Вітер у верболозі

Розділ 8 ЖАБИНІ ПРИГОДИ

Коли Жаба зрозумів, що його ув’язнено у вогкій, смердючій темниці, що вся похмура пітьма середньовічної фортеці лягла поміж ним і тим вільним світом, де сяє сонце й простелилися широкі шляхи, на яких він ще зовсім недавно був щасливий і дозволяв собі такі розваги, наче всі дороги в Англії належали йому, він упав мов підтятий на підлогу, пролив гіркі сльози й поринув у чорний відчай. «Це кінець усьому (мовив він), кінець кар’єри великого Жаби — що одне й те саме; славнозвісного красеня Жаби, заможного й гостинного Жаби, завжди безжурного, невимушеного, приємного та чемного! Чи можна мені хоч трохи сподіватися на визволення (мовив він), мені, котрого покарано так справедливо за те, що викрав такий розкішний автомобіль, та ще й так зухвало, і вшанував таким натхненним, просто небаченим нахабством стількох гладких, червонопиких поліцаїв! (Тут ридання струснули його). Найдурніша в світі тварюка, ось хто я (мовив він); тепер я мушу нидіти в цій темниці, а ті, хто мав за щастя похвалитися знайомством зі мною, певно, вже забули навіть ім'я великого Жаби! О мудрий старий Борсуче (мовив він), о розумний, делікатний Щуре та кмітливий Кроте! Як же добре ви знаєте життя і його плин, які ж тверезі й глибокі ваші міркування! Ох, я нещасний, всіма покинутий Жаба!»

У таких бідканнях та ремствуваннях минали для нього день за днем, тиждень за тижнем. Жаба відмовлявся не тільки від сніданку, обіду та вечері, а й від полуденка та підвечірка, хоч похмурий старезний тюремник, знаючи, що в Жабиних кишенях повно грошей, частенько натякав, що при бажанні за певну винагороду в’язень може одержати з волі навіть найвишуканіші делікатеси.

У тюремника була донька, дівчина славна і з щирим серцем, вона допомагала батькові у деяких службових справах. Дуже любила тварин і, крім канарки, клітку якої вдень чіпляла на цвяху, вбитому в товстелезну стіну вежі, на превелике невдоволення в’язнів, що з радістю подрімали б після обіду, а на ніч, обгорнувши серветками, ставила на столику у своїй кімнаті, тримала ще кілька рябих мишей та білочку, що невтомно бігала в колесі. І от ця добра дівчина, зглянувшись на Жабині страждання, сказала одного дня батькові:

— Тату, я не можу спокійно дивитися на цього бідолашного звіра. Він такий нещасний, такий худий! Дозволь мені піклуватися ним. Ти ж знаєш, як я люблю тварин. Я примушу його їсти з моїх рук і випростати спину. Взагалі, робитиму все, що треба.

Батько тільки махнув рукою: мовляв, роби що хочеш, йому обрид той Жаба зі своєю нудьгою, непривітністю та скнарістю. Того ж дня дівчина постукала у Жабину камеру й узялася до своєї милосердної справи.

— Ну, Жабо, веселіше! — гукнула вона бадьоро, щойно ввійшла. — Сядь рівненько, витри очі й будь розумним звірятком. І спробуй трохи підкріпитися. Це я сама приготувала — поглянь, ще гаряче, просто з печі!

Вона поставила перед ним печеню з овочами, й апетитні пахощі наповнили тісну камеру. Гострий запах смаженої капусти вдарив у ніздрі Жаби, який лежав на підлозі під тягарем своїх страждань, і в нього на мить майнула думка, що життя, може, — не така вже кепська та невесела штука, як йому здавалось. А проте він репетував, хвицав ногами і не хотів слухати ніяких утішань. І розумне дівча на якийсь час відступило, але гострий дух смаженої капусти в камері все ж лишився, бо така вже вона є, та капуста, і Жаба, поміж риданнями, принюхувався до тих пахощів, міркував, і поступово до нього приходили нові, бадьоріші думки: про лицарство, про поезію життя й про ще не звершені подвиги; про виплекані сонцем і вітром зелені луки, де пасуться мирні череди; про розбуялі городи й рівні стрічки газонів; про свіжі квіти в саду й бджолине гудіння; про затишний дзенькіт посуду, який розставляють, накриваючи до обіду стіл у Теремі Жаб, та про шурхіт стільців по підлозі, коли їх підсовують ближче до страви.

Навіть життя в тісній камері нараз почало прибирати рожевого відтінку; він уже думав про своїх друзів — вони, певно, зарадили б чимось, про адвокатів — для них його справа може становити неабиякий інтерес, і про те, що він таки справжній дурень, бо на суді навіть не пробував захищатися; нарешті, згадав і про свою кмітливість, винахідливість та й про все інше, на що він здатен, коли тільки напружить свій могутній розум; І Жаба майже зовсім одужав.

За годину-другу дівчина прийшла знову. Вона несла тацю, на якій парував запашний чай і височіла гірка гарячих грінок, товсто нарізаних, підрум’янених з обох боків, з великими золотими краплями масла, що зблискували в дірочках, наче мед у стільниках. Запах тих гарячих грінок просто катував Жабу: нагадував про теплу кухню, про те, як він снідав удома сонячного морозного ранку; про затишні вечірні посиденьки біля каміна взимку, коли після прогулянки взуваєшся в капці й ставиш ноги на камінові гратки; про муркотіння ситого кота й щебетання напівсонної канарки. Жаба нарешті випростався, втер сльози, з насолодою випив чай, поїв хрусткі грінки й невдовзі вже невимушено розповідав про себе, про свій дім, про своє життя в ньому, про те, яка він поважна особа і скільки має друзів, що не забувають його.

Наглядачева донька побачила, що такі розмови впливають на нього не менше, ніж чай, і радо заохочувала:

— Розкажи мені про Терем Жаб. Назва яка гарна!

— Терем Жаб, — гордовито заговорив Жаба, — це добропорядний дворянський маєток, чи не єдиний в своєму роді; в основному належить до XIV сторіччя, але обладнаний за сучасними зразками. Має всі вигоди, найновішу водогінно-каналізаційну систему. П’ять хвилин до найближчої церкви, пошти та майданчиків для гольфу. Відповідає всім вимогам щодо...

— Та годі тобі, звірятко, — засміялася дівчина. — Я не збираюся його наймати. Розкажи мені щось справжнє про нього. А втім, зачекай, я спершу приготую тобі ще грінок та чаю.

Вона вибігла з камери і скоро повернулася з повною тацею. І Жаба, чия душевна наснага вже досягла звичного рівня, жадібно накинувся на грінки, водночас охоче описуючи їй і затон з човнами, і рибний ставок, і город, оточений старовинним муром, і свинарню, і стайню, й голубник, і курник, і маслоробню, і пральню, й буфети для порцеляни, і шафи для білизни (це місце в оповіді дівчині особливо сподобалось), і банкетну залу, і те, як весело бувало, коли звірята збиралися там біля столу, а Жаба перевершував сам себе — співав пісень, розповідав цікаві бувальщини, веселився до нестями. Дівчина захотіла почути про його друзів-звірят і дуже цікавилася, як вони живуть, як проводять дозвілля. Звісно, вона не сказала, що любить звірят саме як пестунчиків, бо здогадалася, що де може страшенно образити Жабу. На той час, коли дівчина принесла йому глечик води, підбила солому, що правила за постіль, сказала «на добраніч», Жаба знову став майже таким життєрадісним, самовдоволеним, яким був ще недавно. Він проспівав собі кілька пісеньок, що їх інколи виконував на званих обідах, скрутився калачиком на соломі й міцно заснув. Уночі він бачив чимало приємних снів.

Відтоді за цікавими розмовами з наглядачевою донькою для нього швидше минали безрадісні дні; дівчина все більше співчувала Жабі й доходила думки, що то просто неподобство — тримати бідолашне звірятко у в’язниці за таку, як вона вважала, дріб’язкову провину. Жаба ж, ясна річ, у своїй пихатості був певен, що вона в нього закохалася, тому й бігає до нього; і він мало не жалкував, що між ними пролягла така велика майнова прірва, бо дівчина таки була гарненька і до того ж щиро захоплювалася ним.

Одного ранку вона прийшла задумлива, відповідала не влад і, здалося Жабі, не сприймала належно ні його дотепів, ні влучних висловів.

— Жабо, — заговорила вона нарешті, — прошу, вислухай мене уважно. У мене є тітонька, вона прачка.

— Справді? — мовив Жаба поблажливо та люб’язно. — Не біда! Не переживай так за неї. У мене теж є кілька тітусь, яким би не завадило бути прачками.

— Не перебивай, Жабо, — урвала його дівчина. — Ти надто балакучий, де твоя біда. Я хочу подумати, а ти мене збиваєш. Отже, я сказала, що в мене є тітка — прачка; вона пере для в’язнів. Розумієш, у нашій родині беруться до будь-якої роботи, аби мати заробіток. Вона забирає білизну вранці щопонеділка, а приносить увечері в п’ятницю. Сьогодні четвер. І ось що мені спало на думку: ти багатий — принаймні так завжди мені казав, — а вона бідна. Кілька фунтів для тебе ніщо, а для неї — ціле багатство. Отож я гадаю, що коли до неї підкотитися як слід, позолотити ручку (сподіваюсь, звірята теж знають, що це значить), то ти б зміг з нею домовитися, щоб вона віддала тобі своє плаття, очіпок і все там інше, і ти замість неї вийшов би з в’язниці нібито тутешня прачка. Ви дуже схожі одне на одного, особливо статурою.

— Ми не схожі! — гнівно скрикнув Жаба. — У мене витончена постать, бо я

— це я!

— Така сама й у моєї тітки, — відказала дівчина, — бо вона — це вона. А втім, май собі яку хочеш постать. Ти — бридка, пихата, невдячна тварина. А я ще тебе жаліла, хотіла тобі допомогти!..

— Що ти, що ти! Авжеж, я дуже, дуже вдячний тобі, — похопився Жаба. — Але невже ти справді гадаєш, що знаменитий пан Жаба з Терема Жаб може ходити на волі одягнений як прачка?!

— Тоді залишайся у в’язниці як просто Жаба, а не як пан! — запально відрубала дівчина. — Ти, мабуть, хочеш виїхати звідси у кареті, запряженій четвіркою коней!

Чесний Жаба завжди готовий був визнати свою неправоту.

— Ти хороша, добра, розумна дівчинка, — мовив він, — а я просто бундючна й дурна жаба. Познайом мене зі своєю високошановною тітусею, якщо твоя ласка, — не сумніваюся, що ця пречудова пані і я зможемо, обговоривши всі необхідні умови, дійти цілковитої згоди.

Наступного вечора дівчина привела тітку до Жабиної камери, несучи його випрану білизну, загорнуту в рушник. Стару жінку заздалегідь підготовили до ділової зустрічі, тож золоті соверени, які Жаба завбачливо розклав на столі на видному місці, практично вирішили все, і обом лишалося обговорити тільки деякі деталі. За свої грошенята Жаба одержав ситцеве плаття, фартух, хустку та вицвілий чорний очіпок; єдине, що попросила стара, — це щоб їй заткнули рота кляпом, зв’язали й кинули в куток. Такий не дуже переконливий виверт потрібен, пояснила вона, для більшої правдоподібності вигадки, якою вона хотіла прикритися, щоб не втратити роботи, хоча пригода ця все одно видаватиметься підозрілою.

Жаба був у захваті від такої пропозиції. Ще б пак, вона дасть можливість йому покинути в’язницю з певним шиком, а його репутація відчайдушного, рисковитого шибайголови буде незаплямована; і він охоче допоміг наглядачевій доньці перетворити тітоньку на нещасну жертву обставин, проти яких вона, мовляв, була безсила.

— Тепер, Жабо, твоя черга, — сказала дівчина. — Скидай костюм і жилет — ти й так досить товстий.

Заходячись від сміху, вона стала «утинати до гапликів» на ньому те ситцеве плаття, накинула хустку, зав’язавши , як у простих жінок, вузликом на спині, а тоді начепила цупкий очіпок.

— Точнісінько як вона, — хихотіло дівча. — Повір мені, ти ще ніколи в житті не мав такого поважного вигляду. Ну, прощавай, Жабо, і хай тобі щастить. Підеш униз тією самою дорогою, якою тебе привели; якщо хтось зачепить, бо чоловіки всі однакові, можеш, звісно, й пожартувати трохи, але пам’ятай, що ти вже немолода вдовиця, одна як палець на всьому світі, й боїшся людського поговору.

Твердо, як тільки міг, Жаба приступив до діла; серце йому завмирало, бо ця витівка, здавалося, була найнеобачніша і найризикованіша в його житті; проте все йшло напрочуд легко, хоч було трохи прикро, що його поважність, ба навіть сама його чоловіча стать, якою та поважність надихалася, зараз ніби знехтувані. Опецькувата постать прачки в усім знайомому ситцевому платті була неначе ключ до замкнених дверей та воріт; навіть коли в одному місці Жаба завагався, в який бік звернути, його виручив вартовий біля воріт, який звелів йому не баритися, проходити мерщій у ці ворота й не примушувати себе чекати, бо у сторожці чай холоне. Найбільшу небезпеку, ясна річ, становили для Жаби грайливі жарти та зачіпки, на які йому кортіло негайно дати належну відсіч, бо ж він мав винятково розвинене почуття власної гідності, а всі ті жарти, на його думку, були страшенно недолугі й убогі, без крихти гумору. Проте він стримав себе, хоча то було й нелегко, і навіть озивався до зальотників, як і годилося пралі.

Час минав дуже поволі. Нарешті Жаба перейшов останнє подвір’я фортеці, відмагаючись від настирливих запросин вартових з останньої караульні і вивернувшись з розпростертих обіймів останнього стражника, який з удаваною пристрасністю благав про один-єдиний поцілунок на прощання. Нарешті позаду грюкнула хвіртка у величезній брамі. Жаба відчув на розпашілих щоках свіжий подих відкритого світу і зрозумів: він — на волі!

Очманілий від радості, що його відважний подвиг так легко добіг щасливого кінця, Жаба квапливо дріботів туди, де світилися міські вогні, зовсім не уявляючи собі, що робити далі, але певен принаймні того, що треба янайшвидше забиратися звідси, де всі знають прачку, якою він мав прикидатися й далі.

Жаба йшов замислений, коли це увагу його привернули якісь червоні та зелені вогні, що мигтіли недалеко і трохи осторонь міста, а до вух долинуло чмихання паровозів, гуркіт вагонів на стрілках. «От тобі й трохи щастя! — подумав він. — Залізнична станція — це те, що зараз мені найпотрібніше; тепер не треба навіть шукати її, отож не доведеться вже грати цю ганебну роль, говорити нісенітниці, які, хоч і мають належний вплив, проте не підносять моєї гідності».

Він попрямував до станції, подивився розклад руху: поїзд приблизно в тому напрямку, де його дім, відходив за півгодини.

— Знову повезло! — мовив собі Жаба і в бадьорому настрої поспішив до каси по квиток.

Назвав станцію, найближчу, наскільки він пам’ятав, до села, головною окрасою якого був Терем Жаб, і машинально поліз по гроші, які завжди носив у кишені жилета. Але ж на ньому було ситцеве плаття, яке досі захищало його і про яке він безчесно забув. Як у страшному сні, Жаба порпався в тому платті, наче змагався з чимось жахливим, що, здавалося, скрутило йому лапи, забрало всю силу м’язів та ще й глузувало з нього; тим часом за ним у чергу ставали інші пасажири, нетерпляче перемовлялися, давали всілякі поради. Нарешті якось — він навіть не второпав як саме,

— подолавши всі перепони, дістався туди, де споконвіку містяться жилетні кишені, і завмер ошелешений. Там не було ні грошей, ні кишені, куди їх кладуть, ані жилета, на якому тримаються кишені!

На превеликий свій жах, він згадав, що і костюм, і жилет лишилися в камері, а з ними — гаманець, гроші, ключі, годинник, сірники, пенал — усе те, що надає вартості життю, що відрізняє звіра з багатьма кишенями, сильну стать від істот нижчих — з однією кишенею чи й зовсім безкишенних, яким теж чомусь дозволено брати участь у життєвих перегонах, хоч вони не підготовлені до справжнього змагання.

Бідолаха зробив відчайдушну спробу врятувати становище і, вдавшись до своїх колишніх гарних манер чи то дамського догідника, чи оксфордсько-кембріджського професора, мовив:

— Послухайте! Виявилося, мій гаманець лишився вдома. Прошу вас, дайте мені квиток, а завтра я надішлю гроші. Мене тут добре знають.

Касир глянув на нього, потім на його туго напнутий на голову чорний очіпок і засміявся:

— Гадаю, вас справді тут дуже добре знають, якщо ви часто дозволяєте собі такі жарти. Будь ласка, мадам, відійдіть від віконця і не заважайте іншим пасажирам!

Якийсь літній чоловік, що вже кілька разів штовхав Жабу в спину, тепер відсторонив його вбік і, що найгірше, назвав «моя люба»; саме це розлютило Жабу найбільше, хоч неприємних пригод того вечора у нього було досить.

Приголомшений, розгублений, він почовгав на перон, де стояв поїзд, і сльози котились у нього, як горох. Це ж просто жорстоко, втратити надію на порятунок зовсім близько від дому, І все через якісь кілька нещасних шилінгів та черствість надміру підозріливих чиновників. Втечу скоро викриють, вирядять погоню, його впіймають, ображатимуть, знову закують у кайдани, кинуть до в’язниці, на солому, посадять на хліб та воду; подвоять покарання й охорону; а які ущипливі слова доведеться вислухати від тієї дівчини! Що ж робити? Ноги в нього аж ніяк не прудкі, а постать, як на зло, дуже легко запам’ятати. Може, залізти під лавку у вагоні? Він пригадав, що так іноді роблять школярі, коли гроші, видані їм на подорож дбайливими батьками, розтринькають на куди цікавіші розваги. Охоплений гіркими роздумами, Жаба дійшов до паровоза, біля якого побачив машиніста, огрядного чолов’ягу з маслянкою в одній руці та жмутом ганчір’я у другій: він змащував, витирав, одне слово, — доглядав свою машину.

— Привіт, матусю! — гукнув машиніст. — Що сталося? Щось ти не дуже весела!

— Ой, сер! — скрикнув Жаба й заплакав. — Я бідна, нещасна прачка. Загубила свої гроші й не маю за що купити квитка. А треба дістатися додому і неодмінно сьогодні. Що тепер робити, й сама не знаю. Ох, господи, господи...

— Авжеж, справи кепські, — задумливо мовив машиніст. — Загубила гроші... й не можеш доїхати додому... А там, певно, й дітки тебе ждуть?..

— Ціла купа діточок, — ридав Жаба. — І, звісно ж, голодні... Та й бавитимуться з сірниками... Поперевертають лампи, мої бідолашні малята!.. Поб'ються... І взагалі бешкетуватимуть. Ох, господи, господи!

— Послухай-но, — промовив машиніст. — Кажеш, ти прачка. Он як, значить. Тоді ось що. Я, як сама бачиш, машиніст, а це, ніде правди діти, страшенно брудна робота. Сорочки стають такі чорні, що жінка моя з ніг падає, поки випере. Може, ти випереш мені трохи сорочок, коли приїдеш додому? Я тобі їх надішлю. А за це провезу тебе на паровозі. Це, правда, порушення правил, але тут, у глушині, не так уже їх і дотримуються.

Жабине горе обернулося на радість, коли він прожогом видерся на паровоз. Звісно, за своє життя він не виправ жодної сорочки та й не зміг би, навіть якби спробував. А втім, пробувати він і не збирався; але подумав: «Як щасливо добудуся додому і знову матиму гроші та кишені, куди їх покласти, то надішлю машиністові рівно стільки, скільки треба, щоб йому випрали всі ті сорочки. І вийде для нього те саме, а може, й краще».

Кондуктор махнув прапорцем, даючи сигнал, паровоз весело свиснув у відповідь, і поїзд поволі рушив від станції. Він набирав швидкість, і перед Жабиними очима попливли поля, гаї та живоплоти, корови й коні. Він уже вірив, що з кожною хвилиною наближаються Терем Жаб і добрі друзі, дзенькіт грошей у кишенях і м’яка чиста постіль, смачні страви на столі. Йому вже вчувалися захоплені вигуки, коли він розповідатиме про свої пригоди та неперевершену кмітливість. І Жаба не міг устояти на місці, почав підстрибувати, щось викрикував і наспівував пісень на превеликий подив машиніста, котрий бачив на своєму віку чимало праль, але такої ще не траплялося.

Миля за милею лишалися позаду, і Жаба вже почав обмірковувати, що б то замовити собі на вечерю, коли помітив, як машиніст занепокоєно висунувся з будки й уважно прислухається до чогось. Потім виліз на тендер і став дивитися кудись назад; тоді повернувся до будки й сказав Жабі:

— Дивно. Наш поїзд — останній, що йде сьогодні в цьому напрямку, але можу заприсягнути, що чув позаду ще один поїзд!

Жаба враз припинив своє легковажне кривляння. Він знову спохмурнів і посмутнів, а тупий біль у попереку передався в ноги й примусив його пошукати місця, де б сісти, відкинувши всякі думки про найближче майбутнє.

На той час уже зійшов ясний місяць, і машиніст, що знову виліз на тендер, добре бачив колію позаду досить далеко. Невдовзі він озвався:

— Тепер ясно бачу! То паровоз, він на нашій колії і мчить щодуху! Схоже на те, що він женеться за нами!

Бідолашний Жаба скулився у вугляному пилу, гарячково намагаючись що-небудь придумати. Але марно — виходу не було.

— Вони доганяють нас! — гукнув машиніст. — А на тому паровозі — ото диво! — повнісінько людей! Оті он, наче стародавні стражники,— вимахують алебардами; а ті, що в поліцейських шоломах — кийками; а он ті, кепсько одягнені, в котелках, безсумнівно, сищики,— погрожують револьверами й палицями; всі розмахалися, і всі репетують: «Стій, стій, стій!»

Тобі Жаба впав на коліна просто у вугілля і, підносячи, наче в молитві, складені лапки, заголосив:

— Порятуй мене, порятуй, любий, добрий пане машиніст, а я зізнаюсь у всьому! Я зовсім не вбога прачка, яку вдаю! Я не маю дітей, що мене чекають, дрібних чи яких там! Я Жаба — всім відомий і славнозвісний Жаба, землевласник; завдяки своїй відвазі та винахідливості я щойно втік з огидної темниці, до якої мене кинули вороги; і якщо люди з того паровоза схоплять мене, тоді знову кайдани, хліб, вода та солом’яна підстилка й нові страждання для бідолашного, нещасного, безневинного Жаби!

Машиніст суворо поглянув на нього:

— Ану, кажи правду! За що тебе ув’язнили?

— Та власне ні за що! — мовив сердешний Жаба і весь аж почервонів. — Я тільки позичив автомобіль, поки його власники обідали; їм він тоді був зовсім ні до чого. Я й гадки не мав викрадати його, слово честі; а ті, що сидять у суді, вбачили щось страшне в цьому непоміркованому, але ж мужньому вчинкові...

Машиніст глянув на нього ще похмуріше й сказав:

— Боюся, що ти й справді поводився як нечестива жаба, і по закону я повинен віддати тебе до рук зневаженого правосуддя. Але я бачу твоє горе та розпач і тому не покину тебе. Я не схвалюю автомобілів, це по-перше, і не згоден, щоб поліцаї командували тут, на моєму паровозі, це по-друге. Та й несила мені дивитися, як плачуть звірята, — аж недужий стаю, так жаль їх. Тож не сумуй, Жабо! Я зроблю все, що зможу, і наше візьме гору!

Вони завзято замахали лопатами, підкидаючи вугілля; в топці аж загуло, посипалися іскри, паровоз здригнувся весь і рвонув уперед, однак погоня помалу наближалася. Машиніст зітхнув, витер лоба ганчіркою і промовив:

— Здається, Жабо, справи кепські. Вони, бач, їдуть порожнем, і паровоз у них кращий. Нам лишається тільки одне, і це твоя єдина можливість, тож слухай уважно, що я скажу. Скоро перед нами буде довгий тунель, а за ним колія йде через густий ліс. Так от, я до тунелю піддаватиму пари скільки можна, а тій компанії доведеться трохи збавити хід, щоб не було зіткнення. А коли проїдемо тунель, я перекрию пару й загальмую, щоб ти міг вистрибнути й сховатися в лісі, перш ніж вони виїдуть з тунелю й побачать тебе. Тоді я знову дам повний хід, і хай вони доганяють мене, як їм хочеться і скільки хочеться. Тож пильнуй і відразу стрибай, як тільки я скажу.

Вони ще докинули вугілля в топку, і поїзд влетів до тунелю. Паровоз гнав щодуху, ревів і гуркотів. Та ось вони вихопилися з тунелю на чисте повітря, до місячного сяйва, й уздріли ліс, що розкинувся обабіч колії, темний і рятівний. Машиніст перекрив пару й почав гальмувати. Жаба спустився на приступку і, коли поїзд зовсім стишив хід, почув:

— Стрибай!

Жаба стрибнув, скотився з невисокого насипу, потім звівся на ноги цілий та здоровий і гайнув у ліс.

Виглянувши на хвильку з гущавини, він побачив, як поїзд знову набрав швидкість і незабаром зник з очей. Тоді з тунелю вихопився паровоз-переслідувач, він гудів і свистів, а його різношерста команда розмахувала зброєю й гукала: «Стій! Стін! Стій!» Коли погоня проминула, Жаба щиро зареготався — уперше відтоді, як його кинули до в’язниці.

Та враз і урвав сміх, бо збагнув, що вже пізно, навколо темно й холодно, а він один у незнайомому лісі, без грошей, без надії повечеряти, йому, як і досі, далеко до друзів і до своєї домівки; мертва тиша навкруг після того ревіння та гуркоту ще більше гнітила його. Не наважуючись покинути рятівний захисток, Жаба заглибився в хащі, щоб якнайдалі відійти від залізниці.

Після довгих тижнів, проведених у в’язниці, ліс здався йому чужим, ворожим і, схоже, схильним насміятися. Нічні птахи дремлюги своїм майже механічним тріском та перестуком налякали Жабу: він подумав, що то десь поруч стражники нишпорять у лісі. Пугач безшелесно ринувся на нього згори, зачепив за плече крилом, і Жаба відскочив з моторошним відчуттям, ніби опинився в чиїхось лабетах; потім пугач відлетів, мов нічний метелик, і зареготав отим своїм «хо-хо-хо!». Жаба оцінив це як вияв обмеженості. А то ще здибав лиса; той зупинився, глузливо оглянув його з голови до ніг і процідив: «Слухай, прачко! Минулого разу ти не додала мені півпари шкарпеток і наволочку. Щоб більше такого не було!» — і гордовито пішов геть, а сам підхихикував. Жаба став шукати каменюку, щоб жбурнути в нього, але не знайшов, на превеликий жаль. Нарешті, голодний, закляклий і зморений, він нагледів дупло, в якому можна було заночувати, намостив у ньому гілок та сухого листя, ліг і міцно заснув.