Вітер у верболозі

Розділ 7 СОПІЛКА НА СВІТАНКУ

Десь у гущавині прибережної зелені веселим тоненьким щебетом заливалася пташка Волове Очко. Хоча минула вже десята вечора, небо ще тримало, не хотіло відпускати останні відблиски меркнучого денного світла. Але гнітюча спекота жаркого дня вже спадала, наче її розвіювали легкі прохолодні помахи пальців короткої липневої ночі. Кріт лежав на березі біля самої води, віддихувався після напруги несамовитого дня, коли на небі з ранку й до пізнього вечора не було жодної хмаринки, лежав і чекав на повернення свого друга Щура. Сам він весь день провів на річці у товаристві звірят, давши Водяному Щурові можливість побути з Видрою, а як повернувся додому, в хаті було темно й порожньо — Щур ще не приходив. Певно, затримувався в давнього приятеля. Було ще надто душно, щоб сидіти у хаті, тож Кріт улігся на прохолодний щавель і став перебирати в думці минулий день з усіма його подіями, такими приємними для нього.

Незабаром почулася легка хода Щура. Той підходив по висхлій траві.

— Ох, нарешті блаженна прохолода, — мовив Щур і сів поруч, задумливо дивлячись на річку, мовчазний і чимось наче стурбований.

— Ти, звичайно, залишався вечеряти? — спитав за хвилину Кріт.

— Мусив, — сказав Щур. — Вони й слухати не хотіли моїх відмовок. Ти ж знаєш, який то гостинний народ. Аж до останньої хвилини як могли догоджали мені, намагалися зробити якусь приємність. А я почував себе найостаннішою тварюкою, бо розумів, що їм зараз не до гостей, хоч вони і не виказували цього. Здається, Кроте, у них нещастя. Малий Товпижко знову пропав. А ти знаєш, що він значить для батька, хай навіть Видра про це не каже ніколи.

— Що, отой малюк? — безтурботно перепитав Кріт. — Може, пішов кудись; чи варто непокоїтись? Він завжди то заблукає, то загубиться, а потім приходить; такий уже охочий до пригод. Проте нічого лихого з ним не трапляється. Тут його всі знають і люблять, як і старого Видру; ось побачиш — хтось із звірят здибає його і приведе любенько додому. Пам’ятаєш, ми з тобою зустріли його за багато миль звідси, то він був як і годиться, ще й веселий нівроку!

— Пам’ятаю. Та цього разу, схоже, гірше, — похмуро мовив Щур. — Він зник ще кілька днів тому; Видри геть обнишпорили річку — і нагорі, й унизу, а хоча б тобі слід. Розпитали всіх в околиці, і ніхто нічого не знає. Видра, звісно, страшенно турбується, тільки не хоче, щоб те помітили інші. Він сказав, що малий Товпижко ще не зовсім добре плаває, і, здається, найбільше його непокоїть гребля. Зараз така пора року, що там не дуже багато води, і дітлахів те місце ой як вабить. А біля греблі повно всіляких ям, пасток, вирів, сам же знаєш. Видра не з тих, хто відразу впадає в паніку, хай навіть через рідного сина. Але зараз і він неабияк нервує.

Коли я ішов додому, він провів мене — сказав, що хоче подихати свіжим повітрям і трохи розім’ятися. Та я здогадався, що справа не в тім, заговорив до нього сам і зрештою випитав геть усе. Він збирається просидіти всю ніч біля броду. Пригадуєш, де був старий брід до того, як побудували міст?

— Авжеж, пригадую, — відповів Кріт. — Але чому Видра надумав чекати саме там?

— Бо, здається, на тому місці вчив Товпижка плавати, — пояснив Щур. — Там недалеко від берега є піщана коса. Якраз на тому місці він показував малому, як треба рибалити, і тоді Товпижко спіймав свою першу рибину, якою так пишався. Малий вподобав ту місцинку, і коли повертатиметься звідти, де він є зараз — якщо він взагалі ще є десь, — то може, як гадає Видра, заникнути на брід, який так припав йому до серця; або, якщо ненароком вийде туди, то впізнає те місце і схоче там погратись. Отож Видра й ходить до броду щоночі, виглядає малого, сподіваючись на випадок, розумієш, тільки на щасливий випадок!

Вони трохи помовчали, і кожен думав про те саме — про змученого самотнього звірка, який, припавши до землі біля броду, цілу ніч чекає й виглядає свою дитину, сподіваючись тільки на випадок.

— Ну що ж, — промовив нарешті Щур. — Гадаю, час уже нам подумати про ночівлю.

А сам і не ворухнувся.

— Щуре, — сказав Кріт, — я просто не зможу отак піти й стелитись, потім лягти в ліжко і спати. Треба щось і нам робити, якщо це навіть і не допоможе. Давай візьмемо човна й попливемо по річці вгору. За годину вийде місяць, і тоді почнемо шукати. Всюди, де тільки можна. Це краще, ніж не робити нічого і вкластися спати.

— Я саме про це й думав, — озвався Щур. — Принаймні сьогодні не така ніч, щоб спати; та й досвіток не так уже далеко. А там, може, зустрінемо якусь ранню пташку й дізнаємося щось нового.

Вони вивели човна, Щур сів на весла і став вигрібати на бистрину.

На середині річки простяглася вузька світла смуга, в якій відбивалося небо; але скрізь, де берег, кущ або дерево кидали на воду тінь, вона була така ж темна, як і сам берег, тому Кріт вирулював дуже обережно. Хоча ніч була, як і належить, темна й пустельна, вона повнилася тихими звуками — хтось ніби співав, щебетав, шурхотів; може, то перемовлялися якісь крихітні невидимі й невсипущі істоти, що цілісіньку ніч трудяться, виконуючи свої особливі обов’язки, аж поки засяють перші промені сонця, а тоді йдуть на чесно заслужений спочинок. Плюскіт води був теж виразніший, ніж удень; її дзюрчання й хлюпотіння виникало несподівано і ніби зовсім близько, під боком; І озивалися ті звуки мовби у відповідь на раптовий і ясний поклик якогось чистого голосу.

Обрій чітко й різко розмежовував землю і небо; з одного краю небо було зовсім чорне, зате з протилежного все вище й вище, здіймалося срібне світіння. Нарешті земля дочекалася: на її пруг зійшов місяць і, відірвавшись від обрію, з величною неквапливістю поплив у небі, як пливе, знявшись з якоря, корабель. Тепер друзі могли знову бачити місцевість. Розлогі луки, і тихі сади, й сама річка, від берега до берега, лагідно відкривалися очам, мовби знімаючи з себе серпанок застрашливої таємничості, і раптом засяяли знову, як і вдень, і водночас — зовсім інакше. Давно знайомі й уподобані Щуром та Кротом місця тепер вітали їх, вбрані в зовсім інші шати — так, наче вони десь заховалися, переодяглися там в це урочисте вбрання і тихенько повернулися назад, сором’язливо всміхаючись: чи пізнаєте нас такими?

Прив’язавши човна до верболозу, друзі вийшли в те мовчазне сріблясте царство й ретельно обстежили кущі, дупла, ями під корінням і маленькі нори, рівчаки й сухі русла струмків. Потім знову сіли в човен, випливли на бистрину й переправились на другий берег. Місяць допомагав їм з вишини в тих пошуках, аж поки скінчився його час і він ніби знехотя став хилитися до землі, а тоді й зовсім сховався, і таємнича пелена знову оповила поля й річку.

Скоро краєвид почав ледь помітно змінюватися. Посвітлішав обрій, стали проступати з імли дерева й поля, і вигляд у них уже був інший; таємниця поволі, одне по одному, відпускала їх.

Десь раптом писнула пташка, і знову тихо; повіяв легенький вітерець, зашелестів очеретом і тростяницею. Кріт веслував, а Щур сидів біля стерна; нараз він підхопився і став до чогось пильно, схвильовано дослухатись. Кріт, який рухав човна легкими поштовхами весел, уважно вдивляючись у береги, здивовано глянув на нього.

— Зникло, — зітхнув Щур, опускаючись на сидіння. — Таке прекрасне, незвичайне... і неповторне! Чому воно так скоро скінчилося? Краще б не чув його зовсім... Воно вразило мене, як біль, і тепер я хочу тільки одного — чути ці звуки ще й ще. І ладен слухати їх вічно... Ні! Ось воно, ось! — знову захвилювався він.

Приголомшений і зачарований Щур затих.

— Тепер віддаляється, я його ледве чую, — мовив він за хвилину. — Ой Кроте! Яка краса! Веселе шумування і радість, витончений, ясний, щасливий поклик далекої сопілки! Про таку музику я й не мріяв, а цей поклик у ній навіть владніший, ніж сама ця чарівна музика! Веслуй туди, Кроте, туди! Бо ця музика і цей поклик — для нас.

Неабияк здивований, Кріт скорився.

— А я нічого не чую, — озвався він, — тільки шум вітру в очереті та в ситнику.

Щур не відповідав, бо, може, й не слухав друга, захоплений чарівною,

божественною музикою, що пройняла його дрожем, заволоділа всіма чуттями. Вона підхопила його безпорадну душу й гойдала, колисала, пестила її, мов безпомічну, але щасливу дитину, і не пускала з міцних, ніжних обіймів.

Кріт веслував мовчки й завзято, і скоро вони добулися до місця, де річка розгалужувалась і утворювала з одного боку довгу тиху заводь. Щур, який давно вже випустив з лап стерно, ледь помітно кивнув головою, звелівши веслувати туди. Несміливе ще недавно світло набирало дедалі більшої сили, і шукачі могли вже розрізнити барви квітів, що, мов самоцвіти, прикрашали окрайок берега.

— Все виразніше, все ближче! — радісно вигукнув Щур — Тепер і ти напевно почуєш! Ага... нарешті... Бачу, вже чуєш!

Кріт кинув весла, прикипів до місця, затамував подих, бо радісні переливи сопілки хвилею накотилися на нього, підхопили й заплюснули до краю. Він бачив сльози в очах товариша і похилив голову: він почув. Човнові заступили дорогу зарості червоного плакуна, що вишикувались у воді попід берегом; і тоді поклик, виразний і владний, невіддільний від п’янкої мелодії, нав’язав Кротові свою волю, і він знову наліг на весла. Світла ставало все більше, але жодна пташка ще не співала, як це годилося б на світанку, і якби не та неземна музика, навкруг панувала б предивна тиша.

Вони попливли далі, і трава тонконіг, що буяла довкола, видалася їм цього ранку неперевершено свіжою та зеленою. Ще ніколи вони не бачили, щоб троянди були такі яскраві, зніт такий буйний, а таволжник такий розлогий та запашний. Наближався шум греблі, незабаром він заповнив повітря, і звірята зрозуміли враз, що їхня подорож скоро закінчиться, хоч і невідомо, яким буде той кінець.

Широким півколом пінявої зеленавої води, що мерехтіла й іскрилася, спадаючи вниз, велика гребля перетнула заводь. Вона розбурхала вируванням спокійну гладінь, де плавали клапті піни, вода заглушила всі інші звуки своїм урочистим, заспокійливим рокотом. Посеред самого плеса, мов у розкритих обіймах греблі, в миготливому мареві лежав острівець, густо порослий верболозом, сріблястою березою та вільхою. Загадковий і потайний, але сповнений величі, він ховав за завісою щось таке, що мав зберегти до заповітної пори, коли на нього ступлять скеровані покликом обранці.

Повільно, але без сумніву чи вагання, зате з відчуттям чогось урочистого двоє звірят проминули смугу розбурханої, знуртованої води І підпливли до заквітчаного острівця. Мовчки вистрибнули на берег, пробралися крізь буйні, запашні трави та памолодок і вийшли до невеличкої, вкритої пречудовим зеленим килимом галявини серед диких яблунь, вишень і терну — фруктового саду, який Природа створила сама

для себе.

— Це якраз те місце, яке я бачив у снах, це звідси линула мені та музика, — прошепотів Щур наче в нестямі. — Тут, у цьому священному місці, і тільки тут, ми напевно стрінемо Його!

І тоді раптом Кріт відчув великий страх, страх, що відібрав у нього силу, змусив похилити голову й прикував ноги до землі. То не був панічний жах, почував себе Кріт на диво спокійно й радісно, але то був страх разючий і владний, і, ще нічого не побачивши, Кріт зрозумів, що це може означати лише одне: десь близько якась Найясніша істота. Він ледве повернув голову до свого друга і помітив, що той теж переляканий, приголомшений, пойнятий священним трепетом. А в усипаному пташками вітті, як і досі, панувала цілковита тиша; і світло ставало дедалі яскравішим.

Кріт, мабуть, так і не наважився б підвести очі вгору, якби не те волання, той поклик, що володів ним, хоча сопілка тепер мовчала. Він не опиратиметься, хай навіть сама Смерть покарає його блискавичним ударом за те, що він, смертна істота, насмілиться глянути на священне, сховане від будь-чийого ока. Тремтячи, він скорився велінню і підвів покірну голову; і тоді, в неймовірній прозорості всемогутнього світанку, коли Природа спалахнула сонмищем дивовижних барв і, здавалося, теж затамувала подих перед тим, що мало статися, він зазирнув просто в очі Друга й Заступника; побачив широкий розліт загнутих назад рогів, що ніби світились у вранішніх променях; побачив суворий, гачкуватий ніс між добрими очима, що дивилися на них лагідно й трохи насмішкувато, а в кутиках рота на бородатому обличчі легку усмішку; побачив, як вигравали м’язи на руках, схрещених перед могутніми грудьми, і довгі гнучкі пальці з сопілкою, яку вони щойно відвели од розтулених уст; побачив волохаті ноги, що вільно й велично спочивали на моріжку; і нарешті — маленьке, кругленьке, товстеньке тільце видреняти: притулившись до самісіньких Панових⁵ ратиць, воно міцно спало, спокійно й безтурботно. Все це виразно відкрилося йому під осяйним вранішнім небом — йому, заціпенілому, на хвилину навіть бездиханному; і все ж, коли дивився, — він жив; а живучи — чудувався.

— Щуре! — нарешті хапнувши повітря й знову затремтівши, прошепотів Кріт. — Тобі страшно?

— Страшно? — пробелькотів Щур, очі якого променіли невимовною любов’ю. — Кого?! Його? Та ні ж бо, ні! І все ж... усе ж... Ой, Кроте, — страшно!

І тоді вони обоє припали до землі й похилили голови у благоговійному поклоні.

Широкий і величний золотий диск сонця несподівано піднявся над обрієм просто перед ними; і перші промені, пронизуючи простір над рівним заплавним лугом, ущерть виповнили звірятам очі, засліпили їх. А коли до них повернулася здатність бачити, видіння зникло, повітря налилося щебетом пташок, які вітали ранок.

Так звірята безпорадно вдивлялися в порожнечу, охоплені німим стражданням, яке лише посилювалося від усвідомлення всього того, що вони бачили і що втратили. Аж ось легенький вітерець, котрий доти десь бавився з водою, а потім танцював між осик і струшував росу з троянд, дмухнув пестливо й ніжно їм в обличчя, і той лагідний дотик відразу приніс забуття. Це ж бо останній і найкращий дар, що його ласкаво дає добрий напівбог тим, кому він явився, щоб допомогти: дар непам’яті. Щоб не лишалися й не ятрилися болючі спогади, щоб не затьмарювали вони радості й утіхи; щоб не дотикали маленьких звірят, яких він визволив з біди, лихі згадки, не псували їм життя в зрілому віці і щоб були ті звірята завжди щасливі й безтурботні.

Кріт потер собі очі і втупився в Щура, який і собі дивився на нього трохи збентежено.

— Перепрошую, Щуре, ти щось сказав? — запитав він.

— Здається, я саме згадував про те, — повільно проказав Щур, — що тут якраз підхоже місце і що саме тут, а не деінде, ми його знайдемо. Та дивись! Он же він, малин шибеник! — І, радісно скрикнувши, кинувся до Товпижка, що солодко спав.

А Кріт ще мить стояв у задумі. Коли тебе раптом розбудять від чудового сну, ти намагаєшся прикликати його назад, але марно, від нього лишається тільки сумне відчуття, що то була краса, справжня краса! А тоді згасне й саме відчуття, і ти, мрійнику, з гіркотою приймаєш жорстоке, холодне пробудження, з усіма його прикрощами. Тож Кріт, позмагавшися трохи зі своєю пам’яттю, скрушно похитав головою і рушив за Щуром.

Товпижко прокинувся і радісно запищав, закрутився на місці від захвату, побачивши перед собою батькових друзів, які завжди так весело гралися з ним. За хвилину, однак, мордочка у нього посмутніла, він заскавчав, заметушився і забігав по колу, немов благаючи про щось. Як дитина, що спокійно заснула на добрих няньчиних руках, а пробудилася на самоті, у незнайомому місці й никає по всіх кутках, заглядає скрізь, бігає з кімнати в кімнату, і в душі у неї здіймається німий розпач, отак і Товпижко гасав по острову і вперто, настійливо шукав чогось, поки не прийшла чорна мить зневіри — він сів на траву й зайшовся жалібним плачем.

Кріт мерщій кинувся втішати малого, а Щур лишився на місці, не відводячи пильного, стривоженого погляду від чітких відбитків чиїхось копит на землі.

— Тут був... якийсь.... великий... звір, — спроквола зачудовано бурмотів він, стоячи в глибокій задумі: в голові його панувало якесь дивне сум’яття.

— Ходімо, Щуре! — гукнув Кріт. — Згадай про бідолашного Видру: він, мабуть, і досі чекає біля броду!

Товпижко відразу заспокоївся, тільки-но йому пообіцяли розвагу — справжню прогулянку по річці у човні дяді Щура; двоє друзів привели його на берег, зручно всадовили між собою на дні човна і випливли із заводі.

Сонце вже піднялося височенько й припікало; пташки заливалися щебетом, квіти всміхалися їм з обох берегів і кивали голівками, але звірятам чомусь здалося, що квіти тут не такі пишні й барвисті, як в іншому місці, де, пригадували, вони нібито були зовсім недавно. Але де ж це?

Випливши на річку, звірята повернули човен проти течії, прямуючи туди, де, вони знали, самотньо чатує їхній приятель. Підпливши до знайомого броду, пристали до берега. Винесли Товпижка, поставили на стежину і, давши йому на прощання дружнього штурханця, скомандували: «Кроком руш», а самі попливли на бистрину. Друзі бачили, як мале звірятко перевальцем почимчикувало по стежці, задоволене й поважне, як воно раптом підвело писок і, змінивши вайлувату ходу на не менш кумедну інохідь, із пронизливим верещанням помчало вперед, бо когось уздріло. Глянувши вздовж берега, вони помітили, як Видра підскочив, напружений, мов струна, з піщаної коси, на якій і досі лежав у німотному чеканні, почули, як він здивовано й радісно зойкнув, одним махом перестрибнув через лозняк на стежку. І тоді Кріт дужим помахом весла розвернув човна й віддав його на волю бистрини — хай несе, куди їй заманеться, бо їхні пошуки добігли щасливого кінця.

— Щуре, я страшенно втомився, — мовив Кріт, знеможено піднімаючи весла з води. — Можна б сказати, що ми не спали всю ніч, але то пусте. В цю пору року такі ночі у нас трапляються мало не через день. Ні. Я почуваюся так, ніби пережив щось надзвичайно захоплююче і водночас страшне, й воно щойно лиш минуло; але ж нічого особливого ніби й не сталося.

— Або чогось несподіваного, дивовижного і чарівного... — проказав Щур, відкинувшись назад і заплющивши очі, — Я відчуваю те саме, що й ти, Кроте: страшенну втому, тільки це не тілесна втома. Добре, що ми випливли на бистрину, вона донесе нас додому. Хіба не приємно, коли сонце прогріває тебе мало не до кісток? І коли чуєш, як пустує з очеретом вітер!

— Схоже на музику, далеку музику, — озвався Кріт, мляво киваючи головою.

— Мені теж так здається, — сонно й байдуже погодився Щур. — Музика... жвава, ніби танцювальна... І не вщухає... Навіть слова якісь угадую... Вона то ніби переливається в слова, то виливається з них... Іноді їх можна розібрати... Потім знову бадьора музика, а тоді — тиша, тільки ледь чутно шепоче очерет.

— У тебе слух кращий, ніж у мене, — сумно проказав Кріт. — Я не розбираю жодного словечка.

— Спробую переповісти тобі, — тихо запропонував Щур, не розплющуючи очей.

— Зараз вона знову виллється в слова... ледь чутні, проте виразні... «Аби не поселився страх...» — «І не перетворив на муку радість...» — «Мене покличеш ти на поміч у тяжку годину...» — «Тоді ти вже забудеш...» — А очерет підхоплює: «Забудеш, забудеш...» Він зітхає, а пісня завмирає у шурхоті та шепотінні. Тепер голос повертається: «Щоб крила не ламать і не кривавить... » — «Я вирвуся з поставленої пастки...» — «Коли тенета розпущу, мене побачиш...» — «Бо все одно забудеш!..» — Підпливи ближче, Кроте, ближче до очерету! Важко вхопити, бо звуки все слабші. — «Захисника й заступника — вітаю... » — «Заблудлі малюки в холоднім лісі... » — «Я в ньому потерчат знайду, перев’яжу їм рани...» — «Нещасних їх усіх — забудь!» — Ближче, Кроте, ближче! Ні, нічого не вийде; пісню заглушає шелест очерету.

— Але що ж ті слова означають? — спитав уражений Кріт.

— Те, чого я не збагну, — признався Щур. — Я передавав їх тобі так, як вони мені вчулися. О! Знову їх чути — тепер вони виразні і ясні! Цього разу вже щось справжнє, незаперечне — щире... пристрасне... чарівне...

— Ну то, може, ми тепер уже все зрозуміємо? — спитав Кріт і терпляче зачекав кілька хвилин, ледь не задрімавши під теплим сонцем.

Але відповіді не почув. Кріт глянув і все зрозумів. Блаженно усміхаючись, наморений Щур мідно спав, хоч вираз у нього був такий, ніби він усе ще пильно дослухався пісні.