Війна Калібана

Поки той не попрямував в бік ліфтів.

Дрейпер раніше дещо покопалася в мережі щодо служби підтримки і пам’ятала що їх офіс був на тому самому поверсі але в протилежний бік від ліфтів.

- Еге.

Вона втомилася. Їй було кепсько від провини, хоча вона не добирала про яку саме провину йдеться. Все одно він їй не подобався. Вавка у сержантовій голові майже напевне була результатом власної параної і навіженої картинки світу.

Вона підвелася, аби підти за ним.

- Оце вже на справді божевілля, - сказала вона собі, посміхнувшись і кивнувши помічникові, що теж поспішав. Вона була вищою за два метри на планеті невисоких людей. Заплющені очі неприпустимі.

Сорен зайшов до ліфту. Боббі стояла перед дверима і чекала. Крізь керамо-алюмінієві двері вона почула, як молодик просить натиснути перший. Значить донизу і на вулицю. Вона натиснула кнопку «вниз», і наступною кабіною рушила донизу.

Звісно, коли вона доїхала, хлопець зник з поля зору.

Величезна марсіянка, пантруюча в лобі будинку ООН привертатиме певну увагу, тож цей план було відкинуто. На беріг її свідомості накотила хвиля непевності, невдачі і відчаю.

Забудь що він в офісній будівлі. Забудь що тут немає озброєних ворогів ні загону позаду неї. Забудь все це і пошукай логіку в ситуації. Думай тактично. Будь кмітливою.

Я маю бути кмітливою, - думала вона. Невисока жіночка у червоному костюмі, яка щойно прийшла і натиснула кнопку виклику кабіни почула її і перепитала:

- Що?

- Мені варто бути кмітливішою, - сказала їй Дрейпер, - я не повинна діяти з опалу. І додала подумки: навіть тоді, коли роблю щось недолуге і дурнувате.

- Я… бачу, - відповіла жіночка і натиснула кнопку виклику ліфта декілька разів. Біля кнопки було розташовано термінал послуг. Якщо ти не можеш знайти твою ціль, обмеж її свободу дії. Зроби так, аби вона сама до тебе прийшла. Вірно. Дрейпер натисла кнопку зв’зяку з рецепцією лобі. Екстремально реалістичний, неоднозначно сексуальний голос автоматичної системи запитав чим він може допомогти.

- Будь-ласка, об’ява по гучному зв’язку: Сорена Коттвальда до рецепції лобі, - попросила Боббі. Комп’ютер на іншому кінці лінії подякував їй за використання автоматичної системи послуг ООН і розірвав зв’язок.

Сорен міг бути без терміналу, або налаштувати його не ігнорування вхідних повідомлень. Чи може проігнорувати виклик сам по собі. Вона відшукала диванчик з якого чітко проглядалась рецепція і підсунула фікус, що мав хоч трохи її замаскувати.

За дві хвилини до рецепції підбіг Сорен, з більш ніж звичайно розкуйовдженим волоссям. Він, певно був вже на вулиці, коли почув повідомлення системи оповіщення. Хлопець почав говорити з людиною на рецепції. Дрейпер, аби щонайкраще заховатись, перемістилася до кіоску з кавою і снеками. Натиснувши щось на столі, за секунду рецепціоніст вказав на термінал біля ліфтів. Сорен скривився, зробив пару кроків в той бік, потім нервово огледівся і почимчикував в бік входу в будівлю.

Боббі пішла за ним.

Ззовні її зріст давав їй фору та й проблем додавав. Вона на півтори голови вище за більшість людей навколо, що дозволяло їй перебувати притомно далеко за Сореном, поки той поспішав тротуаром. Вона бачила його маківку за півкварталу попереду. У той же час якщо він оглянеться, то вже не загубить її голову, яка на третину метра випирає над натовпом.

Але він не оглядався. Судячи з усього він дуже поспішав, проштовхуючись зі своїм звичним нетерпінням через групки людей на велелюдному тротуарі. Він не оглядався, ні йшов назад, не зупинявся біля площин в яких могло бути дзеркальне відбиття. Він нервував відповідаючи на оголошення, але наразі, цілеспрямований і злий, не нервував.

Пройшли повз кладовище. М’язи жінки розслабились, суглоби рухалися вільно і легко, її підозри стали на сантиметр ближче до впевненості.

За три квартали він повернув і зайшов у бар.

За півкварталу Боббі зупинилась, коливаючись. Передня частина закладу, який з великою креативністю було названо Пітовим була з темного скла. Не придумаєш краще місця для того, щоб забігти і перевірити чи немає за тобою хвоста. Можливо він порозумнішав.

Можливо ні.

Боббі підійшла до входу. Якщо він помітить її переслідування, нічого поганого не станеться. Сорен і так вже її ненавидить. Найменш етичною річчю була передчасна втеча з роботи аби завіятися в бар. Та хто на неї донесе? Сорен? Хлопака що сам звалив аби заскочити у той самий бар?

Якщо він там і просто сьорбає пиво, то вона просто підійде, вибачиться за печиво і пригостить наступним напоєм.

Дрейпер штовхнула двері і увійшла.

Очам знадобилася мить аби призвичаїтися з післяобіднього сонця до тьмяного бару. Як тільки яскравість зменшилась, вона побачила довгий шинквас з бамбуковим верхом з живим шинкарем, штук шість кабінок з такою ж кількістю постійних клієнтів і відсутність Сорена. Повітря пахло пивом і підгорівшим попкорном. Відвідувачі оглянулись на неї, та відразу повернулись до своїх напоїв і тихих розмов.

Чи хлопець вибіг з-задніх дверей аби обійти її? Навряд чи щоб він її помітив, хоча насправді її не було треновано для шпигування за людьми. Боббі вже збиралася запитати шинкаря чи не пробігав тут хлопець і куди він міг подітися, коли в очі впала табличка «БІЛЬЯРДНІ СТОЛИ» зі стрілкою вліво.

Пройшовши за бар і наліво, вона опинилась у наступному, меншому приміщенні з четвіркою столів під зеленим сукном і двома чоловіками. Один з них виявився Сореном.

Вони обидва підняли голову, коли вона з’явилася з-за повороту.

- Привіт, - поздоровкалась вона. Сорен посміхнувся. Він завжди посміхався. Посмішка для нього була захисним забарвленням. Камуфляжем. Інший чоловік був великим, міцним, зодягнутим занадто буденно, занадто підходяще для пошарпаного більярду. Не підходяще для військової зачіски і рівної, мов шомпол статури. Сержантка спробувала уявити його у однострої.

- Боббі, - Сорен кинув на співбесідника швидкий погляд і відвернувся, - граєш? Потім узяв один з київ, який лежав на сусідньому столі і почав крейдити кінчик. Жінка не відразу зрозуміла що на жодному з столів немає куль а за Сореном на стіні висить табличка «ПРОКАТ КУЛЬ ЗА ЗАПИТОМ».

Його компаньйон промовчав, але щось поклав до кишені. Поміж його пальцями Боббі помітила натяк на чорний пластик.

Посміхнулась. Зрозуміла де бачила другого чоловіка до цього.

- Ні, - відповіла на питання молодика, - там звідки я, ця гра непопулярна.

- Мені здається вся справа у сланці, - відповів він. Його посмішка стала трошки щирішою, та значно прохолоднішою. Він здмухнув крейдяний пил з кінчика кия і зробив крок в бік, змістившись в ліво відносно неї, - занадто важкі для ранніх колоніальних суден.

- Може бути, - погодилась жінка, відступивши щоби одвірок захищав її фланги.

- Це проблема? – запитав супутник хлопця, поглядаючи на Дрейпер.

Поки Сорен збирався з словами, Боббі відповіла:

- Це ви мені скажіть. Ви були на тій нічній зустрічі в офісі Авасарали, коли лайно забулькало на Ґанімеді. Ви від Нгуєна, еге ж? Лейтенант якийсь, чи ще хтось.

- Боббі, ти занадто глибоко копаєш, - Сорен легесенько тримав кия правицею.

- До того ж, - вела сержантка далі, - я знаю що Сорен передав вам дещо, що його бос просила передати в службу даних пару днів до того. Їй-бо, ви не працюєте в службі даних.

Нгуєнів лакиза зробив загрозливий крок в її бік, а Сорен змістився ще лівіше.

Боббі вибухнула реготом.

- Ну чесно, - сказала вона колезі, - ти або припини його дрочити, або роби це наодинці.

Сорен глянув вниз, на кий у руці немов здивувався його появі, потім кинув на підлогу.

- А ви, - звернулась вона до лакизи, - як спробуєте пройти крізь ці двері то в прямому сенсі станете подією номер один у цьому моєму місяці. Вона перемістила центр ваги вперед і трохи зігнула лікті.

Чоловік довгу секунду дивився їй у вічі. У відповідь сержантка посміхнулась.

- Давай-но, - підбадьорила вона, - я планую витяги тії блакитні кульки, якими ти мені докучаєш.

Лакей дещо підняв руки. Щось середнє між бойовою стійкою і жестом підкорення. Не відводячи очі від Боббі ні на сантиметр, він ледь повернув обличчя до Сорена і мовив: - це твоя проблема. Той розгрібай. Потім зробив два повільних кроки назад, розвернувся і пішов через кімнату до коридору, якого від Боббі не було видно. Через секунду вона почула як ляснули двері.

- Холєра, - вилаялась жінка, - закладаюсь, я б заробила чимало очок у старої леді, якби змогла повернути ту картку пам’яті.

Сорен почав соватись у бік задніх дверей. Дрейпер кішкою скоротила відстань між ними, схопила сорочку на грудях і тягнула доти, доки вони майже не торкнулися носами. Її тіло почувалося живим і вільним вперше за багато часу.

- Що ти хочеш зробити? – запитав він, вичавивши криву посмішку, - віддухопелити мене?

- А-йа, - відповіла Боббі, і увімкнула перебільшений акцент долини Марінера, - я хлопчику, на тебе поскаржуси.

Розділ двадцять-шостий: Голден.

Голден дививися на монстра, що дрижав скрутившись біля переборки в вантажному відсіку. На моніторі воно здавалося маленьким, вицвівшим і подзьобаним. Він сконцентрувався на власному диханні. Довгий, повільний вдих, аби наповнюючи легені повітрям до денця. Довгий, повільний видих. Пауза. Повторити. Не обгидитися прямо перед командою.

- Йо, - за хвилину озвався Алекс, - то твоя проблема.

Він спробував пожартувати. Пожартував. Зазвичай, Джим реготав би з його перебільшеного акценту і очевидностей. Алекс міг бути дуже смішним, з певної точки зору.

Але прямо зараз капітан мав стиснути кулаки аби не задушити чоловіка.

- Я піднімаюсь, - сказав Амос. У ту ж мить озвалася Наомі: - я спускаюсь.

- Алексе, - демонструючи спокій, якого не було, - який статус шлюзу вантажної палуби?

Алекс щось двічі натиснув на терміналі і доповів: - герметичний, капітане. Нуль втрат.

Що було добрим знаком, тому що хоч він і боявся протомолекули, йому також було відомо що це не магія. Воно мало масу і займало простір. Якщо жодна молекула кисню не могла протиснутись назовні через ущільнення шлюзу, то і жоден з вірусів не міг пробратися в середину. Але…

- Алексе, накачай кисню, - наказав капітан, - так багато як можна без небезпеки для судна.

Протомолекула анаеробна. Якщо хоч дрібка її опиниться в середині, він хоче аби середовище було максимально ворожим.

- І відправляйся до кокпіту, - вів далі Ґолден, - задрай люк. Якщо жижа якось потрапить на корабель, мені потрібен твій палець на кнопці перевантаження реактору. Алекс скривився і запустив руку у волосся, - виглядає деще екстермально..

Джим схопив його за верх костюму, міцно. Пілотові очі зробились круглими, а руки самі по собі піднялися у жесті здачі. Позаду ботанік моргав від збентеження і тривоги. Це не найкращий шлях для донесення впевненості. За інших обставин, Ґолден звернув би на це увагу.

- Алексе, - звернувся капітан до пілота вдруге, не маючи змоги утримати себе від тремтіння, навіть стискаючи чоловікові плечі, - я можу розраховувати що ти перетвориш ций корабель на газ, якщо те лайно пробереться сюди? Бо якщо ні, то вважай себе звільненим від обов’язків і негайно зачинись в кубрику.

Марсіанин здивував його відреагувавши не злістю, але тим що поклав свої руки на капітанові передпліччя. Його обличчя було серйозним, але очі щирі:

- Задраятиси у кокпіті і приготуватиси до підриву судна. Так точно, сер, - підтвердив він почуте розпорядження, - яким чином наказ буде відмінено?

- Прямим моїм або Наомі розпорядженням, - відповів Джим з прихованим полегшенням. Йому не довелося сказати, мов, якщо ця штука опиниться тут і вб’є нас, тобі краще покінчити з кораблем. Він відпустив його плечі і пілот зробив крок назад, його широке, темне обличчя покрилося зморшками від стурбованості. Паніка що охопила Ґолдена могла вийти з-під його контролю, якби він міг дозволив хоч комусь проявити симпатію, тому капітан сказав: - зараз, Алексе. Виконуй це зараз.

Той раз кивнув, маючи вигляд немов бажав щось додати, проте розвернувся на п’ятах і подався трапом догори, до кабіни пілота. За декілька секунд цим же трапом спустилася старпом, а після неї невдовзі і Амос піднявся. Наомі озвалася першою:

- Який план? Вони були разом досить довго для того, аби Голден почув в її голосі ледь прихований страх. Капітан зробив паузу, двічі глибоко вдихнув і відповів: - Я з Амосом спробую виштовхати її зі стулок вантажного люку. Потримаєш їх відкритими.

- Прийнято, - погодилась старпом і почала підніматися нагору.

Амос подивився допитливо:

- Отже, капітане, як ми цеє «виштовхнемо» через стулки?

- Ну, я думав що ми розстріляємо його до ноги, а рештки випалимо вогнеметом. Тож нам краще озброїтися.

Механік кивнув:

- Холєра, я почуваюсь мов вже викинув це лайно.

Джим не був клаустрофобом.

Ніхто з тих, хто обрав професію довгих космічних перельотів не був. Навіть якщо особа якимось чином прослизала повз психологічні тести і симуляції, одної подорожі було, зазвичай, вистачає аби відсіяти тих хто здатен витримувати довгі проміжки часу у обмеженому просторі від знавіснілих, яких доводилося тримати всю дорогу під заспокійливим.

Молодшим лейтенантом Голден проводив дні у розвідувальних корабликах настільки маленьких що не можна було зігнутися аби п’яту почухати. Він повзав між зовнішніми і внутрішніми корпусами бойових кораблів. Одного разу він провів двадцять один день прив’язаним до проти перевантажувального крісла під час подорожі під високим прискоренням від Місяця до Сатурну. Йому ніколи не снили кошмари як його ховають живцем чи розчавлюють.

Вперше за півтора десятиріччя майже безперервних польотів у космосі, корабель видався йому замалим. Не затісним, але жахливо стиснутим. Він почувався у пастці, немов тварина в сильцях.

Менш ніж за двадцять метрів від місця де він стояв, у його вантажному відсіку знаходився хтось інфікований протомолекулою. І йому нікуди було втекти звідси.

Вдягання бойового костюму не допомогло прибрати це почуття.

Першим треба було влізти в те що люди називають презервативом для всього тіла. Це був чорний, товстий комбінезон виготовлений з багатьох шарів кевлару, гуми, протиударного гелю і мережі сенсорів, що стежили за ушкодженнями і життєвими параметрами. На це натягався трохи вільніший скафандр з власними шарами само відновлювального гелю що мав миттєво лагодити порізи чи дірки від куль. І нарешті плити броні, які були здатні відбити швидку кулю чи поглинути енергію лазера шляхом випарування зовнішнього покриття.

Ґолдену це було мов сам себе впихав у смертельну пастку.

Але навіть з усіма цими шарами і вагою, воно не так лякало як силова броня, яку вдягала розвідка морської піхоти. Моряки називали його ходячою труною. Мова була про те що якщо знаходилася штука, достатньо потужна аби пробити броню то вона перетворювала морпіха всередині на рідину, тож його можна було навіть не відкривати. Звісно, гіпербола. Та сама думка що доведеться увійти на вантажну палубу влізши у щось, що навіть не може самостійно, без електричного подовжувача рухатися лякала його до усирачки. А якщо батареї помруть?

Звісно, добрячий костюм з підсиленими м’язами став би у нагоді, якщо треба викинути з корабля монстра.

- Це треба на інше місце, - озвався Амос, вказуючи на Джимове стегно.

- Дідько, - вилаявся той. Бертон був правий. Він так заглибився в думки, що переплутав кріплення стегнових пластин, - пробач. Мені було непросто тримати концентрацію.

- До всирачки.., - сказав механік киваючи.

- Ну, я б не сказав що..

- А тобі й не треба. Я. Я до всирачки наляканий перспективами прогулянки вантажною палубою до тієї штуки. І це ще я з близька не бачив як Ерос перетворився на болото. Тож ага, я перепудився. Поряд з тобою, Джиме.

Це вперше на капітанові пам’яті Амос назвав його по імені. Голден кивнув йому поправляючи броню на стегні.

- Еге ж. Я щойно налетів на Алекса за те, що він не досить переляканий.

Бертон вже закінчив з бронею і тепер дістав з шафи свій улюблений автоматичний дробовик.

- Внатурі?

- Факт. Він пошуткував і я злякавшись до смерті крикнув на нього, і погрожував звільнити.

- А ти можеш? – перепитав здоровань, - він типу наш єдиний пілот.

- Ні, Амосе. Я не можу витурити з корабля Алекса, як не можу витурити з корабля тебе або Наомі. Ми навіть не мінімальний екіпаж. Ми те що є, коли немає мінімального.

- Турбуєшся що Наомі посварився? – питав далі Амос. Тон був легким, але слова били мов молот. Джим відчув як з нього виходить повітря і мусів знову на хвилину сконцентруватися на диханні.

- Ні, - відповів він, - тобто так, звісно я турбуюсь. Але це не те що мене прямо зараз лякає.

Капітан підхопив свою штурмову гвинтівку, огледів її потім поклав її назад у шафу і натомість дістав важкий, безвідбійний пістолет. Автономні ракети, якими він був споряджений, не передадуть капітанові прискорення, штовхнувши метелятися по відсіку, якщо вогонь вестиметься при відсутності тяжіння.

- Я бачив як ти помер, - сказав Ґолден, не дивлячись на Амоса.

- Га?

- Я бачив як ти помер. Коли та викрадальна, чи якою б вона не була, команда заскочила нас. Я бачив як тебе стрелили у потилицю, і я бачив як ти впав обличчям на підлогу. Усюди була кров.

- Так, але я…

- Я в курсі що то був нелетальний патрон. Я в курсі що вони хотіли узяти нас живими. Я в курсі що кров була з твого розбитого об підлогу носа. Я в курсі про все це тепер. Тоді все що я знав, це що тебе допіру вбили пострілом в голову.

Амос вставив магазин в дробовик і дослав патрон, але крім цих більш ніяких звуків не прозвучало.

- Все це дуже нетривке, - Голден обвів жестом Бертона і корабель, - це наша маленька родина. Один пройоб, халепа, і щось незамінне буде втрачено.

Механік кинув похмурий погляд, - це все про Наомі, еге ж?

- Ні! Тобто так. Але ні. Коли я подумав що ти мертвий, це з мене весь дух вибило. Прямо зараз мені потрібно зосередитись на вимітанні тієї штуки з корабля, але все про що я можу думати, це про втрату одного з команди.

Амос кивнув, поклав ружжо на плече і вмостився на лавці біля шафи.

- Зрозумів. То що ти хочеш зробити?

- Я хочу, - відповів Голден вставляючи магазин в пістолет, - вигнати з корабля того йобаного монстра. Але будь-ласка пообіцяй, що не помреш в процесі. Це мені сильно допоможе.

- Кепе, - посміхнувся Бертон, - все що вбиває мене, вже вбило усіх інших. Я народився аби залишитися єдиним переможцем. Можеш на мене розраховувати.

Паніка і переляк не покидали Джима. Вони оселилися в його грудях так як і раніше. Але він як мінімум не почувався наодинці з ними.

- Ну значить ходімо дамо раду тому любителю їздити зайцем.

Очікування кінця шлюзування, здавалося, не мало кінця-краю: поки внутрішні двері загерметизувались, поки помпи викачали все повітря з приміщення, поки відкрилися зовнішні двері. Голден метушився і в дванадцяте перевіряв свій пістолет. Амос стояв розслаблено зсутулившись, вільно колихаючи у руках чималий дробовик. Єдиним позитивним моментом очікування, якщо взагалі тут були позитивні моменти, було знаходження дверей вантажного відсіку у вакумі, отже шлюз міг шуміти як заманеться, але створіння про їх появу попереджене не буде.

Останній з зовнішніх шумів зник і Джим міг чути лиш своє дихання. Жовте світло сигналу попередження про вакуум з іншого боку загорілося біля дверей.

- Алексе, - звернувся капітан по дротовій лінії шлюзового терміналу. Радіо все ще мовчало по всьому кораблю, - ми готові виходити. Глуши двигуни.

- Прийнято, - відповів пілот і гравітація зникла. Джим вдарив по точці контролю на підборах і увімкнув магнітні підошви.

Вантажний відсік на «Росінанті» був тіснуватим. Високий і вузький, він займав частину штирборту, затиснутий у невикористовуємий простір між обшивкою і інженерним відсіком. На лівому борті це саме місце було зайнято запасами води. «Росі» це бойовий корабель. Будь-який вантаж був другорядним питанням.

Негативним боком конструкції було те, що при прискоренні вантажний відсік перетворювався на колодязь з вантажним люком унизу. Різноманітні ящики, які займали місце були принайтовлено до перегородок або у деяких випадках трималися на електромагнітних піддонах. При наявності гравітації, була небезпека відправити людину на сім метрів униз до зовнішнього люку. В таких умовах ефективно битися неможливо.

При мікрогравітації приміщення перетворилося на довгий коридор з чималою кількістю укриттів.

В приміщення Ґолден увійшов першим, ступаючи вздовж переборки магнітними підошвами, і заховався за дебелим металевим контейнером з набоями до бортових гармат точкового захисту. Амос рухався слідом і зайняв позицію в декількох метрах, за іншим контейнером.

Монстр під ними, здавалося, спав.

Він лежав непорушною купою біля переборки, що відділяла вантажний і інженерний відсіки.

- Добре. Наомі, давай, відкривай-но, - скомандував капітан, розгойдавши кабель, який волочився за ним аби той не перечіплявся за кути контейнерів і дещо його послабив.

- Двері наразі відкриті, - доповіла жінка, голос її у шоломі звучав високо і не чітко. На дні кімнати беззвучно відкрився вантажний люк, демонструючи декілька квадратних метрів чорноти, заповненої зірками. Монстр чи не помітив що двері відкрилися, чи не звернув на це уваги.

- Вони іноді гібернують, еге ж? – запитав механік, кабель що тягнувся від його костюму був схожий на високотехнологічну пуповину, - ну як Жулі, коли підхопила заразу. Гібернувала в кімнаті готелю на Еросі декілька тижнів.

- Можливо, - відповів Джим, - як би ти наблизився до цього? Я майже вважаю що нам треба просто підійти, узяти цю штуку і викинути у космос. Та маю серйозні перестороги щодо дотику до цього.

- Ага. Я б не хотів тоді вертати назад наші скафандри разом з нами всередині, - погодився Амос.

Голден раптово згадав, як повертаючись після гри на вулиці він мав повністю роздягнутися у сінях перед тим як мати Тамара дозволяла увійти в хату. Наразі все те саме, тільки трохи прохолодніше.

- Мені раптом захотілося мати справді довгу тичку, - погодився він, оглядаючи вантаж у сподіванні відшукати щось придатне.

- Ммм, кепе? – озвався Амос, - воно на нас дивиться.

Джим розвернувся і побачив що чоловік мав рацію. Істота не ворухнула нічим окрім голови, та безпомилково впиріщилась в них своїми жаскими, підсвіченими з середини блакиттю очима.

- Ну добре, - сказав капітан, - воно не спить.

- Знаєш, якби я міг відірвати його від переборки парою пострілів а Алекс піддав газу, то воно б випало прямо через люк назовні прямо у викидний шлейф. Він би тепло зустрів його.

- Давай подумаємо про.. – перед тим як Джим встиг докінчити фразу, кімната замиготіла декількома пострілами амосового дробовика. Монстр отримав декілька влучань і шматком, що обертався поплив до дверей.

- Алексе, просто … - вимовив Амос.

Монстр розмився у русі. Викинув одну руку до переборки, кінцівка, здавалося, подовжилася аби дістати до неї, а потім смикнув досить сильно аби скрутити сталеві пластини. Істота махнула до гори відсіку так швидко, що коли вдарила по контейнеру за яким ховався Джим, то магнітні підошви втратили контакт. Здалося що відсік закрутився від удару, який штовхнув Голдена. Контейнер прямо позаду нього, відповідно, отримав прискорення. Капітан увігнався в переборку за секунду до того як контейнер зробив те саме. Магнітна палета зловила нову стіну, підім’явши собою голденову ногу.

Щось у нього в коліні не так повернулося і на секунду біль зафарбував світ у червоний колір.

Амос відкрив вогонь по монстру зблизька, той недбало вдарив чоловіка і механік зігнув спиною внутрішні двері повітряного шлюзу. Зовнішні двері миттєво зачинились через вихід з ладу внутрішніх. Джим намагався ворушитись, але його нога була притиснута контейнером палета якого мала тримати чверть тони при прискоренні десять g, тож рухатися він зможе не скоро. Панель керування палетою, на якій можна було відімкнути магніт світилася помаранчевим індикатором повного контакту на десять сантиметрів нижче досяжності руки.

Монстр розвернувся і глянув на капітана. Його блакитні очі, занадто великі для голови, надавали істоті допитливого, немов у дитини вигляду. Воно простягнуло гіпертрофовану руку.

Джим стріляв у нього, поки магазин не спорожнів. Мініатюрні автономні ракети, які вилітали з стволу зіштовхуючись з монстром, вибухали з маленькими сполохами світла і хмарками диму, штовхали істоту далі, вириваючи чималі шматки з її торса. Чорні нитки розліталися по приміщенню мов лінії, що мали показувати бризки крові. Удар останньої ракети відірвав створіння від переборки і кинув його по відсіку, в бік відкритих дверей.

Чорне з червоним тіло падало в бік поцяцькованої зорями чорної безодні, і Джим дозволив собі надію. Менш ніж в метрі від дверей, воно простягло довгу руку і ухопилося за край контейнера. Чоловік бачив наскільки вона може розтягуватися і знав що хватку та не втратить.

- Капітане, - кричав Амос йому у вухо, - Голдене ти все ще з нами?

- Тут, Амосе. Маю маленьку проблему.

Поки він говорив, створіння підтягнулося і нерухомо сіло на контейнер. Бридка ґарґулія раптом перетворилася на камінь.

- Переможу автоматику і дістанусь до тебе, - повідомив Бертон, - внутрішні двері зламані нахуй, то ж ми втратимо атмосферу, але небагато..

- Давай, але швидше. Мене причавило. Треба щоб ти відімкнув магніти на контейнері.

За секунду шлюз відчинився у хмарі повітря. Амос почав виходити у відсік, коли істота зіскочила з ящика, на якому сиділа, однією рукою тримаючись за переборку, іншою ухопивши важкий пластиковий контейнер і кинула в нього. Ящик, який пролетів у сантиметрі від голови механіка так сильно вдарився в стіну, що Джим відчув вібрацію через скафандр. Здоровань з лайкою влетів назад у шлюз. Двері зачинилися.

- Пробач, - сказав механік, - запанікував. Дай-но відкрию..

- Ні! – заволав Джим, - перестань відкривати кляті двері. Тепер мене двома клятими ящиками причавило. Ще одне відкриття переріже мій кабель. Я справді не бажаю лишитися без радіо.

При зачиненому шлюзі, тварюка знову повернулася до переборки під інженерним і знову скрутилася в клубок. Тканини по краям ушкоджень, спричинених ракетами волого пульсували.

- Я не вьиджу його, кепе, - озвався Алекс, - дам газу і воно, певно, вьилете за двері.

- Ні! – Наомі з Бертоном сказали одночасно.

- Ні, - повторила Наомі, - дивись, Голден під двома контейнерам. Якщо ми стрибнемо з великим прискоренням, вони йому всі кістки переламають, якщо не вилетять разом з ними з дверей.

- Атож, вона права, - підтвердив механік, - ций план вб’є капітана. Відкидаємо його.

Голден пару секунд слухав спірку команди як його лишити живцем, і дививися як створіння притиснулося до переборки і знову, здається, заснуло.

- Ну, - втрутився Джим у розмову, - високе прискорення зараз таки точно мене на шматки порве. Але не відкидайте його повністю.

Нові слова, які прозвучали на каналі були схожими на річ з іншого світу. Капітан навіть не відразу впізнав голос ботаніка.

- Таак, - протягнув Пракс, - це цікаво.

Розділ двадцять сьомий: Пракс

За смертю Ероса спостерігали усі. Станцію обладнали немов лабораторію для збору наукових даних, тому кожна зміна, смерть і метаморфози була помічені, записані і передані на всю систему. Те що уряди Марсу і Землі намагалися зашикати, тижнями і місяцями знаходилось у вільному доступі. Те, як люди сприймали події залежало від не від картинки а від того, ким вони були. Для когось це були погані новини. Для інших – докази. Для більшості, про яку Праксові думати не хотілося, це був жахаючий декаданс – вбивче видиво Басбі Берклі.

Пракс, як і вся його команда дивився теж. Для нього це був пазл. Драйв, який виникав при намаганні приміряти логіку звичної біології до ефектів протомолекули був неймовірним, і масі своїй безплідним. Окремі частини бентежили – такі схожі на мушлі наутілусів спіральні вигини, теплова сигнатура заражених тіл змінювалася так само як і під час геморагічної лихоманки. Але в одну картину нічого не вкладалося.

Звісно хтось десь отримав грантові кошти на вивчення того, що сталося, але Менґова робота чекати на них не могла. Він повернувся до своїх соєвих бобів. Життя продовжувалось. Одержимістю це не було, просто добре відома заморока яку мав розгадати хтось інший.

Пракс невагомо завис на невикористовуваному посту у рубці і дивився відео з камери охорони. Істота потягнулася до капітана Голдена і той стріляв, стріляв, стріляв і стріляв. Ботанік бачив ниткоподібні виходи куль зі спини монстра. Це було знайомо. Це був доконаний стиль відео з Еросу.

Потвора почала падати. Від людської морфології вона не дуже відрізнялась. Одна голова, дві руки, дві ноги. Ніяких автономних частин, ні рук з реберними клітинами, пристосованих під інші функції.

Наомі на пульті вдихнула. Те що він чув це через те саме повітря, яким вони дихали а не через канали комунікації було дивним. Ця якась інтимність ставала йому некомфортною, але мало місце щось значно важливіше. Вченому здавалося що голова його сповнена ватою. Він впізнав почуття. Думало про щось, чого він ще не боявся.

- Мене придавило, - сказав Голден, - ти маєш відімкнути магнітне поле цього ящика. Істота опинилась у дальному кінці вантажного відсіку. Як тільки увійшов Амос, воно підтягнулося однією рукою і швиргонуло в нього контейнер іншою. Навіть на поганій картинці Пракс помітив масивні трапецевидні, дельти і інші м’язи збільшені до безглуздя. І знову таки певним чином розташовані на своїх місцях. Тож протомолекула діяла з обмеженнями. Чим би не була істота, з нею не сталося того, до чого дійшло на Еросі. Річ у вантажному відсіку безсумнівно заснована на тій само технології, але упокорена для іншого застосунку. Вата ворухнулась.

- Ні! – заволав Джим, - перестань відкривати кляті двері. Тепер мене двома клятими ящиками причавило. Але там воно не всідалося. З відімкнутими двигунами там і сліду гравітації не було аби утримати її на місці. Мала бути причина, чому їй там комфортно.

- Ні! – сказала Наомі. Її руки були на скобах біля посту керування. Обличчя стало попелястим. Ні, - повторила Наомі, - дивись, Голден під двома контейнерам. Якщо ми стрибнемо з великим прискоренням, вони йому всі кістки переламають, якщо не вилетять разом з ними з дверей.

- Атож, вона права, - підтвердив механік стомленим голосом, можливо так він виражав тугу - ций план вб’є капітана. Відкидаємо його.

- Ну, - втрутився Джим у розмову, - високе прискорення зараз таки точно мене на шматки порве. Але не відкидайте його повністю.

На переборці ворухнулась істота. Ледь, ледь але помітно. Пракс збільшив зображення як зміг.

Однією дебелою пазуристою рукою – пазуристою, але все ще з чотирма пальцями і одним великим вона трималася, а іншою колупалася у переборці. Перший шар – тканий матеріал і ізоляція відпадали еластичними полосами. Коли він закінчився, кіготь узявся до броньованої сталі. Тоненькі пасма літали позаду неї, виблискуючи у вакумі яскравим металом маленьких зірочок. Чому воно робить це тепер? Якщо вона хоче наробити шкоди, то була маса значно легших шляхів. Чи воно пробує прорватися через стіну, в намаганні чого дістатися, слідуючи якомусь сигналу…

Ворушіння вати зникло, перетворившись у зображення блідого, новенького корінчика з зернятка. Йому відчулася власна посмішка. Однак, це цікаво.

- Що там, Док? – запитав Амос. Пракс зрозумів що, можливо говорив у голос.

- Ммм.. – ботанік намагався підібрати слова, які могли пояснити те, що він побачив, - воно намагається рухатися по напряму випромінення. Тобто… еросівський вид протомолекули живився радіацією, тож я припускаю що і ця має…

- Ця? – запитав Алекс, - яка ця?

- Ось ця. Я маю на увазі, що конкретно ця була спроектована з подавленням більшості змін. Вона серйозно змінила тіло вцілому. Там мають бути нові обмеження, але їй все ще потрібне джерело радіації.

- Чому, доку? – запитав механік. Він намагався бути терплячим, - чому ми вважаємо що йому потрібна радіація?

- Ох, ну тому що ви заглушили двигун. Тож реактор працює на мінімальному рівні, і воно наразі пробує пробитися до ядра.

Настала тиша. Потім пілот сказав щось лайливе.

- Отже, - озвався Голден, - немає тут варіантів. Алексе, ти маєш позбутися цієї штуки до того поки воно проколупає переборку. Нема коли придумувати новий план.

- Капітане, - відповів пілот, - Джиме..

- Я там буду через секунду після того як монстр зникне, - повідомив Амос, - На випадок, якщо тебе не стане, то служити з тобою, кепе, було честю.

Пракс замахав руками так, неначе жест міг привернути їх увагу. Рухи відправили його крутитися по рубці.

- Чекайте. Ні. Ось новий план, - випалив він, - воно рухається до напряму випромінювання, немов корінець до води.

Наомі повернулася до нього. Вона неначе оберталася і праксів мозок намагався відчувати що жінка під ним, відпливає по спіралі. Вчений стулив очі.

- Ти маєш нам розповісти деталі, - звернувся до нього Голден, - швидко. Як нам його контролювати?

- Змініть напрям. Як довго вам збирати контейнер з неізольованими ізотопами?

- Нуу, професоре, - задумався Амос, - а скільки нам треба?

- Просто трохи більше того, що прямо зараз випромінюється з реактора.

- Приманка, - Наомі сказала, зловивши Пракса і притягнувши його до поручня, - ви хочете зробити щось, що виглядатиме кращим їдлом і викинути це через люк.

- Я так і сказав. Чи ж я не так сказав? – перепитав вчений.

- Точно що ні, - відповіла старпом.

На екрані істота все більше вкутувалась в металеві ошурки. Пракс був не впевнений, оскільки розширення зображення було не настільки добрим, але було схоже що рука, для зручності колупання, змінила форму. Він міркував про те, на скільки обмеження протомолекули діють на її здатність тримати пошкодження і відновлюватися. Регенеративні процеси дуже легко відімкнути обмеженнями. Рак це просто клітинна реплікація, яка з’їхала з глузду. Якщо вона почне змінюватися, то це вже не зупинити.

- Попри все, - сказав вчений, - я вважаю що нам варто поспішати.

План був достатньо простим. Амос повернеться у вантажний і звільнить капітана, як тільки люки відсіку зачиняться. Наомі у рубці змусить люк зачинитися відразу як тільки істота рушить за радіоактивною приманкою. Алекс увімкне двигуни як тільки це перестане бути загрозою для капітана. А єдиний член екіпажу що залишився, має вийти через головний шлюз і швиргонути півкілограмову наживку, загорнуту у свинцеву, аби не привернути увагу потвори раніше аніж потрібно, фольгу.

Пракс зависнув у шлюзі, тримаючи наживку товстою скафандровою рукавичкою. Розум його був сповнений жалю і непевності.

- Можливо буде краще, якщо Амос виконає цю частину, - сказав він, - я взагалі ніколи не діяв за бортом

- Пробач, доку. Мені тре’ дев’яносто кіл капітана тягнути, - відповів здоровань.

- Можна це автоматизувати? Лабораторний маніпулятор міг би..

- Праксе, - озвалася жінка з ніжністю слова, в якому стиснулось тисяча «забирай-свою-сраку-звідсіля».

Пракс ще раз перевірив шви скафандра. Повідомлень про помилки не було. Цей-но скафандр був куди кращим за той, в якому він покидав Ґанімед. Від головного шлюзу попереду судна до майже кормового люку вантажного відсіку було двадцять п’ять метрів. Йому, можливо, навіть не доведеться пройти увесь цей шлях. Він перевірив шнур зв’язку, аби упевнитись що той міцно тримається у шлюзовому роз’ємі.

Ось ще одне цікаве питання. Чи були радіоперешкоди природнім ефектом монстра?

Пракс намагався уявити наскільки складно було б генерувати такі завади біологічним шляхом. Чи ефект зникне, коли монстр покине корабель? Коли воно згорить у вихлопі.

- Праксе, - прозвучав голос Нагати, - зараз якраз вчасно.

- Добре. Я виходжу.

Зовнішній люк відкрився по закінченню шлюзування. Першим порухом було виштовхнутись у темінь, мов у велику кімнату. Другим – повзти на колінах і ліктях, притиснувшись до обшивки так тісно як можна. Менґ узяв приманку в одну руку, підвівся на носки і вистрибнув.

Темнота навколо була шокуючою. «Росінант» був плотом з металу і фарби в океані. Більш ніж в океані. Зірки розбігалися від нього навсебіч, найближчі – у сотні життів польоту, а за ними ще і ще .. Накотило відчуття перебування на маленькому астероїді або місяці, вдивляння в занадто широке небо, немов він опинився на вершині всесвіту і вдивлявся в безодню що не мала кінця-краю. Це було схоже на візуальну ілюзію, перемикання між двома обличчями та вазою і назад, на максимальній для сприйняття швидкості. Вчений посміхнувся, розвів руки у ніщо не звертаючи уваги на перший дотик морської хвороби, який вже відчувався на язиці. Він читав звіти про забортну ейфорію, але власний досвід було неможливо порівняти з уявою. Він був оком бога, пив світло нескінченних зірок, був осколком пилинки на осколці пилинки, прикріплений магнітними підошвами до тіла корабля, який безпомилково був потужнішим за нього і не важливим перед обличчям безмежжя. Динаміки скафандра потріскував фоновим випромінюванням, яке походило від народження зірок і моторошним шепітом статики.

- Гей, доку, - почувся голос Амоса, - Якісь проблеми в тебе там?

Пракс озирнувся, сподіваючись побачити Бертона поруч. Його зустріла лише білий мов молоко зірковий всесвіт. Їх було так багацько що разом вони мали б давати яскраве світло. Замісто того, «Росінант» був у темряві, в якій горіли лиш вогники реактивного ранцю а з боку корми світліла ледь помітна туманність атмосфери, яка виходила з вантажного відсіку.

- Ні, жодних проблем, - відповів Пракс.

Він спробував зробити крок уперед, та його костюм не ворухнувся. Він тягнув, силувався підняти ногу від поверхні. Підошва ворухнулась на сантиметр і зупинилася. В грудях засвербіла паніка. Щось не так з магнітними черевиками. З такою швидкістю йому нізащо не встигнути до вантажного люку до того, як потвора доколупається до реактора.

- Ммм. В мене проблема, - сказав він, - я не можу поворухнути ступнею.

- Як налаштований контроль сковзання? – запитала Наомі.

- Ох, правильно, - відповів він, зменшивши налаштування до потрібної потужності, - я в порядку, не переймайтеся.

Взагалі-то він ніколи до того не ходив у магнітних черевиках, тож відчуття були дивними. Більшість часу який займав крок, його нога почувалася вільною і майже не контрольованою а потім, при наближенні підошви до обшивки, наступав момент, критичний момент, коли сила починала діяти і вдаряла взуттям об метал. Він рухався пливучи і ловлячи, крок за кроком. Він не міг бачити люк вантажного відсіку, але знав де вони є. З його позиції, якщо дивитися на корму, вони були зліва від сопла двигуна. Але на лівому боці. Ні, по лівому борту. Вони кажуть по лівому борту.

Він знав що прямо за темною, металевою губою якою позначено край корабля, істота копала стіну, пазурами прориваючись через плоть судна до його серця. Якщо воно зрозуміє до чого йдеться, якщо воно має хоча б здатність базово мислити, воно може вистрибнути до нього з люка. Вакуум його не вб’є. Пракс уявив як намагається гупати геть своїми потворними магнітними черевиками, коли істота роздиратиме його надвоє. Потім зробив глибокий, тремтячий вдих і підняв наживку.

- Добре, - повідомив він, - я на позиції.

- Куй залізо не відходячи від каси, - Голден відповів натягнутим від болю голосом, хоч і намагався це приховати.

- Та ж так, - погодився вчений.

Він натиснув на маленький таймер, відхилився до судна і раптом, кожним м’язом свого тіла розвернувся і кинув маленький циліндр у ніщо. Наживка полетіла, блиснувши пару разів відбитим світлом з приміщення вантажного люку, а потім зникла. Праксові стало зле від уяви того що він щось пропустив, що свинцева фольга не розвернеться так як треба.

- Воно рухається, - повідомив Джим, - воно його відчуло. Воно виходить.

І будь-ласка: довгі, чорні пальці висунулись з корабля, темне тіло витягло себе назовні, неначе було народжене темрявою. Очі світились блакиттю. Пракс не чув нічого, крім власного, панічного дихання. Неначе тварина на стародавніх луках Землі, він відчув примітивну потребу лишатися у спокої і тиші, немов крізь вакуум істота не могла почути його тремтіння.

Істота ворухнулась. Жаскі очі стулилися, відкрилися знову, стулилися і потім воно стрибнуло. Проліт істоти супроводжували немигаючі зірки.

- Чисто, - доповів Пракс, шокований поважністю свого голосу, - воно покинуло корабель. Негайно зачиняйте вантажний люк.

- Є, - доповіла Наомі, - закриваю люк.

- Я входжу, кепе, - попередив Амос.

- Я вирубаюсь, Амосе, - відповів капітан, та в його голосі ботанік почув достатньо гумору, або зрозуміти що це був жарт.

В темряві зірки мигнули і знову засяяли. Потім ще раз. Подумки Пракс відслідкував траєкторію. Ще одна зоря мигнула.

- Я його прогріваю, - повідомив Алекс, - маякніть коли ви всі поприв’язуєтесь, добре?

Пракс дивився, чекав.

Зірки лишались надійними. Чи не мають вони темніти, як і інші? Чи він все невірно зрозумів? Чи істота крутилася навколо? Якщо вона може маневрувати у чистому вакуумі, то чи може помітити що Алекс виводить реактор на потужність?

Пракс розвернувся до головного шлюзу. «Росінант» здавалося був не більше зубочистки у зоряному океані. Зворотній шлях був колосальним. Менґ переставив ногу, потім другу, намагаючись бігти не маючи обох ніг на палубі. Магнітні черевики не дозволяли відривати обидві ноги водночас. Задня нога блокувалася до тих пір, поки не надходило сигналу про те, що передня надійно зафіксована. Спина свербіла і він боровся з потребою не дивитися назад. Там нічого не було, а якщо і було то оглядання не зарадить. Кабель радіозв’язку з прямого перетворився на петлю, що волочилсь за ним. Пракс потягнув за провід, аби вибрати ослабу.

Слабке жовто-зелене світло з відкритого люку кликало його мов у сновидіннях. Він почув власне скиглення, але його заглушила голденова лайка.

- Що у вас там відбувається? – різко озвалася Наґата.

- Капітан трохи не в гуморі, - відповів Амос, - щось собі скрутив.

- В моєму коліні немов хтось народжується, - погодився Джим, - все буде в порядку.

- Ми готові до прискорення? – запитав пілот.

- Ми не готові, - відповіла старпом, - вантажний люк буде в такому положенні поки ми не дістанемось доку, але передній шлюз ще не задраяно.

- Я майже зайшов, - поспішив повідомити Пракс, і подумки додав: не залишайте мене тут. Не залишайте мене тут, наодинці з цією штукою.

- Йой, - відповів пілот, - дайте знати коли я зможу нас витягти з цього лайна.

В глибині корабля Амос тихенько гминув. Менґ досяг шлюзу, тягнучи себе з такою натугою, що скрипіли з’єднання скафандру. Він смикнув за пуповину, щоб протягнути її усю за собою. Жбурнувши себе до дальної стіни, вчений вдаряв по кнопкам керування аж поки не почався цикл шлюзування і ранішні двері сковзнули у зачинине положення. У тусклому, надійному світлі шлюзу, Пракс повільно обертався по усім трьом вісям. Зовнішні двері лишались зачиненими. Ніхто їх ручиськами не розривав; жодні блакитні очі не повзли за ним. Він легенько вдарився об стіну і віддалений звук повітряного насосу повідомив про присутність атмосфери.

- Я в середині, - повідомив вчений, - я в шлюзі.

- Капітана стабілізовано? – запитала Наомі

- А хтось колись намагався? – відповів Амос.

- Я в порядку. Коліно болить. Витягайте нас звідси, - озвався капітан.

- Амосе? – запитала старпом, - я бачу ти все ще у вантажному. Якісь проблеми?

- Можливо. Наш чувак лишив дещо по собі.

- Не торкайся! – голос капітан був різким, мов гавкання, - ми візьмемо пальник і спопелимо це до атомів.

- Не дуже слушна ідея, - не погодився Бертон, - бачив я це раніше, і пальники вони переносять так собі.

Пракс вирівняв себе аби устати, підлаштував контроль магнітних підошв так, аби вони ледь тримали його на палубі. Внутрішні двері шлюзу дзенькнули, сповіщаючи що можна безпечно знімати скафандр і повертатися на корабель. Він не звернув на це уваги та увімкнув одну з настінних панелей, обравши вид з камери вантажного відсіку. Ґолден плавав біля вантажного шлюзу. Амос учепився за вмонтовані в стіну східці і вивчав щось маленьке і яскраве, що застрягло у переборці.

- Що це, Амосе? – запитала Наґата.

- Ну, мені треба дещо очистити від цієї гидоти, - пояснив механік, - але воно дуже схоже на стандартний запалювальний заряд. Не великий, але здатний випарувати десь до двох квадратних метрів.

Настала тиша. Пракс роз герметизував шолом, підняв його і зробив глибокий вдих корабельного повітря. Він перемкнуся на зовнішню камеру. Монстр, який плив позаду судна раптом знову зробився помітним оку у слабкому світлі з вантажної палуби і повільно зник з поля зору. Він скрутився навколо своєї радіоактивної приманки.

- Бомба, - промовив Ґолден, - ти сказав що воно лишило бомбу?

- І досить-таки специфічну, якщо вам цікава моя точка зору, - відказав механік.

- Амосе, ходімо до вантажного шлюзу, - сказав капітан,- Алексе, що лишилося перед тим як ми спалимо цього монстра к бісу? Пракс в середині?

- Хлопці, ви в шлюзі вже? – запитав пілот?

- Вже так. Вперед.

- Два рази просив не буду, - відповів Алекс, - прив’єзатиси для прискоренє.

Біохімічний каскад, який нуртував у крові через ейфорію, паніку і впевненість у безпеці сповільнив праксову реакцію, тож коли почалося прискорення, він не твердо тримався на ногах. Перечепившись через стіну, Менґ оперіщився головою у внутрішні двері повітряного шлюзу. Байдуже. Він почувався чудово. Він видворив істоту з борту геть. Вона горіла у полум’ї дюз у нього на очах.

Потім розгніваний бог копнув корабель, відправивши його крутитися у безодні. Пракса зірвало з ніг – мала потужність магнітних черевиків не втримала його вагу. Зовнішній люк шлюзу рвонувся на нього і світ навколо зник.

Розділ двадцять-восьмий: Авасарала.

А ось і ще один пік. Третій. Цього разу, здається, немає жодного шансу що він дотичний до монстра Боббі. Тож можливо… можливо це збіг. Який відкриває питання: якщо ця річ не з Венери, то звідки?

Однак, світ вирішив змовитися аби збити її з пантелику.

- Вона не така як ми вважали, мем, - скзав Сорен, - я навіть щось до бідної загубленої марсіянки теж відчував. Вона нівроку.

Авасарала відкинулася в кріслі. Рапорт розвідки на її екрані демонстрував жінку, яку вона називала Робертою Дрейпер але у штацькому одязі. Вони якось змусили виглядати її більшою. Ім’я значилось Аманда Телеле, оперативник розвідувальної служби Марсу.

- Я продовжую копати, - вів далі Сорен, - схоже що Роберта Дрейпер і справді існувала але сконала на Ґанімеді разом з іншими морпіхами.

Авасарала рукою відмахнулася від слів і скролила далі по рапорту. Записи стеганографічних повідомлень з запасних каналів між Боббі і відомим марсіянським оперативником з Місяця, що буцімто мали місце на початку того дня, коли Дрейпер було запрошено на роботу. Крісьєн чекала що по хребту поповзе страх, почуття зради. Не поповз. Вона гортала нові частини доповіді, засвоювала нові дані і чекала реакції тіла. Її не сталося.

- Ми чому це взагалі розглядаємо? – запитала вона.

- Інтуїція , - відповів помічник, - справа в тому як вона поводить себе коли поряд немає вас. Вона, здавалася трошки забагато …слизькою. Виглядала неправдоподібно. Тож я проявив ініціативу. Я сказав що це від вас.

- Щоб я не була схожа на грану ідіотку, яка запросила у свій офіс крота?

- Це було справою ввічливості. Якщо ви розглядаєте як можна відзначити мою добру послугу, то я приймаю бонуси і промоцію.

- Їбать, я впевнена що ти приймаєш.

Він чекав, трохи піднявшись на пальцях ніг. Чекав від неї наказу на арешт і серйозний розвідувальний допит Боббі. Евфемізм що спав на думку «серйозний розвідувальний допит» був най непристойнішим, але вони воювали з Марсом і високопрофесійний агент, якого вдалося вкоренити в серці ООН міг володіти безцінною інформацією.

Тож Авасарала собі міркувала: чому я не реагую на це?

Простягнувши руку до екрану вона на мить замислилась, потім скривившись, забрала руку.

- Мем?

Це була непомітна дрібничка, і найменш очікувана. Сорен покусував нижню губу з середини. Ледь помітний рух, майже невидимий. Як підказка за покерним столом. І помітивши ций рух, Крісьєн зрозуміла.

Не було ні роздумів, ні доводів, ні боротьби ні передумувань. Все було на місці, сяяло у її думках, так наче вона завжди це знала, перфектово і повністю. Сорен нервував, тому що доповідь яку вона переглядала не витримає суворої перевірки.

Не витримає, тому що це фейк.

Це був фейк, тому що Сорен працює ще на когось, хто бажає контролювати інформацію, яка надходить на її стіл. Нґуєну вдалося відтворити свій маленький флотик, тому що Сорен був єдиний, хто переглядав потік інформації. Хтось, хто знав що саме їй потрібно контролювати. Керувати. Це «щось» готувалося задовго до того, як Ґанімед вкурвило. Той монстр лиш прискорив усе.

Тож таки це був Еррінрайт.

Він задовольнив її вимогу мирних перемовин, дозволив вважати що вона підкопалась під Нґуєна, дозволив узяти в команду Боббі. Усе, аби вона не стала підозрювати.

Це не уламок Венери, якому вдалося втекти; це військовий проект. Зброя, якою Земля бажає перемогти своїх конкурентів до того як чужинський проект на Венері закінчить те, що розпочав.

Хтось, можливо «Мао-Квіковська» заволоділа зразком протомолекули у якісь відокремлені лабораторії з надійним фаєрволом, перетворила на зброю і почала торг.

Атака на Ґанімеді з одного боку була доказом концепту штурму, з іншого ударом що послабив постачання харчами зовнішніх планет. АЗП ніколи не був у списку тих, кого допустили до торгів. Потім Нґуєн відправився в Йовіанську систему назбирати добра, якимось чином влізли Джеймс Голден з своїм прирученим ботаніком а Марс виявив що вони нічого не виторгували.

Авасарала міркувала, скільки Еррінрайт посулив Жулю-П’єру Мао аби переграти Марс. Це мало би бути щось більшим аніж просто гроші.

Земля ось-ось мала отримати протомолекулярну зброю а Еррінрайт – відсторонити її від подій, адже що б він не утнув, їй це не сподобається. І вона була єдиною на всю Сонячну систему людиною, яка мала змогу його зупинити.

Вона міркувала, чи ще має таку змогу.

- Дякую Сорене, - озвалася вона, - я ціню це. Чи відомо нам де вона є?

- Вона вас шукала, - лукава посмішка з’явилася на вустах молодика, - вона скоріш за все вважає що ви вже відпочиваєте. Вже досить пізно.

- Відпочиваю? Так, щось я такеє ледь пригадую. Ну добре. Мені варт переговорити з Еррінрайтом.

- Чи бажаєте ви аби я її арештував?

- Ні, не бажаю.

Розчарування було майже непомітним.

- Як нам рухатися далі? - запитав Сорен.

- Я переговорю з Еррінрайтом, - відповіла жінка, - чи не міг би ти принести мені чаю?

- Так, мем, - і практично випурхнув з кімнати.

Авасарала відкинулась на кріслі. Її розум почувався спокійним. Її тіло було зосередженим і нерухомим, немов вона щойно закінчила довгу і ефективну медитацію. Вона надіслала запит на з’єднання і чекала як довго Еррінрайт чи його секретар тягнутимуть з відповіддю. Як тільки пройшов запит, на екрані висвітилось ПРІОРИТЕТ ВІДКЛАДЕНИЙ. За три хвилини за екраном опинився Еррінрайт. Він розмовляв з особистого терміналу, зображення підстрибувало так як в авто в якому він пересувався штовхалося і повертало. Там де він знаходився була глупа ніч.

- Крісьєн! – почав ромову чоловік, - щось не так?

- В цілому ні, - відповіла помічник секретаря, про себе шпетячи з’єднання. Їй потрібно було бачити його обличчя. Вона хотіла бачити як він їй бреше, - Сорен приніс щось цікаве. Розвідка вважає що моя марсіянська зв’язкова – шпигун.

- Справді? – поцікавився співбесідник, - як прикро. Ти її арештуєш?

- Не думаю, - відказала жінка, - я буду відслідковувати її трафік. Краще вже відомий диявол. Ви погоджуєтесь?

Павза була майже не помітною.

- Це підходяща ідея. Дій.

- Дякую, сер.

- Якщо ти вже зв’язалася зі мною, я хотів дещо запитати. Ти маєш щось, що тримає тебе в офісі, чи можеш працювати з корабля?

Вона посміхнулась. Ось такий, значить, наступний крок.

- Про що ви думаєте?

Авто Еррінрайта дісталося більш рівного покриття і його обличчя нарешті опинилося у кращому фокусі. Він був одягнутим у темний костюм і сорочку з високим комірцем без краватки. Він був схожим на священника.

- Ґанімед. Ми маємо продемонструвати що ставимось до ситуації серйозно. Генеральний секретар бажає аби хтось з керівництва фізично був там присутнім. Доповіді з гуманітарної точки зору. Так як ти в ситуації розбираєшся, він вважає ти є підходящою для місії людиною. Я в свою чергу вважаю, що це також дасть тобі шанс розібратися з первинною атакою.

- Але ж триває гаряча стадія війни, - відповіла Крісьєн, - я не думаю що флот зможе виділити судно аби доставити туди мої старі кістки. До того ж ще й координую розслідування по Венері, чи не так? Карт-бланш в решті решт.

- Я думаю ти даси цьому раду. Жуль-П’єр Мао надсилає яхту з Місяця на Ґанімед, аби курувати гуманітарні зусилля своєї компанії. Він пропонує койку. Там комфортніше за твій офіс. Можливо навіть зв’язок кращий. Ти звідти і Венеру моніторити будеш.

- «МаоКвік» стала частиною уряду? Я не знала.

- Ми всі на одному боці. «МаоКвік» так само як і будь-хто інший зацікавлені побачити тих людей, про яких вони турбуються.

Двері у офіс відчинилися і у одвірку замаячила Роберта Дрейпер. Вона виглядала мов лайно. Шкіра мала попелястий колір, мов у людини яка занадто довго не спала. Щелепи стиснуто. Авасарала махнула рукою в бік стільця.

- Мені багато трафіку потрібно.

- Не проблема. В тебе буде найвищий пріоритет в комунікаціях.

Марсіянка сіла напроти столу, достатньо далеко від об’єктиву камери: руки в замку на стегнах, лікті в боки – немов рестлер, що заходить в клітку. Авасарала примушувала себе не дивитися на жінку.

- Я можу про це подумати?

- Крісьєн, - відповів Еррінрайт наблизивши термінал так, що його широке, кругле обличчя заповнило екран, - я попередив генерального секретаря що ти можеш і не полетіти. Навіть на найліпшій яхті, подорож до Йовіанської системи це не проста прогулянка. Якщо в тебе забагато справ, або тобі не до смаку подорожі то просто скажи і я знайду когось іншого. Просто когось, хто не настільки справний як ти.

- Кого ж? – махнула Авасарала рукою. В грудях у неї горіла лють, - нехай. Ви мене вмовили. Коли я відлітаю?

- Яхті призначено відбути за чотири дні. Я прошу пробачення за вкрай стилі строки, та я сам отримав підтвердження лише годину тому.

- Яка приємна несподіванка.

- Якби я був віруючою людиною то сказав що це не просто так. Всі деталі відправлю Сорену.

- Краще особисто мені, - попросила вона, - Сорен і так завалений справами по вуха.

- Як буде завгодно.

Її бос таємно почав війну. Він співпрацював з тією самою корпорацією, яка випустила джина з пляшки на Фебі, принесла в жертву Ерос і залякала все інше людство. Він був перепудженим маленьким хлопчиком у доброму костюмі який вирішив що переможе у обраному бою бо обіцявся через реальну загрозу. Вона посміхалась до нього. Справні чоловіки і жінки помирали через нього і Нґуєна. На Ґанімеді помирають діти. Белтери шкребтимуть калорії. Хтось голодуватиме.

Круглі щоки чоловіка зменшились на міліметр. Брови трохи звузились. Він знав що вона знає. Звісно, інакше й бути не могло. Гравці їх рівня одне одного не дурять. Вони навіть виграють від того що їхні опоненти в точності розуміють що відбувається. Як він вигравав у неї просто зараз.

- Ти добре почуваєшся? – запитав співбесідник, - я думаю що це перша наша розмова за багато років, коли ти не вжила жодної лайки.

Авасарала посміхнулась до екрану, простягнула пальці немов могла погладити його обличчя і обережно сказала :

- Пизда.

Коли зв’язок було розірвано, вона на хвильку підтримала руками голову, глибоко видихнула, через силу вдихнула, фокусуючи зір. Розпрямившись, Крісьєн помітила що за нею спостерігає Боббі.

- Добрийвечір, - привіталась хазяйка кабінету одним словом.

- Я намагалася знайти вас, - почала пояснювати Дрейпер, - та мої з’єднання блокувалися.

Авасарала рохнула.

- Нам потрібно дещо обговорити. Декого. Тобто Сорена, - повідомила марсіянка, - пам’ятаєте дані, про які ви попросили його потурбуватися пару днів тому? Він їх комусь віддав. Не знаю кому, але військовому. Я можу поклястися.

То ось що його вкурвило, думала Авасарала. Спіймала його по лікті в маслі. Нещасний придурок недооцінив її кімнатну морпіхиню.

- Нехай, - озвалась старша жінка.

- Я розумію, що ви не маєте жодної причини мені довіряти, - сказала Боббі, - але… менше з тим. Чому ви смієтеся?

Крісьєн підвелася і потягнулася так сильно, що суглоби в плечах почали приємно поболювати.

- Від цієї хвилини, ти в прямому сенсі єдина з моїх підлеглих, кому я можу довіряти поки я сцю. Пам’ятаєш як я казала що ґанімедська штука не наша? Тоді вона не була але тепер стала. Ми її придбали і плануємо використати проти вас.

Боббі підвелася. Її попелисте обличчя ще й зблідло.

- Я маю доповісти моєму керівництву, - відповіла вона придушеним тоном.

- Ні, ти не маєш. Їм це відомо. І ти не можеш цього довести як і я сама. Повідомиш їх зараз, вони це оприлюднять, ми заперечуватимемо і потім бла-бла-бла. Більшою проблемою є те, що ти повертаєшся на Ґанімед. Зі мною. Мене щойно направили.

Авасарала все їй переповіла. Сфальшований Сореном рапорт розвідки, що з цього випливає, зрада Еррінрайта і місію на Ґанімед на яхті «Мао-Квіка».

- Ви не можете так вчинити, - відповіла сержантка.

- Я скабка в сраці, - погодилась Крісьєн, - вони контролюватимуть мій зв’язок, але вони так вчиняли й тут, скоріш за все. І якщо мене вже відправляють на Ґанімед то ти можеш бути на сто відсотків впевненою, що там нічого не станеться. Вони мене садовлять у коробку, допоки змінити щось буде пізно. Або намагаються так зробити. Але я ще у цій йобаній грі не програла.

- Ви не маєте сідати на той корабель. Це пастка.

- Звісно що пастка, - відмахнулася Крісьєн, - але це пастка, в яку я маю потрапити. Відмовити генеральному секретарю? Про це дізнаються і почнуть вважати що я йду у відставку. Ніхто не ставитиме на гравця, який стане наступного року безсилим. Ми граємо в довгу, а це означає що потрібно виглядати сильними увесь період. Еррінрайт це знає. Тому й грає саме так.

Ззовні піднявся у повітря ще один шатл. Авасарала майже відчувала ревіння полум’я, відчувала тиск прискорення і поштовх фальшивого тяжіння. Останній раз вона покидала гравітацій колодязь Землі тридцять років тому. Приємністю це не назвеш.

- Якщо ви підніметесь на той корабель, вони вас вб’ють, - зробивши з кожного слова окреме речення відказала морпіх.

- В цю гру так не грають, - відповіла старша жінка, - що вони..

Двері відкрилися. Сорен тримав у руках тацю. На ній стояв залізний, литий чайник і одна емальований стакан. Він відкрив рота аби щось сказати, аж тут побачив Боббі. Про її зріст можна було легко забути, допоки чоловік Соренового зросту не знітився перед нею.

- Мій чай! Це чудово. Налити тобі, Боббі?

- Ні.

- Нехай. Сорене, постав вже тацю. Я не можу пити поки ти її тримаєш. І налий відразу.

Авасарала спостерігала за ним, повернувшись спиною до марсіянки. Йому треба віддати належне: руки не трусилися. Крісьєн стояла в тиші, чекаючи поки він піднесе напій, немов хлопець був щеням якого вчать приносити іграшку. Коли він виконав прохання, вона дмухнула на поверхню чаю, відігнавши хмарку пари. Він обережно намагався не дивитися на Боббі.

- Ви ще щось бажаєте, мем?

Жінка посміхнулась. Скільки людей вбив цей хлопчик, просто брешучи їй? Вона ніколи достеменно не дізнається, як, власне і він сам. Але нічого кращого вона зробити не могла:

- Сорене, - звернулася хазяйка кабінету до нього, - вони ж дізнаються, що то був ти.

Це вже було занадто. Він обернувся через плече. Потім розвернувся, посміхаючись від неспокою і запитав, силуючись полонити її:

- Кого ви маєте на увазі?

- Їх. Якщо ти розраховуєш на їх допомогу у своїй кар’єрі то я воліла що б ти зрозумів що не варто.

Тип людей на яких ти працюєш? Варт їм дізнатися що ти схибив і ти для них ніщо. Провалів вони не треплять.

- Я…

- Як і я. Не залишай на столі особистих речей.

Вона побачила це в його очах. Майбутнє, яке він собі планував, заради якого працював, виліплював себе, витікало крізь пальці. Натомість поставало життя на базовій підтримці. Цього було замало. Цього було абсолютно не достатньо, проте це все правосуддя, яке вона могла винити нашвидкуруч.

Коли двері зачинилися, Боббі прочистила горло:

- Що з ним буде далі?

Авасарала сьорбала чай. Він був такий як треба, свіжий зелений чай, ідеально заварений – багатий смак, солодкуватий і ні на граму не гіркий.

- А кого це їбе? – запитала вона, - яхта «Мао-Квіку» відбуває за чотири дні. Часу небагато. А ми й купу не зможемо накласти без того, щоб про це дізналися погані хлопці. Я тобі надішлю список осіб, з якими мені потрібно випити, поснідати або випити кави до нашого відльоту. Твоїм завданням буде все це організувати.

- Я тепер ваш особистий секретар? – наїжачилась Боббі.

- Ти і мій чоловік це єдині живі люди які не намагатимуться мене спинити, - відказала Крісьєн, - ось куди мене загнали наразі. Це мало статися, і більш ні на кого я не можу покластися. Тож так, ти моя особиста секретарка. Ти моя охоронниця. Ти моя психіатриня. Все в купі. Ти.

Боббі нагнула голову, дихаючи через збільшені ніздрі. Її губи ворушилися і вона хитнула масивною головою: раз на ліво, потім направо потім повернула назад, в центр і відповіла:

- Вжучили вас.

Авасарала сьорбала чай далі. Вона мала б почуватися розбитою. Вона мала б бути в сльозах. Її надурили і відрізали від її ж влади. Жуль-П’єр Мао сидів отут, не далі ніж за метер і реготав про себе. Еррінрайт і Нґуєн і ще хто завгодно змовились. Вони її обдурили. Вона сиділа тут, смикала за нитки, роздавала послуги, вважаючи що робить щось реальне. Місяцями, можливо роками, - вона не помічала що сиділа в ящику.

Вони зробили з неї дурепу. Вона малася б бути приниженою. Натомість вона почувалася живою. Це була її гра, і якщо навіть половину гри пропущено, то це означає лиш одне – вони очікують на її програш. Немає нічого кращого, аніж бути недооціненою.

- В тебе є зброя?

Боббі ледь не розреготалася.

- Їм не подобається коли солдати Марсу швендяють біля Об’єднаних націй зі зброєю. Я маю їсти свій сніданок тупою ложковилкою. Між нами війна.

- Тоді нехай. Коли ми дістанемось яхти, ти вступаєш в обов’язки охорони. Відповідно тобі потрібна зброя. Я це для тебе організую.

- А ви можете? Тоді, при всій повазі, я б воліла мати мій костюм.

- Твій костюм? Який костюм?

- Коли ми сюди прибули, зі мною була силові обладунки підігнані під мій зріст. З них скопіювали відео з тим монстром. Вони сказали що передають його вашим хлопцям аби ті пересвідчились що відео справжнє.

Авасарала дивилася на Боббі і сьорбала чай. Майкл-Жон має знати де ті обладунки. Вона зателефонувала йому наступного ранку, організувавши доставку їх на борт яхти «Мао-Квіку» з під невинним написом на боці «ОДЯГ».

Вважаючи, що їй належить бути переконливою, Боббі продовжила говорити:

- Справді. Як дістанете мені зброю то я буду солдатом. Як дістанете мені мій костюм я стану супер героєм.

- Якщо він ще доступний, ти його отримаєш.

- Ну добре, - відповіла Дрейпер. Вона посміхалась. Вперше з часу зустрічі Авасарала її побоювалась.

Хай допоможе Господь тому, хто примусить тебе це одягнути.

Розділ двадцять-дев’ятий: Голден.

Тяжіння повернулося у той самий момент, коли Алекс увімкнув двигуни і Джим опустився на палубу вантажного відсіку при приємній половинній гравітації. Коли вже монстр опинився за бортом, поспішати було нікуди. Їм просто було потрібно відійти на якусь відстань, аби воно потрапило під струмінь вихідних газів, якими його буде розкладено на субатомні частки. Навіть протомолекула не може вціліти, коли її розкладають на іони.

Ну він як мінімум сподівався.

Торкнувшись палуби капітан намірявся увімкнути настінний монітор, аби переглянути картинку з кормових камер. Хотілося побачити як потвора згорить. Але в момент повернення ваги, розпечена до білого голка болю прохромила коліно. Він закричав і впав.

Амос підплив до нього, вимкнув магнітні черевики і почав опускатися на коліна:

- Кепе, ти в порядку?

- Ага. Тобто, на рівні я-вважаю-що моє-коліно-вибухнуло в порядку, так.

- Певно... Поранені суглоби значно менш болять при мікрогравітації, еге ж?

Голден хотів відповісти, коли чималий молот немов улупив в борт корабля. Корпус загудів як дзвін. Двигун «Росінанта» майже миттєво вимкнувся і корабель завалився в плоский штопор. Механік підвівся, його кинуло через шлюз до зовнішнього люку і вдарило об зовнішні двері. Голден ковзнув по палубі і зупинився біля переборки де його підняло на ноги, але коліно не витримало і склалося під ним з неймовірним болем. Він ледь не втратив свідомість.

Джим підборіддям у шоломі натиснув кнопку, і броня вкотила йому укол амфетамінів і знеболювального. Ще секунду коліно дошкуляло, а потім біль відійшла на дуже задній план, її стало легко ігнорувати. Лячний тунельний зір зник і шлюз став дуже яскравим. Серце застукотіло.

- Алексе, - запитав він хоча й сам знав відповідь, - що це було?

- Коли ми підсмажили нашого пасажьира, бомба у вантажному зірваласи, - відповів пілот, - серйозно пошкоджено відсік, зовнішню обшивку і інжьинерний. Реактор в аварійному відключеню. Вантажний відсік під час вибуху хробивси ще єдним рушієм і закрутив нас. Я ніц не контролюю той корабель.

Амос заревів і почав ворушити кінцівками: - відстій.

- Нам потрібно позбутися обертання, - сказав капітан, - що тобі потрібно аби відновити керування маневровими двигунами?

- Голдене, - обірвала Наомі, - здається, Пракса поранено в шлюзі. Він не рухається.

- Він конає?

Коливання продовжувалось одну, дуже довгу секунду.

- Його скафандр так не вважає.

- Ну тоді корабель на першому місці. Перша допомога на другому. Алексе, у нас повернулось радіо. І освітлення є. Тож перешкоди зникли і батареї мусять працювати. Чому ти не можеш запустити маневрові?

- Тагі… первинні і вторинні поспи не робльит. Неє тиск води.

- Підтверджую, - озвалася старпом через секунду, - первинні не в зоні вибуху. Якщо їх підсмажило, то інженерному повна срака. Вторинні палубою вище. Їх не мало би пошкодити фізично, та перед тим як відімкнувся реактор стався пік напруги. Мо’ вони перегоріли або як мінімум вилетіли запобіжники.

- Окей, ми робимо те що треба. Амосе, - мовив Джим, підштовхуючи себе до того місця, де на зовнішніх дверях шлюзу лежав механік, - ти зі мною?

Амос підняв руку у белтерському жесті підтвердження, і застогнав, - з мене просто дух вибило, більш нічого.

- Тре’ вставати, здорованю, - звернувся до нього капітан, змушуючи себе стати на ноги. У частковій гравітації їх обертання, нога відчувалася важкою, гарячою і твердою, мов дошка. Якби він підводився без дії наркотиків, то скоріш за все кричав би через біль. Натомість він підняв Амоса навіть з перебільшеною силою.

Це мені відгукнеться пізніше, - міркував він. Та амфетаміни робили «пізніше» дуже віддаленим.

- Що? – озвався механік жуючи слова. Можливо його контузило, але Джим надасть йому медичну допомогу пізніше, коли контроль над судном буде повернуто.

- Нам тре’ запустити вторинний водяний насос, - сказав Голден, змушуючи себе говорити повільно, опираючись дії наркотиків, - як до них дістатися?

- З майстерні, - відповів Амос, стулив повіки і схоже, заснув стоячи на ногах.

- Наомі, - звернувся капітан по радіо, - ти ж можеш контролювати амосів скафандр звідти?

- Так.

- Накачай його спідами. Я не можу зробити це самотужки, він мені потрібен.

- Добре, - погодилась вона. Через декілька секунд Бертонові очі вирячено відкрилися.

- Дідько, - сказав він, - я що, заснув? – слова все ще були невиразні, але якісь перезбуджені.

- Нам треба дістатись до люку обслуговування у майстерні. Бери що тобі потрібно аби запустити насоса. Там або вибило запобіжники, або якісь проводи погоріли. Зустрінемось на місці.

- Окей, - Бертон погодився, потім почав тягнутися до поручня на підлозі аби дістатися внутрішніх дверей шлюзу. За секунду він зник з поля зору.

Через те що корабель обертався, інерція тягнула Голдена до місця між палубою та переборкою по правому борту. Жодна з драбин чи поручнів, що їх вправлено в корпус для використанні при низькому тяжінні чи прискоренні не були орієнтовані у потрібному напрямку. На справді не проблема при чотирьох працюючих кінцівках, але коли одна нога не слухає то виникають труднощі.

І звісно, варто було йому перебратися через уявну лінію обертання корабля, все опинилось сторчма.

На секунду його почуття перспективи змінилося. Норовистий Коріоліс торохкотів маленькими кісточками у Джимових вухах і він опинився верхи на металевій дзизі, що оберталася у той самий час, коли перебувала у вільному падінні.

Коли Джим опинився під дзиґою, його ледь не розчавило. Чоло змокріло за секунду до приступу нудоти – мозок намагався пояснити почуття обертання. Підборіддям було знову натиснуто кнопку і серйозна доза протинудотної хімії потрапила в кров.

Джим без часу на роздуми ухопився за поручні і підтягнувся до внутрішнього люку шлюза. Він помітив що Амос збирає у пластикове відро інструменти і припаси, який він своїм тілом вибив з ящиків і шафок при падінні.

- Наомі, - мовив капітан, - ідемо оглядати інженерний. Там хоч якісь камери лишилися?

Джим інтерпретував звук – неприємне гмикання як негативну відповідь, - потім озвався знову, - всі системи на борту закорочено. Їх або знищено, або знеструмлено.

Голден штовхнувся до вмонтованого в палубу герметичного люку, який відділяв майстерню від інженерного. Статус люка миготів лютим, червоним.

- Дідько, я цього й боявся.

- Що? – перепитала Наґата.

- В тебе теж немає даних про середовище, чи не так?

- Не з інженерного. Там все потухло.

- Власне, - капітан зітхнув, - люк вважає що з іншого боку немає атмосфери. Той запалювальний заряд пробив діру через переборку і інженерний наразі у вакуумі.

- Йой, - почувся голос Алекса, - вантажний теж у вакуумі.

- І вантажні двері зламано, - додала старпом, - вантажний шлюз теж.

- У хатці, курва, яку збудував собі Джек, - Амос неприємно реготнув, - давайте вже зупинимо обертання цього клятого корабля, аби я вийшов зовні і все роздивився.

- Амос має рацію, - капітан здавшись перед люком штовхнув себе на ноги. Полинувши до переборки, що стирчала гострим кутом він наблизився до Амоса який вже чекав з відром у руках, - та спочатку потурбуємось про головне.

Поки Механік гайкокрутом відкручував болти кришки оглядового люку, Джим сказав: - Взагалі-то Наомі відкачала все повітря з майстерні теж. Під четвертою палубою немає атмосфери. Відімкни запобіжники, аби ми відкрили інженерний люк.

Амос відкрутив останнього болта і від’єднав кришку від переборки. Всередині виднілося темне, захаращене місце, сповнене паморочливої плутанини кабелів і труб.

- Огоо, - відреагував капітан, - мо’ нам варто приготуватися подати SOS, якщо ми не зможемо це полагодити.

- Ага, бо до нас зараз же примчить маса людей на допомогу. Амос підтягнувся до вузького проходу між двома корпусами і зник з поля зору. Джим послідував за ним. За два метри від люку невиразно вимальовувався вуглуватий і з виду складний насосний механізм, що тримав водяний тиск у маневрових двигунах. Бертон підійшов до помпи і почав знімати частини. Голден стояв позаду, не маючи змоги спостерігати за діями товариша через обмежений простір.

- Як воно там? – запитав Джим за пару хвилин стишеної механікової лайки.

- Наче в порядку. На всяк випадок заміню запобіжники. Але я не вважаю що наша проблема тут.

- Дідько.

Капітан виліз з люку обслуговування і поповз вгору по нахилені площині переборки назад в інженерний. Злий червоний сигнал змінився на похмуро-жовтий – атмосфери не було з обох боків люку.

- Наомі, - мовив він, - мені потрібно дістатися інженерного. Тре’ глянути що там. Ти запобіжники вимкнула?

- Так, але в мене там немає сенсорів. Приміщення може бути радіоактивним.

- Але тут, в майстерні сенсори є, вірно? Якщо я відкрию люк і ти отримаєш сигнал опромінення, просто скажи. Я миттєво зачиню люк.

- Джиме, - в голосі Наґати трохи зменшилась нятгнутість, яка мала місце в останні дні, коли вони спілкувалися, - скільки ще разів ти маєш ухопити серйозну дозу радіації, аби замислитись?

- Як мінімум ще одну?

- Я дам команду «Росі» приготувати ліжко в лазареті, - відказала жінка без грама гумору.

- Вибери те, яке не видає помилок.

Не даючи собі час на роздуми, він вдарив по кнопці відкривання між палубного люку. Затримавши дихання він очікував з іншого боку побачити хаос і трощу, супроводжувану радіаційною тривогою його скафандру.

Натомість все, крім невеликого отвору від вибуху виглядало в порядку.

Джим підтягнув себе крізь прохід, тримаючись рукою затримався на хвильку, оглядаючи приміщення. Дебелий термоядерний реактор, який домінував у просторі на вигляд був неушкодженим. Переборка по правому борту, ризиковано вигнулась і мала обвуглену діру посередині, схожу на мініатюрний, сформований вулкан. Голден аж здригнувся, коли зрозумів скільки енергії знадобилося аби зігнути серйозно заброньовану та захищену від радіації стінку і як близько вони були від утворення діри у їх реакторі. Скільки ще джоулів мало б передатися від покривленої стіни, аби повністю пробити захисну оболонку енергетичного серця корабля.

- Боже, це було близько, - промовив він в голос, ні до кого не звертаючись.

- Замінив усі частини про які міг згадати, - відгукнувся Амос, - проблема десь у іншому місці.

Голден пробрався крізь одвірок люку, пролетів пів метра до переборки що так само стовбурчилась під ним, і сповз на палубу. Єдиним помітним оку пошкодженням була купка покриття чітко з іншого боку реактору. Джим не бачив як туди міг дістатися осколок якщо не крізь реактор або рикошетом від двох стін і навколо. Ознак першого варіанту немає, тож другий, хоч яким неймовірним від був.

- Тобто справді близько, - знову мовив він, торкнувшись шматка металу, який заглибився в стіну на добрих п’ятнадцять сантиметрів. Достатньо близько аби як мінімум пошкодити захист реактора. Чи ще гірше.

- Я зараз дивлюсь через твою камеру, - озвалася Наомі. За секунду вона присвиснула, - без жартів. За стіною, в основному, кабелі. Не можна зробити такий отвір і чого-небудь не пробити.

Голден спробував витягнути той осколок але не зміг:

- Амосе, неси плоскогубці і купу дротів.

- Значить, від сигналу біди ми відмовились, - прокоментувала Наґата.

- Ні. Буде просто шикарно, якщо хтось може навести кормову камеру і запевнити мене що цими усіма проблемами ми заплатили за знищення тієї клятої штуки

- Вже м сам дививси, кепе, - сказав Алекс, - ніц крім ґазів.

Голден лежав но одній з лазаретських койок, дозволивши кораблю оглянути його ногу. Маніпулятор періодично колов коліно, яке розпухло до розмірів канталупської дині а шкіра натяглася мов на барабані. Та ліжко вже потурбувалося про те, щоби пацієнта чудово накачали препаратами, тож випадкові тички і уколи відчувалися мов притискання без жодного болю.

Екран біля голови попередив, щоби він лишався нерухомим: два маніпулятори узяли ногу, а третій ввів у коліно гнучку трубку завтовшки не більше голки і зайнявся артроскопією. Процедури відчувалися як невиразне проштовхування.

А на іншому ліжку розмістили Пракса. Його голова була замотана на час, поки приклеювався три сантиметровий шмат шкіри. Очі ботаніка були стуленими. Амос, як виявилося, не заробив струсу - просто черговий удар головою. Механік трьома палубами нижче робив такий-сякий ремонт систем, які поламала монстрова бомба, в тому числі тимчасову латку на отворі у переборці. Двері вантажного відсіку вони не зможуть полагодити аж поки не повернуться на Тихо, куди їх віз Алекс, для зручності йдучи при лагідній чверті g.

Джим не зважав на затримку. Правда була в тому, що він не поспішав повернутися на станцію і пред’явити Фредові те, що він побачив. Чим довше він міркував над цим, тим далі відходив від сліпої паніки і тим серйозніше приставав до точки зору Наомі. Фред не мав жодного сенсу так вчиняти.

Проте впевненим він не був. Але дуже хотів бути.

Пракс щось пробурмотав і почав знімати бинти.

- Я б з цим не жартував, - сказав Голден.

Вчений кивнув і знову закрив очі. Заснув, чи намагався. Автолікар витягнув трубку з джимової ноги, побризкав на неї антисептиком і почав туго замотувати. Капітан дочекався поки робот скінчить те що він робив, розвернувся на бік і спробував підвестися. Навіть при чверті нормального тяжіння нога його не тримала. Доскакавши до шафи з мед.припасами одно ніж, Джим узяв собі костура.

Коли він проходив повз Пракса, той ухопив його за руку. Стискання невисокого вченого було на диво сильним.

- Воно мертве?

- Ага, - капітан поплескав його по руці, - ми це дістали. Дякую.

Менґ не відповів, просто перевернувся на свій бік і затремтів. Джиму знадобився час аби зрозуміти що ботанік плаче. Він вийшов не сказавши ні слова. А що було говорити?

Джим планував трапліфтом піднятися нагору, на місток, читати детальний звіт про пошкодження, який склали Наомі і «Росі». Та в кубрику він зупинився, зачувши голоси двох людей. Слів було не розібрати, але він упізнав голос Наомі і тон Наомі, який вона зазвичай використовувала у особистих бесідах.

Звук долинав з камбузу. Почуваючись якимось вуаєристом, Джим сунув ближче до люку що вів на камбуз, аж поки не почав розбирати слова.

- Та більше того, - сказала Наомі. Голден майже увійшов на палубу, але щось у голосі жінки зупинило його. Підступило жахливе відчуття того, що вони розмовляють про нього. Про них. Про те, чому вона його покинула.

- Куди ще більше? – запитав інший голос. Амосів.

- Ти на Ґанімеді ледь не до смерті забив банкою курятини чоловіка.

- Того, хто хотів утримувати в заручниках за їжу маленьку дівчинку, їбі його мать? Будь він зараз отута, я б ще раз його увалив.

- Амосе, ти мені довіряєш? – запитала Наґата. Голос Її був зажурений. Більш за те. Наляканий.

- Більш ніж будь-кому.

- Я до сказу налякана. Джим спішить наробити дурні на Тихо. А той чоловік, якого ми веземо, схоже типу у кроці від нервового зриву.

- Ну, він…

- А ти, - вела вона своєї, - я розраховую на тебе. Я завжди знаю що ти тримаєш мій тил не залежно ні від чого. Можливо не прямо зараз, бо той Амос якого я знаю не заб’є худого хлопчину до смерті не залежно від кількості запитаної їжі. Я почуваюся немов всі навколо трохи той-во. Я хочу зрозуміти бо я дуже-дуже настрахана.

Джим відчув велику потребу увійти, узяти її за руку, обійняти. Її голос потребував цього, але він стримався. Настала довга павза. Джим почув звук шкряботіння, а потім звук ударів металу по склу. Хтось давав каві цукру. Звуки були такі чіткі, немов він бачив все своїми очима.

- Тож, Балтимор, - розслабленим, немов говорив про погоду голосом, озвався Амос, - не файне місто. Ти колись чула про чавил? Торгівля вичавками? Хвойдяними вичавками?

- Ні. Це наркотик?

- Ні, - посміхнувшись відповів Бертон, - якщо ти хочеш вичавити шльондру, ти відправляєш її на вулицю аж поки вона не залетить, потім пропонуєш її клієнтам які полюбляють вагітних, потім, коли вона народить, знову на панель. З цими обмеженнями народжуваності, грати вагітних дівчат це ще той вибрик.

- Вичавлення?

- Ага, чула щось типу «почавити песика»? Що, ніколи не чула такої назви?

- І що, - Наомі ледь вдалося приховати відразу.

- А ці діти? Вони нелегальні, але вони не зникають, не просто так і не відразу, - вів далі механік, - їм теж находять застосунок.

Джим відчув як йому трохи стиснуло груди. Це було щось, про що він ні разу не думав. Та за секунду, коли Наґата заговорила, її жах був схожий з його власним.

- Йсусе..

- Ісус тут не при справах, - відказав Амос, - у торгівлі вичавками Ісуса немає. Хтось з дітей може скінчити у банді коцурів. Хтось кінчає на вулиці…

- Хтось кінчає, відшукавши дорогу геть планети і ніколи не повертаються? – тихо перепитала жінка.

- Хто зна…, - відповів Бертон своїм звичним, монотонним голосом, - мо’ є й такі. Проте більшість з них просто… зникають. Спрацьованими. Більшість з них.

Якийсь час вони мовчали. Голден почув звук пиття кави.

- Амосе, - нарешті мовила Нагата, - я ніколи…

- Отже я бажав би знайти це дівча до того поки її хтось не спрацює і вона зникне. Я хотів би зробити це для неї, - амосів голос затнувся, і набрав силу лиш після гучного покашлювання, - для її батька.

Джим подумав що вони скінчили і почав рух, проте спокійний Амосів голос промовив:

- Потім я повбиваю усіх причетних до викрадення.

Роділ тридцятий: Боббі.

До її роботи на Авасаралу в ООН, Боббі ніколи не чула про «Мао-Квіковську торгову», або чула та не звертала уваги. Все своє життя вона вдягала, їла, сиділа на продукції яку переміщали сонячною системою ваговози «Мао-Квіку», навіть не помічаючи цього. Переглянувши файли що їх надіслала бос, вона була вражена розмірами і поширенням компанії. Сотні кораблів, тузені станцій, мільйони співробітників. Жуль-П’єр Мао володів значною нерухомістю на кожній з населених планет і супутників у сонячній системі.

Його дев’ятнадцятилітня дочка мала власний перегоновий корабель. І це та дочка, яку він не любив.

Дрейпер не вистачало фантазії уявити собі багатство, розміри якого дозволять мати власний корабель лиш для перегонів. Те, що та сама дівчина втекла аби стати бунтівницею в АЗП багато розповідає про відношення між багатством і задоволеністю, але Боббі не так-то й легко вдаватися до такої глибокої філософії.

Вона зростала у міцному марсіянському середньому класі. Її батько відслужив двадцятку як сержантом морської піхоти, а по звільненню пішов у приватні структури радником з безпеки. У Дрейперів завжди був пристойний будинок. Вона з двома старшими братами відвідували приватну школу, а її брати обидва вступили до університету без кредитів на навчання. Зростаючи, Боббі ніколи не вважала себе бідною.

Тепер стала.

Володіння своїм власним судном для перегонів це не просто багатство. Це щось типу еволюції. Це прикметне споживання, яке до лиця земним королівським родинам, піраміда фараонів з реактивним двигуном. Боббі подумала що це найбезглуздіший вибрик про який вона чула.

А потім вона вилізла у приватній станції Жуля-П'єра Мао в точці L5⁴⁷ після короткого перельоту шатлом.

Жуль не паркував свої судна на орбіті на суспільні станції. Він не користувався навіть корпоративною станцією «Мао-Квіка». Це була повносправна космічна станція на орбіті Землі виключно для його особистих космічних кораблів, і влаштована була вона на всю губу. Це був рівень екстравагантності, який ніколи не спадав їй на думку.

Також вона подумала що це робить Мао дуже небезпечним. Все що він робить, демонструє його свободу від обмежень. Він був людиною без рамок. Вбивство вищого посадовця з уряду ООН може бути кепською справою. Може вилитися у серйозні видатки. Але воно ніколи не стане ризикованим для людини його статків і могутності.

Авасарала цього не помічала.

- Ненавиджу обертову гравітацію, - мовила стара жінка, сьорбаючи паруючий чай. Їм на станції потрібно було перечекати години три, але жінкам були надані апартаменти з чотирма повноцінними спальнями з душем в кожній і чималим лаунжем. Величезний екран, що претендував на роль вікна демонстрував серпик Землі на чорному фоні, з континентами під вуаллю хмар. У них була особиста кухня з трьома одиницями персоналу, найскладнішим завданням яких було приготування кави для помічниці генерального секретаря. Боббі вирішила замовити чималий обід лиш для того, аби їх чимось завантажити.

- Я не можу повірити що ми маємо сісти в корабель цього чоловіка. Ви коли не будь бачили щоб настільки багата людина опинялася за ґратами? Чи навіть була затриманою? Він в прямому сенсі може зайти сюди, встрелити вас в обличчя у прямому ефірі і йому за це нічого не буде.

Авасарала з неї посміялася. Боббі ледь вгамувала хвилю гніву - це був просто страх, що виразився у такій формі.

- Так справи не ведуть, - сказала Кріс’єн, - нікого не встрелять. Вони маргіналізуються – а це вже гірше.

- Ні, це не так. Я бачила як встрелюють людей. Я бачила як встрелюють моїх друзів. Коли ви кажете «Так справи не ведуть», то це ви про людей вашого рівня. Не мого.

Обличчя старшої жінки дещо охололо.

- Так, це те що я мала на увазі. Ми діємо на рівнях з різними правилами. Це немов гра в ґо. Вся справа у впливі. Контроль за дошкою без захоплення її.

- Покер це теж гра, - відказала Боббі, - але раз поз раз ставки підвищуються настільки, що котрийсь з гравців вирішує що простіше порішити іншого хлопця і підти з грішми. Таке постійно відбувається.

Авасарала кивнула не відповідаючи, але було помітно як вона обмірковує слова сержантки. Дрейпер відчула як гнів змінився на раптовий приплив симпатії до цієї сваркої та бундючної старої леді.

- Отже, - мовила Кріс’єн, ставлячи кухлика і кладучи руки їй на коліна, - я чула що ви сказали, сержантко. Я вважаю це малоймовірним але вдячна що ви опинилися тут аби це висловити.

Але серйозно до цього ви не поставились, хотілося закричати марсіянці. Натомість вона попросила офіціанта що був поряд, принести сандвіч з грибами і цибулею. Поки вона жувала, Авасарала сьорбала чай, хрумкала печивком і теревенила про війну і онуків. Боббі намагалася видавати стурбовані звуки коли йшлося про війну і сюсюкання, коли про внуків. Але все про що вона могла думати, це тактичний кошмар – оборона Авасарали на контрольованому ворогом космічному об’єкті.

Її костюм розвідника находився у чималому ящику з написом «Офіційні шати», що його якраз завантажували на яхту Мао. Боббі хотілося вислизнути і убратися в нього. Вона навіть не помітила, що Кріс’єн вже мовчить декілька хвилин.

- Боббі, - мовила та, з обличчям, що аж ніяк не супилося, - чи тобі мої історії про улюблених онуків докучають?

- Ага, - відповіла марсіянка, - ще й як.

Дрейпер вважала станцію найбезглуздішим способом витрачання статків яке тільки вона бачила, аж поки не піднялася на борт яхти.

Хоча станція і була екстравагантною, вона тим не менш була функціональною. Вона слугувала особистим орбітальним гаражем Жуля Мао, в якому зберігався і обслуговувався його флот приватних суден. Під глянцем розташовувалася дієздатна станція з механіками і підсобним персоналом для виконання поточної роботи. Яхта що звалася «Ґуаньїнь» мала розмір стандартної дешевої космічної маршрутки, яка могла перевозити двісті пасажирів але була обладнана лише дванадцятьма купе. Вантажне відділення вміщувало вдосталь припасів для довготривалої подорожі. Швидкою у звичному значенні слова яхта не була. І з усіх можливих точок зору це мізерний недолік корисного судна.

Корисність не була основною рисою цього транспорту.

Основною рисою «Ґуаньїнь» був комфорт. Надзвичайний комфорт.

Наче ти в лобі готелю. Люксусовий килим м’яко пружинив під ногами, справжне кришталеве люстро відбивало світло. Усі гострі кути в усіх можливих місцях були заокруглені. Пом’якшені. Стіни оздоблені необробленим бамбуком і природними тканинами. Перша думка, яка прийшла в голову Боббі була щодо перепон при прибиранні. Другою – перепони були навмисними.

Кожен з номерів займав майже всю окрему палубу. Кожна кімната мала окрему ванну, медіа центр, гральну і лаунж з повним баром. Лаунж було обладнано гігантським екраном, демонструючим вид ззовні, його роздільна здатність була такою самою як і у справжнього ілюмінатора. Поблизу бару, біля інтеркому було розташовано кухонний ліфт, здатний доставити їжу приготовану шефами «Кордон Блю» у будь-яку годину дня чи ночі.

Боббі подумала про килим: він був настільки затовстим, що магнітні черевики не спрацювали б. Це не грало ролі. Корабель на кшталт цього ніколи не зламається, ніколи не вимкне двигун під час польоту. Люди що літають на «Ґуаньїнь» ніколи в житті не вдягали скафандри.

Вся арматура у її ванній кімнаті була вкрита золотом.

Боббі і Авасарала сиділи в лаунжі разом з головою її ООНівської служби безпеки, приємного вигляду сивого чоловіка курдського походження на ім’я Котіяр. Він виглядав як дружній викладач старших класів школи, а не як солдат. Проте коли Дрейпер побачила з якою практичною ефективністю він оглядає кімнати Кріс’єн, викладає план охорони та інструктує свою команду, рівень її стурбованості зменшився.

- Отже, які ваші враження?

- Ця кімната не є убезпеченою, - відповів Котіяр, з екзотичним, як для марсіянських вух акцентом, - ми не повинні тут обговорювати чутливі теми. Ваша кімната є убезпеченою для подібних дискусій.

- Це пастка, - озвалася Боббі.

- Хіба ми з цим лайном не закінчили? – запитала стара леді, нахилившись і глянувши на сержантку.

- Вона права, - мовив курд-безпековик тихо і безрадісно через необхідність обговорювати такі речі у незахищеній кімнаті.

- Я вже нарахував чотирнадцять членів екіпажу та можу оцінити що це третина справжнього розміру команди. Вас захищатиме команд з шістьох..

- Сімох, - втрутилася Боббі піднявши руку.

- Як ви сказали, - чоловік кивнув головою, сімох. Ми не контролюємо жодну з корабельних систем. Вбивство може бути не складніше аніж задраяти палубу і просто викачати все повітря.

Боббі вказала на Котіяра, - бачите?

Авасарала відмахнулася немов від мухи, - комунікації на що схожі?

- Надійні. Ми встановили приватну мережу, отримали про запас вузький промінь і антенну решітку для вашого особистого використання. Ширина каналу неймовірна, та затримка сигналу буде зростати по мірі віддалення від Землі.

- Добре, - Авасарала посміхнулася вперше, відколи піднялася на борт. Дещо раніше вона перестала виглядати втомленою і стала виглядати так, як виглядає людина для якої втома це стиль життя.

- Нічого з цього не убезпеченим, - вів далі Котіяр, - нашу особисту систему ми захистили, але якщо вони контролюватимуть вхідний та вихідний трафік через системи зв’язку ми ніяк не зможемо це визначити. До систем корабля ми доступу не маємо.

- І ось саме тому, - відповіла Кріс’єн, - я тут. Закоркувати мене в пляшку, відправити у довгу подорож і читати усе моє йобане листування.

- За щастя буде, якщо цим вони і обмежаться, - втрутилася Боббі. Обмірковування втомленого вигляду Авасарали нагадало їй те, якою втомленою була вона сама. На хвильку вона кудись поплила.

Старша леді закінчила щось говорити, чоловік кивнув і відповів «так». Повернулась до Дрейпер і запитала:

- Ти згодна?

- Ее…- сержантка намагалася відтворити розмову в голові і здалася, - я …

- Ти майже впала зі свого йобаного стільця. Ти коли останній раз спала цілу ніч?

- Скоріш за все тоді коли й ви, - відказала марсіянка. Останнього разу усі мої рядові були живі і ви не намагалися утримати сонячну систему від стрілянини. Вона чекала на наступний гострий коментар, наступне спостереження, мовляв, вона не може робити свою роботу у такому стані. Такою слабкою.

- Гаразд, - підсумувала Авасарала. Боббі відчула ще один приплив симпатії до неї, - Мао влаштовує вітальну вечерю на честь нашого прибуття. Я хочу аби ви з Котіяром були присутніми. Котіяр буде охоронцем, стоятиме позаду кімнати з загрозливим виглядом.

Боббі реготнула до того, як змогла стриматися. Чоловік посміхнувся і підморгнув їй.

- А ти будеш моїм особистим секретарем, і матимеш розмовляти з людьми. Спробуй відчути настрій команди і судно. Добре?

- Прийнято.

- Я помітила, - вела далі помічниця генсека тоном, який вона використовувала коли планувала попросити про неприємну послугу, - помічник капітана витріщався на тебе під час привітання у шлюзі.

Боббі кивнула. Вона теж це помітила. Деякі чоловіки мають великих жінок за фетиш і у Дрейпер волосся стало дибки від розуміння що він може бути цього штибу. Як правило у них невирішені проблеми з матір’ю. Від таких вона намагалася триматися подалі.

- Чи є шанс що ти заговориш з ним під час вечері? – закінчила Авасарала.

Боббі реготнула, очікуючи що й інші реготнуть. Але Котіяр дивився на неї, немов заступник генсека зробила ідеально пропозицію, що пасувала ідеально.

- Ну ні, - відповіла Дрейпер.

- Чи ти сказала ні?

- Ага, ні. Збіса ні. Нахуй. Nein und abermals nein. Нет. La. Siei, - жінка зупинилась, використавши усі відомі їй мови, - і насправді я дещо розізлилась.

- Я не прошу тебе спати з ним.

- Добре, бо я не використовую секс як зброю. Я використовую зброю як зброю.

- Кріс’єн! – сказав Жуль Мао, охоплюючи її долоню руками і струснувши.

Лорд імперії «МаоКвік» височів над Авасаралою. Обличчя його було того ставного типу, яке інстинктивно приваблювало Боббі до нього, а чоловіче зрідіння волосся, яке лишалось без медичної уваги, промовляло що йому плювати на привабливість. Свідомий вибір не використовувати статки на таку проблему як волосся взагалі-то демонструвало ще більший його контроль ситуації. На ньому був обтягливий светер і бавовняні штани, сидівші немов пошиті на замовлення. Коли Авасарала представлила йому Боббі, він посміхнувся і кивнув, ледь глянувши в її бік.

- Ваш персонал поселили? – запитав Мао, натякаючи Кріс’єн що присутність Дрейпер нагадала про підлеглих. Марсіянка стиснула зуби але обличчям не ворухнула.

- Так, - відповіла гостя з тим, що могла поклястися Боббі було щирою теплотою, - поселення чарівне, а ваша команда чудова.

- Ідеально, - відреагував Жуль, беручи руку Авасарали під свою і підводячи її до величезного столу.

З усіх боків їх оточили чоловіки у білих піджаках і краватках-метеликах. Один з них виступив вперед і витяг стілець. Жуль всадовив на нього гостю, - шеф Марко обіцяв сьогодні вночі щось особливе.

- А як щодо прямих відповідей? Це є в меню? – запитала Боббі як тільки стюард і для неї відставив стільця. Жуль вмостився в передні частині столу і запитав: - Відповіді?

- Ви, хлопці, виграли, - вела далі Дрейпер не зважаючи на паруючий суп, щойно поставлений перед нею людиною в білому. Мао посолив свій і почав їсти, неначе вони мали звичну бесіду за вечерею, - помічник генерального секретаря на борту. Немає сенсу дурити нас далі. Що відбувається?

- Гуманітарна допомога, - відповів той.

- Безглуздя, - відповіла марсіянка, зиркнувши на Авасаралу. Та лиш тихцем посміхалася, - ви ж не хочете сказати що маєте можливість витратити пару місяців на подорож до Юпітера лиш для того, аби наглядати за роздачою рису і пакетів з соком. Та й на цьому судні ви не можете привезти достатньо припасів аби нагодувати Ґанімед, тож це й візит не має довгострокового значення.

Мао відкинувся на своєму стільці, і білі піджаки закружляли по кімнаті, забираючи тарілки з супом. Тарілку Боббі теж прибрали, не зважаючи що вона навіть не торкнулася страви.

- Роберта, - почав Мао.

- Не називайте мене Робертою.

- Сержанте, вам варто задати ці питання керівникам департаменту зовнішніх відносин ООН, а не мені.

- Я б з радістю, та запитання знаходяться поза правилами у цій грі.

Посмішка його була теплою, згідливою і пустою, - я зробив свій корабель доступним, аби створити для мадам помічниці генерального секретаря найкомфортніші умови польоту до нового місця призначення. І хоча ви поки що не зустрілися, проте на борту присутній персонал, чиї спеціальні знання будуть неоціненними для жителів Ґанімеду, коли ви туди прибудете.

Боббі була при Авасаралі достатньо довго для того, аби зрозуміти що гра ведеться прямо перед її носом. Мао кепкував з неї. Він знав що все це лайно собаче, він знав що вона теж це знає. Але поки він лишається спокійним і адекватно відповідає, ніхто не в змозі звинуватити Жуля. Він занадто могутній аби його можна було в обличчя назвати брехуном.

- Ви брехун, і… - не втрималася вона але якісь його слова змусили припинитись, - чекайте, «ви туди прибудете»? А ви не летите з нами?

- Боюся що ні, - відповів володар яхти, посміхаючись офіціанту, що ставив перед ним наступну тарілку. Цього разу було повністю схоже на цілу рибину – з хвостом і виряченими очима.

Боббі зиркнула на Авасаралу, яка цього разу насупилась в бік Мао.

- Мені сказали що ви особисто керуватимете рятувальними зусиллями, - сказала літня леді.

- Такими були мої наміри. Але, боюся, інші справи замінили цю можливість. Як тільки ми закінчимо з цією чудовою вечерею, я шатлом повернуся на станцію. Цей корабель і його команда до ваших послуг аж поки вашу життєво необхідну місію на Ґанімеді буде закінчено.

Помічниця генерального секретаря просто вирячилась на Мао. Вперше Боббі заскочила її онімілою. Білий піджак подав сержантці рибу, поки їх розкішна в’язниця летіла в бік Юпітера на приємній чверті g.

Авасарала ні слова не вимовила усю дорогу ліфтом до її покоїв. В лаунжі вона затрималася лише для того, аби ухопити з бару пляшку джина і поманити пальцем Боббі. Та рушила до неї у спальню відразу за Котіяром.

Як тільки двері зачинилися і курд ручним терміналом безпеки просканував приміщення на предмет жучків, Кріс’єн мовила:

- Боббі, починай міркувати про те або як отримати контроль над судном, або витягти нас з нього.

- Викиньте це з голови, - відповіла Дрейпер, - ходімо і захопимо шатл, на якому Мао прямо зараз відбуває. Ми в радіусі досягання станції, інакше він би ним не скористався.

На її подив Котіяр кивнув: - я погоджуюся з сержантом. Якщо ми плануємо відходити, то шатлом і керувати простіше і від ворожої команди утримувати.

Авасарала з довгим видихом, що перейшов у позіхання сіла на своєму ліжку:

- Я поки що не можу повернутися. Так воно не працює.

- Йобана гра! - крикнула Боббі.

- Так, - відрубала літня леді, - так, йобана гра. Моє керівництво наказало мені здійснити цю подорож. Якщо я зараз повернуся, мене спишуть. Вони будуть ввічливими і назвуть це раптовою хворобою або втомою, але вибачення які мені буде принесено одночасно стануть причиною, за якою мені більше не дозволять виконувати роботу. Я буду у безпеці але безсилою. Поки я роблю вигляд що виконую розпорядження, я можу працювати. Я лишаюся асистентом помічника у виконавчій адміністрації. В мене все ще є зв’язки, вплив. Якщо я зараз втечу, я це втрачу. Якщо я це втрачу, то тії гицелі можуть і шльопнуть мене – різниці не буде.

- Але, - втрутилася сержантка.

- Але, - вела далі жінка, - якщо я лишатимуся ефективною вони знайдуть шлях позбутися мене. Непередбачені проблеми зі зв’язком, наприклад. Якось утримати мене поза мережею. Якщо це станеться, я вимагатиму від капітана зміни курсу до найближчої станції для ремонту. Якщо я маю рацію, він мене не послухає.

- Ого, - здивувалася Боббі.

- Еге, - за хвилину і собі здивувався Котіяр.

- Ага, - закінчувала Кріс’єн, - коли це станеться, я проголошу це незаконним викраденням моєї особи а ви захопите для мене цей корабель.

Розділ тридцять перший: Пракс.

Різниці з тими, жахливими, першими днями на Ґанімеді, коли він складав список аби сказати собі робити хоч щось, не відчувалося. Просто тепер він шукав не тільки Мей. Він шукав Стрікленда. Чи таємничу жінку з відео. Чи когось, хто побудував секретну лабораторію. В цьому сенсі стало значно краще.

З іншого боку, тоді він шукав на Ґанімеді. Тепер поле пошуку включало всю Сонячну.

Часова затримка до Землі, або Місяця – якщо вже «Персіс-Строукс Сек’юріті Консультантс» розташувалась на орбіті а не внизу планетарного гравітаційного колодязя складала трохи менше ніж двадцять хвилин. Ця обставина робила звичайну розмову майже неможливою, тож на практиці, жінка з довгастим, немов сокира, обличчям на його екрані робила ряд промо-відео, який все ближче підходив до того, що хотілося почути Праксу.

- Ми обмінюємося розвідувальною інформацією з «Пінквотером», який наразі є охоронною компанією з найширшою фізичною і оперативною присутністю на зовнішніх планетах, - сказала жінка. – Ми також маємо контракт на спільні операції з «Аль-Аббіком» і «Стар-Геліксом». В таких умовах, ми маємо змогу діяти миттєво напряму, або за допомогою наших партнерів на всіх, у прямому сенсі цього слова, станціях чи планетах системи.

Пракс собі кивнув. Це було точнісінько те, що йому потрібно. Хтось з очима повсюди. З контактами повсюди. Хтось, хто має змогу допомогти.

- Я прикріпила реліз. Нам знадобиться платня за обробку запита, проте ми не стягуватимемо будь-яку іншу суму, до тих пір поки не узгодимо обсяг розслідування за яке ви готові нести відповідальність. Коли ми матимемо на руках узгодження, я надішлю вам розгорнуту таблицю і ми погодимо об’єм робіт що найкраще пасуватиме для вашого завдання.

- Дякую, - відповів Менґ. Він відкрив документ, підписав його і повернув. На швидкості світла він досягне місяця за двадцять хвилин. Двадцять хвилин назад. І хто-зна скільки проміж цим?

Це був початок. Як мінімум щодо цього було приємне почуття.

Судно було тихим, немов очікуванні чогось, та вчений не знав в точності чого саме. Прибуття на станцію Тихо, а далі він і сам не був в курсі. Покинувши свою койку він пройшов через пустий камбуз і драбиною, повз місток, піднявся у кокпіт. Маленьке приміщення було тьмяним, освітленим лише панелями керування і екранами високої роздільної здатності, двісті сімдесят градусів поля зору яких були заповнені світлом зірок, далеким сонцем і озією станції Тихо – оази у безмежній пустці.

- Йо, Доку, - з пілотського крісла озвався Алекс, - прийшов глипнути на шир?

- Якщо…тобто, якщо так можна.

- Нуанє. Я літаю без другого пілота відколи дали нам «Росі». Туво прив’єжиси. Що би

сталоси, ніц не чіпай.

- Не буду, - пообіцяв професор, вмощуючись у протиперевантажувальне крісло. На перший

погляд станція повільно виростала. Два кільця, що оберталися у протилежні сторони були не більше за палець, а сфера яку вони оточували трохи більшою за гумовий м’ячик. Так як вони підлітали ближче, то розмиті текстури по краям конструкції прояснились у вигляді масивних маніпуляторів і рам, витягнутих у перед на якийсь дивний, аеродинамічний кшталт.

Судно, яке будувалося, лишалося наполовину роздягнутим, керамічні і сталеві бімси виглядали у вакуумі немов ребра. Малесенькі світлячки спалахували в середині і назовні – зварювальники і ущільнювачі працювали задалеко для того, аби помічати їх окремо від вогників.

- Це будують для атмосфери?

- Нє. Виглєдає на «Чезапік». Чи буде ним. Він спроектований коби витримувати високе

прискорення. Десь я чув жи вони плануют розкочегарити тово доробало до чогось типу восьми g за пару місєців.

- По дорозі куди? – запитав Пракс, зробивши в голові побіжні розрахунки, - мета має бути

поза орбітою…будь чого.

- Йо. Він втіче далеко. За «Ново».

- Корабель поколінь що мав штовхнути Ерос на сонце?

- Той самий. Після того як план розваливси вони вирубали йому двигуни, і з того чьису він

собі десь крутитси. Незакінчений, тому вони не можут вернути го віддалено. Замісь того рихтуют перехоплювач. В надії жи ним будут керувале. «Ново» був гідним кавалком роботи. Якщо навіть його вернут, ніц не втримає мормонів від пускання Тихо з капелюхом за рішенням суду. Чекай, би лиш вони рознюхали як.

- А чому це так непросто?

- АЗП не визнає судів Землі чи Марсу, бо свій мают в Поясі. То переможенька в суді який ніц не вартий, або програш у тому, жи вартий.

- Ох, - відповів Менґ.

На екранах збільшувалась і обростала деталями станція Тихо. Пракс не був впевнений які саме риси надавали картині перспективу, але коли між якимись з наступних ударів серця було осягнуто масштаб і розмір станції, то йому аж дух забило. Виробнича сфера, немов дві повноцінні сільськогосподарські куполи приєднані нижніми частинами, мала півкілометра у попереку. Поступово вона росла, поки не заповнила увесь екран, світло зірок з якого було замінено на промені, що підсвічували обладнання і скляний оглядовий пухир. Пластини металокераміки та риштування заповнили чорноту. Там малися грубезні двигуни, що могли доштовхати усю станцію, це величезне місто в небі, до будь-якої точки сонячної системи. На додачу там були й складні обертові точки, немов шарніри на протиперевантажувальному кріслі для велетнів, що могли переорієнтувати цілковито усю станцію, коли гравітація прискорення замінить обертову.

Він перестав дихати. Елегантність і функціональність структури лежала перед ним, така ж проста і красива немов листок або вузлик коренів. Споглядання доконаного продукту еволюції, розробленого лиш людським розумом викликало почуття близьке до ошелешення. Це було втілення нереального, вершина того що зветься креативністю.

- Це добра робота, - нарешті вимовив ботанік.

- Йо, - погодився пілот. Потім увімкнув загальнокорабельні гучномовці і мовив: - ми прибуваємо. Всім прив’язатиси перед проходженньом стиковочних маневрів. Перехожу на ручне керування.

Пракс підвівся на своєму кріслі:

- Мені варто повернутися у свою каюту?

- Там де ти зара єднаке місце як і будь-яке єнче. Просто прив’яжиси на випадок того, коби ми не вдарилиси до чогось. Його голос змінив тон на більш твердий і чіткий: - Ціхо-контроль, це «Росінант». Стикуватиси дозволєєте?

Пракс почув віддалений голос, що говорив лиш з пілотом.

- Прийнято, - відповів голосу Камаль, - ми йдемо.

В драмах і бойовиках, які Пракс дивився в себе на Ґанімеді, пілотування кораблів завжди виглядало досить-таки атлетично. Спітнілі чоловіки з силою штовхали контрольні важелі. Алексові дії були взагалі на це не схожими. Так, в нього була пара джойстиків, але рухи були маленькими, спокійними. Натискання – і гравітація під Менґом змінилася, його крісло зсунулося на пару сантиметрів. Ще одне натисканні і ще одна зміна. Екран над головою показував тунель у вакумі, утворений блакитними і золотими лініями, що піднімався догори і закінчувався навпроти поворотного кільця.

Вчений глянув на масу даних, що їх надсилали Алексу і запитав:

- Навіщо взагалі пілотувати? Хіба не може корабель пристикуватися сам, використовуючи ці дані?

- Нащо пілотувати? – з усміхом запитав той, - бо то файноо, Доку. То є фист!

Довгасте, синювате світло з вікон оглядової бані Тихо було таким яскравим, що Пракс міг бачити людей, що споглядали за ними. Він майже забув що це екрани а не вікна: бажання помахати глядачам і отримати помах у відповідь було дуже сильним.

Алексові надійшов виклик від Голдена, голос упізнаваємий але слів було не розібрати.

- Ми наче впорядку, кепе, - відповів пілот, - ще десять хвилин.

Крісло зсунулось вбік, широка картина станції поповзла вниз – Камаль пристосовувався до обертання.

Аби генерувати хоча б третину g на таких широких кільцях, потрібно протидіяти інерції, проте завдячуючи рукам Камаля, корабель зближався зі станцією м’яко і поволі. Колись, ще до одруження Пракс спостерігав за танцювальним перфомансом, заснованим на нео-даосських традиціях. Перша година була надто нецікавою, але потім маленькі порухи рук і ніг і торсу, групові переміщення, згинання і повернення до попередніх форм виявилися захоплюючими. «Росінант» прослизнув на місце через висувний портал повітряного шлюзу з такою самою елегантністю як Менґ спостерігав у тому танку, але посиленому розумінням того що замісто шкіри і м’язів тут тони високоміцної сталі і працюючий термоядерний реактор.

«Росінант» підійшов до причалу єдиною останньою корекцією, єдиним рухом шарнірних крісел. Останнє узгодження обертання було не відчутнішим за будь-яке з дрібних коригувань, виконаних пілотом на шляху до шлюзу. Металевий удар що збив з пантелику – на кораблі защепилися докові гаки. - Тихо-контроль, - озвався Алекс, - «Росінант» підтверджує докування. Шлюз герметичний. Захвати на місці. Підтвердите?

Минула секунда, тоді почулося бубоніння.

- І вам дякую, Тихо, - відповів на нього пілот, - приємно повернутися.

Гравітація на кораблі ледь змінилася. Замісто прискорення двигуном, яке створювало ілюзію ваги, тепер ця ілюзія надходила від обертання кілець, до яких їх було притягнуто. Пракс, рівно підвівшись, відчував легенький нахил в один бік і відчував потребу компенсувати його, нахилившись у протилежний.

Коли Менґ дійшов до камбузу, там вже був Голден: каво машина випускала цівку гарячої чорноти, яка лиш трохи викривлялась. В пам’яті ледь сплила туманна назва з шкільного уроку – ефект Коріоліса. Амос і Наомі спустились разом. Тепер вони зібралися всі разом і вченому здався підходящим момент для подяки за те, що вони для нього зробили. Для Мей, яка, можливо мертва. Неприкритий біль на обличчі капітана зупинив його.

Перед ним стояла Наґата з речовим мішком на плечах.

- Ти виходиш, - мовив Джим.

- Так, - її голос був легким, але справжній сенс слів розходився немов гармонічні обертони. Пракс кліпнув.

- Добре, - відреагував Джим.

Декілька секунд ніхто не рухався. Потім старпом нахилившись легенько поцілувала його в щоку. Капітанові руки ворухнулись у намагання обійняти її, проте вона вже відступила і широким кроком жінки, яка кудись іде рушила вузьким проходом.

Капітан повернувся до кави. Амос і Алекс обмінялись поглядами.

- Гм, капітане, - озвався пілот. Його голос, як для людини яка щойно підвела термоядерний бойовий корабель до обертового колеса посередині міжпланетного простору, був стурбованим і нерішучим, - чи ж ми шукатимем нового старпома?

- Ми нічого не шукатимем, допоки я не скажу, - відповів той, і додав стиха, - та на Бога! Я сподіваюсь, що ні.

- Так сер. Я теж.

Четверо чоловіків довго і дивно стояли мовчки, аж поки тишу не порушив Амос:

- Знаєш, кепе, те місце яке я забронював має місця для двох. Якщо ти забажаєш розділити каюту, вона твоя.

- Ні, - відповів Голден. Він не дивився на механіка коли той говорив, але простягнув руку і притис долоню до стіни. – Я лишаюся на «Росі». Буду тут.

- Впевнений? – уточнив Амос і це знову мало значно більше сенсу аніж Пракс міг зрозуміти.

- Я нікуди не піду.

- Ну добре.

Пракс прочистив горло і механік узяв його за лікоть:

- А ти що? Маєш де пришвартуватися?

Пракс заготував було промову, - я хотів сказати вам як я сильно вам вдячний, - але почув питання і заплутався у думках.

- Я ..емм..ні, але…

- Ну тоді добре. Хапай свої бебехи і ходімо зі мною.