Війна з Росією

09:15, неділя, 20 серпня 2017 року Ресторан «Браунз», Вудсток-роуд, Оксфорд

Недільний серпневий ранок в Оксфорді зазвичай тихий і спокійний: навчання в університеті ще не розпочалися й наплив гомінких туристів ще не затопив місто. Той ранок не був винятком. Лагідне сонце освітлювало елегантні будинки в місці, де вулиця Сейнт Гілз зливається з Вудсток-роуд. Капітан Том Морланд відчинив двері ресторану «Браунз», де вони з Ніколою Алленбі домовились поснідати.

Відколи капітан повернувся з Балтії, він не раз намагався зустрітися з нею. Він був вражений, побачивши її тоді, ще до війни, через супутниковий зв’язок в Латвії, й тепер дуже хотів не просто поспілкуватися, а говорити довго й без поспіху, надолужуючи все, чого був позбавлений ці роки. Та з того часу, як його вивезли гелікоптером з ядерного бункера в Правдинську, Морланд не належав сам собі. Безліч прес-конференцій, брифінгів, розбір ситуації та аналіз зроблених висновків. А ще були безкінечні так звані дружні розмови з лікарем полкової медичної служби, який дав кілька корисних порад стосовно усунення тривожних симптомів посттравматичного стресу і розладів організму.

На щастя, одна з нарад проводилась у Центрі урядового зв’язку Великої Британії за участю Алленбі. Дізнавшись про всі тонкощі того, як ЦУЗ, та й росіяни, поза сумнівом, також, відстежували хід операції в Балтії, Морланд зі свого боку надав інформацію про розвиток подій. Зокрема, розповів про події в лісі та окремо зупинився на тому, як здійснювався зв’язок. Команду ЦУЗ особливо цікавила кібератака, свідком якої він був, коли росіяни вперше вивели з ладу систему управління та зв’язку в Латвії, після чого, власне, і відбулось їх вторгнення у країни Балтії.

Після цього він ще раз перетнувся з Алленбі на якійсь з нарад, й тоді вже вони домовились про окрему зустріч наодинці, щоб спокійно поговорити. Проте жінка постійно була зайнята, і лише нещодавно їм вдалося скоординувати свої розклади. Морланд приїхав у Оксфорд рано, але Алленбі вже сиділа за столиком із розгорнутим номером The Sunday Times. Привіталися якось незграбно, швидше як колеги, а не старі знайомі.

— Ти маєш набагато кращий вигляд зараз, аніж тоді, коли я бачила тебе одразу після повернення, — ти був такий худий і виснажений, — Алленбі явно намагалася розрядити атмосферу.

— Це так.... Розумієш, у лісі ніхто не готував кулінарні шедеври в стилі Джемі Олівера...

Алленбі посміхнулася у відповідь, і лід почав поступово танути. Замовили сніданок. Алленбі вказала на величезний заголовок статті на першій сторінці розгорнутої газети: «Російський президент зник після вертолітної аварії в Сибіру».

— Бачив це? — запитала вона.

— Чув по радіо в машині. Але в це важко повірити. Я думав, що він нездоланний.

Алленбі посунула газету, щоб обом було добре видно. Стаття супроводжувалася великою кількістю архівних фото президента: ось він з голим торсом на коні, ось під час полювання на ведмедя, ось пірнає з аквалангом у пошуках археологічних раритетів у Чорному морі, а ось на рибалці — ловить осетра.

— Тут сказано, що він полетів у Сибір, щоб покращити свій імідж і повернути втрачений політичний авторитет після провалу в країнах Балтії. Ще один трюк президента — альфа-самця, але цього разу з наміром продемонструвати відновлені позиції. Він завжди наполягав на використанні старого вертольота Мі-8 «Хіп», робочої конячки ще радянської збірки, віддаючи йому перевагу перед будь-чим із сучасної техніки. І бачиш, чим все закінчилось...

— Десь глибоко в тундрі... Мушу зізнатись, я задоволений. — Морланд відсьорбнув ковток кави і ще раз поглянув на заголовок в газеті. — Важко повірити, що цей покидьок нарешті згинув. Я гадав, що він тут навіки... Принаймні він сам так планував...

Алленбі озирнулась. Ресторан був майже порожній, поряд не було нікого, хто міг би їх почути. Але вона на всяк випадок сказала тихіше:

— Ти і «лісові брати», безумовно, зіграли свою роль у його знищенні.

— Справді? — здивувався Морланд.

— Справді, — відповіла Алленбі. — Але не чекай ні від кого подяки. Для нас визнати твій внесок у це означатиме запрошення росіян до розслідування, мовляв, як ми могли довідатись про їхні наміри. Після бурхливої реакції на падіння вертольота ми дізнались, що там вже почали добирати потенційних спадкоємців і планувати, ким краще замінити президента. Єдине, що тримає людину при владі в Росії, — це репутація сили. Після того як президент почав її втрачати, його заміна була лише питанням часу. Насправді, ми вважаємо, що Путін втратив владу ще кілька тижнів тому.

— То ти хочеш сказати, що вертоліт впав не сам?

— Це те, що я думаю. Звісно, вертольоти іноді падають з неба... Але...

— Будь ласка, скажи мені, що це хороша новина і що йому на зміну прийде не такий виродок.

— Хтозна, — відповіла Алленбі. — До нас доходять чутки, що його ймовірний наступник — ще більш затятий націоналіст. І це викликає реальне занепокоєння. Він просторікує про ворогів всередині країни, про удар у спину і необхідність помститися НАТО за поразку Росії, а також за те, що вони тепер мають вийти з країн Балтії, щоб повернути собі Калінінград і свої ракети.

Морланд задумався:

— Уявляю, як боляче це вдарило по гордині росіян.

— Ну, це й був план НАТО.

— Я чув, що у вас і надалі є план...

— Досить, Томе. Ти знаєш, що я не можу про це говорити. Ти, безумовно, пройшов через багато випробувань. І тобі пощастило залишитись живим після того, як президент нацькував на твій слід свого спецпризначенця.

— Так, ти вже говорила це на нараді в ЦУЗ.

— А ти знав, що той офіцер організував засідку в Правдинську? — запитала Алленбі.

— Ні, не знав. Але не скажу, що здивований цим. Я бачив, як він наказав своїм снайперам відкрити вогонь по тих російських дівчатах в Ризі. А потім він ще очолював напад на табір у Латвії. Щось забагато збігів. Я почав думати, що він отримав наказ вистежити нас. Коли ж я побачив, що в місці розташування «Іскандерів» зникло світло, то запідозрив, що ми можемо потрапити в пастку, але відступати було вже надто пізно... Скажи мені... Він загинув під час авіаудару?

— Ми не знаємо. І це дивно. Ми взагалі про нього нічого не чули, хоча чітко відстежуємо інформацію майже про все. Здається, росіяни навмисно не кажуть про нього нічого, щоб приховати його слід.

Вони обоє добре розуміли можливі наслідки подібної секретності.

Алленбі згорнула газету, а з нею і предмет бесіди, й перевела розмову на іншу тему.

— Що ти збираєшся робити далі в армії?

— Командир поки не говорив, які в нього плани щодо мене. Зараз я байдикую в казармах і намагаюсь чимось себе зайняти. Відверто кажучи, я не впевнений, що залишусь в армії. Мені дуже подобалася служба, але, схоже, я вже вичерпав свій ліміт любові до неї. Проблема в тому, що з цими нескінченними скороченнями в армії більше немає майбутнього для таких людей, як я.

— Що, все так погано?

— Так. Все дуже погано. Ти знала, що сержант Вайлд вийшов у відставку? Арчер і Вотсон теж хочуть слідом за ним почати нове, цивільне життя. І в мене немає жодного аргументу, щоб їх втримати.

— А ти не думаєш, що політики добре засвоїли урок? Адже вони розуміють, що цього разу їм просто пощастило... Може, відтепер щось зміниться на краще?

— Облиш, Ніколо! На це немає жодного шансу, — з гіркотою в голосі сказав Морланд. — З’явиться багато інших важливих речей, на які вони спрямують свої зусилля. Наприклад, розщедряться на загони спецпризначення або на закупівлю обладнання — байки про це ми слухаємо віддавна. Словом, зроблять щось таке, що спричинить гучні заголовки в газетах. Але це все не те, що справді має значення. На що насправді слід звернути увагу — це визнання необхідності знову наростити м’язи в тих місцях, де вони втрачені. І не кажи мені, що країни Балтії були відвойовані тільки завдяки повітряним ударам, кібератакам і розумним бомбам. Звісно, вони дуже допомогли, — вів далі Морланд. — Але без «правильних» людей, які роблять «правильні» речі в потрібний час, усі ці «блискучі іграшки» не привели б нас до позитивного результату. Ми мусимо визнати: росіяни зважилися на захоплення балтійських країн насамперед тому, що їхній президент здогадувався про нашу слабкість. Для того щоб все робити правильно, треба мати багато грошей. А я не бачу, щоб щось зрушилось із мертвої точки в цьому напрямку. Будь-який політик сьогодні скаже тобі, що для затвердження витрат на оборону не вистачить голосів. Навіть після того, що сталося. Все дуже просто. Більше того, політичне керівництво має зрозуміти, що все залежить від людей. Коли ви позбуваєтесь добре підготовлених фахівців, ви не можете за потреби просто махнути чарівною паличкою й чекати, що вони з’являться самі по собі тільки тому, що знову стали потрібними. Наші війська нездоланні завдяки постійному навчанню. День за днем, із року в рік вони набувають досвіду і стають все сильнішими й сильнішими. Так само, як і в будь-якій іншій сфері діяльності. Не варто очікувати, що банкіри або слюсарі, навчаючись військовій справі протягом кількох тижнів на рік як резервісти, у разі кризової ситуації, вдягнувши форму, в бою виявлять себе як професіонали. Такого не станеться. Але багато політиків мріють про це і навіть намагаються запевнити нас, що це можливо. У бою, щоб вижити, треба бути висококваліфікованим професіоналом самому і частиною високопрофесійної команди. Історія знає багато прикладів, коли погано навчені армії були розбиті невеликими групами професіоналів, які добре знали свою справу і мали добре озброєння. Велика Британія доходила цієї думки протягом останніх кількох століть, але зараз, здається, цьому розумінню настав кінець. Біда в тому, й мені шкода, якщо це звучить занадто цинічно, немає таких заголовків у газетах, які могли б мотивувати і підтримати солдат, — потрібно просто надати їм можливість добре робити свою справу. Морланд усвідомив, що підвищив голос, роздратований, на його думку, зрадою своїх ідеалів, у які вірив, йдучи до армії.

Він побачив, що Алленбі здивована, і був дуже вдячний їй за те, що вона швидко змінила тему розмови.

— Добре, Томе. А як ти себе почуваєш зараз? Досі згадуєш, як було там, у лісі?..

— Ну, знаєш... Треба трохи часу, щоб заспокоїтися і повернутися до нормального життя. Добре, що я вже дома... Але дуже часто ловлю себе на тому, що згадую хлопців, які були там зі мною. Бо немає нікого у світі, крім Марини Крауя та «лісових братів», хто б міг зрозуміти, через що нам довелося пройти.

— А як Марина? Ви, мабуть, там дуже зблизилися з нею? Здається, вона гарна дівчина.

Морланд на мить застиг.

— Вона надзвичайна дівчина.

— Ви побачитеся знову?

Як краще відповісти Алленбі? Це було питання, яке він ставив собі відтоді, як вони поспіхом попрощались. Марину одразу ж посадили у вертоліт, що прямував до Польщі, а його — у військово-транспортний літак «Геркулес» RAF С-130, який летів на базу Королівського повітряного флоту у Брайз-Нортоні.

— Я впевнений, що побачимось... колись. Там, у лісі, ми дійсно зблизились — у якомусь сенсі. А хто б не зблизився за тих обставин? Але для більшого це не той час і не те місце. Вона досить жорстка. Особливо після того, що недавно пережила. Вона — жінка-боєць, яка присвятила себе відродженню Латвії. Її брата вбили росіяни під час нападу на аеропорт. Тож вона зараз дуже потрібна своїм батькам, має бути поряд із ними. І це справедливо. Я можу тільки поважати її за це.

Він знав, що насправді це не відповідь на питання. Алленбі, звісно, це зрозуміла, але не стала допитуватись. Морланд подумав, що між цими двома жінками є дещо спільне. І водночас він усвідомив, з яким нетерпінням чекав зустрічі з Алленбі й наскільки йому добре із нею.

— Я теж хотіла б зустрітися з Мариною коли-небудь, — промовила дівчина.

— Вона тобі сподобається. Ви багато в чому схожі.