Війна очима дитини

Михайло Чорний

Народився в с. Мала Жмеринка в 1933 році в родині робітника залізничного транспорту. Після закінчення середньої школи поступив в Київський педагогічний інститут, провчився рік, залишив його і вступив в Одеське художнє училище, після закінчення якого вступив до Київського художнього інституту, закінчив аспірантуру, живе і працює в м. Вінниця, учасник багатьох художніх виставок у м. Вінниця, Київ, Львів. Заслужений художник України.

Кажуть: «Життя прожити — не поле перейти». Хто переходив його навіть у черевиках, той знає, що це нелегко, коли воно довге, з пагорбами й видолинками, переоране...

А коли йти по полю босоніж, по стерні? Діти й молоді люди тепер не ходять і не відчувають животворного тепла землі, не бачать сріблястих крапель росяних, рідко чують небесний спів жайворонка...

Моє покоління вступило в пору надвечір’я. Майбутнього для нас не буде, а минуле все частіше згадується довгими безсонними ночами. І здається інколи, що все те було зовсім недавно. Коли не болять старі кістки, відчуваємо себе дітьми, молодими, дужими. А повернешся на інший бік і відчуваєш тягар років, пережиті болі. Роки босоногого дитинства співпали з роками лихоліття війни.

Довгими здавалися зимові дні з сухими морозами, північними вітрами, які не давали малечі вийти з хати. Мені батько дав старі валянки, обшиті «чунями» — карбованою гумою з автомобільної камери.

Чоловік він був здоровий на зріст, взуття носив 43 розміру, а мені потрібен був 34. Та я був щасливий — не мерзли мої з дитинства хворі ноженята.

На Якимовій гірці збиралася малеча зі всієї Березини. І на кожному з них — обноски з дорослих — фуфайки, які ледве зберегли залишки первісної назви, латані — перелатані нитками різних кольорів невмілими руками нових власників. На саморобних санчатах злітали в небо з штучного трампліну, приземлялися аж біля криниці Григора Письменного (а прозвали його так за гарну каліграфію, він ще в царській армії був писарем, а після революції односельцям писав до сільради прохання, довідки, заяви).

Вже й місяць зійшов, освітив темну долину з невеличкою річечкою, вкриту льодом. Пора й додому, але дуже захотілося зробити прощальний політ. Піднявся на вершину гори, осідлав санчата, вчепився голими рученятами за їх боківні і полетів вниз, за мить приземлився перед якоюсь постаттю, не встиг затормозити слизькими валянками, збив її з ніг, санчата перевернулися, накрили мене, а невідомий ще й притис до обмерзлої землі...

Коли отямився, почув брудну лайку, хотів піднятися, і в ту ж мить невідомий оперезав мою спину гумовим кийком, на кінці якого була ще й металева закрутка, а потім ще й періщив мене по спині. Фуфайка трохи захищала, але біль з кожним ударом ставав дошкульнішим. На щастя, дві жіночки йшли по воду, кинулися з коромислом на поліцая, відбили мою душу від загибелі. Румун — поліцейський ще довго лаявся, кілька разів вдарив кийком по моїх санчатах, зганяючи злість, погрозився молодицям і пішов геть. А я з сусідками пішов додому, роздумуючи, як-то розказати батькові про прикру пригоду.

На подвір’ї Рябко гавкав, рвався в сторону садка, туди направився й батько, а я шмигнув у хату, забрався межи груби й миттю заснув.

Проснувся вранці, почув говір батька, визирнув. Біля столу сидів якийсь чоловік у фуфайці, батько пригощав його чим мав, тихо розмовляли.

Я не ворушився, прислухався до їх розмови. Коли розвиднілося, впізнав дядька, Івана Чорного. До війни він працював на залізниці, носив велику валізу з прапорцями і ліхтарями. З заздрістю дивився я на ту залізну валізу, хотілося хоч хвилинку поносити її на плечі, нап’ясти його кашкета в мазуті на свою голову.

Дядько Іван рано залишився без матері, а мачуха його не любила, за якусь провину його, сонного, стала бити, з переляку він почав заїкатися. Через те його й до армії не взяли, а за сварку й побиття міліціонера його осудили, строк відбував у Золотоноші на Черкащині.

Після звільнення він познайомився з молодицею в селі Гуляйки, у неї й залишився жити. Коли ж прийшла війна, подався до Чорного лісу, до партизанів. Від командира отримав завдання пробратися до Жмеринки, з місцевими підпільниками організувати аварію на електростанції, позбавити світла на кілька годин важливий залізничний вузол. Про все те дізнався уже після війни, а в ту ніч Іван Чорний, поговоривши з батьком, непомітно зник. Про його долю я дізнався, коли став студентом Одеського художнього училища. Влітку здійснив незабутню подорож до села Гуляйки, де поселився дядько після війни.

Вранці відшукав його садибу, побачив на подвір’ї немолодого, кремезного чолов’ягу, який розмовляв з односельцем Петром, вибачаючись, що не може поїхати на цегельний завод. Протираючи заспані очі, вперто роздивлявся моє обличчя, не міг второпати, чи то сон продовжується, чи то правда, що перед ним я, його племінник, патлатий, з коробкою — етюдником за плечима, у білій вишитій сорочці. Адже вічність пройшла з останньої розлуки з рідним селом, першою дружиною, братом, мною, тоді підлітком. За столом пили «бурякову юшку», я розповідав про село, родичів, живих і мертвих, він слухав, втирав вузлуватими кулаками сльози, що текли по зчорнілому зморшкуватому обличчі, і все питав, питав...

Не прощаючись, пішов на завод, його дружина провела мене до шляху, попрохала молодого колгоспного шофера підкинути до Черкас. То була остання зустріч з Іваном Чорним, невдовзі дізнався, що він захворів і помер в Гуляйках, а в день його похорону в Малій Жмеринці грала музика в хаті, де колись він жив з першою дружиною, — то женився його син Володимир, якого він ніколи не бачив дорослим.

Коли звільнили наше село від окупантів, якийсь російський солдатик кинув фразу: «Украинцы пожирнели при фашистах». На все життя запам’яталося, як ми «жирували». Колгосп окупанти зберегли. Деякі з колишніх активістів колгоспного руху з перших днів окупації почали сумлінно служити новій владі. Не варто називати їх імена: вони відійшли у небуття, а діти та онуки їх ще живі. В жнива поля вкривалися полукіпками. Після дощу їх розкидали для просихання, для цієї роботи залучали й дітей, ми охоче працювали, бо на обід давали пісний борщ і ріденьку кашу, а під розкиданими снопами ми збирали колоски, зерно з землею, кидали в торбу за плечима, вдома промивали, сушили, терли на жорнах, пекли смачні паляниці.

Восени жінки у полі чистили цукрові буряки, складали у мірила на зиму, а ми їм допомагали. З маминої старої спідниці я зробив мішечок, зав’язавши з одного кінця мотузком. Тітка Марія кинула в нього 4 буряки, прикрила бурячинням. Непомітно треба було перебігти поле до цвинтаря, а там уже й село близько. Та на біду показався на прудкому коні староста, вгледів мене з торбиною й кинувся навперейми. Кинувши здобич, я метнувся до Вовчого яру, та раптом відчув, як оперезав мене, наче кип’ятком ошпарив, довгим арапником ревнитель колгоспного добра.

Накривши голову полою фуфайчини я біг, падав, підіймався, а він періщив мою спину. Раптом відчув страшний біль лівого ока, здавалося, що вилізло з орбіти; рукав фуфайки зачервонів. Не бачачи нічого перед собою, я вскочив у Яр, припав до джерела, почав холодною водою обливати обличчя. Правим оком глянув догори — на краю яру гарцював на коні староста, боячись продовжити свій бойовий політ.

Вірний прислужник нової влади розсік арапником надбрів’я лівого ока. Медпункту в селі не було, око заплило, кілька днів я нічого не бачив. А тітка Марія все ж принесла мою торбину з маминої спідниці з чотирма буряками, розповіла, як підняла всіх жінок, які були у полі, з ножами кинулися виручати нас від знавіснілого старости. Був у селі ревний служитель нової влади — Люлька. Кожного ранку він об’їжджав на коні хати, тоненьким голоском трубив збір на роботу. Приходилось бачити, як не раз бив служака арапником по спині жінок, які трохи забарилися. Арапник змією злітав у повітря, чіпляючись за тин, діставав худі плечі жіночки, інколи розриваючи стареньку кофтинку. А було, що й баби ставали на двобій з поліцаями, дрючками відганяли з обійстя, а чоловіків непокірних поліцаї вели в примарію, наказували спускати штани, клали на лавку і били різками.

В пошуках чогось їстівного, ми йшли на залізницю, де стояли потяги з німецькими чи румунськими вояками, яких відправляли на фронт. Стояли на припонах низькорослі коні, їли з опалок овес, а солдати розкладали на розкинутих палатках свої пожитки, на куски хліба клали сир, ковбасу, пили з термосів каву чи горілку. Один із солдатів, ледве тримаючись на ногах, тупцював на місці, розмахував руками, наче обнімав свою уявну партнершу. Дивились ми віддаля на цю трапезу, і не пам’ятаю, щоб комусь із нас щось перепало.

Якось на Могилівській платформі стояв товарняк, забитий полоненими. Зібралось чимало людей з тих, що сподівались зустріти своїх синів, чи чоловіків, родичів. Один з вагонів був відкритий, з нього вивели молодого рослого солдата і повели в кінець перону, наказали повернутись обличчям до платформи. Поряд з ним стали двоє німецьких солдатів з автоматами. З протилежної сторони показався німецький солдат з величезною вівчаркою на повідку.

Зупинившись на хвилинку, він гаркнув щось собаці, махнув рукою в бік полоненого, спустив з повідка. Вівчарка відірвалась від землі і полетіла на свою жертву. Хтось зойкнув, хтось лайнувся, натовп завмер. І раптом сталося щось несподіване: полонений різко змахнув руками над головою, однією схватив нижню щелепу собаки, а другою — її задні ноги, і вона, заскавчавши, полетіла в сторону, впала на землю і поповзла геть.

Один з автоматників підняв зброю, щоб вистрілити в полоненого, та другий підбив автомат вгору і черга пішла в небо. Всі остовпіли. Німці щось загелготіли, поклали вівчарку на палатку, вона винуватими очима дивилась на них, віднесли зі сміхом кудись, а нашому солдату дали якийсь пакунок з сухарями, і він, рівною ходою направився до свого вагону. А там уже кричали, свистіли, лаялись.

З розмов старших довідався, що фашисти хотіли перевірити виучку собаки, вибрали жертву серед полонених. Наш солдат вільно володів німецькою мовою, мав в минулому справу з вченими собаками, погодився на поєдинок. Яка то доля цього відважного сміливця?

Натовп почав розходитись, боячись п’яних німецьких солдатів. Подію довго ще обговорювали в місті. Коли я й сам став солдатом і розповідав своїм друзям про бачене в дитинстві, хлопці з Сибіру казали, що то був, мабуть, мисливець, навчений на льоту хватати звіра, який нападає, за нижню щелепу, це паралізує його і він стає безсилим.

Влітку 43-го з’явився над містом наш літак, невдовзі показалися два німецькі, зав’язався нерівний бій, наш сміливець зумів покалічити ворогів, але й сам загорівся і, палаючи, пролетів над містом, упав в полі біля лісу, здригнулась від вибуху земля. Старші хлопці наступного дня ходили на місце падіння літака, збирали рештки дюралюмінію, виготовляли з нього гребінці, виделки, навіть шлюбні обручки.

Все частіше почали з’являтися листівки, в яких розповідалося про положення на фронті, інколи приходили і партизани з Чорного лісу, селяни пригощали їх картоплею, огірками, капустою, буряковим самогоном.

Картини минулого, як сонячні зайчики, з’являються і зникають. В селі господарювали румуни, під свист Люльки люди бігли в поле, на тік, до соломи, до праці. Діти ще відвідували школу, де вивчали румунську мову, священик розповідав про історію релігії, а побачивши мої дитячі малюнки, сказав батькові, що буду я художником, батько заперечив — бути мені стрілочником на залізниці, маю продовжити династію залізничників родини Чорних.

Настав березень 44-го, наш край був звільнений від фашистів. Війна відступила на Захід. З далеких європейських країн приходили листи від синів та чоловіків, які гнали ворога до Берліна. Сусідка отримала лист від чоловіка, який воював вже в Австрії, показувала сусідам дуже гарну кольорову картинку. Батьки й діди вечорами сходились до когось із сусідів, сідали на призьби чи дровітні, балакали про події на фронті, про відкриття Другого фронту, про те, що війні скоро кінець. Повертались фронтовики інваліди.

Першим прийшов Овчарук Микола, без ноги, Григорій з пошкальованим обличчям, а був чи не найкращим парубком на Березині.

Фронтовики — інваліди ходили по вагонах, співали нечуваних нами за роки війни пісень про війну, полон, сирітство дітей, про зраду і радість Перемоги над фашистами.

Повернувся і Петро Черемховський, його батьки повмирали, і він, хворий, покалічений війною, сидів в холодній хаті і малював. Одягнувши свій кітель з медалями, сідав на призьбу біля хати, і ми мали можливість розглядати його бойові нагороди, навіть помацати руками. А повернувшись додому, я теж знаходив місце на стіні хати, чи на дошках паркану і теж малював. А до Зелених свят розмальовував комин печі.

Пасли кіз за селом, ганяли трап’яного м’яча. Старим Носковецьким шляхом йшли в місто, з міста в Олексіївку, Слободу, Телелинці селяни. Привернув увагу солдат, без ніг, рухався на шарикопідшипній теліжці, йшов солдат з довгими вусами, голосно розповідав, розмахуючи руками, про фронтові пригоди.

Погожого травневого ранку побачили кількох солдатів, що йшли з міста, вони були напідпитку, співали, танцювали на дорозі, кричали: «Кінець війні!», «Перемога!», «Смерть Гітлеру!». І ми зрозуміли: це кінець війні, почали й собі підкидати догори свої кашкети, пілотки, кричали «ура!».

Наступного дня побігли в місто, на залізничних коліях стояли потяги, уквітчані гілками дерев, польовими квітами, переповнені солдатами, які грали на акордеонах, сміялись і плакали, обнімались чи то з рідними, чи просто з незнайомими.

Біля вокзалу був маленький базарчик, де торгували всякою всячиною. Прибігали сюди солдатики, купували яблука, варену картоплю, вареники. Двері одноповерхового будиночку виходили на вуличку. Солдат з речовим мішком за плечима постукав у ті двері, а потім сів на сходинку, роздумуючи, куди ж іти. Та ось відчув за ними важкі кроки, двері відчинились і на порозі з’явилась сива, стара чи змучена жінка, опираючись на палку, глянула на солдатика. Він кинувся на неї, підняв на руки, промовляючи: «Мамо, мамо...», поніс у хату, упала біля дверей її палиця.

Навчаючись в Одеському художньому училищі у професора Володимира Костецького, побачив його картину «Повернення» і згадав живу картину в рідному місті, бачену мною весною 1944 року, дізнався, що то був автобіографічний мистецький твір відомого художника.

Нелегкими були і післявоєнні роки: сирітство, голодний 1947 рік, повсякденна робота на городі, готування їжі, злидні. І нестримна тяга до малювання, хоч не було ні паперу, ні фарбів, навіть путящих олівців, а батько все твердив, що бути мені стрілочником на залізниці.

Та доля відвернулася від династії залізничників, я мріяв стати скромним художником, відтворити на своїх полотнах образи дорогих мені людей, взявши в руки плуг своєї долі, орати рідну землю мистецьким пензлем. І я став художником...