Варварині казки (укр)

Потім узяв Володимир царицю свою Анну, Анастаса, священників корсунських із мощами святого Климента в ковчезі золотім, посуди церковні та ікони на благословення. І поставив церкву на горі високій – тій самій, що її насипали посеред града, коли корсунці викрадали землю з валу. Стоїть церква та й донині, бо молитва міцніша від каменю.

А три дзвони мідяні – Віру, Надію та Любов – взяв він із собою. Сам же Корсунь повернув грекам, як віно за царицю, а сам поплив до Києва.

А дорогою трапилося диво велике. Налетіла буря чорна: хвилі вставали стіною, ладді скрипіли, немов старі вози, що йдуть у яр горбатий. Добриня тримався за борт, зуби в нього цокотіли від страху.

Та раптом з морської пучини піднявся кит великий, білий, мов зимовий сніг. І на спині його стояла ікона Божої Матері з Немовлям. Засвітилася та ікона тихим світлом, мов свіча під склепінням храму.

І враз буря вщухла – небо стало чистим, наче хто витер його рушником білим.

Дружина заспівала: "Слава во вишніх Богу!"

Увійшов Володимир до Києва. Град зустрічав його дзвоном старих, поганських біл. І повелів князь скинути ідолів.

Перуна дубового, з головою срібною, прив’язали до коня й потягли до Дніпра. Кінь спіткнувся, Перун упав, голова одкотилася, і люди ахнули. Дехто плакав: "Як же житимемо без богів старих?"

А Володимир мовив:

– Дивіться!

І ударив у дзвони корсунські.

Віра загуділа густо, мов мед у вулику; і світ розлився по небу, наче сонце зійшло серед ночі.

Надія заспівала дзвінко, мов джерельце гірське; і діти перестали плакати, засміялися.

Любов задзвеніла ніжно, мов мати над колискою, і старенька жінка, що йшла з клюкою, випросталася, відкинула клюку й пустилася в танець.

Люди падали на коліна, сльози текли по щоках. Дзвін линув Дніпром, лісами, степами. Птахи підхоплювали мелодію, вовки вили в лад, вітер шепотів:

– Сла-ва Бо-гу…

Поставив Володимир церкву Десятинну з каменю білого, з куполами золотими.

А дзвони корсунські повісив на дзвіниці високій.

І щоранку дзвонив Анастас:

Віра – будила совість;

Надія – підіймала серця;

Любов – лагіднила душі.

Люди йшли до храму: малі діти несли квіти польові, старухи – хлібці медові.

Минали літа. Добриня виріс, став воєводою. І спитав якось:

– Дядьку, навіщо Бог попустив облогу, спрагу, сліпоту?

А Володимир усміхнувся, як сонце над Дніпром:

– Щоб знайшли ми не золото, а Його. Труднощі – як зілля гірке: вип’єш – і оживає душа.

Чуєш дзвін?

То Віра, Надія й Любов співають. І дзвонитимуть, доки свята православна віра стоятиме на цій землі.

+

КАЗКА ПРО МУДРОГО ПРОФЕСОРА ТА ЧАРІВНОГО ГОРОБЧИКА

+

У великому місті, де високі будинки здіймались до неба, а вулиці гули, як розлючені джмелі, жив відомий професор Семен Семенович. Він був найвченішою людиною у світі. Його кабінет був завалений книгами від підлоги до стелі, а сам він дні і ночі безперервно розмірковував над найголовнішим питанням: "У чому секрет справжнього щастя?"

Він писав про це товсті книги, такі важкі, що їх важко було підіймати навіть двірнику дядькові Мишкові. Але що більше професор писав, то тим більше він хмурився і зітхав. Секрет щастя ніяк не хотів вміщатися у слова та формули.

А прямісінько під вікном кабінету професора, у старому дубі з дуплом, жив звичайнісінький горобець на ім'я Живчик. Він не знав жодних секретів та складних слів. Він знав, що ранок починається зі сходу сонця, що хлібні крихти на бульварі – це смачно, а купатися в калюжі після дощу – найбільше задоволення на світі.

Професор Семен Семенович, почувши це веселе цвірінькання, тільки сердито хмурився.

– Знову цей базіка заважає великим думкам! – бурчав він і щільніше закривав вікно.

Якось увечері, коли професор вкотре перечитував свою нову книгу про щастя, до кабінету постукали. У двері просунулась кучерява голова маленької дівчинки. Це була Надійка, дочка двірника. У руках вона обережно несла щось загорнуте в хустку.

– Дядько Семен, – прошепотіла вона, – з Живчиком біда! Він не літає і не цвірінькає!

Професор глянув на маленьку пташку, що лежала на долоні у Надійки. Живчик був такий тихий і зляканий, яким професор його ще ніколи не бачив.

– Гм, – пробуркотів учений. – Орнітологічний випадок. Потрібно встановити діагноз.

Він посадив Надійку в крісло, взяв збільшувальне скло і почав уважно вивчати горобця. Але що довше він дивився, то більше розумів, що його товсті книжки безсилі. У них не було написано, як вилікувати смуток у маленьких пташиних очах.

Раптом у каміні, який давно не топили, щось затріщало. Із труби, обсипаної сажею, прямо на килим звалився невисокий кумедний дідусь у валянках на босу ногу і квітчастому шарфі. Він обтрусився і весело підморгнув здивованому професорові.

– Здрастуйте, Семене Семеновичу! Чув, у тебе проблема з пернатим другом? Я – дідусь-Лісовичок, хранитель парку. А ці проблеми лікуються не підручниками, а пригодами!

– Якими ще пригодами? – обурився професор. – У мене наукова праця!

– В тому то і справа! – засміявся Лісовичок. – Пора його відправити у подорож! Щоб зрозуміти секрет щастя маленької істоти, потрібно і самому стати маленьким!

І перш ніж професор встиг заперечити, Лісовичок смикнув за пензлик свого шарфа і щось прошепотів. Кімната раптом почала стрімко зростати! Ні, це професор і Надійка почали зменшуватись! За мить вони стояли на величезному килимі, а книжки височіли над ними, як хмарочоси.

– Ось так краще! – промовив Лісовичок, який тепер здавався велетнем. – Ваше надзавдання – повернути Живчику його пісню. А для цього вам потрібно дібратись до Озера Ранкової Роси та вмитися його краплею. Але шлях неблизький! Тож гайда! Сказавши це, дідусь – чарівник розтанув у повітрі, як серпанок.

Так почалася неймовірна подорож мандрівників. Шлях їх простягався через неосяжну квартиру. Їм потрібно було перетнути простори Лінолеумної рівнини, пройти небезпечні Ніжки Стільця та дістатися балконних дверей.

Першим випробуванням став Похід через Килим-Джунглі. Ворсистий килим перетворився на густі, колючі зарості. Професор, який звик усе розраховувати, намагався скласти карту, але травинки-ворсинки колихалися і збивали його з пантелику. А Живчик ставав все сумнішим і сумнішим.

– Дивіться! – раптом крикнула Надя. – Павучок!

На тонкій, майже невидимій павутинці зі стелі спускався вгодований павук. Він з цікавістю розглядав мандрівників.

– Куди прямуєте? – прошипів він.

– До Озера Ранкової Роси! – сміливо відповіла дівчинка.

– А-а-а, за піснею! – павук усміхнувся. – Я вас пропущу, якщо відгадаєте мою загадку. "Сидить на павутинці, але не павук. Ловить сонце, але не птах. Що це?"

Професор Семен Семенович насупився. Він перебирав у пам'яті наукові класифікації, але нічого придатного не спадало на думку. Надійка ж уважно подивилася на сонячний промінь, у якому танцював пил, і на краплинку роси, що блищала на павутинці, як діамант.

– Це роса! – радісно вигукнула вона. – Вона сидить на павутинці і ловить сонце, щоб переливатись!

Павук здивувався такій кмітливості і, дотримавшись слова, пропустив їх далі.

Наступною перепоною стала Дивана Гора. Її схили були круті та стрімкі. Професор, намагаючись діяти за правилами, шукав пологий схил, але це тільки забирало час. Надя ж просто почала дертися вгору, знаходячи зручні зачепи – візерунки на тканині, пензлики. Професор вимушений був піти за нею, і незабаром вони опинилися на вершині. Звідти відкрився вид на цілісіньке море – Лінолеумний океан, а вдалині мерехтіла мета їхнього шляху – балконні двері.

Але як його перетнути? Раптом з-під дивана з гучним скреготом викотилася величезна кулька-монстр! То був кіт Васька, який прийняв маленьких мандрівників за мишей! Його вуса колихалися, як шаблі, а очі горіли зеленим вогнем. Професор завмер від жаху. І тут усі його знання були марними. Раптово Надя помітила стару газету, що лежала на підлозі. Вона схопила її і крикнула:

– Дядько Семен, біжимо!

Вони стрибнули на газету, як на пліт. Надя підняла куточок, і потік повітря з-під плінтуса поніс їх по гладкому лінолеуму прямо до балкона! Кіт Васька тільки пирхнув від подиву.

Нарешті вони дісталися балконних дверей. Щілина під ними стала для них справжньою брамою в новий світ. Вони вибралися на балкон. І тут професор ойкнув.

У старому тазі, де дядько Мишко замочував квіти, після вчорашнього дощу скупчилася вода. Вода ця іскрилася в променях сонця, як мільйони алмазів. Це і було Озеро Ранкової Роси!

Надя обережно підійшла до тазу і зачерпнула долонькою краплю води. Вона піднесла її до дзьобика Живчика. Пташка зробила ковток. Потім інший. І раптом її очі заблищали. Вона змахнула крилами, злетіла з долоні Надійки, сіла на край тазу і дзвінко на весь парк защебетала:

– Дякую!

У цей момент із професором Семеном Семеновичем сталося диво. Лісовичок знову з'явився поруч і смикнув за шарф. Професор знову став більшим. Але щось у ньому змінилося назавжди. Він дивився на чисте небо, на зелені дерева у парку, на радісного Живчика, що гасав у повітрі, і на щасливе обличчя Надійки.

І він зрозумів. Він зрозумів усе без жодного слова.

Щастя було не у товстих книгах. Воно було в ранковому сонці, у краплі роси, у сміливій дівчинці, яка не боїться загадок, і в простій пісні маленької пташки, що радіє новому дню.

З того часу професор Семен Семенович змінився. Він, як і раніше, писав свої книги, але тепер він завжди працював з відчиненим вікном. А щоранку він виходив на балкон, сипав у годівницю хлібних крихт і з усмішкою слухав, як Живчик та його друзі виводять свою просту, але найправдивішу у світі пісню про щастя.

+

КАЗКА ПРО МИШКА МЕДОВОГО ТА ЇЖАЧКА ДЬОГТЯ

+

Жили-були в одному веселому селі два сусіди – ведмідь Мишко Медовий та їжачок Степан Дьоготь.

Ведмедик тримав велику пасіку. Бджоли у нього були працьовиті та ввічливі, носили нектар із лугів, а потім варили найсмачніший мед – бурштиновий, теплий, солодкий.

А Їжачок Степан варив дьоготь. Він жив біля болота, у маленькій хатицні, і цілими днями помішував у казані густу чорну смолу. Від неї тхнуло так сильно, що навіть комарі не підлітали!

Жили вони мирно. Тільки іноді сперечалися, хто з них корисніший.

– Без меду життя не миле! – казав Мишко.

– А без дьогтю віз не поїде! – відповідав Їжачок.

Поряд з ними жив хитрий півень Петя Купець. Він любив, щоб усі товаришували, але ще більше любив, щоб у нього від дружби була вигода.

Ось якось і каже він:

– Гей, Мишко і Степане! Що ви все сперечаєтеся? Ви ж обидва добрі майстри! Давайте дружити і разом варити мед із дьогтем! Ото буде диво-продукт! І солодко, і міцно!

Ведмедик почухав потилицю:

– Не знаю, Петре… Щось не вірю я, щоб із цього добро вийшло.

А Їжачок подумав:

– Зате цікаво! Може, хоч раз спробувати?

Петя плескає крилами, радіє:

– Молодці! Ось це я розумію – співпраця!

Вранці зібралися біля колодязя. Ведмедик приніс ціле відро меду, золотого та прозорого.

Їжачок – ложку дьогтю, чорного і пахучого.

А Петя взяв палицю, щоби все перемішати.

Розмішали. Вийшла липка чорно-коричнева каша.

Петро гордо сказав:

– Ех, тепер заживемо! Усім сподобається!

Першим підійшов Зайчик.

– Ой, а що це у вас, дядько Мишко?

– Новий мед! – гордо сказав Петя.

Зайчик лизнув ложечку... і тут же скривився:

– Фу-у-у! Гірко!

Потім підійшла Білочка.

– А я спробую! – І теж спробувала.

– Ой, гидота яка! Це не мед, а біда!

Навіть старий мудрий пугач Фома, що все пробував на світі, тільки похитав головою:

– Не буває насолоди з брехні та правди впереміш. Мед має бути чистим, як серце доброї людини.

Ведмедик засмутився:

– Ось бачиш, Петре... Я ж казав, що з меду та дьогтю добра не вийде.

Їжачок теж зітхнув:

– І мій дьоготь зник! Ні візок змастити, ні хвіст підлатати!

А Петя все не вгамовується:

– Зате ви тепер дружите!

Ведмедик засміявся:

– Дружба – це добре. Тільки дружити треба по правді, а не за рахунок меду.

Тут бджоли дзижчали навколо Мишка, ніби сказали:

– Ми не збиратимемо нектар з обману! Ми лише чисте цвітіння любимо!

А Їжачок зрозумів, що й дьоготь свій треба варити чесно, без хитрощів.

З того часу вони знову жили по-сусідськи: Ведмедик збирав мед, Їжачок – варив дьоготь. А Петя… ну, Петя став продавати мед окремо, дьоготь окремо – і всім пояснював, що не можна змішувати солодке з гірким.

Минув час. Настало свято – День добрих справ. Усі звірі зібралися біля храму послухати, як отець-Борсук розповість казку.

Борсук вийшов, поправив окуляри і сказав:

– Діти мої, пам'ятайте, що віра – як мед: повинна бути чистою, без обману та хитрощів. Якщо додати хоч крапельку брехні, то все солодке зникне.

А доброта – це не значить погоджуватися зі злом. Бути добрим – це означає берегти правду, як бджоли бережуть свій вулик.

Ведмедик усміхнувся, а Їжачок кивнув. Навіть Петя зніяковів, почервонів і шепнув:

– Зрозумів, отче… більше нічого змішувати не буду.

Із того часу в лісі усі знали:

якщо хтось скаже – "Давайте все змішаємо, щоб усім було приємно!"

то звірі відповідають: "Ні вже, ми любимо чистий мед!"

А на пасіці у Мишка знову задзвеніли бджоли.

Вони працювали з радістю, бо знали: у їхньому меді немає жодної крапельки брехні.

І той, хто пробував його, ставав добрішим і щасливішим.

Істина – як мед: солодка, світла та чиста.

Якщо додати туди навіть краплю обману,

все перетвориться на гіркоту.

Тому зберігайте свою віру і правду чистими,

як бджоли зберігають свій мед від бруду.

+

КАЗКА ПРО НЕВИПИВАНУ ЧАШУ

+

Жили-були у світі двоє друзів: хлопчик на ім'я Антоша і дівчинка на ім'я Надійка. Жили вони не в тридев'ятому царстві, а в звичайнісінькому місті. І був у них усередині маленький, неспокійний світ, який вічно кудись поспішав, сперечався, ображався і гримів, як каструлі в шафі, якщо його ненароком зачепити ліктем.

Якось увечері Антоша так образився на Надійку через акварельні фарби, що хотів сказати грубе слово, але язик його раптом став важким-важким, як подушка, набита гречкою, що і слова не зміг вимовити. А Надя хотіла надути губи і вдати, що Антоші не існує, але губи її самі собою склалися в усмішку, ніби їх хтось потягнув за куточки.

У цей час у кімнаті, де заходило сонце і відкидало на стіну довгі тіні, стало тихо-тихо. І в цій тиші з'явилося світло. Не таке, як від лампи, а м'яке, що струмує, як повільний струмок. І запах – ніжний-ніжний, немов від тисячі квітучих яблунь і від свіжоспеченої паски.

Антошка та Надійка переглянулись і зрозуміли, що треба йти на це світло. Вони вийшли з дому і пішли вулицею, яка раптом стала не схожою на саму себе. Камені під ногами м'яко світилися, а ліхтарі схилили свої скляні голови, наче кланялись їм. Вони йшли і відчували, як їхній внутрішній неспокійний світ потроху вщухає, як море після бурі.

Ішли вони, йшли і прийшли до старого дуба, що стояв на краю міста. Під дубом сидів старенький дідусь у простому одязі, з сивою бородою, схожою на пухнасту хмару. Він плів із трави кошик і тихо наспівував: "Господи, помилуй, Господи, помилуй…"

– Доброго дня, дідусю! – сказали діти.

– Здрастуйте, пташенята, – відповів він, і очі його посміхнулися. – Куди прямуєте?

– Ми йдемо… до світла, – невпевнено сказала Надя.

– А ми шукаємо, де наш внутрішній світ не буде шуміти і сваритися, – додав Антошка.

Старенький кивнув.

– Це ви добре вигадали. Світ шукає миру. А знаєте, хто вам світив? Сама Владичиця Небесна, Мати Божа. У неї є чудова чаша, яка ніколи не буває порожньою. Називається вона "Невипивана Чаша". І п'ють із неї не компот і не чай, а найчистішу Благодать – Божу радість і силу. Вона й вгамовує всі бурі.

– Ой! – Вигукнули діти. – А де ж ця Чаша? Як її знайти?

– Шлях неблизький, – сказав дідусь, а звали його старець Амвросій, тільки вони цього не знали. – Потрібно пройти через Долину Розсіяних Думок, перебратися через Річку Запальних Слів та знайти стежку, що веде до Храму. Але не лякайтеся. Богородиця вас не залишить. Ось вам провідна ниточка.

І він простяг їм тонку-тонку срібну нитку, яка тяглася з його руки кудись у далечінь і світилася трохи помітним світлом.

– Тримайтеся за неї, і не зіб'єтеся з дороги.

Подякували діти старцеві і пішли далі, тримаючись за чарівну нитку. Незабаром вони потрапили в Долину Розсіяних Думок. Там було дуже дивно: повітря було наповнене різнокольоровими бульбашками, а в кожній кульці була якась думка. Ось кулька з думкою "хочу морозива", ось – "а що, якщо я вмію літати?", а ось – "завтра контрольна!" Бульбашки стикалися, лопалися, і думки плуталися. Антоша та Надійка одразу забули, навіщо вони йдуть, і почали хапатися то за одну бульбашку, то за іншу.

– Дивись, який гарний метелик! – крикнув Антошка.

– Це не метелик, це твоя пляма на футболці! – засміялася Надя.

Вони вже були готові побігти за черговою блискучою кулькою, як раптом срібна нитка на руці в Антоші сіпнулася і стала теплою. І в повітрі знову повіяло тим самим квітково-хлібним запахом. Діти згадали про Чашу, міцно вхопилися за нитку і, заплющивши очі від настирливих бульбашок, побігли вперед.

Вибігли вони з долини і побачили попереду бурхливу Річку Запальних Слів. Вода в ній була темною і пінистою, а по хвилях стрибали, як гострі камінці, слова: "Ах ти так!", "Я тобі покажу!", "Сама винна!" Варто було такому слову торкнутися води, як здіймалася ціла хвиля гніву.

– Як нам перебратись? – запитала Надійка.

І тут вони побачили міст. Але міст був не простий, а з великих-великих букв, складених у слова. І слова ці були: "Пробач", "Будь ласка", "Я не мав рацію", "Давай помиримося". Міст був хисткий, і йти ним було страшнувато.

Антошка ступив на першу літеру "П" у слові "Пробач". Міст хитнувся. Антоша згадав, як він сьогодні образив Надійку, і йому стало соромно.

– Надю, пробач мені за фарбу, – тихо сказав він.

І міст одразу став міцнішим. Надя зробила крок на міст і сказала:

– І ти мені вибач, я теж була неправа.

І міст став дуже широким і стійким. Вони побігли по ньому і гострі слова з річки не могли до них дістатись. А коли перейшли на інший берег, обернулися і побачили, що річка стала тихою та спокійною, а над нею засяяла веселка.

Срібна нитка вела їх далі, у світлий ліс. І ось між деревами вони побачили жінку в одязі кольору ранкового неба. Обличчя Її вони розгледіти не могли, тому що від неї виходило таке сяйво, що очам було боляче, а серцю – радісно. Це була Сама Богородиця. Вона не сказала ані слова, та вони зрозуміли ЇЇ без слів.

Діти поповзли нагору. Їм було важко. Антоша згадав, як він якось збрехав мамі, а Надя – як не поділилася цукеркою з молодшою сестричкою. Ці спогади стали важким камінням у їх кишенях, що заважало йти. Вони плакали і каялися в цих поганих вчинках, і з кожним словом покаяння каміння ставало легшим, а потім зовсім зникало. Це була найважливіша частина шляху – дорога Сповіді.

Нарешті, вони дійшли до вершини. Там стояв білий-білий Храм із золотими дзвонами. Двері були відчинені навстіж. Увійшовши всередину, вони побачили незвичайну картину: все навколо сяяло, співав чудовий хор, а в по центру стояв священник з Чашею в руках. Це була та сама Невипивана Чаша. З неї виходило таке сяйво, що здавалося, ніби всередині знаходиться маленьке сонечко.

До Чаші підходили люди, і батюшка давав їм з неї маленьку ложечку. І обличчя цих людей ставали такими світлими та радісними, ніби вони зустріли найдорожчого гостя.

Підійшла черга Антоші та Наді. Батюшка дав їм маленьку ложечку і вони з тремтінням зробили ковток із Чаші. І ось що вони відчули: по всьому тілу розлилося приємне тепло, і навіть не як від чашки гарячого какао в холодний день. Але це було не просто тепло. Це була така радість, такий світ і така любов до всього на світі, що їхній внутрішній світ, який раніше шумів і бився, раптом затих, випростався і заспівав тиху-тиху пісню. Вони відчули, що стали сильними, добрими та нічого не бояться. Це було Святе Причастя – зустріч із Самим Господом.

Коли діти вийшли з Храму, був уже ранок. Вони стояли на знайомій вулиці біля свого будинку. Півень кричав, пахло хлібом. Але все було інакше. Світ став яскравішим, звуки – чистішими, а їхні серця були наповнені тишею та благодаттю. Срібна нитка зникла, але вони знали, що вона тепер назавжди в їхніх серцях, з'єднуючи їх з Богородицею та Її Невичерпною Чашею.

З того часу Антоша та Надійка ходили до Храму як на свято. Їхній внутрішній світ уже не шумів через дрібниці, бо був укріплений благодаттю. А коли раптом починав вередувати, вони згадували ту чарівну дорогу, старенького дідуся під дубом, міст із добрих слів і світло Невипиваної Чаші.

І жили вони, звісно, довго та щасливо. Але не по-казковому, а по-справжньому, тому що їхнє щастя було в мирі з Богом, з людьми і з самими собою.

+

ЛЕГЕНДА ПРО ЧОТИРИ ЦВЯХИ

+

Жив у одному селі коваль на ім'я Кузьма. Був він здоровенний, з могутніми руками, як гілки старого дуба. Цілий день у його кузні стояв оглушливий гуркіт: "ДЗИНЬ-БЦИНЬ-ДЗИНЬ!" Він підковував коней, майстрував сокири, лагодив плуги. Кузня була його царством: тут скрізь лежали шматки заліза, вугілля хрумтіло під ногами, а у величезному горні вічно палав вогонь, помаранчевий і гарячий. Від цієї спеки обличчя у Кузьми завжди було червоне, спітніле і сердите. Він був майстром на всі руки, але в душі йому чогось не вистачало, ніби він сам розпечений, але порожній усередині шматок заліза.

Якось надвечір, коли сонце вже ховалося за лісом, а в кузні стало тихіше, на порозі з'явився Мандрівник. Одяг на Ньому був простий, вкритий дорожнім пилом, а очі… очі були такі добрі й глибокі, що Кузьма, який звик до всього, на мить розгубився.

– Хазяїне, – тихо сказав Мандрівник, – викуй Мені, будь ласка, чотири цвяхи.

Кузьма похмуро глянув на свої запаси.

– Цвяхи? Та я їх десятками за п'ятак кую! Що ж, справа нехитра. А платити чим будеш? Мідяками?

Мандрівник усміхнувся, і від Його усмішки в задушливій кузні ніби свіжим вітром пахло.

– Ні. Я заплачу тобі піснею.

Кузьма навіть пирхнув від подиву. Пісня замість грошей? Що за дивак! Але зробити було можна, замовлення не складне.

Він схопив щипцями перший залізний прут, засунув його в розжарене вугілля. Залізо швидко налилося малиновим світлом. Кузьма вихопив його, поклав на ковадло і щосили вдарив молотом – "БА-БАХ!" Але прут був кривий від природи, удар прийшовся не туди, і цвях вийшов корявий, мов сучок. Кузьма розсердився. Він звик, щоб у нього все виходило ідеально! Він заніс молот, щоб сплющити невдалий виріб.

– Стривай, – м'яко сказав Мандрівник. – Не губи свій витвір.

І Він заспівав. Голос у нього був тихий, але він заглушував усі звуки світу. Це була Пісня про смирення.

"Всяке створіння Боже і пряме, і криве,

Все має свій шлях, зміст і місце своє.

Не велетнем паростком пробивається жито,

А малою билинкою, що до сонця прагне ... "

Кузьма слухав, і його похмурість танула, як лід під весняним сонцем. Він дивився на кривий цвях і раптом зрозумів, що і він, такий непоказний, може бути для чогось потрібний. Гнів його вщух. Він акуратно відклав перший цвях убік.

"Ех, зараз я покажу!" – подумав Кузьма і взявся за другий цвях. Він так поспішав виправитись, так хотів зробити все швидко і добре, що від злості перетримав залізо у вогні. Воно стало білим-білим. Кузьма вдарив по ньому молотом – "ДЗИНЬ!" – і цвях з тріском лопнув на дві частини, що відскочили в різні кути кузні.

Коваль готовий був заревіти від досади. Але знову залунав голос Мандрівника. Це була Пісня про Терпіння.

"Не поспішай, коваль, не спалюй вогнем затятим,

Сила не в потужному ударі, а рівному, спокійному жарі.

Подивися, як річка, не поспішаючи, камінь точить,

Як деревце росте потихеньку, кільце за кільцем..."

Кузьма перевів дух. Він відчув, як його поспіх і злість – це той самий затятий вогонь, який тільки ламає, а не творить. Він витер піт з чола і кивнув головою.

Тепер він робив усе продумано. Роздмухував міхи не сильно, грів залізо рівно, бив молотом точно. І ось на ковадлі лежав третій цвях – рівний, гострий, блискучий. Справжня краса!

"Ось! Ідеально!" – з гордістю подумав Кузьма і показав цвях Мандрівникові. Він чекав на похвалу.

Але Мандрівник, взявши до рук цвях, похитав головою. І заспівав нову пісню – Пісня про каяття.

"Холодний блиск металу, що викуваний для слави,

Красива форма, але в серці її – порожнеча.

Лише по-справжньому цінно і міцно,

Що зроблено з любов'ю, а не для похвали…"

І Кузьма раптом ясно відчув, що цей цвях, такий ідеальний на вигляд, насправді мертвий і непотрібний. Він був викуваний не для справи, а щоб похвалитися. У грудях у коваля защеміло, йому стало соромно. Він мовчки поклав і цей цвях поруч із першими двома.

І тоді, затихлий і зрозумівший свою помилку, Кузьма взявся за останній, четвертий прут. Він уже не думав про те, чи вийде цвях, чи гарний. Він думав лише про діло. Він дивився на тихе обличчя Мандрівника, слухав тишу вечора за дверима кузні. Його рухи стали плавними, точними та повними сенсу. Він відчував, як у його роботу вливаються всі три пісні: і смиренність, і терпіння, і каяття.

Коли він закінчив, на ковадлі лежав останній цвях. Він був ідеально рівним, як третій, у ньому було видно сліди праці. Але він був якимось живим. Здавалося, він увібрав і тепло горна, і силу молота, і тишу кузні.

Мандрівник глянув на нього, і обличчя Його осяяло такою світлою радістю, що в кузні стало яскраво, як удень. І Він заспівав Свою останню, найпрекраснішу Пісню про Любов.

Він співав не про залізні цвяхи, а про щось величезне і сумне. У цій пісні раптом виникла висока гора Голгофа, і на ній стояв дерев'яний Хрест. Кузьмі здався шум натовпу, плач жінок... І він зрозумів, що ці чотири цвяхи, які він щойно викував, призначені для того, щоб прибити до цього Хреста Самого... Мандрівника.

Але в пісні не було жодної краплі страху чи злості. Була тільки велика, всепереможна Любов. Любов, яка сильніша за біль, сильніша за смерть. Любов, яка відкриває двері до Раю для всіх, хто повірить.

Сльози бризнули з очей Кузьми. Вони текли його закопченими щоками, залишаючи білі доріжки. Він не плакав від горя – він плакав від того, що в його душу, таку ж порожню і розпечену, як його горн, нарешті увійшло щось справжнє.

– Господи! – прошепотів він, падаючи на коліна. – Це для Тебе? Ці цвяхи… для Тебе?

Мандрівник підняв його.

– Так, коваль. Для мене. Щоб двері в вічне життя навіки відчинилися для тебе, і для твоїх дітей, і для всіх, хто, як ти, почує Мою пісню.

Він узяв чотири цвяхи, і вони засяяли в Його руках уже не залізним, а якимось неземним світлом. Потім Мандрівник вийшов, а в кузні залишився стояти тихий, перевтілений Кузьма.

Він більше ніколи не був сердитим і пихатим. Тепер, коли він працював, часто співав ті самі чотири пісні. Він зрозумів найголовніший секрет свого ремесла: найважливіші речі на світі куються не із заліза, а із смирення, терпіння, каяття та любові. А чотири цвяхи, які він викував для Самого Бога, назавжди відчинили двері в його серце.

+

ЯК ЛИСИЦЯ СТАЛА ЧЕСНОЮ

+

Жила-була в дрімучому лісі, де вишні цвіли цілий рік, а сніг падав у вигляді пелюсток сакури, хитра Лисиця. Не проста лисиця, а кіцуне зі старих японських легенд – з дев'ятьма хвостами, пухнастими, як хмари над Фудзіямою. Лисицю звали Кіцуне-но-Мегумі, тобто "Благословенна Лисиця". І була ця лисиця з іскоркою в очах, хитрою в душі і тінню обману в кожному кроці. Лисиця любила обманювати, бо вірила: світ – як великий ярмарковий балаган, де всі тільки й чекають, щоби їх розіграти. "Хитрість – це як чай з медом, – думала вона, – солодко, але без неї життя прісне, як рис без соєвого соусу".

Одного ранку, коли сонце прокинулось і позіхнуло веселкою, Лисиця прокинулася з порожнім черевом. "Ех, – зітхнула вона, потягуючись так, що всі дев'ять хвостів розпушилися, як віяла красуні, – сьогодні я обдурю весь ліс! Знайду простака і з'їм його сніданок! Вона побігла стежкою, посипаною опалим листям, і раптом – бац! – Натрапила на дивного мандрівника. Той сидів під старою сосною, реготав над нічим і плескав у долоні, ніби весь світ – один великий жарт.

– Хто ти такий? – спитала Лисиця, примружившись. Хвости її заворушилися, готові до обману.

– Я – Радість! – відповів мандрівник, підстрибуючи на місці. Він був як жива квітка: яскрава, з очима-зірочками і усмішкою ширшою за ріку. В руках у нього була флейта з бамбука, а на плечі – папуга, який повторював: "Ха-ха-ха!" Радість був одягнений у сарафан із японським кімоно, і від нього пахло свіжим хлібом та цвітом вишні.

Лисиця відчула здобич. "Ага, – подумала вона, – цей дурник напевно несе пиріжки. Обдурю його! Вона сіла навпроти, зробила сумні очі й заплакала: – Ой, Радість, я така нещасна! У мене хвости болять, лапи втомилися, а в череві – порожньо, як у старому чайнику без чаю. Поділись пиріжками, а то я... я помру!

Радість перестав сміятися і подивився на Лисицю. Замість розсердитися, він раптом розсміявся ще голосніше!

– Помреш? Ха-ха! А як же дев'ять життів кіцуне? Ні, сестрице, давай краще посміємося разом! Бачиш цю сосну? Вона вчора танцювала під місяцем, а сьогодні прикидається суворою. Смішно, правда? Візьми пиріжок – з вишнею та сміхом усередині!

Лисиця схопила пиріжок, але всередині неї щось ворухнулося. Вона чекала, що Радість розсердиться, дасть пиріжок з жалю чи втече. А він... сміявся? Її обман не спрацював, але замість злості в серці Лисиці спалахнула іскорка. Що це? – подумала вона, жуючи. – Наче хвіст один став легшим, пухнастим. І тепло розливається, як від гарячого чаю холодного дня".

Вона спробувала реготнути – та ой! – сміх вийшов справжній, дзвінкий, як дзвоник у храмі. Лисиця не помітила, як її перший хвіст заблищав сріблом, наче від сліз радості.

– Гаразд, Радість, – пробурмотіла вона, витираючи мордочку. – Твій сміх – як пастка. Але я ще повернуся! – І втекла, а в душі її вже не було тієї порожнечі. Обман не вдався, але радість справжня закралася в серце, як промінчик сонця в нору.

Лисиця бігла далі, лісовою дорогою, де дерева шепотіли хокку:

"Лист опадає –

вітер сміється тихо.

Хто ж хитріший?"

Раптом вона побачила другого мандрівника – біля струмка, де вода співала колискові. Цей був старим ведмедем у чернечому клобуку, з кошиком трав та усмішкою, м'якою як мох.

– Хто ти? – Запитала Лисиця, облизуючись. У кошику блищали яблука, червоні, мов ліхтарики.

– Я – Милосердя, – відповів Ведмідь спокійно. – Несу допомогу всім, хто просить. А ти, кіцуне, чого шукаєш?

Лисиця посміхнулася: "Дуже добре! Цей добряк віддасть все! Вона зомліла (насправді просто прикинулася, затамувавши подих) і простогнала: – Ой, Милосердя, я поранена! Сердитий мисливець поранив мене в хвіст! Дай яблуко, бо я... я зникну, як дим від пахощів!

Милосердя не здивувався. Він просто кивнув, ніби чекав на це, і простяг яблуко:

– Бідолашна Лисиця. Їж, зцілюйся. А мисливець... може, він сам поранений у душі? Давай помолимося за нього – за всіх, хто кусає від болю. – І Ведмідь заспівав тиху молитву, слова якої пливли, як листя по воді: "Господи, помилуй нас, хитрих і простих, ошуканців і ошуканих".

Лисиця схопила яблуко і відкусила – соковите, солодке! Але всередині її знову щось здригнулося. "Чому він не розсердився? – думала вона, жуючи. – Не прогнав, не посміявся з мене. А молиться? За мисливця? За мене? Її обман розтанув, як сніг під весняним сонцем, і другий хвіст Лисиці почав світитися золотом – теплим, як обійми матері. У грудях стало тісно від чогось нового: жалості? До себе? До того мисливця, якого вона ніколи не бачила? Лисиця заплакала – цього разу по-справжньому. Сльози капнули в струмок, і вода заспівала голосніше:

"Милість – річка.

Змиває пил брехні.

Пий, не бійся"

– Ти дивний, Милосердя, – прошепотіла Лисиця, підводячись. – Твоя доброта – як яма з медом. Я влипла! – І втекла, але вже не так швидко. Кроки її стали м'якшими, а в думках майнуло: "А що, якщо обман – це теж рана?"

Далі стежка вилась, і бігла так швидко, що здавалося, що кущі навколо почали ходити задом наперед. Лисиця втомилася від своїх змін – хвости тягли, як мішки з рисом, – і вирішила: "Тепер точно обману! Знайду когось, хто не здасться так легко". І ось, на галявині, де квіти кивали головами, як китайські бовдури, сидів заєць. Не простий – у селянській сорочці з хрестиком на шиї, і терплячий, як скеля.

– Хто ти? – пирхнула Лисиця, крутячи хвостами.

– Я – Довготерпіння, – відповів Заєць, не ворухнувшись. Він плів кошик з верби і співав псалом: "Господи, зміцни мене в терпінні Твоєму".

Лисиця побачила кошик – повний горіхів! – І спалахнула. "Цей вухатий – легкий здобуток!" Вона почала дражнити:

– Гей, Заєць, твої вуха – як парасольки без ручки! А кошик? Дай горіхів, чи я скажу всім, що ти боїшся тіней! – Вона крутилася, пускала хвостами фокуси: один хвіст ставав синім, інший – зеленим, то все разом як веселка.

Заєць не здригнувся. Він усміхнувся:

– Дражни, Лисиця. Я терплю. Згадай, як Іов терпів бурі – і знайшов мир. Хочеш горіх? Бери. А дражнилки твої... вони як вітер для верби: галасують, але не ламають. Давай разом сплетемо кошик – для всіх звірів.

Лисиця схопила горіх і розколола – усередині був не просто смак, а... спокій. Її обман розтанув, як дим від багаття, і третій хвіст заблищав блакиттю, прохолодною, як гірський струмок. "Чому він терпить? – думала Лисиця, кусаючи горіх. – Я б уже втекла чи вкусила. А він... плете. Терпить мою дурість. І всередині мене – наче буря вщухла. Кроки мої стали рівнішими, хвости не смикаються". Вона сіла поруч і спробувала сплести – пальці плуталися, але Заєць терпляче показував. Раптом Лисиця хихикнула:

– Твої вуха, правда, як парасольки! Але... милі. – І в серці її народилося щось тепле – терпіння до самої себе, до своїх хвостів, що виляли від хвилювання. – Ти мене дістав своїм терпінням, Заєць! – Сказала вона, встаючи. – Ти як той кінь, що стоїть на голові і не падає. – І втекла, але з усмішкою. Тепер її біг був не метушливим, а розміреним, як хід ченця кленовим садом.

Лисиця мчала далі, і ліс навколо неї почав змінюватися: дерева шепотіли не хокку, а загадки – "Що в руках, але не тримаєш? Віра!" Раптом на кручі, де річка тихо наспівувала на перекатах гімни світу, вона побачила птаха – маленьку синичку з крилами, як ікони, і очима, повними світла.

– Хто ти, перната? – Запитала Лисиця, облизуючись. Синиця несла зерно – золоте, як манна небесна.

– Я – Віра, – пропищала Синиця. – Вірю в Господа, у друзів, у те, що навіть хитра кіцуне може знайти шлях. А ти?

Лисиця пирхнула: "Віру? У мене? Ха! Зараз обдурю! Вона вдала, що тоне в річці (насправді встала по коліна у воду) і закричала:

– Віра, врятуй! Я втоплюсь, якщо не даси зерно! Воно чарівне, правда? Без нього – пропаду!

Синиця не полетіла геть. Вона сіла на ніс Лисиці і заспівала:

– Вірю я, що ти не втопишся. Згадай Ноїв ковчег – віра пливе крізь потоп. Візьми зерно – не для обману, а для сили. Вір: Бог бачить твої хвости та любить їх такими.

Лисиця схопила зерно – воно хруснуло, і всередині неї спалахнуло світло. Четвертий хвіст засяяв, як зірка Віфлеєма, тепла, нестерпна. "Чому вона вірить? – думала Лисиця, жуючи. – У мене, брехню? Чи не боїться, що я з'їм її? І раптом... я вірю. Що можу змінитись. Кроки мої стали легшими, як політ". Вона вийшла з води, обійняла Синицю (обережно, лапами) і прошепотіла:

– Твоя віра – як міст через річку. Я перейшла. Абсурд: лисиця обіймає птаха! Але в серці спокій, як після причастя. – Лети, Віро, – сказала Лисиця. – А я... піду далі. Може, й я навчуся літати. – І побігла, а крила в душі її тремтіли.

Тепер ліс став поетичним: листя падало під музику сямісена, а вітер співав:

"Смиренність – квітка,

Що гнеться, але не ламається"

Лисиця, з чотирма блискучими хвостами, вийшла на галявину, де стояв їжак – маленький, у рясі паломника, з голками, мов хрести.

– Хто ти, колючий? – Запитала Лисиця, вже не так впевнено.

– Я – Смиренномудрість, – відповів Їжак тихо. – Упокоряюся перед Господом і миром. А ти, кіцуне, горда своїми хвостами?

Лисиця кивнула:

– Горда! І обдурю тебе! Вона почала хвалитися: – Дивись, мої хвости – дев'ять чудес! А твої голки – нісенітниця. Дай свій рюкзак з грибами, чи я скажу, що ти – не їжак, а… подушка з колючками!

Їжак не образився. Він вклонився:

– Хвалися, Лисице. Мої голки – дар захисту слабких. Візьми гриб – смиренно, як манна. Згадай Христа: "Упокоріться і підійметеся". – Твої хвости прекрасні, але серце – важливіше.

Лисиця взяла гриб – соковитий, земляний смак! – і п'ятий хвіст її осяяв перламутром, скромним, як місячне світло. "Чому він упокорюється? – думала вона, ковтаючи. – Не сперечається, не хвалиться у відповідь. І я... раптом відчула себе маленькою. Не гордою, а вразливою. Кроки мої стали тихішими, як шепіт молитви". Вона сіла, згорнулася калачиком і прошепотіла:

– Ти маєш рацію, Їжак. Мої хвости – не трофей, а... тягар. Навчи смиренності?

Їжак посміхнувся:

– Смиренність – не слабкість, а сила. Як слон у посудній крамниці: ламає, але вчиться обережності.

Вони посиділи мовчки, і Лисиця вперше відчула спокій без обману.

– Дякую, Смиренномудрість, – сказала вона, встаючи. – Ти – як тихий дощ у саду храму. – І пішла далі, з серцем, сповненим скромності.

Нарешті стежка привела до храму – маленького, з бамбука та колод, де дзвони тихенько дзвеніли, а ікони таємниче мерехтіли у світлі лампад. Там сиділа остання постать – хлопчик у селянській туніці, з очима, повними тепла, та кошиком хлібів.

– Хто ти, малюку? – спитала Лисиця, вже тремтячи. Шість хвостів блищали, та вона боялася.

– Я – Любов, – відповів Хлопчик. – Люблю всіх: хитрих, добрих, навіть лисиць з обманом у серці. А ти?

Лисиця спробувала:

– Обдурю і тебе! – Але слова застрягли. Вона сіла і заплакала: – Я... хотіла твій хліб. Але... не можу. Твої друзі – Радість, Милосердя, всі вони… змінили мене.

Любов обійняв її:

– Любов не обманює. Візьми хліб – поділись. Згадай заповідь: "Полюби ближнього". – Ти вже чесна – у серці.

Сьомий хвіст засяяв червоним, восьмий – фіолетовим, дев'ятий – білим, як сніг. Лисиця відчула: "Я… чесна. Кроки мої – тепер не біг, а танець. Серце повне – радістю, милістю, всім". Вона обійняла Хлопчика, і храм наповнився сміхом: Лисиця танцює обійнявшись із чеснотами!

Так Лисиця стала чесною. Вона повернулася в нору, але тепер ділилася їжею, сміялася з друзями та молилася під сакурою. І ліс шепотів:

"Кіцуне – танцює

Тінь хитрощів тоне у блиску роси.

Вічна весна".

+

БИТВА ЗА ГРАД ЗЛАТО-ХРЕСТ

+

У далекій давній Русі, коли ночами над хатами кружляли зірки, схожі на золотих бджілок, а вранці півні співали "Христос воскрес!", жив у селі Смородинівка отрок Олександр. Вісім весен відтанцював він на зелених галявинах, і був він статний, як берізка біля дороги: русяві вихори, очі – два світлі озерця, в яких відбивались хмари, а на грудях – хрестик кипарисовий, теплий, наче щойно з рук Богородиці.

Усередині Сашка жило серце-вогник. Воно не просто стукало – воно співало. Співало про маму, що пекла пироги з капустою та медом; про тата, що вчив тримати сокиру "не за лезо, а за любов"; про старого пса Барбоса, який охороняв двір і мріяв про рай для собак. Але найбільше вогник співав: "Господи Ісусе Христе, помилуй мене!" – бо бабуся Анісія щоночі вчила Сашка складати долоні човником і шепотіти цю коротку, але найсильнішу пісню.

Одного разу, в найтемнішу ніч на Покров, коли перший сніжок падав на дахи тихо, як ангельські пір'їнки, в Сашкову світлицю увійшов старець Никодим Святогорець. Він прийшов не по підлозі – він прийшов повітрям, ніби по небу ступав. Борода його була срібніша за іній, очі – глибші за криниці, а палиця світилася, як свічка в печері. Усередині старця горів цілий храм: там стояли лампади, від яких пахло ладаном і маминими пирогами одночасно.

Старець поклав долоню на Сашкову голову – і долоня була тепла, як літнє сонечко.

– Отрок Олександр, – прошепотів він голосом, схожим на дзвоник, – вставай! Настав час побачити твій град.

Сашко розплющив очі – і ахнув. Він стояв не у своєму ліжечку, а на високій вежі. Під ногами – білий камінь, теплий, як хліб. Навколо – стіни з чистого золота, такі яскраві, що в них можна було побачити своє відображення та посмішку Христа одразу. На кожній вежі – маківка з хрестом, і ці хрести співали тихо-тихо: "Свят, свят, свят". Над головною брамою – ікона Богородиці "Знамення": Вона тримала на руках Немовля, а Немовля простягало Сашкові яблучко райське, червоне, як зоря.

Усередині граду цвіли яблуні, від яких пахло Великоднем. Доріжками бігали солов'ї в срібних дзвіночках на шиях. Посеред двору бігло джерело Живої Води – вода в ньому була не просто мокра, вона сміялася і стрибала, як цуценя. А над усім градом майорів прапор із написом золотими літерами: "Господи Ісусе Христе, помилуй мене!" – і ці літери світилися, ніби всередині кожної жила зірочка.

– Це твій Розум Чистий, – сказав старець Никодим, і його очі посміхалися. – Тут живе твоя радість, твоя любов, твоя молитва. Але дивись униз, за річку…

Сашко перегнувся через зубець – і серце його тьохнуло. За річкою Смородинкою, у Чорному Бору, причаївся Змій Горинич Темряви. Три голови, шість очей-вуглів, луска – як ніч без місяця. Коли Змій дихав, з пащ вилітав не вогонь, а холодний дим заздрощів. Усередині Змія було порожньо і холодно: він ненавидів світло, бо сам світився лише брехнею.

– Він хоче захопити твій град, – вів далі старець. – Не мечами – пошепки. Кожен шепіт – чорний ворон. Якщо впустиш хоч одного, він розклює яблуні, засипле джерело брудом, погасить лампади.

Сашко міцніше стиснув кулачки.

– А як захищатись?

Старець усміхнувся і поклав у Сашкову долоню три дарунки:

Спис Пам'яті Божої – довгий, легкий, з наконечником у вигляді Лика Христа.

Меч Ісусової молитви – короткий, але гострий, як блискавка.

Щит смирення – простий, дерев'яний, але на ньому золотом: "Без Мене не можете творити нічого".

– Носи їх завжди, – сказав старець. – І пам'ятай: ти не один. За спиною – Господь, з боків – ангели, внизу – все село молиться. А тепер – на варту!

Сашко вдягнув кольчужку зі світла, шолом-зірочку – і встав біля зубця. Вітер тріпав його русяві коси, а в серці співало: "Господи, помилуй". І град Злато-Хрест сяяв так яскраво, що навіть Змій у Чорному Бору замружився.

Так отрок Олександр уперше побачив свою душу-красуню. І зрозумів: бути вартовим – це не просто стояти. Це співати, любити, молитися щомиті. І тоді жоден ворон не пролетить.

Ніч опустилася на Смородинівку м'якою пуховою ковдрою. Місяць повісив над річкою срібне дзеркало, де відбивався весь град Злато-Хрест. Сашко стояв на вежі, босий – бо камінь був теплий, як мамині руки. У правій руці – Спис Пам'яті, у лівій – Меч Молитви, а на грудях – Щит, прив'язаний мотузкою, щоб не заважав бігати.

Раптом з Чорного Бору долинув шепіт – тонкий, як павутинка, але липкий, як смола.

– Сашко… Сашко… Чому у боярського сина Івана кінь білий, як сніг, а в тебе кобилка кульгава? Несправедливо…

Шепіт перетворився на чорного ворона-заздрість. Пір'я у нього було зелене, як отрута, очі – два смарагди, а дзьоб – кривий, як питання "чому?" Ворон змахнув крильми, пролетів над річкою і застукав у стіну:

Тук-тук-тук!

– Впустіть! Я лише думка!

Сашко відчув, як у серці кольнуло. Уявив білого коня, золоту вуздечку, сміх Івана... І на мить подумав: "А правда, чому не мені?"

Але тут же згадав старцеві слова: "Не сперечайся з помислом! Суперечка – це корм для пітьми". Сашко міцно стис Спис Пам'яті Божої і підняв його до неба. На наконечнику засвітився Лик Христа: очі добрі, як у тата, коли прощає; усмішка тепла, як пиріг мами. Світло вдарило у ворона – і ворон заверещав, ніби його обварили окропом.

– Пам'ятаєш, – прошепотів Лик, – блаженні жебраки духом, бо їхнє Царство Небесне?

Сашко кивнув головою. Згадав, як тато казав: "Кінь – не радість. Радість – коли допомагаєш мамі дрова носити". Згадав, як кобилка кульгава все одно довезла бабусю Анісію до храму на Різдво. І серце його заспівало: "Спасибі, Господи, за мою кобилку! Дякую за ноги, що бігають! Дякую за все!"

Ворон-заздрість спалахнув зеленим вогником, розсипався попелом, і попіл відніс вітерець-янгол. Змій Горинич у Чорному Бору загарчав так, що листя попадало з дерев. Перша голова його поникла.

Сашко підстрибнув від радості. Побіг по стіні, кричачи:

– Перемога! Перемога!

Ангел-охоронець, що стояв поруч невидимий, усміхнувся і записав у небесну книжечку: "Отрок Олександр відбив заздрість. Плюс одна зірочка на вінець".

Сашко спустився у двір граду, до джерела Живої Води. Вода сміялася та стрибала. Він зачерпнув долоньками, умив обличчя – і вода заспівала всередині нього: "Радій, радуйся!" Яблуні зацвіли новими квітами, солов'ї завели трелі. Навіть Барбос, що спав унизу в селі, вильнув хвостом уві сні.

Але Сашко не заснув. Він знав: "Змій готує нову вилазку". Він став навколішки перед іконою Богородиці і прошепотів:

– Матінко Заступниця, допоможи не заздрити ніколи!

І Богородиця кивнула – Сашко побачив! – Кивнула і посміхнулася. А з очей Її впала слізка-перлина і скотилася прямо в Сашкову долоню. Перлина стала маленьким дзеркальцем. У ньому Сашко побачив себе верхи на кульгавій кобилці – і обидва вони сяяли, як сонце.

Так пройшла перша нічна вилазка. Сашко зрозумів: заздрість – це не просто "хочу чуже". Це дірочка, через яку виходить своя радість. А коли дірочку затикаєш подякою – радість повертається сторицею.

Ранок встав над Смородинівкою рожевий, як мамина хустка. Півні заспівали "Христос воскрес!", хоча Великдень був ще далеко – просто раділи. Сашко прокинувся з піснею в серці. Він одягнув сорочку, підперезався мотузкою, взяв відерце і пішов до колодязя – набирати води для чаю.

Дорогою зустрів друга Мишка. Він ніс пиріг з капустою – мама спекла.

– Мишко, дай шматочок! – крикнув Сашко.

Мишко похитав головою:

– Це бабусі. В неї зуби болять, їй потрібен м'який.

Сашко посміхнувся: "Звичайно, бабусі важливіше". Але в цей час з Чорного Бору висунулася друга голова Змія і зашипіла:

– Він тебе не любить! Не поділився! Прикро!

Шепіт став сірим вовком-образою. Шерсть у нього колюча, очі червоні, як вугілля, зуби крижані. Вовк стрибнув через річку і підкрався до воріт граду:

– Впустіть! Я всього лише "ну й добре"!

Сашко відчув, як у грудях заворушився холодок. Губи стиснулися, кулачки теж. Уявив, як Мишко їсть пиріг один, хихикає... І на мить подумав: "Не буду з ним дружити".

Але тут же згадав: "Не веди переговорів!" Сашко схопив Меч Ісусової молитви – короткий, але такий гострий, що повітря задзвеніло. Підняв над головою і крикнув так, що луна рознеслася до Києво-Печерської лаври:

– Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!

Меч блиснув – раз! – і вовк-образа скрикнув, ніби його обварили окропом. Він закрутився дзиґою, шерсть посипалась клаптями, очі згасли. А потім – ф'ють! – розтанув, як ранковий туман. Залишився лише сірий димок, який Ангел-Охоронець здув у бік Чорного Бору.

Змій загарчав, друга голова зникла. А Сашко… Сашко засміявся так дзвінко, що горобці підлетіли подивитися. Він підбіг до Мишка, обійняв його і сказав:

– Передай бабусі, що я її люблю! І пиріг нехай їсть на здоров'я!

Мишко здивувався, але усміхнувся у відповідь. А в граді Злато-Хресті джерело Живої Води застрибало вище звичайного – до неба діставало! Яблуні зацвіли другим шаром квітів, і кожна квітка співала: "Пробач! Пробач! Пробач!"

Сашко зачерпнув води, умив обличчя – і вода заспівала всередині нього: "Люби! Люби!" Він зрозумів: образа – це не просто мені боляче. Це колючий грудочок, який заважає обіймати друзів. А коли грудочок викидаєш молитвою – руки стають вільними для обіймів.

Удома мама зустріла його з усмішкою:

– Що ти такий радісний, синку?

– Мамо, я переміг вовка!

– Якого вовка?

– Сірого, волохатого, зубастого. Але він розтанув!

Мама перехрестила його і дала цілий пиріг – з медом. Сашко відламав половину і побіг до Мишка: "Це бабусі, а це нам з тобою!"

Так ранок біля колодязя навчив юнака: прощати – це не "гаразд, проїхали". Це відчиняти ворота навстіж, щоб у град влітали лише ангели з пирогами.

Сонце стало в зеніт, стало спекотно, як у райській лазні. Сашко з татом пішли в поле – косити траву для кобилки. Тато дав йому маленький серп, і Сашко намагався: раз – трава падає, два – трава падає. Раптом з Чорного Бору висунулась третя голова Змія і захихотіла:

– Ходімо павич!

Павич-гординя вийшов на стежку важливий, як князь. Пір'я райдужні, корона золота, хвіст – як сто сонць. Він ходив перед Сашком і розпушував пір'я:

– Сашко, ти найсильніший! Найрозумніший! Навіщо слухати тата? Коси швидше – покажи, хто тут господар!

Сашко на мить подумав: "А правда, я можу швидше". Серп у руках став важчим, спина випросталась, у грудях заворушилося: "Я! Я! Я!"

Але тут же згадав слова старця: "Гординя – зрадник, що відчиняє ворота". Сашко опустив серп, взяв Щит Смиренності – простий, дерев'яний, з написом золотом: "Без Мене не можете творити нічого". Підняв щит до сонця – і світло відбилося в ньому, як у дзеркалі.

Павич осліп! Закричав: Ой, очі! Ой, пір'їнки! – закрутився вовчком, пір'я посипалося фальшивими блискітками. А потім – шух! – полетів за річку, залишивши тільки одне перо, яке вітерець підхопив і відніс у небо.

Змій завив, третя голова зникла. А Сашко… Сашко впав навколішки в траву і прошепотів:

– Господи, пробач мою гордість. Я нічого без тебе.

І в ту ж мить тато підійшов, обійняв його і сказав:

– Молодець, синку. Разом косити – веселіше.

Сашко посміхнувся. Вони косили поруч: у тата серп великий, у Сашка – маленький, але трава падала рівними рядами. Пахло м'ятою, ромашкою та Божою любов'ю. У граді Злато-Хресті яблуні зацвіли третім шаром – білим, як сніг. Солов'ї заспівали так голосно, що навіть Змій у Чорному Бору заткнув вуха.

Сашко зрозумів: гординя – це не просто "я крутий". Це важкий камінь у кишені, від якого спотикаєшся. А коли камінь викидаєш – ноги стають легкими, як у ластівки.

Увечері тато похвалив:

– Ти сьогодні косив, як справжній богатир!

Сашко почервонів і сказав:

– Це ми разом, тату. Із Богом.

Так опівдень в полі навчив юнака: смиренність – це не "я маленький". Це "я з Богом – і тому великий".

Сонце схилилося до заходу, небо стало малиновим, як мамина хустка. Сашко сидів на вежі, ноги звісив, і рахував зірочки. Раптом Змій Горинич Темряви розлютився по-справжньому. Три голови піднялися, пащі розкрилися, і з них вирвалася буря: чорні ворони-лінь, сірі вовки-гнів, зелені змії-заздрість, сині стріли-журба. Вони закружляли над градом, загриміли:

– Навіщо молитись? Навіщо працювати? Все одно нічого не зміниться!

Одна стріла-журба встромилася в стіну. У саду душі зав'яли квіти, джерело притихло, солов'ї замовкли. Сашко впав навколішки:

– Ангел мій, допоможи!

І тут з неба спустилися світлі витязі:

Преподобний Сергій – високий, з палицею, очі – тихий ліс.

Блаженна Ксенія – у хустинці, посмішка обіймає світ.

Святитель Миколай – з мішком добрих справ.

Вони стали пліч-о-пліч. Сергій підняв хрест – буря відступила. Ксенія заспівала тропар – квіти стрепенулися. Миколай розсипав ладан – стріли розтанули. Сашко схопив Меч і крикнув:

– Господи Ісусе Христе, помилуй мене!

Світло розлилося рікою. Хмара розірвалася, ворони попадали, як град. Змій завив і сховався.

Коли дзвони задзвонили до вечірні, Сашко сів на вежі і заспівав дзвінко:

"Заздрість відбита – дякую, Господи!

Образа прогнана – пробач, Мишко!

Гординя засліплена – вибач, гордість моя!

Зневіра вирвана – допоможи, Богородице!"

І пішов у храм. Отець вислухав, перехрестив. Сповідь була як виймання стріл: душа зітхнула вільно.

Вдома мама обійняла:

– Ти сьогодні світиш, як лампадка.

Сашко посміхнувся: Це Господь світить через мене.

Так вечірній огляд навчив юнака: щодня – битва, а щовечора – перемога, якщо дякуєш і каєшся.

На сороковий день гримнув Іллін грім. Небо розкололося, блискавки сяяли, як мечі архангелів. Змій Горинич Темряви вирішив: все або нічого. Виріс до неба, розкрив три пащі, вивергаючи вогонь брехні. Навколо граду заклубилась пітьма.

Сашко стояв на вежі, вітер тріпав сорочку. За спиною – Господь, попереду – ангели, з боків – святі, внизу – все село молиться, старець Никодим киває з келії.

Юнак підняв три дари відразу:

Спис Пам'яті Божої – довгий, легкий, з наконечником у вигляді Лика Христа.

Меч Ісусової молитви – короткий, але гострий, як блискавка.

Щит смирення – простий, дерев'яний, але на ньому золотому: "Без Мене не можете творити нічого".

І крикнув так, що грім замовк.

– Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!

Світло вдарило, як тисяча сонць. Змій завив, луска посипалася, очі згасли. Він згорнувся кільцем і покотився в Чорний Яр – назавжди.

На світанку град Злато-Хрест сяяв яскравіше за веселку. Стіни – кришталь, маківки – перли, сад – рай. Над брамою – нова ікона: отрок Олександр із трьома дарами.

Старець Никодим прийшов у село, обійняв Сашка:

– Ти став воїном Христовим. Носи дари ці завжди.

Сашко вклонився до землі, потім побіг селом: роздавати яблука, миритися, допомагати. Щовечора піднімався на вежу, перевіряв стіни і шепотів:

– Господи Ісусе Христе, помилуй мене.

І Господь відповів світлом: "Я з тобою".

А ти, маленький слухачу, теж вартовий. Візьми Спис, Меч і Щит – і жоден ворон не пройде. Молись, люби, пробачай – і твій град сяятиме вічно.

+

КАЗКА ПРО ОМЕЛЮ І ЦАРЯ НЕБЕСНОГО

+

У ті часи, коли по землі широкій і привільній, як степ під синім небом, ходили оповіді про чудеса та богатирів, жив-був у селі глухому, біля річки звивистої, що вилася срібною гадюкою, хлопець на ім'я Омеля.

Був він простодушний, як хліб житній, та лінивий – неначе кіт біля теплої грубки, – і проводив дні свої на лежанці, мріючи про дива заморські, про те, що в арабських ночах Шехерезади є за мановінням чарівної лампи.

Хатинка його стояла скромна, з різьбленими віконницями, а робота – воду з колодязя тягати, дрова рубати – здавалася йому важчою за гори.

– Ех, – зітхав Омеля, – якби ж чудо трапилося, як у казках, де Аладдін тре лампаду, і джини виходять, виконуючи бажання три!

І ось одного разу, в ніч повномісячну, коли місяць висів над лісом, немов ліхтар султана в Багдаді, вийшов Омеля до річки за водою студеною. Відро опустив у бездну глибоку – і витяг не ляща звичайного, а щуку золоту: луска її переливалася, як перламутр у перських скарбницях.

Щука заговорила людським голосом, ніжним, наче сопілка пастуха:

– Омелюшко, відпусти мене у воду вільну, і за щучим велінням, за моїм хотінням виконаю бажання твої три! Але пам'ятай: бажання – як птахи райські – летять високо, але без серця доброго впадуть у безодню темну.

Омеля очі протер, зрадів душею:

– Пливи, щучка, у рідну стихію! А бажання перше – нехай піч моя сама котиться до лісу за дровами березовими!

Щука хвостом плеснула, пірнула в глиб – і піч заскрипіла, задиміла, покотилася по снігу хрусткому, наче сани чарівні по килиму сніговому.

Село ахнуло: баби сплеснули руками з білизною, що в річці полоскали, діди бороди погладили, а дітлахи запищали від захоплення.

Піч повернулася з полінами повними, але серце Омелі не наповнилося радістю повною: лінь його, як демон лукавий, шепотіла:

– Лежи далі, нічого більше не треба.

Порожнеча в душі залишилася – наче глечик без солодкого вина.

Вранці прилетів до хатинки ворон – чорний, як ніч аравійська, – і каркнув звістку гірку:

– Омеля, біда велика! Злий Кощій Безсмертний, той, чия душа в яйці схована, яйце – в качці, качка – в зайці, заєць – у скрині, а скриня – на столітньому дубі, вкрав Варвару-Красу – До П'ят Косу!

Вона дівчина мудра: коса її золота, як сонечко на сході, очі – як зірки над озером. Зачарував він її в кришталевій вежі, оточив чаклунами хитрими та відьмами підступними, що зілля варять у мідних котлах і шепочуть заклинання: "Сезам, відкрийся! Темрява, зійди!"

Омеля на печі перекинувся:

– А мені яке діло? Полежу я в теплі.

Але раптом у світлиці засвітилося світло тихе, як зоря ранкова, і з'явився Ангел-Охоронець його – крилатий вісник небесний, у білих ризах, лагідним, наче з билин святих.

– Омеля, – мовив ангел голосом мелодійним, як пісня солов'я в райському саду, – Господь Бог послав мене до тебе. Лінивий ти, та серце не камінь. Кощій злий, з печер скарбів, краде світло душевне. Врятуй Варвару – і знайдеш скарб істинний: віру в Ісуса Христа, що сильніше за всі чари чаклунські і духів злоби могутніх!

Омеля зітхнув глибоко:

– Гаразд, полечу за щучим словом!

І друге бажання вирік:

– Нехай щучка дасть мені коня крилатого, як у сказаннях про Синдбада-морехода!

Щука з'явилася у видінні водному, плавцем махнула – і з'явився кінь буйний: грива полум'яна, крила орлині, що вітер розсікали.

Заскочив Омеля в сідло, помчав через бори дрімучі, гори круті, де луна повторює закляття стародавні.

По дорозі, біля перехрестя трьох доріг, – як у казках про трьох богатирів, – зустрів він витязів славних: Силу і Хоробра. Сила був могутній, немов дуб віковий, плечі широкі, кулаки – молоти ковальські; Хоробр – молодець, мечем володіє майстерно, серцем не здригнеться і в бурі.

Сиділи вони біля вогнища згаслого, сумом томні.

– Кощій і нас зачарував: силу замкнув у ланцюгах невидимих, хоробрість сховав у глиняній посудині.

Омеля хлібом-сіллю поділився, розповів про ангела небесного.

Витязі пожвавішали:

– Поїдемо з тобою, брате названий! Але без віри православної – як без меча у битві.

Ангел-Хранитель знову з'явився, осінив їх хресним знаменням:

– Звіть Ісуса Христа: Він, Цар Небесний, дасть силу божественну, міцнішу за стіни Єрихонські!

Мандрівники схилили коліна, помолилися старанно:

– Ісусе Христе, Сину Божий, допоможи нам, грішним!

І дивне диво відбулося – як у житіях святих: Сила відчув у жилах міць річок повноводних, а Хоробр – відвагу лева рикаючого. Кінь заіржав радісно і поніс їх стрілою через зачаровані землі, де тумани клубляться, наче дим від кадил дияконських.

Прискакали вони до вежі Кощієвої – високої, як терем крижаний в казці про Снігуроньку, з кришталю іскристого, оточеного отруйним садом, де квіти шиплять заклинаннями, а дерева стогнуть, ніби духи підземні.

Біля брами стояли чаклуни в чалмах чорних, з жезлами зміїними, та відьми з мітлами, що парять, наче миші летючі.

– Сезам, закрийся! – заволали вони хором. – Хто порушив спокій наш?

Сила кулаком вдарив – земля сколихнулася, як море в шторм; Хоробр мечем змахнув – іскри посипалися, наче зірки з неба.

Але чаклуни накликали піщаний вихор, а відьми напустили морок густий, де тіні танцюють, як демони в пустелі.

Омеля злякався, за коня сховався:

– Ой, матінко, кінець нам прийшов!

Ангел шепнув йому на вухо:

– Не бійся, Омеля! Віра – ключ від воріт небесних. Поклич Георгія Побідоносця, святого воїна, що змія зневажає, як на стародавніх іконах.

Омеля згадав церкву сільську, дзвони великодні, заплющив очі й заволав:

– Святий Георгію, ратнику Христовий, поможи! Ісусе Христе, захисти!

І ось – диво дивне: з'явився Георгій Побідоносець на білому коні, в латах сяючих, зі списом хрестоносним.

Змахнув він списом – і чаклуни розсипалися порохом, як листя осіннє; відьми з вереском помчали на мітлах, кричачи:

– Ай, віра палить, як вогонь пекельний!

Вихор затих, морок розвіявся, сад зазеленів листям добрим, квіти заспівали псалми тихі.

Кощій Безсмертний вискочив із вежі – худий, як тінь від пальми опівдні; очі горять вугіллям, борода клаптями.

– Хто посмів потривожити вічність мою? – зашипів він, наче змій у Едемському саду. – Душа моя в яйці, яйце в качці, качка в зайці, заєць у скриньці на дубі!

Накликав він змій вогненних, духів нечистих, що кружляють вихором, як гарячий вітер із Ліванських гір.

Витязі билися доблесно: Сила змій тупцював чоботами залізними, Хоробр духів сік мечем булатним.

Але Кощій реготав:

– Не здолати мене без дива вищого!

Омеля тремтів, як лист осиновий, але Ангел знову підбадьорив:

– Тепер Самого Ісуса Христа поклич! Він – Світло світу, сильніший за царів земних і султанів східних, і чарівників усіх.

Омеля впав навколішки в іскристий пісок, серце відкрив, як книгу премудрості:

– Ісусе Христе, Спаситель наш, помилуй! Врятуй Варвару і даруй віру непорушну!

Витязі та Ангел луною повторили молитву, кінь схилив голову.

І ось – небо розгорнулося, як свиток древній, і зійшло Світло Божественне, тепле, як подих весни.

Ісус Христос з'явився в славі Своїй – в білих одежах, обличчям милостивим, оточений ангелами херувимськими, що співають антифони небесні, солодші за лютню арабську.

Він не вирік закляття голосного, не змахнув дланню – лише глянув з любов'ю нескінченною, і Кощій затремтів, як злочинець перед судом.

– Кощій, – мовив Христос голосом лагідним, але владним, як грім із Синаю, – пітьма твоя – міраж пустельний, смерть – ланцюги іржаві. Віра перемагає пекло та могилу.

Кощій заволав – яйце його тріснуло саме; качка випурхнула, заєць помчав, скринька відчинилася – і душа лиходія стояла димом, як міраж у спеку.

Башта кришталева впала іскрами райдужними, Варвара-Краса Коса до П'ят вийшла на волю: коса її засяяла, як зоря над Дніпром.

Обійняла вона Омелю:

– Дякую тобі, добрий молодцю! Лінь твоя пішла, а віра зробила тебе богатирем, як Єруслана славного!

Витязі вклонилися низько, Ангел посміхнувся.

– Бачиш, Омелю, щучі чудеса – забава дитяча, а віра в Христа – скарб невичерпний.

На килимі-літаку, дарунку Георгія святого, повернулися вони до села – з піснями руськими, дзвінкими та роздольними.

Омеля третє бажання загадав щуці:

– Нехай радість усім буде!

З того часу не валявся він на печі, а працював із старанністю, сусідам допомагав, вранці молився.

Варвара стала дружиною вірною, Сила і Хоробр – побратимами, а Кощій – притчею во язицех: зло йде перед вірою, як темрява перед світанком.

Ангел-Охоронець шепоче діткам малим:

– У біді звіть Ісуса – Він прийде, як Друг вірний, з чудесами світлими.

І жили вони в ладі, де віра сяє яскравіше сонця праведного.

+

САГА ПРО МАЛЕНЬКОГО РИБАЛКУ ІВАНКА І КАМ'ЯНОГО ВЕЛЕТНЯ

+

У далекій північній країні, де фіорди срібляться під місяцем, як луска величезної риби, а вітер співає саги про героїв і велетнів, жив-був маленький рибалка на ім'я Іванко. Йому було всього сім років, але він уже вмів лагодити сіті, що рвалися об скелі, і співати старі пісні, які бабуся шепотіла біля вогнища. Іванко був такий малий, що його чобітки – старі, пошиті з тюленячої шкіри, здавались йому човном, а вудка – цілим кораблем. Діти в селі дражнили його: "Крихітка-рибалка, сіті плетеш для піскарів!" Але Іванко не ображався. Він вірив словам бабусі: "Маленький – не слабкий, милий. У тобі іскра Божа, яскравіша за будь-яке багаття. Вона розтопить лід і зрушить гори". Ця віра теплилася в його грудях, як вугілля в золі, і коли він дивився на море, серце стискалося від туги – по батькові, що пішов у бурю, і по тому світу, де малі стають великими, як у сагах.

Іванко жив у маленькій хатині на краю скелі, з мамою та бабусею. Тато пішов у море три зими тому – буря забрала його човен, – і з того часу хлопчик щоранку виходив на рибалку. "Я зловлю найбільшу рибу, – мріяв він, – і ми запалимо свічки в церкві за упокій татової душі". Вранці він біг до фіорду, де вода була синя, як очі троля з казок, і кидав сітку. Риба ловилася дрібною – одні оселедці, – але Іванко радів кожному. "Дякую, Боже, за цей вилов, – молився він, хрестячись. – Він – як манна небесна". У ці моменти його пальчики, обвітрені й маленькі, тремтіли від холоду, але всередині розливалося тепло – тихе, непоступливе, як північний світанок.

Одного дня, коли сонце ледве виглянуло з-за хмар, як боязкий гість на бенкет, Іванко вийшов на скелю раніше. Небо було сірим, як вовча шкура, а хвилі шепотіли: "Бережись, стережися..." Хлопчик закинув вудку – і раптом! Гачок смикнувся так, що вудка вирвалася з рук. "Ой-ой! – закричав Іванко. – Що там? Він перехилився через край скелі і побачив: у воді не риба – величезний камінь, весь у моху, як борода велетня. Але камінь ворушився! "Це... це велетень! – ахнув хлопчик. – Кам'яний Велетень із бабусиних казок!" Серце його забилося – тук-тук, як барабан у грудях, суміш страху, цікавості та захоплення, від якої долоні спітніли, а ноги приросли до землі.

Велетень виринув із води затоки повільно, як із давнього сну. Він був величезний – голова його упиралася в небо, плечі – ширші за фіорд, а тіло – з сірого каменю, порослого лишайником. Очі – два озера, каламутні від вікового смутку.

– Хто мене потривожив? – прогримів він голосом, як обвал у горах. – Маленький чоловічок? Ха! Ти – піщинка, а я – гора!"

Велетень схопив скелю однією рукою, і каміння посипалося у воду, як сльози. Село затремтіло: хати затріщали, корови заревіли, а мама Іванкові закричала: "Біжи, синку!" Цієї миті в грудях хлопчика щось стислося – біль за маму, за будинок, але й іскра завзятості спалахнула яскравіше: "Ні, – подумав він, – бігти – значить здатися. А я... я син моря".

Іванко не втік. Він стояв, міцно стиснувши кулачки, і згадав давню оповідь про рибалку і Цар-рибу: "Проси у риби дива, але з вірою в серці".

– Велетень! – крикнув хлопчик, і голос його був дзвінким, як дзвоник у церкві, незважаючи на тремтіння в колінах. – Я не піщинка! Я – Іванко, син моря. Навіщо ти прокинувся? Що тобі потрібно?

Велетень здивовано моргнув – озера його очей блиснули, і в цій глибині майнула тінь – не злість, а самотність, важка, як камінь на душі.

– Мені... мені самотньо, – пробурчав він. – Тисячу років я спав під водою, охороняючи скарби. Але тепер буря розбудила мене, і я злий. Я затоплю ваше село, якщо не принесеш мені три дарунки: вогонь, що не гасне; пісню, що торкається каміння; та друга, що не боїться тіні!

Слова ці луною відгукнулися в серці Іванка – жалість до цього кам'яного велетня, що спить на самоті, змішалася зі страхом за всіх, кого він любив, і хлопчик відчув, як сльози печуть очі, але він змахнув їх: "Я... я знайду".

Так розпочалося велике випробування для маленького рибалки. Іванко повернувся до хатини, де мама плакала, а бабуся хрестилася.

– Бабуся, – сказав він, – Велетень – це троль зі світу богів і велетнів. Він злиться від самотності. Але я вірю: Господь дав мені іскру, щоб розтопити камінь його.

Бабуся кивнула, витерла сльози і дала йому амулет – срібний хрестик із перлиною.

– Іди, онучку. Пам'ятай: "Ним переможеш" – хрестом переможеш. І молись: "Отче наш" у дорозі.

У грудях Іванка теплилася ця віра – як вогонь у лампадці, тремтячий, але невгасимий, і він вийшов із села на світанку, з вузликом: хлібом, сіллю та вудкою. Кроки його були легкими, але серце билося важко – від страху перед невідомістю, від любові до тих, хто чекав удома.

Шлях його лежав через Туманні Пагорби, де ельфи ховають гриби, та Крижані Печери, де вихори співають балади. "Перший дар – вогонь, що не гасне, – подумав він. – Де ж він? Раптом із туману вийшов Старий Ельф – маленький, з бородою, як мох, і очима, що блищали, як роса. У скандинавських оповідях ельфи – хитрі, але справедливі, цей був добрим.

– Куди дорогу тримаєш, рибалко? – спитав Ельф, крутячи в руках світлячка. – Туман густий, як обман.

Іванко розповів про Велетня. Ельф посміявся:

– Хоч малий, та завзятий! Вогонь не гасне – у твоїй вірі. Але спочатку – випробування: знайди в тумані Золоту Ягоду, що світить у темряві.

Туман зімкнувся, і Іванко осліп. "Господи, – прошепотів він, – веди мене, як Мойсея через Червоне море". Він ступив уперед, навпомацки, і серце билося – тук-тук, від холоду туману і страху заблукати, але пальці натрапили на кущ. Ягода сяяла, як зірка Віфлеємська. "Ось! – вигукнув хлопчик. – Це Твоє світло, Боже!" Цієї миті тепло розлилося по грудях – як здобуття друга на самоті, і туман розвіявся трохи, відкриваючи стежку.

Ельф ляснув у долоні:

– Молодець! Візьми цього світлячка – його вогонь не гасне. Але пам'ятай: вогонь палить злість, а гріє добро.

Іванко сховав світлячка в долоню – той теплив, як мамині обійми, і хлопчик пішов далі, відчуваючи, як ця теплота розганяє холод у кістках. Далі шлях лежав через Ліс Шептунів, де дерева розповідають секрети вітру. Тут Іванко зустрів Вовчицю – сіру, з очима, як місяць, і цуценятами, що тулилися до неї. Вона була поранена: лапа в пастці мисливця.

– Допоможи, чоловіче, – завила вона. – Я не з'їм тебе – у мене діти.

Іванко завмер:

– Вовчице, ти сильна, як велетень, але справедливість – у милосерді. – Серце його стислося від виду цих цуценят – голодних, тремтячих, – і жалість до них, як до своїх спогадів про тата, підштовхнула вперед. Він помолився: "Господи, зціли її, як Ти зцілив прокаженого". З цими словами він обережно відкрив капкан і перев'язав лапу шматком своєї сорочки.

Вовчиця лизнула його руку:

– Дякую. За це я дам тобі пісню – другий дар. Слухай! – І завила баладу: низьку, як гул землі, що торкається каміння до сліз. Ця пісня луною відгукнулася в душі Іванка – печать за втраченим, але й надія на зустріч, і сльози навернулися на очі, теплі, очищаючі.

Іванко запам'ятав пісню – вона луною відгукувалася в грудях, як подих вітру в вітрилах. "Тепер – друг, що не боїться тіні, – подумав він. – Хто ж?"

Шлях привів до Крижаних печер, де сталактити – як ікла дракона, з яких капають краплі слини. Вхід охороняв... Тіньовий Гном – маленький, чорний, як ніч, з очима-вуглями.

– Хто насмілився? – пискнув він. – Я – вартовий тіней! Іди, чи поб'ю!

Іванко посміхнувся: "Гном, ти теж малий, як я. Але тіні – від світла. Давай дружити?

Гном пирхнув:

– Дружити? З тобою? Ха! Випробування: пройди через мою темряву без страху.

Печера зімкнулась – чорна, холодна, як могила. Іванко йшов, спотикаючись, і шепотів: "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!" Раптом він побачив: у кутку – забутий свічник із недогарком. Хлопчик запалив його від світлячка – і тіні відступили! Гном ахнув:

– Ти... не боїшся? Ти – світло! – Він кинувся до Іванка і обійняв: – Я буду твоїм другом! Тіні – мої, але з тобою вони – друзі.

Цієї миті обійми Гнома – міцні, незважаючи на малість – розтопили останній холод у грудях Іванка, і він відчув себе не самотнім мандрівником, а частиною чогось більшого, як куплет у ланцюзі саги.

Тепер Іванко був готовий. З дарами: світлячком, піснею та Гномом на плечі – він повернувся до фіорда. Велетень чекав, тупаючи ногою: хвилі здіймалися, мов гори.

– Де дари, піщинка? – заревів він. – Або я розчавлю твоє село!

Село в паніці: люди ховалися, корови попливли. Мама Іванкові кричала:

– Синку, біжи!

Але Іванко ступив на воду – диво! – І вона стала твердою, як лід.

– Велетень! – крикнув він. – Я приніс дари. Перший – вогонь не згасаючий! Він відкрив долоню: світлячок спалахнув, і камінь Велетня потеплішав, тріщини в ньому заблищали, як жили золота.

– Другий – пісня, що торкається каменя! Іванко заспівав вовчу баладу: "Воо-ууу, серце кам'яне, згадай світло..." Очі Велетня – озера, заблищали сльозами, і сльози ці важкі, як брили, покотилися по щоках, розмиваючи мох, відкриваючи під ним тріщини болю, вікової туги за світлом.

– Третій дар – друг, що не боїться тіні!

Гном зістрибнув з плеча і затанцював:

– Я тут! Тіні – наші з тобою! Велетень завмер, потім... заплакав. Сльози його – річки – змили мох, і під каменем відкрилося серце: золоте, як сонце.

– Я... я був самотній, – загримів він м'яко, і голос його здригнувся, як луна в печері. – Тисячу років охороняв скарби, але забув про любов. Ти, маленький, переміг мене відвагою та справедливістю. Дякую, Іванко. Ти справжній герой моря.

Цієї миті в грудях Іванка розлилося тепло – не гордість, а полегшення, як після довгої бурі, коли бачиш берег, і сльози його змішалися зі сльозами Велетня, солоні, але очищаючі.

Велетень став на коліна – земля здригнулася, але ласкаво.

– Я поверну твоєму батькові човен, – сказав він. – Буря сховала йогу у моїх скарбах.

І справді: з води виплив човен тата – цілий, з рибою в сітях! Тато Іванка був живий – винесло його на острів, і він молився за сім'ю. Вони обійнялися: батько, син, мати, бабуся. Обійми ці – міцні, тремтячі від сліз – зімкнулися, як коло, і в ньому потонув увесь страх, залишивши тільки світло іскри Божої.

Велетень усміхнувся:

– Тепер я – Страж Фіорда. А ти, Іванку, – мій брат по іскрі Божій.

З того часу у селі святкували День Маленького Героя. Іванко вчив дітей: "Вірте в себе – Господь у вас. Геройство – в кроці вперед, справедливість – у допомозі слабкому".

А Велетень іноді приходив – сідав біля багаття, слухав пісні та шепотів: "Маленькі – найсильніші". І в тихі ночі, коли фіорд шепотів саги, серце Іванка билося рівно – тук-тук, – сповнене тієї ж іскри, що розтоплювала каміння і зв'язувала друзів.

І жили вони щасливо, бо знали: диво – у серці.

+

ТРИ СИТА СТАРОГО БОРСУКА

+

У стародавньому лісі жила-була дружна компанія звірів. Був серед них зайчик на ім'я Пих, цікавий і спритний, як вогник. Був важливим і спокійним старий їжак Похмур, чия колюча шкірка приховувала м'яке серце. А мудрістю над усіма сяяв старий борсук на ім'я Тихон.

Жив Борсук Тихон не в норі, на просторій, затишній світлиці, виритій між коренів найстарішого дуба. Стіни там були заставлені глиняними глечиками з медом, сушеними травами, а на полицях лежали сувої з мудрими висловами. До нього й приходили всі мешканці лісу за порадою, бо мав славу він найрозумнішого.

Одного разу, в розпал літа, примчав до світлиці Борсука зайчик Пих. Очі його блищали від збудження, вушка тремтіли.

– Дідусь Тихон! Дідусь! – захекавшись, випалив він. – Хочеш, розповім, що про тебе їжак Похмур каже?

Борсук Тихон неквапом відклав убік книгу, яку читав, підняв лапу і м'яко сказав:

– Стривай, дитино моя, не поспішай. Перш ніж покласти твої слова на цей стіл, просіємо їх через три сита.

– Через які ще три сита? – здивувався Пих, і перестав підстрибувати.

– Перше сито – сито Правди, – сказав Борсук, поправляючи свої окуляри на носі. – Ти впевнений, що те, що несеш, – чиста правда?

Пих зам'явся і почухав за вухом задньою лапкою.

– Ну ... не зовсім ... Я просто чув це від білочки, а вона чула від сороки ...

– Ага, – кивнув Борсук. – Значить, ти не знаєш, правда це чи брехня. Гаразд. Просіємо тоді через друге сито – сито Доброти. Те, що ти хочеш сказати про Їжачка Похмура, – це щось добре, хороше?

Зайчик зніяковіло опустив очі в підлогу, де копошилися мирні мурахи.

– Ні, – прошепотів він. – Швидше... навпаки.

Борсук Тихон тихо зітхнув. Він глянув у маленьке віконце, де виднілася гілка горобини, наче питаючи поради в самого неба.

– Що ж, – продовжив він. – Третє сито – сито Користі. Чи принесе мені, старому борсуку, твоя новина хоч якусь користь? Чи допоможе вона мені стати добрішим, мудрішим, здоровішим?

Пих подумав-подумав і зовсім тихо пробурмотів:

– Думаю, ні…

Тоді Борсук Тихон розвів лапами, і добра посмішка торкнулася куточків його вуст.

– Якщо в твоїх словах, друже, немає ні Правди, ні Доброти, ні Користі, – навіщо тоді годувати ними мій старий розум і турбувати мій спокій?

Пих стояв, похнюпившись, відчув себе трохи безглуздо. Але Борсук, побачив його збентеження, і покликав поближче, посадив на м'яку подушечку та почав розповідати далі.

– Слова, малюче, як лісові стежки. Одні ведуть до сонця, інші – у темну хащу. Хочеш, я тобі покажу?

І вони пішли гуляти лісом.

На узліссі вони зустріли Сороку-бовтанку. Вона тріщала без упину:

– Білочка руду фарбу вкрала! Ведмедиця у себе в барлозі новий мед ховає! Чули? Чули?

– Почекай, – сказав їй Борсук. – Ти все це бачила на власні очі?

– Ну, мені Ворона на вухо каркнула! – заляскала крилами Сорока.

– А якщо це неправда, бідолашна Білочка через тебе плакати буде? – Запитав Борсук. – І кому від твоїх слів користь?

Сорока задумалася, потім зніяковіло сказала: "Ой, я, мабуть, політаю ..." – І полетіла.

– Бачиш? – сказав Борсук Пиху. – Слова без правди та доброти – як порожній горіх, усередині нічого немає.

Біля струмка вони побачили Ведмедика, який сердито штовхав маленького Їжачка.

– Ти наступив на мій гриб і зламав його! – гарчав Ведмедик.

– Я ненароком! – тремтів Їжачок. – Я не бачив його у траві!

Пих хотів було крикнути: "Битися недобре!", але Борсук зупинив його.

Натомість Борсук підійшов до Ведмедика і тихо сказав:

– Твоя правда, гриб зламаний. Але хіба від твого крику він знову виросте? Будь ласкавий, подивися – Їжачок маленький, він злякався. А користь буде, якщо ви помиритеся та знайдете новий гриб разом.

Ведмедик перестав сердитися. Він подивився на переляканого Їжачка і пробурмотів:

– Добре... підемо, я знаю, де ще ростуть гриби.

І вони побігли разом.

– Бачиш? – пояснив Борсук Пиху. – Правду можна сказати спокійно та з добротою. Тоді вона принесе користь і всіх помирить.

На галявині вони зустріли іншого зайця, брата Пиха. Той голосно хвалився:

– Я Найшвидший у лісі! Я вчора такого вовка налякав, що він втік без оглядки!

Всі звірі навкруги захоплено ахали. Борсук спитав Пиха:

– А це правда?

– Ні, – чесно відповів Пих. – Він просто хоче, щоб його всі хвалили.

– Його слова не добрі, – сказав Борсук. – Вони змушують інших звірів почуватися слабкими. І користі від них немає, лише порожнеча.

Коли вони йшли назад, Пих побачив ту саму Білочку. Вона сиділа на гілці і сумувала, бо всі думали, що вона вкрала фарбу.

– Почекай тут, – сказав Пих Борсуку.

Він підбіг до Білочки і сказав:

– Не сумуй! Я тобі вірю. Давай краще разом шишок наберемо?

Білка зраділа, і вони весело взялися до роботи.

Увечері Пих прийшов до борсучої світлиці. Там сидів Їжак Похмур.

– Доброго дня, Пих, – сказав Їжак. – Дякую, що сьогодні допоміг Білочці. Я бачив. Ти добрий друг.

Пиху стало так тепло на душі! Він зрозумів, що добра справа набагато приємніша, ніж будь-яка плітка.

– Ось бачиш, малюк. Не всяке слово, що спало на думку, треба відразу висловлювати. Спочатку спитай себе: "Це правда? Це добро? Це комусь корисно? Якщо ні – краще промовчи чи зроби щось хороше, як ти сьогодні.

З того часу зайчик Пих завжди користувався трьома ситами Борсука. Він більше не передавав плітки, не вірив хвалькам і завжди намагався говорити правду ласкаво. І ліс став від цього ще дружнішим і щасливішим. А найголовніше – на душі у самого Пиха стало світло і радісно.