Війна з Росією

22:30, п’ятниця, 2 червня 2017 року Кабінет прем’єр-міністра, Палата громад Великої Британії, Лондон

Трев Вокер постукав у двері та увійшов до кабінету у Вестмінстерському палаці, який прем’єр-міністр зазвичай використовував для роботи у часи кризових ситуацій. У його голові звучала популярна фраза Гарольда Вільсона, колишнього прем’єр-міністра від Лейбористської партії: «Один тиждень — це дуже багато для політики...»

За минулий тиждень трапилося чимало. Спершу надійшла трагічна звістка про потоплення гордості королівського військово-морського флоту — корабля Її Величності «Королева Єлизавета». Ця новина приголомшила країну. Біль від втрати викликав хвилю гніву, спрямовану на Росію як винуватицю злочину. А згодом народне обурення повернулося й у бік високопоставлених політиків та військового командування, що допустили цю трагедію. Близько 900 чоловіків і жінок, моряків, спецпризначенців, командос із важкими похідними рюкзаками, у бронежилетах та зі зброєю, адже готувались до висадки, — всі вони загинули за лічені хвилини, коли корабель пішов на дно.

Британці відвикли бачити накриті прапором труни з тілами загиблих військовослужбовців, адже востаннє це траплялось після бойових дій в Афганістані та Іраку. З часів Другої світової війни все обходилось без серйозних жертв. До того ж цього разу, вперше в історії Великої Британії, до списку бойових втрат потрапила досить велика кількість жінок. Але, на жаль, тіл для оплакування дістати вдалося небагато. Більшість із них так і залишаться похованими всередині авіаносця глибоко на дні Балтійського моря. Прес-секретар міністерства оборони зробив усе можливе, щоб підкреслити героїзм жертв цього нападу. Насамперед згадувалися капітан судна — Тоні Нарборо, що пішов на дно разом зі своїм кораблем, та його перший помічник, капітан другого рангу Джеймс Буш, якого востаннє бачили, коли він відчайдушно намагався врятувати молоду морячку — їй відірвало ноги під час вибуху першої торпеди біля складу боєприпасів судна. Та жодні героїчні промови не могли вгамувати наростаючий гнів британського населення, який поступово перетворювався у рішуче та нестримне бажання помститись і в жодному разі не закривати очі на цю трагічну подію. Вокер передбачав, що на прем’єр-міністра Вільяма Спенсера обрушиться шквал критики з боку ЗМІ за поразку королівських військово-морських сил, які на той час перебували під його безпосереднім командуванням.

Газети не сприйняли жодних виправдань, їхні заголовки були особливо безжальними, що б Вокер не намагався із цим вдіяти. Він навіть спробував узяти вину на себе, та це не допомогло. Кабінетні адмірали одностайно засудили відправку корабельної групи в зону ведення бойових дій без належного прикриття, особливо з огляду на те, що вже через кілька днів до театру бойових дій мала підключитись серйозна підмога з боку колег по НАТО. Ті самі газети, що так радо вітали відправлення флагманського корабля «Королева Єлизавета», тепер серед перших виступили із найлютішою критикою.

Прем’єр-міністр Спенсер, як досвідчений політик, одразу ж перейшов до кадрових рішень. Першою «полетіла голова» Мейнворинга — начальника штабу оборони, глави деморалізованих британських збройних сил. Мейнворинг виконав роль «кістки», яку Спенсер кинув своїм критикам для відволікання їхньої уваги. Начальника штабу безславно звільнили. Жодного попуску. На Мейнворинга розгнівались усі, навіть його дружина.

Та все ж спроба прем’єр-міністра перекласти всю провину на Мейнворинга абсолютним успіхом не увінчалась. «Пси» зі ЗМІ продовжували «гавкати» й далі, як і представники його партії, що раптом забули, як нещодавно виступали за скорочення оборонного бюджету, аби тільки вберегти свої рейтинги на виборах.

Вокер швидко зрозумів, до чого йдеться, і натякнув Спенсеру, що відставка — єдиний можливий гідний вихід із цієї трагічної ситуації. Та прем’єр-міністр мав іншу думку з цього приводу. Пригадавши успішні дебати Черчилля у Палаті громад у 1942 році після трагічного потоплення «Сингапуру» та «Тобрука», Спенсер теж вирішив скликати подібні дебати. Та незважаючи на заклики до національної єдності у цей важкий історичний момент, все, як і передбачав Вокер, обернулось провалом. Всі колишні прихильники прем’єр-міністра почали один за одним переходити до лав тих, хто вимагав його відставки.

У кабінеті прем’єр-міністра на Даунінг-стрит, 10, після того, як переважна частина присутніх висловила вотум недовіри Спенсеру, Вокер слухав промову свого боса, яку той репетирував, перш ніж виголосити під час відставки зі сльозами на очах перед десятками телекамер та медіа-мікрофонів, що вже чекали на нього під дверима із номером 10. Тепер на прем’єр-міністра дивився весь світ. З червоним обличчям, схлипуючи, немов покараний школяр, він намагався вимовити слова, що давалися йому дуже нелегко. Ось так ганебно і закінчилася політична кар’єра Спенсера.

Вокер, однак, був не з тих, хто постійно озирається назад. Цю подію він розглядав як перспективу для подальшої реалізації власних інтересів. Він завжди підтримував теплі стосунки із канцлером Скарбниці Великої Британії Олівером Літтлом: жорстким, безжальним, насмішкуватим і водночас дуже вмілим політиком, що розкинув свої щупальця по всьому Вайтхоллу, чекаючи на момент, коли діючий прем’єр-міністр піде у відставку. Та цей день настав раніше, ніж будь-хто міг очікувати. Вокер швидко зорієнтувався і побачив перспективу у співпраці з Літтлом, лідерські якості якого можуть стати йому в пригоді. Все, що йому для цього довелося зробити, — це тонко натякнути редактору газети «Сан» та деяким іншим обраним газетярам, що в Літтла прекрасні відносини з американським президентом, тоді як інший потенційний кандидат на пост прем’єра не має жодної ваги у Вашингтоні. А у ці складні часи Велика Британія особливо потребувала прем’єр-міністра, що мав вплив у вашингтонських кулуарах. Тому саме Літтл отримав честь зустрітись із королевою в ролі прем’єр-міністра, глави уряду Її Величності. Тепер він сидів за столом із прямою поставою і грубим гучним голосом звертався до явно незадоволеного міністра оборони Великої Британії Еверіджа:

— Що ви, в дідька, маєте на увазі, коли кажете, що нам нічим їм відповісти? — прем’єр-міністр був не на жарт розлючений, він міцно стиснув щелепи і грізно вирячився на міністра оборони. — Ви хочете сказати, що після того, як росіяни потопили «Королеву Єлизавету» разом із дев’ятьма сотнями моряків і командос, ми маємо опустити руки і нічого не робити? Ви, мабуть, жартуєте!

— Що ж, пане прем’єр-міністре... — винуватим голосом промовив Еверідж зі своїм характерним естуарним акцентом[30]. Еверідж нагадував Вокеру діккенсівського Девіда Коперфілда або учасника рок-групи «Юрай Хіп» із худорлявим похмурим обличчям і складеними перед собою руками. Він всіляко намагався уникати погляду розгніваного прем’єра.

Почувся стук у двері; Вокер підійшов і обережно прочинив їх. Роздратування від того, що їх переривають, миттю змінилося на задоволення, коли він побачив, хто стояв біля дверей.

— Вибачте, що перебиваю, пане прем’єр-міністре, — промовив Вокер, і одразу ж зауважив, яке полегшення відчув Еверідж. — Це новий начальник штабу оборони. Охорона не дозволила йому пройти без супроводу. Він наполягає на зустрічі з вами.

— Нехай заходить, — велів прем’єр-міністр.

Вокер навстіж відчинив двері й відступив убік, щоб дати прохід генералу Джоку Кидду. Хоча той прийняв від королеви рицарський титул, однак відразу ж дав зрозуміти, що не наполягає, щоб при звертанні до нього обов’язково говорили «сер».

Кабінет немовби наелектризувався, коли до нього увійшов Кидд, озираючись навкруги, наче шукаючи засідку чи ще якусь потенційну загрозу. Широкоплечий, трохи сутулий, він м’яко переминався із ноги на ногу та стискав кулаки, наче боксер, що готується до бою. Дивлячись на генерала, Вокер не міг не думати про те, що новий начальник штабу оборони Великої Британії був більше схожим на особистого охоронця із фільму про братів Крей[31], аніж на професійного командувача збройними силами Великої Британії.

Це був бритоголовий чоловік у не надто вдало підібраному за розміром костюмі, білій сорочці, з-під застібнутого коміра якої трохи виглядало волосся на його грудях, із туго затягнутою синьою краваткою, в чорних добротних черевиках із металевим носком у стилі «Дікіз — неймовірно надійне взуття», придбаних в інтернет-магазині спеціального одягу для персональних охоронців.

Посівши пост прем’єр-міністра, Літтл одразу ж призначив Кидда начальником штабу оборони. Вони були знайомі ще з Афганістану, де Кидд намагався залучити талібів до політичних процесів. Попри ексцентричність Кидда, Літтл визнавав його здібності та важливість очевидної довіри до нього американців. Тільки один телефонний дзвінок перервав нещодавній вихід Кидда на пенсію.

Літтл без зайвих церемоній перейшов до справи:

— Генерале, міністр оборони сказав мені, що ми нічого не можемо вдіяти.

Кидд теж не був налаштований на церемонії.

— Бісова маячня, прем’єр-міністре, — пробурчав він. — Ця суча війна не скінчиться, поки генерал не скаже, а генерал такого не говорить, чорт забирай! Дідька лисого!

Кидд кинув зневажливий погляд на Еверіджа, який від подиву замахав руками, наче поранений восьминіг кінцівками. Вокер ковзнув поглядом по прем’єр-міністрові, потім шепнув Кидду на вухо:

— Легше, друже-лихослове. Ми тебе зрозуміли.

Кидд продовжив:

— Вибачте за мою французьку, бос... На чому я зупинився? А, точно, росіяни захопили країни Балтії, але це не означає, що ми так все і залишимо. Немає жодного сенсу в тому, щоб намагатись силоміць вибити їх звідти. Значно ефективніше було б підсобити повстанцям, щоб вони відчували нашу підтримку. Слід надати повстанцям спорядження і допомогти із набором людей, а тоді зібрати силу в кулак і вдарити в тому місці, де росіяни найменше очікуватимуть і де цей удар буде найболючішим. Калінінград, наприклад... Мій товариш Дейв Мак-Кінлі, заступник Верховного головнокомандувача НАТО в Європі, розповів мені, що цей план вони вже розглядали.

Вокер ніколи не чув про Калінінград, але був радий, що Кидд уже все продумав.

— Це колишня східна Пруссія — Кенігсберг. Калінінградська область — невеличкий шматочок Росії між Литвою та Польщею, повністю оточений країнами-членами НАТО: відповідно Литвою на півночі та Польщею на півдні. Поки Литва палає в полум’ї повстання, а росіяни всіма силами намагаються дати цьому раду, їм буде вкрай важко захистити Калінінград від раптового удару з Польщі, моря чи Литви.

Прем’єр-міністр трохи нахилився вперед і промовив:

— Ось це вже зовсім інша справа. Продовжуйте.

Кидд окреслив свій план. Бунт у країнах Балтії може швидко вийти з-під російського контролю, адже наразі в лісах переховуються тисячі партизан, і вони своїми діями довели, що можуть дати значно більше перцю, ніж росіяни здатні «перетравити». Велика Британія має схвалити ініціативу Сполучених Штатів про надання підтримки у вигляді передачі повстанцям необхідного спорядження та проведення спеціальних тренувань для прибалтів, щоб вони могли ще дужче чинити опір Росії. Центр урядового зв’язку збирав у соціальних мережах інформацію від російських солдатів, яка свідчить про те, що росіяни поступово скорочують свою військову присутність у Калінінграді, щоб зміцнити позиції в Литві.

Кілька британських піхотинців воюють разом із «лісовими братами» в Латвії, а отже, мають можливість збирати інформацію про Калінінград. Паралельно із цим Британія, США та союзники по НАТО мають більш ніж достатньо сил на землі, в морі та в повітрі, щоб нанести удар росіянам у спину — по російському Калінінграду, і так, щоб це остаточно поставило президента Росії у незручне становище перед його народом.

— Втрата Калінінграда означатиме остаточний кінець для президента Росії.

— Скільки, на вашу думку, нам потрібно часу, щоб зібрати всі необхідні сили і підготуватись до дій? — запитав прем’єр-міністр.

— Підготовка забере близько місяця, прем’єр-міністре, — відповів Кидд. В операції буде задіяно один чи два корпуси. Висадитися мають три-чотири дивізії. Якщо говорити про чисельність особового складу, то вона становитиме від шістдесяти до вісімдесяти тисяч осіб. Також потрібна чимала кількість десантних кораблів, що змогли б доставити наших людей на берег. Я пропоную зробити одну дивізію британо-французькою, іншу — німецько-польською. І коли нам вдасться зібрати ці сили, ми їх використаємо як корпуси швидкого реагування об’єднаних збройних сил НАТО. Також Сполучені Штати тримають у повній бойовій готовності 82-у повітряно-десантну дивізію, готову до відправлення за командою в будь-який момент, а на додачу американська експедиційна дивізія морської піхоти наразі вже перетинає Атлантику. Разом згадані американські сили також утворюють окремий корпус. Нам потрібно знову захопити ініціативу у країнах Балтії. Американці вже спрямували туди свій 6-й флот разом із підкріпленням з повітря.

Вокер звернув увагу, що прем’єр-міністру сподобалися слова Кидда. Літтл поставив кілька додаткових запитань, а потім зауважив:

— Дуже важливо, щоб британці в цій операції не пасли задніх. Наш удар має бути найпотужнішим після всього, що сталось. Адже саме Британія зазнала найстрашнішого удару, якщо не брати до уваги, звісно, країни Балтії.

— Добре, прем’єр-міністре. Я вас зрозумів. Та річ у тім, що наші збройні сили ще не оговталися від скорочень, запроваджених попереднім урядом.

— На що ви натякаєте? — гаркнув Еверідж.

Кидд глянув на нього згори вниз.

— Оскільки ви запитали, я відповім. Відповідальність за скорочення армії насамперед лежить на вас, — прямо сказав Кидд. Його погляд буквально пронизував нещасного міністра оборони. Забувши дану Вокеру обіцянку ретельніше підбирати слова, Кидд додав:

— Той тупий баран, що вирішив скоротити регулярну армію на цілу третину і замінити її резервістами, мусить пройти обстеження у психіатра.

Прем’єр-міністр зітхнув і закотив очі.

— Добре, начальнику штабу оборони. Я теж до цього певним чином причетний. Однак що ми можемо, а точніше, що ми маємо зробити просто зараз?

Кидд трохи подумав і відповів:

— У Німеччині дислокована наша 20-а бронетанкова бригада. Вона значно швидше дістанеться Східної Європи, аніж інша наша бригада, розташована на рівнині Солсбері по наш бік Ла-Маншу. Якщо ми добре постараємось і спорядимо ударну групу всім найкращим, що є у нашої армії, навіть якщо це буде зроблено за рахунок решти армії... то ми зробимо з неї потужну, справді бойову, а не якусь ідіотську силу, що існує тільки на папері. І коли я кажу «за рахунок», я саме це маю на увазі. Танкові полки без робочих танків, артилерійські полки без гармат. Якщо зараз виникне якась надзвичайна ситуація, на кшталт терористичної атаки джихадистів, як це було в Парижі, нам гаплик. Адже доведеться терміново перекидати танкістів, артилеристів, пілотів і всіх піхотинців на охорону супермаркетів, шкіл та інших цивільних об’єктів... як одного разу це довелося зробити французькій армії. Тож вся наша армія, точніше, її невелика, справді боєздатна частина, буде зібрана в одному місці. А це означатиме, що ми склали всі яйця в один кошик.

Прем’єр-міністр був просто приголомшений таким натиском Кидда:

— Це правда, що все аж так погано?

— Так і...

— Маячня, — перебив Кидда Еверідж із непохитною впевненістю у своїй правоті. — Наша армія налічує вісімдесят дві тисячі особового складу, і ви серйозно тут стверджуєте, що ми ледь-ледь можемо зібрати бригаду із п’яти тисяч людей? Ми маємо чимало таких бригад...

Тепер Кидд перебив його:

— Кожна друга з цих бригад недоукомплектована спорядженням та особовим складом. Щоб підготувати справді боєздатну групу, нам доведеться збирати людей потроху з кожної військової частини. До того ж більшість підрозділів, і особливо що стосується логістики, без якої жодна армія не здатна воювати, тепер повністю залежать від мобілізаційних резервів. Так, у нас є величезний мобілізаційний потенціал — основа основ будь-якої армії, та щоб зібрати всіх докупи, знадобиться чимало часу. У нас спостерігається нестача ключових військових спеціалістів. Далі постане питання оснащення. Більшістю серйозного бойового оснащення, яке нам однозначно знадобиться під час війни з Росією, знехтували. Майже всі гроші до цього витрачалися на оснащення підрозділів для війни в Іраку та в Афганістані, однак це зовсім інший тип війни. Щоб наша важка техніка вступила у бій, нам знадобляться запасні двигуни, генератори і багато чого іншого. І ці речі наразі відсутні на наших складах. Ви вирішили припинити фінансування цих «другорядних» елементів. Та якщо у танка не буде запасного трака для гусениці, запасної деталі для двигуна або гайки, що втримує гармату на своєму місці, — він перетвориться на музейний експонат. Ми не можемо відправляти такі «експонати» на війну. І, зрештою, логістика: допровадження палива, набоїв, води та всього необхідного туди, де воно потрібне. Для цього треба мати налагоджену систему доставки спорядження від заводу до передової. І, що важливо, насамперед ця система має бути надійною, щоб витримати перевірку реальним боєм. На жаль, багато з того, що я сказав, наразі втрачено.

— Начальнику штабу оборони, я вас зрозумів, — зупинив його Літтл. — Я займуся цим питанням із державним секретарем. Звісно, ми зможемо відправити дивізію та повітряно-десантні війська. Також і морських піхотинців...

— Сер, — Кидд знову почав ретельно добирати слова, — як я вже говорив, наші повітряно-десантні війська зараз проходять процес об’єднання із американською 82-ю повітряно-десантною дивізією. Сили спеціального призначення, звісно, готові до бою від самого початку цього конфлікту. Але загальновійськова дивізія? Ні...

Кидд підвів погляд на стелю і на хвилинку замислився.

— Давайте я спробую на конкретному прикладі пояснити, що ви, — Кидд кивнув у бік Еверіджа, — накоїли своїм постійним і абсолютно не продуманим скороченням витрат... Сподіваюсь, ви зрозумієте, що я маю на увазі, якщо для прикладу наведу механізований міст.

Двоє його співрозмовників кивнули.

— Геніальний винахід. Його вперше застосували під час Другої світової війни, і він не втрачає своєї актуальності й зараз. Цей міст схожий на дитячий конструктор, але для дорослих. Балки скручені між собою болтами, і кожну з цих балок вручну можуть перенести шестеро осіб. Не більше, і точно не менше. Однак фінансисти порахували, що на військових інженерах можна зекономити. Тож тепер у нас є лише п’ять регулярних військових, що могли б нести одну балку, але п’ятьох замало. Кілька балок дехто з них, може, й донесе, але цілий міст вони зібрати не зможуть. Немає приводу для хвилювань — запевняє пресу та парламентаріїв головний фінансист, шостий солдат буде резервістом, і ми його мобілізуємо, коли на те виникне потреба. Але є нюанс. Присутність шостого солдата на папері зовсім не означає його присутності тут і зараз, адже він ще не призваний. І навіть якщо його призвуть, він не встигне вчасно прийти на допомогу, адже його спочатку потрібно оформити, а потім навчити, щоб він не відставав від інших п’яти у своїй команді. Отже, коли нам потрібно буде зібрати механізований міст, щоб переправити людей через річку на поле бою, то наші хлопці фізично не зможуть цього зробити. П’ятеро чоловіків не зможуть перенести величезну кількість балок, розраховану на шістьох.

— То що зможе вдіяти кмітливий полковник інженерних військ? — вів далі Кидд. — Розуміючи, що цей міст є питанням життя і смерті й що його конче потрібно побудувати саме в той момент і саме в тому місці, він починає просити підмоги в інших підрозділів, щоб за їхній рахунок доукомплектувати свої власні й довести кількість людей у кожному з підрозділів до шести. Але тепер у тому підрозділі, звідки він попросив людей, залишиться вже не п’ять, а чотири людини на кожну балку. А уявіть собі, що така ситуація складеться по всій армії, і ви зрозумієте, чому я кажу, що у нас серйозна проблема з некомплектністю військ. Нам потрібно буде в буквальному сенсі роззброїти більшу частину нашої армії, щоб зібрати одну по-справжньому боєздатну бригаду. В результаті ми отримаємо велику кількість недоукомплектованих підрозділів, які згодяться для заміни поранених, але навряд чи будуть здатні на щось більше.

— Вперше про це чую, — сердито огризнувся Еверідж.

— Звісно, ви не чули про це, — відповів Кидд. — Чи ви справді думаєте, що полковник або генерал так просто прийде і скаже вам, що він не здатен зібрати механізований міст? Як ви вважаєте, цей полковник чи генерал думає про своє майбутнє? Це означатиме принизливий кінець його кар’єри за професійну непридатність. Якщо він не погодиться із таким станом справ, який у нього буде вихід? Військовий трибунал? Військові не скаржаться, це йде врозріз із моральними якостями справжнього армійця. Ми імпровізуємо, і робимо це рівно доти, доки не зайдемо у глухий кут. Так ось цей глухий кут — саме те місце, де ми зараз із вами перебуваємо.

— Генерале, то чому ж ви зараз скаржитесь нам? — Із сарказмом запитав Еверідж. — Я не можу не зауважити цього, вислуховуючи ваші нахабні лекції про армію.

— Тому, що хтось повинен вам це сказати. І якщо ви ще досі цього не зрозуміли — мені начхати на кар’єру. Я вже на пенсії.

— Годі! — крикнув прем’єр-міністр, вдаривши долонею по столу. — Є бодай якісь гарні новини?

— Ну, Третя штабна дивізія успішно завершила спільні навчання із французькою бригадою, тож якщо ми продовжимо наполегливу працю в цьому руслі, то зможемо сформувати міжнародну дивізію із двох бригад, підкріплених бригадою артилерії... Дайте мені два тижні, прем’єр-міністре, і я підготую ударну силу, якою ви будете пишатись... Але вам слід негайно узгодити наші дії з лідерами держав-членів НАТО.

— Що вам від них потрібно?

— НАТО має у своєму розпорядженні близько трьох з половиною мільйона чоловіків і жінок, здатних тримати зброю в руках. Це значно перевищує чисельність російської армії. Однак сили НАТО певним чином розрізнені, тож перед активними діями їх слід об’єднати. А для цього потрібне узгодження з лідерами країн-членів НАТО. Без злагодженої співпраці російські виродки нас розчавлять.

— Я займуся цим питанням, — відповів прем’єр-міністр, дивлячись на Вокера, який теж кивнув на знак згоди.

— Вам доведеться, прем’єр-міністре, — відповів Кидд. — Я хочу переконатись, що ви стовідсотково мене розумієте. Війська НАТО складаються із підрозділів з різних країн, які або ніколи не співпрацювали, або робили це вкрай рідко. Вони використовують різну зброю із різним калібром набоїв, їхні системи зв’язку можуть бути несумісними між собою, до того ж вони розмовляють різними мовами. Може статися фатальне непорозуміння, коли ви захочете викликати точний артилерійський удар на місцевість неподалік від себе, адже ворог підібрався впритул і починає розстрілювати ваших людей, а лише одна неправильно перекладена цифра в координатах може обернутись величезною кількістю так званих бісових «дружніх» снарядів, що падатимуть на голову вам і вашим товаришам. Тут не все так просто, як може здатися на перший погляд, і...

— Генерале, — перебив його Еверідж, відчувши можливість виправдатись. — Ми тут слухаємо, як ви нас вичитуєте за скорочення витрат міністерства оборони, але ви ж добре знаєте, що три роки тому на саміті у Кардіффі НАТО погодилося істотно зміцнити свої сили реагування. А тепер ви нас запевняєте, що не зможете виконати вами ж обіцяне.

Кидд опустив очі на Еверіджа й відповів:

— І знову все не так. Ви, міністри оборони, сидите собі за круглим столом, а потім розповідаєте нам, що розробили новітню багатонаціональну систему реагування, так звані сили швидкого, чорт забирай, реагування, напхавши при цьому свої пельки омарами та заливши їх яким-небудь Шато-де-біс-його-знає-що. Хтозна, може це і спрацювало б. Але тільки в тому разі, якби ви не розпочали скорочення тих самих сил, які пообіцяли зміцнювати, і не відібрали бюджет у військових, щоб вони могли тренуватись разом, — тоді в підсумку це дійсно спрацювало б. Що ж, мої вітання. Об’єктивно у нас немає ані сил, ані засобів, хоча ви так переконливо запевняли, що вони є. І ми, однозначно, не підготовлені до такої ситуації. Тож реально на успіх у нас один бісовий шанс із тисячі. І той тільки завдяки Сполученим Штатам, адже лише вони можуть хоч якось зібрати докупи розрізнені сили НАТО... і, звісно, завдяки нашим хоробрим бійцям, які, в цьому я більш ніж впевнений, зможуть зробити навіть неможливе, якщо в них буде відповідний наказ...

Еверідж на мить розгубився від такого сильного тиску з боку начальника штабу оборони.

— Я сказав: досить, — різко спинив Кидда прем’єр-міністр. — Начальнику штабу, я вас зрозумів... Як росіяни зможуть нам відповісти?

— Тут все просто. Вони почнуть нам погрожувати ядерним ударом. У них для цього є кілька оперативно-тактичних ракетних комплексів «Іскандер» із ядерними боєголовками, дислокованих у Калінінграді.

— А хіба у них не обмежені радіус дії та вибухова сила? — запитав Літтл.

— Радіус — так, вибухова сила — ні. Кожна із цих оперативно-тактичних ядерних ракет в рази й рази потужніша за бомби, які зрівняли із землею Хіросіму та Нагасакі. І ви, сидячи тут, у Лондоні, поза зоною досяжності цих «Іскандерів», можете, звісно, ризикнути. — Кидд кинув суворий погляд на обох своїх співрозмовників. — Але якщо ви поляк, німець чи данець і перебуваєте в зоні досяжності ядерного удару, то у вас буде інша точка зору. Крім того, тільки-но почне злітати перша подібна ракета, як одразу ж у відповідь полетять міжконтинентальні балістичні ракети... а це вже серйозні іграшки. І потім... вітаємо в Армагеддоні.

— Але навіть якщо вони нас у цьому переплюнули, то в нас є «Трайдент», чи не так?

— Добре, прем’єр-міністре, — зітхнув Кидд. — Дозвольте почати все спочатку. Ви запитали, що зроблять росіяни, і я повторюю. Вони зроблять те саме, що зробили під кінець своїх нещодавніх навчань. Щоб знищити наших бійців і таким чином зупинити нашу контратаку, вони запустять оперативно-тактичну ядерну ракету з «Іскандера» і назвуть це деескалацією.

— Такі заходи складно назвати деескалацією. Я правильно розумію: запуск ядерної ракети з їхнього боку означатиме початок розгортання повномасштабної ядерної війни? — запитав Літтл.

— Саме в цьому і полягає вся суть, прем’єр-міністре. Це суперечить здоровому глузду... Президент Росії розуміє, що Велика Британія ніколи не піде на ризик повного винищення всього живого на своєму острові, а отже, не запустить «Трайдент» проти Росії у відповідь на використання нею тактичних ядерних ракет, адже такі дії спричинять гарантований масований ядерний удар міжконтинентальними балістичними ракетами.

— То що ж тоді робити? Нам треба просто змиритись і проковтнути це?

— На жаль, якщо врахувати нинішній стан наших збройних сил... Так. Принаймні, це моя особиста думка. Багато фахівців звертали увагу попереднього уряду на те, що армія обороноздатна тільки тоді, коли вона сильна на всіх рівнях: і на звичайному полі бою, і в питаннях ядерної зброї. Як я щойно пояснив, ви не можете послабляти «класичні» війська, сподіваючись на захист одного лише «Трайдента». І навпаки, якщо у нас будуть потужні війська, але не буде «Трайдента», вони нас легко переможуть ядерним ударом, і нам просто нічим буде їм відповісти. Постійне скорочення армії Великої Британії призвело до дисбалансу в рівнях, про які ми щойно говорили. А з огляду на те, що цей президент — безжалісна паскуда, ми потрапили у дуже скрутне становище.

— Виходить, що мільярди, витрачені на «Трайдент», не стали ефективною страховкою, так, генерале?

— В точку, прем’єр-міністре... Якщо вони не підкріплені адекватними коштами, вкладеними у традиційну армію. Якщо всі гроші витратити на «Трайдент», ви або отримаєте гарантовану поразку, або, що більш вірогідно, ініціюєте взаємне гарантоване знищення. Скажіть зараз відверто: ви змогли б віддати наказ капітану одного із глибоководих човнів «Трайдент» запустити ракети, знаючи, що в результаті загинуть мільйони британців? Я не впевнений. Коли б до цього дійшло, можна було б забути про теорію ядерного стримування. Удар у відповідь — і всьому кінець. Це вже перестає бути питанням війни, а перетворюється, швидше, на питання моралі. Чи готові ви відповісти одним апокаліптичним злочином на інший?

— Тобто ви рекомендуєте краще вкладати кошти у традиційну армію?

— Знову в точку, прем’єр-міністре, але, знову ж таки, не забуваючи про «Трайдент». Традиційна армія та «щит» ядерного стримування — це дві сторони однієї медалі. Як я вже наголошував, боєздатними мають бути обидва рівні оборони. Але й це ще не все. Одна справа — мати змогу застосувати зброю, і зовсім інша — мати сміливість її застосувати. Сказати всьому світові, як це зробив ваш попередник, що наша армія діє не заради агресії, а задля забезпечення гуманітарної безпеки, — це не тільки брехня, а ще й провокація, що може мати дуже небезпечні в дідька наслідки. Наші вороги уважно стежать за нами, а також підслуховують нас. Війни починаються лише тоді, коли одна сторона переконана, що інша значно слабша і точно програє. Ось чому ми опинились у тому становищі, в якому опинились.

— То що нам залишається робити?

— Прем’єр-міністре, нам треба все дуже гарно обміркувати, — жорстко відповів Кидд. — Або робити так, як я сказав, або попрощатися не лише з країнами Балтії, а й, як щойно з’ясували, з усією людською цивілізацією. Єдиний можливий варіант, на мою думку, — бліцкриг на Калінінград. Вам потрібно поговорити із президентом Діллон і Генеральним секретарем НАТО, і то якнайшвидше, якщо хочете встигнути виконати цю операцію бодай до нових віників.

Літтл поглянув на Вокера.

— Треве, організуйте будь ласка, і якомога швидше.

Потім він повернувся до Еверіджа:

— А ви звільнені!

— Але ж, Олівере, — обурено промовив Еверідж, — ви також погодилися на цей план скорочення. Ви теж вимагали скорочення витрат, щоб впоратися з дефіцитом. Це ви...

— Годі, — перебив його прем’єр-міністр. — Згоден, я причетний. Але то було тоді, а зараз обставини змінились, і я змінив своє ставлення до цього. Маю на те право. Армія однозначно не довіряє вам, і я теж не можу вам довіряти. Ви вільні. А ваша промова перед відставкою зачекає. У нас із начальником штабу оборони є чимало значно важливіших проблем, які потрібно вирішити негайно.

19:00, субота, 3 червня 2017 року Президентська дача «Барвіха», Одинцовський район, Московська область

Комаров нахилився до відра з холодною водою, щоб трохи хлюпнути на гарячі камені у сосновій бані. Вода на камінні зашипіла й миттю випарувалася, додаючи таким чином жару в повітря. Президент лежав голий, витягнувшись на накритій рушником лавці, обличчям донизу, а Комаров, прикритий одним лише рушником, зав’язаним навколо стегон, узявши в руки запашний березовий віник, почав енергійно лупцювати його, переміщаючись то вгору, то вниз по спині, сідницях та ногах. Це був традиційний засіб для покращення циркуляції крові та зняття напруги і стресу.

— Володимире Володимировичу, а ви в непоганій формі як для шістдесяти трьох років. — Комаров зберігав субординацію навіть у бані. — З огляду на те, що відбувається навколо Росії, вам слід залишатися в гарній формі, щоб провести країну через цю війну. Наступного тижня я організую чергову гру в теніс, а також кілька додаткових спарингів із дзюдо.

Президент зітхнув, підвівся і обгорнув рушник навколо талії. Попри моральне піднесення по всій країні після драматичного потоплення корабля Її Величності «Королева Єлизавета», це був доволі важкий тиждень, не останньою чергою через те, що його виставили посміховиськом на весь світ перед об’єктивами телекамер. Комаров зрадів, що баня з віником допомогли підняти президентові настрій. Він глянув на пісочний годинник біля дверей — час для холодного басейну.

Тридцять хвилин потому президент вже сидів у білому халаті в зоні відпочинку. Його коханка, тридцятип’ятирічна струнка олімпійська чемпіонка з гімнастики, принесла йому склянку легкогазованого кисло-солодкого квасу, виготовленого із житнього хліба й приправленого м’ятою, — улюбленого напою росіян, що чудово допомагає збадьоритися після бані. Якщо закрити очі на події у Прибалтиці, статтю 5, яка вимагала вступу НАТО у війну після потоплення «Королеви Єлизавети» у Балтійському морі, президент чудово проводив вихідні на своїй дачі за сорок п’ять хвилин їзди на захід від Москви. Після обіду він залишив Кремль, зіграв партію в теніс із Комаровим, розслабився в бані й зараз відпочивав перед вечерею в передчутті нічної насолоди з коханкою.

Але спочатку — президентський брифінг через відео-зв’язок, що транслюватиметься із Національного центру управління обороною Російської Федерації, помпезної нещодавно зведеної будівлі у неосталіністському стилі, з якої віддавались всі військові накази. Замість генерал-лейтенанта Філатова, що зазвичай проводив ці брифінги, на екрані з’явилось татарське обличчя генерала Михайла Гареєва, очільника генерального штабу. З правого боку на екрані відображалися віконця з суворими обличчями інших членів цього Військового кабінету: перший помічник президента Російської Федерації, міністр оборони, міністр закордонних справ і керівник ФСБ. Зображення кожного з них транслювалося з їхніх кабінетів по всій Москві.

— Де той генерал, що схожий на італійського перукаря? — запитав президент.

— Він тут, Володимире Володимировичу, — відповів Гареєв. — Та я спершу хотів би сказати вступне слово, а потім підключити генерала та його колег для проведення більш докладного брифінгу.

Комаров був занепокоєний. Йому доповіли, що у Прибалтиці не все складається належним чином. І минулий президентський брифінг у Кремлі пройшов не так оптимістично, як попередні, адже на ньому обговорювалось чимало нагальних проблем. А тепер, оскільки сьогоднішній брифінг проводитиме Гареєв, слід чекати поганих новин. По-перше, лише він мав можливість говорити безпосередньо із президентом; по-друге, Воєнний кабінет хотів спершу дочекатись, поки президент буде готовий їх слухати на своїй дачі. Це означає, що йому особисто ці новини генералітет повідомити не наважився. А через відеозв’язок президент мав не надто загрозливий вигляд.

Щойно Гареєв заговорив, як Комарову стало зрозуміло з поведінки міністрів і старших радників, що позиції президента похитнулися порівняно з минулим тижнем.

— Загальна картина все ще на нашу користь, — почав Гареєв. — Західні держави розуміють, що будь-який напад на нас закінчиться ядерним контрударом. Хочу ще раз запевнити, що ваш наказ, Володимире Володимировичу, тримати субмарини із ядерною зброєю в повній бойовій готовності виконується, запуск ядерних ракет за необхідності відбудеться за скороченою процедурою. До речі, п’ять із них перебувають у морі. Разом вони мають на борту 80 ядерних ракет. Кожна ракета — це шістнадцять боєголовок. Кожна з наших боєголовок здатна знищити велике місто. Також у нас є стратегічні ракети. Триста п’ять міжконтинентальних ракет наземного базування, які несуть тисячу сто шістдесят шість боєголовок. І, нарешті, ми маємо невеликі ракети, зокрема «Іскандер», покликані знищувати конкретні військові цілі, хоча вони також спроможні стерти з лиця землі невеличке місто. Вони теж перебувають у готовності до запуску за скороченою процедурою. Ось чому ми переконані, що ситуація складається на нашу користь. Однак... — Він зробив паузу, щоб зібратися з духом, і перейшов, як зрозумів Комаров, до поганих новин. — Ситуація у прибалтійських країнах змінилась і дає дедалі більше приводів для занепокоєння.

Далі позбавленим емоцій голосом, як заведено в армії, Гареєв почав докладати, що Прибалтику охопило полум’я повстань і що Росія недооцінила гнів та рівень підготовки до бойових дій цих трьох держав, які знали, що рано чи пізно їм доведеться захищати свої території від російського вторгнення.

Потім він нагадав про подію, що підняла дух повстанців іще більше, ніж сам факт жорстокої окупації: провал президентського візиту до Лігатне, де він потрапив в об’єктиви телекамер на фоні падіння збитих повстанцями російських гелікоптерів. Це була добре спланована атака із протиповітряної засідки.

— Ми змушені визнати, Володимире Володимировичу, — вів далі Гареєв, — що після подій у Лігатне наша пропаганда, що стверджує про встановлення повного контролю над країнами Прибалтики, є непереконливою. Проти нас почало виступати навіть російськомовне населення. Багато з них приєднуються до лав повстанців і йдуть у ліси. Тож не дивно, що наші противники у ЗМІ можуть розповідати більш переконливі історії. Нам потрібна двоєдина стратегія у балтійських країнах. Паралельно із забезпеченням найсуворіших заходів безпеки ми маємо також розвивати економіку та соціальну сферу, щоб таким чином переконати прибалтів, що їм буде краще жити у складі Російської Федерації. Я вірю...

Президент підняв руку, спиняючи Гареєва. Це він мав бути головною персоною на цьому брифінгу, тож не збирався поступатися цією позицією своєму генералу.

— Михайле Миколайовичу, перш ніж ви продовжите, скажіть, у вас є якась інформація про людей, відповідальних за напад на мене та моїх військових, що трапився минулого тижня?

— Володимире Володимировичу, — відповів Гареєв, намагаючись повернутись до ролі суворого й абсолютно вірного прихильника президента. — Ми майже стовідсотково впевнені, що відповідальність за цей напад лежить на Латвійських силах спеціальних операцій, а допомагає їм, як ви добре знаєте, невеличкий британський військовий підрозділ. Наші люди у Великій Британії працюють над встановленням імен, однак їм стає дедалі важче діяти у цій країні. Численні радіоперехоплення свідчать, що ці терористи переховуються в лісах. Та, на жаль, на зв’язок вони виходять на дуже короткий час і відразу ж після зв’язку переміщаються в інше місце. Цей бісовий ліс просто гігантський, і там є де сховатись.

Комаров звернув увагу, що президент почервонів і поклав руки на стіл. Те, як саме він їх поклав, означало, що президент розлючений і ледве стримується, щоб не накричати на свого генерала, який намагається знайти виправдання своїй неспроможності спіймати нападників.

— Я хочу, щоб їх схопили. Михайле Миколайовичу, ви мене зрозуміли? — у голосі президента звучав гнів. — Я не дозволю британцям зробити з мене клоуна, а тим паче британським силам спеціальних операцій. Вам ясно?

— Ми вважаємо, що напад був здійснений не британськими силами спеціальних операцій, — спокійним тоном вів далі Гареєв. — У нас є інформація про команду із п’ятьох піхотинців на чолі з капітаном. Це британські інструктори, що прибули до Латвії для допомоги у боротьбі за її звільнення. І наразі нам достеменно відомо, що вони пішли в ліси разом із Латвійськими силами спеціальних операцій.

Було б ще нічого, якби винуватцями приниження президента виявилися елітні британські сили спеціальних операцій; принаймні, це могло бути бодай якимось виправданням. Та оскільки виявляється, що цей напад вчинили звичайні піхотинці, то знайти переконливі пояснення буде дуже непросто. Комаров також зауважив, що інші учасники конференції не проявляють жодних емоцій, очевидно, завмерли в очікуванні наступної хвилі гніву від президента.

— Якщо це не спецпризначенці, то їх буде легко спіймати. Доставте мені цього капітана, бажано живим.

Комаров побачив, що президент заспокоївся.

— Михайле Миколайовичу, я дуже здивований. Ви насмілилися, дивлячись мені в очі, сказати, що звичайні піхотинці безкарно напали на президента, і вже цілий тиждень минув, а ви все ніяк їх не спіймаєте.

Генерал Гареєв, мабуть, зрозумів, що трохи перегнув палицю, тому його тон став тепер навіть заспокійливим.

— Володимире Володимировичу, я з вами повністю погоджуюсь. Ця подія не залишиться без уваги. Я передам справу Вронському — майору спецназу. Він добре знає ці місця, і в нього там є гарно налагоджені зв’язки. Британський капітан буде його ціллю номер один.

Президент кивнув. Отже, він остаточно заспокоївся. Гареєв продовжив доповідати про Прибалтику. Придушення наростаючого повстанського опору потребує дедалі більшого залучення військових ресурсів. Оскільки, за попередніми оцінками, в ліси пішли десятки тисяч чоловіків і жінок, щоб приєднатися до партизанського руху (наслідуючи приклад боротьби «лісових братів» у 50-і роки) та дати бій окупантам, російським генералам довелось перемістити військових з інших областей для підкріплення своїх позицій у Прибалтиці. Довелось оголити військові сили в Україні, на Південному Кавказі та у Криму, хоча й цього виявилось недостатньо. Гареєв був добре поінформований.

— Щоб придушити цей заколот, нам потрібно підключити всіх військових, які перебувають неподалік від Прибалтики. І негайно. Ці повстанці добре знаються на партизанських методах ведення війни, тож, щоб вирішити це питання, діяти слід швидко, інакше ми ризикуємо втратити всі три прибалтійські країни. Будь-який новий успіх повстанців дає їм дедалі більше надії на перемогу, а отже, до їхніх лав приєднується все більша й більша кількість новобранців. — Гареєв глянув на зображення президента на телеекрані. — І я переконаний, що вам, Володимире Володимировичу, це ні до чого.

Комаров дуже добре зрозумів слова генерала про актуальні загрози: або президент переможе повстанців, або його лідерський авторитет серйозно похитнеться. Коли вже президент втягнув Росію у війну, щоб захопити колишні радянські республіки, то мусить довести справу до кінця. У разі невдачі люди, що підтримали його, сподіваючись на відновлення колишньої національної могутності, відвернуться від глави держави і не пробачать йому злочин втрати своєї надії.

— То що ви пропонуєте, Михайле Миколайовичу? — запитав президент у Гареєва.

— Мені потрібні військові з Калінінграда, — прямо відповів генерал. — На двох стільцях нам всидіти не вдасться. Або надійний Калінінград, або втрата Прибалтики. Як я вас раніше інформував, ми перекинули частину наших сил з України, та цього замало. А ще більше людей відправити з України ми не можемо, адже тоді українці почнуть нас відтісняти. Якщо ми зробимо хоч один крок назад у цій країні — нам вже ніколи не повернути своїх позицій. Проте найбільша загроза надходить саме з Прибалтики, а це означає, що основні сили необхідно перекинути туди. Калінінград загалом у безпеці, всі сили я звідти не заберу, там залишиться достатня кількість гарнізонів. Місцеве населення — переважно росіяни, вони вірні Батьківщині, тож за цей регіон ми можемо не хвилюватись.

— Які новини щодо НАТО? — Традиційне питання, яке президент задає на кожному брифінгу.

— Без змін. Загрози від НАТО? У них жодних шансів. По-перше, вони досі становлять собою розрізнені сили, а поки це так — Альянс не зможе завдати нам серйозного удару. По-друге, якби навіть він і мав необхідні сили, то не наважився б нанести удар по російській території.

— Євгене Сергійовичу, щоб підкріпити слова генерала Гареєва, хочу вас запитати: НАТО знає, що за будь-яку спробу атаки, спрямованої на нашу територію, вони отримають у відповідь ядерний удар? — звернувся президент до міністра закордонних справ.

— Звісно, вони це знають. Ми повідомили відповідними дипломатичними каналами, що ви не будете вагатися, приймаючи рішення про використання цього виду зброї в разі атаки НАТО на Прибалтику чи іншу територію Росії, — спокійно, як годиться професійному дипломату, відповів міністр закордонних справ.

Поряд із ним на екрані були помічник президента, а також керівник ФСБ — вони обидва кивнули головою на знак згоди.

— Хочу ще додати, — продовжив міністр закордонних справ, — просто щоб ви, Володимире Володимировичу, розуміли: ми донесли всьому світу, що Прибалтика — це знову територія Росії.

— Добре, Михайле Миколайовичу. Ви можете ризикнути і забрати сили з Калінінграда... Але я хочу, щоб до кінця цього місяця з повстанням у Прибалтиці було покінчено. Ви мене зрозуміли?

— Зрозумів, — відповів Гареєв.

— І щоб цього британського капітана доставили до мене в Москву.

Комаров клацнув кнопку на пульті — телевізор вимкнувся. Президент мовчки відкинувся в кріслі й замислився. Тепер Комаров бачив перед собою людину, яка зовсім недавно думала, що контролювала все, однак тепер вона своїми діями запустила надто складні процеси, щоб їх можна було втримати під своїм контролем. Інформаційна війна йшла не зовсім за планом. Два потоплених судна НАТО біля Риги та американські льотчики, збиті над Лієлварде, були подані як прикра помилка. А ось потоплення «Екернфьорде» так розлютило Німеччину, що вона вперше за багато років відступила від послідовного пацифізму. Ця країна не тільки згадала, що вона теж на щось здатна, а й почала агітувати за активізацію заходів щодо реалізації гарантій колективної безпеки. Несподіваним для Росії наслідком стало підписання країнами-членами НАТО статті 5. Щоправда, сам по собі цей факт нічого не значить. Жоден європеєць, за винятком британців, більше не мав ілюзій щодо своєї участі у світовій політиці в ролі серйозних гравців. Європейці втрачали контроль над ситуацією швидше, ніж повія скидала білизну, а це не надто схоже на підготовку до якихось серйозних наступальних дій. Та поразка президента біля Лігатне багато змінила, а отже, президент мав адаптувати свої плани до нових обставин.

Коли Велика Британія підписала статтю 5, корабель Її Величності «Королева Єлизавета» автоматично став законною ціллю. Однак на борту цього флагманського судна були журналісти та телеоператори з різних країн, і більшість із них загинули внаслідок атаки. Медійники пливли і на сусідніх кораблях. Тож неочікуваний торпедний удар по авіаносцю у спокійний безхмарний день потрапив в об’єктиви телекамер і розлетівся по всьому світу. Оператори зафіксували і численних потопаючих, і їхні передсмертні крики. Жителі західних країн з жахом уявляли собі власних синів і доньок, які могли б опинитися на місці жертв.

З цього моменту кожен корабель НАТО і кожна військова база по всьому світу перебували у повній бойовій готовності, вважаючи удар з боку Росії ймовірним. В газетах і телепередачах велись нескінченні дебати щодо законності цього нападу. Люди, які раніше взагалі нічого не чули про НАТО, не кажучи вже про статтю 5, тепер уважно вслухались у випуски новин і різноманітні телешоу, де експерти обговорювали важливість підписання цієї статті. І все це через те, що президент надто образився за поразку біля Лігатне й наказав помститися британцям, потопивши їхній флагманський авіаносець.

Холоднокровний, прагматичний політик на його місці не звертав би уваги на це судно, хай би воно собі плавало. І нехай собі британці граються у військові ігри істотно скороченою та недофінансованою армією. Західне занепокоєння поступово стихло б, і ніхто більше не заважав би Росії придушувати бунт прибалтійських народів. А тепер посаду прем’єр-міністра Великої Британії обійняв новий політик, який, на відміну від свого попередника, серйозно налаштований помститись. Палата громад проголосувала за імплементацію статті 5, щоб вступити в бій за Прибалтику. Та якби не інцидент із «Королевою Єлизаветою», цю статтю ніколи б не прийняли.

Тепер тільки лінивий британець не говорив про повернення до часів бліцкригу 1940 року. Та ще більший подив викликала реакція колишніх німецьких пацифістів. Реакція Бундестагу та Конституційного суду була дуже войовничою, і, звісно, стаття 5 теж була ратифікована. Також скидалося на те, що Америка разом із її новим президентом переорієнтується із Азіатсько-Тихоокеанської сфери впливу назад, до радикальних рішень з питань європейської оборони. Президент Сполучених Штатів провела належну церемонію із повернення тіл загиблих американців та ув’язнених на авіабазі у Лієлварде. Таким чином вона з певними нотками провини віддала їм шану і провела межу невороття. У Москві та Санкт-Петербурзі серед інтелігенції, яка ще не так давно була доволі лояльною до президента, почали ходити чутки, хоч наразі дуже-дуже притищені, що все це відбувається через втрату президентом самоконтролю після того, як він став посміховиськом перед телекамерами.

А тепер президент віддає наказ генералу Гареєву доручити майору Вронському — головному російському оперативнику в Латвії, відповідальному за полювання на «лісових братів», зайнятись пошуком якогось британського капітана піхоти. Це була пересічна людина, яку важко назвати навіть пішаком у цій смертельній грі в геополітичні шахи, в яку було втягнуто всю Європу. Тепер для Комарова ще більше ставало очевидним, що чутки в колах інтелігенції небезпідставні. Він розумів, що президент і справді все більше втрачає відчуття ситуації, а разом із ним і свій вплив. Помічнику президента це було прикро усвідомлювати, адже це означало, що він і сам опиниться у скрутному становищі, якщо його шеф і далі прийматиме невірні рішення.

До кімнати увійшла коханка президента.

— Дорогенький, — промуркотіла вона, погладивши рукою рідке волосся на голові президента, — давай-но по бокальчику шампанського. Вечеря вже майже готова...

Комаров швиденько підвівся і вийшов із кімнати. Той факт, що члени Воєнного кабінету не попередили його про неприємні новини, про які президенту мав доповісти генерал Гареєв, означає, що всі вони перед брифінгом обговорювали це поміж собою, але його, Комарова, більше не долучали до цих обговорень. Здається, лід зрушив. Настав час створювати нові коаліції.

13:45, понеділок, 5 червня 2017 року Білий дім, Вашингтон

До кімнати увійшов Піт К’яріні, секретар президента, й сів у м’яке крісло біля столу полковника Смітсона.

— Здоров, Ведмедю, — привітався він із Смітсоном, помічником генерала Ейба Мак-Вайта, радника президента США з питань національної безпеки. — У британській зовнішній політиці відбулись кардинальні зміни. Президент щойно спілкувалась із Олівером Літтлом, новим прем’єр-міністром. Це серйозний чоловік, на відміну від свого невдахи-попередника. І його команда рішуче налаштована на війну. Що б ви там не говорили про британців та їхній дурнуватий акцент, як у телесеріалі «Аббатство Даунтон», але вони готові діяти, хоча їм і знадобився час для прийняття цього відповідального рішення. І якщо вони вже вирішили грати, то не відступлять.

Ведмідь відкинувся назад у своєму кріслі.

— Отже, зробили висновки після потоплення «Королеви Єлизавети»?

— Однозначно, Ведмедю. Президента добряче зачепили потоплення цього авіаносця, а раніше — кількість загиблих серед військовослужбовців ВПС США в результаті нападу на авіабазу Лієлварде. Пані президент не пробачить Росії вбитих і поранених американських військових, яких із цинізмом відправив на батьківщину російський президент. Не має значення, повернув він тіла чи ні, він однаково залишається недолюдком. Та й сам факт цинічної участі Росії у чотиристоронніх переговорах щодо України, як це тепер називають журналісти, і демонстрація себе як відомого бренду «спецназ», розлютили президента Сполучених Штатів ще більше.

— Росіяни порушують правила своєї ж гри. Навіть якби президент Діллон і хотіла уникнути відкритого конфлікту, то на неї, поза сумнівом, натиснули б і змусили піти на конфронтацію. Також не варто забувати, що на борту авіаносця були представники CNN, FoxNews та інших ЗМІ... Дехто із них зник безвісти, ймовірно, потонув разом з іншими жертвами атаки. Якщо вбивство наших людей у Лієлварде — дурний вчинок, то вбивство журналістів це взагалі блюзнірство. Преса вимагає підтвердження особливих стосунків між США і Великою Британією. Нещодавня трагедія та прихильність президента Сполучених Штатів до прем’єр-міністра Великої Британії однозначно потребують від нас більш тісної співпраці з британцями. Англійці готові надати все, що у них є, для спільної протидії росіянам. Новий начальник штабу оборони Великої Британії вимагає атакувати Калінінград, щоб поставити росіян на місце і згодом запропонувати обмін на країни Балтії. І прем’єр-міністр Великої Британії повністю погоджується із пропозицією начальника штабу. Президент хоче обговорити це питання під час зустрічі в агентстві національної безпеки о чотирнадцятій тридцять.

— Дякую за короткий екскурс у справу, Піте, — басовито відповів Ведмідь. — Я передам твої слова босу, тож вважай, що він тепер теж у курсі. Але не очікуй від нього якихось миттєвих дій. Мій бос — найагресивніший генерал із усіх, з ким я коли-небудь працював, проте він буде діяти тільки тоді, коли знатиме напевне, що план спрацює. І це питання якраз потребує серйозного осмислення та ретельного планування. Але ми зможемо щось доповісти вже на нараді, яка невдовзі відбудеться.

К’яріні мовчки залишив офіс, а Ведмідь почав швиденько набирати текст на своєму комп’ютері.

Через сорок хвилин президент Ліни Тернер Діллон увійшла до оперативної кімнати, одягнена, як завжди, елегантно та стримано — жодної зайвої деталі. Щойно вартовий зачинив за нею двері, як приміщення заполонила нестримна життєва енергія цієї жінки, якою вона наповнюється під час щоденних занять гімнастикою та пілатесом.

Коли президент увійшла до кімнати, всі чоловіки підвелись, а разом з ними й Ведмідь, який майже фізично відчував силу, що йшла від Діллон. Що гострішою ставала криза, то впевненіше поводилася президент.

«Я добре знаю, яким самотнім себе почуваєш, коли командуєш на війні, — подумав Ведмідь. — Але, чорт забирай, вона дедалі краще справляється. Як там кажуть? У кожного часу є свої герої? Цього разу це точно „своя героїня“... І яка героїня!»

Поряд із президентом сидів Мак-Вайт, колишній генерал сил спеціального призначення, високий і стрункий, схожий на ковбоя, який волів би скакати на вірному коні десь через Дикий Захід, але вимушений був сидіти у вашингтонських кабінетах, працюючи разом із президентом над порядком денним. Розмова почнеться з аналізу нових даних, отриманих від розвідки, а потім перейде до розгляду стратегії подальших дій.

Мак-Вайт наказав асистенту продемонструвати кілька слайдів Power Point: свіжі дані про позиції військово-морського флоту Росії у Балтійському морі; дислокація російських підрозділів у Латвії, Естонії та Литві загальною чисельністю понад 200 000 осіб, яка постійно зростає; приблизна оцінка сил «лісових братів» — спочатку кілька тисяч, а тепер є інформація, що ця цифра наближається до показників 1950-х, тобто 50 000 людей зі зброєю в руках, в тому числі чимало російськомовного населення, що залишилось вірним балтійським державам. Ці люди цінують свободу і дуже обурені агресією Росії. Далі були слайди з аналізом сил Росії в Україні та Калінінграді. Питання Близького Сходу вирішили перенести на іншу планову зустріч.

Брифінг добіг кінця, Мак-Вайт нахилився вперед, поклав лікті на стіл і, насупившись, замислився.

— Мем, щодо країн Балтії: здається, росіяни відкусили значно більший шматок, ніж здатні перетравити. Прибалти рішуче налаштовані з Божою поміччю дати росіянам бій і не мають наміру відступати від своєї мети. Тисячі, а може, навіть і десятки тисяч людей пішли в ліси, щоб продовжити боротьбу проти росіян, яким дедалі важче вдається зберігати контроль над країнами Балтії. Інформація про ослаблення гарнізонів у Калінінграді дуже цікава. Калінінград — це російський анклав, розташований між Польщею та Литвою. Так, в Калінінграді росіяни розмістили ядерні ракети «Іскандер», і вони в повній бойовій готовності. Але ми отримали інформацію, що з Калінінграда до Литви рухаються великі колони автомобілів, і це говорить про те, що там відбувається щось серйозне. Єдиний висновок, який ми можемо зробити, — у росіян проблеми у балтійських країнах, і їм потрібне термінове підкріплення, щоб придушити опір і втримати контроль над окупованими територіями. Якби я був російським військовим командиром, я б теж почав стягувати свої сили до місця виникнення найбільшої загрози, розуміючи при цьому, що ризики є й у інших місцях.

— Як ми можемо підтримати повстанців? — запитала Діллон.

— Все просто, мем — це зброя, спорядження, тренування. Ми плануємо відправити туди підрозділи зв’язку сил спеціальних операцій з Європи й координувати наші спільні дії. З вашого дозволу, звісно.

— Мені подобається ця пропозиція, — стримано відповіла Діллон. — А тепер мене цікавить ваша думка щодо пропозиції британців атакувати Калінінград.

Головною рисою військового ветерана з величезним бойовим досвідом була обережність, тож Мак-Вайт розумів, що війна часто непередбачувана, трапляються ситуації, які складно прогнозувати і неможливо контролювати.

— Це дуже цікава пропозиція, мем. Я так розумію, ідея виникла у Верховного головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі та його заступника, напористого британця, як його там... Здається, він морський піхотинець, — схвально додав Мак-Вайт. — Я так розумію, суть стратегії полягає в тому, що ми захоплюємо Калінінград, а потім пропонуємо росіянам віддати його за умови звільнення прибалтійських країн від їхньої окупації?

Діллон ствердно кивнула головою.

— Так.

— О’кей, тоді я попрошу решту присутніх ознайомитись із деталями плану. Нам потрібно об’єднати міжнародні сили й узгодити політичні питання із державами-членами НАТО, щоб мати хоч якісь шанси на успіх... І нам непросто буде вмовити НАТО на таку безпрецедентно серйозну операцію. Та якщо здійснити це вдасться, то можна не сумніватись, що ми зламаємо плани росіян. Такого вони від нас точно не очікують. Однак залишається кілька дуже важливих чинників, і їх нам обов’язково слід врахувати. По-перше, намагатися вибити Росію із країн Балтії — означає нанести удар там, де їхня оборона найпотужніша. Тож цілком очевидно, що нам слід вдарити з іншого боку. І якщо вони переміщають гарнізони з Калінінграда, то ми можемо цим скористатись. Друге питання, і воно із зрозумілих причин непокоїть мене найбільше, полягає в тому, що російський президент відкрито заявив: будь-яка атака на країни Балтії чи іншу територію Росії може закінчитись ядерним ударом у відповідь. Він пообіцяв це зробити без жодних вагань. І я йому вірю. Ядерно-ракетна батарея «Іскандерів» у Калінінграді може вдарити по Берліну, Копенгагену чи Варшаві. Вони, власне, для цього були створені й саме тому дислоковані у Калінінграді.

Мак-Вайт зробив паузу.

— Це означає, що ми повинні діяти мудро. Я сподіваюсь, Агентство національної безпеки запропонує щось дуже хитре на так званому кіберфронті, якщо досі цього не зробило. Кібератака має стосуватися не тільки ядерної зброї, а й усього командування та систем управління загалом. Більше того, такі кіберзаходи мусять бути надійними і спрацювати напевне. Важко навіть уявити можливі наслідки прорахунків у питаннях ядерного контрудару.

— Ви працюйте з Агентством національної безпеки, а я займуся вирішенням політичних питань, — відповіла Діллон. — Залишаються ще питання збройних сил. Які підрозділи можемо надати ми, а які зможуть надати наші союзники?

— Мем, йдеться про один із найбільш мілітаризованих регіонів Європи.

У Мак-Вайта було трохи часу, щоб обдумати це питання перед зустріччю. Ведмідь передав йому деяку інформацію, отриману від розвідників із Пентагону, і генерал встиг із нею побіжно ознайомитись.

— З огляду на той факт, що Росія виводить певну частину військового гарнізону з Калінінграда, ймовірно, там перебувають приблизно чотирнадцять тисяч солдатів, розподілених по трьох бригадах. Також росіяни дислокували в Калінінграді артилерію, ракети та гелікоптери. Що ж до військової техніки, то в регіоні налічуєтеся понад вісімсот основних бойових танків, дві тисячі бронетранспортерів та інших видів бронетехніки, понад три сотні систем артилерійського та ракетного вогню. Це дуже велика концентрація військових сил на доволі маленькій території. Тож наш план спрацює тільки у тому разі, якщо росіяни суттєво зменшать свою військову присутність у Калінінграді на користь зміцнення своїх прибалтійських гарнізонів.

Діллон мовчки вислухала характеристику російських війську «калінінградській фортеці».

Мак-Вайт продовжив.

— Нам потрібна чисельна перевага щонайменше три до одного. Якщо Росія і справді перемістить значну частину гарнізону до прибалтійських країн, то наш штурмовий підрозділ має налічувати близько п’ятдесяти тисяч осіб, тобто не менш як один військовий корпус. Також нам потрібна чимала кількість серйозного протитанкового озброєння.

— Де ми все це візьмемо?— поцікавилася Діллон.

— Мем, виконуючи ваш наказ від вісімнадцятого травня про скорочення терміну підготовки до розгортання, 18-й повітряно-десантний корпус США вже готовий до бою. Дві повітряно-десантні дивізії, 82-а та 101-а, готові виступати. Глобальні сили реагування і 82-ї дивізії наразі розміщені у Великій Британії, куди ми їх відвели після скасування запланованої висадки у Латвії. Також ми готуємо до відправлення у Європу дві бронетанкові бригади зі складу 4-ї піхотної дивізії. Найближчими днями вони прибудуть у Бремергафен. Там вони об’єднаються із двома іншими нашими бригадами, які наразі вже перебувають у Німеччині. Таким чином, ми отримаємо потужну об’єднану танкову ударну силу. Більше того, на завдання вирушив наш 2-й експедиційний підрозділ морської піхоти, який дислокувався на військовій базі у Кемп-Лежені, що у Північній Кароліні, і тепер він прямує до Європи через Атлантику. Після висадки на берег із десантних кораблів підрозділ об’єднається із 18-м повітряно-десантним корпусом, і тоді ця група стане дуже серйозною ударною силою. Щодо військово-морських сил: у нашому розпорядженні буде 6-й флот, який на максимальній швидкості рухається із Середземного моря, до нього приєднаються й інші кораблі з Норфолка та Віргінії. Що ж до військово-повітряних сил, то всі літаки, які нам будуть потрібні, вже в Європі. З урахуванням підкріплення від союзників ми матимемо достатньо сил, щоб зламати Росію.

Президент підняла руку, і Мак-Вайт замовк.

— Стоп, стоп, генерале... Аж надто багато інформації за один раз. Якщо можна, поясніть поетапно, пункт за пунктом.

Мак-Вайт посміхнувся.

— Вибачте, мем. Мабуть, я трохи захопився. Добре. Ведмедю, — Мак-Вайт кинув погляд у бік помічника, що сидів у кінці оперативної кімнати на простенькому офісному стільці, — пройдись, будь ласка, із президентом по тих слайдах, які ти підготував перед цією зустріччю.

Ведмідь провів презентацію, демонструючи слайд за слайдом, зупиняючись на найменших деталях. Діллон уважно слухала і по ходу презентації робила у своєму блокноті якісь нотатки. Дивлячись на Мак-Вайта, вона ставила уточнюючі запитання, а потім одразу ж переводила погляд знову на слайди.

— Дякую, полковнику... Чудовий брифінг. А тепер давайте ще раз перевіримо, чи я правильно зрозуміла щодо кількості підрозділів, задіяних у майбутній операції. — Вона взяла в руки блокнот і пройшлась по списку. — Близько сорока тисяч осіб, це 82-а та 101-а дивізії. Також 4-а піхотна дивізія, що складається із двох бригад, плюс дві німецькі бригади — разом це близько тридцяти тисяч. Потім ви згадали експедиційний підрозділ морських піхотинців, уточнили, що їх буде дивізія, а також планується підтримка з повітря та група логістики, разом це близько двадцяти тисяч осіб, — Діллон зробила паузу, щоб скласти цифри. — Разом я нарахувала дев’яносто тисяч.

Ведмідь вже знав про неймовірну уважність президента Діллон до деталей, а тепер він був ще й вражений її віртуозним підрахунком. Ймовірно, давалася взнаки її робота в минулому на посаді головного виконавчого директора в бізнес-середовищі, де найважливішими чинниками є фінансові результати корпорації.

Діллон звернулася до Мак-Вайта:

— Ви сказали, що для успіху нашої операції чисельна перевага має становити три до одного, і в нас є необхідна кількість споряджених та екіпірованих військових. Але я так розумію, що головна проблема — не зібрати військові сили, а успішно виконати операцію за допомогою цих сил.

Мак-Вайт кивнув головою.

— Доставити людей до місця висадки не становитиме жодних проблем. Але що ж до самої операції, то нам доведеться перехитрити росіян у їхній власній грі. Цифри, що ви їх бачили, — це сили, які ми без проблем можемо зібрати. А враховуючи війська, які можуть надати наші союзники, це буде дуже потужна ударна сила, з якого боку не глянь. Однак ключем до успіху і, власне, єдиним шляхом до перемоги над росіянами стане хитрість. Ми мусимо їх перехитрити. Нам слід нейтралізувати їхню обороноздатність особливими методами. І зробити це мають сили спеціальних операцій. Мем, якщо ви не проти, я хотів би це обговорити з вами окремо.

Ведмідь добре знав, що Мак-Вайт як екс-командувач силами спеціальних операцій завжди вів себе дуже обережно, коли доходило до обговорення завдань цього спеціального підрозділу. Одного разу він розповів Ведмедю, в чому причина такої його сторожкої поведінки. Мак-Вайт не боявся, що інформація потрапить до рук ворога. Та він всерйоз непокоївся, що вона може потрапити до політичних мемуарів, а отже, розкриті публічно таємні методи сил спеціальних операцій втратять дієвість і відтак Сполучені Штати більше не зможуть їх застосовувати.

— Також нам потрібно все узгодити з НАТО, — продовжував Мак-Вайт. — Звісно, основною ударною силою буде Америка, та з багатьох суто політичних причин ми маємо інтернаціоналізувати цю атаку. Мем, давайте спробуємо уявити, що росіяни вирішать застосувати ядерну зброю. Швидше за все, спочатку вони спробують скористатися тактичною ядерною зброєю, щоб знищити нашу ударну групу і таким чином захистити себе. Цей імовірний ядерний удар росіяни нанесуть десь в Європі, й у нас через це будуть серйозні проблеми. Згодом вони, вірогідно, перейдуть до використання міжконтинентальних балістичних ракет, на які ми вимушені будемо відповісти, а отже, відбудеться масштабний обмін ядерними ударами, що призведе до масового знищення американських міст...

Далі можна було нічого не говорити. Зрозуміло, що наслідки обміну ядерними ударами надто жахливі.

Діллон мовчки кивнула, відкинулась у кріслі, що стояло на чільному місці за столом, і взяла невеличку паузу, щоб все обдумати і ще раз переглянути свої нотатки.

Всі присутні сиділи мовчки.

Потім президент звернулася до Мак-Вайта, пильно дивлячись йому у вічі:

— Ейбе, ми мусимо це зробити, і це в наших силах. Безпека Європи — це безпека Америки. Ми занадто сильно ризикували, вважаючи, що глобалізація зробить світ безпечнішим. Глобалізований світ стає тіснішим... і заганяє нас у глухий кут. Зараз настав час діяти, і ми мусимо зробити все необхідне. Дозвольте мені говорити відверто, — її голос став суворішим. — Якщо росіяни застосують ядерну зброю, навіть якщо це будуть лише тактичні ракети, я ні на мить не вагатимусь, чи варто застосувати міжконтинентальні балістичні ядерні ракети у відповідь. Переконайтеся, що ці мої слова прозвучали досить голосно, що дипломати їх добре розчули. Щодо росіян у цьому питанні... ні ми, ні решта світу не маємо права на помилку.

Діллон зробила паузу, щоб дати змогу присутнім чітко усвідомити сказане. Потім знову заговорила своїм звичайним голосом:

— Народи країн Балтії — це наші союзники, вони цінують свободу, а їхні держави — демократію, тож ми зобов’язані звільнити їх від російської окупації. Але, як ви, Ейбе, зауважили, ми не робитимемо необдуманих кроків. Тож тепер, Піте, — президент поглянула на К’яріні, — оголосіть засідання кабінету міністрів, нам багато чого потрібно обговорити, а потім почнемо узгодження питань з нашими міжнародними партнерами. Почнемо з Лондона, я хочу, щоб там знали: Америка у грі.

15:00, вівторок, 6 червня 2017 року Штаб-квартира НАТО, Брюссель, Бельгія

У конференц-залі штаб-квартири НАТО в Брюсселі Мак-Кінлі зайняв місце поряд із Верховним головнокомандувачем. Сьогодні тут все наповнилось сумом і ніби завмерло: не було чути розмов дипломатів, штабних офіцерів чи стенографістів, які зазвичай метушаться перед початком зустрічі Північноатлантичної ради. У приміщення ввійшов і зайняв своє місце за великим круглим столом Радек Костілек, Генеральний секретар НАТО. Усі двадцять вісім послів держав-членів НАТО сиділи за цим самим столом в алфавітному порядку, відповідно до табличок, на яких були вказані їхні імена; поряд стояли національні прапорці. Невдача НАТО у перешкоджанні російському вторгненню в балтійські країни, тяжкі втрати, яких зазнав підрозділ ВПС США на авіабазі в Лієлварде, потоплення двох мінних тральщиків біля Риги і найгірше з усього — торпедна атака авіаносця «Королева Єлизавета» — все це добряче сколихнуло Альянс.

Це був катастрофічний провал Північноатлантичного альянсу. Безпрецедентний провал, найбільший за всю історію НАТО. Військові, політичні та соціально-економічні наслідки змусили активізуватись усіх його членів, навіть країни, які вкрай негативно ставились до відкритого військового протистояння. Баланс сил у Європі знову порушився. І цього разу, на відміну від кінця холодної війни, саме демократичний Захід опинився в ситуації, дуже близькій до поразки.

Перед зустріччю Костілек зізнався Говарду та Мак-Кінлі, що серйозно побоюється, чи не опиниться Альянс на межі краху. І чи переживе він кризу? Все залежатиме від того, як члени НАТО відреагують на цей виклик із боку Росії. Тож йому треба від самого початку задати правильний тон зустрічі, інакше скептики візьмуть все під свій контроль, і нічим хорошим це не скінчиться.

— Пані та панове! — командним голосом почав Костілек, чий польський акцент став дуже помітним через бурю емоцій, що охоплювали його. — Я прошу вас встати. Давайте вшануємо хвилиною мовчання пам’ять тих загиблих солдатів і матросів НАТО, які нещодавно віддали своє життя, відстоюючи нашу спільну свободу.

Мак-Кінлі та інші учасники засідання підвелися з-за столу. Поки вони мовчки стояли, на екранах навколо конференц-столу в алфавітному порядку проектувалися прапори тих держав-членів НАТО, які зазнали втрат: Велика Британія, Естонія, Латвія, Литва, Німеччина, Сполучені Штати Америки.

Потім Костілек сів на своє місце і звернувся до членів Ради.

— Пані та панове, в результаті відкритої агресії з боку Росії проти Балтійських країн Альянс зазнав значних втрат. Нас усіх у цьому залі об’єднало бажання вшанувати пам’ять наших загиблих товаришів та необхідність рішучого засудження агресивних дій Росії. Головною метою Альянсу з моменту його заснування у 1949 році було забезпечення колективної безпеки. Це фундамент, на якому він тримався упродовж шістдесяти восьми років. Та коли настала криза, ідея колективної оборони провалилась. Альянс зазнав поразки. Гадаю, вам не потрібно нагадувати про те, що НАТО — це насамперед держави, що добровільно об’єдналися в Альянс... А це означає, що ці держави теж зазнали невдачі, — він зробив паузу і повільно обвів поглядом присутніх за столом, даючи зрозуміти, кого вважав відповідальними за провал. Потім продовжив викладати свою точку зору. — Дозвольте мені нагадати вам про часи холодної війни. Так, тоді держав-членів НАТО було значно менше. Але наші попередники за цим столом чітко розуміли, що колективна оборона потребує значно більшого, ніж просто слова. Самі по собі слова нічого не значать для наших ворогів, якщо вони не підкріплені потужною системою оборони. Погляньте, як змінилося сьогодення порівняно з минулими роками! Альянс робив гучні заяви, пишався своїми можливостями, однак виявився абсолютно неспроможним стримати натиск Росії. Чи посміла б Росія напасти на сильні, рішучі та дійсно готові на все війська?.. Я вважаю, що ні! — вигукнув Костілек.

Кімнатою прокотилося невдоволене бурмотіння, на що Костілек і очікував. Протягом сорока років холодної війни НАТО мало справу із величезною агресивною армією Варшавського договору, і Альянс це витримав. Завдяки чому? Бо країни-члени Варшавського договору знали, що НАТО готове вжити заходів у відповідь і має на це більш ніж достатньо сил. І нинішні члени НАТО знали, яким потужним був Альянс у двадцятому столітті. Після сказаного Костілеком на обличчях деяких послів промайнуло відчуття сорому та провини. Саме на це натякав він у попередній розмові з Говардом і Мак-Кінлі, коли говорив, що знає, на чому може зіграти під час своєї промови.

Генеральний секретар НАТО вдарив долонею по столу, й усі замовкли.

— Час позбавитися ілюзій. Наші брати і сестри з Естонії, Латвії та Литви наразі окуповані Росією, чий президент оголосив, що вони мусять стати частиною його імперії — імперії страху й терору.

На якусь мить він трохи пом’якшив свій тон.

— Представникам цих країн, дорогі друзі та колеги, я висловлюю наше глибоке співчуття, і запевняю, — він знову пристукнув долонею по столу, щоб наголосити на своїх словах, а в його очах наче запалав вогонь, — причому говорю від імені кожної держави Альянсу, що ми не відступимо, поки не повернемо їм свободу.

Костілек зупинився і ще раз уважно обвів поглядом усіх послів. Будучи поляком, він розумів реалії життя у складі Російської імперії набагато краще за інших представників Західної Європи. Дехто опустив очі додолу, але не заперечував. Інші дивилися йому прямо в очі. Хтось навіть схвально кивав. Генеральний секретар зумів задати цій зустрічі саме той тон, який так прагнув знайти перед початком засідання.

Костілек продовжив:

— Шановні колеги! НАТО об’єднує 3 750 000 чоловіків і жінок здатних тримати зброю в руках. Чисельність військових Альянсу значно перевищує кількість російських військовослужбовців, у нас також більше техніки та інших необхідних ресурсів, ніж у росіян. Разом ми повинні вселяти у ворога страх, і ніхто не зможе нас зупинити. Ми маємо зібрати волю в кулак, щоб не тільки звільнити наших прибалтійських братів, а й захистити свободу, демократію і верховенство закону, які всі ми цінуємо понад усе... Інакше й бути не може. Ви ж не хочете також стати жертвою Росії? Яка країна наступною проситиме в Ради допомоги? За першої ж забаганки російського президента його військові негайно розпочнуть окупацію будь-якої держави... Досить ілюзій, ми маємо рухатися вперед, реально оцінюючи ситуацію, що склалася.

Мак-Кінлі звернув увагу на те, як Костілек вміло привернув увагу присутніх. І він мав рацію: бо просити позику в росіян або у міжнародного ринку облігацій — то одне, а пообіцяти росіянам на знак вдячності за цей кредит дозвіл на використання свого порту для потреб російського військово-морського флоту або авіабази, де вони розмістять винищувачі, — то вже геть інше. Та навіть греки розуміли, що незалежність їхньої країни стала можливою лише тому, що це була держава із розвиненою демократією. Той, хто читає газети або дивиться телевізор, не міг не помітити, що справжня демократія — страшний ворог для президента Росії.

Костілек закінчив свою промову чітким закликом до дій:

— Я скажу прямо. НАТО погодилося на застосування статті 5, тож ми зараз перебуваємо у стані війни з Росією. Я хочу, щоб Північноатлантична ради дійшла консенсусу, визнавши, що нашою метою є звільнення Естонії, Латвії та Литви і що ви, держави-члени НАТО, допоможете нам своїми арміями досягти цього. Ми повинні бути готовими кинути всі сили на боротьбу за звільнення країн Балтії.

Він зробив паузу, щоб дати час присутнім осмислити сказане ним, а потім надав слово послу Сполучених Штатів Америки.

— Дякую, пане Генеральний секретарю. Я маю чітку інструкцію передати слова президента Сполучених Штатів Америки всім країнам, що входять до складу НАТО: США не відмовляться від своїх обов’язків щодо колективної безпеки. Держави-члени НАТО можуть бути впевнені, що США готові черговий раз у скрутну хвилину прийти на допомогу Європі. Наразі ми вже відправили туди значне підкріплення. Президент вважає, що НАТО зробить все можливе, аби видворити Росію з прибалтійських країн. Америка очолить війська та забезпечить їх усім необхідним для перемоги. Наш президент просить держави НАТО виконувати свої обов’язки, прописані у статті 5, і об’єднатися, щоб дати рішучу відсіч агресору. — посол зробив паузу, а тоді продовжив: — Та якщо виникне така потреба, ми можемо діяти й самостійно.

Наступною взяла слово посол Великої Британії — леді Флора Монтроуз. У характерній дипломатичній формі вона чітко та лаконічно озвучила позицію керівництва своєї країни.

— Балтійські союзники Великої Британії піддалися нападу і були окуповані. Королівський флот зазнав втрат внаслідок нічим не спровокованих атак. Затонули два кораблі військово-морського флоту її Величності — «Королева Єлизавета» і «Падстоу». Загинули сотні наших моряків, морських піхотинців та солдатів інших родів військ. Велика Британія не буде стояти осторонь і мовчки спостерігати за тим, як триває ця безкарна жорстока агресія. Ми вважаємо, що країна перебуває у стані війни з Росією. Разом зі Сполученими Штатами і, як ми сподіваємося, іншими державами-членами НАТО Велика Британія зробить усе можливе, щоб відновити мир і закон у регіоні Балтійського моря.

Посли здивовано загомоніли. Ось, нарешті, Велика Британія зробила крок уперед і взяла на себе провідну роль у НАТО, що було приємною новиною, особливо якщо порівняти цей виступ із поведінкою країни на міжнародній арені в останні роки.

Посол Німеччини, міцний і суворий чоловік, перехопив погляд генерального секретаря і теж узяв слово.

— Пане Генеральний секретарю, шановні колеги! Історія Німеччини дає нам унікальну можливість оцінити наслідки неспровокованої агресії з боку диктатора, який не бажає узгоджувати свої дії з демократичними інститутами своєї держави. Події, що зараз відбуваються у країнах Балтії, нічим не відрізняються від тих, що спостерігалися під час завоювань нацистською Німеччиною більшої частини Європи в роки Другої світової війни. Усім вам відомо, що тягар жорстокого минулого продовжує тиснути на Німеччину. Саме звідси й походить наше небажання брати участь у деяких міжнародних місіях, що передбачають застосування сили. Та мені дуже важко підібрати слова, щоб висловити наше обурення і гнів, які відчула країна після потоплення «Екернфьорде» і загибелі більшості його екіпажу. Цей трагічний факт, напади на наших балтійських друзів, напади на кораблі та солдатів США і Великої Британії повністю змінили ставлення Німеччини до необхідності застосування сили. Бундестаг, Конституційний суд і німецьке населення переважною більшістю проголосували за те, щоб зробити все можливе, аби викинути Росію з Балтії. Німеччина гарантує свою активну участь у воєнному виступі проти агресора і сподівається, що наші колеги по НАТО нас у цьому бажанні підтримають. Однак ми готові виступити і без підтримки союзників, якщо така потреба виникне.

Мак-Кінлі раптом усвідомив, що зараз на його очах вершиться історія. Німеччина, впродовж тривалого часу найбільш мирна держава серед усіх країн-членів НАТО, сьогодні санкціонує використання військової сили. Як і більшість його колег зі старшого офіцерського складу, Мак-Кінлі дуже поважав професіоналізм німецьких командирів і штабних офіцерів та високу якість їхньої військової техніки. Але після постійних відмов Німеччини від будь-яких колективних військових дій він було зневірився в цій країні. Однак тепер ситуація змінилась. На схід знову вирушать танки з чорними хрестами. Та цього разу в ім’я свободи, а не заради окупації.

— Це саме те, що ми хотіли почути, — шепнув Мак-Кінлі адміралу Говарду, який сидів поряд із ним. Потім він написав записку і передав її німецькому раднику, командиру німецького військово-морського флоту Вольфгангу Кречмеру, одному з трьох військових радників, які нещодавно обійняли свої посади та контролювали величезний спектр питань заступника Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі.

Кречмер прочитав записку, кивнув і вийшов з кімнати, щоб зателефонувати начальникам штабів оборони Німеччини та Великої Британії.

Мак-Кінлі слухав, як більшість послів підтверджують прихильність своїх країн і погоджуються взяти участь у бойових діях, що знадобляться для визволення балтійських країн. Лише Угорщина та Греція продовжували відмовчуватися, не обіцяючи підтримки, але й не відмовляючись від неї, що також було доволі важливо. На цій піднесеній ноті генеральний секретар узяв заключне слово й підбив підсумки зустрічі.

— Шановні посли країн-членів НАТО, я вітаю вас з ухвалою цього, безумовно, правильного рішення. Я радий, що ми підтримали згоду на вживання всіх необхідних заходів для звільнення країн Балтії. Якщо ми все зробимо правильно, а в мене немає жодних причин вважати інакше, то майбутнє Альянсу буде в безпеці. У мене не виникало сумнівів, що країни приймуть цей виклик. Тепер питання в тому, яких саме заходів ми можемо вжити. Давайте в цьому питанні довіримося військовим керівникам НАТО... Пане Верховний головнокомандувачу, вам слово.

— Дякую, пане Генеральний секретарю, — відповів Говард. — Всі присутні мали змогу ознайомитись із загальними положеннями, які ми надіслали кожному з вас під грифом «цілком таємно». Не буду повторювати, про що там ідеться, оскільки вкрай важливо дотримуватися безпеки операції... І ми не можемо обговорювати це на відкритому форумі Північноатлантичної ради. По-перше, пропоную, щоб спочатку заступник Верховного головнокомандувача окреслив загальні вимоги до формування ударних сил для кращого розуміння усіма присутніми масштабу проблеми. По-друге, я рекомендую влаштувати надсекретний інструктаж для ваших військових представників. Я хочу, щоб усі чітко зрозуміли, яких саме заходів ми плануємо вжити. І, що найголовніше, мені потрібне ваше схвалення, щоб приступити до детального планування операції.

— Ми всі добре розуміємо, що секретність украй важлива, — погодився Костілек. — Чи можу я вважати, що Рада схвалила пропозицію про те, щоб військове керівництво НАТО приступило до розробки операції, з планом якої ви мали змогу самостійно ознайомитися перед початком цього засідання?

Він зробив паузу, але відповіддю йому була тиша.

— Бачу, що схвалила, — продовжив Костілек. — Отже, я хочу надати слово заступнику Верховного головнокомандувача ОЗС НАТО в Європі для обговорення порядку формування ударної групи.

Мак-Кінлі окинув поглядом присутніх за столом. На відміну від попередньої зустрічі Північноатлантичної ради, зараз присутніх переповнювало відчуття цілеспрямованості та рішучості, чого ще ніколи не спостерігалося на засіданнях НАТО. У такий скрутний час цей союз, найуспішніший за всю світову історію, знайшов у собі сили та відвагу, щоб дати відсіч агресору.

— Шановні пані та панове, я не буду вдаватися у подробиці. Досить сказати, що я налагоджу співпрацю із кожною з ваших країн, щоб обговорити детальні умови формування ударної групи для операції, про яку говорив генеральний секретар. Дозвольте мені додати лише одне: операція, яку ми плануємо, потребує таких сил, яких НАТО ще ніколи не збирало з часів холодної війни. Якщо ваші країни не підтримають цей план своєю активною участю, то операція провалиться. Я не сумніваюсь, що Альянс спроможний на все, варто тільки йому цього справді захотіти. Як щойно зауважив Генеральний секретар, у НАТО є мільйони озброєних чоловіків і жінок, і цього більше ніж достатньо, щоб протистояти будь-яким силам, що їх Росія може кинути в бій. Мої колеги просто зараз обговорюють із кожною країною-членом НАТО її конкретну участь у підготовці та здійсненні цієї операції. Я прошу вас доповісти своїм урядам, що НАТО зможе досягти успіху в звільненні країн Балтії тільки в тому разі, якщо всі держави-члени НАТО одностайно підтримають цю операцію всіма необхідними для цього силами та засобами.

Заступник головнокомандувача зробив невелику паузу, щоб дати можливість присутнім поставити запитання, якщо вони в когось виникли. Жодних запитань не надійшло, тож Костілек підбив підсумки засідання. Говард і Мак-Кінлі отримали зелене світло для дій.

Коли Говард і Мак-Кінлі залишилися вдвох, адмірал виклав свої міркування:

— Тепер, як було домовлено, ми маємо підготувати два плани. Фіктивний і реальний. Залиште фіктивний план мені, я сам донесу його до послів та лідерів їхніх держав. Після того як інформація дійде до столиць і кожен клятий держслужбовець простягне до неї свої лапи, я б’юся об заклад, що росіяни отримають повну копію плану вже за лічені години. Потім я буцімто з величезним небажанням і тільки під сильним політичним тиском поділюся подробицями цього фіктивного плану. Це дасть змогу позбутися неминучих підозр з боку росіян. Ви ж зосередьтеся на реальному плані. І тримайте його в секреті. У дуже, дуже великому секреті. Щоб росіяни не змогли рознюхати жодної деталі цього плану. Ось так будемо діяти...

Годину потому, після ще однієї швидкісної поїздки переповненими автомобільними дорогами Брюсселя, Мак-Кінлі сидів за столом у головному штабі НАТО, тримаючи в одній руці чашку чаю, а другою набираючи по криптофону номер генерала Рейнхардта Якобсена, німецького начальника штабу оборони, який був його давнім другом: свого часу вони утрьох, разом із Киддом — новим начальником штабу оборони Британії, навчались у Штабному коледжі в Кемберлі.

«Якщо хтось і зможе вмовити німців, щоб вони нам допомогли, то це Рейнхардт», — подумав Мак-Кінлі. В німецькій армії його через високий зріст називали Шпалою. Якобсен був військовим від Бога, служба в армії була у нього в крові. У 1941 році його дід висаджувався з парашутом на Криті разом із елітною парашутною бригадою Рамке, що входила до складу Люфтваффе. Тому Якобсен ніколи й не сумнівався, що теж стане військовим. Як професійний командир танка, Рейнхардт запевнив Мак-Кінлі, що перша танкова дивізія вже була мобілізована, і що Німеччина наразі узгодила двосторонню домовленість із Польщею, й остання теж відрядить підкріплення — 10-у бронетанкову кавалерійську бригаду. Разом виходить близько п’ятнадцяти тисяч осіб і ста п’ятдесяти танків.

— І, Девіде, якщо ви зможете залучити Об’єднаний корпус швидкого реагування, ми підпорядкуємо під його командування дивізію «Панцер-1». Ця організація має чималий досвід проведення військових операцій, і ми дуже їй довіряємо, — зазначив Якобсен.

Далі він зателефонував генералу Джоку Кидду в Лондон.

Криптофон передав сигнал: зв’язок безпечний. Кидд привітав Мак-Кінлі як старого друга.

— Дейве, паршивець! Приємно чути твій голос. От ця бісова війна! Та не бери в голову, ми з усім розберемося.

Мак-Кінлі коротко ввів Кидда в курс справи щодо рішення Північноатлантичної ради розпочати підготовку операції та спитав, що може запропонувати Велика Британія. Було зрозуміло, що з новим керівництвом, яке призначили після втрати корабля «Королева Єлизавета», атмосфера в Лондоні змінилася. Кидд знав основні положення операції. Збройні сили були в бойовій готовності, також мають бути задіяні резерви. Обурення в нього викликала заміна загартованих боями професіональних військових на резервістів, що бачили війну лише в кіно. Кидд вважав це ідіотизмом. Але Мак-Кінлі обірвав його.

— Друже, цього «коня» довго тримали на припоні. Йому теж треба дати раду. Зроби, що можеш, використовуючи те, що маєш.

— Пробач, Дейве. Це лише чергова тупа і безвідповідальна авантюра, та хто не ризикує, той не п’є шампанське.

Потім він перейшов до нової тактичної групи Королівського військово-морського флоту, яку очолили корабель Її Величності «Оушен» та десантний корабель «Альбіон» із диверсійно-десантним батальйоном морської піхоти на борту, що має прийти на підмогу 2-му експедиційному корпусу морської піхоти США. Водночас усі наявні літаки ВПС тепер повністю залучені до оперативного планування разом із союзниками. Що ж до наземних військ, то Кидд спорядив 16-ту повітряно-штурмову бригаду зі складу 82-ї повітряно-десантної дивізії США, в той час як об’єднаний корпус швидкого реагування готувався до відправлення в Польщу.

— Але затям собі, Дейве, — продовжував Кидд, повертаючись до своєї звичної колоритної мови, — тут кояться з біса неймовірні речі. Коли я згадую війну в Перській затоці, а там було справжнє пекло, то думаю, що нам все-таки вдалося сформувати тоді боєздатні підрозділи, як годиться. А тепер, після всіх цих скорочень в армії, нам доведеться розібрати майже кожну машину, і це все тільки для того, щоб надійно підготувати одну бронетанкову бригаду до справжньої війни. Відверто кажучи, це з дідька жалюгідна ситуація, хоча, як ти добре знаєш, Дейве, ви можете надавати всім копняків лише силами однієї американської бригади. Так, у нас є штаб дивізії... Але нам доведеться йти із простягнутою рукою до французів, щоб вони підкріпили наш підрозділ ще однією бригадою, якщо ми хочемо вивести на поле бою хоча б якусь більш-менш боєздатну дивізію. Ми працюємо цілодобово, щоб підготувати бригаду до відправлення в Польщу в найближчі десять днів, аби вони вчасно розпочали там спільні тренування.

— Все настільки погано? — запитав шокований Мак-Кінлі. Незважаючи на прочитані ним доповіді про танки та іншу бронетехніку, що стоїть в ангарах без двигунів, гусениць та інших важливих запчастин, він все-таки вважав, що вони все ще підпадали під категорію «техніка на ходу».

— Так, все настільки погано, Дейве, ти правильно зрозумів. Єдине, що нам на руку, — це те, що в нас ще є 20-а бронетанкова бригада, яка базується у Німеччині. Тож, принаймні, нам не весь підрозділ доведеться транспортувати по воді. Проте скорочення фінансування та залучення частини сил до боротьби з ІДІЛ і для вирішення інших стратегічних питань на Близькому Сході призвели до того, що ця бригада опинилась останньою в черзі на бодай якесь фінансування. Нам буде дуже нелегко привести цю бригаду в боєздатний стан.

— Але ж ви впораєтесь?

— Зараз я їм влаштую. За кілька секунд мої черевики сорок четвертого розміру побалакають із чудовими задами, що сидять у Міністерстві оборони.

— Багато б я віддав, щоб це побачити! — Мак-Кінлі посміхнувся, уявивши, як Кидд із притаманним йому лихослів’ям дає копняків міністрам і державним службовцям. Та за мить він знову став серйозним.

— Ми ще не обговорили деталі. Нам потрібна армія у повній бойовій готовності, й то якомога швидше. Сили спеціальних операцій НАТО вже тут, у Головному штабі Об’єднаних збройних сил. Зараз вони узгоджують співпрацю з «лісовим братами» в усіх трьох країнах Балтії, але нам потрібен хтось у Калінінграді. Що думаєш про сили спеціальних операцій Великої Британії?

— Ти з біса правильно кажеш, друже, — одразу відповів Кидд. — Треба лише перевірити, чи вони підготовлені належним чином до співпраці з силами спеціального призначення НАТО, і будемо працювати над тим, щоб якомога хутчіш відправити їм підмогу. Але невелика частина цього підрозділу наразі перебуває на території Латвії... це сталося швидше випадково, ніж навмисно.

Він пояснив, що Морланд і його команда, яка складається з мерсійских солдатів, зараз перебувають у підпіллі разом із «лісовими братами».

— Однак нам треба їх поквапити, — продовжив Кидд. — Центр урядового зв’язку повідомив, що росіяни вийшли на Морланда та його хлопців. І, що до дідька дивує, все прозвучало так, нібито сам президент наказав схопити Морланда. Він звинувачує капітана в тому, що той втоптав у бруд його дупу руками його ж таки охоронців. Вони переконані, що це особисте. Одна пташка на хвості принесла, що команда телеканалу «Russia Today» вже чекає з камерою, коли приведуть капітана Морланда. Президент, напевно, зовсім здурів — так завівся через одного молодого капітана піхоти.

Кидд засміявся.

— Вже давно було очевидно, що він клятий псих. Проте до цього інциденту я вважав його холоднокровним.

Мак-Кінлі спала одна думка.

— Чи є шанс переправити цього Морланда до Калінінграда? Ці «лісові брати» добре знають один одного і так само добре знають ці землі, краще за будь-кого іншого. Вони змогли б провести його через кордон непоміченим. Хлопці, що справді добре орієнтуються на цій території, мають непогані шанси на успіх. Таким чином ми можемо заплутати росіян. Ми відправимо сили спеціального призначення Великої Британії до країн Балтії, щоб начебто розвідати можливі шляхи для введення військ. Росіяни обов’язково клюнуть на цю наживку і почнуть рознюхувати, що саме тут відбувається.

— Блискуча ідея, Дейве. Нещодавно керівник Сил спеціального призначення заходив до мого кабінету, адже не знав напевне, як перекинути своїх хлопців у Калінінград. Кордон із Польщею відпадає, оскільки він невеликий і добре захищений. «Хиткі човни»[32] вважають, що йти морем — це самогубство, і я гадаю, що вони мають рацію. А якщо вони всліпу почнуть стрибати з парашутом, немає значення, відкриють його біля землі чи на висоті, то, швидше за все, приземляться прямісінько на російські штики або на росіян. Там всюди росіяни. Вони одразу ж повідомлять про десант куди треба. Ні... Мені подобається твоя ідея, Дейве. Можна прокрастися з півночі через окуповану Росією територію. Я думаю, у нас все вийде.

Телефонний зв’язок було завершено. Кидд перейшов до вирішення інших питань, яких у Лондоні накопичилось чимало.

04:03, четвер, 8 червня 2017 року Національний лісопарк Гауя, Латвія

Майор Анатолій Миколайович Вронський, спецпризна-ченець 45-го гвардійського полку, не відводив погляду від свого годинника. Йому так хотілося, щоб час збігав швидше, але годинникові стрілки, здавалося, рухалися ще повільніше, ніж завжди. До четвертої години тридцять першої хвилини ранку, тобто до світанку, залишалося ще двадцять вісім хвилин. Ось-ось розпочнеться атака на базу противника. Вже почало світати, і це добре, бо навіть слабке світло допоможе його людям розгледіти дорогу та відрізнити своїх від чужих. Заспаним солдатам, яких щойно розбудили, складно швидко і точно реагувати на події.

Досі все йшло як по маслу, тому єдине, що майор мав робити, — це тримати себе в руках і чекати. Відчувши, як по потилиці стікають краплі води, він усміхнувся. Невеличкий дощик, який щойно розпочався, був дуже доречним, адже чудово приховає будь-який шум, спричинений його групою, що от-от мала вирушити на завдання.

Вронський стримав позіхання. Він весь змок від дощових крапель, які падали з листя дерев. Очі й до того заплющувались, а тепер уже зовсім злипалися, адже в дощ важко тримати їх відкритими. Щоб непомітно дістатися до місця призначення, бійцям довелося йти лісом усю ніч, і під кінець дня вони підкралися до ворога. Після кількох доволі важких днів тіло вимагало нормального харчування, однак про те, щоб потішити організм гарячою їжею, можна було тільки мріяти, тож доводилося задовольнятися кількома пачками крекерів і холодною консервованою рибою, а спрагу тамувати невеликими ковтками води із пляшки.

«Годі себе жаліти, скоро цьому настане край, — говорив Вронський собі, — і ми повернемося в казарми, де можна буде потішити себе святковою випивкою і великим стейком». Латиші добре зналися на тому, як про себе подбати, і тепер росіяни, що прийшли їм на зміну, могли насолоджуватися залишеним провіантом.

Потрібно було зосередитись. Майор знову почав прокручувати в пам’яті всі пункти плану, що привів його до цього лісу. Передбачалося, що вони мали атакувати базу, яка, судячи з усього, належала серйозно підготовленій групі латвійських «лісових братів». А ще його здивував прямий президентський наказ, отриманий п’ять днів тому, — захопити британських терористів у полон. Вже не вперше Вронський брав під сумнів накази, в яких ішлося про конкретних осіб, хоча його тішило те, що президент доручив цю місію саме йому. Та від неї віяло старомодною примітивною помстою. Тим не менше наказ є наказ, і він мусить його виконати.

Звісно, командир Західного військового округу сприймав такі президентські накази надзвичайно серйозно, і ніщо не могло змусити його не підкоритися цьому розпорядженню. Російські зв’язківці отримали лише кілька коротких перехоплень радіомовлення, із яких можна було мати бодай якийсь зиск. Хоча ті, хто ініціював цю радіопередачу, зробили все можливе, щоб не допустити визначення їхнього місця перебування. Та комп’ютерний аналіз вказав росіянам на лісові хащі у північній, найвіддаленішій частині Національного парку Гауя, неподалік від річки з однойменною назвою. Географія парку на карті майже не позначена. Сюди ступала нога хіба якогось випадкового мисливця.

Російські дрони «Застава» допомогли виявити в глибині лісу кілька потенційних схованок. Цілком можливо, що зовсім недавно в них хтось жив. Дрони транслюють зображення із мультиспектральних камер, що також обладнані інфрачервоною системою бачення. Ці невеличкі безпілотні літальні апарати здатні вловлювати випромінювання джерел тепла під покровом лісу. Хто жив у схованках: ведмеді чи люди? Лінзи з тепловим самонаведенням не могли дати точну відповідь на це запитання. Туди потрібно було завітати особисто.

І через чотири дні, нарешті, пошуки дали свої результати. В радіусі ста метрів від однієї з можливих лісових схованок було перехоплено коротке текстове повідомлення, хоча розшифрувати його, на жаль, не вдалося. За допомогою безпілотників було також виявлено людські сліди та колію від мотоцикла. Швидше за все, це ті самі солдати, що два тижні тому напали на президента. Вронський отримав наказ терміново підготувати спецоперацію.

У майора було обмаль часу. Він не сумнівався, що його група спецпризначенців без жодних проблем знайде повстанців, нападе на них і нейтралізує. Та великої впевненості у професіоналізмі й бойовому досвіді батальйону, відповідального за зовнішню і внутрішню охорону, не було. Проте цей батальйон тоді виявився єдиним вільним. Той факт, що президент доручив це завдання майору особисто, давало йому простір для вибору способу проведення операції. Та все ж майор Вронський мусив брати до уваги й думку підполковника місцевого мотострілецького батальйону, який мав забезпечити підкріплення. Офіцер сподівався, що його підопічні хоч трохи вивчили місцевість, але навіть тут не обійшлося без розчарування. Знервовані молоді солдати справно несли службу з патрулювання лісу, але коли супротивник почав переважати за кількістю, а згодом і за майстерністю, деякі з них відступили. Тепер підрозділ намагався триматися дороги. У невеличкої групи солдатів не було можливості патрулювати безмежний ліс, тому вони взялися охороняти блок-пости.

Якби Вронський знав, що все так повернеться, то вимагав би підкріплення десантним батальйоном або ж збільшення особового складу прикріпленого до нього загону спецпризначення. Але тепер було надто пізно щось міняти. Розвідники та зв’язківці звузили зону можливого розташування прихованої позиції до радіусу в сто метрів. Потрібно атакувати, інакше ці «негідники та вбивці» продовжать виконувати свої завдання. Вронський не вважав їх справжніми солдатами. Справжні солдати не ховалися, а вели бій. Тоді як терористи кидали бомби, стріляли й утікали геть. Саме тому всіх їх чекає смерть. За винятком одного — Морланда. Коли Вронський розробляв свій план засідки, він думав, що, можливо, перш ніж покінчити з Морландом, єдине, що може зробити Путін, — це дати йому право вибору стінки, біля якої того розстріляють. Адже ніхто не може назвати президента Путіна людиною, яка здатна комусь щось пробачити.

Уся відповідальність за операцію лежала на Вронському. Її навіть кілька разів репетирували: спершу окремими групами, а потім разом із батальйоном, удень, а потім вночі. Відпрацювавши всі дії, бійці вирушили в дорогу. Тепер вороття немає, і йому залишається тільки сподіватися, що молоді призовники не примудряться в останню мить провалити операцію. Це означало, що не варто ускладнювати план по ходу його виконання. Якби президент не вимагав привезти йому Морланда живим і неушкодженим, Вронський зміг би прослизнути непоміченим на територію табору повстанців і точно засікти ціль лазерним приладом наведення. Далі, маючи ці дані, авіація скинула б туди кілька бомб, і з повстанцями вмить було б покінчено. Але наразі майору не залишалося нічого іншого, як відкрито напасти на табір «лісових братів». Бійці нападуть з одного боку укриття, повстанці зрозуміють, що чисельна перевага на боці супротивника, і почнуть відступати у протилежний бік, де на них у засідці вже чекатиме він сам.

Солдати розташувались у два кільця. Внутрішнє кільце позаду Вронського виконувало роль «опори» на випадок, якщо хтось перетне позицію засідки. Зовнішнє кільце захищало від будь-якого проникнення з боку лісу. Заходи було застосовано прості, але ефективні. Хороший план. І навіть якби у майора був під рукою батальйон десантників, він однаково дотримувався б саме цього плану. Але його непокоїла кваліфікація деяких солдатів. Чи втримають свої позиції призовники, чи будуть готові відстрілюватись, коли над головою засвистять кулі ворога? Зможуть вони хоча б стріляти прямо, не перестріляють один одного в неминучій метушні бою? Він не знав, як відповісти на ці запитання і як варто діяти в такій ситуації. Тому намагався не забивати собі цим голову.

Опівночі Вронський отримав повідомлення, що кільце оточення встановлено, а на крайній випадок трохи позаду була розміщена група підтримки з важким озброєнням.

Майор разом із групою з десяти спецпризначенців непомітно прокрався до своєї позиції в засідці. У визначений час з іншого боку табору розпочнеться відволікаюча атака. Щоб посилити ефект несподіваності, атака буде блискавичною, і якщо «лісові брати» не виставили охорони, бійці зможуть захопити табір і без Вронського та його людей. Хоча він був проти цього, бо не вважав за необхідне влаштовувати стрілянину. Все, чого він прагнув, — це досягти потрібного результату: захопити капітана Морланда, незалежно від того, як це буде зроблено чи хто це зробить. На відміну від президента, Вронський не сприймав цю операцію як щось особисте, тому не збирався зозла перестріляти всіх на місці. Не в останню чергу через цю свою стриманість майор і залишився живим після кількох війн на Кавказі, хоча багатьом його товаришам не пощастило повернутись додому живими.

Вронський знову глянув на годинник. Хвилини спливали. Навколо в лісі панувала майже мертва тиша. А далі майор із жахом почув позаду себе різкий звук двох автоматних пострілів: поза сумнівом, це був типовий російський піхотно-штурмовий автомат АК-74М. Через кілька секунд почалася перестрілка з автоматичної зброї. Цієї самої миті командир роти внутрішнього кільця доповів про місце перебування ворога. Інформація транслювалася через персональний радіоприймач, що був прикріплений до лівого вуха.

Коли командир роти доповідав про напад невідомих на їхню позицію, Вронський уже зрозумів, що сталося, і в його грудях почала вирувати лють. Ідіоти! Це найстрашніша помилка з усіх можливих під час перебування у засідці... Якийсь втомлений солдат випадково зачепив курок автомата і зробив кілька пострілів, що, вочевидь, привернуло увагу противника, який відразу ж відкрив вогонь у відповідь. Почався бій.

— Зачекайте, нехай ворог вийде з укриття, — наказав Вронський спокійним голосом у свій мікрофон.

Біда була в тому, що «лісові брати» тепер робитимуть все можливе, щоб втекти з лінії вогню, тобто відступити подалі від позиції, де росіяни сиділи у засідці. Та, можливо, ще не все втрачено, і вони помилково кинуться бігти в напрямку розташування штурмової групи, яка вже готується до атаки. Бо хоча події, обумовлені планом, почали розгортатися в абсолютно іншому напрямку, головна мета Вронського залишалася незмінною. Не замислюючись про те, що може статися далі, він перевірив запобіжник своєї штурмової гвинтівки АС «Вал». Цей грандіозний провал офіцер і його солдати не забудуть ніколи. Але про нього йтиметься пізніше. Спочатку Вронський мусив зрівняти із землею цю щурячу нору і взяти в полон проклятущого англійця. Він вірив, що у подібній справі може цілковито покластися на свою команду. Засідка була підготовлена, і залишалося тільки спостерігати за подіями й чекати слушного моменту для нападу.

І тут почалось.

Вронський планував захопити повстанців, коли ті спатимуть. Натомість навколо них почали падати 60-міліметрові міни з американського дрібнокаліберного міномета, який свого часу придбала латвійська армія. Далі по лісу розверзлися смертоносні ряди вогню з довгих кулеметних черг. І цієї миті Вронський зрозумів, що недооцінив свого ворога. «Лісові брати» були пильними і обережними, як вовки. І розуміли, що одного дня росіяни обов’язково їх знайдуть. Саме тому вони з усією серйозністю поставилися до розробки плану контратаки табору.

Вронський припускав, що сам бункер буде захищений натягнутим дротом і мінами Клеймура, та він навіть подумати не міг, що навколо табору встановлені кулеметні гнізда із зафіксованими на станках кулеметами. Це давало змогу «лісовим братам» стріляти точними й довгими кулеметними чергами, коли хтось наважиться підійти до табору. Були там також і дрібнокаліберні міномети, з яких можна було завжди обстріляти місця, придатні для початку штурму. Спостерігаючи поглядом професійного військового за пекельним боєм, Вронський був змушений визнати: «лісові брати» добре підготувалися, дуже добре. Від них йому і його людям можна було б навіть навчитися кільком трюкам. Якщо вони, звісно, виживуть. А шанси на це у росіян були невисокими, оскільки все обернулося проти них.

Втішна думка, що отриманий досвід можна буде використати в майбутньому, остаточно полишила Вронського, коли над його головою вибухнуло кілька мін, випущених із міномета повстанців. У повітря злетіли тріски та зламані гілки. Наступної миті до вибухів додався суцільний шквальний вогонь із кулемета, й на росіян смертельним дощем посипалися кулі з високоякісної сталі, вкриті мідною оболонкою. Кулі заполонили весь простір навколо. Диявольська симфонія вибухів над головою оглушила майора. На якийсь час він навіть втратив здатність думати. Якби в цей час стояв випроставшись чи хоча б на колінах, то вже був би мертвий.

«Дідько», — промовив він подумки, якомога щільніше притискаючи своє тіло до глинястого ґрунту. Вони припускали, що в цьому місці може бути засідка, і тому ще до нашого приходу спрямували сюди свої міномети. Тепер вже не може бути жодних сумнівів: ці хлопці справжні професіонали. Вони відшліфували свій план оборони до дійсно ідеального стану.

Вронський зрозумів: якщо він негайно не забереться звідси, йому настане кінець. Цей удар у відповідь був чітко спланованим. А це означало, що наступний етап — відступ — теж буде добре спланованим і відпрацьованим. Незабаром на «універсальному кулеметі» закінчаться патрони або ж він перегріється. Далі розпочнеться фаза втечі. Але Вронський не міг навіть поворухнутись, доки тривав цей шквальний вогонь.

Кулеметний вогонь і мінометні обстріли стихли так само раптово, як і почалися. Майор підвів голову і подивився в обидва боки. Наскільки він встиг за цю мить оцінити ситуацію, його підрозділ не зазнав втрат. Але він розумів, що не почує крику, навіть якщо хтось із команди отримав поранення, бо його самого оглушило. Настав час діяти.

— Приготуйтесь. Треба переконатися, що перестрілка скінчилась, а тоді одразу ж за моїм наказом починаємо штурм, — промовив Вронський у свій мікрофон, роблячи таким чином паузу, щоб дати своїм людям підготуватися до 70-метрового ривка лісом до табору. І далі скомандував: — Уперед!

Він підвівся на ноги, та його закляклі й зведені судомами кінцівки не хотіли слухатись.

Тієї миті, коли він кинувся вперед, його помічник відкрив вогонь зі штурмової гвинтівки. Ще двоє чи троє хлопців рухалися зліва і справа від нього; але ж їх однозначно мало бути більше. Отже, дехто з його команди таки поранений чи загинув.

Вронський збирався добігти до зручного місця, перекотитися в позицію ведення вогню, прицілитися, хоч нікого, звісно, вже не буде видно, і все ж зробити кілька пострілів у бік цього лісового табору. Потім знову швидко перекотитися і зробити ще кілька пострілів, щоб прикрити свого солдата, який прориватиметься далі. Майор вже був готовий пробігти цей фінальний спринт, як почув характерний звук мотоцикла, що мчав на високій швидкості.

Неподалік щось кілька разів бабахнуло, й навколо нього почав клубочитися дим, який вкрив усе навколо. Щось розгледіти було просто неможливо. «Бісові димові шашки, — подумав Вронський, — мабуть, вони теж є частиною плану відступу».

І тут крізь просвіти в димовій завісі він побачив мотоцикл «Хонда», що з ревінням пронісся повз. Керував ним латиш, але на задньому сидінні сидів солдат, одягнений в іншу форму. На якусь мить Вронський зустрівся очима з цим пасажиром, що похмуро дивився на нього. Далі в його бік пролунало кілька неприцільних пострілів, здається, із британської гвинтівки.

Перш ніж Вронський встиг відкрити вогонь у відповідь, мотоцикл промчав звивистою вузькою стежкою, і за мить його вже не було видно.

Незважаючи на хаос, який панував навколо майора, його фотографічна пам’ять зробила свою роботу: темноволосий, з борідкою, близько тридцяти, незнайома військова форма, гвинтівка SA80, яку зазвичай використовують у британській армії. За всіма ознаками це — англієць. Вронського охопили гнів і відчай. «Я мав його спіймати, але йому вдалося втекти!..»