В сталевих грозах

Про автора

Ернст Юнґер (1895–1998) — видатний німецький письменник, оповідач, публіцист, есеїст. Бойовий офіцер, активний учасник двох світових воєн. Ідеолог «консервативної революції», ентомолог, військовий теоретик. Найсуперечливіша постать німецької літератури 20 ст. з надто мінливими духовними інтенціями, представник т. зв. «магічного реалізму». Ранні твори позначені «героїчним нігілізмом» переживання Першої світової війни. Згодом відходить від національно-революційних ідеалів і з етично-гуманістичних позицій критикує тоталітаризм і насилля, вбачаючи у них загрозу бездуховності.

Видатний стиліст, майстер кристально ясної прози з точністю формулювань і холодним відстороненням від зображуваного, тяжінням до естетизму й маньєризму. У пізній творчості торкається метафізичних проблем, застерігаючи від уярмлення особистості, яке несуть із собою авторитарні й технократичні моделі розвитку людства.

—❖—

Чи знаємо ми його, цього фокусника, який розігрує перед нами варварство як новий світогляд і своєю кривавою романтикою зводить юнаків? Те, що він вміє писати, робить його небезпечним. Одначе дух такого темного палу, як Юнґер, може спричинити зло. Прихована перверзія почуття привела його в той табір, де вперта злостивість і ворожість до людини видають себе за чесноту.

Клаус Манн, «Молодь і пан-Європа» (1930)

—❖—

Ернст Юнґер пише так щільно, без будь-яких зшивок, що ніхто з його читачів не знайде можливості чи заохочення додати ще щось із власного життя. Це тотальне відмежування від усього, притаманне його натурі, так само повторюється і в його стилі.

Фрідріх Зібурґ, «Добра сторона світу» (1955)

—❖—

Люди, які самі не можуть видобути з мови нічого, крім плаского дотепу, намагалися кинути на нього тінь як на творця «аристократичної прози». Але й це він уже пережив: його старі супротивники притихли, загорнувшись у співчуття до самих себе. Натомість для молодих він дедалі чіткіше ставав прототипом прийдешнього мистецтва: той, хто стоїть на перехресті зв'язків, приходить на зміну субверсивно-радикальному, якобінсько-«гельдерлінівському» героєві часу.

Бото Штраус, «Рефрен до глибшого просвітництва» (1995)