Віщі сестри

Г’юл видерся на краєчок вузького ліжка.

— Так, кумедна це штука — сни, — зауважив він.

— Цей був не дуже кумедний.

— Та я взагалі. От, наприклад, мені вчора наснився низенький кривоногий чоловічок на якійсь дорозі. Він мав чорний капелюх і переставляв ноги так, ніби в нього були повні черевики води.

Томджон ввічливо кивнув.

— Так, і?..

— Ну, і все. Більше нічого. Він крутив на ходу невеличким ціпком, і, знаєш, це було неймовірно…[45]

Гномів голос затих. На обличчі Томджона лежав той вираз легкого ввічливо-поблажливого подиву, який, як неодноразово переконувався гном, не означав для співрозмовника нічого доброго.

— Словом, цікаво було, — промимрив Г’юл неначе сам до себе.

Він розумів, що ніколи не переконає в цьому колег. Вони свято вірили, що будь-який номер без вершкового торта нічого не вартий.

Томджон звісив ноги з ліжка і потягнувся по штани.

— Не хочеться мені більше спати, — сказав він. — Котра година?

— Вже по опівночі, — сказав Г’юл. — І ти ж знаєш, що твій батько каже, коли ти надто пізно лягаєш.

— Я ж і не лягаю, — відповів Томджон, взуваючи черевики. — Це я просто рано встаю. Рано вставати корисно для здоров’я. А потім я збираюся піти й випити чого-небудь корисного для здоров’я. Можеш скласти мені компанію, — додав він, — заодно й приглянеш за мною.

Г’юл недовірливо поглянув на нього.

— Що твій батько каже про випивку, ти маєш знати теж, — сказав він.

— Аякже. Наприклад, що замолоду він не вилазив із запоїв. Квасив пиво діжками до п’ятої ранку, а дорогою додому бив вікна. За його словами, він був справжнім шибайголовою — не те що нинішні вайла, які «й чекушку без закуски не подужають».

Томджон підійшов до дзеркала, поправив камзол і додав:

— Знаєш, Г’юле, по-моєму, серйозність набувається лише з роками. Як варикозні вени, наприклад.

Г’юл зітхнув. Томджон мав феноменальний талант до нетактовних жартів.

— Гаразд, — сказав він. — Але лише по кухлику. І в якомусь пристойному закладі.

— Обіцяю, — Томджон одягнув прикрашений пером капелюх. — Між іншим, а як це — «квасити»?

— Гадаю, це коли проливаєш більше, ніж п’єш, — сказав Г’юл.

Якщо вода річки Анк була куди густішою і самовпевненішою, ніж вода пересічної річки, то атмосфера в «Латаному барабані» традиційно була значно напруженішою, ніж за його стінами. Не кажучи вже про повітря всередині, яке нагадувало сухий туман.

Томджон та Г’юл стали свідками того, як ця атмосфера вихлюпується за межі шинку. Коли вони підійшли до дверей, ті розчахнулися, і їх проминув якийсь чолов’яга. При цьому землі він торкнувся тільки після удару об стіну будинку навпроти.

За ним з дверей з’явився велетенський троль, винайнятий власниками для забезпечення видимості порядку, й виволік ще два безвільних тіла, які й кинув на бруківку, подарувавши їм наостанок по копняку в м’які місця.

— О, мабуть, це і є шибайголівство, як гадаєш? — спитав Томджон.

— Схоже на те, — буркнув Г’юл.

Він здригнувся. Шинки викликали в ньому ненависть, бо пияки, промахуючись по столу, раз у раз намагалися поставити кухлі йому на голову.

Поки троль, вхопивши одного з непритомних клієнтів, гупав його головою об бруківку в спробах витрусити сховані цінності, Томджон та Г’юл чим хутчіш проскочили всередину.

Пити в «Барабані» було все одно що дайвінгувати в болоті, хіба що в болоті алігатори не порпаються у ваших кишенях перед тим, як вас з’їсти. Поки новоприбулі пробиралися через натовп до стійки, їх супроводжували дві сотні очей, сотня ротів припинили пити, лаятися чи просити пощади, і дев’яносто дев’ять брів здійнялися в спробі їхніх власників зрозуміти, підпадають прибульці під категорію А (тих, кого треба боятися) чи B (тих, кого треба залякати).

Томджон прокладав собі дорогу через натовп так, ніби цей натовп був його власністю, і з притаманною юності гарячкуватістю ляснув по шинквасу долонею. До рис, які сприяли виживанню в «Латаному барабані», гарячкуватість не належала.

— Дві пінти найкращого пива, хазяїне, — сказав він. Його інтонації було прораховано настільки старанно, що господар, на свій власний подив, почав наповнювати перший кухоль ще до закінчення фрази.

Г’юл обережно роззирнувся. Праворуч сидів гігантського зросту бородатий чоловік з комплекцією одразу кількох биків і такою кількістю ланцюгів, що вистачило б для швартування бойового корабля. До гнома обернулося обличчя, схоже на порослий волоссям будівельний майданчик.

— Ти гля, — сказало воно. — Це ж довбаний садовий пеньок[46].

Г’юл похолов. За всього космополітизму мешканців Анк-Морпорка, їхнє ставлення до представників негуманоїдних рас було однозначно-прохолодним — тобто зводилося до удару цеглиною по голові та скидання тіла в річку. Звичайно, це не стосувалося тролів, бо складно демонструвати расову нетерпимість щодо семифутової істоти, здатної прогризти стіну — принаймні демонструвати хоч трохи довго. А от істоти зростом заледве три фути були наче створені для дискримінації.

Велетень дав гномові легкого потиличника.

— А де твій вазон?

Бармен поставив кухлі на брудний шинквас і підштовхнув їх.

— Ось, будь ласка, — сказав він кривою посмішкою. — Пінта і півпінти.

Томджон розтулив був рота, але Г’юл щосили копнув його під коліно. Не звертати уваги, не звертати уваги, єдиний варіант — змитися звідси якнайскоріше…

— А маленький гостроверхий капелюшок? — продовжував бородань.

Розмови навколо стихли. Схоже, починалася безкоштовна розвага.

— Я питаю, де твій капелюшок, телепню!

Бармен взявся за всіяний цвяхами терновий кийок, який про всяк випадок мешкав у сховку під шинквасом, і сказав:

— Е-е-е…

— Я розмовляю з оцим садовим пеньком!

Здоровило підняв свій кухоль і акуратно вилив рештки свого пійла просто на голову гнома. Той не сказав ані слова.

— Я сюди більше ні ногою, — пробурмотів розчарований таким довготерпінням здоровило. — Мало того, що сюди пускають мавп — але пігмеї…

Тиша в шинку раптом стала такою мертвою, що шкрябання ніжок стільця по підлозі здалося гучним, ніби труби Судного дня. Всі очі повернулися до протилежного кутка залу, де перебував єдиний завсідник «Латаного барабана», віднесений до категорії С.

Те, що Томджон прийняв було за безформний мішок, раптом випростало пару рук, а потім — ще одну пару рук, які, очевидно, росли в нього замість ніг. До агресивного бороданя повернулося сумне, посмуговане шрамами обличчя, оповите такою ж меланхолійністю, як мільйони років еволюції. У вигляді його зубів не було вже й геть нічого смішного.

— Е-е-е… — повторив бармен, сам лякаючись відлуння свого голосу в цій тиші прадавнього лісу. — Ти ж не хотів нікого образити? Тобто мавп? Правильно ж?

— Що це ще в біса таке? — прошепотів Томджон.

— Здається, орангутан, — тихо відповів Г’юл. — Людиноподібна мавпа.

— Мавпа є мавпа, що з неї взяти, — прогув тим часом бородань, і кілька найкмітливіших відвідувачів похапцем рушили до виходу. — Та хрін з тими мавпами — а от оцей довбаний садовий пеньок…

Г’юлів кулак ударив його точно в пах.

Гноми мають репутацію небезпечних бійців. Нічого дивного, адже йдеться про расу, яка обожнює сокири і в будь-яку битву йде ніби на змагання зі швидкісного повалення дерев.

Але той факт, що Г’юл роками вправлявся з пером замість молота, позбавив його удар помітної спиняльної сили. І тут би гномові кінець, якби в ту саму мить, коли бородань, лаючись, вихопив меч, пара шорстких невеликих долонь не вирвала зброю і миттю не зігнула її навпіл — причому без особливих зусиль[47].

Гігант загарчав і обернувся, але вкрита рудою шерстю рука, схожа на два зв’язані гумовими стрічками держаки від мітел, зробила складний рух у повітрі й зіткнулася з його щелепою.

Хуліган підлетів на кілька дюймів і приземлився на сусідній стіл.

Зазначений стіл негайно врізався в інший стіл, а також перекинув пару лав. Це стало достатнім стимулом для давно вже назрілої бійки — тим паче що в залі знайшлися кілька друзів постраждалого бороданя. Втім, нападати на орангутана, який неквапом узяв з полиці якусь пляшку і акуратно зніс її дно об кут шинкваса, ніхто чомусь не рвався.

Відтак заводії бійки почали просто лупцювати всіх навколишніх — у цілковитій відповідності з вимогами етикету на подібних масових заходах.

Г’юл, не пригинаючись, ковзнув під стіл і потягнув за собою Томджона, який з цікавістю спостерігав за новою для себе виставою.

— То ось воно яке, шибайголівство! А я собі думав-думав…

— Гадаю, добре було б забратися звідси, — твердо мовив гном замість відповіді. — Поки тут, як би це його сказати, не трапилося нічого поганого.

На стіл, під яким вони переховувалися, гупнулося щось важке. Почувся брязкіт пляшок.

— Як гадаєш, це вже зовсім шибайголівство, чи ще тільки баламутство? — із захватом спитав Томджон.

— Ще хвилина, хлопче, і це буде смертовбивство!

Томджон кивнув і вискочив назад у самісіньку катавасію. Г’юл почув, як він гупнув чимось по шинквасу і закликав до тиші.

Гном нажахано схопився за голову.

— Та ж не… — почав він.

Однак заклик до тиші був настільки рідкісною подією під час подібної бійки, що Томджон і справді її добився. А потім наповнив.

Почувши хлопців голос, сповнений упевненості й першокласних інтонацій, гном ледь не підстрибнув на місці.

«Брати мої! Так, кожного між вас я братом зву, якщо цієї ночі…»

Гном вистромив голову зі свого сховку й побачив Томджона, який стояв на стільці згідно з усіма приписами для декламаторів, з піднятою вгору правицею. Решта відвідувачів шинку позастигали з піднятими кулаками, прикипівши поглядами до хлопця.

Трохи нижче стільниці вуста Г’юла ворушилися абсолютно синхронно з Томджоновими губами, з яких злітали знайомі гному слова. По хвилі він наважився визирнути ще раз.

Розбишаки випросталися, опустили кулаки, обсмикнули туніки й сором’язливо подивилися один на одного. Багато хто навіть став «струнко».

Г’юл і то відчув мороз по шкірі — а він же сам написав ці рядки. Кілька років тому він вгробив на них півночі, бо Вітолер наказав додати в третій дії «Короля Ланкрського» тексту ще на п’ять хвилин.

— Нашкрябай щось бадьоре, — сказав він тоді. — Ну, розумієш, щось духопідйомне. Щоб у наших друзів на галерці завирувала кров і побіліли пальці. А ми якраз встигнемо перемінити декорації.

Попервах Г’юл дещо соромився цієї п’єси. Він дуже підозрював, що знаменита битва при Морпорку була просто штовханиною пари тисяч загрузлих в болоті чоловіків, які відправляли один одного в небуття за допомогою іржавих мечів. Що сказав останній король Анку купці обірваних і стомлених воїнів, які знали, що супротивник перевершує їх числом, позицією та здібностями воєначальників? Мабуть, щось полум’яне, рвучке, щось таке як ковток бренді для вмираючого; без логіки, без аргументів — просто слова, які потрапляли безпосередньо у стомлений мозок і підіймали людину на ноги.

Тепер він наочно переконався в ефекті цих слів.

Йому почало здаватися, що стіни розтанули і навколо лежать оповиті холодним туманом болота та тиша, яку порушують лише нетерплячі крики стерв’ятників…

І цей голос.

Ці слова написав Г’юл, вони належали йому, ніякий напівбожевільний король нічого подібного не говорив. Він, Г’юл, написав усе це, щоб заповнити паузу, протягом якої за лаштунками на сцену витягнуть замок, зроблений з натягнутої на раму мішковини — але цей голос змітав зі слів вугільний пил і сповнював приміщення алмазами.

«Я створив ці слова, — подумав Г’юл, — але вони не належать мені. Вони належать йому.

Досить просто поглянути на цих людей. Ні в кому з них не знайдеш і крихти того, що зазвичай звуть патріотизмом — але якби Томджон закликав, вони просто зараз пішли б на штурм палацу Патриція. І, можливо, навіть перемогли б.

Лишається тільки сподіватися, що цей голос не потрапить у погані руки…»

Щойно розпечене до білого відлуння останніх слів розкотилося в головах слухачів, гном прийшов до тями, вибрався зі свого сховку і штовхнув Томджона під коліно.

— Тепер забираймося, бовдуре, — прошепотів він, — доки їх не попустило.

Він рішуче вхопив хлопця за руку, сунув остовпілому барменові пару контрамарок і поквапився до виходу. Спинилися вони тільки на вулиці.

— По-моєму, я непогано виступив, — сказав Томджон.

— Аж занадто.

Хлопець потер долоні.

— Твоя правда. Куди йдемо далі?

— Далі?

— Ніч іще тільки починається!

— Ніч уже закінчується. А починається день, — поспішно сказав гном.

— Все одно я не хочу додому. Тут немає якогось спокійнішого місця? Ми ж і по ковточку зробити не встигли.

Г’юл зітхнув.

— Я чув про тролеві таверни, — сказав Томджон. — Десь у Затінках[48] такі є. Хотів би я побувати в тролевій таверні.

— Хлопче, вони тільки для тролів. Там наливають рідку лаву, подають гальку зі спеціями, а грають важкий метал.

— А гномові бари?

— Не варіант, — гаряче заперечив гном. — До того ж тобі довелося б сидіти там нагинці.

— Наливайки для нижчого класу, еге ж?

— Гаразд, подивися на це так: як довго ти зміг би горланити пісні про золото?

— «Це жовте, це дзвенить і можеш за нього все купити ти», — видав Томджон для експерименту. Вони проштовхувалися крізь заюрмлену площу Розбитих місяців. — Секунди чотири.

— Отож. А на п’ятій годині поспіль це вже трохи приїдається.

Г’юл з похмурим виразом обличчя копнув ногою бруківку. Коли вони заїжджали до цього міста попереднього разу, він навідався до кількох гномових барів — і йому там не сподобалося. Його земляки, які на батьківщині не робили нічого небезпечнішого за добування залізної руди та полювання на невеликих звірів, у місті відчували необхідним не вилазити з кольчуг, не виходити з дому без сокири на поясі і брати імена на кшталт Тімкін Вирвидуб. І ніхто не міг змагатися з міським гномом у вмінні квасити. Часом гном примудрявся спустошити весь кухоль так, що до горлянки не потрапляло ані краплі.

— Так чи так, — продовжив Г’юл, — тебе все одно звідти викинули б. За нонконформізм. Бо насправді текст пісні про золото такий: «Золото, золото, золото, золото, золото, золото».

— А приспів?

— «Золото, золото, золото, золото, золото», — відповів Г’юл.

— Е, ти пропустив ще одне «золото».

— Таким от неправильним гномом я виріс.

— Ну не те щоб «виріс», садовий пеньок, — усміхнувся Томджон.

Гном тихо зашипів крізь зуби.

— Вибач, — поспішно сказав Томджон. — Просто батько…

— Я знайомий з твоїм батьком не перший день, — перервав його Г’юл. — Ми не один пуд солі разом з’їли, і, хай мені грець, не раз бувало так, що крім солі їсти більше було нічого. До того, як тебе… — він затнувся. — Словом, усяке було, — промимрив він. — От я й кажу, що… кожен є тим, ким він є.

— Так. Вибач ще раз.

— Розумієш, справа в тому… — гном раптом зупинився перед початком темної алеї. — Ти нічого не чув?

Обоє втупилися в темряву, вкотре видаючи в собі провінціалів. Морпоркці не спиняються роздивитися темну алею, якщо звідти чутно підозрілі звуки. А коли бачать якусь штовханину, не кидаються на допомогу — принаймні на допомогу тому, хто обрав не той бік важкого черевика. Також вони в жодному разі не кричать: «Агов!». І вже точно не дивуються, якщо зловмисники, замість панічної втечі, починають розмахувати перед ними якимись картками.

— Що це таке? — спитав Томджон.

— Це ж блазень! — вигукнув Г’юл. — Вони пограбували блазня!

— «Ліцензія грабіжнека»? — спитав Томджон, впритул роздивляючись картку.

— Достоту так, — сказав ватажок трійці нападників. — Тільки ви на нас не розраховуйте, бо ми вже йдемо по домах.

— Угу, — підтвердив один з його колег. — Це все через ці, як їх, квоти.

— Але ви його побили!

— Та ладно, тіки трохи. Це навіть і не биття.

— Це типу ногами по спині поплескали, — додав третій грабіжник.

— Баш на баш. Знаєте, як він Рона з правої навернув?

— Ага. Ніякого поняття в чоловіка.

— Ах ви ж безсердечні… — почав був Г’юл, але Томджон застережно поклав йому руку на голову.

Він перевернув картку. На звороті було написано:

«Дж. Г. «М’якоступ» Боґґіс та небожі

Крадіжки на Замовленя

«Стара Фірма» (з вами з 1789 р.)

Всі типи крадіжок, проффесійно і конфеденційно

Порядок у обкрадених приміщенях

Виклик 24 години на добу

Крадіжки всіх розмірів

СТАВАЙТЕ ПОСТІЙНИМ КЛІЄНТОМ»

— Схоже, все оформлено як слід, — неохоче вимовив Томджон.

Від подиву Г’юл відпустив жертву нападу, якій саме допомагав зіп’ятися на ноги.

— Як слід?! — заволав він. — У грабіжників?

— Звичайно, ми випишемо йому квитанцію, — сказав Боґґіс. — Та хай ще тішиться, що він саме нам трапився. Новачки часом взагалі без поняття бувають.[49]

— Свинопаси, — погодився хтось із племінників

— І скільки ж ви з нього зняли? — спитав Томджон.

Боґґіс витягнув з-за пояса блазневий гаманець, розв’язав його і зблід.

— А щоб тебе, — промимрив він.

Племінники обступили його з трьох боків.

— Ось тобі й маєш.

— Отаке вже вдруге в цьому році, дядьку…

Боґґінс глипнув на жертву.

— Звідки ж я знав? Ну от звідки? Тобто гляньте на нього — чого ви чекали? Кількох мідяків, ясен пень! Ми б на нього і уваги не звернули, якби він нам сам по дорозі додому не трапився. Ото воно так і виходить — для інших постаралися.

— То скільки він мав? — повторив Томджон.

— Та тут доларів сто сріблом, — простогнав Боґґінс, розмахуючи гаманцем. — Це ж не мій рівень. Не мій клас. Мені таких грошей не можна і в руки брати: щоб стільки з когось зняти, треба бути в Гільдії адвокатів чи в чомусь подібному. Я перевищив квоту, отакі справи.

— То просто поверни йому гроші, — здивувався Томджон.

— Та я ж йому квитанцію виписав!

— А на них, цей-во, номери, — пояснив наймолодший з племінників. — І потім Гільдія їх, як його, звіряє…

Г’юл схопив Томджона за руку.

— Вибачте, ми на хвилинку, — кинув він засмученому злодієві й потягнув Томджона на інший бік алеї.

— Так, поясни-но, — сказав він. — Хто з нас з’їхав з глузду? Вони? Я? Ти?

Томджон пояснив.

— То це законно?

— До певної міри. Дивовижно, еге ж? Мені це один чоловік у пабі колись розтлумачив.

— І оце вони бідкаються, що відібрали забагато?

— Еге ж. Я так розумію, їхня Гільдія ці речі контролює дуже суворо.

Жертва пограбування, що висіла в них на руках, застогнала. Почулося якесь дзеленчання.

— Приглянь за ним, — сказав Томджон. — Я все владнаю.

Він підійшов до грабіжників. Ті були дуже стурбованими.

— Ну-у-у, — промимрив Боґґінс так, ніби його увазі запропонували нову теорію виникнення Всесвіту, — але ж квитанція… Ми маємо її заповнити — дата, місце, підпис, усе таке…

— Мій клієнт схильний вважати, що насправді ви пограбували його на, припустімо, п’ять мідяків, — змовницьки продовжував Томджон.

— Дідька лисого! — закричав блазень, який почав приходити до тями.

— Зазначена сума включає два мідяки за поточним курсом, три мідяки на покриття транспортних витрат, оплату за… е-м-м…

— …амортизацію засобів виробництва, — підказав Боґґінс.

— Саме так.

— Все чесно, — Боґґінс поглянув поверх Томджонової голови на блазня, який був уже цілком притомний — і вкрай розлючений. — Все цілком чесно, — повторив він гучніше. — Справжня дипломатія. Дуже вам вдячний.

Він подивився на Томджона.

— Може, замовите що-небудь, сер? — поцікавився він. — Тільки скажіть. У цьому сезоні в нас є нова пропозиція по завданню тяжких тілесних. Практично безболісно, ви майже нічого не відчуєте.

— Навіть подряпин не буде, — додав старший племінник. — До того ж ви можете самі обрати, яку частину тіла вам пошкодять.

— Гадаю, в цьому плані у мене вже є давні надійні зв’язки, — тим самим змовницьким тоном відгукнувся Томджон.

— А. Що ж. Тоді нема питань. На все добре.

— Лишається тільки, — додав Томджон, коли грабіжники вже зробили перші кроки, — узгодити питання гонорару за посередницькі послуги.

Над Анк-Морпорком остигав сірий попіл ночі. Томджон та Г’юл сиділи один навпроти одного в своїх апартаментах і рахували гроші.

— За моїми підрахунками, три срібних долари та вісімнадцять мідяків чистого прибутку, — сказав Томджон.

— Це було неймовірно, — сказав блазень. — Я про те, як вони запропонували зайти до них додому і взяти ще грошей після того, як ви виголосили їм промову про права людини.

Він узяв ще трохи мазі від синців і знову помастив ґулю на голові.

— А наймолодший аж заплакав, — додав він. — Неймовірно.

— Це загоїться, — сказав Г’юл.

— То ви справді гном?

Г’юл не почувався готовим заперечувати.

— А ви справді блазень, — сказав він.

— Авжеж. Ви за дзвіночками вгадали, так? — стомлено сказав блазень, потираючи ребра.

— І за дзвіночками теж.

Томджон, скривившись, копнув Г’юла по нозі під столом.

— По правді кажучи, я вам дуже вдячний, — промовив блазень. Він звівся на ноги й скривися від болю. — І я хотів би вам якось віддячити. Тут ще відчинені які-небудь шинки?

Томджон підвів його до вікна і вказав углиб найближчої вулиці.

— Бачите всі ці вивіски? — спитав він.

— О, матінко моя. Їх тут море.

— Саме так. А оту, із синьо-білим знаком, бачите?

— Та наче бачу.

— Ну так ось, наскільки мені відомо, це єдиний в околицях шинок, який хоч іноді зачиняється.

— Тоді уклінно прошу вас пригоститися зі мною. Це найменше, що я можу для вас зробити, — нервово сказав блазень. — Не сумніваюся, ваш маленький друг теж не проти чого-небудь вквасити.

Г’юл стиснув пальцями край столу і розкрив був рота…

Але нічого не сказав.

Забувши стулити рота, він заклякло дивився на постаті актора та блазня.

— Все гаразд? — поцікавився Томджон.

Г’юл відвів погляд. Сьогодні він явно перевтомився.

— Привиділося, — пробурмотів він і додав: — А випити я б і справді випив. Навіть добряче наквасився б.

Справді, подумав він, навіщо опиратися?

— А може, ще й добряче заспівав би, — завершив він.

— А як, г’к, наступ-пне сл-лово?

— Нач’, зол-лото.

— А.

Г’юл, похитнувшись на стільці, зазирнув до свого кухля. Схоже, сп’яніння й натхнення виявилися несумісними.

— І ти п-пропустив од-дне «золото», — додав він.

— Де? — здивувався Томджон.

На його голові красувався блазнів ковпак.

Г’юл подумав.

— Зд-дається, — вимовив він, намагаючись зосередитися, — д-десь між «золото» і «золото». І, зд-дається, — він знову зазирнув до пустого кухля. Видовище навіювало всесвітню тугу. — З-здається…

Він здався і по паузі сказав:

— Здається, я б іще трохи вип-пив.

— Я зап-плачý, — сказав блазень. — І навіть не зап-плáчу. Ха-ха.

Він спробував підвестися і врізався головою в стелю.

У напівмороці залу з десяток рук міцніше вхопилися за держаки десятка сокир. Та частина Г’юлового «я», що залишалася тверезою (і з жахом спостерігала за іншою частиною), змусила його заспокійливо помахати в напрямку насуплених у напівтемряві брів.

— В-все гаразд, — повідомив він у простір. — Б-без образ. Просто він, як його, ід-діот. Т-тобто блазень. Дуже веселий б-блазень з цього, як його…

— З Ланкру, — підказав блазень і важко всівся на шинквас.

— Точ-чно. Десь біля цього, як його, н-не вимовиш… Геть не вміє п-поводитися. У них там якось неб-багато гн-номів.

— Ага, — сказав блазень, обхоплюючи голову руками. — У мене вдома їх низький відсоток.

Хтось поплескав Г’юла по плечу. Обернувшись, він побачив залізний шолом, а під ним — вкрите щетиною нерівне обличчя.

Власник обличчя багатозначно погойдував метальною сокирою.

— Ти б ото порадив своєму другові трохи менше веселитися, — запропонував він. — А то розважатиме демонів у пеклі!

Г’юл спробував краще роздивитися його крізь завісу алкогольного туману.

— Т-ти хто? — нарешті спитав він.

— Бийшолом Буревій, — сказав гном, ляснувши себе по обтягнутих кольчугою грудях. — І я кажу, що…

Г’юл придивився пильніше.

— Та ж я т-тебе знаю, — сказав він. — У тебе косметична фабрика на Замикацькій вулиці. Тільки минулого тижня я в тебе купив добру партію гриму…

Обличчям Буревія промайнула тінь паніки. Він перелякано схилився над столом.

— Тихше, ну тихше ж, — прошепотів він.

— Згадав, фабрика називається «Ельфійські парфуми та рум’яна»! — радісно продовжив Г’юл.

— Дуже якісний товар, — додав Томджон, намагаючись втриматися на крихітній лаві. — Особливо «Машкара трупно-зелена номер 19». Батько каже, що т-такої більше ніде не знайдеш. Перший клас.

Гном розгублено зважив сокиру в руці.

— Гм, ну… — сказав він. — Ох. Так. Ну… Дякую. Майте на увазі — у нас добірні інгредієнти…

— А оцим їх подрібнюють? — безневинно поцікавився Г’юл, вказуючи на сокиру. — Чи ти сьогодні вихідний?

Брови Буревія сповзлися докупи, ніби пара тарганів для секретної розмови.

— Ви ж із театру, еге ж?

— Точно, — підтвердив Томджон. — Мандрівні актори. Тобто зараз осілі, — виправився він. — Тільки, ха‑ха, сідалище моє постійно зісковзує.

Гном полишив сокиру й сів на сусідню лаву. Його обличчя раптом запроменіло ентузіазмом.

— Ходив до вас минулого тижня, — повідомив він. — Збіса сподобалося! Показували про дівчину і хлопця, але її віддали за того старого, а про того хлопця сказали, що він помер, то вона чахла-чахла та й отруїлася, а потім виявилося, що той чоловік був зовсім іншим, але не міг їй сказати, тому що…

Гном замовк і висякався.

— Словом, усі померли, — підсумував він. — Так трагічно — не посоромлюся зізнатися, що я всю дорогу додому ридав. Ця дівчина була така бліда…

— «Номер 19» і шар пудри, — життєрадісно сказав Томджон. — І трохи тіней під очима.

— Га?

— Ну й пару згорнутих хустинок під жакет, — додав Томджон.

— Про що він? — розгублено спитав гном, звертаючись до високоповажної, хай би як неоднозначно це зараз не звучало, публіки.

Г’юл усміхнувся у свій кухоль.

— Хлопче, а цитони-но їм монолог Ґреталіни, — сказав він.

— Завиграшки.

Томджон рвучко встав, сильно вдарився головою об стелю, знову сів і врешті-решт у вигляді компромісу став навколішки. Притиснувши руку до того місця, де за іншого поєднання хромосом міг би бути бюст, він розпочав:

— «Неправду кажуть, ніби зараз літо…»

На кілька наступних хвилин гноми в шинку затамували дихання. Хтось упустив сокиру, й на нього дружно зашикали.

— «…і тане сніг. Навіки прощавай», — завершив Томджон. — Випиваю отруту, перевалююся через мур, швидко спускаюся приставною драбиною, змінюю сукню на костюм Другого комічного герольда, виходжу на сцену з лівого боку. «Усі сюди, шановне товариство…»

— Досить-досить, — неголосно кинув Г’юл.

Кілька гномів рюмсали, затуляючи обличчя шоломами. По всьому шинку чулося моргання.

Буревій промокнув очі кольчужним носовичком.

— Це найсумніші слова, які я коли-небудь чув, — сказав він, піднімаючи очі на Томджона. І завмер, вражений раптовим осяянням.

— Чекай-но, але ж це чоловік! — він штовхнув Г’юла ліктем. — А я ж ледь не закохався в ту дівчину на сцені! Він часом ельфам не рідня?

— Чистокровна людина, — запевнив Г’юл. — Я й батька його знаю.

Він ще раз подивився на блазня, який з роззявленим ротом слухав діалог гномів, і перевів погляд на Томджона.

«Та ні, — подумав він. — Збіг».

— Це називається акторською майстерністю, — продовжив він. — Хороший актор може здатися ким завгодно, розумієш?

Він фізично відчував погляд блазня на своїй потилиці.

— Так, але вдягатися як жінка — це трохи… — з сумнівом почав Буревій.

Томджон скинув черевики й опустився колінами на них так, що його обличчя опинилося на одному рівні з гномовим. Кілька секунд юнак уважно придивлявся, після чого його риси почали мінятися — і перед очима присутніх постали двоє Буревіїв. Хоча один з них стояв на колінах і був поголений.

— «Усі сюди, шановне товариство», — сказав Томджон Буревієвим голосом.

Для присутніх гномів з їхнім простецьким почуттям гумору це був вибуховий жарт. Вони скупчилися довкола гнома та Томджона. Г’юл раптом відчув обережний доторк до свого плеча.

— То ви обоє з театру? — спитав уже майже тверезий блазень.

— Ну так.

— Значить, я подолав ці п’ятсот миль саме для зустрічі з вами.

Якби Г’юл описував подальші події в стилі своїх приміток до текстів п’єс, там значилося б: «Пізніше того ж дня».

Стукіт молотків з колиски риштування, в якій стрімко ріс «Дискум», вгвинчувався в одне вухо гнома і чимдуж вилітав з іншого. Він усвідомлював, що пам’ятає, як гноми раз у раз ставлять їм по кухлю, а в паузах Томджон втілюється у все нових і нових персонажів. Потім, з подачі Буревія, всі гуртом перемістилися в інший бар, тоді — в хапонську забігайлівку… А далі все тонуло в тумані.

Як виявилося, він таки не був досить вправним у квасінні: в рота все-таки потрапляло забагато випивки. Судячи з наявного зараз присмаку в цьому роті, не промахнулося і якесь слабе на сечовий міхур нічне створіння.

— Ти впевнений, що впораєшся? — спитав Вітолер.

Г’юл поцмакав губами в надії позбутися гидкого присмаку.

— Думаю, так, — сказав Томджон. — Принаймні як ідея — це було цікаво. Лихий король, що править за допомогою злих відьом. Бурі. Сповнені примар ліси. Істинний спадкоємець трону. Двобій не на життя, а на смерть. Блиск кинджала. Ґармирдер і ґвалт. Злий король гине. Добро торжествує. Радісний передзвін.

— Можна влаштувати дощ із трояндових пелюсток, — промовив Вітолер. — Я знаю одного чоловіка, який продасть їх майже за собівартістю.

Обоє подивилися на Г’юла, який задумливо барабанив пальцями по лавці. Вже за мить усі троє дивилися на торбинку зі сріблом, яку блазень перед тим вручив гномові. Цієї торбинки вже вистачило б на завершення будівництва «Дискума». А блазень же натякнув, що буде більше. Ось вони які — приватні пожертви.

— То ти це зробиш? — повторив Вітолер.

— Та можна, — сказав Г’юл. — Але… Гм, не знаю…

— Коли що, я не хотів би на тебе тиснути, — сказав Вітолер.

Три пари очей знову спинилися на торбинці зі сріблом.

— Усе це справді трохи підозріло, — погодився Томджон. — Тобто блазень-то людина пристойна. Але ідею свою він викладав… якось дивно. Слова говорили одне, а очі — щось інше. І в мене склалося враження, що правду говорять саме очі.

— З іншого боку, — поквапливо сказав Вітолер, — кому зашкодить ще одна п’єса? А воно того варте.

Г’юл підняв голову.

— Ти про що? — неуважно спитав він.

— Про сюжет[50], — відповів Вітолер.

Деякий час не чулося нічого, крім барабанного дробу гномових пальців. Торбина зі сріблом чомусь стала здаватися більшою. Вона наче поступово заповнювала всю кімнату.

— Воно того… — на диво голосно почав Вітолер.

— З моєї точки зору… — почав Г’юл.

Обоє замовкли.

— Вибач. Договорюй.

— Та нічого. Кажи вже.

— Я просто хотів сказати, що на будівництво «Дискума» нам грошей достатньо і так, — сказав Г’юл.

— Хіба що на стіни та сцену, — сказав Вітолер. — Але більше ні на що. Ні на ляди з пекла, ні на машини для богів з небес. Чи на платформу-барабан. Чи на механічні віяла для штучного вітру.

— Ми ж усе життя без них обходилися, — сказав Г’юл. — Пам’ятаєш старі добрі часи? Все, що ми мали — це дошки та трохи фарбованої мішковини. Зате скільки ентузіазму! Коли нам був потрібен вітер, ми створювали його самотужки, — він знову побарабанив пальцями. — Хоча, — тихо додав він, — нам не завадила б машина для зображення хвиль. Зовсім невеличка. У мене ж є ота ідея про те, як корабель налітає на рифи поблизу невідомого острова, і отам…

— Вибач, нічого не буде, — покрутив головою Вітолер.

— Але ж ми не раз збирали цілі натовпи! — здивувався Томджон.

— Звісно, хлопче. Звісно. Але ця публіка платила по півпенні. А майстри-механіки хочуть срібла. Якби ми хотіли стати заможними людьми… тобто персонами, — поспішно виправився він, — нам треба було б народитися теслями, — він засовався на стільці. — Я вже заборгував тролеві Хризофразу[51] більше, ніж слід було б.

Двоє колег втупилися в нього.

— Та ж він відриває боржниками руки й ноги! — вигукнув Томджон.

— Скільки ти йому винен? — спитав Г’юл.

— Та все гаразд, — поспішно відповів Вітолер. — Відсотки покривати я встигаю. Більш-менш.

— Чудово, але скільки ти винен в цілому?

— Одну руку й одну ногу.

На обличчях юнака та гнома відбився жах.

— Як ти міг бути настільки…

— Я зробив це для вас! Томджонові потрібно на велику сцену, він не має гробити здоров’я, ночуючи в халабудах і не маючи власного дому. А тобі, мій друже, давно час десь осісти й отримати в своє розпорядження усі ці ляди й… хвилювальні машини, чи як його там. Саме ви колись підбивали мене на всю цю справу, і я подумав, що ви маєте рацію. Не можна жити постійно в дорозі, даючи по дві вистави на день для купки селян, до яких потім доводиться підходити з простягнутим капелюхом. Яке майбутнє нам світило? Я подумав, що нам треба мати постійне місце для вистав, зі зручними місцями для поважних гостей, тих, хто не стане кидатися картоплинами в акторів. Я сказав — начхати на ціну! Я тільки хотів, щоб ви…

— Гаразд, гаразд! — скричав Г’юл. — Я напишу цю п’єсу!

— А я в ній зіграю, — додав Томджон.

— Майте на увазі, я нікого ні до чого не примушую, — сказав Вітолер. — Це ваш власний вибір.

Г’юл насуплено дивився у стіл. Він мусив визнати, що блазнева пропозиція мала свої привабливі сторони. Три відьми — це було чудово для будь-якого сюжету. Двох було би замало, а чотирьох — забагато… Ці три відьми могли б втручатися в людські долі й таке інше. Багато диму і зеленого освітлення. В сюжет з трьома відьмами можна включити що хочеш — аж дивно, що досі до цього ніхто не додумався.

— То ми кажемо цьому блазневі, що згодні, правильно? — спитав Вітолер, кладучи руку на торбинку зі сріблом.

Добряча буря, думав він тим часом, теж річ ніколи не зайва. І лінія привида, яку він сам же колись скоротив у «Потіш себе», заявивши, що вони не можуть дозволити собі муслін для савана. Можливо, вдалося б знайти місце і для Смерті. З юного Семерта вийшов би збіса хороший Смерть, потрібні тільки білила для обличчя та черевики на платформі…

— Звідки, кажете, він приїхав? — спитав Вітолер уголос.

— З Вівцескель, — відповів драматург. — Якесь маленьке королівство, про яке ніхто не чув. Звучить як я не знаю що.

— Неблизький світ.

— Я все одно хотів би поїхати, — сказав Томджон. — Я ж там народився.

Вітолер подивився в стелю. Г’юл втупився в підлогу. В цю мить усе було краще, ніж дивитися в очі один одному.

— Ти ж сам казав, — нагадав юнак. — Розповідав, що це було під час ваших виступів десь у горах.

— Так, але хіба ж я пам’ятаю, де саме, — пробурчав Вітолер. — Всі ці гірські містечка для мене — як дві краплі води. Ми більше часу переправляли халабуди через річки та витягали їх на пагорби, ніж грали на сцені.

— Я міг би взяти з собою декого з молодших, і ми з користю провели б літо, — сказав Томджон. — Відіграли б найкраще зі старого репертуару і ще легко встигли б повернутися до Дня душевного пундика. Ви б лишалися тут та стежили за будівництвом театру, а ми прибули б на відкриття.

Він лукаво посміхнувся батькові.

— Молоді це було б не зайве, — додав він. — Ти ж сам завжди кажеш, що дехто з молодих уявлення не має про справжнє акторське життя.

— Але Г’юл ще повинен написати п’єсу, — вказав Вітолер.

Гном мовчав. Його погляд не виражав нічого. За деякий час його рука зникла під камзолом і з’явилася зі стопкою паперу, а інша видобула звідкись з-за пояса маленьку закорковану пляшечку чорнила та жмуток гусячих пір’їн.

Так і не піднявши очей на колег, Г’юл розгладив аркуш, відкоркував пляшечку з чорнилом, занурив туди перо, потримав його над столом, споглядаючи аркуш як яструб у пошуках жертви, й почав писати.

Вітолер кивнув Томджонові.

Ступаючи якомога тихше, вони залишили кімнату.

Близько полудня туди принесли піднос із їжею та чистий папір.

Коли всі інші пили чай, їжа лишалася на місці. Паперу не було.

Кількома годинами пізніше один з учасників трупи повідомив, що, проходячи повз халабуду, чув вигуки «Не виходить! Не те!» — і звук удару, ніби щось пожбурили об стінку.

Під час вечері Вітолер почув крики з вимогою принести ще свічок та нагострити пір’їни.

Томджон спробував лягти рано, але сон прогнало відлуння мук творчості в сусідній кімнаті. Звідти чулося бурмотіння про балкони та трикляті машини для зображення хвиль. Потім запала тиша, яку порушувало лише невтомне рипіння пера.

Врешті-решт Томджон закуняв.

— Гаразд. Цього разу все готово?

— Так, Бабуню.

— Маґрат, розпалюй вогонь.

— Так, Бабуню.

— Тепер погляньмо…

— Я все записала, Бабуню.

— Дівчинко моя, не повіриш, я й сама вмію читати. Що тут у нас… «В коло всі, й що де знайшла, кидай кожна до котла…»[52] А це ще що таке?

— Есме, просто наш Джейсон вчора колов свиню.

— По-моєму, Ґіто, цих тельбухів стане на два непогані обіди.

— Бабуню!

— Я тільки кажу, що в Хапонії он люди голодують — вони б від цього носа не вернули… Та добре, добре. «Додавай зерна пшениці та насіння сочевиці»? А як же жаба?

— Бабуню, будь ласка! Ти все затримуєш. Ти ж добре знаєш, що Тітуня Пташко була категорично проти непотрібної жорстокості. Цілком годиться й рослинний білок.

— Тобто тритонів та філе василіска не буде теж?

— Не буде, Бабуню.

— А тигра тельбухів заклятих?

— А це є, ось тримай.

— Що це за фігня, даруйте мою хапонську?

— Тельбухи тигра. Наш Вейн купив їх у купця з далеких країв.

— Ти впевнена?

— Вейн у нього спеціально уточнив.

— Як на мене, це просто тельбухи, та й годі. Ну добре, добре. «Булькай, пихкай, чахкай, чан, хай іде туман-дурман…» Маґрат, чому казан НЕ БУЛЬКАЄ?

Томджон прокинувся в холодному поту. В кімнаті було темно. Надворі крізь звичний для цього міста туман пробивалося кілька зірок та чулися пересвистування і кроки нічних грабіжників, що пересувалися вулицями в своїх суворо законних справах.

В сусідній кімнаті панувала тиша, але в щілині під дверима він бачив відблиск свічки.

Він повернувся до сну.

На іншому березі набухлої ріки і собі прокинувся блазень. Йому все одно було непросто заснути, бо він зупинився в Гільдії блазнів — не за власним вибором, а через те, що герцог не видав йому грошей ні на що інше. Холодні стіни викликали забагато спогадів. Крім того, якщо добре прислухатися, можна було розібрати тихі схлипування та уривчасте скімлення зі сторони гуртожитку, де студенти з жахом споглядали за неухильним наближенням свого майбутнього.

Він збив тверду, ніби камінь, подушку й неспокійно приготувався заснути — заснути, і, можливо, бачить сни[53].

— Розігріти й помішувати, гм. Але не вказано, наскільки саме розігрівати і як довго помішувати.

— Тітонька Пташко радила перевіряти готовність, вливаючи дрібку варива в чашку з холодною водою, як роблять із патокою для ірисок.

— Як шкода, Маґрат, що ніхто з нас не прихопив на шабаш якої-небудь чашки!

— Есме, продовжуймо. Світанок ось-ось.

— Просто не звинувачуйте мене, якщо це не спрацює. «Мавпи шерсть і…» У кого мавпи шерсть? А, дякую, Ґіто. Щоправда, як на мене, це більше схоже на котячу шерсть — але проїхали. «Мавпи шерсть і мандрагора» — дуже здивуюся, якщо це справжня мандрагора — «черевика язичок»? Трішки гумору, я так бачу, еге ж?

— Швидше!

— Та добре, добре. «Крик сови і світлячок; хай булькоче казанок».

— А знаєш, Есме, це не так уже й несмачно.

— Це не для пиття, дуенья ти дурна!

Томджон різко сів на ліжку. Вони повернулися: ті самі обличчя, ті самі сварливі голоси, перекручені часом та простором.

Навіть коли він поглянув у вікно, за яким по місту розливалося світло нового дня, йому все ще вчувалося віддалене бурмотіння цих голосів, що поступово затихали, як відлуння грози…

— По-перше, тут явно якась помилка з язичком черевика.

— Все ще надто рідке. Може, досипати кукурудзяного борошна?

— Нема різниці. Або все спрацює, як слід, або ні…

Томджон встав і занурив обличчя в умивальник.

Г’юлову кімнату наче запечатали звуконепроникним матеріалом. Томджон вліз в одяг і обережно прочинив двері.

Всередині наче пройшов снігопад. Кутки було завалено чудернацькими заметами. Г’юл сидів посеред кімнати за своїм низьким столом і хропів, поклавши голову на стос паперу.

Томджон навшпиньки перетнув підлогу і підібрав перший-ліпший зіжмаканий аркуш. Розгладивши його, він прочитав:

«КОРОЛЬ. Гаразд, якщо я повішу корону ось на цей кущ, ви ж скажете мені, якщо хтось спробує її забрати?

ГАЛЕРКА. Аякже!

КОРОЛЬ. Тоді б мені оце знайти свою конячку…

(З-за скелі з’являється Перший вбивця).

ГЛЯДАЧІ. Ззаду!

(Перший вбивця ховається).

КОРОЛЬ. Негідники, вам аби посміятися зі старого королика…»

Далі все було щедро позакреслювано, а в одному місці красувалася велика чорнильна пляма. Томджон віджбурнув аркуш і навмання вибрав з купи пожмаканого паперу інший.

«КОРОЛЬ. Що бачу я? Передо мною качка ніж кинджал[54], спрямовано його від мене на мене дзьобом руків’ям у моїй руці?

ПЕРШИЙ ВБИВЦЯ. Повірте, мій королю, це не так. Неправда ваша!

ДРУГИЙ ВБИВЦЯ. Авжеж, мій пане, так воно і є. Ваша правда!»

Судячи з вигляду, цей аркуш жмакали особливо жорстоко. Одного разу Г’юл роз’яснив Томджонові свою теорію натхнення; схоже, цієї ночі на гнома натхнення лилося просто-таки зливою.

Вражений цим відкриттям потаємної сторони творчості, Томджон наважився й підняв третій фрагмент творчої поразки.

«КОРОЛЕВА. Ой, біда! Чиїсь я за дверима чую кроки! Можливо, це іде мій чоловік! Ховайся в гардероб та зачекай, допоки я скажу тобі тікати!

ВБИВЦЯ. Ой леле, але як же я піду — взяла мої пантофлі покоївка!

ПОКОЇВКА (відчиняючи двері). Архієпископ, ваша величносте.

СВЯЩЕНИК (з-під ліжка). Оце-то я попав.

(Загальний ґармирдер)».

Томджон укотре замислився, що таке «ґармирдер»; Г’юл полюбляв вставляти це слово в авторські примітки там і тут. Пояснювати юнакові, що це значить, гном категорично відмовлявся. Можливо, це було щось гномською.

Томджон підкрався до столу і вкрай обережно витягнув стопку паперу з-під голови Г’юла, хутко підклавши на це місце подушку.

Вгорі на аркуші було написано:

«Веренц Шельметь Ніч Дрібних Божеств Ніч Ножів Кинджалів Королів твір, Г’юла, театр Вітолера. Комедія трагедія у восьми п’яти шести трьох дев’яти діях.

Дійові особи:

Шельметь — добрий король

Веренц — лихий король

Дощовиск — зла відьма

Хоґґ — теж зла відьма

Маґерат — юна…»

Томджон перевів погляд у кінець сторінки.

«Сцена Перша. Вітальня Корабель у морі Вулиця Псевдополя Випалені торф’яники.

З’являються три відьми…»

Хлопець трохи почитав і перейшов до останньої сторінки:

«Тож, панство, заспіваймо й затанцюймо — і короля нового ушануймо! (Всі актори виходять на сцену з веселим співом тощо. Падає дощ з трояндових пелюсток. Дзвонять дзвони. З небес спускаються боги, з пекла постають демони, продумати платформу-барабан). КІНЕЦЬ».

Г’юл хропів.

Боги підносилися й падали в його сні, кораблі прокладали курс через бурхливу мішковину океанів, статичні зображення мінилися й оживали на очах; люди літали на канатах і без них, примарні флоти вели битви в небесах уяви, моря розступалися, красунь розрізали навпіл, і тисячний натовп масівки бурмотів та лопотів, відтворюючи шум хвиль. І крізь усе це стрімголов мчав Г’юл, у відчаї розкинувши руки й розуміючи, що нічого з цього немає й бути не може, а все, що він насправді мав для втілення невимовно прекрасних картин, які заполонили його мозок — то це лише кілька квадратних ярдів фанери та мішковини і трохи фарби на них.

Лише уві сні ми й буваємо вільними. Решту часу ми шукаємо заробітку.

— Гарна п’єса, — сказав Вітолер. — Якби не привид.

— Привид залишиться, — похмуро заявив Г’юл.

— Ти забув, як публіка любить поглузувати й покидати чим-небудь в акторів? Крім того, сам знаєш, що крейдяний пил з савана в результаті буде на всіх костюмах.

— Привид залишиться. Цього вимагає сюжет.

— Те саме ти казав про попередню п’єсу.

— Бо так воно й було.

— І в «Потіш себе», і в «Чаклуні з Анку», і в усіх інших п’єсах?

— Мені подобаються привиди.

Вони трохи відійшли, роздивляючись машину для зображення хвиль, яку монтували гноми-механіки. Вона складалася з півдюжини довгих валів, обвитих широкими полотняними смугами синьо-зелено-білих відтінків; вали могли перекривати всю сцену. Складна система передатних гвинтів та ременів вела до тупчака за кулісами. Коли всі закручені спіраллю смуги рухалися одночасно, власникам слабких шлунків доводилося відводити очі.

— Морські битви, — видихнув Г’юл. — Кораблетрощі. Тритони. Пірати!

— Скрегіт підшипників, — простогнав Вітолер, всією вагою налягаючи на ціпок. — Витрати на утримання. Надурочні.

— Так, має дуже… хитромудрий вигляд, — визнав Г’юл. — Хто її розробив?

— Один ненормальний старий з вулиці Вправних ремісників, — відповів Вітолер. — Леонард із Квірма. Взагалі-то він художник, а машини конструює заради розваги. Я геть випадково почув, що він уже кілька років працює над цією штукою, і ледве встиг її придбати, доки він не зробив її літаючою.

Вони трохи помовчали, спостерігаючи за коливаннями несправжніх хвиль.

— То ти точно поїдеш? — сказав нарешті Вітолер.

— Так. Томджон і досі трохи сам не свій. Там, на місці, поряд із ним має бути хтось доросліший.

— Я скучатиму без тебе, старий. Не посоромлюся зізнатися — ти завжди був мені як син. До речі, скільки тобі років? Я якось ніколи не знав.

— Сто два.

Вітолер насуплено кивнув. Самому йому йшов сьомий десяток, але артрит грав із його зовнішністю злі жарти.

— Ну чи як батько, — сказав він.

— В кінцевому рахунку все зрівнюється, — знічено промовив Г’юл. — Удвічі менший зріст — удвічі довше життя. Можна сказати, що в середньому наше життя такої ж довжини, що й людське.

Вітолер зітхнув.

— Але я уявлення не маю, як обійдуся без тебе та Томджона, ось у чому справа.

— Ми ж тільки на літо, до того ж більшість хлопців залишаються. Взагалі, їдуть здебільшого початківці. Ти сам сказав, що це їм дасть хороший досвід.

Вітолер мав стомлений вигляд і, стоячи на протязі посеред недобудованого театру, здавався помітно меншим, ніж зазвичай — щось на кшталт святкової повітряної кульки через два тижні після свята. Кінчиком ціпка він неуважно ворушив розкидану на підлозі стружку.

— Ми старішаємо, майстре Г’юл. Точніше, — виправився він, — я старішаю, а ти старшаєш. Вечірній ґонґ для нас уже продзвенів.

— Ясно. Ти не хочеш, щоб він їхав, еге ж?

— Спочатку я був тільки за. Ти ж знаєш. А потім я подумав: це ж доля, не інакше. Так завжди: тільки-но все починає налагоджуватись, як казна-звідки вистрибує та клята доля… Я кажу про його батьківщину. Маленьке королівство десь у горах… Доля кличе його додому. І я його ніколи більше не побачу.

— Це ж тільки на літо…

Вітолер підняв долоню.

— Не перебивай. У мене вал натхнення.

— Вибач.

«Шурх-шурх» — примовляв ціпок, розкидаючи навсібіч непотрібну стружку.

— Ти ж знаєш — він мені не рідний син.

— Проте він усе-таки твій син, — сказав Г’юл. — Спадковість не така вже й важлива, як прийнято думати.

— Красно дякую.

— Серйозно. От узяти мене. Я народився аж ніяк не для писання п’єс. Та що там, гномові не обов’язково навіть вміти читати! Тож на твоєму місці я б не переймався так питанням долі. Мені світила доля рудокопа — але, схоже, доля помиляється щонайменше в половині випадків.

— Між іншим, ти ж сам казав, що він схожий на того, як його, блазня. Хоча особисто я нічого подібного не помітив.

— Потрібне певне освітлення.

— Хай там як, а ми маємо справу з долею.

Г’юл знизав плечима. Він знав, що доля — річ мінлива і непевна. На неї не варто покладатися. Зазвичай її навіть не помічаєш. А щойно здається, що ти вхопив її за краєчок вбрання, вона виявляється чимось іншим — випадковістю чи, навпаки, неминучістю. Замикаєш перед нею двері — а вона стоїть у тебе за спиною. Думаєш, що прицвяхував її до стіни — а вона вже гуляє казна-де з твоїм же молотком.

У творчості Г’юл часто вдавався до поняття долі.

Драматургії вона допомагала краще навіть за привидів. Дрібка «долі» могла витягти сюжет із будь-якого глухого кута. Але не слід було думати, що здатен її роздивитися в житті. Що вже казати про те, щоб нею управляти…

Бабуня Дощевіск роздратовано примружилася, вдивляючись у глибини кришталевої кулі Тітуні Оґґ. Кристал був не з кращих: його було зроблено із зеленого скла пляшки, в яких жертви кораблетрощі відправляють навмання записки з проханням про порятунок; пляшку привіз із далекого морського узбережжя котрийсь із Тітуниних синів. Кристал добряче перекручував те, що показував — у тому числі, як підозрювала Бабуня, і правду.

— Точно можна сказати лише те, що він у дорозі, — нарешті сказала вона. — Їде на фургоні.

— Краще б то був баский білий огир, — відгукнулася Тітуня Оґґ. — З попоною і все таке. Ну, ви розумієте.

— А чарівний меч у нього при собі? — спитала Маґрат, витягуючи шию.

Бабуня Дощевіск відкинулася на стільці.

— Нечеми ви обидві, — сказала вона. — Не знаю я, які там баскі мечі чи чарівні огирі. Повитріщалися, як дві доярки.

— Чарівний меч — це важливо, — заявила Маґрат. — Без нього ніяк. Ми могли б самі його зробити, — мрійливо додала вона. — Викувати з громовідводу. Я й потрібне заклинання знаю. Просто береш громовідвід, — уже без особливої впевненості продовжила вона, — і робиш із нього меч…

— Не буду я возитися з цим залізяччям, — обурилася Бабуня. — Сто літ чекаєш, поки воно запрацює, а потім одного прекрасного дня воно тобі ледь руку не відрубає.

— І родима пляма у вигляді полуниці, — сказала Тітуня Оґґ, не звертаючи жодної уваги на те, що розмова вже пішла далеко в інший бік.

Дві інші відьми нерозуміюче подивилися на неї.

— У формі полуниці, — повторила вона. — Знак, із тих, які завжди мають принци, що повертаються на батьківщину заявити про свої права. Так їх усі впізнають. Хоча уявлення не маю, як розпізнати полуницю.

— Терпіти не можу полуниць, — туманно відгукнулася Бабуня, знову вдивляючись у кришталеву кулю.

В потрісканих зелених нутрощах магічного кристалу, пропахлого давно спочилими омарами, крихітний Томджон розцілував батьків, обмінявся рукостисканнями та обіймами з рештою трупи і заліз на першу в міні-каравані халабуду.

«Отже, все мало спрацювати, — сказала собі Бабуня. — Інакше він не їхав би сюди, правильно ж? А його компаньйони — то, певно, вірні соратники. Це ж логічно: попереду п’ять сотень миль непростої дороги, все може трапитися. Сподіваюся, у них із собою десь і зброя є, і обладунки».

Стара відьма відчула в свідомості нотку сумніву і негайно рішуче його придушила. «Якщо вже говорити про логіку, іншої причини їхати сюди йому немає. Чари ми наклали цілком правильно. Якщо не зважати на інгредієнти. І більшу частину тексту. І, можливо, помилилися з часом. Ну і ще Ґіта все, що не пішло до варива, забрала додому котові — навряд чи так мало робитися…

Але ж нехай там як, а він їде сюди. А не помиляється тільки той, хто нічого не робить».

— Есме, як закінчиш, накрий це чим-небудь, — сказала Тітуня. — Постійно боюся, що хто-небудь підгляне, як я приймаю ванну.

— Він їде, — промовила Бабуня з такою гострою втіхою, що ту можна було б використовувати замість діжонської гірчиці.

Вона накрила кулю чорною оксамитовою торбою.

— Це неблизький шлях, — сказала Тітуня. — Не кажи гоп, поки не перебрешеш. Дорогою можуть напасти розбійники.

— Ми за ним приглянемо, — сказала Бабуня.

— Це неправильно. Якщо йому судилося стати королем, він повинен вміти сам захищати себе, — сказала Маґрат.

— Нема чого йому по дорозі силу молодецьку витрачати, — манірно сказала Бабуня. — Він нам потрібен тут у всій красі.

— Гаразд, але вже тоді він має сам дати собі ради, — сказала Маґрат.

Бабуня по-діловому ляснула долонею об долоню.

— Твоя правда, — сказала вона. — Якщо він перемагатиме, ми не станемо втручатися.

Ця їхня зустріч відбувалася в будиночку Тітуні Оґґ. Коли вже майже на світанку Бабуня зібралася додому, Маґрат лишилася під приводом допомоги з прибиранням.

— Як же з принципом невтручання? — поцікавилася вона у Тітуні.

— Ти про що?

— Тітуню, ти знаєш, про що.

— Та це ж і не зовсім втручання, — недоладно спробувала парирувати Тітуня. — Ми просто допомагаємо справам іти, як вони йдуть.

— Та ти сама не віриш у те, що кажеш!

Тітуня сіла на канапу і стала нервово м’яти подушку.

— Ну, як би це тобі сказати… Усі ці принципи і невтручання годяться, коли все нормально, — сказала вона. — Не втручатися легко, коли немає потреби втручатися. А в мене є сім’я, і я повинна думати про неї. Наш Джейсон уже влаштував пару бійок через оцю балаканину про відьом. Нашого Шона виперли з армії. І мені здається, що коли ми допоможемо новому королю, він, в свою чергу, муситиме нам віддячити. Це ж цілком справедливо.

— Ти ж лише минулого тижня казала… — почала вражена таким відвертим проявом прагматизму Маґрат і навіть не знайшла в собі сил договорити.

— Тиждень — це довгий час, коли маєш справу з магією, — сказала Тітуня. — За цей час може й п’ятнадцять років проминути. Хай там як, Есме від свого не відступиться, і я не палаю бажанням її зупиняти.

— Отже, ти хочеш сказати, — промовила Маґрат крижаним тоном, — що всі ці розмови про «невтручання» — це щось таке, як клятва ніколи не плавати. Тобто такої клятви дотримуєшся, поки не почнеш тонути, еге ж?

— Це краще, ніж і справді потонути, — відповіла Тітуня.

Вона потяглася до камінної полички, зняла звідти глиняну люльку, більше схожу на маленьку яму для варіння смоли, й під пильним поглядом Ґрібо, що розлігся на своїй подушці, припалила її лучиною від згасаючого вогню.

Маґрат ніби несвідомо зняла з магічної кулі накинуту на неї торбу й зазирнула в кришталеві глибини.

— Схоже, ніколи мені не опанувати відьомство повністю, — сказала вона. — Тільки-но здасться, що щось зрозуміла, як усе міняється.

— Ми — лише люди, — Тітуня випустила в камін хмарку синього диму. — Всі — лише люди.

— Можна позичити кристал? — раптом спитала Маґрат.

— Та на здоров’я.

Коли юна відьма рушила до виходу, Тітуня з усмішкою кинула їй услід:

— Посварилася зі своїм хлопцем?

— Ти про що?

— Та вже кілька тижнів його не бачу.

— А, просто герцог послав його до… — Маґрат затнулася. —…послав із якимось дорученням. Хай там як, мене це не цікавить.

— Я так і зрозуміла. Ну, хай там як, кристал бери, нема питань.

Діставшись додому, Маґрат полегшено зітхнула. На торф’яних болотах у цю годину зазвичай нікого не траплялося, але за останні пару місяців справи в королівстві однозначно погіршилися. Окрім загальнопоширених тепер підозр щодо відьом, нечисленні мешканці Ланкру, що вряди-годи спілкувалися з рештою світу, почали здогадуватися, що в королівства або а) почали відбуватися речі, раніше нечувані, або б) щось зіпсувалося у механізмі Часу. Підтвердити останню версію було нелегко[55] — та все-таки нечисленні мандрівники, що подолали гірські стежки до королівства з початком весни, мали суттєво старіший вигляд, ніж слід було б. У Вівцескелях, з їхнім надвисоким магічним потенціалом, завжди можна було чекати будь-чого неочікуваного, але зникнення цілих років протягом однієї-єдиної ночі було пригодою надзвичайного характеру.

Маґрат замкнула двері, зачинила віконниці й обережно поставила кришталеву кулю на кухонний стіл.

Вона зосередилася…

Блазень куняв під брезентом на борту баржі, яка прямувала проти течії Анку зі швидкістю добрячих дві милі за годину. Не те щоб це був найцікавіший спосіб мандрувати світом, але врешті-решт ви таки потрапляли до пункту призначення.

Скидалося на те, що Блазень перебуває в безпеці — і все ж він чомусь крутився та смикався уві сні.

Маґрат подумала, як воно — все життя робити ненависну тобі справу. Мабуть, вирішила вона, це як бути мертвим, тільки гірше — адже лишаєшся живим і тому страждаєш.

Маґрат звикла вважати блазня слабким, безвольним та слабкодухим. І вона не могла дочекатися його повернення, щоб знову не хотіти його більше бачити.

Літо було довгим і спекотним.

Вони не намагалися бігти попереду подій. Між Анк-Морпорком і Вівцескелями лежало чимало різних земель. Мандрувати ними, мусив визнати Г’юл, було весело. А «весело» — не те слово, яке часто вживають гноми.

«Потіш себе» ішло з аншлагом — як і завжди. Актори-початківці перевершували себе. Вони забували текст і виїжджали на експромтах. У Сто Латі всю третю дію «Ґреталіни та Мелія» відіграли з декораціями другого акту «Війни магів»; утім, ніхто з глядачів, схоже, й не звернув уваги на те, що найвеличніша любовна сцена в історії драматургії відбувається на тлі цунамі, що накриває півконтиненту. Можливо, через те, що Ґреталіну грав Томджон. Ефект був настільки приголомшливим, що наступного разу Г’юл звелів Томджонові вийти на сцену в іншій ролі (якщо можна було назвати «сценою» саморобний поміст у винайнятому на день складі). Ефект цієї заміни, в свою чергу, був просто оглушливим — адже тепер Ґреталіну грав юний Чудько, простакуватий хлопець, який затинався на сцені й усе ще ніяк не міг звести вугрі на обличчі.

Наступного дня вони грали в якомусь безіменному селі, загубленому в океані капустяних городів, і Г’юл дозволив Томджонові виконати роль Старого Мискіна, в якій свого часу уславився Вітолер.

Цю роль ніколи не віддавали людині молодшій за сорок років: жодні подушки під курткою та намальовані сажею зморшки не здатні були надати образу достатньої реальності.

Самого себе Г’юл старим аж ніяк не вважав. Його батькові було під двісті, проте той і досі міг видати на-гора три тонни руди за добу.

Та зараз він почувався знесиленим роками. Він дивився, як Томджон шкутильгає за лаштунки, і на невловиму мить неначе справді став літнім, наскрізь просякнутим алкоголем товстуном, що ніяк не може піти з давно всіма забутого окопу й з останніх сил тримається над прірвою похилого віку, на дні якої — старість, але тримається лише однією рукою, бо іншою крутить дулі Смерті. Звичайно, він і так розумів усе це, ще коли писав п’єсу. Але не відчував.

А от нова Г’юлова п’єса чомусь не справляла такого магічного впливу на аудиторію. Трупа поставила її лише кілька разів, винятково для експерименту. Щоразу глядачі просто досиджували до завіси й розходилися по домівках, навіть не завдаючи собі клопоту кидатись чим-небудь у акторів. Не те щоб публіка сприймала постановку погано: вона не сприймала її ніяк.

А все ж було продумано як слід! Хіба легенди не містили тисяч прикладів, коли лихі правителі врешті-решт отримували на горіхи? Образ відьми теж ніколи не бував зайвий для сценічного дійства. Явлення Смерті, чия роль містила деякі по-справжньому милі рядки, взагалі стало знахідкою. Але варто було з’єднати все це докупи… і п’єса перетворювалася на нудну балаканину, ніби покликану просто заповнити дві години часу.

Пізньої ночі, коли служителі муз влягалися спати, Г’юл усамітнювався в якомусь із фургонів і гарячково переробляв написане. Він змінював цілі сцени, скорочував репліки, додавав репліки, увів у дію персонажа-блазня і додав один поєдинок, власноруч відрегулював пристрої для спецефектів. Але все це, схоже, не мало жодного ефекту. П’єса лишалася схожою на вибагливий візерунок, що вражає своїми переплетіннями зблизька, але з відстані перетворюється на мішанину ліній.

Коли натхнення затоплювало його по вінця, він навіть намагався змінити стиль. Учасники трупи, які зазвичай вставали рано, незабаром звикли знаходити в траві навколо фургонів пожмакані сліди його експериментів, схожі на густо пописані пером гриби.

Томджон спеціально зберіг один з найдивніших фрагментів.

«ПЕРША ВІДЬМА. Він запізнюється.

Пауза.

ДРУГА ВІДЬМА. Він обіцяв прийти.

Пауза.

ТРЕТЯ ВІДЬМА. Обіцяв, але не прийшов. У мене лишився останній тритон. Я спеціально для нього лишила. А він не прийшов.

Пауза».[56]

— По-моєму, — сказав тоді Томджон, — тобі варто трохи перепочити. Ти ж виконав замовлення. Ніхто не вимагав, щоб ти створив шедевр.

— Але ж ти знаєш, що це могло би стати шедевром. Якби я постарався як слід.

— Ти абсолютно впевнений, що там потрібен той привид? — поцікавився Томджон.

Його тон не залишав сумнівів, що сам він у цьому не впевнений.

— Привид цілком на місці, — відрубав Г’юл. — Сцена з привидом взагалі найкраща з усіх.

— Я просто думаю, чи вона потрібна саме в цій п’єсі.

— Привид залишиться. До праці, хлопче: час іти на сцену.

За два дні, коли синьо-біла стіна Вівцескель уже почала вивищуватися над обрієм серцесвітного напрямку, на мандрівників напали. Все відбулося без якогось особливого драматизму: вони саме переправили халабуди через черговий потік і відпочивали в тіні переліску, коли з дерев вродилися розбійники.

Г’юл окинув поглядом півдесятка брудних та поіржавілих клинків. Їхні власники, схоже, були не зовсім певні, що робити далі.

— У нас тут десь є квитанція… — почав він.

— Ці щось не схожі на членів Гільдії, — просичав Томджон, пхаючи його в бік. — Як на мене, це чиста самодіяльність.

Незле було б заявити, що ватаг розбійників був чорнобородим, бундючним і брутальним типом з червоною пов’язкою на голові, золотою сережкою та підборіддям, яким можна було б чистити котли. Власне, такий опис був би просто-таки вимогою жанру. І так воно й було насправді. Г’юл, щоправда, подумав, що дерев’яна нога — це вже був перебір, але роль свою чолов’яга явно вчив старанно.

— Так-так, — сказав ватажок. — Хто це в нас тут, і чи є в них якісь грошики?

— Ми актори, — відповів Томджон.

— Це — відповідь на обидва запитання, — додав Г’юл.

— І в обох відношеннях недотепна, — повідомив розбійник. — Я бував у місті, о, так. Можу розпізнати дотепність, коли її бачу, тому… — він напівобернувся до соратників, звівши брову на знак того, що зараз скаже щось справді дотепне, — якщо ви будете необережні, я можу зробити кілька справді влучних зауважень.

Серед акторів запала мертва тиша, і він зробив нетерплячий жест своїм тесаком.

— Гаразд, — сказав він до соратників, які, навпаки, невпевнено засміялися. — Ми просто візьмемо всі гроші, цінності, їжу і одяг, які познаходимо.

— Можна, я дещо скажу? — спитав Томджон.

Мандрівники позадкували. Г’юл, дивлячись у землю, непомітно посміхнувся.

— Збираєшся просити пощади, еге ж? — спитав розбійник.

— Саме так.

Г’юл глибоко запхав руки в кишені й перевів погляд на небо, ледь чутно насвистуючи й намагаючись не допустити на обличчя єхидну посмішку. Від його уваги не сховалося, що інші актори теж очікувально дивляться на Томджона.

«Мабуть, зараз видасть їм монолог про милосердя з «Казки троля»», — подумав гном…

— Я тільки хотів вказати ось на що, — почав Томджон, і його поза невловимо змінилася, голос поглибшав, а правицю він драматично викинув уперед. — «Достойний муж не подвигами зброї і не жагою злого руйнування…»

«Зараз буде як у Сто Латі, коли нас намагався пограбувати той чоловік, — подумав Г’юл. — Якщо ці дійдуть до того, щоб повіддавати нам свої мечі, що нам із тими мечами робити? І завжди так неприємно, коли вони починають ридати…»

Саме цієї миті світ навколо набрав зеленавого відтінку і на межі слуху, здавалося, почулись інші голоси.

— Там люди з мечами, Бабуню!

— «…міцною сталлю дивовижне посікти…» — продовжив Томджон, тоді як примарні голоси вели своєї:

— Мій король не повинен нікого ні про що молити. Маґрат, дай мені отой молочний глечик.

— «…а поцілунок серцем співчуття…»

— Це ж подарунок моєї тітоньки.

— «…скарб всім скарбницям і корона всім царям».

Настала тиша. Пару розбійників хлипали, затуливши обличчя долонями.

Їхній ватажок спитав:

— У тебе все?

Вперше в житті Томджон, здавалось, розгубився.

— Ну, так, — сказав він. — Е-е-е… Мені повторити?

— Гарний був виступ, — визнав ватажок. — Але не розумію, до чого тут я. Я людина практична. Здавайте цінності.

Вістря його тесака почало здійматися, доки не опинилося на рівні Томджонової горлянки.

— А ви решта не стовбичте тут як ідіоти, — додав він. — Робіть, що кажу, чи хлопцеві кінці.

Чудько, учень, обережно підняв руку.

— Чого тобі? — спитав розбійник.

— В-ви точно ув-важно слухали, пане?

— Я не повторюватиму! Або я почую дзвін монет, або ви — булькання крові!

Насправді ж цієї миті всі почули спершу наростаючий свист звідкілясь із небес, а потім — удар, з яким на шолом розбійника звалився молочний глек, боки якого під час падіння з великої висоти встигли взятися памороззю.

Решта розбійників лише поглянули на наслідки — й кинулись навтьоки.

Актори лишились, роздивляючись тіло. Г’юл підгилив чоботом уламок криги, на яку перетворилось молоко.

— Ну-ну, — слабко сказав він.

— Він же навіть нічого не встиг зрозуміти! — прошепотів Томджон.

— Як справжній театральний критик, — пробурмотів гном.

Глек був біло-синій; дивовижно, як дрібні деталі впадають в око в подібні моменти. Видно було, що він уже кілька разів розбивався, але черепки щоразу дбайливо склеювали. Хтось справді цінував цей глек.

— Очевидно, — припустив гном, збираючи докупи рештки логіки, — це був якийсь рідкісний вид смерчу.

— Але молочні глеки самі з неба не падають, — зауважив Томджон, демонструючи неймовірне людське вміння заперечувати очевидне.

— Ну не знаю. Я чув і про риб, і про жаб, і про каміння з неба, — сказав Г’юл. — Чого б і посуду не падати, — він почав приходити до тями. — Це один з тих неприродних феноменів, які весь час трапляються в цих місцях, нічого незвичайного.

Вони повилазили на вози й вирушили в незвичному мовчанні. Юний Чудько підібрав усі черепки глека, які зміг знайти, й акуратно склав їх у шкатулку. Всю решту дня він позирав на небо в очікуванні, що звідти звалиться цукерниця.

В туманному склі кристала халабуди, що, здіймаючи пил, тяглися по передгір’ях Вівцескель, видавалися просто тобі вервечкою комах.

— У них усе гаразд? — спитала Маґрат.

— Вони тут уже все об’їздили, — повідомила Бабуня. — Може, актори вони й хороші, але орієнтуватись на місцевості їм варто повчитися.

— Такий гарний був глек, — сказала Маґрат. — Тепер такого вже не дістанеш. Якби ж ти сказала, що задумала — он на полиці є праска.

— В житті є речі, важливіші за молочні глечики.

— Там на горлечку був такий гарний візерунок з квіточками.

Бабуня не звернула на цю інформацію жодної уваги.

— По-моєму, — сказала вона, — нам час поглянути на цього нового короля. Збирайся.

Вона крякнула.

— Ти крякнула, Бабуню, — похмуро сказала Маґрат.

— Ні! Це був, — Бабуня пошукала слово, — смішок.

— Я точно пам’ятаю, що крякати любила Чорна Еліс.

— Дивись, не закінчи так само, як вона, — подала голос зі свого крісла біля каміна Тітуня. — Ти ж знаєш, під кінець вона трохи розумом поїхала. Отруєні яблука і все таке.

— Просто, може, я засміялася… трохи хрипкувато, — Бабуня відчула, що забагато виправдовується. — І взагалі, у кряканні немає нічого поганого. Якщо не зловживати.

— По-моєму, — сказав Томджон, — ми заблукали.

Г’юл окинув поглядом випалену до пурпуру торф’яну пустку, що простягалася аж до стрімких урвищ самих Вівцескель.

Навіть посеред літа на найвищих вершинах, ніби вимпели на вежах, виднілися пасемка снігу. Краса цього пейзажу так і просила літературного опису.

Бджоли щосили трудилися в придорожньому чабреці — чи принаймні щосили створювали вигляд (та звук), ніби трудяться. Над полонинами клубочилися хмари. В цілому ж навколо панувала важка й неосяжна тиша краю, в якому не тільки немає людей, але якому вони й не потрібні.

Як і дороговкази.

— Ми заблукали ще миль десять тому, — сказав Г’юл. — А для нашого нинішнього становища ще й окремого слова не винайшли.

— Ти ж казав, що в цих горах гномових шахт — як дірок у стільниках, — сказав Томджон. — І що гном ніколи не заблукає в горах.

— Я казав «під землею». Там можна орієнтуватися по геологічних пластах і формаціях. Але не на поверхні. Ландшафт геть усе затуляє.

— Ми могли б викопати тобі яму, — запропонував Томджон.

Утім, це був гарний день, і видавалося приємним дозволити мулам іти як вони собі хотіли дорогою, яка звивалася між заростями болиголову та купами сосон, аванпостами близького лісу. Як припускав Г’юл, дорога кудись та мала вивести.

Цей географічний міф погубив багатьох. Дороги зовсім не обов’язково куди-небудь ведуть — для них важливо тільки де-небудь початись.

— Ми таки заблукали, еге ж? — через деякий час сказав Томджон.

— Звісно, ні.

— Тоді де ми?

— В горах. Будь-який атлас підтвердив би.

— Нам би спинитися та в когось запитати.

Томджон окинув поглядом дику місцевість навколо. Десь завив кроншнеп, чи, може, бобер — Г’юл не дуже орієнтувався в питаннях дикої природи, принаймні якщо йшлося про об’єкти, вищі за рівень залягання вапняку. Навколо на цілі милі явно не було жодних розумних істот.

— То кого ж ти зібрався запитувати? — саркастично поцікавився він.

— А оту стареньку в кумедному капелюсі, — пояснив Томджон, вказуючи рукою. — Я вже давно за нею стежу. І кожного разу, коли вона боїться, що я її помічу, пригинається за кущами.

Г’юл обернувся і глипнув на зарості ожини, які заворушилися без жодного вітру.

— Доброго здоров’ячка, матінко! — гукнув він.

З заростей виткнулося розлючене обличчя.

— Яка я тобі матінка?! — спитало воно.

Г’юл завагався.

— Це просто привітання, пані… пані…

— Панно, — відрубала Бабуня Дощевіск. — І я просто бідна бабуся, яка збирає туточки хмиз, — виклично додала вона.

Відьма прочистила горло й продовжила:

— Ой-ой-ой. Ви так мене злякали, юначе. Нещасне моє стареньке серце.

В каравані запала мовчанка. Нарешті Томджон сказав:

— Даруйте?

— Що? — спитала Бабуня.

— Що «нещасне ваше стареньке серце»?

— А що нещасне моє стареньке серце? — перепитала Бабуня, яка не звикла грати стареньких бабусь і відтак мала вкрай незначний досвід виконання цієї ролі. Просто традиція передбачала, що юні спадкоємці тронів, нечесно позбавлені спадку, зазвичай діставали допомогу от від таких загадкових бабусь, які збирали хмиз, — і Бабуня не збиралася відкидати традицію.

— Ну, ви ж самі про нього почали, — сказав Г’юл.

— Та це неважливо. Ой-ой-ой… Напевне, ви шукаєте шлях до Ланкру, — роздратовано промовила Бабуня в прагненні чимшвидше дійти до суті справи.

— О, так, — сказав Томджон. — Уже весь день.

— Ви проїхали потрібний поворот, — повідомила Бабуня. — Поверніться приблизно на дві милі, а там, зразу за сосновим лісочком, рушайте праворуч.

Чудько смикнув Томджона за рукав.

— К-коли на шляху з-зустріч-чаєш з-загадков-ву бабусю, — сказав він, — треба розд-ділити з нею т-трапезу. Чи доп-помогти їй переп-правитися через річк-ку.

— Справді?

— Інакше м-матимеш велику б-біду.

Томджон обдарував Бабуню ґречною усмішкою.

— Чи не були б ви ласкаві розділити нашу трапезу, матін… ма… мадам?

На обличчі Бабуні відбився сумнів.

— А що у вас є?

— Солона свинина.

Відьма струсонула головою.

— Дякую за пропозицію, — ввічливо сказала вона, — але від солоної свинини у мене гази.

З цими словами вона розвернулася і рушила геть крізь кущі.

— Якщо бажаєте, ми переправили б вас через річку, — гукнув їй у спину Томджон.

— Через яку річку? — поцікавився Г’юл. — Ми на торф’яниках, тут на милі навколо не може бути ніяких річок.

— Їх т-треба з-залучати на свій б-бік, — сказав Чудько. — Т-тоді вони д-доп-помагають.

— То треба було попрохати її зачекати, поки ми знайдемо яку-небудь річку, — роздратовано кинув Г’юл.

Потрібний поворот вони знайшли без ускладнень. Він вів до лісу, всіяного стежками так густо, як плац — слідами чобіт. Це був ліс того штибу, де вам здається, що дерева обертаються вам услід і свердлять потилицю поглядами, а небо має вигляд не просто високого, а збіса далекого. Попри полуденну спеку, між деревних стовбурів лежав сирий непроникний туман, а сам ліс підступав до дороги так щільно, ніби мав намір цілком ліквідувати її з лиця землі.

Незабаром вони заблукали знову. Перший висновок, який вони з цього зробили, полягав у тому, що загубитись невідомо де — це ще гірше, ніж загубитися на відкритому просторі.

— Та бабуся могла б дати й побільше порад, — пробурчав Г’юл.

— Наприклад, спитати поради в колеги, — сказав Томджон. — Поглянь-но.

Він підвівся на козлах.

— Доброго здоров’ячка, ма… гм, — завагався він.

Маґрат поправила свою шаль.

— Я проста збирачка хмизу, — відрубала вона. На доказ вона продемонструвала суху гіллячку. Кількагодинне очікування в компанії самих лише дерев жодним чином не покращило їй настрою.

Чудько штовхнув ліктем Томджона. Той кивнув і миттю начепив на обличчя якнайчарівнішу усмішку.

— Чи не були б ви ласкаві розділити нашу трапезу, ма… па… панночко? — спитався він. — Хоча, боюся, у нас тут є тільки солона свинина.

— М’ясо надзвичайно шкодить травній системі, — повідомила Маґрат. — Якби ви могли зазирнути у свою товсту кишку, то вжахнулися б.

— Я — так точно, — промимрив Г’юл.

— Чи знаєте ви, що кожен дорослий чоловічої статі постійно має в кишечнику до п’яти фунтів неперетравленого м’яса? — спитала Маґрат, чиї лекції про здорове харчування славилися тим, що цілі родини, бувало, переховувалися в льосі аж до їхнього завершення. — Тоді як кедрові горішки та соняшникове насіння…

— А тут часом немає якої-небудь річки, через яку ми могли б вас переправити? — у відчаї спитав Томджон.

— Не верзіть дурниць, — сказала Маґрат. — Я — проста збирачка хмизу, ой‑ой-ой, і все, що я вмію — це збирати сухі гілочки та іноді вказувати заблукалим мандрівникам дорогу до Ланкру.

— Ага, — сказав Г’юл. — Я так і думав.

— Зверніть на розвилці ліворуч, а біля великого тріснутого валуна візьміть праворуч. Ви його помітите, — сказала Маґрат.

— Прекрасно, — пробурчав Г’юл. — Що ж, не сміємо вас затримувати. Не сумніваюся, що вам ще треба назбирати купу хмизу і все таке.

Він свиснув на мулів, і ті неквапно рушили далі, тоді як гном не припиняв щось нерозбірливо бурмотіти під ніс.

Коли, годиною пізніше, дорога вибігла на простір, усіяний брилами розміром з будинок кожна, Г’юл акуратно поклав віжки й схрестив руки на грудях.

Томджон із подивом глипнув на нього.

— І що ж це ти таке робиш? — поцікавився він.

— Чекаю, — похмуро відповів гном.

— Вже скоро споночіє.

— Довго чекати не доведеться, — сказав Г’юл.

Врешті-решт Тітуня Оґґ не витримала і з’явилася з-за брили, за якою ховалася.

— Тільки солона свинина, ясно? — гиркнув гном. — Не подобається — не треба. Отже, де тут дорога на Ланкр?

— Прямо, потім по лівому боці ущелини, далі буде дорога до мосту, ви її не пропустите, — відтараторила Тітуня.

Г’юл підібрав віжки.

— Ти забула «ой-ой-ой».

— А хай йому. Вибач. Ой-ой-ой.

— І, я так думаю, ти — проста збирачка хмизу, — продовжив Г’юл.

— Точно, хлопче, — життєрадісно підтвердила Тітуня. — Власне, саме от збираюся збирати.

Томджон штовхнув гнома ліктем.

— Ти забув про річку сказати, — прошепотів він.

Г’юл кинув на нього спопеляючий погляд.

— О, так, — пробурмотів він. — І чи не можеш ти почекати, поки ми знайдемо тут якусь річку? — звернувся він до відьми.

— Щоб допомогти переправитися, — обережно уточнив Томджон.

Тітуня Оґґ обдарувала його яскравою усмішкою.

— Тут є пречудовий міст, — заявила вона. — Але не заперечую, якщо ви мене підкинете. Давайте сюди.

До безмежного роздратування Г’юла, Тітуня підібрала спідниці, вилізла на козли, вмостилася між ним та Томджоном і почала соватися туди-сюди на манер ножа для відкривання устриць, аж доки не зайняла половину місця.

— Ти тут казав про солону свинину, — промовила вона. — Але гірчиці, напевне, немає?

— Ні, — коротко відповів Г’юл.

— Терпіти не можу солоної свинини без приправ, — світським тоном зауважила Тітуня. — Ну що поробиш, давай її сюди.

Чудько без жодного слова передав їй кошик, що містив вечерю всієї трупи. Тітуня підняла кришку і критично вивчила вміст.

— Сир ваш трохи підіпсутий уже, — зауважила вона. — Його потрібно з’їсти якнайшвидше. А що в отому шкіряному бутлі?

— Пиво, — сказав Томджон лише на частку секунди раніше, ніж Г’юл опанував себе достатньо, щоб заявити:

— Вода.

— Слабеньке, — сказала Тітуня за деякий час.

Вона сягнула в кишеню фартуха по кисет.

— Вогонь є? — вимогливо спитала вона.

Кілька акторів простягли сірники. Тітуня кивнула і знову сховала кисет.

— Добре, — сказала вона. — А закурити в когось є?

За півгодини халабуди акторів уже прогуркотіли Ланкрським мостом, перетнули найвіддаленіші поля і в’їхали в ліс, з якого, власне, здебільшого й складалось королівство.

— Оце і все, що тут є? — поцікавився Томджон.

— Ну, не зовсім, — відповіла Тітуня, яка сподівалася на більший ентузіазм з боку юнака. — Он за тими горами ще багато чого є. Але це — наша рівна частина.

— Оцю-о місцевість ви називаєте рівною?!

— Ну, рівнинною, — уточнила Тітуня. — Але тут хороше повітря. А там, нагорі, є палац, з якого відкриваються прекрасні краєвиди на довколишні землі.

— Тобто ліси.

— Тобі тут сподобається, — підбадьорливо сказала Тітуня.

— Якась ця країна маленька.

Тітуня поміркувала над цим. Вона провела у межах Ланкру практично все своє життя. Їй розміри країни цілком пасували.

— Зате це справжня перлина, — сказала вона. — І все під рукою.

— Що все?

— Все, що тут є, — не витримала Тітуня.

Г’юл мовчав. Повітря, що скочувалося з недосяжних вершин Вівцескель хвилями просякнутого смолою гірських сосен спрею від нежитю, таки було хорошим. Караван в’їхав у браму того, що тут, у горах, цілком могло називатися містом; як досвідчений космополіт, гном вирішив, що на рівнинах це місце мало б статус напівзабудованого пустиря.

— Он і готель, — із сумнівом мовив Томджон.

Г’юл простежив за його поглядом.

— Так, — сказав він нарешті. — Так, не виключено.

— Коли даватимемо виставу?

— Не знаю. Гадаю, спершу треба повідомити до замку про наше прибуття, — Г’юл почухав підборіддя. — Блазень казав, що тутешній король, чи хто тут у них, хотів би бачити сценарій.

Томджон обводив поглядом місто Ланкр. Місто здавалося цілком миролюбним.

Навряд чи тут мандрівних акторів викидали за міську браму з настанням ночі. Цьому місту й так бракувало щільності населення.

— Це — столиця всього королівства, — повідомила Тітуня Оґґ. — Тут такі чудові вулиці, одразу помітно, еге ж?

— Вулиці? — перепитав Томджон.

— Ну, вулиця, — виправилася Тітуня. — Всі будинки в хорошому стані, від будь-якого каменем докинути до річки.

— Докинути?

— Ну, можна просто його туди впустити, — визнала Тітуня. — Міські звалища доглянуті, от погляньте, а широкий розмай…

— Мадам, ми приїхали розважити це місто, а не купити його, — сказав Г’юл.

Тітуня Оґґ скоса зиркнула на Томджона.

— Просто хотіла звернути вашу увагу на його принади, — сказала вона.

— Ваш патріотизм робить вам честь, — сказав Г’юл. — А тепер, будь ласка, полиште цей транспортний засіб. Напевне ж, вам іще треба позбирати хмиз. Ой-ой-ой.

— Красно дякую за ваш перекус, — говорила Тітуня, злазячи на землю.

— За наші обіди, — уточнив Г’юл.

Томджон пхнув його ліктем в бік.

— Міг би й поввічливіше, — прошепотів він. — Мало що…

Він обернувся до Тітуні.

— Дякую вам, ма… гей, та її вже й слід остиг!

— Вони приїхали робити тут вистави, — сказала Тітуня.

На її роздратування, Бабуня Дощевіск продовжила, спокійно сидячи на сонечку, лущити горох.

— Агов? Ти нічого не хочеш сказати? Я тут здобуваю інформацію, все винюхую — а не готую собі горох для супу…

— Для каші.

— О, ну це все міняє, — форкнула Тітуня.

— Яку саме виставу?

— Вони не кажуть. Здається, щось для герцога.

— На біса йому які-небудь вистави?

— Про це вони не кажуть теж.

— Може, це така військова хитрість для проникнення у замок, — з виглядом знавця припустила Бабуня. — Дуже розумно. У возах ти нічого не бачила?

— Та там у них повно коробок, скринь і чого хочеш.

— Не сумнівайся, в цих скринях повно зброї й обладунків.

На обличчі Тітуні відбився сумнів.

— Ці хлопці не здалися мені схожими на вояків. Вони занадто юні й прищуваті.

— Це теж розумно. Гадаю, просто посеред вистави король проголосить себе королем — саме в ту мить, коли буде у всіх на очах. Хороший план.

— Є нюанс, — сказала Тітуня, підбираючи гороховий стручок і вкидаючи його до рота. — Йому не дуже подобається наше королівство.

— Та годі. Воно ж у його крові.

— Я супроводжувала його добрий шмат часу. Не дуже-то в захваті він був від того, що бачив навколо.

Бабуня завагалася.

— Може, ти викликала в ньому підозру, — нарешті припустила вона. — Чи він міг бути надто перенапруженим для балаканини.

Вона поставила таріль з горохом на землю і задумливо поглянула на ліс.

— Хтось із твоїх лишився працювати в замку? — раптом спитала вона.

— Ширл і Дафф допомагають на кухні. Це після того, як кухар остаточно з’їхав з глузду.

— Чудово. Я маю дещо обговорити з Маґрат. Гадаю, нам треба буде піти на цю виставу.

— Ідеально, — сказав герцог.

— Дякую, — відповів Г’юл.

— Ти описав той страхітливий інцидент один в один, — сказав герцог. — Можна було би подумати, ти сам там був. Ха-ха.

— Але ж тебе там не було, я сподіваюся? — спитала леді Шельметь, нахиляючись уперед і впиваючись очима в гнома.

— Це просто витвір моєї уяви, — поспішно сказав той.

Герцогиня продовжувала свердлити його поглядом, роздумуючи, що цій уяві дуже пощастило, що її не витягли на замковий двір для дачі детальних пояснень чотирьом розлюченим коням і залізним ланцюгам.

— Все так, — промовив герцог, гортаючи аркуші однією рукою. — Все точно-точно-точно так, як воно й було.

— Як воно й стане, — прогарчала герцогиня.

Герцог перегорнув іще одну сторінку.

— Тут і про тебе є, — сказав він. — Неймовірно. Все слово в слово так, як я збираюся запам’ятати це до скону. О, бачу, у тебе і Смерть фігурує.

— Це завжди популярно, — пояснив Г’юл. — Публіка завжди такого чекає.

— Коли ви зможете показати виставу?

— Поставити, — виправив Г’юл. — Ми вже репетирували. Тож коли вам завгодно, — додав він.

«А тоді нарешті зможемо забратися звідси подалі, — подумав він, — подалі від твоїх очей, схожих на два смажених яйця, і цього гірського масиву жіночої статі в червоному, і цього замку, який притягує вітер, немов магніт залізо. Що я точно знаю — що ця моя п’єса не стане шедевром».

— То скільки, кажеш, ми обіцяли заплатити? — спитала герцогиня.

— Здається, ви говорили про премію в сотню срібних, — сказав Г’юл.

— Воно того варте, — промимрив герцог.

Г’юл поквапився полишити їх до того, як герцогиня почала б торгуватися. Він сам був би радий заплатити, щоб забратися звідси. «Справжня перлина», — подумав він. О боги, і як хтось міг би полюбити таке королівство?

Блазень чекав на тому самому лузі з озером. Він тоскно дивився в небо і роздумував, куди ж у біса поділася Маґрат. Вона ж була сказала, що це їхнє місце; той факт, що наразі тут перебувало також і кілька десятків корів, навряд чи мав якесь значення.

Маґрат з’явилася в зеленій сукні й кепському гуморі.

— Що там за історія з п’єсою? — спитала вона.

Блазень осів на повалену вербу.

— Ти не рада мене бачити? — видушив він.

— Та рада. Авжеж. Так от, щодо п’єси…

— Моєму панові потрібно щось, здатне переконати людей, що він — законний король Ланкру. А в першу чергу, по-моєму, його самого.

— Саме для цього ти їздив до міста?

— Так.

— Як мерзенно!

Блазень не звернув на цей вигук уваги.

— Ти воліла б, щоб гору взяв підхід герцогині? — спитав він. — То цей підхід полягає в тому, щоб повбивати побільше народу. Вона це любить. Почалось би справжнє бойовисько, і за будь-якого результату загинула б купа людей. Авжеж, цей метод може здаватися простішим.

— Та де ж твоя мужність?!

— Хто?

— Ти не готовий шляхетно загинути в ім’я справедливості?

— Мені більше сподобалося б в ім’я неї спокійно пожити. Вам, відьмам, добре — ви робите, що забажаєте; а я в безвиході, — сказав блазень.

Маґрат присіла поруч із ним.

«Дізнайся все про цю п’єсу, — наказала Бабуня. — Піди поговори з отим твоїм другом у дзвониках».

Вона відповіла: «Він надто вірний герцогові. Він може геть нічого мені не розповісти».

І Бабуня сказала: «Час напівкроків минув. Якщо доведеться, спокуси його».

— Добре, а коли ж ту п’єсу покажуть? — спитала вона, підсуваючись ближче.

— Воля твоя, мені, напевне, не можна про це говорити, — сказав блазень. — Герцог сказав мені, так, він сказав, щоб я в жодному разі не повідомляв відьмам, що це станеться завтра ввечері.

— Ти правильно зробив, що не повідомляв, — схвалила Маґрат.

— О восьмій.

— Ясно.

— Але, звеселімося, о пів на восьму ще буде шеррі для запрошених.

— Хто ці запрошені, ти, гадаю, теж не повинен нікому повідомляти, — сказала Маґрат.

— Саме так. Більшість ланкрських достойників. Ти ж розумієш, що я тобі цього не кажу?

— Саме так, — підтвердила Маґрат.

— Але я подумав, що ти маєш право знати, про що саме тобі не можна знати.

— Логічно. В задній стіні замку досі є та хвіртка, що веде до кухонь?

— Та, яку часто лишають без нагляду?

— Вона.

— Ох, у ці дні сторожі взагалі немає майже ніде.

— Як гадаєш, а завтра в районі восьмої вечора там може хтось виявитися?

— Ну, там можу виявитись я.

— Гаразд.

Блазень відштовхнув вологу морду надто зацікавленої ними корови.

— Герцог на вас чекатиме, — додав він.

— Ти ж сказав, ми не повинні були нічого знати.

— Він сказав, що я не повинен вам нічого повідомляти. Але також сказав: «Проте вони все одно сюди з’являться — щиро на це сподіваюсь». Це воістину дивно. Коли він це говорив, то був у напрочуд доброму гуморі. М-м-м… А ми зможемо побачитися після вистави?

— Це все, що він сказав?

— Ну, було ще щось про демонстрацію відьмам їхнього майбутнього. Я не дуже зрозумів. Слухай, нам би справді треба побачитися після вистави. Я привіз тобі…

— Боюся, я митиму голову, — неуважно сказала Маґрат. — А зараз, вибач, справді мушу йти.

— Але ж я привіз тобі оцього под… — розгублено почав блазень уже їй у спину.

Коли вона зникла між дерев, він важко сперся ліктями на коліна і втупився в намисто, що тісно оплело його тремтячі пальці. Він не міг заперечувати, що воно було абсолютно позбавлене смаку, але це був саме той тип прикраси, що вона полюбляла — саме тобі срібло й черепи. І це вже не кажучи про те, у яку суму воно йому обійшлося.

Ще одна корова, напевне, введена в оману рогами на його ковпаку, лизнула його у вухо.

«Таки правда, — подумав блазень, — часом відьми справді роблять людям зле».

Настав завтрашній вечір, і відьми, з помітним небажанням, підійшли манівцями до замку.

— Якщо він хоче, щоб ми сюди прийшли, то я не хочу сюди йти, — сказала Бабуня. — Він має якийсь план. Він хоче використати проти нас головологію.

— Щось назріває, — сказала Маґрат. — Минулої ночі його люди спалили в нашому селі три обійстя. Таке зазвичай відбувається, коли він у доброму гуморі. Та і його новий сержант, ледь що, спалахує, як той сірник.

— Наша Дафф казала, що бачила вранці, як ті актори тренувалися, — повідомила Тітуня Оґґ, в руках у якої були торба грецьких горіхів та шкіряна фляжка, від якої йшов міцний насичений дух. — Вона казала, що вони всю дорогу галасували й махали ножами, а потім з’ясовували, хто кого зарізав, а раз у раз хто-небудь починав голосно розмовляти сам до себе.

— Актори, — з невимовним презирством повторила Бабуня. — Ніби на світі мало справжніх історій, щоб щось іще й вигадувати!

— І вони так репетують, — додала Тітуня, — що глядачі не те що одне одного, а й самі себе почути не можуть.

Глибоко в кишені фартуха вона несла ще одну річ — камінь із кладки замку. Покійний король збирався на виставу без квитка.

Бабуня кивнула.

Але ж, подумала вона, шкурка мала би бути варта вичинки. Вона не мала жодного уявлення, що задумав Томджон, але її внутрішнє чуття на сюжетні сплетіння підказувало їй, що хлопець не може не зробити чогось доленосного. Стара відьма уявила, як він зістрибує зі сцени і пронизує герцогові серце — й зрозуміла, що всім власним серцем сподівається саме на такий розвиток сценарію.

— Ну, хто там, славен будь, — стиха пробурмотіла вона, — королю… мабуть.

— Ворушімося, — сказала Тітуня. — Весь шеррі без нас вип’ють.

Похнюплений блазень чекав на них, переховуючись від сторонніх поглядів біля хвіртки до замку. Побачивши Маґрат, він просяяв, але тут-таки побачив її компаньйонок — і начепив маску ввічливого подиву.

— Ніяких ускладнень не буде, еге ж? — спитав він. — Мені дуже не потрібні ускладнення. Будь ласка.

— Уявлення не маю, про що ти, — велично кинула Бабуня, проминаючи його.

— Не скигли, брязкальце, — промовила Тітуня, дружньо штовхаючи блазня ліктем під ребра. — Сподіваюся, ти не зависав тут із нашою дівчинкою цілими ночами?

— Тітуню! — скрикнула шокована Маґрат.

Блазень же скривився в нажахано-улесливій гримасі, за всіх часів притаманній молодим чоловікам, чиє інтимне життя раптом починають вголос обговорювати не обтяжені делікатністю літні жінки.

Старші відьми швидко пройшли у хвіртку. Блазень притримав Маґрат за руку.

— Я знаю місце, з якого виставу буде видно найкраще, — сказав він.

Вона завагалася.

— Все гаразд, — переконливо продовжив він. — Зі мною ти будеш у цілковитій безпеці.

— Та не сумніваюся, — відповіла Маґрат, намагаючись зазирнути йому через плече, аби побачити, куди покрокували її старші приятельки.

— П’єсу ставитимуть просто неба, на головному подвір’ї замку. Якщо ми піднімемося на одну з прибрамних веж, то зможемо все чудово бачити, до того ж там більше нікого не буде. Я прихоплю трохи вина й усе таке.

Оскільки вона усе ще вагалася, блазень додав:

— А ще там є діжка води й дрова для багаття, біля якого гріється сторожа. Якщо тобі раптом треба буде помити голову.

Народу в замку було, як оселедця в діжці. Всі прогулювалися або стояли на місці з одним і тим же ввічливо-тупуватим виразом обличчя, що притаманний людям, які бачать одне одного з ранку до вечора, а потім раптом зустрічаються за зовсім інших обставин — наприклад, на корпоративі.

Відьми ковзнули між цього натовпу практично непоміченими і повсідалися на одній з лав, що рядами стояли перед нашвидкуруч збудованою посеред замкового подвір’я сценою.

Тітуня Оґґ сунула Бабуні свою торбу з горіхами.

— Будеш? — спитала вона.

Один з ланкрських старійшин протиснувся повз неї і ввічливо спитав, показуючи на вільне місце ліворуч:

— Тут не зайнято?

— Зайнято, — відповіла Тітуня.

Старійшина розгублено подивився на решту лав, які швидко заповнювалися, а тоді — перед собою, на явно пусті місця. Зважившись, він рішуче підібрав мантію.

— Оскільки виставу запустять ось-ось, вашим друзям, гадаю, доведеться пошукати собі інші місця, — сказав він і сів.

За секунду він зблід. Його зуби заклацали. Він схопився за горло і застогнав.

— А я ж казала, — кинула Тітуня услід посадовцю, що ледве не рачки пробирався між лав. — І нащо ото питати, коли не слухаєш відповіді?

Вона нахилилася до начебто пустого місця на лаві.

— Горішки будете?

— Ні, дякую, — відповів король Веренц, здіймаючи примарну руку. — Ви ж знаєте, вони одразу з мене випадуть.

— Шановне панство, ось вам наш сюжет…

— Це що? — прошипіла Бабуня. — Хто цей хлопець у рейтузах?

— Він — Пролог, — пояснила Тітуня. — Його завжди випускають на початку, щоб усі розуміли, про що буде вистава.

— Ні слова не розумію, — буркнула Бабуня. — Наприклад, що таке «сюжет»?

— Тваринка така, — припустила Тітуня.

— Яка краса. «Привіт, шановні, зараз ми напустимо на вас якусь тваринку». Одразу задає хороший настрій, правда ж?

З усіх боків почулося шикання.

— Ці бісові горіхи й не розкусиш, — сказала Тітуня, випльовуючи один на долоню. — Доведеться мені зняти черевика й оцей колоти підбором.

Занурившись у незвичне, а тому дещо дратівливе мовчання, Бабуня намагалася розібрати, що там говорить пролог. Театр турбував її. Він мав власну магію, магію, непритаманну і непідконтрольну їй. Він змінював світ і стверджував, що речі влаштовано зовсім не так, як насправді. Було й дещо ще гірше. Магія театру взагалі не належала магам будь-якого штибу. Нею управляли пересічні люди, які не могли знати правил поводження з магією. Вони змінювали світ просто заради красного слівця.

Герцог і герцогиня сиділи в кріслах просто перед сценою. Коли Бабуня кинула на них погляд, герцог напівобернувся і усміхнувся так, щоб вона це побачила.

Світ подобається мені таким, яким він є, подумала вона. А минуле — таким, яким воно було. Справжнє минуле було значно кращим, ніж те минуле, яке ми маємо тепер.

Тут загримів оркестр.

Г’юл визирнув з-за однієї з колон і махнув Чудькові та Піфпафу; ті видибали на світло смолоскипів.

СТАРИЙ (геть немічний). Що сталося із краєм нашим?

СТАРА (геть немічна). Жах зійшов на нас…

Безгучно ворушачи губами, гном кілька секунд поспостерігав за ними з-за лаштунків, та раптом прожогом кинувся до караульного приміщення, де задіяні в п’єсі актори все ще квапливо завершували перевдягання, і видав традиційний вигук люті режисера.

— Бігом! — наказав він. — Солдати короля, на сцену зараз же! Відьми… Де бісові відьми?

Перед ним постали троє юних акторів.

— Я загубив бородавку!

— В казан якоїсь гидоти накидали!

— В цій перуці щось повзає!

— Спокійно, спокійно! — заволав Г’юл. — На виставі все буде гаразд!

— Вистава вже розпочалася, Г’юле!

Г’юл схопив з гримувального столика жменю мастики й наліпив акторові на щоку бородавку розміром із апельсин. Злощасну солом’яну перуку з усім її населенням було натягнуто на голову потрібного актора, а вміст казана після вкрай швидкого огляду було визнано цілком нормальною гидотою, через яку не варто перейматись ані миті.

На сцені один із солдатів упустив щит, нахилився його підібрати й упустив спис. Г’юл закотив очі й мовчки проблагав про допомогу всіх божеств, які, можливо, дивилися виставу.

Вистава лише розпочиналася, а все вже йшло не так. На репетиціях проявлялися певні недопрацювання, це правда, але свого часу Г’юл пару разів зазнавав під час вистав справжнього жаху — і, схоже, сьогоднішній випадок загрожував стати найгіршим. Акторів тіпало сильніше, ніж раків у каструлі на вогні. Краєм вуха він почув незаплановану паузу в діалозі на сцені й кинувся до лаштунків.

— «За смерть жахливу батька відомсти», — просичав він і поквапився назад до відьом.

З його губ злетів страдницький стогін. Ґармирдер і ґвалт! І оці троє, за сценарієм, мали тероризувати ціле королівство! До їхнього виходу на сцену лишалося близько хвилини.

— Анумо! — вигукнув він, опанувавши себе. — Хто ви? Ви ж — лиховісні потвори, га?

— Так, Г’юле, — невлад промимрили вони.

— Хто. Ви. Такі, — роздільно повторив він.

— Ми — лиховісні потвори, Г’юле.

— Гучніше!

— Ми — Лиховісні Потвори!

Г’юл прокрокував уздовж тремтячої короткої шеренги й раптом різко повернувся на підборах.

— І що ви маєте робити?

Друга Відьма почухала перуку, що намагалася самотужки сповзти з її голови.

— Зурочувати людей? — припустила вона. — В сценарії написано…

— НЕ ЧУЮ!

— Ми маємо зурочувати людей! — хором відрапортували вони, стаючи струнко і дивлячись просто перед собою, аби не зустрічатися поглядами з гномом.

Г’юл промарширував у зворотному напрямку.

— Хто ви такі?

— Ми — потвори, Г’юле!

— Які саме потвори?

— Чорні й нічні! — скричали вони, нарешті входячи в роль.

— Наскільки чорні й нічні?

— Лиховісно нічні й чорні!

— Чи ви замислюєте чорні справи?

— Достоту так!

— І потай?

— Достоту так!

Г’юл випростався на весь свій зріст, скільки того було.

— Хто-ви-такі? — заволав він.

— Ми — лиховісні, нічні й чорні потвори, які потай замислюють чорні справи!

— Так!

Тремтячим пальцем він вказав у напрямку сцени, й цієї миті драматичне натхнення пронизало творчі центри в його голові; понизивши голос, він вимовив:

— А тепер ідіть туди й відсмаліть, як у пеклі. Не заради мене. Не заради триклятого капітана, — він перекотив з куточка у куточок вуст уявний недопалок сигари, поглибше наcунув уявний олов’яний шолом і проскреготів: — Але заради капрала Вальковськи та його собачєтка[57]!

Відьми втупилися в нього, не знаючи, що й думати.

Тут хтось гримнув бляшаним листом — і чари миттєво розвіялися.

Г’юл закотив очі. Він виріс у горах, де грози переступали з вершини на вершину на ногах із блискавиць. Він пам’ятав буревії, після яких гори набували нової форми, а зі схилів зникали цілі ліси. Удар в бляшаний лист чомусь був мало схожий на них, як би сильно по цьому листу не гатили.

«Тільки раз, — подумав він, — один тільки раз. Нехай у цей єдиний раз усе піде як слід».

Він розплющив очі і втупився у відьом.

— Чого поставали? — скрикнув він. — Вперед, і прокляніть усіх як слід, нехай їм грець!

Вони рвонули на сцену. Гном провів їх поглядом, і тут Томджон постукав його по маківці.

— Г’юле, корона загубилася.

— М-м-м? — перепитав гном, чия уява саме щосили заходилася над пошуками способів створити громо-блискавкову машину.

— Корона загубилася, Г’юле. А я ж маю бути на сцені в короні.

— Та ну, має бути на місці. Ота велика, з червоними скельцями, дуже солідна — ми нею користалися в отому місті з великим майданом…

— І там її, я думаю, й забули.

Бляшаний «грім» кволо пролунав іще раз, але навіть попри це та частина Г’юла, що пропускала через себе все, що відбувалося на сцені, відчула, як слабшає і спотикається голос актора. Гном рвонув до лаштунків.

— «О, скільки задушив я немовлят», — просичав він і бігом повернувся назад.

— То знайди іншу, — невпевнено промовив він. — У скрині з реквізитом. Ти все-таки Лихий Король, тобі без корони ніяк. Давай, роби щось, хлопче. У тебе лише кілька хвилин. Імпровізуй!

Томджон рушив назад до скринь із реквізитом. Він виріс серед корон, великих золотих корон із дерева та гіпсу, усипаних скляним кришивом. Він вчився ходити з символами Влади на голові. Але більшість із них лишилися в «Дискумі». Розкопуючи накопичені роками геологічні нашарування реквізиту, він видобував зі скринь кинджали з фальшивими лезами, черепи, вази — й нарешті на самому дні його пальці намацали тонкий предмет у формі корони. Раніше ніхто не використовував це для вистав, бо ця корона мала такий несолідний вигляд…

На цьому місці дуже хочеться сказати, що корона здригнулася від його доторку, ніби жива. Не виключено, так воно й було.

Бабуня була непорушна, як статуя, — і майже така ж холодна. На неї сходило усвідомлення страшної правди.

— Це ми, — промовила вона. — Навколо отого ідіотського казана. Це все про нас, Ґіто.

Тітуня Оґґ не донесла черговий горіх до своїх беззубих ясен. Вона вслýхалась у текст.

— Я ніколи нікого ніде не топила! — обурилася вона. — Там щойно сказали, що топлять людей. Я такого не робила!

На майданчику сторожової вежі Маґрат штовхнула блазня ліктем.

— Зелені рум’яна, — промовила вона, роздивляючись Третю Відьму. — У мене ж зовсім не такий вигляд, правда ж?

— Зовсім ні! — запевнив блазень.

— А це волосся!

Блазень вистромився між зубців парапету, ніби голодна ґоргулья.

— По-моєму, це просто солома, — сказав він. — І ще й не дуже чиста.

Він вагався, увіп’явшись пальцями в укритий мохом камінь. Перед від’їздом з Анк-Морпорка він поцікавився у Г’юла, з якими словами варто звертатися до юних панн, і зубрив ці слова всю дорогу додому. Зараз чи ніколи.

— Цікаво, чи можна було б порівнять тебе до літньої пори[58]. Наприклад, дванадцяте червня було непоганим, і… Ой, а ти вже пішла…

Король Веренц схопився за бильця крісла: його пальці пройшли крізь бильця наскрізь. На сцену бундючно вийшов Томджон.

— Це він, еге ж? Мій син?

Нерозлущений горіх випав із пальців Тітуні Оґґ і покотився підлогою. Вона кивнула.

Веренц втупився в неї змарнілими примарними очима.

— Але що він робить? І що таке він каже?

Тітуня похитала головою. Король, розкривши рота, слухав, як Томджон, по-краб’ячому пересуваючись по сцені, розпочав свій головний монолог.

— Здається, він грає вас, — ледь чутно промовила Тітуня.

— Але в мене була зовсім не така хода! А чому в нього на спині цей горб? І що з його ногою?

Король послухав ще трохи й із жахом у голосі продовжив:

— А от цього я вже точно не робив! І оцього теж. Чого він говорить, що я це робив?!

Він благально подивився у вічі Тітуні Оґґ. У відповідь та тільки знизала плечима.

Король підняв руку, зняв свою ефемерну корону й почав уважно її роздивлятися.

— І це ж на ньому моя власна корона! Дивіться, це вона! І він ще каже, що я… — король на хвилину замовк, аби прослухати останні строфи, і завершив: — Ну добре. Це я ще, може, й робив. Було таке, спалив кілька хат. Але ж усі це роблять. І це іде на користь будівельній галузі.

Він повернув привид корони на голову.

— Чого він говорить усе це про мене? — жалісно спитався він.

— Мистецтво гри, — пояснила Тітуня. — Воно ж, як його, держить дзеркало перед природою.

Бабуня повільно поверталася туди-сюди у кріслі, роздивляючись публіку. Усі споглядали виставу із захватом на обличчях. У непорушному повітрі слова затоплювали їх, як повінь. Вони були реальними — можливо, реальнішими за правду. Вони були історією. Ця історія могла бути брехнею, але це не мало жодного значення.

Бабуня ніколи не витрачала часу на зайві слова — вони ж були такими безтілесними! Але тепер вона шкодувала про це. Авжеж, слова були безтілесними, вони були плинними, ніби вода — але і нестримними, ніби вода. І зараз вони ринули на публіку, розмиваючи дамби істини та зносячи з хвилями факти про минуле.

Ось показують нас, думала відьма. Всі тут знають, які ми насправді, але запам’ятають нас такими, якими нас показують на сцені — трійко старезних язикатих хвесьок у гостроверхих капелюхах. Те, що ми робили насправді, те, якими ми були насправді — нічого цього більше не існуватиме.

Вона кинула погляд на короля-привида. Що сказати: він був не гіршим за будь-якого іншого правителя. О, так, він раз у раз палив старі хати, і то з таким виглядом, ніби це випадковість — але робив це лише тоді, коли всерйоз через що-небудь лютував. І будь-якої миті був здатен зав’язати. Він завдавав цьому світові ран, але тільки таких, які можна загоїти.

Той, хто написав цей «Театр», таки знався на магічних прийомах, подумала Бабуня. Навіть я вірю тому, що бачу і чую — а я ж бо знаю, що все це неправда.

Таке воно, Мистецтво Гри, що держить Дзеркало перед природою. І ось чому в цьому дзеркалі все відображається навпаки.

Ми пропали. Адже для того, щоби боротися з цим, ми повинні стати саме такими, якими насправді не є.

Тітуня Оґґ щосили штовхнула її ліктем.

— Ти це чуєш? — скрикнула вона. — Там кажуть, що ми кидаємо діток у казан! Це наклеп! Я не дозволю їм ляпати, що ми кидаємо діток у казан!

Вона спробувала встати, але Бабуня схопила її за шаль.

— Нічого не роби! — просичала Бабуня. — Бо буде тільки гірше.

— Вони сказали «У канаві породіль»! Це, певне, про Міллі Гіпвуд, яка побоялася розповісти про все матері, а сказала їй, що пішла збирати хмиз. Я цілу ніч над нею просиділа, — бурмотіла Тітуня. — Але гарненька дівчинка в неї народилася. От же ж наклеп! До речі, це був єдиний випадок — чому ж вони говорять «породіль»?

— Слова, — відповіла Бабуня, більше власним думкам, аніж подрузі. — Усе, що залишається — лише слова.

— О, а тепер там якийсь тип із горном. Чого він там?.. А, кінець дії першої, — продовжувала Тітуня.

Слова залишаться у пам’яті, думала тим часом Бабуня. Ці люди зуміли наповнити слова силою. І ці слова вийшли збіса гарними, як для звичайних слів.

Знову пролунав грім, який завершився брязкотом, що його міг би видати, наприклад, бляшаний лист, який вирвався з чиїхось рук і вдарився об стіну.

На світ навколо сцени величезною подушкою навалилася спека, витискаючи з повітря саме життя. Бабуня побачила, як до вуха герцога нахилився один зі слуг. Ні, герцог не спинить виставу. В жодному разі. Він хоче, щоб усе тривало за прописаним сценарієм.

Здається, герцог відчув її пекучий погляд потилицею. Він обернувся, знайшов її поглядом і дивно й коротко всміхнувся. Потім штовхнув ліктем свою дружину. Вони обоє засміялися.

Бабуні Дощевіск нерідко доводилося гніватися, і вона вважала здатність до гніву однією зі своїх сильних рис. Щира, непідробна злість — одне з найпотужніших творчих начал цього світу. Але її треба вміти контролювати. Це не означає, що слід почекати, поки злість не розсіється, і тільки тоді щось робити. Це означає, що злість треба акуратно накопичити, дати їй затопити рівнини свідомості, а тоді, за мить до зникнення останніх острівців, відкрутити краник внизу — і дати струменю, тиск у якому робить воду подібною до сталі, зрушити турбіни помсти.

Відьма відчувала землю під собою — попри кілька футів кам’яної кладки, плитку, підошви черевиків та дві пари шкарпеток. Земля чекала.

Вона почула вигук безтілесного короля:

— І це — моя плоть і кров? Чому він так чинить зі мною? Я хочу вийти до нього сам на сам!

Вона обережно торкнулася руки Тітуні Оґґ.

— Ходімо, Ґіто, — сказала вона.

Герцог Шельметь, чиє обличчя сяяло із відблисками божевілля, відкинувся на троні; навколишній світ наразі видавався йому влаштованим цілком путяще. Справи йшли навіть краще, ніж він смів сподіватися. Він почувався так, ніби там, де він пройшов, минуле тануло, як лід по весняній відлизі.

Раптова думка змусила його знову підкликати слугу.

— Знайди капітана сторожі, — наказав він, — і передай наказ розшукати та заарештувати відьом.

Герцогиня форкнула.

— Нетямущий чоловіче, ти забувся, що сталось минулого разу?

— Тоді дві з них лишалися на свободі, — відповів герцог. — А тепер… усіх трьох. Громадська думка зараз на нашому боці. Це має значення, бо відьми все-таки залежать від громадської думки.

Герцогиня продемонструвала своє ставлення до громадської думки, з хрустом стиснувши кулаки.

— Погодься, моя радосте, експеримент іде чудово.

— Наразі так.

— От і добренько. А ти не стій тут без діла. Знайди капітана до кінця вистави. Ті відьми мають якнайшвидше опинитися за ґратами.

Дивлячись у дзеркало, Смерть поправив картонний череп, розгладив свій саван, відійшов на крок і прискіпливо вивчив загальну картину.

Це мала бути його перша роль зі словами, і він прагнув зіграти її якнайкраще.

— Схиліться ж і замовкніть, швидкосмертні, — сказав він. — Бо я є Смерть, не стримати мене… мене… Г’юле, чим не стримати мене?

— О божечки, Семерте. «Не стримають мене ні сто замків, ні тисяча засувів». В голові не вкладається, чого тобі так важко… Куди потягли, ідіоти! — Г’юл кинувся крізь залаштунковий розгардіяш навздогін двом робітникам сцени, що переносили декорації.