Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Розділ I. Напередодні війни

Я не маю наміру зупинятись на подіях зловісного 1939 року, коли, за два тижні після гітлерівського нападу на Польщу, Кремль «простяг руку братньої допомоги західнім братам», а так само й на подіях так званої «Фінляндської війни»,[12] — цього подиву гідного змагання маленької Фінляндії з совєтським велетнем, коли СССР, «обороняючись» від «аґресії» Фінляндії, «вимушений» був перейти її кордони та почати «захищатись» від напасника. Події ці відбувались далеко, у війську я не був, бачити щось безпосередньо мені не доводилось. Крім численних потягів із запльомбованими вагонами, вщерть переповненими польськими офіцерами, що їх вивозили десь на схід;[13] крім того, як офіцери ці через вікна намагались виміняти в людей, що проходили повз вагони, шматок хліба за золоті персні, годинники та срібні цигарнички; а трохи згодом — крім численних потягів, також із запльомбованими вагонами, — під охороною НКВД–истів, — в яких вивозили «визволених» від капіталістичного ярма, та разом уже і від зайвого особистого майна, вчителів, священиків і селян — українців та білорусів — у далекі табори Колими, Мурманська та інші «здравниці–курорти»[14] «соціялістичної батьківщини трудящих», отже, кажу, крім тих транспортів, я мало що бачив тоді гідного уваги.

Правда, пригадую ще деякі уривки вражень того часу, як, наприклад, пропасницю службових відряджень до «визволених» земель,[15] що охопила всіх партійних, а подекуди й позапартійних службовців. Я непевний, що метою того непереможного прагнення було бажання засвідчити свою братню відданість «визволеним братам». Принаймні те, що мені доводилось спостерігати, не підтверджує такого припущення. Отже, переказую лише факт. Їхали всі — від найвищих до просто високих партійних керівників. Вживали самих карколомних заходів, щоб якось одержати відрядження десь до Львова, Тернополя чи іншого значнішого міста. Та в тому й немає нічого дивного: коли ще можна буде діждатись такого дивовижного часу, щоб за якийсь тиждень–два відрядження за кількасот совєтських карбованців можна буде буквально збагатитись, як на наші совєтські масштаби, звичайно. Партійні авґури верталися з відрядження з добрими шкуряними куфрами, з чудовим «буржуазним» вбранням для жінки, для себе, а то й для діточок, з «настоящим» закордонним манто, браслетами, годинниками, з небаченими ще в СССР модерними радіоприймачами (трофейними, звичайно), навіть із піяніно, що більше — із невеличкими польськими особовими автами. І все це — за якісь копійки, буквально копійки.

Наприклад, після такого службового відрядження до Тернополя та Львова «для обстеження заводів», заступник директора нашого тресту, безпартійний жид,[16] чоловік дуже вправний — п. Мейтін, привіз із собою, крім усякого «дріб'язку», два новенькі піяніно: одно з них чудового червоного дерева — для себе самого, друге — для нашого директора. Піяніно були відвантажені з Тернополя «большой скоростью». Одержувано їх із баґажу, звичайно, — за спеціяльним дорученням тресту; одвезено ж той баґаж на приватні мешкання директора та його заступника. Заплачено за них, за словами Мейтіна, по 850 совєтських карбованців. Вартість кожного з них на тодішні ціни — щонайменше 17–20 тисяч карбованців. Одним словом, везли все — відомі гуцульські мережані кожушки, вбрання, светри, годинники, дорогоцінні намиста, так само сало, м'ясо, свинину… «Помилуйте, як же не взяти: по полтиннику ж кіло!» — та інші речі «вибагливого» буржуазного вжитку. Звичайно, перепадало дещо і так званим «безпартійним большевикам», та то вже жалюгідні покидьки «трофеїв», дріб'язок, не вартий уваги.

Отже, кажу ще раз, у мене мало що залишилося в пам'яті від того 1939 року. Та, власне, мені, як то кажуть, і не до того було: останні роки перед війною я мусів особливо багато працювати. Власне, я весь час мав дві роботи: в тресті будівельних матеріялів, а з 1936 р. — в Главметіз'і,[17] де я одержував 500, потім — 600 і останні три роки — 750 карбованців місячно, та одночасно вечорами, — в Інституті (Ірпінський Політехнічний Технікум),[18] де я діставав ще коло 250–300 карбованців полекційної оплати в зимових місяцях, коли велось навчання. Поза тим, правда, я ще мав працю в Сілікатному Науково–Дослідчому Інституті, а останні три роки — при дослідчій лябораторії катедри будівельних матеріялів (Київський Будівельний Інститут),[19] на окремі завдання Інституту проробляв якісь спеціяльні теми. Такі роботи траплялись двічі–тричі на рік і давали назагал 1500–2000 карбованців річно.

Після проголошення відомого сталінського — «жить стало лучше, жить стало веселей»,[20] — утримувати навіть таку невеличку родину, як моя (дружина — інвалід праці — не працювала і отримувала інвалідну пенсію щомісячно 16 карбованців;[21] донька — училась) ставало все більш та більш тяжко. Отже, 1938 року я примушений був узяти ще одну роботу в т. зв. Інституті підвищення кваліфікації інженерів та господарників, який містився при Васильківській вулиці — проти Караваєвської. Власне, слухачів–інженерів там було мало. Основний континґент слухачів — це, здебільшого, так звані відповідальні робітники, переважно господарники, — члени комуністичної партії то меншої, то більшої ранґи — до наркомів включно. Правда, там ще влаштовувались різного роду короткотермінові курси для «кадрів» промисловости. Деяка частина курсантів слухала лекції в Інституті, більш значним партійцям лекції читались «надому», переважно вранці, до офіційних службових годин. Мої слухачі — це вище середньої ранґи партійці, директори заводів, яким, за наказом партії, доручено «оволодіти технікою» свого виробництва. Лекції читав я «надому». Мої слухачі з недбалою міною дозволяли «прочитати» собі лекцію про якісь там виробничі процеси, щоразу поглядаючи на годинника та іноді кидаючи крізь зуби; «Ви скоро закінчите?«… Кажучи по правді, «для душі» така робота давала мало, але… вона давала можливість принести щомісячно додому ще якихось пару сотень. Отже, мій робочий день, крім суботи й неділі, — коли в мене не було ні ранішніх, ні вечірніх лекцій, — починався десь в пів на сьому і закінчувався по одинадцятій ночі. Коли до того ще додати неминучий обов'язок брати участь у «проробці» «Краткого курса истории ВКП(б)» та матеріялів різних «пленумів», постанов уряду та ухвал всіляких з'їздів, — можна легко уявити собі «робочий день» середнього совєтського службовця.

На ранішні лекції я біг ще по заспаних вулицях міста, правда, зустрічаючи уже багато люду — робітники спішили на фабрики, робітниці несли закутаних, сонних дітей до дитячих ясел, щоб «здати» їх на день з тим, щоб по роботі знову забрати їх та бігти додому, довідуючись по дорозі до крамниць — «що дають?», бо ж дома чекав немалий ще шмат роботи: треба піти в чергу щось купити, щось зварити, впорядити чоловіка та дитину, помити білизну, ну, і по всьому тому якось виспатись. З ранішніх лекцій я поспішав до тресту, бо хоч я й мав дозвіл на ці лекції, але запізнення на 10–15 хвилин загрожувало негайним судом, тюрмою, або, частіше, «примусовою роботою».[22]

Але тут я дозволю собі сказати кілька слів щодо «негайного» суду. «Скорий» — по–совєтському — суд у практичному житті виглядав приблизно так: громадянин, заарештований політичною поліцією, звичайно, без будь–якої попередньої ухвали судових органів, міг просидіти в тюрмі 3, 5, а то й 10 місяців, щоб дочекатись першого допиту слідчого; про суд — шкода й говорити. Те ж саме і з цивільним судівництвом. Наприклад, у 1934 році в мене незаконно вилучено одну з двох, що були в моєму користуванні, кімнат. Це було явним порушенням закону — науковим робітникам надавали право мати другу кімнату; тоді саме совєтська влада «залицялась» до технічної інтеліґенції. Я подав скаргу до суду. За чотири місяці справу розглянув народній суд і вирішив її на мою користь. На скаргу житлового відділу міської управи, за дальші три місяці справу знову розглядав окружний суд і вирішив на користь житлового відділу. Далі пішли — Український Верховний Суд, потім «Верховний Суд СССР», далі знову Український Верховний Суд в іншому складі і, вкінці… в квітні 1941 року, себто за сім років, справу було остаточно розв'язано на мою користь. Виконання мало бути переведене судовим виконавцем 24 червня 1941 року, але… 22 червня почалася війна. Лише справи про «порушення трудової дисципліни» — читай, запізнення на 20 хвилин! — розглядали на другий–третій день. Отже, лише тут суд був справді скорий.

Коло восьмої години ранку характер натовпу на вулиці був трохи відмінний: це рухались прискореним кроком, а іноді і підбігцем, звичайні безпартійні службовці, щоб, боронь Боже, не спізнитись. Так само мчали матері з дітьми, тяжко дихаючи в морозному повітрі від своєї ноші, — це друкарщиці, секретарки та інші «щасливі», «звільнені від віковічного рабства» жінки.

В третій, а іноді в четвертій по обіді, я мчав далі до Інституту, щоб десь коло одинадцятої години ночі доплентатись додому «обідати», послухати вечірніх радіовисилань, почитати, опочити в домашньому оточенні… Так з року в рік.

І то єдиною метою такої безнастанної біганини було, якось підтримувати своє й родинне життя. Але я мушу застерегти, що слово «життя» вжито тут не в тому загальноприйнятому «буржуазному» розумінні, яке вкладає в це поняття, скажемо, американець, англієць або будь–хто з европейців. Ні, слово «життя» тут ужито в нашому, «соціялістичному», розумінні. Совєтське життя — це не значить добра, вигідна квартира, служниця, добре вбрання, тонка, з доброго полотна, білизна, особове авто, театр, вечеря з товаришами в ресторані і тому подібні буржуазні вигадки. Ні, життя по–нашому — це мати змогу іноді купити білого хліба до чаю, купити тричі на тиждень м'яса, бодай раз на півріччя купити курча, раз, а щонайбільше — двічі на тиждень, купити для дитини літр молока, у суботу, чи то пак напередодні вихідного дня, знову–таки для дитини купити 100 грамів доброї ковбаси за 2 крб. 70 коп. (не кілограм, а 100 грамів), а дитина ж так любить оту, так звану шинкову, ковбасу, ще рідше — попестити дитину яблучками (три–чотири карбованці за кіло) або «мандаринками» — добрі апельсини це безбожно дорога річ і дозволити собі не можна. Купити дві, а бувало й три пари черевичок дочці (продукція совєтських фабрик поганенька і б'ється скоро), а це щонайменше коштує 200 карбованців за пару; а, боронь Боже, пальто дочці — теж, бідно, 700–800 карбованців; а спідничку, а якесь убраннячко, та й не одно — це ж дівча на вирості; а право навчання в школі, а вчителька музики, а… та хіба все перелічиш?[23]. Я вже навмисне, як бачите, обминаю і себе, і дружину, а й їй же треба в чомусь вийти; обминаю комірне (54 карб. місячно за одну невеличку кімнатку), дрова, оплату комунальних, електрики і при тому гасу — бо ж не менше половини часу електрику не подають: аварії, відсутність вугілля та інші «диверсії» всіляких «шкідників» — і доводиться сидіти при гасовому каганці. І це не в якихось там Перетятьках, а в місті Києві — столиці Української ССР.

Нарешті ще одне застереження: не подумайте, будь ласка, що це лише моє особисте життя так складалось, ні, — це типове життя більшости підсовєтських інтеліґентів. Ось, прошу: мій брат — лікар, і не поганий лікар, — щоб якось жити, мав дві роботи, а дружина працювала асистентом при Київському Медичному Інституті; ось мій шваґер — доцент, відомий у Києві лікар; жінка хвора, троє дітей; крім роботи по катедрі та викладів в університеті, мав ще роботу по прийому хворих у робітничій лікарні та, крім того, «наглядав» за якоюсь жидівською виробничою артіллю на Подолі. Ось мій сусід і приятель — лікар Соколов, 65–річний, з душею юнака–студента минулого сторіччя. Він і дружина. Крім двох робіт (у Подільській та, здається, Печерській поліклініках), він щоденно, до темної ночі, бігав на «виклики» поліклініки. Ось мій приятель — непоганий фінансовий робітник одного з наркоматів: крім основної праці, мав ще в двох якихось виробничих артілях нічний підробіток. Отак більшість міської інтеліґенції десь щось робила, підробляла, «підхалтурювала», щоб в якийсь спосіб «стягнути до купи кінці».

Мені часом здається, що той уклад життя, який склався в СССР, «під сонцем сталінської конституції», ота безнастанна біганина за шматком хліба, оті «підробітки», «підхалтурювання» — не є лише наслідком загального зубожіння, наслідком нечуваної експлуатації громадян своєю ж таки державою, але, насамперед, є наслідком певного спрямовання, що має в собі приховану диявольську мету: створити такі умови життя, щоб людина не мала змоги не то що «думати», а й, навіть, глянути навколо себе. Найбільш небезпечним для держав, подібних до СССР, — це дозвілля і добробут громадян. Це таки справді дуже небезпечна річ: зараз, глядіть, і почнуть «думати», дискутувати, критикувати (прошу не змішувати лише з відомою совєтською «критикою й самокритикою» — то поняття зовсім іншого порядку), як це було колись за царського режиму. Відомо ж бо, до чого допровадила навіть та «куца» воля слова й думання російського царя Миколи II. Ні, кремлівські вожді не такі вже дурники, щоб дозволити собі повторити цю дурницю. І дійсно, громадянин СССР отим «буденним» життям, цією біганиною за шматком хліба, позбавлений будь–якої змоги думати над всілякими «високими проблемами», над своїм жалюгідним животінням.

Так, назагал, жила підсовєтська інтеліґенція середнього та вищесереднього ранґу.[24]

Я трохи ухилився від теми, за що ласкаво прошу читача пробачити: зробив це я цілком свідомо, бо вважав за потрібне бодай коротко висвітлити «заможне, щасливе» життя під сонцем «найдемократичнішої сталінської конституції».

Раніш, ніж перейти до подій, які відбувались безпосередньо перед початком війни, я нагадаю лише кілька загальновідомих фактів та дат.

Відомо, що 23 серпня 1939 року Молотов і Рібентроп підписали в Москві пакт про ненапад між гітлерівською Німеччиною та Союзом Совєтських Соціялістичних Республік.

Також відомо, що 1 вересня того ж 1939 року, себто за тиждень після підписання того пакту, Німеччина, чи, власне, керовані Гітлером, німецькі армії перші напали на Польщу.

Відомо ще, що крім тої частини умови, яку було опубліковано, так би мовити, до загального відома, Молотовим і Рібентропом тоді ж таки було підписано ще таємну угоду про взаємодопомогу та розподіл польських теренів між цими двома — гідними один одного — партнерами.[25] В перекладі на звичайну мову: Гітлер вважав, що за відносно невелику плату (приблизно одна десята частина Польщі з населенням десь коло чотирьох мільйонів) куплено згоду Кремля — не перешкоджати аґресії Гітлера в Західній Европі — та ще й до того обіцянку допомогти йому в тій його чорній роботі шляхом постачання воєнних матеріялів та харчових засобів, без яких Гітлерові було тяжко зважитись починати велику війну. Кремль же, з свого боку, в особі Сталіна і його «слухняних ребят», задоволено потирав руки, що, зрештою, після довготривалих зусиль удалось таки спровокувати ненависні буржуазні країни до удару. Кожний із партнерів, звичайно, не довіряв один одному і кожний із них вважав, що саме він зробив блискучу операцію.

Після одержання повідомлення про напад Гітлера на Польщу в Москві виступив по радіо Молотов[26] із неприхованою зловтішністю, цинічно сказав, що от, мовляв, і почалась бійка між буржуазними країнами, почалось взаємне кровопускання, ну… а ми, подивимось тепер, як поведеться тим панам, як то вони, ті буржуї, покажуть себе…

На виконання отієї таємної угоди совєтські армії 17 вересня 1939 року вдерлися через незахищені в той час східні кордони в Польщу, чи, як то було тоді сформульовано Кремлем, «простягли руку братньої допомоги західнім братам–українцям та білорусам».

Нарешті, відомо, що в 1939 і особливо в 1940 роках величезні транспорти нафти, бензини, збіжжя, м'яса та іншого — безконечним струмом лилися з СССР до Німеччини.[27]

Про хід поставок Німеччині я весь час мав можливість дізнаватись від моїх знайомих, що працювали в цій ділянці, зокрема від інженера М., якого було покликано до війська під час так званої Фінляндської війни і якого було залишено при війську, де він працював як військовий командант одного з залізничних вузлів на так званій Києво–Ковельській залізниці, що нею переважно йшли транспорти до Німеччини. Одверто зменшити постачання, очевидно, не наважувались — адже всюди були німецькі приймальні комісії, і тому це мало форму саботажу. Інженер М. розповідав мені про те, в який спосіб вони «уповільнювали» проходження транспортів до Німеччини. То «перешкоджала» перевантаженість залізничних шляхів і станцій, то «бракувало» паротягів, то щось «псувалося», то «несподівано» виявлялося, що в проходячому транспорті вагон ч. 1000 чи 1001 зіпсований чи що інше. Транспорт ставили на запасні колії, перевантажували з одного вагона до другого і т. д., і транспорт, таким чином, простоював якийсь тиждень.

— Пускаємо в хід усю свою винахідливість, щоб якось затримати транспорти, — казав мені, сміючись, М., — маємо бо суворий таємний наказ: за всяку ціну затримувати проходження вантажу до Німеччини.[28]

Такий же саботаж запроваджено було й на Дарницькій (біля Києва) «м'ясохладобойні», як розповідав мені мій сусід, жид, що там працював: то «псувались» машини, то не подавалось електроструму, то гурти скоту десь «затримувались» в дорозі і т. і.

Уже влітку 1940 р. почалась, як і все там починається раптово й з натиском, «підготовка мас», але на цей раз методи цієї підготовки були цілком відмінні. Треба, очевидно, було приховати ці гарячкові приготування від сьогоднішнього друга — Німеччини. Тому за відносно спокійним тоном газет, які намагались засвідчити свої щирі почуття та симпатії до Німеччини, було утворено нові форми масової «обробки» народу. Почалась «кампанія» так званих «доповідів про міжнародній стан». В кожній установі, підприємстві, фабриці, навіть по житлокоопах, згідно з «бажанням трудящих», щомісяця, а далі все частіше та частіше влаштовуються «на приватне запрошення» колективу робітників, доповіді «о международном положении». Доповідачі одержували відносно добру винагороду за рахунок профспілки, а іноді й установи. Доповідачів цих надсилав спеціяльно утворений для того інститут відповідальних доповідачів при ЦК партії.[29]

З осени 1940 р. окреслюється нове явище в житті підсовєтських людей — починають масово зникати люди, але на цей раз… за викликом «Воєнкомату» і, звичайно, як правило, вночі, — такий бо, бачите, «сталінський стиль» роботи. Десь в 12 год. ночі до вас приносять виклик — повістку — негайно, або завтра в 6–й год. вранці, з'явитись до Воєнкомату. Випадки нічного зникання людей ставали все частіші та частіші — йшла потаємна мобілізація.[30] В такий спосіб мобілізувались самі широкі кола населення — брали технічну інтеліґенцію, лікарів, робітників, селян. З воєнкоматів людей надсилали кудись на захід. В такому порядку до грудня було забрано до війська кілька сотень робітників та службовців з наших заводів та з десяток наших ближчих знайомих.

Власне несподіване зникання людей не було для нас зовсім новим явищем. Всі ми добре вже призвичаїлись до того, що, проходячи ранком на роботу, не зустрічаємо когось із своїх співробітників. Такі випадки стали, особливо починаючи з часів «єжовщини» 1937–38 рр.,[31] звичайним побутовим явищем. Це значило, що той чи інший бідолаха став черговою жертвою «Чорного ворона», — так звалися в народі чорні, герметично зачинені авта НКВД, які приблизно від 12–ї години ночі до ранку, як ластівки перед дощем, снували по спорожнілих вулицях міста.

Це нове явище — «зникання» на виклик воєнкомату — звичайно, не означало, що припинилась робота «чорних воронів», цих невтомних «санітарів» «найдемократичнішої, найвільнішої» соціялістичної країни, — «…ґдє так вольно дишет человєк»… Систематично, дбайливо розчищалися ряди «безпартійних большевиків», — як прийнято було називати весь загал народу, що не належав до членів комуністичної партії, — «від ворогів народу». Навпаки — робота цих «санітарів» помітно пожвавішала.

Людина, кажуть, до всього може призвичаїтись, отже, призвичаїлись і до нічних відвідин НКВД. Досить того, щоб після півночі спинилося десь недалеко авто, як «безпартійні большевики» в усіх околишніх будинках схоплюються з ліжок і біжать до вікна — поглянути, де саме спинився «Чорний ворон». Нервово тичуть у руки схвильованої, напівсонної дружини течку з грішми і якісь мізерні цінності, як прихований шлюбний перстень або щось подібне. Нервовим, притишеним голосом даються останні поради: «як мене заберуть, то… не плач, не журись, бережи діток» і т. п. Такі сцени відбувались майже в кожній квартирі середнього совєтського інтеліґента, та й не тільки інтеліґента. Всі кола «безпартійних большевиків» як міського, так і сільського населення, платили цю данину ненажерливому «отцу трудящихся».

На початку 1941 року повітря було насичене «війною» до краю. Буквально ставало тяжко дихати. Оповідання совєтських журналів про жахи боїв на полях Франції, повідомлення про бомбардування Лондона — вже не лякали людей. Листи з Франції відомого совєтського хамелеона, письменника й публіциста, Іллі Еренбурґа,[32] читали з скептичною посмішкою, мовляв — «пиши, тобі за це добре платять!», — і потрібного враження не справляли.

В своїй щоденній праці мені доводилося зустрічатися переважно з технічною інтеліґенцією, менше — з робітниками, і часто — з селянством. Всюди панував один і той же настрій: скоріше б уже починалося, скоріше б уже до якогось кінця.[33]

Якось у квітні 1941 року, під час перерви на обід, у садку інституту зібрались кілька чоловік лекторів — «своїх», себто людей, що довіряли один одному. (До речі — явище це надзвичайно рідке). Як звичайно, мова йшла про війну, ділилися чутками, розповідали, кого із знайомих забрано останніми днями до війська, хто «зник».

— Господи, та коли ж уже кінець цим мукам, хоч би вже починалося, бо задушимось у цьому смороді! — вихопилося в одного з лекторів суміжного факультету — дуже здатного, працьовитого молодого інженера–гірника: — завжди оглядатись, завжди відчувати на собі допитливий погляд «сексота» — і на вулиці, і в авдиторії під час лекцій… Це вище людських сил!

На лекції я виїздив в третій по обіді. До залізничного двірця мене часто підвозив мій односельчанин–шофер, що працював в одній з установ, директором якої був мій добрий знайомий. Цей шофер в минулому — відомий сільський рибалка, добрий господар, якого викинув до міста голодний 33–й рік. Худорлявий, довгий як верства, з вицвілими очима й завжди скуйовдженою борідкою дядько.

— Всі ждемо — казав він якось у квітні 1941 року, — сили немає вже терпіти далі. Вся їхня (совєтська) сила рухне враз. Син мій Клим у війську — біля Дарниці стоїть частина. Позавчора був дома, дак він каже, що всі, крім комісарів та партійців, кинуть зброю, аби тільки почалося.[34] Та й між командирами немало є таких, що в «ліс» дивляться. Мій Клим буде «воювати» так, як і всі інші… «Вольний» (цивільний) піджачок призапасив…

В кінці квітня чи десь на початку травня 1941 року зустрів я добре знаного мені селянина з Германівки (кілометрів 60 на південь від Києва), п. П. Цього бідолашного П. в 1929 р. «розкуркулили», заслали десь до Мурманська; за три чи чотири роки він утік із заслання і ось уже кілька років перебивався в тяжких злиднях із фальшивим пашпортом. Року 1934 він працював як сторож на підприємстві, де тоді працював і я. Крім того, П. я знав і раніше по Германівці, де мав добрих знайомих. Отже, розмовляли ми з ним одверто.

— Чуєте, що я вам кажу, Федоре Петровичу: німці тут будуть, «падлєць» буду, якщо за два–три місяці ви їх тут не побачите, — казав він із властивою йому розважністю: — ніщо їх (себто совєтську владу) не спасе. Я буваю між людьми маленькими, але знаю, що думають і люди значніші. Весь народ, а особливо селянство, жде тільки, щоб почалося, а там — люди знатимуть, що їм робити… За комісарів, за колгоспи люди не підуть воювати…[35] Вся ця партійна погань, як гнилі груші, розлетиться — і сліду не стане….

В березні 1941 року за людьми стали зникати й автомашини — як вантажні, так і особові. З установ, підприємств, фабрик автомашини викликались до воєнкомату з шоферами і більше вже до своїх гаражів не поверталися.

Ще в 1940 році різко розмежовуються промислові підприємства на кілька катеґорій, за їх значенням для обслуговування війни. Над усім становиться «оборонна» промисловість та виконання «оборонних» замовлень. Установлюються щоденні повідомлення ЦК партії про хід виробництва та відвантажень, щотижневі телеграфні шифровані повідомлення своїх «главків» у Москві через спецвідділи, якими завідують апробовані через НКВД особи.

Догляд та облік виконання «спецзамовлень», а також складання відомостей виконується спеціяльно добраними, «засекреченими» також через НКВД, працівниками. Щотижня в ЦК партії відбуваються наради чи, більш правдиво, доповіді господарників про хід виробництва й відвантаження по оборонних замовленнях; ну, й звичайно, тут же відбувається «накачка» господарників.

Одночасно гарячкове велось будівництво оборонних споруд на недавно приєднаних на Заході землях.[36] Десятки тисяч інженерів, техніків та кваліфікованих робітників уже з початку 1940 року було мобілізовано і надіслано до нових західніх кордонів. Уже з літа 1940 року замовлення для західніх зон були поставлені поза всякою чергою на перше місце між так званими оборонними замовленнями.

Анексія Бессарабії й Буковини в червні 1940 року, приєднання до СССР, «згідно з палким бажанням населення», Латвії, Литви й Естонії в липні 1940 року,[37] — являючись актами найбезсоромнішого насильства, актами аґресії, — одночасно були підготовкою вихідних пляцдармів для майбутньої війни. Нарешті, договір про ненапад з Японією, підписаний 13 червня 1941 року,[38] замикав коло заходів по готуванні війни.

Уже ранньої весни 1941 року потаємну мобілізацію армії в основному було закінчено. Підготовка війни наближалась до кінця.[39] Сотні дивізій в повній готовости присунені до західніх кордонів, чекали лише наказу: «вперед!».

Звичайно, Німеччина не могла не знати про ці приготування, і своєчасно зробила потрібні висновки. Уже в жовтні–грудні 1940 року (за англійськими джерелами) Гітлер також почав готуватись до війни з СССР.[40]

22 червня вибухла війна. Сталось те, чого менше всього очікували в Кремлі: Гітлер випередив свого східнього побратима на два–три тижні.