1929 року народження, робітник ВЧД ст. Жмеринка.
Ветеран праці, працював учнем парового молота, кровельщиком, слюсарем пункту технічного огляду, виховав трьох дітей.
З 1989 р. — пенсіонер, проживає в м. Жмеринка.
«Ясени, ясени, бачу вас, ясени, край дороги...» — лине пісня, слухаю і пригадую дорогу свого босоногого дитинства — Березину в с. Мала Жмеринка. За радянських часів назвали її іменем Петровського та не прижилося воно, як і раніше називають її Березиною. Беріз, правда, мало на ній, а от ясени височать за хатами, вдивляються могутніми кронами у далекі поля, на стару Носковецьку дорогу. В хатині під солом’яною стріхою я народився і пройшли там мої дитячі роки. В зловісному 1937 пішов батько на роботу у місто і не повернувся — заарештували його, як «ворога народу». Єдиною годувальницею багатодітної сім’ї — восьмеро дітей — залишилася мати.
Вмивалася слізьми щодня, йдучи на роботу в колгосп зі старшими, а молодші пасли сусідських корів. Взимку по черзі ходили до школи, бо мали одні черевики.
В 1946 році батька реабілітували, і він з далекого Магадану, де відбував покарання за вину без вини, майже 10 місяців пішки добирався додому, побачив дружину, дітей і незабаром знайшов вічний спокій у рідній землі.
Моє напівсирітське дитинство співпало з тяжкими роками Великої Вітчизняної війни.
В неділю, 22 червня 1941 року, як завжди, погнав корів у поле, а коли пригнав їх на обід, то побачив біля воріт однієї з хат кількох чоловіків, вони палили самокрутки, таємниче про щось розмовляли, від них я й почув оте страшне слово — «війна».
За кілька днів, увечорі, над містом вперше з’явився німецький літак. З висоти нашої Березини було видно, як прожектори ловили його у свої тенета, стріляли гармати, можливо, і підбили його, бо він, скинувши кілька бомб на околицю міста, потягся на захід.
Сільське начальство наказало дорослим жителям рити протитанкові рови поперек шляху на Жмеринку, пішла й мати зі старшим сином Павлом.
В наступні дні односельчани проводжали чоловіків на фронт...
За селом — будівлі порохових складів, зведених ще в дореволюційні часи, коли в місті з’явилось військове містечко; огороджені колючим дротом, біля воріт криниця і будка, в якій завжди стояв патруль з гвинтівкою. Вранці 17 липня, як завжди, мати дала окраєць хліба і кварту молока, взяв батіг, зібрав корів і погнав шляхом у поле. Залишилося позаду село, доходили до складів. І раптом почув гуркіт машин, мотоциклів, що мчали по Носковецькій дорозі на місто.
Зупинилося моє невелике стадо, остовпів і я, побачив як вартовий, жбурнувши гвинтівку в криницю, згинаючись, побіг луговиною до села. Як пізніше дізнався, солдата передягла у цивільне вбрання Соломаха Ірина, вона працювала прибиральницею на складах, добре знала всіх, хто служив там, сховала його в підвальному приміщенні сусідки — Нюнихи. Пережив солдат кілька перших днів окупації, а потім подався у партизани, об’явився вже після війни, мав високе звання офіцера, розповів про своїх спасителів. Почалися довгі дні фашистської окупації.
До пізньої осені я пас корів, а як випав перший сніг, надумав йти до школи — в 4 клас вечірньої школи. Взяв плетений кошик, кинув огризок олівця і якийсь зошит, як стемніло, пішов вчитися. Школа — звичайна сільська хата, клас досить просторий, чорні дерев’яні парти. Сів поряд з гарненькою дівчинкою — Ніною Ксьонзик.
Пройшов тиждень. Мати і старші брати ходили на роботу в колгосп, а я щодня порався біля хати, увечорі з задоволенням йшов до школи з невиконаними домашніми завданнями. Викликав до дошки «Чорногуз» Ніну, вона впевнено відповідала, гарно писала, він схвально хитав головою, а я дивився на її чепурненьку постать та біле личко. Дійшла черга і до мене.
Не второпав, про що запитав мене Володимир Іванович, стояв мовчки. Почекав він ще хвилинку, а потім наказав покласти на його стіл праву руку долонею догори. Не розуміючи, для чого то, виконав наказ і не спам’ятався, як він грубою дерев’яною лінійкою обпік, наче окропом, мої пальці. Клас принишк, зойкнула Ніна, а я прожогом кинувся до парти, схватив свій кошик і за двері. Так скінчилося моє навчання. Якби не ця пригода, можливо, і закінчив би я початкову школу. А втім — хто зна?
Пішла старша сестра працювати на залізницю. Багатьом працівникам залізниці нова влада видавала взуття — липові довбанки. Коли працівники йшли до праці, чути було на другому кінці села. Отримавши нові, Ганя передала мені уже вичовгані. Одягнув я стару фуфайчину, підперезався мотузком, кинув у торбину солдатський котелок і, з надією на вдачу, подався на залізницю. Мета — вкрасти на вугільному складі трохи вугілля — буде чим нагріти хату. Біля гірки з вугіллям — румунський солдат з гвинтівкою. Як підступитися? Нагодився бувалий ровесник, надоумив: дати «марчі» патрулю. А де ж їх взяти? Спочатку треба-таки вкрасти вугілля, комусь з населення продати, а потім вже звертатися до вартового з вигідною для нього пропозицією. На перший раз вдалося, а потім діяв так, як навчив товариш.
Патруль, взявши марку, йшов в протилежну сторону повільно, а я швиденько кидав грудки вугілля в торбину і йшов геть. Половину продавав, другу ніс додому.
Коли на колії стояв потяг з солдатами, яких відправляли на фронт, підходив до них, наставляв свій котелок і «по-німецьки» канючив: «Гіб мір ессен».
Одні гнали, інші викидали зі своїх котелків густу жирну кашу і я, щасливий, повертався додому. Мати висипала принесене мною у великий баняк, додавала картоплі — була гарна вечеря для всіх.
По дрова ходив у Бугів ліс. Був похмурий осінній день 1942 року, пролітав сніг. Швиденько назбирав хмизу, зв’язав, вибив ще гарного трухлявого пенька, подумав: як то доперти його додому? Почув гуркіт машини, придивився: від траси вздовж лісу їхав чорний воронок — крита машина. Зупинилася, з кабіни вийшов німецький офіцер, розчинилися задні двері, вискочили кілька солдатів, а за ними — люди в цивільному, на рукавах у кожного з них була біла пов’язка з шестикутною зіркою. Я вже знав — то євреї. «Шнель, шнель!» — гаркнув німець. Викинули з машини лопати. Офіцер наказав копати у видолинку яму. Причаївшись за кущем глоду, я дивився на те, що відбувалося. Довгенько рили землю, замерзли руки, задубіли ноги, а я все стояв і дивився, що ж буде далі.
Щось гаркнув по-своєму офіцер, солдати підняли до пліч автомати, направили на приречених, почався жахливий лемент, тріск автоматної черги і все скінчилося. Зіпхнули вбитих у траншею, засипали землею. Долетів запах запалених цигарок, сіли солдати в машину, офіцер — в кабіну, сповзла у долину, розвернулася і подалася нагору, до траси Жмеринка — Станіславчик. Озирнувшись, завдав в’язку на плечі, пня залишив, пішов я дорогою до села. Трусила пропасниця, чи то виходив страх, чи холод, ледве добрався до хати, кинув в’язанку біля хати, відмовився від вечері, поліз на лежанку, накрився старим простирадлом, якийсь час лежав з відкритими очима, бачив ліс, страшних людей, чув гуркіт машин і тріскотню кулеметів, а потім провалився у темряву.
Прокинувся вранці, в хаті — пусто. Взяв мотузок і пішов у ліс, наче тягнуло мене щось до місця вчорашньої події. Сніг уже припорошив землю, а страшна могила чомусь була чорною, чи то здалося мені, чи й насправді вона «дихала».
З пустими руками повернувся додому. На порозі зустріла мати, глянувши на мене, занепокоєно запитала, що зі мною сталося. Захлинаючись словами, розповів, що бачив учора. Моє хвилювання передалося і їй, розширеними очима дивилася на мене, а потім спересердя мовила: «Носить тебе нечиста сила скрізь!».
Заходили до нас румунські вояки, вимагали яйця, сало, хотіли забрати якось фланелеве одіяло, та мати вблагала, залишили. Оженився Павло, пішов у прийми. В жнива 1943 року мати брала всіх нас на роботу в колгосп, кожен щось там робив, на обід давали борщ і кашу, я відтягав линку під час обмолоту пшениці.
Настали різдвяні свята 1944 року. Дванадцяти страв не було, але була кутя, засолоджена юшкою з цукрових буряків, вареники з капустою, млинці та узвар, теж з цукровими буряками. Під час вечері почули гарматні постріли десь за містом, спалахи вогню. Вдень по селу пішли чутки про те, що радянські танки прорвалися під Жуківцями, але були відбиті німцями, екіпаж загинув, чув, що врятувався один танкіст — В’югін, добрався до своєї частини, після війни приїжджав у село, дякував людям, що допомогли йому в страшну годину. Ще два місяці були окупанти. Румунські вояки щезли, місто і залізниця була в руках німців. На початку березня якось пішов за дровами у Хребетець — лісок за пороховими складами. На узліссі побачив худющу і кульгаву кобилу — на стегні у неї була рана. Підійшов до неї, вона довірливо потяглася до моїх рук, накинув на шию мотузку, повів додому з думкою: відгодую, будемо весною орати город.
Мати, брати і сестри зраділи, всі діставали десь трохи сіна, соломи, буряків, мати горілкою промивала рану, чимось засипала, і рана почала гоїтись. Тричі на день я її поїв, відрами на коромислі носив воду від Чаплів, з долини, що тяглася аж до порохових складів.
Вранці 16 чи 17 березня, взявши відра, пішов по воду. Спустився з гори і почув кулеметні черги, глухі гарматні постріли. «Це десь далеко від нас, біля заготзерно», — подумав. Коли повернувся, біля нашої хвіртки стояла молода сусідка з матір’ю, розповіла, що в одному з приміщень порохових складів повно зерна, вже люди ходили, охорони — ніякої, запропонувала і мені йти з нею, я погодився, але мати протестувала: яке зерно, он чути стрілянину, треба ховатися. Та я настояв на своєму: кобилі потрібне зерно. Домовились: мати з молодшими дітьми піде до Заячихи — її хата в центрі села, міцна, під нею льох, коли я повернуся — прийду туди ж.
У сусідки був наймит, мій ровесник, єврей, він втік з гетто, а вона видавала його за свого родича, сироту. Взявши мішки, направились до порохових складів. Дійшли до Черемховських, на перехресті біля їх хати побачили двох дядьків у фуфайках, на шапках у них були червоні зірки, на плечі у одного — планшет і в руках бінокль.
— Йди-но, синку, сюди, — покликав він.
Зайшли у двір, другий приніс драбину, приставив до хати, перший наказав лізти по солом’яній покрівлі до самого комина, дав свій бінокль, наказав добре роздивитися, що діється у місті біля вокзалу, на залізниці. Наказав дуже не висовуватися з-за комина. Було похмуро, спочатку я нічого не бачив, а потім все ж розгледів біля локомотивного депо і станцією метушню, дим, спалахи вогню, стрілянину чули всі. Наказав дядько злазити, а не хотілося. Та наказ є наказ, зліз, розповів, як умів, про все, що бачив. Пішли дядьки в хату, а ми попрямували до складів. Ніде — нікого, зазирнули у відчинені двері одного з сараїв і побачили, що він був засипаний пшеницею. Набрали ми свої мішки, хотілося якнайбільше, та не під силу. Вже виходили, коли під’їхав на коні якийсь чоловік в накидці на плечах — як у Чапаєва, якого бачив ще до війни у кіно. Він зіскочив з коня, прив’язав його до ручки дверей, запитав, що ми робимо тут. Завдав мішок на плечі Вірі, а нам наказав йти за ним. Неохоче висипали ми зі своїх мішків зерно, пішли. Зайшли за стіну великого ангару, незнайомий поставив перед нами завдання: дійти до переїзду біля заготзерна, тютюнової фабрики, міського кладовища, все розвідати і доповісти йому, йти поодинці. Попередив — не тікати, бо знайде і «пришиє».
Дядечко серйозний, на вітер слів не кидає. Пішли ми разом по дорозі, звернув я в одну сторону, він у другу. Посипав мокрий сніг з дощем, гукнув я товариша, щоб почекав мене. Зробив з мішків «ворки», накрили ними голови і плечі і знову розійшлися.
Добрався до заготзерна. Під стіною лежав вбитий німецький солдат, живих — ні душі. Щось горіло в іншому кінці зерносховища, стелився їдкий дим. Зазирнув ще в одні двері і побачив, що приміщення було заставлене ящиками, в яких були напої. Почув чиїсь несміливі кроки, оглянувся — аж то мій напарник, йому зрадів, сам став навпочіпки, наказав йому стати на плечі, дістати з верхнього ящика кілька пляшок. Наклейки німецькою мовою, що в них — невідомо, прийшлося відбити горловину однієї з них, покуштували — щось солодке, смачне і міцне.
Поклали по кілька пляшок в мішки, манівцями попрямували до складів. Біля рову лежав німецький карабін з розтрощеним прикладом. «Не біда, — подумав, — приклад можна й самому зробити, аби стріляв...»
На домовленому місці нас уже чекав розвідник. Я доповів про все, що бачив, похвалив він нас, я дав йому дві пляшки, він засміявся і пішов до воріт ангару.
Повернувся я додому пізно ввечері, розповів про пригоду матері, дістав пляшки, одну відкрив, почастував смачним напоєм всіх домочадців.
Вранці зібрав хлопців з Березини, попрямували за хмільною здобиччю. Похід був вдалий, то було напередодні справжніх боїв за Жмеринку.
Зранку наступного дня наші солдати почали рити окопи за селом, з’явилися німецькі літаки, почали бомбити, не вщухала стрілянина, мати наказала всім лізти в льох, спустила туди відро з водою, накрила лядою. В темряві ми відчували, як двиготіла земля, гул літаків, розриви бомб і снарядів. Як довго те все тривало і не пам’ятаю, а вранці мати підняла ляду, наказала вилазити. В хаті і в дворі були уже наші солдати в бушлатах, на плечах — погони. Офіцер наказав всім дорослим, підліткам взяти міцні дрючки, ряднини, йти за ним за порохові склади у поле.
Земля там була переорана, стояли якісь машини, гармати, серед них — поранені і мертві солдати, наші і німецькі.
В хаті Мосатюка Артема розмістився військовий шпиталь. До нього наказали зносити поранених, наших мертвих несли у вириту могилу на території тютюнової фабрики, німецьких солдат закопували під лісом.
До 10-річчя Перемоги останки радянських воїнів перенесли у братську могилу під Леляки.
Закінчилася війна, мені виповнилося 16 років і пішов я працювати у вагонне депо. Коли призвали в армію, направили в школу водіїв. Документів про освіту не було, то я й написав в анкеті — 4 класи. Трохи збрехав, але виправдав ту невеличку брехню сумлінною службою. До 55 річниці Перемоги керівництво військової частини надіслало мені поздоровлення, не забули старого.
Служив я в мирний час (1949-1952 рр,), та все ж був тяжко поранений, прострелив ненароком товариш. Замолоду забував про рану, а на старість нагадує вона про себе, особливо на зміну погоди.
Безсонними ночами пригадую босоноге дитинство, людей і події минулих років.
Влітку збираю лікарські рослини біля Бугового лісу, навідую безіменну могилу — ніхто про неї не знає, — дивлюсь на ледь помітний пагорбок землі і здається, як і тоді, що він «дихає».