Вільняк

Післямова

Найвищий Академік і голова Ради вільних галявин Кулькап Пентефраксіс стояв на верхній галереї Світлякової вежі, вигріваючи під сонцем старі натомлені кістки.

Це ж скільки слід було пройти, думав він, усміхаючись. І пройти не тільки йому, а й усім мешканцям Вільних галявин.

Академік оглядав Нове Нижнє місто. Мешканці вже очистили від руїн вулиці й починали відновлювати будівлі. Ось таверна «Новий дуб-кривавник» — майже точнісінька копія колишнього шинка. Можна прийти туди будь-якого вечора і почути, як Громовий Вовкун розповідає про битву за Нове Нижнє місто, про Війну за Вільні галявини… Війна! Тепер вона видавалася просто далеким спогадом…

Долина блудів була повна гоблінів, що шукали миру та спокою, а Ласкавка допомагала їм позбутися гнітючих переживань. Процвітали й Гоблінівські сельбища, наздоганяючи Вільні галявини. Та й квит, війн більше не буде, подумав Кулькап і потішено всміхнувся.

Ген-ген удалині до Великого озера котилися підводи лісових тролів, везучи будівельне дерево. Повним ходом ішла відбудова Озеро-Приплавівської Академії та Великої бібліотеки. Фелікс Лодд і старий Фенбрус були щасливі як ніколи.

А он і Залізнодеревна Пуща. Кулькап зауважив, як над нею кружляє двоє повітряних човнів. Мабуть, його давні приятелі Ксант із Магдою летіли на чашку чаю до веретенника Щупа. Життя знову йшло своїм трибом…

Хтось чемно кашлянув, і Найвищий Академік стрепенувся. Озирнувшись він побачив, що біля нього стоїть двійко пузанів у нових яскравих капелюхах.

— Одоробло! Вайло! — Кулькап щиро зрадів появі двох членів Ради Вільних галявин. — Ласкаво просимо, вільняки!

На Ливарних галявинах панувала мертва тиша. Мовчали згаслі печі, і густе марево, що вже стільки часу висіло над ними, поступово тануло і розходилося. Не було видно гоблінів-наглядачів, пустками стояли цехи та кузні. Колишні невільники збирали нужденні пожитки і поверталися хто до вільних галявин, хто до Гоблінівських сельбищ.

У маленькій горішній залі під склепінням Палацу ливарних королів залишився один-однісінький мешканець. Він і далі сидів у мочильному шаплику, але вода в ньому вже вистигла, повітряних бульбашок не залишилося і сліду, а прислужниці-роздебенді, які ще недавно наввипередки мастили його, чухали та натирали, як крізь землю провалилися.

— Агов! — гукав духоблуд кволим голосом. — Агов! Чи є тут хтось? Де мої роздебенді? Я замерз, аж зуб на зуба скаче, і сам не здужаю вилізти… Будь ласка, хто-небудь… хто-небудь! Допоможіть!

Аж ось праворуч від себе він почув якесь клацання, і двері розчинилися. Він обернувся.

— Вогнецвітко! — пискнув він. — Ти! Дякувати Небу!

— Так ти не забув своєї старої нянечки? — запитала величезна незграбна нетрячка, і очі її заблищали, забігали по кімнатинці. Вогнецвітка швиденько підійшла до духоблуда. — А я боялася, тобі вже не до мене. — Вона криво усміхнулася.

— Забув, кажеш? — гірко засміявся Бурштинотоп. — Ні, як я міг забути…

— А я весь час намагалася зустрітися з тобою, — провадила Вогнецвітка. — Стояла під дверима, кликала тебе — а мене гнали геть… Побили… Ще й підлоги змусили мити… Мене — нянечку!..

— Який жах, — улесливо озвався Бурштинотоп. — Якби я тільки знав…

— Та невже? — сказала вона, і прищулила очі. — Ти що, не чув, як я тебе кликала? Як я просилася?

— Ні, Вогнецвітко, нічого не чув, — відповів він. — Ні сном ні духом.

Вогнецвітка знову вищирилася.

— Справді, Бурштинчику любесенький? — промовила вона, нагинаючись до нього. — Ти духоблуд — і не чув? Гай-гай, який сором! Ну що ж, можна вже Вогнецвітці заходитися коло лікування?

— Так, — кволо озвався Бурштинотоп. — Так, я був би дуже вдячний…

Нетрячка заходилася натискати на кнопки, крутити крани, щось перемикати, а Бурштинотоп сидів і тільки дивився на неї. Вода у шаплику раптом забурхотала, забулькотіла, запарувала.

— О-о-ой! — виснув Бурштинотоп. — Занадто тепло, Вогнецвітко, любесенька, — заквилив духоблуд.

— Даруй, коханий Бурштинчику, що ти сказав? Я недочуваю? — задріботіла Вогнецвітка. — Ти щось сказав?

— Таж гаряче! — зойкнув Бурштинотоп. — Пече, Вогнецвітко!

— Ой, я геть оглухла, Бурштинчику, — відказала вона лагідно, і різко крутонула кран. — Тобі доведеться заговорити.

— Ні… ні… ні… Ні, будь ласка, Вогнецвітко! Ні-і-і!

Рябий зубощир, прив’язаний до плакучниці, вдоволено рохкав, усолоджуючись теплим вечірнім повітрям. Його вершник, чорнявий юнак ув обладунках Улана Вільних галявин, з мечем при боці, стояв на невеличкому приплаві, прикипівши поглядом до Острова Сон-дерев посеред Північного озера. Від узлісся далекого Темнолісу долинув крик блукай-бурмила.

Юнак замислено всміхнувся. Потім, немов відчувши, що на нього хтось дивиться, обернувся — і просто перед себе побачив вицвілі очі старого пірата.

— Острів Сон-дерев, — озвався пірат, і голос його, якого він подавав украй рідко, бринів хрипкувато. — Там, кажуть, сняться сни.

Юнак кивнув головою.

— Колись мені довелося там побувати, — промовив він, — я бачив предивні сни… От про них я зараз і думав.

— Виходить, я не помилився. Ти так дивився на той острів, — провадив Баговищанський пірат, не зводячи пильного погляду з Рука.

Хлопець повернувся до старого пірата.

— Усе згоріло, — промовив пірат. — Нещасливий випадок. Він утратив матір та братів.

Рук широко розплющив очі.

— Я бачив про це сон! — вигукнув він.

— Він виріс і став небесним піратом, як і його батько, — тяг дідуган. — Потім одружився… Вона спородила йому сина…

— А потім щось сталося, — перебив хлопець. — Мені це теж снилося. Їм довелося покинути сина у… у Темнолісі.

Баговищанський пірат ствердно кивнув головою.

— Але капітан знайшов свого сина — через багато років! Я бачив це на власні очі. Син виріс і став незгірш безстрашним повітряним піратом, ніж його батько і батько його батька. Я знаю це, бо сам служив, так, служив під його орудою, аж поки…

— Поки, що? — запитав юнак і затамував подих.

— Поки ми вскочили у халепу в Присмерковому лісі. Я заблукав у ньому… і довго блукав, поки вийшов… Навіть не знаю, скільки я там пробув… Мене знайшли сорокухи. І продали на невольничому торговищі. Та я втік, потрапив на Вільні галявини, знайшов там свого племінника Шема. — Він замовк на хвильку. — Шема Човновода.

Хлопець ахнув.

— Човновода? Ви сказали — Човновода?

Баговищанський пірат кивнув.

— Шем прийняв мене, і я нарешті відпочив від постійних блукань. Який я був тоді щасливий!.. Не сказати… А потім Шем зустрівся з Керіс, і який же був мій подив та радість, коли я взнав…

— Що взнали? — не витримав Рук. Тепер і він почав пригадувати дещо зі своїх снів.

— Що Керіс — рідна дочка мого капітана — Живчика.

— Живчика! — вигукнув хлопець. — Капітана Живчика!

— Авжеж. Він був одружений із живолупкою на ім’я Жилявка. Як горював він, коли та померла невдовзі після пологів!.. І він постановив собі будь-що викохати Керіс, і це вдалося йому на славу. Капітан Живчик знову почав мандрувати Темнолісом…

— І тут їх зустрів я! — знов урвав хлопець. — Коли ще жив із блукай-бурмилами!

Баговищанський пірат усміхнувся.

— Так, я чув цю історію… Так от, його дочка одружилася з моїм племінником Шемом, і вони в теплі та добрі зажили на Вільних галявинах, аж поки…

— Ну-ну, — не стерпів юнак.

— У них найшлася дитина. Славний такий крихітка-хлопчик. Чорнявий, кучерявий. Йому було років чотирнадцять, коли вони надумали відвезти його до родичів-живолупів, які жили десь там у лісі. Я прохав їх нікуди не їхати. Благав їх залишитися! Та вони лиш посміялись і все одно поїхали…

— Вони б і не послухали, — промовив юнак, дивлячись на Острів Сон-дерев, і знову на нього наринули сни. — Вони поїхали на захід сонця, а ви дивились їм услід, і по ваших очах текли сльози…

Баговищанський пірат кивнув, очі його заблищали.

— Коли вони не повернулися, — промовив старий, — я подався на пошуки. Я знайшов їхній перекинутий фургон, розкидане майно і… — По щоках старого пірата потекли сльози. — І їхні холодні, бездушні тіла. Так, їх перебили работоргівці. Але я не знайшов жодного сліду свого троюрідного племінника, онука капітана Живчика…

— Його знайшли блукай-бурмила, а потім коло його виховання, а заразом і родоводу, заходилася Варіс Лодд. То вона привела хлопця ще в старе Нижнє місто, і він там жив у риштаковій бібліотеці… То був… то був… — промовив, вагаючись, хлопець.

— То був ти, — сказав Баговищанський пірат. — Рук Човновод!

— А ти… а ти мій двоюрідний дід Тем! — вигукнув Рук, уражений до краю. — Я ж бачив це вві сні. Коли спав у коконі помагай-біди.

Баговищанський пірат кивнув головою і очі його сповнилися жалем та любов’ю, радощами та тугою. — А зараз я піднесу тобі сюрприз!

— Який? — спитав Рук.

— Ось, — промовив Тем Човновод, дістаючи з кишені якийсь невеличкий круглястий предмет і вкладаючи його Рукові в долоню. — Я знайшов його в руках твоєї матері, вже мертвої, — пояснив він, і очі його затуманились. — І весь цей час беріг як зіницю ока. Їй цю штуковину подарував її батько, а йому — його батько. Тепер вона твоя.

Рук глянув на дарунок. То було світлякове кружальце з мініатюрним портретом юнака, і в щирих його очах було щось неспіймано знайоме. Рук наморщив чоло. Так, саме це обличчя він бачив на фресці Підземного палацу в старому Нижньому місті й уві сні в коконі помагай-біди.

Усміхнений молодий лицар-академік у старожитніх обладунках, з глибоко посадженими темно-синіми очима. За його спиною вгадувались обриси старого Санктафракса — давнього летючого міста, — ще доволі виразні, хоч понищені часом, із Піднебесною обсерваторією за одним плечем та баштами-близнюками Школи Мжичкомірів — за другим.

Тем Човновод усміхнувся.

— Руку, хлопчику мій, то твій прадід, — промовив він, кладучи руку на плече троюрідному племіннику.

Рук не зводив очей з юнака, що дивився на нього з портрета.

— Мій прадід, — повторив він півголосом. — Захмарний Вовк.