ЦВІТ ПАПОРОТІ

Сім років, як одна доба, збігли клечальними святками із пагорбів, опустилися в долину зеленим цвітом, щоб наповнити навколишній світ магією купальського вечора.

Щойно сонце закотилося за пологі мерефські схили, занурилося промінням глибоко в землю, наповнивши її своєю жагучою таємничою силою, на вулицях села залунали дзвінкі дівочі голоси:

Гей, око Лада, леле Ладове,

Гей, око Лада, ніч пропадає,

Бо око Лада з води виходить,

Ладове свято нам приносить…

Звуки магічних пісень — як отой ярий жар-цвіт, безжально потоптаний ногами чужинців, понівечений пожарищем неприйняття та осуду церковних приписів, а все ж незборений часом та невідворотними перепонами. Звуки чарівних купальських пісень рвучко виринають із глибокої, немов студене дно криниці, давнини, пробуджують вечорову тишу, пориваються у притихлі двори, палючим спалахом перекочуються за пороги хат, щоб діткнутися сердець мелодійним сяйвом, навернути зачерствілі душі до тисячолітніх прадавніх джерел, не замулених відчуженням та відхрещенням рідновір’я.

Купальського вечора усі люди стають іншими. Та й не дивно. У час великого сонцевороту погідне сонце, відкривши золотаво-промінну браму, наближає думки до осяяних ласкою небес. Недарма ж мудрі старці вимовляють обнадійливо: «І все, що попроситься в гарну пору, збудеться». Бо не може бути інакше. Чудодійної купальської ночі сам Купайло, викликаний із позачасся, благословляє зрілість усього, що проростає на землі, а затим усіх людей щедро наділяє любов’ю до життя. «І тоді природа стає ближчою до людини, а людина почувається невіддільною від матінки-природи», — так переповідають старші мереф’яни допитливій малечі, обдаровуючи невгамовних пестунів збереженими оповідками про свято Купала. У цих розмовах нестримна радість великого свята, віднедавна потьмарена настановами всюдисущого дяка та його закликами цуратися «всяких неподобних гуляній сатанинських», виривається на волю, блиском струменіє в очах молоді, відбивається в осяйних оченятах малечі. Купайло не оминає нікого.

Семирічного Івана Половця магічне свято сонцевороту теж не залишає осторонь. Він ще зранку не має спокою. Замучивши матір допитуванням про купальські забави, хлопець раз по раз вибігає до воріт. Йому не сидиться на місці.

Дівочі пісні мимоволі розбурхують його кров, картаючи:

А наші хлопці недбайливці —

Не поставили купайлиці.

Ой, якби вони про нас дбали,

Нам купайлицю вирубали.

Нам купайлицю вирубали,

Нас на вулицю викликали.

А наші хлопці недбайливці —

Не поставили купайлиці…

* * *

— Іванку, йди вечеряти!

З гірким зітханням малий подається від воріт. Закликаний голосом матері вкотре до хати, він не має охоти до смачної вечері. Знехотя водячи ложкою по масляній каші, допитується свого:

— Мамо, а де росте купайлиця?

Мати вражено сплескує руками:

— Ти бач, дослухався! — обернувшись до служниці, ділиться наболілим: — І що в нас за дитина, далебі?! Те, що йому цікаво, вмить усіче, а що товчемо безустанно, теши не теши, нічого не доб’єшся.

Служниця з усміхом дивиться на понурого малого, підбадьорює його:

— Іванко у нас з характером.

Але це не втішає хлопця. Міркуючи про своє, той допитується:

— Мамо, а купайлиця росте в лісі?

— Та нащо вона далася тобі? — сердито гримає Марія на сина. І, щоби хоча б якось побороти непогамовну хлопчачу цікавість, похапцем пояснює: — Купайлиця — це та ж Марена із вербового гілля, увита вінками, квітами, намистом та стрічками.

Малий немало дивується:

— А чого ж хлопці-недбайливці не поставили вербової купайлиці для дівчат?

Усміхнена Марія перезирається зі служницею, прикладає палець до вуст, закликаючи не вдаватися до сміху. Щоб не образити малого. Але та все ж не стримується. Дзвінко розсміявшись, потішається своєю обізнаністю:

— Це так в пісні співається. А насправді все вже як годиться. Є у дівчат купайлиця, та ще й яка гарна! Сама бачила! — гордовито вихваляється, несвідомо розпалюючи ще більшу цікавість малого. — Куди там хлопчачому солом’янику-Купайлу!

Марія, знаючи наперед, чим може обернутися розхвалювання наготувань до купальського свята, похапцем зупиняє усі необачні розмови:

— Годі! Досить балачок. Берися, сину, до каші, бо геть прохолоне.

Але Іванку не хочеться їсти. Зачувши дівочі піснеспіви:

Зійди, сонечко, на Івана,

Стогни, земля, під Купалом!.. —

притьмом поривається до вікна, широко відчинивши віконниці, дослухається до руху молодецького гурту.

Мати зопалу не втримується:

— Та що це на тебе, хлопче, як мана яка напустилася?!

І тоді малий не стримує свого пориву, виповідає бажане:

— Пустіть мене на вигін погуляти.

Мати аж скрикує:

— А це ще мені що? І не думай!

Та як же не думати, коли тільки й це в голові засіло. Хлопець допинається свого:

— Пустіть. Я всю кашу виїм із миски, тільки пустіть.

Але це не проймає матері. Марія сердиться:

— Ич який! Раду з матір’ю укладати надумав! Заповзявся мені умовини виставляти. Сказано, не пущу!

Малий Іванко невдоволено морщить чоло, затято домагається свого:

— Пустіть!

— Що ти забув там?! — Марія з подивом видивляється на сина, потайки дивується: «Ох і затятий! Коли чого схоче, вицідить терпіння до краплі, а отримає таки своє. Тільки й махнеш рукою, вкінець замучившись змаганням із ним».

Але тепер хлопець мовчить.

Вдоволена мати, завбачивши вагання сина, ствердно киває головою:

— Замалий ти ще до цього свята. Твоє діло поки що слухати і наслухати, а не братися до справ.

Як вогонь палючий, займається Іван, скидається рвійно із лавки:

— Я не малий, чуєте!

Полиск люті, як відблиск купальського багаття, запалахкотів у його словах, відбився гаряче у не по дитячому дорослих очах.

— Ти диви, яке люте?! — мати аж руками сплескує на цей несподіваний порив хлопчака.

Служниця й собі невдоволено озивається від порога:

— Батько з хати, а він он як себе веде! Взявся матері не слухати. Підожди-підожди, он повернуться чумаки із сіллю, задасть тобі тато вербової каші.

Хлопець, зачувши це, позирає на вербову різку, що стоїть у кутку, а затим — на служницю, що, прибравшись у квітчасту хустину, за мить цілком забувши про хлопця і «вербову кашу», усміхається своїм думкам. Він хотів би їй гукнути зараз: «І що тобі до всього цього. Сама он вже на порозі стоїш, на свято спішишся, а мені що, не можна? Хіба я гірший?» Але він не промовляє цих слів уголос. Знає, що змагатися так далі зась. Розгнівана матір не пустить, коли домагатися свого перепалкою. В нього є інша думка. Він знає, як добитися бажаного.

Служниця поспішає вибігти з хати. Вони залишаються вдвох. Син і мати. Він стоїть біля вікна, понуривши голову. А мати, спершись на долоню, сидить на лаві край столу. Іванко бачить на її очах краплі сліз. Хлопчик підходить ближче:

— Мамо, не плачте.

Марія сумовито зітхає:

— Я не плачу, сину Я воліла б зовсім не плакати, коли б то тільки радість мала від твоїх слів і твого поводження.

Почуваючись винним перед матір’ю, хлопець провадить рукою по змарнілому Маріїному чолі, обіцяє щиро:

— Я більше не буду.

— І чого не будеш? — мати пригортає його личко долонями, пильно вдивляється в розгублені оченята. — Змагатися із собою?

— Як се?! — завмирає від несподіваних слів Іванко.

Мати сумовито зітхає, скрушно вивіряє малому свої давні думки:

— В тобі, сину, немов дві часточки людини живе: одна часточка — це мій лагідний та слухняний хлопчик, який маму і тата шанує, до порад дослухається, а інша частка — це казна-що, тільки й того, що люттю наповнене та непослухом. І ці дві часточки повсякчас змагаються між собою, краючи моє серце. Та й татове теж.

Іванко, як укопаний, застиг перед матір’ю. Все те, що вимовили материнські вуста, не було для нього щойно відкритою таємницею. З найперших кроків по землі він почував у собі дві дужі непоборні сили — одна бездумно поривала до рвучкості, а інша — запобіжно зупиняла на місці. Одна вабила, інша оберігала. Він метався поміж цих двох сил, не знаючи, до якої пристати. Ховав у собі свою таємницю, не поділяючи її ані з ким.

Але ж ніхто не знає ліпше своїх дітей, аніж рідні батьки. Іванко не відав цієї премудрості. Як і не обтяжував себе тим, що тато й мама разом із ним потерпали від його невизначеності. Воліючи мати слухняного та доладного хлопчину, про яких зазвичай люди мовлять «хоч до рани прикладай», частіше мали перед очима затятого неслухняного розбишаку. Жалкого, як кропива, пекучого, як окріп.

Із малих літ Іван Половець мав буйний норов. Тому й не дивно, що не раз на лобі носив ґулі, а на тілі — синці. Заледве що зіп’явшись на ноги, з такими щедрими «гостинцями» він часто-густо повертався із вулиці, отримуючи від матері жалість та картання, а від батька, на противагу, «на горіхи» та ще й сердите повчання:

— І що ти за козак, що даєшся до побиття?! Давай, сину, здачі, та так, щоби до твого чуба ніякі халамидники не потикалися більше.

Дослухаючись до батькових порад та переймаючи «бойову» науку від свого хресного Михайла Діброви, Іван Половець з часом навчився «давати здачі». Та так «давати», що аж курява здіймалася від ніг хлопчаків, що раніше ображали його не раз. Найчастіше, уздрівши його ще здалеку, малі розбишаки розбігалися хто куди. Але була на це й інша причина. Івана Половця не приймали діти до свого гурту. Він був чужим серед них. «Відьомське зілля» — це закляте прізвисько пошепки переповідалося із вуст в уста, відхрещуючи малого від дитячої юрби. Але що більше сторонилися його дітваки, тим жагучіше рвався хлопець до їхнього кола. Він хотів почуватися своїм з усіма. Мав велику охоту стати близьким до людей. Тож купальського вечора він теж мав би бути з іншими на вигоні. А не сидіти самому в хаті, нудячись.

* * *

Іванко їв прохололу кашу. Вона зовсім не смакувала йому. Але він не хотів завдавати прикрощів своїй мамі. Пережовуючи холодні кавалки, мало не плакав від гірких, немов залежане масло, цілком не дитячих, думок. Йому так хотілося побігти до купальської ватри, стрибнути разом з іншими через вогонь, показати всім-всім людям, що він такий, як інший, і ніякої відміни у ньому немає. Але ж мати не пускала його нікуди. Міркуючи невтішно про своє, Іванко мало що не вдавився кашею, коли нараз почув над собою:

— То ти так, аж до сліз, хочеш до купальської ватри, сину?

Малий аж стрепенувся на ці слова:

— Дуже! Дуже хочу! — сяючим блиском пригорнувся до маминих очей, мало ще вірячи у те, що почув слідом за материнським важким зітханням:

— Біжи, Іванку.

Зачувши ці слова, зраділий хлопець притьмом став на лаву, подячно поцілував заплакане Маріїне чоло. Легкі зморшки на материному лиці розгладилися тихим усміхом.

Розвеселілий Іванко, аби тільки матір не передумала, прожогом кинувся до порогу. Услід йому злинуло застережне:

— Але гляди мені, не барися довго. Йтимуть сусідські хлопці додому — з ними й повертайся. Не блукай до півночі.

— Добре! — гукнув вже за порогом. І тільки його й бачили!

* * *

І що ж то за диво, купальське свято!

Заквітчана жар-цвітом земля пробуджує надвечір’я, закликаючи до великого єднання всі сили природи. І такої щасливої миті величні небеса рідняться із матінкою-землею. Небесні зорі відбиваються у воді, втішно купаючись у теплих хвилях. Дівчата, цього вечора достоту схожі на небесних зірниць, чудовими голосами своїми торкаються піднебесся.

А попереду дівочої громада ступає молода невістка козака Хмари, яка цьогоріч народила первістку-доньку. Вона несе на вигін опудало — в картатій спідниці, чорнокленом споряджене, стрічками та квітами прибране. Красуня Марена миготить різнобарвними стрічками, не передчуваючи своєї лихої долі. Холодом студеним морила всю зиму вона веселу ватагу молоді. Настав час позбутися її.

А з іншого боку вигону підходять хлопці. В їхніх руках пара Марені — солом’яник-Купайло. Та куди там йому до красуні-Марени! Задерикуватий перегук змагається:

— Купайло, Купайло, де ти зимувало?

— Зимувало в стрісі, веснувало в лісі!

— Чорне, брудне, кострубате, обсмоктане і горбате, тьфу!

Хлопці не відступають й собі:

— А ваша Марена на кіл посаджена, підтикана, обскубана…

Гуртом накидаються на «Марену», топлять її. І тільки жаль дівочий хвильками плине:

Утонула Мареночка, утонула,

Тільки її кісочка зринула…

Після «плачу» дівчата «розправляються» із Купайлом, кидають його у вогонь. Не стало Марени, нічого і йому залишатися на землі.

Купальською водою і купальським святвечірнім вогнем очищується природа, позбувається злих сил. А далі сміх веселий, піснеспіви, і нічне багаття. Всім радість та втіха.

* * *

Ой, та й не всім!

Купальської ночі Марії Половчисі не до радості й не до втіхи.

— Іване, Іваночку! — заплакана мати метається поміж дерев столітньої хащі, вишукуючи свого семилітнього сина. Гнівається на пустуна, бідкається за ним, боїться за нього: «Чи ж не заблукав у лісі? А що, як раптом звір який наскочив на дитину? І нащо я дозволила йому бігти дивитися на купальське вогнище? Згасло купальське багаття, небоязка молодь порвалася за цвітом папороті, а Іванко хтозна-де й подівся. Малий же, хворобливий, йому б дома сидіти. І що чоловік казатиме, коли ось-ось повернеться з торською сіллю додому? Не втримала хлопця, не вберегла! Та як же було втримати, коли усе просився: „Пустіть, та й пустіть!“ — оправдовувалася в невтішних думках мати. — І що воно в тій дитині сидить? Усе тягне кудись нечистий. Ой, лихо, нащо ж я згадую того, кого не й слід?»

— Іванку, відгукнись! — розбивається тремтячий голос об густу завісу старого лісу, луною повертаючись назад. Не приносячи із собою ані крихточки надії…

* * *

До самого ранку блукала лісом Половчиха, роз’ятрюючи своє серце, полохаючи мимоволі тих, хто порвався сюди за іншим. Зустрівся їй в лісі не один сміливець, який пробирався поміж дерев, вишукуючи таємний цвіт папороті.

І хоча вона не заговорювала ні з ким, бо ж знала: той, хто бажає зірвати квітку долі, не має права на слово, аж доки не дістане з лона землі бажаного, — все ж, там, де проходила вона, відбивалося болючим стогоном:

— Іванку, ти де-е-е?!

Вранці, вийшовши із хащі, притьмом подалася додому: «А що, коли син вже у хаті, а я тут блукаю, як потороча».

Засміялася своїй щасливій думці, кинулася бігти полем до хат. Так, наче не вона щойно заледве плелася лісом, зморена довгим нічним блуканням.

* * *

Біля Купальського багаття Іванко був недовго. Його прогнали парубки. Вони його зле образили. Щойно хлопець розігнався, щоб стрибнути через вогонь, Тарас Чорнопліт, головний підстрикач молодецької ватаги, ухопивши малого за комір сорочки, з насмішкуватим посвистом порвав його від ватри.

— Ти куди?!

— Стрибати! — не розуміючи цього запитання, малий Половець повів поглядом по лицях. На його подив, усі чомусь насмішкувато видивлялися на нього. Коли ж Тарас Чорнопліт, погордливо зблиснувши очима, глузуючи вимовив:

— Оце ще мені парубок! — гучний регіт враз покрив молодецький гурт.

— Чого ви смієтеся з мене! — Іванко сіпнувся з рук.

Але Тарас Чорнопліт рвучко кинувся за ним, різко поклав руку на плече:

— Е ні, стій-но, чортів сину! Нашу розмову не закінчено.

— Я не хочу з тобою розмовляти! — малий зблідло дивився поперед себе. Вогники багаття стрибали в його очах.

— Далебі, бісів син! — голосно вигукнув хтось із молоді. На ці слова всі сахнулися вбік. Вони чули вже це не раз. Тому то й мали до хлопця осторогу. Тарас Чорнопліт не вірив людським намовам. Між ним і цим хлопцем постало інше. Ще віддавна. Відтоді, як його хресний, Михайло Діброва, раніше повсякчас потішаючись ним та його вправними успіхами, відхрестився від нього цілком, увесь свій вільний час віддаючи малому Половцю та розмовам про його неабиякі здібності, Тарас Чорнопліт, сам того не тямлячи, поволі зігрівав у своїй душі полум’я ненависті. Він довго чекав слушної нагоди поквитатися з малим. Тому-то тепер, не відпускаючи хлопця зі своїх рук, тішився його беззахисністю.

— Пусти мене! — Іванко стиснув кулаки. Бачилося, що він готовий був кинутися на свого кривдника.

Але Тарас Чорнопліт почувався значно сильнішим. Бо він і справді був таким. Маючи сімнадцять років за плечима, міг би легко поставити на місце цього семилітнього зірвиголову, на якого в нього давно вже «чесалися руки». І немарно ж!

Досі у Мерефі не було рівних йому, Тарасу Чорноплоту. Він був першим у всьому. Ця першість була визнана усіма. Його вихваляли поважні господарі, ставлячи за приклад для своїх синів. Та й справді, Тарас Чорнопліт, єдиний син своїх заможних батьків, був метким та вправним у господарських справах.

А маючи запальний характер та гордовитий норов, водив першість у всіх молодецьких гуляннях. Вважався серед парубків красенем. Не одна дівчина, задурманена його оманливою красою, хотіла б мати його біля себе. Але цього, зовні цілком доладного, а внутрішнього — розхристаного навсібіч сумнівами парубка, не вистачало надовго. Він не умів кохати одну. Любив подобатися багатьом. Коли ж бачив, як дівчата сохли за ним, зневажливо сміявся. З осудом кидав услід запаленим марною надією красуням: «Нащо мені така, яка сама горнеться до рук. У поступливих дівчатах я не маю потреби». Велика гординя позбавляла його кохання. Але він мало переймався цим. Його потішало інше.

Тарас Чорнопліт досі був у Мерефі головним серед молоді. Нікому із молодих мереф’ян не поступався він ні в чому. І мало б так тривати довіку. Коли б не малий Половець. Він став призвідцем його зневаження. Це сталося на Медового Спаса. Після храмової служби, прихопивши із собою кілька стільників меду, Тарас притьмом подався до хресного. Хотів застати його самого. Мав гарну надію випросити у того стару козацьку шаблю. Ту, яка висіла без діла у хресного на стіні, і до якої він обачно не допускав нікого. Забороняв навіть торкатися.

Щойно парубок відкинув клямку воріт, почув біля вуха різкий свист. Малий Іван Половець, застережно закликаючи: — Пригинайся, бо поцілю! — потішено посміхався до нього. У руках малого «вояки» зблискувала сріблом гнучка шабля.

Як оторопілий, Тарас Чорнопліт дивився на хлопця. Вірніше, на зброю в його руках. Стільки разів він хотів узяти цю стару козацьку шаблю до рук, але його щоразу обачними словами зупиняв хресний:

— Ні, не можна, зарано ще, поранишся.

Виходить, йому, завзятому парубку, ніяк не можна, а цьому голопуцьку гоже вимахувати шаблюкою біля голів!

То що, він кращий вояка?! Ліпший за нього?!

Розлютований Тарас Чорнопліт спересердя кинув на траву медові стільники, прямісінько до ніг «малого вилупка», що застиг непорушно із шаблею в руці, а затим, потрясаючи кулаками, кинувся на малого. У відповідь Іван різко заніс у повітрі шаблюку, боронячись, дався до наступу. Хтозна, чим би все це закінчилося, коли б не Михайло Діброва. Почувши галас у дворі, він поспіхом вискочив із хати, гнівно крикнувши від порогу на розбурених хлопців, різко кинувся до хвіртки. Відібравши у малого Половця шаблю, хутко відніс її до хати.

Кілька хвилин, немов остовпілі, хлопці стояли посеред подвір’я. Опановуючи свої нестримні почуття, вони поволі приходили до тями. Михайло Діброва, за мить вийшовши із хати, підійшов до них ближче. Перше, що він зробив, студеним голосом озвався до малого:

— Більше шаблі до рук не братимеш. Бачу, зарано тобі ще.

А потім він обернувся до Тараса, пильним поглядом, звіряючи щось своє, видивився на нього. Важко сказати, що старий козак побачив у наполоханих очах. Видно, те, чого сподівався менше всього побачити. Бо ж інакше не зробив би того, що слідувало за всім тим. Вказавши пальцем на розкидані стільники, сивочолий чоловік важко видихнув:

— Забирай те, що приніс, і геть з мого двору!

Зіщуливши плечі, Тарас Чорнопліт подався геть. Медові стільники тягучо прилипли до його рук.

Відтоді у стосунках парубка із хресним усе змінилося. У них не було вже довірливих розмов та відвертих бесід. Поміж ними став Іван Половець. Вірніше, любов Михайла Діброви до малого і ненависть Тараса Чорноплота до нього ж. Тому то відтепер, зустрічаючись поглядом зі своїм хресним, хлопець опускав очі. Важкість думок тяжко падала на його повіки.

А Максим Діброва, всюди і скрізь вихваляючи велику вправність малого хрещеника до козацьких вправ, не знав і не відав, що почасти сприяє гріховним змінам у душі старшого свого похресника. Дбаючи про те, аби пригорнути серця нерозважливих мереф’ян до малої дитини, несправедливо покритої лиховісними прізвиськами, цей старий та мудрий чоловік залишався сліпцем у явному. День за днем він ставав в оборону Івана Половця. І день за днем полум’яніше роздмухував палючий пломінь люті у серці Тараса Чорноплота. Але ж нема такого вогню, що не прорветься назовні. Купальського вечора жахне полум’я ненависті рвійно вирвалося із наповненої ним по вінця молодої душі.

Цього вечора у руках малого Половця не було гострої шаблі. Не стояв поряд і Михайло Діброва. Занемігши напередодні, він не виходив із хати.

Купальського вечора Тарас Чорнопліт цілком відчував свою перевагу. Але ж він не волів показувати свої правдиві почуття перед іншими хлопцями. Потішаючись затіяною грою, молодецький ватаг, ніби хижий звір, поволі добирався до своєї жертви, перепитуючи лагідно:

— А хіба ти не замалий, щоб стрибати через багаття?

— Не малий, — хлопець понуро дивився навколо.

— А чи ти не бачив, що ген там, попід вигоном, для малечі викладено старшими купу кропиви? Он чуєш, як весело розважається дітвора, стрибаючи через цей «вогонь»? — з насміхом випитував хлопця Тарас Чорнопліт. Та й всі інші усміхалися цим словам.

— Я не хочу стрибати через кропиву! — заперечливо схитнув головою Іванко.

— А нам яке діло до твоїх хотінь! Маєш робити те, що всі інші діти роблять.

— Я не дитина!

— А хто ж ти такий?

— Сам знаєш!

— Вилупок ти чортячий, он що я знаю! — Тарас Чорнопліт, втомлений ним же самим затіяною грою, люто відтрутив малого на землю, садонув його ногою.

Але повалений долі хлопець зненацька порвався вперед, уп’явшись зубами в руку ненависного йому ватага, повис на парубкові. Намарно Тарас Чорнопліт, волаючи, бив малого по голові, відштовхував від себе, той не відпускав його руки. Заледве що хлопці розборонили їх.

— Чортеня! Як боляче вкусив за руку. Он які сліди лишив! — скаржився молодим побратимам зневажений юнак. Споглядаючи косо на малого, палав помстою і гнівом. Єдине бажання, яке мав він перед лицем купальської ночі, мусив би тепер неодмінно задовольнити. Мав би вже нині поставити «малого нечестивця» на місце. Інакше вже на світанку зостанеться знеславленим перед усіма. «Покусаний хлопчиськом!» — кидатимуть йому вслід. Цього він не міг допустити. Тому-то гарячково обдумував, як повернути собі зневажене ім’я. Нараз і надумав. Коли хтось із гурту, картаючи, промовив:

— Та що ти заповзявся із малим? Найшов із ким водитися, — Тарас Чорнопліт уголос розсміявся:

— А й справді, — здавалося, що він нараз одумався. З усміхом дивився поперед себе. — Хоче хлопець спробувати свою спритність, нехай так і буде. Йди, скачи, малий! — підбадьорливо мовив. Утім, щось недобре відбилося в його очах. Хирлявий усміх слабко замасковував фальш.

Це запримітив гаразд Іван Половець. Тому то, намацавши під сорочечкою руків’я срібного ножа, якого мав завжди із собою, хутко подався до вогню.

Хлопець відступив назад, розігнався і стрімко побіг до багаття. Він уже мав би стрибнути через вогонь, коли нараз перечепився через якусь перепону. Тарас Чорнопліт поставив йому підніжку. Хлопчак з розгону сторчма впав у гарячу золу. Волаючи від болю, підвівся з колін.

Ніхто не пожалів його. Опечене лице палало вогнем, а всі, замість того, щоб кинутися на допомогу, сміялися з нього. А Тарас Чорнопліт, потішаючись своєю винахідливістю у зведенні порахунків із ненависним хлопчаком, зле пожартував: «Іван-побиван покотився, як баран».

Іванко, заледве стримуючи сльози, похмуро поглянув на свого кривдника: «Як виросту, то поб’ю тебе». Його слова покрив голосний регіт молоді та сердитий вигук зухвальця-Тараса: «А йди сюди, чортів сину, дам тобі кілька потиличників».

Попечений вугіллям та здавлений болем, хлопець відступив кілька кроків назад. Але за мить, переборюючи палючий вогонь на лиці, подався різко вперед. У його руках зблиснуло лезо ножа.

Молодь принишкла.

Іван Половець наступав на Тараса Чорноплота. Той злякано дивився на малого. Він боявся його! Безнадійний страх бився у наполоханих очах. Чувся він і в тремтячому голосі:

— Хлопці, кидайтеся на малого вилупка!

Пробуджені наляканим голосом свого ватага, юнаки кинулися на хлопця. Іванко подався навтікача.

Він біг довго, не чуючи під собою ніг. Біг, гнаний болем образи, подалі від людей. Ховався від них у гущавину лісу, за густі шати дерев. Біг доти, доки не спіткнувся об міцний дубовий пень. Удруге за один вечір хлопець отримав підніжку. І хай від цієї виступила липка кров на нозі, вона все ж не була такою болючою. Перша вразила більше. Зціпивши зуби, Іванко лежав нерухомо на місці, боячись поворухнутися. Від болю не плакав. Сльози навчився здавлювати у собі змалку. Інакше міг би ними залляти весь світ. Образи в маленькому серці було забагато.

Він лежав у траві, посеред гущавини лісу, думав про свої гіркі справи: «За що мене ненавидить так Тарас Чорнопліт? Що я зробив йому? І чого мене обходять стороною люди? Чого це дяк каже, що я „сатанинське отродіє“? І чому діти не беруть мене до своїх ігор? Чим я гірший всіх їх?»

Потерши долонею забиту ногу, накульгуючи, поплівся лісом. Він ішов довго, думаючи, що ось-ось вийде з гущавини. Та дерева не розступалися перед ним, а все щільніше огортали з усіх сторін. І тоді хлопець зрозумів, що заблукав. Але дивно, це не налякало його. Єдине, чого він боявся, щоб раптом не знайшли його в лісі ті, що були біля багаття.

Коли на небі запалав повний місяць, Іванко вийшов на галявину. Вона несподівано відкрилася перед ним. Він ішов поміж дерев, аж вони раптово посунулися в сторони, так, ніби зрушили з місця. Йому й справді примарилося це. Ступивши кілька кроків уперед, хлопчик завмер на місці.

Щось вражаюче було в цій галявині. І не тому, що зверху на розкішний шовк трави мінливим сріблом падало місячне сяйво. Воно якось по-особливому огортало цю місцину — оминаючи дерева, що оточували її зусібіч, тугим сріблястим колом розділяючи ліс на темряву і світло, ніч і день. І коли лісом блукала нічна пітьма, на цій галявині було світло і видно, як удень!

Густий килим трави щедро сріблився перед його очима, переливаючись краплями нічної роси. Зеленотрав’я доповнювали чудові різнобарвні квіти, що великими пишними суцвіттями схилялися до землі. Хлопчик нахилився над однією квіткою, торкнувся тугого стебла рукою:

— Цієї не рви! — несподівано почулося за спиною.

Рвучко озирнувся. За ним не було нікого!

— Видалося, — видихнув з полегкістю.

— Не видалося! — відгукнулося у відповідь.

Хлопець закружляв на місці. Нікого на галявині не було. І тоді він в одну мить згадав розповіді матері про купальську ніч, про те, що може трапитися з тим, хто забереться в гущавину: «Нечиста сила»… Наляканий хлопець тричі перехрестився: «В ім’я отця, і сина, і святого Духа. Амінь».

У відповідь пролунав гучний сміх:

— Ха-ха-ха! — скрипучий відгук, немов викресаний із рипіння старого воза, здається, втішався його переляком.

Серце гучно закалатало в грудях хлопчика:

— Я не боюся тебе! — тремтячий голос вдарився об дерева, що височіли зусібіч, тричі відбився у відповідь: «боюся… боюся… боюся».

— Не боюся! Не боюся! Не боюся! — затято вигукував хлопець.

У відповідь чулося глузливе:

— Боїшся!.. Боїшся!.. Боїшся!..

— Не бою-ю-ю-ся!!!

— Бої-ї-ї-шся!!!

Втомившись змагатись, Іванко спробував вибратися з кола галявини. І побіг до дерев. На його подив, дерева, до яких біг щосили, не наближалися до нього, а віддалялися все далі та далі. Він розвернувся і побіг в інший бік. І знову те ж саме. Зачароване коло не відпускало його! Наляканий хлопчик упав на траву. Вперше у житті він готовий був заплакати.

— Заплач, дурійку, дам копійку, — почулося над ним насмішкувате.

І цього було досить, щоб Іванко стримав гарячий потік сліз. Ті, що готові були от-от витекти з очей, зникли — так, наче й не було їх на дні блакитного озерця великих очей. І тільки посріблений місяць відбився в них, щойно хлопець позирнув наверх, на всіяне зорями шатро небесної дороги.

— Ти хто?!

— Ніхто, — рипучий голос втішався його розгубленістю.

І тоді хлопець, туманіючи від злості на небаченого, а зате добре чутого злостивця, що в такий от спосіб потішався над ним, дістав з кишені свій талісман. Той, який носив завжди із собою, відколи дізнався, що ним обтята його пуповина. Срібний ніж баби Килини, який залишився в їхньому домі після її смерті. За нього заплатила мати молодій повитусі кілька срібних монет. Випросила.

Кілька років лежав цей ніж у скрині, аж доки не втрапив на очі хлопцеві. Мати сама показала синові цей скарб, побожно загортаючи в стару полотнину. Ту саму, на яку прийнято його під час пологів.

Старий шмат тканини Іванка не зацікавив зовсім. А от срібний ніж! Усі справжні воїни мають свою зброю. І він мусить мати також. Довжелезний срібний ніж упав йому в око відразу. Але Іван гаразд знав — матір не дасть йому те, що тримає під замком. Намарне й просити. Тож мусив уперше у своєму житті вкрасти. Відважився на це легко, бо мало ще тямив, що є добром, а що злом. До того ж, хай там що хоч, а таки мусив мати бажане. Таким він уже був.

При нагоді, як тільки мати забула ключ від скрині на столі, подавшись у справах на город, він здійснив задумане.

Коли пропажу було виявлено, звинувачено в крадіжці служницю.

Іванкові жаль було невинну небогу, яка тільки тим і викликала підозру, що в її кімнаті знайдено стару полотнину. Це він, тішачись за хатою здобутим, зачувши голоси, поспіхом швиргонув ганчірку в найперше відчинене вікно.

Але зізнатися в скоєному він не міг.

Батьки, довідавшись, відібрали б назавжди те, що мало по праву належати йому. Так думав і так хотів він.

Отож, вибитій служниці на третій день Великодня він віддав монету, яку отримав від хрещеного Михайла Діброви.

— Нащо? — здивувалася та.

— Купиш собі, що схочеш, — цими великодушними словами зняв із себе усі провини і гріхи.

Від тої миті почувався невинним.

* * *

Срібне лезо ножа вдарилося в місячне сяйво.

— Що се в твоїх руках?! — зацікавлений голос схилився над ним.

— Ніж. Бачиш? Я захищатимуся ним.

— Гм, — здавалося, це втішило таємничий голос. — То ти Іван з роду Половців, так?

— Звідки ти знаєш мене? — хлопець озирнувся втретє.

— Не озирайся. Я не завдам тобі зла. Ти ж один із нас.

— Чого ти чіпляєшся до мене? Я тебе не знаю і ти мені не треба.

— Треба… Треба… Ще й як треба.

— Нащо?! — зі зброєю в руках, хлопець почувався спокійніше — він вже не боявся рипучого, як старий немащений віз, голосу, що невідомо звідкіля падав на нього.

— Встань і ступи сім кроків уперед, — владно звелів голос.

— Ще чого?! — зазвичай норовливий у вчинках і доволі впертий за характером, Іванко й не думав робити цього. Але на свій подив, піднявся із землі й слухняно ступив сім кроків уперед.

— А зараз перехрестися навпаки.

«Як це?» — тільки й подумав хлопець, аж пальці лівої руки самі склалися в трійцю і поклали на ньому виворітний хрест — знизу доверху, а затим зліва направо.

— А тепер розгорни траву. Бачиш, куценький лист папороті?

— Бачу, — покірно слідував за голосом.

— Виворітний хрест поклади на цей лист.

Сам того не бажаючи, Іванко зробив і це. Щойно він опустив руку, із землі забило миготливе світло, яскравим сяйвом витинаючись вгору. Прямісінько перед очима хлопця замайоріло незнаної краси суцвіття — схоже на полум’я, сяюче, як блиск сонця.

— Що се?! — від подиву він завмер на місці.

— Цвіт папороті, — почулося у відповідь.

Загрузка...