Віщі сестри

Вив вітер. Блискавка била у землю безладно, як недосвідчений вбивця. Поміж посічених дощем пагорбів туди-сюди катався грім.

Довкола було темно, як у котячих нутрощах. Мабуть, це була одна з таких ночей, коли боги грають людьми, як пішаками на шахівниці долі. А посеред цієї нестримної бурі, між змоклих кущів дроку, ніби відблиск сказу в оці тхора поблискував вогонь. Він вихоплював із темряви три скоцюрблені постаті. Коли казанок закипів, дивний голос прокаркав:

— Коли ще стрінемося ми під зливу, блискавки й громи[1].

Певний час панувала тиша.

Потому інший голос звичайним тоном відповів:

— Ну, мабуть, наступного вівторка.

Крізь безмежні простори космосу пливе зоряна черепаха Великий А’Туїн, несучи на спині чотирьох гігантських слонів, які тримають на плечах всю масу Дискосвіту. Навколо них складними орбітами, що забезпечують зміну пір року, обертаються крихітні сонце та місяць; мабуть, більше ніде в мультиверсумі немає такого, щоб слон мусив час від часу підгинати ногу, аби дати шлях сонцю.

Чому тут усе так влаштовано, може назавжди залишитися загадкою. Не виключено, що Творець знудився з усіма цими банальними ексцентриситетами, паралаксами та альбедо, й вирішив хоч раз розважитися.

Логічно припустити, що у світах на кшталт цього боги не грають у шахи — і так воно і є. Власне, боги взагалі не грають у шахи. Для цього в них замало уяви. Боги віддають перевагу простішим та тихішим іграм, під час яких ви Не Досягли Потойбічного, а Пішли Прямо в Небуття[2]. Ключем до розуміння будь-якої релігії є той факт, що божественна концепція розваги включає Змій та Драбини зі слизькими щаблями.

Дискосвіт тримає докупи магія — магія, породжена обертанням самого світу, магія, що, наче нитка шовкопряда, висотується з тканини буття, аби зашити рани реальності.

Здебільшого ця магія осідає у Вівцескельних горах, що простяглися від вічної мерзлоти поблизу Осердя ген через видовжений архіпелаг і аж до теплих морів, які нескінченно виливаються в космос через Узбіччя.

Незримі для ока, сирі чари з потріскуванням перестрибують з вершини на вершину і уґвинчуються в тіло самих гір. Саме Вівцескелі дають світові найбільше відьом та чарівників. Листя дерев тут лопотить навіть за цілковитої відсутності вітру. Скелі виходять на вечірні прогулянки. Інколи живою здається сама земля…

…Це час від часу стосується й небес.

Ця буря воістину брала все, до чого могла дотягтися. Це була її зоряна година. Роками вона вешталася довколишніми землями, підробляючи поденщиною у вигляді шквалу, набуваючи досвіду, зав’язуючи контакти, інколи збиваючи з ніг заскоченого зненацька чабана чи вириваючи з коренем ще не дуже змужнілі дубки. Та ось погодні умови склалися так, що перед нею з’явилося вікно можливостей — і вона вирішила докласти будь-яких зусиль, аби її помітив хто-небудь із босів кліматичного бізнесу.

Це була старанна буря. Вона поєднувала досить вибагливі вихори з нестримною пристрастю, і критики погоджувалися, що якби вона ще й навчилася контролювати звук грому, то з роками виросла б у шторм, вартий серйозної поваги.

Оповитий пасмами туману, ліс із гуркотом аплодував їй, навсібіч розкидаючи листя.

Саме такими ночами, як уже було вказано вище, боги грають в ігри — не з шаховими фігурами, але з долями смертних та тронами царів. Важливо пам’ятати, що при цьому вони завжди махлюють, і то у найбезсовісніший спосіб…

І ось, стрибаючи й хилитаючись на нерівній лісовій стежині, з’явилася карета. Її несамовито підкидало щоразу, як колесо натрапляло на випнутий із землі корінь. Візник безжально періщив коня, і за кожним відчайдушним виляском батога майже одразу з небес лунав гуркіт грому.

Слідом — геть неподалік, і все ближче й ближче — мчали троє вершників у каптурах, що закривали обличчя.

Такими ночами діються злі діла. Добрі, звісно, теж. Але відсоток злих переважає.

Такими ночами відьми влаштовують пікніки.

Тобто не те щоб геть-таки пікніки. Закуски їм не до вподоби, напоям довіряти не можна, а шамани все норовлять підпиляти ніжки шезлонгів. Але ж є ще й повногрудий місяць за клаптями хмар, і сповнені потаємного шепоту пориви вітру, і все навколо по вінця наповнено магією.

На лисій вершині пагорба, що здіймався вище дерев, відьми провадили таку розмову:

— У вівторок я сиджу з малюком, — говорила одна з них, без традиційного капелюха, але з такою копицею білявих кучерів, що вони могли би правити їй за шолом. — З молодшеньким нашого Джейсона. А от у п’ятницю мене влаштовує. Поквапся там із чаєм, любесенька. Мені геть у горлянці пересохло.

Молодша учасниця тріо зітхнула і черпнула з казанка окріп у чайник для заварювання.

Третя відьма приязно поплескала її по руці.

— Те заклинання ти проробила цілком добре. Треба тільки трішки попрацювати над верещанням. Чи не так, Тітуню Оґґ?

— Думаю, без верещання ніяк, — поспішно відгукнулася Тітуня Оґґ. — А Тітонька Пташко, мир-прахові-її, я так бачу, добре натренувала тебе на зизий погляд.

— У неї добрий зизий погляд, — погодилась Бабуня Дощевіск.

Молодша відьма, чиє ім’я було Маґрат Часник, помітно розслабилася. До Бабуні Дощевіск вона ставилася з благоговінням. Сама ж Бабуня мало до чого на світі ставилася хоча б із повагою. Тож коли вже Бабуня схвалила її зизий погляд, значить, Маґрат мала всі шанси зазирнути у власні ніздрі.

На відміну від чарівників, які понад усе ставлять свою складну ієрархію, відьми не переймаються розбудовою власних кар’єр. Кожна окремо взята відьма самостійно вирішує, чи брати собі ученицю, якій вона передасть ввірену їй територію у свою смертну годину. Відьми за природою своєю уникають компаній — принаймні з іншими відьмами — і, звичайно ж, не мають ватажків.

Серед цих неіснуючих ватажків найавторитетнішою була Бабуня Дощевіск.

Поки Маґрат готувала чай, її руки ледь тремтіли. Воно, звичайно, дуже тішить — але водночас і трохи нервує починати кар’єру сільської відьми між володіннями Бабуні з одного боку, та Тітуні Оґґ — за лісом. Саме Маґрат належала ідея по-сусідськи зібрати невеличкий відьомський злет. Їй видавалося, що це додасть їхнім стосункам певної окультності. Тим більше вражена була юна відьма, коли обидві її сусідки погодилися — або принаймні не дуже відмовлялися.

— Зле? — перепитала тоді Тітуня Оґґ. — Навіщо нам туди, де буде зле?

— Вона сказала «злет», Ґіто, — пояснила Бабуня Дощевіск. — Знаєш, як у старі добрі часи. Шабаш.

— Будем безшабашні, як колись? — з надією спитала Тітуня Оґґ.

— Жодних танцюльок, — застерегла Бабуня. — Танцюльок я не стерплю. І виспівувань, і очманіння, і всіх тих штучок з мазями і тому подібного.

— Та саме тільки свіже повітря — це вже така насолода, — життєрадісно заявила Тітуня.

Заява про «танцюльки» дещо засмутила Маґрат; водночас вона подумки привітала себе з тим, що не озвучила ще двійко-трійко ідей, які крутилися в її голові. Вона понишпорила в прихопленій з дому торбині. Це був її перший шабаш, і вона твердо намірилася зробити все як слід.

— Хто-небудь бажає коржика? — спитала вона.

Перш, ніж надкусити, Бабуня ретельно роздивилася гостинець. Маґрат випекла на коржиках фігурки кажанів. Очиці вона зробила з ягідок смородини.

Карета прорвалася крізь зарості на лісовому узбіччі, налетіла на камінь, кілька секунд промчала лише на двох колесах, усупереч усім законам рівноваги вирівнялася і погуркотіла далі. Але тепер її швидкість сповільнилася: починався підйом.

Кучер навстоячки, як стародавній колісничний, змахнув з очей пасмо волосся і втупився в морок. Тут, у серці Вівцескель, не жив ніхто — та раптом попереду блимнув вогник. О невимовне щастя — це справді був вогник!

Цієї миті в дах карети увіп’ялася перша стріла.

Тим часом Веренц, король Ланкру, відкривав для себе дещо нове.

Як і більшість живих — принаймні тих, хто ще не наблизився до шести десятків років, — Веренц не дуже переймався питанням, що станеться з ним після смерті. Як і більшість живих, він несвідомо припускав, що врешті-решт все якось влаштується.

І, як і більшість тих, хто жив від початку часів, наразі він був мертвий.

Конкретніше, він лежав біля підніжжя одного зі сходових маршів фамільного замку Ланкр з кинджалом у спині.

Він сів, дивуючись, що хоча хтось, кого він однозначно вважає собою, набув сидячого положення, те, що він так само однозначно готовий був визнати власним тілом, лишилося лежати на підлозі.

Тепер, коли він уперше дістав змогу поглянути на це тіло збоку, воно виявилося на диво непоганим. Він завжди відчував до цього тіла неабияку прив’язаність — хоча мусив визнати, що тепер зв’язок між ними розірвався.

Тіло було великим і м’язистим. Він дбав про нього. Дозволив йому відростити вуса і довгі кучері. Стежив, щоб воно мало вдосталь фізичних вправ на свіжому повітрі та свіжини в харчах. І от саме тепер, коли це тіло могло б йому так знадобитися, воно його покинуло. Чи то він його.

На довершення всього, він мусив негайно вступити в перемовини з високою худющою постаттю, що стояла перед ним. Більшу частину постаті огортав чорний саван з капюшоном, але одна рука, стискаючи здоровенну косу, стирчала назовні. Це була гола кістка.

Про деякі речі померлі здогадуються інстинктивно.

— ПРИВІТ.

Веренц випростався на весь зріст — якби те, до чого могло би пасувати слово «зріст», не лежало долілиць на підлозі в очікуванні неминучого майбутнього, що передбачало лише вимір «углиб».

— Я король, щоб ти знав, — промовив він.

— БУЛИ, ВАША ВЕЛИЧНОСТЕ.

— Що?! — гаркнув Веренц.

— Я СКАЗАВ «БУЛИ». В ГРАМАТИЦІ ЦЕ НАЗИВАЄТЬСЯ МИНУЛИМ ЧАСОМ. ВИ СКОРО ЗВИКНЕТЕ.

Висока постать постукала вапняковими пальцями по руків’ю коси. Веренців візаві здавався чимось збентеженим.

«Коли на те пішло, — подумав Веренц, — то і я щось сам не свій». Але різноманітні й цілком однозначні деталі цієї ситуації зламали навіть мури божевільної недоумкуватості, з якої здебільшого складалася його натура. До Веренца почало доходити: в якому б королівстві він наразі не перебував, королем тут був не він.

— А ти, бува, не Смерть? — наважився він.

— Я МАЮ БАГАТО ІМЕН.

— І яким же користуєшся сьогодні? — поцікавився Веренц із дещо більшою повагою в голосі. Навколо них сновигав різноманітний люд; як незабаром виявилося, дехто з цих типів проходив крізь них, на кшталт привидів.

— Ага, то це був Шельметь, — процідив король, позираючи на постать, що з непристойним задоволенням спостерігала згори сходів. — Казав же мені батько ніколи не обертатися до нього спиною. Дивно, чому я не розлючений?

— ЗАЛОЗИ, — сказав Смерть. — АДРЕНАЛІН ТА ІНШІ ГОРМОНИ. Й ЕМОЦІЇ. ВСЬОГО ЦЬОГО ВИ БІЛЬШЕ НЕ МАЄТЕ. ВСЕ, ЩО ВИ ТЕПЕР МАЄТЕ, — ЦЕ ТІЛЬКИ МИСЛЕННЯ.

Висока постать, схоже, дійшла якогось рішення.

— ЦЕ ВСЕ НЕ ЗА ПРАВИЛАМИ, — продовжувала вона наче сама до себе, — АЛЕ ХТО Я ТАКИЙ, ЩОБ СПЕРЕЧАТИСЯ?

— Отож.

— ЩО?

— Я сказав: «Отож».

— ЗАТКНІТЬ ПЕЛЬКУ.

Смерть нахилив череп, ніби дослухаючись власних думок. Його капюшон сповз, і покійний король зауважив, що Смерть нагадував полірований скелет в усьому, крім одного: його очниці сліпучо сяяли небесною блакиттю. Веренц, утім, не злякався. І не лише тому, що важко злякатися, коли нутрощі, які мали б захолонути від жаху, валяються за кілька кроків від тебе — а й тому, що за життя Веренц не боявся нічого і не збирався починати тепер. Почасти так було через брак уяви, але крім того він був однією з рідкісних особистостей, що цілком зосереджені на теперішньому моменті. Більшості смертних цього не дано. Вони формують свої життя як плями хронометричного туману навколо точок, в яких перебувають їхні тіла — тобто або міркують про майбутнє, або чіпляються за те, що було. Як правило, вони настільки переймаються тим, що має або може статися, що події, які відбуваються зараз, доходять до них лише тоді, коли вони вже відбулися. Такою є більшість. Вони призвичаюються до страху, бо в глибині душі відчувають, що врешті-решт з ними станеться. Зазвичай саме це з ними й стається.

Але Веренц завжди існував лише в теперішньому часі. Принаймні, досі.

Смерть зітхнув.

— ГАДАЮ, З ВАМИ НІХТО НІ ПРО ЩО ТАКЕ НЕ РОЗМОВЛЯВ? — загадково спитав він.

— Прошу?

— І ПОГАНИХ ПЕРЕДЧУТТІВ НЕ БУЛО? НІЧНИХ ЖАХІВ? СТАРИХ БОЖЕВІЛЬНИХ ВОРОЖОК, ЩО КРИЧАЛИ ВАМ УСІЛЯКУ ГИДОТУ НА ВУЛИЦЯХ?[3]

— Про загибель?

— ОТЖЕ, НІ. ЩО Ж, НЕ ВАРТО БУЛО Й СПОДІВАТИСЯ, — кисло сказав Смерть. — ТАКІ РЕЧІ ВОНИ ЗАВЖДИ ПОЛИШАЮТЬ НА МЕНЕ.

— Хто? — спитав Веренц здивовано.

— ДОЛЯ. ПРИРЕЧЕНІСТЬ. РОК. УСЯ ЦЯ БРАТІЯ, — Смерть поклав руку на плече короля. — СПРАВА В ТОМУ, ЩО ВАМ, БОЮСЯ, ДОВЕДЕТЬСЯ СТАТИ ПРИВИДОМ.

— Отакої, — пробурмотів король, споглядаючи своє… тіло, що мало цілком матеріальний вигляд. Цієї миті крізь нього раптом хтось пройшов.

— НЕ БЕРІТЬ НАДТО БЛИЗЬКО ДО СЕРЦЯ.

Веренц спостерігав, як його задубілий труп з належними почестями виносять із зали.

— Спробую, — буркнув він.

— МОЛОДЕЦЬ.

— Але мені ж не доведеться тинятися туди-сюди в усіх тих білих простирадлах і ланцюгах, — додав король, — і гарчати та стогнати при цьому?

Смерть знизав плечима.

— А ХОЧЕТЬСЯ? — спитав він.

— Ні.

— ТО Й НЕ МОРОЧТЕ СОБІ ГОЛОВУ.

З потаємних глибин свого темного савану Смерть видобув піщаний годинник і підніс його до очниць.

— А ОТ ТЕПЕР МЕНІ Й СПРАВДІ ЧАС, — сказав він, розвернувся, закинув косу на плече і рушив геть із зали просто крізь стіну.

— Егей! Агов! Почекай! — заволав Веренц, кидаючись за ним.

Смерть не озирнувся. Веренц промчав за ним крізь стіну; це було ніби пробігти крізь туман.

— Оце і все? — обурено спитався він. — Ну, а як довго я мушу бути привидом? Чому взагалі я маю бути привидом? Ти не можеш просто кинути мене тут отак! — він зупинився і звів угору можновладного, хоч і дещо прозорого пальця. — Стій! Повеліваю!

Смерть похмуро струсонув головою і пройшов крізь наступну стіну. Король поквапився за ним з усією гідністю, на яку був ще здатен, і побачив, що Смерть уже підтягає попругу гігантського білого коня, який стоїть на зубцях стіни. На голові в коня були шори.

— Ти не можеш мене тут просто покинути! — повторив король усупереч всілякій очевидності.

Смерть обернувся до нього.

— МОЖУ, — сказав він. — ВИ, БАЧТЕ, ТЕПЕР НЕДОВМЕРЛИЙ. ПРИВИДИ НАСЕЛЯЮТЬ СВІТ, ЩО ЛЕЖИТЬ МІЖ СВІТОМ ЖИВИХ І СВІТОМ МЕРТВИХ. ЦЕ НЕ МОЯ СФЕРА ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ, — він поплескав короля по плечу. — НЕ ПЕРЕЙМАЙТЕСЯ, — додав він. — ЦЕ НЕ НАВІЧНО.

— Це добре.

— ЦЕ ТІЛЬКИ МОЖЕ ЗДАТИСЯ ВІЧНІСТЮ.

— А скільки все триватиме насправді?

— ГАДАЮ, ДОКИ ВИ НЕ ВИКОНАЄТЕ СВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ.

— І як же я дізнаюся, що це за призначення? — у відчаї вигукнув король.

— БОЮСЯ, ТУТ Я НІЧИМ ЗАРАДИТИ НЕ МОЖУ.

— Але як я здогадаюся самотужки?!

— НАСКІЛЬКИ МЕНІ ВІДОМО, ТАКІ РЕЧІ СТАЮТЬ ЗРОЗУМІЛІ САМІ СОБОЮ, — пояснив Смерть, застрибуючи в сідло.

— А доти я мушу нудьгувати в цьому місці, — король Веренц обвів поглядом овіяні пронизливими вітрами бастіони. — І, підозрюю, сам-один. Хто-небудь зможе мене бачити?

— НУ, МЕДІУМИ, ТІ, ХТО МОЖЕ БАЧИТИ СУТНІСТЬ РЕЧЕЙ. БЛИЗЬКІ РОДИЧІ. І, ЗВІСНО Ж, КОТИ.

— Ненавиджу котів.

Обличчя Смерті стало жорсткішим — наскільки це ще було можливо. Блакитне полум’я його очниць на мить спалахнуло червоним.

— ОН ЯК, — мовив він. Його тон ясно давав зрозуміти, що смерть — це ще надто м’яке покарання для ненависників котів. — ГАДАЮ, ВИ ЛЮБИТЕ ЗДОРОВЕННИХ СОБАК.

— По щирості, так воно і є, — король сумовито подивився в той бік, де над обрієм вже займався світанок. Його пси! Він справді сумуватиме за ними. А сьогодні ж, схоже, мав би видатися чудовий день для полювання.

Веренц замислився, чи можуть привиди полювати. Він був практично впевнений, що ні. Як і їсти, пити чи, коли на те пішло, випивати — і це дійсно засмучувало. Він полюбляв великі галасливі бенкети і вквасив[4] чимало пінт доброго елю. Як, утім, і поганого. Зазвичай він ніколи не вмів їх розрізнити, доки не наставав ранок.

У відчаї він копнув ногою кам’яну стіну і похмуро зауважив, що його нога легко пройшла просто крізь камінь. Ні тобі полювання з псами, ні пиятик, ні застіль, ні гулянок, ні полювання з яструбами… До нього почало доходити, що вкрай важко практикувати плотські втіхи, не маючи плоті. Йому раптом схотілося померти. Той факт, що він уже помер, настрою аж ніяк не покращував.

— ДЕКОМУ ДО ВПОДОБИ БУТИ ПРИВИДОМ, — повідомив Смерть.

— М-м-м? — понуро буркнув король.

— НАСКІЛЬКИ Я РОЗУМІЮ, ЦЕ НЕ ТАКИЙ УЖЕ Й ТЯГАР. МОЖНА СПОСТЕРІГАТИ, ЯК ВЕДЕТЬСЯ ТВОЇМ НАЩАДКАМ… ВИБАЧТЕ? ЩОСЬ НЕГАРАЗД?

Але Веренц зник у стіні.

— НУ, ЗВИНЯЙ, КОЛИ ЩО, — сварливо пробурчав Смерть.

Він окинув світ поглядом, що проникав крізь час, і простір, і людські душі, — й побачив зсув землі у далекій Хапонії, ураган у Говондаландії, пошесть у Герґені…

— НЕМІРЯНО СПРАВ, — промимрив він і, давши шпори коневі, злетів у небеса.

Веренц біг крізь стіни власного замку. Підошви його ніг заледве торкалися підлоги — а оскільки підлога була далеко не гладенькою, то часом вони зовсім її не торкалися.

Коли він був королем, то звик ставитися до слуг так, ніби їх не існувало; пробігати крізь них у ролі привида було майже тим самим. Єдина відмінність полягала в тому, що вони не сахалися з його шляху.

Веренц досягнув дитячої — й побачив виламані двері, розкидані м’яті пелюшки…

Він почув тупіт копит, метнувся до вікна й побачив власного коня, котрий учвал промчав крізь браму, впряжений у легку карету. Незабаром услід проскакали троє вершників. Кілька секунд тупіт відлунював бруківкою, а потім усе стихло.

Король щосили вперіщив кулаком по підвіконню, і кулак на кілька дюймів занурився в камінь.

Тоді він просто вистрибнув назовні, не приділяючи жодної уваги висоті, і напівбігом-напівлетом рвонув через двір до стаєнь.

Аби зрозуміти, що до численних невмінь привидів входить невміння їздити верхи, йому знадобилося секунд зо двадцять. Він таки примудрився видряпатися в сідло, чи принаймні зависнути над ним — але щойно кінь, понад будь-яку міру наляканий тим, що відбувалося в нього за вухами, рвонув із місця кар’єром, як Веренц виявив, що залишився висіти за п’ять футів над землею.

Він спробував бігти, але щойно досягнув брами, як повітря навколо нього, здавалося, загусло, ніби смола.

— Нічого не вийде, — промовив десь поблизу сумний старечий голос. — Ти мусиш лишатися там, де тебе вбито. Ось чому привиди мешкають лише в певних місцях. Повір, я це знаю.

Бабуня Дощевіск завмерла, не донісши до рота другого коржика.

— У нас гості, — сказала вона.

— Ви визначили це за особливим відчуттям у великих пальцях?[5] — нетерпляче спитала Маґрат. Значну частину відьомських знань вона запозичила з книжок.

— За особливим відчуттям у барабанних перетинках, — відповіла Бабуня, скоса зиркнувши в бік Тітуні Оґґ. Стара Тітонька Пташко на свій лад була пречудовою відьмою, от тільки значно химернішою, ніж годилося б. Забагато квіточок, умовностей і всього такого.

Черговий спалах блискавки осяяв вересові зарості, що тяглись аж до лісу, але дощ, рясно поливши теплу літню землю, ніби вишикував між ними та лісом цілу армію туманних примар.

— Я чую стукіт копит? — здивувалася Тітуня Оґґ. — Та хто ж поткнеться сюди такої ночі!

Маґрат боязко вдивлялася в пітьму навколо них. То тут, то там серед вересових заростей вивищувалися гігантські стовпи необтесаного каменю, чиє походження загубилося в глибині віків і про які подейкували, що вони провадять цілком самостійне і досить активне життя. Вона здригнулася.

— Кого ж тут боятися? — видушила вона.

— Нас, — безкомпромісно заявила Бабуня Дощевіск.

Кінський тупіт наблизився і сповільнився. Карета з тріском проламувалася крізь зарості дроку, й коні щосили витягали шиї з упряжі. Кучер зістрибнув з передка, оббіг карету, відчинив дверцята, витягнув зсередини великий згорток і стрімголов помчав до трійці відьом.

Він добіг уже до середини торф’яної прогалини, коли раптом застиг, утупившися в обличчя Бабуні Дощевіск поглядом, сповненим жаху.

— Все буде добре, — прошепотіла вона, але навіть у гуркоті бурі цей шепіт пролунав ясно, ніби дзвіночок у тиші.

Вона зробила кілька кроків йому назустріч, і ще одна блискавка дозволила їй поглянути просто в очі незнайомця. Вони розфокусувалися так, що будь-який Знавець одразу зрозумів би: їхній власник більше не дивиться ні на що у цьому світі.

Останнім судомним рухом він стромив згорток в Бабунині руки і повалився долілиць; з його спини стирчало оперення арбалетної стріли.

На світло багаття вступили три постаті. Бабуня зустрілася з новим поглядом — і цей погляд був крижаним, як схили пекла.

Власник погляду відкинув арбалет убік. Коли він витягнув меча, з-під його наскрізь промоклого плаща блиснули кільця кольчуги.

Він не став робити цим мечем фінтів. Людина, здатна спокійно дивитися в очі Бабуні Дощевіск, не може бути схильною до фінтів. Такі люди достеменно знають, для чого існують мечі. Він простягнув руку.

— Віддай це мені, — сказав він.

Бабуня відгорнула краєчок простирадла зі згортка в своїх руках і поглянула на маленьке спляче личко.

Вона підвела погляд.

— Ні, — без вагань відповіла вона.

Воїн перевів погляд з неї на Маґрат та Тітуню Оґґ, що були непорушні, як кам’яні стовпи серед вересового поля.

— Ви — відьми? — спитав він.

Бабуня кивнула. Небо пронизала блискавка, і один з кущів лише за сотню ярдів від них охопило полум’я. Двоє вояків позаду щось забурмотіли, але їхній начальник усміхнувся і здійняв вкриту кольчугою правицю.

— Чи справді шкіра відьом невразлива для сталі? — поцікавився він.

— Уявлення не маю, — незворушно відповіла Бабуня. — Можеш спробувати дізнатися.

Один з солдатів зробив крок і боязко торкнувся плеча командира.

— Сер, з усією повагою, сер, це не найкраща ідея…

— Помовч.

— Але страшне прокляття чекає на кожного, хто…

— Мені повторити?

— Сер… — затнувся солдат. На мить його погляд зустрівся з поглядом Бабуні й відобразив невимовний жах.

Ватажок вищирився до Бабуні, яка у відповідь і оком не змигнула.

— Твоє селюцьке чаклування — для дурнів, о матір ночі. Я можу вкласти тебе на місці.

— То вклади, — порадила Бабуня, дивлячись на щось за плечем воїна. — Якщо того хоче твоє серце, бий щосили.

Чоловік здійняв меча. З неба знову вдарила блискавка, влучивши в брилу за кілька ярдів від них і сповнивши повітря димом та запахом горілого кремнію.

— Промазала, — сплюнув він. Бабуня побачила, як напружилися його готові завдати удару м’язи.

Та наступної ж миті його обличчя спотворила гримаса надзвичайного подиву. Він відкинув голову і роззявив рота, ніби ось-ось мав дійти якогось неймовірного відкриття. Меч випав з його руки й увіткнувся вістрям у торф. Потому воїн зітхнув, повільно осів і згорнувся біля ніг Бабуні.

Вона злегка копнула його носаком.

— Схоже, ти й гадки не мав, на що я розраховувала, — пробурмотіла вона. — «Матір ночі», теж мені!

Солдат, що намагався був погамувати командира, нажахано подивився на скривавлений кинджал у власній руці й позадкував.

— Я н-н-не м-міг доп-пустити… Він н-не мав… Це… Це непра… — пробелькотів він.

— Ти тутешній, юначе? — спитала Бабуня.

Він упав на коліна.

— Безумний Вовк, пані, — пояснив він, озирнувшись на тіло командира. — Тепер мене вб’ють! — заволав він.

— Але ти зробив те, що вважав правильним, — сказала Бабуня.

— Я не для цього пішов у солдати. Не щоб убивати направо й наліво.

— Так отож. Тепер я б на твоєму місці подалася в моряки. Причому якнайшвидше. Власне, просто цієї миті. Тікай, чоловіче. Тікай до моря, поверхня якого не лишає слідів. І ти, запевняю, проживеш довге й успішне життя… — вона на мить спинилася. — Принаймні довше, ніж якщо стовбичитимеш тут.

Він зірвався з колін, кинув на відьму погляд, змішаний із вдячності та жаху, і стрімголов рвонув у туман.

— А тепер ми, можливо, нарешті дізнаємося, що все це було, — сказала Бабуня, обертаючись до третього солдата.

Чи то пак, до місця, де він був.

Звідкись долинув далекий тупіт кінських копит по торфу — й усе стихло.

Тітуня Оґґ зробила кілька кульгавих кроків.

— Можу зловити. Що скажеш? — спитала вона.

Бабуня заперечно похитала головою. Вона всілася на скелю і подивилася на маля в своїх руках. Це був хлопчик, не старший за два роки, і геть голісінький під простирадлом, у яке його загорнули. Вона несвідомо почала колисати його, неуважно дивлячись у нікуди. Тітуня Оґґ оглянула два трупи з таким виглядом, що ставало ясно: якою б не була їхня подальша доля, її це не спантеличить.

— Мабуть, розбійники, — тремтячим голосом припустила Маґрат.

Тітуня похитала головою.

— Дивна річ, — сказала вона. — Обоє носили ось такі однакові знаки. Два ведмеді на чорно-золотому полі. Хто-небудь знає, що воно таке?

— Це герб короля Веренца, — сказала Маґрат.

— Що за один? — поцікавилася Бабуня Дощевіск.

— Він править цією країною, — пояснила Маґрат.

— А, тобто він королює, — сказала Бабуня таким тоном, ніби справа була не варта й ламаного шеляга.

— Солдати, що ріжуть один одного. Це матиме підозрілий вигляд, — сказала Тітуня Оґґ. — Маґрат, оглянь-но карету.

Наймолодша відьма порилася в салоні й вилізла назовні з якимось мішечком. Вона розв’язала його, й об торф глухо вдарився якийсь предмет.

Буря перекотилася на інший бік гір, і водянистий місяць вкривав мокре вересове поле тонким шаром світляної кашки. Ця ж кашка вкривала осяйним ореолом і предмет, який, поза всяким сумнівом, був короною — і то короною когось справді високовельможного.

— Це корона, — промовила Маґрат. — На ній кругом усі ці шпичаки.

— От маєш, — сказала Бабуня.

Дитя муркотіло уві сні. Бабуня Дощевіск не шанувала тих, хто полюбляє дивитися в майбутнє — але зараз відчувала себе так, ніби майбутнє вдивляється в неї.

І вираз його обличчя їй аж ніяк не сподобався.

А король Веренц дивився в минуле, і його огортало дуже схоже відчуття.

— Ти мене бачиш? — спитав він.

— Аякже. І дуже добре, — підтвердив новоприбулий.

Веренц спохмурнів.

Схоже, привидам доводилося витрачати значно більше розумової енергії, ніж живим; майже сорок років він прожив, вдаючись до спроб подумати не частіше разу-двох на день, а тепер мусив практикувати це чи не постійно.

— А, — здогадався він. — То ти теж привид.

— Влучне спостереження.

— Це все голова, яку ти носиш під пахвою, — самовдоволено пояснив Веренц. — Вона підвела до ключового здогаду.

— Це створює тобі незручності? Коли так, я можу приставити її на місце, — з готовністю відреагував старий привид. Він простягнув вільну руку. — Радий знайомству. Я — Домінік Шампот, король Ланкру.

— Веренц. Аналогічно, — новий привид окинув поглядом риси старого і додав. — На жаль, не пригадую вашого портрету в Старій галереї…

— О, її збудували вже після мене, — байдуже змахнув рукою Шампот.

— То скільки ж ви тут перебуваєте?

Шампот почухав носа на своїй голові.

— Десь із тисячу років, — спогорда мовив він. — Враховуючи термін життя.

— Тисячу років!

— Власне, я все це і збудував. Тільки-но завершив оздоблення, як мій небіж відтяв мені голову уві сні. Не можу й передати, як я тоді засмутився.

— Але… Тисяча років… — слабко прошелестів Веренц.

Шампот узяв його під руку.

— Не все так кепсько, — довірливо сказав він, ведучи безвільного короля через замковий двір. — Багато в чому бути привидом краще, ніж бути живим.

— Це має бути збіса дивне «багато що»! — вибухнув Веренц. — Мені подобалося жити!

Шампот підбадьорливо всміхнувся.

— Скоро звикнеш, — пообіцяв він.

— Не хочу я звикати!

— У тебе потужне морфогенне поле, — сказав Шампот. — Я в цьому тямлю. Я це досліджую. Дуже потужне, я б навіть сказав.

— Що це ще за штука?

— Розумієш, я ніколи не знався як слід на словах, — повідомив Шампот. — Мені завжди видавалося легшим кому-небудь чим-небудь зацідити. Але, наскільки я розумію, в нашому становищі усе впирається в питання, наскільки повно ти жив. Я маю на увазі, за життя. Це називається наче… — він завагався, — тваринною тягою до життя. Еге ж, саме так: тваринною тягою. Що більше її ти мав за життя, тим більшою мірою лишаєшся собою, навіть ставши привидом. А ти за життя, здається, жив на всі сто.

Мимоволі Веренц відчув себе дещо втішеним.

— Я намагався не сидіти без діла, — сказав він.

Вони пройшли крізь стіну до спорожнілого зараз Великого залу; вигляд зсунутих докупи столів пробудив у короля безумовний рефлекс.

— А коли нам подадуть сніданок? — поцікавився він.

Обличчя на Шампотовій голові набуло здивованого вигляду.

— Ніколи, — сказав старий привид. — Ми ж привиди.

— Але я хочу їсти!

— Нічого подібного. Це просто твоя уява.

З кухонь долинув брязкіт. Кухарі вже не спали і, з огляду на відсутність будь-яких інструкцій, готували стандартний сніданок із боги знають коли затвердженого меню. З темної арки, що вела до кухонь, заструменіли знайомі аромати.

Веренц принюхався.

— Сосиски, — замріяно промовив він. — Бекон. Яєчня. Копчена риба, — він зиркнув на Шампота і прошепотів: — Кров’янка…

— У тебе ж навіть шлунку немає, — слушно зауважив старий привид. — Це все тобі тільки здається. Ти думаєш, що хочеш їсти.

— Я думаю, що голодний як вовк!

— Так, але ж ти навіть не зможеш нічого торкнутися, — терпляче пояснював Шампот. — Нічогісінько!

Веренц опустився на лаву — обережно, щоб не проплисти крізь неї — і сперся чолом на долоні. Йому доводилося чувати, що смерть — це погано. Але він лише зараз зрозумів, наскільки.

Він прагнув помсти. Він прагнув вирватися з цього замку, що раптом став жахливою пасткою, прагнув знайти свого сина. Але понад усе — і це справді лякало його — він прагнув просто негайно отримати таріль зі свіжими тушкованими нирками.

Сирий світанок укрив пейзаж, затопив бастіони замку Ланкр, атакував донжон і врешті-решт увірвався до замку через освітлювальний отвір у стелі.

Герцог Шельметь похмуро споглядав ліс, де з гілок ще дзюрчала вода. Ліс був таки чималий. Загалом, він нічого не мав проти дерев, але коли їх одразу стільки, це пригнічує.[6] Йому ніяк не доходили руки їх перерахувати.

— Ну звісно, радосте моя.

Тим, хто вперше його зустрічав, герцог видавався якимось видом ящірки — напевно, з тих, що мешкають на вулканічних островах, роблять один порух на день і мають рудиментарне третє око, а рештою двома кліпають не рідше, ніж раз на місяць. Сам же він вважав себе цивілізованою людиною, якій більше пасували б не надто висока вологість і яскраве сонце в добре продуманому кліматі.

З іншого ж боку, неуважно роздумував він, буття дерева має свої переваги. Наприклад (він був у цьому цілком упевнений), вони не мають вух. І, схоже, навчилися обходитися без священної церемонії шлюбу. Дуб-самець — треба б уточнити термін — так ось, дуб-самець просто витрушує з себе пилок, і все, що далі треба — це щоб вітер заніс майбутні жолуді (чи на дубах ростуть яблука? Та ні, звичайно, жолуді) в якесь інше місце…

— Так, моє золотце, — вимовив він.

Воістину, дерева непогано прилаштувалися на світі. Герцог Шельметь зиркнув на складену з колод стелю замку. Самозакохані виродки…

— Звичайно, люба.

— Що? — спитала герцогиня.

Герцог завагався, відчайдушно намагаючись відтворити власний монолог за останні п’ять хвилин. Там було щось про те, що він був лише наполовину людиною, і… недостатньо заполегливим[7], чи що? А ще він був упевнений, що йшлося про надмірну холоднечу в покоях. Так, і вона колись теж говорила про це. Отже, ці мерзенні деревиняки послужать для цілого дня корисної праці.

— Сьогодні накажу зрубати кілька штук і занести прямо в покої, ластівко моя, — заявив він.

Леді Шельметь на мить втратила дар мови — подія, варта червоної позначки в календарі. Це була тілиста і яскрава жінка, яка при першій зустрічі справляла на вас враження галеона під усіма вітрилами. Враження підсилювалося її, на жаль, безкомпромісною впевненістю в тому, що їй пасує червоний оксамит. Втім, ця деталь лише чудово відтіняла колір її обличчя.

Герцог нерідко замислювався над прихильністю долі, яка послала йому такий шлюб. Якби не вічний двигун амбіцій герцогині, він так і лишився б пересічним місцевим князьком, що не мав би інших справ, крім полювання, застіль та вправлянь у droit de seigneur[8]. А от тепер він був лише за крок від трону — і влади над усім, що зараз споглядав.

Щоправда, наразі він споглядав самі лише дерева.

Він зітхнув.

— Зрубати що? — крижаним тоном спитала леді Шельметь.

— Та ці дерева, — пояснив герцог.

— І як же дерева пов’язані з нашою проблемою?

— Ну… їх так багато… — палко промовив герцог.

— Не змінюй тему!

— Вибач, солоденька.

— Я питала про те, чому тобі вистачило дурості дозволити їм утекти! Я казала тобі, що той слуга був надто відданий Веренцу. Таким людям не можна довіряти.

— Авжеж, кохана.

— Ти, звісно ж, не подумав, що за ними можна було б надіслати погоню?

— Я відправив Бенцена, люба. І пару гвардійців.

— Он як…

Герцогиня замовкла. Бенцен, капітан особистої охорони герцога, був убивцею не гіршим за мангуста-психопата. Вона й сама б обрала саме його. Тимчасова неможливість пошпетити чоловіка роздратувала її, але розгубленість тривала недовго.

— Йому не довелося б вирушати в дорогу за такої погоди, як би ти був одразу послухав мене. Але ж ні!

— Що «ні»?

Герцог позіхнув. Це була довга ніч. Спершу — гроза небачених масштабів, потім — уся та катавасія з кинджалами…

Вище вже вказано, що герцог Шельметь був лише за крок від трону. Все мало скидатися на те, що крок цей зробив сам король Веренц, коли спіткнувся на останній, найвищій сходинці спуску до Великої зали, покотився вниз і, всупереч усілякій теорії ймовірності, напоровся на власний кинджал.

Королівський лікар в своєму висновку вказав, що смерть монарха настала з природних причин. Перед цим до лікаря зазирнув Бенцен і пояснив, що однією з природних причин падіння зі сходів з кинджалом у спині може бути надто довгий язик.

Власне, подібну хворобу встигли підхопити й кілька охоронців короля, які виявилися трохи надто твердолобими, аби усвідомити всю цю науку. Замком просто-таки прокотилася міні-епідемія.

Герцог здригнувся. Минулої ночі сталася ціла низка подій, настільки ж моторошних, наскільки й незрозумілих.

Він спробував запевнити себе, що неприємності лишилися позаду, а він тепер має королівство. Не дуже велике, населене здебільшого деревами — але це було справжнє королівство, про що свідчила королівська корона.

Якщо її вдасться знайти.

Архітектор, що збудував Ланкрський замок на голій скелі, чимало чув про замок Ґорменгаст, але не мав відповідного бюджету.

Втім, він зробив усе, що міг, вдаючись до веж за знижкою, бастіонів з акційних розпродажів, аукціонних ґорґулій та підземель з оптової бази. Результат був майже справжнім замком — хіба що йому не завадили б нормальний фундамент та такий вид вапняку, що не потік би за першого ж дощу.

Замок висів на моторошній висоті над пінними водами річки Ланкр, що проглядалися на глибині тисячі футів. Час від часу в річку падали уламки замкової стіни.

Хоча сам замок був невеликим, там були сотні місць, придатних, аби заховати корону.

Герцогиня рушила геть в пошуках нової жертви для своїх доскіпувань, полишивши лорда Шельметя сумно споглядати ландшафт. Почався дощ.

Саме в цей час на замкову браму звалилися громоподібні удари. Це неабияк стурбувало брамового служника, який грав у карткового «Вбогого пана Цибулю» із кухарем та блазнем біля теплої печі.

Він загарчав і підвівся.

— От вам і стукіт без сцени[9], — сказав він.

— Без чого? — здивувався блазень.

— Без сцени, дурню.

Блазень стурбовано поглянув на нього.

— Без сцени? — з підозрою спитав він. — Це щось із дзену, так?

Коли брамовий служник з наріканнями видерся назовні й рушив у напрямку своєї будки при брамі, кухар докинув у банк іще один фартинг і гостро поглянув на блазня понад картами.

— Що таке дзен? — спитав він.

Блазень розкладав свої карти під брязкіт дзвіночків на одязі. Не замислюючись, він відповів:

— Ну, це така підсекта хапонської філософської системи вічного обертання Сумтін; вони уславлені аскетизмом і володіють даром незворушності та цілісності, що досягається через медитацію і спеціальну техніку дихання; а одним із найцікавіших аспектів їхнього вчення є традиція ставити безглузді запитання з метою розширення свідомості.

— Розширення куди? — ще підозріліше спитав кухар. Його вже й так дістав цей день. Коли він доправляв сніданок до Великої зали, то ніяк не міг позбутися відчуття, ніби щось намагається вирвати в нього з рук візочок з тарілками. І, ніби цього було мало, цей герцог відправив його по… Він здригнувся: вівсянку! І варене яйце зі щілинкою для стоку білка! Ні, для такого кухар був застарий. Не того його навчали. Він був кухарем справжньої феодальної формації: якщо страва не мала яблука в пащеці і не була добре просмажена, він не бажав подавати її на стіл.

Блазень хвилю повагався, стискаючи в руці карту, але здолав напад паніки і швидко викрутився:

— По-моєму, дядечку, — пропищав він, — в тобі запитань більше, ніж того летючого насіння-крутилок у кленодубі.

Кухар розслабився.

— Ну добре, — вимовив він, ще не зовсім заспокоєний. Аби це заспокоєння стало остаточним, блазень надалі програв йому тричі поспіль.

Служник тим часом відсунув щиток з оглядової щілини у хвіртці, що була частиною замкової брами, й визирнув назовні.

— Хто це тут стукає без? — прогарчав він.

Солдат, хоч і мокрий, як курка, та переляканий, мов заєць, усе ж завагався.

— Без… Без чого? — перепитав він.

— Якщо збираєшся й далі мене діставати, то, кістка тобі в горлянку, сидітимеш там без нічого весь день, — спокійно відповів служник.

— Ні!!! Я маю негайно побачити герцога! — ревнув солдат. — В околицях вештаються відьми!

Служник хотів жартома відповісти щось на кшталт «Ну так яка ж пора року» або «От і мені б із ними повештатися», але побачив вираз обличчя солдата й затнувся. Людина з таким обличчям не вловила б солі жодного жарту. Це було обличчя того, хто бачив речі, недозволенні для споглядання смертним…

— Відьми? — спитав лорд Шельметь.

— Відьми? — спитала герцогиня.

В пронизаних протягами коридорах голос, не гучніший за вітерець, що пролітає крізь замкову щілину на іншому кінці палацу, проте сповнений надії, повторив: «Відьми!»

Ті, Хто Можуть Бачити Сутність Речей…

— Ми пхаємо носи не в свою справу, ось що, — сказала Бабуня Дощевіск. — І нічого доброго з того не вийде.

— Це так романтично, — на всі груди видихнула Маґрат.

— У-тю-тю, — всміхнулася Тітуня Оґґ.

— Так чи так, — вказала Маґрат, — ти вбила того огидного типа!

— Нічого подібного. Я тільки підштовхнула… звичайний хід речей, — Бабуня Дощевіск насупилася. — Він не вмів виявляти повагу до інших. Якщо людина втрачає повагу, вона потрапляє в біду.

— Крекс-пекс-фекс, доводилося чути про таке?

— Той перший чоловік передав нам малюка, щоб урятувати! — закричала Маґрат. — Він сподівався, що ми його вбережемо! Це ж очевидно! Це доля!

— Ах, очевидно, — пробурмотіла Бабуня. — Мені теж очевидно, що це очевидно. Проблема в тому, що очевидність речей не обов’язково означає їх істинність.

Вона зважила корону в руках. Та видавалася дуже важкою — і справа була не тільки в банальних фунтах та унціях.

— Авжеж, але справа в тому, що… — почала Маґрат.

— Справа в тому, — урвала її Бабуня, — що незабаром тут буде пошукова команда. Це будуть серйозні люди. І шукатимуть вони теж серйозно. Серед їхніх пошукових прийомів будуть, наприклад, «знесення стін» і «спалення стріх». І…

— Як нас малесенький, сю‑сю-сю?

— І, Ґіто, я глибоко переконана, що всім нам буде значно краще, якщо ти припиниш це белькотіння! — просичала Бабуня.

Вона відчувала, що звичний спокій ось-ось її покине. Її нерви завжди викидали коники, коли вона не знала, що робити. До того ж вони вже повернулися до будиночка Маґрат, і Бабуню неймовірно дратувало його убрання. Маґрат вірила в мудрість Природи, ельфів, оздоровчу силу кольорів і зміни пір року та купу інших дурниць, які Бабуня Дощевіск вважала дитячими фантазіями.

— Не вчи мене, як доглядати за дітьми, — неголосно огризнулася Тітуня Оґґ. — У мене їх п’ятнадцятеро, не забула?

— Я тільки кажу, що нам треба добре все обміркувати, — відповіла Бабуня.

Певний час решта двоє уважно спостерігали за нею.

— Ну? — не витримала Маґрат.

Пальці Бабуні вибивали дріб по краєчку корони. Вона суворо наморщила чоло.

— По-перше, його треба звідси забрати, — сказала нарешті вона і здійняла руку. — Ні, Ґіто, я не сумніваюся, що твоя хатинка має ідеальний вигляд і все таке, але там небезпечно. Він має бути десь подалі звідси, якомога далі, там, де ніхто не знатиме, хто він такий. А ще ж у нас є це, — вона перекинула корону з руки в руку.

— Ну, тут усе просто, — сказала Маґрат. — Я маю на увазі, сховаймо її під якоюсь каменюкою чи якось так. Це легко. Не те що сховати немовля.

— Нічого подібного, — заперечила Бабуня. — Річ у тому, що навколо повно немовлят, і всі вони на одне лице — але я дуже сумніваюся, що в цій місцевості повно корон. До того ж ці штуки вміють зробити так, щоб їх знайшли. Вони наче приманюють людський розум. От побачиш: сховай її під отією брилою — і за тиждень цю брилу обов’язково хто-небудь «випадково» переверне.

— Твоя правда, так і є, — палко погодилася Тітуня Оґґ. — Скільки разів уже таке бувало: впустиш у море якогось чарівного персня, причому в найглибшому ж місці, а потім повертаєшся додому з’їсти шматочок палтуса — і ось воно!

Цю інформацію відьми обміркували в тиші.

— Ніколи такого не бувало, — раптом роздратовано сказала Бабуня. — Особливо з тобою. Так чи йнак, він схоче повернути корону. Якщо вона належить йому по праву, звичайно. Монархи просто-таки нетямляться від своїх корон. А ти, Ґіто, часом кажеш таке, що…

— Я приготую чай, гаразд? — жваво сказала Маґрат і зникла на кухні.

Дві старші відьми лишилися сидіти по різні боки столу, зберігаючи колюче, проте ввічливе мовчання. Нарешті Тітуня Оґґ сказала:

— А вона непогано тут усе поприкрашала, еге ж? Квіточки, все таке. Як звуться ці штукенції на стінах?

— Піктуграми, — процідила Бабуня. — Чи якось так.

— Творчо, — ввічливо сказала Тітуня Оґґ. — І всі ці мантії, й чарівні палички, і все таке.

— Прогрес, — зневажливо чмихнула Бабуня Дощевіск. — Коли я була така ж мала, ми мусили радіти шматкові воску та парі шпильок. В ті дні ми мали творити власні чари.

— Відтоді багато водиці спливло, — сказала Тітуня Оґґ голосом, просякнутим життєвим досвідом, і кілька разів акуратно гойднула дитя, заспокоюючи його.

Бабуня Дощевіск шморгнула. Тітуня Оґґ тричі була заміжня і правила цілим племенем своїх дітей та онуків, розкиданих по всьому королівству. Звичайно, насправді відьмам не заборонялося виходити заміж. Бабуня мирилася з цим — хоч і неохоче. Вкрай неохоче. Вона знову несхвально шморгнула; це була помилка.

— Чим це пахне? — здивувалася вона.

— Ой, — сказала Тітуня Оґґ, обережно перекладаючи дитину. — Мабуть, піду до Маґрат та попитаю, чи є в неї якесь чисте шмаття.

Бабуня лишилася сама. Як будь-хто, хто залишається сам-один у чужому домі, вона почувалася незручно, тож відчула нестримне бажання проглянути книжки над сервантом або перевірити, чи добре протерто пил на каміні. Проте натомість вона все продовжувала крутити в руках корону. І корона знову видалася їй більшою й важчою, ніж могла бути насправді.

Спіймавши поглядом своє відображення в дзеркалі над каміном, вона опустила очі на корону. Корона спокушала. Вона ледь не благала приміряти її. А чом би й ні? Відьма переконалася, що в кімнаті більше нікого немає, одним рухом скинула капелюха і прилаштувала корону на голову.

Розмір здавався ідеальним. Бабуня гордовито виструнчилася і зробила сповнений королівської величі жест десь у напрямку каміна.

— Сю ж хвилину, — промовила вона, зарозуміло дивлячись на годинник прадідівських часів, — наказую: голову йому з плечей!

Вона кровожерно всміхнулася.

І заніміла, почувши крики, і грім кінських копит, і смертоносний посвист стріл, і вологий, але міцний звук від входження вістря списа в плоть. В її голові котилися атака за атакою. Мечі однаково безжально вгризалися в щити, чи в інші мечі, чи в кості. Кожної секунди в її мозкові пролітали роки. Часом вона лежала серед мертвих тіл, чи звисала з гілки дерева; але щоразу знаходилися руки, які підбирали її й клали на оксамитову подушечку…

Бабуня вкрай обережно зняла корону з голови — короні це не дуже вже й сподобалось, тож потребувало певних зусиль — і поклала її на стіл.

— То ось воно як — бути королем, — прошепотіла відьма. — І чого тільки всі так рвуться на цю роботу?

— Цукру? — спитала в неї за спиною Маґрат.

— Треба бути дурнем від народження, щоб стати королем, — продовжувала Бабуня.

— Перепрошую?

Бабуня обернулася.

— Не помітила, як ти увійшла, — сказала вона. — Що ти сказала?

— Чи додавати цукор у чай.

— Три ложки, — швидко мовила Бабуня.

Одним із нещасть, що переслідували Бабуню Дощевіск протягом усього життя, було те, що, попри всі свої зусилля, вже зробивши неабияку кар’єру, вона лишалася рум’яною, мов яблучко, і зберегла в цілості всі свої зуби. Жодні заклинання так і не змусили вискочити хоч одну бородавку на її симпатичному, хоч і дещо конячому обличчі, а постійне споживання цукру лише збільшувало її й без того невичерпні запаси енергії. Чарівник, з яким вона якось проконсультувалася на цю тему, пояснив, що справа — в її метаболізмі.

Це змусило її почуватися хоч трохи вищою за Тітуню Оґґ, яка, як підозрювала Бабуня, цього самого метаболізму і в очі ніколи не бачила.

Маґрат старанно відлічила три ложки з гіркою. Непогано було б, подумала вона, якби їй хоч іноді казали «дякую».

Їй почало здаватися, що корона дивиться на неї.

— Відчуваєш, еге ж? — спитала Бабуня. — А я ж казала. Вони вміють причакловувати!

— Який жах.

— Ні-ні. Це просто її природа. Вона нічого не може з цим вдіяти.

— Але вона магічна!

— Це просто її природа, — повторила Бабуня.

— Вона хоче, щоб я її приміряла, — промимрила Маґрат, ніби збираючись простягти руку.

— Саме так, саме так.

— Але я буду сильною! — оголосила Маґрат.

— Щиро на це сподіваюся, — кивнула Бабуня, чиє обличчя раптом набуло вигляду дерев’яної маски. — А що там Ґіта?

— Купає малюка в рукомийнику, — відсутньо відповіла Маґрат. — Але ж як нам сховати подібну річ? Що, коли ми зариємо її глибоко-глибоко в землю?

— Тоді її відкопає борсук, — стомлено відповіла Бабуня. — Або якийсь золотошукач. Або дерево оплете її корінням, а потім ураган виверне це дерево з землі, і тоді вже знайдеться той, хто підбере її й напне собі на голову…

— Якщо це не буде хтось настільки ж сильний духом, як ми, — уточнила Маґрат.

— Безумовно, — погодилася Бабуня, уважно вивчаючи свої нігті. — Хоча головна проблема з коронами — це не вдягти, а зуміти потім зняти.

Маґрат підняла корону зі столу і покрутила в руках.

— Вона навіть не дуже-то й схожа на нормальну корону, — сказала вона.

— Можна подумати, ти їх неміряно бачила, — сказала Бабуня. — Просто експерт.

— Таки доводилося. Зазвичай на них значно більше коштовного каміння, а серединку вкрито шматочком тканини, — зухвало продовжила юна відьма. — А це — просто маленька тоненька…

— Маґрат Часник!

— Ні, справді. Коли я вчилася в Тітоньки Пташко…

— …мир-прахові-її…

— …мир-прахові-її, вона іноді брала мене у Свиноспинськ чи до Ланкру, якщо туди приїздили мандрівні актори. Вона дуже полюбляла театр. То вони мали більше корон, ніж можна уявити… — вона зробила паузу. — Хоча пані Пташко стверджувала, що ті корони зроблені з бляхи й паперу, а за коштовності там правило скло. Та все ж вони мали вигляд реальніший за цю. Тобі це не видається дивним?

— Речі, які прикидаються якимись іншими речами, часто мають реальніший вигляд. Це загальновідомо, — промовила Бабуня. — Але я особисто від цього не в захваті. І чого ж вони мандрують у тих коронах?

— Ти не чула про театр? — здивувалася Маґрат.

Бабуня Дощевіск, яка ніколи не зізнавалася у своїй некомпетентності в будь-якій сфері, й оком не зморгнула.

— Звісно, чула, — заявила вона. — Це ж ота модна тема, еге ж?

— Пані Пташко полюбляла повторювати, що театр — це дзеркало життя, — сказала Маґрат. — Вона казала, гарна гра акторів завжди покращує їй настрій.

— Так і має бути, — поквапливо сказала Бабуня, потроху орієнтуючись у темі. — Якщо, звичайно, зіграно як слід. Самі ж вони, ці актори — люди непогані?

— Гадаю, так.

— І, кажеш, мандрують усією країною? — замислено промовила Бабуня, дивлячись на кухонні двері.

— Скрізь, де завгодно. Зараз, я чула, одна трупа виступає в Ланкрі. Я ще не ходила, бо… — Маґрат опустила очі. — Вважається неправильним, якщо жінка приходить у таке місце сама-одна.

Бабуня кивнула.

Вона палко підтримувала подібний підхід — звичайно, коли це не стосувалося її особисто.

Вона відбарабанила пальцями дріб по столу.

— Добре, — сказала вона. — Чом би й ні? Піди скажи Ґіті добре замотати дитя. Давно я не була в хорошому театрі.

В театрі Маґрат, як завжди, впадала в транс. Сам театр був не більше ніж лаштунками з розфарбованої мішковини, дощатою сценою на кількох барилах і півдюжиною лавочок на головному сільському майдані. Та все ж із цього дивовижним чином з’являлися Замок, Інша частина замку, Та сама частина трохи згодом, Поле бою — а зараз це була Дорога з міста. Вечір вдався би вдалим, якби лиш не Бабуня Дощевіск.

Кинувши кілька пронизливих поглядів на оркестр усього з трьох музик, але так і не визначивши, який же з їхніх інструментів називається «театром», стара відьма нарешті звернула увагу на сцену. І тут до Маґрат почало доходити, що деякі ази театрального мистецтва все ще лишаються для Бабуні таємницею за сімома печатками.

Стара відьма раз по раз намагалася зірватися з лави в пориві люті.

— Він його вбив, — сичала вона. — Чого всі посідали, склавши руки?! Він його вбив! У всіх на очах!

Маґрат відчайдушно намагалася втримати колегу за руку, доки та силкувалася встати.

— Все гаразд! — шепотіла вона. — Він живий!

— Дівчинко, ти хочеш назвати мене брехухою?! — обурилася Бабуня. — Я все бачила!

— Бабуню, ну послухай же: це все не насправді!

Бабуня дещо вгомонилася, але продовжувала час від часу пошепки гарчати. В неї почало складатися враження, що все це влаштовано тільки для того, щоб виставити її на посміховисько.

На сцені чоловік у сорочці виголошував натхненний монолог. Бабуня уважно послухала кілька хвилин, а тоді штовхнула Маґрат під ребра.

— Що він там верзе? — роздратовано спитала вона.

— Він говорить, як йому шкода, що той, інший, помер, — пояснила Маґрат і, намагаючись змінити тему, швидко додала: — Ти звернула увагу, скільки тут різних корон?

Але Бабуню не так-то легко було збити з курсу.

— Чого ж він тоді його вбив? — спитала вона.

— Ну, це трохи складно пояснити, — промимрила Маґрат.

— Ганьба! — відрубала Бабуня. — І той нещасний досі там лежить!

Маґрат благально подивилася на Тітуню Оґґ, яка жувала яблуко, вивчаючи сцену поглядом науковця-першовідкривача.

— Я думаю, — промовила та, — так, я думаю, що він просто прикидається. Погляньте, він же дихає.

Публіка, вирішивши, що ці коментарі є частиною постановки, втупилася в труп на сцені. Обличчя того залила густа барва.

— А подивіться-но на його черевики, — вела своєї Тітуня Оґґ. — Справжній король в житті не ганьбився б у таких черевиках.

Труп спробував запхати ступні за картонний кущик.

Бабуня, дивним чином відчуваючи, що отримала невеличку перемогу над адептами лицемірства та неправди, пригостилася яблуком із торби й почала спостерігати за виставою з новим інтересом. Нерви Маґрат почали дещо розслаблятися, і вона приготувалася просто насолоджуватися п’єсою. Але, як виявилося, усе це було ненадовго. Її щире бажання зануритися в світ нереального перервав голос:

— А це ще що за чудасія?

Маґрат зітхнула.

— Н-ну, — ризикнула вона, — цей думає, що той — принц, але насправді той — це дочка іншого короля, перевдягнена чоловіком.

Бабуня піддала актора тривалому візуальному обслідуванню.

— Це дійсно чоловік, — підсумувала вона. — В солом’яній перуці. І спеціально говорить писклявим голосом.

Маґрат здригнулася. Їй не були чужі деякі нюанси театрального мистецтва. І саме це її й лякало. Адже Бабуня Дощевіск щодо всього мала свої тверді Переконання.

— Так, але, — пролопотіла вона, — це ж Театр, розумієш? Жіночі ролі завжди грають чоловіки.

— Чого?

— Бо жінкам не дозволено з’являтися на сцені, — вже майже прошепотіла Маґрат, заплющуючи очі.

Проте минуло кілька митей, а очікувана буря в кріслі ліворуч так і не здійнялася. Юна відьма дозволила собі кинути туди короткий погляд.

Бабуня пережовувала все той же шматочок яблука, не зводячи очей зі сцени.

— Не зчиняй ґвалту, Есме, — порадила Тітуня, яка теж була в курсі щодо Переконань Бабуні. — Як на мене, це непогана штукенція. Схоже, мене навіть починає чіпляти.

Хтось ззаду поплескав Бабуню по плечу, і чийсь голос сказав:

— Пані, вибачте, ви не були б такі ласкаві зняти свого капелюха?

Бабуня повільно обернулася, ніби під дією прихованих сервомоторів, і обдарувала нахабу яскраво-блакитним поглядом потужністю на сто кіловат. Чоловік миттю зів’яв і мішком опустився на своє місце, весь час супроводжуваний відьминим поглядом.

— Ні, — відкарбувала вона.

Кілька митей він обмірковував свої перспективи.

— Гаразд, — нарешті видушив він.

Бабуня знову обернулася до сцени й кивнула акторам, які покинули гру, споглядаючи її власну міні-виставу.

— Не знаю, що тут такого цікавого, — прогарчала вона. — Ну ж бо, продовжуйте!

Тітуня Оґґ сунула їй іншу торбинку.

— З’їж-но цукерку, — порадила вона.

У нашвидкуруч збудованій тимчасовій залі знову запанувала тиша, порушувана невпевненими голосами акторів, що раз у раз позирали на наїжачену постать Бабуні Дощевіск, та чмоканням від пари цукерок, що невтомно перекочувалися від щоки до щоки.

Раптом Бабуня скричала так пронизливо, що один з акторів упустив свого дерев’яного меча:

— Там збоку є ще якийсь хлоп, який їм щось шепоче!

— Це суфлер, — прошепотіла Маґрат. — Він підказує їм, що казати.

— А самі вони що, не знають?

— Гадаю, часом вони щось можуть забувати, — кисло сказала Маґрат. — Особливо коли на те є особливі причини.

Бабуня штурхнула Тітуню Оґґ.

— А що там відбувається зараз? — поцікавилася вона. — Навіщо там така купа королів і всяких інших людей?

— Розумієш, це поховальна учта, — авторитетно пояснила Тітуня. — По королю, який був у драному взутті; тепер він, он, солдата зображує. А всі інші говорять промови про те, який хороший у них був король, і дивуються, хто ж міг його вбити.

— Точно? — суворо перепитала Бабуня. Вона кинула погляд на юрму акторів — і їй не довелося кидати монетку, аби вгадати вбивцю.

Вона швидко обміркувала свої подальші дії.

Й підвелася.

Чорна шаль розгорнулася за її плечима, як крила янгола помсти, що зійшов з небес позбавити землю дурості, нещирості, лицемірства та омани. Дивним чином її постать видавалася куди більшою, ніж зазвичай. Перст гніву вказав на винного.

— Це він! — тріумфально вигукнула вона. — І всі ми це бачили! Він зробив це кинджалом!

Публіка розходилася задоволеною. Глядачі в цілому погоджувалися, що п’єса вдалася, хоча місцями встигати за плетивом сюжетних ліній було непросто. Втім, чого вартий був один лише той кумедний момент, коли всі королі прожогом кинулися геть зі сцени, а натомість туди вистрибнула стара в чорному і влаштувала справжній рейвах. Одне тільки це вартувало сплачених за вхід півпенні.

Три відьми, одначе, лишилися сидіти на рампі.

— Цікаво, як вони домовляються з усіма цими королями, щоб ті приходили сюди й робили усе це? — поцікавилася Бабуня, яку попередні події жодним чином не вибили з колії. — Я завжди думала, що це дуже заклопотані люди. Царюють, владарюють і все таке.

— Ох, — стомлено промовила Маґрат. — Здається, ти й досі дечого не втямила.

— Я хочу докопатися до суті! — відрубала Бабуня. Вона обійшла сцену і розтягла лаштунки з мішковини.

— Гей, ти! — гукнула вона. — Котрого вбили!

Небіжчик-невдаха, що саме намагався заспокоїти нерви бутербродом з яловичиною, звалився зі стільця.

Бабуня копнула ногою картонний кущик й пробила його наскрізь.

— Бачите? — звернулася вона в простір на диво задоволеним голосом. — Усе несправжнє! Самі тобі фарби, дрючки та папір за ними.

— Чим можу допомогти, шановні пані?

Це був навдивовижу багатий голос, в якому кожен дифтонг ідеально ковзав на потрібне місце. Це був золотаво-коричневий голос. Якби Творець мав голос, то це був би голос на кшталт цього. Якщо в ньому й були недоліки, то хіба що такі, що цим голосом неможливо було б, наприклад, замовити мішок вугілля. Вугілля, замовлене таким голосом, перетворилося б на діаманти.

Голос належав тілистому чоловікові, півобличчя якого безжально загарбали велетенські вуса. Мережива рожевих вен на його щоках нагадували мапи чималеньких міст; його носа заіграшки можна було замаскувати в барильці з полуницею.

Потертий жилет і діряві панчохи він носив так гордовито, що ви майже вірили, що його шати з оксамиту й соболячки[10] ось тільки-но здали в пральню. В руці він тримав рушник, що ним вочевидь щойно стирав грим, який і досі маснив його обличчя.

— Я тебе знаю, — заявила Бабуня. — Це ти — вбивця, — вона скоса зиркнула на Маґрат і знехочу додала: — Принаймні було дуже схоже.

— О, дякую. Завжди приємно зустріти істинного поціновувача. Дозвольте відрекомендуватися: Ольсен Вітолер, до ваших послуг. Свого роду управитель цієї зграї скоморохів, — сказав чоловік і, скинувши побитого міллю капелюха, зробив настільки вишуканий уклін, що той скорше скидався на практичну вправу з вищої топології.

Капелюх виписав у повітрі серію складних траєкторій і нарешті завмер у витягнутій руці, що тепер вказувала просто в небо. Одна з ніг тим часом опинилася позаду іншої. Решта ж його тіла шанобливо хилилася вперед, аж доки його голова не опинилася на рівні Бабуниних колін.

— Та добре, добре, — вимовила Бабуня. Невідь-чому вона відчула, що в її звичному одязі їй стало трохи тісніше і значно задушливіше.

— Мені ваша гра теж дуже сподобалася, — втрутилася Тітуня Оґґ. — Коли ви на них усіх кричали такими шляхетними словами, одразу видно було: оце — король!

— Сподіваюся, ми не дуже вам заважали, — пробелькотіла Маґрат.

— Мої шановні пані, — прорік Вітолер. — Якби ж тільки я мав змогу висловити те безмежне відчуття щастя, яке відчуває звичайний мім, розуміючи, що хтось серед публіки здатен розрізнити за розмальованими дошками дух справжнього мистецтва!

— Гадаю, ви могли б, — сказала Бабуня. — Гадаю, пане Вітолер, ви могли б висловити все, що завгодно.

Він повернув капелюха на голову, і їхні погляди надовго сплелися, поки мізки кожного зважували візаві з професійної точки зору. Вітолер здався першим і негайно спробував зробити вигляд, що й не намагався змагатися.

— Отже, — промовив він, — чим зобов’язаний візитові трьох таких чарівних леді?

Фактично, він лишився переможцем. В Бабуні навіть щелепа відвисла. Сама вона змалювала б себе щонайбільше як «щедра та чуйна». Тітуня і собі, попри всю свою пухкість, мала обличчя, подібне до маленької родзинки. А найкраще, що можна було сказати про Маґрат — це те, що вона була така ж вишукано-пласка, гладенька і рівненька, як пральна дошка з двома горошинками на ній, хоча її голівка й була сповнена чудернацьких ідей.

Бабуня відчувала, що їхній новий знайомий користується якоюсь магією — але не того сорту, до якого звикла вона сама.

Це був Вітолерів голос. Звичайною зміною інтонацій він змінював те, про що говорив.

«Тільки погляньте на цих двох, — сказала вона собі, — одразу пір’ячко порозпускали, що ті куріпки». Бабуня спинила власну руку, що вже намірилася пригладити волосся, традиційно скручене в твердий, як залізо, жмуток, і багатозначно кашлянула.

— Ми хотіли б поговорити з вами, пане Вітолер, — сказала Бабуня, вказуючи на акторів, які розбирали декорації, намагаючись якнайдалі обходити відьму. — Приватно, — змовницьки прошепотіла вона.

— Любі пані, жодних проблем! — вигукнув той. — Наразі мої апартаменти розташовані в он тій чудовій криниці для поїння тяглових тварин.

Відьми роззирнулися. Нарешті Маґрат ризикнула:

— Ви маєте на увазі шинок?

У Великій залі Ланкрського замку було холодно й гуляли протяги, а новий камергер мав старі проблеми з нетриманням сечі. Безжальний погляд леді Шельметь доводив його ледь не до судом.

— О, так, — говорив він. — Їх у нас тут чимало. Повно.

— І селяни нічого з цим не роблять? — спитала герцогиня.

Камергер кліпнув.

— Даруйте? — сказав він.

— Вони їх терплять?

— Так, звичайно, — життєрадісно підтвердив камергер. — Вважається доброю прикметою, якщо у вашому селі оселяється відьма. Так, дуже доброю.

— Чому?

Камергер завагався. Востаннє він звертався до відьми через певні проблеми з кишківником, що перетворили його туалет на щоденну камеру тортур; баночка мазі, приготованої відьмою, зробила його світ дещо кращим.

— Вони допомагають, якщо життя йде під відкіс, — сказав він.

— Там, де я виросла, відьомство не дозволене, — жорстко сказала герцогиня. — І ми не вводитимемо тут іншої практики. Підготуй список їхніх адрес.

— Адрес, ваша світлосте?

— Місць проживання. Гадаю, збирачі податків знають, де їх шукати?

— Мабуть, — проскиглив камергер.

Герцогиня подалася вперед на своєму троні.

— Сподіваюся, — сказала вона, — податки вони хоч би платять?

— Не зовсім, моя пані… — промимрив камергер.

Запала тиша.

— Продовжуй, чоловіче, — нарешті заохотив герцог.

— Ну, я б сказав, що швидше не платять, аніж платять… Нам ніколи не спадало на думку, що… І, розумієте, покійний король… Гм… Словом, не платять.

Герцог поклав долоню на руку дружини.

— Все ясно, — холодно сказав він. — Гаразд. Можеш іти.

Камергер поквапливо, з полегшенням, вклонився й поспішно, якось по-краб’ячому, забрався геть.

— Просто чудово! — вигукнула герцогиня.

— Еге ж.

— Оце так твої родичі правили королівством? Та ти просто мусив убити свого кузена. Це воістину було необхідним для блага еволюції, — заявила герцогиня. — Слабкі не заслуговують на виживання.

Герцога пройняв дріж. Вона постійно нагадувала йому про те, що сталося. Не те щоб він мав щось особливе проти вбивств, особливо коли здійснювали їх за його наказом інші люди, а він лише спостерігав. Але власноручне вбивство родича вже сиділо йому в горлі… тобто, подумки виправився герцог, у печінках.

— Саме так, — видушив він. — Між тим, у цих краях, схоже, чимало відьом, і нелегко буде відшукати серед них саме тих трьох, що були на тому пагорбі.

— Всі відьми варті одного фіналу.

— Звичайно.

— Візьми свою долю у власні руки.

— Так, кохана.

Власна доля у власних руках. Він умів брати свою долю у власні руки. Заплющивши очі, він щоразу так і бачив тіло, що скочується сходами… А це ще що? З темного закутка кімнати до Шельметя долинуло ледь чутне дихання, чимось подібне до шипіння змії. Але він був абсолютно впевнений, що вони тут самі. Доля в руках! Сьогодні він уже намагався змити з цих рук кров. Якщо крові на руках не буде, твердив він собі, то можна буде вважати, що нічого не сталося. Він тер і тер, тер і тер, доки не закричав.

В громадських закладах Бабуня почувалася незручно. Вона сиділа виструнчившись, як стоїть солдат у строю, за склянкою портвейну з лимоном, ніби то був її щит проти спокус цього світу.

Тітуня Оґґ, навпаки, з ентузіазмом вливала в себе вже третю склянку, і, як кисло подумала Бабуня, це цілком могло скінчитися традиційним для Тітуні танцем на столі, з демонстрацією спіднього та виспівуванням «Не намахаєш тільки їжачка»[11].

Стіл було всипано мідяками. Вітолер та його дружина сиділи одне навпроти одного й рахували. Це було щось на кшталт перегонів.

Бабуня спостерігала, як пані Вітолер вихоплює фартинги з-під чоловікових пальців. Це була інтелігентного вигляду дама, яка, схоже, ставилася до свого чоловіка так, як вівчарка ставиться до свого улюбленого ягняти в отарі. Складнощі матримоніальних взаємин були знайомі Бабуні лише на віддалі, десь так, як астрономові лише здалеку знайома поверхня далекої планети. Але в неї склалося враження, що дружина пана Вітолера повинна бути дуже специфічною жінкою з бездонними запасами терпіння та організаційних талантів — і дуже спритними пальчиками.

— Пані Вітолер, — нарешті сказала вона. — Чи дозволите ви мені поцікавитися, наскільки плідним виявився ваш союз?

Подружжя нерозуміюче дивилося на неї.

— Вона має на увазі… — почала Тітуня Оґґ.

— Та я розумію, — спокійно відповіла пані Вітолер. — Ні. Хоча колись у нас була дочка.

Над столом ніби нависла невеличка хмарка. Кілька секунд пан Вітолер мав вигляд людини звичайного розміру і набагато старшої. Він незрячим поглядом дивився на купку монет перед собою.

— Розумієте, тут є одна дитина, — сказала Бабуня, вказуючи на немовля на руках у тітуні Оґґ. — І їй потрібен дім.

Вітолери перевели погляди на немовля. Потім пан Вітолер зітхнув.

— Наше життя — не для дітей, — промовив він. — Весь час у мандрах. Щодня в новому місті. І жодної можливості отримати освіту. А в наш час це, кажуть, дуже важливо.

Але погляду від дитини він не відводив.

— А чому йому потрібен дім? — поцікавилася пані Вітолер.

— Бо свого він не має, — пояснила Бабуня. — Принаймні такого, де його прийняли б.

Знову запала тиша. Потому пані Вітолер сказала:

— А ви просите нас подбати про нього, бо доводитеся йому…

— Хрещеними, — швидко сказала Тітуня Оґґ.

Бабуня була приголомшена. Вона б до такого нізащо не додумалася б.

Вітолер відсутньо пересипав з долоні в долоню монетки. Його дружина потяглася через стіл і торкнулася його руки; відбувся безмовний діалог. Бабуня відвела погляд. З роками вона стала видатним експертом у читанні виразів облич, але іноді воліла цим умінням не користуватися.

— На жаль, з грошима тяжко… — почав пан Вітолер.

— Зробимо полегше, — твердо відповіла його дружина.

— Так. Гадаю, ми зможемо. І будемо щасливі подбати про нього.

Бабуня кивнула і сягнула в найпотаємніші глибини складок її мантії. Попорпавшись, вона витягла шкіряного мішечка і висипала його вміст на стіл. На столі з’явилася купка срібла, в яку замішалися навіть кілька крихітних золотих монет.

— Це допоможе подбати про… — вона затнулася, — підгузники й тому подібне. Одяг, іграшки, все таке.

— Причому разів сто поспіль, — пробелькотів пан Вітолер. — Чому ви не згадали про все це одразу?!

— Люди, яких можна купити, зазвичай нічого не коштують.

— Але ж ви нічогісінько про нас не знаєте! — вигукнула пані Вітолер.

— Та невже? — холоднокровно сказала Бабуня. — Звичайно, нам хотілося б час від часу отримувати звістки про те, як йому ведеться. Ви могли б писати нам листи чи щось таке. Але — поставтеся до цього з розумінням — не варто скрізь розповідати про цю історію. Це заради його безпеки.

Пані Вітолер подивилася на двох старих відьом.

— Ви не все нам сказали, еге ж? — спитала вона. — Тут криється якась таємниця?

Бабуня повагалася, а тоді кивнула.

— Але нам краще нічого не знати?

Ще один кивок.

До шинку галасливо зайшли кілька акторів, і Бабуня встала. Акторам притаманно займати весь простір навколо.

— Прошу пробачити, — сказала вона. — Маю інші важливі справи.

— Як же його звати? — спитав пан Вінтолер.

— Том, — не зморгнувши оком, відповіла Бабуня.

— Джон, — разом із нею сказала Тітуня. Вони зіткнулися поглядами. Бабуня перемогла.

— Томджон, — без вагань заявила вона і зникла за дверима.

Там вона негайно зустріла захекану Маґрат.

— Я знайшла скриню, — заговорила та. — В якій лежать усі театральні корони й таке інше. Я запхала нашу корону під самий низ, як ти й казала.

— Добре, — сказала Бабуня.

— Наша корона геть жалюгідна порівняно з іншими!

— Що нас цілком влаштовує, — відповіла Бабуня. — Тебе ніхто не помітив?

— Ні, всі були надто заклопотані, хоча… — Маґрат знітилася й почервоніла.

— Кажи вже, дитино.

— Щойно я відійшла від скрині, як підійшов якийсь чоловік і вщипнув мене… за задок, — обличчя Маґрат стало ясно-червоним, і вона злякано затулила вуста долонькою.

— Та невже? — сказала Бабуня. — А далі?

— А далі…

— Ну?

— Він сказав… сказав…

— Що він сказав?

— Він сказав: «Привіт, кицю, що робиш сьогодні ввечері?».

Бабуня трохи подумала й запитала:

— Стара Тітонька Пташко нечасто виводила тебе в люди, еге ж?

— Ти ж знаєш, у неї завжди ноги боліли, — сказала Маґрат.

— Але вона навчала тебе повивальної справи?

— А, цього. Звичайно. Я мала багато практики,

— Але… — Бабуня завагалася: перед нею лежала незнайома і сумнівна територія. — Але вона ніколи не говорила з тобою про те, як усе починається?

— Тобто?

— Ну, — сказала Бабуня вже майже з ноткою відчаю в голосі. — Про чоловіків і все таке.

Маґрат, схоже, готова була знепритомніти.

— До чого тут чоловіки?!

Раз у раз Бабуня Дощевіск бралася за найнеймовірніші справи, і, щоб вона відмовилася прийняти виклик, справа мала бути справді безнадійною. Та цього разу вона здалася.

— Думаю, — безпомічно сказала вона, — непогано б тобі перекинутись слівцем на цю тему з Тітунею Оґґ. В один з найближчих днів. Якомога ближчих.

З вікна за їхніми спинами вибухнув несамовитий регіт, потім почувся дзвін склянок, а потім усе перекрив високий голос:

— …й жирафа, якщо вилізеш на стіл — не намахаєш тільки їжачка!

Бабуня прислухалася.

— Але сьогодні з нею не розмовляй, — додала вона.

Трупа вирушила за кілька годин до світанку; чотири їхні фургони, хилитаючись, повзли по дорозі, що вела до рівнин Сто з їхніми великими містами. За законами Ланкру, всі мандрівні актори, фокусники та інші потенційно небезпечні елементи мали бути по той бік міської брами до заходу сонця. Не те щоб це когось і справді зачіпало, оскільки місто фактично не мало стін, та й ніхто особливо не переймався, коли якась із «небажаних персон» прослизала назад до міста вже під покровом темряви. Але всі дотримувалися вигляду, ніби дотримуються правил.

Відьми спостерігали за рухом каравану з будиночка Маґрат за допомогою старовинної зеленої кришталевої кулі Тітуні Оґґ.

— Давно б час тобі навчити цю штуку передавати звук, — пробурмотіла Бабуня. Вона струсонула кулю, від чого зображення негайно пішло брижами.

— Скільки дивовижі було в тих фургонах! — урвала її Маґрат. — Усе таке цікаве! Паперові дерева, і костюми на будь-який смак, і ще, — вона показала руками, — величезна, згорнута трубкою картина далеких країв з усіма храмами й тому подібним. Просто очей не відірвеш.

Бабуня гмикнула.

— І ще я подумала, як це дивовижно, що звичайні люди перетворюються на королів чи навіть тварин. В цьому є щось від магії, вам не здалося? — вела своєї юна відьма.

— Маґрат Часник, ну що ти верзеш? Там були лише фарби й картон. Сліпий, і то побачив би.

Маґрат розтулила рота, щоб заперечити, обдумала можливі контраргументи й стулила його.

— А де Тітуня? — натомість спитала вона.

— Прилягла на галявинці, — сказала Бабуня. — Їй трохи зле.

Той факт, що їй таки трохи зле, Тітуня Оґґ негайно підтвердила звідкілясь з-за кущів на всю силу своєї горлянки.

Маґрат глибоко вдихнула.

— Знаєш, — сказала вона, — якби ми були його хрещеними, ми мали б дати йому по дару кожна. Така традиція.

— Про що ти, дівчинко?

— Три добрі відьми мають дати малюкові три дари. Ну, там, вроду, мудрість і щастя, — не здавалася Маґрат. — Так завжди робилося в старовину.

— А, пряничні будиночки, прядки й карети з гарбузів, — зневажливо пробурмотіла стара відьма. — А потім принцеса проколює собі палець трояндовим шипом. Ніколи не робила таких дурниць.

Вона несвідомо взялася протирати кришталеву кулю.

— Так, але… — почала Маґрат. Бабуня спідлоба зиркнула на неї. Ох уже ця Маґрат: гарбуз замість голови. Кому завгодно ні за гріш готова записатися в хрещені-благодійниці. Хоча врешті-решт щиросердна і добре ставиться до маленьких пухнастих створінь. Той тип людей, що неодмінно саджають назад до кубельця випале звідти пташеня.

— Ну, якщо це зробить тебе щасливішою, — пробурмотіла Бабуня, дивуючись сама собі. Вона неуважно помахала фургонам, що зникали в глибині кришталевої кулі. — Що нас цікавить? Багатство, врода?

— Гм, гроші — не головне, а якщо він успадкує трон свого батька, то буде достатньо заможним, — несподівано серйозно сказала Маґрат. — Що скажеш про мудрість?

— Цього він мусить навчитися самотужки, — заперечила Бабуня.

— Найгостріший зір? Найспівочіший голос?

З галявини за кущами Тітуня Оґґ хрипко, але енергійно поінформувала нічні небеса, що «на костурах усіх чарівників отакенні головки стирчать».

— Це не такі вже й важливі речі, — гучно сказала Бабуня. — Скористайся головологією. Не чіпляйся за ті красу та багатство. Це неважливо.

Вона знову обернулася до кришталевої кулі й без ентузіазму махнула рукою:

— Краще піди приведи Тітуню, раз уже нас має бути троє.

З певними зусиллями Тітуню нарешті було доставлено і введено в курс справи.

— Т-три д-дари? — перепитала вона. — Я в-востаннє щось дарувала, ще к-коли була дівкою. Ні фіга н-не розумію, що ви задумали.

Маґрат метушилася по кімнаті, запалюючи свічки.

— Ми повинні створити справжню магічну атмосферу, — пояснила вона. Бабуня знизала плечима, але цим її реакція навіть на таку відверту провокацію і обмежилася. Кожна відьма чаклувала по-своєму, а це був дім Маґрат.

— Ну, і що ми йому подаруємо? — поцікавилася Тітуня.

— От саме це ми й обговорюємо, — відповіла Бабуня.

— Є ідея, — оголосила Тітуня і тут-таки її виклала.

Запала глибока тиша.

— Не розумію, яка від цього може бути користь, — нарешті промовила Маґрат. — І потім, хіба це не буде трохи… некомфортно?

— Коли він виросте, не знатиме, як нам і дякувати, от побачиш, — запевнила Тітуня. — Мій перший чоловік завжди казав…

— Гадаю, краще підійшло б щось менш пов’язане… з фізіологією, — втрутилася Бабуня, спопеляючи Тітуню Оґґ поглядом. — Що в тебе за звичка все завжди спаскудити, Ґіто? Чому ти вічно…

— Ну, принаймні мені здається, що… — почала Тітуня.

Обидві відьми перейшли на шепіт, а потім запала довга гостра тиша.

— А знаєте, — боязко-натхненно сказала Маґрат, — може, нам усім варто розійтися по домівках і прийняти кожній своє власне рішення. Розумієте? Окремо. День був важкий, і всі ми добряче втомилися.

— Гарна думка, — упевнено сказала Бабуня і підвелася. — Ну ж бо, Тітуню Оґґ, — додала вона сердито. — День був важкий, і всі ми добряче втомилися.

Маґрат чула, як вони тихо сварилися, спускаючись стежиною.

Вона сумовито сиділа в оточенні кольорових свічок, тримаючи в руці пляшечку надзвичайно чародійного трунку, який колись замовила на магічних оптових складах у далекому Анк-Морпорку. Їй давно кортіло випробувати це зілля. Іноді, подумала вона, так хочеться, щоб люди були трохи добріші одне до одного…

Вона подивилася на кришталеву кулю. Можна починати.

«Він легко заводитиме друзів», — прошепотіла вона. Це було не боги знають що, але їй особисто ніколи не вдавалося.

Тітуня Оґґ, сидячи у своїй кухні з гігантським котом на колінах, націдила собі вечірню чарочку і, попри туман, що стелився перед її очима, намарне спробувала пригадати сімнадцятий куплет «Їжачка». Здається, там було щось про цапів, але деталі вперто губилися в тумані. Час укотре стирав пам’ять.

Вона почаркувалася з невидимим компаньйоном.

— Збіса добру пам’ять — ось що йому треба, — вголос сказала вона. — Щоб кожну пісню запам’ятовував з першого разу!

А Бабуня Дощевіск, крокуючи додому через опівнічний ліс, щільніше загорнулася в свою шаль і посилено думала. Це був важкий день, і це був день випробувань. Похід до театру був найгіршою його частиною. Всі ці люди, які прикидалися іншими людьми, речі, що виявлялися несправжніми, дерева, які можна пробити наскрізь носаком черевика… Бабуня воліла чітко знати, на якому світі перебуває, і зараз не була впевнена, що перебуває на правильному світі. Цей світ, схоже, тільки й робив, що змінювався.

Звісно, світ підлягав змінам і раніше — але не настільки. Це неабияк бентежило.

Вона швидко рухалася крізь темряву кроком людини, переконаної, що в цьому огорнутому вологою і вітряною ніччю лісі є дивні й жахливі істоти, й одна з них — вона сама.

— Нехай він буде тим, ким сам схоче, — промовила відьма. — Це найбільше, на що може сподіватися будь-хто.

Як і більшість смертних, відьми теж «розмазані» в часі. Різниця в тому, що вони це більш-менш усвідомлюють і можуть мати з того користь. Вони цінують минуле, бо частково кожна з них живе в минулому, і вони можуть бачити примарні тіні майбутнього, що виростають попереду.

Бабуня наразі чудово бачила обриси майбутнього — і обриси клинків, які воно містило.

Все почалося вже о п’ятій наступного ранку. Четверо вершників під’їхали до краю лісу поблизу Бабуниної хатини, прив’язали коней на такій відстані, щоб у хатинці не можна було почути їх випадкового іржання, і вкрай обережно рушили крізь туман.

Командир у чині сержанта був не в захваті від поставленого завдання. Він був уродженцем Вівцескель і уявлення не мав, як можна заарештувати відьму. Зате він був абсолютно впевнений в тому, як до цього поставиться сама відьма. І йому не хотілося думати про відьму, яка думає про власний арешт.

Його люди теж були тутешніми. Вони скупчилися за його спиною в надії скористатися ним як живим щитом при першій же появі будь-чого, незвичайнішого за дерево.

Бабусин будиночок вимальовувався в тумані як велетенський гриб. Непокірне «зілля» в її садочку, здавалося, рухалося навіть попри цілковите безвітря. Тут можна було знайти рослини, не бачені більше ніде й ніким у цих горах; відповідне насіння та пагони промандрували по п’ять тисяч миль через увесь Дискосвіт, і сержант міг би заприсягтися, що кілька суцвіть обернулися йому вслід. Він здригнувся.

— Що тепер, сержанте?

— Ми… ми розосередимося, — скомандував той. — Так. Розосередимося. Саме так.

Вони обережно пробиралися крізь густу папороть. Сержант скоцюрбився за підходящим стовбуром і сказав:

— Добре. Дуже добре. Ідею в цілому ви вловили. Тепер розосередьмося ще раз, але цього разу так, щоб триматися окремо один від одного.

Солдати трохи побурчали, але врешті-решт один по одному зникли в тумані. Сержант дав їм кілька хвилин, аби зайняти позиції, і сказав:

— Гаразд. Тепер ми…

Та раптом замовк. Подумав, чи не закричати — і вирішив утриматися.

Він встав, скинув шолом на знак поваги й бочком рушив по сирій траві до чорного ходу. Там він дуже обережно постукав.

Після певного чекання він насадив шолом назад на голову, сказав: «Нікого немає, ламаємо двері», — й почав відходити від дверей для розгону.

Тут двері почали відчинятися. Вони відчинялися дуже повільно, зате з максимально можливим рипінням. Звичайне недбальство господарів аж ніяк не могло стати причиною такого пронизливого скреготу; навпаки, для досягнення такого результату треба було б тижнями старанно поливати петлі окропом. Сержант завмер і дуже повільно обернувся, щосили опираючись бажанню завдати м’язам ніг якнайбільше роботи.

Той факт, що у дверному отворі ніхто не з’явився, його дещо збентежив. Досвід підказував, що двері самі собою зазвичай не відчиняються.

Він нервово відкашлявся.

Бабуня Дощевіск сказала йому з-за спини просто на вухо:

— А кепський у тебе кашель. Правильно зробив, що зазирнув до мене.

Сержант подивився на неї з виразом божевільної вдячності і сказав: «Аргх…»

— Що-що вона зробила?! — перепитав герцог.

Сержант не відводив погляду від уявної точки за кілька дюймів праворуч від трону.

— Вона пригостила мене чаєм, сер, — повторив сержант.

— А що робили ваші люди?

— Їх вона теж пригостила чаєм, сер.

Герцог підвівся і обійняв сержанта за плечі, вкриті напівіржавою кольчугою. Він був у кепському гуморі. Півночі він відмивав кров з долонь. Йому весь час чувся чийсь шепіт просто у вуха. Його вівсянка виявилася пересоленою, підгорілою, ніби її смажили, і з яблуком посеред тарілки, а кухар у відповідь на зауваження влаштував справжнісіньку істерику. Словом, герцог був надзвичайно роздратований. Але він залишався ввічливим. Герцог належав до тієї породи людей, що стають тим ласкавішими, чим більше втрачають терпіння — аж поки не дійдуть до моменту, коли слова «дуже вдячний» гарантують вам близьке знайомство з гільйотиною.

— Сержанте, — почав герцог, неквапом прогулюючись разом із ним по кімнаті.

— Так, сер?

— Здається, я не зовсім чітко сформулював свої накази вам, сержанте, — вкрадливо сказав герцог.

— Сер?

— Я маю на увазі, що міг випадково збити вас із пантелику. Наприклад, хотів сказати: «Приведіть мені цю відьму — якщо треба, в кайданах», — а натомість сказав: «Підіть попийте з нею чаю». Що, я так і сказав?

Сержант наморщив лоба. Досі він не стикався з таким феноменом, як сарказм. Зазвичай, коли на нього хтось гнівався, це супроводжувалося гучними криками та (часом) шматками деревини.

— Ні, сер, — нарешті мовив він.

— Тоді дозвольте поцікавитися: чому ж ви не зробили того, про що я просив?

— Сер?

— Мабуть, вона оплела вас якимись чаклунськими закляттями, еге ж? Чув я про їхні відьомські прийоми, — сказав герцог, який половину цієї ночі провів за читанням одного з найзахопливіших трактатів на цю тему, причому його прив’язані до бильця ліжка руки трусило й смикало дедалі сильніше[12]. — Напевне, вона явила вам картини неземної насолоди? А може, вона показувала вам, — герцог здригнувся, — облуду темних чарів і забороненого екстазу, навіть про подобу яких не повинен і думати смертний, та таємниці демонів, що затягують у наймоторошніші глибини людських бажань?

Герцог сів і обмахнувся носовичком.

— З вами все гаразд, сер? — спитав сержант.

— Що? А, так. Цілком.

— Але ви весь почервоніли.

— Не змінюй тему! — гаркнув герцог, з останніх сил намагаючись втримати себе в руках. — Визнавай: вона пропонувала вам розпусні й гріховні розваги, відомі лише тим, хто потопає у болоті хтивості?

Сержант став струнко і почав дивитися перед собою.

— Ні, сер! — доповів він голосом підлеглого, який нарешті наважився сказати начальству всю правду. — Вона пригостила мене коржиком.

— Коржиком?

— Достоту так, сер. У ньому ще була смородина, сер.

Деякий час Шельметь просидів непорушно, ведучи непомітну ззовні, але відчайдушну боротьбу за внутрішній мир. Нарешті він змусив себе вимовити:

— А що ваші люди?

— Вони теж отримали по коржику, сер. Всі, крім юного Роджера, якому через хворобу заборонено вживати фрукти та ягоди.

Герцог знову важко осів на лаву під вікном і увіткнувся обличчям у долоні. «Я народився, щоб бути правителем долин, подумав він. Місць, де все рівне, де погода передбачувана і де люди не схожі на зроблених з тіста! Цікаво, а чим же пригощали Роджера?»

— Йому дали тортика, сер.

Герцог втупився в дерева. Він був розлючений. Він був дуже розлючений. Але двадцять років шлюбу з леді Шельметь навчили його контролювати не лише свої емоції, а й навіть свої інстинкти. Відтак ані найменший порух найменшого м’яза не видав гарячкової роботи його думки. Втім, наразі з темних глибин його свідомості спливло відчуття, на яке раніше герцогові постійно не вистачало часу: на поверхні з’явився спинний плавець цікавості.

Попередні п’ятдесят років герцогові цілком непогано велося без роздумів про можливу користь цікавості. Ця риса не належала до тих, що культивуються в аристократичних колах. Він завжди вважав тверду впевненість куди кориснішою навичкою. Проте тепер йому видалося, що в певних випадках цікавість може мати свої переваги.

Сержант стояв серед кімнати з флегматичним виглядом людини, яка чекає наказу і готова чекати на нього, доки континентальний дрейф не зрушить її з посту. Він багато років провів на необтяжливій службі у ланкрських королів, і це давалося взнаки: поки все його тіло щосили пнулося стояти «струнко», його живіт, попри все, уперто тримав стійку «вільно».

Погляд герцога впав на блазня, який сидів на своєму табуретику біля трону. Скоцюрблений чоловічок підняв очі, знітився і незграбно поворухнувся, видавши приглушені трелі дзвіночків на своєму костюмі.

Герцог прийняв рішення. Щоб добитися перемоги, потрібно знайти слабкі місця супротивника. Він спробував відігнати думку про те, що до слабких місць належали, наприклад, нирки покійного короля на темних сходах, і зосередитися на тому, до чого ще слід було докласти рук.

…Руки. Він шкріб і шкріб, але, схоже, це не давало жодного результату. Врешті-решт він спустився в підземелля, і взяв одну з катових дротяних щіток, і шкріб та шкріб ще й нею. Та результату не дало і це. Навпаки, стало гірше: що сильніше він шкріб, то більше крові було на руках. Він злякався, що з’їхав з глузду…

Він загнав цю думку в підсвідомість. Слабкі місця. Ось що важливо. Скажімо, блазень мав вигляд суцільного слабкого місця.

— Ви вільні, сержанте.

— Слухаюсь, — сказав сержант і дерев’яним кроком вийшов з кімнати.

— Блазню?

— Звеселімося, сер?[13] — нервово запропонував блазень і швидко пробігся струнами ненависної йому мандоліни.

Герцог всівся на трон.

— Одне весілля в мене вже колись було, — відгукнувся він. — Мені більш ніж достатньо. Ти, блазню, краще дай мені пораду.

— Воля ваша, дядечку!

— І я тобі не дядечко, затям собі. Таке мені з пам’яті не вилетіло б, — сказав лорд Шельметь, дедалі більше нахиляючись уперед, аж доки його довгий ніс не опинився за кілька дюймів від спотвореного жахом обличчя блазня. — Якщо почнеш свою наступну репліку з «дядечку», «воля ваша» чи «звеселімося», це тобі вилізе боком.

Блазень мовчки поворушив губами, після чого сказав:

— Як щодо «я вас прошу»?

Герцог умів відчувати, коли варто послабити тиск.

— Це я ще зможу пережити, — пробурчав він. — Сподіваюся, ти теж. Тільки не здумай чогось утнути, — він підбадьорливо усміхнувся. — Отже, як давно ти працюєш блазнем, хлопче?

— Я вас прошу, шановний…[14]

— «Шановних», — урвав герцог, здіймаючи руку, — залишмо там, де їм місце.

— Я вас прошу, ша… сер, — видушив блазень, нервово ковтаючи слину. — Все життя, сер. Сімнадцять років практикую ху… художню творчість, сер. З підліткового віку. Як і мій батько раніше. І мій дядечко у ті ж часи. І мій дідусь ще до них. І його…

— Весь твій рід блазнював?

— Професійна династія, сер, — пояснив блазень, квапливо додавши: — Прошу.

Герцог знову посміхнувся, але блазень був надто знервований, щоб розібрати, посмішка це чи вишкір.

— Ти ж тутешній, чи не так? — спитав герцог.

— Так, ша… так, сер.

— В такому випадку, ти знаєшся на місцевих забобонах і такому іншому?

— Гадаю, так, сер, я вас прошу, сер.

— Чудово. Де ти спиш, о мій вірний блазню?

— У стайнях, сер.

— Відтепер можеш спати в коридорі під дверима моїх покоїв, — милостиво повідомив герцог.

— Ох!

— А зараз, — промовив герцог так солодкаво, що голос його обволік блазня, як патока пудинг, — зараз розкажи мені про відьом…

Тієї ночі замість густої й теплої соломи королівських стаєнь блазень спав на чудовій королівській плитці у коридорі, де гуляли протяги.

— Який ідіотизм, — сказав він сам собі. — Але звеселімося — може, це ще не цілковитий ідіотизм?

Він неспокійно куняв, й уві сні йому постійно марилась розмита постать, що навіщось всіляко намагалася привернути його увагу. Тож він лише нечіткими уривками чув розмову лорда та леді Шельметь по той бік дверей.

— Протягів таки помітно поменшало, — неохоче визнала герцогиня.

Герцог відкинувся в кріслі й посміхнувся дружині.

— Ну? — спитала вона. — Де ж ті відьми?

— Сонечко, камергер таки мав рацію. Схоже, відьми тримають місцеве населення в покорі. Гвардійський сержант — і той повернувся з порожніми руками.

«Руками…» Тяжким зусиллям волі він придушив нав’язливу думку.

— Накажи його стратити, — швидко сказала вона. — Для прикладу іншим.

— Люба, якщо ми приймемо таку методику дій, то рано чи пізно в нас залишиться один-єдиний солдат і нам доведеться наказати йому перерізати свою власну горлянку для прикладу самому собі. Між іншим, — м’яко додав він, — здається, в палаці щось поменшало прислуги. Ти знаєш, що я ніколи не втручаюся в…

— То й не втручайся, — відрубала вона. — Домогосподарство веду я. І лежнів не терпітиму.

— Не сумніваюся, тобі видніше, але…

— Я питаю, що там з тими відьмами? Ти що, збираєшся склавши руки дивитися, як проростає пагін, здатний зруйнувати наше майбутнє? Дозволиш цим відьмам зневажати тебе? І ще — що там з короною?

Герцог знизав плечима:

— Не маю сумніву, вона лежить де-небудь на дні річки.

— А як щодо малюка? Його справді віддали відьмам? Вони приносять людські жертви, як ти думаєш?

— Схоже, що ні, — відповів герцог.

Помітно було, що герцогиню це дещо розчарувало.

— Ці відьми, — сказав герцог. — Скидається на те, що вони причарували місцевих.

— Звісно, вони ж…

— Ні, це не магія в прямому розумінні. Їх, схоже, просто дуже поважають. Вони ж зцілюють і все таке. Усе це досить дивно. Горяни ніби бояться їх і водночас пишаються ними. Виступ проти них може потягти певні ускладнення.

— Я починаю думати, — похмуро сказала герцогиня, — що тебе вони теж причарували.

Насправді герцог був заінтригований. Влада над людьми дійсно завжди діяла на нього ніби якісь темні чари (власне, це було головною причиною, з якої він одружився з герцогинею). Він непорушно втупився у камін.

— А насправді ж, — промовила герцогиня, яка одразу впізнала цю лиховісну посмішку, — тобі все це подобається, чи не так? Відчуття небезпеки… Згадай, як ми були молодятами; всі ті батоги з вузликами…

Вона клацнула пальцями перед скляними очима чоловіка. Той стрепенувся.

— Нічого подібного!

— То що ж ти збираєшся робити?

— Чекати.

— Чекати?

— Чекати й думати. Терпіння — одна з найбільших чеснот.

Герцог відкинувся в кріслі. Хижа посмішка на його обличчі більше пасувала б мільйонорічній скелі. Раптом одне його око почало сіпатися.

Крізь бинти на його долонях повільно сочилася кров.

Хмари знов осідлав повний місяць.

Бабуня Дощевіск подоїла та нагодувала кіз, згребла попіл в каміні, завісила люстро і витягла з-за дверей мітлу. Вона вийшла з будинку, замкнула за собою чорний хід і повісила ключ на традиційний гвіздок у туалеті.

Цього було достатньо. В історії вівцескельного відьомства було зафіксовано тільки один випадок проникнення зі зломом до будиночка відьми. Пізніше власниця будиночка стверджувала, що вважає сам факт злочину найсуворішим покаранням для злочинця.[15]

Бабуня сіла на мітлу і без особливої впевненості пробурмотіла кілька слів. Після кількох спроб вона злізла, подлубалася в прутті й спробувала ще раз. На кінчику мітли з’явився натяк на непевне світіння, але воно швидко згасло.

— Холера, — тихо висловила вона свої почуття.

Вона уважно роззирнулася, чи нема кого поруч. Поруч, однак, виявився лише борсук, який, почувши тупіт відьми, вистромив морду з заростей — і побачив Бабуню, що мчала стежкою з мітлою напереваги. Раптом чари запрацювали, і вона ледве встигнула скочити на мітлу за мить до того, як та рвонула в небо з витонченістю однокрилої качки.

З-над верхівок дерев долинула приглушена лайка, адресована всім видам гномської технології.

Більшість відьом воліють мати хатинки в безлюдних місцинах, з традиційними крученими димарями та порослими травою солом’яними стріхами.

Бабуня Дощевіск такий підхід схвалювала: якщо вже хочеш бути відьмою — зроби так, щоб усі знали, що ти відьма.

Втім, Тітуня Оґґ мало переймалася тим, що знають інші, і ще менше — тим, що вони думають. А відтак проживала в будиночку з дещо надмірною кількістю різьби та ліпнини посеред міста Ланкр і водночас — у центрі своєї персональної міні-імперії.

Численні доньки та невістки, дотримуючись усталеної черги, приходили до неї готувати та робити прибирання. Будь-яка рівна поверхня була вставлена декоративними предметами та сувенірами, доправленими тими членами сімейства, котрим довелося побувати в далеких краях.

Сини та онуки забезпечували її дровами, ремонтували ґонт на даху, чистили димар; винна шафка була щільно заставлена пляшками, а кисет біля її крісла-гойдалки завжди був повний тютюну. Над вогнищем було акуратно випалено величезний напис «Матір». Жоден диктатор в історії не досягав такої цілковитої влади над своїм народом.

Тітуня Оґґ також тримала величезного сірого одноокого кота на прізвисько Ґрібо[16], який присвячував своє життя сну, харчуванню та збільшенню й без того незліченного котячого сімейства, всі члени якого перебували в кровозмісному зв’язку. Почувши звук незграбного приземлення Бабуниної мітли на задньому дворі, він розплющив своє єдине око, схоже на яскраво-жовте віконце до пекла. З притаманним його племені інстинктом він одразу розпізнав у Бабуні запеклу котоненависницю й безгучно зник під кріслом.

Маґрат уже манірно сиділа перед каміном.

Один із непорушних законів магії полягає в тому, що особи, які практикують чародійство, не можуть змінити свою зовнішність на хоч трохи тривалий час. Їхні тіла набувають свого роду звички до сталої форми, що поступово повертає їх до оригінального вигляду. Але Маґрат усе одно намагалася обійти цей закон. Щоранку її волосся було довгим, густим та білявим, хоча до вечора постійно поверталося до звичного стану безладних кучериків. Аби нівелювати цей ефект, вона намагалася прикрашати зачіску фіалками та первоцвітом. Та результат жодним чином не виправдовував її надій. Складалося враження, що на голову їй упав вазон із чийогось балкона.

— Вечір добрий, — сказала Бабуня.

— Рада зустрічі при місячному світлі, — ґречно відповіла Маґрат. — Й благословенне сяйво зірок спадає на…

— Превед, — сказала Тітуня Оґґ. Маґрат скривилася.

Бабуня всілася і почала витягати шпильки, що кріпили її капелюха до зав’язаного вузликом волосся. Раптом до неї дійшла певна зміна у Маґрат.

— Маґрат!

Юна відьма з переляку підстрибнула на місці і притисла долоні з вузлуватими пальцями до цнотливого декольте своєї сукні.

— Так? — тремтячим голосом спитала вона.

— Що це там у тебе?

— Мій помічник, — тон Маґрат відображав усі відтінки спроби виправдатися.

— А що з тією жабою, яка в тебе була?

— Втекла, — пробелькотіла Маґрат. — Та все одно користі з неї було небагато.

Бабуня зітхнула. Відчайдушні спроби Маґрат завести собі надійну істоту-помічника тривали вже давненько, але, попри всі любов та увагу, які вона їм щедро приділяла, геть усі мали які-небудь дефекти — скажімо, кусали хазяйку або випадково гинули під її черевиком, а в найтяжчих випадках перетворювалися на що-небудь інше.

— П’ятнадцятий за рік, — сказала Бабуня. — Не рахуючи того коня. Що це тепер?

— Каменюка, — гигикнула Тітуня Оґґ.

— Тоді хоч протримається довше за решту, — сказала Бабуня.

«Каменюка» вистромила голову й обдарувала стару відьму дещо здивованим поглядом.

— Це черепаха, — пояснила Маґрат. — Черепаха-хлопчик. Я купила його на ярмарку у Вівцекряжі. Продавець сказав, що він неймовірно старий і відає багато таємниць.

— Я знаю того продавця, — сказала Бабуня. — Це він продає золотих рибок, які тьмяніють за два дні.

— Ну то й що. Я назву свого нового помічника Швидконогом, — виклично заявила Маґрат. — Маю право.

— Так, так, маєш, ніхто ж не заперечує, — сказала Бабуня. — Гаразд, сестриці, як узагалі наші справи? Ми вже два місяці не бачилися.

— А повинні були кожного молодика, — твердо нагадала Маґрат. — Без пропусків.

— У Ґреймового молодшенького весілля було, — пояснила Тітуня Оґґ. — Ніяк не могла пропустити.

— А я всю ніч лікувала хворе козеня, — швидко додала Бабуня Дощевіск.

— Ну що ж, — із сумнівом сказала Маґрат. Вона понишпорила у своїй торбині. — Так чи йнак, якщо ми збираємося починати, варто запалити свічки.

Старші відьми закотили очі.

— Але ж ми маємо цю чудову лампу, яку надіслала моя Трейсі, — безневинно сказала Тітуня Оґґ. — І я збиралася саме трохи розворушити жар у каміні.

— У мене взагалі чудовий нічний зір, — рішуче сказала Бабуня. — А ти, Маґрат, читаєш забагато тих дивних книжок. Отих геморів.

— Ґримуарів…

— І ще ти більше не малюватимеш у мене на підлозі, — застерегла Тітуня Оґґ. — Минулого разу наша Дрін з ранку до ночі витирала ті твої, як його там…

— Руни, — підказала Маґрат. В її очах було благання. — Ну хоч одну свічечку?

— Гаразд-гаразд, — сказала Тітуня Оґґ, трохи пом’якшуючись. — Якщо тобі від цього стане легше. Але лише одну! І нормальну, з білого воску. Без усіляких там викрутасів.

Маґрат зітхнула. Схоже, діставати решту вмісту торбини не було сенсу.

— Нас мало би бути більше, — із сумом сказала вона. — Шабаш на трьох — це якось несерйозно.

— Щось я нічого не знаю про шабаш. Ніхто мені не говорив про жоден шабаш, — форкнула Бабуня Дощевіск. — Хай там як, по цей бік гір наших більше немає, крім Старої Дісмас, а вона більше не виходить з дому.

— Але в моєму селі чимало молодих дівчат… — почала Маґрат. — Ну, розумієте… Серед них можуть бути тямущі.

— Ми так не діємо, і ти чудово це знаєш, — несхвально сказала Бабуня. — Не буває так, що людина бере і починає чаклувати. Магія знаходить людину сама.

— Так, звісно, — промовила Маґрат. — Вибач…

— Та нічого, — дещо пом’якшившись, сказала Бабуня. Сама вона за все життя так і не опанувала мистецтва просити пробачення, проте цінувала це вміння в інших.

Щоб розрядити атмосферу, Тітуня Оґґ спитала:

— Добре, а що там наш герцог?

Бабуня відкинулася в кріслі.

— Нещодавно спалив кілька обійсть у Міцних Горішках, — повідомила вона. — За несплату податків.

— Який жах, — стиха промовила Маґрат.

— Старий король Веренц теж перед цим не спинявся, — сказала Тітуня Оґґ. — Крутого норову був чоловік.

— Він хоча б дозволяв людям спершу вийти з будівель, — сказала Бабуня.

— Це правда, — погодилася Тітуня Оґґ, яка була непохитною роялісткою. — Він у таких випадках поводився милостиво. Нерідко навіть давав потім гроші на відбудову. Якщо не забував.

— А на Кнурвечір кожному видавав шмат оленини. Регулярно, — мрійливо промовила Бабуня.

— Авжеж. І до відьом ставився з повагою, — додала Тітуня Оґґ. — Бува, цькує в лісах людей собаками, а тут зустріне мене, то завжди шолома зніме і ввічливо так: «Сподіваюся, добре ся маєте, пані Оґґ?» — а наступного дня пришле ключаря з парою пляшечок чого-небудь такого… Толковий був король.

— По-моєму, цькувати людей собаками — це неправильно, — насупилася Маґрат.

— Ну, так, — погодилася Бабуня Дощевіск. — Але він це робив тільки з негідними людьми. Він казав, що їм це навіть подобалося. І відпускав їх після того, як добряче побігають.

— А згадати ту його страшну волохату потвору… — почала Тітуня Оґґ.

Атмосфера розмови раптово змінилася: кімната ніби стала меншою й задушливішою, а по кутках зачаїлися тіні підозрілих недомовок.

— А, — стримано сказала Бабуня Дощевіск. — Його droit de seigneur.

— Добряче потрудився, — сказала Тітуня Оґґ, уважно роздивляючись вогонь у каміні.

— Але наступного дня завжди надсилав управителя з торбиною срібла і великим кошиком речей для весілля, — сказала Бабуня. — Чимало пар завдяки цьому отримали можливість гідно почати нове життя.

— Еге ж, — погодилася Тітуня Оґґ. — І деякі окремі особи.

— Справжній король кожним своїм дюймом, — резюмувала Бабуня.

— Про що це ви? — з підозрою спитала Маґрат. — Він розводив якихось тварин?

Дві старі відьми виринули з тих таємничих глибин, у які було поринули. Бабуня знизала плечима.

— Мушу сказати, — з усією доступною їй суворістю продовжила Маґрат, — що раз уже ви так цінуєте покійного короля, то вас могло би більше хвилювати те, що його було вбито. Я хочу сказати, той «нещасний випадок» був украй підозрілим.

— Така королівська доля, — пояснила Бабуня. — Вони приходять і йдуть, як хороші, так і погані. Його батько, скажімо, отруїв свого попередника.

— Старого Тарґума, — кивнула Тітуня Оґґ. — Пригадую, той мав здоровенну таку руду бороду. Теж, до речі, ввічливий був чоловік.

— А от про те, що Шельметь убив короля, зараз ніхто й писнути не наважується, — зауважила Маґрат.

— Тобто? — спитала Бабуня.

— Він нещодавно вже стратив кількох людей у Ланкрі, — пояснила Маґрат. — Заявив, що за навмисне розповсюдження підривної брехні. І ще сказав, що кожен, хто стверджуватиме інше, побачить його підземелля — але ненадовго. І додав, що Веренц помер від природних причин.

— Ну, вбивство — цілком природна причина смерті для монарха, — сказала Бабуня. — Не розумію, чого герцог так по-дурному на це реагує. Он коли старого Тарґума вбили, то його голову насадили на жердину, святкові багаття палили, а в замку тиждень не просихали на радощах.

— Пам’ятаю-пам’ятаю, — сказала Тітуня. — Ту голову потім провезли по всіх селах, щоб усі бачили, що він мертвий. Дуже переконливо було. Особливо для нього самого. У нього з обличчя не сходила усмішка. Гадаю, саме так він і хотів би піти з цього світу.

— Хай там як, а з нинішнього нам варто очей не спускати, — сказала Бабуня. — Я підозрюю, він може виявитися дещо розумнішим, ніж є на вигляд. Це в королях кепська риса. І, схоже, він уявлення не має про повагу до інших.

— До мене вчора приходив якийсь чоловік і питав, чи не хочу я сплатити податки, — повідомила Маґрат. — Я сказала, що ні.

— Він і до мене приходив, — сказала Тітуня Оґґ. — Але Джейсон і Вейн вийшли до нього і розтлумачили, що ми в це не граємо.

— Такий маленький, лисий, у чорному? — задумливо спитала Бабуня.

— Так, — одночасно відповіли її колеги.

— Він у мене біля дому ховався в малині, все щось видивлявся, — сказала Бабуня. — От тільки коли я вийшла спитати, чого йому треба, то втік.

— А я дала йому два пенси, — зізналася Маґрат. — Він сказав, що якщо він не змусить відьом платити податки, його в замку катуватимуть…

Герцог Шельметь уважно роздивлявся дві монетки на своїй долоні.

Тоді підвів погляд на збирача податків.

— Ну?

Збирач податків відкашлявся.

— Розумієте, сер… Я пояснив їм необхідність оплачувати регулярне військо і те пе, а вони спитали, нащо, і я сказав, що для захисту від розбійників і те пе, а вони сказали, що розбійники ніколи їх не турбували.

— А про громадські роботи казав?

— О, так. Я вказав, що треба будувати і лагодити мости і те пе.

— І?

— Вони сказали, що не користуються мостами.

— Ну звісно, — тоном знавця сказав герцог. — Чорні чаклунки не можуть здолати переправу через струмуючу воду.

— Не впевнений, сер. По-моєму, відьми можуть здолати будь-які перепони.

— Ще щось вони робили? — спитав герцог.

Збирач податків несвідомо крутив ґудзика на мундирі.

— Ну… Я пояснив, як вчасне надходження податків допомагає зберігати спокій у королівстві…

— І?

— Вони сказали, що краще б правитель королівства подбав про власний спокій. А потім подивилися на мене, сер.

— Як це?

Герцог обхопив своє тонке обличчя долонею. Він був у захваті.

— Це непросто пояснити, сер, — сказав податківцеь. Він безуспішно намагався уникнути погляду лорда Шельметя, що змушував його непевно відчувати, ніби плитки підлоги роз’їжджаються в усіх напрямках, так що ця підлога вже розтяглася на кілька акрів. Захват лорда Шельметя діяв на нього, як шпилька ентомолога на метелика.

— Кажи вже, — підбадьорив герцог.

Податківець спалахнув.

— Ну… — видушив він. — Це було… неприємно.

Очевидно, збирач податків значно краще вправлявся в математиці, ніж у риториці. А от якби збентеження, страх, погана пам’ять і цілковита відсутність уяви не вступили проти нього в змову, він мав би відповісти десь так: «Коли я був маленьким і мене якось лишили на певний час у тітоньки, вона наказала мені не чіпати банку з вершками і те пе, і поставила цю банку на найвищу полицю в коморі; а коли вона вийшла, я взяв табуретку, й поліз туди, і не помітив, як вона повернулася; а банку дістати як слід я не зміг, і банка впала й розбилася, і тут тітка відчинила двері й подивилася на мене — і оце й був той самий погляд. Але найгірше, що відьми явно про все це знали».

— Неприємно, — повторив герцог.

— Так, сер.

Герцог побарабанив пальцями лівої руки по бильцю трону. Збирач податків кашлянув іще раз.

— Ви ж… Ви ж не відправите мене до них знову? — спитав він.

— М-м-м? — спитав герцог. Він роздратовано махнув рукою. — Ні, ні. В жодному разі. Просто дорогою назад зайди до ката. Скажи, нехай підбере тобі щось на свій смак.

Податківець вдячно подивився на володаря і зігнувся в поклоні.

— Так, сер. Миттю, сер. Дякую, сер. Ви дуже…

— Так, так, — відсутньо сказав лорд Шельметь. — Можеш іти.

Герцог лишився в неосяжному залі сам. Знову починало дощити. Раз у раз на підлогу звалювався шматок розмоклої штукатурки, а стіни потріскували, дедалі більше вгрузаючи в землю. В повітрі панували застійні запахи з льохів.

О боги, він ненавидів це королівство.

Воно було крихітним: лише сорок миль у довжину і з десяток миль у ширину, і майже вся його площа була вкрита неприступними горами з льодисто-зеленими схилами і гострими, як кинджали, хребтами, або ж густими непролазними лісами. Як таке маленьке королівство могло таїти в собі такі великі проблеми?

Чого він не міг до пуття проаналізувати, то це відчуття, що королівство мало ще й якийсь інший вимір. І географія цього виміру була куди багатшою.

Він встав і пройшов до балкону, що відкривав незрівнянний вид на ліс. Раптом йому здалося, що ліс теж на нього дивиться.

Він відчував себе приниженим. Це було дивно, бо народ не опирався його владі. Тутешній народ, схоже, взагалі не мав звички всерйоз опиратися хоч чому-небудь. Той же Веренц був по-своєму популярний, і на похорон зібралася чимала юрба: Шельметь пригадав цілі ряди сумних облич. І ці обличчя не мали тупого виразу, зовсім ні. Але була в них якась самозаглибленість, ніби справи королів насправді не мали для них особливого значення.

Це дратувало його майже так само, як ліс. Якби зараз спалахнув добрячий бунт, це було б… адекватніше. Можна було б вирушити в каральний похід, перевішати купу людей, відбувся би злам, такий необхідний для творення пристойної держави. В долинах піддані на копняка відповідали копняком. А тут, у горах, після копняка відступали й терпляче чекали, поки в тебе не відвалиться нога. Як можна увійти в історію, пануючи над таким народцем? Утискати їх було б усе одно, що утискати матрац.

Аби продемонструвати всім, із ким вони тепер мають справу, він уже підняв податки та спалив кілька сіл. Це не справило жодного помітного ефекту.

І ще ці відьми. Вони не давали спокою його думкам.

— Блазню!