві тут і там світилися криті лампи та підвісні ліхтарі, осяваючи широченне, що й руками не охопиш, залізнодеревне гілля. Стояв гамір, свист. Переселенці кріпили до линв ящики, торби, скрині й витягували їх на дерева. На повбиваних у дерево гаках трималися кухняні жаровні та гамаки, де по четверо, п’ятеро, а подеколи й по шестеро спали рядочком переселенці.

Підіймаючись угору слідом за Кулькапом, Ксант трохи бентежився, бачучи навколо себе бібліотекарів. Хай йому грець, йому знов захотілось опинитися на якомусь сусідньому дереві, де таборились інші переселенці й не було юних бібліотекарів! Сім’ї привітних міських гномів, дрібногоблінів та лісових тролів, збіговиська грубих нетряків, зграйки незлостивих живолупів… і всім їм допомагали горлаті небесні пірати та всюдисущі примари, що знай собі стрибали з гілки на гілку, з дерева на дерево, безнастанно працюючи своїми арканами та абордажними гаками.

Ксант чув спиною пекучі безжальні погляди, чув неприязний шепіт. І поки вони йшли до печі Найвищого Академіка, хлопець геть-чисто розкис.

— Як посуваються справи, Гарулусе? — спитав Кулькап у молодшого бібліотекаря.

Той підвів голову.

— Уже майже готове, Найвищий Академіку, — доповів Гарулус. Він поколотив рагу, зачерпнув дерев’яною ложкою і скуштував. — Хм-м-м, — думно замугикав він, — мабуть, ще дрібка солі не завадить. — Із цими словами Гарулус простяг ложку Кулькапові. — А як на вашу думку, Академіку?

— Я не сумніваюся, що воно смачне, — заспокоїв його Кулькап і підштовхнув Ксанта ближче до кола переселенців. — Дай-но і хлопцеві трохи скуштувати.

Гарулус аж на лиці змінився. Він поколотив ложкою в кипучому рагу, зачерпнув гарячого варива і простяг Ксантові. Та щойно Ксант намірився сьорбнути, як капосний хлопчисько наче ненароком перехилив ложку, і все рагу вилилося Ксантові на груди.

— Ой, лишенько. Який же я незграба, — буркнув Гарулус.

— Гей, ти… — спалахнув Ксант, крешучи з очей блискавиці й мимоволі зціплюючи кулаки. Це вже було занадто.

Гарулус задрижав і вмить сховався за Кулькапом.

— Пане Найвищий Академіку! Ви ж бачили: я ненавмисне! — зарепетував він із-за Кулькапової спини. — Ні, ви тільки погляньте на нього, пане Найвищий Академіку. Це не людина — звір, дикий звір! — лящав тремтячим голосом Гарулус.

— Ну-ну, — спокійно звернувся до Ксанта Кулькап, лагідно кладучи йому на плече руку і хустинкою витираючи його туніку. — Просто в тебе, Ксанте, був важкий день. Ти геть змучився. О, диви, жодних слідів!..

— Хто став колись Сторожем Ночі, той залишиться ним довіку, — просичав Гарулус, нахабніючи знову. — Стривай, доживемо до Дізнання — там тебе виведуть на чисту воду.

— Облиш, Гарулусе, — сказав Кулькап, проймаючи молодшого бібліотекаря крижаним поглядом. — Що ж, дякую тобі.

Гарулус досадливо крекнув і тільки знизав плечима.

— Воля ваша, Найвищий Академіку, але я на вашому місці був би обережніший…

— Авжеж, авжеж, — урвав Кулькап, спроваджуючи його до мотузяної драбини. — За мене, Гарулусе, можеш не хвилюватися. Ми із Ксантом давні друзі, правда, Ксанте?

Молодший бібліотекар залишив їх, озирнувшись на відході через плече. Тим часом Кулькап підійшов до печі й наповнив дві миски парким рагу.

— Давні друзі? — запитав Ксант, коли вони, посідали скулиніг на коцах біля теплої підвісної печі й заходилися вечеряти. — Себто ще відтоді, як я був вашим тюремником у Вежі Ночі?

Кулькап усміхнувся.

— Дарма що ти був Сторожем Ксантом, уже тоді, в тих осоружних казематах, я знав, що ти — добра душа. Ти часто був моїм гостем, звірявся мені зі своїми гризотами, не цурався моїх знань про Темноліс, про те, що він таїть у собі…

— Але ж я був вашим тюремником, — похмуро відказав Ксант і поставив миску, так і не діткнувшись до рагу. — А ще я був нишпоркою Найвищого Сторожа Ночі. Бібліотекарі це знають — і для них я завжди залишатимусь чужинцем.

— Доведеться почекати Дізнання, — промовив Кулькап, — коли вже будемо на Вільних галявинах.

— Дізнання? — перепитав Ксант, і в чорних його очах промайнуло занепокоєння.

— На Дізнанні комусь доведеться виступити або за, або проти тебе, — пояснив Найвищий Академік, відставляючи набік порожню миску. — І мені, далебі, не хотілося б бути за доповідача. Тож усе, що я скажу, може тобі вийти не так на добре, як на зле. Ні, тут треба, аби хтось засвідчив, що ти повівся гідно… — Професор зазирнув Ксантові в обличчя і всміхнувся. — А тепер доїдай вечерю. Е, та ти ж її й не торкався.

— Я не хочу їсти, — сказав Ксант, і то була чиста правда. Згадки про Дізнання, яке чекало на хлопця на Вільних галявинах, було досить, аби відбити йому апетит.

— Тоді, юначе, гайда до свого гамака, — запропонував Кулькап. — Вигляд у тебе змучений.

— Слухаюсь, — кинув Кулькап, рушаючи спати.

— І не переймайся, — гукнув йому навздогін Найвищий Академік. — Завтра буде видніше.

Ксант тільки кивнув головою на відповідь. Легко йому казати! Уже лежачи в гамаку і мовчки споглядаючи крізь гілля вгорі світло сигнальних маячків, почеплених на вершечках залізнодеревних сосон, він марно намагався побороти своє збентеження. А що, як пам’ять так і не повернеться до Рука? І де зараз Маґда? Ксант повернувся на другий бік, щільніше вгортаючись у ковдру. Може, й правду казав Найвищий Академік, подумав він, поринаючи у сон: ранок покаже.

Цю ніч Ксант не проспав, а продрімав. Сон його весь час тривожили гуки нічного Темнолісу. Вереск пурхайлеза, писк куармів, далеке голосіння блукай-бурмил, що перегукувалися з родичами, залеглими на спочинок у своєму замаскованому барлозі.

Прокинувся він о схід сонця від неприємного скрекоту кровососних кажанів-кахикал — бридких потвор із банькатими фіолетовими очима та цівуватими сисальцями. Їхня зграя обпала дерево неподалік, і нетряки та плескатоголовці торохтіли палицями та галасували, як навіжені, щоб їх відігнати.

Ксант перевернувся на другий бік і став озирати дивний лісовий табір серед гілля залізнодеревних сосон. На грубій корі та сосновій глиці, пробиваючись крізь верховіття, вигравало сонячне світло, напрочуд яскраве і тепле після вчорашньої негоди. Таки мав рацію Кулькап: сьогоднішній ранок був куди приємніший за вчорашній вечір. Хто знає, може, й справді нині буде видніше…

— Зі сходу наближається небесний човен! — долинув високо зверху голос одного з дозорців: до Залізнодеревної пущі підлітала флотилія.

Ксант почав підводитися з гамака, а Темноліс тим часом заворушився, завирував: усі нетерпляче ждали, яку звістку принесуть Бібліотекарські Лицарі.

— Рухаються від Присмеркового лісу! — прокричав хтось.

— Певне, флотилія Професора Темрявознавства! — розітнувся другий голос.

Тим часом на другій гілці, трохи вищій за Ксантову, Фенбрус Лодд передавав Кулькапові свій далекогляд.

— Авжеж, — долетіли до Ксанта слова Найвищого Академіка. — Це й справді Таллус. Сподіваймося, з добрими новинами.

Прикриваючись долонею від сонця, Ксант дивився, як чимраз більшають далекі цятки. Човни хутко зближалися, ось уже видно освітлені сонцем туго напнуті вітрила, гойдаються балансирні гирі. Човни спритно розверталися і навально ринули вниз, шукаючи, де сісти. Незабаром небесні човни обліпили все верховіття Залізнодеревної пущі — і кахикала, зі страшенним обурено-лячним лементом нарешті покинули ліс.

— Гей, там! — гукнув Фенбрус, звертаючись до Професора Темрявознавства, що, маневруючи на своєму небесному човні поміж дерев, спускався на землю, видивляючись, де б його сісти. — З поверненням вас, Таллусе! Які новини?

— Жодних! — відповів Професор Темрявознавства, садячи човна долі й вилазячи з нього на землю. — Не знаю, де ті сорокухи і що вони поробляють, але у Присмерковому лісі їх чортма.

Фенбрус спохмурнів.

— Дивно, — промовив Великий Бібліотекар, думно потираючи підборіддя. — Вони ж нечулі до впливу лісу, і я був твердо переконаний, що вони рихтуватимуться вдарити саме звідтіля…

— Вони чи не відчували, що їм перебаранчить Велика буря, — пояснив професор. — Ти ж знаєш, які ці тварюки чутливі до найменших погодних змін. Будь певен, Фенбрусе, — ніщо живе, і сорокухи в тім числі, не пережили б вибухової хвилі, коли в ліс з усієї сили вгородилася блискавиця.

— Ви бачили, як це сталося? — запитав Кулькап.

Професор Темрявознавства ствердно кивнув головою.

— Від початку до кінця, — заходився описувати він. — Від наближення буремного вихору і до удару бурефраксової блискавиці. Таке варто було побачити, — зауважив професор, — хоча воно в підметки не годиться тому, що було потім. Знявся могутенний блискучий рудий вихор та й давай хвилями розходитися навсібіч по Присмерковому лісі…

Кулькап замислено похитав головою.

— А бідолашний Рук на голому скеллі Крайземлі навіть не мав де сховатися. Ось хто, мабуть, відчув на собі всю його силу, — тихо проказав він. — Просто диво, що він залишився живий.

Ксант порався праворуч від них. Він скручував свого гамака, пакував клунки і уважно слухав розмову професорів. Що ж, якщо виходити з їхніх найгірших побоювань, не відпадає, що Рукові вже ніколи не одужати.

— Подія, певна річ, неабияка! — провадив професор. — Як шкода, що там не було Ульбуса, — хай би побачив на власні очі! Як Професорові Світлознавства, йому було б дуже цікаво…

— Небесні човни, наближаються з півдня! — гукнули в унісон два дозорці, і всі довкола — і городяни, і бібліотекарі — радісно загаласували, замахали руками.

— Може, це вже й він, — промовив Фенбрус, приставляючи до ока прозорну трубу і наводячи її на другу флотилію, що підлітала до Залізнодеревної пущі. І враз нахмурився. — Ні, не він, — сказав Бібліотекар. — Моя дочка.

Ще три сотки повітряних човнів, надлетівши, спускалися у гілля, назустріч вітанням, радісним гукам та вибухам дедалі буйніших загальних веселощів. Ось уже з’явилася і Варіс, вона летіла прямісінько до найвищого дерева Залізнодеревної пущі, де стояли Кулькап, Фенбрус і Таллус Пенітакс. Ксант завдав пожитки собі на плече і почав злазити з дерева. Може, хоч сьогодні, на світанку нового дня, Рук, прокинувшись, почуватиметься краще.

— Добра новина, — схвильовано проголосила Варіс Лодд, зіскакуючи зі свого «Вітряного Яструба». — Вітаю вас, Найвищий Академіку. — Дівчина церемонно вклонилася Кулькапові. — Вітаю вас, Великий Бібліотекарю.

— Гаразд, доню, гаразд, — споважнів Фенбрус. — Облиш ці формальності. Що за новина?

— Скоро буде підмога, — сказала дівчина. — Ми тут із вами стоїмо й балакаємо, а Улани Вільних галявин вже на шляху до нас!

— Та це ж новина над новинами! — помітно розхвилювавшись, вигукнув Кулькап.

— Чудово, Варіс, — похвалив дочку Фенбрус. — Ти постаралася на славу. Та це ж просто здорово! Улани Вільних галявин — кращих вояків не знайдеш у всьому Темнолісі!

— Але не тепер, тату, — почувся чийсь голос. Фенбрус і всі, хто стояв поруч, обернулися — і на гілляці сусіднього дерева уздріли Фелікса, зодягненого в мордобрилячі шкури. Він стояв, узявши руки в боки, в оточенні своїх Примар Осип-Міста.

— О, Феліксе, — зітхнула Варіс. — Ти не на змаганнях.

Фелікс обвів поглядом сестру, потім глянув на батька. Фенбрус ніяково закашлявся і відвернувся. Хлопець сумно усміхнувся.

— Не на змаганнях? — перепитав він і, обернувшись до своїх товаришів, гукнув: — Примари! Треба допомогти городянам покинути дерева і сповістити їм добру новину. — Він знов обернувся до батька. — До нас ідуть Улани Вільних галявин! Нас урятовано! — додав він саркастично і зник з очей.

Ксант тим часом спустився з дерева і подався на пошуки блукай-бурмил та їхнього барлогу. Ведмежу криївку було замасковано так майстерно, що навіть тепер, серед білого дня, викрити її було нелегко. Аж ось за кілька ступнів од себе він почув знайомий переливчастий голос і, рвучко обернувшись, побачив Вемеру, що визирала з хащі. У лапах вона тримала Рука. Ледве стримуючи бурхливі чуття, що наринули на нього, Ксант метнувся до них.

— Руку! Руку!..

Рук розтулив повіки і видивився на Ксанта. Очі його були такі неприродно сині, що Ксантові аж мороз пішов поза шкірою.

— Ксант Філатін, — ледь чутно промовив Рук. — Здається, пригадую. Ти зрадив Бібліотекарських Лицарів дорогою до Вільних галявин, а потім, аби не попастись, утік у Вежу Ночі…

Ксант похнюпився, в очах пекло від сліз.

— О, Ксанте, ти ж був моїм другом. Як ти міг на таке піти? Як ти міг?..

Рукові очі знову заплющились. Ксант простяг був руку, але Вемеру рвучко мотнула величезною головою, і хлопець відступив, даючи їй дорогу. Гай-гай, що ж то тепер буде, подумав він.

Аж це знову з небесної висі почулися тріумфальні вигуки. Серце Ксантові тьохнуло. То, мабуть, поверталася з розвідин третя флотилія Бібліотекарських Лицарів на чолі з Професором Світлознавства Ульбусом Пенітаксом. Вони літали до Східного курника.

Задерши голову, Ксант виглядав їхні човни. Десь там мала бути й Маґда. Ось хто ще, крім недужого Рука, міг би свідчити на його користь!

У короткім часі Залізнодеревна пуща нагадувала розтривожений вулик: останні три сотки човнів сновигали між дерев у пошуках місця для приземлення. Причаливши у верховітті, Професор Світлознавства вибрався зі свого небесного човна і сягнистою ходою підійшов до високого панства, що вже знудилося, чекаючи на нього та його новини. Він по черзі вклонився Фенбрусові, Таллусові, Варіс Лодд, а також Громовому Вовкунові та Феліксові Лодду, які теж приєдналися до бібліотекарів, і повернувся до Кулькапа.

— Невеселі новини в мене, — мовив він похмуро.

— Східні курники? — запитав Кулькап.

— Так, пане, — відповів професор. — Там здоровенний Інкубаторій — більшої бойової зграї я ще зроду не бачив! Тьма-тьмуща сорокух рине з інкубаторіїв і жене сюди. Вони ще жовтороті, але цілком сформовані, блискуче пір’я, гострі дзьоби, пазурі — і всі охоплені жадобою кривавої розправи. — Ульбус скрушно похитав головою. — Такого бачити мені ще не випадало.

— Далеко вони від нас? — поцікавився Кулькап.

Професор Світлознавства знизав плечима.

— Півдня верхи на зубощирі, — відказав він. — Ну, година туди, година сюди…

Кулькап глибоко зітхнув і обернувся до Фенбруса.

— Зніматися звідси — надто ризиковано, — сказав він. — Нехай переселенці залишаються на деревах.

Фенбрус спохмурнів.

— Ви певні, що так буде найкраще? — запитав він. — Якщо вони сунуть просто в Залізнодеревну пущу, то, мо’, краще чимшвидше звідси звіятися?

— У поході ми пропадемо ні за цапову душу, — сказав Кулькап. — Надто багато серед нас дітвори та старини. Нас усіх виб’ють до ноги. Ні, єдине, що нам залишається — дочекатися Уланів Вільних галявин.

— Ану ж сорокухи їх випередять? — засумнівався Фенбрус.

— Тоді нам доведеться відбивати напад самим, — сказала Варіс. — Тут ми, Бібліотекарські Лицарі, примари, небесні пірати…

Вовкун ствердно кивнув головою.

— До драчок із кощавими птахотварями нам не звикати, — хихикнув капітан і вхопився за руків’я великого кривого меча, почепленого на поясі. — Порішити кількох зайвих сорокух — суща втіха.

— Ну, добре, — погодився кінець кінцем Фенбрус Лодд. — Але всі вояки повинні розлучитися зі своїми берестяними сувоями. Нехай віддадуть їх бібліотекарям чи городянам, і нехай ті сидять з ними на деревах до кінця битви. Гріх ризикувати бодай одною книжкою святої Великої бібліотеки.

— Кому що, а тобі берестяні сувої! — пирхнув Фелікс. — Тату, — обернувся він до Фенбруса. — Якщо ми програємо цю битву, можна забути навіки і про берестяні сувої, і про Велику бібліотеку! Сорокухи винищать усіх, а хто вціліє, того обернуть на раба!

Звістка про бойову зграю хутко ширилася Залізнодеревною пущею, і переселенці на саму думку про можливу зустріч із кровожерними птахотварями з холодним некліпним поглядом поринали в німе заціпеніння.

Раз по раз тривожно позираючи у небо, Ксант знову подерся на дерево. Він сягнув до верховіття, і щоразу, як Бібліотекарські Лицарі, повертаючись із рейду на Східний курник, здійснювали посадку, кидався то до того, то до того, ловив їх за руки і всіх питав одне й те саме:

— Ви не бачили Маґди Бурлікс? Ви не бачили Маґди Бурлікс?

Здебільшого бібліотекарі лиш заперечно хитали головами. Декотрі не бачили дівчини, а переважна більшість і гадки не мала, що вона за одна. Ксант потроху впадав у відчай.

Забачивши доволі тілистого бібліотекаря, що скеровував свого човна на сусіднє дерево праворуч, Ксант — ет, що буде, те буде! — перестрибнув на те дерево, не звертаючи жодної уваги на порожнечу між стовбурами. Бібліотекар кинув на хлопця цікавий погляд.

— Маґда? — видихнув Ксант, зводячись на ноги, і завмер, затамувавши подих.

Бібліотекар саме закінчував припинати човна.

— Боюся, ні, — відповів він. — Мене звати Портікс.

Ксант досадливо зсунув брови.

— Я питаю, чи не бачив ти Маґди, — пояснив він. — Маґди. Маґди Бурлікс.

Та бібліотекар тільки похитав головою і подався геть. Ксант і собі вже зібрався вертати назад, коли це з тіні виринув ще один, височенький бібліотекар. На його руку було навинено линву, якою він тяг свого човна у формі метелика.

— Маґда Бурлікс, кажеш? — поцікавився бібліотекар. — А ти їй що, друг?

Ксант із готовністю кивнув.

— Так, — поквапливо сказав хлопець. — Ми були разом у Нижньому місті.

Високий бібліотекар ступив крок уперед і, поплескавши Ксанта по плечі, промовив:

— Боюся, друже мій, нічого втішного я тобі не скажу. Її збили над Східним курником. Мені боляче це казати, але з нами вона вже не повернулася.

Розділ восьмий Жадоба крові

Самиця тілдера, що паслася на лісовій галявині, звела голову і, здригнувшись, заворушила вухами. Її тугі рожеві ніздрі затремтіли, втягуючи повітря. Вона зачула наближення якоїсь небезпеки.

Її неспокій почав передаватися іншій звірині. У верховітті, попереджуючи про небезпеку, тривожно закашляли куарми, загомоніли кажани-кахикала, зацвенькали снігуни. Ціла родина лемурчиків, тремтячи, зачаїлась у високій траві, відчайдушно силкуючись перебороти паніку і не виказати себе. Проте давалося їм це важко. Зрештою одному з наймолодших лемурчиків просто урвався терпець.

— Вай-і-і-і — кха-кха-кха-кха-кха… — заверещало звірятко, порозкидало накриття і, як блакитна блискавка, майнуло геть. За ним кинулись і решта.

Перескакуючи з дерева на дерево, дали хода і повзуни. Знялися в небо кажани-кахикала та снігуни. Рибожаби та пурхайлеза, вепри-верхолази та цвіркуни, а також решта істот, які ще хвилину тому нишкли, готові абиколи зірватися з місця — хто клусом, хто чвалом, а хто й летючи на крилах, — навсібіч пороснули зі своїх схованок.

Небавом на лісовій галявині панував справжнісінький шарварок, у якому чулися проразливий вереск, рики, форкання, здіймалися хмари пилу… Всі лісові мешканці панічно тікали однією безладною купою. Ось із загальної мішанини вигулькнула тілдериха, і, стрибаючи, наче в неї були не ноги, а пружини, зникла в лісовій гущавині. Минула ще мить — і на галявині запала мертвецька тиша.

Стало німо, порожньо і так спокійно, як буває в мент затишшя перед бурею, чи на світанні. Жоден звук, жоден порух вітерцю не тривожив лісового безгоміння…

Але тиша виявилася нетривка: ось на галявину із хащі вийшла перша сорокуха. Заграло, заблищало сонце на рудуватому оперенні, на кістяному ціпові. За першою сорокухою з’явилася друга, третя… Ще мить — і тисячі сорокух, уся їхня незліченна бойова зграя, рухаючись широким фронтом, схожим на ланцюг вогняних сполохів під подувами ураганного вітру, заповнила галявину. Птахотварі невтомно прямували до мети.

Яких тільки сорокух тут не було: сірі, руді, сіро-руді; смугасті, рябі, зозулясті, крапчасті; з пір’ястими комірами, з м’ясистими гребенями. Усі як одна були озброєні гострющими, як лезо, дзьобами та кінчастими пазурами, а якщо й це знаряддя смерті не наганяло холоду на ворогів, у хід ішли страхітливі на вигляд списи, булави, піки, ціпи, криві серпи, зазублені мечі…

— Ка-а-ар, ка-а-ар! Кут-кут-кут! — пронизливо залящало у верховітті. То кричала сестра-сорокуха з червоно-фіолетовим оперенням, сидячи на зубощирі, що стрибав із гілки на гілку.

— Кір-кір-кір! — залунало зусебіч: то з вершечків дерев кричали у відповідь інші сестри.

Скірні сестринським покликам, сорокухи, ні на мить не гальмуючи руху, розвернулися в потрібному напрямі. Вони сунули вперед, мов ворушка маса різунів, мов нестримна буря, і за весь час ходні ані разу не стишили кроку. Серед гілля, міцно стискаючи повіддя, просувалися на зубощирах шляхетні Сестри-Сорокухи. Їх було кількасот, усі — строкато оперені й закуті у яскраву лицарію. Вони вели бойову зграю до далекої мети.

На чолі війська, сяючи золотом захисної бляхи, їхала молода курникова матка — Матінка Шматуйпазур Третя. Ось вона закинула назад свою голову з хижо палаючими очима і пронизливо заверещала:

— Кут-кут-кут-ка-а-ар!

Її червоне оперення з домішкою жовті, фіолету й сині, так блищало у парусах ранкового сонця, аж сліпило очі, і коли зубощир щодуху мкнув через ліс, її пір’яний нашийник та хвостові пера майоріли на вітрі, — незабутнє видовище! Бойова зграя, що просувалася низом, придала ходи в ноги.

Трохи позад неї, теж верхи на зубощирах, дріботіли Сестра Брудножовть, Матінка Дмиперо та вся сорокушача старшина. Слідом за ними, на шворках, сунула чимала зграя когутів-сорокунів.

— Як добре, що ми знову в русі, — пропищала Матінка Дмиперо.

— Знаменито, сестро! — підхопила Сестра Брудножовть, смикаючи за шворки, що їх тримала в руці. — Поглянь, як тремтить перед нами Темноліс! Коли нашу бойову зграю охопить шал, ніщо не встоїть на її шляху!

— Крихітки мої! — кудкудакала Матінка Дмиперо. — Аж не віриться, що вони тільки недавно з’явилися на світ. Ге, поглянь-но лиш на Матінку Шматуйпазур! — І вона аж завуркотіла з утіхи.

Сестра Брудножовть ствердно кивнула головою.

— Природжена курникова матка, — промовила вона. — Я це зрозуміла тільки-но вона вилупилася з яйця. Не встигла ще й шкаралупа вистигнути, як вона вже перебила й пережерла всіх курчат у своєму відділку. Просто дивовижно!

— Я жду не діждуся, коли побачу її в ділі, — промовила Матінка Дмиперо.

— Терпіння, сестро, — відповіла сестра Брудножовть. — Якщо Бібліотекарські Лицарі не збрехали, ми незабаром там будемо, і переселенці з Нижнього міста — наші! — Вона заплющила очі й солодко всміхнулася.

О, як верещав, кричав і благав про смерть полонений Бібліотекарський Лицар, як він корчився в муках, коли вона, вершечок за вершечком, впинала в нього свої пазурі, по крихті вириваючи з нещасного відомості! Коли ж вона витисла з нього все, що її цікавило, в отій бібліотекарській потолочі раптом пробудилася жадоба життя і вона заблагала про ощадок.

Брудножовть добре пам’ятала, як вона зглянулася над бранцем. Аби зайве не мордувати його понівеченого тіла, вона одним помахом дзьоба видерла у нього серце, і живцем його проглитнула. Смакота! Бібліотекар побачив, як пожирають його серце, і аж потому сконав.

Сестра Брудножовть пустила свого зубощира галопом, і коли ліс на мить розступився, виразно побачила масив могутніх Залізнодеревних сосон, що вивищувалися над рештою лісу, бовваніючи ген-ген удалині проти жовтаво-рожевого неба і вражаючи уяву своєю похмурою величчю.

— Уже палицею докинути, — сласно кудкудакнула Сестра Брудножовть. — Уже недалеко. Я вже чую у роті смак їхньої крові!

Нарешті приготування було закінчено, і тепер над пущею дзвеніла напружена тиша. Вгорі, на самісінькому вершечку залізнодеревної сосни, сиділи Фелікс Лодд та Громовий Вовкун і щось обговорювали, до решти поглинуті розмовою.

— Гадаєте, вийде? — запитав Фелікс.

— Мусить вийти, — запевнив його капітан небесних піратів, — а ні, то хай поб’є мене грім небесний, якщо всі ми, хто тут є, не обернемося на купу безживних тіл!

— Або на рабів! — невесело докинув Фелікс.

— Повір мені, якщо сорокухи переможуть, рабів можна буде на пальцях полічити, — заперечив Громовий Вовкун, скупчено потираючи підборіддя.

Фелікс здивовано звів брови.

— Якщо вірити твоєму Професорові Світлознавства, це молода бойова зграя, — пояснив капітан піратів.

— Він не мій Професор Світлознавства, — відказав Фелікс.

— Хай буде по-твоєму, юначе, — погодився пірат, — але так чи інак, а на світ ті сорокухи з’явилися тільки недавно. У них ані дисципліни, ані досвіду. Досить їм устряти в бійку, їх прожогом опановує жадоба крові, і спинити їх може лише власна смерть. Закарбуй собі на лобі.

Громовий Вовкун узяв прозорну трубу і став вдивлятися у далечінь понад Темнолісом, вишукуючи якісь ознаки наближення сорокушачих орд.

— Ну, як, щось видно? — запитав Фелікс.

Небесний пірат заперечно похитав головою і склав прозорну трубу.

— Поки що нічого, — похмуро відповів він, — але вони йдуть, будь певен. — Він примружив очі й нюхнув носом повітря. — У мене чуття на цю погань…

Тим часом до Ксанта під деревами підійшов нетряк у піратському плащі з мордобрилячої шкури та алебардою в руці.

— Ти бібліотекар, так? — запитав він, пильно оглядаючи хлопця. — І ви, і городяни повинні бути на Світляковій горі. Сорокухи ось-ось наскочать. Чи мо’, тебе не сповістили? — додав він ущипливо.

— Я шукаю друга — Рука Човновода… — махнув Ксант на вже порожній блукай-бурмилячий барліг, що виднів попереду. — Але, бачця, його тут уже немає.

— Рук Човновод? — перепитав нетряк. — Чи це, бува, не бібліотекар, якого захопила руда буря?

— Так, це він, — зітхнув Ксант. — Блукай-бурмила виходжували його у своєму барлозі..

— Ну, якщо він з тими ведмедями, за нього можна не боятися, — проголосив нетряк. — Натомість тобі не завадило б пошукати безпечнішого сховку. Ти на долині, а сорокухи можуть нагодитися першої-ліпшої хвилі. Чому б тобі не податися до своїх друзів-бібліотекарів?

Ксант сумно похитав головою.

— Бібліотекарі мені не друзі, — пояснив він. — У мене їх, напевне, взагалі немає. — Хлопець важко зітхнув і опустився на траву.

— Хай там як, а я б тобі не радив сидіти тут і нарікати на свою долю, — сказав нетряк. — Як хочеш, то ходімо разом, — додав він і простяг м’язисту руку. — Мене звати Крабохват. Крабохват, капітан «Туманоріза» — поки що без команди, бо та подалася шукати щастя на Ливарних галявинах слідом за шолудивим псом на ім’я Циба Вітролов. Хай йому грець! Ну, та це вже зовсім інша історія… То як, ідеш чи ні?

Ксант усміхнувся і вже зібрався вхопитися за Крабохватову руку і підвестися, коли це примітив цератовий згорток, прихилений до моховитої стінки покинутого барлога. Він узяв його.

— Ну, що там у тебе? — запитав Крабохват, дивлячись, як Ксант бережно розповиває згорток.

— Це… це меч, — відповів Ксант.

— Еге ж, ще й досить непоганий, замашний. Не залишай його тут, — промовив Крабохват, коли Ксант нарешті підвівся із землі. — А ще краще, хлопче, візьми його поки що собі. Власника можна відшукати й пізніше. Зрештою, якщо ти йдеш зі мною, тобі він може знадобитися… — Нетряк знову простяг дебелу руку і додав: — …друже.

Ксант палко потис капітанову руку.

— Хоч на край світу… друже! — відповів він.

— Кір-кір-ка-а-аррр! — зарепетувала Матінка Шматуйпазур, підострожуючи свого зубощира, який плигав із гілки на гілку.

Сорокушача бойова зграя, що просувалася низом, у відповідь на поклик завищала, заверещала і метнулася вперед. Перед ними стіною стояла Залізнодеревна пуща, де гілля сосон угиналося від переселенців із Нижнього міста, з’юрмлених довкола запалених печей. Оце так удача, аж не віриться! Хай вони тепер начуваються — Матінка Шматуйпазур Третя — здорова, дужа, але голодна сорокуха — покаже їм, що таке жадоба крові!

На її довгому закандзюбленому чорному дзьобі виступила піна. Широко роззявивши його, Матінка Шматуйпазур високо закинула голову і щосили сплюнула жовчю. Її жовтожарі очі палали вогнем, чорні чоловічки поширилися — далі нікуди. Світ перед нею заслала червона мла…

О, як їй кортіло скуштувати крові! Скуштувати негайно, а скуштувавши, шарпати безпорадне тіло і жерти, жерти, жерти!..

Із землі, пущений з луків з’юрмленої зграї, до верховіття величних залізнодеревних сосон знявся рій палахких стріл. Смолисті вершечки пралісу легко займалися і палали, як велетенські смолоскипи. На нижніх вітах немов поприкипали до своїх місць заціпенілі переселенці, а в дедалі тьмянішому надвечірньому світлі все так само блимали їхні підвісні печі.

Зубощир під курниковою маткою рохнув і переметнувся з найвищої гілки міднодуба на край соснової гілки. За нею, з вереском диких веселощів помчали і курникові сестри.

— Кут-кут-кут-ка-а-аррр!

— Кір-кір!

— Кут-кут-кут-ка-а-аррр!

Унизу, галасливим пір’ястим потоком обтікаючи масивні стовбури Залізнодеревного масиву, ринув основний корпус бойової зграї. Пронизливі погляди тисяч жовтих очиць пожадливо звелися догори в передчутті кривавого бенкету.

Чекати залишилося недовго. Матінка Шматуйпазур і курникові сестри верхи на зубощирах розсипалися по гіллі і наліво й направо вимахували пазуристими лапами та костяними ціпами. Тіла городян, мов спілі груші, сипалися у ворушку масу внизу.

— Ка-а-ар! Ка-а-ар! К-к-к… Кі? Кі? Кі-і-і!!!

Зненацька очікувальний вереск шерегових сорокух унизу замінився на пронизливий свист обурення. Що це їм підсунули? Замість плоті й крові, тельбухів та кишок вони запопали… Вовну… Одіж… В’язки моху та мішковину!

Щоб дати якийсь вихід своїй люті, сорокухи вихором накидалися на ганчір’яних ляльок. Тим часом у гіллі, Матінка Шматуйпазур, нап’явши повіддя, здибила свого зубощира і вхопила постать, принишклу біля підвісної печі…

— Кі-і-і. кі-і-і, і-ай-ай! — заверещала вона, побачивши перед собою вовняне опудало у вовняній шалі: нашвидкуруч витесана з дерева мармиза нахабно посміхалася. І тут на горішньому гіллі здавлено хрипнула сестра-сорокуха і, зірвавшися вниз, прогула повз Шматуйпазур. Із горла її стирчала арбалетна стріла. Курникова матка дико поводила вирлами. На них напали!

— КА-А-АРРРР! — зарепетувала Матінка Шматуйпазур, вкладаючи у крик шалену лють і розчарування: небо над Залізнодеревною пущею заполонили повітряні човни Бібліотекарських Лицарів.

Навально шугаючи зверху, вони щедро осипали напасних сорокух палахкими стрілами, важкими списиками і блискавично щезали. Сестри-сорокухи були вдячними мішенями і якщо спершу бухали на землю по дві-три, а там і по чотири-п’ять, то коли човни виповнили всю пущу, наче рій розлючених деревних шершнів, лік пішов уже на десятки. Коли зверху цілою зливою ринули тіла сестер, шерегові сорокухи, знавіснілі від жадоби крові, нестямно накинулися на їхні бездушні тіла.

А Бібліотекарські Лицарі знай собі шугали і шугали, накладали стріли на свої луки, стріляли, знову накладали, аж поки в охопленій полум’ям Залізнодеревній пущі не залишилося жодної верхової сестри-сорокухи.

Зграя нанизу розкошувала. Нарешті сорокухи відчули смак крові — але її було замало. І тут, на розсоху дебеленного залізнодеревного стовбура виповзла, мов яскравий дивоглядний жук, Матінка Шматуйпазур. Зубощира під нею було вбито, обладункам теж добряче перепало, яскраві шати обсмалилися… Уп’явшись пазурами у грубу деревну кору, вона заклякла над своєю зграєю і зарепетувала, як на пуп:

— Кут-кут-ка-а-ай!

Усі сорокухи як стій обернулися на голос курникової матки. Шматуйпазур махнула рукою до лісу, де губилися сліди переселенців, їхні порозгублювані дорогою пожитки. Її жовті очі палали вогнем. Тим часом повітряні човни шугонули вгору і зникли за верхівками дерев.

— Ка-а-ар! — зіпонула Матінка Шматуйпазур. — К-А-А-АРРРР!!!

— Усе вже стихло, — прошепотіла Гільда своєму сусідові. — Як ти гадаєш, що там зараз коїться?

Крутихвіст, літній міський гном, лагідно затулив їй рота.

— Затишшя перед бурею, — промовив він, і голос його був хрипкий. — О Небо, якби я був бодай на півсотні років молодший, то показав би осоружним птахотварям, на що я здібний. О, їхні черепи тільки тріщали б, а з горла фонтаном жбухала кров. Та я… я… — І він зайшовся надсадним кашлем.

— Гей, там, ану цитьте, — почувся чийсь занепокоєний голос.

Міський гном відвернувся і затулив рота руками. Гільда заходилася плескати його по спині. Мандрівець, посивілий однорукий плескатоголовець, який сидів побіля них, відстебнув від пояса пляшечку, відкоркував, протер і передав Крутихвостові.

— На сьорбни, — припросив він хрипким голосом.

Крутихвіст приклав пляшечку до губ, сьорбнув, проковтнув — і захапав ротом повітря, очі йому зволожилися.

— Що… воно… таке?… — пробелькотав він.

— Сік вогнянки, — сказав мандрівець. — Смакує?

— Це… це… — почав міський гном. — Скільки живу, нічого огиднішого ще в себе не вливав.

— А кашель хіба не вщух?

— Я б і сам не відмовився від крапельки вогняного соку, — озвався раптом фальцет із-за їхніх спин. Усі обернулися на голос і побачили вгорнутого у стару вистріпану ковдру троля-тягайла — худезного блідого тремтячого старигана з беззубо усміхненим обличчям. — Мені б кістки старечі хоч троха зігріти, — пояснив він.

Мандрівець віддав йому пляшечку.

— Пригуби, тільки не надто присмоктуйся, — попередив плескатоголовець. — Як не хочеш загусти долу.

Гільда мовчки кивнула головою. Від Залізнодеревної пущі до Світлякової гори було всього кількасот із гаком кроків, але для декого з їхнього роду і цей перехід став неабияким випробуванням. Гільда мусила всю дорогу підтримувати Крутихвоста. А мандрівцеві довелося йти, тримаючи попід пахвами троля-тягайла та опасисту роздебендю з маленькою дочкою.

А втім, добре, що хоч меча не треба було нести. Загорнутий у церату, він страх заважав іти. Проте Гільда всю дорогу від Нижнього міста і тут, у Темнолісі, берегла його як ока в лобі. Зробити щось більше від його відважного власника — юного бібліотекаря, рятівника дівчини від работоргівців у Нижньому місті, їй була просто незмога. Хто зна, може, того бібліотекаря давно вже і серед живих немає, проте дівчина вперто несла меча. Про всяк випадок… А потім помітила і самого бібліотекаря! Гільда очам своїм не вірила, але то був він.

Від часу їхньої зустрічі хлопець тяжко змінився. Він був недужий, і дівчина добре те бачила. Бо чого б йому лежати на лапах у здоровезного блукай-бурмила, що якось пройшов мимо, мало не черкнувшись об неї. Хлопець лежав із заплющеними очима і тихенько постогнував, але то був напевняка він — її безстрашний визволитель.

Тоді блукай-бурмило заніс його у барліг, і Гільда не зважилася податися слідом за ним. Надто вже лютий вигляд мав ведмідь. Та й бідолашний бібліотекар видавався таким немічним, що дівчині просто шкода було його турбувати. Тож вона просто залишила загорнутий меч при вході до помешкання, певна, що при потребі легко його відшукає. Гільда збиралася удруге навідати барліг, аби взнати, як почувається хлопець, аж це з доброго дива поширилася звістка про наступ сорокух — усі страшенно заметушилися, запанікували, і давай хапати хто що міг…

Це сталося допіру сьогодні вранці. Гільда кинула оком на своїх сусід. Згуртувавшись, як і решта переселенців — старих і малих, багатих і бідних, — вони мужньо зносили дорогу, пробираючись на захід, чимдалі від залізнодеревних сосон, долаючи густі зарості Темнолісу.

Двічі доводилося натрапляти на деревні завали: то була робота Примар Осип-Міста з небесними піратами. Двоє широченних концентричних кіл із повалених стовбурів та відрубаних гілок оперезували порослий світляком стрімчак, тож довелося перебиратися ще й через ці укріплення. Тільки Небо знає, як вони опинилися на чолопку гори — зморені, виснажені, перелякані.

Тут вони й отаборилися, як і тисячі інших переселенців. У недовгім часі весь ліс повнився звуками пил та цюканням сокир: то Примари Осип-Міста з небесними піратами поспішали звести оборонні укріплення. А пізніше, коли вже мерхло надвечірнє світло, Бібліотекарські Лицарі осідлали свої човни і полетіли до Залізнодеревної пущі.

На Гільду вони справили незабутнє враження. Які ж бо вони горді й безстрашні! А потім, разом з усіма тамуючи подих, вона дослухалася до тиші з надією почути далекі звуки баталії.

Коли повітря вперше сколихнулося від роз’юшеного зику сорокух, усі принишкли, і поки у Залізнодеревній пущі лютувала січа, напружено дочувалися до найменшого хрускоту, до найтихішого викрику, до найслабшого писку, зойку чи виття. Найлегкодухіші термосили пальцями обереги і шепотіли молитви та заклинання, бажаючи перемоги відважним бібліотекарям, а собі — щоб ця цитадель не стала їхньою могилою.

Тепер у лісі знову панувала тиша, і тиша ця жахала ще дужче, аніж гук січі. Із заходом сонця повернулися Бібліотекарські Лицарі, а коли зійшов місяць, небо над Залізнодеревною пущею зачервонили яскраві вогняні сполохи. Тим часом у пітьмі під Світляковою горою, зачаїлися за укріпленнями бібліотекарі, примари та небесні пірати.

Трохи-потроху звістка про погром сорокушачих сестер облетіла городян, і невдовзі вся гора гула від радісної новини. Скидалося на те, що долю битви вирішено, проте ще залишалася курникова матка — ціла і неушкоджена. Бойову зграю ще не цілком обезголовлено, тож, оговтавшись, рано чи пізно вона мала нагрянути.

Гільда щільніше закуталась у плащ і пощулилася. Попереду чекала довга ніч.

Ксант був радий, що йому випало стояти пліч-о-пліч із Крабохватом. Коли на тебе суне сорокушача рать, почуваєшся якось краще, знаючи, що обік стоїть кремезний, весь у бойових близнах, нетряк і стискає в руках важенну алебарду. Ксант кинув погляд на свій меч. Знаменита холодна бронь із різьбленим держаком і блискучою галкою на його кінці, чиїм гострющим лезом можна завиграшки розщепити волосину!

Очі хлопцеві заблищали, і він обернувся до нетряка.

— Не меч, а суще диво, га? — запитав Ксант.

— Твоя правда, — погодився Крабохват. — Судячи з вигляду — вочевидячки призначений для церемоній. Хоча, скажу тобі, йому те не завадить перетяти сорокуху або й двох за одним разом. — Він хрипко засміявся. — Хутко, хлопче, ми це дослідимо.

Ксант рубонув мечем повітря перед собою, зробив випад, потім широко замахнувся і завдав у порожнечу серію коротких ударів. І форма, і сумірність його частин були такі, що він зручно лягав на руку і, як живий, легко розтинав повітря. Чистий тобі щуроптах у польоті!

— Непогано, непогано, — похвалив Крабохват. — Як для тебе кутий. І ось що я тобі скажу, хлопче, якщо…

Нетряк замовк і прищулив очі. Небесні пірати біля нього також ураз принишкли і пильно озирали узлісся. Вони тримали другу лінію оборони, споруджену зі спиляних дерев.

— Відкрита місцевість! — ревів Громовий Вовкун, керуючи зведенням цих барикад. — Так ми не дамо сорокухам ударити зверху, з дерев.

Ген спереду, за просікою, Ксантові видно було першу лінію оборони, що її тримали примари на чолі з Феліксом. Він бачив, як їхній ватажок у шоломі подає підлеглим знак приготуватися до сорокушачої навали, якої, вони це розуміли, довго ждати не випадало.

Ось до Ксанта долетів грубуватий Крабохватів голос.

— Ані руш назад! — напучував хлопця нетряк.

Ксант на те лише міцніше стиснув руків’я меча і почав молитися, аби його не зрадила звага. Ніщо не порушувало нічної тиші, тільки зрідка у лавах небесних піратів, що позалягали за колодами, хтось покашлював чи півголосом сипав чортами. Усі не спускали з очей примар у першій лінії оборони — за просікою.

А тоді Ксант щось почув. То був вереск, від якого холола кров і шкіра бралася сиротами. Той зойк підхоплювали і ширили далі невидимі у лісовій пітьмі істоти.

— А ось і наші гості, — стиха промовив Крабохват. — Хай нас усіх боронить Небо!

З лісу вихором вихопилася широченна лава галасливих сорокух, наїжачена списами з блискучими наконечниками, бойовими молотами, кістяними ціпами, і налетіла на першу лінію. Ксант затамував подих. Тут і там спалахували запеклі сутички, і невдовзі сорокухи стали тіснити оборонців. У повітрі ляскало, ніби цвьохали пугами: то примари метали аркани, накидаючи їх на сорокушачі шиї. Оборонці відчайдушно відбивали ворожу навалу.

Та Ксант бачив, що попри всі їхні потуги, сорокухи дедалі напосідають, і в животі йому почав розливатися неприємний холодок. Гай-гай, галаслива орда роз’ярілих напасниць набагато переважала примар чисельністю.

Хлопця так і поривало накивати п’ятами, не дожидаючи, поки його змете навала пер і дикої люті. Мабуть, обличчя зраджувало його думки, бо Крабохват, обернувшись до Ксанта, поклав руку йому на плече. Ксант мовчки кивнув головою і міцніше стис меча. Блиску йому не бракує, та й гострий нівроку, але чи спинить він бодай одну з отих тварюк? Ще трохи — і він це з’ясує.

— Примари, назад!

То Фелікс громовим голосом, глушачи гук битви, подав команду до відступу, і прожогом повітря сповнилося лясканням арканів. Вони шугали вгору, перелітали над Ксантом та небесними піратами аж за другу лінію оборони і зашморгували гілля найближчих до неї дерев. Ще мить — і з гущі сорокух, які несамовито молотили ціпами, вилетіли примари в білому. Шугаючи в порожнечу, вони приземлялися по той бік укріплень.

Ксант аж рота роззявив із подиву. Нічого такого він не бачив ще зроду.

— Дуже непогано, — прогарчав Крабохват. — А зараз почнеться справжня масакра!

Розчаровано верещали біля першої лінії сорокухи: здобич вислизала з рук! Переваливши через укріплення, вони запорожнили всю просіку.

Ксант уже бачив ядучо-жовті очі дедалі ближчих птахотварей, місячне світло грало на їхніх гострих дзьобах та пазурах.

— Вогонь! — прогриміла оглушлива команда Громового Вовкуна, і з лав навколо Ксанта сипонула смертна злива арбалетних стріл.

Заверещали сорокухи першої хвилі, валячись під пазуристі лапи тих, що йшли слідом за ними, але величезна бойова зграя, схоже, ані на мить не стишила свого кроку.

— Вогонь! — знову пролунала команда. — Вогонь!

Після кожної сальви в лавах нападників утворювалися широкі прогалини, проте кровожерні бестії все сунули й сунули вперед.

— Вони вже тут! — зикнув Крабохват, коли сорокухи гунули на укріплення. Ксантові мало не занудило від нестерпного смороду тельбухів та сорокушачого посліду, яким відразу ж виповнилося повітря. З усіх боків, тут і там жаскі птахотварі, крешучи з очей блискавиці й клацаючи дзьобами, перепурхували через укріплення і як стій шарахали на небесних піратів. Ксантів сусіда Крабохват махнув алебардою — і голів у трьох галасливих сорокух-охоронниць як не було. Ксант шпирнув мечем уперед — і відчув, як двічі шарпнулася його рука: одна, а потім і друга сорокуха з розгону нахромилися серцем на лезо.

— Молодчага, хлопче, молодчага! — почув Ксант підбадьорливий Крабохватів зик, висмикуючи меча, липучого від сорокушачої крові. У вуха йому заревло, і серце шалено закалатало — от-от розірветься!

— Стережись! — ричав Крабохват. — Іззаду!

Ксант обернувся — і просто перед себе узрів зозулясту рудо-бежеву сорокуху. Здоровенна потвора уже замахнулася на нього ланцюгом із обсіяною шипухами кулею як голова завбільшки.

Пригнувшись, він спритно відскочив назад, не забувши зробити на лету різкий рух мечем знизу вгору. Раз — і кисть із кулею на ланцюгу перевертом полетіла геть, а лезо з усього маху вгородилося у шию птахотварі. Сорокуха захарчала і, звиваючись, як в’юн, бехнула на землю. Густа чорна кров бурхнула їй на груди.

Не встиг Ксант перевести подих, як на нього напосіли ще три жовтожарі сорокухи, озброєні серпами. Хлопець відчайдушно відбивав їхні випади і, пригинаючись, ухилявся від дзьобів та кігтів. Обличчя заливало потом, груди ходором ходили, у легенях пекло, а руки зводила судома.

— А-а-а! — заволав він, коли його огріло по плечі молотком-цвяходером. Хлопець укляк на одне коліно.

Тієї самої миті там, де стояли сорокухи, здійнялася хмара жовтожарого пір’я, зачервоненого кров’ю. Ксант зиркнув угору і побачив над собою Крабохвата. Нетряк стискав у руках закривавлену сокиру і зіпав не своїм голосом:

— Тікаймо!

Повторювати двічі не довелося. Ксант спритно підхопився на ноги і кинувся слідом за нетряком, що торував собі шлях, вимахуючи на всі боки алебардою. Справа і зліва до них приставали закривавлені, обліплені сорокушачим пір’ям небесні пірати, і так із боєм вони пробивалися до порослих світляками круч і далі — до вершини. Із тилу їх прикривали примари, які шугали на линвах між дерев і метали запалені світлякові списики сорокухам під ноги.

На вершині їх зустріли тисячі посірілих, змарнілих облич переселенців, які боязко тулилися один до одного. Цих бідах обступали благеньким оборонним колом Бібліотекарські Лицарі. Їхні повітряні човни були намертво припнуті до кам’яного стрімчака. Усім своїм виглядом вони показували, що стоятимуть тут на смерть.

Побачив Ксант і Фенбруса Лодда, застиглого зі згорненими на грудях руками біля пригорбленого Кулькапа Пентефраксіса, Найвищого Академіка. Їх охороняли, узявши в кільце, Варіс та Професори Світлознавства і Темрявознавства: вони завбачливо наповнили стрілами свої сагайдаки і стояли з оголеними мечами.

Важко ступаючи, до них наблизився Громовий Вовкун. Капітанська борода була червона від сорокушачої крові, пошматований каптан висів клаптями.

— Ми стримували їхню навалу, доки ставало сил, — прохрипів він, нахиляючись до Кулькапа. — А ваш синок із примарами змушує їх дорого платити за кожен крок по крутосхилу! — додав він, звертаючись уже до Фенбруса. — Присягаю Небом, хлопець хоч куди козак!

Ще ніколи Фенбрус Лодд не був такий серйозний.

— Ми стоятимемо тут до останнього, — проголосив Великий Бібліотекар. — Якщо Великій бібліотеці судилося пропасти, то нехай це станеться тут, на світляковій горі, поруч із нашими бездушними тілами.

— Боюся, так воно і буде, — похмуро буркнув Громовий Вовкун. — На лихо, вони вже зовсім ошаліли від запаху крові.

Ксант, відсапуючи, сів на камінь біля Крабохвата. У небі світив блідий місяць, заливаючи землю сріблястим сяйвом. Зусібіч чулися приглушені зойки та стогони.

— Ти бився, як лев, хлопче, — озвався Крабохват, витираючи закривавлену алебарду об свій каптан із мордобрилячої шкури. — Знаєш, друже, я мав за честь битися пліч-о-пліч із тобою.

— А я — з вами, — блідо усміхнувся Ксант.

— Ходімо, — сказав нетряк. — Ніч ще не скінчилася.

Небесні пірати пристали до Бібліотекарських Лицарів — оборонців вершини світлякової гори; між деревами зі свистом розтинали повітря довгі линви та сновигали білі постаті примар, які й собі прилучалися до книжників. На місяць набігали чорні хмари, і коли на переповненій нагірній вершині все завмерло, чекаючи найгіршого, повіяв зимний сіверко.

— Чого вони ждуть? Чого не йдуть на нас? — прошепотів Ксант.

Із лісової гущі нанизу долітали сласні верески та гарчання бойової зграї.

— Пожирають мертвяків, — просто пояснив Крабохват. — А як відбенкетують… — утомленим поглядом обвів він лінію узлісся, — тоді візьмуться за нас.

Чекати довелося недовго. Раптом перегукування сорокух погучнішало, і з загального галасу вирізнився пронизливий вереск:

— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!!

Крякання спричинило на світляковій горі загальне сум’яття.

— Кут-кут-кір-кір! — залунали зусебіч крики у відповідь.

У повітрі засвистіло, і з хащі на оборонців сипнуло цілим роєм оперених стріл. Одна з них черкнула Ксанта по щоці, і хлопець пригнувся до землі. Знову звівши голову, він додивився, що бойова зграя вже вийшла з хащі й суне на них.

Сорокухи вже не мчали нестримною галасливою лавиною, а навпаки, ступали кам’янистим спадом повільно, обережно. Пір’я, пазурі та дзьоби були багряні від крові, і навіть очі їхні палали насиченим, б’ючким багрецем.

Ксант, як зачарований, дивився на цей кривавий хід. Серце йому болісно стислося: ніщо вже не спинить цієї навали. Вони приречені.

Коли сорокухи широченним колом оточили переселенців та їхніх оборонців, знову розлігся той самий пронизливий вереск:

— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!!

Зі зграї наперед виступила величезна сорокуха — курникова матка — і звела закривавлену лапу. Ось! Залишився один, останній удар!

І тут, наче грім серед ясного неба, розітнувся чистий і солодкий для вуха звук тілдерячого ріжка. Він линув із лісової хащі в долині, а йому вторував якийсь гуркіт, наче десь гримала гроза. Курникова матка як звела свою лапу, так і завмерла з нею. Що воно за притичина?

— Кі-і, кі-і, кі-і…

Бойовою зграєю, у неї за спиною, прокотилася тиха вискотня, щоб за хвилю перерости в несамовитий панічний лемент.

З лісової хащі, просто їм у тил навально ринула якась величезна ворушка маса. Вона невпинно сунула на принишклих сорокух, і поступово їхні бойові шики щільно збилися в одне збентежене стовписько. Коли Матінка Шматуйпазур обернулася, згадана маса розпалася на сотні постатей, озброєних піками, і всі вони презавзято кололи захоплених зненацька сорокух.

Ксант підвів голову. І він, і всі довкола дивилися туди, де в гущі бойової зграї сорокух лунали розпачливі крики. Ось крізь сорокушачі лави пробився улан у лицарії верхи на жовтожарому зубощирі, за ним — ще двадцять вершників. На їхніх піках майоріли стяги в зелено-білу клітинку, а на білих туніках красувалася емблема уланів — червоне зображення блукай-бурмила.

— Улани Вільних галявин! — вибухнув галас.

У короткім часі верхові улани заполонили всю просіку; тут і там вони проривали бойові шики сорокух, топчучи птахотварей і вкидаючи їх у повне сум’яття.

— КА-А-АР, КА-А-АР, КА-А-АРРР!!! — залящала Матінка Шматуйпазур, побачивши, що каменя на камені не лишається від її доблесної раті, яка у сліпій паніці тікала світ за очі.

Ксант, опинившись за її спиною, вхопив у груди чимбільше повітря і щосили рубонув своїм гострющим мечем.

— КА-А-АР, КА-А… К… хррр!

На землю курникова матка гримнула вже бездушним трупом: розкішно оперена голова із закандзюбленим чорним дзьобом в одному місці, тулуб у золотих обладунках — ув іншому.

— Крабохвате! Крабохвате! — закричав Ксант, із тріумфальним виглядом повертаючись до нетряка. — Я показав їй! Я порахувався з нею! Я вби…

Зненацька голос його урвався, і він важко впав навколішки. Крабохват повернувся до Ксанта: хлопець дивився просто себе невидющим поглядом, а з кутика його рота спливала цівка крові. Він весь обм’як і незграбно подався наперед, ледь не падаючи додолу: з грудей у нього стирчала мохната сорокушача стріла.

— Гей, ти! — почувся сердитий голос. Ксант підвів голову і уздрів над собою Фелікса Лодда. Той кресав з очей блискавиці. — Звідки в тебе цей меч?

Сестра Брудножовть і Матінка Дмиперо шкандибали лісом, не розціплюючи тремтячих лап із затиснутими в них шворками, на яких пленталися їхні когути-сорокуни. Було холодно і темно, хоч в око стрель: місяць заволокло дощовими хмарами, що насунули з півночі.

— О наші крихітки! — заходилася плачем Матінка Дмиперо. — Такі молодесенькі, ще в заїдах. Ну де їм було себе оборонити…

— У всьому винна жадоба крові, — відповідала їй Сестра Брудножовть, скорботно хитаючи головою. — Не думала, що доживу до часів, коли бойова зграя пожиратиме сама себе, коли сорокухи тріскатимуть сорокух…

— Сестро, ти тут нічим би не зарадила, — промовила Матінка Дмиперо. З очей її без упину текли сльози. — Ні ти, ні я, взагалі ніхто. Їх ошанула жадоба крові. Вони були не владні над собою. А коли на тій клятій горі загинула і Матінка Шматуйпазур, над ними вже ніхто не був владен.

— Трикляті переселенці! — сплюнула сестра Брудножовть. — І оті окаянні Улани Вільних галявин! Як подумаєш, що перемога вже була в наших руках…

Позаду тихенько цвірінькали і щебетали Сорокуни.

Сестра Брудножовть обернулася і зміряла свою супутницю холодним некліпним поглядом.

— Наші найкращі бойові зграї полягли в Нижньому місті. А тепер і наш молодняк знайшов у Темнолісі свою смерть. Це кінець, люба моя Матінко Дмиперо, — виснувала вона гірко. — Доба сорокух минула.