В’ячеслав Чорновіл

Без страху й компромісу

В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 року в с. Єрки Катеринопільського району Київської (нині Черкаської) області. Його батьки у страшні сталінські часи зазнали переслідувань, а тому завбачливо відгороджений ними від правди про реалії життя юнак, як і багато українських дітей його покоління, зростав під впливом комуністичних ідеологем і міфів. В’ячеслав на відмінно вчився у школі, провадив активну громадську діяльність, очолював піонерську та комсомольську організації, був членом районного комітету комсомолу, стежив за успішністю учнів, відвідував різні гуртки, видавав шкільну газету, організовував молодіжні бригади для допомоги колгоспу в жнива, проводив політико-виховну роботу в комсомольській організації колгоспу тощо. Усе це, безумовно, загартовувало його характер, сприяло становленню стилю та ритму життя.

Під час навчання в школі хлопець писав вірші, окремі з яких, прорадянської тематики, друкувалися в районній газеті. За вірш до 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією його нагородили першою премією районного комітету Ленінського комсомолу України (РК ЛКСМУ), а за вірш «Комсомолу», прочитаний на районній олімпіаді гуртківців художньої самодіяльності сільських клубів, В’ячеслав одержав грамоту районного комітету Комуністичної партії України (РК КПУ) і виконкому районної Ради депутатів трудящих.

Вступ у 1955 році до Київського державного університету імені Тараса Шевченка, а отже, доступ до нових знань, не міг не призвести до трансформації його світосприйняття. «Вже в університеті, – як Чорновіл згодом розповідав, – буквально з першого курсу, сам став шукати правду. Національну правду![1]» Певною мірою В’ячеслав Чорновіл був внутрішньо готовий до змін, оскільки, незважаючи на виховання в радянському дусі, прихована опозиційність його родини до тоталітарної системи постійно жила в ньому. Сприяли його пошукам події, що відбувалися в СРСР і світі. ХХ з’їзд КПРС і розпочате на ньому розвінчування культу особи Сталіна стали справжнім струсом для суспільства: перед ним постав кардинально інший образ Сталіна – «вождя», що створив людиноненависницьку систему. Відтак Сталіна та його діяння було піддано осуду, як і порушення прав республік на вільний національний розвиток[2].

В’ячеслав Чорновіл пристав до когорти нової української інтелігенції, яка не погоджувалася жити за встановленими режимом приписами, прагнула вільного творчого самовираження, розвитку національної культури. Він змінив своє ставлення до дійсності, вчився все піддавати сумнівам та аналізу, робити висновки самостійно, мати власну громадянську позицію.

З першого курсу Чорновіл протестував проти невідповідності занять вимогам часу та проти обмежень, публікував гострі статті, не боявся брати слово на зборах і відверто виступати. І в університеті навчаючись на відмінно, В’ячеслав Чорновіл головне завдання своєї комсомольської праці вбачав у задоволенні духовних потреб одногрупників, більшість яких походили з села. Так, він систематично діставав квитки та організовував відвідини театральних вистав, художніх виставок, музеїв, перегляд кінофільмів тощо.

Сім’я Чорноволів. Сидять мати та батько із сестрою Валентиною, стоять В’ячеслав (зліва) та брат Петро. 1950 р.

Відійшовши на другому курсі від активної комсомольської діяльності, В’ячеслав не припинив спрямовувати інших до осмислення національних історичних і культурних цінностей. Згодом він запевняв, що з другого-третього курсу навчання почав підтримувати боротьбу проти партійного всевладдя, однопартійної диктатури, змаг за національне звільнення[3]. З активіста він перетворився на об’єкт критики факультетської газети і виховних обробок комсомольських зборів, де розглядалися його ідейна незрілість і ревізіоністські погляди. Нешаблонне мислення В’ячеслава схвилювало декотрих «правильних» однокурсників, і перед ним постала загроза виключення з університету, якої вдалося уникнути завдяки поїздці на будівництво домни в місто Жданов (нині Маріуполь). Там юнак здобув досвід журналістської роботи в багатотиражній газеті будівництва та продовжив роботу з інформування молоді про національні ідеї.

Після піврічної праці на домні В’ячеслав Чорновіл відновив навчання в університеті. Брав активну участь у молодіжних дискусіях, творчих зустрічах, насамперед тих, куди навідувалися письменники, які змогли повернутися з радянських концтаборів. Регулярно відвідував засідання університетської літературної студії імені Василя Чумака – так званої СіЧі, брав активну участь у діяльності Клубу творчої молоді під керівництвом Леся Танюка.

Зацікавлення репресованими й забутими іменами в українській науці та культурі підштовхнуло В’ячеслава Чорновола до підготовки дипломної роботи про зовсім нещодавно забороненого громадського діяча й письменника ХІХ ст. Бориса Грінченка. Студії В’ячеслава переросли рамки дипломної роботи, виявилися «вирішальним моментом у його національному самоутвердженні». Осмислення поглядів Грінченка сприяло остаточному становленню світогляду Чорновола, який він зберіг і в зрілому віці.

Закінчивши університет у 1960 році, В’ячеслав мав першочергове право отримати розподіл у столицю, проте через своє нестандартне мислення роботу в Києві не отримав. А відтак поїхав працювати до Львова на студію телебачення, звідки йому надійшло запрошення. Під час роботи на телебаченні просував передачі про здобутки національної культури, плеяду молодих шістдесятників, майже повністю відкидаючи ідеї радянського ура-патріотизму. У Львові Чорновіл поступово налагоджував контакти з місцевою творчою інтелігенцією.

У 1963 році В’ячеслав повернувся до Києва, маючи на меті завершити кандидатську дисертацію. Тут він відновив і примножив контакти з київськими шістдесятниками, як організатор або як учасник відвідував їхні різноманітні заходи. Активно долучився до підготовки та розповсюдження самвидаву. Разом із Іваном Дзюбою та Василем Стусом 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» відкрито виступив на захист заарештованих українських інтелігентів. Згодом був організатором і учасником петиційних кампаній проти репресій.

В. Чорновіл. 1955 р.

Щоб донести до громадськості правдиву інформацію, зобра-зити справжні причини й хід репресій та відтворити реальні постаті засуджених людей, які були не абстрактними «буржуазними націоналістами», а високообдарованими інтелектуалами, Чорновіл підготував дві ґрунтовні праці: «Правосуддя чи рецидиви терору?» і «Лихо з розуму». Ці книжки виявилися важливим інформаційним джерелом, що разом із «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби об’ємно висвітлювали різні аспекти становища українського народу в СРСР.

Через відкрито заявлену громадянську позицію Чорновола не зарахували до аспірантури, незважаючи на успішно складені вступні іспити. На жаль, йому не вдалося завершити наукові студії про Бориса Грінченка. Замість кар’єри науковця він обрав життя борця з тоталітарним режимом. Не збили його з цього шляху ні звільнення з роботи, ні заборона працювати за фахом у державних ЗМІ, ні випадкові й нерегулярні підробітки.

У 1966 році на судилищі над Богданом і Михайлом Горинями, Мирославою Зваричевською та Михайлом Осадчим В’ячеслав Чорновіл вчинив нечуваний як для захисників, так і для противників режиму демарш – відмовився давати свідчення. Він заявив: «Я категорично відмовляюся давати будь-які показання на закритому суді. Присутні тут товариші мають право на відкритий суд за ст. 111 радянської Конституції, за ст. 20 Кримінально-процесуального кодексу та ст. 11 Декларації прав людини, прийнятою Організацією Об’єднаних Націй, та за ст. 1 Закону про судоустрій УРСР. Я не хочу бути причетним до таємної розправи»[4]. Після цієї заяви він на знак підтримки підсудних подарував їм квіти.

Це викликало емоційну реакцію в прокурора Львівської області Бориса Антоненка, який відмовився взяти подану В’ячеславом Чорноволом заяву про відмову від свідчень, погрожував кримінальною відповідальністю за такий вчинок і, називаючи Чорновола «ворогом», наказав «убрать його» із зали суду, що із застосуванням сили й було зроблено. Зрештою на вимогу прокурора Антоненка в рішеннях суду з’явилася окрема ухвала щодо необхідності притягнути В’ячеслава Чорновола до кримінальної відповідальності за відмову свідчити[5]. 8 липня 1966 року відбувся суд, на якому Чорноволу було винесено обвинувальний вирок.

У 1967 році його кинули за ґрати за написання книжок «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму», що були оцінені органами влади й судівства як такі, що містять наклепницькі вигадки і ганьблять радянський державний і суспільний лад. В останньому слові на суді, як і в праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», В’ячеслав Чорновіл зауважив, що обвинувальні вироки молодим представникам української інтелігенції винесені не на підставі доведеного злочину, а з метою покарання за їхні погляди, які виходять за межі дозволеного владою. Їхні законні спроби вказати владі на недоліки у національній політиці наштовхнулися на нерозуміння й звинувачування в «українському буржуазному націоналізмі». Крім того, затримані були позбавлені законних прав радянських громадян на правове поводження з ними під час слідства й судових засідань. Як наголошував В’ячеслав Чорновіл у своєму слові далі, він, як і інші представники української інтелігенції, гадав, що на суді безпідставні звинувачення знайомих і друзів в антирадянській діяльності буде спростовано або буде показано подвійне дно в житті і діях затриманих, однак реальність виявилася інакшою. Під час слідства й суду системно порушувалося чинне законодавство, з невинних людей зробили злочинців. Тому останнє слово на суді Чорновіл завершив твердженням (також наведене в книжці «Правосуддя чи рецидиви терору?»), що вже не плекає ілюзій щодо радянського правосуддя, знаючи, що буде засуджений до максимально можливої за обвинувальною статтею міри покарання. Але, незважаючи на можливість засудження до примусових робіт чи навіть загрозу втрати свободи, заявив, що й далі діятиме згідно із сумлінням, «бо немає вищого суду за правду»[6].

Під час ув’язнення в 1967–1969 роках В’ячеслав Чорновіл протестував проти сфабрикованого судового вироку, вилучення матеріалів справи, перешкоджання творчій праці, заборони вести кореспонденцію і зустрічатися з близькими, примусу працювати на неприпустимій для його здоров’я важкій роботі. Відстоюючи свої законні права, він пережив виснажливе 48-денне голодування.

Аналіз розгортання руху спротиву спричинив усвідомлення важливості системного інформування громадськості про боротьбу незгодних із режимом. Після повернення з ув’язнення, на початку 1970 року, В’ячеслав Чорновіл за підтримки Атени Пашко, Михайла Косіва, Ярослава Кендзьора та інших видав перший номер підпільного журналу «Український вісник». Надретельні заходи конспірації, невеличкий гурт видавців, проблеми зі збиранням інформації позначилися на змісті, періодичності та території розповсюдження видання. Однак попри всі складнощі Чорновіл готував нові номери підпільного журналу, що містив як недоступну для читачів офіційних газет інформацію з різних регіонів України про порушення прав громадян, регулярні політичні переслідування, судові вироки, становище політв’язнів-українців, так і заборонені цензурою літературно-публіцистичні твори різних авторів.

«Український вісник» поширювався в Україні і нелегально перевозився для передруку і розповсюдження за кордоном. Участь у розповсюдженні журналу брали Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ніна Строката та інші. Для збільшення кількості читачів журнал поштою надсилали з-за кордону різним, іноді випадковим, адресатам. У 1972 році про надходження кількох листів із «Українським вісником» було повідомлено в КДБ. А саме: у червні пакет із четвертим номером журналу та статтею Валентина Мороза «Репортаж із заповідника Берії» надійшов на адресу Голосіївського парку культури і відпочинку м. Києва ім. М. Рильського з Великої Британії; у вересні лист із Канади з четвертим випуском журналу надійшов на адресу сільської ради с. Ружин Житомирської області, в цьому ж місяці – до сільської ради с. Чоповичі та с. Першотравневе, що на Житомирщині[7].

В’ячеслав Чорновіл встиг видати п’ять номерів журналу. Підготовлений ним шостий номер побачив світ уже після його арешту. За досить короткий (дворічний) період виходу «Українського вісника» до ув’язнення Чорновола в 1972 році журнал здобув значну популярність і помітно позначився на кількості інформації про рух опору як в Україні, так і за її межами, додав нового імпульсу цьому рухові, ослабленому репресіями.

Наприкінці 1960-х років, у час наступу реакції, посилення утисків інакодумців, відмови багатьох від активної громадської діяльності, В’ячеслав Чорновіл відкинув ідею угодовства з владою, не поділяв фаталістичних настроїв, а, навпаки, заохочував інших до праці. Він підтримував і розширював контакти з опозиційно налаштованими людьми з різних областей України та республік СРСР, допомагав розв’язувати найрізноманітніші проблеми друзів і знайомих; його помешкання стало прихистком для переслідуваних.

У зв’язку зі зростанням тиску радянської влади та зменшенням кількості осіб, які брали участь у громадських акціях, виникла потреба у нових формах боротьби. В’ячеслав Чорновіл вважав доцільним заснувати правозахисну організацію, члени якої відстоювали б права переслідуваних тоталітарним режимом. Після арешту активної учасниці руху спротиву одеситки Ніни Строкатої у грудні 1971 року Чорновіл безпосередньо зайнявся створенням такої організації. До складу Громадського комітету захисту Ніни Строкатої увійшли, крім В’ячеслава Чорновола, Ірина Калинець зі Львова, Василь Стус із Києва, Леонід Тимчук з Одеси та Петро Якір і Віктор Красін з Москви. Розпочати заплановану діяльність Комітету не вдалося через широкомасштабні арешти опозиційних діячів у січні 1972 року, в результаті яких ув’язненими виявилися фактично всі його члени.

В’ячеслав Чорновіл опинився за ґратами 12 січня 1972 року. Слідство тривало понад рік, упродовж якого співробітники КДБ шукали свідчення причетності Чорновола до редагування підпільного журналу «Український вісник». Незважаючи на відсутність доказів у слідчих і факт недоведення судом причетності до видавання підпільного журналу, В’ячеслава Чорновола заплановано покарали довготривалим ув’язненням. Так, судді Львівського обласного суду засудили його на шість років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму з подальшим відбуттям трирічного заслання.

Відбувши встановлений термін покарання у мордовських політичних таборах Росії, В’ячеслав Чорновіл у березні 1978 року переїхав на місце заслання в с. Чаппанда Ленінського району Якутської АРСР, а згодом проживав у райцентрі Нюрба. Повернутися на Батьківщину після заслання не вдалося, оскільки з середини 1979 року влада розпочала черговий, третій, широкомасштабний наступ на український національний правозахисний рух. За ґрати потрапили діячі спротиву, які мешкали на території України або відбували заслання. Напередодні звільнення Чорновола знову заарештували, і закритий суд м. Мирного Якутської АРСР у квітні 1980 року засудив його за сфабрикованою справою (так звана «спроба зґвалтування») на п’ять років покарання у таборах суворого режиму. Цей новий метод приборкання неугодних режиму шляхом фабрикування кримінальних справ і різноманітних інсинуацій використали і щодо інших діячів спротиву. Засудили як «хуліганів» Василя Овсієнка, Василя Січка, Василя Стрільціва, як «наркомана» – Ярослава Лесіва, як «ґвалтівника» – Миколу Горбаля, як «зберігача холодної зброї» – Петра Розумного і так далі. У такий спосіб тоталітарний режим намагався дискредитувати борців в очах громадськості та апробувати на практиці нову методику розправи, проаналізувавши її результативність.

Ув’язнення В’ячеслав Чорновіл відбував у таборі суворого режиму в Табазі Якутської АРСР. У вересні 1983 року його звільнили з табору, направивши відбувати призначений судом термін покарання в рамках випробувального строку на цегельному заводі у с. Покровське Орджонікідзевського району Якутської АРСР. Після завершення у квітні 1985 року покарального терміну за фабрикованою кримінальною справою Чорноволу дозволили повернутися в Україну.

З першого дня арешту і до завершення терміну покарання В’ячеслав Чорновіл наполягав на справедливому, правовому ставленні як до себе, так і до інших в’язнів, використовуючи для цього найрізноманітніші методи: писав заяви і надсилав звернення до адміністрації таборів, прокуратури, судових і правоохоронних органів, органів держбезпеки, республіканських і союзних органів державної влади, а також до міжнародних правозахисних та міждержавних організацій; вдавався до голодування; відмовлявся працювати тощо. Як і під час першого ув’язнення, він опротестовував бездоказові судові вироки, заборону листуватися або зустрічатися з рідними, добивався статусу політв’язня, організовував чи брав участь в акціях підтримки інших політв’язнів тощо. Завдяки цій боротьбі подекуди вдавалося досягти дотримання адміністрацією встановлених правил поводження з в’язнями. За мужність і лідерські якості Чорновола в ув’язненні називали «зеківським генералом».

На Батьківщину Чорновіл повернувся, відбувши понад 13 років ув’язнення і заслання. За умов пильної уваги до себе з боку влади і несприятливої політичної ситуації в Україні він не міг од…