Іван Сірко, великий характерник

ПЕРЕВОЗЬКІ ХУТОРИ

Михайло Дорошенко мав довгу розмову з Іваном Дубом, цікавлячись усім баченим та чутим у дорозі. Втішився тим, що за битих турків козацтво хвалено, розгнівався на даремні чутки про «зичливість» гетьмана до шляхти. Коли ж все основне було перемовлено і коли вже Іван Дуб зібрався йти, несподівано згадано й Івана Половця.

— Що ти таке пообіцяв цьому хлопцеві?! — зацікавлено запитав Дорошенко.

Молодий козак у відповідь здивовано повів очима:

— Про що мовиться?

— Та кажу про малолітка з Мерефи. Того, що приволік сюди й вовчиська. А слідом і батько не забарився. Тиждень тому разом із гуртом мерефської молоді добився сюди. Побачивши малого, зчинив на Січі крик: «Паршивцю малий, а ми вже тебе мало в покійники не записали! Гайда мені додому!» Та кляте хлопча вперлося й своє: «Зостануся — і все. Іван Дуб велів чекати». І що вже козаки всі гуртом вмовляли його забиратися додому, лякали лютими битвами, смертю і чорт зна якими страхами, нічого не допомогло. Коли ж батько взявся за різку, малий зовсім осатанів: «Як вдарите, зовсім не повернуся додому. І не ступлю на поріг, навіть коли стану великим отаманом».

— От харцизяка! — Іван Дуб не ховав свого захоплення, йому все більше подобався цей норовливий мерефський хлопець.

— Але ж і впертий який! Змагався три дні батько з ним й зрештою подався додому, кинувши при відході: «Що ж, козакуй, сину. Голову гляди, але й в задніх не сиди. Бо ж коли, не дай Бог, почую, що сорому набрався з малих літ — їй Богу, перед усіма січовими побратимами виб’ю різками, та так, що живого місця не зостанеться». А малий на батькову науку тільки посміхнувся: «Я не дітвак, тату, знаю гаразд, як обстоювати своє».

— Молодець, добре сказано!

— Та ти з похвалою не поспішайся, знаєш сам — час покаже, який хто вояка. Тут он в чому маю порадитися з тобою. За козацьким законом має хлопець три роки чурою походити. Он якраз Макогон зголосився взяти помічника в науку. Хай собі з легшого починає, то дасть Бог доп’ється й вищого.

— Е, цей хлопчак не простий. Вид його хирлявий — омана. Всередині в нього чи не біс сидить.

— Пусте. Хлопець як хлопець.

— А як же тоді міг цей малоліток здолати те, що іншим не дано? Як пройшов пороги, які міцним та витривалим юнакам іноді не під силу пройти? Чого тільки вартий Ненаситець — він нині такий лютий, що аж небо стугонить від його реву. А хлопчак не злякався, сам один пройшов перше випробування характерництва.

— Ну, — відмахнувся Дорошенко. — як там все було, важко щось сказати. Свідків цього не маємо. Хоча видно, що хлопець не з боязких таки. А відчайдухів нам повсякчас бракує. То чом би не віддати його в науку до Макогона, бо що ж це за правдивий козак, коли не навчився добре орудувати шаблею?

— В тому то й оказія, що, здається, володіє хлопчак іншою гострою зброєю.

— Гм, ти хочеш сказати, що хлопець із родових?

— Щось таки є в ньому. Я ще в Мерефі це запримітив. Розказував хрещений хлопця, Михайло Діброва, що чужим був малий поміж людей. Вони його цуралися. А деякі навіть боялися. Це теж говорить чимало.

— Боялися, кажеш? — замислився гетьман. — Вгледів і я щось таке поміж ним і тими, що з Мерефи прибули. Сторониться він їх, а вони його. Я думав, що все це через вовка.

— Ну, звісно, що й через звіра також. Сірий — його оборонець. Змалку він біля нього. З ним і прибився сюди. Це теж неспроста. Чи не із роду він Мамая, Байди, Підкови та інших?

— Ну, про це ще рано говорити. Час покаже. Хоча саме такі нам ой як треба зараз!

— Авжеж, що так, — радо вхопився за ці слова Іван Дуб, — усього ж маємо п’ятьох, але підтоптаних, не рахуючи ту, що на Перевозьких хуторах, яка сім літ тому сюди прибилася.

— Мовчи, про Роду ні слова! — різко зупинив Дорошенко. — Вона одна багатьох вартує. Знай, волхвиня недавню перемогу напророкувала, до неї я ходив вночі перед виступом. Пригадай собі, коли ми добре пошарпали Стамбул та й спорядилися додому, султан кинувся нам навздогін. Це й передбачала Рода, вона ж і дала пораду, як вести себе з військом бусурманським. За її словом було виставлено чайки супроти турецьких галер. І султан злякався розпочати битву, з тим і забрався.

— Я цього не знав, — здивувався почутому Іван Дуб.

— Тож знай і мовчи. Мусиш знати і те, що саме Рода зцілила писаря Пашковського, який вже на той світ від ран побирався. За три дні на ноги підняла. Та так, що й забув козак думати про скору смерть. Он як воно.

— То, може, до неї в науку віддати і цього?

— Якщо хлопець вдатний, то чом не спробувати. Тут з нього замало поки що справи. Відвести на Перевозькі хутори, а з ним двох із пластунського куреня — Вітрогона та Пугача. Нехай подивляться, що та як. Якщо виявиться їхнім, то вони зразу ж це пізнають. А коли так, Рода навчить, як на всілякому чар-зіллі знатися, а наші характерники покажуть премудрості козацького чину — кулі на льоту ловити, ворогів присипляти, ману напускати. Зуміє все це пізнати — великим характерником стане. А коли ж виявиться не їхнім — чужого не приймуть.

— І що ж тоді з ним робитимемо?

— Відправимо, куди там час покаже і наші справи.

— А що робитимемо з вовком?

— Хай він забирає його із собою на хутори.

— Звісно, нащо звіряку на Січі тримати. Козаки вночі жахатимуться страшного виття.

— Гм, козакам нічого харапудитися вовків. Коли є страх, немає сили.

— Вірно, батьку-отамане.

Після довгої розмови з Гетьманом мав Іван Дуб коротку розмову з Іваном Половцем. Та й скоріше, що це була не так розмова, як його настанови малому.

— Для того, щоб досягти великої слави, хлопче, мусиш пройти усі випробування. Їх є чимало. Але коли ти вже пройшов пороги, то ці завдання не лякатимуть тебе, справишся з ними заввиграшки, — сміявся молодий козак з нього чи знову звіряв душу, пильно зазираючи в глибінь очей? — Зараз тобі буде зав’язано очі — на слух маєш відчути, якими місцинами провадитимуть тебе провожаті. Мусиш прислухатися пильно за переднім подорожнім, а той, що їхатиме слідом на коні, вартуватиме, щоб ти, бува, в халепу не втрапив, оступившись. Ось тобі моя порада: як ітимеш, надійся лишень на слух і нюх.

— Як Сірий?

Іван Дуб посміхнувся:

— Вовка твого буде відвезено на місце окремо. Ти маєш дістатися сам, слідуючи наказам наших пластунів.

— Я зумію.

Поклав руку на його плече:

— Сподіваюся, що так воно і буде. Пам’ятай собі, хлопче, що і я віднині відповідаю за твої кроки по цій землі. Якщо не зумієш — зразу ж відмовся. Чуєш мені?

— Я зумію, — вдруге завірив Іванко.

— Що ж, тоді ступай з Богом, — Іван Дуб дав знак двом поважним козакам.

Із зав’язаними очима Іван Половець вийшов на шлях. Глибоко вдихнув повітря. Легко і вільно. Так він почувався нині. Таємничість вабила його. Відчував: те потаємне, до чого він ішов від тієї самої миті, коли зірвав далекої купальської ночі квітку папороті, наблизилося до нього тепер. Хай і не цілком, але зупинилося неподалік, чекаючи зустрічі з ним.

Блукання було несказанно довгим. Скільки часу вони йшли — важко й сказати. Яким шляхом простували — відчував згодом легко, вростаючи в небачене, лишень чуте. Кілька разів схибив напочатку, але знову, спрямований на шлях своїми провожатими, крок за кроком усе впевненіше вирізняв поступ того, хто йшов попереду. Він чув, коли той простував рівним шляхом, і коли ставав на маленьку галузку чи босими ногами торкався зі сплеском води. За ним він слідував невідступно.

Той, що був позаду, вів за собою кількох коней. Це він розрізнив теж чітко, чуючи стукіт копит та дзенькіт вуздечок.

Коли зупинилися на короткий перепочинок, один із провожатих запитав:

— А що, хлопче, можеш сказати, що і як ми пройшли?

Іван, у тугій пов’язці на очах, через яку не пробивалося ані крапельки світла, спробував оповісти відчуте:

— Спочатку ми пройшли чисте поле — трава торкалася ніг і вітер чувся виразно, ніщо не заважало йому бриніти чисто. Потім ми спустилися в долину — за кілька кроків кумкала жаба і я мало що не втрапив у болото. А от щойно ми завернули до лісу і ось стоїмо під деревом. Те, що навкруги ліс, — це виказує шелест дерев. Їх тут багато. Кожне дерево має свій голос. А ми стоїмо під осикою. Недаремно деревом-переляком називають її люди — он як тремтить осичина.

Промовляючи ці слова, Іван Половець не міг бачити, як вдоволено перезирнулися між собою його сивочолі провожаті, згідно киваючи на таку спостережливість.

І таке іноді буває, хоча й рідко, але подумали вони водночас: «З цього хлопця буде таки толк».

Потреби у зав’язуванні очей вже не було. Білу полотнину зняли.

Далі всі гуртом добиралися кіньми.

Щойно переступили поріг огорненої сутінками хати, тьмяний блиск каганця, що стояв на печі, торкнувся очей.

Козаки гукнули:

— А де ви тут, бабо, виходьте, он якого козарлюгу в науку маємо.

Із цим, залишивши його на порозі, вийшли у сіни. Він озирнувся:

— Агов, є тут хто-небудь?

У відповідь почулося:

— Ну от, нарешті дочекалася.

Іван Половець аж стрепенувся на звук цього грудного рипучого голосу. Упізнав його зразу. І хоча часу збігло чимало, помилитися він не міг. Це була вона!

І справді, з-за широкого перестінку вийшла, спираючись на гнутий костур, його давня знайома, та, кому він був зобов’язаний своїми муками, кого він вишукував у хащах, хто видавався маревом чи сном, химерою, болючою згадкою. Стара ворожбитка з мерефської хащі стояла перед ним!

Радісно кинувся назустріч:

— А я Вас шукав, бабо!

— Знаю, — посміхнулася і провела рукою по його голові. — Он ти вже який великий, Іванку. Жаль тільки, що не можу розгледіти твого личка.

Здивовано підвів на неї очі:

— Як це?!

Глибоко зітхнула:

— Осліпла я, хлопче.

— Чому?!

— Так треба Богам. Відблиски пожежі виїли мої очі.

Він нагадав собі:

— Той попіл у лісі, який бачив я, хто це зробив?

— Блискавиця, — гірко посміхнулася.

— Чи люди?! — перепитав, дивлячись на неї.

— Нащо їм це робити?

— Щоб ви нічого не бачили і не знали, бо ж вас люди бояться.

Засміялася на це:

— Ой, хлопче, бояться, кажеш. Але ж запалити — цього замало. Цим переляк свій не випалиш. А от про те, щоб не бачити… Не біда, що очі мої темрявою покриті, насправді, — прошепотіла глухо над ним, — не всі зрячі можуть угледіти те, що видиться мені. Чуєш?! Отож і ти гляди мені, до вивертів не вдавайся, вловлю все, як є.

— А що ж Ви бачите зараз, бабо?

— Бачу я перед собою малого пройдисвіта, з якого за сім літ виросте Великий Характерник.

Чи ж не сміялася вона з нього?!

Стара провидиця дивилася поперед себе, немов щось там бачила на полотні дверей, видиме лишень їй. Мов зачарований, так само, як тієї купальської ночі, слухав її голос:

— Станеш великим воїном, коли зречешся малих потреб.

— Як це?

— Як свого часу князь Святослав.

— Ви розповідали мені!

— Слухай іще, знатимеш більше. Не поривайся за золотом, а прихиляйся до віри батьків, не будуй палат, а вибудовуй гарну славу про себе і рід свій, не ховайся з питвом-їством від побратимів своїх, а розділи з ними те, що маєш, не стели під бік м’якість постелі, бо ліпшого простирадла, як шовк трави годі й знайти, не носи одяг з дорогої тканини — вбирайся просто і вільно, щоб тіло почувало свободу.

— Це ж легко! — вигукнув зраділо.

— Легко?! — глухо засміялася. — І все те, що здається легким, насправді є надто важкою ношею.

Недарма сказала ворожбитка Рода ці слова. Ой недарма!

Того ж таки вечора Іван Половець послався спати в саду, прямісінько на траві попід яблунею. Біля нього вклався на сторожі його сірий побратим.