Великі міфи імперії

2

Бездарність та скорумпованість людей, котрі частково замінили стару партійну номенклатуру в постсовєтський період, знову відкрили дорогу на політичну сцену здавалося б назавжди вчорашнім комуністам. На хвилі загального невдоволення економічним станом у країні і корупцією вони відродили компартійні структури і зайнялися інтенсивною пропагандою, спрямованою на відродження Союзу як єдиного виходу з економічної і соціальної кризи. У Росії комуністи підхопили дещо знехтуваний лібералами прапор патріотизму з легким юдофобським відтінком і, крім того, не забули, звичайно, про широкі верстви населення, яке животіє в бідності. Вони мають прихильників майже у всіх республіках колишнього Союзу.

В Україні вони відновили дещо послаблені зв'язки з російськими комуністами, але прапор патріотизму тут не підіймають. Незмінним залишається лозунг інтернаціоналізму, що в їхньому розумінні означає визнання російського народу авангардом людства. Опираючись в Україні на колишніх партійних функціонерів, відставників вищих рангів і значною мірою на етнічних росіян, вони згуртували навколо себе протестуючий електорат і домоглися значних успіхів під час виборів до Верховної Ради в 1994–1998 рр. Їм потрібний Союз як форма захисту перед народом, серед якого вони живуть і перед яким відчувають підсвідомий страх. Панічно бояться приходу до влади національно-демократичних сил, які можуть підняти питання відповідальності комуністів за вчинені злочини. Вони не скупляться на обіцянки, щоб тільки утриматися на поверхні політичного життя. Комуністи знайшли вдячні теми для свого нестримного критиканства. Особливо полюбляють виступати у таких іпостасях, як борці за соціальну справедливість, захисники найменш забезпечених верств і російськомовного населення перед зовсім надуманим наступом владних структур на статус російської мови і культури. Очолюють боротьбу проти українського націоналізму, тобто нацьковують українців східних областей на галичан. Вони відчувають те, про що відкрито писав член Державної Ради П.Н.Дурново ще в 1914 році:

«Тільки божевільний може хотіти приєднати Галичину. Хто приєднає Галичину, загубить імперію». [2] Тому прагнуть усіма силами викликати в західних областях відцентрові тенденції шляхом провокаційного нехтування українськими національними інтересами у галузі культури, мови. Через своїх однодумців на різних щаблях державної адміністрації зацікавлюють потенційних інвесторів східними, а не західними регіонами України.

Одночасно вони не шкодують сил, щоб важке економічне становище зберігалося на усій території держави, і цьому служить деструктивна робота комуністів у Верховній Раді. Через них не ухвалюються вкрай потрібні закони, необхідні для дальшого розвитку народного господарства, покликані створити сприятливі умови для надходження в Україну закордонних інвестицій тощо. Така позиція, на їхню думку, безпрограшна: в першому випадку розбуджуються автономічні настрої, а в другому — ностальгія за ковбасою вартістю 2 крб. 20 коп. за кілограм, яку, до речі, годі було купити, але хто про це тепер пам'ятає. Компартія стає мимоволі національною партією етнічних росіян. Вони навіть не помічають, як поступово з'їжджають на узбіччя нашого політичного життя і все більше протиставляють себе українському суспільству. Така позиція в майбутньому може їм дорого коштувати.

З особливою злобою виступають комуністи проти впорядкування українсько-російського кордону. Імпортоване гасло «Нє рєзать па-жівому» має служити ідеологічною основою для збереження «прозорого кордону». Ідея Союзу як способу позбавлення народу незалежності ще актуальна в арсеналі великодержавної ідеології. Треба визнати, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — геніальний витвір московської державної думки. Це була близька до натуральної овеча шкура на вовчому хребті. Жодна імперія за всю історію людства не мала такого досконалого прикриття своєї суті.

Слабкою стороною комуністичного варіанту є те, що самі комуністи в глибині душі не вірять у повернення совєтської партійно-номенклатурної організації держави з первинними парторганізаціями, райкомами, обкомами партії, Держпланом, хронічними дефіцитами окремих видів промислових товарів і харчових продуктів — і усе це з невід'ємними елементами кагебістського терору, без якого влада однієї партії неможлива. І тому не можуть передати віру в перемогу своїх ідей молодому поколінню, про що свідчить майже повна відсутність молоді на їх мітингах. Крім того, адепти такого шляху розвитку — це люди переважно похилого віку, що сприймаються молодшим поколінням з певним прижмуренням ока. Додатково над ними зависає, немов Дамоклів меч, небезпека поліпшення економічного становища в Україні, що може мати фатальний вплив на їх зімкнені ряди. Для них існує небезпека, що за певних умов на сторожі комуністичних ідей можуть залишитися лише прапороносці.

Залишається єдиний найбільш реальний шлях організації постсовєтського простору на сході Європи, що міг би бути прийнятний для більшості російських патріотів-державників. Цим напрямом розвитку є нова політична доктрина оприлюднена письменником Олександром Солженіциним в його праці «Как нам обустроить Россию». У ній Солженіцин закликає в основу нової Росії покласти «Союз слов'янських народів». У даному випадку — це союз Росії, України і Білорусі плюс частина сучасного Казахстану. Видатний російський письменник, патріот і гуманіст (російський) якось не до кінця висвітлив спосіб приєднання згаданої частини суверенного Казахстану. Вважає напевно, що Казахстан віддасть свою північну частину «добровільно», бо традиційно усі територіальні здобутки Росія отримувала завжди на «добровільній» основі. Солженіцин зазначає, що такі погляди на майбутнє облаштування Росії є не тільки його особистими, вони властиві багатьом авторитетним людям, які брали участь в обговоренні проекту перебудови Росії.

Цей перехід від імперії Чингізхана до європеїзованого її варіанту є найменш болючим і найбільш прийнятним для чисельної впливової верстви політиків великодержавного спрямування. І солженіцинський, і комуністичний шляхи подальшого розвитку російської державності є надзвичайно небезпечними для України, бо можуть здійснитися тільки через знищення нашої незалежності.

Московські ліберальні кола, що схиляються до європейського вибору, на словах ще підтримують існування «відділеної» України, але тільки за умови значної підлеглості її «старшому братові». Виразником такого імперського мислення може служити колишній прем'єр РФ Черномирдін, який всупереч елементарній політичній етиці заявив, що не дозволить як голова уряду поставити жодного прикордонного стовпа між Російською Федерацією та Україною. Коментарі зайві. Хоча ні, не зайві. Стає зрозумілим, що означає віковічна «дружба» між російським і українським народами. Це стан, коли одні постійно кивають головами на знак згоди, як робочі мули на прив'язі, навіть не розуміючи про що мова, а інші дозволяють себе вихваляти без жодних обмежень. Нагадуємо читачам, що це говорив ліберальний політик. Крім ліберальне настроєних представників держави ніхто навіть не згадує про стовпи.

Російські державотворці взагалі не мислять собі майбутнє Росії без України. Тут справа не лише в утраті частини території імперії, як дехто думає, навіть не в урожайних землях з працьовитим населенням і навіть не в унікальному геополітичному положенні України. Найбільш грізною небезпекою для Росії є втрата рівночасно з Україною національної орієнтації і частини власної сутності, що тягне перегляд своєї історії, починаючи від самих її витоків. Для малої нації це було би страшним потрясінням, а для великого (точніше, чисельного) народу з досить поверховою, неорганічною єдністю могло б закінчитися національною катастрофою. Не треба забувати такого малоусвідомленого факту, що тільки завдяки Україні Росія увійшла у Європу, де згодом почала відігравати важливу політичну роль. Контакти з Європою через Україну врятували Московщину від поступового сповзання в Азію. Ніяке Петрове «вікно в Європу» не могло зрівнятися з «українськими воротами». Це тільки красива державницька легенда. Протягом тривалого часу своєї історії Московське царство, а потім імперія черпали з українського джерела книги, освічених людей, запозичували церковні співи, а згодом музикантів, художників. За Петра І вся вища церковна ієрархія складалася з українців і білорусів. Із Заходу через Польщу йшли також необхідні для військової справи технічні знання, що дозволяло Росії таким чином утримуватися на певному цивілізаційному рівні.

У наш час Україна відіграє уже зовсім іншу роль стосовно Росії, насамперед ідеологічну. Добровільно вилучити Україну з російського державного життя неможливо. Тому намагаються створити союз трьох слов'янських народів. Утворення союзу Росії, України та Білорусі, крім заспокоєння великодержавних амбіцій, дало б Росії дещо більше, а саме: зняття з порядку денного болючого і небезпечного за наслідками перегляду усієї своєї історії.

Незалежна Україна саме своїм існуванням є невідпорним аргументом, який перекреслює всі теорії про спільне походження. У цьому випадку стає важко або навіть неможливо пояснити, чому частина «єдинокровного» народу бажає жити окремо і самостійно. Це не дає спокою російській політичній еліті. Москва ще не тратить надії, що складне економічне становище України, енергетична залежність і діяльність російськомовної «п'ятої колони» приведе змучене суспільство До «білоруського шляху», що є частиною солженіцинського плану. Але одночасно діють й інші фактори, котрі перешкоджають його реалізації.

Пройшло вже більше як 10 років незалежності України — і люди поступово зживаються з нею. Москва розуміє, що так просто тепер Україну не притягнеш назад. Кривавий кавказький конфлікт також має свій вагомий вплив на творення негативного образу сучасних порядків у Росії. Тому готується особливо потужний і продуманий ідеологічний наступ. Мета його — остаточне закріплення у свідомості українців погляду про штучність усякого відокремлення від «єдинокровного російського народу». Так зване «возз'єднання України з Росією» 1654 року слід вважати справжньою історичною подією, а створення Леніним національних республік — не що інше, як виконання замовлення міжнародних русофобських сил з метою злочинного розчленування Росії.

Саме «возз'єднання» вимагає окремого пояснення, бо є політичною фантазією російських державників, яких без найменшого спротиву підтримують історики, котрі завжди, за скромними винятками, самовіддано служили імперії. Дуже цікаво, як могла Україна «возз'єднатися» з Росією, коли останньої в той час як такої ще не існувало — тільки Московське царство, а Хмельницький контролював лише Лівобережжя. У цьому повинен зорієнтуватися навіть восьмикласник.

Не можемо сказати, що це імперське маячіння є на совісті російських істориків, бо до своєї писанини вони ніколи не підходили з морально-етичних позицій. Був тільки обов'язок служіння імперії. Історія віддзеркалювала погляди російської політичної верхівки, а вони майже не мінялися навіть при зміні режимів. Певна короткочасна розгубленість щодо курсу в національній політиці існувала на початку 20-х років минулого століття, але знаковий процес Спілки визволення України (1929 р.) вернув її в старе русло.

Найбільш повне відбиття поглядів теперішньої Москви на Україну знайдемо в статті сучасного російського історика С.Самуйлова «Про деякі американські стереотипи щодо України». Стаття опублікована в елітарному журналі «США: экономика, политика, идеология». Автор виявляє «доброзичливу» дволику стурбованість хибною політикою США щодо України: застерігає керівні кола США перед спробою використовувати Україну, як буфер, між Європою і «непередбачуваною» Росією і бачить її інтегрованою в Трансатлантичні і західноєвропейські структури. [3] С.Самуйлова турбує (тут беззаперечно), що єдина в сьогоднішньому світі наддержава «…формує один із найважливіших компонентів своєї політичної стратегії на основі явного тенденційного викривленого уявлення». [4] США, вважає автор, переконані, що українці — «вповні сформована, перш за все в культурному і політичному розумінні, самостійна нація: колись Україна була незалежною державою, а відтак її насильно поглинула Москва». [5] Самуйлов береться доказати протилежне, черпаючи аргументацію з арсеналу імперської історіографії XIX століття, так немовби нічого з того часу в світі та історичній науці не змінилося: вона, начебто, витримала пробу часом, а хід революції підтвердив правильність її тез.

Дивно звучить твердження Самуйлова, що Україна ніколи не була самостійною державою. А Руська держава? Держава русинів, тобто теперішніх українців. Треба Самуйлову перемогти своє лінивство і взяти в руки хоч би книжку совєтського історика П.Р.Третьякова (може В.Ключевський заскладний) і там прочитати: «Руською землею називалася звичайно тільки порівняно невелика область в межах Середнього Подніпров'я, розташована довкола трьох міст: Києва, Чернігова, Переяслава-Руського». [6] Жили на Руській землі русини, котрі самі себе називали русинами і їх в Європі називали русинами. І цей етнонім дожив до сьогодні, хоч уже й на периферії основної території розселення нашого народу. 1 ніхто ніколи не називав людей, котрі замешкували територією етнічної Росії, русинами, та й себе ніколи так вони не називали. Коли зацікавлений читач забажає дізнатися, чому ми стали називатися українцями, відсилаємо до праці Є.Наконечного «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями» (Львів, 2001 рік). Зрештою, незрозуміле, що має означати закид про недержавність народу? Естонці, латиші, словаки ніколи не мали своєї держави, що не перешкодило їм влаштувати своє самостійне буття набагато краще від інших народів, які на певному етапі своєї історії посідали власну державу.

С.Самуйлов продовжує традицію російських істориків, котрі нерідко роблять висновки протилежні тим, що самі ж наводять. Він пише, що причиною невдачі вузької групи націоналістично настроєних верхів створити самостійну державу була «етнічна і духовна спорідненість малоросів і росіян». [7] На цій же сторінці читаємо: «… більшовикам вдалося оволодіти Україною збройним шляхом тільки з третьої спроби, коли вони певною мірою врахували вплив національного українського фактора», [8] котрий, очевидно, переважив «етнічну і духовну спорідненість». Не треба забувати про те, що білогвардійські армії йшли у бій за відновлення «єдиної неподільної Росії» і в результаті закінчили свою боротьбу на турецькому березі. В цей час Лєнін й на копійку не вірив у байку про «спорідненість» і враховував щодо України такі деталі, на які люди типу Самуйлова не звертали увагу: він навіть наказав командувачеві московськими військами на Україні Антонову-Овсієнкові якнайскоріше позбутися першої частини свого прізвища.

Але звернемося до першоджерел предмету. Будемо посилатися на людей, які знали про що пишуть, а деякі були учасниками подій. «… В Києві три тисячі солдат — українців з різних військових частин, не питаючи начальства, вирішили створити зі своєю участю 1-й український полк імені Богдана Хмельницького. Вибрали командира полку і решту командирів. І з українськими синьо-жовтими прапорами підійшли до будинку, де засідала президія Комітету військових депутатів. Члени комітету вийшли на балкон. Голова комітету Таск заявив, що признає право на самостійну Україну, але зараз, зважаючи на майбутні бої, небезпечно дезорганізовувати армію створенням національних частин — і тому він заперечує проти такого полку. Заверещали, залаялися, не дали йому продовжувати». [9]

Збереглися кадри кінохроніки з далекого 1917 року, де видно солдат Волинського полку на демонстрації з лозунгами українською мовою. Полк першим виступив у Петрограді проти царського режиму. Національна свідомість почала рости і поза межами сучасної України.

Звернемося до спогадів генерала Денікіна, котрий на собі відчув настрої населення, де проходила його армія. Події відбуваються на Кубані в 1919 році: «Російську громадскість глибоко вразила одна «темна» подія: Голова кубанського військово-окружного суду Лукін, першопрохідник і прихильник Добровольчої армії, приїздив до Ростова з доповіддю про зростання українсько-сепаратистського руху на Кубані та прибуття в Єкатеринодар таємної петлюрівської делегації. Через день Лукін був убитий особами, не викритими кубанськими слідчими органами…». [10] Цей же Денікін: «Лука Бич, котрий стояв у той час на чолі уряду (Кубані — ред.), заявив рішуче: «Помагати Добровольчій армії — означає приготовляти знов поглинення Кубані Росією». [11]

Революція розбудила населення східних земель України, що були особливо пригнічені (національне), і навіть зарубіжжя зі стану етнічної козацької відчуженості до Росії і росіян. Вона піднімала його на рівень національної свідомості, і цей процес набирав сили і революційного темпу. Не можемо оминути написане відомим борцем з українським «буржуазним» націоналізмом Лазарем Кагановичем: «… Уже надходили вимоги про виклики з різних частин солдат відповідних національностей у визначені пункти для формування національних полків. Особливо відрізнялися українці, але була вимога і білорусів, литовців, естонців, татар і інших. Гостроту цієї проблеми ми відчували на місцях. Наприклад, у нас в Саратові на одному з засідань Ради робітничих і солдатських депутатів гостро обговорювались питання про вимогу українських солдат виділити їх в окремий полк. Доповідач на Раді визнавав що суперечки доходять мало не до кулаків». [12] Почуття етнічної окреміжності переходило у свою вищу стадію — національну свідомість. Процес не оминув навіть грунтовно збаламучених махновців. Їх лідер Нестор Махно в передмові до своїх спогадів, виданих в еміграції, писав: «Про одне тільки доводиться жалкувати, випускаючи у світ цей нарис: те, що він виходить не на Україні і не українською мовою». [13] Пізно спам'ятався!

Після перемоги більшовиків розпочалося тотальне винищення усіх учасників збройного спротиву окупантам, а згодом усіх, хто міг би за певних сприятливих умов узятися до зброї. Голодомор 1932–1933 років — це уже смертельний удар в біологічне існування українства як етносу. Так звана «російськомовність» є результатом нечуваного терору, а не любові до московської культури. Пану Самуйлову досить було би кинути оком на багату літературу з історії органів ЧеКа, ГПУ, НКВД, в якій описується «героїчна» боротьба органів з контрреволюційними рухами, щоб рука не піднімалася писати слова спотвореної історичної правди: «З цієї ж причини, тобто в силу історичної, етнічної, мовної, духовної близькості і спорідненості малоросів і росіян, незважаючи на русифікаторську політику царської влади, в Російській імперії ніколи не виникало масового українського руху…» [14] Баламутству п. Самуйлова немає меж. Як можна вести «русифікаторську політику» серед таких «етнічно, мовно і духовно» споріднених? Чи впровадження в школах літературної мови серед гуцулів можна назвати «українізацією»?

Історикові С.Самуйлову повинна бути відомою всенародна боротьба проти московської окупації на західних землях України в 1944–1950 рр., яка коштувала українському народу сотні тисяч жертв. У цій боротьбі брали участь і українці не тільки із західних регіонів. С.Самуйлов оминає події на Україні, які відбувалися з 1942 р. по 50-ті роки. Український народ заявив про себе, як народ свідомий, який за ідею самостійності готовий віддати життя. «В принципі, населення Західної України допомагало загонам УПА не тільки боячись терору з їхнього боку, але й тому, що це були їх рідні українці, котрі боронили від свавілля окупантів і поляків. В очах місцевого населення оунівці були героями, борцями за їх рідну Україну, за її самостійність. Про те, що це була, не просто матеріальна допомога УПА, але й висока моральна підтримка з боку місцевого населення, свідчить велика кількість фактів… Ми виграли цю війну в Західній Україні, але не перемогли». [15] З тексту не проглядається прагнення населення до співжиття в єднанні з російським народом. Це пише совєтський каратель високого рангу, скерований Москвою на наші землі з метою придушеня національно-визвольного руху будь-якими методами.

Російські історики органічно не можуть визнати очевидний факт, що український народ — це народ інший по крові, мові, культурі. І чим більша обізнаність окремих істориків з цієї проблеми, тим більша боязнь внести які-небудь корективи в погляди на Україну. Вони (історики і політики) розуміють, що найменша ревізія цих поглядів — це все одно, що вибивати стілець з-під ніг приреченого до страти через повішення. Завалиться ціла ідеологічна конструкція, котра цементує Росію. У випадку її відкинення треба буде розпочати пошук нових ідеологічних орієнтирів, переписати російську історію, що грозить непередбачуваними наслідками. Тому Самуйлов змушений робити висновок, який диктує йому не об'єктивність дослідника, а великодержавний блуд, в полоні якого перебуває політична московська еліта: «З одного боку, якщо відкинути націоналістичні ідеологічні міфи (відомий більшовицький прийом — приписувати противникові свої гріхи — Авт.) і визнати реальність, згідно з котрою українська культура (крім католицької і західноукраїнської уніатської культури) — є відгалуженням західноросійської культури, а український народ — це один із російських народів — на рівні з великоросами і білорусами, — питання про створення «європейської» незалежної української держави відпадає само по собі. Одна історія, одна культура, одна кров об'єктивно диктують необхідність проживання в одній державі». [16]

Цікаво, що подібні погляди не викликають в російському демократичному середовищі жодних протестів. Стара ще дореволюційна максима: «Де починається українське питання — закінчується російська демократія» живе і не старіє. Якщо уважний читач дочитає цей нарис до кінця, він сам зможе визначити рівень наукової сумлінності пана Самуйлова, відчути вельми незвичну аргументацію сучасного російського історика на користь такої бажаної єдності східнослов'янських народів. Маємо на увазі передовсім рідковживаний символ єдності — «одна кров», який не можна пробачити сучасному історикові Самуйлову, бо він походить із арсеналу расистської ідеології. Цей доказ можна ще вживати стосовно свого народу, тому він особливо не разить нашу демократичну натуру. Але як відважилися виховані в совєтських умовах історики сягнути до таких немарксистських категорій, важко сказати, легше пояснити: росіяни демонструють відчайдушне прагнення усіма способами втиснутися поміж українців і білорусів! А через єдність — до повного саморозчинення (не росіян, звичайно). Закликають до цього солодкими голосами міфічних сирен і приваблюють хохлів берегами дружби і братерства.

Ми познайомилися з поглядами російського великодержавника солженіцинського напрямку, котрі неофіційно переважають серед московської владної еліти. Основна увага приділяється Україні і Білорусі. Не забутий і Казахстан. Інші райони колишнього СРСР, котрі відділилися, залишаються в полі зору Москви. Нині питання про повернення їх в «матірне лоно» Росії не ставиться. Після прочитання самуйлівського опусу зажевріла надія, що це тільки один ворожий напрям політики щодо України. На жаль, ні. На ідеологічну сцену політичного життя Росії вийшли здавалося б давно забуті євразійці. Їх маніфестом можна вважати працю А.Дугіна «Основы геополитики. Геополитическое будущее России» (1997).

Євразійство як ідеологічно-державницька концепція виникла в середовищі російських інтелектуалів-емігрантів у Празі на початку 20-х років минулого століття. За основу вони взяли геополітичну теорію, котра гласить, що географічне положення держави диктує її певну політику та ідеологію. Геополітичний фактор неможливо відкинути, бо це може призвести до трагічних наслідків для держави і народу, який її населяє. Геополітичну науку активно розробляли німецькі учені. Відомо уже — продукти німецького глибокого і дещо мутнуватого розуму, пересаджені на російський грунт, дають вельми отруйні плоди, про що переконаємось згодом. Отже, майбутні творці євразійства, приголомшені фактами звіриної жорстокості російської революції, котра не обійшлася без активної участі «найхристиянішого народу», хотіли збагнути її причини. Вони прийшли до висновку, що старий режим не розумів свого народу, а народ не розумів режиму. Російський народ чекав великої Ідеї, щоб служити їй, а не тільки монархії.

Опираючись на принципи геополітики, П.Н.Савіцький і князь Н.С.Трубєцкой приходять до висновку, що Росія не є частиною Європи і не є продовженням Азії. Вона — самостійний світ, самостійна і особлива духовно-історична реальність, котру Савіцький називає «Євразією». [17]

Російський народ є імперським народом, і поза імперією він не може існувати. Тому для Росії найважливішим завданням є «собирание Империи». Імператив геополітичного і стратегічного суверенітету Росії полягає в тому, щоб не тільки повернути втрачені регіони «ближнього зарубіжжя», не тільки відновити союзні стосунки з країнами Східної Європи, але і в тому, щоби включити в новий євразійський стратегічний блок держави континентального Заходу. [18] Дугін переконаний, що Росія повинна негайно приступити до віднови Імперії, бо навіть деяке хитання в цьому питанні може мати якнайгірші для Росії наслідки. Це може призвести до наступу Китаю на Казахстан, Східний Сибір; Середньої Європи — на Україну, Білорусь; Ісламського блоку — на Середню Азію, Поволжжя і Приуралля та деякі території Південної Росії. На шляху відновлення імперії Росію чекають значні труднощі, але вони ніщо супроти тих катастроф, котрі нагрянуть у випадку недооцінки існуючої загрози…

Російський народ, за Дугіним, склався як носій особливої цивілізації, котра є планетарно-історичним явищем. Він належить до месіянських народів і має універсальне вселюдське значення. Його цивілізаційна місія є сенсом буття російського народу. Виходячи з цього, «… першим кроком до виявлення національних інтересів російського народу є визнання цього народу самостійним політичним суб'єктом, котрий має право сам вирішувати, що йому вигідно, а що ні, і робити відповідно до цього геополітичні соціально-економічні і стратегічні кроки». [19] В контексті вище наведеного самостійна Україна представляє собою величезну небезпеку для Євразії і континентальної геополітики. Україна може бути тільки адміністративним сектором російської централізованої держави. Існування України зі статусом «суверенної держави» тотожно заподіянню страшного удару по геополітичній Росії. І вирішення цієї проблеми — справа невідкладна: воно відкриє шлях до будівництва «Нової Імперії». «Ця Імперія за геополітичною логікою на цей раз повинна стратегічно і просторово перевершувати попередній варіант (СРСР). Отож, Нова Імперія повинна бути євразійською, великоконтинентальною, а в перспективі — Світовою. Битва за світове панування росіян не закінчилася». [20]

Познайомимося ще з поглядом відомого сучасного російського журналіста на українську державність.

Шевченківський суд м. Києва зобов'язав ведучого російської авторської програми «Однако» (ОРТ) Міхаїла Лєонтьєва відшкодувати на користь пані Чумаченко 2 500 гривень, а також спростувати у своєму ефірі інформацію про вплив на Віктора Ющенка американських зв'язків його дружини. Відповідь М.Лєонтьєва:

«Я ср…ти хотів на рішення Шевченківського суду!». I далі: «Рішення Шевченківського суду зміцнило моє переконання в тому, що такої держави — Україна — немає і бути не може. Як сказав пан Пестель, зовсім несправедливо повішений, українська держава немає жодних перспектив на здійснення свого суверенітету і потребує заступництва більшої та культурнішої держави…». [21]

Зі сказаного вище не важко зробити висновок, що удар спрямовується в саму ідею існування українського народу як самостійної нації. З новою силою відродилися дореволюційні погляди на нас, як на південну гілку російського народу, прагнення українців до незалежності розцінювалось, як злобна антиросійська інтрига ворожих сил закордонного походження.