Війни художників

19 березня 1940 року, 13 год. 35 хв Москва

А за день до цього, дипломат Михайло Берзін, інформація якого зараз так потрібна була Берії, сидів за столиком кафе «Ленінський жовтень», що на Цвітному бульварі разом із художником Миколою Гущенком. Гущенко, у минулому радянський агент-нелегал, який працював у Парижі під агентурними псевдонімами «Художник» та «Ярема», а після втечі з Франції ось уже четвертий рік жив у Москві в 12-метровій комуналці, на вулиці Біговій, з дружиною, сином і перебивався разовими заробітками. Малював полотна у стилі соцреалізму й намагався пристосуватися до життя радянських будівників комунізму зразка кінця 39-го – початку 40-х років.

Обидва співрозмовники були шатенами, Гущенко темніший, Берзін світліший, зросту – вище середнього, і здавалися схожими один на одного. Хоч Берзін і був значно старшим. Можливо, схожими їх робив одяг – вочевидь нерадянські, гарно пошиті костюми виділяли обох серед сірого натовпу Москви.

– Неймовірно, – сказав Берзін, сміючись, блискаючи незвичайно білими для СРСР зубами і тиснучи руку Гущенкові. – Це таки ти! Мені сказали, що серед організаторів виставки німецьких художників у Москві є Гущенко, але ніколи б не подумав, що це саме ти! Просто неймовірно! А як же Париж? Ательє на вулиці Волонтерів?! Виставки в Le Grand Salon! Як Монмартр? Як Матісс, Модільяні, Сутін?

– Привіт, старий! За Матіссом, усією компанією і доброю чаркою абсенту дуже сумую. А з Парижем довелося розпрощатися раз і назавжди. А якщо чесно – просто накивати з нього п’ятами. Адже ти знаєш, що я там не лише малюванням портретів Роллана та Барбюса займався. Французька поліція сиділа на «хвості»! Вважаю, я випередив їх на день-два. Не більше. А то довелося б відмотати у французькій кутузці років десять за шпигунство. Живу в Москві, правда, в комуналці, але життя в комуналці в СРСР, у будь-якому разі, ліпше від життя в тюремній камері у Франції.

– Я знаю, що ти займався не лише виставками. Тим більше дивуюся, що живеш у комуналці. До речі, коли Єжова змінив Берія, саме я готував доповідну щодо тебе – написав, що «агентом Яремою в СРСР направлено близько 200 креслень вузлів найновішої французької та англійської військової техніки для потреб Червоної армії». Як зараз пам’ятаю! Був упевнений, що Контора потурбувалася і ти зараз тут як сир у маслі!

Із репродуктора на стіні раптом загуркотіла, захрипіла стоголосим хором кантата Прокоф’єва «Заздоровниця», що вперше прозвучала наприкінці минулого року в день народження Сталіна. Пройшло вже три місяці після торжеств, але її й досі крутили ледве не щодня:

– Дякую, друже! – Гущенко кинув оком на репродуктор: не варто й просити – звісно, ніхто з персоналу кафе не наважиться притишити звук. Із вдячністю потис руку дипломату. – А ти куди подівся з Парижа?

– Мене в 38-му направили до Лондона. Помічником військового аташе. У мене були два керівники – і посол, і резидент. А двом начальникам догодити дуже складно. Відкликали, – з гіркотою в голосі сказав Берзін. Махнув рукою. – А місяць тому, повертаючись до СРСР, знову побував у Парижі. Та хай йому біс, цим проблемам! Ставиш пляшку шампанського? За зустріч? – запитав, посміхнувшись і весело потираючи руки, Берзін.

– Запросто! Але не думаю, що воно тут є. Це ж тобі не Париж і навіть не Лондон.

І справді, офіціант сказав, що шампанського тут не буває і приніс двісті грамів горілки в графині й чарки. На закуску – оселедець і хліб.

– І як Париж? – із посмішкою запитав Гущенко, розливаючи горілку. – Давай. За зустріч, – вони випили.

– Ех, Париж! На Єлісейських Полях вже зеленіють каштани. Гігантські каштани, такими вони, здається, виростають тільки в Парижі. На Сені – крихітні пароплавчики, француженки на високих пробкових підборах. Останній крик моди. Втім, відчувається подих війни. Дроль де гер. Дивна війна. Ніхто не стріляє, не бомбить міста. Ресторани забиті людом до ранку. Економити гроші більше немає сенсу! Завтра вони можуть коштувати не більше, ніж туалетний папір. Поліція зупиняє білявок і блондинів, чий вигляд натякає на «арійське походження», прискіпливо перевіряє документи. Бояться німецьких диверсантів. Вулицями вештаються повії з протигазами на боці. Бояться німецької газової атаки, газових бомб з аеропланів. Арештовують і гільйотинують комуністів, закрили комуністичну газету «Юманіте». Назад, до речі, я їхав із послом Суріцем. Його оголосили персоною нон ґрата.

– Самого посла у Франції Суріца? – у Гущенка округлилися очі. – Не може бути!

– Саме так, посла, – Берзін ствердно кивнув головою. – Іншого Суріца в посольстві немає.

– Це шокуюча новина! У наших газетах, звісно, нічого не було…

– А звісно ж. Насправді, анекдотична новина. Я розповім – ти помреш зі сміху. Радянська дипломатія в Парижі обгидилася по вуха. На зборах парткому посольства Суріц вирішив прогнутися: ухвалили відбити Сталіну телеграму про засудження агресії англо-французів проти Німеччини і підтримку німецько-радянської дружби. Після того, що творили в 37-му з посольськими, половина поїхала на Колиму валити ліс. Ти розумієш, такі прогини – це було дуже важливо. Суріц телеграму підписав.

– А в чому сіль анекдоту? – здивовано запитав Гущенко.

– Анекдотичність у тому, що досвідчених дипломатів майже не залишилося! Щойно присланий з Москви за партійною путівкою парторг, замість того щоб віднести телеграму шифрувальнику, відніс її на пошту. Уявляєш? Дипломатичну телеграму, в якій облили лайном уряд країни перебування – уряд Даладьє – віднесли у звичайне відділення зв’язку?! На телеграмі адреса – Москва, Кремль, товаришу Сталіну! Думаю, коли паризький телеграфіст це побачив, то подумав, що з’їхав з глузду!

– Боже, який кретин! – Гущенко регочучи звів погляд до неба і ляснув себе долонею по лобі. – Тупий обмежений кретин!

Берзін розлив горілку, вони цокнулися чарками і до дна випили гірку рідину. Закусили несмачним оселедцем.

– Ага, в Союзі парторг працював, звісно, теж парторгом, але на якомусь металургійному комбінаті в Юзівці. Там так було заведено. Ледь що – підтримуємо мудрого вождя й учителя, швидко на пошту і звідти – урядова телеграма товаришу Сталіну. Про шифрувальників, упевнений, «металургійний парторг» ніколи й не чув! – Берзін то починав реготати, то через силу зупинявся, намагаючись продовжити розповідь.

До Берзіна приєднувався Гущенко.

– Уявляю пику телеграфіста: «Засуджуємо агресивну політику Даладьє»! І що ж було далі? – Гущенко вгамувався, налив ще по одній. Вони цокнулись і випили.

– Звісно, телеграфіст відніс телеграму в поліцію, наступного дня текст телеграми був в усіх французьких газетах. Навіть «Юманіте» перед закриттям надрукувала! А ще через день французький уряд оголосив Суріца персоною нон ґрата. І той, обливаючись гіркими сльозами, виїхав на розправу до Кам’яної задниці.

19 березня 1940 року, 14 год. 15 хв Москва

На терасі кафе «Ленінський жовтень» раптом зазвучала пісня:

Повз кафе йшов маршем загін піонерів у червоних галстуках.

– Рівняння на прапор! – вигукнув правофланговий, і піонери, притиснувши ліву руку до стегна, дружно відсалютували двом величезним червоним прапорам, що висіли біля входу в виставковий павільйон, – одному зі свастикою, другому – із серпом і молотом.

Пройшовши далі, вони почали хором вигукувати:

– Раз-два, Ленин с нами. Раз-два, Ленин жив. Раз-два, выше знамя, пионерский коллектив!

– Чув, що говорить молоде покоління? – запитав Берзін, кивнувши у бік піонерського загону, який віддалявся під дріб барабана. – «Раз-два, Ленин с нами». А ти, значить, приймаєш виставку фашистів?

– Націонал-соціалістів, не плутай. Фашисти в Італії, – виправив Гущенко. Пояснив: – Виставку сучасного мистецтва націонал-соціалістичної Німеччини й її авторів – німецьких художників. Розвів руками. – Наших союзників…

– Тебе це не дивує? Вчора ще фашисти, вибач, націонал-соціалісти були паліями війни. Ми воювали з ними в Іспанії. А сьогодні… – Берзін озирнувся, нахилився до Гущенка. Тихо мовив:

– Як на мене, коричневий і червоний дуже зблизилися. Можна сказати, що червоний – це недозрілий коричневий. І він поступово дозріває…

– Справді, нечувані метаморфози, – погодився Гущенко. – Виставка художників Третього рейху в Москві. Від німецької сторони виставку курують особисто Ріббентроп і частково навіть сам Гітлер. Потім буде подібна виставка у Берліні. Ось поглянь… – Гущенко кивнув у напрямку виставкового павільйону навпроти кафе.

На фасаді виставкового павільйону, окрім червоних прапорів зі свастикою і серпом та молотом, було, справді, дещо незвичне для Москви. Весь фасад був оповитий величезним червоним полотнищем із чорною свастикою на білому полі.

Берзін гірко посміхнувся. Хитнув головою:

– Англійці лютують від цієї дружби.

– Тут люди теж цього не розуміють. Спочатку Гітлер був палієм війни, тепер – став добрим другом, – стенув плечима Гущенко.

– А як же обласканий Микола Тихонов? – зауважив Берзін і процитував:

– Сьогодні це небезпечні рядки. За такі вірші можна опинитися в таборі на Колимі, – з гіркотою в голосі зауважив Гущенко. – Думаєш, цей союз надовго?

– Є різні думки. Я прочитав в Англії книгу якогось Ернста Генрі «Гітлер проти СРСР», де прогнозувався напад Гітлера на нас.

– Хіба це можливо? – здивувався Гущенко. – Зараз у мене таке враження, що цей союз назавжди.

– Навряд чи, – хитнув головою Берзін.

– А ти яким боком до виставки? – запитав Гущенко.

– Для мене самого це дивина. Викликали з Англії. Тиждень чекав. Дадуть нове призначення чи посадять, – коли Берзін це говорив, його обличчя наче застигло, перетворилося на беземоційну маску. На обличчя людини, що готова до будь-якого, навіть найгіршого, варіанту розвитку подій.

– Чому так песимістично?

– Ти знаєш… Тобі як старому бойовому товаришу можу сказати відверто. Половина тих, кого відкликали переді мною, вже сидить. Про декого – ні слуху ні духу. Люди просто зникли. Друга половина розстріляна. Думаю, мені недовго залишилось. Ось підійшов офіціант, а я подумав: так колись він підійде, приставить пістолет до лоба і скаже: «Я з НКВС, вас заарештовано, руки за голову». Ті хлопці дуже винахідливі й здатні на подібні фокуси.

– А може, якщо відразу не взяли, то пронесло? – з надією запитав Гущенко.

– Ні, просто бюрократична машина працює інерційно, – заперечив Берзін. Махнув рукою. Жест, напевне, означав: будь що буде. – Вони знають, що я вже в СРСР, нікуди не подінуся, а значить, можна не поспішати.

– То чому ж ти повернувся? – не міг зрозуміти Гущенко.

– Дружина, син. Тоді взяли б їх. Хай уже краще мене.

– А звинувачення? Повинні ж бути хоч якісь звинувачення?…

– Був в Англії – значить, могли перевербувати, значить, англійський шпигун. Ніхто не буде вдаватися в деталі й розбиратися. Таке враження, що для НКВС посадити чим більше – тим краще. А раптом і справді на сотню один шпигуном виявиться. Те, що 99 були чесними радянськими громадянами, нікого не цікавить. А вчора мене призначили куратором твоєї виставки від Наркомату іноземних справ. Ось так. Так що будемо співпрацювати. Ти від Спілки художників, я від Наркомінсправ.

– Все ж, Берзіне, думаю, що ти перебільшуєш. Мене ж не чіпають.

Берзін запалив англійську цигарку. Піймав погляд Гущенка. Пояснив:

– Ще залишилась пачка. Потім перейду на «Біломор». Тебе не чіпають? Дай бог, щоб нічого не змінилося, щоб випадково хтось не назвав твоє ім’я на допиті.

– Але ж це твоє призначення, начебто, виключає швидкий арешт? – продовжив тему Гущенко.

– Ні, ніщо нічого не виключає. Пам’ятаєш, Тютчев сказав: «Російська історія до Петра Великого – суцільна панахида, а після Петра Великого – суцільна кримінальна справа». Як на мене, новітня історія це – і перше, і друге разом. Вчора моїй дружині наснився сон, що в нас роблять обшук… Ти віриш у сни?

– Ні, я начебто матеріаліст. Сни – це продовження роботи мозку. Я не вірю у віщі сни.

– А я віднедавна вірю. Ти помітив, що на нас тут скоса дивляться? – він нахилився до Гущенка, аби його не було чути за сусіднім столом.

Гущенко огледівся. У кафе сиділо кілька робітників – у картузах, парусинових туфлях, сірих сорочках, підперезаних шкіряними пасками, і жмаканих штанях. Вони пили пиво, палили дешеві цигарки і справді зневажливо поглядали у їхній бік. В очах читалося: що тут роблять два недобитих буржуї?

– Можливо, завинив твій лондонський костюм, – тихо відповів Гущенко. Наморщив лоба. – Думають, що ти якийсь непман… СРСР – єдина країна, де бідність не є недоліком, навпаки – це перевага. Поганий одяг – ознака взірцевої радянської людини. Гарний костюм – ознака мерзотника.

І справді, Берзін був одягнений, як лондонський денді – сірий у темну смужку костюм, біла сорочка і червона краватка.

– У тебе теж костюм непоганий. Колись революціонери боролися, щоб не було бідних, тепер боремося, щоб не було багатих. Вивихнутий світогляд, – Берзін похмуро посміхнувся. Потім тихо проспівав: – «Эх, яблочко, сладко-кислое, буржуйские глаза – ненавистные!» Я й сам, проживши півтора десятка років поза «залізною завісою», відчуваю себе в Москві чужинцем. Хіба в тебе немає такого відчуття?

– Було, – видихнув Гущенко. – Років зо три після приїзду. Тепер – зникло.

– Але досить про сумне. Давай пити. Як на мене, і в Лондоні, і в Парижі, і в Москві робітники дивляться на людину в пристойному костюмі приблизно однаково.

– Пролетарі всіх країн єднаються, – резюмував Гущенко.

20 березня 1940 року, 2 год. 35 хв Москва

Берзін був дипломатом старої школи. Йому подобалася Англія, подобалася робота, подобався будинок посольства – шестиповерховий особняк на Чешем-плейс.

Йому подобалося приїжджати на роботу в омнібусі із сидіннями на даху, проходити вранці чистенькою Ляйал-стріт. Вітатися з британським охоронцем у червоному мундирі біля входу, проходити через затишний дворик. Подобався керівник – посол Майський. Інтелігент, колишній редактор журналу «Звезда». Родом з польських євреїв. Людина складної долі. Хотілося жити і працювати в Лондоні, на Чешем-плейс, якщо не завжди, то якомога довше. Але не склалося.

Утім, йому і так неймовірно довго щастило. Його колег, разом з якими починав працювати, вже майже не залишилося. У сенсі – не залишилося на волі. Він починав з Христіаном Раковським. І де тепер Раковський?

Виключений з партії, начебто за троцькістський ухил. Заарештований, здається, у 37-му. Отримав 20 років таборів без права листування, і відтоді про нього ніхто не чув. І, швидше за все, вже ніколи не почує.

Разом з ним, військовим аташе Берзіним, повернувся в СРСР консул Костянтин Набоков. І теж зник. Потім за тиждень забрали і його дружину Лідію Набокову.

Після зустрічі з Гущенком, увечері, Берзін поїхав на дачу, де перебрав усе – від поштових карток до книг і журналів. Не дай бог якась необережна фраза в листі! Або книга сумнівного змісту. Все це він безжально кидав у піч. Життя дорожче! Те ж саме він наказав зробити дружині у їхній московській квартирі.

Закінчивши з книгами і листами, задрімав у кріслі. Прокинувся від відчуття холоду. Вогонь у печі погас. Нічого. Головне, що справу зроблено. Одягнув пальто. На вішалці залишилася кобура з пістолетом. Узяв у руки кобуру, розстібнув, дістав пістолет. Нагородний, системи «Маузер», вручений за наказом героя громадянської війни товариша Блюхера. Вигравіювано: «Чесному бійцю Робітничо-Селянської Червоної армії Берзіну». Він починав із Блюхером. Ходив у рейди проти Колчака. Потім був разом із ним радником Чан Кайші. Звідти й отримав направлення на дипломатичну роботу.

Блюхера розстріляли. Два роки тому. Говорили, що його заарештували як японського шпигуна. Японськими шпигунками виявилися і дві колишні дружини Блюхера – обидві Галини. Їх теж розстріляли. Обох Берзін добре знав. Японською шпигункою виявилася й остання, третя, дружина Блюхера – Глафіра. Їй пощастило більше. Вона залишилась живою, лише отримала десять років таборів.

Що робити з нагородною зброєю від японського шпигуна Блюхера? Він привіз пістолет на дачу, аби десь заховати. Закопати? А якщо запитають, де він подів нагородний пістолет? Закопав? Навіщо? Боявся обшуку? Чому боявся – щось маєш за собою? Якби не мав нічого, то не ховав би пістолет. Говори: коли тебе завербували?! Замкнуте коло.

Головне – не гарячкувати! Має ж бути якийсь вихід! Треба доповісти кадровику в наркоматі. Сказати, що не вважаю за можливе зберігати подарунок ворога народу. І здати під розписку. Так буде найкраще.

У московській квартирі Берзіних тим часом ще горіло світло. 55-річна дружина Берзіна Ніна перебирала одну за одною книги. Так наказав чоловік. Вона шукала якихось листівок, записок, дарчих написів від Блюхера або ще когось, кого вже взяли. У них була величезна бібліотека. Михайло сказав, що роботу обов’язково треба закінчити до ранку і що сам він повернеться не скоро. На стіні пробив годинник з маятником і гирями. Вже четверта ранку, де ж він?

Коли у двері затарабанили так, що ледь не зірвали їх з петель, у неї, здавалося, зупинилося дихання і закололо в серці.

– Де Берзін? – гаркнув голос за дверима.

– А хто це? – її губи ледь ворушилися.

– НКВС! Помічник наркома Саркісов! Відчиняй!

Ніна Берзіна простягнула руку до защіпки. Рука тремтіла і не слухалася її. Ось воно! Її чоловіка не обдурило передчуття! За ним прийшли!

Вона робила над собою зусилля за зусиллям, щоб підняти руку до защіпки. Та кожен рух супроводжувався уколом у серце. Рука робилася все важчою, переставала слухатися.

Її чоловік підозрював, що за ним можуть прийти. Зараз він, нічого не знаючи, повернеться, а його будуть чекати люди з НКВС. Його заберуть, і він зникне назавжди, як зникали інші дипломати! Перед очима закружляли темні кола. Вона схопилася за серце, що, стискаючись від болю, калатало мов навіжене, кров загупала у скронях. Ніна Берзіна впала і не бачила, як люди у синіх кашкетах зазирали у вікна її квартири, що була на першому поверсі й, уздрівши стоси книг, папери, що догорали в пічці, і людину, яка лежала біля дверей, почали вибивати двері.

– Це все не просто так, – сказав Саркісов, нахилившись над жінкою. – Викличте «швидку» і перевірте тут усе. Найретельніший обшук. Лаптєв, поїдеш зі «швидкою». І не відводь від цієї баби очей! Головою відповідаєш!

– Єсть! – козирнув Лаптєв.

Коли Берзін під’їхав до свого будинку, перше, що він побачив – була «швидка допомога» біля під’їзду. На ношах виносили його дружину.

Він хотів кинутися до неї, та побачив, що у вікнах горить світло і люди у формі перекидають у його квартирі все догори дриґом. І угледів два чорні ЗІСи біля парадного.

Він зупинив перший порив – бігти до «швидкої». Ні, він так не допоможе дружині! Ні. І сину, який навчається у Військовій академії, там, де навчається і син товариша Сталіна, Яків, теж не допоможе.

Через нього, Берзіна, і дружина, й син будуть членами сім’ї ворога народу. Поїдуть у табори і зникнуть там назавжди. Що йому інкримінують? Мабуть, шпигунство на користь Англії. Англійський шпигун. За таким звинуваченням взяли і Набокова. Докази? Які докази? Їм не потрібні докази!

Що робити? Як він може допомогти своїй родині? Як?!

Його піддадуть тортурам, вимагаючи визнання, що і дружина й син допомагали. Що син передавав йому військові секрети, інформацію про сина товариша Сталіна або й про самого товариша Сталіна. Він не скаже нічого! Ні, все скаже. У них усі говорять. Скаже все, що вони захочуть. Навіщо дурити себе. Говорили всі – і Раковський, і Блюхер. Тому він теж скаже. І тоді вони візьмуться за дружину і сина. Як за сім’ю ворога народу. Будуть мучити її на очах у нього, і він підпише все, що вони накажуть. І лише потім його розстріляють. Можливо, він сам проситиме смерті.

Вулиця тонула в нічному тумані. Холодному тумані, який пробирався в машину крізь відчинене вікно. На протилежному боці вулиці він побачив, як коливаються фіранки на вікнах і допитливі сусіди підглядають за тим, що відбувається в його квартирі. Біля під’їзду – люди з кам’яними обличчями.

Ні, він не скаже нічого. Берзін посміхнувся. Ні, не скаже. І тоді вони не візьмуть його сім’ю! Дістав з-під сидіння пістолет, загорнений у рядно. Розгорнув. Поклав тканину під ноги. Витягнув зброю з кобури.

Зняв із запобіжника. Підніс важкий пістолет до підборіддя. Помітив, що рука тремтить. Ні. Так надійніше: притиснув ствол до скроні. Відчув холод металу. Послужиш востаннє, нагородний! Оцінив, що куля пройде приблизно через центр мозку і вийде з іншого боку.

Потримав так пістолет кілька секунд. Дивився на тремтливі в туманному мороці ліхтарі. На темні прямокутники вікон будинків. На бруківку, що виблискувала у світлі фар. Дивився, немов хотів закарбувати в пам’яті цю картину. І тільки побачивши, що людина у формі від одного із ЗІСів попрямувала до його автівки, натиснув на спусковий гачок. Пострілу він не почув. Лише, незважаючи на нічну пітьму, у мозку спалахнуло сонце.

На звук пострілу до машини підбіг Саркісов з охороною. Він ривком відкрив дверцята. Берзін сидів на водійському сидінні, його голова лежала на кермі. У лівій скроні зяяв величезний кульовий отвір, з якого повільно стікала цівка крові. Навколо рани темне коло опіку від порохових газів. Губи складені у ледь помітну посмішку. Посмішку людини, яка знає щось, чого не знає решта, не знає і ніколи не дізнається. Тіло раптом почало повільно хилитися й упало Саркісову під ноги.

– Б…дь, він застрелився. Ще й зіпсував мені чоботи, сука. Я піду доповім товаришу Берії. Лаптєв, стережи тут, нікого не підпускай, – кинув підлеглому.

– Б…дь, що за ніч! – вилаявся Берія, якого о п’ятій розбудив телефон і голосом Саркісова доповів про самогубство Берзіна. – Обшук провели і нічого не знайшли? Добре. Їдь додому. Більше нікого не буди. А то ми так відправимо на той світ половину Наркомінсправу.

Подумав: матиму халепу з Кам’яною задницею. А що робити з дорученням Сталіна?

Коба приїде в Кремль о другій годині, значить до 12-ї треба встигнути переговорити з Молотовим! Добре, якби Кам’яна задниця ще не встиг дізнатися про самогубство дипломата, бо почне пороти гарячку. Побіжить до Хазяїна. А той невідомо як зреагує. Може сказати, що без вини не стріляються. А може вставити йому, Берії, чергового пістона у дусі: підвішу за яйця, поїдеш у «турму», зітру на порох… Лайно!