Війни художників

24 березня 1940 року, 5 год. 30 хв Москва

Микола Гущенко проснувся раптово. Від того, що за стіною, у кімнаті його сусіда – робітника з «Ленінської кузні» Семена Васильовича Гвоздикова загорланив гучномовець:

Хор виспівував «Інтернаціонал» – гімн СРСР. Пів на шосту. Подумав: вставай, «проклятьем заклейменный». Клятий Гвоздиков. Йому й на думку не спадає, що його гучномовець комусь може діяти на нерви!

Згадав свій нічний сон. Уночі Гущенкові снилося, що він у горах зустрів Сезанна. Сезанн – високий, кремезний, лисий чоловік із чорною бородою. У зім’ятому костюмі-трійці, з палітрою в руках. Стоячи на вузенькій доріжці, яка зміїлася вниз по схилу, він писав пейзаж. Стрункі тополі на фоні гірського схилу, порослого польовими квітами. Коли він побачив чоловіка з палітрою, серце його стрепенулося. Він ні на мить не сумнівався, що то Сезанн і що він його, Гущенка, добре знає.

– Привіт, Ніколя! – вигукнув Сезанн, махнувши йому рукою з пензлем, наче старому знайомому.

– Привіт, Полю. Що то за гора в тумані. Де це ми? – Гущенко наче й не був здивований, що зустрів тут Сезанна.

– Це узгір’я Лове. Ми в містечку Ексі, неподалік Парижа, – пояснив художник.

– Ага. І ти з’явився, бо хочеш повчити мене, як жити?

– Ні, навіщо? По-перше, це ти завітав до мене, а не я до тебе. А по-друге, я просто хочу тебе підтримати. Порадою. Знаю, що ти вже котрий день не береш пензля в руки.

– А ти? – відповів питанням на зауваження Гущенко.

– За життя я працював щодня. І в вихідні, і в свята. Із шостої до одинадцятої ранку. Далі обідав і працював до вечора. А потім відразу лягав спати. Зранку все знову. Працюю, обідаю, працюю, сплю. День за днем. І так багато років. Мистецтво вимагає самозречення, – він говорив і робив мазки. Один за одним. Швидкі, сильні мазки яскравими фарбами, що ніби виблискували у розсіяному світлі.

– Але ж ти ще за життя зажив популярності і встиг добряче покористуватися плодами своєї праці, – зауважив Гущенко, стоячи поряд і зазираючи Сезанну через плече.

– Ні, це не так. Мене стали помічати, коли мені вже виповнилося шістдесят. А до того я гірко бідував. Шістдесят років я працював, ні на що не сподіваючись! Місяцями не продаючи жодної роботи, – Сезанн облишив малювати. Повернувся до Гущенка і подивився йому в очі. Його зіниці палали, як дві вуглини.

Погляд пропікав Гущенка наскрізь. Він опустив очі. Ці зіниці-вуглини злякали його.

– Я так не зможу. У мене дружина і син Шурик. Я їх дуже люблю, – ледь чутно пробурмотів Гущенко. Однак був упевнений, що Сезанн його добре чує. – Я не хочу, щоб вони злидарювали, і тому йду на компроміси. Я справді займаюся якимось лайном замість того, щоб служити високому мистецтву.

– Це слабкість, Миколо. – Сезанн відвернувся і знову почав наносити сильні мазки. – Їхнє життя – то лише мить. Невже ти не розумієш, що життя людини – лише мить в історії? А ти залишишся у пам’яті мільйонів і значить – будеш жити вічно! Якщо не виявишся слабаком… Скажу тобі більше. Саме через твою слабкість їм загрожує небезпека. Більш того – тобі теж загрожує небезпека!

– Від кого виходить ця небезпека, Полю? – серце Гущенка шалено закалатало.