Ведмідь

Ведмідь

Наснилось мені однієї ночі: лежу на великому ліжку із незнайомим чоловіком. Він гарний і чимось нагадує Йогана, якого я вже не люблю. Ми кохаємось — але тяжко, ніяк не дійдемо до завершення. В узголів’ї нашого ліжка стоїть юнка — несамовиті очі, матова шкіра, коси довгі і темні. Я бачу, що вона не робить зусиль когось спокусити, викликати бажання — їй би лише дивитися і дивитися. Вона здається вродливішою і мудрішою за мене. Щось підказує мені, що вона зберігає цноту.

Минає три ночі — і я бачу інший сон: приймаю ванну. Заходить священник. Це худезний довгань, вочевидь страшенно розумний. Священник смиренно мовить: «Я ще ніколи в житті не бачив голої жінки». Я ж відказую, що мене дуже цікавить тема невинності. Тоді він скидає із себе одяг та стає навпроти мене. Я виходжу із ванни, обмотую стегна рушником. І тоді — у моєму сні — священник постає переді мною нагий, достоту Адам до гріхопадіння, мене ж він бачить прикритою. «Покажіть, — прошу я його, — як користуватися вогнегасником у випадку пожежі».

Невдовзі отримую лист. Він стосується мого першого роману — і вражає різкими словами. Наприкінці листа розлючений читач звертає мою увагу на те, що у нас є спільна знайома — Анна Андре.

Я відразу набираю номер Анни. І вона каже, що цей читач — священник.

Сан стає на заваді письмовій відповіді: я не можу змиритися з думкою, що чоловіка, про якого дізналася з його ж листа, доведеться втиснути в рамки «кюре». Тож аби полегшити собі завдання, я вирішую скористатися телефоном.

Голос священника мене розчаровує. Я сподівалася на грубий і мужній голос. А чую примерхлі слова, на диво стримані. Відразу виникає образ: вкрите полудою око.

Він каже, що служить у містечку Вюрт — це сільська парафія — і присвячує весь вільний час прогулянкам на самоті. Я пропоную прогулятися разом — у мене є детальна карта місцевості, і наодинці я не раз уже натрапляла на дивовижні пейзажі. А він відказує, що не потребує карт і знає усі шляхи напам’ять.

Того вечора я записала в щоденнику: «Багато думок про цноту. Гадаю, що у майбутньому стану невинною».

У мене є чоловік і двоє дітей, я щойно розійшлася з коханцем і мені дуже кортить писати.

У сорок сім років, озброєна цнотою, добровільно принесеною у жертву, Тереза з Авіли засіла за свій «Шлях досконалості». У сорок шість років Карен Бліксен, лікуючи сифіліс устрицями із шампанським, вирішила цілком присвятити себе літературі. Фригідна і слабка на розум Вірджинія Вулф у цей самий вік відчула духовний потяг до Віти Секвіл-Вест — що дало життя «Орландо», її блискучій книзі-дитині.

Мені сорок років. Хочеться, щоб і у мене росли книги-діти. А для цього я мушу стати цнотливою.

Я заявляю Полю:

— Завтра я йду гуляти з кюре.

Поль відмовчується. Можливо, він мене не почув, бо, за звичкою, пізно повернувся із офісу і поїв похапцем, аби ще попорати сад до ночі.

Ми з нашим цуциком виходимо на прогулянку. Це середніх розмірів вівчарка з чепурною мордочкою, хитренькими очима і чорно-білим негустим смухом. Я назвала її по-іспанськи: Чікіта.

На прогулянці не можу позбутися думки про майбутню подію: заміжня жінка відвідає священника не у справах парафії, не з прагненням сповідатися — вона призначає йому зустріч як чоловікові.

Дивна пригода.

Галявина за нашим будинком уже скошена, тож Чікіта, задерши морду, кидається сторчголов ганяти ластівок, ніби збирає зграю. Собача примха, що впадає в очі, бо Чікіта щодуху жене, нагадує мені мій сон. Я зачаровано зупиняюсь, збагнувши, що снила священником ще до зустрічі з ним і що він скинув переді мною одяг ­по-юнацьки хвацько.

Цієї ночі я погано сплю. Картаюсь думками: завтра буде спека, треба обрати, що одягнути — шорти чи спідницю. І ще мені хочеться зробити гарний жест, прийти не з порожніми руками. Адже він прочитав мою книжку і так серйозно її прокоментував. Але що зазвичай дарують кюре? Поруч безтурботно спить Поль — певно, снить своїм садом.

Зненацька мене осяює думка: наріжу квітів у садку Поля! Я кажу «садок Поля», хоча насправді сад належить нам обом, однак опікується ним Поль: він вовтузиться у саду із захватом і вправно, змішуючи різні сезонні види рослин — флокси, далії, старенькі троянди, айстри, жовті й пурпурні іриси, півонії, лілійники, бегонії — великі та малі, а ще чемерники, орлики та герань. Отже, наріжу квітів і принесу священникові. А він уже хай як хоче — ставить на стіл чи прикрашає церкву.

Наприкінці травня на пагорбі, що відділяє нас од галявини сусідів, розквітає люпин. Масний ґрунт на клумбах, перекопаний і щедро удобрений стараннями Поля, дбайливо тримає майже відцвілі червоні півонії. Їх треба збирати в бутонах, аби трималися, бо щойно розпустяться — пізно. А люпин тільки почав квітнути, і коли квіти опиняться у вазі, то стануть витись, мов змії. Отже, дресировані люпинові змії та падолист півоній.

Ось що не йде мені з голови, і саме так усе розпочинається: я засинаю, легенько гойдаючись над собою на хмаринці думок про півонії та люпин, про багряний альянс, де червоний оксамит пелюсток перших без опору сиплеться, тимчасом як гачкуваті квіточки другого жадібно хапають пелюстками повітря. На столі у кюре чи на вівтарі в його церкві розстилається килим із червоних пелюсток, тремтливо стирчать лише роздвоєні посередині гладенькі шабельки-серцевини півоній. Поруч люпин, мов піхви — скільки квіту, стільки й гачків: стиснеш квіточку — і виступить золотава слина.

В умовлений час я у Вюрті з букетом в руці стою перед пресвітерієм. Переді мною масивні високі двері, тряхле дерево дбайливо пофарбоване у червоне. Натискаю на дзвоник. Сходами повагом спускаються кроки. Двері з легким опором відчиняються.

Рославий, худезний, трішечки згорблений, він одразу ж нагадує мені того чоловіка зі сну. Та це мало мене дивує: як Бог існував задовго до сотворіння, так і сон передує дійсності. І якщо Бог насправді не існував, це не має жодного значення, поки я сплю. Той, хто спить, виробляє секрецію світу прийдешнього — він кличе, до нього приходять. Священник явився — і дійсність прикрасила сон: виявилося, що кюре має бороду та розкошлане сиве волосся, а його індигові очі з розширеними зіницями, достоту як у кота вночі, дивляться пильно і нашорошено. Має він також довгі сухі руки та ноги, захуджений торс аскета. В іншу епоху і в іншому місці він, блукаючи лісами і степом, складав би «Відверті оповіді мандрівця духовному своєму отцеві»[1].

Відчуваю раптове бажання з усіх сил схопити його за плечі та розправити їх, аби прибрати цей горб. Цілком абстрактний потяг — адже торкатися священників не можна. І від усвідомлення цієї заборони мене охоплює страшенна туга: за рік чи два цей чоловік уже не розігнеться. Я думаю: тільки від мене залежить, щоб цього не сталося! Звідки у мене такі думки? Певно, це від півоній та люпину, від юного патлатого букета, що ледве помітно тремтить у моїй руці. Від тієї жінки, якою я є: розпоротої роками шлюбу, затаєного вогню, вагітностями — ця виснажена жінка, «жінка квітка бездиханна», цієї миті в усій своїй красі зникає — і з’являється інша, пряма і чиста перша Аполлінерова шпага «з чистого срібла»[2]. А він, цей чоловік, пройшов у іншому напрямку шлях, він чекає, що я розгорну його тіло — так само чекаю і я, що він згорне моє.

У пресвітерії вази немає, а в церкві всі вази зайняті. Священник знаходить слоїк з-під яблучного джему чи маринованих огірків і вертикально встромляє туди мій букет. Після цього ми вирушаємо до Вюртського лісу.

У дитинстві я своє весілля уявляла приблизно так: прибуваю уся така розкішна-прекрасна, у білій сукні на церковний ґанок, де у рядок вишикувалися претенденти — всі у костюмах, дбайливо зачесані, свіжо поголені, — і поміж них я мушу обрати собі чоловіка на все життя. Усе вирішується блискавично — без сумнівів і жалів. Наскільки я пам’ятаю, саме так я обрала Поля. Я запропонувала йому: «А що, як ми поберемось?» Так само кількома роками згодом сказала Йоганові: «А що, як ми покохаємось?» Отак, швидко приймаючи рішення, я пригортала до себе найкращих чоловіків.

А тепер я гуляю зі священником і розпитую його:

— Скажіть, як стати невинною?

Ми вперше гуляємо разом. Ліворуч ліс. Праворуч розлога лука, де пасуться білі корови.

Він дає зважену і вочевидь об’єктивну відповідь. Та я відчуваю у ній глибоку зневагу до тіла, підкріплену нездоланними аргументами і цитатою зі Святого Письма:

— Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне[3]...

Дивно, але трохи згодом він зізнається: жінки чомусь не відчувають провини у прихильності до його персони. Натомість його знайомі священники потерпають від цього, жаліються приблизно такими словами: «Як же тобі пощастило, що тебе не домагаються!» Йому ніби бракує чогось, чого його досвідченіші колеги заледве уникають.

Анна серйозним тоном пояснила мені, що в нього є маленька «проблема». Здається мені, що цим словом вона хотіла підвести риску під спогадом, який був або надто болісним, або неприємним.

Повернувшись із прогулянки, ми смакуємо кавою за столом на кухні, який прикрашають квіти, розправлені моєю впевненою рукою. Одна за одною, упродовж розмови, падають перші пелюстки півоній.

— Хочу набути невинності, щоб мати більше часу, аби в житті залишилися тільки сім’я і література. Писати — це єдине, що вдихає у мене життя, і це досить практично, бо коли в тебе діти, вбивати себе не можна.

Священник нагадує, що поетеса Сильвія Плат засунула голову до духовки на кухні, перед тим вклавши спати дітей.

Я на це зауважую:

— Іноді думаю, що якби чоловіком Плат був мій Поль, вона би не вбила себе.

Можливо, ця думка хибна, але вона необхідна мені.

Священник на це мені каже, що, якби він не читав, якби не витрачав щоранку годину чи дві на читання сидячи, непорушно, з олівцем у руці, то — хтозна — також міг би засунути голову до духовки. І додає, що у пресвітерії духовкою користуватися не можна, бо його попередник спалив там чимало страв.

Я сміюся. Він відвертається, хмурячи брови. І глухим голосом каже, що ніхто не сприймає всерйоз його захоплення літературою. Ані єпископ, який вимагає від нього бути «добрим пастором» і більше ніким, ані парафіяни, які ставлять йому завжди однакові запитання — про втрату інтересу до церкви і брак священників.

Промовляючи ці слова, священник уникає мого погляду. Я бачу його чіткий профіль на тлі вікна. Вгадую пекучий гнів, настільки майстерно прихований під незворушним обличчям, що помітити його може тільки дуже уважний співрозмовник, зайнятий не собою, не спасінням світу, а ним і любов’ю до нього. Можливо, бачила це і Анна Андре. Помітила і я, хоча того дня я ще нічого не розуміла. Днина була пречудова, я була у сорочці з глибоким вирізом — коли я сіла, вона зненацька широко розстебнулася. Не знаю, чи встиг священник побачити верх моїх грудей і чи саме ця деталь — а не пригніченість нереалізованого літератора — пробудила у ньому гнів.

У листі, якого написав мені того ж вечора, він уточнює: «Термін невинність[4], окрім усього, про що ми вже говорили, мені хотілося б пов’язати з іншим словом: поштивістю[5], «сердечним тактом», за висловом Джорджа Стейнера, що наштовхує мене на думку про тактильність очей — звісно, тактильних на відстані, але від того це відчуття не менш яскраве».

Священник читає есе та робить нотатки на берегах. Однак частіше він звертається до поезії і романів — вони щільно закривають три стіни у його кабінеті. Саме пристрасть до літератури стала причиною нашого листування. Я відповіла йому щодо Стейнера, потім прийшла черга Бахтіна, Кафки і Цвейґа. Він дуже детально коментує мої думки. Часте спілкування з письменниками — ніби навкір його зневазі до жінок — обдарувало розум кюре сміливістю.

А моє тіло він не помічає. Треба придумати щось. Може, злитися з чимось, до чого він часто звертається: з деревом, хмарами або камінням. Із книжками. Слід знову писати.

Візьміть і прочитайте — це тіло моє.

Коли я була ще дівчинкою, ми щоліта їздили до Іспанії. Перетинали всю Францію, потім кордон, далі їхали вздовж Кантабрійського узбережжя, де часто дощить і луки зеленіють яскраво.

Якоїсь миті ми звертали до масиву Пікос-де-Європа — його так назвали, бо це було перше, що помічали моряки, вертаючись із Нового світу. Через звивистий шлях мене нудило. Татові доводилося зупиняти авто, щоб я поблювала. Під крутим косогором несподівано з’являвся струмок — і що далі ми їхали, то вужчим і бурхливішим він ставав.

Нарешті ми добиралися до шале, розташованого у підніжжя Пен’я-В’єхи — найвищого у масиві. Це була велика прямокутна будівля, надана нам копальнею, де працював мій дядько. Дертися до шале доводилося на джипі, бо для нашої автівки шлях був надто суворий.

Наші дві великі родини жили там разом цілий місяць. Тітка з мамою були такі щасливі, що забували про існування дітей. Мешкали ми по кілька осіб в одній кімнаті. Займали усі приміщення, окрім мансарди на горищі, обладнаної для прислуги.

Іншою порою року, шукаючи відпочинку під час полювань на диких сарн, до цього будинку спускався сам генерал Фрáнко. Якось, коли ми полуднували в їдальні, зовсім близько пролунали постріли. Ми вийшли подивитися. Франко попід горою щойно вбив сарну і її двох малят — нам пояснили, що нікого іншого він серед скель не знайшов.

Водив на полювання Франко місцевий сторож Блас, що завжди супроводжував нас під час вилазок у гори. Я була закохана у Бласа, і одного літа, вгадавши час, коли його не було у мансарді, я поклала на його подушку малюнок із сарною.

Блас був гарним чоловіком, смаглявим, темноволосим, його вуса сміялись одночасно з губами, а чоло (бездоганна арка брів, круглі щічки і гострі очі) залишалося незворушним. Певно, тоді літ йому було стільки ж, скільки мені тепер. Він міг би бути моїм батьком.

Як не крути, а священник також міг би бути мені за батька. І не через вік — він усього на два роки старший за мене — а тому що невдовзі після нашої зустрічі він сказав, що я можу телефонувати йому у будь-який час, навіть уночі. І що він уже нікому такого не пропонував, хоча іноді йому телефонують уночі — але лише у разі крайньої потреби. А мої тривоги, які щовечора піднімають голови, краще переповідати комусь, замість губитися ночами серед імли снодійних. Мені це так сподобалося, що я розповіла священникові історію із сарнами. Та історію сторожа Бласа, який жодного разу не подякував мені за малюнки. Так нічого і не сказав. Жодного слова.

Щонеділі о дев’ятій ранку священник служить месу — і я стала на них ходити. Спершу я запізнювалась, та потім виправилася, наче п’яна від нього, від краси його слів та від своєї недовірливої побожності. Я вставала значно раніше за Поля й дітей, накривала на стіл — круасани, кава...

Церква у Вюрті зведена у дев’ятнадцятому столітті, вона має видовжений неф, покритий барвистим тиньком, вітражі зі сценами зі Святого Письма та темно-синю баню, ніби прибиту до будівлі золотими зірками-цвяхами. Дзвін відбиває час, тричі на день лунає «ангелус», а перед месою тілікає карильйон. Кілька витертих сходинок ведуть до брами, попід якою кюре (люди кличуть його «отцем») в оточенні дітлахів у білосніжних стихарях зустрічає вірян. Хору немає, натомість імпровізує невидимий органіст, причому змінює мелодію так легко, що ніхто цього не помічає: здається, він грає Баха. Літургія тече урочисто, без зайвих ефектів та балакучого синкретизму, що мають попит в інших краях — саме через них я втекла із церков задовго до того, як припинила молитися. До мене ніби повертаються старі добрі часи — і меншою мірою відчуття провини — з легкістю, що характерна добі, у якій мені пощастило жити: добі світу без Бога. І вже не має значення, що я не в родинному колі, що я далека від цих справжніх вірян, для яких Бог ще не помер: я сиджу під зірчастим склепінням і ніби збоку спостерігаю за власним дитинством.

Один із півчих дуже схожий на мене — його покручене тіло нагадує вербу, відому як Salix tortuosa, яку Поль нещодавно посадив посередині нашого саду. Кривенько шкандибаючи, він залізає за аналой і щонеділі читає один псалом. Я дізнаюся: кілька років тому він намагався заподіяти собі смерть, кинувшись із дев’ятого поверху, а тепер щодня пішки ходить сорок п’ять хвилин зі свого дому до університетського кампусу. На ногах його тримають тільки тексти.

Люд у Вюрті жаліється, що не розуміє нудних проповідей священника — та якщо добре прислухатися, помітиш ребус. Насправді базікання кюре просякнуте літературою: він звертається як до найвідоміших, так і до найзагадковіших авторів. Мене він цитує також — серед майбутніх класиків, невизнаних геніїв поезії і забутих талантів. Слухачі вслухаються у наші імена, цитати незграбно лунають, достоту досі невідомі «брати та сестри у других» напучень святого Павла, «Сповіді» святого Августина та щоденника Кафки. Досі я ніде не бачила такої щедрості, такої поваги до дрібних рибок у потужному потоці мистецтва.

Парафіяни байдуже дають морочити собі голову — адже зазвичай проповіді тривають не більше ніж десять хвилин. Знаходяться і уважніші: вони хмуряться, особливо жінки, що аж ціпеніють від натуги. Серед парафіянок є одна власниця замку, кілька фермерок і домогосподарок, що залишили місто, разом зі своїми родинами знайшовши притулок у цьому містечку, де ніколи нічого не відбувається. Щодо Анни Андре, то вона вже не ходить на меси.

Пресвітерій — цегляний будиночок край лісу. З одного боку зубочистий черепичний дах пестять гілки велетенського пурпурного бука, занурюючи кабінет кюре у півтемряву. Усі кімнати в будинку прямокутні — і лише кабінет змінив форму, з трьох боків звужений шафками, полиці яких вгинаються від книжок.

У нас удома немає бібліотеки — у вітальні для цього бракує місця. Єдина вільна стіна зайнята виконаним під старовину каміном, замість інших — величезні вікна, що дають змогу аж до ночі не вмикати світло. Ліжко у нашій спальні оточене шафами для одягу. І, окрім кількох полиць на сходовій клітині, під антресолями, місця книжкам ніде немає. Поль порахував, що камін коштуватиме дорожче, ніж бібліотека, натомість утворить теплу місцину в осерді будинку — і мав рацію. Чорна діра каміна і барокова оздоба привертають увагу всіх, утворюючи контрапункт з мерехтінням саду за вікнами. На камінній полиці стоять сімейні фото у рамках та сувеніри із подорожей: кілька гальок і мушель, сухі рослини. Красується там і малюнок — серце з пломінчиками, в центрі якого я написала готичними літерами: «Минають дні а я ще є»[6]. Щоразу, як дивлюся на нього, думаю про Поля — і про Аполлінера також.

Ліворуч від малюнка стоїть світлина моїх двох доньок, яку я вийняла з альбому, куди вклеїла її багато років тому. Донечки геть маленькі, туляться одна до одної в глибині величезного крісла, оббитого червоним оксамитом, — тоді у нас із меблів було тільки це крісло. Тепер воно гниє десь на громадському розпродажі — а може, якийсь знедолений прикрасив ним свою нещасну халупу. Пресвітерій обставлений меблями різних стилів, вони ніби з’їхалися звідусюди, вони слідували за священником із парафії до парафії: у кімнаті, що слугує за вітальню, великий диван і два стільці, вкриті світло-сірою штучною шкірою; чорний оксамитовий фотель, глибокий, мов сама смерть, у кабінеті; традиційна арденська скриня, яку не вощили вже років, мабуть, сто, на кухні. Є також великий дерев’яний різьблений янгол, відправлений на заслання на ляду скрині. Янголові бракує одного крила.

Негатив фотографії наших донечок у старому червоному кріслі я загубила. Часто думаю, що слід вклеїти її назад, до альбому, на вільне місце, щоби завершити хронологію щасливої родини. Я запитую себе: як прожити без дітей і чи не ця порожнеча (про яку свідчить повна відсутність фотографій у пресвітерії) є справжньою причиною засмученості кюре. Аби це компенсувати, треба (як він сам часто каже) «залишити по собі слід». Кюре мріє написати хоч щось: дисертацію, збірку рецензій або велемудре есе. Та ніхто на нього там не чекає, для всіх він — лише кюре на повну ставку, що також головує на зборах, усіх утішає, стежить за дотриманням норм моралі та оберігає психічне здоров’я громади. Його телефон без перерв і вихідних відповідає на всі лиха світу. Іронія долі: зовсім неподалік розташований університет — кампус усього в п’яти кілометрах від церкви. Містяни здають житло студентам — навіть у замку колишні стайні перетворили на розкішний готель. Значно скромніший пресвітерій прихистив трьох студентів — Івана, П’єра і Ґабріель.

Іван хоче стати архітектором. Коли у нього гарний настрій, він їздить до університету на ровері лісовими стежками, обсадженими високими тополями. Ущипливий і прямий, з широкими плечима і тонкою талією, Іван подібний до підлітка з пригодницького коміксу: у нього густа темна кучма волосся, волошкові очі, несказанної довжини вії та високе чоло, на якому можна викарбувати: «Вічна печаль». Бо кожна жінка мусить казати собі: «Він не для мене», — і вбиратися у жалобу, мов по молодому небіжчику.

П’єр вчиться на хіміка, він на останньому курсі. На навчання він їздить щодня, тож часто позичає або Іванів ровер, або автівку священника — старенький «Ніссан» із поламаним паливним насосом. Коли бак порожніє і машина зупиняється, П’єр змушений бігти до кампусу, закинувши торбу за спину. Він має біляве скуйовджене волосся середньої довжини. Говорить як типовий дитинний учений, з відсутнім поглядом, зберігає вірність своїй меланхолії навіть коли сміється. Саме він щонеділі імпровізує на оргáні. Також П’єр непогано куховарить — тільки він наважується кілька разів на тиждень варити макарони чи готувати омлет замість давитися хлібом, шинкою та майонезом.

Ґабріель вивчає психологію. Її велосипед часто ламається — або ж вона сама ламається, падаючи з велосипеда, бо мало їсть і страждає від нападів виснаження. Ґабріель страшенно бліда, схожа на мадонну з іронічною посмішкою і обов’язково у значно більшому за потрібний розмір светрі. Вона весь час жує величезні гумки зі смаком суниць, які потім, сідаючи за стіл, приклеює до дна своєї тарілки — їх знаходять під час миття посуду. Як і двоє інших студентів, вона й не підозрює, що вродлива.

Усі троє запевняють, що у Вюрті їх приваблює спокій і сприятлива для роботи атмосфера.

Коли я намагаюся зосередитись на письмі удома, все ніби стає проти мене. Дзеленчить телефон. Повзуть факси. З гуркотом прокидається пральна машина. Чікіті не сидиться на місці. На горищі, де я працюю, холодно взимку й задушливо влітку. Ремонтники час від часу запруджують вулицю і відбійними молотками довбають чергову яму. Заходить сусідка — за трьома яйцями та двома марками, а ще ж зі свіжими плітками! У поштову скриньку гучно падає газета. А за дві години сиплеться купка листів. На все це я скаржусь кюре.

Я не кажу, що телефонує Йоган, що це він надсилає факси, пише мені листи — замість дзвонити у двері, які я тримаю надійно замкненими (два повороти ключа та ланцюжок), як і завіси на вікнах, що виходять на вулицю, аж поки дівчатка не повертаються зі школи.

Я просто кажу йому:

— Кортить пустки!

І він пропонує мені працювати у пресвітерії — може звільнити для мене одну з кімнат. Я й оком не веду — ніби не зрозуміла. Тоді священник показує призначену мені кімнату на першому поверсі, точно під його кабінетом — у ній є велике вікно, що, мов рама, дає насолодитися виглядом стовбура бука. Є також залізне ліжко, поховане під великою картатою ковдрою, один стілець, одне з крісел зі штучної шкіри, як у вітальні, а на столі з білого дерева — невеличка лампа, стос чистих аркушів і шість тонких маркерів. Побачивши робоче місце, підготовлене з такою турботою (а ще я дізнаюся, що це власна спальня священника і що заради мене він переніс свій матрац і кілька особистих речей на горище), я відчуваю бурю емоцій. Тут, у чужому для мене будинку, існує місце, призначене для мого зовсім юного таланту, і це одна з головних кімнат у будинку, найпросторіша і найсвітліша!

Це усвідомлення супроводжується жахливою картиною: з вдячності одного дня я таки кинуся в обійми священника, а він відштовхне мене з огидою або ж, приборканий і переляканий досі стримуваним непереборним бажанням, він, сп’янілий від відчуття провини, упаде зі мною на залізне ліжко; нас заскочить хтось зі студентів, з нас насміхатимуться, новина, мов постріл з гармати, загримить на усю парафію, і принижений священник, лишившись місця, відчайдушно чіплятиметься за мене, як і інші злощасні надто вірні коханці — найбільш зневажений вид поміж людей. Усе це означатиме провал мого задуму, повернення до пристрастей і марнування енергії, користь від якої мусило б мати тільки моє мистецтво.

Аби (мов у обряді екзорцизму) відігнати від себе ці думки, я знову згадую Терезу з Авіли, Карен Бліксен та Вірджинію Вулф — адже їхні покликання, хворобливість і вразливість забезпечили їм стриманість. Дивно, але ці важливі для мене постаті втратили свою силу. Та чи вони взагалі колись приходили мені на поміч? Здається, вони надто зайняті власними персонами і своїми безсмертними творіннями. І знову мені у сні явився священник. Я бачила, як він підходив до мене з усмішкою. Він сказав: «Я не проти». Отак просто: «Я не проти», — і його обличчя сяяло радісно.

Я чітко усвідомлюю, що я не є ні черницею, ні хворою на сифіліс, ані фригідною жінкою — за інших умов усі ці грані не допомогли б, а радше утворили би проти мене блок. Мені потрібен союзник, рішучість якого загострила б мою волю і захистила би мою честь. Наївна сміливість священника доводила твердість його стриманості, тим часом я могла лише погодитися, що моя стриманість була значно слабшою — мабуть, тому я пристала на його пропозицію кинутися, так би мовити, «до роззявини лева». Цей вислів потішив мене. Я згадала, що книжка під назвою «У пащі лева» побачила світ тільки тому, що Кетлін Рейн була безнадійно закохана у гомосексуала: тож Вюрт став для мене Сандейґом, замість видри ми мали Чікіту — що ж, могилу кохання таки розрили[7].

Так розпочався благословенний час моїх поїздок до Вюрта. Я чекала, коли Поль піде до офісу, а діти — до школи, і їхала до пресвітерію, захопивши рукопис, комп’ютер (допотопну модель «Макінтоша»), словники та декілька книжок. Невдовзі я залишила все це там. У цьому будинку, відкритому всім вітрам, у будинку, ключі від якого загублені, є певні речі, які залишаться тут назавжди: комп’ютери, підручники, зібрання дисків, програвачі (кожен студент має свій, однак стіни настільки товсті, що поглинають будь-яку музику — від Саті до Боба Марлі, від Баха до «Dire Straits». Коли вітер знадвору куйовдить мої думки, я уявляю, що його сильний подув сплітається з вітерців, які дмуть із капілярів, що сплітаються у старих стінах і спускаються до мене, мов білий шум у ізольованій від звуку кімнаті.

Студенти отаборились у трьох кімнатах на другому поверсі. Четверта кімната була священникові за кабінет. Із вікна його колишньої спальні я бачу темну масу дерев, і на першому плані — по-королівськи величний стовбур бука, крона якого наповнює тінями кабінет кюре, а потім пестить дах над мансардою, де він спить. Через близькість лісу в будинку вогко як узимку, так і влітку. Але ми, студенти (бо я теж тимчасово перетворилася на студентку), під час роботи тулимося до ледве теплих батарей. Ковдру з ліжка я часом накидаю на себе, мов мантію. Я пишу роман. Причепі П’єрові кидаю через губу:

— Це про кохання!

Ґабріель має хлопця, що надовго зачиняється з нею в кімнаті. Зазвичай він зі змовницьким виглядом заходить до пресвітерію і миттю піднімається на другий поверх. Незважаючи на тривалі години, проведені з ним у замкненій кімнаті, Ґабріель стверджує, що між ними нічого немає, що нічого ніколи не вирішиться. Іноді мені здається, що цей хлопець для неї нічим не відрізняється від жуйки: вона жує, поки не зникне смак — і далі продовжує жувати. Єдиними світлими митями у своєму житті вона зобов’язана священникові, якого доводить до сказу, коли вона опівдні спускається на сніданок, та П’єрові, який саркастичними зауваженнями намагається долучити її до загального господарства. Ґабріель переконана, що посуд можна мити раз на тиждень, коли у шафах закінчуються чисті тарілки і склянки, що готування їжі схоже на алхімію, а павутиння ніколи нікому не заважало міркувати — скоріш навпаки.

Іван, якому дівчата десятками шлють листи, поводиться з царственою зневагою. Якось поштар прибуває до пресвітерію одночасно зі мною. Він кладе стос листів на стіл у кухні і каже Іванові, який снідає разом з кюре:

— Пошта для зірки!

Іван червоніє. Священник хитренько всміхається:

— Ось що буває, коли не довіряєш коханню.

Ми не довіряємо коханню — і все ж дихаємо ним, живемо поруч із ним і у ньому; кохання — у центрі наших щоденних справ: приготування обіду, розповідь про переглянутий фільм, цитата з книжки, рахунок футбольного матчу, політична дискусія, поломка комп’ютера, настрій Чікіти, актуальні проблеми, погляд янгола, що стоїть на скрині — усе стає приводом для вигадливих розмов, усе стає жертвою Слова, а отже — і справжнього кохання. Тож коли на Святого Валентина під час обіду заходить кур’єр з букетом із п’ятдесяти червоних троянд, що їх ми змушені — за браком вази — поставити до цебра, Іван, адресат цих дивовижних квітів, щось бурмоче про насиченість житія святого, наділяючи свої походеньки досі невідомими нам яскравими деталями. Тоді я кидаю йому вислів Андре Жіда: «Бажай лише те, що до тебе йде»[8]. І додаю:

— І хто йде до тебе, окрім тієї, що надсилає червоні троянди?

Усі сміються. Вражений до живого Іван відповідає, що тепер кожен мусить сказати, що саме «іде до нього», аби точно окреслити об’єкт нашого бажання і щоби віднині ми могли присвятити себе йому.

— Ти щоранку приходиш і безжально вириваєш мене зі снів, повертаючи до роботи, — каже священнику Ґабріель. — Тому я присягаюся, що від сьогодні — і послідовно, і день за днем! — виводитиму з ладу твій клятий будильник!

П’єр зауважує, що, відколи мешкає у Вюрті, багато читає і завдяки безсонню досліджує бібліотеку священника.

— Звідки мені знати, чого я хочу насправді, якщо те, що до мене йде крізь книжки, щоразу змінюється?

Мені здається, риси його обличчя стали надто меланхолійними. У такі миті П’єр ніби плаває всередині завеликого і занадто складного для нього тіла у марних пошуках місця, де він міг би пристати до берега. Коли нарешті ми залишаємося самі, він обдаровує мене звичним виразом обличчя — чуттєвого і поточеного таємними пристрастями.

І знову — незважаючи на геніальний вислів Жіда — нам навіть удвох не вдається точно визначити об’єкт бажання П’єра.

Тепер про кохання має висловитись кюре. Він нагадує про святу Схоластику, яку вшановують 10 лютого, за чотири дні до святого Валентина. Народжена наприкінці п’ятого століття нашої ери, Схоластика доводилася молодшою сестрою святому Бенедикту і була серед перших жінок, які обрали чернече життя за складеними її братом правилами. Раз на рік вони зустрічались на півшляху між їхніми монастирями заради світлої і короткої розмови. Якось, коли Бенедикт відмовився від пропозиції сестри продовжити розмову про «райські втіхи», вона помолилася за те, щоби дощ затримав його — і таким чином викликала страхітливу бурю. Ця зустріч стала останньою.

Історія нас зачарувала.

— Лише одне почуття гідне зватися любов’ю — коли воно спирається на довгу цнотливу розлуку...

— ...і, певно, Вюрт для цього є ідеальним місцем!

— Але для цього потрібні природні явища — буря, втручання дикого звіра, несподіване цвітіння. Вони ніби підкреслюють потребу у зустрічі...

— Отже, коли тобі надсилають букет із п’ятдесяти троянд, не варто сприймати це як природний порив — навпаки, у цьому є зневага до штучного покликання троянд бути символом, а не існувати заради себе самих.

Дискусія, що повернулася до точки початку, здається вичерпаною, аж раптом священник запитує мене:

— А що йде до тебе?

Певно, таким чином він цікавиться зачином мого роману. Я спокійно дивлюся йому у вічі й кажу:

— До мене йдеш ти.

Кілька секунд чути лише дзижчання мухи на підвіконні, що її сонце надто рано вивело із зимової летаргії. П’єр, кашлянувши, питає:

— Кому добавки?

Обід минає делікатно і лаконічно: Іван коментує агонію мухи, усі висловлюють припущення щодо коробки з печивом, яка дивним чином порожніє щоразу, як гостюємо ми з Чікітою, і щодо пляшки порто, що її Ґабріель конфісковує завжди, коли її навідує «стогни-душа».

Гадаю, всі ми четверо закохані у священника. Це своєрідна хвороба — однак хвороба цілюща, і нам не під силу її уникнути. Вона тримає нас в ув’язненні, єднає в роботі й зневазі до світу.

На горищі Іван гарує над своїм великим творінням — архітектурним макетом, результатом якого має стати диплом. Відштовхуючись від справжньої місцини — пустища за університетським кампусом, — Іван зводить проєкт нового кварталу, де співіснували б робітники, студенти й митці. Щотижня постають нові паперові будиночки, складені із сірників майстерні, офіси з білого картону, в якому прорізані віконця, щоб дарувати світло життю в цьому маленькому місті. Обабіч вулиць шикуються ряди дерев із гігроскопічної вати. Ансамбль не раз був зруйнований — і знову відтворений, ретельно обдуманий, та часом, залежно від гумору, з люттю потрощений. Втрачаючи терпець, Іван пише на стінах горища. Він покрив своїми графіті стіни просторішої мансарди. В другій, вузькій, мов келія, облаштував собі спальню кюре.

Я бачу сон. Ніби на горищі пресвітерію сови змостили гніздо. Сова — улюблений птах кюре, він збирає сов у різноманітних подобах: фігурки, гравюри, підставки для ламп, попільнички та преспап’є. У моєму сні з гнізда визирає велетенська сова, батько трьох пташенят, серед яких я бачу одного жвавішого, сміливішого за решту двох. Відчайдух виходить із гнізда, завзято і зовсім по-людському (лапка за лапкою він обережно спускається сходинками) стрибає вниз на перший поверх. Я сиджу внизу сходів. Совеня (я помічаю, що рисами воно скидається на Івана) підходить до мене і застрибує на коліна. І я розумію, що воно отримає від мене все, чого забажає, адже я йому як мати, — повна любові й турботи до цього вразливого сміливця.

Таким чином ми зі священником стаємо виводку студентів за батьків. Опівдні кюре накриває на стіл, моє місце — навпроти його місця (коли наші ноги торкаються одна одної, він відсуває стілець), студенти розбирають хліб, шинку й салат, а я нашвидкуруч складаю текст, який (такі правила гри) має стосунок до янгола зі зламаним крилом над скринею, що боронить нас усіх від лиха. Часом, коли натхнення бракує, я навмання виймаю зі свого бездонного сховку цитат легку і яскраву фразу, яку видаю за свою. Наприклад:

«Янгол тут тільки для того, щоби посипати ваш омлет петрушкою і прикрасити груди листком конюшини»[9].

А подумки картаю себе: я ж не Генрі Міллер! Я — майстриня з приготування салатів і жінка, яка часом приносить удачу, коли гладить виворіт куртки.

Єдина куртка священника така зношена, що в ній він здається худішим, ніж є. Мені соромно, коли він одягає цю куртку. Тож я попросила Поля позичити священнику синю вітрівку, яку він уже не носить, — здається, ширина в плечах і довжина рукавів годяться. У вітрівці Поля священник дуже гарний. Нарешті він стає подібний на чоловіка, а не на духа. Справді, у Святому Письмі зазначено, що у серафимів по шість крил: два — щоб літати, чотири — щоб оборонятися. На зображеннях ці янголи стоять, широко розправивши верхні крила і цнотливо закриваючи нижніми не призначене для чужих очей. Зношена куртка і велюрові брюки, що їх священник носить, не знімаючи, аж до середини літа — це достоту його нижні крила: яка жінка насмілиться наблизитися до такої закутаної істоти? Та я обожнюю янголів, якщо чесно, то люблю я тільки янголів — намагаюся вгадати їхні думки, розібратися в маніях схожих на старців хлопців та підлітків, вічно овіяних ореолом невинності. Коли вони недоступні для мене — перетворюються на янголів. Мене надихає їхня неприступність. Прозорий погляд Івана, його врода, гідна хреста, та сон про сов налаштовують мене на винятково материнську роль біля нього, адже янгольських ознак — хоч греблю гати! Схиляючись над Новим Містом, я затамовую подих і роздивляюся білий макет із картону і дерева, який щодня розростається новою терасою, вуличкою, садком — я впевнена, що так вражати може тільки творіння янгола. Так само, коли священник — достоту великий спокійний павук — сидить, склавши докупи свої довжелезні руки і ноги, і спостерігає за тим, як я пишу, дивиться своїми очима, значно більш синіми, ніж у Івана, своїм уважним і щирим поглядом, недбало всміхаючись пухкими вустами у кудлату борідку, коли він такий близький до своєї «найкращої подруги», як він сам каже, — тоді він також янгол. І коли літніми вечорами долинають пахощі із саду, коли змішуються аромати всіх квітів у саду, коли ми з Полем спостерігаємо за диханням квітів — тоді мені здається, що священник міг би походжати серед них, достоту Господь у саду Едемському, і шукати поглядом серед них нас, Адама і Єву, знову невинних, адже змушені жити разом, змушені, як-то кажуть, любитися, і в поті чола заслужили право повернутися до райської місцини, де нема спокуси. Авжеж, щоразу, як ми щасливі разом, я думаю, що серед краєвидів Едему, серед запаморочливого духу нашого щастя мені бракує постаті кюре у вітрівці Поля.

Священник не любить воду. Ванну приймає лише раз на тиждень — на ранок неділі перед месою. За його словами, відколи ми знайомі, він полюбив парфуми і одного разу після ванни використав пробник, який я йому подарувала. Ще в школі я дізналася, що за Людовика XIV люди взагалі не милися — однак щедро поливали себе парфумами. У юності я любила уявляти запахи тіла при Версальському дворі. У нашому класі була одна дівчина (і хоча зазвичай я забуваю імена, її ім’я пам’ятаю — її звали Жюлі Бутар), схожа на жердину, і вона страшенно тхнула потом. Біля неї ніхто не хотів сидіти, і якщо вона сідала поруч, учениця, не соромлячись, переходила на іншу парту. Однак я дозволяла їй сидіти біля мене — навіть іноді, помітивши, що вона сама, сідала з нею. Бо хто, крім мене, встояв би перед її потом, хто відважно дивився б на її ніякову усмішку? Я ненавиділа запашок, що линув з-під її пахв — і не уявляла себе без нього. Коли я виходила з класу, решта запахів здавалися мені чарівними.

Однак священник не пітніє — він сухий, мов стара гілка, що виносила чимало плодів. Наприкінці тижня він зазвичай пахне кюре. А на смертному ложі він буде пахнути святістю, трояндами, лілеями і фіалками. Тим часом від нього відгонить пилом, сухістю — ніби від чоловіка, з якого не проступає піт, який ніколи не знав ерекції, навіть уві сні, і я про це точно знаю, бо запитала його, хотіла знати, як це буває у цнотливців. Його тіло пахне так, ніби не харчується — або харчується украй мало; тіло, яке не любить ані воду, ні їжу, ні любовні змагання, яке порожнє всередині, мов папірус або покинуте осине гніздо. Святий Павло сказав якось: найбільша між ними любов. Більша за запахи тіла. Більша за зношений одяг і велюрові штани, що їх не знімають до середини літа. Більша за сколіоз священника, його худе тіло та подібність до хижого птаха.

Поль, як і завжди, пахне приємно, носить вишукане вбрання, голиться аж до блиску. А любов опирається всім цим знадам.

У Бласа була дружина, яку звали Пілар. Вона з дітьми жила у містечку, а він зі своєю старшою донькою Маріукою міг тижнями не залишати шале. Пілар була товстухою. Раз на літо ми бували у них, і вона частувала нас велетенськими тортильями, звареними в оливковій олії, та смаженими ковбасними хвостиками з помідорами й хлібом, шкуринка якого блищала, мов вощена — цей хліб був гидкий. Пілар мала чоловічий голос і часте дихання. Навколо неї завжди крутилися діти — переважно хлопчаки. Щоліта я їх не впізнавала — всіх, за винятком Маріуки, що росла і не мінялася, залишалася такою ж маленькою, навіть коли (задовго до мене) у неї почали рости груди. Діти Бласа й Пілар не їли разом з нами, кожен з них мав конкретну справу: хтось випасав кіз, хтось збирав дрова, хтось піклувався про татів мотоцикл — вони всі, усміхаючись і опустивши очі, проходили повз наш стіл.

Шале було розташоване у годині їзди джипом від містечка, а джип лише по понеділках і п’ятницях привозив харчі. Тож сторож і його донька цілий тиждень проводили з нами. Часом, коли джип здавали в оренду відпочивальникам, вони приїздили на мотоциклі. Ми здалеку помічали хмару пилу — і бігли їм назустріч, і тоді Маріука відділялася від тіла свого татка, ніби павук від павутиння.

Блас влаштовував нам прогулянки, а Маріука прибирала в шале. Жили вони просто під дахом, у кімнаті «як ваша, але з похиленою стелею», пояснювала мама, забороняючи нам туди ходити. А я заздрила їхньому сну під дахом — мені здавалося, що там вони були ближчі до зірок. Утім, вода туди не доходила. Тож Блас наповнював тазик водою зі струмка, що зміївся попід шале — саме туди на водопій приходили сарни. Маріука вечорами милася разом зі мною в одній із ванних кімнат. Я залишала для неї мильну і ледве теплу воду на дні раковини. Під час нашої останньої поїздки до шале нам із нею було по вісім років, і вона вже могла сама попрасувати цілу гору білизни після п’яти годин прогулянок із нами.

Щороку після Страсного тижня священник ходить у далеку прогулянку з кількома парафіянами: на них чекають Піренеї, Альпи Провансу, масив Веркор. Цього року він їде, заохочуючи мене писати щодня, поки його не буде. Коли я прибуваю вранці до пресвітерію, двері якого ніколи не замикають на ключ, студенти ще сплять. Я з радістю вдихаю аромат будинку, його вогкості, старої перевареної кави, книжкового пилу та книжок, що потроху обертаються на пил, — і беруся до праці, думаючи про священника, який у той самий час читає разом із товаришами молитву, перш ніж вирушити у путь. Коли він повертається до Вюрта, то жаліється, що, як на нього, то католики-ходаки просувалися надто повільно, а деякі за теревенями взагалі губилися, доводилось повертатися і шукати їх. Та незважаючи на всю цю блуканину, він випереджав їх щодня, прибував до чергового етапу щоразу першим — хотів побути трохи на самоті, в думках про мене.

— А ти завжди ходиш швидше за всіх — так тобі вдається залишатись самому. У тебе ноги надто хитромудрі: раз і назавжди вони вирішили, що втома — то не для них і що від балакунів варто триматись подалі.

— Ти теж ходиш швидко, — зауважив він, — та коли ти захоплюєшся розмовою, мені також цікаво.

Через деякий час він каже, що міг би зводити у гори й мене, бо помітив, яка я невтомна. Гуляючи, ми досліджуємо нові для нас обрії, говоримо про літературу, мораль, теологію, невдовзі ми добре знаємо всі довколишні стежки, найменші галяви, луки, де пасуться білі корови, колючі хащі, повні соковитих ягід, тополі та їхній шелест.

Довкола шале є три ставки. Одного дня ми зупиняємося на березі третього, найглибшого. Береги уривисті, єдиний можливий спуск до води розташований якраз проти сонця. Повітря зненацька наповнюється комахами і пилком, вода зблискує і здригається зморшками, і на мить таємниці ставка постають у запаморочливо прозорому контражурі. Потім сонце зміщується, відблиски тьмяніють, повітря мутнішає, ставок заспокоюється і блякне.

Ми йдемо далі. Чікіта попереду нас сполохує фазанів і зайців. Щодо мене, то я кидаю обережні погляди на прегарні губи священника, виштовхуючи із себе — у такт крокам — уривки фраз.

— Оскільки тут, унизу, уздріти лице Господа ми не можемо...

Священник схвально хитає головою.

— ...але тільки, як пише святий Павло, побачити «ніби у дзеркалі»...

— Саме так.

— ...то як не схотіти поцілувати відблиск сонця на обличчі друга?

Він зупиняється і уважно, з ледве помітною усмішкою, дивиться на мене.

— З тебе вийшов би добрий богослов.

Ми доходимо до краю старовинного кар’єру — і я, відчуваючи біль у горлі і легке запаморочення, прошу прилягти на хвильку.

Священник ніколи не спить. Він просто сидить. Я заплющую очі. Сонечко пече мені в скроні. Запитую у священника, чи не хоче він на мене поглянути. Він відповідає: «Я на тебе дивлюсь». Я додаю: «Поглянути по-справжньому». Він відказує: «Так». І це тільки подих, ніби це «так» забрало в нього всі сили. Тоді я знімаю светр, під ним в мене станик, роблю рух, ніби хочу зняти й його, а він каже: «Ні, поки що ні, для мене це ще занадто». І ніжно кладе руку мені на груди, пестить їх так, ніби збирає зі шкіри піщинки або ж навощує мою шкіру. Його рука ковзає моїм тілом і зупинятися не збирається. Довкола нас гомонять берізки. Десь удалині кричить хижий птах. Священник різко підводиться, відступає до краю кар’єру, ніби збирається стрибнути в пісок або злетіти, однак лишається стояти — прямий, худий і безмежно збентежений. Я спостерігаю за ним через напівзаплющені повіки, бачу, як він відступає, квапливо наближаючись до прірви, аби вдихнути повітря і віддати обрієві свій могутній подих, аби зникло почуття, яке його гнітить, яке робить його вразливим — а я люблю його вразливість, бо вона дає змогу побути у спокої і на самоті під сонячними променями, цілковито віддавшись крикові птаха.

Стоячи перед сходинками до олтаря у Вюртській церкві, кюре у просторому білому стихарі (єдиному вбранні, що личить йому і надає величної постави провідника) ніби також парить над землею. Різьблений мідяний аналой виконаний у формі серця на держалі. Коли священник читає Святе Письмо, позолочене серце розміщене на рівні його прутня — онімілого, прихованого прутня, а як наслідок, джерела всіх слів і будь-якого світла. І єдина, кому про це відомо — це я. Бо письменники, як і жерці, мають привілей здаватися безтілесними.

Сторінка на день, часом менше. Переконую себе: я — письменниця! Щоранку у певний час сідаю за комп’ютер. Набігають образи, слова, та жоден образ не бентежить мене, жодне слово не мучить. Опівдні, коли у церкві дзвонять «ангелус», я відпочиваю від своєї роботи у кабінеті священника. Він подає мені порто на денці келиха, наливає й собі. І ми мовчки роздивляємося пурпуровий бук. Двері не замкнені на ключ, тож, перш ніж увійти, студенти стукають. Кюре, сидячи у своєму величному кріслі, курить сигарету з однієї з тих золотавих коробок, що їх я краду заради нього в торговельному центрі. Він запалює свічечку (їх я також краду, вони стоять у відділі канцтоварів, поруч із касами) пастельного кольору, з ароматом кориці або глиці; коли я купую картриджі чи роблю копії, можу поцупити свічку, переконавшись, що мене можуть побачити, аби ризик був справжнім, однак аби звичність мого жесту зробила цей вчинок невидимим.

Блас поволі чвалав до верхівки Пен’я-В’єхи. За його словами, якщо пришвидшити ходу на початку, можна втратити сили. Він учив нас як підніматися. Першою за ним завжди йшла Маріука. Шкіру вона мала тьмаву, темне, аж синє, лискуче волосся, бездоганний овал незворушного обличчя. Якось у ванній кімнаті, помітивши, як велично вона чистила зуби — незабутнім рухом закидаючи назад свої густі коси, — я запитала її, як вона молиться і чи молиться вона часто. Тепер я розумію, що запитання тоді я поставила наполегливо, точно як тоді, коли питала у священника, як досягнути невинності. Я була переконана, що вона молилася, слідуючи за Бласом — адже йшла спокійно, зосереджено, рівним кроком. А Блас майже ніколи не звертався до неї так, як до нас — трохи насмішкувато — заохочуючи йти вгору. З нею він говорив стримано, ніби випробовував її настрій. Коли підйом важчав, Блас час від часу кидав на Маріуку дивні погляди. Ніби стежив за прирученою тваринкою, скажімо, за віслюком, якого хочеться пестити — адже він мужньо тягне важку поклажу; однак із таким самим виглядом віслюка можна забити до смерті ціпком. Хоча насправді дівча несло тільки батькову фляжку — та я пів життя віддала б, аби також хоч трохи понести цю фляжку і чути, як мене ніжно кличуть «Маріуко!» Бо коли на тебе так дивляться, можна лише рухатися до верхівки, автоматично переступаючи ногами і думаючи про близьку насолоду разом торкатися білого снігу.

Пен’я-В’єха — це трикутний пік, як кажуть, нескладний для підйому, однак останні метри сходження — найважчі, схил дуже крутий, камінці розходяться під ногами, вітер нещадно дме. Шкіряна фляжка Бласа наповнена сумішшю вина, води, цукру й лимона — і на вершині ми впиваємось нею. А на спуску дозволяємо собі з’їжджати підошвами по кам’яному схилу. Блас чекає на нас унизу, хапає саме тієї миті, коли здається, що пролетимо повз нього і злетимо з гори, ламаючи ноги.

Якось увечері (Поль був у відрядженні) я запросила священника до нас додому, щоби разом переглянути літературну передачу; насправді ж для іншого, хоча нічого такого не планувала, хіба трошки; і було це так: коли дівчата піднялися нагору і я опинилася на дивані поруч зі священником, мовчки, поряд із ним, не захищена муром із наших слів, то помітила, що не можу зосередитися на екрані телевізора. Про що там ішлося? Хто-хто? Набоков? А що він написав? Га, метеликів полював? Перед моїми очима пурхали метелики, зір затуманився, я відчувала перші ознаки духовного сум’яття, яке відтоді повертатиметься щоразу, як наша присутність досягатиме пароксизму, втім, без жодного руху, що зрадив би її велетенський жар. У такі миті я уявляю себе віслюком, що ціпеніє від відчаю і виснаження. І з місця зрушить його тільки ціпок.

— Влаштуємо змагання?

Я промовила це зненацька, різко обернувшись до священника. І коли він дуже просто погодився зі словами, що колись дуже любив боротися з хлопчаками свого віку, я вже знала, що я сильніша, адже моє тіло завжди рятувало мене. Справді, лють і несподіваність нападу давали мені фору від самого початку змагання.

Ми опустилися на долівку, я вклала священника на килимок, мої коліна притиснули його плечі. Раптом він мене перевернув. Лише мить — і він опинився наді мною. Хоч і худий, важив він чимало, достоту убивця з найлютішого нічного страхіття. Я молила його відпустити мене. Зненацька почула гучний хрускіт, а водночас відчула — гострий біль у кісточці, і я заволала: «Болить, болить!» Священник допоміг мені сісти на диван — і якусь мить ми сиділи, немов прибиті. Тоді я сказала йому повертатися, сказала, що біль скоро минеться. Після чого я сама, з пошкодженою ногою, видерлася сходами, сама, з пошкодженою ногою, прийняла ванну — і лягла у ліжко, переконана, що це лише розтягнення. Наступного дня я була змушена потелефонувати священникові — бо Поль досі був у відрядженні, — і він відвіз мене до найближчого відділення швидкої допомоги. Ми довго чекали у переповненій почекальні. Принаймні троє з пацієнтів упізнали священника і привіталися тільки з ним: мене їхні погляди прошили так, ніби я була невидимою.

Перелом виявився серйозним, я два місяці не вставала з ліжка. Полю я пояснила це так: пропустила сходинку. Тож Поль уже не їздив у свої відрядження і рано повертався з офісу, щоб зробити закупи для кухні. Священник бачив, що, аби Поль піклувався про мене, я маю лишатися кволою і непорушною. І зауважив, що це важливий етап для відновлення кохання у нашому шлюбі. Він так і не вибачився за свою жорстокість. Проте щодня навідував мене.

Ми вирішили, що прикутість до ліжка — добра нагода завершити мій роман. Щоранку я писала, і єдиним обрієм для моїх очей був гіпс на нозі. Я писала історію про шалене кохання і віддавала всі сили на її створення: здавалося, ніби я рухалася наосліп, навіть тіло не слухалося мене і здавалось незграбним. У відчаї я перечитувала перші листи священника: «Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле»[10].

Священник з’явився по обіді, коли час для мене тягнувся нестерпно довго. Прийшов після меси та напучування і перед візитами до тих, хто хотів сповідатися. Про сповіді він не згадував ніколи.

І все ж одного дня він розповів мені про обставини, за яких кілька років тому намагався накласти на себе руки юний хорист. Уночі юнак видерся по фасаду недобудованого будинку і на сході сонця кинувся у прірву. Цей вчинок — здійснений не після цілющого еліксиру Бласа, а після коктейлю з барбітуратів і алкоголю, — завершив ретельно підготовлене сходження, заради чого юнак кілька місяців відвідував курси альпінізму в спортивному центрі університету.

Через перелом у мене багато візитів — і про всі я доповідаю священникові. Він цікавиться всім, що має стосунок до мене, і являє безмежне терпіння у слуханні. І все ж я відчуваю його настороженість, коли розповідаю про візит колеги Поля, який хоч і прийшов віддати важливі папери, та провів зі мною час у приємній розмові.

— У такого можна і закохатися, — замріяно зауважую я.

Священник мовчить.

— Тебе б це засмутило?

Він рівним тоном відказує, що це його не стосується. І додає, помовчавши:

— Я з тобою не в тих стосунках, аби остерігатися інших чоловіків.

Та за кілька секунд я відчуваю на собі його погляд (у цей час я через вікно дивлюся на червону пляму з тюльпанів у нашому садку), і мені здається, що він потайки забирає якусь певну частину мого обличчя — можливо, мої вуста. Насправді йдеться про шию, про артерію, що пульсує, адже священник з об’єктивністю науковця, захопленого умовами нового досліду, зауважує:

— Сонна артерія... Якщо встромити у неї ніж, бризне фонтан із крові!

Ця ремарка, цей вигук, спровокований жорстокою байдужістю мого погляду, — це поклик крові у брата, ладного перерізати горло зрадливій сестрі.

Іван так до мене і не прийшов, однак надіслав листівку, на звороті якої нашкрябав: «І якщо викинете цей образок після того, як довго будете в нього вдивлятися, — який спогад залишиться вам?» На лиці — вітраж із сонцем; промені переходять у жіночі обличчя, тобто жінок стільки ж, скільки і променів — тридцять два обличчя, а далі — шістдесят чотири, бо промені ростуть у два ряди, тож разом дев’яносто шість усміхнених жіночих облич, серед яких немає мого обличчя; Іванова сотня жінок — юних, вродливих — обертається навколо нього, мов навколо світила.

Священник якось зізнався мені, що кохав тільки одну жінку. Звали її Жанною, і була вона героїнею одного роману. Жанна — це сама самопожертва, вона у розквіті юних років відмовляється від плотського кохання, присвячуючи себе порятунку буркотливого хворобливого батька. Священник дарує мені цей роман у розкішній палітурці. І тепер я вимушена зберігати цю дивну історію.

Я читаю роман, відчуваючи відразу до Жанни, і вирішую відкрити свої почуття священнику. Для мене така відвертість — надто болісна: я воліла б любити те, що любить священник, захищати те, що захищає він.

— Справді, захоплива історія, — обережно починаю я, — та чи не здається тобі, що надмір зречення в Жанні — це гріх...

— А що для тебе означає «гріх» і «зречення»?

Відповідає він різко. У всесвіті священника не важать приблизні оцінки та люб’язна стриманість, які, у випадку з Йоганом, дозволяли мені закривати очі на неприємні аспекти стосунків.

— Я хочу сказати, що не варто жертвувати своїм життям заради чужого. І точно не заради життя власного батька.

— Думаю, ти не зрозуміла. Погортай сторінки Святого Письма. Зверни увагу на жертву Ісака і на втручання Господнє.

Та я ледве чую його слова. Лише відчуваю їх гостре лезо.

— Бог випробовував Авраама...[11], — вів він далі.

Я явилась до нього збурена, звернулася щиро, відкрито. А він відповідає мені цитатами і так холодно, що сльози навернулись мені на очі.

— Значення цієї книжки — випробування, — заявив священник. (Плачеш? Що ж, дуже добре, плач, — ніби звертався до мене безжальний голос. — Плач, нещасна дурепо, прохачка сакрального, нездатна піднятися до рівня істинно обраних. А Жанна — обрана, без жодних сумнівів — обрана, адже юною і вродливою вона з власної волі погодилася зійти у могилу цілковитої цноти.)

— Але заради чого це випробування?!

— Ти що, читати не вмієш? Навчися читати по-справжньому!

І сльози линуть з новою силою...

Певний час похмура примара Жанни стоїть між нами, та згодом розпливається імлою при появі Вівіан Ріс, про яку я розповім, якщо буде на те потреба і якщо спогад про неї знову стривожить мене. Бо писати є сенс тільки для себе, письмо дається, тільки якщо витрачена енергія гоїть пуп’янок вогневиці, пекучий фурункул. Звісно, заради читача нескладно вигадувати граційні об’єкти ревнощів, та що стосується справжнього об’єкта, який уособлює всю решту — пропоную поки про нього не згадувати, обійти це порожнє місце, цей ураган, цей безлюдний берег, цей відчай, що охопить мене, коли прекрасна Вівіан Ріс підійде до священника і піднесе до своїх вуст різьбленими пальчиками крадійки маленьку голеньку проскуру.

Простягнувшись на канапі у вітальні, не відводячи очей від вікна, де буяють весняні шелести-пахощі (ще надто холодно, щоб відчиняти вікно), я почуваюся ніби у скляній клітці. Я не в змозі доєднатися до руху і росту природи — і це пульсує в мені (приблизно що десять днів) кризою, і вилікує мене від неї той, хто добряче мене відлупцює. Та цього досі ніхто не зрозумів: ані Поль, що майстерно володіє собою, ані священник, лють якого я мушу конче викликати. Авжеж, можна лишатись, як я, злою й неадекватною і до слів, і до світу — та для цього мені потрібна чужа лють, яка прийме мою, розпалить її і милуватиметься нею, ніби караючи мене за те, що я не в силах приєднатися до Аполлінерових музики й хвиль, ніби вона відплата мені за всіх фальшивих поетів (і за мою поетичну фальш), ніби раз і назавжди мене підтинаючи. Та лють так і не йде, усі мені відмовляють у люті — хоч я й прошу про неї смиренно. Коли відчуваю, як лють піднімається у мені, то, присоромлена, я підходжу і прошу пробачення, імпровізуючи жест, який я підгледіла у прошаків, що стоять на перехрестях вулиць: вони залюбки здерли би з вас шкіру і залишили би конати просто на землі без своїх дорогоцінних гаманців — та натомість вони покірно кажуть: «Месьє, п’ятеро діток, роботи нема, їсти кортить. Месьє, будь ласка!»

Тож одного дня — з яблунь дрібною мжичкою осипався квіт, мій відчай убрався у білі шати — священник прийшов до мене і сів поруч.

— Як почуваєшся сьогодні? — турботливо запитав він.

А я, приголомшена хворістю, не могла розтулити вуста, я просто заплющила очі і поклала голову на його кістляві ноги. І з подивом відчула, що зовсім поруч, під штанами (які віддавали кислим) здіймався найчуттєвіший, найтвердіший і найбільший з-поміж прутнів, що я їх бачила у своєму житті.

Непорушність давала мені можливість часто згадувати про це, хоча зваженою цю думку складно назвати. Зокрема я міркувала про це вечорами, коли, поклавши гіпс на край ванни, я розслаблялась у гарячій воді. Ззовні хмурніла ніч, із неї раптом виходив священник, він стукав у двері, я кликала його, та двері не відчинялись, а я, простягнувшись у зручній теплій ванні, не знаходила сил, щоби піднятись і відчинити. Однак я бачила його крізь двері, він був голий, зі страхітливо великим прутнем, що стирчав горизонтально, мов товстий всохлий дрючок. Людина із сухим дрючком. На велетенському тілі світового дерева священник — це гілка, позбавлена сімені, де якої туляться сумні дітлахи. Рідини немає ні зовні, ні усередині, і хоч би краплина дощу зросила гілку — мокне вона тільки від наших сліз. Бо я лежу гола в прозорій воді — кволіша, ніж паралітик в Євангелії. І зі сльозами волаю, молю, щоб хтось змилувався і відчинив двері, які розділяють нас.

Кому першому спала на думку ідея читати вголос мої тексти — мені чи йому? Хай там як, та коли я поклала голову йому на коліна, нас охопило бажання — принаймні такого висновку я доходжу під час медитативних сеансів у теплій ванні, коли переді мною (щовечора ближче) постає очевидна затята мужність мого товариша по лектурі: день за днем я читаю йому свій роман, ніби повзу мертвою гілкою, яка розділяє нас, і відчуваю твердість ціпка, яким поганяють упертюхів та віслюків. І цей віслюк — упертий і ніжний — це я, щодня я являюсь йому зі свіжим врожаєм літер...

Два місяці у гіпсі, місяць вправ — тільки тоді я можу повернутися до Вюрта і шпацирувати зі священником. Опинившись у Вюртському лісі, я моментально забуваю і про свою незворушність, і про свій біль, хоча певний час мені здавалося, що це — назавжди. Що ж, для когось такі стани справді стають вічними. Пригадую Пілар, яка майже не рухалася через спухлі ноги та дихавицю. До зустрічі з нею мені й на думку не спадало, що у сорок років можна бути старою. Мої мама і тітоньки зі сміхом, розпашілі, у шкарпетках із грубої вовни на струнких ногах долали кам’яний схил Пен’я-В’єхи. А унизу Блас зустрічав їх усім огромом свого тіла, мов гребля, — і коли вони таки хилили його, з легкою усмішкою відновлював рівновагу. Увечері ми грали в шаради перед розпаленою ним ватрою. Навколо шале бекали барани, і уночі вони терлися смухом об дерев’яні стіни. Кімнати в будинку віддавали гумою, а через відчинене вікно долинав гамір і сморід отари. На світанні сарни гамували спрагу з джерельця біля цоколю будинку. Блас розказав мені, що зір у сарн поганенький, а от нюх бездоганний. Тож я піднімалася першою і йшла до струмка — проти вітру, з альбомом для малювання під пахвою. Іноді мені щастило наблизитися до сарн на відстань у декілька метрів.

Вюрт — це вузька яруга, спуститися до якої можна вузькими шляхами, полого. Університетський кампус поволі поглинає плоскогір’я, шосе прохромлює його своїми жовтими очиськами, дороги розходяться серед полів пшениці, кукурудзи й люцерни, далі трохи темного лісу, що оточує лани, де пасуться корови, і в самому закуті — замок і гай, три ставки, вкрита бруком алея з кількома фермами уздовж неї, зрештою, церква. Поруч із церквою, там, де підноситься пагорб — пресвітерій у затінку дерев, через які світло може падати тільки вертикально і винятково опівдні. Між церквою і замком, у тридцяти метрах від нашого пурпурного бука, підноситься приватна капличка, де містяться поховання каштелянів. Там ховають і досі, кайлом і лопатою риють у пошуках прихованого входу до льоху. За словами Ґабріель, якось уночі уповні її пробудило світло — і у вікні вона бачила тінь, вбрану у плащ, що ніби тікала із ораторії. А іншим разом Ґабріель не могла піднятися, придушена неймовірною вагою. Напередодні ексгумували тіло старого барона, і ґрунт біля входу до каплиці ще був свіжий.

Вюрт колись дуже шанували друїди. Принаймні про це полюбляють розповідати місцеві, посилаючись на начебто прихований глибоко в лісі дольмен. Справді, є декілька куп каміння, розкиданих серед гущавини залишків середньовічних споруд, але ніхто не бачив дольмена. Хай там як, та коли я виїжджаю на високий спуск до церкви, унизу, серед ранкової імли, мені відкривається ліс, густий, мов звірячий смух, і я ніби повертаюся до земних нетрів. Доїжджаючи до нього, я щоранку відчуваю шалену радість — і стаю небезпечно вразливою через неї. Іноді я почуваюсь знесиленою, весь час вибухаю сльозами — а в інші дні почуваюсь бунтаркою. Однак у Вюрті така вразливість здається природною. Можливо, саме вона зумовлює мою працьовитість тут.

Упродовж кількох годин я пишу. Десь нагорі священник — він або читає, або складає промову; крізь стелю я відчуваю його сильне спокійне тіло — ніби тінь вібрації, ніби уявне тепло; моє тіло тим часом стривожено кружляє кімнатою, скручується на ліжку, натягнувши ковдру на голову, нидіючи в заціпенінні і в очікуванні сліз. Ще вище, на горищі, Нове Місто поволі прокидається, виходить із летаргії, розсипається і піднімається знову — залежно від натхнення Івана. П’яніючи від своїх марень, знесилюючи себе суперечливими потягами, Іван шукає спокою у широких мазках білою фарбою і лютих написах на стінах горища: FUCK YOU (і чорні сонечка), ІВАН ГРОЗНИЙ (і карикатура на священника), ЗГИНЬ, УНІВЕРЕ (і непристойні графіті). Нас з Іваном об’єднує ненависть до наших творінь, відчуття, що все це надто громіздке — не слова, не жести, а усе те, чим вони ускладнюють нам життя, наповнюють його гомоном; достоту гойдання гілок на вітрі, які байдуже повертаються до попереднього стану — і ти стежиш за ними очима, приголомшений і розгублений...

Опівдні, піднімаючись до кабінету священника, щоби прочитати йому чергову написану сторінку, почуваюся, мов на краю провалля. Лише зирнувши в мій бік, він ніби штовхає мене у безодню. Я від подиву відкриваю рот і вже звично сковзую кам’янистим схилом Пен’я-В’єхи. Моє сум’яття не залишається не поміченим священником, та його очі зберігають чисте сяйво, про яке в Біблії сказано, що воно — світильник для тіла...

Уночі після мого першого читання вголос, я бачила сон: посеред поля стиглої пшениці височіє неймовірно красивий вітряк. Він білий, схожий на фортечну вежу, і його велетенські крила обертаються не лише по вертикалі, а й по горизонталі, достоту як атракціон на сільському ярмарку — крутиться навколо власної осі, займаючи весь простір навколо себе. Ми зі священником заходимо усередину. Розташований у центрі механізм захищений майстерно зробленим міцним каркасом. Чікіта, що йде за нами, з вправністю циркового собаки лізе на каркас. Я прошу її спуститися, розуміючи, що вона може поранитись, якщо наблизиться до механізму.

Цей сон — і ще багато чого — я переказую священникові, піддавшись зрештою спокусі переказувати. Спершу маю відчуття смертельної небезпеки. Та невдовзі — мов наркоман, мов блудник, який щодня дедалі глибше занурюється у заборонену насолоду — я вже захоплено кружляю по цьому колу, і мої рідні, друзі та все, пов’язане з моїм існуванням (дерево, кіт, камін, музика, парфуми, зірки), ніби приклеїлося до пам’яті священника разом зі мною, його персональною музою.

Ми місяцями гуляли разом, по декілька разів на тиждень, дали назви усім стежкам, кожному кущику, всім калюжкам, які з часом ледве зміщувалися. Вловити ми не могли тільки хмари. У цьому краю вони летять із шаленою швидкістю, на льоту розриваючи себе на шматки. Краса хмар навіть пригнічувала нас. Священник мовчав, задивившись на мінливе небо. І тоді я починала переказувати. І зненацька поміж ніг народжувалась уже забута насолода — вона, тиха й осяйна, приходила ніби нізвідки.

Затримавши дихання, я уповільнювала крок. Священник дивився скоса і запитально. Та я німо прямувала далі. Мов хвиля, кидалась я на бескид, розбивалася, відступала і поверталася — і так до повного зникнення. Достоту Кетлін Рейн у Сандейґу — засапана і невдоволена.

Саме тоді до мене повернувся Йоган. Якось по обіді він явився до нас. Я була сама і відчинила йому. Йоган зайшов і сів поруч зі мною на канапі у вітальні.

— У тебе хтось є? — без преамбули запитав він.

— Ні... Тобто, так... Священник.

Він нахмурив брови.

— Ти завжди вміла мене здивувати. І що ти робиш з тим священником?

— Нічого.

— Як? Геть нічого?

— Я ж тобі кажу: нічого.

Йоган із цікавістю роздивлявся мене, схиливши голову на плече.

— Непристойно, — нарешті вимовив він.

Я промовчала. Дивилась на сад, що кам’янів під сонцем.

— Виглядаєш погано, запустила себе, — повів своєї Йоган і провів рукою по моєму волоссю.

— Це я навмисно, — заявила я, різко відсахнувшись від нього.

І знову запала тиша.

— У мене теж не все гаразд, — заговорив Йоган. — Гадаю, я став імпотентом.

Це зізнання збентежило мене, адже коли ми зналися, Йоган у сексі виявляв силу і вміння.

— Погана була ідея брати шлюб.

— Винна ти, — заявив Йоган.

— А чи не сходити тобі до психолога?

У нього є «свій» психолог — і він з огидою зізнався, що тепер вона запрошує його на обіди. Насправді проблема не в ньому, а у його дружині: безсила у ліжку вона, у неї немає охоти до того, на що завжди погоджувалась я. Атож, я була ще тим бравим солдатом, справжньою знахідкою! Та я теж змінилася. Чого можна чекати від жінки, закоханої у священника?

— Насправді усього, — відказала я.

Я нахиляюсь і торкаюся щоки Йогана. Він незвично пасивний, мов дитина, що загубилась на ярмарку і чекає, поки її візьмуть за руку і знову поведуть до палацу Снігової королеви чи намету із фокусами. Тож я беру Йогана за руку і роблю ті рухи, на які він так сподівається. Корюсь я не Йоганові, а священнику: заплющивши очі, я уявляю, як він спостерігає за цією сценою. Мушу навчити його, мушу показати, на що здатні вміння, коли почуття померли.

Результат перевершує всі мої очікування. Та під кінець мене охоплює ностальгія. Виникає ідея залишити Поля, коли дівчатка виростуть, і поєднати своє життя з Йоганом, цим новим Казановою, який боїться — як і всі справжні чоловіки впродовж усієї історії людства — тільки одного: імпотенції. І в тому далекому майбутньому Йоган зрештою стане моїм «чоловіком на старість», а з Полем я знову відкриватиму радощі потаємного кохання. Так Поль отримуватиме усе від мене, а я — усе від нього. Одночасно друзі й коханці, ми наситимо наше життя так, як годі й мріяти іншим подружжям. Такий в мене таємний план.

Я переказую його священникові, розповідаю, як одного вечора, коли Поль був у черговому відрядженні, я зустріла Йогана в місті, і ми насолоджувалися грою у зґвалтування у світлі фар, і гомін бульварів огортав нас щільно, мов рукавичка. Я сказала священникові, що до цієї гри підбурила його я, що Йоган дуже боявся, аби перехожі чи, ще гірше, поліцейські не кинулися мене рятувати. Та момент я обрала вдалий — достоту як оті миті, коли цуплю коробки з сигарами у супермаркетах: у пароксизмі ризику я прийняла у себе нетерплячий прутень, і сама простота цього вчинку наділила нас невидимістю — нас, найдивнішу пару, яку лише може породити нічне місто.

Священник із тривожним збентеженням слухає мою історію, запитань не ставить — як завжди, намагається не засуджувати. Відчуваю, що моїми вустами він дізнається про таємниці життя, і що натомість я відчуваю завдяки йому свободу, про яку ніколи і ні в кого не просила, гадаючи, ніби давно вже маю її, хоча насправді свобода давалась мені лише на мить, коли я розповідала священнику свою відверту історію.

Ось чому маємо триматися невинності: слова повинні вкривати усю поверхню тіла, щоби від тіла залишався лиш текст, так ніби велетенський млин — млин-сонце — безжально перемелював моє нещасне життя.

Коли я вперше побачила Вівіан Ріс у Вюрті, йшов дощ. То була ніч на святого Івана Богослова, і, за традицією, студенти розклали багаття перед входом до церкви. Дощ почався саме тієї миті, коли місцеві почали сходитися до вогню, що не займався, ледь животів і кахикав тоненькою цівкою диму. Усі відкрили свої парасольки — і лише священник непокритою головою приймав зливу. Мені його не було шкода, адже під час наших прогулянок він ніколи не захищав себе від дощу. Зрештою, він міг будь-кого з місцевих попросити поділитися парасолькою. Однак таке прохання було б недоречним, і місцеві знали про це, тож трималися трохи на відстані від священника.

Священник читав вступ до Євангелії від Івана з Біблії, такої старої, такої розваленої, що я подумала: певно, вона споконвіку мандрувала разом із ним та іншими членами його групи. І не мало значення, що дощ змивав текст зі сторінок — його всі знали напам’ять.

Нас огорнув посмерк, вогонь згасав, аж раптом з’явилася жінка у довгому легкому пальті, що здалося мені золотавим, широчезним, повітряним, і була вона такою вишукано-елегантною посеред хлюпкої вологи! Незнайомка піднялася невеличким схилом, що вів до нашої ватри, і камінці хрустіли під її кроками, від чого до неї обернулися всі парафіяни. Кучері каштанового, майже рудого волосся м’яко стікали плечима, а ще незнайомка мала ніс бездоганної форми, високі вилиці і гостре підборіддя. Вона обережно підійшла до священника, скориставшись тим, що ми залишили його самого, і розкрила над ним парасольку кольору мертвого листя. І Біблія опинилась під її захистом. А я упізнала Вівіан Ріс.

Кілька разів ми зустрічалися — під час літературних вечорів, де вона завжди була одна. Вродлива жінка, щиро захоплена літературою і цілковито позбавлена властивого жінкам остраху перед суперництвом — певно, тому, що виглядала вона років на десять молодшою від свого віку, скидалася на вічну юнку. Ні чоловіка, ні дітей вона не мала, батьки померли, гроші в неї водилися, і вже десять років вона писала роман, так і не зважуючись публікувати, бо це мав бути тотальний твір, єдиний твір у її житті. Зранку вона поринала в письмо — і виринала надвечір, цілком на силі. Спати вона могла у будь-який час доби, постилася досхочу, ніхто не вимагав від неї готувати вечерю чи прасувати сорочки, а ще вона мала бібліотеку, яка налічувала дві тисячі томів. Вона страждала від головного болю, через що більшу частину часу проводила на самоті і часто йшла з гостей рано, хоч і не мала потреби відмовлятися від запрошення. Я завжди заздрила її слабкому здоров’ю, адже вона зуміла створити собі ідеальні умови для самоти, завдяки чому на людях завжди здавалася граційною, достоту нічний метелик на світлі.

Після церемонії у день святого Івана Богослова Вівіан зайшла до пресвітерію, сіла поруч із нами на холодну шкіряну канапу і повела кумедну історію, сюжет якої я вже не пригадаю, але пам’ятаю веселий і блискучий тон, Іван (я це не забуду) на її обличчя, на її руки, на складки її пальта кинув погляд дитини, що вранці відчиняє вікно й уперше бачить сніг. До мене він ніколи не звертав цієї щасливої усмішки і блискучих очей. Ледве втримуючись від ридань, я схопила келих з вином, випила його одним махом і мовчки попросила у Ґабріель, що сиділа поруч, іще вина. Вівіан пила воду, її тонкі пальці рухалися швидко, напівпрозора шовкова хустка підкреслювала її тонку шию та невимушеність її натури: поетеса дев’ятнадцятого століття, достоту Марселіна Деборд-Вальмор — ані дітей, ні чоловіка, ні боргів, ані коханців[12]. Мені раптом спало на думку, що Поль залишився удома один і що я забула про його вечірні страви.

Я підвелась і вийшла. Священник не поставив мені жодного запитання — просто провів до машини. А я буквально бігла — бачили б ви! І поки виводила авто на дорогу, він не намагався відчинити дверцята, не стукав у скло. Він просто стояв на ґанку пресвітерію — достоту як у моїх снах: стояв і не відводив від мене погляду.

Декілька днів Іван ходить з відсутнім виглядом. Нове Місто він запустив, і все ж таки на горище час від часу навідується. Коли я кличу його до вечері, то помічаю, що навколо дір у стіні, уздовж обірваного краю шпалер він накреслив вишукані графіті — ніби прагнучи окреслити пустку — достоту клітки для птахів або віконця нарозпаш у морок.

Вирішую розвідати більше про стосунки священника і Вівіан Ріс. Він каже, що вони знайомі уже давно, ще з університету, де вона вивчала богослов’я.

— Вівіан Ріс пише, — кажу йому я. — Пише уже багато років. Якийсь тотальний твір. Ти бачив цей текст?

— Ні, — відповідає священник. — Уперше чую.

— То почитай його, запропонуй їй прочитати свій текст нам — я переконана, що це допоможе їй його дописати. Можемо влаштувати прогулянку втрьох, а потім запросимо її до себе почитати її роман.

Священник і Вівіан ідуть попереду. Своїм дитячим голосочком Вівіан лопоче на різні теми. Вона має докторський ступінь з літератури, писала роботу з містичних творів доби Середньовіччя — це відразу зближає її зі священником. Авжеж, завдяки дисертації Вівіан отримала високий ступінь, однак робота її не цікавить — та ще й в університеті! «Там так нудно!» — каже вона і піднімає комір пальта. Її мініатюрні черевички швидко брудняться, та вона, певно, має удома ще пар зо п’ятдесят. На священнику великі дорожні черевики — ті, що й завжди, на них уже помітні дірки, — і що далі Вівіан торочить про університет, то більше він супиться. Я відчуваю це, я уважно слухаю, як Вівіан гострим лезом дражнить священника, як живцем знімає з нього шкіру тонким ножем своїх досягнень — хоч їй і не потрібна ця шкіра, їй немає з нею що робити. Мені здається цікавою її вишукана жорстокість, здатна роз’ятрювати старі рани — тепер переді мною таке завдання не стоїть.

На кухні за столом вона читає нам кілька уривків зі свого роману. Читає добре. Авжеж, вона закінчила курси для дикторів, а ще грала в театрі, трохи співала — хоча переважно на безлюдному пляжі у вільний час. Її текст справді оригінальний, хоч і не такий виписаний, як мій (принаймні так здається мені). Я роблю кілька зауважень — суворіших, ніж ремарки священника, а вона мені дякує. «Так цінно отримати двох таких досвідчених читачів...», — бурмоче вона, достоту сирітка, яку щойно удочерили.

Я бачу сон: Вівіан і священник усамітнились у шале біля Пен’я-В’єхи. Вони у мансарді, на ліжку Бласа. Священник кохається з Вівіан. А поруч, у кімнатці, яка слугує за комірчину, я прасую цілі гори білизни.

Про цей сон я не кажу нікому. Мовчу і про біль, який відчуваю, уперше побачивши священника «в дії» в обіймах іншої жінки, яка також пише і не є мною. Займаю себе побутовими справами — достоту Сильвія Плат, перш ніж накласти на себе руки.

Маріука бездоганно прала білизну. Спала вона не з нами, не у просторих спальнях, де пахло гумою. Маріука спала там, де й тато, під дахом. Вона належала до обслуги, хоч і поводилась у походах мужньо і була витриваліша, ніж кожен з нас. Саме тому вона і належала до обслуги — Маріука вміла завжди йти попереду і мовчати.

За декілька тижнів я зустріла Вівіан на виставці в місті. І необережно розкрила їй наш зі священником альянс — читання.

— А можна я зателефоную йому з приводу свого роману? — запитала вона. — Це ж не надто його збентежить?

І я зрозуміла, що вона в такий спосіб питає у мене дозволу.

— Він буде щасливий, — відповідаю я.

Відчуваю себе зневаженою, та водночас мене охоплює дивна радість: тепер тінь Вівіан між мною і священником прикрашатиме нашу внутрішню кімнату — а нам бракувало саме цього! До речі, якщо Вівіан згодна продовжувати цю гру, якщо сама пропонує себе, отже, це потреба її особистого життєвого шляху — так, ніби ця необхідність відкриває потаємний механізм наших з нею внутрішніх драматургій.

Вирішую запросити її до себе, а ще — священника і студентів. П’ємо чай, смакуємо лимонною тартою щойно з печі та тістечками, які принесли Іван, П’єр і Ґабріель. Я виймаю фотоапарат і увічнюю нашу дружню зустріч, усадивши всіх під навіс в одному з кутків тераси. Вівіан пропонує помінятися місцями, аби на знімку була і я. Вона робить фото всієї нашої групи, потім знімає кожного окремо. Окремо — студенти. Окремо — дівчата. Окремо — студенти з дівчатами. Окремо — ми з Полем. Окремо — студенти зі священником. Окремо — Поль, я і священник... Я дозволяю їй все це робити, розуміючи, що вона перебуває в ілюзії моменту дружньої близькості, хоча тим часом погляд Івана перестрибує з її рук на її волосся. Потім вона відклала фотоапарат і — на наше прохання і за умови, що ми наслідуватимемо її приклад, — згодилася прочитати дещо напам’ять. Пряма, виструнчена, граційна, вона читала нам поезію Октавіо Паса, з якої я запам’ятала тільки рядок — певно, тому, що, карбуючи кожне слово, вона дивилась на мене дивно:

Її голос виразний, лункий — що й казати, голос юнки. Після оплесків вона заявила, що зараз черга читати за священником. Я пішла по збірку Шекспірових п’єс — і ми хором умовляли священника почитати. Він відмовлявся, потім раптом схопив грубий том і розгорнув його навмання. Глибоко вдихнув — ніби збирався пірнути — і на мить завмер з роззявленим ротом. Одна з його ніг ледве помітно тремтіла, вільна рука гойдалась у ритм, а голос, наче дзвін, стихав і раптом падав у глухі тони, рокочучи:

Глостер, «Ричард ІІІ»[13]. Він продовжував декламувати, підвівся, закружляв на місці — так, ніби танцював, і від його різких рухів книжка здригалась і тиради сипалися безладно. Після першого подиву ми розсміялися — і невдовзі вже ревіли реготом, згиналися навпіл, обличчями до підлоги й задами до неба, до болю тиснули кров у судинах і сльози в очах. А священник тим часом вийшов на терасу і розлючено попрямував під навіс. Не зупиняючись, він ще раз навмання розгорнув книжку, кинув репліку і махнув рукою:

Він різко згорнув книжку, кинув її на коліна Ґабріель, витягнув свої довжелезні вузлуваті руки, стрибнув і зачепився за навіс, розсміявшись — і це той, хто ще в квітні статечно крокував на чолі католиків-прочан, на ходу читаючи молитви! Чікіта миттю кинулася, гавкаючи, стрибати біля ніг священника, які відірвалися від землі і гойдалися; Поль, удаючи Чікіту, також загавкав і зареготав водночас — а за ним усі решта, дівчата, студенти, Вівіан, усі, крім мене. Мені не було смішно: я раптом побачила обличчя Бласа, викривлене нещирою посмішкою, а перед ним — на диво жалісну подобу Маріуки, нагої, худої, смаглявої, такої, якою я запам’ятала її у ванній в шале; довгі коси Маріуки спадали аж до стегон.

Я підвелася й пішла на кухню, де накинулася на рештки тістечок. Потім побігла до ванної і все виблювала у раковину — швидко, заплющивши очі; це спало мені на думку блискавично, достоту як тоді, коли наше авто пірнало у звиви шосе вздовж Кантабрійського узбережжя і треба було зупинятися терміново. Подібні напади нудоти траплялися зі мною переважно коли ми дерлися кам’яним схилом Пен’я-В’єхи, але тоді я впирала погляд у масивну постать Бласа внизу і уявляла дивовижну картину: я падаю у його обійми, вбиваю себе, а він несе мене, неживу, протягом усього шляху додому.

Ми з Вівіан у Вюрті не перетинаємось, а студенти (виявляючи перебільшену турботу про мене) жодного разу не згадують про візити жінки у золотому пальті. Та я знаю, що якщо Вівіан отримає дозвіл — як я — самостійно заходити до кабінету священника, то на робочому столі побачить дві світлини: перша — листівка з Томасом Бернгардом. А другу зробила вона сама — на ній ми, тобто я, Поль і священник, разом на терасі.

Зазвичай священник служить дві меси у вихідні — у суботу ввечері та у неділю. Самогубець і я — ми приходимо щонеділі, і П’єр також — він старанно імпровізує на органі, навіть якщо нічна гулянка триває й тоді, коли ніч перейшла у світання. Під час музичних пауз я помічаю гримасу стриманого сміху на обличчі священника. Тоді я обертаюсь до амвону, де здоланий втомою П’єр граційно потягується, помалу виконуючи вправи своєї ранкової гімнастики. Після служби і перш ніж пірнути у ліжко він п’є з нами каву. Приєднується й Іван — великі темні кола під очима надають його поглядові зловісного блиску.

Іван і Ґабріель ходять на службу щосуботи — винятки трапляються вкрай рідко. Підозрюю, що їм, як і мені, бракує віри, тож вони відвідують меси тільки з любові до священника. За його власними словами, завдяки нам він переконаний, що його хоч хтось слухає. А й справді — ніколи ніхто не насмілюється коментувати його проповідь, тож йому невідомо, чи втішили когось його слова, чи наповнили когось силою. Кюре залюбки вислухав би критику, будь-яку критику замість німого мовчання вірян, які приходять і йдуть, не підозрюючи, що священники теж відчувають потребу в розмовах і у підтримці.

Священник зізнається мені, що ненавидить весілля, бо йому добре відомо, що буває після кількох років спільного життя. Після клятви у вічній вірності він ніби грає роль у дешевій виставі про загальну змову. Хоча найчастіше кюре у такому спектаклі — лише декорація. Значення мають величезні букети квітів, розкішні запрошення, вибір ресторану, сукня нареченої... У теплу пору року він іноді — на додачу до служб — вінчає щосуботи двічі. І коли перша пара наречених запізнюється чи продовжує службу непередбаченими вигадками, що їх промовляють уголос, узявшись за руки, наступна пара тупцює на ґанку церкви, і священник не має часу, щоби попити води між двома мізансценами. Одного дня, страшенно втомившись, він ледве стримався, аби не схопити наречену за руку і вийти разом із нею — замість її нареченого. Цей фантазм повторювався щоразу частіше, тож на кінець кожної церемонії кюре ставав дратівливим і неуважним. «А що далі?», — поцікавилась я. Нічого. Сценарій священника обмежувався цією дитячою фантазією. Сам акт він ніколи не уявляв: притаманні йому жорстокість і різкість заважали уяві.

У шале в Пен’я-В’єха, коли дощ чи туман заважали нам виходити в гори, ми тікали від настільних ігор дорослих та починали нову гру — у весілля. Маріука була така вродлива й велична, що всі мої кузени прагнули одружитися тільки з нею. Хтось мав грати наречену — і це завжди була вона. Ми рились у спеціальній валізі, яку витягали до великої вітальні, — якщо посунути її до каміна, вона слугувала за канапу. Маріука відмовлялася вдягати білу шовкову сукню, що вже її вбирала під час заручин моя тітонька. Ми часто підступали до неї знову, умовляючи бути у білому — я, певно, чіплялась до неї найбільше. Вона вагалася — то усміхалася нам приязно, переконана, ніби нам точно відомо, що їй буде личити, і готова послухати нас, то в останню мить казала «ні», причому так твердо, що мороз ішов поза шкірою. Зрештою білу сукню вона тицяла в руки комусь із дружок — мені чи одній з кузин — і вбиралась у рожеву сукню з муару, місцями подертого. І тоді кузени по черзі просили у неї руки, а вона охоче вінчалася спершу з одним, потім з другим.

Та якось вона несподівано погодилася на білу сукню. Сліпуча краса — довгі чорні коси, засмаглі руки й обличчя на тлі білосніжного шовку! Та поки кузени схиляли перед нею коліна і сипали компліментами, я помітила, як вона тихцем відвернулась і тихенько заплакала — пряма, незворушна, вона проливала сльози з таким впертим і ніжним відчаєм, що ми ще довго оговтувались від шоку. Як і всі інші, я так і не збагнула причину її сліз, однак я була єдиною, хто не намагався її заспокоїти.

Ми зі студентами любимо слухати проповіді священника. Для нас це — єдиний спосіб дізнатися про сподівання і внутрішні переживання того, хто здатен висловитись лише мовою Езопа. Зрештою, для цього й писались євангельські параболи, тож кожен з нас по черзі приміряв на себе роль Доброго Самаритянина, Паралітика, Повії, Юди та Улюбленого Учня. Хай там як, покірно сидячи рядочком на лавці, ми терпляче чекаємо почути все те, що священник приховує від нас цілий тиждень і що відкриває нам щонеділі мовою, зашифрованою у біблійні глоси. Особисто для мене це — таємний засіб запобігти катастрофі, наближення якої стає очевидним щоразу, коли священник читає проповідь. Він справді зізнався мені, що якось зомлів від «перенасичення сакральним». Від цього зізнання, зробленого тільки для мене, я відчуваю таку тривогу, що хочу промовити якесь замовляння і перекинутись на могутню захисницю священника, яка оберігала б його фізичне і духовне здоров’я. Тож я старанно стежу за тим, щоби сакральне не переповнювало мене і щоби весь мій вигляд давав знати: я ж тут, я на цьому березі теж! Саме тому завжди ношу червоне. У дощову днину — червоний непромокальний плащ, у морозну — червоні шарф і рукавички, улітку — червону хустку. Двозначність червоного кольору захищає як від навали профанного, так і від надміру сакрального.

Одного разу, коли священник гарував над проповіддю (він ніколи не питає нашої думки, завжди виходить до бою сам), П’єр запропонував йому виклик — прикрасити її рідкісним слівцем, незрозумілим більшості парафіян: скажімо, болість (того дня у Ґабріель свербіло у горлі), еркер (вікно, що стирчить над фасадом) чи листовійки (метелики з прямокутними крильцями — вони нагадують мені Вівіан у золотому плащі). І коли ця кумедна гра тільки починається, робота над текстом просувається на диво легко, ніби прагнення здивувати аудиторію вивільняє якісь потаємні сили.

Лише раз (з якихось сімейних причин) я побувала на суботній службі. Трохи запізнилася. Проповідь уже почалася. Я відразу зауважила «слово дня»: переступ — воно має наводити на думку про злочин і надається до різних змін словоформи, від «прóступу» до «перестану», вже не кажучи про «пересадку». Як на мене — загадка так собі. Мало кого зворушить вираз «переступ жертви Ісака». Утім, переступивши через цю неприємну сходинку, я сіла на крайнє місце і задрімала.

Далі був так званий «поцілунок примирення» — вимога потиснути руку чи обійняти незнайому людину, що сиділа поруч із вами, попереду чи позаду вас; це спроба на мить поринути у близькість моменту, коли можна бути тільки собою і насолодитись ілюзією, буцімто всі ми любимо людей. Однак усі ці простягнуті руки, відмовлятися від яких не можна (на противагу тому, як буває у реальному житті, коли кожен має право пройти, не привітавшись), усі ці мокрі або холодні руки одразу повертають нас до звичного презирства, яке зазвичай постає з байдужих і незважених жестів; цей «поцілунок» — повна протилежність відчуттю, коли сидиш поруч із гладунею, від якої відгонить потом, як доводилося мені усі роки навчання у школі. «Гладуня» — це не якесь рідкісне слово, «гладуню» ви не знайдете в словнику, однак саме його ми вживали: для учнів Школи Святого Серця Жулі Бутар була гладунею, і вона тхнула. Ось чому кожен жест у її бік ставав своєрідним вибором, втіленням свобідної волі, тоді як «поцілунок примирення» у католицьких церквах — лише зловживання владою.

— Примиріться одне з одним, — велів священник зібранню.

І Вівіан, у щирому пориві усієї своєї натури, обернулась до мене. Я її не помітила, бо вона змінила пальто, і стримане сіре вбрання приглушувало її венеціанський кармін. Вівіан — з її породистою шиєю і гострим підборіддям — мов маленька дівчинка обережно взяла мене за руку, пригорнула до себе і поцілувала мене у щоку. Вівіан ніколи не користується парфумами — але її свіжий запах оп’янив мене, і я мало не впала на свій стілець, безладна, мов лялька з соломи. Під час причастя Вівіан рішуче попрямувала до священника і прегарними пальцями, блискучими долоньками взяла суху проскуру, за смаком подібну до пилу, а священник поглянув на неї зверху поглядом, відомим нам усім, — поглядом, що його кожен вважає належним тільки собі. І мені так кортіло волати! Коли черга дійшла до мене, священник вимовив моє ім’я і подав мені проскуру, і я раптом згадала, що сама хотіла усього цього.

І після того пароксизму святості Вівіан зникла з обрію так само швидко, як і з’явилась. Окрім знущання з мене, інших функцій тут вона не мала, — тож вона виконала своє завдання смиренно й невинно, як від неї і вимагали. Вівіан перетворилася на літературного персонажа, якого ми зі священником час від часу обережно і меланхолійно згадували — достоту як згадують про спокусу, якій не піддався.

Кожний рік, минаючи, залишає у мороці забуття ті слова, які ще вчора здавались такими новими! Ось чому, на відміну від Вівіан Ріс, для мене так важить писати. Керуючись цією логікою (а ще прагнучи вищого ККД), я вирішую збутися старенького «Макінтоша» і придбати сучаснішу модель. Помічаю оголошення про продаж «Performa-6300»: пряма оборудка, без посередників, ціна (як пишуть) поміркована, але інструкція відсутня — десь загубилась. В оголошенні переконують у простоті приладу — він сам, по черзі відкриваючи свої аркани, проведе мене стежкою ініціації та перетворить на впевнену користувачку, — тож будь-які технічні тексти тільки заважатимуть. Через кілька тижнів користування навмання та відчайдушних маневрів, остаточно втративши надію і вийшовши у дощ, я стрибаю в авто і їду до міста, об’їжджаючи перехрестями, де жебракують все численніші румуни — без зубів або навпаки, із золотими усмішками. Я простягаю їм дріб’язок і з цікавістю спостерігаю за їхньою впевненою поведінкою, мало сумніваючись у тому, що з такою самою жорстокою і безжальною впевненістю відбувається відбір жебраків на хлібні місця...

У місті я йду до магазину різної техніки, де один-єдиний продавець заклопотаний винятково касою, — таке враження, що він готовий викликати наряд поліції, якщо недбаха-клієнт матиме необережність поставити йому хоч якесь запитання. Тож я сама вивчаю інструкції, гортаю сторінки, а через пів години тривожного борсання, відчуваючи, як серце мало не вистрибує з грудей від одчаю, я, прибравши (як мені здається) бездоганно гідного вигляду, перетинаю гущавину нечитабельних назв і навмання вибираю два підручники — «Word 98 для початківців» та «Word 98 для всіх», переконуючи себе, що вони підійдуть, адже зараз 1998 рік і я працюю на програмі (або з програмою) «Word», хай який прийменник буде тут правильно вжити...

— Даруйте, месьє, мені дуже не хочеться вас відволікати, та не могли б ви мені підказати, будь ласка... Я користуюся «Макінтошем», маю програму «Word 6», тож яка з цих двох книжок...

— Мадам, шостий «Word» уже мінімум рік як не існує — таке хіба у букіністів знайдеш.

Він вирік це, навіть не глянувши у мій бік, з такою зверхньою зневагою і холодним виразом — достоту на обличчі водія, коли на червоному світлі румун, чия черга жебракувати і який прикрасив свій старенький капелюх різдвяною гірляндою, або румунка, що причепурила свою зачіску квітами з лісу, підходять до дверцят із жартівливим приниженням, міцно затиснувши у долонях картонний келишок з логотипом якогось фастфуду. «Та як ви смієте так нахабно захоплювати нашу країну?!», — обурено думають водії за своїми надійно зачиненими дверцятами. «Як ця нещасна підлога, — міркує продавець, — взагалі терпить присутність цієї дурепи?! Як ви смієте мацати своїми пальцями корінці цих премудрих посібників?!» І не має значення, що вже завтра новенькі підручники можуть опинитися у букіністів, а косовари замінять на перехрестях румунів — на загальну пиху це аж ніяк не вплине.

Повернувшись до Вюрта, я розповідаю священникові про свою провальну вилазку. І роблю висновок: це історія як про невинність, так і про турботу про іншого — варто приладу застаріти, інструкцію до нього вже ні в кого не знайдеш...

— Наймарніша марнота, наймарніша марнота, марнота усе... — зауважує священник.

Еге ж, я теж читала Книгу Екклезіястову...

— Немає нічого нового під сонцем... Подумати тільки: скільки спільного між програмним забезпеченням і сексом! На полицях усе поруч: «Word 5», «Word 6», «Word 7», «Посібник із насолоди болем», «Три уроки орального сексу», «Як збільшити сексуальний потяг»...

— Орального? — перепитує священник.

— Поясню іншим разом...

Він вибачливо усміхається.

— Будь добрішою. Не суди за тим, що бачать очі твої. Скажімо, цей вимотаний продавець... Чому б не припустити, що він трохи знайомий з класикою? Хтозна, можливо, йому випадково потрапив до рук один із текстів Святого Павла?

Авжеж, адже Святий Павло, що остерігався жінок, поставився б до мене так само, як і цей юнак, переконаний у важливості своїх обов’язків; якби Святому Павлу дали таке дрібне завдання, як наглядати за касою, він так само пишався би роллю охоронця і відваджував би нерішучих, одним поглядом угадуючи нестійкість, брак знань, несуттєвий інтерес — словом, жіночність.

Я вдячно регочу: священник чудово мене розуміє і завжди влучно відповідає. Я ніби спілкуюся з другом дитинства, достоту Блас на подарований мною малюнок відповів би іншим малюнком, або кількома словами, або усмішкою. І тоді я знайшла б у собі нові сили спостерігати за бурсою диких сарн — завдяки усім тим літнім місяцям, проведеним у Іспанії, я стала майстром анімалістичного жанру, і лише тому, що таємно тішилася, підкладаючи малюночок під матрац Бласу!..

У п’ятницю ввечері Блас і Маріука поверталися джипом до свого селища. Тож на вихідних ми задовольнялися недалекими прогулянками навколо шале та пікніками у сонячні днини. Кожну дитину просили брати з собою книжку, щоб ніхто не галасував під час сієсти, щоб можна було почути покрик орла, бекання баранів, а часом і легкий похруст камінців під ратицями сарн. Поруч завжди лежав бінокль Бласа, він навмисне залишав його для нас, знаючи, що він значно ліпший за наш бінокль, хоч і зір у Бласа був кращий: він помічав сарн там, де навіть напружившись ми не бачили геть нічого.

Якось Блас помітив ведмедя — тільки він чітко розрізняв звіра там, де ми бачили лише колихання кущів. Ця пригода закарбувалась у моїй пам’яті: ми не бачили ведмедя, і це нагадало мені слова зі Святого Письма про те, що людина при вигляді Господа обов’язково помре і що дивитися можна лише на Його спину і на Його вбрання. Тож гущавина, де зник ведмідь, була божественними шатами, у які я втупилася зі священним трепетом, шукаючи очима хоча б найменший рух, справді переконана, що загину, якщо побачу ведмедя око в око. І не тому, що мене вразить невидима блискавка, а тому, що ведмідь, не в змозі терпіти погляд людини, кинеться на мене з люттю. Раптом я з упевненістю подумала, що Господь може вийти зі свого сховку і з убивчою гримасою підійти до мене. І, так раптово змінившись, він змінює ім’я і стає дияволом. Ці думки налякали мене, я ніби уздріла птаха, у тіні від крил якого гніздився безум, і крик того птаха досі, через десятиліття, лунає в мені. Я побігла по порятунок до батьків, та вони не могли бачити моїми очима, — я це зрозуміла за доброзичливими поглядами, якими вони зустріли мене; тоді вперше й назавжди я сприйняла зичливість як безпомічну і порожню. І обернулась до Маріуки, яка зазирнула в мене своїми темними очима, — очима ініційованої, що, як і я, бачила й знала.

Щосуботи й щонеділі після служби повелося, що священник обідає в мене з моєю родиною. Утім, іноді ми порушуємо це правило, адже Поль рідко прогулюється зі мною, віддаючи перевагу саду, де вигулює Чікіту. І якщо днина ясна, я телефоную священникові. Годину чи дві ми гуляємо з псюрою, потім разом, з Полем чи без нього, залежно від робіт у саду, п’ємо чай. І читаємо вголос — таким чином роман знову займає важливе місце у нашому житті. Коли до кімнати вриваються дівчата, священник дістає з кишень цукерки — під час хрещень йому дарують багато солодощів, — кілька шматочків ладану або пригоршню неосвячених проскур. А я нетерпляче гортаю аркуші свого рукопису і кричу:

— Дівчата, по кімнатах! Дорослі спілкуються!

Та коли я приношу чай, священник підкидає угору шматочок цукру і хвацько ловить його ротом — тож дівчаткам не хочеться йти.

Однієї суботи ми вирішуємо посидіти в спокої і прочитати великий уривок тексту. Коли я починаю, через задні двері із саду до вітальні заходить Поль з одним зі своїх друзів, що вирішив зробити йому сюрприз. Константен ким тільки не працював: крамував старими речами, піклувався про сади, виходив на подіум, охороняв під’їзди; живе він із чоловіком, чиє ім’я я забула, однак потурає своїм бажанням і час від часу стрибає у гречку з іншими. Востаннє я його бачила в місті, у мистецькій книгарні. Ми разом гортали сторінки альбому Роберта Мепплторпа[14], і Константен зронив загадкову фразу:

— Ти шукаєш зверхника і не можеш знайти.

Саме того дня я згадала провідника зі свого дитинства, згадала його сміх, те, як дерся він на Пен’я-В’єху. Те, що Блас завжди ігнорував мої дари, я збагнула значно пізніше, коли зустріла священника.

Коли Константен з’явився на нашій терасі саме в той час, який ми зі священником відвели для роману, я була вражена красою цього чоловіка, його гнучким, жвавим тілом, яке ніби прагнуло посмакувати яблучним пирогом і поніжитися на сонці (бо він зняв сорочку і кинув її на газон), — тілом, яке любило хизуватися собою. Я бачила — звісна річ, священник це бачив теж, — що груди у Константена були ідеально гладенькі, а із сосків стирчали металеві кільця. Ми влаштувалися на терасі навколо чайника, і Константен поділився з нами часточкою свого життя: сварки на роботі, любовні пригоди; він з таким спокусливим прагненням загального руйнування і з такою люттю кепкував з усіх і з усього, що я не могла не піддатися його чарам. Я бачила перед собою оповідача абсолютно вільного, не обтяженого ні вірою, ні законами, не скутого ні роботою, ні начальством, оповідача, який безжально спалював усі свої твори після першої ж виставки — натиском слів він нагадав мені Генрі Міллера. «Я — людина Господа і людина Диявола. Кожному — своє. Немає нічого вічного, немає нічого абсолютного...» Без сумніву, для Константена, як і для автора «Чорної весни»[15], три Божі подоби — це прутень і яйця. «По праву руку — Бог-Отець; по ліву і трохи внизу — Бог-Син; посередині і трохи вгорі — Дух Святий». Так само, як ледве помітна асиметрія яєць Генрі Міллера ілюструє його бачення Святої Трійці, кільця в сосках Константена (два маленькі місяці, що тримаються іклами за два сонця) окреслюють географію його душі.

Від контакту з Константеном я відчула, ніби надто довго стримувані в мені води нарешті вирвалися назовні. Священник натомість поруч зі мною сидів мовчки, зіщулившись більше, ніж зазвичай. Константен явно вважав його анахронічним і смішним — у мене ж таких думок щодо священника ніколи не виникало: я просто назвала його ім’я, не уточнивши, що ми працюємо над спільним проєктом. Навіть, побоюючись іронії Константена, не сказала, що він священнослужитель, — словом, зрадливо змовчала, що зі мною трапляється часом стосовно слабших людей, а у цьому разі священник був безумовно слабшим порівняно зі сонячним демоном — Константеном.

— Я відвезу тебе до Парижа, — казав мені Константен тим часом, — на дефіле одного великого кутюр’є, якого я знав у свої кращі часи. Тоді я був одночасно його підручним, коханцем, рабом та сходинкою із ліжка. Попрошу його позичити тобі сукню, щоб ти була не гіршою за парижанок, аби привертала до себе всі погляди, а я буду просто йти попереду і віялом з павичевого пір’я змітати пилюку перед твоїми кроками.

Священник не виходив зі стану темної люті, поки не пішов Константен — з яким він, до речі, так і не привітався. Тоді священник запропонував прогулятися разом із пів години, і ми у загрозливій німоті міряли кроками поле, поки Чікіта ганялась за ластівками. Коли вийшли на вулицю, нам трапився перехожий, який кинув на мене зацікавлений погляд. «Досить бажань!», — мало не крикнула я йому. Мені й спокусливої усмішки достатньо... Священник, помітивши наше переморгування, спохмурнів ще більше. Певно, йому кортіло відлупцювати мене, бити до крові — зрозуміло, він цього зробити не міг, бо простір для цього був тільки один: листи, у яких він приховував лють за вилощеними фразами та вигадливими роздумами.

У наступному ж листі він дорікнув мені тим, що сміялася разом з Константеном, що виправдовувала своїм сміхом його цинічні жарти, сороміцьку поведінку та кільця в сосках. Кожен рядок листа волав гнівом — але не різким і шаленим, як кортіло мені, а холодним, чітко прописаним у аргументах, гідних богословського трактату.

Я склала розлогу відповідь, немов намагалась збагнути, що ж трапилося: «...Авжеж, я помітила, з якою огидою ти роздивлявся тіло Константена. Але ж ти зневажаєш і власне тіло! Якби міг, ти би глибоко під землею сховався... Мені дуже соромно через твій сором...»

Я кілька разів перечитала ці слова, закреслила їх, потім переписала їх ще з десяток разів. Із кожним новим варіантом вони мовби тікали від мене, танули, опинялися, перекручені, в іншому місці листа. І все ж таки ця фраза наполегливо поверталася, упевнено вимагала місця для себе. «Мені дуже соромно через твій сором...» Сором, мов вихор бруду, що піднімається із глибокого і замуленого дна кохання. Мені кортить зазирнути цій скверні в обличчя і з любов’ю сказати тому, хто місяцями безжально вливав у мене ці дикі води: поглянь, який баламутний потік!

Ніколи в житті (здається) не була я такою сміливою і відкритою, як тоді, коли зрештою піддалася цій купці упертих слів, які не хотіли ані зникати, ані розчинятися серед інших зворотів...

Минуло два дні. Я стою у кабінеті священника. Він тримає в руках мій лист. З усього тексту він запам’ятав тільки ці слова: «Мені дуже соромно через твій сором...»

Сором ніби витер решту рядків.

Я намагаюся виправдатися. Але ця спроба ніби відлунює руйнівним сміхом Константена (зрештою, і моїм власним сміхом), нашою змовницькою профанацією, карнавалом, сатурналіями, що лютували на терасі порядного буржуазного особняка.

Священник відмовляється розуміти. Я жорстоко проігнорувала його. У той час, коли ми мали віддаватися читанню, я гиготіла з якимось бахуром з кільцями у сосках! Ба гірше — я дозволила звести себе на п’єдестал, і цей гидкий тип ласо терся об мої ноги! Я сама спровокувала його негідну поведінку, я сама вела гру — хіба я цього не помітила? Хіба це не мені мало би бути соромно за свою витівку?! Адже, замість зосередитися на головному, я спокушала цього гріховоду!

— Я втомилася від головного, — кинула я. — Ми хотіли бути одне для одного всім, а спромоглись лише на оце: головне!

Священник не відповів. Обличчя його мов скам’яніло.

— Хочеш, я порву цей лист?

Ставлячи це запитання, я усвідомлювала, на який ризик ішла: якщо священник погодиться, ми ніби в прямому ефірі спостерігатимемо за трагічним завершенням великого і неможливого кохання.

— Так.

Не звук — повів. Ніби луна того «так», яке злетіло сторчголов з вуст, коли я його запитала: «Не хочеш подивитися? Подивися на мене по-справжньому».

Він простягнув мені лист.

— Хочу, щоби ти знав, — я почула, як голос відділився від мого тіла, — що коли я порву цей лист, то порву і решту листів, усі, де зізнаюся, що люблю слухати, як ти читаєш мої тексти, і що хочу, аби це тривало завжди.

Священник мовчав.

Тож я розірвала лист — повільно, з гострим відчуттям неповоротності, з відчуттям, що за мить можу втратити тяму і глузд. Священник бачив, як мутнів мій розум, та у відповідь я отримала осудливий погляд — достоту погляд херувима з мечем у Раю, коли він побачив Єву в її гріховній наготі. І тоді я зрозуміла, що мій лист був немов механізм, що мав лицемірно підготувати, упакувати й приспати найщирішу і найвідвертішу з-поміж фраз про кохання: «Мені дуже соромно через твій сором...» І що я схопила слово «сором», мов заборонений плід з Дерева пізнання добра і зла.

Клаптики листа розкидані по підлозі. «Що ж, — думаю я, — це все, зараз ти вийдеш з цієї кімнати і більше ніколи його не побачиш».

І я кидаю у відповідь свій останній погляд. І зустрічаю його очі — вологі, замріяні, занурені у невідомі мені думки; він не має бажання відчувати, як мій останній погляд затоплюється у нього, неначе кинджал.

— А може... — нарешті меланхолійно промовляє він.

І замовкає.

— А може, — з ледве помітною усмішкою знову починає священник, — я волів би бути тим, хто віялом з павичевого пір’я змітатиме пилюку перед твоїми кроками.

Якщо я захочу, Константен повезе мене до Парижа. Ясна річ, що я хочу, якби не оце зауваження священника: «А може, я волів би бути тим, хто віялом з павичевого пір’я змітатиме пилюку перед твоїми кроками...» Що означає: можливо, я не відмовився би бути на місці Йогана, що приштрикає тебе до стіни своїм золотим прутнем, або Поля, твого коханого чоловіка, або Бласа, провідника із твого дитинства, або Івана, якого ти хотіла би мати за сина, або Самогубці, голос якого тебе зворушує — та я не вони, я інший, я тут тільки для того, щоби збирати докупи твої тексти, і ти напишеш для мене про Константена, Івана, Бласа і Поля, про всіх істот, живих, мертвих і ще не народжених, які траплятимуться тобі на шляху життя.

Тож до Парижа я їду сама і вільно гуляю. На думку спадає, що далі я зможу обходитися без священника і писати так, як гуляю вулицею: з нестримним бажанням танцювати і стискати людей в обіймах. Їду на Ля-Вілетт дивитися виставку світлин, присвячену ув’язненим жінкам. Дізнаюся, що у Нансí, у в’язниці, 1991 року в однієї жінки, що потрапила туди за чек без забезпечення, відібрали аерозоль, хоч вона й страждала від астми. У нещасної стався напад, охоронниця побачила це у вічко і вирішила почекати. Та за годину померла. І ось через вісім років я дивлюся на фото цієї мертвої жінки, на тілі якої ридає її чоловік. Бачу також світлину із жінками у справжнісінькій клітці — десь у російській Пермі. Півгодинна прогулянка в індивідуальному вольєрі — достоту собаки. Бідолашні чіпляються за ґрати, роти у них перекошені, вони волають. Охоронець у довгому плащі стоїть у неогородженому центрі, в оточенні жахливих кліток.

Мені холодно. Виходжу з експозиції. У парку Ля-Вілетт у ритмі вальсу кружляють каруселі. Спускаюсь у метро, виходжу біля Музею Ґревен, дивлюся на голову герцогині Ламбаль на ратищі — королева непритомніє від цього видовища[16]; помічаю Марата у кривавій ванні та Шарлотту Корде у білій сукні без жодної червоної плями, якщо не зважати на кров на ножі. Вирішую, що слід описати, як ніж входить у ненависне тіло з такою силою, що навіть кров не сміє торкнутись убивці. Виходжу з музею і спершу ласую у чайному салоні лимонною тартою, а потім у кафе з чорною кавою — тартою горіховою. Потім заходжу до крамниці хатніх квітів: козельці й півонії здаються мені більш справжніми, ніж орхідеї, які (як і у справжньому житті) віддають фальшю і не мають аромату. Далі протискаюся до яскраво освітленого магазину іграшок. Сутеніє, а ще жодного разу не згадала про священника, жодного разу не відчула якогось іншого бажання, аніж блукати безцільно, у своє задоволення, не обмірковуючи, що ж я йому скажу. Роздивляюся лялькові будиночки та їхнє дрібненьке приладдя, розкладене на продаж у дерев’яних ящиках: горщики для квітів, мідяні каструльки, різнобарвні тістечка, елегантні столики на одній ніжці, праски, мініатюрні книжки, ножі та виделки, підставки під яйця, лампи з абажурами, маленькі китайські вази, навіть розп’яття з посрібленого металу, вирізьблені напрочуд майстерно, з покрученим Христовим тільцем розміром з перса метелика та гвіздками розміром зі шпильку. Я вмикаю музичну шкатулку, і вона грає арію з «Кажана» Штрауса та «Фіалок для імператора» Венсана Скотто[17], і однією рукою я обертаю ручку, а другу, у ритмі музики, опускаю до кошика з мініатюрним приладдям. Я тихцем прибираю одне з розп’ять, рішення приходить миттєво, я не маю ані найменшого бажання забирати ні мініатюрну книжечку, ні горщичок з квітами, ні кухонний ніж, — це розп’яття таке миле, воно не більше від однієї фаланги мого пальця; воно необхідне мені, я повинна подарувати його священникові, щоби наостанок він подарував мені здивований погляд — саме цього я прагну, коли здійснюю крадіжку; і після цього я мушу зникнути, стати вільною оповідачкою, як Константен, стати письменницею, а священник згадуватиме про мене, коли дивитиметься на це розп’яття — таке маленьке, що вміститься у долоні.

Повернувшись до Вюрта, я заявляю, що готова піти, забрати свої речі і повернутися до будинку, де мешкає Поль.

— Чому? — запитує священник.

І я розповідаю йому про Париж, про те, якою вільною почувалася без нього, якою пані я була без нього: я ніби складалася із сотень очей, сотень облич інших жінок, достоту як на поштівці, яку надіслав мені Іван, як я лежала зі зламаною ногою.

Тоді священник каже мені:

— Тебе ніхто не тримає. Можеш іти.

Уже не можу.

Мініатюрне розп’яття знаходить собі місце в пресвітерії на робочому столі священника, перед поштівкою з портретом Томаса Бернгарда. У останнього — високе чоло, майже прямокутне обличчя, м’ясистий прямий ніс та очі, затінені густими віями. Вуста Бернгарда складені в іронічну посмішку, він дуже схожий на священника — ні, не схожий, відносно священника він — як Господь відносно людини, причому Господь зі Старого Заповіту, Господь, який вимагає у Авраама офірувати свого єдиного сина. Ісак несе ніж, збирає хмиз для багаття — і на олтарі опиняється також Ісак.

Томас Бернгард розглядає мене зі стола священника і ніби каже: «Офіруй любов! Не люби нікого — заради творчості!» Я десь читала, ніби Бернгард нікого ніколи не кохав, за винятком однієї пані, яку він кликав «тітонькою» і яка в матері йому годилась. Саме про Бернгарда сказано «янгольська стать». Авжеж, — думаю я, — про мене також це можна сказати, адже я люблю тільки священника, який міг би бути мені за батька. Він помре — і я помру. Важкий човен дружини і матері розтинатиме хвилі поруч з його невагомим човником, і ми разом простуватимемо до могутніх водопадів, що поглинають життя, не відаючи, чи справді приховує цей велетенський потік грот, де єднаються дружні душі: Вірджинія Вулф і Віта Секвіл-Вест, Генрі Міллер і Мáра, Томас Бернгард і фрау Штавянічек[18].

Однак за завісою, коли я помру, стоятиме також і Поль. Саме він триматиме мене на ногах — порядний чоловік із завжди гарячим чайником і квітучим садом, мов вічним Едемом. На похорон ми запросимо Константена і Йогана, Івана, П’єра і Ґабріель, наших доньок і Чікіту, моїх батьків і кузенів, Самогубця і Маріуку.

Бласа — ні, не запросимо, не знаю чому...

У квітні цього року, коли священник влаштовує собі відпустку в компанії католиків-туристів, я вивчаю понівеченого янгола та його крило, яке знайшла на самому дні скрині розколотим на три уламки. Поль лагодить крило клеєм для дерева, і ми ще тиждень тримаємо янгола в себе, мотузкою міцно прикрутивши крило до тулуба. Ставимо янгола у холі, де він приймає гостей. Коли ми і собі їдемо у відпустку до Бургундії (п’ять днів, ані на день більше, адже у Поля повно роботи), янгол залишається вдома з дівчатами і обороняє їх від грабіжників та комівояжерів краще, ніж сигналізація та вигадлива Чікіта.

Квартира, яку ми винаймаємо у Бургундії, дуже чиста, вікна виходять на милий садочок і повне квітів подвір’я. Однак здвоєні ліжка надто вузькі, зокрема для двох тіл, звиклих розлягатися вільно; якщо такі тіла притулити одне до одного, вони швидко втомлюються. Усі власники готелів, хатинок, вілл і квартир прагнуть посварити пари своїх гостей, втискаючи їх у вузенькі ліжка. Раніше кожен мав широчезне ложе для себе самого і приймав у ньому гостей — Людовик XVI Марію-Антуанетту, а Марат — Шарлотту Корде, яку він не побоявся зустріти голий у ванній. Тепер же нас буквально силують до близькості. Коли ми просимо окремі ліжка, на нас дивляться зі співчуттям — особливо у Франції, де такі ліжка («ліжка-близнюки») надто куці. Ступні звисають над підлогою. Увімкнувши торшер — бо біля одномісних ліжок звичайні лампи не передбачені, — я вчитуюсь у текст Міллера. Удень, між двома екскурсіями до замків і монастирів, я вголос читаю Полю житіє святого Бернарда з Клерво з книжечки, придбаної в абатстві Фонтене. Ми дізнаємося, що Бернард народився 1090 року і у двадцять років вирішив залишити світ. Йому вдалося дуже швидко переконати усіх своїх братів, більшість рідних і навіть декого з друзів. Навіть сестру він вирвав із теплих обіймів подружнього життя і не заспокоївся, поки життєрадісна юнка не зірвала з себе жіноче вбрання, не скуйовдила зачіску і не закинула подалі свої прикраси — і все заради суворої чернечої ряси. Я виразно читала Полеві про ці жахіття, а він лише насупив брови і пробурмотів щось про інцест...

Повертаємо янгола до пресвітерію. Щоби відсвяткувати його одужання, я роблю пиріг, а Поль купує сотернське вино. Студенти, священник і я утворюємо такий дружній і щільний гурт, що Поль, хоч ми й приймаємо його тепло, не може до нього протиснутись, хіба доторкнутися злегка: його від нас ніби відділяє невидима стіна. Ця чарівна огорожа, яку колись навколо ініційованих креслили друїди і відьми, зветься Вюртом — світло тут точиться густими вертикальними променями поміж дерев, горизонтально лягає на поля, а іноді дощ занурює містечко у непроглядну пару.

Того дня дощило. Падав важкий дощ, на який я зазвичай скаржуся, вважаючи його негідним весни, і якому радіє Поль, бо такий дощ поживний для рослин. Священник допиває рештки сотернського в моєму келиху.

— За рік буде роман, — каже він.

Піднімаємось на горище, щоби показати Полю Нове місто. Макет збільшується. Здається, загальний план завершено, і вежі, патіо, вулички й мури випромінюють спокій і гармонію. Якщо лягти на долівку, думаєш, ніби потрапив до лабіринту, і, досліджуючи його, весь час робиш несподівані відкриття. А як підводишся, панорамний вид Нового міста наповнює серце радістю, бо лабіринт розкриває свою таємницю: його переходи закручені у спіраль. Є там і церква, та оскільки журі університету не вважає церкву обов’язковим елементом Нового міста, Іван назвав її «Музеєм сучасного мистецтва», адже її шпиль нагадує сталеву верхівку хмарочоса. Простота обраних матеріалів — дерево і картон, біла фарба — дають змогу обирати різні тлумачення, тож ми залюбки наділяємо будівлі найфантастичнішими функціями. Ґабріель пропонує прикрасити мініатюрні дерева шматочками своєї полуничної гумки — так вийдуть яблучка, та ми рішуче відкидаємо цю єресь: Нове місто не повинне забруднитись якось барвою, єдиним виявом його краси мусить залишатися архітектура. У цій роботі виявляє себе геній Івана — будь-хто інший здійснював би цей задум з холодним розумом, єдино бажаючи сподобатися журі.

Якось у травні Поль купається разом зі мною в одному із трьох ставків — у найглибшому, на березі якого ми зі священником якось сиділи. Поль, за звичкою, роздягається повністю. З нами Ґабріель. Вона струнка і дуже бліда, чорний купальник звисає на її боках, а лопатки гостро дивляться вгору. Вона не дивується. Одного разу Ґабріель застала нас зі священником, коли я схилилася до нього на плече, обійнявши за талію, — і розсміялася. Тоді вона бігом утекла, а я, злякавшись, гналася за нею, щоби пояснити. Але пояснити що?

Поки Поль плаває, ми сидимо на березі і теревенимо про нашого grand ami, про його харизму та його сумніви, і доходимо до висновку, що його «проблема» — це бути священником у добу, коли Церква схожа радше на збанкрутілу фірму. Цими словами ми закриваємо тему, та не розкриваємо загадку, тож ми погоджуємось, що слід залишити священника в спокої. На берег виходить Поль. Я усміхаюсь йому. І подаю руку.

Якось опівдні священник відкорковує пляшку вина і, наливши всім, починаючи з мене, бере слово. Голос у нього спокійний, байдужий, він опускає очі, коли говорить. Священник каже, що наступні кілька тижнів будуть перевантажені, що на всіх нас чекають зміни. Ми спершу думаємо, що він натякає на кінець навчального року в університеті, про марафон іспитів і захистів дипломних робіт.

Трохи помовчавши і передавши нам пляшку, священник додає, що сан змушує його звикати до переїздів, до того ж у Вюрті він уже цілих шість років, а в більш населених парафіях бракує священників — і єпископ, мудрий керівник, один з останніх бастіонів Церкви, приділяє цьому питанню особливу увагу.

Ми витріщаємося на нього.

— Скоро я залишу Вюрт, — повідомляє священник.

Ці слова тяжкою вагою падають мені на груди.

— Не може бути... — каже Іван.

Його голос здається мені далеким: я ніби падаю у бездонну криницю, руки і ноги ламаються під час падіння, тіло повільно розлітається на шматки.

— Вип’ємо, — каже П’єр.

При тому сидить непорушно. Іван хилить голову нижче і нижче, підозріло швидко кліпає віями.

Ґабріель обурюється першою. «О, це так схоже на нього! — кричить вона. — Влаштувати нам пастку! В останню мить повідомити про неминучий катаклізм, який ми могли б відвернути спільними зусиллями!»

Іван підводить голову:

— Я міг би надіслати до єпископату кілька анонімних листів, викриваючи твою очевидну схильність до алкоголізму і підкреслюючи, що заслання до віддаленої сільської комуни — скажімо, до Вюрта — дало б тобі більше шансів для реабілітації як у цьому, так і у вищому світах...

— Бо якщо ми залишимось у Вюрті, то весь час молитимемося за тебе, — сказала Ґабріель.

— А якщо ти нас виженеш, ми тобі вже не відповідатимемо, — заявив Іван.

— Я вас не жену, — заперечив священник. — Просто єпископ вважає...

— Бомбу йому у сраку! — крикнув Іван.

— Або отруєну мантію, — додав П’єр.

Наше уявлення про клерикальний світ спиралося на досить світські судження. За словами Ґабріель, по телевізору вона бачила, як один священник заявив, що його покликання почалося того дня, як його зґвалтували на сходах до церкви. П’єр до цього докинув, що кюре з університетської парафії танцює з дитям на руках, коли служить хрестини, і, немов захисник, не забуває ніжно покласти руку на плече юної матері; це справжній чемпіон у оновленні літургії. Ще один священник, який має в університеті власну кафедру і віртуозно підфарбовує волосся, читає курс лекцій під назвою: «Як вижити під час Потопу наприкінці другого тисячоліття: ковчег терпіння», на які — мов пси до човна — збігаються буржуа.

Ми захоплено смакуємо цією нібито загальною безсоромністю. Та раптом усі разом замовкаємо. І прикипаємо очима до своїх тарілок. Смуток безжально тисне на нас.

Кінець будь-якої ери завжди відбувається блискавично. Пригадую, як узимку, коли мені було п’ятнадцять років, батьки запропонували відправляти мене тепер на канікули до Ірландії, щоб я могла вдосконалити свою англійську — і я не чинила їм опору. Минулого літа ми пережили найщасливішу з наших іспанських мандрівок — серпень був напрочуд сонячним, а оскільки ми виросли, то Блас мав можливість виряджати міцних підлітків до триваліших походів. Маріука залишалась у долині допомагати матері по господарству. Грали ми вже не у весілля, а в карти й шаради. Перед від’їздом, пам’ятаю, я на тремтячих ногах піднялася сходами, що вели на горище, і поклала на Бласове ложе останній малюнок. Ішлося вже не про сарну — ні, з кущів раптово являвся, піднімаючись на могутніх задніх лапах, ведмідь-велетень із широко роззявленою пащею.

Кілька тижнів ми вдавали, ніби нічого не сталося — і жили собі далі. У середині червня Нове місто з великою помпою перевезли до університету і поставили у холі факультету архітектури поруч з іншими роботами, які, порівнюючи з ним, здавались мізерними. Неподалік стояла студентка з такою жахливою заячою губою, що здавалося, ніби все її обличчя перекосило від вигляду її незграбно зліпленого макета, результату явно самотніх зусиль і браку засобів, поруч із вершиною мрій Івана, яку натхненно втілювала уся наша шалена сімейка. Священник сказав, що йому хочеться обійняти цю бідолашну, міцно притулити до себе, вклавши у ці обійми всю ту любов, якої вона не знала, заради усіх її лих минулих і майбутніх, адже очевидно, що цю неестетичну роботу, дуже подібну до її обличчя, журі відхилить. А я подумала, що так і священник ніколи не буде визнаний за свої справжні чесноти, його завжди сприйматимуть за скромною подобою і незначущою роллю у цьому світі, яку він до того ж грає з дивними вибриками блукальця, ченця, татуся з манерами банкіра, нахвалюючи, як останній сплеск поваги до себе, любов до тих, кого ніхто не любив.

Іван отримав найвищу відзнаку. Ми не мали сумніву, що йому призначать стипендію для написання дисертації в одному з університетів Європи. Так і сталося: за кілька днів він повідомив нас, що вирушає до Відня.

Священник пропадав щодалі частіше. Він не казав мені ні куди йде, ні коли повернеться. Часу на читання вголос разом не знаходилося. За браком продовження історії роман згасав. Ніби наслідуючи його, мій комп’ютер також подавав ознаки занепаду: він пирхав, ніби виснажений поглинанням грубих і безладних матерій. А одного ранку екран зустрів мене символом бомби. Ідеально круглої бомби із запаленим дротом: ніби мила іграшка з коміксу, готова вибухнути в наступному малюнку. Поруч не було нікого, хто міг би допомогти мені — священник десь пішов у справах, студенти роз’їхалися на канікули, та й взагалі вони бували у пресвітерії вкрай рідко. Я була у відчаї. Вдалося дотелефонуватися до Поля, і він дав мені номер фахівця з інформаційного центру. Я набрала цей номер і натрапила на юнака, який з янгольським терпінням вислухав мою істерику, після чого вибачливо пояснив, що не може нічого вдіяти з «конфліктом» (саме такий термін він вжив) у моєму приладі, «бо ви не наша клієнтка, тому маєте звернутися до свого продавця... То Ви купували комп’ютер у приватної особи? І він уже був у вжитку до того? І скільки Ви за це заплатили? Ви припустилися величезної помилки! За таку суму ми маємо абсолютно нові моделі...» Юний фахівець умовляв мене з олімпійським спокоєм.

Не в змозі терпіти це, я вимикаю комп’ютер і тікаю із Чікітою до лісу, не чекаючи на повернення священника. Виходити з пресвітерію без нього, відчувати цю пустку поруч під час прогулянки — мене пронизав такий різкий біль, що я могла лише відчайдушно заперечувати цю істину. І визнати це означало б змиритися з тим, що якась частина мене саме цієї миті виривається з мого організму і пускає коріння у землі Вюрта тієї самої миті, коли її залишає священник. Страх від усвідомлення того, що мені доведеться гуляти, писати і міркувати без нього, рішучість, з якою я відкидаю цю перспективу, лавина доводів на користь нашого вічного союзу зі священником, борсання в сумнівах щодо життєздатності такого союзу поза Вюртом — мене наповнює ця смертельно небезпечна суміш. Моя кров нуртує, пальці зводить судомою, очі ніби не помічають довколишній краєвид, ніби западають усередину, пірнають у глибини моєї голови, а шкіра моя стає прозорою, наче скло. Вюрт — мов величезна вирва, що поглинає мене, тягне мене за ноги; без захисту священника здається, що Вюрт погрожує мені всім, що я люблю і про що пишу; Вюрт уже не складається з трав і дерев, стежок і джерел — він складений зі слів, зі слова «трава» і зі слова «дерево», зі слова «стежка», зі слова «джерело», та найстрашніше слово — це «хмара»: воно котиться небом, наближається до мене, усі хмарини ніби стікаються до моєї скромної персони, і всі — за браком священника — прагнуть запхнути себе в мою голову; моя голова — мов розколота надвоє стела над розритою могилою.

Коли стежка проходить по приватній землі, вона обертається на слово «сервітут». Стежини-сервітути існують в усьому світі і ведуть аж на край землі. Блукаючи серед гір Кантабрії, підійшовши до одного села, ми обрали саме сервітут, що тягнувся лукою з вівцями і садами на схилах. Шлях, наїжджений із давнього давна, існує лише тому, що деякі індивіди — прагнучи захистити свою землю — відкривали його для проходу чужинцям. Таким чином, можна сказати, що я — перехожа, яка кружляє краєм священника, використовуючи дозволений традицією сервітут, шлях невинності. Невинність усюди — у темному затінку підліска, під важкими і вогкими травами, у кавалькаді хмар; вона — це те, що не можна назвати, бо неможливо охопити фізично. Я пустилася саме цим шляхом, щоб дійти до кінця, треба лише кілька слів, а коли слів забракне, поруч буде й мета — я вийду з приватних володінь.

У Вюрті шлях перетинає приватні луки й гаї. Він звужується до стежини — і пройти можна лише вдвох, міцно притулившись одне до одного. Пригадую, як однієї суботи Поль — як виняток — погодився піти з нами. Він ішов попереду, і я раз-у-раз просила його не відходити, а він твердив: «не хочу вам заважати, бо стежка і так вузька...»

Та того ранку, коли хмари обернулися на загрозу моїй збудженій тямі, я була геть сама. Збентежена, я блукала лукою, якою поволі плентало стадо білих корів, яких я раніше бачила тільки на сусідній луці. А тепер вони тупцяють травою, якою я хочу пройти. Я бачу вервечку стежки у луці, мене відділяє від неї символічна огорожа, яку ми зазвичай залишали відчиненою — але цього дня прохід затягнутий кількома разками натягнутого на кілки крученого дроту.

Я піднімаю залізне кільце замка. Огорожа — мов здута шина — миттю падає. Переходжу на інший бік, знову хапаюся за кільце і щосили тягну, щоб зачинити, поки не розбіглись тварини. Не виходить. Огорожа пручається — колючий дріт, падаючи, скрутився у вузол.

Безтямна бійка триває годину. Шпичаки дроту деруть мені руки, а корови гаряче дихають у шию. Одна з них притуляється до дроту, який я з великими зусиллями піднімаю. Я б’юся, воюю, витрачаю всі свої сили — енергія розповзається моїм тілом, затуманює мені тяму, і що далі, то більше я розумію її безнадійність. З пальців стікає кров. Я ридаю уголос. Де він? Чому не йде? Чому не шукає мене? Уявляю, як корови розходяться лісом і одна за одною падають у яр. Сонячний яр, де священник пестив мені груди, перетворюється на місце катастрофи — поламані ноги, відчайдушне мекання, повний безлад. Ясна річ, фермер проведе розслідування, наїде поліції і всі дізнаються про моє кохання до священника, буде скандал, публічно всюди засудять кохання, яке ламає всі огорожі і не може зачинити їх за собою. Мої м’язи палають, ноги тремтять — я з останніх сил стримую стадо. Тіло, яке колись притиснуло священника до підлоги, нині сильніше за залізний замок. І все ж я вимушена залишатися там, поки все не скінчиться.

Починається дрібна мжичка. Час ходить по колу, достоту Чікіта навколо мене. Цілу годину собацюра тинялась неподалік, збентежена не так моїм шалом, як затримкою на нашому шляху — адже далі на нас чекав черговий пагорб зі свіжими норами. Раптом Чікіта відвернулась від мене і кинулася до галявини, де, голосно тявкаючи, зникла ураз. І відразу — певно, не випадково, бо Чікіта, ментально тісно пов’язана зі мною, відчула це, — під ногами я побачила шмат товстого дроту, скрученого, мов поранений змій. Я схопила його, затиснула між стегон, сунула у залізне кільце — таким чином вдалося продовжити уперту огорожу, з’єднати два її кінці, незважаючи на пекельний опір; дріт мав довжину, якої вистачило, щоби покрити порожній простір. Щойно здійснивши єднання, я знесилено впала на коліна перед цим символічним муром.

Тривалий час я виснажено роздивлялась своє творіння і насолоджувалась видовищем корів, які обнюхували мене своїми широкими ніздрями. Потім, кожній подякувавши за довірливу цікавість, я залишила корів. Я добре їх роздивилась: у когось роги були спиляні, у когось — ні, хвіст найбільшої з корів прикрашала велика чорна пляма, а вуха найменшої весь час кумедно тріпотіли, і на вусі кожної висіла металева бляха з номером. Авжеж, я знаю, що ці номери потрібні для визначення тварин, коли їх поведуть на бійню, половина потрапить туди, певно, вже до кінця цього літа — і лагідне тепло очей до останнього чинитиме опір смерті. Ніколи в житті я не любила корів так, як тоді...

Коли повернулась до пресвітерію, священникові довелося вислухати нарікання на паніку, на наше втрачене кохання («Втрачене і поранене», — підкреслила я, показуючи свої скривавлені руки), яке зникне, наче програма в комп’ютері («Неначе текст, безжально поглинутий зрадливою пам’яттю», — додала я, остаточно забувши про свою сільську драму і перемкнувшись на технічні турботи). Священник сидів за моїм робочим столом перед сліпим екраном.

— Навіть якщо одного дня твоє кохання до мене згасне, — м’яко повів він до мене, — я кохатиму тебе завжди, аж до скону.

Тоді я розсипаюся гіркими словами: я ж тобі розповіла свою історію з Бласом, я розповідала тобі все, що спадало мені на думку — певно, саме тому нам уже немає чого сказати одне одному під час прогулянок; ми з тобою блукали землями слів, ми — безтілесні істоти, навчені говорити довірливо і хитромудро, ми не зраджуємо своїм переконанням, ми не зраджуємо одне одному, у нашому краю усе миттю стає на належне місце, мов у підвалі, де Поль, покористувавшись інструментами, відразу розсовує все по спеціальних ящичках...

Священник дає мені змогу виснажити себе словами, і у мене виникає приємне враження, ніби він сповідає мене просто тут, перед темним екраном — сповідає значно майстерніше, аніж кюре у моїй парафії містечка Арса. І коли на його прохання я беруся до справи, мої руки природно самі знаходять шлях до виправлення, клята машина виявляє на диво взірцеву слухняність, я беруся до оповіді там, де залишила її — я прощена і врятована до наступного разу...

Через два дні бомба, мов темне око, повертається на екран. Вочевидь, «конфлікт» (як висловився майстер) повернувся, знехтувавши моїми молитвами. Я кличу на допомогу священника.

— Ось номер Жана, це мій добрий приятель, — каже він, гортаючи сторінки своєї телефонної книжечки. — Він викладає інформатику. Чудовий педагог!

Я набираю Жана, він мчить до пресвітерію, заходить до мого кабінету, підходить до моєї машини. Обличчя у Жана кругле і заспокійливе. Він запевняє, що для друзів священника він зробить усе. Ми проводимо кілька приємних хвилин у пошуках причини поломки, після чого я питаю у Жана, чи можна кликати його у разі потреби.

— Аякже! Звичайно. Я ще повернуся.

Я одразу розповідаю про все священникові, який вдає, ніби не ревнує, за звичкою граючи переді мною зверхню зневагу, — і перемагає в цій грі (у якій програє більшість коханців), адже йому невідомі мої марення про інших чоловіків, достоту як колись Блас не підозрював, що я з поваги до нього підкладала до його ліжка малюнки...

В останні дні червня прийшло офіційне підтвердження новини про переведення священника. Ніхто з нас не розумів, чому це сталося, хто так вирішив і під яким килимом про це домовилися. Як не дивно, але на священника ми дивилися як на покірну жертву. Хтось каверзував за його спиною — а може, він сам запустив механізм.

Священника доймають страшні сни. Чудовиська, катастрофи, потік, що поглинає його і несе, а ми безпомічно стоїмо на березі. Та поступово все стає на свої місця. У середині липня стає зрозуміло: він переїде наприкінці літа. Ми зі студентами прибираємо у пресвітерії, а священник пакує валізи. Я допомагаю переносити коробки з книжками до його машини — і не хочу знати, куди вони помандрують.

— Мені з-поміж вас усіх найсумніше! — заявляю я.

Та він і оком не веде, не виказує власного сум’яття — і за характером, і за чином він мусить приховувати почуття.

— Я знаю, — відповідає він, поставивши коробку і розігнувшись.

Священник дивиться на дерева, будинок, церкву, дзвіницю, на небо і хмарки, і додає, обернувшись до мене:

— Бо ти належиш Вюрту.

Я завершую роботу над романом, допивши пляшку порто у спробі вичавити зі свого втомленого мозку дивовижне завершення. Купую ще одну пляшку порто і дарую її священникові.

— Ось! Тримай! Відкоркуємо її там, коли облаштуєшся.

Та я вже знаю, що нічого такого не буде, що «там» я не з’явлюся ніколи.

Упродовж серпня студенти роз’їжджаються: П’єр знаходить собі чудову кімнату у кампусі, Ґабріель повертається до батьків, а Іван на початку вересня вирушає до Відня.

Останнього разу, як ми бачимося — Іван стоїть на кухні з наплічником і валізою біля ніг, готовий рушати, — у мене виникає відчуття надприродного явлення, достоту як у поезії Аполлінера:

Того вечора я плакала у ванній, розчиняла у водах потік своїх сліз, глибоко занурюючи обличчя. Здається, воно розріджується, стає рідкою стихією, перетворюється на просочений слізьми зародок, і я хмурнію у шаленому материнському болі, від якого страждаю щовечора, поки пресвітерій не порожніє, являючи нам ящірок, вогкі потоки на стелі і жовті плями на стінах. З від’їздом Івана і зникненням меблів Вюрт падає у руїни: старі розхитані речі, що засліплюють своєю красою під місцевим густим світлом, коли їх готують до переїзду, уперше постають для мене тим, чим вони є насправді — мотлохом, що належить кюре.

Щойно приїхавши до Відня, Іван надсилає мені лист і дві листівки з картинами Еґона Шиле. Вочевидь, він навмисне вклав до конверта саме ці дві листівки, вірний своїй неймовірній інтуїції.

На першій — пара, яка злягається. На другій — пані, що пристрасно обіймає ченця. Тло, на якому відбуваються ці любощі, — завжди біле простирадло, велике простирадло зі шлюбного ложа, зім’яте, з прим’ятинами у формі тіл. Коханці нагі і завзяті, вони ніби провалюються одне в одного, їхню тваринну вроду підкреслює густа темна шевелюра дівчини. Натомість чернець і пані одягнені. Вона стоїть перед ним на колінах у багряній сукні, що залишає відкритими її прегарні ніжки. Руками вона міцно стискає прикрите рясою тіло, вона ніби віддається кривим ногам, зігнутій удвоє спині, сухим пальцям на своєму шовковистому волоссі, виряченим очам, червоним, мов кров, вустам, які жадібно цілують її у потилицю. Картина називається «Tod und Mädchen»[20].

Лист Івана я показала священникові того дня, як він їхав із Вюрта. Пресвітерій здавався таким холодним і неживим, павутиння прибрали, чорний оксамитовий фотель, шкіряна канапа, арденська скриня, бібліотека, книжки — усе поїхало кудись дуже далеко, до недоступного і безумовно гидкого місця, до одного з тих помешкань для кюре, що розташовані над приймальнею чи парафіяльною конторою, де є тільки спальня і відкриті, незавішені вікна, які виходять на сусідні будинки. У подібних місцях не можна різко підвестись і повиснути на шиї коханого чоловіка, не переконавшись попередньо, що ніхто з секретаріату парафії не побачить вас і не дізнається, що до самотнього священника у його комірчині на другому поверсі лінолеумом лунко крокує жінка. І старовинний пресвітерій у Вюрті одразу здається значно просторішим, достоту недоступний готичний мануар, — і там уже готуються прийняти нового кюре, він їде з Африки, його кличуть «чорним», так перешіптуються пригнічені місцеві; на думку єпископа, такі запальні екзотичні священники вливають нову кров у католицизм цієї країни.

Янгол із полагодженим крилом залишається на самоті у кутку на горищі.

«Відколи я у Відні, то весь час думаю про те, чим був для мене Вюрт: хатинка серед лісу, поруч — церковка, там були тато і мама, старший брат і старша сестра...» Священник попросив прочитати цей пасаж з листа Івана уголос. Я читаю — і на мить ми замовкаємо; сидимо за столом на кухні, серед коробок, що їх Ґабріель заповнила залишеними продуктами. Я ставлю Іванові листівки на клейонку, притуляючи до банки з-під варення, де гниє те, що дуже давно було квітами: досі ніхто не наважувався викинути цю банку. Священник бере листівки до рук — по одній у кожну — і, підвівши на мене очі, байдуже (у його випадку це вияв безапеляційної наполегливості) просить описати пару, яка злягається. На другу листівку він майже не дивиться (хіба підглядає скоса). Пояснює мені, що «Tod und Mädchen» означає «Смерть і дівчина».

Нарешті, час забирати останні коробки, замикати двері на ключ — ми вперше замикаємо ці двері на ключ! — та класти ключ до поштової скриньки з листом-привітанням новому кюре; це також час востаннє поглянути на старенький будинок з рожевої цегли, на гострий дах та на пурпурний бук, час востаннє послухати вітер у кронах дерев, побачити небо серед гілок — цього разу сіро-блакитне, сповнене мерехтливого очікування осені. І священник залишає пресвітерій у Вюрті, не озираючись, не випускаючи зі своєї довжелезної руки обрану ним листівку.

Сьогодні злива — як того дня, як я взялася писати про Вюрт: тоді шукала першу фразу свого роману, з вікна роздивляючись замкову капличку, яку буквально заливало дощем.

Комп’ютер помандрував на склад, де румуни і косовари знаходять собі одяг і меблі за незначною ціною. Тепер я пишу від руки маркером із тонким стрижнем — кілька таких мені залишив священник, і цієї кількості маркерів у моїх шухлядах стане мені на все життя. І оскільки сьогодні дощ торохтить по даху горища, яке я перетворила на свій кабінет — вікнами у сад Поля, — то я уявляю, що сиджу у Вюрті, у кімнаті священника, у комірчині з круглим віконцем, через яке бук відсвічує червоним світлом. Я лягаю на матрац, який займає весь простір кімнати, — вузький перетинок завалений взуттям, яке навіть трохи тхне. Священник сидить у мене в ногах, в його очах очікування — певно, я маю читати, його тіло абсолютно непорушне. А в стінах — діри. Аби їх приховати, Іван робить малюнки, подібні до кліток для птахів. «Дивись, клітки», — кажу я священникові. «Ні, — зітхає у відповідь він, — це вікна». Тоді я здираю із себе спідницю, за нею — м’які білі трусики. Священник не допомагає мені — він причаровано і екстатично спостерігає. Бачить, як мій палець лягає на пах і повзе до віконця, до прихованої між стегнами клітки, яку я пещу доторками. Його очі здаються мені цнотливими і бездонними, з них ніби визирає священний острах. Ззовні бук дріботить у віконце, шурхотить дощ, тиша поглинає усе, ми ніби застигаємо на самоті у центрі всесвіту, у самому його серцевинні. Я молодшаю, стаю дівчинкою, і саме йому — атож, усі кличуть його «святий отець» — я довіряю усі секрети, і навіть ті, які не вислухає ніхто. Намагаюся занотувати цей акт, який позбавляє сенсу всі інші дії: погляд священника на дитину, що його власними пальцями занотовує свої ще незрілі тортури та нестримне бажання, погляд читача на жінку, що буває у колах йому не доступних, на ту, яка сміливо гуляє сама, аж раптом, зойкнувши, помирає, пірнаючи із заплющеними очима у вічний спокій, на ту, яку він нарешті пробуджує і тривожно запитує: «Ти ж не помреш?»

І вологий шурхіт мого пальця зливається з гуркотінням дощу, і щирий погляд священника зливається з поглядами римських статуй — він так само порожній і запальний; цей погляд — ніби той край, що його я щоразу втрачаю і на кордоні якого вічно чекають мої слова і моє тіло, на границях зіниць, які широтою посперечалися б із зіницями Еґона Шиле і Кафки, а також котів у мороці ночі...

Діти, яким поталанило мати Бласа за батька, отримали темне волосся й смуглясту шкіру. Було їх чимало, вже не згадаю, скільки, та я впізнавала лише Маріуку — свою іспанську сестричку. Відтоді я не чула про них, знаю лише, що Маріука завдала собі смерті. Позичила у батька мотоцикл, що стояв перед будинком, розігналася і розбилась об стіну клуні. Померла на місці — мотоцикл виявився надто потужним. Було їй п’ятнадцять — як і мені тоді.