Варіант №1. На альпійській верховині

ЩЕ ЖИВИЙ — ПОКИ ЩО

Сотні разів я прокидався з неясним передчуттям, що протягом дня мене спостигне якесь лихо чи трапиться неприємність. Але нерідко бували ранки, коли вставав майже переконаний, що день мине добре.

Цієї п'ятниці, проснувшись, не зафіксував у своїх передчуттях нічого певного. На вулиці — за давньою звичкою, поки закурював сигарету, — ковзнув поглядом ліворуч і праворуч, але не помітив нічого особливого. Уздовж тротуару — вервечка автомашин. Я бачу їх кожного ранку й кожного вечора, та все ж мені важко сказати, чи їхні власники — мої сусіди. У ясно-синьому «фіаті» шофер на когось чекає — на дружину, приятельку або чоловіка своєї коханки. Хай чекає, його справа.

Я наймав квартиру в одному з центральних кварталів, недалеко від невеличкого скверу, і волів — на відміну від більшості сучасників — частіше ходити пішки. Мені подобається спостерігати заклопотаних громадян, що поспішають до трамваїв чи автобусів, і ще більш заклопотаних чоловіків та жінок за кермом власних автомашин.

Той, хто спокійно крокує вулицями, зупиняється перед кіосками й вітринами, зазирає в магазини, кафе, куди завгодно і має більше можливостей, ніж автомобіліст, узяти чи залишити якусь записку, що про неї відає лише одним одна людина й ніхто більше.

А ті, хто стежить за ним, знають про його пристрасть ходити пішки й без мети вештатись по магазинах та кафе і кепкують з такої дурної у цей божевільно динамічний вік звички.

Мені ж якраз і потрібно створити таке враження.

Отже, йду собі, задоволений, що справи в мене гаразд, що я можу спокійно розмірковувати, коли всі інші від намагання не запізнитись на службу чи в магазин навряд чи можуть думати про щось серйозне.

За сотню кроків від дому я перейшов вулицю. Перш ніж ступити на протилежний тротуар, наздогнав чоловіка, який так захопився читанням газети, що забарився на проїжджій частині.

За спиною почувся шум автомашини, хтось упав і по-болгарському вилаявся.

Чоловік з газетою лежав на тротуарі, ногами на брук. Я встиг побачити машину — «фіат» з одним шофером. Машина мчала з такою швидкістю, що я не помітив номера. А коли б і помітив, запам'ятав би якісь фальшиві цифри.

Трохи зсутулений шофер видався мені знайомим, але я міг і помилитись. Кожен у такій ситуації зігнувся б — від зосередженості й напруження, від бажання залишитись невпізнаним, від страху перед можливим пострілом. Хоч як швидко він промайнув перед моїми очима, я все ж помітив, що в нього пишні вуса, які звичайно носять італійські заробітчани в Європі.

Так, цей згорблений водій здається мені знайомим, хоча той, кого він нагадує мені, ніколи не носив такої волохатої прикраси на обличчі. Та це навряд чи могло знітити мене, бо й дитині ясно, що зовсім не важко перемоделювати будь-яку частину фізіономії.

Я глянув на машини, що стояли перед моїм домом, — ясно-синього «фіата» там уже не було.

І ще одне відбилось у свідомості — я чув не вереск шин від раптового гальмування, а гуркіт вихлопу від різкої подачі газу.

Навіть зовсім недосвідчений шофер, помітивши останньої миті, що перед ним людина, натисне на гальма, а не на газ. Чоловік із пишними вусами діяв так, наче наперед вирішив ударити або вбити когось.

Я підскочив до потерпілого. Судячи з того, як він енергійно підводився, обтрушував одяг і лаявся, зачепило його не сильно. Дивлячись услід «фіату», він, не соромлячись, лаявся по-болгарськи.

Зустрічі з співвітчизниками за таких обставин трапляються нечасто, і я подумав, що це якась провокація або що машина мала збити мене. Друге — імовірніше. Ясно-синій «фіат» чатував не абиде, а поблизу моєї квартири, але я не звернув на нього уваги й не придивився до того типа у темних окулярах і з пишними вусами.

Я стояв перед розлюченим співвітчизником, готовий до послуг, але він і не глянув на мене. Зіжмакав газету і кинув її, неначе камінь, услід зниклій машині, не перестаючи лаятись.

— Раніше ніж ви задавите мене, я вас усіх витягну на сонечко! Й одних, й інших. Я вас гарненько провчу!

Я стояв мовчки, чекаючи, коли той заспокоїться, але він пішов, неначе перед ним і не було нікого. Це був чоловік років за тридцять, у поношеному готовому костюмі болгарського виробництва, у болгарському ж взутті.

Я знав більшість емігрантів, але його серед них досі не бачив. Певно, не все в нього було гаразд, здавалося, що він злидарює — і обличчя, і вся постать були виснажені.

На першій же трамвайній зупинці я купив газету, яку читав мій мало не загиблий земляк. Переглянувши її, дещо почав розуміти. «Заява втікача з комуністичної Болгарії». Поряд і фотографія з іменем — Геннадій Великов.

Але чого ж він так розлютився — чи репортери не написали того, що він говорив, чи, навпаки, приписали йому не його слова?

І ще — кого з нас двох повинна була збити машина? Якщо Великова — за оту заяву, то навряд чи в цьому місті був хтось, хто вважав би за потрібне ліквідувати його. А коли так, то машина цілилась у мене. Але для таких акцій я не бачив жодних підстав.

Власне, підстав було більше, ніж досить, і якщо про них довідались би ті, хто практикує ліквідацію небажаних осіб, подібних до моєї милості, то мене спочатку піддали б жорстокому допиту, а вже тоді вліпили б кулю. Ніколи не зазіхнули б на мене, не спробувавши раніше з'ясувати, кому й що я передавав.

І все ж ясно-синій «фіат» чекав саме напроти моєї квартири. Отже… отже, ясно!

Я вдав, що не знайшов у газеті нічого цікавого, нашвидку перегорнув усі шістнадцять сторінок і подався на службу.

Відтепер переходив вулиці уважніше, ніж будь-коли, хоча й розумів, що наїзд машиною — не найкращий спосіб порахуватися зі мною. Він найефектніший у розважальних романах, а в наших колах є значно надійніші й безшумні засоби — починаючи від утопления у ванні й кінчаючи безконтактним отруєнням.

АРОМАТ ДАВНЬОЇ ДРУЖБИ

Моя служба називається скромно: «Кореспондентське бюро радіостанції «Вільна Європа».

Служба скромна, але тільки зовні. Вона міститься у зовсім новому будинку, спорудженому кілька років тому за останнім словом архітектури. Починаючи від дверних замків і до балконів — усе з алюмінію й нікелю.

У бюро я коментатор з міжнародних питань. На перший погляд, висока посада, але в таємній системі полковника Кларка це остання дірка в сопілці.

На черзі — створення нової, цілком секретної служби для роботи на соціалістичні країни. Я дав зрозуміти, що хотів би очолити її. Мабуть, і Кларк вважає, що я підходжу для цієї посади, але протягом останніх тижнів чи місяців його терзають якісь сумніви: кінець кінцем, що за людина цей Анастас Тодоринов, кому він служить, Кларкові чи бозна-кому?! Такі сумніви становлять небезпеку й для того, в кого вони зародились, і для того, проти кого спрямовані.

На моєму письмовому столі лежали ранкові газети і вчорашні вечірні видання з деяких європейських столиць. Спершу я взяв аренські газети (називатиму це велике місто Ареною — так, як воно фігурує в моїх донесеннях).

Намагаючись бути спокійним, я все ж спіймав себе на тому, що нетерпляче вдивляюсь у заголовки. Ще дві газети повідомляли про чоловіка, що «втік з Болгарії».

Те, що газети зчиняють галас навколо втікача, хоч і невисокого рівня, тут звичайна річ. Незвичним і незбагненним для мене було інше: хто й навіщо хотів спекатись цього втікача?

Важко припустити, щоб це були люди американців або тутешня поліція, бо якраз вони самі заохочують ці розмови навколо його втечі з Болгарії. Навряд чи шофер «фіата» виконував завдання якоїсь іншої розвідки, а найменше — болгарської. Які державні таємниці може виказати звичайний педагог, щоб отак поспішати прибрати його раніше, ніж він усе розповість, або раніше, ніж його покарають за зраду?

А якщо удар призначався не втікачеві з Болгарії, значить, «фіат» мав збити того, хто був найближче.

… Не постукавши, увійшла Дейвіс.

Колись давно, у диверсійному центрі, коли ми тільки заприятелювали, вона була просто красунею. Тепер же, хоч як силкувалась, їй не вдавалось істотно приховати свої роки. А після її невдалого шлюбу це вимагало від неї ще більших зусиль.

У бюро була служниця, яка готувала для нас каву. Тільки шефові й мені каву подавала Дейвіс. Шефові — бо це входило в обов'язки секретарки, а мені — бо ми були давні приятелі.

Дейвіс подобалось ранками випити зі мною кави, викурити по сигареті, побазікати про те-се. Отже, її прихід до мого кабінету — зовсім не привілей, і всі вважали це продовженням наших колишніх інтимних зв'язків.

Вона поставила тацю з кавою на маленький столик. А я, коли відчинилися двері, відкинув газети, не дочитавши те, що мене зацікавило, поспішив устати й запропонувати їй сигарету.

Дейвіс невимушено влаштувалася в кріслі, заклала ногу на ногу, і коліна її відкрились — мушу визнати, що вони й досі видавались дівочими. Якраз починалася мода на міні-сукні, а Дейвіс завжди вдягалася вишукано й носила вбрання, яке підкреслювало саме те, що мусило справити враження. Я не мав підстав вважати, що вона намагається спокусити мене своїми жіночими звабами, але іноді мені спадало на думку, що саме в цьому якраз і помиляюсь.

Здавалось подеколи, що Дейвіс занадто набивається, але навіщо вона це робить, чорт його бери, коли ми з нею пережили і будні, і свята, й інколи набридали одне одному, немов подружжя після п'ятих роковин?!

Я ковтнув кави й зацмокав, примружився від задоволення, підморгнув їй. Вона добре мене знала й розуміла, що це щиро.

Вирішив скористатися своїм давнім тактичним прийомом, який застосовував до таких, як Дейвіс. Поскаржився, що недоспав, перепив звечора й що взагалі час уже починати жити розумніше, аби не вкорочувати собі віку. Базікав усякі банальності, які не цікавили її.

— Прошу тебе, — перебила вона болгарською мовою, — облиш це базікання й скажи — ти читав газети?

— Тільки ковзнув оком по заголовках.

— Помітив щось цікаве?

— Нічого.

— Даруй, але ти або не просипався після вчорашнього, або нещирий.

— А чому ти не припускаєш — що вразило тебе, не справило ніякого враження на мене?

— Маєш рацію, але все ж я схиляюся до думки, що ти… що ти… хи… як це називається по-болгарському?

— Хитруєш?

— Саме так, хитруєш.

Я нахилився і поцілував її у щоку.

— Ти оракул, а не жінка. Тобі не секретаркою кореспондентського бюро бути, а президенткою Сполучених Штатів.

— Припини свої дурні жарти, а то я піду.

— Ого, ти наче нервуєш! Поцілував їй руку.

— Прошу пробачення за мої хуліганські вихватки.

— Боже, ти неможливий! Не можеш витримати й десяти хвилин!

— Кохана, адже ти знаєш, що я люблю дивитися на життя веселими очима блазня. Десять років тому одна дівчина з фарбованим волоссям і милим личком, невиправна любителька спортивних автомашин, дала мені винятково цінну пораду: «Дивись на життя веселіше! Усе сприймай з гумором. Живи карколомно, в рожевому серпанку жартів, на швидкості сто двадцять кілометрів на годину! Ось що мені подобається!»

— А зараз удаєш, що взяв на озброєння поради того дівчиська!

— Ніколи не забуду, ким була і є для мене та дівчина!

Мій голос звучав щиро, і вона запитала, не приховуючи цікавості:

— А чи можу знати, ким я була для тебе?

— Найперше — не тільки була!

— Не розумію, навіщо ятриш старі рани. Йдеться про інше — про твою надмірну жартівливість. Прошу тебе, не будь смішним, бо саме така твоя поведінка виказує якесь напруження чи тривогу.

— Тривогу — так, але напруження… Цього ранку мене мало не збила якась машина, і я радий, що лишився живий.

— Як, випадково чи…

— Випадково, звісно. Коли б комусь заманулось викреслити мене із списку живих, він міг би це зробити без особливих зусиль.

— Ти помітив машину й шофера?

— Так, незнайомі.

— Все-таки уважніше переходь вулиці.

— Гаразд, але ж не на кожному перехресті є підземний перехід, і доведеться переходити вулиці, де мене «зненацька» можуть збити.

— Це тому, що ти полюбляєш… Як це кажуть по-болгарському? Так, вештатись пішки.

— Може, ти й маєш рацію, і від завтра починаю їздити тільки трамваєм або автобусом.

— Цікаво, ти знову ухилився від теми.

— А про що йшлося?

— Чи не помітив чогось цікавого в ранкових газетах?

— Так, три з них вихваляють гарні ноги артисток в одному й тому ж барі та запрошують подивитися цікавий масовий стриптиз.

— А про болгарського втікача хіба не читав?

— Навпаки, читав і навіть бачив його на вулиці.

— І в його розповіді не помітив нічого особливого?

— Звичайний випадок.

— Боюся, що ти виявляєш короткозорість.

— Я не виявлю короткозорості, коли моя давня приятелька підкаже, що слід робити.

— Ти… як це кажуть?., ага, наставляй кишеню ширше. І принаймні не підлизуйся, наче кіт.

— Гаразд, люба Мері, скажу тобі відверто. У тому, що я прочитав, нема нічого особливого — звичайний недалекий утікач.

— Ти не вмієш читати між рядками.

— Можливо, іноді й… боги помиляються. Тільки ти, люба, коли й знаєш більше, то не з газети. Певно, з іншого джерела, й нема чого так допитувати мене, коли тобі прекрасно відомо, що я не знаю того, що знаєш ти.

— Гаразд, гаразд, але ти мусиш усе зрозуміти сам — без підказок і зайвих подробиць. Учора шеф наказав зчинити галас навколо цього випадку, і це все.

— Авжеж, ненабагато більше, ніж можна здогадуватись, що хотіли сказати між рядками не дуже глибокодумні кримінальні репортери.

— Не знаю чому, але в мене склалося враження, що шеф розлючений, хоч ніяк цього не виказує.

— А що ж його так розлютило?

— Як що? Боже мій, Наско, на якому ти світі живеш? Чи ти з неба впав?

— Цілком можливо.

— Після того скандального випадку, про який так роздзвонили болгарські газети, він не знаходить собі місця.

— Але ж два місяці тому…

Сказав навмання. Хоча, звісно, мав на увазі те, що знали ми обоє.

— Після публікацій у болгарських газетах він увесь ранок нікого не приймав, а наступні три дні взагалі не виходив з дому. Нездужав. Неважко було зрозуміти, від чого занедужав. То чого ж він розлютився зараз?

— Не бачу жодних підстав для гніву.

— Краще тримай при собі ці міркування, бо справді виявишся короткозорим.

Вона докинула це, вже загасивши сигарету й підвівшись.

Коли я хотів зрозуміти, що задумали мої начальники, я починав сперечатися з кимось із них. Погоджувався не з усім, що мені твердили, і таким чином вони якщо й не казали, то принаймні підказували, про що думали.

Попередження Дейвіс було категоричне. Вона сказала небагато, але й цього мені досить. Більше розпитувати не можна. Я вирішив дочекатись нагоди, коли хтось знайде привід побазікати зі мною. З такою тактикою можна й запізнитись, але так чи інак я у вовчій пащі і вибору не маю.

Кожна спроба прискорити події може призвести до провалу. Мені не лишалося нічого іншого, як дотримуватися свого давнього правила — легенько, непомітно посмикувати нитки.

НОМЕР ОДИН У СПИСКУ

Все-таки мені не хотілося залишатись у такому невизначеному становищі, і десь так пів на дванадцяту я подався до одного болгарського кафе. Досить непривабливий заклад — незатишний, закіптюжений зал, прилавок, за яким продавали каву і пиво. Непривабливі були й відвідувачі — здебільшого болгари, які недавно приїхали до Арени, і кілька давніх приятелів господаря, що навідуються сюди побазікати про добрі, спокійні часи, коли повітря було ще, мовляв, не так забруднене автомобільними газами, всілякими плітками й ворожнечею.

Власник закладу, бай Кольо, давно переселився з Болгарії, працював перукарем, але йому не пощастило, і кілька років тому він вирішив спробувати щастя в торгівлі. Прибуток, очевидячки, був незначний — у кафе нічого не мінялося роками. На стінах висіли дешеві різьбарські вироби, привезені туристами чи давніми знайомими, побільшало, щоправда, баклаг на полиці поза стойкою. От хіба репродукції на стінах з'явилися нові — краєвиди Ріли й Чорномор'я.

Бай Кольо добре мене знав і зустрів як доброго друга та багатого клієнта, від якого не раз щедро одержував на чай. Повів було мене до вільного столика, але я зупинився, кинув погляд на відвідувачів.

У кутку сидів той, кого я сподівався знайти тут. — Геннадій Великов. З ним був Чавданов, чоловік моїх літ, але вже сивий. І ще з однією особливістю — коли б якийсь театр шукав актора на роль Наполеона, його узяли б з першого погляду. Він ніколи не сидів за столом один, і люди навколо говорили найменше.

Чавданов вважався завзятим соціал-демократом і час від часу видавав на гектографі газетку, в якій закликав соціал-демократів об'єднуватись на боротьбу проти наступу більшовизму. Журналістикою він займався між іншим, оскільки основну увагу й сили віддавав міжнародному товариству «Схід — Захід». Там він завідував болгарським відділом, і службові справи вимагали від нього більшу частину часу просиджувати у… кафе.

— Привіт, Наско, — вигукнув він так, що з десяток гостей обернулися до нього, а потім подивилися на мене. — Просимо, сідай до нас, — і театральним жестом указав на стілець.

Коли я сів, Чавданов сказав:

— Познайомся з нашим земляком і скажи, що питимеш.

Я стримано назвався, не виявляючи особливого інтересу до Великова, але й без тієї поблажливості, яку в таких випадках може виказати кожен давній емігрант.

— Кажи, що питимеш, — наполягав Чавданов.

— Каву.

— Гей, бай Кольо, дай Наскові каву, а нам ще по одній сливовиці. Слухай, Наско, в цього чоловіка великі неприємності в Болгарії. Кепсько, що нещастя переслідують його й тут.

Я співчутливо кивнув, приготувавшись вислухати розповідь про неприємності, але придивився до незнайомця й удав, наче щось пригадую.

— Заждіть, — сказав я, — чи це не ви зранку мало не потрапили під якусь машину? Потім бачив вашу фотографію в газетах і читав інтерв'ю.

— Інтерв'ю! — процідив він й обережно озирнувся, неначе хотів сплюнути від огиди. — Падлюки, а не журналісти.

— Тихо, не гарячкуй, — стримав його Чавданов.

— Вибачте, я вас не знаю і кажу не про вас, а про тих, із ким мав справи… Розумієте, я був щиро переконаний, що моє місце — в комуністичній країні. Виявилось, однак, що там не все дозволяється, що мені хотілося робити. А коли так, вирішив я, то виїду з Болгарії. Ось саме це я учора виклав журналістам, сказавши, що за переконаннями я все-таки ближчий до соціалізму, й, коли засуджую болгарську дійсність, це зовсім не означає, що вважаю ідеалом американський спосіб життя. А от саме про це вони не написали ані рядка. І понад усе ще спробували назавжди заткнути мені рота.

Мені здалося, що Великов щирий. Він так розхвилювався, що не міг більше говорити, губи в нього нервово смикались, а видовжене обличчя з гострим підборіддям почервоніло і вкрилося потом. Він узяв сигарету й зламав кілька сірників, поки припалив її.

Для такого, як я, що має можливість стежити за багатьма газетами й бувати серед журналістів, це не нова історія. Новим було інше. У Болгарії знайшовся наївний, який вважав, що тут він може знайти трибуну для боротьби — як він сам висловився — одночасно проти того, що йому не сподобалося в соціалізмі, та проти хижацької моралі капіталізму.

— Коли я потрапив у тутешній табір, — говорив Великов, усе ще в червоних плямах і спітнілий, — навколо мене почали огинатися, спокушати. І для чого? Щоб схилити працювати на них. Я не хочу служити жодній розвідці й хочу зберегти своє сумління чистим.

— Вам тут буде трохи важко з такою платформою, — зауважив я.

— Зовсім не трохи, — заперечив він, — я добре це знаю.

— Тоді мені не лишається нічого іншого, як тільки побажати вам успіху.

Угледівши в цьому якусь підтримку своєї тези, він знову запально заговорив, тепер уже про роль надпартійної емігрантської організації. Не заперечуючи йому, але й не підтримуючи, я зумів близько другої години вислизнути з кафе, пославшись на важливу зустріч.

У мене була досить поважна нагода поговорити з Кларком з приводу цього випадку, і я пішов у бюро. Хоч і не дотримуючись педантичного робочого розкладу, Кларк регулярно приходив на роботу й після обіду. Дейвіс справедливо жартувала, що Кларк відривається від служби тільки в ліжку заради своєї дружини — це єдиний момент, коли його розум не зайнятий службовими справами.

Я служив при кількох начальниках-американцях. Деякі з них були галасливіші й метушливіші за італійців і досить безцеремонні в поводженні. Можуть образити тебе, а через годину запросити випити чарку віскі. Починають з одного, а закінчують, як правило, зовсім іншим.

Полковник Кларк, гадаю, народжений для розвідки. Він завжди був точним і безпристрасним, немов машина. Тільки-но я ввійшов, Кларк запросив мене сісти й звелів Дейвіс принести нам кави.

Знаючи, що в розмові з ним краще уникати вступів, я одразу розповів про ранковий випадок і зустріч у кафе.

— Виникли деякі побоювання, тож прошу мене вислухати, — наприкінці сказав я. — Чи не є ота платформа Великова легендою агента, підісланого болгарською розвідкою. Аби створити враження, що він для них небезпечний і заслуговує суворого покарання, і в той же час підкріпити легенду про втечу, вони інсценували замах на його життя. Не випадково все було влаштовано таким чином, щоб я став мимовільним свідком, узяв би його під захист і в такий спосіб увів би в нашу організацію.

Кларк уважно слухав мене, час від часу розганяючи рукою тютюновий дим. Потім сказав:

— З соціалістичної Болгарії втекла людина не зовсім проста — педагог, інтелектуал. Не забувайте, що для нас особливу цінність становлять атаки на комунізм зліва. Така критика зараз найдорожчий товар!

— Маєте рацію.

— Так, випадок з Великовим має ще одну сторону, — наче оракул, говорив Кларк, весь огорнутий димом з своєї люльки. — Комуністи засилають до нас своїх агентів, пане Тодоринов!

Ці слова, а найбільше тон були зовсім не властиві Кларкові. Наче я знаю про цих агентів і своїм мовчанням прикриваю їх. Американський полковник справді підозрює присутність чужого агента біля себе й лютує, що не може викрити його. А може, вже щось збагнув?

Він мав усі підстави підозрювати тільки когось з болгар. Адже недавно в болгарських газетах з'явилося повідомлення про субсидії, яке одержувало від Центрального розвідувального управління товариство міжнародних культурних зв'язків «Схід — Захід», що працює на території трьох держав.

Одночасно опозиційна аренська газета повідомила, що кореспондентське бюро радіостанції «Вільна Європа» фінансує одну студентську організацію, яка вважається непримиренним ворогом комунізму. Готувалася міжнародна конференція, на якій делегація товариства «Схід — Захід» мала критично говорити про соціалістичні країни, і в нас правильно оцінили, який резонанс матиме розголошення того, що товариство фінансується американською розвідкою.

Хоча повідомлення було вміщено в дорожніх нотатках одного болгарського журналіста, ні для кого не було секретом, що такі дані одержуються з інших джерел, і джерело це слід було шукати серед найближчих людей Кларка. І що найважливіше в цьому випадку — саме серед болгар.

Одним із найближчих болгар був я.

Сумніви могли впасти на мене також з іншої причини — усе це сталося після мого прибуття до Арени.

Підозріння не були для мене новиною. Але ніколи досі вони не були так надзвичайно спрямовані саме проти мене. Тепер усе залежатиме від того, як я триматимусь і як реагуватиму на можливі перевірки, пастки, провокації та інші дії такого ж плану.

І ось той, кого підозрюють у роботі на соціалістичну державу, висуває свою кандидатуру на посаду керівника однієї з найсекретніших служб полковника Кларка, куди звичайно призначають тільки чистокровних американців.

Отже, лють Кларка може й була до місця — хоч який стриманий, він, однак, звертав своє роздратування на того, хто після необхідних перевірок, можливо, дістане належну кару. Розвідник із сталевими нервами й залізною маскою втратив рівновагу. Якщо він і протягом останніх двох місяців не ввійшов у норму, не оговтався після отого нездужання, то можу тільки уявити, яким диким тигром він був у ті дні на своїй віллі.

Після повідомлення в болгарській газеті він спішно виїхав до Нью-Йорка. Нічого й говорити, що там його зустріли без овацій. За кожен провал б'ють по кишені. Допустив помилку — плати штраф. Суми сягають чотиризначних цифр.

Я залишаю Кларка сидіти в кріслі, огорнутого хмарами тютюнового диму. Добре його знав і розумів, що він нічого не робитиме без достатніх підстав. Ясно — ці розмови є початком психологічної підготовки до серйозної операції — найімовірніше, до виправдання політичної або навіть фізичної ліквідації справжніх чи уявних комуністичних агентів.

Чи потраплю і я у цей список? А може, записаний у ньому під першим номером?..

НЕЖДАНА ЗУСТРІЧ

Мені закортіло залишити бюро й повештатись вулицями міста. Щоб пізніше спокійно зосередитись і вирішити, чи небезпека справді нависла наді мною. Але навряд чи доцільно тікати звідси, де можна помітити чи почути якусь важливу дрібницю.

Я повернувся до свого кабінету й сів не за письмовий стіл, а в крісло перед журнальним столиком. Розгорнув бюлетень «Франс прес», аби вдати — коли хтось увійде, — що зайнятий важливими справами. Але не зміг прочитати й двох рядків і покинув його.

Найперше спливла думка: «Треба тікати! Треба тікати!» Але бачив й інший аспект ранкового випадку. Ясно, що не болгарська розвідка зазіхнула на життя Великова. Також немає сумніву, що його висловлювання ллють воду на мли І американців, і саме через те вони зчинили такий галас навколо нього.

Найдефіцитнішим товаром є критика соціалізму зліва!

Яку ще іншу розвідку міг би зацікавити цей випадок? А коли так, то замах готувавсь не на нього, а на мене. Однак і тут є дещо непоясниме. Коли б хотіли ліквідувати мене, це могло б статися негайно. Очевидно, вирішили поки що просто налякати, щоб подивитися, як я реагуватиму, — може, злякавшись за свою шкуру, промовчу і цим підтверджу припущення, що працюю на болгарську розвідку.

Спало мені на думку обійти заклади, в яких збираються болгари.

Вже посутеніло, і на головній торговій вулиці позаймали позиції дівчата, запитливим поглядом супроводжуючи кожного чоловіка, особливо коли він був сам і явно нудьгував. І я теж діставав не тільки мовчазні, а й словесні запрошення. Відповідав чемно й обіцяв, що іншим разом неодмінно скуштую їхніх дещо прив'ялих жіночих принад.

Зупинився біля кафе бая Кольо. Там сиділо троє болгар, які мене не цікавили, і я пішов далі. За десять хвилин увійшов до одного грека. Тут іноді бував той, якого я начебто бачив за кермом «фіата». Але його не було, і я, купивши сигарет, вийшов. Не знайшов його і в третьому кафе, де спитав сигарети такого сорту, якого тут зроду не продавали.

Що докладніше пригадував ранковий випадок, то більше переконувався, що не помилився, — шофер з пишними вусами був одним з найвідданіших американцям агентів, колишнім болгарським поліцейським начальником.

А коли це так, то чому його не видно по корчмах, куди він мусив би неодмінно податися після операції — заливати ракією «вогонь у своїх грудях»?

А може, саме так і слід було вчинити — не вештатись по Арені. Мабуть, його десь замкнули або відіслали туди, де він працював досі.

За всяку ціну мушу перевірити, де він був цього дня, і, може, саме ця інформація стане тим кінчиком, потягнувши за який, я розплутаю весь клубок. Але передусім мені необхідно відразу ж порадитися з однією людиною. Це може бути і в Арені, але безпечніше зустрітись у будь-якому іншому місті Європи. Звичайно, за мною можуть стежити й тут і там, але мені хотілося вірити, що в іншому місці це менш імовірно. Та й навряд чи вони наважаться стежити за мною. У такому випадку, як мій, це вже останній крок, до якого вдаються лише тоді, коли переконуються, що я саме той, кого вони шукають. І ще. Вони не такі дурні, щоб не зважити на одне загальне правило — такий, як я, помітивши за собою «хвоста», замість втрапити в пастку — зникне, і тоді переслідувачі залишаться з носом.

Можливо, чимось я дав підстави для сумнівів. А все через те, що після колишніх перевірок заспокоївся й забув своє давнє правило: «Не думай, що ти найрозумніший!» А за таке самозаспокоєння — якщо вчасно не знайдеш виходу — можна накласти головою!

Перш ніж повернутися додому, я залишив в одному місці записку для того, з ким хотів порадитися.

Мені не варто поспішати. Заклавши руки за спину, ішов собі як людина, що задоволена прожитим днем. Зустрічалися перехожі, хтось наздоганяв і обминав мене. Я нікого не шукав, і ніхто мене не цікавив.

Раптом зі мною порівнялась якась захекана особа. Я не звернув на неї уваги, лише недбало ковзнув поглядом. Юнак, що рано потовстів і рано облисів, мабуть, від малорухливого життя.

Я йшов собі далі, так само вдаючи повну байдужість до навколишнього світу, але плішивому, виявилось, був потрібен саме я.

— Пане, чи не можете ви зачекати?

Чистий, натуральний болгарин. Важко сказати, що його звертання було надміру ввічливим. Та він і не робив навіть спроби прикидатися. Мені здалося, що за мить він ухопить мене за рукав. Виглядав він досить войовниче, отже, можна було чекати скандалу, але я подумав, що легко справлюся із таким вайлом.

Та поки я обмірковував становище, підбігло ще двоє молодиків, не менш захеканих. У їхніх поглядах прозирала така ж войовничість.

Дещо почало з'ясовуватись. Я вже зустрічався зі своїми земляками. Важко припустити, що вони наважаться на бійку на такій пожвавленій вулиці, а тим більше, перебув ваючи за кордоном.

Я заспокоївся, мені навіть стало цікаво. Звичайна людська цікавість і жодних побоювань щодо можливих поганих наслідків. Чекав, що скаже ця трійця, але вони дивилися назад. Очевидно, мав підійти ще хтось. Здалося мені, що це має бути жінка.

Побачив її здалеку — жінка в розквіті сил, тридцяти з чимось років. А хода — наче в дівчини. І не тільки хода… Ти диви! Так, це вона — Лена-Циганка. Ну, раз вона в цьому місті, рано чи пізно наші шляхи мусять перетнутись.

Я одразу впізнав тебе, люба Ленко, і дуже добре, прекрасно пам'ятаю тебе. І ти, і я були відомі в нашому Бреговому як шибайголови. В усьому наслідували Райка Моряка, твердили, що ми обоє належимо до його групи крові. Ти пам'ятаєш човна, в якому ми плавали по Дунаю? Восьмеро душ сиділи в човні, але ми були одні з тобою. Поверталися автобусом до села, п'ятдесят пасажирів сиділо в ньому, але подорожували тільки ми з тобою вдвох. Часто з групою гімназистів ми поверталися з міста пішки, але навколо не було інших, тільки ми з тобою.

Удвох були, й коли цілувалися під вербами перед селом. Усі п'ятнадцять кілометрів чекали ми цього школярського поцілунку й знаходили в собі сміливість тільки тоді, коли шлях наш завершувався і ми входили у село.

А потім… потім ми загубили одне одного. Хтозна, може, коли б я не залишив Болгарію, ми не зупинилися б на тих недомовлених юнацьких зізнаннях.

Добре пам'ятаю, Циганко, усе добре пам'ятаю, тільки навіщо нам з тобою зустрічатися за таких обставин?..

Певно, і вона пригадала дещо. Усі мовчали, і, попри вуличний гуркіт, над нами нависла напружена тиша.

Мені хотілося дивитися на все з гумором, і я сказав собі, що саме так і слід дивитись. Тим більше, що під такою машкарою я почуваю себе впевненіше.

Дивно, жоден з чотирьох не тримає сіток, сумок чи пакетів. Рідко зустрічаються туристи, які, мандруючи по Європі, не навантажуються по магазинах.

— Добривечір, пане Тодоринов, — привіталася Лена.

Однак тон її не віщував нічого доброго.

Я продемонстрував максимальну доброзичливість і вклонився.

— Це ж ти? — запитала вона, хоча запитання було зовсім зайве.

Вона не мала сумніву, що знайшла саме того, кого шукала. Але, здалося мені, щось сталося з її попередньо розробленими планами. її погляд обмацував мене з голови до ніг, мов промінь ліхтарика.

— Так… Тільки чому твої скроні почали сивіти? Зарано для тебе.

Від цього притишеного голосу можна було чекати й невеличкої вуличної бурі. Таке вже спостигало мене в європейських містах, коли дедалі частіше почали приїздити туристські групи з Болгарії.

Якщо Лена лишилась такою ж, як була в гімназії, від неї можна чекати чого завгодно. Будемо сподіватися, що час все-таки робить своє…

— Так, це я. Чим можу прислужитись?

— Нічим. Хотіла тільки плюнути тобі межи очі, та от.

— Ще маєш час.

— Ні, вже запізнилася. Мене зупинила згадка про тітку Стефану.

Мені слід було б піти, залишити їх, але забракло сил навіть поворухнутись. Відчув, що мені відібрало сміливість виголосити ті слова, які в таких випадках мусив би виголосити політичний коментатор радіостанції «Вільна Європа» Анастас Тодоринов.

— Ти, Hace, став покидьком. Не приховую, мені шкода тебе, а найбільше твого батька й тітку Стефану.

Голос її тремтів не од ненависті, а від болю, і це було добре, бо дуже не хотілось, щоб саме Лена дала мені ляпаса. Хай вдома мене називають зрадником, іншого нема чого й чекати. Прокльони земляків тільки зміцнюють мої позиції серед співробітників радіостанції «Вільна Європа».

Усе це я добре знаю, але зовсім інша річ, коли тебе лають просто в очі. А ще неприємніше чути голос Лени, що бринить від болю, а не від гніву й ненависті.

Я відчував, що мені бракує повітря, але не наважився розстебнути ґудзика на комірі сорочки, навіть не здобувся запалити сигарету. Мені було важко стояти отак на одному місці, треба було б запросити їх кудись, почастувати і вже тоді повернутися до своєї ролі людини з бюро полковника Кларка.

Так, саме це слід було б учинити, але я не мав сили навіть поворухнутись. Видно, я не встиг натягти на себе необхідну захисну машкару. Або ж, не знати від чого, вона просто розповзлася по швах.

А Лена з тим же болем повторювала:

— Шкода мені твоєї матері, яка передчасно постаріла після твоєї втечі, а тебе — тебе усі зреклися…

Мало не перебив її: люба Ленко, з твого голосу і твоєї поведінки видно, що ти зовсім не зреклась мене, як говориш. А в іншому — вірю, і взагалі тобі вірю, бо ми обоє належимо до роду Райка Моряка, тільки-от я мушу бути насторожі, тим більше в оці дні, коли пістолет уже впирається мені в спину. Де гарантії, що хтось поблизу не фотографує і не записує нас і що троє твоїх приятелів думають так само, як і ти? У цих справах ти недосвідчена, а в мене від них уже скроні посивіли.

Відчув, що всміхаюся, до того ж усмішкою Наска Авантюри з Брегового, а не Наска Тодоринова з кореспондентського бюро. Усвідомив, що сперечаюся з тим Наском Авантюрою, якому завжди кортить утрутитись в якусь бійку, ступити на лезо бритви, і це були уривчасті репліки між одним і другим, дзвінкі, наче ляпаси, і, здається, перемагав отой гімназист, молодший, життєрадісніший і непокірніший.

— Циганко, може, присядемо десь та поговоримо, як годиться?

Намірився узяти її під руку.

І нетактовно, і нерозумно! Коли хтось із молоді склав собі уявлення про людей нашого фаху як про роботів, хай дарують. І янголи, і дияволи існують на небесах, а на землі живуть люди.

Губи Лени здригнулися, очі примружились. Може, і вона обмінялась кількома репліками з дикункою з гімназії і, певно, швидко упоралася з тією Леною, яку знав, бо й погляд, і примружені очі були мені незнайомі.

— Ні, пане Тодоринов, ми не сядемо за один стіл з тобою.

Цей тон допоміг мені опанувати себе. І на краще. Бо інакше важко було б передбачити всі наслідки. Тепер мій голос звучав твердо й різко:

— Коли ласка, перекажіть моєму батьку й матері, що в мене все гаразд. Прошу нікому не передавати привітів, тільки їм.

Але я не зміг закінчити тим холодним і чужим голосом і додав:

— Мамі скажіть, що я все такий же, її Наско. А для тебе, Лено, я завжди Наско Авантюра.

І пішов не попрощавшись. Не міг більше залишатися з ними. І без того не дотримав вказівок ні уявних, ні справжніх моїх начальників.

Я йшов дедалі швидше, неначе боячись, щоб мене не наздогнали переслідувачі, хоча їх уже нічого було боятися. Вони навряд чи надумали мене переслідувати. Я зауважив це ще тоді, коли вимовляв свою останню репліку.

Крокував і з кожним ударом підборів по думки повторював: «Доки? Доки?!.»

Дійшов до свого будинку. Не став чекати ліфта, а рушив пішки — ніколи так не бігав сходами. Увірвався в свою квартиру и, не вмикаючи світла, впав на ліжко. Вхопив у зуби край подушки і в ній заглушив свій дикий крик.

Коли лихоманка припинилась, я продовжував лежати непорушно. Хотілося випити чогось, але забракло сил. Видно, нерви вже не витримують напруження подвійного життя. Воно ж триває не рік і не два. І доки ж триватиме? Хіба ж і мені не потрібно побачитись із своїми земляками й сказати їм: «Люди добрі, я той самий Наско, якого ви знаєте. Я свій, я ваш, яким був і в шкільні, і в студентські роки!»? І припасти до материнських грудей, відчути пестливий дотик її руки, почути її уривчастий від невимовної ніжності голос:

— Я знала… я знала, що мій Наско…

Доки, доки це триватиме? Чи витримають мої нерви, чи вистачить мені сил?!

Відчув, що знову сходжу з рейок, і, щоб підбадьорити себе, узявся повторювати: «Нум, друже, не розкисай. Ти ж уже не Наско Авантюра!»

Увійшов у ванну кімнату, щоб випити таблетку від головного болю, і мимохідь побачив у люстрі своє обличчя. Ліпше було б його не бачити! Давно воно не було таким опухлим, ніколи не було таким постарілим, у слідах від сліз. Довго вмивався холодною водою…Зупинившись посеред кімнати, я намагався вирішити, звідки й з чого починати. Згадав, що ще не вечеряв.

Мені закортіло забитись у якийсь бар біля вокзалу й просидіти там аж до світання. Хоча це навряд чи найрозумніша ідея. Здається, знову озивається Наско Авантюра, і саме час його затиснути так, щоб він ніколи більше не траплявся мені на очі.

Наскільки легко все вирішилося б, будь я героєм деяких пригодницьких книжок чи кінофільмів, для котрого ніколи не існує вагань чи сумнівів, а ключі від найсекретніших сейфів ЦРУ вже лежать у його кишені! І не тільки ключі, а й самі шефи вже в його руках.

В мене нема ключів од жодного секретного сейфа, і не можу гратися із своїм шефом, наче з лялькою.

І якщо хочу, щоб були задоволені люди в Софії, чию думку я поважаю, хочу бути задоволений самим собою, кінець кінцем — якщо я хочу зберегти голову на плечах, то мушу частіше напружувати свої сірі клітини, якнайрідше вдаватися до кулаків і ще рідше — до пістолета.

І головне — не розкисати!

ОСВІДЧЕННЯ

Мені не слід виходити з дому самому. Треба вдати, що сиджу в своїй квартирі й готую матеріали, про які попросив мене шеф однієї з редакцій. Я подзвонив йому і запитав, якого обсягу має бути матеріал, хоча все це було мені відомо. Зателефонував ще одному колезі.

Якщо хтось поцікавиться, де я в цей час і що роблю, він зрозуміє, що сиджу за своїм письмовим столом, виконуючи свої службові обов'язки. А так тримається кожна нормальна людина, яку ніщо не хвилює…

Проте я таки хвилювався і не міг знайти собі місця ні за столом, ні в кріслі чи ліжку.

Почув дзвінок і пішов до дверей. За кілька кроків зупинився. Подумав, що вони дуже нетерплячі, хочуть надто швидко схопити мене й не де-небудь, а в моїй же квартирі.

Я вирішив, що настала ота довгождана мить, і стиснув нікельований маузер у кишені піджака.

Знову пролунав дзвінок, і я зрозумів помилку — то був телефон.

Від перенапруження мало не засміявся з свого безпідставного переляку, але то був би нервовий, щоб не сказати — істеричний, сміх. З такою бурхливою уявою я можу передчасно провалитись, і тому сказав собі: «Ану, Наско, пригадай, як Райко Моряк виходив з найтяжчих ситуацій, і менше розраховуй на пістолет і ніж, а примушуй працювати свою сіру речовину».

Поспішив ухопити трубку, аби не подумали, бува, що мене немає вдома.

— Нарешті! — почув я голос Дейвіс. — Чи ти лягаєш спати з півнями?

— Нічого подібного.

Я замовк, спало мені на думку дещо, і я промовив начебто між іншим:

— Навіть ще не вечеряв.

— Не вечеряв?

— Так, але…

— Хочеш сказати, що не дуже голодний?

— Так.

— Ти диви, який збіг!

— Між спорідненими душами завжди так.

— Ну, тоді давай кудись підемо, — сказала вона, і з її тону я зрозумів, що йти треба негайно.

— Фігаро — тут, Фігаро — там, завжди до твоїх послуг.

— За п'ятнадцять хвилин чекаю тебе дома. Тільки прошу — будь уважний на перехрестях!

— Може, слід було б попросити броньовану машину з президентської охорони?

— Не задавайся і йди обережно.

— Не йтиму, а летітиму до тебе!

— Навіщо тривожиш старі рани?

— Господи, прости грішного закоханого, він не знає, що творить.

— Гаразд, досить… як це? ба… ба… базікання! Чекаю.

На якусь мить я застиг біля телефону. Боявся повірити, що мені так пощастило. Це запрошення робило абсолютно безневинною мою зустріч з жінкою, яку хотів побачити, але вважав, що буде неправильно шукати її цього вечора.

Але наша зустріч може означати й щось інше. Дейвіс моя давня приятелька, проте насамперед вона давня співробітниця американської розвідки. Чи не виконує вона якесь доручення полковника? Натякнути на одне, перевірити друге, спровокувати на третьому? їй, до якої він ніколи не був байдужий, найлегше втертися в довіру.

Місто Арена завжди приваблює безліч туристів. Багато з них прагне послухати старі вальси й циганські романси у виконанні першокласного оркестру, що грає в літньому ресторані одного з міських парків. Пішли туди і ми. Замовили на вечерю тушковані гриби й токайське вино.

Обоє накинулися на страви, наче з голодного краю. У цьому гастрономічному змаганні була наче продуховина для прихованого напруження. Причини мого напруження були ясні, а від чого нервує вона?

Коли ми з Дейвіс бували наодинці й за межами бюро, вона воліла говорити болгарською, щоб підтримувати мовну форму. І слід сказати, мову знала чудово.

Американці в Європі звичайно тримаються пихато. Звертаються до тебе англійською мовою, навіть не запитавши, чи ти розумієш цю мову. В цьому відношенні Дейвіс була приємним винятком. З німцями говорила німецькою, з французами — французькою.

— За день-два їду до Цюріха й Парижа, — проказав я з кислою фізіономією, наче на мене чекало щось дуже нудне.

— Коли це ти надумав? — здивовано запитала вона, і її подив здався мені непідробним.

— Учора Андронов сказав, що треба спішно роздобути деякі матеріали. Слухай, Мері, а ти не можеш зникнути на пару днів? Зважся, ми давно не подорожували разом.

Подробиць спільної мандрівки я ще не обміркував. Можливо, вона зашкодить моїй зустрічі з тією людиною, яку я попередив запискою, що за всяку ціну ми повинні зустрітись у Парижі, але там, здавалось мені, я знайду спосіб на якусь мить позбутися Дейвіс. Зате ж зі мною мандруватиме один з найближчих співробітників Кларка, отже — менше сумнівів.

Між іншим, американці підозріло ставляться до поїздок і зустрічей навіть найперевіреніших і найдавніших утікачів із соціалістичних країн. Для цього існує навіть спеціальна служба. Таємно чи відкрито вона перевіряє й допитує — з ким зустрічався, про що говорили. Я знаю десятки честолюбних й амбітних людей, які залишили роботу в американців саме через ці перевірки.

Збагнувши вигоду від участі Дейвіс у моїй подорожі, я наполегливо повторив свою пропозицію. Сказав навіть, що, коли вона захоче, я відкладу від'їзд на день-два.

— Не думаю, що шеф відпустить мене.

— А ти попроси його.

Я дивився в її обличчя й чекав відповіді з надією закоханого юнака.

Вона обережно торкнулася моєї руки й сказала по-англійському:

— Дякую тобі. Ти завжди був уважний до мене, але саме зараз я не можу залишити полковника.

— А що сталося саме зараз?

— Я й сама не знаю, але відчуваю, що він смажиться на повільному вогні. В нього великі неприємності, але які і з ким — ти ж знаєш, я не розпитую, якщо він сам не визнає за потрібне розповісти. Чи можу я залишити за собою право скористатися твоїм запрошенням іншим разом?

— Завжди, як тільки з'ясується, що маєш можливість.

— І який маршрут ми оберем тоді?

— Вирішуватимеш ти.

— Ну, а коли мій вибір не сподобається тобі?

— Люба Мері, невже за ці десять років ти не збагнула, що все, що подобається тобі, подобається й мені.

Вона примружила очі й зітхнула.

— Які ми, жінки, слабкі істоти. Знаєш, що тобі усього лише роблять комплімент, і попри це — приємно!..

Я спробував заперечити, але вона підняла руку, зупиняючи мене, щоб я не зіпсував гарного враження.

— Облиш, Наско… Не приховую, мені хочеться частіше бути з тобою разом. Тому й цього вечора подзвонила тобі, хоча це може видатися нескромним… Слухай, ми прийшли сюди послухати оркестр, який грає старі танці, та пригадати дещо давнє, а ти й досі не запросив мене на вальс.

Я підхопив і повів її на танцювальний майданчик. У якомусь непояснимому й для мене самого захваті я так закружляв її, що, коли оркестр замовк, мусив вести Дейвіс до стільця, бо в неї голова йшла обертом.

Потім ми були в її квартирі. Я більше слухав і думав про своє ставлення до неї.

Було б перебільшенням твердити, що кохав її, але сказати, що тільки поважав, — теж неправильно. Мабуть, самому собі важко дати звіт про те, ким є для мене ця жінка!

Відчуваючи вдячність до неї, я намагався триматись, як балканський Ромео. А яка жінка може встояти перед безумно закоханим!

— Мері, а чи не час нам з тобою взяти шлюб? Відчув, що вона на мить заціпеніла, потім підняла голову з мого плеча й спробувала зазирнути мені в очі.

— Що ти хочеш сказати?

— Хіба не ясно?

— Тобто?

— Чи не час нам оселитися в одній квартирі?

Вона знову поклала голову мені на плече. її пальці ковзнули по моєму обличчю.

— А ти не забуваєш, що говориш це не дівчині, а жінці, якій уже минуло тридцять?

— Прекрасно знаю, кому освідчуюсь.

— Ну, коли так і якщо ти не жартуєш…

— Невже моя давня приятелька не може збагнути, коли я кажу щось серйозно, а коли жартую?

Вона заговорила схвильовано і, як завжди в таких випадках, перейшла на англійську:

— Звісно, я знаю, коли ти жартуєш, але ти мене здивував, і мені важко повірити в те, що я почула. Бо в нас була можливість завести таку розмову років сім-вісім тому, і, коли б ми тоді домовились, зі мною не трапилось би жодних прикрощів. Невдалий шлюб зіпсував мені нерви, зістарив мене й лишив гіркоту на все життя.

— Забудемо минуле й подумаємо про майбутнє!

— А знаєш, що найкраще? Замовчати! Мені страшно продовжувати цю розмову.

— Гаразд, за кілька днів я повернусь, і тоді ми продовжимо.

Їдучи додому, я гнав свій «бюїк» мов навіжений. Безлюдними вулицями котилась луна від гуркоту мотора, а шини на поворотах вищали, наче на міжнародних змаганнях.

Чи не авантюра моє одруження з Мері Картер, відомою в офіційних американських інституціях в Європі як Мері Дейвіс, довгорічною секретаркою полковника Кларка?

Трапляються випадки, коли деякі начальники не розлучаються зі своїми секретарками, поки ті молоді, хоча вони — начальники — давно перестали бути молодими.

Треба визнати, що Кларк поводився зі своєю секретаркою бездоганно. Він був знайомий з її батьком ще по коледжу в Софії, саму Мері знав з дитинства, довго працював з нею і був задоволений її роботою.

Отже, коли я вирішив одружитися з Мері, я знав, що братиму шлюб не з метресою, а з порядною жінкою. І ще: мене не тривожила хвороблива амбіція американського розвідника, проти якого працюю вже десять років, що відбиваю в нього коханку.

Хтозна, може, це чергова серія ходіння по лезу бритви, але від самого початку робота розвідника в чужому центрі є балансуванням над прірвою. А коли так, усе мусить іти в одному стилі.

Зрозуміло, підозра за публікацію інформації падає на болгар. Також ясно, навіщо стільки галасу навколо «комуністичних агентів». Неясності полягали в іншому. Я належу до того вузького кола людей, до яких пильно придивляється полковник Кларк. Чи дав я привід, щоб погляд Кларка зупинився саме на мені?

І ще: чи не пов'язано щось із тим скиглієм Геннадієм Великовим і яким чином він причетний до всієї цієї історії? Він, очевидно, є ланкою операції, яка має на меті подружити й зблизити нас після того, як ми обоє уникнули смертельної небезпеки, а потім…

Коли так — придумано непогано. Тільки чому ранком, а потім у кафе Великов не виявив абсолютно ніякого інтересу до мене? Ну, звісно, так роблять, коли не поспішають, коли мають дальній приціл. Авжеж, саме так діють не випадкові агенти, а досвідчені працівники. Чиїм же працівником може бути він?

Ясно, що він не наш, чужий, але чий?!

Побачимо. Звісно, якщо матимемо змогу бачити.

Увійшовши у під'їзд свого будинку, я за звичкою зазирнув у поштову скриньку, хоча ні від кого не чекав листів. Вийняв згорнутий аркуш, на якому неоковирними друкованими літерами було написано: «Стережись!!!»

Доброзичливець не побажав повідомити своє ім'я, не зволив також сповістити, кого саме я маю стерегтись. Навряд чи це од квапливості. І навряд чи слід стерегтись його самого. Тоді чому він вирішив залишатися невідомим?

Може, й справді доброзичливець. Бо кому ж інакше спаде на думку надсилати таке лаконічне застереження, та ще й з трьома знаками оклику! І якщо не знає точно, то принаймні підозрює, серед яких людей я працюю. Найважливіше, що це попередження надіслане не поштою, а залишено самим автором, поки я був у Дейвіс. Чи означає це, що я мушу стерегтись її?

Перш ніж увійти в ліфт і вийти з нього, я уважно оглянув його. Мені здавалось, що звідусіль чигає небезпека. Спробував переконати себе, що все це фантазії, але, увійшовши у квартиру, знову наполохано — чи завбачливо — заозирався. Скрізь повмикав світло, поспішав, неначе сподіваючись побачити якогось незваного гостя. Але ніде нікого не було, усе стояло на своїх місцях. Чи принаймні так здавалося на перший погляд.

Життя за кордоном привчило бути недовірливим. Думка, що на тебе постійно чигає небезпека, непокоїла — вона робила мене обережним, але в той же час і надміру підозріливим. Я вже не тільки роздивлявся навколо, але й обмацував речі на письмовому столі, книжкових полицях, у шухлядах. Усе залишалось у такому ж стані, як і було. За винятком роману Конан-Дойля «Етюд у багряних тонах» — не було закладки на тій сторінці, яку я читав. Я педант і завжди залишаю закладку в книжці. Хтось гортав книжку, коли мене не було вдома. Вельми недосвідчений у таких справах відвідувач.

Неважко було зрозуміти, що цікавилися головним чином шухлядами письмового столу і книжкових шаф. Але там не було нічого такого, що могло б скомпрометувати мене. Зазирав гість й у ванну, і в туалет. Але й там нічого не знайшов.

Коли б я володів талантами великого Шерлока Холмса, то напевно знайшов би сліди рук і ніг, вловив би навіть пахощі чужого тютюну, хоч під час перевірки гість і не курив; помітив би, мабуть, і запах одеколону, який він вживав після гоління, але я не був великим детективом і не відкрив нічого.

З стількох знаків запитання принаймні один став знаком оклику — я вже не думав про місце керівника нової секретної служби в системі полковника Кларка. А головне — ніякої певності, чи довго ще носитиму свою голову цілою й неушкодженою…

І подумалося мені раптом про те, як кілька років тому в Арені працював чоловік, завданням якого було підтримувати контакт із болгарською еміграцією. При кожній зустрічі з болгарами він не пропускав нагоди дорікати їм і навіть лаяти. Ми відкликали цього товариша, а на його місце направили мого земляка й тезка Наска Розвідника-першого.

НАСКО РОЗВІДНИК-ПЕРШИЙ

Він заприятелював із усіма болгарами, і навіть ось з якими. Неподалік Арени розташована американська диверсійна школа. Головним спеціалістом з болгарських питань довгі роки там був колишній поліцейський офіцер Недялко Колев, відомий під прізвиськом Борсук. Не знаю, хто почепив йому цю кличку, але вона пасувала, як рукавичка на руку. Страшенно злий чоловік, душа його зотліла від люті. Навіть зовні він нагадував борсука — своїми маленькими очицями.

Так от Наско Розвідник-перший, якого тут знали під іменем Атанаса Нешева, зумів встановити контакт і з Борсуком, з тим, хто, на мою думку, сидів за кермом блакитного «фіата».

Ніколи, навіть у своїх найрискованіших справах, я не вважав, що сам-один у полі воїн. Хай хлопчаки боготворять такі персони, як моя милість, але інші не повинні дивитися на нас, як на богів. І коли я знаю дещо, то це лише половина істини, другу половину знають такі, як Атанас Нешев. Тому хай краще він сам розповість про деякі справи.

— Навряд чи мені слід було брати слово, оскільки я з моїм тезком на все дивимось одними очима, і він сам міг би розповісти все те, що скажу я. Та раз він наполягає…

Борсук працював у школі садівником, і майже ніхто не знав, що це просто димова завіса. Однак ми точно з'ясували, чим він займається, і вирішили за всяку ціну встановити зв'язок з цим чоловіком. Він дуже любив ракію, і це можна було помітити з першого погляду. Певно, багато пив ще в Болгарії, а тут узагалі не мав стриму.

Якось я зайшов до корчми, де він полюбляв сидіти. Помітивши мене, Борсук підвівся й моряцькою ходою пішов на мене — кремезний, трохи зсутулений, він нагадував мені боксера, що готується до атаки.

Мушу визнати, що, коли побачив його такого — з хисткою ходою, обвислими руками, мутними очима, — коліна в мене ослабли, і я незчувся, як зупинився. Він став за два кроки від мене.

— Для вас, пане, у цьому закладі немає місця.

Поки я думав, що відповісти, корчмар ухопив його під руку й одвів до столу, за яким сиділи його дружки, а сам заметушився коло мене — догідливо, як коло багатого й постійного клієнта, хоча я заходив сюди лише двічі. Господар був родом з Бітоля, залишив вітчизну ще перед війною заради кусня хліба й завжди говорив про Болгарію розчулено. Він явно не хотів компрометувати скандалом свій заклад, щоб не відштовхнути завсідників.

Вечеряючи, я намагався вловити щось із розмови Борсука з болгарами за його столом, їх стіл стояв у протилежному кутку зали, і тільки час від часу до мене долинали погрози:

— Кров за кров! Я вб'ю його, побачите, я його вб'ю! Повечерявши, я пішов до свого готелю. Невдовзі почув

за спиною чиїсь кроки. По нерівній ході впізнав Борсука й злякався не на жарт. Подумки лаяв себе, що вчинив необачно, і хоча не раз засуджував свого земляка Наска Авантюру, чи, як він полюбляв називати сам себе, Наска Розвідника номер два, за такі вправи над прірвою, — попри, кажу, те, що засуджував його за такі-от коники протягом перших місяців його перебування за кордоном, я, виявилось, і сам такий же легковажний. І, щоб підбадьоритись, переконував себе: «Або ж я багато виграю, або ж тут мені й край!»

Це умовляння здалось мені слабкуватим і невиразним, і я вдався до іншого: «Тримайся, Наско, і пам'ятай, чого вчив тебе Райко Моряк: ніколи не ковтай язика!»

Кроки позад мене наближались, ставали дедалі гучнішими. Я пересмикнув плечима, немов чекаючи ножа чи кулі в спину. Не витримав і різко обернувся. Борсук мало не наскочив на мене. Він відсторонився, щоб роздивитися мене при світлі вуличного ліхтаря, і, неначе повідомляючи приємну новину, навіть з усмішкою проказав:

— Я тебе вб'ю!

— Не маю сумніву, ти можеш зробити це навіть зараз.

— І зроблю.

— Кажу, вірю, що можеш.

— І тобі не страшно?

— Навпаки, зовсім не хочеться вмирати.

— Але все ж як умирати, то героєм, га?

— Як бачиш, навіть не роблю спроби триматися героєм.

— Саме це бачу і не розумію, та все ж завважую, що тебе дрижаки хапають.

— Авжеж, хотів би, щоб мені було весело.

— Ну, а як завезу тебе за місто і там посічу на січку? Дружки мої йдуть за мною, і я можу гукнути їх умить.

— Не маю сумніву.

— Ну, а там ти просто здохнеш, не буде перед ким удавати героя, і ніхто й не довідається, як ти сконав.

— Однаково, Борсуче, ніхто з нас не уникне смерті.

— Що, погрожуєш, хочеш сказати — потім ваші люди порахуються зі мною, так?

— Це не я, а ти кажеш. Я просто нагадую, що всіх нас чекає одна доля.

— Тут ти маєш рацію, але не мороч мені голову цими балачками, бо порожні балачки мене дратують, і, щоб уникнути їх, я можу порішити тебе раніше, ніж обміркую остаточно цю справу.

— Твоя воля.

— Гм, а коли я заведу тебе до хати і там пристукну?

— Знаю, що ти лютий, але не припускав, що ти звір.

Борсук ступнув до мене і простягнув руки, щоб вхопити мене за вилоги. Я легко відсторонився. Він наче прислухався до чогось і повторив:

— Знав, що лютий, але не вірив, що звір… Гаразд, тоді ходім зі мною.

Однаково я в його руках. Ні в його лігві, ні тут мене не врятують ані крики, ані втеча. І ніж, і куля легко наздоженуть мене. Та коли вже встряв у халепу, треба триматися до кінця, інакше буде соромно не тільки перед людьми, а й перед самим собою.

На втіху я пригадував слова Моряка: «Кожен справжній комуніст — розвідник, бо йде попереду інших. Він наче зірка, яка виблискує на темному небосхилі й шле навсебіч промені. Світло, надію й віру в очі й душі людей ронять промені зірок!»

Постарався сказати максимально твердо й упевнено: «Гаразд», — і пішов поперед Борсука. Він крокував за мною. Я йшов і думав, що так, напевно, йшов мій батько, коли отакі, як цей тип, жандарми вели його на розстріл на берег Дунаю. Тільки тоді все Брегове зачаїлось в очікуванні пострілів. А тут нікого з моїх друзів чи принаймні доброзичливців і близько нема, тож ніхто не помітить, як ніж увійде мені в спину…

Гарячково шукав виходу зі становища, а в уривчастих думках усе з'являвся образ мого батька. Коли я добровольцем ішов у німецький тил, мені дали сили повернутися звідти батькові слова:

— Людина завжди права й сильна, коли думає і дбає про Болгарію. І за турецьких, і за царських, і за всяких інших часів усе, що діялось в ім'я Болгарії, діялось на добро, отже, тобі стане сили зробити все як слід.

Я йшов і думав: «Болгарин непереможний, коли він торує шлях для Болгарії. Непереможний навіть коли мертвий! І любов, і ненависть загиблих — запорука перемоги живих!»

— Гм, — буркнув у мене за спиною Борсук, — ти наче знаєш, де тебе чекає кінець, і поспішаєш дістати заслужене?

— Просто знаю, де ти живеш.

Хата, яка мала досить пристойний вигляд, належала не йому, а школі. Два роки тому тут жив інший болгарин, убитий під час переходу болгарського кордону.

Я зупинився перед дверима й, пхнувши руки в кишені, чекав, поки він відімкне. Мовчки, сопучи, він відчинив двері, запалив світло й хитнув головою так, немов наглядач, який запрошує в'язня увійти в камеру. Стояв початок жовтня, було холодно, але сорочка прилипла до моєї спини. Всередині було задушно, смерділо брудною білизною, і я попустив краватку.

Так само мовчки Борсук запросив мене до столу. Сів навпроти, розставив лікті й втупився мені в обличчя. При світлі я помітив у його очах не лють, а цікавість, і це перше враження трохи заспокоїло мене, і по всьому тілу розлилось тепло, мов од грубки.

— Ти диви, витримав! Свербіли мені руки натиснути пружину свого ножа, але сказав собі — зажди, пограйся з ним до кінця. Таки витримав! Чому? Скажи мені, чому ти не злякався й не чкурнув, а прийшов сюди, і тепер я мушу думати, що з тобою робити?

— Я ж сказав тобі — не вірю, що ти звір.

Він так сильно гахнув кулаком по столі, що аж дошка тріснула посередині. Схопився, заскреготів зубами, мені навіть здалося, що він стогне, мов поранений хижак.

— Не був… я не був звіром! Я є, паничку, я є звір, і совість моя не заспокоїться, поки не знищу кількох комуністів у Болгарії! Так пишуть ваші газети про мене, і ти не можеш думати інакше. Я звір!

Він озирнувся, шукаючи щось, і це могло бути тільки пістолетом або ножем, але він кинувся до шафи, дістав пляшку болгарської сливовиці, налив дві чарки й одну штовхнув до мене. Це було і запрошення, і тост. Я не торкнувся ракії, а він вихилив свою й крикнув:

— Пий! Бо саме зараз пристукну тебе!

Я ковтнув.

— Я не був звіром… Я є звіром, пане, і це тобі добре відомо, бо ти вивчив моє досьє, розпитував людей про мене…

— Так.

— … а після втечі я не раз повертався до Болгарії.

— І про це знаю.

— То чого ж ти улещуєш мене, що я не звір? Я потрапив у руки здирників, які прийшли чортзна-відки, щоб втручатись у наше життя!..

Він ухопився руками за стіл, неначе збираючись кинутися на мене. Я обережно торкнувся його правиці. Відчувши дотик, Борсук здивовано глянув на мене, змигнув, знову налив собі чарку й заговорив про свої злигодні.

Ми повкладались на світанні — він на тапчані в кухні, я — на ліжку в спальні. Я боявся спати, але не витримав. Ранком відчув чийсь погляд.

Хай простить мій тезко, який вихваляється інтуїцією. Кожен більшою чи меншою мірою має такі здібності. Маю їх і я, тому відчув погляд і рвучко підвівся. Борсук сидів верхи на стільці, зіпершись підборіддям на його спинку, і не спускав з мене погляду. Я устав, а він похитав головою:

— Спиш, як немовля. Наче нічого й не снилось тобі — ані куля, ані ніж. Я дивився на тебе і дивувався, чому не прибив тебе звечора.

— Можеш надолужити зараз.

— Та ні, вже пізно.

— І зараз ніхто не довідається.

— Не в тому річ… Роз'ятрив ти старі рани в моїй душі.

— Наскільки пригадую, не я, а ти проговорив усю ніч.

— Байдуже, хто говорив більше. Ти мені задурив голову ще тоді, коли я міг порішити тебе тихцем, а ти й оком не змигнув. І потім… не був я звіром… Слухай, хай йому чорт, що було, то було, ти скажи мені інше. В Болгарії в мене багато родичів, чхав я на них, душа в мене болить за дочку, за неї я ладен горлянку перегризти! Дозвольте їй приїхати сюди, щоб я не пробирався туди, бо, як піду, можуть і мене порішити, але перед тим я приб'ю не одного й не двох.

— Я поклопочусь перед нашими органами, щоб їй дозволили приїхати.

— А якщо я затримаю її тут?

— Не маєш права.

— Хто, я не зможу затримати свою дочку?

— Певно, спробуєш, але вона не залишиться.

— Никулинка не залишиться із своїм батьком? Ти, пане, не знаєш її. Вона моя кровинка, а кров — то не водиця!

— Боюся, що ти маєш хибне уявлення про свою дочку. Вона не тільки на словах, а й на ділі засуджує таких, як ти.

— Ха, я чув уже такі балачки, але ж то ваша пропаганда. Ти посприяй їй, а тоді поговоримо.

За два тижні дочка його приїхала, і він зустрів її на вокзалі.

А ще через два дні чергового у представництві, де я працював, розбудив на світанні тривожний дзвінок. Він відчинив двері й ще не збагнув, що трапилось, як повз нього проскочила дівчина з опухлим лицем, у розідраному одязі, у взутті на босу ногу. Впала на топчан у холі, й там я побачив її — вона вся здригалася від глухого плачу. Спробував заспокоїти дівчину, але вона наче й не чула мене.

— Він втратив усе… те, що я запам'ятала з дитинства… усе втратив! Я не можу залишатися з ним. Допоможіть мені повернутися до Болгарії. Прошу вас, не залишайте мене тут! — і знову заридала.

Десь за годину подзвонив Борсук. Я запросив його прийти, він відмовився. Боявся, певно, щоб ми не заарештували його — хоча досі нічого такого не бувало. Коли ж я зустрівся з ним у кафе, він одразу запитав:

— Вона у вас?

— Так.

— Ну?

— Просить відправити її до Болгарії.

— А ви не можете її переконати?

— Навіть коли б і спробували, нічого не вийде.

— Вона втекла і навіть одягу не взяла. Ось він, у валізі. Холодно, а вона ж…

— Ми вже купили їй дещо.

— Нічого, хай усе бере. Та й не залишайте в мене її речі, бо я збожеволію від муки. Єдину людину мав на світі, а тепер!.. Нікого, нікого в мене не лишилось!..

— Залишились в тебе ми, Недялко, а тут ми — Болгарія!

— Ех, ви… — махнув рукою і пішов.

Це була моя остання відкрита зустріч з Борсуком. Пізніше ми бачилися з ним подалі від людських очей, бо не хотіли афішувати наші зв'язки…

Мій тезко Наско Розвідник-перший, дарма що не найскромніший у світі, все ж приховав сіль цієї історії.

Якось довелось йому на певний час залишитися в Болгарії, і тут його заступав один з колег. Цьому заступникові спішно знадобились деякі відомості, які він міг добути тільки в Борсука. Домовився з ним про зустріч, пояснив, що йому потрібно. Борсук мовчав, важко дихав, аж чути було, як повітря свистить у ніздрях, і кінець кінцем сказав:

— Слухай, пане, мотай звідси… мотай звідси, поки я не підняв руку, бо потім і кісток не збереш!

— Та почекай ти!.. — спробував заперечити заступник Нешева.

— Марш! — гаркнув Борсук. — Тікай і не пробуджуй у мені диявола! Коли й маю якісь зобов'язання, то перед людиною, перед сильним болгарином, і, що він захоче, усе йому віддам, а ви — тьху!

Плюнув і пішов.

Ось із цим Наском Розвідником післявересневих днів, із сьогоднішнім Атанасом Нешевим я зустрівся в Парижі й обміркував з ним усе, що мене непокоїло. Протягом тих кількох годин, що ми були разом, він розповів мені й про свою зустріч з Леною.

— Подзвонили мені з одного відділу, що якась жінка хоче побачитися зі мною. Це було сказано таким тоном, що я одразу пішов.

Відчинивши двері, побачив перед собою Лену. Ми не встигли навіть обмінятись привітаннями, як вона поквапливо розповіла про свої дві зустрічі з Анастасом Тодориновим. Вона не посміла назвати його Наском Авантюрою, або Наском Шибайголовою, як раніше.

Працювала вона в Софії, але часто бувала в нашому краю, і я запитав, які новини в селі. Говорила про все потроху, але я помітив, що найважливішого не зачіпала.

— Цей… Тодоринов… він часто виступає по радіостанції «Вільна Європа»?

— Так,

— Значить, він…

— Авжеж.

— А цими днями прикидався переді мною…

— Тобто?

— Прикидався — і все.

Ось делікатна ситуація, з якою мені важко було впоратися. Хоч і не уявляючи, чим саме я займаюсь, Лена принаймні знала, де працюю. Моя думка в такому питанні була б для неї остаточною. Коли ж їй натякнути, що Наско залишився тим же, яким вона його пам'ятає, то напевно похвалиться комусь. У перші роки вона переживала його втечу як особисту образу, картала себе, що не розгледіла, з якою людиною мала справу. А тепер навіть коли б і не відверто похвалилась, розповідаючи про нього знайомим, все ж вони могли б уловити щось таке, чого не слід було б вловлювати.

Я дивився на неї, намагаючись вигадати якусь відповідь, більш прийнятну, ніж ті, які давав досі, але так нічого путнього й не придумав. Обійняв її за плечі й сказав, немов цитуючи газету:

— Усі, хто працює проти Болгарії, наші вороги.

Відчув, як здригнулася.

— Кажуть, ти переслідувала його?

— Та хотіла побачити… переконатись…

— Навіть розпитувала емігрантів, де він живе.

Вона не відповіла, уникаючи мого погляду. Я вів далі упевненішим тоном, навіть з докором:

— Ходила до нього на квартиру.

— Але звідки ти…

— Говорити далі, чи сама розкажеш?

— Так, ходила. У наших краях патякали, що він живе, наче Крез, і я хотіла переконатися. Пішла, довго стояла перед входом… ну, не зовсім перед входом, а трохи збоку, і спостерігала… Наско кудись пішов, я піднялася сходами, побачила табличку на дверях. У цей час почула, що піднімається ліфт, і втекла на горішній поверх. По кроках зрозуміла, що з ліфта вийшло двоє. Вони мовчки відчинили Наскову квартиру й увійшли. А я обережно зійшла вниз. Мої друзі, які чекали на вулиці, сказали, що ті двоє вийшли з якоїсь машини, говорили англійською мовою. Тоді я вирішила… не знаю, як і навіщо… але надряпала на аркушику «Стережись!!!» і вкинула в поштову скриньку Наска. А ми вже перевірили, що в квартирі він живе сам, а тієї ночі до нього ввійшли якісь англійці чи американці… і хтозна-чому! написала, щоб начувався.

— А номер машини, якою вони приїхали, записали?

— Та… ні, не помітили.

— Ех ви, розвідники! Довідались, де і як живе ваш земляк, а не помітили, хто і як уночі вдирається в його квартиру. Втім, це їхні справи. Більше не переслідуйте

Наска, бо вам може перепасти і від нього, і від тих самих американців чи англійців. Ясно?

— Ясно.

— Побувай у його батьків, скажи, що бачила його — живий, здоровий, почувається добре, щастить йому.

— Я побуваю, але не можу заспокоїтись… болить мені…

— Знаю. Побувай, принеси їм цю маленьку радість, передай привіт од мене.

— А що ж мені сказати їм, він одружений?

Голос видав її, але я прикинувся, що нічого не помітив.

— Ні, і наскільки мені відомо — навіть не збирається одружуватись. Якось у кафе заявив, що коли й одружиться, то тільки з болгаркою.

— Як так з болгаркою? Невже він повернеться до Болгарії?

— Цього не знаю, але певен, що з чужинкою не одружиться.

Я вигадував з чистою совістю, вважаючи, що роблю добре. Бо, поки до неї дійдуть чутки, що Наско одружився, він може й розлучитися.

— Я навідаюсь до тітки Стефани, як тільки повернусь, — ще раз пообіцяла Лена.

— Ось тобі гроші, купи їй що-небудь і скажи, що від Наска.

— Він і сам хотів щось передати, але я не взяла.

— Ти робиш це… для його батьків, які не винні, що їхній син залишив Болгарію.

Чорні очі її спалахнули, обличчя наче засвітилося. Саме таким пам'ятав її лице під час шкільних канікул. Лена поверталася з гімназії, а я — з військового училища. Може, завдяки виразу обличчя, а може, й через ті коси в місті називали її Циганкою. Колись Наско розквасив носи двом парубкам, які дражнили дівчину цим прізвиськом.

Коли ми залишалися з ним удвох, він твердив, що Лена саме така, бо належить до його групи крові. А щоб це не видавалося занадто самовпевненим, він додавав:

— До нашої групи крові — групи Райка Моряка. Тепер вона вже солідна й — на жаль — стара дівка.

Досі не вийшла заміж чи то через зникнення Наска, чи то через нещасливе кохання до іншого.

Звичайно, дівчина й зараз належить до групи крові послідовників Моряка, і саме до найбільш хвалькуватої категорії його шанувальників. Саме через те я нагадав:

— Про подарунки від Наска — нікому ні слова! Адже невідомо, як це можуть витлумачити.

Вона мовчки кивнула головою.

Учні Райка Моряка хоч як люблять бити себе в груди, вміють дотримувати слова. Особливо коли обіцяють це мовчазно.

Після триденного перебування в Парижі я повернувся до Арени. Кларк був задоволений матеріалами, які я привіз. Розпитував про політичні плітки, цікавився, що говорять один про одного керівники різних емігрантських груп.

Вийшовши від Кларка, я зазирнув до Дейвіс. Вона розповіла мені останні новини в редакції, історії, пов'язані з Великовим. Я перехилився через стіл і стиснув їй руки.

— Люба Мері, під три чорти всі історії з Великовим. Минули ті часи, коли такі справи хвилювали мене. Зараз інше бентежить мої думки. Чи одружимось ми з тобою?

— Oro, ти диви, що в нього на думці! Тоді поміркуймо як серйозні і… дорослі люди.

— А хіба не рано нам думати по-дитячому? У дитинство впадають після певного критичного віку, ми ж ще не прожили своїх медових літ.

— А в диверсійному центрі?

— Це було до шлюбного періоду й не рахується.

Увійшов Кларк. Дейвіс із незвичною для неї ніяковістю підвелась, неначе школярка, яка не виконала домашнього завдання, й запитала англійською мовою, чим може бути корисною. І перш ніж Кларк відповів, я також підвівся й, намагаючись діяти в унісон із Дейвіс, також заговорив англійською мовою:

— Містере Кларк, що ви скажете, коли ми…

— Hace, прошу тебе! — урвала мене Мері й навіть притопнула ногою.

— Кажіть, кажіть, — заохотив Кларк.

— Не слухайте його, ми ще нічого не вирішили.

— Але, значить, все ж щось обміркували.

— Ви вгадали, й тому хотілося б почути вашої поради. Я прошу руки Дейвіс.

Якусь мить завагавшись, він підняв руку, неначе збираючись благословити нас, і почав:

— Діти мої, в ім'я господа бога… Мабуть, щось плутаю, давно вже не бував у церкві. А чи певні ви, молоді люди, що я можу прислужитись вам своїми порадами?

Я поспішив відповісти найрішучішим тоном:

— Звичайно. Саме тому звертаємося до вас.

— Це питання надто серйозне, щоб його вирішувати стоячи…

— …і без віскі, — додав я.

— В такому разі прошу до мене, там нам ніхто не заважатиме.

— Але навіщо! Зовсім непотрібно!.. — бурмотіла Дейвіс, сварячись на мене пальцем.

— Люба Мері, — сказав Кларк, коли ми ввійшли до його кабінету, — адже ви добре знаєте, що я маю очі й на спині.

— Хіба я роблю щось непристойне, шефе?

— О ні, не хотів цього сказати.

Він запросив нас сісти у крісла біля малого столика й сам подав чарки. Дейвіс підхопилася, щоб допомогти йому, але Кларк примусив її сісти, а потім налив нам віскі, подав сифон із содовою водою.

— Ну, панове, отже, ви хочете не так порадитися зі мною, бо, судячи з усього, вже вирішено у вас, як повідомити своє рішення. Вважаєте, що це найпоштивіший спосіб, у який молоді люди можуть звернутися до свого шефа — інваліда з жіночих, шлюбних і любовних питань.

Мені здалося, що Кларк образився, і я поспішив запевнити, що він даремно сердиться, бо ми справді тільки говорили про це, але ще нічого не вирішили остаточно. Дейвіс із дівочим збудженням стверджувала мої слова.

— Як би там не було, нам слід випити за ваше щастя, прекрасні молодята, мої найперші помічники. Амінь!

Він поцілував Дейвіс у чоло, торкнувся губами моєї щоки.

— Дозвольте і мені поцілувати вас, містере Кларк, — попросила Дейвіс.

— З великим задоволенням підставлю — що, губи чи щоку? — раз мене чекає поцілунок такої дами.

— Губи, підставляйте губи! — захоплено вигукнула Дейвіс і гучно поцілувала його.

Ми сіли, і Кларк сказав:

— Мені здається, що ви вже маєте мою пораду, якщо вона взагалі потрібна вам. Тільки не сприймайте моїх слів як натяк піти звідси. Адже ви дістали благословення від самого таточка Кларка. Відверто кажучи, я чекав цього ще кілька років тому.

— У таких випадках, — сказав я, — на перешкоді іноді можуть стати дрібні сварки, про які потім щиро шкодуєш і подеколи навіть видираєш на собі волосся.

Із звичною стриманістю він зауважив:

— Наскільки я бачу, ваша чуприна зовсім не постраждала від надмірних мук сумління.

— Це ж до слова, містере Кларк. А все-таки ніколи не пізно виправити давню помилку.

— Розумно. А чи можу я запитати дещо? Чи позначиться шлюб на вашій роботі в нашому інституті?

Ми, наче по команді, заперечили — звичайно, ні.

— Коли так, спасибі. Я добре знаю вас і буду радий, якщо ви працюватимете в бюро принаймні доти, доки я його очолюю.

— І мови не може бути, щоб залишити бюро, — рішуче заявив я.

Вийшовши з його кабінету, я подумав, чи не переборщив з патетикою, але одразу заспокоїв себе, бо таким же тоном говорила й Дейвіс і, якщо він хоч трохи сумнівається в мені, навряд чи втратив довіру до неї. Все-таки він підкреслив, що цінує нашу роботу в бюро й не хотів би, щоб ми залишили його.

Коли двері до кабінету Кларка зачинились, я поривчасто обійняв і поцілував Дейвіс. Вона рішуче, немовби сердячись, відштовхнула мене.

— Невитриманий… тип!

Я ступив до неї, вона заховалася за письмовий стіл.

— Прошу тебе, Насе, а то закричу.

— Гаразд, не буду… зараз.

— Ти такий же, як і десять років тому, — завважила вона, поправляючи одяг і зачіску. — І навіть не думаєш, що хтось може увійти.

— А мені начхати на всіх!

ДОЧКА БОРСУКА

Це знову розповідає Наско Розвідник-перший: — Що мій земляк і тезко натрапив на мінне поле, я зрозумів із нашої зустрічі в Парижі. Слід було розробити чіткий план, щоб розібратися, хто проти кого спрямовує пістолет.

Я часто замислювався^ чи можливе таке споріднення, така єдність поглядів і характерів, звичок — коли хочете, то й переживань, — чи можлива така однаковість, немов у близнюків, проте без будь-якого біологічного зв'язку? Між нашими родинами немає нічого спільного. Єднало нас тільки те, що ми обоє виросли в рибальському кутку при-дунайського села Брегового. Спільними були й наші дитячі та юнацькі вихватки.

Нас обох охрестили майже однаковими прізвиськами: Наско Перекотиполе, Наско Ледар, Наско Шибайголова… А коли ж усе-таки доводилося уточнити, про кого з нас іде мова, тоді казали:

— Хто, Наско Тодоринов?

— Він.

Отже, йшлося про нього. А про мене говорили:

— Наско Нешев.

Згодом різниця між нами стала відчутнішою. Після того, як я пішов на фронт і був кілька разів у німецькому тилу, хлопці приклеїли мені нове ім'я: Наско Розвідник. А щоб не відстати від мене, той назвав себе Наско Розвідник-другий.

Коли ми працювали в одному відомстві в Софії, наші начальники завважили першу істотну відмінність між двома тезками — хоч я трошки молодший, але достиг раніше за нього. Певно, в цьому був якийсь сенс, бо він продовжував носити наше спільне юнацьке прізвисько — Наско Авантюра.

Анастас Тодоринов заплив у міжнародні води — кинувся у них так, як це міг зробити лише він. Та де б він не був, я знав кожен його крок. Звісно, не для того, аби перевіряти, просто щоб через мене можна було б подавати йому необхідну допомогу. І ось настав такий момент.

Одразу після зустрічі в Парижі я поїхав в одне містечко. Там зустрівся з болгарами, які жили неподалік од школи, де працював Борсук. З нескінченних порожніх балачок упродовж цілого дня я вловив лише кілька слів, які становили інтерес:

— Борсук? Десь завіявся, п'янюга. Вже з десять днів не з'являвся.

Це ще не означало, що Борсук саме в Арені, але важко було припустити, що він деінде, коли його нема там, де він живе й працює. Насо, мабуть, має рацію — водій з пишними вусами у блакитному «фіаті» був Борсук.

Я повернувся до Арени вже по обіді. Чалапав сходами, втомлений спекою і довгим сидінням за кермом. Комір сорочки липнув до шиї. Дорогою я багато курив, і в роті мені гірчило. Збирався викупатись, а тоді вже відпочити, але не встиг зробити ні того, ні того. Відчинивши двері своєї квартири, почув незнайомий голос.

З фотеля в передпокої підвелась Николина, дочка Борсука. Я ледве впізнав її. Бачив два роки тому — кволу й змучену дівчинку. Тепер це була молода жінка — модна зачіска, спідниця відкриває коліна, які можуть витримати й найприскіпливіший чоловічий погляд. Правда, взуття немодне, до того ж — поношене. Вона вже другий рік була студенткою, обрала німецьку філологію, але, побачивши мене, підвелась ніяково, наче школярка. Привітався з нею, розпитав про подорож, але, помітивши в її очах настирливе запитання, завів в одну з кімнат.

Удома не годиться говорити про службові справи, але в мене буди деякі пристрої, які дозволяли розмовляти, не боячись, що наші голоси хтось почує.

— Ти наче розтривожена, — прошепотів я.

Вона кивнула й продовжувала дивитися на мене.

— Нічого страшного, твій батько живий і здоровий, але його нема там, де він працює, а нам необхідно знати, де він. Тому ми спішно викликали тебе, щоб ти допомогла нам.

— Але чи означає це, що ви його шукаєте… ви його шукаєте, щоб…

Вона закусила губу.

— У нас немає таких намірів. Йдеться про інше. Маємо підозру, що американці викликали його сюди й звеліли ліквідувати чи принаймні налякати одну людину. Щоб приховати його участь в операції і щоб ми не могли порозумітися з ним, вони його десь переховують.

— Товаришу Нешев, — заїкуючись, озвалася вона, — ви знаєте, я… я не схвалюю того, що робить тато, але все-таки він мій батько і… робіть, що вважаєте за потрібне, але чи не можна без мене…

— Я ж сказав тобі, не хвилюйся. Він потрібен нам тільки живий.

— Не знаю, але…

— Даремно тривожишся. Біля тебе завжди буде наша людина. Ти мусиш бути спокійною і нічого не бійся. Ти приїхала як туристка, шукала свого батька, розпитувала про нього болгар, але вони сказали, що він десь поїхав, і тому ти продовжуєш шукати його.

— Все-таки якось… чому саме я?

— Бо саме ти нам зараз найпотрібніша.

— Не знаю, чи справді потрібна вам, але все сталося так блискавично, що я й досі не можу оговтатись. Навіть не встигла зібрати речі. Мене викликали з лекції й одразу посадили в літак.

— Не турбуйся, ми забезпечимо тебе всім необхідним.

Наступного дня я повернувся додому пізно. Обережно відімкнув вхідні двері — часто повертався пізно й виробив навичку не будити дружину й дітей. У холі світилася лампа. Обережно зазирнув. У кріслі спала Николина, а на колінах у неї лежала книжка. Я обережно поторсав за плече. Дівчина злякано підвела голову.

— Чому ти не лягла?

— Хотіла дочекатися вас.

— Знайшла його?

— Ні.

— Саме через те тобі слід відпочити.

— Я хвилювалась…

— Але хоч почула щось?

— Нічого абсолютно. Була у двох кафе і на базарі, говорила з болгарами, розпитувала про батька.

— Правильно, нічого іншого ти й не могла чекати.

— Але якщо ви не вірили, що ми його знайдемо, навіщо мені взагалі треба було приїжджати й вештатись тут?

— Я переконаний, що як і не знайдемо його, то принаймні з'ясуємо, де він був у ці дні, а для нас це дуже важливо.

— Значить, завтра…

— Саме так. І завтра, і позавтра ти ходитимеш по місту, поки не натрапиш на якийсь слід.

— А може, товаришу Нешев, усе це марно? Чи не перейшов він у Болгарію, бо я чула, він погрожував це зробити, щоб забрати мене.

— Не думаю. Не настільки він дурний, щоб не розуміти — раз ти не хочеш бути з ним, силою тебе не втримає.

— А якщо він тут спробує викрасти мене?

— Навряд. Якщо з тобою щось трапиться, людина, яка супроводжує тебе, знає, що робити. Пусте, ти боїшся небезпек, які не можуть тебе спіткати. Відпочивай, бо завтра вийдеш зразу після сніданку.

Я заспокоював її, а сам думав, що якраз од Борсука можна чекати чого завгодно.

Найбільшим задоволенням для нього було засилати до Болгарії диверсійні групи, але розвідувальні центри відмовились від цього способу й перейшли до інших форм роботи. Однак ці нові форми не припали до душі озлобленому Борсукові. Звідси його розчарування і зневіра. Єдиною жаринкою, яка зогрівала його спопелілу душу, були спогади про дитячі роки його дочки. Довідавшись, що Николина тут, він, цілком можливо, не показуючись на очі, через своїх приятелів встановить з нею зв'язок, щоб умовити її залишитися з ним.

І коли навіть йому вдасться її викрасти, він ще раз побачить марність усіх своїх дотеперішніх надій і сподівань — бо вона в жодному разі не піде на це. Отоді-то й чекай нещастя…

Наступного дня по обіді до мене в квартиру влетів чоловік, який супроводжував Николину, і з його переляканого виду я зрозумів, що справи кепські.

Николина стояла перед вітриною ювелірного магазину, а він забіг на хвилину в тютюнову крамничку; коли вийшов, дівчини вже не було. Неподалік зупинялась машина, але люди не помітили, виходив хто з неї чи сідав.

Гонитва по місту за зниклою болгаркою була б ще безглуздішою, ніж пошуки голки в копиці сіна. Так само марно звертатися до поліції. Ніхто не допоможе, тільки даремно зчиниться галас.

Немає жодного сумніву, що Борсук у місті й що саме він доклав до цього руку. Він же сидів і за кермом «фіата». Так що викрадення Николини принаймні зорієнтувало нас.

Десь тоді в болгарських кафе подовгу засиджувався худорлявий чоловік з блідим обличчям, незвичним до сонця, і в окулярах з металевою оправою. Було йому, мабуть, не більше сорока п'яти, але через короткозорість придивлявся до людей, немов старий дід. Люди з такою кабінетною зовнішністю рідко засиджуються в корчмах і кафе, а цей пан з передчасно полисілою головою сидів тут годинами, завжди замислений, ледве торкаючись губами чарки з коньяком, багато курив.

Зауваживши таку тугу, власники кафе поцікавились, чи він не з Болгарії. Пан виявився небалакучий, одбувся кивком й односкладовими словами. Все ж у кафе дізналися, що цей болгарин якась поважна особа, приїздив до Арени в гості на запрошення свого далекого родича й тепер, здається, подумує, чи не залишитись тут йому назавше.

Серед відвідувачів таких закладів завжди є люди досить спостережливі, щоб помітити, коли інтелігентний чоловік на чужині постає перед дилемою. Болгари збиралися товариством, інженер сідав відсторонь, спочатку тільки прислухався, але з кожною новою зустріччю дедалі охочіше. приставав на розмову.

Якось увечері, коли всі інші розійшлись і донедавній педагог із Софії Великов залишився сам, інженер підсів до нього й обережно запитав:

— Вибачте, вам тяжко було в таборі?

— Справжня в'язниця, — охоче відповів Великов.

— А хіба всі, хто хоче залишитися тут, повинні пройти через цей табір?

— Абсолютно всі.

— Довго там сидять?

— Як правило — місяць. Щось наче карантин.

— Ви кажете — в'язниця?

— Так. Старі казарми за тридцять кілометрів звідси, порядки як у тюрмі.

— І важко витримати це?

— Залежить від багатьох обставин.

— Мабуть, і допитують?

— Без цього не можна.

— А чи б'ють?

— Ні. Хіба тоді як бешкетуєте.

Поважний болгарин заглибився в свої думки, забувши, здавалось, про розмову.

— Даруйте, — порушив мовчанку Великов, — мені здається, що ви хочете залишитись тут?

Той не відповів, соромливо опустив очі й втупився в свої руки.

Великов більше не розпитував, зате вже наступного ранку Кларк викликав до себе Анастаса Тодоринова.

ТОЙ, ХТО ПІДНЯВ МЕЧ…

— Пане Тодоринов, — заговорив Кларк удавано спокійним тоном, але в його голосі я вловив приховане напруження, — чи знайомі ви з тою людиною, що нібито займає в Болгарії якусь відповідальну посаду, а зараз оце висиджує цілі дні в корчмах і наче має намір розпрощатися зі своєю батьківщиною?

Я замислився і сказав, що бачив їй

— Говорили з цим чоловіком?

— Ні. Мені здалося, що він взагалі виглядає трохи божевільним.

— А ви не припускаєте, що так може виглядати людина творча, ну, скажімо, винахідник, яка до того ж вирішує фатальне для свого життя питання? Мені, кажу, відомо, що він готовий залишити Болгарію, але ще не вирішив остаточно. Він тут уже десять днів, а ми розвісили вуха… Навіть не знаємо, хто такий, — невдоволено закінчив Кларк.

— Те, що ми не помітили його, справді, погано, але, може, ще не пізно.

— Це залежить од вас. І прошу тільки без галасу!

Я пообіцяв, що поспішу, і справді за годину був уже в кафе, але… запізнився. Незнайомий більше ніде не з'являвся. Єдиною людиною серед емігрантів, хто довідався, що якийсь далеко не рядовий болгарин хоче покинути вітчизну, був Великов.

Цей маленький хід, який ми з Наском придумали в Парижі, відкрив нам таємницю Великова. Бо все-таки Кларк довідався про наміри незвичайного відвідувача не від абикого, а саме від Великова.

А це означає багато, дуже багато!

Крім того, ми одержали додатково відомості про нього, Великова тобто, значно докладніші за попередні. Для нас у них було важливо те, що в Болгарії майже на всіх зборах, навіть коли й не було особливої потреби, він гаряче висловлювався за підтримку пропозицій начальства. Взагалі удавав з себе святішого за папу римського. Зовсім несподівано заприятелював з якимсь керівним діячем, вельми розхвалював досі не визнаного вченого педагога.

Колись його засікли на зустрічі із співробітником американського посольства. Але розмова відбулась на такому людному місці, що наші люди не надали їй особливого значення.

У квартирі Великова виявились такі меблі і взагалі такі речі, що їх він на свою скромну платню придбати не міг. А сама квартира, яку він збудував, була записана на ім'я його небоги. Досить красномовні дрібнички, але, на жаль, ми довідалися про них надто пізно. їх цілком досить, щоб тепер без жодних вагань скласти точне уявлення про цього пана.

Коли і як Великова завербували американці, зараз важко сказати, та це вже не так і важливо. Все робилось із дальнім прицілом: агента з Софійського університету тримати в резерві не менше кількох років або ж коли й вдаватися до його послуг, то зовсім рідко, тільки б не урвати зв'язку. Той факт, що наші люди не помітили нічого підозрілого навколо нього, свідчить: йому не загрожувала ніяка небезпека, яка могла б примусити залишити вітчизну. Можливо, він сам себе налякав і захотів утекти з Болгарії, вирішивши, що деінде він житиме спокійніше, не чекаючи кожної хвилини викриття й арешту.

Його бажання залишити Болгарію якраз збіглося з інтересами американців. їм був потрібен надійний чоловік, щоб перевірити деяких болгар навколо себе.

Тепер і випадок з машиною може мати тільки одне пояснення.

Замах був спланований так, аби я став його свідком, припустив, що це погроза од місцевої поліції чи американської розвідки. Адже Великов погрожував, що розворушить їхню брудну білизну, — от вони й намірились ліквідувати його, поки він не заговорив.

Коли ж я зв'язаний з болгарською розвідкою, то подумаю, що він може бути корисний нам, й одразу встановлю з ним зв'язок, аби дещо витягнути з нього й, можливо, завербувати. У такий спосіб він завоює моє довір'я і з'ясує, чи маю я зв'язки з болгарами, — а саме це Кларк і його помічники хотіли з'ясувати. І заради чого робили таємний обшук у моїй квартирі.

Всебічна перевірка за допомогою нового агента, викликаного з Болгарії спеціально для цієї операції (а може, й не викликаного), його бажання утекти з батьківщини й плани американців щодо перевірки своїх співробітників — усе це добре збігається.

Перевірка, щоб вирішити, в кого всадити кулю.

Річ у тім, що мені не хочеться вмирати. Ані так, ані так. Уже не раз дуло пістолета холодило мені спину, і я не раз переконувався, що в такому разі найкращим захистом є напад. Навіть більше, за подібних обставин моя сіра речовина — слава богу! — починає працювати активніше, ніж будь-коли, і я задоволений її активністю й винахідливістю. Дай боже, щоб і цього разу не підвела!

Отже, хай загине від кулі той, хто цілиться в мене!

Я передав для опублікування лише деякі факти про діяльність служби полковника Кларка. Американці ж фінансують десятки організацій у Європі (принаймні я знаю стільки), які відкрито чи таємно, усіма можливими засобами працюють проти соціалістичних країн, у тому числі й проти Болгарії. Розповів лише про останні внески двом із цих організацій. І все! Не я погрожую пістолетом, не представник нашої розвідки займається шантажем.

А коли так — хто підняв меч, од меча й загине!

Можливо, це надто патетичний висновок, та для мене нема іншого виходу. Бо хіба знайдеться людина, яка сама кладе голову на плаху й спокійно чекає удару сокири?

ЗНИКЛИЙ БОЛГАРИН

Уже після перших перевірок, переконавшись, що той, хто допоміг остаточно викрити Великова, зник, я пішов до Кларка. Згідно з вказівкою — «без галасу», — я не говорив про це ні з ким. У кабінеті, після того, як мене почастували кавою, я сказав:

— Той чоловік кудись дівся.

— Як це? — з подивом і, може, з недовірою запитав Кларк.

— Не з'являвся по кафе.

— Ви знаєте, де він зупинився?

— Так. Перевірили в готелі, але там сказали, що ранком виїхав. Як їм здалося, замовляв таксі в аеропорт.

— Не може бути!

— Виходить, може.

— В аеропорту перевіряли?

— Перевірив. Його ім'я стояло в списку пасажирів літака, що відлітав до Парижа, але, сказали мені, пасажир не з'явився.

— А ви не припускаєте, що все це шантаж, спроба ввести нас в оману?

— Я викладаю вам перевірені факти, а як ви їх витлумачите — то інша річ.

— Може, він ще в місті?

— Не заперечую, хоча його ніхто не бачив.

— Хтось із земляків здогадався, чому ви його шукаєте?

— Не думаю. Звичайна цікавість.

— Хочете сказати — нікому не говорили, навіщо шукаєте його?

— Містер Кларк, ви вважаєте, що я не виконав вашої вказівки?

— Вибачте. Але коли припустити, що його ім'я в списку пасажирів — блеф, значить, він переїхав до іншого готелю або перебрався до якихось знайомих, і треба відшукати його.

Я шукав його усіма можливими способами рівно добу й знову з'явився до свого шефа, щоб доповісти про марність моїх зусиль. Кларк довго мовчав, потім злегка стукнув кулаком по столі, примружився й запитав:

— Що ви про це думаєте?

— Або нас десь пошили в дурні, або та людина просто не зважилася залишитися на Заході…

— Як загальна констатація — так, а конкретніше?

— На мою думку, містер Кларк, найперше б з'ясувати, чи взагалі слід надавати цьому випадку такого значення.

— Воно то так, але ж утікач з Болгарії відповідальний працівник. На цьому можна було б зіграти… Може, й цінну інформацію одержати. — І, подумавши: —Якщо це правда, що «відповідальний»…

— Власне. І потім він міг справді вилетіти до Франції. І ще його могла викрасти будь-яка інша розвідка — італійська, австрійська, турецька, грецька… Хто б його не викрав, напевно знав, що ми цікавились ним.

— А чому ви виключаєте руку болгарської розвідки?

— Але в такому разі виходить, що…

Я сам жахнувся від того, про що подумав, але нічим не виказав цього, бо Кларк сам мусить збагнути, що я наляканий.

— Саме так, пане Тодоринов, — підтвердив він і нервово заходив по кабінету, що робив тільки тоді, коли був надзвичайно збуджений і не міг заховатися за димом своєї люльки. — Виходить, що комуністи у якийсь спосіб добираються до наших таємниць.

— Чортяча робота, — гнівно заговорив я. — Знову ми стикаємося з цим питанням.

— Коли ласка, скажіть мені, скільки людей, на вашу думку, знало про намір тієї людини втекти з Болгарії?

— Тільки я.

— Прошу вас ще раз — не поспішайте з відповіддю й добренько пригадайте, для мене винятково важливо зрозуміти це. Може, ви мимоволі прохопилися перед своїми земляками або чимось іншим дали привід їм зрозуміти все?

Я замислився на мить і рішуче відповів:

— Ні, нікому й нічим не давав таких підстав.

Він знову сів, затарабанив пальцями по столі, похитуючи головою в такт. Здавалося мені, що він бачить перед собою гвіздок і приміряється його забити. Я добре знав силу його логічного мислення й усвідомлював, що логіка неминуче доведе його до цього гвіздка.

Про намір того «відповідального болгарського працівника» залишитися на Заході знали троє: я, Великов і Кларк. Я — поза підозрою. Важко припустити, щоб саме я передав цю новину якійсь соціалістичній розвідці, бо такий необдуманий крок назавжди виводить мене з гри. Це справа етики і — якщо хочете — тактики.

Але найпереконливішим аргументом моєї непричетності є інше. Коли я почав шукати чоловіка, він уже залишив готель і мав відлітати.

А це означає, що він зник раніше, ніж я довідався про його бажання утекти з Болгарії.

Підозра, отже, падала на Великова — єдиного, кому той натякав, що хоче втекти. Великов розповів про це Кларкові, але одночасно чи, точніше, перед тим повідомив й іншій розвідці, болгарській.

Як не обмірковувати цей випадок, сумніви падають тільки на Великова. Те, що утікач зібрався до Франції, дещо ускладнювало справу. Можливо, це була його несподівана ідея, можливо, його завербувала французька розвідка, але істотно те, що «червона рука» випередила всі інші і поінформувати її так блискавично могла тільки одна людина — Великов.

Співробітники розвідувальних інституцій, напевно, страждають на професійну підозріливість і тому такі ситуації завжди витлумачують як черговий хід тієї чи іншої розвідки.

Кларк підвів голову і запитав:

— Ще раз прошу пригадати, чи мимоволі не дали комусь підстав зрозуміти наші наміри щодо втікача?

Я відповів ображено:

— Містер Кларк, ви знаєте мене не один рік, і навряд чи необхідно повторювати це запитання.

— Вибачте. Вибачте, Тодоринов. Останнім часом через нервове перенапруження я іноді не все роблю так, як слід.

Він помовчав, стиснувши вуста, насупивши поріділі брови.

— Та-ак…

І гучно ударив пальцями по столі.

Мені здалося, що це був перший удар по гвіздку, і шляху назад уже не буде.

— У такому разі, містер Кларк, що ви тепер думаєте про цю історію?

— Я припускаю те, про що й ви вже подумали. Той, хто повідомив мене про наміри втікача, водночас поінформував болгар. Чи не так?

— Так.

— То хіба вас не цікавить джерело моєї інформації?

— Звичайно, цікавить.

— Мій інформатор — Великов, і він заявив мені, що нікому, крім мене, не говорив про бажання болгарина залишити свою країну. А той тип, що збирався осісти на Заході, крім Великова, нікому й не заїкнувся про це.

— Тоді питання ясне, але все-таки краще не поспішати Якщо в цьому випадку можна беззаперечно встановити, де ми помилились, то цього ніяк не скажеш про повідомлення в болгарських газетах з приводу субсидій товариству «Схід — Захід».

Кларк допитливо подивився на мене. Він добре зрозумів, що я мав на думці, але не підтримав розмови на цю тему. Він підвівся й підкреслено чітко мовив:

— Не будемо поспішати! Дякую вам за пораду.

ІСПИТ НАПЕРЕДОДНІ ВЕСІЛЛЯ

Ми з Мері повечеряли разом, а потім її машиною поїхали до неї. Коли ще сиділи в ресторані, я звернув увагу, що вона не дуже балакуча й неначе старанно вивчає мене. Отак вона придивлялася до мене після наших перших зустрічей. У її погляді світились цікавість, страх і якась притамована прикрість.

Я припускав, що її терзали сумніви щодо нашого шлюбу. Може, написала батькам, і вони категорично заборонили їй одружуватись з іноземцем. І Кларк, можливо, дав зрозуміти, що переміщена особа не найкраща партія для неї.

Та що б там не було, рано чи пізно я все знатиму — вона не зможе втримати язик за зубами. Неприємно тільки, що її охопили сумніви — якщо, звичайно, за ними немає чогось гіршого.

Мері жила на околиці міста, в курортному кварталі, де споруджено два житлові будинки для американців. Вона вела спортивний «мерседес» із звичною для неї швидкістю — наче на змаганнях. Як на мене, у цій божевільній гонитві вона шукала душник для виходу напруження.

Різко загальмувала перед шлагбаумом. Не виходячи, лівою рукою вставила ключ у якийсь автомат за півметра від машини, і шлагбаум піднявся. Ми в'їхали в гараж — довгий тунель з боксами для машин обабіч. Шлагбаум автоматично опустився.

Ліфтом піднялися до квартири. Умеблювання скромне — пристойно, чисто. На серванті стояли дрібні сувеніри майже з усіх великих міст світу. Поглядом я вказав їй і на мій подарунок. Вона кивнула. Відчинила дверцята — на трьох полицях стояло не менше сотні пляшечок, тюбиків, флаконів, баночок — парфуми й косметика, якими вона користувалась. По одному примірнику кожної марки. Я знову показав на мій подарунок. Вона й цього разу по-змовницьки кивнула.

Поки вона господарювала, я за звичкою окинув поглядом кімнату. Мабуть, даремно непокоївся — навряд чи Кларк ставить «жучки» в квартири своїх найближчих співробітників. Ми взяли склянки.

— Вип'ємо за наше щастя? — запропонував я.

— Чи треба питати згоди на такий тост?

— Правильно! За наше щастя, нашу родину, наших дітей!

— Ого, далеко зазираєш!

Ми випили. Я устав і, підхопивши Мері на руки, поцілував її. Сівши в крісло, посадовив її собі на коліна й запитав:

— Мені здається, чи ти справді не в гуморі?

— Хіба я можу знати, що тобі здається?

— В тебе таки справді поганий настрій.

— Може, й маєш рацію. Хіба мало що може зіпсувати настрій звичайній секретарці?

— Чи не можу я довідатись якщо не про всі, то принаймні про деякі з цих неприємностей?

— Я все тобі розповім, тільки не будь таким нетерплячим.

Ще раз випили за наше щастя. Цього разу її поцілунок був уже не такий офіційний, як попередній.

Ми випорожнили одну пляшку, почали другу, і я вже загубив лік часу. Пам'ятаю, що говорив досить голосно:

— Даремно містер Кларк перевіряє мене. Замість займатися мною, хай би спрямовував свою пильність на справжнього агента комуністів, бо не тільки таємниці з наших сейфів, а й голови наші можуть позичити.

Вона умовляла мене не кричати й навіть затуляла рота долонею, і її рука мала якийсь незнайомий, неприємний запах.

Я прокинувся на світанні. Лежав у її ліжку. Не знаю, роздягнувся сам чи вона допомогла мені. Я справді втратив відчуття часу й не міг збагнути, котра зараз година. Зі мною таке траплялося рідко. Це не означає, що я ніколи не напивався, але напитись мені завжди було важко, і не пригадую, щоб отак втрачав почуття реальності. Жодного разу не напивався, коли попередньо вирішував будь-що залишатися тверезим — як і цього разу.

Прислухався до дихання Мері, довго вдивлявся в її обличчя — вона спала. І постіль, і одяг, розкиданий по стільцях, свідчили, що і вкладання в ліжко, і наші любощі не були спокійні.

Обережно вислизнув з-під ковдри й присів до столика. В одній склянці залишилась содова — огидна рідина. І якщо вона не була холодна, то принаймні — мокра, а це зараз мало для мене значення. Уважно обдивився усі предмети в кімнаті. Усе було на місці. Жодна дрібниця не привернула моєї уваги.

Пішов у туалет — і тут чисто, без будь-яких натяків на щось сумнівне. Далі у ванну — ванну жінки, яка дуже дбає про своє тіло. На скляній поличці — якісь пляшечки. Усі вони призначались для відсвіження й омолодження жіночого тіла, а не для споювання чоловіків. За дверима стояв пластмасовий кошик на сміття. У ньому я помітив те, що підсвідомо шукав. Маленьку пляшечку із знайомим написом. Точно це не раз застосовував і я, але не проти Дейвіс. Тільки один раз я приспав її у машині, щоб перевірити вміст її сумочки.

Тепер мені було ясно, чому ми приїхали саме до її квартири. Ще одна перевірка, цього разу влаштована самою Мері, аби остаточно переконатися, з ким вона бере шлюб.

Отже, я даремно думав іноді, що можу гратися з нею, як кіт з мишкою. Я переоцінював свої і недооцінював її можливості.

Тепер залишається тільки з'ясувати, якого висновку дійшла вона, викликавши за допомогою медикаментів моє хворобливе сп'яніння.

Я намагався не дуже шуміти, хоча вже вигадав поважне алібі. Адже зрозуміло, навіщо з перепою ходять у туалет. А в кухні можна опинитися з інших причин — шукаючи соду або холодну воду, — аргументів більше ніж досить.

У кухонній шафці, — заховане серед кулінарних приправ, так, щоб не потрапити випадково на очі, — я знайшов снотворне. Подумав, що саме зараз воно мені необхідне, але, потримавши в руці, завагався.

Пляшечка, знайдена в кошику для сміття, пояснила, чому я так бешкетував звечора. Не думаю, щоб набазікав зайвого, але добре пригадую, що кричав: «Даремно Кларк перевіряє мене. Хай шукає агентів там, де справді їх знайде!».

Видно, мені допоміг здавна вироблений рефлекс. Я завжди навіював собі — шукайте винуватих деінде!

А коли б сказав щось не те, навряд чи Мері спала б так солодко. І тому немає сенсу застосовувати снотворне, хай воно краще залишається на місці. Коли ж вона вже прокинулась — відповідь у моїх руках: я ніс до кімнати два сифони з водою.

Вона спала, і я теж знову заліз під ковдру.

На сніданок Мері приготувала підсмажений хліб, печиво, шинку, желе з інжиру, масло. Я їв, наче людина, якій немає від чого втрачати апетит. Мені здавалося, що Мері із задоволенням спостерігає, як я їм. Вона вже знала, що ходив у туалет, на кухні брав газовану воду, але виглядала спокійною. Якби я здогадався про те, що вона зробила зі мною, напевно, це прозирало б у моєму настрої, а настрій у мене був чудовий.

Коли б же звечора наговорив чогось зайвого, це видно було б з її поводження, але я не помітив нічого особливого. Добре її знав — вона не вміла прикидатись.

Тепер усе залежало від розмови з нею.

Узявши чашку з кавою, зручно влаштувався в кріслі.

— Ну, давня моя подруго, коли ж ми… — Я затнувся, шукаючи відповідного слова, щоб «надати нашій розмові жартівливого тону.

— Коли ж ми візьмемо шлюб? — підказала.

— Так.

— А досі що ми робили?

— Йдеться про церковне благословення.

Вона прихилилася до мене, поклавши долоню мені на коліно, й сказала:

— Коли ти призначиш. Але я прошу почекати кілька днів, хочу зв'язатися з батьками. Може, вони приїдуть сюди або ми поїдемо до них. Давай виявимо таку увагу до старих, для них це буде велика радість.

— Гаразд. Вирішуємо й ухвалюємо: церковне благословення…

— Прошу тебе, не треба так про церкву.

— Вибач. Продовжую: шлюбна церемонія відбудеться там і тоді, де і коли побажають твої шановні батьки — мій тесть і моя теща.

— Вирішено?

— Вирішено!

Ми підняли руки, проголосували, і я сповістив:

— Прийнято одноголосно. Перший пункт порядку денного вичерпано, переходимо до другого: чи будемо утримувати дві квартири?

— Як ти запропонуєш.

— Тоді ухвалюємо: житимем у кращій і дешевшій квартирі. Чия вона?

— Звичайно, моя.

І цього разу голосування було одностайне, і я продовжував:

— Пункт третій. Коли ми почнемо нашу весільну подорож? Який маршрут оберемо? Перед обговоренням вношу пропозицію: дату, строки й маршрут будуть визначені міс… пардон, місіс Мері Картер. — І підняв руку.

Вона сіла мені на коліна й обняла за шию. Я чув її приглушений голос і вловлював у ньому неприховані сльози:

— Любий, ти невичерпний… невтомний і невичерпний у найширшому розумінні слова! Завжди, протягом тих кількох років, коли мені було тяжко, я згадувала тебе, і ці спогади додавали мені сил. Так, завжди! Тільки…

Вона замовкла, я почув стримане зітхання.

— Що тільки?

Мері ще міцніше притулилась до мене й так стиснула руки навколо шиї, що мені довелось навіть покрутити головою, аби трохи вивільнитись.

— Нічого.

— Ні, щось є. Прошу без загадок, не примушуй мене непокоїтись.

— Абсолютно нічого, любий.

— А, вибачай, щось тут не так. Сказавши «а», скажи й «б». Припиняємо офіційне засідання й приступаємо до консультацій на високому рівні. За взаємною згодою ці розмови не заносяться до протоколу.

Уникаючи мого погляду, вона встала й перейшла у своє крісло, але я помітив — хоч не можу твердити з певністю, — що коли в її очах не було сліз, то принаймні вони були вологі.

— Не знаю, чи ти зрозумієш мене, — заговорила Мері англійською мовою. — Не припускаю, щоб людина, яка під своїм справжнім іменем двічі на тиждень виступає по радіо проти комуністичних режимів, могла працювати на якусь соціалістичну державу. Але ось нікчемна публікація в софійських газетах примусила шефа шукати коло себе чужого агента. Сумніви впали й на тебе — він нічого не говорив, але я помітила. Ти й сам збагнув, ми вже говорили про це, тому я знову кажу, хоча, коли шеф довідається, мене не тільки звільнять, а й віддадуть під суд.

— Люба Мері, хіба ти не помітила, що ці сумніви я сприймаю з гумором?

Вона підвела голову й стривожено подивилась на мене.

— Справа не обмежується тільки сумнівами, любий.

— Ти хочеш сказати, що триватимуть і перевірки? Але ж це так природно!

— Яким легковажним ти буваєш іноді! Невже не ясно, що, коли доведуть навіть найменшу твою провину, ти зникнеш протягом кількох годин, і ніхто й ніколи не довідається, куди ти подівся! Зникну й я.

Вона й не намагалася приховати жаху, який охопив її. Швидше старалась навіяти його своєму легковажному другові, котрому завжди було байдуже до кулі, що може наздогнати його.

— Гаразд, скажи, що мені слід робити… що вимагається від мене.

— Вимагається, коли є щось…

Вона замовкла. Певно, збагнула, що нерви її можуть не витримати і що таке питання не вирішується з гарячковістю й неврівноваженістю розгніваної гімназистки.

— Вимагається, любий, щоб ти думав не тільки про себе, але й про мене. Ти розумієш, що це означає?

Демонструючи, як розумію її тривогу і передусім, ким є для мене Мері Дейвіс, я устав і міцно пригорнув її. Вона відштовхнула мене і, майже плачучи, вибухнула:

— Ти нічого не розумієш, авжеж, не розумієш і не бачиш, що чекає тебе!

— Розумію, дуже добре розумію, люба Мері, але я плюю на все, бо я чистий!

Настала моя черга обурюватись і шкодувати, виплакувати свої болі й шукати співчуття, і це співчуття я дістав у вигляді палких поцілунків.

Було б самообманом вважати, що шлях переді мною чистий. Якщо нам з моїм тезком і земляком вдалося спрямувати підозру щодо історії з «утікачем» проти Великова, підкинувши версію про те, що він агент-двійник, то вина за публікацію відомостей про фінансування товариства «Схід — Захід» все ще висить наді мною — тоді Великова ще не було на сцені.

Інакше кажучи, буде гіркою помилкою вважати, що я обминув небезпеку. Це прозирало в словах Дейвіс, а найбільше в її тривозі — на мене чекають ще тяжчі випробування, і, певно, через те вона не поспішає брати шлюб. Але що б там не було, я вже здобув беззастережне довір'я моєї завтрашньої дружини, секретарки полковника Кларка.

Завдяки цьому, а може, чомусь іншому, не ковтнувши й краплі збуджуючих медикаментів, я шаленів, наче юнак, що втратив голову од щасливого кохання.

У якусь мить Мері помітила мій годинник і скрикнула:

— Я запізнилась!

— Не хвилюйся, люба, в тебе є виправдання — адже це перший день нашого медового року.

ПОПЕРЕДЖЕННЯ НЕЖДАНОГО ГОСТЯ

І знову слово бере Наско Розвідник-перший:

— Навряд чи потрібно уточнювати мій офіційний статус у цьому місті. Назвавшись дипломатом, я дам привід говорити, що болгарські дипломати — розвідники. Якщо ж твердитиму, що працюю в торговельному представництві чи кореспондентом, те ж обвинувачення впаде на наших комерсантів чи журналістів. А чому розвідник має бути обов'язково дипломатом, комерсантом чи журналістом? Хіба мало інших можливостей для виконання його справжніх завдань?

Ясно, що про ці справжні завдання якщо не знають точно, то принаймні здогадуються ті, хто цікавиться моєю персоною. У такому разі важливо інше — не попастись.

Як у більшості європейських міст, так і тут політичні емігранти добре знають таких службовців, як я. Нас знають навіть їхні дружини й діти, бо їм постійно втовкмачують: «Стережіться Нешева! Ніяких зустрічей і розмов з ним! Навіть коли він заговорить до вас, проходьте, наче не до вас звертається!»

Звичайно, до таких наказів удається меншість. А більшість, коли поблизу немає чужих вух, сама заводить розмови, та ще на найпекучіші теми.

… Я вирішив цього разу взяти ініціативу в свої руки — переговорити не аби з ким, а з дружиною Чавданова, а потім і з ним самим.

Мені потрібен був певний час, щоб з'ясувати, хто й коли буває вдома. Близько п'ятої години дня я ввійшов у двір одного житлового будинку й придивився до дітей, які бавились там. Попрямував до одного тринадцяти-чотирнадцятирічного хлопчака з короткою шиєю і рано розвинутими плечима.

— Євгеній! — гукнув я так, наче ми були давні друзі.

Хлопець застиг на місці, придивляючись до мене. Він добре чув своє ім'я, але гукав його незнайомий чоловік, та ще болгарською мовою. Я по-товариському кивнув йому. Він обережно підійшов, допитливо придивляючись до мене.

— Здрастуй!

Євгеній потис простягнуту йому руку, але не відповів.

— Мати дома?

— Так…

— Ти можеш одвести мене до вас?

— Мо… може, ви з посольства?

— Ні.

— З торговельного представництва?

— Я не торговець.

— Тоді ви з представництва «Балкантурист» або «Табсо»![10]

— Знову не вгадав.

— То звідки ж?

— З одного іншого представництва, яке торгує мідіями й равликами.

— Жартуєте?

— У такому разі — давно живу в місті.

— Емігрант?

— Ні.

— Значить, не скажете, хто ви?

— Маєш рацію, тільки це зовсім не таємниця — звичайний собі службовець в одній канцелярії, яка представляє комерційне транспортне об'єднання.

Відповідь, здається, задовольнила хлопця, і ми, нарешті, пішли. Я йшов попереду, неначе кожен метр цього двору був мені знайомий і не раз випадало гостювати в Чавданових. Євгеній трохи відстав, здивування не залишало його, і я підбадьорливо всміхнувся.

— Як вас звуть?

— Нешев.

Хлопець став, а точніше — скам'янів. Проте в його очах я помітив не страх, а цікавість. Він зморгнув, ковзнув поглядом по мені — від голови до ніг, спробував ввічливо всміхнутися, але обличчя скривилось у гримасі.

— Не хвилюйся, Євгене, — сказав я й по-дружньому обійняв його за плечі. — Невже я такий страшний, як тобі говорили про мене? Ходімо до вас, і ти переконаєшся, що я такий же, як і всі інші добрі дядьки.

Він усе стояв, наче йому відібрало ноги, і я не без зусилля мусив повести його з собою.

Перш ніж ступити у парадний вхід, хлопчина відсторонився й знову з цікавістю обдивився мене. Мовчки увійшли в ліфт. Коли двері зачинились і я став спиною до них, Євгеній занепокоєно закліпав, неначе потрапив у пастку. Я знову спробував заспокоїти його усмішкою, поклав руку йому на плече.

— Мабуть, багато поганого говорили про мене, раз ти так боїшся?

— Та ні, я не боюсь, але мама не знає, що ви прийдете, і татка нема.

— Нічого поганого не маю на думці.

— А… а для чого ж ви ідете до нас?

— Просто побачитись із твоїми батьками.

Хлопець подзвонив і заховався за мене, наче хотів побачити подив своєї матері. Однак її подив тривав лише мить.

Вона була вища й худша за свого чоловіка. Попри її тридцять п'ять років — просто жінка в розквіті краси.

П'ятнадцять років тому, ще не одружені, обоє виїхали з Болгарії. Вона тоді тільки закінчила гімназію, вступала до театрального інституту, але не пройшла за конкурсом. Брала участь у самодіяльному театрі, компліменти сипались на неї з усіх боків, численні поклонники провіщали їй блискучу артистичну кар'єру, а Чавданов уже нашіптував, що це може статися тільки за межами Болгарії.

Уже за кордоном знайшли болгарина, який торгував нашими винами. Цікаво, що цей чоловік, якого деякі наші торговці вважали за великого патріота Болгарії, одразу дав притулок молодятам — квартиру, одяг, їжу.

Він чи хтось інший — мені принаймні невідомо, хто саме — зв'язав їх з англійською розвідкою, і обоє виїхали до Англії. Не прожили там і року, як їх перекинули до Західної Німеччини. В них народився Євгеній. Із західними німцями також недовго попрацювали і зв'язалися з представниками Центрального розвідувального управління. З їхньою допомогою Чавданов улаштувався на радіостанцію «Вільний світ», а три останні роки завідує болгарським відділом товариства «Схід — Захід».

Чи то завдяки колишній практиці у студентському театрі, чи завдяки вродженим артистичним здібностям, але здивування пані Чавданової справді тривало лише мить. Вона одразу запросила мене до квартири, наче друга, якого давно не бачила й чекала кожного дня.

Тепер Євгеній спантеличено дивився вже не на мене, а на неї. Певно, тому, що й вона переконувала його стерегтися небезпечного комуніста Нешева, а зараз мало не радіє з приходу того самого Нешева.

Мене ввели в простору вітальню, про яку не скажеш, що вона розкішно умебльована, але й не бідно. Господиня запропонувала сідати й попросила вибачити, що вийде на кілька хвилин перевдягтись, а синові доручила розважати гостя.

Від цього високого доручення хлопчак одразу перемінився — заметушився, дістав з бара дві пляшки й запитав мене, що я питиму.

— Дякую, Євгене, але хай уже прийде твоя мати, тоді й вип'ємо. А ти краще розкажи, як справи в школі.

Говорив з ним, а сам дослухався — чи не почую голосу його матері. Може, вона телефонує чоловікові. Але нічого не почув.

Євгеній сів навпроти мене й махнув рукою, наче дорослий:

— Нема чого й говорити про ту школу. Там одні фашисти!

— Отакої! Які там фашисти, звідки?

— Бо говорять, що ми, слов'яни, тільки гній для вищих рас. Одному, який найбільше заїдався зі мною, я зіпсував портрет. Тільки, прошу вас, не кажіть моїм, бо потім…

Я по-змовницькому підморгнув йому — мовляв, ми ж чоловіки, можеш розраховувати на мене. Він прислухався і, переконавшись, що мати його не почує, довірливо зашепотів:

— Пане Нешев, хочу щось запитати, тільки відверто, як між чоловіками, добре?

— Слово честі, буду відвертий.

— Можете й обдурити мене, але то вже буде на вашій совісті.

— Прошу тебе, Євгене, я не давав тобі підстав сумніватись у моїй відвертості.

— Гаразд, побачимо. Якщо я поїду до Болгарії, мене заарештують?

Хлопець затаїв дихання, як щойно у дворі, коли зрозумів, хто стоїть перед ним.

— А чому тебе мають заарештовувати?

— Через мого батька й матір.

— Не тільки тебе, а й їх, якщо вони захочуть приїхати на місяць чи назавжди до Болгарії, ніхто не може заарештувати.

— Вибачте, але цьому я вже не вірю.

— Слово честі, Євгене! Ніхто й пальцем не зачепить ні тебе, ні їх!

Почувши кроки матері, він притулив палець до вуст. І цього разу я підморгнув йому, як спільник, — звісно, таємниця залишиться між нами.

Чавданова уся світилась, наче входила до бального залу. Хотілося мені думати, що її бажання змінити туалет свідчить на добре.

— Євгене, — сказала вона, — іди, дитино, пограй.

— Але, мамо…

— Йди, мій хлопчику, йди.

Сказано було хоч і ввічливо, але категорично, і Євгеній — хочеш не хочеш — вийшов. У дверях озирнувся й кинув мені змовницький погляд, з якого треба було розуміти, що це не остання наша розмова.

Чавданова налила по чарці «метакси»[11], поставила вазу з цукерками й горішками. Ми випили, й вона заговорила:

— Вибачте, пане Нешев, я несамохіть підслухала кінець вашої розмови з Євгенієм.

Я не відповів, тільки знизав плечима — у цій розмові не було секретів і взагалі нічого такого, чого я мав би соромитись.

— Хочу вам де в чому зізнатись, — вела вона далі. — Іноді я й сама думала зайти до вас, почути вашу думку про те, про що питав Євгеній. Не знаю, навіщо ви прийшли, припускаю, що це не звичайний візит, але я хочу завершити розпочату розмову.

З деяких відомостей і спостережень у мене склалося враження, що вона любить позувати. Але оцей вступ до нашої розмови навів мене на думку, що в її поводженні й словах немає ніякої пози, і я висловив готовність найуважніше вислухати її.

— Євгенію тут справді тяжко. Взагалі, не знаю, чи маєте ви про це уявлення, але дітям іноземців завжди тяжко. Він одержує листи від своїх дідів і бабусь, від двоюрідних братів і сестер, усі запрошують в гості, умовляють нас відпустити його.

Вона закусила губу й одвела очі вбік: на повіки набігли сльози. Помовчавши, запитала:

— Можу я розраховувати на ваше лицарство?

— Навряд чи є необхідність у такому запитанні.

— Все-таки…

— Прошу вас, коли я вже прийшов, то для важливої розмови, і вона дасть наслідки тільки тоді, коли ми будемо відверті — і ви, і я.

— Гаразд… Чи заарештують хлопця, коли він приїде до Болгарії?

— Одразу мушу сказати, що я прийшов сюди, бо довідався про це ваше бажання.

— Довідались?

— Так. Не дивуйтесь. Довідався й поспішив сказати вам, що у Болгарії ніхто й пальцем не зачепить вашого хлопця.

— Коли так… коли так, чи не означає це, що за отаку послугу… як би сказати?.. за подібну послугу треба платити?

Злегка нахилившись до неї, з дружньою заклопотаністю, мало не з болем я сказав:

— Вибачте, пані Чавданова, не хотів би давати підстави думати, наче я агітую чи повчаю вас, але з цього запитання випливає висновок, що в дотеперішньому вашому житті за межами Болгарії вам дуже багато доводилось платити. За мою послугу я нічого не прошу. Навіть більше — якщо хочете, й ви з чоловіком можете повернутися до Болгарії, ніхто вас не заарештує й не викликатиме на допит.

Вона глянула на мене спідлоба.

— Бачу, ви не вірите мені, — вів я далі. — Скажіть, яких доказів, що я говорю не на вітер, ви чекаєте од мене? Йдіть до кого хочете у посольство чи торговельне представництво, йдіть у консульство й почуєте, що в нас є закон, згідно з яким проти вас, коли не маєте вироку суду, не застосовуються жодні санкції.

— А ви спритний чоловік, пане Нешев, — промовила вона, але в її тоні я не вловив неприязні. — Ще скажете, що і про мене чули таке, як і про Євгена?

— Хоч би як це не здивувало вас — так, чув: не тільки ви, а й ваш чоловік хотів би повернутися до Болгарії, та боїться, що через свої зв'язки з американцями потрапить за грати.

Вона сказала з усмішкою:

— І щоб переконати, звернулись найперше до мене.

— Тлумачте, як хочете. Знаю, вам не раз втовкмачували, що я страшніший за сатану, і, певно, зараз ви сушите собі голову над тим, яку пастку я готую для вас. Готовий дати які завгодно гарантії, але мушу попередити, що, коли не скористаєтесь нагодою зараз, потім із цим може бути важче.

Чавданова прислухалась, певно, мала ідеально розвинутий слух. Вхідні двері хряпнули, і вона збагнула, що це не син. Почулися швидкі кроки, і до вітальні влетів Чавданов.

Я зрозумів, що він уже знав, кого побачить тут. Може, вона подзвонила йому по телефону так, що я не почув, але найімовірніше хлопчина перестрів його у дворі й попередив про мене.

Я погасив сигарету й устав, демонструючи максимальну прихильність.

— Добрий вечір, Чавданов. Ваше здивування — якщо воно щире, цілком поясниме. Можливо, я дещо нахабний, але прийшов з найкращими намірами.

Поглядав на його дружину й бачив, що вона рухом голови стверджувала мої слова. Це помітив і Чавданов, він кинув на неї презирливий погляд, неначе хотів сказати, що його розмова зі мною — не жіночого розуму справа.

Жінка добре зрозуміла й погляд, і вираз обличчя чоловіка, але наче навмисно, ніби нічого й не бачила, звернулась до мене:

— Сідайте, пане Нешев. Чого це ви так підхопились?

Я поспішив скористатися запрошенням, удаючи, що не помітив мовчазної сутички між подружжям. Чавданов усе ще стояв у дверях.

— Не знаю, навіщо ви прийшли, але елементарна вихованість вимагала, щоб ви попередньо бодай зателефонували.

— Може, й маєте рацію, але тільки з формальної точки зору. Невже ви думаєте, що я прийшов спокушати вашу дружину? Якщо ж мусите давати комусь пояснення з приводу мого приходу, робіть це з чистим сумлінням, щоб не вскочити у халепу через візит комуніста.

— Не ваша справа, кому й що я мушу доповідати, йдеться про елементарну вихованість.

— В такому разі, прошу пробачення.

— Навіщо… — заїкнулася було його дружина, але, змовчавши, поставила на стіл третю чарку.

Чавданов прокашлявся і, перш ніж сісти, сказав:

— Ми упораємось і самі, а ти б пішла в магазин, привезли свіжі помідори.

— Хочеш сказати, що я заважаю?

В її голосі вчувалася не так образа, як бажання вколоти його.

— Та ні… не заважаєш, але…

— А я гадаю, що мушу залишитись і взяти участь у розмові.

Вона взяла сигарету, я поквапливо підніс їй вогонь.

— Ти бач, чи не змова це? — вже м'якше проказав Чавданов і зітхнув: — Ох, чоловіча доля! — Й глянув на мене, шукаючи співчуття.

— Усі ми під прокурорським наглядом.

— Вибачте, панове, — озвалась дружина, — але коли б ви частіше прислухалися до порад своїх прокурорів, ви робили б менше помилок.

Після приходу чоловіка і тон, і поведінка її відчутно змінились — було на кого вилити своє роздратування від чогось, про що я не міг уже здогадатись.

— У такому разі я хотів би знати, чим завдячувати вашому візиту, — сказав Чавданов, не запросивши мене, випив свій коньяк.

Я повторив те, що вже розповідав його дружині. Говорячи, звертався й до неї. А він курив, набурмосено дивлячись убік. На кожне моє слово дружина кивала головою, немовби схвалюючи все, що я пропонував.

— Попри ваші урочисті заяви, — процідив крізь зуби Чавданов, неначе бажаючи підкреслити своїм відверто неприязним тоном, що нас розділяє прірва, — мені незрозумілі, принаймні досі, два моменти. По-перше, що ви готові допомогти нам повернутись до Болгарії, не вимагаючи за це ніякої плати. Може, ви хочете публічного каяття, викриття англійців, західних німців, американців? І по-друге, вибачте за грубість, але я скажу вам просто у вічі, — ви брешете, що там нас не посадять.

І одним духом вихилив другу чарку.

— Нам добре відомо, Чавданов, що можете розповісти про тих, кого ви перелічили. І все-таки од вас не вимагатимуть абсолютно ніяких публічних заяв. Тільки якщо ви захочете — добренько слухайте! — тільки якщо ви самі вирішите розповісти про свою дотеперішню діяльність, зможете це зробити, але тільки якщо захочете.

Він іронічно хмикнув і знову налив коньяк.

— Не знаю, у яких школах й академіях ви вчились, але одну, я абсолютно переконаний, ви закінчили — школу комуністичних агітаторів. Просто зірки з неба дістаєте. Марні обіцянки, пане Нешев, — наживка для легковажних і короткозорих.

Він підвищив тон. Мені здавалось, що своїм криком він хотів заперечити не так мені, як тому, що могла сказати його дружина, і навіть голос свого власного сумління.

Продовжувати розмову було недоцільно. Зайвою балаканиною я добився б якраз протилежного результату. Я вже хотів підвестись, але Чавданов зупинив мене п'яним порухом руки.

— Сядьте! Закинули гачок і — до побачення? А де ваші гарантії, пане Нешев? Гарантії, що з нами буде саме так, як ви кажете?

— Помиляєтесь, думаючи, що в мене немає гарантії, Ми з вами — це не секрет — у певному розумінні колеги. Колеги завжди можуть дати один одному джентльменське слово. Та коли цього не досить, за кілька днів представлю вам офіційний документ від авторитетної болгарської установи, в якому стверджуватиметься, що від вас не вимагатимуть публічних заяв.

— Нічого не вартий папірець… Пастки, гачки!..

Я підвівся. Мені хотілося, щоб останні слова прозвучали для них як застереження:

— Пане Чавданов, на чужині живеться не дуже солодко, сподіваюсь, принаймні це ви зрозуміли. Де б ви не служили, ви залишаєтесь чужинцем, який працює на чужу національну ідею. Ваша дитина більше не може тут жити, нестерпним стане життя і для вашої дружини, а ще нестерпнішим воно буде для вас, бо ваші рідні бачитимуть, що всі їхні нещастя походять від вашої безглуздої впертості. Ви добре знаєте, чим кінчив отой наш земляк, якого три місяці тому відвезли до божевільні, добре знаєте й іншого, якого засудили. Подумайте. До побачення, панове!

Я вийшов, не подавши їм руки й не озирнувшись. За спиною почув лише кроки дружини Чавданова. У вітальні брязнула розбита склянка, тоді друга, третя… Двері за мною хряпнули, але я зупинився на сходах і, прислухавшись, уловив голос жінки:

— Перестань казитись! Перестань, бо не чарку, пляшку розіб'ю об твою дерев'яну голову!

Виходячи з квартири, я помітив, що телефон стоїть у передпокої. Отже, пані Чавданова навряд чи дзвонила чоловікові.

Очевидно, він у цей час звичайно повертається додому, а хлопець перестрів його у дворі й сказав, що в них сидить небезпечний комуніст Нешев.

У дворі я зупинився. Не було потреби довго шукати Євгена. Він, певно, стежив за входом, одразу помітив мене й підбіг.

— Ви вже йдете, пане Нешев?

— А ти вже вирішив, коли гостюватимеш у Болгарії?

— Коли мене відпустять батьки.

— Наскільки я зрозумів, вони схильні відпустити тебе хоч зараз, але ще не вирішили остаточно. Бояться, щоб з тобою чогось не трапилось.

Я обняв його за плечі, і ми пішли через двір на вулицю — він був невисокий, і мені доводилося весь час нахилятися, щоб побачити його обличчя.

— Коли вже дядько Нешев дає тобі чесне слово, знай, що з тобою нічого ніколи не трапиться. Ти приїдеш спокійно, як звичайний турист, перший тиждень пробудеш з родичами, а потім тебе відправлять у табір.

Хлопець відсахнувся й збентежено запитав:

— У табір? А як же з вашим словом?..

— А ти який табір уявляєш собі? Кам'яні мури, колючий дріт, сторожові башти, кулемети? Ні, хлопче, ти поїдеш у піонерський табір.

Знову обняв його за плечі й пояснив, як наші діти живуть у своїх гірських і приморських таборах. Сказав, що

О сьомій годині ранку його розбудить труба. Він знов відсахнувся й запитав:

— Труба? Так це ж у поліцейських таборах?

Я терпляче пояснював, що таке наші піонерські табори, і він, зрештою, непевно похитав головою:

— Навряд чи зможу вставати так рано, я не звик. І чи не краще пожити два тижні в одного діда, а потім у другого і не їхати в табір?

Страх перед таборами в нього не зник, і не було сенсу заперечувати проти компромісу, який він запропонував.

— Гаразд, — погодився я, — як вирішив, так і буде. Але знай, що, коли захочеш у гори чи на море, ми одразу пошлемо тебе туди.

Звідкись з балкона на горішньому поверсі почувся сердитий голос, і він міг належати тільки Чавданову:

— Євгене, негайно додому!

Хлопець попросив дозволу залишитися ще, але батько наказав негайно повертатись.

Я попрощався з Євгеном і пішов, навіть не глянувши на Чавданова.

Після цього гнівного крику, який адресувався не так синові, як нахабному відвідувачеві, мою місію в цій родині можна було вважати проваленою. Але, як говорить Наско, поживемо — побачимо.

А в мене були інші справи, які не терпіли зволікань, і я зайнявся ними.

Гуркіт великого міста ніколи не затихає. Але є один момент, коли після півночі можна розрізнити які завгодно звуки. Тоді місто потопає не в шумі, а в тиші. Саме такої пори я прокинувся й не міг збагнути чому. Прислухався. Хтось дзвонив біля дверей. Я підхопився й обережно глянув у вічко. На сходах стояла Николина.

Хоч був у піжамі, одразу одчинив двері й, наче боячись, що хтось мене випередить, ухопив дівчину за руку й втягнув у квартиру. Николина була в тій же сукні, в якій пішла звідси, але сильно пожмаканій, з тією ж сумочкою. Не помітив ніяких слідів, яких боявся. Запитав, чи хоче вона їсти, але вона відповіла, що не голодна, й сіла у крісло.

І по тому, як вона сіла, й по тінях на її обличчі видно було, що сильно зморена і їй найкраще було б одразу лягти спати, але я не міг дозволити, щоб це сталось раніше, ніж я почую її розповідь.

— Бачу, ви непокоїтесь, — заговорила вона, не чекаючи запрошення. — Увесь цей час я нічого не їла… але потім… Зараз усе вам розповім… Я зупинилась перед ювелірною крамницею, роздивлялась вітрину. Підійшов якийсь чоловік і попросив прочитати напис на поштовій скриньці, в руках тримав папірець з адресою. Говорив якоюсь мішаниною французьких та італійських слів. Я, не підозрюючи нічого лихого, пішла за ним, читаючи адреси на скриньках.

І коли ми тільки ввійшли в якийсь під'їзд, хтось затулив мені рота долонею — рука його пахла чи, вірніше, смерділа тютюном. Що далі сталося зі мною — не пам'ятаю. Мабуть, вдихнула снотворне.

Через деякий час почула кашель, вловила запах тютюнового диму, але все немов пливла в якійсь молочно-білій млі й нічого не розуміла. Здавалося, довго вдивляюсь у білу стелю. Лежала в ліжку й, тільки коли примружилась, помітила люстру й заозиралась. Пристойна кімната — шафа, дзеркало, стіл. Відчула чиюсь руку на своїй. Біля ліжка сидів батько, схилившись наді мною, як над хворою. Підбадьорливо всміхався мені.

Тільки тепер я збагнула, що трапилось зі мною, й відвернулась. Він поспішив заспокоїти мене:

— Нічого поганого з тобою не сталось і не станеться.

— Гіршого за таке справді не може статися.

Я злякалась, що надумала тільки цю відповідь. Але голос прозвучав як звичайно в таких випадках: трохи хрипко й категорично. Це мене підбадьорило, і я додала:

— Нічого гіршого за таке гангстерське викрадення не може бути.

— Виходить, я гангстер?

— Навіть гірше.

— Коли б ти потрапила до рук гангстерів, то навряд чи мала б такий вигляд і навряд, щоб хтось так тремтів над тобою.

— Тоді навіщо ти викрав мене?

Він устав і підійшов до вікна, повернувшись спиною до мене.

Я підвелась, мені хотілось гукати, кричати, дряпатись, хоча я розуміла, що це напад істерії. Але не могла до кінця втамувати це бажання й знову запитала:

— Не показуй мені спину, а скажи — навіщо захопив мене? І що за бандити твої помічники?

Він обернувся й запитав:

— Навіщо ти приїхала?

— На екскурсію.

— З ким?

— Сама.

— Де зупинилась?

— В однієї подруги.

— По кафе розпитувала про мене, говорила, що шукаєш мене?

— Саме так, шукала тебе.

Він ступив до мене, з неприхованим нетерпінням чекав, що я ще скажу. Я мовчала, і він проказав, аби заохотити мене до продовження:

— І ось, знайшла…

— Якраз це мені й образливо, що ми зустрілись не по-людському.

Татко засунув руки в кишені штанів і підійшов до ліжка.

— Гадаєш, я вчиню щось лихе?

— Казала вже, що нічого гіршого за це бандитське викрадення ти не вигадаєш.

Він довго дивився на мене. Мені здалось, що в кутиках його губів тремтіла гірка усмішка. Потім сів до столу й закурив. Я чула його голос немов із сусідньої кімнати.

— Так… на екскурсію, сама, гостюєш у незнайомої дівчини… Той, хто вигадав для тебе цю легенду, мілко плаває. Інший би повірив, але не я.

— Тут, товаришу Нешев, я бовкнула таке, чого не збиралася говорити, але він розсердив мене, і я вирішила, що, коли він дійшов такого висновку, слід грати з відкритими картами. Можете лаяти мене, але я не бачила іншого виходу. Я сказала йому:

— Ця легенда призначалась не для тебе. Сам же кажеш, що для інших вона згодилася б.

— Ти що, береш участь у якійсь грі?

— Не розумію твоєї термінології.

— Не прикидайся дитиною і говори, навіщо шукала мене, кому я знадобився.

— Мені.

— Не вірю. Раз я потрібен тобі, значить, таке завдання — знайти мене — поставила перед тобою Держбезпека.

— Ти знаєш… чи принаймні можеш зрозуміти, що я не маю нічого спільного з Держбезпекою, але коли й так, виходить, я все-таки знайшла тебе.

— Авжеж, це якраз і підтверджує моє переконання, що ти зв'язана з ними.

— Краще бути зв'язаною з Держбезпекою, ніж з американцями.

Він знову довго вдивлявся в мене, але, здавалось, не бачив, очі в нього сльозились, блищали від молочного світла торшера.

— Ти ще дитина й не розумієш, куди може завести тебе цей шлях.

— Куди завгодно, аби тільки не туди, куди дійшов ти, щоб стати в руках американців катом для твоїх невигідних земляків.

— Ми продовжимо цю розмову, але не сьогодні. Якщо ти голодна, вставай, у кухні є все, ванна — ліворуч. Хочеш — повечеряємо разом, а ні — їж сама. Пробувати тікати не варто — скрізь замкнено, квартира на третьому поверсі, і стрибок з вікна якщо не приведе до смерті, то до каліцтва напевно.

Він вийшов. Я зрозуміла, що порається на кухні — забряжчав посуд, запахло газом.

Я не збиралася уставати й лежала, навіть накрила голову ковдрою. Чула, що він увійшов до кімнати, постояв коло ліжка й пішов, нічого не сказавши. Так я й заснула.

Щось стискувало мені шию, бракувало повітря. Я замахнулась, щоб вдарити того, хто душив мене, але, тільки скинула ковдру з голови, зрозуміла, що спала. Біля ліжка сидів батько, як і тоді, коли я вперше побачила його, — схилившись, мов над хворою. Мені стало ніяково від його сумного обличчя й мого безпідставного страху.

— Устань і поїж.

— Не хочу.

— Не вередуй, так довго не витримаєш.

— А я не хочу довго бути заарештованою.

— Попри твоє небажання таке може статись.

— Тоді ти звір! Знай це — звір, звір ти!

Я відчула, що нерви мої не витримують, знову накрилася з головою й розплакалась.

— Прошу тебе, відпусти. Зрозумій, силою ти не втримаєш мене. Ні в якому разі я не залишуся з тобою.

— Коли так, навіщо шукала мене по кафе?

— Щоб побачити тебе, з'ясувати, чи не надумав повернутися до Болгарії… і тому, що мама мене просила…

— Мати тебе просила?!

— Так, доручила побачити тебе й попросити від її імені повернутись. Вона ходила до адвокатів, вони сказали, що є закон, за яким тобі все простять, бо в тебе немає присуду.

— Не вірю.

— В тому твоє нещастя, що втратив усяку віру.

— Тут ти маєш рацію, я вже не вірю ні в бога, ні в чорта.

— І все-таки служиш чортові.

Він устав і заходив по кімнаті — здався наче меншим і схудлим, я чула, як він скрипів зубами. Заговорив уже іншим, злим голосом:

— Що ти можеш розуміти, проживши тут лише тиждень! На чужині людина всім чужа, навіть і тому, хто дає тобі хліб і запевняє, що поважає тебе, потребує твоєї допомоги.

Він вийшов, рипнули дверцята буфета чи бара, дзенькнули чарки, забулькала рідина. Повернувся і, як на допиті, запитав:

— Ти мені скажеш, навіщо шукала мене і хто тебе підіслав?

— Вже говорила.

— Звечора ти згадувала інше.

— Коли людину присипати, вона наговорить чого завгодно.

— Хочеш переконати, що тебе напоумила мати?

— Зовсім не збираюся тебе переконувати, так воно і є.

— Мене переконати не так просто.

— Більше й не буду. Хочу тільки, щоб ти відпустив мене.

— Відпущу тільки тоді, коли дізнаюсь, що мені готують оті, хто підіслав тебе.

— Коли не віриш — більше не почуєш од мене жодного слова.

Повернулась обличчям до стіни. Він намагався продовжити розмову, але я уперто мовчала. Він вийшов. Я підхопилась і прислухалась — його кульгава і важка хода відлунювала на сходах.

Обійшла квартиру. Вона була обладнана для цілої родини, але мені здалося, що тут ніхто не живе чи лише зрідка хтось приходить переночувати. Зазирнула й на кухню. На столі стояли ковбаса, масло, конфітюр. Сідай і їж, але я повернулась до кімнати й знову лягла.

Десь через півтори години батько повернувся. Знову почав допитуватись, за чиїм наказом я розшукувала його. Я мовчала. Мовчала й увечері, коли він прийшов п'яний. Мовчала й наступного ранку. Тоді він ухопив мене за плечі, трусонув і закричав просто в обличчя:

— Говори!

— Або вбий мене і тоді вже напевно не почуєш ні слова, або відпусти.

— Відпущу тільки тоді, коли скажеш, хто й навіщо доручив шукати мене.

Я підвелась у ліжку і, гнівно дивлячись йому у вічі, сказала:

— Татку… відколи я тут, я вперше звертаюся так до тебе… Татку, я ж твоя дочка. Мама казала, що ти радів моєму народженню, бо я схожа на тебе. Отже, якщо не щось інше, то частку твоєї упертості я успадкувала, і тому марно тримати мене під ключем.

— Ти вовченя, вовченя, навчене комуністами!

Він вийшов і повернувся тільки пізно вночі. Найперше перевірив на кухні, чи щось з'їла. А я ні до чого не доторкнулась — може, вже другий день. Татко жбурнув тарілки на підлогу й увірвався до мене.

— Голодовка, га?

Ступнув до ліжка — величезний, згорблений, неповороткий, з довжелезними руками. Я злякалась і притулилась до стіни. Він хитнувся, але не вдарив — упав на коліна…

— Не бійся, ще зрозумієш, я не такий, як ти думаєш. Зараз я трохи підпив і можу щось наплутати, але ти розумна й розсудиш. Ти розумніша за всіх жінок, яких я знав у цьому місті! Тому я хочу, щоб ти залишилась, бо життя моє порожнє, навколо мене пустка і немає людини, яка сказала б мені добре слово. Я не допитуватиму тебе більше, тільки ще раз прошу — поживи тут трохи, запишись в університет, не поспішай додому. Залишся зі мною, Николинко! Залишся, бо я збожеволію без рідної душі й накладу на себе руки. Я вже в такому віці, коли страшно жити самому. Як подумаю ввечері, що треба повертатися додому, волосся стає дибки. Чекала б мене там близька людина, своя кров… Я зібрав дещицю грошей — твої будуть…

Йому перехоплювало дихання, і я намагалась говорити якомога твердіше:

— Я не залишусь, татку. Краще ти повертайся до Болгарії, щоб жити разом з нами.

Він випростався й підвищив голос:

— Повернутись, щоб застрелили чи кинули за грати? Ніколи!

І вийшов. Я чула, як рипнули стулки бара.

Опівночі він був п'яний, як чіп. Ледве вмостився на дивані в передпокої.

Я боялася, щоб він не прокинувся, але все ж устала, вийняла з його кишені ключі й босоніж вийшла.

— Ти не помітила якихось змін у батькові?

— Нічого особливого.

— Може, він відпустив собі вуса?

— Ні, він ніколи не носив вусів. Я записала назву вулиці й номер будинку. І чималенько поблукала, поки знайшла вас… Оце і все.

Усе було для неї, але далеко не все, що потрібно було знати мені.

Я наважився на один не дуже обережний хід. Подумав, що коли нічого не виграю, то принаймні нічого й не втрачу. О ранковій порі, коли люди йдуть на роботу, увійшов в одне маленьке кафе. Щоб виправдати своє досить тривале сидіння, спожив значно більше кави, ніж звичайно за сніданком.

Але сидів не марно. З дверей, за якими я спостерігав, вийшов Борсук. Він справді був без вусів. Запалив сигарету й огледівся. Пересвідчившись, що за ним ніхто не стежить, прудко кудись подався. Наздогнав його саме тоді, коли він збирався звертати в бічну вулицю, де, мабуть, поставив свою машину. Я ввічливо привітався з ним, знявши капелюха. Він стримано відповів, однак не здивувався нашій зустрічі.

— Як поживаєш, як здоров'я? — запитав я.

— Не думаю, щоб турботи про моє здоров'я привели тебе сюди, — похмуро озвався він і сторожко зиркнув навколо.

— Ми давно не бачились. Може, ти боїшся нашого знайомства і вирішив припинити його? А то давай десь присядемо, га?

Кивнувши, він мовчав, видно, чекаючи, що я ще скажу.

— Наскільки я зрозумів, ти давненько вже в місті, а не визнав за потрібне озватися, — заговорив я.

— Облиш ці вступи, — майже роздратовано промовив він, — у мене лише кілька хвилин. Але перш ніж ти почнеш запитувати, я хочу дещо запитати в тебе.

Помовчав і зазирнув мені у вічі.

— Це ти викликав мою дочку з Софії?

Я спробував удати здивування, мовляв, про що мова?

— Якщо ти не хочеш припиняти наше знайомство, — розхвильовано вів далі Борсук, впритул підійшовши до мене, — авжеж, коли не хочеш, щоб ми припинили зв'язок, скажи відверто, мені це важливо — це ви її викликали?

— Нічого не знаю про твою» дочку, оце тільки від тебе довідався, що вона приїхала. Коли вона тут, певно, зупинилась у когось із болгар, і я легко знайду її.

— Може, й так, але мені здається, що ти нещирий.

— Я доведу, що твої підозри безпідставні, тільки скажи, ти певен, що вона тут, аби я не витрачав марно часу й сил на її розшуки?

— Вона тут.

— Надвечір, найпізніше завтра ранком я знатиму, де вона, й умовлю її зустрітися з тобою або — якщо відмовиться, — принаймні подзвонити тобі по телефону. Дай номер.

Я вийняв нотатник, щоб записати номер, але він сказав, що сам подзвонить до мене.

Я узяв його під руку. Цей дотик був мені потрібний не менше, ніж його позитивна відповідь. Там, де не світило зізнання, я вдавався по допомогу до техніки.

— Ти давно тут, а не дзвониш, — знову сказав я.

— Чому — давно?

— Бо тебе давно вже засікли, і, мушу тобі сказати, у блакитному «фіаті», коли ти наїхав на якогось громадянина.

— Ти диви, в людей очі є.

— А хіба ти досі не переконався, що в нас гострий зір?

— Навпаки, не раз пересвідчувався в цьому.

— Значить, мусив би мати більше розуму.

— Ви справді далеко бачите, але ти, пане Нешев, не досить добре знаєш мене: коли йдеться про комуністичних агентів у нашому середовищі, я відчуваю тільки ненависть! Я людина відкритого бою й ненавиджу агентів і провокаторів. І коли той, хто викличе мою ненависть, ваш чоловік, краще вчасно прибрати його, бо нарветься на лихо. Якщо не я, інший зведе з ним рахунок, але присуд йому вже винесено. Цього з тебе досить, і не пробуй довідатись більше! Надвечір я подзвоню тобі.

Справді, цього мені було досить — того, кого він вважав агентом комуністів, могла роздушити його ненависть. Важливо було знати, кого він вважав нашим — Тодоринова чи Великова?

РАНКОВИЙ ВІЗИТ

Навряд чи слід говорити як саме — для цього є багато способів, — але вже за день я знав про розмову мого тезка з Борсуком. Наступного ранку мене збудив настирливий дзвінок. Я підвів голову й прислухався — нікого не чекав такої ранньої пори. Знову подзвонили, ще настирливіше. Я, мабуть, даремно заспокоював себе, що буря минула.

Майже ніхто не знав, де я живу. Найкращі друзі ніколи не прийдуть сюди. Хіба тільки в тому разі, коли довелося б рятувати мене від небезпеки й переправляти до Болгарії. Від інших, хто знав мою адресу, не доводилось чекати приємних звісток у такий незвичний час…

Тихо встав, накинув піджак, у якому завжди носив нікельований маузер, але не поспішав відчиняти. На сходах не чути було кроків, непроханий відвідувач явно не збирався йти.

Я підійшов до дверей босоніж, вважаючи, що абсолютно безшумно, і все ж почув характерний, добре мені знайомий голос:

— Годі розглядати мене, відчиняй. Це я.

Я відчинив. Борсук глянув на мене спідлоба, кислий, похмурий, у пожмаканому піджаці.

Не запрошуючи його, я пройшов уперед. Одну руку тримав у кишені, у другій диміла сигарета.

— Закладаюсь, — пробурчав він, — ти накинув піджак тільки тому, що в ньому лежить якась залізяка. І чого ти боїшся? Може, винен?

— Не більше за тебе.

Не чекаючи запрошення, Борсук всівся у фотель і, наче господар, наказав:

— Нічого стовбичити, дай-но газованої води відсвіжити рота, а коли нема води, коньяк напевно знайдеш, хоча знаєш, що я віддаю перевагу нашій слив'янці.

Я вийняв з холодильника воду, дістав пляшку сливової.

— Еге, оце напій! — вигукнув він. — А коли знайдеш щось і на зуб…

Знову застиг як засватаний.

Я нарізав ковбаси, й, коли сів навпроти нього, він уже встиг хильнути ракії. Налив йому ще, цокнулися, випили, і він заплямкав ковбасою.

— Начальство гнівається, коли порушують його спокій, але ти своя людина і нічого бурмоситись. Я щойно з поїзда, подітись нікуди, то — одразу до тебе.

— Звідки приїхав?

Борсук назвав місто, де була американська школа.

— Звідти нема поїздів у такий час.

— Ти їздиш машиною і не знаєш розкладу поїздів.

— Маєш рацію, не знаю, але абсолютно певен, що в цей час звідти нема жодного поїзда.

— Ти диви, як затнеться на чомусь, упертіший за віслюка! Ти краще ще налий мені ракії, бо незручно ж мені самому наливати. Ну, як життя? Виголошуєш промови, закликаєш наших співвітчизників повстати й повалити червону тиранію, а вони й не думають повставати^ та й влада од твоїх промов і коментарів і не збирається хитатись.

Я сидів, мерзлякувато зіщулившись, і дивився на нього скоса, мовчки, очікувально. Знав, що, коли він розбазікався, неодмінно вибовкає і те, за чим прийшов, не чекаючи заохочень чи розпитувань.

— Отже, поживаєш добре, га? І нечисте сумління по ночах тебе не терзає? Чи все-таки щось погане ввижається по ночах? Скажімо, ніж, кров?

Розмова звернула у небезпечне річище, і, попри миролюбний погляд мого незвичного гостя, я про всяк випадок опустив руку в кишеню, де лежав пістолет.

— А я не маю таких намірів, — засміявся Борсук і знову налив собі ракії. — Ти ж добре знаєш, що в мене рентгенівські очі. Не чіпай іграшку, бо, поки ти вихопиш одну, я спрямую на тебе дві.

Він мав рацію. Коли вже вирішить почастувати мене кулею, мені навряд чи вдасться випередити його — не випадково ж стільки років працював у диверсійній школі.

Борсук глянув на мене з-під кошлатих брів і пробурчав:

— Слухай-но, чому всі ви дивитесь на мене як на різника? Облиште нарешті, бо… бо і в мене є гідність, та й знаходяться люди, які сприймають мене як людину, тож я й оком не зморгну, щоб зарізати вас і перекинутись до них. Мені вже за п'ятдесят, я вештаюсь по чужих землях, наче безпритульний собака, танцюю на задніх лапках перед тим чи тим начальником. І для чого? Поясни мені — для чого? Щоб мати кусень хліба й пляшку. Але зрозумійте — і мені терпець може урватися, а тоді кепсько вам буде! І край!

Він ударив долонею по столу й мало не побив чарки. Цей несподіваний вибух був чимось викликаний, але я все ще не міг зрозуміти причин.

— Чого це ти розкричався? Хто це тебе так завів, що ти на мені лють зганяєш?

— Хто? Такі ж начальники, як і ти. Непереливки мені вже од наказів і начальників. Не можеш зустрітися, з ким хочеш, не можеш випити ракії там, де тобі п'ється, — та чи мало чого!

— Невже й до мене приходити забороняють?

— А звідки я знаю, якому богові ти молишся? Знаю тебе як надійну людину, стільки років тебе знаю, чув про тебе гарні слова від гарних людей, але ж, виходить, і тобі довіряти не можна,

— Чим же я підірвав твою довіру?

— Звідки я знаю чим! Коли б я вмів читати людські думки, усе б для мене було ясно, а так я наче в тумані. Розумію тільки, щось сталося, а що саме — один бог відає!

— І що ж ти почув? — тихо, байдуже запитав я.

— Я вже сказав — тільки якийсь душок і нічого більше.

— Ти з чотирьох чарок не напиваєшся, а твої балачки…

— Ха, хлоп'я ти зелене, думай краще, як вберегти голову, і не стався так легковажно до цих моїх балачок.

— Берегти голову, щоб ранком, як ітиму на роботу, мене не збила якась машина? Наприклад, блакитно-синій «фіат»? За кермом якого сидітиме водій з пишними вусами?

Він, мабуть, чекав, що, сказавши це, я торжествуватиму чи викажу своє презирство. А я не зробив ні того, ні того. Говорив неуважно, як про речі, варті лише поблажливої усмішки. Борсука здивували мої слова, але я вдав, що нічого не помітив. Він проказав:

— Ну, далі!

— Ти півгодини говориш загадками, а я сказав лише одне слово — і ти одразу нашорошив вуха. Хочеш зрозуміти, що я знаю й чого не знаю?

Мені здалося, що настав час для наступу, тому продовжував:

— Слухай, друже, для нас інших шляхів нема — лише один, з американцями. Визволення Болгарії залежить від їхньої допомоги, хліб для усіх нас також дають вони. А хіба ти не вважаєш за потрібне знати, що діється в нашому середовищі, що, коли вирішується доля того чи того болгарина, перш за все ми самі повинні подумати й обміркувати це серед своїх?

Я говорив уже так, наче виголошував промову.

— Ми втрачаємо нашу національну гідність, втрачаємо усвідомлення, що ми болгари. Оце страшно, Борсук!

Він рухом зупинив мене й сказав:

— Досить, досить ятрити мені рани. Вже десять днів щось робиться з моєю головою, і тому я прийшов сюди. Шукав минулої ночі, але тебе десь чорти носять, і тому сьогодні я прийшов рано, щоб застати. Сідай і слухай, а потім скажеш, що робити.

Я сів.

— Що ти думаєш про того, нового, який, кажуть, виголошував промови і проти американців, і проти росіян?

— Чому кажуть? Хіба ти його не слухав?

— Раз тільки й бачив.

— Ранком прибув і вже встиг його побачити?

— Слухай, Наско, ми про нього чи про мене говоримо. Дай мені спокій і відповідай на запитання.

— Усе так, як ти чув.

— Я хочу знати твою думку.

— В нього не всі вдома, не вартий він уваги…

— Помиляєшся, Наско, він просто великий хитрун, а найпевніше — небезпечний агент, тільки-от чий — не можу сказати напевно.

— А я ще менше розуміюсь на цьому.

— Навколо нього йде гра, але я з своїм простим розумом не можу збагнути, яка саме.

— Тоді викладай принаймні те, що ти знаєш.

— Я наче в тумані, Hace. Чи не гадаєш ти, що він — агент комуністів?

— Найімовірніше.

Він ударив кулаком по коліну й вигукнув:

— Ось і я такої ж думки! Агент комуністів. Американці, мабуть, користались його послугами, а потім з'ясували, що він служить іншим, і тепер це так просто йому не минеться.

— Коли так — справедливо.

— Певно, таки агент… гадаю, що так, але не можу довести цього.

Я вслухався у його голос, і мені здавалось, що, приховуючи свою безпосередню участь у цьому конфлікті, Борсук намагається вдати не тільки необізнаного, але й наївного й безневинного.

— А ти, — запитав, — помітив зміни у ставленні американців до нього?

Я дивився на нього невідривно. Він відповів не одразу. Мабуть, хотів відгадати, що саме я знаю.

— Здається, ніяких змін.

— Не розумію, чому ти говориш як стороння людина, коли ти добре знаєш усю цю історію.

— Облиш, Наско, якщо я знаю одне, то ти — уп'ятеро більше. І зараз нам нічого грати у піжмурки. Не я, а ти з ними вирішуєш усе, Борсук лише хлопчик на побігеньках. Тільки чуприна в мене давно вже не хлоп'яча, і в моєму віці нелегко грати таку роль.

— А яку ж роль доручили тобі й «фіату»?

Він знову втупився в мене, мовчав, мабуть, усе ще намагався відгадати, що я знаю.

— Ну, говори, адже для того й прийшов, щоб відверто поговорити.

— Ти так мене підсік, що я не знаю, як і відповісти. Тільки не говори потім, що я вибовкую секрети, а як повідомиш отим, мене одразу приберуть.

— За мною, здається, нічого такого не водилося.

— Так, але з кожним днем туман густішає і заварюється така каша, що вже не знаю, чого й від кого слід чекати.

— Недялко, як ти й досі не переконався, що не зичу тобі лиха, більше переконувати не буду, а тому — викладай!

— Що ж викладати, коли все для мене — загадка! Подробиць переказувати не буду, але спочатку мені казали найсуперечливіші речі. «Налякай його, але начувайся, щоб не зачепити».

— Кого — мене чи того?

— А звідки знати, так наказали. Ти ж знаєш, у таких випадках уникають зайвих подробиць. Певно, його треба було налякати, ти тут при чому?

— А навіщо це мало відбутися при мені?

— Хіба ж я знаю!

— Значить, зазіхали на мене, а не на нього.

— На тебе? Помиляєшся, Наско. Коли вже й на тебе сумнів упаде, тоді таке буде! Ні, то для нього щось готували, але я не знаю, що саме. Може, він — комуністичний агент. Коли так — од мене жалю не чекай.

— Можливо, так воно і є, але ж добре знаєш, що в мене немає фактів.

Він замислився, а тоді запитав, чи не помітив я чогось незвичайного у поведінці Чавданова, чи не завербували його комуністи, а може, він добровільно злигався з ними, бо з самого початку був шелихвостом і не викликав довіри.

— Перш ніж відповісти тобі про Чавданова, я скажу те, що Кларк ще тримає в секреті, але про що за кілька днів усі знатимуть.

І розповів йому про зникнення болгарина, що збирався залишитися на Заході.

— Ясніше ясного — баста! — вигукнув він і замахнувся рукою, неначе рубаючи ножем, і цей удар означав, що він поставив крапку на чомусь.

Борсук мусив поставити крапку й на іншому питанні, а тому я вів далі:

— Ти питав про Чавданова. Я не помітив нічого особливого в ньому. Маю тільки один факт, який не можу пояснити: звідки і як софійські газети довідались про таємниці фінансування товариства «Схід — Захід»?

— Ти хочеш сказати, що…

— Я нічого не стверджую. Тільки міркую, хто міг би виказати цю таємницю.

— Тут справді причетний хтось із болгар.

Мені здалося, що і в його голові вже зароїлися сумніви, і, якщо я спробую ще більше роздмухати жар, своєю настирливістю досягну протилежного наслідку — загашу той вогонь, у полум'ї якого хтось із нашого середовища мусить згоріти.

Справді, тактика не форсувати ходу подій ніколи не застаріє.

— Я чув, твоя дочка була тут?

Борсук, замислений, навіть здригнувся од мого запитання, але не підвів голови, удав, що не чув.

— Ти що, не слухаєш мене? Кажуть, твою дочку бачили в кафе.

— Мою дочку?..

— Так, дочку.

Він дивився на мене, але наче не бачив. Голос його чувся наче з сусідньої кімнати.

— Без дочки, без дитини я лишився, Hace! На душі в мене камінь. Заради чого, заради кого ми надриваємось і живемо непрохані серед чужих людей і по чужих землях? Під три чорти їхні зарплати й квартири, якими нас спокушають, коли я не бачу ніякої надії повернутися до Болгарії. А вони всміхаються тобі, пригощають розкішними сигаретами й першокласним питвом, їхні секретарки подають нам каву, але хто ми? Злидні — без батьківщини, без домівки, без родини, без дітей!

Я стояв біля вікна спиною до нього й курив. З усієї нашої розмови це були найщиріші слова. Саме ці думки, які ятрили йому душу, привели його так рано до мене. Але нічим не міг зарадити йому.

Я збирався йти на обід, коли до мого кабінету ввійшов Борсук. Відколи він у місті, оце вперше зайшов до бюро. Не привітавшись, неначе ми бачилися п'ять хвилин тому, він заговорив:

— Скажу тобі, що я вирішив. І не думай мене відмовляти, бо я не поради прошу, а інформую тебе, щоб ти знав. По-перше — ранком говорив з дочкою.

— Ти бачився з нею?

— Ні, подзвонила. Приїхала з тургрупою, мати доручила їй знайти мене й умовити повернутися до Болгарії. Коли б я знав, що мені нічого не буде, щиро тобі кажу, повернувся б, але комуністи віддадуть мене до суду вже на другий день по приїзді. Тут мені більше нічого робити, й за два дні я буду на курорті Гарміш.

— Поїдеш у відпустку?

— Там відпочивають буржуї, а не такі, як я. їду в справах.

— Начальство тебе відряджає?

— Не допитуйся. Сказав же — в справах. Однак хочу взяти з собою Великова.

— Як так узяти?

— Дуже просто. Він ще не має постійної роботи, а я пообіцяв йому там житло і харч, потім заведу його в школу, а там ми прослухаємо його на апаратурі — і баста!

— А Кларк знає?

— Здогадується. Це наші, емігрантські справи, і ми не можемо чекати склавши руки, коли отакий гад намагається втертись у наші лави і вже показує нам фокуси.

— Хоч ти й маєш рацію щодо Великова, боюся, вклепаєшся в халепу.

— Не пробуй одмовляти, бо — ти знаєш мене — я ще тут виконаю присуд тому недолугому професорчукові.

— І все-таки подумай.

— Я вже думав і вирішив: комуністичним агентам у нашому середовищі пощади не буде! Зразу тобі кажу — як встановлю беззаперечно, що він чужий, заведу на Цугшпіц — 2900 метрів! — а там один удар в спину, і він порозсипає свої кістки по скелях.

На тому ми й попрощались.

З точки зору загальноприйнятих норм роботи з переміщеними особами Борсук явно свавільничав. Але саме йому такі-от вихватки завжди можуть пробачити — як він сам казав, накопичив надто багато доказів, аби можна було припустити, що він працює проти Кларка.

У цій ситуації було й дещо інше, що становило інтерес для мене. Борсук не раз підказував дещо Наскові Нешеву. Він не належав до людей, які з далеким прицілом служать двом господарям. Просто Нешев зворушив його як людина, а для Борсука це багато важило.

Так чи інакше, він боявся розкрити своє знайомство з Нешевим, хоча досі не дав жодного приводу підозрювати існування цього знайомства. І попри це він протягом останніх років різко й скрізь виступав проти «комуністичних агентів» і вивергав сотні погроз на їхню адресу. Видно, зчиняв цей галас, аби задавити в собі той крик чи муки сумління, які терзали його через те, що він передавав відомості, хоч і незначні, болгарському розвідникові.

НА АЛЬПІЙСЬКІЙ ВЕРХОВИНІ

Повернувшись додому, я задрімав, але мене відразу збудив телефон. Кларк просив негайно приїхати до нього. Він рідко викликав мене так спішно, і, поки я добирався до служби, напружено пригадував свої вчинки й слова протягом останніх днів — чи не прохопився, бува, чи не підставив сам собі ніжку.

Звичайно стриманий, скупий у рухах, Кларк цього разу навдивовижу нервував. Коли я ввійшов, він стояв посеред кабінету, неначе тільки мене й чекав, щоб прийняти якесь фатальне рішення. Був такий збуджений, що — завжди бездоганно ввічливий — навіть не запросив мене сісти.

— Тодоринов, чи не могли б ви сказати мені, що знаєте про Чавданова?

Мені здалося, що я збагнув причину його тривоги, й постарався виглядати спокійним і впевненим. Навіть більше — я мав підстави радіти від ходу справ.

— Я знаю те, що — здається мені — знаєте й ви, містер Кларк. Він давно утік з Болгарії, спочатку працював на англійців, потім на західних німців. Мене особисто ніколи не полишало враження, що людина, яка так легко може міняти своїх політичних друзів, напевно, зв'язана з болгарами. Кепсько лише, що це відчуття я не можу довести переконливими аргументами. Розмови такого плану я не раз чув серед болгарських емігрантів.

— А чому ви досі не поділилися зі мною вашими підозрами?

— Бо мені бракує аргументів, щоб підкріпити їх, і, коли я помилюсь, може вийти наклеп, а крім того, — оце ми вперше говоримо про Чавданова.

Він помовчав й урочисто проказав:

— Тепер ви маєте аргументи для підтвердження ваших підозр.

— Як вас розуміти?

— Цієї ночі Чавданов виїхав до Болгарії…

— Виїхав?! Може, ваші відомості…

— Тодоринов, хіба ви досі не зауважили, що коли я щось стверджую, то лише на підставі точних відомостей? Саме так, виїхав. Учора по обіді він навантажив дещо з меблів у вагон, записаний на інше ім'я, і вночі зник разом з дружиною й сином. Уже проминув прикордонний пункт. Чи не допомогли б ви мені зрозуміти, що це все означає?

— Коли так…

— Що це за «коли»! — нервово заперечив він, різко повернувшись до мене. — Вибачте, я збуджений, і тому мій тон… Прошу, продовжуйте.

— Кажу «коли», бо, попри дотеперішні підозріння, ваше повідомлення для мене — як грім з ясного неба. Ця втеча може мати тільки одне пояснення: страх перед викриттям, бажання випередити наші дії.

Мені здалося, що він, хоч і чекав такої відповіді, хотів почути якесь інше пояснення, не таке категоричне, немов безапеляційний присуд, що допускало б інше тлумачення. Кларк стояв за своїм письмовим столом і похитувався всім тілом. Він дуже довго мовчав, і я, подумавши, що мені слід вийти, злегка кахикнув. Кларк обернувся до мене.

— Ви казали, що в неділю збираєтесь до моря?

— Так.

— Чи можу я попросити відкласти поїздку на кілька днів?

— Звичайно, якщо ви гадаєте, що це потрібно.

— Ні, просто прошу вас у суботу по обіді виїхати разом у Гарміш. Разом з Мері зробіть таку радість таткові Кларку. Мені хочеться на два-три дні залишити службу, але мати поряд близьких людей, щоб нікого було боятись і чути дружнє слово.

— Я готовий, але слід було б попередити Мері.

— Не турбуйтесь, я вже говорив із нею.

— Тоді все гаразд.

Виходячи з його кабінету, я думав, що справді все гаразд — один з головних пунктів нашого з Насо плану успішно здійснено.

Не знаю, якими були останні розмови мого тезка з Чавдановим. Можливо, все йшло нормально а може, справа дійшла до погроз, важливо тільки, що вся родина зараз уже в Болгарії.

Цей несподіваний від'їзд міг мати тільки одне пояснення: від самого початку чи згодом — це, зрештою, не мало вирішального значення — Чавданов працював на болгарську розвідку, він передав інформацію про фінансування Центральним розвідувальним управлінням товариства «Схід — Захід» і студентських організацій. І, близько зв'язаний з Кларком, передав, мабуть, не тільки цю інформацію. Останнім часом почав розуміти, що навколо нього затягується зашморг і, щоб уникнути викриття й арешту американцями, визнав за краще покласти край своїй кар'єрі на чужині.

Інакше кажучи, Кларкові стало ясно, хто виносив секретну інформацію з його бюро — не Тодоринов, а Чавданов, і якщо його страх перед іноземними агентами не зник цілком, то принаймні вже не був таким, як протягом останніх тижнів. Стало зрозуміло, чому провалилась історія з болгарським «відповідальним працівником», що збирався осісти в Арені, хто передав і іншу інформацію.

Перша фортеця впала тої ночі, коли я прокинувся в ліжку Дейвіс.

Із зникненням болгарського «втікача» й раптовим від'їздом Чавданова впала й друга. Навіть якщо Чавданов не зробить жодних заяв про дотеперішнє життя, навіть якщо присягатиметься людям Кларка, що не зраджував його, ніхто вже не віритиме йому, і сумнів, а точніше, упевненість, що він служив комуністам, супроводжуватиме його до смерті.

Я сказав — мені здалося, що впала й друга фортеця, — бо ще боюся бути категоричним.

Гарміш й Абзеє — гірські курорти, де відпочиває переважно інтелігенція. У підніжжі Альп серед соснових лісів розкидані одно-, дво- і триповерхові котеджі, і більшість приїжджих воліє жити в них, а не в галасливих містечках. Ми з Мері найняли кімнату в одному такому будиночку, а коли через кілька годин з'явився Кларк, він наполіг, щоб ми перебралися на Цугшпіц, де, переконував він, будемо, як за воротами святого Петра. Справді, коли дивитися знизу, хмарки над верховиною нагадували німб над головою святого.

Реклама стверджує, що туди веде одна з найдовших у світі канатних доріг. У кабіну набивається до двадцяти душ, плече до плеча, спина до спини. Ми з Мері спостерігали, як кабіна повзе майже вертикально вгору, прослизуючи на десять-двадцять метрів над голими іклами скель.

Увесь цей час Кларк рахував унизу озера чи протилежні вершини, курортні містечка й пояснював, що й до чого — справжній тобі балакучий альпініст, щасливий, що зумів витягнути в гори дві канцелярські душі. Дейвіс ахкала, навіть сплескувала руками. І я теж вдавав, що захоплений видовищем, але мене не полишало відчуття, що стерегтись лисиці треба саме тоді, коли вона видається найлагіднішою.

Може, мої підозріння й марні, але що ж удієш, коли все моє життя над прірвою!

Кабіна канатної дороги підняла нас майже на самісіньку вершину, де нові рекламні плакати пояснили, що тут ми знайдемо одне з чудес високогірного будівництва. Усе навколо нагадувало ярмаркову колотнечу. Ні я, ні Мері не любимо такі юрмища, і нам хотілось якнайшвидше влаштуватись у готелі, але Кларк не поспішав. З незвичайною балакучістю він знайомив нас з усім навколо, частував нас чимось, що — як на справжньому ярмарку — пропонували кіоски.

Ми спустилися на кілька сот метрів нижче й влаштувались у готелі. Я взяв «люкс», за який довелось заплатити вдвічі дорожче, ніж за звичайний номер, але мене заспокоювало лише те, що ми залишимось тут на два-три дні.

І тут, тільки-но зайнявши свій номер, Кларк показав себе захопленим і невтомним альпіністом. Я зазирнув у ресторан, походив перед готелем, залишив Мері перевдягатись і вийшов. Кларк зустрів мене докором — тут не можна сидіти в кімнаті, треба дихати до нестями цілющим гірським повітрям, адже три тисячі метрів — це вам не жарт. Мало не показав мені, як треба дихати гірським повітрям. Але не витримали й кількох хвилин надворі — хоч була друга половина липня, дув різкий вітер, який доносив, здавалось, аромат снігу.

Дочекавшись Мері, ми ввійшли в кафе, і Кларк замовив французький коньяк. Базікали про гірські вечори, про скелі, рожеві від заходу сонця, і про сутінки, які вже густіли в низині.

У якийсь момент полковник затримав чарку біля губів і задивився поверх неї.

У кафе увійшли Борсук і Великов. Борсук помітив нас, підійшов, привітався й відрекомендував Кларкові й Мері свого приятеля як болгарина, що втік від червоних.

— Немає потреби представляти його, — сказав Кларк. — Ми знайомі.

Великов стояв стовпом, тільки злегка кивнув.

— Прошу, сідайте з нами, — запросив полковник. — Гадаю, що й молодятам буде приємно в такому товаристві.

Я поспішив погодитись і покликав офіціанта. Коли всі розсілись, Кларк запитав Великова:

— Ви тут на прогулянці? Чи приїхали відпочити?

— Ми вчора приїхали, він запросив мене.

— Хіба? Запросили його в гості?

— Так точно, пане Кларк, — підтвердив Борсук, — запросив погостювати в мене, щоб ближче познайомитись.

— Похвальна ініціатива, Недялко! Я не знав про неї.

— Пане Кларк, — фамільярно проказав Борсук, — вибачайте, але невже ви думаєте, що знаєте про все, що діється серед болгарських емігрантів?

— О ні, ніколи не мав таких ілюзій.

— Тоді більше спирайтесь на ваших друзів серед них.

— Хіба ж я досі не спирався на них?

— Цього не можна сказати, але подеколи робите з нашими людьми таке, про що ніхто з нас нічого не знає. Власне, ще два дні тому я натякнув вам, що буду тут з одним болгарином. Про нього йшлося.

— Як на мене, ми надто заглиблюємось. Ви виявились гостинною людиною. Ледве знайомі з паном, а вже запросили його в гості, а нас із паном Тодориновим досі не запрошували.

Борсук не з тих, які ковтають язика від таких зауважень, навіть коли їх робить американський полковник.

— Ще є час, пане Кларк, — відповів він з широким жестом. — Я живу за годину ходи звідси. Сьогодні ввечері або завтра, коли забажаєте, — прошу в гості.

Приклеївшись спиною до стільця, Великов не доторкнувся ні до питва, ні до їжі, стежив за кожним жестом Кларка й напружено прислухався до його слів.

— Гадаю, ми зможемо скористатися вашим запрошенням, — сказав полковник. — А ви що скажете, молодята?

— Звичайно, як усі, так і ми.

Ця наша готовність чомусь збентежила Великова, і він попросив Кларка:

— Чи не можу я поговорити з вами?

— Звичайно, говоріть.

— Не тут, наодинці.

— А про що нам говорити наодинці? Наскільки я пригадую, між нами ніколи не було секретних розмов.

— Та як же! Ми ж…

— Ви хочете сказати, що такі розмови вже були? Мабуть, плутаєте щось.

— Та ми ж з вами, пане Кларк…

— Знаєте що, пане… Вибачте, як вас звуть?

Великов мовчав, мовчали й ми. І тон, і слова полковника були досить красномовні. Певно, й Великов уже збагнув, що після цього діалогу йому не доводиться чекати нічого доброго.

— Пане Кларк, — задихано заговорив він. — Я мушу пояснити вам. Якщо хочете, зайдемо до вашої кімнати. Ви побачите, тут або якесь непорозуміння, або шантаж, але в історії з тим дивним утікачем я не винен. Я вже все розповідав… у присутності ваших людей…

— І що виявилось — пан невинний? Можливо, тільки мене не цікавлять ваші пояснення, не розумію, про якого втікача йдеться, і взагалі мені незрозуміло, навіщо ви хочете говорити зі мною віч-на-віч. Коли маєте щось, кажіть тут. Це ваші земляки й мої дуже близькі друзі.

Великов ще запальніше став переконувати нас, що його даремно підозрюють, що він був і залишається непримиренним ворогом комуністів і нинішнього режиму в Болгарії, що він готовий допомагати всіма силами…

— Слухайте, — скривившись, перебив його Кларк, — набридли мені ваші плаксиві пояснення. Коли запрошували вас до столу, ми не чекали, що зіпсуєте нам гарний вечір.

Ці слова були сигналом для Борсука. Він устав і рухом голови звелів іти Великову. Той продовжував сидіти, благально дивився на Кларка, але полковник з підкресленою ввічливістю побажав їм доброї ночі.

Вони вийшли, і ніхто з нас навіть поглядом не провів їх, Кларк запалив люльку, і крізь дим я почув його голос:

— Цей пан з Болгарії запевняв нас у дружбі. Приїхавши сюди, він заявив, що захищає нашу ідею, однак у той же час провалив операцію з тим поважним утікачем. Не ображайтесь, пане Тодоринов, але серед ваших земляків, здається, є люди, які служать і вашим, і нашим. Чавданов, Великов… і хтозна, скільки інших. Дехто з моїх колег любить працювати з такими авантюристами, я ж їх ненавиджу. Хай назвуть мене старомодним лицарем, але вважаю, що і в нашій діяльності треба мати принципи й етичні норми.

Це було щире кредо, але принаймні я можу сказати, що де-де, а в американській розвідці й говорити нічого про принципи й етичні норми.

Тепер я вже збагнув, навіщо Кларк запросив мене сюди. Він знав, що тут будуть Борсук і Великов, і хоча не давав жодних вказівок щодо допиту, передбачав, що вчинить Борсук. А я мусив чути його розмову з Великовим — аби зрозумів, що мені довіряють так, як довіряли досі.

Порушу хронологію, але вважаю, що треба закінчити історію з Великовим. Через два тижні після повернення з Альп ми з Наском Розвідником-першим прослухали один магнітофонний запис.

… Чути було сюрчання коників, далекий шум автомобіля. Певно, розмова точилася десь у лісі чи на галявині.

— Ну? — запитав хрипким голосом Борсук.

— Я вже пояснював стільки разів, — плаксиво відповів Великов. — Можете перевірити, мої документи у колишнього працівника американського посольства Валентайна Уорнера. Він наказав мені залишити Болгарію і з'явитись до полковника Кларка.

— Тобі наказала Державна безпека.

— Все можна перевірити, Кларк це добре знає. Він наказав мені провокувати Тодоринова, зблизитися з ним, бо гадав, що це болгарський агент.

— Не Наско, а ти болгарський агент. А що з тим, що думав залишитись на Заході й зник?

— І це вже пояснював.

— Брешеш, не все сказав. Ти повідомив спочатку болгарських розвідників, вони його захопили, а ми зосталися з носом. Стільки часу водив нас круг пальця.

— Але ж я… ви… зрозумійте ж ви…

— Усе ясно, нічого більше розуміти!

— Ні, не треба… Ви не маєте права!

— Назад! Ні кроку! І заткни свою пащеку, собако! Пролунали три пістолетні постріли…

Ранком гори побіліли — ніколи досі не бачив снігу в липні. Стояв на балконі, загорнувшись у халат, і споглядав білу пустелю.

Я стояв на засніженій верховині, огорнутій хмарами. Коли ще мені випаде побувати тут, не стикаючись із такими, як Великов!..

Почулося човгання капців, і на сусідній балкон вийшов Кларк.

— Яка краса! — захоплено заговорив він, навіть не привітавшись. — Сподіваюсь, ви не шкодуєте, що приїхали сюди?

— Що ви, можу тільки дякувати вам від усього серця. Шкода тільки, що не взяли лиж, але хто ж міг думати, що серед літа тут випаде сніг.

— Лижі візьмемо в готелі. Головне — добре відпочити. Я тут тільки одну ніч, але вже відчуваю себе відсвіженим. Ну, йдіть до своєї молодої дружини, не буду забирати у вас цінний час

Я повернувся до кімнати й присів на ліжко коло Дейвіс. Вона лежала, загорнувшись у ковдру до підборіддя.

— Не шкодуєш, що приїхали сюди, любий?

— Зайве запитання, люба. Я щасливий, що з тобою, що на цій верховині і що нам випала така чудова погода.

Але перш ніж я встиг поцілувати її, вона сказала:

— …і що прояснив ситуацію серед болгарських емігрантів. Я мала порадувати тебе аж в Арені, але не можу стриматись. Шеф наказав одразу після повернення підготувати наказ про твоє призначення на нову посаду.

Я міцно поцілував її і тільки тоді відповів:

— Звичайно, добре, що все з'ясувалось, але ти ж могла помітити: мене особисто ніщо не бентежило. І тому я щасливий, що з тобою, що ми разом — на засніженій альпійській верховині!