Великі міфи імперії

11

Повернемося знову до діда, котрий застиг з пальцем, спрямованим у бік непрошених гостей. Було так чи ні, але факт найменування хліборобів християнами не має аналогів у жодного народу світу. Явно це визначення більшості спроектоване на меншість, на певну групу людей, котрі займалися незвичною роботою (землеробством) і поклонялися одному Богу. До того ж були відмінні від тубільців у всьому. Вигляд людей, зігнутих дугою з мотиками в руках, зовсім не викликав бажання їх наслідувати. Робота на землі є важкою, і на результати доводиться чекати довго. Треба було бути, говорячи сучасною мовою, дещо ідеалістами. Тим більше ставало причин над ними посміятися.

Нехіть до праці на землі збереглася у тих краях до наших днів. Але спинимо свою увагу на унікальному явищі, коли люди, що займаються хліборобством, називаються за вірою, в даному випадку, християнами.

Незвична назва селян у російській мові (крестьяне) змусила окремих дослідників вивчати цей феномен. Такі вчені, як В.А.Ларін, Б.Д.Греков, П.В.Струве, вважають, що цей термін з'явився після прийняття татарами мусульманства. Переконані у своїй вищості, татари стали називати населення Залісся «райа», що означає «християнин», «підлеглий». З цим твердженням можна погодитися. Але чому лише з XIV століття татаро-монголи починають називати мешканців сіл на Заліссі «крестьянами»? Відомо, що народи, котрі прийняли одну із світових релігій, вважали її єдиновірною і не припускали, що можуть існувати інші, їй рівноцінні. Тому чужовірів називали зневажливо. В устах татаро-монголів християни були «райа», турки називали чужовірів «гіяурами», юдеї — «гоями». Українці ж називали мусульманів «бусурманами», поганцями.

На фоні цих нетолерантних релігійних відносин раптом з'являється нова назва — християни. Народ, даючи назву людям не їхньої віри, уже в самій назві закладає своє ставлення до цієї «несправжньої» віри. Ніякого екуменічного забарвлення в цих назвах немає.

Отож, чому назва «крестьяне» не закріпилася за городянами, адже саме в містах були численні церковні будівлі, що повинні були особливо вражати степовиків і асоціюватися у них з християнством? Назва «крестьяне» закріпилася тільки за селянами. У свою чергу, справжніми хліборобами були малочисельні слов'янські поселенці. Викликає недовір'я і сама назва «крестьяне», якою нібито мали називати себе селяни. Відомо, що в Московії на питання: «Хто ви?» — відповідали:

«Православні ми». Таким чином, автохтони називали так пришельців, котрі осіли на землі, займалися незвичною для місцевих племен роботою — землеробством і сповідували християнство. Звідси: люди котрі займаються землеробством — християни, тобто російською — «крестьяне».

Запроваджені за часів Петра І і Катерини II нові назви для Московської держави разом з погрозами, що Москва, а властиво Санкт-Петербург, не прийматиме листів, адресованих по-старому, сприяли поширенню назви «Россия», «Российская империя», і титулів «император», «императрица», які згодом розповсюдилися. Не було змодифіковано лише назву «русские». У всіх народів етнонімом є іменник: німець, француз, італієць, українець, тоді як у російській мові — прикметник. Історики оминають цей цікавий факт, а тим часом в аналізі цієї назви знайдемо відповідь на питання, яке вони так старанно приховують навіть перед своїм народом. Етнонім «русские» став настільки звичним, що втратив своє первісне значення. Для контрасту спробуємо утворити прикметник від іменника «німець», отримаємо німецький, який означає приналежність. Чий ти? Німецький. Чий ти? Руський. У фінській вимові м'який знак випав і етнонім зазвучав як «русский» і жодних там «росів», «русів», «русичів». Все це літературщина без найменшого зв'язку з письмовими джерелами чи усною традицією. Людей, котрі вміють доходити до сутності слова, ця незвична форма етноніму провокує до певних роздумів. Подібні судження знаходимо у Г.Померанца: «Мені здається, що Росія — колонія якогось могутнього імперського духу. В самому етнонімі «русский» відчувається заполоненість (плененность — Авт.), а не самостійне буття. Китаєць, турок, німець, жид — усі вони позначаються іменником, усі є самі по собі. Тільки «русский» — прикметник. Були спроби впровадити інші імена: русичі, росси, але вони не прижилися. Народ усвідомив себе руським (панським, царським, казенним, руським). Росіяни не володіють Росією, вони належать Русі… І почалося це не в 1917 році, а років на тисячу раніше». [73]

До зрозуміння цього феномену певну ясність може внести замітка Володимира Брилєвського, вміщена в паризькому польськомовному журналі «Культура» за 1975 рік. У ній йдеться про білорусів: «Якщо вже мова про національність, то звичайно національне несвідомий селянин католик-білорус говорив про себе, що є «польський» (тобто «польської віри»), але ніколи «поляк» на відміну від свого сусіда (часом навіть свого родича) так само національне несвідомого православного, котрий був «руським» (тобто «руської віри»), хоч обидва говорили тією же білоруською мовою». [74] Можна не сумніватися, хто кому накинув на Заліссі православну віру і чому це населення відчуває себе «русскими» в сучасному звучанні.

Ще один факт, котрий варто розглянути в контексті згаданого сюжету. Ми стикаємося з ним доволі часто, але наш розум, затемнений зрусифікованою освітою, не дає можливості усвідомити його дивовижність і рівночасно глибоку значущість. Це відсутність в українській мові етноніма для визначення свого найближчого сусіда й одночасно титульної нації Росії. Вони називають себе «русскими», а народи, котрі населяють Російську Федерацію, незалежно від походження — «россиянами». В українській мові етнонім «русский» перекладається, як «росіянин», що зовсім не одне і теж. Щоб правильно визначити національність північного сусіда, ми змушені вдаватися до нашої давньої письмової і усної традиції і там знайдемо абсолютно точну назву «москаль» і більше звичаєво прийняту — «кацап». Тут уже не буде двозначного тлумачення: усі знають про кого мова.

Совєтська влада безпомилково відчула в цих найменуваннях негативний відтінок і всіляко намагалася вивести їх з мовного обігу. Вживання їх прирівнювалося до проявів буржуазного націоналізму, що вело до трагічних наслідків для користувачів цією народною термінологією. «Властиво назва «москаль», — пише дослідник Є.Наконечний, — ніколи (за дуже рідкісними винятками) не вживається нейтрально, як це функціонально личить термінові, тобто без емоційного нашарування. У терміні «москаль» завжди відчувалась ворожість, огида, зневага, зверхність, ненависть до означуваного. І дивного тут нема нічого, бо в цьому вже винне не саме слово, а ті історичні відносини, які склалися між українцями і москалями. Подібне емоційне забарвлення має також і такий термін, як «турок». І хоч уже більше двох столітть українці з турками не воюють, навіть не стикаються, але відгомін з козацької доби лишився донині. Називати когось турком — означає вилаяти, образити, осміяти, принизити». [75] Мабуть, варто до цієї цитати внести певні доповнення. На заході України термін москаль не мав сильно вираженого негативного відтінку. Може, тому, що тут москалі не мали можливості себе проявити. А поляк Адам Міцкевич на згадку про перебування в Росії написав вірш, присвячений петербурзьким друзям — «До друзів москалів». Зовсім інша справа з назвою «кацап». Академік Д.Яворницький вважав, що слово «касаб» (так писалося ще в другій половині XVIII століття) походить з татарської мови і означає «м'ясник», «живодер». Воно було розповсюджене по цілій Україні і в ньому зосереджений весь негатив, котрий нагромадився в українця до чужого за духом йому народу. «Намагаючись нейтралізувати їдке значення назви «кацап», часто вдаються до її навмисне неправильного тлумачення. Користуючись, в даному випадку, способом т. зв. народної етимології твердять, що нібито назва «кацап» (как цап) є якоюсь аналогією до прізвиська українців «хохол», що, як відомо, виникло у зв'язку з манерою козаків носити оселедця, якого, до речі носили українські воїни не тільки в козацьку добу, але й епоху князювання Володимира та Святослава». [76]