Вбивство на 31-му поверсі

13

У конторі стіни були скляні, і комісар Єнсен, чекаючи, поки зайде завідувач друкарні, міг бачити, що робиться за ними, де робітники в білих і сірих халатах сновигали коло довгих столів. Десь далі чути було грюкіт друкарських машин.

На крицевих гачках уздовж однієї стіни висіли вологі ще гранки. На них великим, жирним шрифтом була надрукована реклама журналів, які випускало видавництво. Одна реклама повідомляла про те, що якийсь журнал цього тижня вийде з панорамним додатком, де буде зображена шістнадцятирічна артистка телебачення в натуральну величину. Додаток мав бути «яскравий, барвистий і незвичайно гарний». Реклама закликала негайно купити всім той журнал, поки він є ще в продажу.

— Ми друкуємо для видавництва частину реклами, — мовив завідувач. — Ось анонси до газет. Гарні, але дорогі. Одна така реклама коштує вп'ятеро дорожче, аніж ми з вами заробляємо за рік.

Комісар Єнсен нічого не сказав.

— Хоч для них це небагато важить, оскільки їм належить усе — і журнали, й газети, й друкарні, й папір, на якому друкують, — вів далі завідувач. — Зате гарні, що вже є, те є. — Він відвернувся й засунув до рота м'ятну цукерку. — Ви майже вгадали. На такому папері ми друкували два номери. Десь із рік тому. І з багатющим оформленням. Невеликим накладом. Усього по кілька тисяч примірників. Першого разу то був поштовий папір для шефа, а другого — якийсь диплом.

— Для видавництва?

— Певне. Десь у нас лишилися пробні відбитки. Можете поглянути. — Він пошукав у теках. — Ось, прошу.

Шефів поштовий папір був зовсім маленького формату, дуже елегантний, із сірою монограмою у верхньому ріжку, що мало свідчити про скромність і суворий смак власника. Єнсен відразу помітив, що цей формат значно менший за анонімного листа, про всяк випадок зміряв його. Тоді порівняв з даними. Розміри не збігалися.

Другий примірник являв собою майже квадратовий аркуш паперу, складений навпіл. Дві перші сторінки були чисті, а на третій великими готичними літерами видруко-вано текст:

«За багаторічну й успішну працю в царині культури та побудови гармонійного суспільства складаємо глибоку, щи-РУ подяку».

— Гарно, правда?

— Навіщо їх друкували?

— Не знаю. Це якийсь диплом. Хтось, певне, підписується під текстом. А тоді його комусь дають. Мабуть, що так.

Єнсен узяв лінійку— й виміряв чисту половину аркушика Тоді знову витяг з кишені рапорта й порівняв розміри. Цього разу вони збігалися.

— Ви ще маєте такий папір на складі?

— Ні, це особлива марка До того ж вельми дорога. І навіть як щось лишилося після друку, то ми давно його списали.

— Я візьму цей пробний відбиток.

— У нас він тільки один, для архіву, — сказав завідувач.

— Зрозуміло, — мовив Єнсен.

Завідувач — чоловік років шістдесяти — мав зморщене обличчя й понурий вигляд. Від нього тхнуло горілкою, друкарською фарбою і м'ятними цукерками. Він нічого більше не сказав, навіть не попрощався.

Єнсен згорнув диплом і вийшов.