В'язниця душ

Ніхто із Данціга

Вранці, 2 листопада 1903 року, до кабінету комісара Вістовича провели невисокого на зріст, статечного сивого пана в розстебнутому, дещо забрьоханому вуличною грязюкою плащі. В руках він тримав капелюх і мокру парасольку, з якої на підлогу невпинно текла вода.

Комісар зиркнув за вікно, ніби для того, аби пересвідчитись, що на вулиці справді ллє дощ, і вказав гостеві на стілець. У цей час до кабінету зайшов промоклий до кісток Самковський і, незважаючи на присутність сторонньої особи, сердито вилаявся. Врешті привітавшись, ад’юнкт дбайливо повісив свого мокрого плаща і капелюха на вішак, а сам щосили притиснувся до гарячого п’єца.

Доки Самковський брутально відгукувався про осінню погоду, гість, попри те, що був старшим за нього ледь не вдвічі, кумедно втягнув голову в плечі, мов гімназист, що випадково став свідком учительського гніву і побоювався ненароком отримати по шиї. Вістович посміхнувся йому, щоб якось підбадьорити, і, запаливши цигарку, повідомив, що уважно слухає.

— Мене звати Еріх Зільман, я професор університету в Граці, — почав гість. — Моїм фахом є палеографія, а зокрема, давні латинські видання.

Професор говорив німецькою, при цьому добряче шепелявив і час від часу стишував голос, ніби боячись, що хтось його підслухає, тому поліцейським довелося щосили напружити слух і затамувати подих, щоб розчути цього вранішнього дощового приблуду.

— Кілька років тому мене запросили до Лемберзького університету, оскільки я досліджував давніх латиномовних галицьких авторів, — продовжив він. — Я міг би детальніше про це розповісти, але, гадаю, панству буде не надто цікаво...

Вочевидь, Зільман усе ж таки розраховував на інтерес з боку своїх слухачів, але Вістович і Самковський промовчали, отож він мусив перейти до справи:

— В тутешньому університеті я познайомився з професором Вітольдом Сабінським, блискучим ученим і гарною людиною. Зважаючи на те, що наші наукові інтереси часто перетиналися, ми з ним швидко заприятелювали. Пан Сабінський був удівцем і жив сам у великому будинку на Личаківській. Коли я вирішив залишитися в Лемберзі надовше, професор спершу гостинно запропонував замешкати в нього, а потім допоміг мені винайняти будинок неподалік. Удень ми, як і раніше, бачились в університеті, а ввечері зустрічалися в компанії за грою в бридж або проводили час в опері.

Та все змінилось, коли професор зустрів її... Така собі Еля Буковська була спочатку його слухачкою, а потім якимсь безсоромним чином зуміла привернути до себе його увагу. Ця особа, як ви розумієте, значно молодша за професора, і всі ми, я маю на увазі його близьке оточення, одностайно засудили стосунки, що в подальшому між ними виникли. Врешті-решт, вона поселилася в його домі, наче законна дружина, а це вже зовсім неприпустимо!..

Помітивши, що поліціянти ледве стримують сміх, Зільман стих і скорчив обурену фізіономію.

— Пробачте, пане Зільмане, — поспіхом сказав комісар, — ми з колегою, безперечно, шануємо такі цнотливі переконання, проте досі нічого кримінального не помітили у вашій розповіді. Також хочу вас запевнити, що ця панна Буковська не вчинила жодного злочину, поселившись у домі самотнього коханця, якщо на те, звісно, була його згода.

— Мова не про це, пане Вістовичу, — ображено заперечив гість, — дослухайте до кінця.

Вістович кивнув і знаком попросив вибачення. Самковський, нарешті зігрівшись, відірвався від п’єца і підсів ближче до них. Зільман продовжив розповідь:

— Отож, як я сказав, через цю амурну інтригу мій друг Вітольд сильно змінився. Більше не було гарних вечорів у достойному колі давніх друзів, ми рідко грали в бридж чи ходили до театру. Вся увага професора була прикута до цієї легковажної Елі... Найгірше, що це відбилося на його наукових дослідженнях. Точніше, Вітольд їх зовсім закинув.

З часом, однак, ми готові були з цим змиритися. Адже ніхто з нас не ідеальний, і кожен має право на слабкість і помилку. Я, приміром, так і залишився одинаком, хоч свого часу зазнав душевних переживань, спричинених однією милою, але нерозумною панною... Повторю, пане комісаре, ми готові були прийняти і зрозуміти Вітольда, якби він того захотів. Але мій друг сторонився мене і всіх решти, ховаючись за маскою поштивості. Гадаю, ми урешті дали б Вітольду спокій і можливість жити так, як йому подобається, коли б не одна деталь. Окрім того, що професор став майже відлюдьком, він почав ще й помітно марніти. Щоразу, коли я його зустрічав, Вітольд мав нездоровий жовтуватий колір обличчя і дедалі більше худнув. Складалося враження, що його здоров’я підточує якась невідома хвороба, але на всі питання професор відповідав, що здоровий, чудово почувається і просив за нього не турбуватись. І от, пане комісаре, чотири дні тому він раптово помер. Згас, як свічка від подиху вітру...

Все це може виявитись пекельним збігом обставин. Мені в жодному разі не хочеться обвинувачувати в чомусь панну Буковську, що, як виявилось потім, устигла стати пані Сабінською, але вважав за свій обов’язок повідомити про цей випадок у поліцію. Хтозна...

— Бачте, пане Зільмане, до нас приходять тоді, коли в чомусь переконані, — зауважив Вістович. — З ваших слів можна зрозуміти, що пан Сабінський захворів і від того помер. У цьому випадку поліції робити вже нічого.

— Я не впевнений, що все так і було, — пробурмотів професор.

— Вважаєте, що професора вбили? — перепитав комісар.

— Не вбили, але спричинились до смерті, — енергійно відповів Зільман. — Це хіба не злочин?

— Яким чином спричинились? — комісар потроху втрачав терпіння. — Ви маєте хоча б версію?

— Ні, але підозрюю, що все тут не просто так...

Вістович зрозумів, що існує тільки один спосіб позбутися надокучливого професора.

— Гаразд, пане Зільмане, — сказав він, — ми спробуємо розібратися. Цим займеться мій колега Самковський. Зараз він запише всі необхідні дані.

Ад’юнкт з ненавистю глянув на шефа і крізь зуби запросив професора пересісти ближче до його столу. Коли Зільман нарешті пішов, Самковський одразу ж згорнув списаний папір і перемістив його в шухляду.

— Чекатиму на рапорт, — буркнув шеф, удавши, що цього не помітив. — Маєте два дні на цю дурню.

Комісар Вістович, якби залишався щирий перед собою, то мав би визнати, що й він сам не мав жодного бажання працювати того дня. Усі поточні справи, разом зі смертю професора Сабінського, який, найпевніше, врізав дуба від непомірних зусиль між ногами молодої коханки, можна було зіпхнути на Самковського. Комісар підвівся з-за столу, одягнув плаща, капелюха, вдруге нагадав підлеглому про рапорт і вийшов за двері.

На душі було паскудно, тому ця гнила погода пасувала Вістовичу якнайкраще. Цієї осені він втратив останню надію повернути собі дружину. Анну, котрій так і не знайшлося місця в Новому театрі, несподівано запросили аж до Зальцбурга, і відтоді вона перестала розмовляти не лише з ним, а навіть із колишніми колегами. І якщо на колег Анна затаїла гірку образу, то Вістовича просто зневажала, про що неодноразово йому говорила ще тоді, коли вважала чоловіка достойним спілкування.

Як завжди, п’яний і принижений, він шукав утіхи в Бейл, однак з подивом виявив, що їй набридло його втішати. Ввечері вона як завжди слухняно йому віддалася, а на ранок попросила більше не приходити. Хоча б до того часу, коли він перестане пиячити через свою Анну.

Вістович розумів, що сказано це було справедливо. Він дав їй спокій, а сам залишився в кістлявих обіймах своєї самотності. Від них його ненадовго звільняла тільки робота й алкоголь.

Комісар вийшов на Баторія, а далі завернув на Личаківську. Йому пригадалось, що саме на цій вулиці в одному з будинків, як розповідав Зільман, жив покійний професор Сабінський зі своєю коханкою. Вістович сповільнив крок і спробував уявити, як виглядає ця Еля Буковська. Струнка чорнявка з акуратними персами, які поміщалися в старечу професорську долоню, чи білява пишногруда бестія, що приборкала його самим поглядом? Цікаво, як у них бодай щось виходило? Мабуть, коханка щоразу довго і вперто чаклувала над його засохлим стручком, а тоді всідалася на нього згори, де врешті отримувала бажане.

Холодні руки самотності знову стиснули Вістовичу горло. Комісар відчув, як сильно скучив за жіночим тілом і бодай чимось, що нагадує почуття.

Дощ посилювався, і поліцейському не залишалось нічого кращого, як пірнути у найближчу кнайпу, де він одразу ж замовив каву й чарку горілки. Від цього завжди ставало краще і навіть з’являлися свіжі думки.

Дочекавшись, коли трохи стихне дощ, Вістович знову вийшов на вулицю. Хвилину-другу він постояв на розкислому хіднику, вирішуючи, в якому напрямку піти. Врешті, комісар подався в бік вулиці Підвалє, а потім, минувши костел Марії Сніжної і розлоге торговисько, опинився на Шпитальній. Тут він, озирнувшись кілька разів, зайшов до будинку Мамки Цимес.

Сторож перелякано витріщився на нього, проте Вістовим привітався і, тицьнувши тому кілька геллерів[18],як і було заведено, рушив сходами нагору. На другому поверсі знаходилась приймальня власниці цього славетного будинку втіх. Пані Цимес прийняла його одразу і, широко посміхаючись, запропонувала комісарові коньяку. Той кивнув і вмостився на м’якій софі навпроти господині.

— Оскільки з поліцією в мене все погоджено на досить тривалий термін, — мовила Мамка Цимес, — то слід вважати, що пан прийшов сюди як приватна особа.

— Саме так, — відповів комісар.

Вони дивилися одне на одного, наче два змовники, що планували злочин, і розмовляли стишеними голосами. Господиня подала йому коньяк. По тому, як поліцейський підносив склянку до губ і робив перший ковток, вона намагалася вгадати його настрій і бажання. Він пив, неквапно смакуючи дорогий напій, але руки його ледь помітно при цьому тремтіли. Цьому чоловікові праглося спокою, влади і гри...

Мамка Цимес запалила продовгувату духмяну цигарку і вкотре приязно посміхнулась комісарові.

— Я маю дещо для пана, пане Вістовичу, — мовила господиня. — Звісно, я вдаюся до ризику, але сподіваюся, що панові це припаде до смаку.

Комісар відставив склянку і з цікавістю подивився на співрозмовницю. Три відчуття зараз поєднувались в його нутрі: огида, цікавість і бажання жінки.

— Пригадує пан гарненьку чорнявку на ім’я Янка Циновська? — продовжила господиня.

Вістович зморщив чоло, хоч довго копирсатися в пам’яті не довелось. Аякже, він не міг не згадати цю милу шльондру з минулорічної справи «В’язниці душ».

— Хіба вона не збиралася до Америки? — запитав комісар.

— Збиралась, — кивнула Мамка Цимес. — Тільки все ніяк не нашкрябає на квиток... То як, згоден пан? Янка, окрім усього, ще й мудра, а не така дурепа, як усі інші.

— Це я також пам’ятаю, — мовив поліцейський. — Гаразд, нехай буде Янка...

— Das ist toll![19], — вдоволено сказала власниця борделю. — Дівчина буде готова за півгодини. Дозвольте провести пана в покої.

Кімната, куди запросила його Мамка Цимес, скидалася на пристойний готельний номер. У ній було охайно застелене ліжко, стіл і навіть старомодний креденс.

— Призволяйтесь, — мовила господиня. — А я підготую нашу королеву.

Мамка Цимес вийшла, залишивши комісара наодинці. У порожній прохолодній бордельній кімнаті, очікуючи блудницю, він ще гостріше відчув свою проклятущу самотність. «Einsamkeit»[20], як сказала б Бейла.

— Einsamkeit, — повторив комісар, підходячи до вікна.

По шибці розповзалися краплі дощу, витягуючись у чудернацькі знаки і дурнуваті карикатури, схожі на ті, що гімназисти виводять на маргінесах конспектів з нудної латини чи грецької. Чоловік, напруживши зір, вдивився в сіру панораму вулиці поза ними. Добре знайома Шпитальна, що вела до жидівського цвинтаря. Дощ і сирість розігнали перехожих по домівках, тільки час од часу З’являвся хтось, кому доводилось перестрибувати брудні потоки води, дістаючись до крамниці чи майстерні взуттєвика, що стриміла за рогом. У таку погоду без випивки або жінки можна було вмерти з нудьги...

Невдовзі тихо скрипнули двері і хтось зайшов до кімнати. Вістович озирнувся. Янка стояла навпроти і дибилася кудись повз нього. Вона була одягнена в легку грецьку туніку, виглядала божественно, але, схоже, перебувала в поганому гуморі. Комісар збагнув, що стоїть зараз спиною до вікна, отже, вона ще його не впізнала. Натомість, сам він має досить часу, щоб нею намилуватись.

Янка повільними рухами почала роздягатися.

— Стривай, — зупинив її Вістович, — встигнеш іще...

Дівчина перевела на нього здивований догляд.

— Підійди до мене, — сказав комісар.

Вона покірно наблизилась.

— Коли ти роздягнешся, всю таємницю одразу буде розкрито, а я хочу тебе розгадувати якомога довше, — додав він.

Янка раптом стрепенулася.

— Пане Вістовичу? — перелякано сказала вона.

— Так, а що? — іронічно запитав комісар.

Втім, відповіді у неї не знайшлося. Лишалося одне здивування і навіть переляк.

— Якщо ти не захочеш, я тебе не торкнуся, — промовив комісар. — Просто посидимо, а потім я піду.

— Ви в такому домі, де маєте право робити що завгодно, — сказала Янка. — Але мені дивно, чому після тієї справи пан обрав саме мене.

— Не знаю. — Вістович знизав плечима. — Ти здалася мені привабливою.

Дівчина недовірливо хмикнула.

— На жаль, не можу сказати про пана те саме. Ви зі своїм колегою пробуджували в мені хіба що ненависть через свій дурнуватий допит.

— Що ж, нехай. Зрештою, ти справді маєш небагато причин любити поліцію. Здебільшого, через своє заняття.

— Кожен заробляє на хліб як може, — сварливо відповіла Янка.

— Мова не про це, — спробував заспокоїти її комісар. — Я тебе не засуджую...

Його самого, правда, неабияк дратувала ця балаканина. Він знову повернувся до вікна і запалив цигарку. Дурнувата була ситуація: прийшовши до повії, Вістович зумів з нею посваритися, образившись, як шмаркач, на криве слово. Але ж, чорт забирай, він платить їй за гарну поведінку!

— Ну та годі, любчику, — несподівано почулася за спиною. — Ходи сюди...

Вочевидь, Янка згадала про те саме. Вістович озирнувся.

— Хочеш мене в одязі?

Як раптово дівчина перетворилася зі сварливої шльондри на звабливу німфу. Без сумніву, цим мистецтвом перевтілення вона володіла бездоганно. Напівлягла на ліжку так, щоб вигідно оголилися її коліна і визирнули пругкі груди. За все заплачено, ця жінка належить зараз тільки йому. Попри те, що відчуває до нього хіба що легку ненависть, вона зробить усе як слід.

Підійшовши до Янки, Вістович, не знімаючи одягу ані з себе, ані з неї, вгамував перше бажання. Щойно він торкнувся її, дівчина стиснула губи, чекаючи звичних грубощів, але брутальний з вигляду комісар виявився напрочуд ніжним і вправним коханцем. Здивовано і вдячно дивлячись на нього, Янка закричала наостанок від задоволення, а потім сховала очі від сорому.

Вперше в житті їй було по-справжньому добре з чоловіком. Він не скривдив її, не відіпхнув після близькості, як шмату, від себе, а дбайливо, по-батьківськи погладив по волоссю. Понад усе, Янка боялася, що Вістович зараз піде, залишвши її наодинці з усім, що ставалося до нього, їй раптом захотілося впасти на коліна і благати його не йти. Врешті, дівчина так і зробила. Пояс коханця ще був розстебнутий, і вона шалено припала вустами до його гарячої плоті... Янка знала: тепер він залишиться надовго.

Наступного дня Вістович заплатив ще за одну ніч. Цього разу вже не було зайвих розмов. У затемненій кімнаті борделю поліцейський і повія добре знали, чого хотіли. З прихованим соромом, насолодою і шаленою взаємністю вони віддавалися одне одному, доки не падали від утоми.

Під вечір у двері обережно постукали. Вістович, що сидів біля вікна і ліниво попивав коньяк, знаком наказав дівчині відчинити. Янка, закутавшись у простирадло, підбігла до дверей і, глянувши спочатку через вічко назовні, повернула ключ. До кімнати зайшла Мамка Цимес.

Вона виглядала схвильованою та, попри те, винувато посміхнулася і промовила якісь ледь чутні вибачення, шкодуючи, що змушена потурбувати гостя.

— Що сталося, пані Цимес? — запитав комісар, пропускаючи звичні фрази повз вуха.

— Я б хотіла поговорити з паном наодинці. — Господиня виразно зиркнула на Янку. — Хоча... вона й так про це невдовзі дізнається...

— То кажіть, — мовив Вістович, — тільки двері зачиніть за собою.

Пані Цимес виконала його прохання і, пройшовши в глибину кімнати, сіла на край фотеля.

— Сталося лихо, — промовила вона, нервово перебираючи пальцями: — Одна з наших дівчат раптово померла...

Янка скрикнула від несподіванки.

— Цить ти, дурна! — не стрималась господиня.

— Хто саме? Софія? — не зважала та.

На очах Янки заблискотіли сльози.

— Софія, Софія... Замовкни, кажу!

— Припиніть обидві! — не витримав комісар, після чого в покої запанувала тиша. — Пані Цимес, розкажіть все спокійно і за порядком.

— Два дні тому одна з наших дівчат відчула себе зле, — промовила Мамка Цимес, глибоко вдихнувши повітря. — Нічого незвичного в цьому не було, я дозволила їй відпочити до вечора, але ввечері їй стало ще гірше. Тоді я вирішила спровадити її до лікаря, проте вона заснула, і мені здалося, що краще буде почекати до ранку. Сьогодні вранці, коли я зайшла до її кімнати, то вжахнулася. За ніч Софія змарніла і, здавалось, постаріла років на двадцять... Утім, як не дивно, на здоров’я вона не поскаржилась, і я знову вирішила почекати... Та щойно дівчата, котрі принесли їй вечерю, побачили, що Софія мертва.

— Вона жила в цьому домі? — запитав комісар.

— Так.

А решта дівчат також живуть тут?

— Ні, Софія ніяк не могла знайти собі підходяще помешкання, от ми і домовились, що доки шукає, залишатиметься тут, а я за це забиратиму частину грошей з її платні, — пояснила господиня.

— Гаразд, покажіть мені її. — Вістовим підвівся і надягнув піджак.

— Ходіть за мною, пане комісаре...

Мамка Цимес попрямувала до дверей. У коридорі вона щоразу озиралася, ніби побоюючись, що Вістовим зараз кудись чкурне і залишить її наодинці з мертвою жрицею цього будинку насолод. Поліцейський, утім, нікуди тікати не збирався. Минувши вітальню, вони з господинею піднялися в інше крило, а там зупинилися перед дверима крайньої кутової кімнати.

Мамка Цимес добула з кишені ключа і тремтячими руками спробувала відімкнути замок. Коли це їй нарешті вдалося, вона провела Вістовича в затемнену затхлу кімнату, де на ліжку, накрите білим простирадлом, лежало тіло повії.

— Сподіваюсь, тут ніхто не хазяйнував після її смерті? — сухо поцікавився комісар.

— Що пан має на увазі? — спитала господиня.

— Ваші німфи, які знайшли тіло, торкалися її речей? Переставляли щось з місця на місце? — уточнив Вістовим.

— Гадаю, ні, пане комісаре. Вони були дуже налякані, тому це останнє, що прийшло б їм у голову.

Мамка Цимес мала рацію.

Вістовим підійшов до ліжка і зняв простирадло з обличчя померлої.

Вигляд дівчини його вжахнув. Комісар багато різного бачив за роки служби в поліції, але таке йому довелося бачити вперше... Перед ним була напіврозкладена висохла мумія. З-під простирадла блиснули вишкірені зуби, глибоко впалі очі та жовта потріскана шкіра. Складалося враження, що труп пролежав тут щонайменше півроку.

Мамка Цимес, не стримавшись, голосно заверещала:

— Господи! Що це за чортівня така?!

— Замовкніть! — гримнув на неї комісар і накрив обличчя трупа простирадлом.

Та справді стихла, але тільки для того, щоб важко осунутись на підлогу. Від побаченого господиня борделю втратила свідомість. На щастя, підбігла Янка і заходилася приводити її до тями.

— Поблизу десь є телефонічний апарат? — запитав комісар, утираючи хустинкою спітніле чоло.

— В кабінеті пані, — відповіла дівчина.

Вона марно торсала господиню за напудрені щоки і все ніяк не наважувалась дати їй ляпаса, який би подіяв значно краще.

— Принеси води, — наказав їй Вістович.

Янка скорилася. Вибігши кудись, вона повернулася за мить з повною склянкою і подала її Вістовичу. Не зволікаючи ані секунди, той сердито виплеснув воду в обличчя непритомній пані Цимес, змивши звідти рештки пудри і розмазавши під очима чорну «Lash Lure»[21], через що господиня борделю тепер скидалася на казкове страховисько.

Втім, такий метод виявився дієвим, і Мамка Цимес одразу ж ворухнула напомадженими губами, а потім, важко крекочучи, сперлася на лікті. Комісар змусив себе допомогти їй підвестись. Звівшись на рівні ноги, господиня борделю, проте, не відпускала свого рятівника, а, навпаки, ще міцніше вхопила того за зап’ястя.

— Пане Вістовичу, пан мусить мені допомогти, — гаряче прошепотіла вона.

— Чим я вам допоможу? — нервово поцікавився комісар.

— Допоможіть позбутися трупа.

— Ви здуріли, пані Цимес? Хто я по-вашому?

— Тоді хоч би не допустіть розголосу. Якщо сюди прийде поліція, мені кінець... Зрештою, ви також ризикуєте своїм добрим іменем. Я можу розказати, чим ви тут займалися.

Вістовим насмішливо скривився, з чого слід було розуміти, що такий аргумент на нього ніяк не вплинув.

— Благаю вас, пане Вістовичу, — жінка вирішила змінити тактику.

— Послухайте, добродійко, — комісар, доклавши зусиль, нарешті звільнився від її рук: — Ця особа, — він кивнув у бік тіла блудниці, — померла за дуже дивних обставин. До того ж ви бачили, що з нею скоїлось потім. Усе це дуже схоже на якусь хворобу. Хтозна, чи не становить вона загрозу для міста... Треба принаймі, щоб трупа оглянув поліційний лікар. Тому зараз проведіть мене до свого кабінету, де, як я чув, у вас є телефонічний апарат.

Мамка Цимес кивнула і, зробивши відчайдушну спробу витерти кінчиками пальців з-під очей розмазану туш, вийшли з кімнати. Вістовим подався слідом. В її кабінеті, окрім безлічі різноманітних жіночих дрібниць та чималої колекції венеціанських масок, виявилось надзвичайно багато книг. Деякі лежали на столі, і з них тягнулися довгі шовкові закладки. Інші в чіткому порядку стояли на полицях. Аж ніяк не сподіваючись, що господиня борделю виявиться книгоманкою, поліцейський здивовано глянув на неї. Проте пані Цимес знову зайнялася своєю тушшю, тому не помітила цього погляду.

— Телефон на секретері, — мовила вона, не озираючись на комісара.

Вістовим підійшов до апарата і, знявши слухавку, набрав номер телефоністки.

— Дирекцію поліції, прошу, — сказав він, коли та озвалася. — Потрібен доктор Фельнер.

Лікар, на щастя, був на місці, і за декілька хвилин комісар почув у слухавці його хриплуватий голос:

— Фельнер слухає.

— Говорить Вістовим. Мусите прибути на Шпитальну.

— Якого дідька, Вістовичу? В мене справ по зав’язку! — гаркнув той.

— Це дуже важливо, Фельнере.

— Тут усе важливе.

— Докторе, я не жартую. Самі побачите.

З того боку важко, зі свистом зітхнули.

— Номер будинку назвіть, — попросив поліційний лікар.

— Номер... е-е-е... я вас зустріну біля жидівського цвинтаря, — відповів комісар.

— Гаразд. За півгодини буду...

Коли Вістовим відклав слухавку, пані Цимес уже встигла привести себе до ладу. З її обличчя зникли залишки пудри і розмазана туш. І навіть зачіска отримала попередню форму. Про нещодавні події нагадували тільки мокрі від води плями на сукні.

— Що ж, пане Вістовичу, — вона спробувала посміхнутись, — сподіваюся, що ця невеличка неприємність не завадить нам зберегти у подальшому добрі стосунки?

— Маєте незрівнянне почуття гумору, добродійко, — ідучи до дверей, мовив комісар. — Якщо несподівані трупи називати просто «невеличкими неприємностями», то на біса тоді поліція...

Вістовим зайшов до кімнати Янки і забрав звідти свого плаща. Від будинку Мамки Цимес до жидівського цвинтаря можна було дістатись за кілька хвилин, але він вирішив вийти раніше. Хотілося трохи побути на свіжому повітрі.

Доктор Фельнер прийшов учасно, але всім своїм єством виявляв своє невдоволення. Він неохоче привітався з комісаром і запитав, де це чортове місце чи сраний будинок, в якому сталося щось надзвичайно важливе.

Вістовим знав, що лікар, найпевніше, відірвався від приємних посиденьок за дешевою кавою, а не від купи справ, тому зовсім не почувався винним перед ним.

Коли вони зупинились біля будинку Мамки Цимес, доктор з подивом глянув на комісара.

— Тут же бордель, Вістовичу, — сказав він.

— Саме так, — підтвердив поліцейський. — І ми зараз туди зайдемо.

— Нізащо, — обурено відповів Фельнер. — я порядний сім’янин. А назавтра кожен пес у Львові знатиме про мій візит до Мамки Цимес.

Вістовим роззирнувся. Навколо не було ані душі, проте сперечатися з лікарем не хотілося.

— Зайдемо через чорний хід, — сказав він.

— Ви навіть знаєте, де тут чорний хід, Вістовичу? — єхидно запитав Фельнер.

Комісар не відповів. Він мовчки пройшов уздовж вулиці і завернув у вузький непримітний провулок. Фельнер знехотя подався за ним. Провулок виводив у захаращений двір, де Вістовим упевнено рушив до кам’яних сходів, що вели до незамкненої пивниці. Спустившись сходами, чоловіки опинилися в цілковитій темряві, яка смерділа сирістю і котячим лайном.

— Куди ви мене завели, чорт забирай? — спитав лікар.

— Ви ж хотіли, щоб вас не побачили, Фельнере, — відповів комісар. — Тепер можете бути в цьому певні.

— Не кажіть дурниць, Вістовичу. Запаліть сірника.

— Якраз шукаю...

За мить у темряві спалахнуло скупе миготливе світло.

— Тепер мусимо піднятися, — мовив поліцейський і обережно рушив до масивної металевої драбини, що вела на горішній поверх. Угорі Вістовим обережно, але впевнено постукав. За хвилину-другу їм відчинили. На порозі постала господиня борделю. Приклеївши на вуста приязну посмішку, вона мовчки спостерігала, як засапані чоловіки важко вкочувались до її покоїв.

— Пані Цимес, це доктор Фельнер, — комісар вирішив бути поштивим і представити гостя.

— Рада знайомству з паном, — господиня простягнула йому напахчену парфумами руку.

Той відповів спітнілим рукостисканням.

— Де ваш труп? — одразу перейшов до справи доктор. — До живих мене давно не викликають, тож я переконаний, що в цьому домі лежить мертвяк.

— Пан аж так поспішає? — солодкаво мовила господиня. — А я збиралася попросити вас відкоркувати пляшку «Мартеля», бо не жіноча це справа...

Фельнер дістав з кишені хустинку і витер нею обличчя.

— Що ж, залюбки, — сказав він, трохи віддихавшись. — Навряд чи покійник втече кудись, поки я це робитиму...

— Вірно кажете, — погодилась господиня.

Пригостившись коньяком, усі троє відчули себе значно краще.

— Тепер ходімо, — спокійним тоном промовив доктор, поставивши келишок на крихітний журнальний столик.

Мамка Цимес попросила чоловіків іти слідом за нею і за кілька хвилин привела їх до вже знайомої Вістовичу кімнати.

Доктор Фельнер підійшов до ліжка і обережним рухом відкрив обличчя трупа, як це годину тому зробив комісар.

На превеликий подив Вістовича і пані Цимес, лікар не відсахнувся і не вимовив жодного лайливого слова. Звісно, трупи у його практиці були звичною річчю, але ж цей не був схожий на решту. Особливо з огляду на те, що з моменту смерті минуло зовсім мало часу.

— Ми знайшли її сьогодні, — спантеличено мовила господиня.

— Я бачу, — коротко відповів Фельнер.

— Так, але на вигляд тіло...

— Як мумія, — перебив доктор. — Це я також бачу. Але на ній свіжа спальна білизна, на столику сьогоднішній недопитий чай і якийсь дурнуватий дамський романчик, закладений приблизно на сороковій сторінці. Цього досить, аби зрозуміти, що смерть настала нещодавно.

Вістович посміхнувся. Коньяк вчинив з Фельнером диво.

— Що ж з нею сталося? — запитала Мамка Цимес.

— Треба забрати тіло до мене, на Пекарну[22]. Там і розберуся...

— Послухайте, докторе, — господиня благально поглянула на Вістовича, шукаючи в нього підтримки. — Я б не хотіла, щоб цей прикрий випадок набув розголосу. Мені геть не потрібен поспільний інтерес до мого дому... Якщо ваше мовчання має ціну, то я пристану на неї, якою б великою вона не була.

— Тут річ не в ціні, дорога пані Цимес, — похитав головою доктор.

— А в чому ж?

Фельнер відкликав комісара вбік.

— Маєте талант, Вістовичу, — тихо промовив доктор. — Де ви — там неодмінно якась халепа.

— Дідько з ним, Фельнере. Дослідіть труп і, якщо нічого серйозного, то візьміть гроші і забудьте, — відповів той.

— Якби все було так просто... Втім, я вам зараз дещо скажу, а ви вже вирішуйте, як бути далі.

Фельнер подивився у бік трупа, ніби хотів ще раз у чомусь переконатись. Потім перевів погляд на Вістовича і сказав ще тихіше, але чітко вимовляючи кожне слово:

— Пригадуєте справу про смерть професора Сабінського? Точніше, там не було ніякої справи, а тільки здогадки його колеги Зільмана, які ви доручили перевірити Самковському.

— Пригадую, — відповів комісар.

— Самковський попросив мене оглянути тіло покійного професора, — продовжив Фельнер. — І от що я скажу, Вістовичу: труп стариганя виглядав так само, як цей.

Доктор дістав портсигар, добув звідти цигарку собі й Вістовичу і, вже голосніше, спитав дозволу закурити в господині, що стояла від них поодаль. Коли та дозволила, чоловіки продовжили свою притишену розмову.

— Можна припустити, що професор і за життя виглядав не надто свіжо, — вів далі Фельнер, випускаючи два струмені диму зі свого широкого носа. — Але так швидко не розкладаються навіть у старечому віці. Що вже й казати про цю молоду блудницю.

— Звісно, це тільки здогади, — додав він, трохи помовчавши. — Точніше скажу, коли зроблю обидва розтини.

— Гадаєте, обоє вмерли від однакової хвороби? — запитав комісар.

— Хтозна, хтозна. Наразі тільки думки, Вістовичу... Що ж, буду вдячний, якщо виведете мене звідси тим самим шляхом, яким і привели. Тіло нехай господиня перевезе в морг.

Вона, безперечно, може це зробити таємно, якщо їй справді так не хочеться розголосу.

Коли вони попрощались, Вістович повернувся в кімнату, де лежала покійниця. Тепер він ретельно обстежив тут кожну деталь.

— Чимось панові допомогти? — обережно запитала Мамка Цимес, несміливо заглядаючи з-за дверей.

— Зайдіть сюди, — сказав комісар. — Сядьте...

Господиня вмостилася на край фотеля.

— У цій кімнаті Софія жила чи приймала клієнтів? — запитав Вістович.

— І те, й те, — відповіла жінка.

— Коли в неї востаннє був чоловік?

— Два дні тому, перед тим як їй стало зле.

— У вас є список її відвідувачів?

— Звісно, ні. Ви ж знаєте, комісаре, тут усе анонімно...

На цих словах пані Цимес лукаво усміхнулась.

— Тоді вам доведеться напружити пам’ять і згадати кожного, — мовив поліцейський.

— Чоловіки, здебільшого, приховують свої справжні імена, коли приходять сюди, пане Вістовичу.

— Якщо так, то ви їх детально опишите. Хоча б п’ятьох останніх.

— Я спробую, — кивнула жінка.

Вона виглядала втомленою, проте Вістовичу було її не шкода.

— Ви дозволяєте дівчатам курити в покої? — продовжив він свій допит.

— Аж ніяк! Більше того, я заборонила їм курити взагалі. Від цього жовтіють зуби...

— Отже, курять тільки клієнти?

— Так. А чому ви питаєте?

— На підвіконні лишився цигарковий попіл, — сказав Вістовим. — На щастя, тут кепсько прибирали.

— Пане комісаре...

— Даруйте, не хотів вас образити.

Комісар ще раз оглянув покої і зробив кілька записів у своєму блокноті.

— Найміть якихось волоцюг і перевезіть тіло до моргу. Найкраще — після півночі, під ранок. Тоді місто зовсім безлюдне, — сказав він, виходячи з кімнати.

— Зрозуміло, — проскиглила Мамка Цимес йому вслід.

Вістовим пройшовся бордельним коридором. Біля кімнати Янки він зупинився і хвилину-другу поміркував, чи заходити. Врешті, постукав і, прочинивши незамкнені двері, зазирнув досередини. В кімнаті було темно, і тільки постать Янки сіріла у квадраті дощового вікна. Ступивши крок, Вістовим зачинив за собою двері.

— Ти залишишся? — тихо спитала Янка.

— Ні, мені треба йти, — відповів комісар.

— Шкода, — мовила вона.

— Я маю кілька запитань до тебе. — Вістовим сів на стілець.

— Хочеш знати щось про Софію?

— Вгадала.

— Що ж, питай, — зітхнула Янка.

— Розкажи, яку вона мала вдачу. Була переважно веселою чи сумною? Які мала звички? Мала коханця чи тільки бордельних клієнтів?

— Ми всі тут маємо тільки тих, хто нас купує, — сказала дівчина. — Мамка за цим стежить. Фацетам не може подобатись, що їхня дівчина — повія, правда ж?.. Не скажу, що ми добре зналися з Софією, але були схожі з нею. Її тут недолюблювали, як і мене...

— Чому?

— Я ніколи не відкривала душу цим дурепам, завжди все тримала в собі. Це не може подобатись, — пояснила Янка. — Софія ж просто поводилась зверхньо... Подейкують, що вона була зі знатної родини, отримала гарну освіту, але вийшла заміж за якогось пройдисвіта. Одного дня той змусив її переспати з іншим чоловіком, щоб розплатитися з ним за свій картярський борг. Потім це повторювалось знову і знову. Кожен, хто обігрував її чоловіка в карти, міг увечері встромити його дружині... Урешті, він її програв, наче якусь річ. Кажусь, Софія просила допомоги в родини, але через її славу рідні від неї відмовились. Не знаю, що було далі, але врешті вона опинилася тут. От і все, що я знаю про цю бідолаху, комісаре.

— Ти сказала, що Софія отримала гарну освіту. А не знаєш часом, де вона вчилася? — запитав Вістович.

— Десь тут, у Львові. Де можуть навчатися благородні панянки? — іронічно сказала Янка.

— Гаразд, дізнаюся.

— Нащо ти розпитуєш? Хіба вона померла не від хвороби?

— Хтозна.

Янка стрепенулася.

— Йди вже звідси, — сказала вона. — Бо тільки страху на мене наганяєш. І жалю...

Вістович підвівся і, попрощавшись, вийшов за двері. За кілька хвилин комісар уже був посеред темної сирої вулиці і поспіхом прямував у бік Академічної.

Діставшись до свого кабінету, комісар запалив світло і, сівши за столом, довго курив. Попри все, він почувався тепер краще, аніж тоді, коли востаннє звідси вийшов. Вістовичу несподівано шалено запраглось працювати, мовби хтось добряче почистив та освіжив його мозок. Попри пізню годину, спати не хотілося. Він знову і знову обмірковував події дня та подумки повертався до кімнати борделю, де було знайдено мертву блудницю. Навіть якщо вона померла від невідомої хвороби, яку підчепила від одного з клієнтів, комісарові хотілося дізнатися про небіжчицю якнайбільше. Десь у глибині його нутра гостро відчувалась жалість до неї. Хто цей негідник, що в такий огидний спосіб поламав їй життя? Може, колись він йому трапиться. А вже що робити з таким, комісар знав.

Раптом Вістовим пригадав, що рік або два тому з Міністерства поліції прийшов наказ посилити контроль над проституцією в місті. Тоді ж Самковський мусив ганятися за повіями і за тими, кого підозрювали у цій справі. Як пам’ятав комісар, Мамка Цимес тоді сплатила велетенський штраф, а бордель ледве не закрили. Втім, згодом усе вляглося, і будинок далі значився у магістраті, як «Готель «Леокадія»».

Однак, знаючи Самковського, комісар був переконаний, що той ретельно записував кожен допит. Таким чином, можна було не сумніватись, що десь у його шафі лежить досьє ледь не на кожну курву в Лемберзі...

Потрібна папка лежала найглибше і добряче припала порохом. У поліції й справді не надто охоче займалися борделями. Переважно лише тоді, коли львівська розпуста вже допікала комусь нагорі.

Будинок Мамки Цимес у переліку був одним із перших. Самковський зазначав, що усі постояльці готелю «Леокадія» — жінки. Усі вони здебільшого мають непристойний вигляд і так само непристойно поводяться. Все це, а також чутки, які віддавна ширяться містом про будинок на Шпитальній, дають підстави стверджувати, що тут насправді облаштовано бордель. Далі було розміщено список усіх, хто знаходився там 17 жовтня 1902 року о сьомій годині вечора.

Ім’я Софії Вільчевської було в кінці сторінки. Самковський записав, що при цій особі не було доводу[23]. На вигляд, панянці трохи за двадцять. У неї темне волосся й сірі очі. Виявилась освіченою. За її словами, абсольвентка[24] жіночої гімназії імені королеви Ядвіги у Львові.

Більше про Софію не було написано нічого. Однак жіноча гімназія знаходилась неподалік Дирекції, тож за необхідності Вістовим міг би відвідати цей заклад. Безперечно, там архів учениць зберігається не менш ретельно, ніж у поліції архів повій. В особовій справі Софії мусить бути вказано, хто її родина. Бо навряд чи цим людям відомо, яка доля спіткала ту, від якої вони колись відмовились.

На ранок Мамка Цимес, як і обіцяла, прислала Вістовичу напарфумленого листа, в якому описала п’ятьох останніх клієнтів своєї працівниці. З перших рядків вона благала спалити цей лист, щойно комісар його прочитає, а надто ніколи й нікому не розповідати про його зміст. Вістовичу начхати було на її благання. Він знав, що листа найближчим часом точно не знищить, а щодо змісту, то розпатякувати будь-кому й так не збирався.

Першим у списку був статечний депутат Галицького сейму. Чоловік був високим, сивим і мав бездоганні манери. Щедро заплатив.

Другим — якийсь полковник-артилерист. Трохи недочував на праве вухо, п’яний, середнього зросту. Бідолашна Софія з ним кричала від болю, аж господиня змушена була втрутитись з вимогою припинити, оскільки то був ґвалт, а не любощі. Віддав усі гроші, які мав, проте їх виявилось недостатньо.

Третім був удівець-підприємець. Худорлявий, гарно вдягнений. На ґудзиках одягу пані Цимес помітила дві літери: «TL». Був поштивий, але чомусь просив Софію лупцювати його ременем і лаяти останніми словами.

Четвертий — старий професор, який чесно назвав своє ім’я: Еріх Зільман...

Вістович не стримався і голосно зареготав. Самковський, який уже на той час сидів на своєму місці, відірвався від паперів і з подивом поглянув на шефа.

— Збирайтеся, — наказав йому комісар, усе ще сміючись. — Прогуляємось... Провідаємо старого хріна.

Ад’юнкт не до кінця розумів, про кого йшлося, але полюбляв, коли шеф був у доброму гуморі. В такі дні часто вони заходили разом до кав’ярні Шнайдера, і Вістович платив за випивку.

Ледве прочитавши, хто був п’ятим у списку клієнтів, комісар сховав листа Мамки Цимес до кишені, і вони з Самковським вийшли на вулицю.

Професор, на щастя, був удома. Побачивши поліцейських, він неабияк здивувався, проте гостинно запросив їх до вітальні, де найперше запропонував кави. Вістович відмовився, одразу перейшовши до справи. Він розумів, що розмова видасться не надто приємною для Зільмана, тож смакувати в його домі каву було б свинством.

— Якщо ви тут, панове, отже, сприйняли мою розповідь серйозно, — мовив професор. — Бо я грішним ділом подумав, що поліція в Лемберзі така ж, як у Відні...

— Ви мали справу з віденською поліцією? — запитав комісар.

— Колись поскаржився на колегу, який поцупив мою доповідь по Ціцерону, — відповів той. — Це була крадіжка, тому я звернувся одразу до цих добродіїв, а не в ректорат. Але, як виявилось, тамтешні поліцейські навіть не знають латини. Вони відмовились бодай порівняти два документи, щоб засвідчити їхню цілковиту схожість.

— Що ж, значить, лемберзька поліція старанніша, — стримуючи сміх, сказав комісар.

— Яз вами згоден, — радісно мовив Зільман.

— Та перш ніж ми перейдемо до справи покійного професора Сабінського, мушу зазначити, що певна особа вважає себе ошуканою через вас, — промовив комісар.

— Он як? — вжахнувся професор. — Якщо й так, то найпевніше, я зробив це не зумисне. Про що, власне, йдеться?

— Пані Цимес повідомила мені, що ви не сповна розрахувалися за послугу її дому...

— Не може бути! — обурено вигукнув Зільман. — Я залишив їй навіть більше...

Тут професор замовк, зрозумівши, що пробовкався. Факт відвідин борделю тепер було пізно заперечувати. Залишалося тільки мовчати і розгублено кліпати очима. Вістович також не поспішав говорити, а вдав, що розглядає інтер’єр вітальні. Незручну мовчанку, втім, порушив сам Зільман:

— Якщо відверто, комісаре, то панянка, з якою... кхм... з якою я... залишився наодинці, так би мовити, навіть не зняла вбрання. Що вже й говорити про інше...

Вістовим із цікавістю поглянув на нього.

— Ми просто погомоніли з нею, — продовжив Зільман. — Я розповів їй про колегу Сабінського та свої тривоги, пов’язані з ним... І знаєте, що? Це дивина, але виявилось, що Софія знайома з цією панянкою.

— З якою панянкою? — не зрозумів комісар.

— З нареченою професора. З Елею Буковською. Уявіть собі!

Комісар і його помічник здивовано перезирнулися.

— А Софія не говорила, за яких обставин вони познайомились? — уточнив комісар.

— Начебто разом навчались у гімназії, — сказав професор.

— Гаразд, і що було далі? У борделі, я маю на увазі.

— Софія попросила передати нареченій Сабінського записку, — продовжив Зільман, — я погодився і виконав прохання.

— Передали особисто в руки?

— Звісно, ні. Залишив у поштовій скриньці професора. Було б соромно зізнатися, в якому місці я провів той вечір...

— Вам відомо, що було в тій записці? — запитав комісар, не звертаючи уваги на благальний тон Зільмана.

— Як ви могли таке подумати, пане Вістовичу? Я не читаю чужої кореспонденції... — обурився професор.

У цьому Вістовим не сумнівався. Підвівшись, поліціянти почали збиратися.

— То що, панове, — несміливо мовив Зільман, проводжаючи їх до дверей: — Чи можу я сподіватися на вашу... емм... так би мовити, чоловічу солідарність?

Вочевидь, той просив зберегти в таємниці його відвідини будинку розпусти.

— Безперечно, — пообіцяв комісар і кивнув професорові наостанок на знак прощання.

На вулиці чоловіки зупинились, ставши посеред хідника, і мовчки закурили. Широка і досить людна о цій порі Личаківська збігала донизу, несучи на собі одинокий електричний трамвай і декілька фіакрів. Над Вістовичем і Самковським височів костел Святого Антонія, а над костелом — декілька розкішних дубів, які засипали простір довкола себе останнім іржавим листям і жолудями.

— Що скажете, Самковський? — запитав комісар, видихнувши з легенів останню порцію диму.

У відповідь той знизав плечима, проте в очах його виднівся інтерес до цієї справи.

— Тоді ось що, — продовжив Вістович: — Відвідайте жіночу гімназію імені королеви Ядвіги. Знає пан, де це?

— Знаю, — відповів ад’юнкт.

— Знайдіть у їхньому архівів особову справу Елі Буковської та її подруги, Софії Вільчевської. Друге прізвище запишіть, ви його навряд чи пам’ятаєте...

Самковський, діставши блокнот і олівець, акуратно все занотував.

— Шукайте все, що може видатись цікавим, — додав комісар. — Бо все цікаве нам неодмінно знадобиться. Я ж спробую зустрітися з невтішною вдовою професора Сабінського...

Чоловіки попрощалися і розійшлись. Самковський кинувся наздоганяти трамвай, а комісар подався вулицею вгору.

Помешкання покійного професора Сабінського, як і розповідав Зільман, справді знаходилось неподалік. Зазирнувши до записника, Вістович ще раз переконався, що відшукав потрібний будинок, і впевнено натиснув кнопку дзвінка. Відчинила привітна жінка старшого віку — очевидно, служниця.

— Слухаю пана, — мовила вона.

— Доброго дня, — привітався комісар, ґречно знімаючи капелюха. — мене звати Адам Вістович, я з поліції. Чи можу я поговорити з пані Буковською, чи то пак, з... пані Сабінською?

— На жаль, господині зараз немає вдома, — відповіла служниця. — Але пан може зайти почекати. Гадаю, вона от-от повернеться.

— Якщо ваша ласка, — сказав комісар.

Жінка провела гостя до вітальні і, взявши його пальто та капелюха, вправно повісила їх на вішак біля п’єца.

— А чи можу я тим часом оглянути кабінет пана професора? — запитав Вістович.

Служниця завагалась і відповіла йому нерішучою усмішкою.

— Може, зачекаєте на пані Сабінську? — мовила вона.

— Навряд чи вона буде проти, — зазначив комісар. — А ми таким чином заощадимо час.

— Що ж, якщо пан наполягає...

— Сміливіше, — підбадьорив Вістович. — Кабінет нагорі?

— Так, прошу нагору...

— Професора поховали? — запитав поліцейський уже на сходах.

— Так, пане комісаре, — важко зітхнула служниця і перехрестилась. — Хай спочиває в мирі.

Кабінет покійного науковця виявився невеликим за розмірами і, до того ж, заваленим книгами та всіляким мотлохом. На чільному місці стояв дерев’яний макет вітрильника і декілька фігурок якихось давніх воїнів. Вістович з цікавістю придивився до цих речей.

— Це дракар, корабель вікінгів, — несподівано пояснила служниця, яка, видно, вирішила не залишати гостя тут наодинці. — А біля нього фігурки скандинавських воїнів.

— Звідки ви знаєте? — оторопів комісар.

— Багато років я була особистим секретарем професора, — пояснила жінка, — тому добре знаю, над чим він працював і чим захоплювався. Служницею в цьому домі я тільки останні кілька місяців, відколи професор покинув роботу в університеті.

— Мабуть, через ту Елю Буковську, — припустив комісар.

Жінка стрепенулась:

— Я цього не сказала...

Вістовим не продовжував тему, а підійшов до чималої скрині, в яку, при потребі, могла б уміститися навіть доросла людина.

— А це що? — запитав він.

— Незадовго до смерті панові професору надіслали з Данціга кілька кам’яних плит, розписаних рунічними символами, — відповіла служниця. — Плити потрапили туди, мабуть, на одному з данських або шведських кораблів і лежали в порту ніким не помічені. Професор Сабінський випадково їх зауважив, коли відвідав Данціг цього літа, і розпорядився надіслати йому їх до Львова.

— У Данцігу проходила всесвітня конфренція знавців скандинавської культури, — додала вона, випереджаючи питання поліцейського. — Професор був знаним дослідником у цій галузі.

Раптом на сходах почулися кроки, а потім і жіночий голос:

— Маріє!..

— Господи! — сполошилася служниця. — Пані повернулась...

З цими словами вона вибігла з кабінету.

— Що ти робила в кабінеті? — почув комісар здивоване запитання господині.

— Там на пані чекають, — відповіла Марія.

— Чекають на мене? — здивувалась хазяйка. — Жаль, я повернулась тільки на хвилинку, змінити капелюшок... Але чому в кабінеті професора?

— Бо пан з поліції.

— Он як...

У дверях з’явилася молода жінка в елегантному taylor suit[25], капелюшкові, що відкидав тінь на її гарне обличчя, і сумочкою-ридикюлем в руках.

— Комісар Адам Вістовим, — поспішив представитись гість.

— Ельвіра Сабінська, — відповіла господиня. — Ви, мабуть, чули, пане комісаре, як я сказала, що поспішаю...

— О, так, не смію вас затримувати, — незворушно сказав поліцейський.

— А ви... залишитесь тут?

— Якщо на те ласка пані.

— Але для чого? Що ви тут шукаєте?

— Нічого конкретного, — відповів комісар. — Просто роблю свою роботу. Роззираюся.

— Це якось пов’язано зі смертю мого чоловіка? — поцікавилася Еля.

— Бачте, пані Сабінська, ваш чоловік був людиною знаною та поважною, — Вістовим не зводив з неї очей, проте говорив м’яко і спокійно. — Тому завдання поліції — з’ясувати всі обставини його смерті, перш ніж залишиться тільки світла пам’ять про нього.

— Хіба в смерті Вітольда було щось незвичайне?

— Саме це я і з’ясовую, — комісар посміхнувся настільки приязно, наскільки міг.

— Що ж, зичу вам успіху, пане Вістовичу, — мовила Еля, — на все добре.

— Хай щастить, дорога пані Сабінська, — відповів поліцейський.

Коли вона вийшла, комісар підійшов до вікна, звідки добре проглядалася вулиця. За кілька хвилин він побачив там господиню дому. Еля роззирнулася і попрямувала донизу, в бік Митної площі. Не зволікаючи більше ані хвилини, комісар попрощався з Марією і також поспіхом вибіг на вулицю слідом за нею.

Еля не сіла у трамвай і не скористалася фіакром. Очевидно, йти їй було недалеко. І справді, за кількасот метрів, біля костелу кларисок на неї чекав високий молодий чоловік у довгому пальті, застебнутому на всі ґудзики. Незнайомець подав їй руку, і вони перейшли разом площу, а потім неквапно завернули в старі ворота бернардинського дворика.

Проминувши дворик, чоловік та жінка попрямували до ресторації «Hotelu Krakowskiego», і Бітовим був змушений пильнувати їх знадвору.

— Суча погода, — стиха промовив комісар, піднімаючи комір, щоб захиститись від холодного вітру.

З ресторації вони вийшли за півгодини. На ратуші пробило заледве другу пополудні, але небо затягло сірими грозовими хмарами, тож довкола стемніло, як увечері. Промерзлий до кісток Вістовим понад усе боявся зараз загубити Елю та її супутника, тому до болю в очах витріщався на дві темні постаті попереду себе.

Незнайомець провів пані Сабінську до фіакра і, сказавши кілька слів наостанок, допоміг сісти та зачинив за нею дверцята. Потім, простеживши за тим, як фіакр виїхав з площі, сам подався у бік вулиці Панської, а відтак, перетнувши її, пірнув у безлюдний провулок. Між кам’яних стін залишилися тільки вони двоє, і незнайомець міг навіть чути кроки комісара позаду себе. Вістовим зрозумів, що от-от себе викаже, тому надалі вирішив діяти відкрито. Поступово скоротивши відстань між незнайомцем, поліцейський попросив того зупинитися. Той озирнувся і зміряв комісара холодним колючим поглядом.

— Чого вам треба? — запитав він спокійним голосом.

— Маю до вас кілька питань, — сказав Вістовим. — Я з поліції.

— Забирайтесь до дідька, — коротко відповів чоловік і рушив далі.

Вістовича охопила злість.

— Ану стій, скурвисину! — вигукнув комісар і кинувся навздогін.

Однак далі сталося щось незбагненне. Незнайомець раптом опинився просто перед ним, хоч до цього встиг відійти на добрих півсотні кроків. І перш ніж Вістовим устиг бодай підняти руки для захисту, той могутнім ударом збив його з ніг. Слідом за цим незнайомець наступив комісарові на груди і з силою вдавив у землю.

— Я ж сказав, щоб ти йшов до дідька, — сказав він голосом, що нагадував зміїне шипіння.

Тільки тепер Вістовим розгледів його обличчя. Воно було сіро-блідим, як у мерця. Попри те, що комісар ледве дихав під натиском незнайомця, він зумів сягнути до кишені, де лежав пістолет, і рвучко вихопив зброю перед собою.

— Забери свою гівняну ногу, — простогнав Вістовим, цілячись тому просто в обличчя.

Незнайомець скривив якусь диявольську посмішку і відступив. Після цього, не чекаючи, доки Вістовим зведеться на ноги, повернувся і рушив у той самий бік, в який ішов кілька хвилин тому.

— Ані руш! — вигукнув поліцейський.

Проте це не подіяло. Тоді Вістовичу увірвався терпець, і він натиснув на гачок... Комісар точно знав, що влучив. З такої відстані навіть Самковський при своєму кепському зорові не промахнеться, однак незнайомець тільки сіпнувся, наче його штовхнули в спину, і зник за рогом будинку.

Ошелешений Вістовим добру хвилину стояв і не міг зрушити з місця. Мозок поліцейського відмовлявся сприймати той факт, що хтось просто не зауважив у своєму плечі кулю від браунінга, а пішов собі далі, наче там її справжнє місце.

У провулок забігло декілька чоловіків, і комісар поспіхом заховав зброю.

— Де тут стріляли? — запитав кремезний бородань, важко відсапуючись.

— Десь там, — відповів Вістовим, навмання махнувши рукою.

— Пан бачив когось?

— Нікого.

— Глянемо? — запитав бородань у решти.

— Краще покличте поліцію, — порадив комісар і поспіхом рушив у той бік, звідки нещодавно прийшов.

До свого кабінету Вістовим зайшов брудний і роздратований. Жбурнувши плаща на стілець, він сів за стіл і мовчки втупився у вікно. Самковський також був на своєму місці, проте заговорити з шефом не наважувався.

— Вірите в різноманітну чортівню? — врешті обізвався комісар. — Маю на увазі, у відьом, вовкулаків, пекельних пердунів?

Ад’юнкт здивовано закліпав очима.

— Та кажіть же!

— Не надто. А чому пан питає, шефе?

— Бо, схоже, нам доведеться мати з чимось таким справу. Якщо тільки я не здурів, — пояснив Вістович.

— Поясніть докладніше, — попросив Самковський.

Утім, комісар досі не зумів пояснити всього собі, що вже й казати про когось. Він махнув рукою і почав про інше:

— Еля Буковська, чи то пані Сабінська, зовсім не в траурному настрої навіть для годиться... Крім того, сьогодні мала зустріч з досить дивним типом.

— Може, адвокат? — припустив підлеглий.

— Чому ви так думаєте?

— Вона, як виявилось, єдина спадкоємиця свого покійного чоловіка. А статки в старого скнари були немалі. Принаймі такі ходять чутки.

— Ні, на адвоката він не подібний.

— Коханець?

— Спершу сам так подумав, але...

Вістович знову не знайшов підходящих слів. Хіба в такої кралі може бути коханець, який з обличчя нагадує мерця? Чи, може, йому привиділось?

— Ви були в гімназії? — запитав він у Самковського.

— Аякже, — той посміхнувся і вдоволено потер долоні.

Комісар зрозумів, що сьогодні підлеглий попрацював значно краще, аніж шеф.

— Найперше скажу, що Софія Вільчевська насправді не була абсольвенткою гімназії імені королеви Ядвіги, — почав ад’юнкт, — тобто вона там навчалася, і таки разом з Елею Буковською, але студії не закінчила.

— Чому?

— Її відрахували через Елю... В юному віці дівчата були подружками. Обидві гарні не по роках.

Самковський облизав сухі губи і з насолодою продовжив:

— За словами директорки, вихователі раптом почали помічати, що ті надто багато часу проводять разом. В цьому, щоправда, не було б нічого дивного. Дружба в такому віці, кажуть, буває дуже зворушливою... Вчителі, можливо б, і не зважали на це, але одного разу дівчат застали на горищі за любощами. Обійнявшись, вони вдовольняли пестощами одна одну так пристрасно, що не помітили сторонніх очей. Такого у благочесній гімназії імені королеви Ядвіги допустити не могли! Скандал вирішили не здіймати, але обидвом загрожувало виключення. Тоді Софія, вочевидь прикриваючи подругу, взяла вину на себе. Сказала вихователям, що це вона весь час схиляла Елю до гріховних утіх, поки не отримала від неї бажане. Словом, з гімназії вигнали тільки Софію.

Чоловіки трохи помовчали. І Вістовичу, і Самковському приємно було уявити, як відбувалось це гріхопадіння двох юних гімназисток. Врешті, комісар мовив:

— Як на мене, така пристрасть не може минути одразу. Уявімо, що вони продовжили зустрічатися згодом, навіть у дорослому віці...

У двері енергійно постукали, і на порозі одразу ж, не чекаючи запрошення, з’явився черговий фельдфебель.

— Мельдую послушнє, — протарабанив той, — пана комісара просять до телефону.

Вістович хутко спустився донизу, де на столі чергового лежала відкладена для нього слухавка. На зв’язку був доктор Фельнер.

— Вітаю, Вістовичу, — промовив той. — У мене для вас новина, яка добряче додасть панові роботи.

— Ну й дідько з ним. Кажіть, — відповів комісар.

— Смерть тієї дівчини з борделю спричинила отрута.

— Вам відомо, яка саме, докторе?

— Точно не можу сказати. Схоже на біогенні діаміни. Тобто на трупну отруту.

— В трупові ви знайшли трупну отруту, Фельнере?

— У мене є підстави стверджувати, що ця особа вмерла від діамінів, — розізлився той. — Отож, свої шпіцлі[26] залиште на потім.

— А як щодо мертвого професора? — поспішив запитати Вістовим. — Ви робили розтин його тіла?

— Ні, ми трохи запізнились. Професора вже поховали.

— От паскудство...

— Auf Wiedersehen, Вістовичу, — попрощався доктор і поклав слухавку.

Після цього комісар одразу ж набрав номер телефоністки і, щойно вона відгукнулася, попросив з’єднати його з готелем «Леокадія».

— Пані Цимес, список осіб, які відвідували Софію, достеменний? — гаркнув він у слухавку, щойно господиня борделю відповіла на дзвінок.

— Безперечно, пане Вістовичу, — запевнила та у відповідь. — Хіба я когось забула?

— Здається, так.

— Дуже прошу мені пробачити, я не навмисне.

— Чи приходили до Софії жінки?

— Емм... тільки одна.

— Як її звали?

— Здається, пані мала ім’я Ельвіра...

— Якого дідька ви мені про це не сказали? — швидше радісно, аніж обурено мовив комісар.

— Даруйте, але пан запитував лише про чоловіків...

Вістовим поклав слухавку. Обличчя його сяяло, а дихання спирало від передчуття успіху. Піднявшись нагору, він найперше взяв до рук свого плаща і, перемістивши його на вішак, спробував відчистити кілька брудних плям, що з’явилися на ньому після сьогоднішньої пригоди. Насправді ж комісар просто хотів зібратися з думками.

— Здається, справу розкрито, — сказав він нарешті Самковському.

— Невже? — перепитав той.

— Судіть самі. Ось як усе відбулося на мою думку: Еля Буковська, вийшовши заміж за професора Сабінського, стала його єдиною спадкоємицею, оскільки нащадків у покійного науковця не виявилось. Невдовзі у молодої пані професорової з’являється коханець. Досить підозрілий тип, сьогодні я мав честь з ним познайомитись. Разом вони вирішують відправити стариганя на той світ власноруч, а не чекати його природної кончини.

Тим часом, як ми знаємо, друг Сабінського, наш дорогий віденець професор Зільман, був з тих, які не цураються товариства львівських повій, і одного вечора відвідав будинок Мамки Цимес, де йому запропонували Софію. Однак він, замість кохатися з молодою блудницею, завів з нею розмову і розповів про наболіле. А саме про свого друга, бідолаху Сабінського, який потрапив у згубні тенета жіночої краси. Софія зрозуміла, що йдеться про її гімназійну подругу, з якою, либонь, на той час уже втратила зв’язок.

Дівчина просить старого передати Ельвірі листа. Думаю, в цьому посланні вона коротко розповідає подрузі, що через негідника чоловіка потрапила в бордель, благає якось їй допомогти! принагідно нагадує про давній борг. Пані Сабінська, отримавши листа, передовсім розуміє, що в будь-який момент Софія може пробовкатись про їхні спільні грішки, чим непоправно зіпсує молодій професоровій репутацію. Порадившись зі своїм коханцем, вони вирішують убити обох: старого чоловіка та давню подругу. З усіх відомих криміналістиці методів убивці обрали найпідступніший — отруту. Як саме вони це зробили, ми ще з’ясуємо. А сьогодні ще треба встигнути заарештувати Елю Буковську...

Коли Вістович знову постукав у двері будинку на Личаківській, то відчинили не одразу. Врешті, десь за чверть години на порозі з’явилася Марія і з подивом запитала, що потрібно панам поліціянтам о такій пізній годині.

— Ми маємо справу до пані Сабінської, — відповів комісар.

— Даруйте, але господиня хвора, — м’яко, проте впевнено відповіла служниця.

Чоловіки перезирнулись. Що робити в такому випадку, вони й гадки не мали. Тим часом Марія спробувала зачинити двері, але комісар вчасно виставив ногу вперед, і вона тільки прищемила йому черевика.

— Що ви собі дозволяєте? — обурено мовила жінка.

— Вам доведеться впустити нас, — сказав Вістович.

— Але ж пані хвора і не зможе вас прийняти.

— Нічого. Почекаємо, доки одужає...

У вітальні чоловіки вмостились на канапі і, не питаючи дозволу, запалили цигарки.

— Ви збираєтесь просидіти тут усю ніч? — здивувалась Марія.

— Виглядає, що так, — незворушно відповів комісар. — Так буде певніше. Вранці нас замінять.

— Але що сталося?

— Нам доведеться заарештувати вашу господиню, як тільки вона одужає.

— Заарештувати?

— Ви добре почули.

— Єзус Марія, чим же вона завинила?

— Про це ми скажемо їй.

Жінка розгублено дивилась на них і м’яла руками край фартушка.

— Дорога пані, — вже лагідніше звернувся до неї комісар. — Запевняю, що не завдамо вам жодних клопотів. Ми не просимо бути гостинною до нас, але від кави не відмовимось.

Самковський кивнув, погоджуючись із шефом. Служниця невпевненим кроком вийшла на кухню, і поліцейські залишилися у вітальні самі. Вістович скористався цим і підійшов до книжкової шафи.

— Схоже, матиму чим зайнятися до ранку, — сказав він Самковському, переглядаючи назви книг.

У відповідь той скривив кислу міну, що мало б означати: «От і добре, а я буду спати».

Коли Марія повернулася, несучи в руках тацю з кавником і крихітним сервізом, комісар устиг прочитати передмову до громіздкого видання зі скандинавської демонології і поставити книгу назад, запам’ятавши її серед решти. Поліцейський раптом лагідно посміхнувся служниці і сам узявся наливати каву в порцелянові філіжанки.

— Ви бува не пригадуєте, дорога пані Маріє, чи був серед візитерів цього дому молодий чоловік досить високого зросту, худорлявої статури і з блідим кольором обличчя? — запитав поміж ділом комісар. — Досить помітний суб’єкт.

— Звичайно пригадую, пане Вістовичу, — відповіла та, насторожено спостерігаючи за його маніпуляціями з кавником. — Ви зараз говорите про пана Акселя Гальдена. Цей чоловік добре знається на нордичній культурі і сам походить звідкілясь зі Скандинавії. Професор з ним часто радився щодо деяких наукових питань.

— Коли ви вперше побачили тут цього Гальдена? — запитав Вістович.

Він уже встиг налити кави у три філіжанки, і йому навіть здалося, що Марія полегшено зітхнула, побачивши, що сервіз залишився цілий.

— Точно не пригадую, — відповіла вона. — Пам’ятаю, якогось ранку я прийшла, а вони втрьох уже пили чай...

— Втрьох — це професор, Еля і цей Гальден? — перепитав поліцейський.

Жінка кивнула.

— Пам’ятаю, дуже здивувалася, оскільки господарі ніколи не прокидалися так рано, — продовжила жінка. — А тут ще й встигли прийняти гостя. Щоправда, самі були одягнені в халати. Це виглядало трохи непристойно.

— О котрій годині ви зазвичай приходите сюди? — запитав Вістович.

— О шостій.

— А о котрій ідете додому?

— Як коли. Здебільшого, о дев’ятій. Усе залежить від роботи.

— Того дня прийшли, як завжди?

— Так, десь за чверть до шостої.

— У вас є власний ключ?

— Звісно.

— І того дня, коли ви прийшли, двері були замкнені?

— Так... — повільно відповіла Марія, трохи зморщивши чоло. — Як завжди.

— Виходить, до того, як ви прийшли, тобто до п’ятої сорок п’ять, господарі прийняли гостя, а потім замкнули за ним двері, — підсумував комісар.

— Виходить, так, — погодилась жінка. — А що в цьому дивного?

Вістович знизав плечима.

— Знаючи, що ви от-от прийдете, я б на місці професора не возився з замком. Хіба що гість прибув глупої ночі. Гадаю, пан Сабінський нечасто відмикав або замикав двері власного будинку, оскільки фактично завжди тут є ви. Уявіть, яких зусиль мусив би докласти заспаний професор, щоб дати ради простому, але іржавому замковому механізмові. Я чув, як довго ви нам відмикали двері...

— Все правильно, пане комісаре, замок старий, і я давно просила його замінити, — мовила Марія. — Але, так чи інакше, двері були замкнені. Не через вікно ж потрапив сюди пан Гальден.

— Згоден, — посміхнувся комісар. — Забудьте, це просто роздуми.

— Бажаєте ще кави? — звернулася жінка до поліцейських.

— Ні, — як завжди за двох, відповів Вістович. — Маю до вас останнє прохання.

— Гаразд.

— Пригадайте, будь ласка, дату того першого візиту сюди добродія Гальдена.

Марія замислилась, але врешті впевнено відповіла:

— Це було двадцятого жовтня, пане комісаре.

— Ви впевнені?

— Цілком.

— Це все, що я хотів знати, пані Маріє, — сказав поліцейський. — Зараз майже десята, ви збираєтесь додому?

— Ні, сьогодні я залишусь. Хочу бути біля господині.

Видно було, що цей короткий допит її втомив, і жінка хотіла якнайшвидше позбутися товариства поліцейських.

— Вам не заважає, що ми тут куримо? — запитав комісар, коли Марія вже була на сходах.

— Зовсім ні, — відповіла вона. — Професор був затятим курцем. До того ж полюбляв міцний львівський тютюн. Я звикла.

— Львівський тютюн не найгірший, — зауважив Вістович.

Втім, сказав він це радше Самковському, бо Марія вже сховалася за дверима покоїв нагорі. Підлеглий кивнув.

— «Nawet Pani Cesarzowa pâli tyton z miasta Lwowa»[27], — пригадав Самковський рядок з рекламного віршика, яким продуценти львівських цигарок заохочували купувати їхню продукцію.

— «Tyton z miasta Lwowa», — повторив комісар, — tyton lwowski... Пані Цимес писала мені, що на ґудзиках одягу третього клієнта покійної Софії були витиснені дві літери: Т і L. За її описом, цей чоловік підприємець.

— Ерік Міллер, — клацнув пальцями Самковський, — власник львівської тютюнової фабрики.

— Віденець? Вдівець? — перепитав комісар.

— Так! Це точно він, — в азарті ад’юнкт навіть скочив з місця. — Місяць тому приходив скаржитися, що у Винниках[28] його обікрали.

— Подумати лишень, Самковський, якби ми зібрали за одним столом усіх любителів бордельних насолод, то отримали б досить порядне і достойне товариство, — посміхнувся Вістович.

На цьому він, здавалось, утратив інтерес до власника тютюнової фабрики і продовжив читати про скандинавську нечисть. Самковський невдовзі заснув, а коли прокинувся, комісар (якщо тільки він спав) курив свою першу вранішню цигарку.

— Котра година, шефе? — захриплим голосом поцікавився ад’юнкт.

— Сьома ранку, — відповів той.

За кілька хвилин до вітальні зайшла Марія, принісши поліцейським сніданок.

— Як почувається пані Сабінська? — запитав Вістович.

— Начебто краще, — відповіла служниця. — Проте, дуже вас прошу ще почекати зі своєю справою.

— Як накажете, — мовив комісар, розрізаючи ножем запашну кайзерку, щоб напхати всередину малинового Конфітуру. — Нехай пані одужує.

Самковський у цей час робив те саме.

— Ось що ми зробимо сьогодні, — сказав Вістович підлеглому, коли Марія пішла: — Я зустрінуся з цим Еріком Міллером, а ви, щойно вас тут замінять, знайдіть Фельнера і разом з’ясуйте одну річ.

— Що саме? — перепитав Самковський, не перестаючи жувати.

— Чи траплялися у Львові за останній час ще випадки таких смертей, як смерть професора і Софії Вільчевської, коли від трупів залишився ледь не сам порох.

— Niema sprawy, szefie[29], — відповів ад’юнкт і запхнув до рота черговий кусень випічки з конфітуром.

— От і гаразд.

Поліцейські закінчили сніданок, і комісар першим вийшов з будинку.

До Винників, де власне знаходилась тютюнова фабрика, з Личаківської було недалеко, але через дощі, які не припинялися у Львові вже кілька днів, дорога перетворилася на суцільне глиняне місиво, і фіакр діставався туди майже годину. Опинившись нарешті у потрібному місці, Вістовим з жахом подумав, що сьогодні йому ще повертатись до Львова тим самим шляхом, і, не стримавшись, голосно вилаявся.

Ерік Міллер був у своєму кабінеті й, отримавши візитівку поліцейського, наказав його впустити. Коли Вістович зайшов, чоловік виглядав дещо здивованим, але привітно простягнув йому руку і запросив сісти.

— Не очікували візиту поліції, пане Міллере? — запитав комісар, трохи затримавши погляд на вікні, звідки проглядався чудовий краєвид на довколишні ліси.

— Щиро кажучи, ні, — відповів той. — Тому радий буду дізнатися, чим можу стати в пригоді.

Міллер говорив польською з помітним німецьким акцентом.

— Гаразд, тоді одразу до справи, — мовив гість, зрозумівши, що пропозиції випити він не дочекається. — Ви навряд чи про це знаєте, пане директоре, але кілька днів тому у Львові померла молода дівчина на ім’я Софія Вільчевська.

Міллер знизав плечима.

— Шкодую, пане Вістовичу, але це ім’я нічого мені не говорить.

— Звичайно. Навряд чи ви маєте звичку нотувати імена повій, з якими мали інтимні стосунки.

Міллер здивовано глянув на комісара, але сприйняв його слова спокійно. Трохи помовчавши, він підвівся з крісла і підійшов до вікна.

— Вип’єте, комісаре? — раптом сказав він. — У мене є «Baczewski».

Вістович похитав головою. Тепер ця пропозиція не принесла йому радості.

— Тоді послухайте, — чоловік заговорив раптом дещо різким тоном. — Я віденець, і хоч маю в Лемберзі серйозні справи, все ж не залишуся тут назавжди. Окрім усього, я вдівець, тож, як ви розумієте, не зраджую дружину в прямому розумінні. Додам, що мені здебільшого начхати на мою репутацію, тож свою спробу мене шантажувати вважайте проваленою, пане Вістовичу...

— Я не збирався вас шантажувати, — заперечив комісар.

— Он як? Тоді до чого ця розмова?

— Ви надто поспішаєте з висновками, пане Міллере, а я всього лишень маю до вас декілька питань.

— Ich bin ganz Ohr[30], — сказав той.

— Ви часом не помітили, що та дівчина кепсько почувалась, коли була з вами? — запитав Вістович.

— Ні, виглядала здоровою.

— А не скаржилась на інших клієнтів?

— Ми майже не розмовляли, пане комісаре.

— Отже, ви мовчки примусили її шмагати вас?

— Я не змушував. Просто запитав, чи вона згодна це робити... Якби відмовилась, я б не наполягав.

— Які цигарки ви палите, пане Міллере? — змінив тему поліцейський.

— Яке це має значення?

— У тій кімнаті, де ви були з Софією, я знайшов цигарковий попіл на підвіконні.

— Ви розчаруєтесь, пане Вістовичу, але сам я майже не палю. Вкрай рідко. Настільки рідко, що пам’ятаю дні, коли дозволяв собі викурити бодай одну цигарку, — промовив Міллер. — Тож можу запевнити вас, попіл залишив не я.

— Знаю, — кивнув комісар, — ви були в Мамки Цимес двадцять другого жовтня, а курили в кімнаті Софії за два дні до її смерті.

— Звідки ви знаєте, коли там курили?

— Бо в кімнаті не прибирали, відколи дівчині стало погано.

— Отже, курив останній клієнт? — з несподіваним азартом сказав Міллер.

— Більш того. Курив убивця або той, хто пов’язаний з убивцею. Можливо, виконавець злочину.

— Он воно що. То ви розслідуєте вбивство?

— Офіційно — ні. Але те, що її вбили, вже не викликає сумніву.

Міллер трохи помовчав, видно, для того, щоб зібрати думки докупи.

— І все ж... Чим я можу вам допомогти? — запитав він після паузи.

Вістовим дістав з кишені невеличке пуделко.

— Якщо я покажу вам цей попіл, ви зможете вгадати марку цигарок? — запитав він.

Міллер стенув плечима.

— Я, звісно, багато знаю про тютюн... Спробую.

— Якщо не скажете ви, то не скаже ніхто, — мовив комісар і простягнув власникові тютюнової фабрики скриньку.

— Що ж, дякую за таку оцінку.

Міллер відкрив кришечку і висипав цигарковий попіл на чистий аркуш паперу, що лежав на його столі. Кілька хвилин він уважно придивлявся, а тоді сказав:

— Безперечно, не львівський тютюн. Попіл надто чорний... Крім того, в цьому тютюні не було жодного іншого компонента...

— Що ви маєте на увазі? — з цікавістю перепитав Вістовим.

— Бачте, комісаре, іноді для кращого смаку ми додаємо деякі ароматичні компоненти, тут їх не було. Втім, головне не це, а характерний чорнющий колір.

Ще кілька хвилин він розглядав попіл у збільшувальне скло.

— Боюсь помилитися, пане Вістовичу... — нарешті сказав чоловік. — Боюсь помилитись, — знову повторив він, — але, здається, це були цигарки «Roth-Händl»... Тільки для них використовують такий тютюн.

— Австрійські? — перепитав комісар.

— Німецькі.

— А їх можна купити тут? — вирішив уточнити Вістовим.

— Сумніваюся. Навіть більше. Впевнений, що ні. Їх не купити навіть у Берліні чи Бреслау. Хіба що в...

— ...в Данцігу? — вирвалось у Вістовича.

— Логічно, — посміхнувся Міллер. — Там їх виробляють. Вони дуже міцні, тому курять їх переважно моряки і портові робітники.

Комісар задумався, і за кілька хвилин Міллеру навіть здалося, що той забув про його існування. Врешті, господар мусив кашлянути, щоб якось нагадати про себе.

— Усе гаразд, пане Вістовичу? — запитав він, коли поліцейський знову перевів погляд на нього.

— Так, — відповів той. — Дякую вам за допомогу. Мені час іти.

— Що ж, звертайтесь, якщо раптом буду ще потрібен.

Міллер простягнув гостеві на прощання руку. Той мляво її стис і все ще у глибокій задумі вийшов з кабінету.

Діставшись до Львова, комісар не поспішав іти в управління поліції, а повернув до кав’ярні Шнайдера. Хотілося випити і ще раз обміркувати декілька здогадів, що раптово спалахнули в його голові яскравим полум’ям, обпікаючи тепер усе єство. Запримітивши на шинквасі телефонний апарат, Вістович запитав, чи може ним скористатись. Господар охоче дозволив.

— Прошу з’єднати з моргом на Пекарній, — сказав він телефоністці якомога тихіше, щоб не привертати увагу. — Так, з моргом... Я впевнений, що за ними закріплений номер. Перевірте ще раз... От бачите, я був правий.

Чекаючи на з’єднання, Вістович глянув на годинник. Була друга пополудні. Якщо він усе порахував правильно, то Фельнер має зараз бути саме на Пекарній. За кілька хвилин він з радістю почув малоприємний голос поліційного лікаря:

— Am Apparat![31] — буркнув той. — Feiner.

— Вістович, — відповів комісар. — Добре, що ви там, докторе...

Проте співрозмовник виявився іншої думки:

— Кожного разу, коли звучить ваш голос, Вістовичу, слід чекати якоїсь гидоти, — мовив він. — Востаннє це була мертва шльондра.

— От про неї і йдеться, — сказав комісар. — Тіло ще в морзі?

— А ви гадали, вона встала і пішла назад у бордель?

— Звісно ні. — Вістович ледве стримувався, щоб не відповісти йому в тон. — Ви не помітили на ньому яких-небудь дрібних ран?

— Ні, чорт забирай. Я ж сказав, що вона померла від отрути.

— Безперечно. Але готовий битися об заклад, що дечого ви не зауважили.

— Чого, наприклад?

— Слухайте уважно, — комісар вдихнув повітря, щоб говорити якомога чіткіше: — Підіть до трупа і зазирніть йому за нижню губу...

— Що?!

— За нижню губу, — повторив Вістович.

— Що ви верзете, комісаре? Якого дідька я це робитиму? — Чути було, що доктора почав розбирати сміх і він от-от розрегочеться. — А чому не в сраку зазирнути, дозвольте спитати?

— Курва! Робіть, що кажу, докторе! — не витримав поліцейський.

З іншого боку запанувала тиша, а потім стало чутно, як Фельнер клацає язиком. Він завжди робив так, коли нервував.

— Гаразд, — врешті озвався лікар. — Не кладіть слухавки. Труп за стіною, я залишив біля нього студентів. У мене якраз лекція.

Вістович полегшено зітхнув. Було б значно гірше, якби Фельнер просто знервовано послав його до дідька і подався продовжувати лекцію. Тоді довелося б самому їхати на Пекарну, а це забрало би купу часу. Невдовзі він повернувся і спочатку кашлянув у слухавку, мовби для того, щоб з’ясувати, чи співрозмовник нікуди не пропав.

— Пане докторе... — підтвердив свою присутність комісар.

— Не знаю, яким дивом, чорт забирай, але ви таки мали рацію, Вістовичу, — мовив доктор.

Комісар відчув, як серце його шалено закалатало.

— Що ви там помітили? — запитав він.

— Рани, ніби... сліди від зубів, — відповів доктор. — Наче хтось вкусив її під час поцілунку. Причому дуже сильно.

— Чудово, — виснував комісар. — Просто чудово.

— Зичу успіху, Вістовичу, — сказав наостанок доктор. — Auf Wiedersehen.

Поліцейський поклав слухавку і, поспіхом розрахувавшись, рушив до виходу. В Дирекції поліції його вже чекав Самковський. Побачивши, що Вістович зосереджений і навіть дещо знервований, ад’юнкт не одразу наважився заговорити до шефа. Лишень коли той відірвався від записника, обережно промовив:

— Щодо вашого доручення, шефе...

— Якого?

— Пан доручив мені перевірити, чи траплялися ще випадки смертей, коли тіло перетворювалось на мумію, — нагадав Самковський.

— Перевірили? — Вістович з цікавістю подивився на підлеглого.

Той кивнув.

— У похоронному бюро «Ewigkeit» Йони Вайса говорять, що мали три таких трупи. Решта контор увесь час ховали звичних мертвяків...

— Так-так... Отже, разом із професором та Софією Вільчевською маємо п’ять, — сказав комісар. — Адреси померлих знаєте, Самковський?

— Аякже. Молода гувернантка на Понінського, власник антикварної крамниці на Кохановського і студент, що жив на Баторія. — Ад’юнкт з неприхованою гордістю поклав перед шефом листок з трьома адресами.

Роботу і справді було виконано добре. Комісар навіть подумав, що пора клопотати про підвищення для свого підлеглого.

— Отже, ми маємо справу з якоюсь невідомою хворобою, — зазначив Самковський. — А це вже не наша справа.

— На жаль, наша, — заперечив комісар. — Як пригадуєте, за висновком медичного експерта, Софію отруїли. Фельнер не встиг провести розтин тіла професора, але я впевнений, що причина його смерті така ж. Сабінського також убили.

— А цих трьох? — обережно запитав ад’юнкт, вказуючи пальцем на папір.

— Думаю, вони також померли від тієї ж отрути...

Самковський замовк і розгублено закліпав очима.

— Гаразд, я спробую пояснити, а заодно й сам приведу свої здогади до порядку, — сказав комісар. — Але попереджаю: все це видасться вам надзвичайно дивним. Більше того, неможливим...

Отож почнімо з того, звідки взявся цей добродій-скандинав Аксель Гальден. За словами служниці дому Сабінського, він консультував покійного професора в деяких наукових питаннях. Отже, Гальден мусить бути неабияким знавцем. У такому разі, прибути сюди він мав би за офіційним запрошенням університету, як свого часу Зільман... Але на кафедрі, де працював Сабінський, про такого експерта не чули.

Припустімо, що наш професор запросив його приватно. Але якого дідька, поясніть мені, Самковський, їм зустрічатися серед ночі? І навіть якщо нічна зустріч була запланована, то невже професор та його дружина зустрічали б такого поважного гостя в нічних халатах? Пригадуєте, саме цю деталь підкреслила Марія?

— Пригадую, — кивнув ад’юнкт. — Але мені важко підшукати хоча б якесь пояснення.

— Керуйтеся логікою, — сказав комісар. — Якщо Гальден не зайшов до будинку ззовні, отже, проник туди зсередини.

— Зсередини? Але яким чином? — до краю спантеличився Самковський.

— У кабінеті професора я бачив чималу скриню, в якій з Данціга йому начебто переслали кам’яні плити. Сабінського цікавили висічені на них рунічні написи, — вів далі Вістович. — Але ці плити зникли. Куди, по-вашому, могли подітися дві важезні каменюки, Самковський?

— Хочете сказати... Їх у скрині не було?

— Браво, ад’юнкте. Продовжуйте.

— Замість плит із рунами у скрині був...

— ...наш загадковий Аксель Гальден. Сміливіше, чорт забирай! — вигукнув комісар. — Руни Сабінський би тримав у кабінеті на видному місці, проте там їх не було.

— Але ж, шефе, — недовірливо сказав Самковський. — Людині заледве чи під силу примандрувати сюди з Німеччини у поштовій скрині...

— А в мене є сумніви, що пан Гальден — людина...

Цього разу сказане вивело ад’юнкта з рівноваги. Не стримавшись, він зареготав, очікуючи, що те саме зробить і Вістович, проте комісар залишився серйозним. Зрозумівши, що той не мав наміру жартувати, Самковський стих і відвів погляд убік.

— Пробачте, — пробурмотів ад’юнкт. — Нечасто доводиться таке чути. Ви мали на увазі, що він надзвичайно витривалий, а я подумав...

— Ні, я мав на увазі, що Гальден не належить до людського роду, — повторив Вістович. — Річ у тому, що, на відміну від вас, Самковський, я з ним зустрічався і навіть мав приємність вистрілити в цього типа. Куля завдала йому не більше шкоди, ніж би спричинив копняк під сраку...

— Тоді хто він? — хриплуватим голосом перепитав ад’юнкт.

— Якщо вірити книгам покійного професора, то це драугр. Скандинавський упир. Зовні він виглядає, як людина, і навіть має людські звички. Наприклад, курить міцні пруські цигарки. Проте ця істота мертва всередині і здатна вбивати інших, випиваючи з них життєві соки.

— Або послужити чиємусь злочинному задуму, — сказав Самковський, усвідомлюючи, що починає вірити шефові. — Адже, швидше за все, пані Буковська натхненниця і виконавиця злочинів.

— Думаю, Еля тут ні до чого, — несподівано сказав комісар. — Як на мене, вона сама стала жертвою цього чудовиська... У вбивстві професора і навіть Софії Вільчевської цю жінку ще можна звинуватити, але до інших смертей у Львові вона точно не причетна.

— Але ж, шефе, у пані Буковської були вагомі причини, щоб відважитись на вбивство подруги, — не здавався Самковський.

Без сумніву, йому шкода було прощатися з версією, задля якої він неабияк попрацював.

— Причини були, проте Софію вбив Аксель Гальден, а не вона, — заперечив комісар. — Хоч відвідували її обоє. Опис останнього клієнта Вільчевської збігається з його зовнішністю, на підвіконні залишився попіл від пруських цигарок (згадайте, що він прибув сюди з Данціга), а найголовніше — на внутрішній частині губи дівчини залишилися сліди від укусу... Саме так убивають драугри. Крізь рани від їхніх зубів у тіло жертви проникає отрута. Діаміни, які знайшов Фельнер.

— Словом, у всіх п’яти випадках, які наразі нам відомі, винен Гальден? — запитав ад’юнкт.

— Гадаю, так, — мовив комісар. — Хоча... якщо йти далі за цією теорією, то люди, які вмирають від укусів упиря, після смерті самі перетворюються на драугрів. Тобто необов’язково Гальден убив усіх. Декого могли вбити вже його послідовники. Як на мене, точно на його совісті лише смерть професора і Софії.

— У такому разі ми достеменно не знаємо, скільки упирів може бути зараз у Львові, — вирвалось у ад’юнкта. — їхні жертви помирають, а після смерті самі стають убивцями.

— Саме так, і в цьому загро...

У двері постукали, після чого до кабінету відразу ввірвався фельдфебель.

— Пане комісаре! — вигукнув той, поспіхом козирнувши.

— Якого дідька, Цехівський? — гримнув Вістович. — Ви мали бути в домі Сабінського.

— Прикра звістка, пане комісаре, — проторочив той: — Професорова померла...

— От бачите, Самковський? Що я казав? — вирвалось у Вістовича.

Здавалось, новина про смерть Елі Буковської зовсім його не вразила. Комісар сприйняв це тільки як факт, що зайвий раз підтверджував його здогади.

— Повертайтесь назад і викличіть до будинку доктора Фельнера, — наказав він поліцейському.

Той знову козирнув і вийшов з кабінету.

— Щиро кажучи, мені шкода її, — трохи помовчавши, зізнався Вістович. — Хоч вона й не надто приязно до мене ставилась.

— Гарна була кобіта, — додав Самковський і, зітхнувши, потягнувся до кишені за портсигаром. — Гарна, чорт забирай...

— Послухайте, Самковський... — раптом задумливо промовив комісар: — А чи є у вас план Львова?

— Звісно є, — кивнув той і рушив до своєї шафи.

Покопирсавшись там хвилину-другу, ад’юнкт врешті розклав на столі карту міста. Вістович дістав з кишені олівець й одразу зробив на ній дві позначки.

— Ось тут, на Шпитальній, померла Софія, а тут, у будинку на Личаківській, ми маємо навіть два трупи... — сказав він після цього.

У голосі Вістовича відчувався якийсь дивний азарт.

— А тепер ви позначте на карті місця, де сталася решта подібних смертей, — наказав він підлеглому.

Самковський узяв олівець і зробив ще три позначки.

— Ось воно, — сказав Вістович і почав акуратно з’єднувати точки лініями. — Як гадаєте, що це, Самковський?

У відповідь той знизав плечима.

— Схоже на сузір’я з гімназійного підручника.

— Дурниці, — засміявся комісар. — Це руна, якою у північних країнах позначали зло. Цей знак також означає владу драугрів... Доки ви спали вночі, я детально вивчив усю цю чортівню. Вважається, що вампіри беруть місто під свою владу, якщо накладуть на нього руну зла. Мені здавалось, що це якась алегорія, але зараз бачу, як саме вони це роблять.

— Отже, якщо вони вивели цей знак своїми вбивствами, — промовив Самковський, — то Львів тепер у їхній владі?..

— Ще ні, — відповів Вістовим. — Дивіться, ось головна лінія, яка сполучає будинок убитого професора і місце, де сталося вбивство, на вулиці Понінського... На Личаківській, де жив Сабінський, померло двоє. Якщо ці чудовиська драугри дотримуються логіки, то ще одне вбивство мусить статися також на Понінського... Тільки тоді вони вважатимуть Львів своїм.

Комісар відчув, як від власних слів по шкірі йому пробігли крижані мурашки. Йому пригадалося, що на цій вулиці живе Бейла. Тиждень або два тому він випадково побачив її в місті. Його колишня коханка була не сама, а йшла під руку з якимось чоловіком. А що коли поруч із нею насправді був безжальний вбивця? Хтозна, може, цей упир уже залишив на ній смертельний знак, зоставивши саму помирати в покоях?..

Задумавшись, Вістовим навіть не одразу почув слова підлеглого.

— ...на перетині ліній, — говорив Самковський. — Як гадаєте, шефе?

— Що? — перепитав той, стрепенувши головою, аби трохи прийти до тями.

— Я кажу, що точка перетину ліній у цьому знакові, який ви накреслили, також, очевидно, має для упирів певне значення, — повторив ад’юнкт, тицяючи пальцем в карту. — Окрім того, вона знаходиться поруч з досить чіткою адресою: Потоцького, 17.

— Блискуче, Самковський, — щиро похвалив його шеф. — Перевірте цю адресу. Але дуже обережно. Вважайте на себе...

Більше не промовивши ані слова, комісар ухопив плаща і швидко вийшов з кабінету.

На вулиці він вскочив у трамвай, що прямував до Стрийського парку. Вістовим вийшов на кінцевій зупинці і подався вузькою алеєю в бік Понінського. До будинку, де жила Бейла, звідси було десять-п’ятнадцять хвилин доброї ходи.

Служниця, що відчинила двері, не хотіла впускати Вістовича досередини, пояснюючи це тим, що господиня нездужає.

— У такому разі Бейла буде не проти, щоб я її провідав, — сказав поліцейський і зробив рішучий крок уперед.

На свій подив, він побачив, що служниця так само рішуче загородила йому дорогу.

— Вам не можна, — промовила вона.

В голосі її чулося якесь затаєне благання.

— Послухай, Рахеле, — комісар нахилився, щоб подивитися зовсім невисокій жінці прямісінько в очі: — Ти знаєш мене не один рік, Рахеле. Я ніколи б не нашкодив Бейлі. Повір, зараз дуже важливо її побачити здоровою чи хворою. Тому ти мусиш мене впустити.

Вістовим знову подався вперед, проте жінка залишилась на місці, і тепер це навіть його розізлило.

— Пані не сама, — тихо промовила Рахель, помітивши лихі іскри в погляді гостя.

— Треба було відразу сказати, — сказав комісар і, відштовхнувши служницю, кинувся в будинок.

Він проминув вітальню і впевнено рушив сходами нагору, де була спальня Бейли. І, перш ніж служниця прийшла до тями, Вістовим уже стояв перед знайомими дверима. Тут він на хвилину затримався. У голові запаморочилось, а перед очима постала густа синя пелена. Зі спальні долинали звуки раю і насолоди, нестримний і частий жіночий стогін.

Комісар без жодних церемоній гепнув двері ногою, і ті відкрилися настіж. Ліжко в спальні було одразу навпроти. Бейла стояла навкарачки, високо закинувши голову і заплющивши від задоволення очі. Її невеличкі груди колихалися » ритмі рухів дебелого волохатого коханця, що примостився ззаду, поміж широко розсунутих для нього стегон. Руками він тримав Бейлу за стан, часто і сильно підтягуючи жінку до себе.

О, так, Бейла була чудовою! Вістович обожнював її чутливість і безсоромність. У суспільстві побутувала думка, що будь-яка інша позиція для любощів, окрім лежання «плястерком» одне на одному — це збочення і ні до чого доброго не приводить. Проте Бейла плювати хотіла на суспільство. В ліжку з чоловіком вона була шаленою і завжди шукала нових відчуттів.

Тепер, коли Вістович уздрів її з іншим, відчуття шаленого болю і ревнощів наскрізь пронизали його єство.

Бейла стрепенулась і, закричавши тепер від гніву й обурення, потягнула на себе вологе простирадло і кинулася вбік. Її коханець усе ще залишався на місці, стоячи на колінах і висвічуючи перед собою чималим прутнем, що так раптово залишився без роботи.

— Що ти собі дозволяєш, Адаме?! — закричала господиня вже з кутка. — Як ти сюди потрапив?!

Ще ніколи Вістович не бачив Бейлу такою розлюченою, але й жодного разу не вривався до спальні, де ця жінка була з іншим чоловіком.

До покоїв забігла перелякана Рахель, однак, побачивши на ліжку голого чоловіка, скрикнула і закрила обличчя руками.

Коли всі в кімнаті прийшли до тями, а коханці сяк-так одягнулись, комісар умостився у фотелі, виклавши поруч на журнальний столик свого зарядженого браунінга. Проте чоловік, з яким кохалася Бейла, аж ніяк не виглядав на драугра. За весь цей час він єдиний не промовив ані слова, а тільки розгублено кліпав очима. Вістович опинився у значно дурнішому становищі, аніж вони.

— Поясни нарешті, якого дідька ти тут робиш? — знову озвалася Бейла.

— Ми довідались, що на Понінського має статися вбивство, — мляво сказав комісар. — Я подумав, що...

— ...що неодмінно мають вбити мене? — не витримала жінка. — Ти дурень, Вістовичу!

На кілька хвилин запанувала тиша, яку несподівано порушив волохатий коханець.

— Дороге товариство, — сказав він занадто награним приязним тоном: — Сталося непорозуміння. Дещо прикрий, так би мовити, збіг обставин, який призвів до напівкумедної ситуації... Проте ми всі люди помірковані, а отже, зуміємо її виправити. Чи не так?.. Пропоную панові напроти спуститися до вітальні разом зі своїм пістолетом і почекати, поки ми приведемо себе до ладу, а тоді до нього приєднаємось.

Вістовим, не кажучи ані слова, підвівся і вийшов з покоїв. У вітальні він закурив, узявшись розглядати картини на стінах, хоча насправді добре знав кожну з них. Невдовзі двері нагорі знову прочинились, і до нього почав спускатися той самий тип зі спальні Бейли, проте вже в елегантному чорному костюмі. Тепер цей чоловік виглядав значно впевненіше, аніж тоді, коли комісар брутально втрутився у їхню близькість.

— Гадаю, вас не образить те, що я не назову свого імені, пане Вістовичу? — сказав той, коли вони стали один навпроти одного. — Воно вам, повірте, ні до чого.

Комісар уже хотів відповісти, що йому взагалі плювати, хто перед ним, але чоловік вправним рухом сягнув до кишені і дістав звідти пачку рівненько складених банкнот.

— Візьміть, — мовив він. — Тут стільки, що вам вистачить на рік. Це за вашу мовчанку, комісаре.

— Засунь їх собі в дупу, скурвисину, — Вістовим відчув, що гнів та ревнощі більше втримати не вдасться. — Якщо скривдиш цю жінку, віднайду тебе, де б ти не був, а тоді змушу злягатися з волоцюгами.

Вони мовчки подивилися один на одного, і той потупив очі. Зрозумівши, що співрозмовник добре затямив сказане, комісар одягнув капелюха і вийшов з будинку.

Наступного дня, під вечір, Самковський зайшов у кабінет втомлений, але задоволений. Вістовим знав, що таким його підлеглий буває тільки тоді, коли щось по-справжньому вдається. Комісар дочекався, поки Самковський зніме промоклий плащ і сяде за свій стіл, а тоді коротко запитав:

— Вистежили?

Ад’юнкт ствердно закивав головою.

— Спершу думали, що вілла на Потоцького, 17 (та, що опинилася на перетині ліній, коли ми відмічали вбивства на карті) порожніє, бо в міській управі не записано жодного власника з 1900 року. Останнім був такий собі Станіслав Бжезинський, але він безслідно зник і більше не підтверджував своїх прав на будинок, — сказав Самковський. — Утім, ми вирішили не заходити досередини, а спостерігати за віллою здаля. Вдень там справді не було нікого, проте з настанням темряви, о десятій вечора там почали збиратися люди. Вони приходили по одному, зрідка по двоє, всі чоловіки. У цілому ми нарахували двадцятьох. Світла всередині не запалювали.

— Цим тварюкам не потрібне світло, — мовив комісар. — Сусідів опитали? Часто таке повторюється?

— Річ у тім, що вілла знаходиться дещо поодаль від решти будинків, — відповів Самковський. — Тому сусіди не бачили нічого. За винятком хіба що жебрака, який ночує просто неба на лавці неподалік. Той сказав, що віднедавна ці панове збираються щовечора.

Вістович зиркнув на годинник.

— Зараз тільки сьома, — сказав він. — Відпочивайте, Самковський, а о пів на десяту підемо туди.

— Удвох? — перепитав ад’юнкт.

— Ні, візьмемо всіх, кого зможемо знайти до цього часу, — відповів шеф. — Іще одне: накажіть відкрити склад і видати всім гвинтівки. Пістолетні й револьверні кулі цих гадів не беруть...

Ад’юнкт слухав усе це з відвислою щелепою, але шефа розумів добре. Якщо той має рацію і його теорія драугрів правильна, то зволікати більше не можна. Влаштувати облаву цього ж вечора було єдиним правильним рішенням.

Рівно о пів на десяту віллу на Потоцького поліцейські оточили з чотирьох боків. Кожен вибрав собі підходящий сховок, щоб добре бачити вхідні двері, але водночас залишитися непомітним для тих, хто буде заходити всередину.

За півгодини напруженого чекання до дверей підійшов перший суб’єкт. Це був високий чоловік, цілковито одягнений у темний одяг, завдяки чому майже зливався з темрявою. Сторожко роззирнувшись довкола, він дістав з кишені ключа і відімкнув замок. Ще раз роззирнувшись, чоловік зайшов до будинку. За декілька хвилин почали з’являтися інші візитери, які, так само обережно пересуваючись, заходили всередину.

— Всі вони збираються на першому поверсі, — шепотнув Самковський Вістовичу. — Неподалік від вхідних дверей.

— Чудово, менше доведеться блукати по будинку, — зауважив комісар.

Він дістав з кишені білу хустинку і помахав нею в темряві. Це був знак для решти починати. Як було домовлено, всі порахували до десяти, а тоді почали обережно наближатись до вхідних дверей. Врешті біля входу зібралося десятеро поліцейських, озброєних карабінами та гвинтівками, і ще п’ятеро залишилися стерегти вікна. Двоє філерів, окрім зброї, тримали в руках закриті стулками ліхтарі, від яких у повітрі чувся запах нагрітого заліза.

Вістович зробив знак ад’юнктові, і той першим обережно підкрався до дверей. Не більше двох хвилин знадобилося Самковському, щоб безшумно відімкнути замок і повернутися назад. Вістович укотре подумав, що якби його підлеглий не пішов служити в поліцію, з нього б вийшов відмінний злодій.

Більше не зволікаючи, поліцейські увірвалися до будинку. Присутні там сиділи за круглим столом у повній темряві і, незважаючи на те, що їх заскочили зненацька, злагоджено схопилися з місця і кинулись назустріч нападникам. Вістович навіть не встиг вигукнути: «Руки вгору!», як мусив першим вистрілити зі свого «Штеєра». Гримнуло решта пострілів, і одночасно блиснули ліхтарі, перетворивши простір всередині кімнати на пекельний вертеп.

Отримавши кулю, драугри падали, але за якийсь час підводились і хоч вдруге наступали з меншим запалом, проте поліцейські ледве встигали перезаряджати зброю. Врешті, комісар наказав відступити і забарикадувати двері в кімнату, де залишились вампіри. Змучені й дещо злякані філери з острахом і подивом дослухалися, як за мить у двері почали шалено гамселити, ніби досі вся стрілянина відбувалась у повітря, а не в тих, що проривалися сюди з іншого боку. За якусь хвилину стало зрозуміло, що драугри от-от виберуться зі своєї пастки, і поліцейські наготувалися знову стріляти.

Коли двері хруснули, як великоднє печиво, і за ними вигулькнуло кілька оскаженілих потойбічних фізіономій, над головами поліцейських пролунало два постріли, і вампіри в один голос жалібно завили. Поліцейські озирнулись. Позаду них виднівся чоловічий силует, і Вістович з подивом зауважив, що в руках у незнайомця був усього лишень револьвер.

— Усім вийти, — впевнено наказав невідомий: — Хутко, поки ці тварюки не отямились!

— Виходимо, — підтвердив комісар.

— Вони втечуть через вікна, — з жалем промовив Самковський уже на вулиці.

— Навряд чи, — заперечив незнайомець: — Вікна нижнього поверху заґратовані, і ґрати ставили ще за Меттерніха[32]. А тоді, повірте, все робили на совість. Зламати їх буде не під силу навіть драуграм.

— Тоді рано чи пізно вирвуться через двері, — буркнув ад’юнкт.

— Ваша правда.

Раптом Вістович помітив у руках незнайомця край якоїсь товстої мотузки чи кабелю.

— Що це ви робите? — запитав комісар.

— Накажіть усім лягти на землю, — сказав замість відповіді незнайомець.

— Що?

— Нехай усі ляжуть! — повторив той.

— Ах ти психопате! — закричав Вістовим, зрозумівши раптом, у чому річ: — Ану зупинись, засранцю!

— Пізно, — коротко мовив той.

У повітрі щось люто зашипіло.

— На землю всім! — вигукнув комісар. — Усім лягти!

Вістовим також кинувся на сиру бруківку і накрив голову руками. За кілька секунд пролунав вибух, який, здавалося, здатен був зруйнувати півміста. Коли все трохи вляглося, поліцейський обережно підвів голову. З деяким навіть подивом він побачив обриси сусідніх будинків, які, здавалось, дивом уціліли. Проте на місці вілли під номером 17 курився величезний сірий стовп пилу, врізаючись у темне полотно міської ночі.

Навпроти Вістовича обережно зводився на ноги сам підривам. Комісар вхопив карабін і рвучко наставив на нього.

— Ані руш, сучий сину, — прохрипів поліцейський.

— Як скажете, комісаре, — спокійно відповів той. — Я нікуди не збираюся.

— Хто ти в біса такий? — запитав Вістовим, потроху приходячи до тями.

— Мене звати професор Маріан Смолюховський, — спокійно відповів незнайомець.

— Ще один, курва, вчений муж... — промовив Самковський, підбираючи з землі свої окуляри.

— Навіщо було підривати будинок? — запитав комісар.

— А ви знали кращий спосіб знищити цих чудовиськ? — перепитав професор. — Ще трохи — і вони б вирвалися з тієї вілли. Як гадаєте, ваші філери зупинили б двадцятьох розгніваних вампірів на відкритому просторі?

Вістовим змовчав. Він знав, що от-от довкола почне збиратись натовп. Про всяк випадок сюди приїде пожежна команда, потім якісь чиновники і писаки зі щоденних газет. За кілька годин його почне шукати шеф. Коли знайде, то навряд чи повірить в історію з драуграми. Вістовичу краще вигадати щось більш підходяще... Попри те, що цей бісів професор таки мав рацію, комісар готовий був його задушити.

— Опустіть ваш карабін і ходімо оглянемо завали, — знову озвався Смолюховський і, не чекаючи Вістовича, попрямував до місця вибуху.

Пил потроху всідався, і крізь нього поступово, як на фотопластині, проявлялися уламки вілли. Чоловіки рушили до місця, де був передпокій, і за кілька кроків комісар відчув, як наступив на шмат чиєїсь плоті. Голосно вилаявшись, поліцейський відскочив убік.

— Їх розірвало на шматки, але майже кожен фрагмент вампірячого тіла продовжує жити, — сказав професор. — Бачите он ту голову? Ви навіть можете з нею поспілкуватися.

Вістовичу знову нічого іншого, окрім брудної лайки, не спало на думку. Між тим Смолюховський дістав з-за пояса свого револьвера і вистрілив у той бік, куди щойно вказував.

— Тепер голова мертва, — додав він.

— Я помітив, що ваша зброя значно дієвіша, ніж наша, — мовив поліцейський. — Хоч ви стріляли всього лиш з револьвера.

— Справа не в зброї, а в кулях, — відповів Смолюховський. — Я виготовляю їх сам зі спеціального сплаву срібла. Інакші цих падлюк не брали.

— Звідки ви про них дізналися? Про вампірів? — не стримавшись, запитав комісар.

— Віддавна досліджую всіляку нечисть, — відповів професор. — Така собі справа для душі в часи дозвілля. Значно цікавіше було стежити за тим, як ви, пане Вістовичу, йшли по їхньому сліду. Варто було тільки спрямувати до вас мого знайомого, пана Зільмана. Зізнатися, я приємно вражений, бог досі був інакшої думки про нашу поліцію...

— Зільмана підіслали до нас ви? — здивувався комісар, пропустивши похвалу повз вуха.

— Не те щоб прямо підіслав... Скажімо, так, натякнув, що в смерті його друга професора Сабінського чимало дивного, — уточнив Смолюховський. — Решту висновків той зробив сам, а після цього подався до вас. Щоправда, підозрюючи у всьому бідолашну Елю Буковську... Ось що, пане Вістовичу, пропоную залишити тут ваших поліцейських, а самим податися до моєї лабораторії на вулиці Длугоша. Там і поговоримо. Тим більше що під цими завалами, на жаль, немає найголовнішого драугра — Акселя Гальдена. Пана Нікого і Нізвідки.

Комісару не залишалося нічого іншого, як погодитись. Тим більше що нічний натовп довкола зруйнованого будинку вже починав збиратися. Зникнувши звідси, можна було б дещо відтягнути час неприємного спілкування.

Діставшись останнім трамваєм до вулиці Зиблікевича, чоловіки вийшли і подалися далі вуличкою Святого Марка, що стрімко підіймалася вгору й виводила на Длугоша. Тут вони зупинилися біля брами будинку під номером 6. Смолюховський гучно постукав, і за кілька хвилин з оглядового віконечка в брамі визирнула чиясь волохата голова. Пара блискучих, як у пса, очей пильно вдивилася у прибулих, а тоді скрипучий голос промовив:

— Це ви, пане професоре? Даруйте, не знав, що пан іще повернеться...

В ту ж мить заскрипіли засуви, і сторож, прочинивши браму, впустив їх досередини.

Смолюховський провів комісара до своєї лабораторії, де панував страшенний розгардіяш, але поміж напіврозібраних та цілих приладів, якихось дивакуватих креслень та дротів, що звисали просто зі стелі, містився стіл, застелений чистою скатертиною, а поруч на невеликому креденсі стояв кавник.

— Хочете кави? — запитав професор.

— Не відмовлюсь, — відповів Вістович, бо відчував якусь препаскудну втому.

Смолюховський дістав з шухляди невелику дерев’яну кавомолку і засипав туди достатню кількість ароматних чорних зерен. Змоловши їх, чоловік запалив пальник під кавоваркою.

— Чому ви впевнені, що Гальден не загинув під тими завалами? — запитав комісар, спостерігаючи за його роботою.

— Інтуїція, якщо хочете, — відповів професор. — Його останки я знайшов би найперше, і мені довго довелося б стріляти в його голову, щоби з ним нарешті покінчити. Як на мене, Гальдена взагалі не було в тому будинку...

Професор налив каву у дві філіжанки і чомусь накрив їх аркушем паперу. Вочевидь, це був його власний дивакуватий рецепт.

— Якщо там не було Гальдена, то ви тільки дарма завдали такої шкоди місту, — сказав Вістович. — Наскільки мені відомо, драугри вміють створювати таких самих чудовиськ, як вони...

— Як на мене, то недарма, — заперечив Смолюховський. — Гальдена немає вже у Львові. Кілька годин тому я дізнався, що ящик, в якому він сюди прибув, відправили назад до Данціга. Впевнений, що він повернувся туди, звідки прибув. А Львів тепер очищено.

— Хто відправив? — здивувався Вістович.

— Невідомо. Найпевніше, в документах запишуть поштову помилку. Бо ж покійний Сабінський і його колеги чекали на рунічні письмена, а отримали порожні скрині, — сказав професор.

— Не порожні, — зауважив поліцейський.

— Про те, що в них був несподіваний гість, ані Сабінський, ані Еля, ані професор нікому не розповіли, а гостинно його прийняли. Що сталося далі, пане Вістовичу, ви знаєте.

— Що сталося далі, так. Не зовсім розумію, що було перед тим, як усе почалося.

— Історія стара як світ, — сказав професор, прибираючи папір з філіжанок і пропонуючи гостеві каву. — Гальдена почали цькувати десь у рідній Норвегії. Час від часу такі, як я, там влаштовують полювання на упирів. В якусь мить єдиним порятунком для нього було сховатися в поштову скриню і сподіватись на долю. Так, морем він потрапив до порту в Данцігу, а звідти — до Львова, коли замість ящика з рунами професору Сабінському випадково надіслали скриню з вампіром.

Знаєте, у драугрів дуже сильна інтуїція. Відчувши, що йому загрожує небезпека, Гальден вирішив залишити Львів і зробив це в перевірений спосіб.

— Тобто зараз він... — почав комісар.

— Прямує поштою назад до Данціга, — закінчив замість нього Смолюховський.

— От і чудово, — посміхнувся Вістович.

— Якраз ні, дорогий комісаре, — сказав професор: — Нам слід наздогнати його і закінчити справу. Бо драугри не люблять програвати, і він колись таки повернеться сюди.

Комісар похитав головою.

— Вас заарештовано, пане Смолюховський, — промовив він. — Тож вранці чекатиму пана у відділку. Скажімо, на одинадцяту.

Вістович підвівся і рушив до дверей.

— Не спізнюйтесь, — додав він виходячи.

Вранці Вістовича, як і очікувалось, викликав до себе директор поліції. Вільгельм Шехтель був на диво спокійний і, не піднімаючи очей, указав комісарові на стілець. Коли шеф нарешті підняв на нього очі, розмова почалася зовсім не з нічного вибуху.

— Цієї ночі помер такий собі Ігнаци Пшеворський, знаєте, хто це? — запитав Шехтель.

— Ні, — коротко відповів комісар.

— Він був суддею. Впливовим, курва, чоловіком...

Вістович, усе ще не розуміючи, до чого тут, власне, він, скрушно похитав головою. Проте від наступних шефових слів його мов струмом вдарило:

— Учора була в нас така собі Рахель, яка служить покоївкою в одінієї пані в будинку на Понінського... Тепер збагнули, про що йдеться, Вістовичу? Вона розповіла чимало цікавого. Наприклад, те, що ви тримали голого Пшеворського під прицілом, після того як він солодко грав вашу колишню коханку... Рятує вас наразі лише те, що суддя помер не від кулі, а від якогось отруєння. Принаймі так стверджує доктор Фельнер. Проте ви, комісаре, все одно серед підозрюваних. І ще цей сраний вибух уночі... У мене відчуття, що цього разу вам точно кінець, комісаре.

Відкинувшись на спинку крісла, Шехтель закурив і хвилину-другу мовчки дивився на підлеглого, мовби прощаючись з ним.

— Хоча шкода, курва. Ви добрий поліцейський, — додав він згодом. — Гаразд, можете йти. Чекатиму на ваш рапорт. Спробуйте пояснити все, що сталося.

Вістович кивнув і вийшов за двері. З того, як розмовляв з ним шеф, він завжди міг зрозуміти, які настрої у вищого поліційного керівництва. Коли Шехтель осатаніло кричав на нього, це означало, що пояснень чекають від самого директора поліції, і Вістовича, можливо, покарають, але залишать при посаді. Якщо ж той говорив спокійно, як зараз, то швидше за все, нагорі вимагають чиюсь голову. В цьому випадку Шехтелю зручно запропонувати голову Вістовича.

Комісар спустився донизу, де на посту чергового стояв телефонний апарат. Вістович зняв слухавку і попросив телефоністку з’єднати його з номером на вулиці Длугоша, 6. За кілька хвилин з того боку озвався професор Смолюховський.

— Це Вістович, — сказав комісар. — Чи не міг би пан забронювати квиток до Данціга також і для мене?.. Буду вдячний пану. Авжеж, я розумію, спочатку до Кракова, а потім... Так. Щиро вдячний. До зустрічі!

Після розмови комісар вийшов на вулицю і рушив кудись у бік Марійської площі. Наступного дня Вістович не з’явився на службі.

Потяг минув Краків і невдовзі зупинився на кордоні. Було за північ. За вікном електричні ліхтарі вихоплювали з темряви метушливі постаті прикордонників і величезну таблицю з написом «Deutsches Reich»[33].

— Die Kontrolle![34] — почувся за дверима голос кондуктора.

За кілька хвилин до купе зайшов німецький офіцер.

— Ihre Pässe bitte[35], — звернувся він до Вістовича і Смолюховського.

Чоловіки мовчки простягнули йому свої документи. Той, уважно перевіривши їх, повернув назад і, побажавши доброї дороги, вийшов з купе. Через годину потяг рушив далі.

Наступного дня, під вечір, вони прибули до Данціга. Зійшовши з потяга, Смолюховський впевнено рушив до двірця, а відтак, минаючи довжелезні ряди торговців бурштином, подався до придвірцевої площі. Вістович, намагаючись не відставати, пішов за ним.

— Ми зупинимось у мого давнього колеги, — на ходу кинув професор. — Гюнтер мав би вже нас чекати...

Знайшовши зручне місце, де вони були недосяжні для привокзального метушливого натовпу, професор поставив свою валізу біля ніг і почав уважно роззиратись довкола.

Недалеко від них тягнулася трамвайна колія, далі простягався невеличкий парк, а за ним виднілися довгі шпилі соборів Старого Міста й уламки среденьовічних мурів. Над ними кружляли чайки, нагадуючи про те, що до моря звідси можна дістатися за якихось півгодини.

— А ось і Гюнтер, — промовив раптом професор і рушив назустріч сивому чоловікові в темно-коричневому пальті.

За хвилину він уже знайомив його з комісаром.

— Адам Вістович, — представив поліцейського професор. — А це мій друг, доктор Гюнтер Корфман.

Чоловіки потисли руки.

— Прошу до фіакра, панове, — запросив доктор, указавши на екіпаж, що стояв неподалік.

Миттю підбіг візник і підхопив валізи комісара та Смолюховського.

— Я живу біля моря, у Брезені, — знову озвався Корфман, коли вони вмостились усередині. — Дорога займе трохи часу, проте місцевість вам сподобається. Особливо гарно там влітку, коли набережна потопає в зелені. Проте й зараз там чудово... Знаєте, пане Вістовичу, моя дружина завжди казала: «Коли щось іде не так, їдь до моря. Воно широке, і в ньому розчиниться твій смуток». Мала рацію.

Комісар з подивом слухав цього чоловіка. Тут, далеко від рідного Лемберга, його не полишало відчуття дивного спокою. Мовби він прибув сюди не для того, щоб упіймати небезпечного драугра, а справді аби розвіяти над морем усе паскудство, що зібралося в душі.

Брезен тягнувся брукованими вуличками до самого пляжу. Зі сходу і заходу цю місцевість оточували старі хвойні ліси, з півдня прилягало передмістя Данціга, а з півночі — море.

Невеликі акуратні будинки, вишикувані у зграбні ряди, зваблювали спокоєм і привітністю. Біля одного з них Корфман попросив візника зупинитись.

— Пропоную перепочити і пообідати, перш ніж братися до роботи, — запропонував господар.

— Пообідати залюбки, а відпочинок — завелика розкіш, дорогий Гюнтере, — відповів за двох Смолюховський. — Правда ж, комісаре?

Вістович ствердно кивнув. Йому не хотілося говорити, а надто відривати погляду від клаптика осіннього моря, що виднілося з ґанку. Не знімаючи плаща, він сів у чимале плетене крісло і мовчки спостерігав, як на обрії сходилися морські хвилі й сірі хмари, зливаючись в одну нескінченну лінію. «Коли щось іде не так, їдь до моря...» — пригадалися йому недавні слова Корфмана.

— ...а тоді з’ясуємо, куди поділася поштова скриня з Лемберга. — Голос професора врізався в цю меланхолійну ідилію. — Таких, зрештою, тут небагато. Як гадаєте, пане Вістовичу?

Комісар стрепенувся і звів погляд на професора. Той стояв над ним, тримаючи в руках два келихи з коньяком. Один з них він простягнув поліцейському. Вістовим вдячно прийняв випивку і з приємністю зробив перший ковток.

— Ви маєте рацію, професоре, пошта з Лемберга прибуває до Данціга справді нечасто. Але навіть якщо ми й знайдемо скриню, в якій утік сюди Гальден, це не надто нам допоможе, — відповів комісар.

— Звісно, сама скриня ні до чого, — погодився Смолюховський. — Але так ми зможемо вийти на його слід.

— Думаю, знайти його можна інакше.

— І як же?

— Гальден наляканий. Він принизливо тікав зі Львова, а тепер, коли опинився так близько до рідних місць, то найперше прагне відновити сили, — сказав Вістовим. — Його стихія — це жадібність і розпуста. Він живиться цим, як немовля молоком.

— Пропонуєте шукати його в борделях? — перепитав професор.

— У найдешевшому. На самому дні, де обслуговують бідноту, — уточнив Вістовим. — Там він почувається найкраще.

— Отже, по обіді вирушаємо до річкового порту, — втрутився Корфман. — Огиднішого видовища, аніж тамтешні повії, годі уявити.

Близько п’ятої чоловіки дісталися річковим трамваєм до Крантору[36], що височів над зеленуватим плесом Молтви[37]. Могутній механізм неквапно підіймав чималий вантаж, який мав опинитися на баржі, що стояла поруч. Здалеку не було видно тих, що виконували титанічну працю за важелями, тому могло здатися, ніби кран якимось дивом працює самостійно.

Минувши Крантор, чоловіки звернули з набережної, опинившись у вузькому затхлому провулку. Той вивів їх до покинутого складу, поруч з яким у пивниці облущеного дому гула п’яними голосами таверна.

Дехто, незважаючи на прохолодну погоду, сидів на ящиках та діжках знадвору, хлебчучи дешеве пиво чи горілку.

— Ви надто пристойно виглядаєте, — прошепотів комісар Смолюховському й Корфману. — Краще йдіть далі, бо сприймуть вас за поліцейських філерів.

— Лишити вас самого? — здивовано перепитав доктор. — У цьому гадюшнику?

— У Львові бував і не в таких, — відмахнувся Вістович.

— Будемо чекати вас неподалік, — сказав професор. — Біля Оливкового собору. Ви його знайдете...

— Гаразд, ідіть уже, — перебив комісар, помітивши, що вони притягують увагу клієнтів цієї таверни.

— Ein Scheissdreck werde ich tun![38] — вигукнув він раптом вдавано п’яним голосом. — Verpiss dich![39]

Для певності комісар добряче штовхнув обидвох, а сам поплентався до дверей таверни. Там на нього вже дивилися з повагою.

— Чого вони вчепилися до тебе, друзяко? — запитав гнилозубий моряк.

— Кажуть, я вкрав щось, — буркунув у відповідь Вістович.

— То вони з поліції?! — заволав гнилозубий, схоплюючись з місця.

— Та облиш їх! — Комісар вчасно вхопив моряка за рукав. — Краще скажи, де мені взяти курву?..

— Schickse[40], — протягнув той, із задоволенням вимовляючи кожну літеру. — Та вони скрізь. Вибирай.

Моряк широким жестом провів рукою довкола себе, при цьому ледве не впавши на підлогу. Вістович також розгледівся. Декілька дівок нудьгували під стіною, деяких уже обмацували п’яні клієнти. Декотрі спали, полягавши абияк. Шукати, направду, довго не треба.

Одна з них відразу привернула його увагу. Невисока, хвороблива на вигляд чорнявка з абияк перев’язаним волоссям. Лишивши моряка, Вістовим підійшов до неї. Жінка вирівнялась, випинаючи вперед груди, і спробувала посміхнутись.

— Хочеш мене? — крізь силу промовила повія.

Було помітно, як сильно вона ненавидить зараз цю роботу, це місце і саму себе.

— Здається, тобі зле, — зауважив комісар, підсовуючи їй кілька марок.

Вона швидким рухом вхопила гроші і миттю сховала їх у ліфі.

— То тільки так здається, любчику, — енергійно промовила вона. — Я тобі таке зроблю, що довіку мене не забудеш. Ходи.

— Стривай, — зупинив її Вістовим.

Жінка з подивом глянула на нього.

— Чого ти? Випити хочеш?

— Поговорити.

— Про що нам з тобою говорити?

— Я бачу, тобі зле.

— Гаразд, можеш не дивитись на мене. Я стану навкарачки, а ти роби свою справу.

— Не буду я робити «свою справу»! — гримнув комісар.

— Гроші назад не віддам, — ледь не плачучи, промовила жінка. — Знаєш, який це для мене скарб?

— Я дам ще стільки ж, тільки послухай мене...

— Гаразд.

Вістовим непомітно для всіх навколо підсунув їй ще дві марки.

— У тебе нещодавно був клієнт, з яким тобі самій було добре, правда ж? — запитав він.

Зненацька він помітив, що жінка почервоніла. Сором здавався чимось неприродним для такого місця, тому його це неабияк здивувало.

— Так чи ні? — перепитав він, коли за хвилину не дочекався відповіді.

Жінка ствердно кивнула.

— Норвежець, сказав, що затримався в Данцігу на день чи два.

— Нічого дивного в ньому не помітила?

Вона знизала плечима.

— Начебто ні. Мав трохи бліде обличчя. Вони всі такі. Ті, що з Півночі.

— Робив тобі боляче?

— Тільки раз. Вкусив ненароком...

Вістович помовчав і з жалем поглянув на неї. Думка про те, що ця жінка помре за день-два, пронизала мозок, наче голка. Він закурив, але все ще не зводив з неї очей, мовби прагнув краще запам’ятати.

— То ми... йдемо чи ні? — не витримавши, запитала вона.

Комісар заперечливо хитнув головою.

— Тоді відпусти мене.

— Я не тримаю.

Вона криво всміхнулася і підвелася.

— Цей чоловік сказав, коли вирушає звідси? — запитав наостанок Вістович.

— Завтра. Пароплавом до Християни, — кинула вона і вийшла з таверни.

Вістович також не затримався надовго, тим більше що потроху почав притягувати до себе сторонні підозрілі погляди.

Смолюховський і Корфман, як і обіцяли, чекали на нього біля Оливкового собору.

— Радий бачити вас цілим, пане комісаре, — промовив доктор. — Та таверна — справжній гнійник нашого міста.

— Думаю, ви перебільшуєте, — іронічно посміхнувся комісар. — Гарненьке місце.

Чоловіки дружно реготнули.

— Гальден завтра вирушає пароплавом до Норвегії, — повідомив Вістович.

— Оце так успіх! — здивувався професор. — Львів’яни таки фортунисті.

— Назавтра тільки один рейс до Християни, — промовив Корфман. — Це невеликий вантажний пароплав компанії «Норддойчес-Ллойд».

— Що ж, тоді справу завершу я, — мовив Смолюховський. — Але до завтра ми ще маємо час. Чому б нам не випити по чарці чогось міцного? Тим паче що холоднішає і спускається туман. Гюнтере, сподіваюся, ви знаєте і пристойні місця у Данцігу?..

— В Данцігу, дорогий друже, я знаю все! — гордо відповів той.

Наступного дня о 8:45 в море справді вийшов пароплав компанії «Норддойчес-Ллойд». Професор Смолюховський спокійно спостерігав за ним і смалив першу на сьогодні цигарку. Вістович і Корфман стояли трохи поодаль. Пароплав ішов зовсім недалеко від них, і можна було розгледіти на ньому навіть невелику деталь.

— Ви сказали, що завершите справу, — нагадав професору Вістович.

Той кивнув.

— Я знайшов тільки один спосіб, — мовив Смолюховський, — такий, як у Львові...

— Гальден не сам на пароплаві, — сказав комісар. — Команда також загине.

— До прибуття в Норвегію вся команда буде з ним однієї крові. Тож...

— Де детонатор?

— На пароплаві. Треба тільки поцілити куди слід, поки він недалеко. Знаю, ви чудово стріляєте, комісаре.

— До дідька! Я не стрілятиму.

— Хтось має це зробити, пане Вістовичу...

Комісар повернувся і подався геть. Проте він зробив не більше сотні кроків, як з боку моря почувся спершу постріл, а потім прогримів могутній вибух. Компанія «Норддойчес-Ллойд» того дня зазнала чималих збитків.