Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

1

Див.: Українська революційно–демократична партія (УРДП–УДРП) / Збірник матеріалів і документів. — К.: Смолоскип, 1997. — С. 574.

2

Машинопис спогадів Ф. Пігідо. — С. 18.

3

Там само. — С. 7.

4

Там само. — С. 3

5

Там само. — С. 7

6

Там само.

7

Krawchenko V.A. J'ai choisi la liberte. — Paris, 1947.

8

Машинопис спогадів Ф. Пігідо. — С. 8.

9

Начальники адміністративно–господарчих районів та керівники опірних пунктів.

10

William Henry Chamberlain, «The unknown Russian Emigration», The New Leader, 17 August 1945. P. 16. «Новий провідник» — американський тижневик ліберально–робітничого напряму. Вільям Генрі Чембрлін — співредактор (assistant editor) тижневика, колишній кореспондент у СРСР впливової газети «The Christian Science Monitor». Автор статей про голод тридцятих років, двотомної історії Російської революції. Влітку 1946 р. Чембрлін відвідав ряд західноєвропейських країн, де спеціально зустрічався з недавніми вихідцями зі Східної Європи та СРСР.

11

Після цього у машинописі при підготовці книжки до друку у 1954 році пропущено такі слова: «Перемога альянтів над гітлеризмом звільнила окремі народи від фашистських узурпаторів, але разом із тим значна кількість народів, між ними багато щойно звільнених, потрапила в ще більш жахливе поневолення. «Червоний восьминіг» ще далі на захід просунув свої пазурі, ще міцніше затяг їх».

12

«Пактом Ріббентропа–Молотова», підписаним 23 серпня 1939 р., та уточненнями його таємних протоколів Берлін з Москвою поділили Східну Європу на свої відповідні сфери впливу. Після приєднання до СРСР Західної України та Західної Білорусії, які до того часу перебували під польською окупацією, Сталін взявся за Фінляндію, запропонувавши їй укласти пакт про взаємодопомогу та висуваючи при тому територіальні домагання. Фінський уряд відхилив ці пропозиції як агресивні, спрямовані проти суверенної держави. 30 листопада 1939 р. СРСР напав на Фінляндію, кинувши проти неї могутнє військове угруповання: 240 тис. бійців, 1131 танк, 967 літаків, 1915 гармат. Фінські збройні сили налічували 140 тис. бійців, 60 танків, 270 літаків, 900 гармат.

Незважаючи на значну перевагу, радянські війська, зазнаючи великих втрат, були зупинені фінами на так званій «Лінії Маннергайма». Радянське командування підготувало нову наступальну операцію, довело чисельність своїх військ до 1 млн. осіб, і врешті Червона армія прорвала оборону. Фінляндський уряд змушений був прийняти умови, висунуті Сталіним. 12 березня 1940 р. в Москві її представники підписали мирний договір, згідно з яким до СРСР відійшов Карельський перешийок з Виборґом та деякі інші території. Втрати СРСР у 105–денній війні: 172 тис. вбитих, 18 тис. зникли безвісти, 186 тис. було поранено. Людські втрати Фінляндії становили 48 тис. вбитими, 43 тис. пораненими.

За напад на Фінляндію Рада Ліги Націй виключила у грудні 1939 р. СРСР з Ліги. Проти СРСР було запроваджено заборону торгівлі та інші міжнародні санкції.

У радянсько–фінській війні брали участь війська, що дислокувалися в Україні. Відомо, що з Київського особливого військового округу було послано кілька стрілецьких дивізій, три танкові полки, десантну бригаду, ряд інших частин і підрозділів. Одеський військовий округ відрядив у діючу армію чотири дивізії, одну бригаду, три авіаційні полки. Скільки українців брали участь у фінсько–радянській війні, не відомо.

Фінська війна продемонструвала слабкість Збройних сил СРСР, що врахував Гітлер, готуючись до війни з Радянським Союзом.

13

Додатковий протокол до «пакту Ріббентропа–Молотова» віддавав «східну Польщу» Сталіну. Німеччина напала на Польщу на 1 вересня 1939 р., а СРСР — 17 днів пізніше. Газета «Правда» виправдовувала цей напад внутрішньою неспроможністю польської держави, залишеної без керівництва. «Польща перетворилася у зручне поле для всіляких випадковостей та раптовостей, що можуть створити загрозу для СРСР. Ось чому, будучи дотепер нейтральним, радянський уряд не може більше нейтрально ставитись до цих фактів. З огляду на таку обстановку радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії дати наказ військам перетнути кордон і взяти під захист життя та майно населення Західної України та Західної Білорусії» (Правда, 1939, 18 сентября).

Дії радянських військ на польській території тривали 12 діб. Радянські війська просунулись на 250–300 км і зайняли територію загальною площею 190 тис. кв. км з населенням понад 12 млн. осіб. До складу СРСР були прилучені Західна Білорусія і Західна Україна. Виступ Червоної армії став несподіваним для польського уряду. Частина польських військ вступила в бойові дії з радянськими військами. Знекровлені у боях з німецькими військами польські з'єднання за окремими винятками не змогли битися на повну силу з Червоною армією.

17 вересня 1939 р. командуючий польськими військами Е. Ридз–Сміґли видав наказ військам відходити за кордон. Сам він зі штабом перетнув румунський кордон в ніч на 18 вересня 1939 р. У Румунію виїхав також і уряд Польщі на чолі з президентом І. Мосьціцьким та прем'єром Ф. Славой–Складовським.

Усього до сусідніх країн перейшло близько 82 тис. польських вояків: 40 тис. до Угорщини, близько 30 тис. до Румунії, приблизно 12 тис. до Литви і Латвії.

Червоній армії вдалося досягти досить легкого успіху за умов загальної дезорієнтації та воєнного краху польської держави. Сутички між польською армією і радянськими військами носили спорадичний характер. Жорстокі бої відбулися під Шацьком, Холмом, Чортковим. За деякими даними радянські війська втратили у цих боях 491 вбитими і 1359 пораненими.

У полон радянські війська захопили понад 230 тис. польських рядових вояків і офіцерів. Доля багатьох з них була трагічною. У 1940 році під Харковом, Смоленськом та інших місцях було розстріляно понад 15 тис. офіцерів, лікарів, адвокатів та ін. Згідно з домовленостями між польськими та радянськими командирами, зокрема акту про капітуляцію львівського гарнізону, «офіцерам польських військ гарантується особиста свобода та недоторканність особистого майна», «переїзди на територію інших держав».

Однак, незважаючи на це зобов'язання, польських офіцерів було обдурено. Їх було заарештовано і вивезено у табори на території України і Росії (у Шепетівський, у с. Тьоткіно на Сумщині, під Харковом, у Луганській області, у м. Козельську в Росії). Така підступність і жорстокість була характерна більшовикам ще з часів громадянської війни, коли вони масово розстрілювали білих російських офіцерів та вояків армії УНР.

Точних даних про кількість українців у польській армії немає. Відомо, що нині польський уряд проводить пошук українських громадян, які під час Другої світової війни служили у різних польських військових формуваннях. Основну роботу в цьому напрямі взяло на себе генеральне консульство Польської Республіки у Львові. Зібрано матеріалів приблизно на 7 тис. осіб (дані на 1998 р.) Певна кількість цих людей у вересні 1939 р. воювала на західноукраїнських землях, деякі потрапили в радянський полон.

14

Приєднання до СРСР Східної Польщі було представлене радянським громадянам як «визволення» українського й білоруського населення з польської неволі. Як писала газета «Правда», радянський уряд «не може також байдуже ставитись до того, щоб єдинокровні українці й білоруси, які мешкають на території Польщі, кинуті напризволяще, залишились беззахисними» (Правда, 1939, 18 сентября).

Приступивши до «радянізації» західноукраїнських територій, приєднаних до УРСР, сталінський режим вдався до масових депортацій місцевого населення. Відірвані від рідного ґрунту, своєї мови й культури, українці були загнані у східні райони тоталітарної імперії. За неповними підрахунками було вивезено від 1 до 1,5 млн. осіб. Вони були позбавлені елементарних прав, зазнали страждань і поневірянь, тисячі їх загинули в нестерпних умовах Крайньої півночі, Сибіру, Казахстану тощо.

15

Після приєднання Східної Галичини та Волині до Радянського Союзу в 1939 р. слідом за військами сюди було послано з Радянської України 86 тисяч партійних, радянських, комсомольських, профспілкових функціонерів. Сюди також прислали вчителів, культпрацівників, агрономів, медиків тощо. В західний регіон прибували молоді люди без відповідного досвіду і освіти. У 1939 р. 41% секретарів обласних, 71,4% — міських і районних і 78% — первинних організацій не мали навіть середньої освіти. Пізніше кількість партійних функціонерів зі східних областей збільшилась.

16

В українській мові, так як і в усіх слов'янських мовах, крім російської, слово «жид» є старою і правильною назвою цього народу. Воно вживалося в усій Україні до кінця 20–х років XX сторіччя, у Західній Україні до Другої світової війни і в діаспорі по сьогодні. Навіть за перших років радянського режиму слово «жид» ще вживалося українцями як нормальний термін. У 1928 р. ВУАН видала книгу під заголовком «Збірник праць жидівської історично–археографічної комісії». Після цього прийшла русифікація української мови, і одним з її виявів було засудження цього слова, на зразок російської мови. Пігідо вживає це слово у традиційному значенні, тобто як нейтральний термін.

17

Главметиз — Головне управління металевих виробів (по–російськи — Главное управление металлических изделий).

18

Стосовно тверджень автора щодо Ірпінського Політехнічного Технікуму необхідно внести деякі уточнення. З 1929 по 1932 р. при навчально–виробничому комбінаті існувала Школа фабрично–заводського навчання і Технікум торф'яної промисловості, який було реорганізовано в Гірничо–паливний технікум.

У 1968 р. Гірничо–паливний технікум було реорганізовано в індустріальний. Пізніше на його базі було утворено Український фінансово–економічний інститут. Нині в тих приміщеннях розташована Академія податкової служби України.

19

Інженерно–будівельний інститут, заснований у 1930 р. на базі відділення фабрично–заводського і комунального будівництва Київського політехнічного інституту й архітектурного факультету Київського художнього інституту. Нині — Київський національний університет будівництва і архітектури.

20

А потайні «вороги народу» до цього лозунґу додавали ще: «… только не дешевле». Звичайно, вкладаючи ці «ворожі» слова до уст улюбленої в совєтських анекдотах постаті — жида.

21

За тодішніми цінами — півкілограма доброї ковбаси.

22

Останні роки перед війною умови праці робітників погіршали. 28 грудня 1938 р. Рада Народних Комісарів СРСР, ЦК ВКП(б) і ВЦРПС прийняли постанову «Про заходи упорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики державного соціального страхування і боротьби із зловживанням у цій справі». Цією постановою було вжито жорстких, аж до звільнень з роботи за запізнення на 20 хвилин, заходів щодо порушень трудової дисципліни.

26 червня 1940 р. за поданням ВЦРПС Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний тиждень і заборону самовільного уходу робітників та службовців з підприємств та закладів». Якщо робітники та службовці самовільно йшли з роботи, вони підлягали тюремному ув'язненню на термін від 2 до 4 місяців. Запізнення чи прогул (відсутність на робочому місці понад 20 хвилин) без поважних причин каралися виправно–трудовими роботами за місцем роботи терміном до 6 місяців з утриманням до 20% зарплати. Після цього закону чисельність засуджених в РСФРР зросла з 684 тис. у 1939 р. до 2 млн. осіб у 1940–1942 роках.

19 жовтня 1940 р. указом Президії Верховної Ради СРСР було встановлено карну відповідальність інженерів, техніків, майстрів і кваліфікованих робітників за відмову підкоритись рішенню адміністрації про переведення їх з одного підприємства на інше.

Ці та інші постанови і укази вводились у дію під гаслом «зміцнення обороноздатності СРСР» на випадок ворожого нападу. Скільки було репресовано людей у такий спосіб в Україні, дотепер не відомо.

23

Щоб не ввести читача в оману, мушу сказати, що описаний вище життєвий рівень не характерний для звичайного совєтського службовця. Взявши до рук перший–ліпший совєтський довідник за передвоєнні роки, читач побачить, що пересічно по Совєтському Союзу зарплата трудящих дорівнює 350 карбованців на місяць. Я ж заробляв місячно 1,000, а то й 1,200 карбованців — себто далеко більше за середнього службовця та робітника.

24

Тут з машинопису спогадів при підготовці їх до друку у 1954 р. було вилучено приблизно 15 сторінок тексту. Вони стосувалися трагічної долі українського селянства. Оскільки ця тема (колективізація, голодомор, заслання селян на Сибір тощо досить добре відомі сьогодні в Україні, ми цього тексту тут не відновлюємо. Наведемо лише аргумент автора (також вилучений у першій редакції спогадів), що без знання життя колгоспного селянства «було б тяжко зрозуміти джерела того «патріотичного підйому», тієї «зворушливої любови» й «відданости улюбленому вождю, товаришу Сталіну», тільки наявністю якої й можна пояснити оті квіти та «хліб–сіль», що ними населення міст і сіл зустрічало ворожу гітлерівську армію, той ентузіязм, із яким десятки й сотні тисяч резервістів та червоноармійців дезертували та «віддавались» ворогові в полон» (Машинопис спогадів Ф. Пігідо, с. 33).

25

«Таємний додатковий Протокол» до договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом.

З нагоди підписання 23 серпня 1939 р. договору про ненапад між Німеччиною і Союзом Радянських Соціалістичних Республік уповноважені представники обох сторін, що підписали документ у ході суворо конфіденційного обміну думками, обговорили питання про розмежування сфер інтересів обох сторін у Східній Європі. Цей обмін думками привів до наступного:

1. У випадку територіально–політичних змін в областях, що належать прибалтійським державам (Фінляндії, Литві та Латвії), північний кордон Литви утворює одночасно кордон між сферами інтересів Німеччини і СРСР. При цьому обома сторонами визнається зацікавленість Литви в області Вільно (Вільнюса).

2. У випадку територіально–політичних перетворень в областях, що належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СРСР буде розмежовано приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сян.

Питання про те, чи буде в інтересах обох сторін бажаним збереження незалежної Польської держави і про кордони такої держави, буде остаточно вирішено тільки в ході майбутніх політичних подій.

У будь–якому випадку обидва уряди вирішуватимуть це питання шляхом дружнього взаєморозуміння.

3. Стосовно Південно–Західної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона заявила про свою повну політичну незацікавленість у цій території.

4. Даний протокол буде зберігатися обома сторонами в суворій таємниці.

26

У той час, коли нацистські війська готувалися завдати удару по Польщі, у Москві 28 серпня 1939 р. почала роботу VI сесія Верховної Ради СРСР, на якій поквапливо було ратифіковано радянсько–німецьку угоду про ненапад, підписану 23 серпня 1939 р.

У своїй промові на сесії В. Молотов говорив про мир, який настане у Європі завдяки підписанню угоди про ненапад з Німеччиною. Він назвав цю угоду поворотним пунктом в історії Європи, наголошував, що головна мета цієї угоди — «усунути загрозу війни». А якщо уникнути воєнних зіткнень не вдасться, розмірковував В. Молотов, то їх поле звужується і масштаб воєнних дій буде обмеженим.

Молотов у своїй промові вказував на «ошуканство» і «легковажність» англо–французьких місій, вихваляв Сталіна, який своєю мудрістю викрив «підступи західноєвропейських політиків, які прагнули зіштовхнути лобами Німеччину і Радянський Союз».

1 вересня 1939 р. на засіданні райхстаґу Гітлер заявив, що одночасно з радянським урядом німецький уряд ратифікував радянсько–німецьку угоду про ненапад і що він «може приєднатися до кожного слова, яке сказав народний комісар з іноземних справ Молотов у зв'язку з цим».

27

19 серпня 1939 р. у Берліні було підписано радянсько–німецьку кредитну угоду. Радянському Союзу надавався кредит на 200 мільйонів німецьких марок для закупівлі у Німеччині промислових виробів, у тому числі військових матеріалів. У свою чергу СРСР зобов'язувався постачати товари на суму 180 мільйонів німецьких марок. 22 серпня 1939 р. Гітлер дав цій угоді високу оцінку і заявив: «Нині ми не боїмося блокади. Схід постачає нас зерном, м'ясом, вугіллям, оловом, цинком» (Цит. за: История и сталинизм. — М., 1991. — С. 218).

Після укладення угоди «Про дружбу і кордон» від 28 вересня 1939 р. в Німеччину з СРСР почалося постачання продовольства і стратегічної сировини. У жовтні 1939 р. почались нові переговори з економічних питань, що завершились 11 лютого 1940 р. Було вирішено, що Радянський Союз у перші 12 місяців надасть Німеччині сировину загальною вартістю пів–мільярда райхсмарок, у тому числі зерно, нафта (900 тисяч тонн), бавовна (100 тисяч тонн), фосфати (500 тисяч тонн) та багато іншого (Там само). 10 січня 1941 року було укладено ще одну нацистсько–більшовицьку економічну угоду. І всі ці домовленості Сталін почав виконувати. Це тривало буквально до початку німецько–радянської війни. Реальні поставки виглядали так: зерна — 1,5 млн. т, лісоматеріалів — 1 млн. куб. м, бавовни — 101 тис. т, бензину — 232 тис. т, міді — 14 тис. т, марганцевої руди — 140 тис. т, нафтопродуктів — 2 млн. т, платини — 900 кг.

Як слушно зауважують автори «Енциклопедії націонал–соціалізму», ці угоди «надали Третьому райхові таку необхідну військову підтримку, яка була б недоступна для нього в разі довготривалої ворожої блокади, як під час першої світової війни» (Enzyklopädie des Nazinalsozialismus. Heruasgegeben von W. Benz. H. Gramml und H. Weiss. — 3. Auflage. — München, 1998. — С. 82). За влучним висловом Л. Троцького, Сталін був інтендантом Гітлера.

28

Документи засвідчують, що в цілому сталінський уряд намагався задовольнити всі вимоги Берліна, в тому числі поставки вантажів. Це мотивувалося потребою не викликати гніву Гітлера і не спровокувати конфлікту. Навпаки, німці, починаючи з весни 1941 р., почали затягувати поставку замовлених СРСР машин, механізмів, техніки. Спроби затримки потягів з вантажами до Німеччини, про які пише автор, виглядають незвичними. Можливо йдеться про якусь винятково особливу ситуацію.

29

З підписанням «пакту Ріббентропа–Молотова» в Радянському Союзі припинилась антинімецька, антигітлерівська пропаганда. У цьому зв'язку цікавим є донесення німецького посла у Москві від 6 вересня 1939 р., в якому він писав: «Раптовий поворот у політиці Радянського Союзу після багатьох років пропаганди, спрямованої проти німецьких агресорів, ще не дуже ясно зрозумілий населенню. Особливі сумніви викликають заяви офіційних агітаторів про те, що Німеччина більше не є агресором. Радянський уряд робить усе можливе, щоб змінити ставлення населення до Німеччини. Пресу ніби підмінили. Нападки на Німеччину не тільки цілком зникли, але всі описи подій зовнішньої політики значною мірою засновані на німецьких повідомленнях і вся антинімецька література вилучається з книжкової продукції. Початок війни між Німеччиною та Польщею дуже вплинув на тутешню громадську думку і викликав у широких колах населення нові побоювання, що Радянський Союз може виявитись втягнутим у війну. Роками розповсюджувана недовіра до Німеччини не може бути швидко розсіяна, незважаючи на ефективну контрпропаганду, що здійснюється на партійних та виробничих зборах. Населення висловлює сумнів, що після того, як Німеччина розгромить Польщу, вона може піти проти Радянського Союзу» (Цит. за: Август 1939 года // Известия. — 1989. — 2 июля).

Однак при цьому Сталін та його найближче оточення, плекаючи плани реалізації ідеї «світової соціалістичної» революції, готувалися до війни. У зв'язку з цим «вождь народів» вимагав перебудувати пропаганду, агітацію і всю виховну роботу в «наступальному дусі». У своєму виступі на засіданні комісії Головної Військової ради він заявив, що необхідно «корінним чином переробити нашу воєнну ідеологію», рішуче перейти до підготовки Червоної армії від оборони до «воєнної політики наступальних дій». Саме в такому дусі була розгорнута пропагандистське масова діяльність, як серед бійців Червоної армії, так і серед населення.

30

Масові репресії завдали Збройним силам СРСР непоправних втрат. Починаючи з травня 1937 р. з армії було усунуто не менше 44 тис. представників командного складу. Найбільше постраждало вище командування, де кожні двоє з трьох стали жертвами репресій. Було обезголовлено не тільки штаби військових округів, корпусів і дивізій, а й 70% полків і 80% батальйонів. На початок 1941 р. лише 7% командно–начальницького складу мали вищу освіту, а 37% узагалі бракувало відповідної підготовки. У Київському особливому військовому окрузі майже 40% червоноармійців були неписьменними або малописьменними. Подібне становище було в Одеському і Харківському військових округах. Особливо не вистачало політичних працівників, які мали виховувати бійців Червоної армії і всіх радянських людей «в дусі активного бойового войовничого наступу».

Керівництво СРСР вдалося до мобілізації цивільних партійних працівників з числа технічної, гуманітарної інтелігенції, партійних функціонерів з метою поповнення політичних кадрів. Крім того, здійснювались масові приховані мобілізації резервістів з метою створення нових військових частин і з'єднань. Як нині відомо, було мобілізовано (без офіційного оголошення мобілізації) близько 800 тис. запасних осіб і перекинуто в західні округи 5 армій з південних і східних районів країни. Таємні мобілізації дозволили радянському командуванню з січня 1939–го по червень 1941 р. в Червоній армії сформувати 125 нових дивізій.

31

«Єжовщина» — період тотальних репересій 1936–1938 років з великими «чистками» і показовими політичними процесами. Назва походить від прізвища М. Єжова, призначеного наркомом внутрішніх справ СРСР замість Г. Ягоди у вересні 1936 р. Фактично М. Єжов прийшов у НКВС з готовим планом репресивних акцій, у першу чергу проти тих діячів, які могли скласти опозицію особисто Сталіну. Достатньо згадати, що у добу «єжовщини» були поєднані ті, кого оголосили правими ухильниками, з «троцькістсько–зінов'євським блоком», тобто лівими. Концепцію такого поєднання М. Єжов виклав у своїй ненадрукованій праці «Від фракційності до відкритої контрреволюції», над якою він почав працювати у 1935 р. Він тоді вже сформулював апріорні обвинувачення у терористичних прагненнях колишніх учасників опозиції. Сталін власноруч (на прохання ї М. Єжова) відредагував рукопис і висловив рекомендації. Фактично М. Єжов підготував програмний документ для тотальної ліквідації всіх колишніх опозиціонерів та інакодумців. Не випадково у цей час сталінське керівництво зробило особливий акцент на викритті «прихованих» троцькістів. Розпочинається підготовка до московського судового процесу «паралельного антирадянського троцькістського центру» (за яким були засуджені до страти Г. П'ятаков та ін. колишні більшовицькі вожді).

Активно формується органами НКВС і «троцькістська периферія», зокрема в Україні фабрикуються справи «троцькістської терористичної організації», «контрреволюційної троцькістської організації», «об'єднаного троцькістсько–націоналістичного блоку», за якими було знищено тих, хто в минулому належав до троцькістської опозиції або симпатизував їй (наприклад, Ю. Коцюбинський та ін.). Лінія на винищення колишніх політичних суперників також реалізується у фабрикації справи «буржуазно–націоналістичної антирадянської організації колишніх боротьбистів» (П. Любченко, А. Хвиля, Т. Таран та ін.). Під час «єжовщини» було здійснено тотальну чистку НКВС. Цим процесом керував особисто М. Єжов, який у лютому 1938 р., зокрема, саме для цього приїздив в Україну. Було «вичищено» 14 тис. чекістів, чиїми руками у попередні роки чинилося свавілля і терор (у тому числі в Україні 1119 тільки керівних працівників, а серед них довголітнього шефа ГПУ–НКВС В. Балицького).

Типовими ознаками «єжовщини» були офіційний дозвіл ЦК ВКП(б) органам НКВС здійснювати «методи фізичного впливу» (застосовувати тортури), подальше вдосконалення системи концтаборів і колоній, винищення людей за плановими списками («лімітами»), етнічні чистки. Кількість обвинувачених у «контр–революційнах злочинах» зросла у 1937 році порівняно з 1936–м у 10 разів. Єжов впродовж 1937–1938 років надіслав на підпис Сталіну для санкціонування репресій 383 списки з переліком десятків тисяч осіб. Усі вони були розстріляні або ув'язнені в концтабори.

Під час «єжовщини» було здійснено масові розстріли на Соловках, у тому числі в'язнів з України. Перший з них відбувся 27 жовтня — 4 листопада 1937 р. Ця каральна акція відбулася на підставі рішення особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області (протоколи № 81–85). У жовтні 1937 р. розпочалася «чистка» Соловецької в'язниці особливого призначення ГУГБ НКВС СРСР (організовану з 20 лютого 1937 р.).

Серед тих, кому винесли смертний вирок, була велика група в'язнів–українців (М. Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, А. Крушельницький, М. Ірчан–Баб'юк, С. Рудницький, М. Яворський та ін.). Українці знаходилися на особливому обліку у таборі і були предметом окремої уваги спеціальних підрозділів ГУЛАГу, таких, скажімо, як Секретно–політичний відділ 3–ї частини 8–го Соловецького відділення Біломорсько–Балтійського комбінату НКВС. «УНКР» — цю абревіатуру, що означала «Украинская националистическая контрреволюция», можна зустріти на більшості службових секретних документах, пов'язаних із долями в'язнів–українців.

Фактичним імпульсом до розстрілів було те, що з весни 1937–го, внаслідок різних операцій НКВС у таборах опинились 700–800 тисяч осіб. Вирішено було не лише задіяти цих в'язнів у різних видах праці, а й водночас «почистити» табори. У багатьох соловчан терміни ув'язнення добігали кінця. Вихід на волю цих людей, засуджених у більшості за політичними статтями, був небажаний для режиму. Було ухвалено рішення «розвантажити» табори, на чому активно наполягав новий нарком внутрішніх справ СРСР Єжов. Рішення про це було ухвалене московським керівництвом у серпні 1937–го і відразу його почали реалізовувати, розстрілявши не менше 30 000 в'язнів. Для соловчан формально необхідно було створити нові справи, тепер уже табірні. Їх створили, поклавши в основу доноси табірних інформаторів. Збереглась складена навесні 1956–го довідка, що фіксує механізм, за яким здійснювались репресивні акції проти соловецьких в'язнів: «На осіб, які знаходились в ув'язненні у Соловецькій тюрмі чи Соловецьких ИТЛ (исправительно–трудовые лагеря), попереднє розслідування не проводилось, а за агентурними відомостями або за довідкою по старій слідчій справі виносились на засідання особливої трійки, яка і ухвалювала своє рішення». Ці матеріали стали основою для «розстрільних» протоколів. 1116 в'язнів було вивезено в урочище Сандормох під Медвеж'єгорськом (Карелія), фактично було знищено 1111 осіб. У кожній тюремній справі є документи за підписом капітана держбезпеки М. Матвєєва, заступника начальника Адміністративно–господарської частини УНКВС Ленінградської області. Він особисто (іноді за допомогою помічника коменданта УНКВС Ленінградської області Алафера) в урочищі Сандормох (за протоколами № 81–85) щодня розстрілював по 200–250 в'язнів. Згодом сам М. Матвєєв був репресований, однак не за політичними обвинуваченнями.

Ще 509 соловецьких в'язнів, засуджених за протоколами №134, 198, 199, 303 засідання особливої трійки Управління НКВС по Ленінградській області, були знищені в січні 1938 р. За наявною версією, цих в'язнів, серед яких також було чимало відомих українців, розстріляли у пустощі Койранкангас під Токсово.

Використавши Єжова як знаряддя терору, Сталін усунув його від керівництва НКВС у грудні 1938 р. Він був заарештований у квітні 1939 р. за обвинуваченням у керівництві «заколотницькою організацією у військах й органах НКВС» а також «у здійсненні шпигунства на користь іноземних розвідок». Розстріляний у лютому 1940 р. Традиції «єжовщини» пережили її творця і були довгий час притаманні комуністичній державно–політичній системі.

32

Йдеться про І. Еренбурґа (1891–1967). Уродженець Києва, відомий російсько–радянський письменник, публіцист, громадський діяч. Як військовий кореспондент газети «Известия» він висвітлював події громадянської війни в Іспанії, а також писав про окупацію нацистською Німеччиною Франції. Під час німецько–радянської війни писав на теми, присвячені бойовим діям радянських військ. Разом з Костянтином Сімоновим Еренбурґ проповідував ненависть до німецьких завойовників та помсту за їхні злочини. Відома у свій час була його стаття, в якій, наслідуючи нацистів, він писав, що «німці не люди», і закликав воїнів словами: «убив ти німця, убий другого, бо немає, як німецький труп» (Красная звезда, 1942). Відомий також спогадами «Люди, годы, жизнь», надрукованими під час хрущовської «відлиги». Власне, автором самого цього поняття був І. Еренбурґ.

33

Від перших днів німецько–радянської війни комуністичні керівники заявляли, що напад німецьких військ на СРСР викликав загальне обурення та патріотичний підйом усього населення проти агресора. Це твердження увійшло в радянську історіографію, але воно не відповідає дійсності. Прихильне ставлення до німців на початку війни було поширене не лише в Західній Україні та Прибалтиці, як пізніше визнавали комуністи, щоб цим таврувати український та балтійський націоналізм, але також по всій Україні, особливо на селах, і навіть подекуди в Росії. Ставлення до німців змінилося радикально 1942 року. На це було три причини: а) нацистські злочини проти радянських військовополонених та цивільного населення, б) воєнні поразки, які захитали переконання населення про непереможність Вермахту, в) нові репресивні заходи радянської влади проти «прєдателей родіни».

34

Для незадоволення в Червоній армії, головно серед українців, склалося багато причин: масові репресії, розкуркулення, голод 1921–1923 та 1932–1933 років, виселення людей у віддалені райони СРСР, загальне свавілля та беззаконня, породжені сталінською тоталітарною системою. " початком війни масові здачі в полон, дезертирство руйнували сталінський міф про «єдність», «згуртованість» радянських людей, які у випадку будь–якої агресії всі як один мали стати на захист соціалістичної Батьківщини. Щоб запобігти дальшому розкладанню Червоної армії, тиждень після німецького нападу спільним наказом НКДБ, НКВС і Генерального прокурора СРСР всіх, хто здавався у полон, було прирівняно до зрадників Батьківщини.

35

Колективізація здійснювалась під примусом сталінського тоталітарного режиму. Сільське населення, яке власною працею здобувало засоби до життя, особливо більш заможне, оголошувалось куркулями. Суть, власне, полягала в тому, що селянин, який мав власну землю і не бажав колективізації, був незручною і небажаною фігурою для партійно–державного апарату. Радянська влада планувала позбавити його власності і загнати до колективного господарства, що дістало назву «колгосп». Сільськогосподарську продукцію, вироблену в колгоспі, влада фактично реквізувала, видаючи мінімум для прожиття колгоспникові.

Почалася боротьба, або, як казав Сталін, «революція згори», тобто відчуження селян від власності, суцільна колективізація, масове «розкуркулення» селян. У 1928–1931 рр. в Україні було «розкуркулено» 352 тис. селянських господарств. Усіх, хто чинив опір, депортували у Сибір, північні райони СРСР.

Населення було незадоволене насильницьким вилученням у них землі. Певна частина людей чекала краху радянської влади, сподівалася на визволення ззовні. Тому багато жителів не тільки західних, а й східних регіонів України вітали німецькі війська як визволителів. Однак жорстокий режим завдав їм також немало горя і страждань.

36

Після приєднання до СРСР Західної України і Західної Білорусії радянське командування прийняло рішення побудувати оборонні укріплення на новому кордоні, що дістали назву «лінії Молотова». Її будівництво не було завершене до вибуху війни. Водночас система оборонних споруд на старому кордоні — «лінія Сталіна» — була роззброєна та планомірно зруйнована. Очевидно, радянське військове командування побоювалося, що у разі війни її могли б захопити ворожі десанти як вигідний тактичний плацдарм у тилу радянських військ.

37

Спираючись на «пакт Ріббентропа–Молотова» та виходячи з того, що Німеччина була зайнята війною проти Англії і Франції, Сталін прийняв рішення приєднати до СРСР Буковину і Бессарабію. 28 червня 1940 р. радянський уряд вручив румунському послу в Москві ультиматум про негайну передачу цих територій Радянському Союзу. Того ж таки дня частини Червоної армії зайняли Буковину і Бессарабію.

Восени 1939 р. радянський уряд нав'язав урядам Литви, Латвії та Естонії «договори про взаємну допомогу» на умовах використання Радянським Союзом їхніх військово–морських баз. 28 березня такий договір було підписано з Естонією. На її території розміщувався військовий контингент у складі 25 тис. чол. На території Латвії, якій СРСР нав'язав договір, що був підписаний 5 жовтня, також було розміщено радянські війська. З Литвою договір було підписано 10 жовтня 1939 р. СРСР також увів сюди свої військові сили.

Влітку 1940 року Сталін приступив до вирішення «прибалтійської проблеми». 17 червня радянські війська перетнули кордони Литви, Латвії та Естонії й окупували ці країни. Незабаром були сфальсифіковані вибори, після яких радянський уряд примусив ці країни увійти до складу СРСР. 4–5 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про входження Литви, Латвії та Естонії до складу Радянського Союзу.

38

Йдеться про акт про нейтралітет між Радянським Союзом і Японією. Цей договір був підписаний 13 квітня (не червня) 1941 р. терміном на 5 років.

39

Нині дослідники виявили ряд документів про підготовку СРСР до війни з Німеччиною («План Жукова»). Щодо дати виступу Червоної армії проти Німеччини, то на цю тему точаться дискусії серед науковців, бо досі не знайдено офіційно підписаних відповідних наказів.

40

Остаточне рішення про війну проти СРСР Гітлер прийняв 18 грудня 1940 р., підписавши Директиву №21. Операція отримала назву «Барбаросса».

41

Як відомо з опублікованих джерел, вздовж німецько–радянського кордону з радянського боку розташовувались: 171 дивізія загальною чисельністю 3250 тис. чол., 37500 гармат, 10394 танків, 8627 літаків. Ці війська входили до 4 щойно створених фронтів: Ленінградського, Північно–Західного, Західного, Південно–Західного і Південного. Південно–Західний фронт був розташований у західних областях України, був сформований з військ Київського особливого військового округу. Південний фронт дислокувався у південних областях України, був сформований на базі Одеського військового округу та управління Московського військового округу, перекинутого на південь.

До складу Південно–Західного фронту входили 5, 6, 26 і 12–та армії. Його війська зайняли оборону вздовж кордону, в тому числі і на лінії Молотова. Разом з Південним фронтом вони протистояли німецькій групі армій «Південь», що нараховувала 57 дивізій, 13 корпусів, а також військам союзників — Румунії, Словакччини та Угорщини — всього 850 танків, 16000 гармат, 1300 літаків. Південно–Західний і Південний фронти мали 80 дивізій — 5625 танків, 17000 гармат, 2700 літаків. Однак така кількість військ не могла протистояти німецьким наступальним військам, що призвело до величезних втрат з боку радянських Збройних сил.

Про чисельність українців у Червоній армії до початку війни точних даних немає. Приблизно вони становили 25–30% , подекуди третину і навіть більше. Після початку війни до лав Збройних сил було мобілізовано 184 726 чоловік етнічних українців, та громадян інших національностей, що мешкали в Україні. За деякими даними, з України впродовж 1941–1945 рр. пішло близько 8 млн. чол. Серед вільнонайманих на листопад 1941 р. з числа 3,6 млн. чоловік 1,3 млн. становили українці.

42

Село Стайки Кагарлицького району Київської області. Час заснування села губиться в сивій давнині. Поблизу села виявили рештки поселення Трипільської культури, знайдено скарб 1 тис. срібних римських монет II століття нової ери. Рештки давнього поселення вчені ідентифікують з літописним містом Святополк, що його заснував у 1095 р. Святополк Ізяславич.

За Хмельниччини Стайки було сотенним містечком Канівського полку, опорним пунктом повсталих козаків і населення. Нині в селі нараховується понад 3 тис. мешканців, вони займаються сільським господарством, рибальством на Дніпрі.

43

Твердження Москви, підхоплені згодом комуністичною історіографією, про «раптовість» нападу Німеччини на СРСР були вигадані з метою виправдати радянське керівництво за прорахунки, помилки, що й призвели до величезних втрат людських і матеріальних ресурсів СРСР. Починаючи з 1940 р., від численних розвідувальних радянських резидентур, створених органами НКВС і Головним розвідувальним управлінням (ГРУ) Генерального штабу Червоної армії, до радянського уряду надходили сигнали про підготовку Німеччини до нападу на СРСР. Одним з активних розвідників був український художник М. Глущенко («Ярема»), знайомий з Розенбергом і Гітлером. З квітня 1941 р. тривожна інформація поступала від радянських розвідників з 40 точок земної кулі. Повідомлялися вірогідні й максимально точні дані про час нападу, кількість Збройних сил Німеччини тощо.

16 червня 1941 р. керівник радянської розвідгрупи «Червона капела» Шульце–Бойзен надіслав сигнал про те, що Німеччина готова до нападу і в будь–який час може виступити. Сталін не повірив, у брутальній формі заявив наркому держбезпеки В. Меркулову, що це дезінформація. Він навіть не повірив Ф. Рузвельту та В. Черчіллю, які по своїх каналах надсилали інформацію про загрозу війни. Одним з важливих джерел була інформація від Ріхарда Зорге, який працював на радянську розвідку, перебуваючи в Японії. Є дані про те, що розвідінформація надходила до СРСР приблизно з 600 джерел. Однак Сталін був переконаний, що Гітлер не наважиться вступити у війну проти СРСР до розгрому Англії, щоб не йти на ризик війни на два фронти.

Доходило до курйозів і непорозумінь. 20 березня 1941 р. начальник ГРУ Генерального штабу Червоної армії генерал Голіков подав керівництву наркомату оборони й Генштабу доповідь, у якій розкривався план «Барбаросса». Але в коментарі для перестраховки було вказано, що ці зведення слід розглядати як дезінформацію, тож на цю доповідь ніхто не звернув увагу.

44

Офіційна радянська пропаганда напередодні війни галасувала про те, що у випадку будь–якої агресії Червона армія завдасть могутнього удару у відповідь, війна буде перенесена на територію ворога, перемога буде здобута «малою кров'ю». Зокрема, ще 16 вересня 1936 року, виступаючи на мітингу у Києві, нарком оборони СРСР К. Ворошилов висунув гасло «Бити ворога на його території!». Всупереч доктрині Ворошилова начальник штабу М. Тухачевський та його прихильники підтримували теорію «глибокої позиції».

Ця доктрина передбачала введення у бій великої кількості швидкохідних танків, їх миттєвий прорив у глибину території противника. Однак К. Ворошилов виступив проти цієї доктрини, заявивши, що вирішальною силою у війні залишається кавалерія, і переконав Сталіна у формуванні нових кавалерійських дивізій, яких на 1942 р. мало бути 99. Було виділено на їх формування у 5 разів більше коштів, ніж на військово–морський флот. М. Тухачевського та тих, хто його підтримував, було репресовано. Доктрину глибокого танкового прориву на територію ворога було відкинуто, танкові корпуси кинуто на створення кавалерійських дивізій.

Успіхи німецьких Збройних сил, основу яких становили механізовані танкові дивізії, переконали Сталіна у помилковості суджень Ворошилова, Будьонного та інших. Ворошилова у 1940 р. було знято з посади наркома оборони. Знову приступили до формування механізованих корпусів, але час було згаяно, Сталін зрозумів, що необхідно формувати переозброєння армії.

Більшість командирів почали переводити з кавалерійських дивізій у танкові, але ж вони не мали досвіду. Крім того, понад 47 тисяч командирів різних рангів було репресовано. Напередодні війни довелося повертати з ГУЛАГу тих командирів, яких не встигли розстріляти, та готувати нові кадри танкістів. Все це негативно позначилося на боєздатності Червоної армії в 1941 р., коли Німеччина напала на СРСР.

45

Перед війною та особливо з початком війни німецьке командування засилало у тил радянських військ своїх агентів з метою здійснення диверсій і збору розвідінформації. Для боротьби з ними Раднарком СРСР 24 червня 1941 р. видав постанову про створення у прифронтових республіках і областях винищувальних батальйонів. На допомогу їм створювались групи сприяння, члени яких слідкували за появою невідомих осіб, німецьких літаків, які скидали парашутистів, особливо у прифронтових районах. Сталін вимагав рішучої боротьби проти шпигунів, диверсантів, розповсюджувачів чуток.

Створювалося враження, що саме останні виявилися головною небезпекою для режиму і найважливішим об'єктом для діяльності органів безпеки. Було видано спеціальний указ Президії Верховної Ради СРСР, за яким винних у розповсюдженні чуток карали ув'язненням на строк від 2 до 5 років.

Певною мірою, як пише Ф. Пігідо, боротьба зі шпигунами набрала характеру масової шпигуноманії, коли у шпигунстві запідозрювали невинних людей. Особливо лютували органи державної безпеки, націлені на пошуки замаскованих справжніх, а часто і уявних ворогів. У директиві органам НКДБ наркома безпеки СРСР В. Меркулова від 23 червня 1941 р. вказувалось «розглянути справи на всіх заарештованих органами НКДБ й скласти списки на тих, котрих ви вважаєте за доцільне розстріляти» (З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВС, КДБ. — 1994. — №1. — С. 191–192).

Заходи в боротьбі з нацистською агентурою, набирали потворних форм, виливалися в організацію репресивних акцій. Органи держбезпеки у прифронтових районах або в тих місцевостях, що могли стати ареною бойових дій, заарештовували «сумнівних» осіб чи потенційних ворогів, піднімали слідчі справи попередньо репресованих та тих, хто вже відбув покарання. Фабрикувалися нові справи, військові трибунали вершили у тюрмах «суд», оголошуючи, як правило, смертні вироки. З відступом радянських військ місцеве населення, розшукуючи рідних, виявляло у в'язницях тисячі, десятки тисяч розстріляних «ворогів» радянської влади. Подібна картина спостерігалась, починаючи із західних областей, на всьому шляху відступу радянських військ.

46

«Піонери» — напіввійськова організація дітей, здається, від 6 до 16 років, де їх виховують у комуністичному дусі. В 16 років піонерів «передають» комсомолові — Союзові комуністичної молоді.

47

Лише значні члени комуністичної партії мали право тримати приймачі.

48

Щоб запобігти прослуховуванню інформації про події на фронтах з неконтрольованих владою джерел, комуністичний режим вдався до реквізиції радіоприймачів у населення у прифронтових районах. З метою «дозування» інформації про події на фронтах та у світі було створено «Совинформбюро». Дозована інформація про події на фронтах і у світі, вилучення радіоприймачів, неправдиві повідомлення «Совинформбюро», що друкувалися в пресі, все це призведе до породження різних чуток, що в цілому вірно трактуватимуть події, пов'язані з поразками Червоної армії.

Автор спогадів слушно пише, що наказом система показувала довіру народові, в «любові» до якого перед тим неодноразово клялася.

49

С. І. — російською мовою «сетевой индивидуальный» радіоприймач, тобто «мережевий індивідуальний».

50

А. Стессель — російський генерал–лейтенант. Під час російсько–японської війни був начальником укріпленого району в Порт–Артурі. Здав фортецю противнику. Засуджений військовим судом до страти, був помилуваний царем.

51

У травні 1918 р. в Українській партії соціалістів–революціонерів стався розкол. Ліва частина утворила партію, яка за назвою газети «Боротьба» дістала назву «УПСР — боротьбістів». «Боротьбісти» визнавали радянську владу, але не згоджувалися з більшовиками у питанні самовизначення України. Боротьбісти домагалися утворення незалежної від Росії Радянської України, яка б перебувала з РСФРР у дружніх стосунках. 1920 року, комуністи примусили партію боротьбістів «самоліквідуватись». Чимало її членів вступили до КП(б)У і брали участь в «українізації». Згодом майже всі були репресовані. Наприклад, можна згадати колишнього наркома освіти Олександра Шумського. Ф. Пігідо, говорячи «один сам застрілився», має на увазі П. Любченка, який займав посаду Голови Раднаркому УРСР і застрелився під час роботи серпневого (1937 року) Пленуму ЦК КП(б)У, на якому його звинувачено у створенні підпільної «буржузно–націоналістичної організації», і стало зрозуміло, що його передадуть по закінченню засідання до НКВС.

52

В СРСР питання про дезертирство у Червоній армії взагалі замовчувалось. Нині видруковано чимало джерел та досліджень, що засвідчують масове дезертирство з лав безладно відступаючих частин і з'єднань, а також знов мобілізованих, яких непідготовлених, часто беззбройних кидали у бій, де вони масово гинули або потрапляли у полон. У військах тоді спостерігалась паніка, поразницькі настрої. В початковий період війни саме радянське командування не знало справжнього становища на фронті, було деморалізоване і втратило управління військами.

Начальник Генерального штабу німецьких сухопутних військ генерал Ф. Гальдер писав з цього приводу таке; «Верховне командування противника, очевидно, зовсім не бере участі в керівництві операціями військ. Причини таких дій противника не зрозумілі» (Российская газета, 1995, 22 июня).

53

Остарбайтер — східній робітник. Так називали привезених насильно з теренів Совєтського Союзу, переважно з України, для роботи в Німеччині.

54

З наближенням нацистських військ влада намагалася евакуювати у східні райони СРСР матеріальні і трудові ресурси. Частина «мобілізованих» студентів, учнів ремісничих шкіл, молодих робітників відправляли «своїм ходом». Ця стихійна мобілізація закінчувалась здебільшого тим, що вони потрапляли під німецькі бомбардування, гинули, розбігались, поверталися додому.

Вживши терміну «резервісти», Ф. Пігідо, безумовно, мав на увазі людські ресурси, які можна було використати як для мирної праці, так і для поповнення діючої армії. Радянська влада вживала заходів, щоб максимально відправити на схід молодих робітників, юнаків з училищ, шкіл, студентів. Однак повністю виконати це завдання не вдалося через швидкий наступ німецьких військ. На окупованій території залишилось дуже багато молоді, яку німці вивозили як «остарбайтерів». Коли радянські війська поверталися у 1943 р., то так звані польові комендатури мобілізували чоловіче населення, крім старших людей, непридатних до служби. Траплялися випадки коли поновлення без підготовки і навчання посилали в бій, внаслідок чого були великі втрати.

55

Не маючи змоги вивезти на схід документи і матеріали архівних сховищ, архівні працівники за наказом партійного керівництва і під наглядом НКВС їх палили, щоб документи не дістались нацистам. Цим самим архівним джерелам, що зберігали історичну пам'ять, було завдано величезної шкоди. При поспішній втечі з території, яку залишали радянські частини, працівники архівів не дуже з'ясовували ступінь цінності тих чи інших документів. Було вивезено, на жаль, не всі архівні матеріали, значну частину знищили. Те, що залишалося в архівах, переглядали німецькі спеціальні комісії, які теж відбирали все, що їм здавалось потрібним, особливо пов'язане з економікою, ідеологією, ресурсами тощо. В роки війни архівній справі було завдано непоправних втрат.

56

З наближенням німецьких військ уряд СРСР 27 червня 1941 р. прийняв постанову про вивезення у східні райони людських контингентів і цінного майна. В Україні 26 червня 1941 р. було створено комісію на чолі з Д. М. Жилою, яка займалася евакуацією людей і майна. З України до приходу німців було евакуйовано кілька сот промислових підприємств, майно колгоспів, радгоспів, понад 3 млн. голів худоби, вищі навчальні заклади, училища, не менше 3,5 млн. громадян — партійних і радянських працівників, робітників, колгоспників, інтелігенції, студентів тощо.

Збереглося чимало свідчень про те, що траплялися випадки, коли робітники і колгоспники не давали вивозити обладнання заводів, колгоспне майно, вважаючи, що це затія їх панікуючих партійних і радянських керівників. Люди справедливо вважали, що їх залишають напризволяще, на поталу нацистам, а керівники, кидаючи все, втікали у безпечні, східні райони.

57

Після підписання договору між Німеччиною та СРСР від 23 серпня 1939 р. були укладені угоди про економічну співпрацю. Спеціальні комісії з обох сторін відвідали країни, вивчали можливості закупівлі необхідної сировини, військової техніки, спорядження тощо. В лютому 1940 р. укладено важливу економічну угоду розраховану на термін понад 2 роки (27 місяців). За цим договором СРСР мав постачати в Німеччину сировину й матеріали на суму понад 500 млн. марок — зерно, нафту, бавовну, фосфати, залізну, хромову руду тощо. СРСР закуповував у Німеччині листову бронь, турбіни, різноманітну техніку.

Про підписані угоди, окрім таємних додаткових протоколів, народу було відомо з преси, з газет «Правда», «Известия» та ін.

Тож у робітників, селян, інтелігенції склалося враження про союзницькі, дружні відносини між обома країнами. Але після нападу Німеччини на СРСР у народу виникало питання: як же могло трапитись так, що почалася війна, всі біди впали на голови трудового люду, який своїми жертвами зміцнював державу в довоєнний період.

58

З початком насильницької колективізації маса селян не бажала працювати в колгоспах, намагалася виїхати в міста, де порядки були більш ліберальні і де можна було заробити на прожиття. Це була одна з форм протесту проти колгоспної форми господарювання. Однак масовий вихід селян ставив під загрозу сільськогосподарське виробництво і всю систему колгоспного ладу. Щоб прив'язати селянина до села, у грудні 1932 р. був введений паспортний режим, яким влада фактично запроваджувала кріпосне право, взявши під повний контроль особисте життя всього населення країни, позбавивши його права на працевлаштування, вибір місця проживання тощо. З цього часу населення приписувалося до певної місцевості. Щоб селянину можна було виїхати з села, він мусив узяти дозвіл у місцевої влади і отримати паспорт, бо в місті його без паспорта не приймали на роботу. Місцева влада не видавала паспортів, не відпускаючи селян, які майже задарма працювали в колгоспах, та в неврожайний рік були приречені на голодну смерть.

59

16 липня 1941 р. Державний комітет оборони видав постанову про евакуацію худоби з Української РСР в Саратовську, Сталінградську і Ростовську область. Цією ж постановою передбачалося розмістити частину худоби в Калмицькій АРСР, Актюбінській і Західноказахстанській областях Казахської республіки. Спочатку худобу переганяли з Правобережної на Лівобережну Україну. З Правобережжя було переправлено 1746 тис. голів великої рогатої худоби, коней, овець, свиней. А звідти далі, у східні райони СРСР. На 25 жовтня 1941 р. було переправлено понад 6 млн. голів худоби. Стада корів, овець, табуни коней під наглядом спеціальних бригад гнали на відстань від 1 до 3 тис. кілометрів. Разом з ними пересувалися ветеринарні лікарі, зоотехніки.

Безумовно, що перегін худоби був справою надзвичайно тяжкою. Німецька авіація часто бомбардувала стада худоби, багато її гинуло в дорозі до місця призначення, куди приходило часом половина від початкової кількості. Скільки прибуло худоби до місця призначення, точно не відомо.

60

Йдеться про перший публічний виступ по радіо Сталіна, новопризначеного Верховного головнокомандуючого Збройними силами СРСР. Звертають на себе увагу три важливі теми в промові: а) гітлерівський напад загрожує «національній державності» росіян, українців та інших «вільних народів СРСР» і ставить питання про «життя і смерть Радянської держави» і «народів СРСР»; б) в цій боротьбі Радянський Союз не буде сам, допомогу вже пообіцяли Черчілль та Рузвельт; в) тил буде скріплений боротьбою «винищувальних батальонів» із засланими і внутрішніми ворогами та знищенням території, яку будуть покидали радянські війська.

Остання тема — це тактика «спаленої землі», про яку Сталін так висловився: «При вимушеному відході частин Червоної армії потрібно вивозити весь рухомий залізничний транспорт, не залишити ворогові жодного паровоза, жодного вагона, не лишати противнику ні кілограма хліба, ні літра пального. Колгоспники повинні виводити всю худобу, хліб здавати під охорону державних органів для вивезення його в тилові райони. Все цінне майно, в тому числі кольорові метали, хліб і пальне, що не можна вивезти, повинно бути, безумовно, знищене».

Вказівка місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність, була вже дана у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р. У виступі Сталіна 3 липня 1941 року було оприлюднено ці постанови. Політика була узаконена спеціальною постановою Державного комітету оборони від 22 липня 1941 р. та іншими документами. Тактика «спаленої землі» застосовувалась на всій території, що мала потрапити під окупацію, без винятку.

61

Спостерігаючи за швидким відступом радянських військ, а за ними й партійних та радянських функціонерів, та евакуацією промислових підприємств, населення розуміло, що воно залишається кинутим напризволяще владою. Питання ускладнювалося тим, що всі продовольчі запаси знищувались або вивозились у тилові райони СРСР. У ряді місцевостей люди почали виявляти незадоволення. В Донбасі спостерігались випадки, коли жителі забороняли вивозити обладнання та затоплювати шахти. Зокрема, це мало місце в Кагановицькому й Серговському районах Ворошиловградської (нині Луганської) області. Населення вимагало припинити вивезення обладнання, брало під свою охорону промислові об'єкти. Подібних прикладів було багато. Щоб не залишатись голодними, у багатьох містах і селищах люди розбирали продовольство з маґазинів, складів, що були підготовлені до вивезення у східні райони, але були кинуті, оскільки представники влади поспіхом евакуювались.

62

Комсомольці.

63

У березні 1919 р. проти радянської влади виступив селянський повстанський загін, очолюваний отаманом Зеленим (Д. Терпило). Його штаб знаходився в с. Трипілля на Київщині. У боях з більшовицькими військами загін Зеленого зазнав поразки, але у червні 1919 р. він захопив Трипілля, Обухів, Черняхів, загрожував Києву.

Проти повстанців кинули з Києва озброєний загін у 1,5 тис. осіб, у складі якого знаходилось, за радянськими джерелами, 100 комсомольських активістів з Києва. Саме вони були залишені обороняти с. Трипілля, яке незабаром оточив повстанський загін Зеленого. Захопивши село, повстанці вчинили розправу над комсомольцями. В радянській історіографії ця подія відома як «Трипільська трагедія».

64

У міжвоєнний період за межами УРСР в європейських країнах проживала українська політична еміграція, яка мріяла відродити незалежну українську державу і боролась за це. Інформація про це проникала на територію СРСР. Певна частина населення сподівалась на визволення від комуністичного тоталітарного ладу, свої сподівання пов'язувала з відновленням українського уряду, очолюваного в часи української революції С. Петлюрою, В. Винниченком або іншими національними провідниками. Вони виступали символами національно–визвольної боротьби. Люди старшого покоління пам'ятали, що в 1917–1920 рр. вони очолювали боротьбу українського народу за незалежну державу.

65

ГПУ — Головне політичне управління при НКВС РРФСР — було створене на базі ВНК — Всеросійської надзвичайної комісії — для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами (російська абревіатура — ВЧК). ВЧК була використана для утримання влади і знищення тих, хто протистояв режимові. Постановою Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) від 6 лютого 1922 р., ВЧК було реорганізовано у ГПУ. ВУЦВК скасовував Всеукраїнську надзвичайну комісію та її місцеві органи (російська абревіатура — ВУЧК) постановою від 22 березня 1922 р. При НКВС УСРР було організовано Державне політичне управління УСРР, місцевими органами якого були його губернські відділи, що створювались при губернських виконкомах і діяли на підставі особливого положення, затвердженого Президією ВУЦВК.

Реальної зміни природи більшовицької репресивно–каральної системи не сталося, а досвід ВЧК став надбанням ГПУ.

15 листопада 1923 р. було створено Об'єднане державне політичне управління (Объединенное государственное политическое управление — ОГПУ) при Раді Народних Комісарів (РНК) СРСР. Відповідно до московських реформ 13 серпня 1924 р. ВУЦВК та Раднарком УСРР затвердили положення про заснування ГПУ при РНК УСРР. Голова ГПУ УСРР (він же уповноважений ОГПУ СРСР) входив до складу уряду з правом вирішального голосу. ГПУ повинно було виконувати всі завдання ВУЦВК і РНК УСРР, а у своїй оперативній діяльності керуватися директивами та розпорядженнями ОГПУ СРСР. «Золотухою» називали акції ГПУ з вилучення коштовностей у населення.

66

«Торгсін» — торгівля з іноземцями (по–російськи — торговля с иностранцами). Для того щоб викачати з людей золото та коштовності, була відкрита мережа магазинів, наповнених іноземними або дефіцитними товарами. Громадяни здавали свої коштовності, отримували купони, за які могли купити харчові або речові товари.

67

Згідно з рішеннями комуністичного уряду у східні райони СРСР евакуювались радянські, партійні функціонери, фахівці–інженери, техніки, кваліфіковані робітники, творча інтелігенція. Певна частина громадян не потрапляла до списків евакуйованих, дехто просто не бажав виїздити у тил, свідомо уникаючи евакуації, не бажаючи кидати майно, свої домівки. Певна частина людей чекала на прихід німецьких військ, щоб помститися за завдані комуністичним режимом кривди, репресії рідних чи близьких.

68

З початком війни комуністичний режим вдався до нових репресій. Під маскою боротьби зі шпигунами, диверсантами, ворожими агентами було розгорнуто боротьбу з «ворогами народу» — тими, хто вже сидів по тюрмах та в ГУЛАЗі, а також тими, які могли бути потенційно небезпечними. Терміново почалась «чистка» в'язниць у західних областях України. Є неспростовні дані, що тисячі людей у тюрмах Львова, Дрогобича, Тернополя, Станіслава, Вінниці та інших міст були розстріляні в перші ж дні війни. У Луцькій тюрмі було розстріляно 3 тис. засуджених, у Кіровоградській — 12 тис. У Львові, Києві, Харкові тюрми спалили разом із в'язнями. Масові розстріли відбувалися в с. Валуйки на Харківщині, в с. Биківня під Києвом. Органи НКВС хапали «підозрілих» допитували, а часом і без допитів знищували. Така вакханалія чинилась повсюди. До багатьох застосовували тортури, ламали ноги, руки, розбивали голови, відрізували вуха.

69

Все цінне майно, обладнання заводів, фабрик, часом цілі промислові об'єкти, що мали стратегічне значення і які не встигли вивезти, повинні були знищуватись. Дуже часто, не володіючи інформацією про ворога, перебуваючи в панічному стані, партійні функціонери, намагаючись завчасно виїхати в тил, віддавали накази знищувати об'єкти. Дніпропетровську гідроелектростанцію ім. Леніна було «достроково», 18 серпня 1941 р., підірвано радянськими військами. Того ж дня прийшла вказівка про евакуацію її устаткування, та було пізно.

70

Чимало воїнів Червоної армії та мобілізованих з цивільного населення, спостерігаючи за панічним відступом військових з'єднань, дезертирували. Спеціально створені при військових частинах, з'єднаннях, корпусах, арміях і фронтах особливі відділи з чекістів виловлювали дезертирів. Вони мали право розстрілювати на місці будь–кого, незалежно від військового звання, за однією лише підозрою в намірах дезертирувати або здатися в полон. Фактично увесь командний і рядовий склад діючої армії перебував під постійною подвійною загрозою: з фронту — німці, а з тилу — «особісти», тобто працівники особливих відділів, готові в будь–яку хвилину звинуватити у «зраді».

12 вересня 1941 р. Сталін видав таємний наказ за №001919 про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів (заградотрядов) із військ НКВС. Вони мали завдання кулеметним вогнем зупиняти відступаючі військові частини чи групи військовослужбовців. Виловлюванням дезертирів, шпигунів, диверсантів займалися також винищувальні батальйони, створювані з місцевого населення.

71

Бої в районі Умані відбувалися 2–13 серпня 1941 р. Внаслідок цих боїв 6 і 12–та радянські армії потрапили в полон. Всього понад 100 тис. осіб, разом з командуючими цих армій, яких було поранено, генералами І. М. Музиченком і П. Г. Понєдєліним.

72

Про сумну долю його старшого сина я чув раніше. Дружина його вмерла в голодний 1933 рік; його ж самого, здається, 1934 року, засуджено на заслання за «расхищение социалистической собственности» на десять років (у вересні, після уборки врожаю в полі, збирав, загублені під час возовиці, колоски; мав п'ятеро дітей).

73

«Герман» — так називали у нас старі люди німців.

74

Нацистське командування широко практикувало скидання над територією, де дислокувались радянські війська, виданих масовим накладом листівок. У них, як правило, йшлося про успіхи німецької армії, про втрати радянських військ, пропонувалось бійцям і командирам здаватися в полон. Часто в листівках подавалась фальшива інформація, наприклад про те, що Сталін і уряд вже покинули Москву і виїхали в невідомому напрямку, а, мовляв, ви, бійці Червоної армії, даремно гинете в боях. Зміст листівок був різноманітним. Листівки розкидалися також над містами, селами.

Органи НКВС та винищувальні батальйони слідкували, щоб населення не читало ці листівки, а здавало владі. Хто читав або переказував іншим їх зміст, часто зазнавав покарань аж до розстрілу.

75

Автор має на увазі «Осоавиахим» — українською мовою Тсовіахім — Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву (існувало у 1927–1948 роках).

76

За офіційними відомостями, партизанський загін «Перемога або смерть» під командуванням С. П. Осєчкіна (командир) і Г. П. Карнауха (комісар) створено на початку липня 1941 р. у складі 150 осіб, з яких 75% були комуністами і комсомольцями. За час своєї діяльності з 1 липня по 27 вересня 1941 р. здійснив рейди у німецькому тилу Київської області по багатьох районах — Димерському, Бородянському, Березанському, Баришівському — та дістався Чернігівської і Полтавської областей. Під час рейду провів 30 бойових операцій, знищив кілька сотень гітлерівців, 4 танки, 6 мостів, понад 300 км телефонного дроту. В кінці вересня зазнав великих втрат. В бою загинув командир загону С. П. Осєчкін. Загін перестав існувати. Ті бійці, які залишились живими, продовжували боротьбу в підпільних організаціях і партизанських загонах. Подальша доля Г. П. Карнауха не відома.

77

Г. П. Карнаух — секретар Уманського міськкому КП(б)У на Київщині.

78

В 1924 році, як мені оповідали, загинув десь у Мурманську.

79

Баришполь–Бориспіль — місто обласного підпорядкування Київської області. На його околиці нині розташований міжнародний аеропорт, збудований у повоєнний час.

80

СС — SS. Німецька абревіатура Schutzstaffel — охоронні загони. Оригінальне, напіввійськове елітарне формування німецьких нацистів, одна з головних опор нацистського режиму. В 1925 р. виокремилась у три штурмові загони (СА) як особиста охорона фюрера. З 1929 р. — очолювана Г. Гімлером. З 1934 р. — самостійна організація. Перебравши контроль над поліцією та службою безпеки, СС стала головним інструментом масового терору в Німеччині і на окупованих територіях. У 1941 р. СС почала творити свої власні військові формації, так звані Waffen–SS (Військове відділення СС).

81

Всупереч до пізнішого міфу про народне походження вислову «велика вітчизняна війна», це поняття першим вжив О. Ярославський в односторінковій статті в газеті «Правда» 23 червня 1941 р. Сталін у своєму виступі 3 липня 1941 р. вживав лише терміни «всенародна вітчизняна війна», «велика війна», «визвольна війна».

У наказі Сталіна від 7 листопада 1944 р., виданому з нагоди 2 7–ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції вживається вислів «Велика Вітчизняна війна».

82

Питання про втрати у війні з нацистами в СРСР вважалось політично небезпечним, а тому правда в цьому питанні ретельно дозувалася. Сталін у 1946 р. назвав цифру радянських безповоротних втрат 7 млн. осіб. Незабаром заступник Голови РНК СРСР М. О. Вознесенський визначив кількість загиблих у 15 млн. М. Хрущов під час «відлиги» назвав цифру понад 20 млн. Врешті група московських дослідників на початку 90–х років довела, що втрати на фронті і на окупованій території становлять понад 27 млн. осіб. Ця цифра, яку публічно назвав і М. Горбачов, ще потребує подальшого уточнення. Точних даних про втрати українців не існує: говорять про 8, 13 і навіть 16 мільйонів осіб, які стали жертвами війни 1941–1945 рр.

Автор цілком справедливо пише про трагічну долю радянських військовополонених. Сталін відмовився свого часу підписати міжнародні угоди щодо прав військовополонених, відкинувши допомогу Міжнародного Червоного Хреста, який опікувався військовополоненими. Зі свого боку, гітлерівське керівництво завчасно вирішило позбавити радянських полонених будь–яких людських прав. Отже, виходило, що вони як з радянського, так і з нацистського боку опинились поза законом.

Точних даних про українців–полонених не існує, однак їх відсоток дуже великий. Зокрема, на Південно–Західному, Південному фронтах був значний відсоток українців. Крім того, в перші місяці війни до лав діючої армії з території України було мобілізовано понад 3 млн. чоловік. Всього в полон до ворога, за останніми даними, потрапило 6,2 млн. осіб. Можна зробити висновок, що 25–30, а може, й більше відсотків від усіх полонених становили українці.

Є дані про те, що під Києвом потрапило в полон близько 655 тис. військ Південно–Західного фронту, понад 100 тис. залишили в полоні війська Південного фронту в районі Умані, близько 330 тис. полонених було захоплено в Криму і внаслідок Харківської операції весною 1942 р. Мільйони полонених потрапили в полон на інших фронтах.

83

Яким було ставлення в народі до німців на початку війни, є занедбаною темою, яка ще чекає свого серйозного дослідника. Певна частина українського населення, особливо західноукраїнського регіону, чекала приходу німецьких військ. У центральній і навіть на східній Україні було чимало прихильників вигнання большевиків, відповідальних за недавній голодомор й інші репресії. Мільйони людей зневірилися у «соціалістичному раї» і бажали перемін, які пов'язували з початком війни. Однак цілком очевидно, що з різних причин багато людей залишилися вірні радянській владі впродовж усієї війни.

84

З початком війни члени різних народів у «союзних республіках» вбачали реальну можливість здобути незалежні національні держави. З цією метою чимало військових різних національностей масово переходили на сторону німецької армії, виявивши бажання боротися зі зброєю в руках проти радянської влади.

Німецькі генерали вже почали формувати з бажаючих окремі національні армії. Однак Гітлер заборонив це робити, дозволивши використовувати їх на допоміжних службах (охорона комунікацій, боротьба з партизанами тощо). У Збройних силах Вермахту служило понад 1 млн. радянських військових. Є дані, що у війську Вермахту служило понад 250 тис. українців, решту складали російські, татарські та інші військові формування.

85

Загальновідомо, що після процесу маршала Тухачевського та інших вищих керівників армії, яких обвинувачено в змові проти Сталіна та союзі з ворогами СССР (?), в 1937–38 рр., під час «чистки» рядів армії, було фізично знищено десь коло 40–50.000 совєтських офіцерів, в тім числі коло 60 відсотків вищого командного складу армії (з загальної кількости 5 маршалів залишилось живими 2, з 15 командармів — 3, з 85 командирів корпусів — 28, з 195 командирів дивізій — 85 та з 406 командирів бриґад залишилось 186).

86

Ще не досліджено, наскільки в Україні було знане існування цієї книжки, а особливо її зміст. Праця Гітлера «Mein Kampf» («Моя боротьба») була написана під час його перебування в 1924–1925 рр. у в'язниці за спробу державного перевороту. В ній він помістив власну автобіографію, а також розгорнуту програму нацизму, яку згодом часто цитували пропагандисти у СРСР. В кінці 1925 р. вийшов перший том, а наступного року — другий. За 8 років до приходу нацистів до влади було продано 228 тис. примірників. До 1941 р. розійшлося понад 7 млн. Книга стала своєрідною «біблією» для нацистів.

Стрижнем світогляду викладеного в «Майн Кампф» була ідея про перевагу германців як «арійської» раси над рештою народів. Тільки арійці, стверджував Гітлер, володіють творчим генієм в усіх галузях — науці, техніці, мистецтві. Інші раси позбавлені творчих здібностей, тому арійці повинні панувати на землі.

Однією з важливих світоглядних засад була ідея «життєвого простору» («Lebensraum»). За цією ідеєю стояли плани захоплення чужих територій з метою розширення кордонів для побудови в майбутньому «Великої Німеччини».

87

Цей епітет для франко–російської війни вперше вжив Федір Глінка 1815 р., а чверть століття пізніше Александр Михайловський–Данилевський впровадив його в російську історіографію (Описание Отечественной войни 1812 года. — С. — Петербург, 1839). Термін не одобрений Леніним і не вживався у 20–х роках. Сталінський поворот до російського націоналізму в історії «реабілітував» назву і війна проти Наполеона стала знову «вітчизняною» не лише для російського народу, але й для українського. Впроваджуючи поняття «великої вітчизняної війни», сталінський режим, очевидно, бажав набути політико–ідеологічний капітал на уже міфологізованому прикладі попередньої успішної війни проти могутнього зовнішного ворога.

88

Підкреслення моє. — Автор.

89

Л. Н. Толстой: «Война й мир». Переклад мій. — Автор.

90

На зростання антинімецьких настроїв радянського населення подіяла, з одного боку, поведінка нацистської окупації, а з другого — репресивні заходи проти свого власного населення радянської влади. Жорстоке поводження нацистів з військовополоненими, як і з населенням окупованої території, вивіз на роботу в Німеччину, масові знищення, тортури безумовно мобілізували народ у боротьбі із завойовниками. 28 липня 1942 р., Сталін впровадив наказ № 227, «Ні кроку назад!» (під грифом «без публікації»), яким формувалися загороджувальні батальйони. Ці батальйони розташовувались позаду частин корпусів і дивізій, щоб «у випадку паніки і безладного відступу частин дивізій розстрілювати на місці панікерів і боягузів». Наказом передбачалось також формування штрафних батальйонів і рот, у які направляти офіцерів, рядових і сержантів, що завинили. Їх поставили «на найтяжчі ділянки фронту, щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини проти Батьківщини».

91

Жорстоке «упокорення» західноукраїнських земель, вбивства, арешти, депортації мирних жителів, заборона релігії, нищення традиційного життя — все це спричиняло ненависть населення до комуністичної влади. Особливо людей вразило масове знищення органами НКВС у місцевих тюрмах політичних в'язнів. Тисячі розстріляних було виявлено у в'язницях Львова, Луцька, Самбора, Дрогобича, Тернополя та багатьох інших міст.

Під час відступу радянських частин з підпілля вийшли озброєні групи ОУН, які супроводжували їх вогнем, намагаючись помститись за завдані населенню страждання.

92

Після двох років отримання від антинацистської пропаганди комуністична влада тепер надолужувала, щоб формувати ненависть населення до ворога. Психологічна війна як з радянського, так і з нацистського боків грала важливу роль під час Другої світової війни.

93

26 червня 1941 р., гасло на верху київської газети «Комуніст»: «Як одна людина, встав наш народ на захист любимої вітчизни. Ворог буде знищений, фашизм розгромлений». Від партійних гасел твердження про повстання всієї країни на захист радянської батьківщини перейшло в усі види публічної комунікації. Реальність була інша. На початку війни опір новим окупантам ставили звичайно спеціально залишені партійні кадри та військовослужбовці, які оминули полону. Це вони формували партизанські загони, до яких вербували місцевих людей. Були також випадки стихійного створювання партизанських груп, але вони були винятками.

94

У початковий період війни німецьке командування вдалося до такого заходу, як звільнення з полону українців, німців Поволжя, прибалтів, білорусів. При цьому німці керувалися не якимись особливим ставленням до цих полонених, а меркантильними інтересами: на полях дозрівав урожай. Необхідно було виконувати плани забезпечення продовольством армії, населення Німеччини. Ось тоді й виникла ідея відпустити колишніх селян–полонених.

І вони справді активно включилися у польові роботи під наглядом гарнізонних комендатур і поліції. Крім того, відпускали з полону і тих, хто зголосився вступити в добровільні охоронні, поліцейські та інші формування. Однак незабаром з'ясувалось, що частина радянських військовополонених почала втягуватись у антинімецьку боротьбу. Вони створювали підпільні організації, вступали в партизанські загони, саботували виконання робіт тощо. Німці припинили розпуск полонених і, де можливо, повернули розпущених знову до таборів.

95

У лютому 1939 р. до влади автономної Словацької республіки, що входила до складу Чехословацької федерації, прийшов профашистський уряд Йозефа Тісо. При сприянні Гітлера в березні 1939 р. було проголошено самостійність Словаччини. Як союзниця Німеччини Словаччина сформувала окремий корпус, який було направлено на німецько–радянський фронт. Частина словацьких солдатів не бажала воювати проти СРСР. У перших же боях у липні 1941 р. корпус зазнав значних втрат. Після переформування було створено дві дивізії, одна з них воювала на фронті, а друга як «охоронна» дивізія боролася проти українських і білоруських партизанів.

96

Київська оборонна операція здійснювалась військами Південно–Західного фронту з 10 липня по 20 вересня 1941 р. Командував військами фронту генерал–полковник М. П. Кирпонос. Сталін заборонив М. Кирпоносу і М. Хрущову, першому секретарю ЦК КП(б) України, який став членом Військової ради напрямку, залишати Київ і наказав обороняти його до останнього солдата. Вони запевнили Сталіна, що втримають Київ, але обстановка була дуже складна. Німецькі війська почали обходити війська Південно–Західного фронту. Необхідно було відступити і створити новий фронт оборони. Німецькі танкові групи оточили радянські війська і взяли їх у полон. Лише невелика кількість частин зуміла вирватись із оточення. У полон потрапило 4 армії, за німецькими даними, 665 тис. чоловік. Загинув штаб Південно–Західного фронту на чолі з генералом М. Кирпоносом.

97

Тема військових бунтів та вбивств радянських офіцерів підлеглими їм вояками ще не досліджена в науковій літературі. Наскільки цей феномен був поширений, не відомо.

98

Очевидно, цей термін вживався до тих частин, куди вливалося нове поповнення мобілізоване у прифронтових районах. Польові військкомати або «Смерш» забирали в населених пунктах чоловіків і в цивільному одязі направляли їх на фронт. Здебільшого вони не проходили навіть військової підготовки. Це стосувалось також радянських військовополонених, яким вдалося вижити на окупованій території і кому трапилося втекти з концтаборів. Перебування в полоні чи на окупованій території накладало тавро зрадника, або поплічника окупантів. Їх «фільтрували», неблагонадійні потрапляли у штрафні батальйони, в ГУЛАГ чи в трудові армії.

Всі, хто побував на окупованій території або в полоні, мали пройти фільтрацію, тобто перевірку контррозвідувальними органами («Смерш»). Спеціальною директивою, підписаною Сталіним у травні 1945 року, у розташуванні 1, 2, 3, 4–ї Українських і 1, 2–ї Білоруських фронтів створили 100 фільтраційно–перевірочних таборів. Потрапити в такий табір та пройти перевірку складало для людей неабияке випробування. Наприклад, одним з найперших запитань було таке: «Чому не покінчив життя самогубством, а здався в полон?». Цілодобові допити, провокаційні запитання, свідчення товаришів по нещастю, написання звітів, складання розгорнутих характеристик тощо — все було складовими перевірок. Тих, хто не пройшов перевірок, відправляли в концтабори, в спеціальні батальйони у північні райони на «будови комунізму», а також до карних («штрафних») батальйонів. Довгі десятиліття ці люди були позбавлені будь–яких прав, жили на поселенні у віддалених районах країни.

Такій принизливій процедурі перевірок було піддано 1 млн. 834 тис. колишніх військовополонених, серед них — чимало громадян з України.

99

«Сєвлаг» — управління північ–них таборів примусової праці.

100

На початку літа 1942 р. Червона армія зазнала низки тяжких поразок. Німецьким військам вдалося прорватись до Сталінграда і Головного Кавказького хребта. Радянський Союз опинився перед загрозою нищівної поразки, і Сталін вдався до вжиття суворих заходів, видавши, зокрема, наказ за № 227 від 28 липня 1942 року, відомого ще за назвою «Ні кроку назад!» («Ни шагу назад!»). У цьому наказі наголос робився на репресивних заходах проти бійців і командирів. Наказом вводились штрафні роти і батальйони, загороджувальні загони, що знаходились у тилу військових підрозділів, частин і з'єднань, і у випадку відступу повинні були розстрілювати на місці так званих «панікерів і боягузів». Дозволялось знімати з посад командуючих армій, командирів і комісарів корпусів, дивізій, полків за «самовільний» відступ.

За свідченням дослідників війни, такі заходи часом призводили до безглуздої загибелі цілих підрозділів, частин і з'єднань, бо командири не мали права відводити їх без дозволу з метою маневру, перегрупування тощо. Не відомо і не досліджено також, скільки ж було загублено людей загороджувальними загонами. Отже, репресії перетворились на узаконений засіб керівництва бойовими діями в Червоній армії.

101

«В побежденной Германии». Сабин–Вогулов. 1947, стор. 68–69.

102

Стосовно тези «заманювання» німецьких військ існує таке пояснення. У 1947 р. полковник Разін звернувся з листом до Сталіна, щоб той пояснив поразки радянських військ у 1941–1942 рр. Вичерпавши весь запас аргументів, що виправдовували ці поразки, Сталін цього разу у відповідь Разіну писав про концепцію активної оборони і контрнаступу. Він приводив приклад війни парфян, які заманювали римлян у глибину своєї території, а потім розбивали їх. Таким чином була розбита армія Наполеона в 1812 р. в Росії.

Деякі історики підхопили натяки Сталіна і висунули концепцію «заманювання» і контрнаступу як головного засобу ведення воєнних дій. Цього і добивався Сталін, оскільки це було «зручне» пояснення поразок, що їх зазнали радянські війська.

Теза про те, що радянське командування, свідомо здавало в полон бійців і командирів, є надуманою. Втрата особового складу армії, так само як і втрата території, на якій мешкало майже 80 млн. населення, була наслідком неспроможності режиму забезпечити безпеку країни, уникнути величезних людських і матеріальних втрат.

103

Єдина «справді вітчизняна війна» в сенсі участі всього народу проти наполеонської домінації відбулася в Іспанії. Лише маленька частина російської імперії й російського народу зазнала безпосередньої окупації. Тактику «спаленої землі» перед Ґранд Арме російські селяни застосовували не з особистої ініціативи, а за наказом згори. Партизанські загони з'явилися уже при відступі французьких військ. Україну французи обминули і тому не знати, яке було б до них ставлення українського населення. Хоча є деякі дані щодо профранцузьких настроїв серед української шляхти. Селяни зголошувалися до козацьких полків, і навіть підплачували чиновникам за це, сподіваючись залишитися вільними козаками після війни.

104

Сергей Новгородцев «Трагедия русских народов». Ответ на признання бежавшего советского сановника, помещенные в журнале «Часовой», номер 264, сентябрь 1947 г., стр. 5.

105

В Україні на території, окупованій німцями, залишилось 113 тис. комуністів. Частина з них була залишена для підпільної і партизанської боротьби, решта були просто кинуті партійною номенклатурою, яка виїхала у східні райони країни. Як нині відомо з видрукованих джерел, певна частина комуністів пішла на співпрацю з нацистами.

Німецькі каральні органи, як тільки входили до населених пунктів, видавали наказ про обов'язкову реєстрацію комуністів, комсомольців, державних діячів. Вони брали всіх тих, хто зголосився на облік, відбирали в них підписку, що вони не будуть діяти проти нової влади, нестимуть відповідальність за вчинені акти непокори там де вони жили. Пізніше, коли антифашистська боротьба почала набирати масового розмаху, гестапо почало арештовувати і знищувати або відправляти комуністів у концтабори. Якась частина членів партії пішла в підпілля, в партизанські загони.

По різному склалася їхня доля. Частина комуністів, а саме 21 872 осіб, на вимогу окупаційних органів влади (тобто після відповідного оголошення) зареєструвалась у гестапо, 6 756 осіб відмовилися від компартійної приналежності, 34 291 член партії знищив партійні квитки. Не бажаючи реєструватись, ці люди переховувалися у підпіллі.

За неповними даними, в Україні нацисти знищили 46 500 комуністів. З архівних джерел також відомо, що німецькі спец–органи у своїй агентурній діяльності широко використовували завербованих агентів з місцевого населення, в тому числі з членів і кандидатів у члени компартії. Гестапо направляло їх у підпільні організації, партизанські загони, засилало в радянський тил з метою збору розвідувальної інформації, у табори військовополонених для виявленні комуністів, комісарів, командирів Червоної армії.

Радянський уряд у свою чергу відчував велику недовіру до населення окупованої території, особливо комуністів. На його думку вони піддалися впливу «фашистської пропаганди» і потенційно ставали антирадянськими елементами. Особливо якщо не вели збройної боротьби проти окупантів, то вони механічно ставали політичне неблагонадійними. Цих людей називали «фашистськими слугами», «зрадниками батьківщини». Після повернення в Україну радянської влади кілька тисяч комуністів було виключено з партії з формулюванням «не виконав вказівки Сталіна, не вів збройної боротьби проти окупантів». Як доказ відданості «соціалістичній батьківщині» вони мали покінчити самогубством.

106

Радянська влада пропагувала поняття спільної «родины» й «отечества» як однаково відповідне для всіх громадян СРСР. Це робилося особливо стосовно неросійських народів. Коли німці окупували Україну, Білорусію і Прибалтику і фронт пішов головно по російській території, фокус пропаганди перенесено на традиційні російські цінності: Росію, її історію, державність, мову, культуру тощо. Самі поняття «советское отечество» та «измена родины» були далекими українському селянинові, який у комуністичному режимі міг, швидше, побачити чужу імперію.

107

Через трагічний збіг обставин лікар А. не зміг виїхати на еміґрацію й залишився в Києві. Другого дня після приходу совєтських армій його, разом із багатьма громадянами, було повішено. Відомості про це маю від чоловіка, який залишив Київ тиждень після вступу червоних.

108

Відділ запису гражданських актів, де реєструються одруження.

109

Тегеранська (28.11–1.12.1943 р.), Ялтинська (4–11.02.1944 р.), Потсдамська (17.06. — 2.08.1945 р.) конференції голів держав Америки, Великої Британії та Радянського Союзу. На них вирішувалися воєнні питання, повоєнні врегулювання в Європі та покарання військових злочинців, розуміється, лише противника. Наслідком цих конференцій був новий розподіл Європи на сфери впливів великих держав та впровадження окупаційних зон у Німеччині та Австрії. Назагал західні альянти погодилися на втримання Радянським Союзом територій, приєднаних внаслідок пакту Молотова–Ріббентропа, хоча не погодилися офіційно визнати анексування трьох балтійських республік. Втрати українських, білоруських і литовських територій на сході були компенсовані на заході й півночі східно–німецькими територіями.

На цих конференціях радянська дипломатія доклала великих зусиль, аби США і Великобританія визнали всі радянські республіки членами утвореної ООН. Врешті Сталінові вдалося виторгувати членство для УРСР та БРСР. Як наслідок Другої світової війни, Україна врешті об'єднала свої основні етнічні території в соборну, але ще не суверенну державу, і одержала статус держави–засновниці ООН.

110

Під час війни Російська православна церква підтримала сталінський режим в обороні держави перед нацистським загарбником. 9 листопада 1942 р. «Правда» надрукувала привітання Сталінові від глави Російської православної церкви з нагоди 25–ї річниці Жовтневої революції, в якому Сталін був визнаний Богом вибраним вождем, який поведе країну до перемоги над ворогом. Наступного року Сталін дозволить РПЦ вибрати нового патріарха, на незайнятий від 1924 р. престіл.

У роки війни посилилась роль РПЦ, яку негласно заохочував радянський уряд і особисто Сталін. Ця тенденція поширювалась і на УАПЦ. У проповідях священнослужителів РПЦ і відповідно, УАПЦ посилювалась увага до питань перемоги над німецькими загарбниками. Проголошувалися здравиці на честь військових подвигів радянських, у тому числі й українських, воїнів, які билися на фронтах проти нацистських агресорів.

Православна церква в Україні, її провідники і пастирі неодноразово зверталися до православних церков, віруючих країн Заходу, Канади, США та інших з метою моральної та матеріальної підтримки спільної боротьби з нацистською Німеччиною. Священнослужителі інших країн відгукувалися на так звані звернення, що сприяло зростанню чисельності сил другого фронту в Європі, підтримці спільної боротьби.

Церква неодноразово зверталася на адресу керівників держави, певною мірою прославляла державних політичних діячів, особисто Сталіна, дякувала за визволення від німецьких військ української території. У церквах і храмах збиралися кошти на виготовлення різних видів військової техніки — танків, літаків, гармат тощо. Велася велика благодійна діяльність з надання продовольчої допомоги воїнам–фронтовикам, пораненим. Звернення до релігійних почувань населення зміцнювало у них віру в неминучу перемогу над німецькими загарбниками.

111

Відчуваючи, що одних більшовицьких ідеологічних гасел і закликів замало для перемоги над Німеччиною, Сталін вирішив вдатися до національних почуттів, традицій насамперед російського народу. Це робилося, щоб збудити патріотичні почуття. Було замовлено кілька кінофільмів на історичну проблематику пов'язану з перемогами російського народу в минулому — «Кутузов», «Богдан Хмельницький», «Олександр Пархоменко» та ін. З цією ж метою засновані ордени Суворова, Кутузова, Олександра Невського (29.07.1942 р.), Богдана Хмельницького (10.10.1943 р.), «Перемоги» (8.11.1943 р.) та ін.

112

У травні 1943 р. за завданням Сталіна Президія Виконавчого комітету Комінтерну прийняла рішення про його розпуск. Комуністичний Інтернаціонал був створений Леніним у 1919 р., щоб мобілізувати комуністичні сили світу на боротьбу за перемогу світової пролетарської революції, встановлення диктатури пролетаріату, тобто диктатури однієї комуністичної партії. Члени Інтернаціоналу мали оволодіти марксистсько–ленінською теорією класової боротьби. Увесь час існування Комінтерну він знаходився під диктатом більшовиків, особисто Леніна, а згодом Сталіна. Ідеологія Комінтерну, як й ідеологія комуністичного руху, протиставлялась демократичним принципам розвитку західних суспільств. Знаходячись під повним сталінським контролем, Комінтерн, його провідні діячі під диктовку Сталіна були змушені офіційно і публічно схвалювати його репресивну діяльність у самому СРСР, повторяти сталінські версії щодо «ворогів народу», «посилення класової боротьби» тощо.

Окремою сторінкою в діяльності Комінтерну за завданням Сталіна була боротьба проти соціал–демократичних партій і руху в Європі, які кваліфікувалися як соціал–фашизм. Важливо відзначити і те, що репресіям піддали велику кількість комуністичних провідників, політемігрантів, що проживали в СРСР, провідних діячів самого Комінтерну. Були заарештовані, розстріляні, ув'язнені в ГУЛАГ керівні кадри, активісти, рядові члени багатьох компартій Європи.

113

На міжнародній конференції комуністичних і робітничих партій, що відбулася у вересні 1947 р. в Белграді, було створено Комуністичне Інформаційне Бюро (Комінформ) з розташуванням в югославській столиці. Після розриву з Й. Тіто і виключенням його з Комінформу в червні 1948 року, керівні органи Комінформу було перенесено до Бухареста. По суті це був свого роду ерзац Комінтерну. Комінформ був розпущений на прохання Тіто у квітні 1956 р.

114

Німецький окупаційний «новий порядок» передбачав здійснення особливої расової політики, жертвами якої стали євреї, цигани, слов'янські народи. Масові страти євреїв відбувалися майже в кожному райцентрі або місті. Після захоплення Києва у Бабиному Яру лише за 29 і 30 вересня 1941 року було розстріляно близько 35 тис. євреїв. Крім євреїв, розстрілювали комуністів, агентів НКВС, підпільників, партизанів, саботажників, військовополонених, моряків Дніпровської флотилії, українських націоналістів, грабіжників, усіх, хто становив небезпеку окупаційному режимові. Розстріли в Бабиному Яру набули регулярного характеру.

Всього у Бабиному Яру німці знищили понад 100 тис. осіб.

115

Один з цих жидів, наш добрий знайомий, дезертирував із червоної армії, куди його було покликано по мобілізації, і останні два тижні переховувався в наших спільних знайомих.

116

Непоінформованість єврейського населення щодо справжніх намірів нацистів стала причиною того, що певна частина з них не евакуювалася перед приходом німців, навіть якщо для цього була можливість. Напередодні війни під час большевицько–нацистського «братання» радянська преса мовчала про нацистські злочини проти єврейського населення в Німеччині. У багатьох залишилась ще з 1918 р. прихильна уява про німців як про висококультурний народ.

117

При підготовці рукопису до видання у 1954 р. було вилучено речення: «Щоправда, в правдивість цих чуток майже ніхто не вірив. Проте всі…» , а далі за текстом, що залишився.

118

Офіційні документи засвідчують, що за перші два дні у Бабиному Яру загинуло 33 000 євреїв. Разом з ними загинуло багато неєвреїв з мішаних сімей, які не хотіли розлучатися зі своїми рідними.

Бабин Яр став місцем масових страт «ворогів рейху» — людей різних національностей.

119

Захопивши Харків, нацисти розгорнули масові репресії проти населення. Свою перемогу над Червоною армією вони відсвяткували тим, що повісили 116 чоловік на центральних вулицях міста. У «душогубках» та від розстрілів загинуло 112 тис. осіб. Спостерігались масові страти євреїв, військовополонених, цивільного населення. У Харкові й області було страчено 300 тис. осіб.

120

Тема орієнтації між українськими урядовцями та міським населенням на створення українського уряду під егідою німців ще чекає свого дослідника.

121

Це повідомлення Ф. Пігідо підтвердила «Одеська газета» за 3 травня 1942 р. (стаття без автора під назвою «Дно морское заговорило»):

«С началом водолазных работ в порту заговорило море и рассказало о неслыханных зверствах большевиков, совершенных ими в одесском порту.

Водолазы рассказывают, что дно морское напоминает морг, в котором в беспорядке сложены человеческие трупы. Большинство из них во время ледохода было порезано льдинами и поэтому опустилось на дно. Лошади оказались крепче и выдержали ледоход. Некоторые из них с безумными глазами, отпечатком былых страданий плавают, запряженные в двуколки. Со всей упряжью зти несчастные лошади были безжалостно сброшены с пристани извергами всего живущего прямо в море.

При подъеме автомашин свидетель–море рассказало о совершенно невероятном случае. Спущенные водолазы обнаружили машину Красного Креста, и что же в ней оказалось? Четыре раненых красноармейца…

Водолазы закрепили крюк за переднюю ось и начали выбирать. Когда машина приняла вертикальное положение, задние дверцы раскрылись и три трупа соскользнули с носилок и пошли на дно. Однако один как–то зацепился локтем за окошечко автомобиля и висел в машине, которую вытягивал береговой кран. При повороте хобота крана он соскользнул, упал в воду, догоняя своих товарищей. Это был красноармеец с забинтованной головой. […]»

122

Підтвердження цієї події ми знайшли в «Одесской газете» (28 жовтня 1941, № 2) у статті Вл. Кудріна «Бегство»: «Большевики взорвали плотину на Хаджибевском лимане и весь район Пересыпи стала медленно заливать вода. На втором лиманчике тонули люди. Так большевики покинули город».

У зв'язку з цим доцільно також навести уривок зі статті В. П. Щетникова, «Героической обороне Одессн — 60 лет (послесловие) в кн. Героической Обороне Одессы — 60 лет» (1941–2001). Альбом / Сост. Я. И. Маниович. — Одесса, 2001: «В ночь с 15 на 16–е была заминирована гавань, взорваны портовые сооружения, электростанция, питавшая энергией город (этот факт будет потом всячески обыгрываться пропагандой оккупантов)…»

123

Інформацію про одеські в'язниці напередодні вступу військ не вдалося розшукати.

124

Південні області України Гітлер передав під управління своєму румунському союзнику. Румунські окупанти створили з них так звану «Трансністрію», спочатку з центром у Тирасполі, а потім в Одесі. Румуни встановили жорстокий окупаційний режим, який нічим не поступався німецькому. До складу Трансністрії входили лівобережні області Молдавської РСР, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської області УРСР загальною площею понад 100 тис. кв. км, з них більша половина — українські землі. Тут 19 серпня 1941 р. правитель Румунії Антонеску видав декрет про встановлення Румунської адміністрації, сподіваючись назавжди закріпити за Румунією цю територію. Однак Гітлер вважав, що ця територія відходить до Румунії тимчасово, поки остання є союзником Німеччини. Цей чудовий регіон, на його думку, мав би належати Німеччині. Тому він дав вказівку контролювати дії Антонеску і фактично «Трансністрія» управлялась подвійною адміністрацією.

Румуни нещадно експлуатували цю територію. Загальна вартість награбованого майна з України становила 948 млрд. лей в довоєнних цінах. «Трансністрія» існувала аж до приходу Червоної армії.

125

Нам не вдалося знайти інформації про цей випадок.

126

На підставі власноручно підписаного свідчення, яке знаходиться в Осередку Української Культури й Освіти у Вінніпезі, ми виправили в цьому виданні прізвище проф. Олекси Вороніна, яке помилково подане в першому виданні спогадів, як Воронов.

127

Йдеться про Микишу Михайла Венедиктовича (1885–1971), оперного співака і педагога, народного артиста УРСР (з 1971 р.).

128

Йдеться про Юхименка Івана Яковича (нар. у 1892), українського актора, режисера, заслуженого артиста УРСР (з 1935 р.). За офіційними даними, І. Юхименко помер у Казані 6 лютого 1943 р.

129

Наведені тут свідчення професора Вороніна та Т… Івана (Умань) в 1948 році були стверджені під присягою в нотаря (Мюнхен) та надіслані як матеріяли до відомого судового процесу по позову Кравченка в Парижі. Крім того, один примірник свідчення проф. Вороніна переховується в Осередку Української Культури й Освіти у Вінніпеґу, Канада.

130

Керівник опорного пункту.

131

Бош Євгенія Богданівна (1879–1925 рр.) — російська революціонерка, одна з керівників боротьби за більшовицьку владу в Україні в 1917–1918 рр. Була головою Київського обласного комітету партії, член Всеукраїнського Центрального Комітету Виконавчого Комітету (ВУЦВК).

Міст Є. Бош через Дніпро було побудовано в 1925 році на місці колишнього Ланцюгового мосту. Ланцюговий міст (Миколаївський міст) — перший капітальний міст через Дніпро (в районі нинішнього Метромосту). Побудований у 1848–1853 роках за проектом і під керівництвом інженера Ч. де Віньоля. В 1912 році по Ланцюговому мосту почав ходити трамвай. У 1920 році польські війська підірвали Ланцюговий міст. Міст імені Євгенії Бош радянські війська підірвали у вересні 1941 року при відступі.

132

Генерал А. Власов під Києвом командував 37–ю армією, потрапивши в оточення, вивів частину військ. Восени 1941 р. на чолі 20–ї армії захищав Москву. Взимку 1942 р. на Волховському фронті під Ленінградом командував 2–ю ударною армією. Під час наступу німецьких військ у травні 1942 р. армія Власова потрапила в оточення. В липні 1942 р. Власова захопили німецькі розвідники. Він погодився співпрацювати з німцями, звернувся із закликом до російського народу боротися проти сталінської влади.

У вересні 1944 р. Власову було дозволено офіційно створити Комітет визволення народів Росії і формування дивізій до Російської визвольної армії (РОА). Німці очікували, що українські політичні сили підпорядкуються цьому Комітету. В березні 1945 р. за їхньою згодою було створено Український національний Комітет (УНК) як єдиний репрезентат українського народу перед німецькою владою і як верховний керівний орган для всіх українців на території Німеччини та її підвладних країнах. На голову УНК та головнокомандуючого українською армією було обрано генерал–хорунжого Павла Шандрука. Власов і Шандрук зустрілися для погодження дій. Власов запропонував останньому стати його заступником, але Шандрук відмовився.

Власов та його найближчі соратники були затримані 12 травня 1945 р. радянською групою, яка їх вистежувала, 19 квітня 1946 р. Власова і його однодумців присудили до страти через повішення, що й було виконано.

133

Разом з німецькими військами в Україну прийшли «похідні групи» Організації Українських Націоналістів (ОУН). У багатьох містах націоналістичні діячі намагалися розбудувати національне життя. У Києві активну діяльність розгорнула мельниківська фракція ОУН. До Києва прибули О. Ольжич–Кандиба, О. Бойдуник, М. Капустянський, А. Баранівський та ін. 5 жовтня 1941 року члени цієї фракції спільно з місцевою інтелігенцією утворили Українську Національну Раду (УНР). Очолив УНР ректор Київського політехнічного інституту професор М. Величківський. До складу УНР увійшли понад 60 осіб, в основному вчені, юристи, літератори.

УНР ставила своїм завданням репрезентувати український народ перед німецькою владою і співпрацювати з нею у розбудові українського національного життя, боротися проти більшовизму.

Однак окупаційна влада заборонила діяльність УНР, заперечивши прагнення українців до самостійного життя. Почалися арешти та розстріли українських діячів. Розстріл німцями бургомістра Києва В. Багазія, розгін згаданої Української Національної Ради, інші каральні акції нацистів — все це підштовхувало українських націоналістів до боротьби з окупантами. Репресії проти націоналістів як мельниківської, так і бандерівської фракцій, розгорнулися по всій Україні. Загинуло також чимало представників місцевої інтелігенції.

134

Готуючись до відступу, під натиском німецьких військ, радянська влада залишила у підпіллі значну кількість партійних, радянських профспілкових, комсомольських функціонерів, працівників НКВС і НКДБ. Багато агентів, диверсантів, розвідників прибували з радянського тилу літаками або суходолом. Вони мали завдання з одного боку розгортати рух опору проти нацистів, а з іншого боку слідкувати за тими, хто співпрацював з нацистами в окупаційних структурах. Використовуючи довіру окупантів, комуністи, комсомольці влаштовувались до них на службу і працювали на користь більшовицької влади. При кожній нагоді вони намагалися обмовити не лише тих, хто служив окупантам, а й свідомих українських патріотів, провокували і викривали їх перед німцями, що давало привід гестапо для здійснення масових арештів.

135

Всього на території Харківської області в роки війни окупанти вбили, замучили 300 тис. осіб цивільного населення, 22 700 осіб військовополонених, 164 045 осіб вивезли в Німеччину як «остарбайтерів».

136

«Дольметчер» (від нім. Dolmetscher), тобто перекладач.

137

«Переміщені особи» згідно з міжнародним правом — люди, вислані, насильно вивезені або такі, які з власної волі залишили свою країну. В грудні 1946 р. Генеральна Асамблея ООН створила Міжнародну організацію у справах біженців і переміщених осіб. У 1951 р. цю організацію було ліквідовано, а її справи передано Управлінню верховного комісара в справах біженців.

138

Восени 1944 р. війська Червоної армії перенесли бойові дії на територію Німеччини. Було прийнято рішення про повернення радянських громадян. Керував цим процесом апарат Уповноваженого Раднаркому СРСР у справах репатрійованих на чолі з генералом П. Голіковим. Приймання та розподіл репатрійованих відбувся у прикордонній зоні СРСР, де було створено 6 збірно–порежимних пунктів, а також 70 обласних приймально–розподільчих пунктів. З серпня по грудень 1945 р. через репатріаційну мережу пройшло 1 млн. 334 тис. осіб, з них 1 млн. 129 тис. — цивільного населення. Всього з 1942 р. по 1950 р. в Україну повернулося 1 млн. 850 тис. колишніх «остарбайтерів». Близько 200 тис. чоловіків і жінок залишились на Заході.

Нелегко було колишнім військовополоненим. Розпорядженням Сталіна у розташуванні 1–4–го Українських і 1–2–го білоруських фронтів створили 100 «фільтраційних таборів» для їх перевірки на благонадійність. Перше питання було: «Чому не застрелився, щоб не потрапити у полон?». Через ці фільтри пройшли 1 млн. 834 тис. полонених, серед них не менш як третина — українців. Ті, хто не пройшов перевірки у примусовому порядку, відправлялися на Північ, у Сибір, де працювали на тяжких фізичних роботах. Таких нараховувалося майже 300 тис. чоловік.

Лише в 1956 р. комісія, яку очолював маршал Г. Жуков, ухвалила постанову «Про усунення наслідків грубих порушень законності щодо колишніх військовополонених і членів їхніх сімей». У 1995 р. президент Російської Федерації Б. Єльцин видав Указ «Про відновлення законних прав російських громадян — колишніх радянських військовополонених і цивільних осіб, репатрійованих у період Великої Вітчизняної війни та в повоєнні роки».

139

Від 1946 по 1952 р. в Реґенсбурзі існував один з великих таборів, так званих Ді.Пі — переміщених осіб (D.P. — displaced person) під доглядом УНРА, а з 1949 р. — ІРО. На переломі десятиріччя табір був заселений майже винятково українцями. Під проводом національно–свідомої інтелігенції та політичних діячів у таборі розвинулося жваве всебічне громадське життя зі шкільництвом, театром, спортивними дружинами, молодіжними організаціями. З часом більшість мешканців табору виїхали за океан, де влились в існуючі українські громади.

140

Захопивши місто Новгород–Сіверський, німці на території місцевого монастиря влаштували табір військовополонених. За два роки окупації нацисти знищили близько 20 тис. військовополонених і цивільного населення. У Німеччину як «остарбайтерів» вивезли з міста 225 жителів.

141

У початковий період війни деяку частину військовополонених, мешканців Прибалтійських республік та України, було відпущено з економічних причин: на окупованій території виникла нагальна потреба в робочій силі. Саме на них покладалось завдання забезпечити продовольством армію і населення Німеччини.

142

У м. Біла Церква, що на Київщині, нацисти влаштували табір військовополонених, зігнавши сюди близько 5 тис. осіб. Голодні, напівроздягнуті, хворі, вони вмирали від виснаження. З серпня 1941 р. по лютий 1942 р. померло не менше як 4,5 тис. полонених. У передмісті Білої Церкви — Олександрії — знаходилось ще два табори для полонених, в яких утримувалося близько 50 тис. осіб, з яких майже 30 тис. загинуло.

143

Ця допомога надавалась у відповідності із законом про ленд–ліз (англ. lend–lease, lend — давати у борг, lease — здавати в оренду), що його було прийнято за ініціативою президента Ф. Рузвельта 11 березня 1941 р. Поставки по ленд–лізу було розповсюджено на 42 країни і вони перевищили на 31 грудня 1945 р. 49 млрд. доларів США. Поставки зі США до СРСР розпочалися наприкінці 1941 р. і на 31 жовтня 1945 р. їх загальна вартість склала 9,5 млрд. американських доларів. До СРСР було поставлено літаки, танки, зброю, транспортні засоби, продовольство та ін. товари. Після війни цей борг не був повернений.

144

У складі німецьких Збройних сил воювала Російська визвольна армія під командуванням генерала А. Власова. В кінці 1943 р. була сформована 29–та гренадерська дивізія, або Російська № 1, під командуванням Б. Камінського. Вона використовувалась як частина сил безпеки та для боротьби з партизанами в тилу армій групи «Центр». Була використана проти польських національних сил під час Варшавського повстання 1944 р. (Відома також як РОНА (Русская Национальная Освободительная Армия), або Бриґада Камінського. Сама формація була створена ще в першій половині 1942 р. у м. Локоть (Брянська обл.). З відступом німців на захід, діяла на білоруських землях. В кінці 1943 р. була підпорядкована СС як 29–та дивізія Зброї СС, хоча за чисельністю вона була радше бриґадою, не дивізією. Після придушення Варшавського повстання бриґада Камінського була розформована німцями за порушення військової дисципліни (звірства над цивільним населенням, мародерство тощо). Рештки бриґади восени 1944 стали основою 1–ої дивізії РОА (Русская Освободительная Армия) під командою ген. Власова – коментар WEB–упорядника). У липні 1944 р. сформована 30–а гренадерська дивізія, або Російська № 2, яка також виконувала поліцейські функції. В цих формуваннях також приймали участь українські добровольці, однак точна кількість їх не відома. (Насправді — Білоруська. Вояки цієї дивізії носили національну відзнаку у вигляді біло–червоно–білої (кольори білоруського національного прапора) нашивки на рукаві. У серпні 1944 ця дивізія була вислана на західний фронт до Франції. В кінці 1944 року вона була насильно включена до складу власовської РОА як її 2–а дивізія – коментар WEB–упорядника)

Самостійною частиною була дивізія «Галичина», яка почала формуватися з квітня 1943 р. У жовтні 1943 р. її перейменували в 14–ту добровільну дивізію СС «Галичина». На кінець формування вона нараховувала 15 299 чол. — 346 офіцерів, 1 131 сержант і 13 822 рядових вояки.

На боці Німеччини у 1942–1943 рр. воювала дивізія Суми (Правдоподібно, йдеться про т.зв. «Шума» — батальйони (Schuma = Schützmannschaft Ordungspolizei) - себто бойову поліцію, яка виконувала переважно охоронні функції в запіллі, але брала участь й у фронтових діях – коментар WEB–упорядника) у складі 10 тис. чоловік. Вона брала участь у боях під Харковом і була розформована після Сталінградської битви. Українці–військовополонені брали участь у допоміжних загонах «гіві», охоронних формуваннях, яких посилали на боротьбу проти партизанів і охорону військових об'єктів. На початку війни на боці німецької армії воювали підрозділи, сформовані з українських націоналістів «Нахтіґаль» і «Роланд», які невдовзі були розформовані. (Відомі також як ДУН (Дружини Українських Націоналістів). Насправді — переформовано: в кінці 1941 леґіони з'єднано німецьким командуванням в 202–ий поліційний батальйон, з контрактом на 1 рік служби. Батальйон виконував охоронні функції на білоруських землях. Оскільки німці не задоволили політичні вимоги ДУН, вояки відмовилися від продовження контракту. Таким чином, батальйон було розв'язано, а вояків — звільнено додому. При тому німці арештували старшин леґіону (січень 1943). В квітні 1943 з початком формування Дивізії «Галичина» їх було звільнено з–під арешту. Детальніше про ДУН чит. в другій частині споминів полк. Євгена Побігущого–Рена — командира леґіону «Роланд» – коментар WEB–упорядника).

145

Західнонімецькі історики називають Ф. Тодта (1891–1942) головним будівельником німецьких автострад. У березні 1940 р. Гітлер призначив Тодта міністром озброєнь і боєприпасів. Напередодні та під час війни будівельна організація імени Тодта будувала і відновлювала шосейні і залізничні шляхи, мости, аеродроми, будувала різноманітні військові і промислові об'єкти. Вона відіграла неабияку роль у підготовці театру воєнних дій, перекидання військових континґентів до лінії фронту. Підрозділи цієї фірми вели будівельні та відновлювальні роботи на окупованій території України.

146

Завод «Більшовик» виник на основі заснованого ще у 1890 р. акціонерного товариства «Гретер і Криванек» для вироблення устаткування для цукрових і пивоварних заводів. У 1922 р. підприємство отримало назву «Більшовик». У довоєнний час цей завод знаходився на околиці тодішнього Києва. В повоєнні роки в тому районі почалось інтенсивне будівництво промислових об'єктів та житла.

147

Для деяких цукроварень було доставлено з Німеччини паси, яких взагалі бракувало.

148

З метою планомірного і організованого пограбування сільського господарства нацисти зберегли колективні форми господарювання, перетворивши колгоспи у громадські та общинні господарства, а радгоспи у державні маєтки. На перших порах повністю збереглась система оплати праці та організації виробництва, а також встановлені ще комуністичним режимом норми поставок сільгосппродукції. Починаючи з зими 1942–1943 років німці нав'язали селянським господарствам натуральні податки. З цього часу утвердився принцип тотального вилучення.

У лютому 1942 року нацисти вдалися до аграрної реформи, запровадивши приватну власність на землю. Селянам наділяли у постійне користування від 0,5 до 2–3 га. На середину 1943 року в Україні існувало кілька сотень приватновласницьких господарств. В окремих регіонах, зокрема у тих, де господарювала військова адміністрація, становище селян було непоганим. Вони почувалися краще, ніж за комуністів. Радянські агенти, які діяли у тилу німецьких військ, спостерігали таке явище, коли частина сільського населення прихильно ставилася до німецьких окупантів і в окремих випадках недоброзичливо зустрічала прихід радянських військ.

У цілому ж аграрна політика німців зводилася до максимального пограбування сільськогосподарських ресурсів, супроводжувалася насильствами, знищенням сільського населення.

149

В Прилуцькому повіті восени 1943 року багато людей мало запас хліба, якого вистачило б на два–три роки. Те ж саме мені оповідали люди з Дніпропетровщини.

150

Курка в умовах совєтського колгоспного господарства — це, можна сказати, persona grata. Курка — прошу лише не сприймати це за жарт — це неабиякий чинник у розбудові соціялістичного господарства. Річ у тому, що, за ухвалою совєтського уряду, всіх курей мобілізовано було на боротьбу з кузкою–шкідником бурякових плянтоцій. Посеред поля було побудовано примітивні загороди, куди зносили всіх сільських курей. Щодня курей випускали на грядки, щоб нищили ту кузку. Але… кури, як відомо, політично малосвідома маса: крім збирання кузок, вони підряд вищіпували й молоденькі буряки, ходили табунами, через що треба було держати багато наглядачів, щоб цілий день ганяти тих курей по всій плянтанії. Крім того, курки кублились, губили яйця тут же поміж грядками (правду кажучи — де ж їм було дівати свої яйця — цілий же день на грядках?), а хазяйки, шукаючи яйця своїх курок, витоптували ці буряки ще більше. На другий рік при колгоспах було організовано курячі колгоспи, чи то пак, птахоферми, і справа пішла трохи краще; були, правда, ще труднощі, з запровадженням соцзмагання то стоханівщини поміж курми, але, зрештою, уславлена большевицька «наполегливість» перемогла, і курячі колгоспи довго й віддано працювали на користь соціялістичного господарства. Отож тому саме в 1941 році в Україні було досить таки немало «організованих» курей.

151

Коли «господарювання» совєтської влади привело країну до краю прірви, щоб уникнути катастрофи, Ленін, обдуривши ще раз населення непевними обіцянками повороту до старої, «буржуазної», системи господарювання, оголосив Нову Економічну Політику, або НЕП. Мета цього НЕП–у була подвійна: по–перше — використати приватну ініціятиву населення для відбудови народнього господарства країни, яке зо весь час «військового комунізму» було доведене до цілковитої руїни, і по–друге — використати цю «передишку», щоб удосконалити апарат примусу — закріпити владу на місцях, особливо по селах, де влада Совєтів була лише номінальною, оснувати країну густою сіткою таємної поліції для того, щоб почати генеральний наступ на «дрібнобуржуазну стихію», себто на селянство. НЕП — це ленінське: «крок назад», щоб, зібравшися з силами, зробити «два кроки вперед».

152

НЕП — нова економічна політика (1921–1928), до якої вдалися більшовики внаслідок катастрофічного становища в економіці, викликаного політикою «воєнного комунізму». Продовольчі розкладки були замінені продовольчим податком, скасовано урядовий контроль над торгівлею, невеликі підприємства були передані колишнім власникам тощо. Це був тимчасовий відступ в бік ринкової екноміки. Однак політична система залишалась без будь–яких змін, що й дозволило Сталіну скасувати нову економічну політику та повернулись до «побудови соціалізму».

153

Ґебітскомісар — обласний керівник, крайсляйтер — районний керівник.

154

Провал нацистського плану «блискавичної війни» потяг за собою величезні труднощі в промисловості, сільському господарстві. Німеччині не вистачало робочої сили, мобілізованої у діючу армію. З метою залучення робітників з окупованих територій восени 1941 року німецьке керівництво оголосило про масовий добровільний виїзд до Райху з окупованих територій. Німецькі пропагандисти спокушали населення всілякими благами — високими заробітками, набуттям цінних професій, по поверненню додому всі мали отримати ділянки землі, пільги, грошову компенсацію тощо. Перший ешелон із завербованих був відправлений до Німеччини в січні 1942 р.

Інформація, що почала надходити від східних робітників («остарбайтерів») про справжній «німецький рай», спричинила провал добровільного виїзду в Німеччину. Щоб забезпечити німецьку економіку робочою силою, нацисти вдалися до насильницького вивезення населення з України. Всього з української території, в теперішніх її межах, було вивезено 2,4 млн. «остарбайтерів».

155

Гнітючу атмосферу завважив Мілован Джілас коли відвідав Умань, щоб побачити Український фронт улітку 1944 року. Посланець Й. Б. Тіто був здивований пасивністю українців та бундючністю росіян, які звинувачували українців у недбальстві до війни. (Milovan Jilas. Conversation with Stalin. — London, 1962. — С. 46–48).

156

Тарас (Максим Дмитрович) Боровець народився 9 березня 1908 р. в с. Бистричі Костопільського району на Рівненщині. Закінчив школу, займався самоосвітою, бо вчитись далі не мав можливості. Займався політичною діяльністю. Підтримував зв'язки з колишніми військовими армії УНР. На той час Рівненщина входила до складу Польщі, де діяли окремі політичні осередки УНР, які вели протирадянську боротьбу. Т. Боровець був членом Української військової організації (УВО) і Організації українських націоналістів (ОУН). У 1934 р. був заарештований польськими властями, сидів у в'язниці Береза Картузька, звідки звільнився в 1935 р.

Після приєднання у 1939 р. Західної України до УРСР прибув у прикордонний район, де за завданням керівників УНР утворив базу для підпільної діяльності проти СРСР. З початком Другої світової війни переходить до активних дій. У червні 1941 р. сформував збройний підрозділ «Поліська Січ». Прибрав собі псевдо «Отаман Тарас Бульба». Пізніше «Поліську Січ» було іменовано «Українська Повстанська Армія» (УПА).

У 1943 р. не виявив бажання підпорядкуватись ОУН бандерівського крила, яке перебрало назву для своїх збройних підрозділів — УПА. Т. Бульба–Боровець перейменував своє збройне формування — Українська Народна Революційна Армія.

157

Я не маю на увазі, так би мовити, «офіційну» совєтську партизанщину, яка складалася з реґулярних совєтських військових частин та подекуди — з партійців–комуністів.

158

У 1943 р. радянський партизанський рух набрав великого розмаху і динаміки, особливо в районах українського Полісся (Житомирська, Київська, Волинська, Ровенська, Чернігівська, Сумська) та інші області. В Полісся прибули рейдом з лісів російського Брянського району та північних районів України партизанські з'єднання С. Ковпака, М. Сабурова, О. Федорова та інших. Тут дислокувалось понад 20 тис. партизанів. Німецьке командування через активну партизанську діяльність мусило залишити дрібні гарнізони в селах, містечках і перебратись у великі, добре укріплені міста під захист збройних гарнізонів. На величезній території, що знаходилася під контролем радянських партизанів, фактично була відновлена радянська влада, готувались резерви для партизанських загонів і Червоної армії, яка вже наближалась. У ці райони з радянського тилу з Москви та інших міст прибували літаки на спеціально влаштовані літовища. Доставляли людей — розвідників, диверсантів, радистів, лікарів, а також озброєння, спорядження, обмундирування, продовольство. З січня по жовтень 1943 р. до партизанів було зроблено 659 вильотів. Було доставлено в загони 567 осіб, 869 тонн вантажів, у тому числі 204 протитанкові рушниці, 138 мінометів, близько 11,5 млн. патронів, 28 106 гранат, 72,7 тонни толу, 400 мішків медикаментів, засоби зв'язку та агітаційно–пропагандистську літературу. Ще майже цілковито недосліджені каральні дії радянських партизан проти місцевого населення та їхні провокативні вчинки проти німецьких окупантів, щоб спровокувати їхні каральні акції.

159

Гестапо (від нім. Gestapo — Geheime Staatspolizei) — таємна державна поліція у нацистській Німеччині, створена 1933 року. Здійснювала масовий терор у Німеччині і за її межами проти «ворогів» райху. В Україні гестапо було головною силою, яка боролася проти всіх, хто виступав проти німецької окупації. До функцій гестапо входили арешти комуністів, комсомольців, радянських, державних функціонерів, саботажників, підпільників, партизанів. Воно перевіряло на лояльність громадян України, вершило їх долі. З тих, хто потрапляв до гестапо, мало хто вирвався живим. Крім гестапо, на окупованій території України свої чорні справи вершили СС (охоронні загони фашистської партії), СД (служба безпеки), поліція порядку, жандармерія, польова поліція та інші каральні органи. Наскільки комуністам вдалося використовувати гестапо та інші німецькі організації для боротьби зі свідомим українським населенням, ще не досліджено.

160

Розгортання і активізація радянського партизанського руху під впливом перемог Червоної армії, масовий наплив до партизанських загонів військових, яким вдалося вирватись із оточення або з таборів для військовополонених, у тому числі і комуністів, комсомольців, радянських, профспілкових функціонерів, змусила окупантів вдатися до каральних заходів. З допомогою своєї агентури нацисти виявляли підпільників, партизанів, саботажників. Каральні акції здійснювали спеціальні айнзатцгрупи, гестапо, поліція, яка складалася з місцевих людей. Часто окупанти застосовували збройну силу регулярних військ, що перебували в резерві, спеціальні охоронні частини і з'єднання.

У переважній більшості радянські контррозвідувальні органи дислокувалися на базі партизанських загонів. Вони, власне, представляли офіційну радянську владу і мали завдання відстоювати її інтереси будь–якими засобами і методами. Серед населення розповсюджувалася компартійна пропагандистська література, усна інформація про неминучість повернення радянської влади і покарання всіх її справжніх чи потенційних ворогів.

Тому з наближенням радянських військ в партизанські загони почали вливатись люди, боячись, щоб їх не запідозрили у нелояльності до радянської влади.

161

З наближенням радянських військ до території України разом з німецькими військами на захід виїздили люди, які свідомо або з примусу співпрацювали з окупантами. Це були поліцаї, адміністратори різних рівнів, бургомістри, ті, хто займав господарські адміністративні посади і хто відчував, що комуністична влада каратиме їх за співпрацю з окупантами. На Захід вирушила також частина інтелігенції, науковці, які не сприймали радянської системи і в час окупації співпрацювали з німцями, або свідомі патріоти, які не бажали залишатися в сталінській тоталітарній системі. Серед відомих людей це були, зокрема, професор О. Оглоблін, М. Величківський та ін. Особливо багато людей виїхали із західних областей України.

До біженців належали і ті, хто, потрапивши на Захід як «остарбайтери» та військовополонені, не бажав повертатися до СРСР. За деякими даними, 310 тис. українців склали третю хвилю української еміграції.

162

29 серпня 1944 р. вибухнуло Словацьке національне повстання (Треба зауважити, що Словаччина в той час (1939–1945) була незалежною державою зі союзницьким щодо Німеччини статусом. Отже, є легко зрозуміти, наскільки було «національне» те повстання, що його рушийною силою було совєтські партизани та парашутисти і, частково, чеські партизанські відділи. Очевидно, що з вигнанням зі Словаччини її союзників–німців закінчилася і її незалежність, відновлена лише після упадку СССР – коментар WEB–упорядника) проти нацистів. Воно швидко охопило всю Середню Словаччину. Повсталі стали господарями на території в 15 тис. квадратних кілометрів. Влада тут перейшла до рук Словацької національної ради.

Німецьке командування кинуло проти повсталих 8 дивізій з танками і артилерією. Але на бік повсталих перейшли частини словацької армії, добровольці з місцевого населення — утворилася армія, що на початок вересня 1944 р. нараховувала 60 тис. осіб.

Компартія Чехословаччини звернулася до радянського командування з проханням прискорити наступ військ. Однак ситуація склалася так, що вони були зупинені німецькими військами. Одночасно на допомогу повсталим почали десантувати радянських вояків у складі організаторських груп. У серпні–жовтні 1944 р. у Словаччину було десантовано 14 груп партизанів у складі 148 чоловік. А всього у Чехословаччину направлено 1200 чол., 250 тонн озброєння і боєприпасів.

На базі цих груп утворилися партизанські загони, які брали участь у повстанні, стали на захист визволеного району, здійснювали бойові операції і диверсії у тилу німецьких військ. На жовтень 1944 р. у Словаччині діяло близько 100 радянських і чехословацьких партизанських загонів, які підривали мости, залізниці, знищували німецьких солдат і офіцерів. Після того, як німецькі війська захопили визволений повстанцями район, вони пішли в гори і продовжували боротьбу.( Протягом жовтня–грудня 1944 повстання було фактично придушене. Кол. повстанці–словаки масово вертали домів. В гори пішли совєтські партизани. Ключову ролю у придушенні цього повстання відіграла українська дивізія «Галичина». Після рейду дивізійної бойової групи Вільднера (Kampfgruppe Wildner) в жовтні 1944 та інших акцій, за весь час перебування укр. дивізії на Словаччині (тобто до початку лютого 1945), жодних активних дій з боку «повстанців» не спостерігалося – коментар WEB–упорядника). На боротьбу з повсталими і партизанами німецьке командування кинуло великі збройні сили, але вони не могли до кінця ліквідувати партизанський рух.

На територію Словаччини перейшли радянські партизанські загони, які діяли в Польщі. У складі цих загонів та партизанських груп було чимало українських громадян. Тим часом радянське командування дало наказ військам розпочати наступ, у якому брав участь 1–й Чехословацький армійський корпус під командуванням Людвіка Свободи. Спільно з радянськими частинами вони розгромили гітлерівські війська.

163

Нам не вдалося знайти підтвердження цієї інформації Ф. Пігідо, хоча ми опитували декого з тих, хто проживав у ті роки у Києві. (Мені особисто доводилося чути такі розповіді про повішення від свідків подій, в т.ч. (через третю особу) від брата одного з повішених. При тому не йшлося про якихось значніших «колаборантів», але про людей з вищою освітою, все «колаборантство» яких полягало в факті праці за часів окупації. Нажаль, на підставі таких поодиноких свідчень є неможливо судити про масовість страт… Отже, й ця справа теж чекає на свого дослідника – коментар WEB–упорядника)

164

Під час наступу радянських Збройних сил у складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, які мобілізували до діючої армії всіх здатних тримати зброю, навіть 16–17–літніх юнаків. На відвойованій території України їх було мобілізовано близько 250 тис. Цих молодих «бійців», нерідко зовсім не навчених, не обмундированих, навіть без складання присяги, кидали у бій без прикриття з повітря, танкової підтримки, артилерійського забезпечення. Вони масово гинули, часом не встигнувши навіть побачити ворога.

165

Відступ радянських військ на початковому етапі війни викликав необхідність вдатися до репресивних заходів. Було видано наказ Сталіна «Ні кроку назад!» за № 227. Були створені штрафні батальйони, в які мали направлятися всі бійці і командири, які дезертирували або були запідозрені у бажанні дезертирувати, відступити без наказу з поля бою, так звані панікери, боягузи. Ці батальйони, роти мали першими йти в атаку. Їх ставили на найтяжчих ділянках фронту, «щоб дати їм можливість спокутувати кров'ю свої злочини перед Батьківщиною».

166

Українська Повстанська Армія (УПА) — збройна сила Організації Українських Націоналістів бандерівської фракції. Базою УПА стали повстанські загони, що сформувалися у Волинських і Поліських лісових масивах провідними діячами ОУН(Б). Крім того, до них були приєднані збройні формування під командуванням Тараса Бульби–Боровця. Провідники ОУН(Б) вважали, що формування УПА розпочалося у жовтні 1942 р.

167

Організація Українських Націоналістів.

168

У відповідь на відмову провідників ОУН(Б) відкликати Акт проголошення української незалежної держави 30 червня 1941 року нацисти заарештували провідних діячів організації С. Бандеру, Я. Стецька, В. Горбового, В. Яніва та ін. Будь–яка політична діяльність націоналістів була заборонена.

У листопаді 1941 року командування айнзатцкоманди Ц–5, що дислокувалася у Києві, віддало наказ усім штабам поліції безпеки і СД «Райхскомісаріату Україна» заарештовувати і таємно страчувати без суду членів бандерівської ОУН. Репресії розгорнулися також і проти мельниківської фракції ОУН за спроби розгорнути діяльність у Києві Української Національної Ради.

Особливо айнзатцґрупи активізували свою діяльність після того, як мельниківці організували вшанування пам'яті жертв розстріляних більшовиками 359 вояків Української народної армії в листопаді 1921 р. під Базаром на Житомирщині. На панахиду прибуло понад 40 тис. українців з різних районів «Райхскомісаріату Україна». Нацисти заборонили українцям будь–яку політичну діяльність, спрямовану на відновлення національного життя. Окупаційні власті заборонили Українську Національну Раду (УНР), створену в Києві мельниківською ОУН. Вони посилили переслідування національно–визвольного руху. Особливо після виступу райхскомісара України Е. Коха у грудні 1942 р., який заявив, що він не гарантує жодних прав українцям, які сподівалися на державну незалежність. Почалися масові арешти серед організаторів та учасників цієї акції. У листопаді–грудні 1941 р. було затримано 720 чол., більшість з яких було розстріляно або повішено. У Києві був заарештований основний осередок ОУН(М), який групувався навколо УНРади. У січні–лютому 1942 р. були розстріляні літератори О. Теліга, І. Ірлявський, І. Рогач, П. Олійник, усього понад 40 провідних членів ОУН(М).

169

Весною і влітку 1942 року у Волинських лісах активну діяльність розгорнули відновлені, після заборони нацистами восени 1941 року, збройні загони під командуванням отамана Тараса Бульби–Боровця. Вони перебрали назву Українська повстанська армія (УПА). Невдовзі почалися переговори між бандерівцями і бульбівцями про спільні дії. Однак переговори не дали позитивних наслідків. Тарас Бульба–Боровець не бажав підпорядковуватись бандерівському керівництву.

У липні 1943 року провід ОУН(Б) силою зброї включив бульбівські загони до своїх формувань, давши їм назву Українська повстанська армія. Т. Бульба–Боровець, не побажавши увійти до складу новоствореної УПА, зі своїми прихильниками утворив Українську народну революційну армію (УНРА). Однак провідники ОУН не полишали думки про підпорядкування загонів Т. Боровця–Бульби. У серпні 1943 р. вони оточили один з його куренів, примусивши воювати у складі УПА бандерівській, було вбито 5 командирів УНРА. Загони Т. Бульби–Боровця постійно переслідувалися бандерівськими підрозділами. Щоб не збільшувати кількість жертв, він вирішив розформувати УНРА і діяти в підпіллі. Однак умови для діяльності були несприятливі, ці території незабаром зайняла Червона армія. У листопаді 1943 р. Т. Бульбу–Боровця німці заарештували (Це відбулося під час його переговорів з німцями. Див. спогади Т. Бульби–Боровця «Армія без держави» – коментар WEB–упорядника) і відправили в табір Заксенгаузен.

Військові підрозділи ОУН під керівництвом А. Мельника об'єдналися у формування під назвою «Оборона України». Це формування було перекинуто на боротьбу проти українських і білоруських партизанів. Пізніше через небажання воювати на боці німців воно було розформоване.

170

Сам С. Бандера весь той час — аж до 1945 року — сидів у німецькому концентраційному таборі.

171

Бандера Степан Андрійович (1.12.1909–15.10.1959), український політичний діяч, один із лідерів українського національно–визвольного руху 30–50–х років. Убитий в Мюнхені агентом КДБ Б. Сташинським.

172

Тоді, коли втікачі від німецьких репресій на Східній Україні йшли в радянські партизанські загони, на Західній Україні вони, звичайно, входили до рядів УПА.

173

Протистояння між ОУН С. Бандери і ОУН А. Мельника було започатковане в 1940 р. розколом єдиної ОУН. Воно продовжувалося і набирало все гостріших форм. У цілому суперечки, що існували серед лідерів національно–визвольних сил, гальмували консолідацію українських визвольних сил, перешкоджали боротьбі за незалежну, соборну Україну.

174

Між українським національно–визвольним рухом і поляками існували суперечності, протистояння і ворожнеча, викликані тими обставинами, що польська меншина і польські організації і руху опору вважали західноукраїнські землі польськими. Військове командування польського руху опору за завданням Лондонського польського уряду розробило план повстання на західноукраїнських землях до приходу радянських військ. Поляки мали взяти владу у свої руки і поставити Москву перед доконаним фактом, що на цих територіях відновлений польський суверенітет. Українське населення вважалося тут небажаним елементом, який необхідно ліквідувати.

Українські національні сили, оунівське підпілля стали на захист українського населення ще в 1942 р. До посилення конфлікту спричинилися німецькі органи які не бажали примирення між обома ворогуючими сторонами, а навпаки, сприяли ще більшій ворожнечі. В цих районах німці спеціально на адміністративні посади призначали поляків, які, користуючись своїм становищем, вдавалися до брутальних дій проти українців. Ворожнеча призводила до невиправданих жертв з обох сторін.

175

Прагнучи утвердитись у Польщі після відходу німців, польський уряд в еміграції у Лондоні видав розпорядження командуючому Армією Крайовою (АК) генералу Т. Бур–Коморовському при вступі Червоної армії на польську територію створювати загони самооборони і органи місцевого управління. Це робилося, щоб нейтралізувати пробільшовицькі органи влади, насаджувані промосковським Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНО). Важливе місце в такій тактиці відводилося повстанню у Варшаві і встановленню там влади Лондонського уряду.

1 серпня 1944 року розташовані у Варшаві частини АК під командуванням Т. Бур–Коморовського підняли повстання, до якого приєдналося чимало місцевого населення, підпільники, партизани тощо. Повстанці захопили частину міста, але допомога з боку радянських військ не надійшла. Англійський і американський уряди звернулися до Сталіна з проханням надати допомогу повсталим. (Цікаво, що тими совєтськими арміями, котрі під час повстання стояли найближче до Варшави, командував маршал К. Рокосовський, сам поляк за походженням: «У ході повстання не зрозумілим для Бор–Коморовського було те, що він не міг нав'язати радіоконтакту з командуючим 2–го Білоруського фронту маршалом К. Рокосовським, до речі, по національности поляком та ще й до того уродженцем Варшави, якого головна квартира знаходилася тоді в околицях польської столиці». (Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. Розділ «Варшавське повстання 1944 року й українці». – коментар WEB–упорядника)). Сталін відмовився, посилаючись на те, що повстання було піднято авантюристами без попереднього узгодження з радянським командуванням, а тому відповідальність за нього повністю падає на польський емігрантський уряд, з яким СРСР розірвав стосунки ще в 1943 р. Один з чільних діячів польського уряду С. Миколайчик намагався умовити У. Черчілля і Ф. Рузвельта надати допомогу повсталим, але не мав успіху, бо останні не бажали сваритися зі Сталіним. Повстання було придушене нацистами, місто зазнало великих втрат.

176

Після цих слів при підготовці тексту до друку у 1954 р. було вилучено такі слова: «Українська Повстанська Армія ще й тепер хоробро стоїть за свою поневолену Батьківщину в нерівному бою з червоними ордами НКВС та об'єднаними московсько–чесько–польськими дивізіями».

177

Йдеться про домовленість польського уряду з урядами СРСР і Чехословаччини про спільні дії проти УПА у 1947 р. Чехословаччина виставила у вересні 1947 р. на кордон з Польщею понад 13,5 тис. вояків. Водночас з тим на цьому кордоні було сконцентровано потужні радянські військові з'єднання.

178

При підготовці рукопису до друку у 1954 р. тут було вилучено речення: «Діяльність УПА за останні три з половиною роки відбувається в межах підсовєтської України та на теренах Польщі й Словаччини, які перебувають під фактичним контролем совєтського НКВС.»

179

З проголошенням незалежної України дослідники одержали можливість без обмежень вивчати історію національно–визвольного руху, в тому числі діяльність ОУН і УПА. Уже оприлюднено чимало унікальних документів щодо історії УПА, видано багато наукових праць і популярної літератури. Нині широкий читацький загал може ознайомитися з літературою, в якій неупереджено і об'єктивно висвітлюється безліч заборонених за комуністичної доби проблем історії українського народу, його боротьбу за національне і соціальне визволення зокрема.

Проте політико–ідеологічне протистояння навколо проблеми діяльності ОУН і УПА в українському суспільстві все ще триває.

180

Die Zulage (нім.) — надбавка.

181

Ландштурмісти — ополченці.

182

Der Ausländer (нім.) — іноземець.

183

Від нім. Fertrawenstelle — націонал–соціалістські заклади, що сприяли одержанню східними робітниками робочих місць.

184

Командант табору.

185

Намагаючись зупинити наступ радянських військ, Гітлер наказав розробити і втілити в життя так звану «програму оборони», тобто тотальної мобілізації людських і матеріальних ресурсів. Продовжувався випуск бойової техніки, озброєння, будувалися оборонні укріплення на шляху просування Червоної армії, зокрема на ріках Віслі, Одері та інших водних перешкодах. Щоб утримати оборону на Одері, сюди було перекинуто найбільш боєздатні дивізії із західного фронту.

На будівництві оборонних споруд широко використовувалася праця військовополонених, «остарбайтерів» та німецького населення. Німецькі оборонні укріплення були прорвані радянськими військами внаслідок Вісло–Одерської операції, що розпочалася 12 січня 1945. Німці зазнали величезних втрат, шлях на Берлін був відкритий.

186

Поразки на східному фронті, що їх зазнавали німецькі війська, нестача людських ресурсів змусили командування вермахту вдатися до створення військових частин з населення окупованих територій. Губернатор Галичини, бріґадефюрер СС О. Вехтер, звернувся до Гіммлера з ідеєю створення СС–Добровільної дивізії «Галичина» з місцевого населення. У березні 1943 року Гіммлер отримав підтримку Гітлера. Щоб не пробуджувати в українців ідеї незалежної України, дивізія мала називатися не українською, а галицькою. Ідея створення дивізії дістала загальну підтримку серед українців, за винятком бандерівського крила ОУН.

Наприкінці 1943 р. у дивізії «Галичина» нараховувалося до 15 тис. вояків. У боях з радянськими військами під Бродами в липні 1944 р. дивізія була розбита. Певна частина дивізійників перейшла до УПА або розійшлася по домівках. З решток та нового набору дивізія була сформована знову. У жовтні 1944 р. дивізію кинули в Словаччину на придушення антифашистського повстання. Наприкінці війни дивізія була переформована в Першу дивізію Української Національної Армії і після капітуляції Німеччини здалася Західним альянтам.

187

Поразка німецьких військ під Сталінградом взимку 1942–1943 рр. поглибила нестачу особового складу армії. Це змусило керівників райху перейти до більш гнучкої політики, оголосивши, що Вермахт захищає не тільки Німеччину, а й усю Європу. Німці оголосили про створення національних збройних формувань, зокрема Російської визвольної армії (РОА) і Українського визвольного війська (УВВ), створюваних на добровільній основі. Було сформовано кілька частин УВВ, але в серпні 1943 р. їх розпустили. (Насправді УВВ проіснувало як окрема формація, підпорядкована командуванню Вермахта, аж до закічення війни. У складі УВВ перебувало до 180 тис. вояків. Але цілісною формацією воно не було: звичайно його частини (як, до речі, і частини РОА) в кількості не більше одного батальйона приділювано до більших з'єднань Вермахту, навіть на різних фронтах. Найбільшою цілою українською формацією по німецькій стороні була Дивізія «Галичина» (14–та дивізія Зброї СС) - до 22 тис. вояків (в кінці війни) – коментар WEB–упорядника).

Пізніше німецьке командування за згодою А. Гітлера прийняло рішення залучити до боротьби всі антикомуністичні сили, що перебували у Німеччині. З цією метою були випущені з ув'язнення націоналістичні провідники С. Бандера, А. Мельник, Т. Бульба–Боровець та інші політичні противники. Почалися переговори між останніми та німецькими керівниками про умови створення військових формувань. Німці бажали, щоб Український національний комітет, створений 12 березня 1945 р., очолив авторитетний український провідник. Головою комітету став генерал–хорунжий Павло Шандрук. (До складу УНК увійшли представники всіх українських політичних сил: мельнивівці, бандерівці, уенерівці, гетьманці. Генерал Павло Шандрук належав до табору УНР, очолюваного президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким. Саме на його прохання/доручення Шандрук, погодився очолити УНК. Шандрук не був політиком, але професійним військовиком, — це теж значною мірою вплинуло на його призначення — він був прийнятною кандидатурою для всіх. Докладніше про справу створення УНК див.: І. Буртик, «Тернистий шлях II–ої дивізії УНА», а також спогади ген. Шандрука «Arms of Valor». – коментар WEB–упорядника). Комітет приступив до створення української національної армії, основою якої стала дивізія «СС–Галичина», (Повна назва Дивізії в тому часі: 14. Grenadier Division der Waffen der SS (Ukrainische nr. 1) - тобто «14–та ґренадирська дивізія Зброї СС (Українська ч. 1)». Вжита тут назва «СС — Галичина» є некоректна, штучно популяризована, насправді дивізія так ніколи не називалася. (Найперша назва: SS–Freiwilligen Division «Galizien», тобто СС–Добровільна дивізія «Галичина») – коментар WEB–упорядника) перейменована в Першу українську дивізію. Одночасно П. Шандрук був призначений Національним комітетом головнокомандуючим української армії.

Перша українська дивізія була відкликана зі Словенії, де вона воювала проти югославських партизанів Тіто. Поблизу м. Радштадт у Австрії вона здалася у полон американцям і була інтернована в Італії. (Неточність. Насправді більша частина дивізії пішла до англійського полону і саме вона була пізніше інтернована в Італії. До американського полону потрапило менше 1.000 дивізійників — це дійсно сталося біля м. Радштадт, яке було збірним пунктом для «американської» частини; для «англійської» частини таким пунктом було м. Шпітталь (Австрія), бл. 60 км на південь від Радштадту. – коментар WEB–упорядника).

188

Halt! Zurück! (нім.) — Стій! Назад!

189

Наступ на Берлін розвивався з великими труднощами через потужну оборону німецький військ. Німці воліли здатися в полон західним військам, ніж радянським. Після складення зброї в Італії, Голландії, Північно–Західній Німеччині, Данії. Німецьке командування домовилося із союзниками про капітуляцію усіх німецьких військ на заході. 7 травня 1945 р. у штабі союзного командування у Реймсі адмірал Фрідебурґ і генерал Йодль підписали протокол про беззастережну капітуляцію Німеччини від імені виконуючого обов'язки канцлера ґрос–адмірала К. Деніца.

Берлін був уже здобутий радянськими військами. На вимогу Сталіна 8 травня у передмісті Берліна — Карлгорсті — представники німецького командування на чолі з фельдмаршалом В. Кейтелем підписали акт про беззастережну капітуляцію. Акт від імені союзного командування підписали заступники Д. Айзенгауера маршал авіації А. Теддер і генерал К. Спаатс, французький командуючий генерал Ж. Делаттр де Тасіньї, від імені радянського уряду маршал Г. Жуков. У СРСР 9 травня було оголошено Днем перемоги.

190

Робітнича посвідка фабрики.

191

УНРРА — Міжнародна організація у справах біженців і переміщених осіб створена в грудні 1946 року при ООН. УНРРА організувала табори для біженців у Німеччині та Австрії для тимчасового перебування перед від'їздом на постійне проживання на батькіщину або в еміграцію.

192

У 1931 році розпочалося будівництво Біломорсько–Балтійського каналу, водного шляху між Білим морем і Онезьким озером. Через Онезьке і Ладозьке озера та ріки Свір і Неву сполучалися Біле і Балтійське моря. Основною робочою силою на будівництві каналу були в'язні тюрем і концтаборів, що входили до Головного управління таборів СРСР. Нелюдські умови праці спричинили до загибелі великої кількості людей. Будівництво Біломорканалу завершилося у 1933 році.

193

Микола II (1968–1918), останній російський імператор, син Олександра III. У 1917 році зрікся престолу.

194

Гаррієт Бічер–Стоу (1811–1896), американська письменниця. У своєму романі «Хатина дядька Тома» викривала рабовласницький лад в Америці.

195

Leiter, Wirt (нім.) — провідник, власник.

196

Згідно з рішенням Ялтинської (Кримської) конференції (4–11 лютого 1945) союзники повинні були сприяти поверненню до СРСР радянських військовополонених, «остарбайтерів», біженців. У Німеччині й Австрії були створені радянські репатріаційні групи, які мали завдання переконати, а де потрібно, то й примусити радянських громадян повернутися додому.

Переважна частина громадян СРСР повернулася на батьківщину: захоплені Червоною армією просто не мали іншого вибору, а осіб, які потрапили до західних зон, заохочували до повернення, а де західні військові власті це дозволяли, то і примушували. Після повернення вони проходили спеціальну фільтрацію на благонадійність. Понад 200 тис. українців у західних окупаційних зонах рішуче відмовилися повернутися до Радянського Союзу. Ця категорія людей відома як «переміщені особи». Серед них були «остарбайтери» та біженці з інтелігенції, робітників, селян, які або зненавиділи радянську владу, або співпрацювали з окупантами.

Майже 80 відсотків українських біженців жили у таборах, розташованих у американській зоні окупації. Впродовж 1947–1951 рр. переміщені особи в переважній більшості виїхали з Європи на постійне місце проживання у США, Канаду, Великобританію, Францію, Австралію, Бразилію, Аргентину та інші країни західного світу.

197

Перший мій рецензент, прочитавши мої спогади, запитав: «Ну, а що ж з вашою донькою — знайшли ви її?». Отже додаю: так. Дякувати милостивому Богові, ми знайшли її аж 8.VI.1946 р. Правда, там, де менше всього шукали, і так, як не гадали, але знайшли. І помогли нам не мої шугання з одного кутка Німеччини в другий, а посередньо Німецький Червоний Хрест (Бамберґ) та Міжнародній Червоний Хрест (Женева).

198

Жорстока поведінка радянської влади зі своїми громадянами, які опинилися в Німеччині, була незрозуміла західним людям. Спочатку американські, англійські й французькі військові не розуміли, чому українці не хотіли повертатися на батьківщину і помагали радянським посланцям змушувати українців репатріювати. Але після численних випадків самогубства та інших форм спротиву західні військові відмовлялися допомагати в ганебній примусовій репатріації.

199

Подаю витяг з того наказу:

«… Das Oberkommando gibt folgende Specialanweisungen für alle russischen Staatsgehörigen:

Alle Russen, die sich in den vom Oberkommando kontrollierten Gebieten befinden, werden so schnell wie möglich zu den russischen Behörden gebracht werden.

Für die polnischen Staatsgehörigen gelten folgende Sonderanweisungen:

Befreite Polen, die sich in den Gebieten Deutschlands befinden, die vom Allierten Oberkommando kontrolliert werden, haben Gelegenheit, ihre Wünsche zu äussern, ob sie nach Polen zurückkehren wollen, oder nicht. Jeder Fall wird individüll behandelt werden».

200

Ця примусова репатріація була припинена після великого спротиву й випадків самогубства з боку людей призначених на репатріацію.

201

Кошиць Олександр (1875–1944), визначний український диригент, композитор, етнограф, народився на Київщині. Мав музичну освіту — закінчив Київську духовну академію (1901 р.), Музичну школу М. Лисенка (1906–1912 рр.). Вже тоді він співпрацював з М. Лисенком. У 1909 р. почав диригувати у хорі Київського університету, з 1911 р. — учитель хорової музики Імператорської музичної школи, пізніше — консерваторії. В 1916–1917 рр. — диригент Київської міської опери. В 1918 р. О. Кошиць був одним з співорганізаторів Української республіканської капели (згодом Українського національного хору). Протягом 1919–1924 рр. знаходився у концертній подорожі по країнах Західної Європи та Америки. В 1926 р. поселився в Нью–Йорку, працював викладачем, виховував диригентів. У 1945 р. переїхав до Канади, пропагував українську пісенну творчість.

202

Ці слова Ф. Пігідо підтверджують публікації в американській пресі. Поведінка чехів щодо німців звертала на себе увагу й обурювала американців. Наприклад, у статті «Дух Гітлера ще живе: Чехословаки сповнюють звірства проти судетських німців», надрукованій в журналі The New Leader (6 жовтня 1945), Сідней Гук жахається перед виявами нацистської ідеології в Чехії.

Гук передрукував звернення до жителів Віноградського кварталу Праги голови комітету Гласа Олдріха, під заголовком «Уся німецька нація відповідає за Лідіце!». В документі вказано, що слово «німець» має писатися з малої букви та щодо німців будуть застосовані різні обмеження: обов'язок носити на лівім боці білу свастику, заборона їздити у трамваї, відвідувати театри, ходити по тротуарах тощо.

С. Гук закидав чехам, що своєю помстою за Лідіце вони зроблять сотні інших Лідіце.

203

Рух опору при допомозі населення 5 травня 1945 року підняв повстання у столиці Чехословаччини. Німецька група армій «Центр» під командуванням фельдмаршала Шернера отримала наказ із Берліна якомога довше тримати оборону проти радянських військ, щоб дати можливість основним силам німецьких військ відступити на захід і здатися американцям.

На прохання повстанців, їм на допомогу з–під німецького підданства перейшла 1–ша дивізія власовської Російської визвольної армії під командуванням генерала С. Буняченка. Спільно з повстанцями вона кілька днів стримувала німецьке угруповання на підступах до Праги. Між повстанцями і німецьким командуванням 8 травня було досягнуто угоди про те, що німці залишать усю важку зброю і не вестимуть бойових дій на вулицях Праги, за що їм буде надана можливість вільного відступу на захід. На світанку 9 травня передові частини Червоної армії увійшли до Праги, яку вони спільно з повстанцями повністю звільнили від німецьких військ. У полон потрапило чимало ворожих частин, з'єднань, рештки власовської Російської визвольної армії.

204

Л. Берія у грудні 1938 р. був призначений на посаду наркома внутрішніх справ СРСР. За наказом Сталіна продовжував репресії партійних, державних, військових кадрів. Після смерті Сталіна Берія намагався захопити владу. 26 червня 1953 р. його заарештовано під час засідання Президії ЦК КПРС.

2–7 липня 1953 р. відбувся Пленум ЦК КПРС, який заслухав, обговорив доповідь Президії ЦК КПРС (доповідач Г. Маленков) про злочинні дії Берії. Його звинуватили у спробах винищення партійних і радянських кадрів, а також за зв'язки з іноземними розвідками. Було ухвалено рішення вивести Берію зі складу ЦК КПРС і виключити його з лав КПРС. У грудні 1953 р. його було розстріляно.

205

Я ніколи в житті не пробував вивчати чи бодай ґрунтовно познайомитись з спіритизмом, астрологією то кабалістикою (може, і на жаль). Мушу сказати, що в мене в житті з тим 21–м числом щось дивно пов'язане — ця дата за останніх 27 років мого життя повторилась уже сім разів, і кожного разу в значніші, поворотні пункти мого життя, а саме: 21.4.1920 р., після розстрілу київським ЧК двох членів нашої родини, я з рештою родини втік із Києва. 21.4.1925 р. я став на роботу, яка визначила весь напрямок мого життя і мій фах аж до цього дня. 21.12.1935 р. я перейшов на інше місце роботи, що врятувало мене від неминучого заслання на Сибір, як «ворога народу — шкідника». 21.9.1943 р. я виїхав із Києва на добровільне вигнання, на якому перебуваю і тепер. 21.2.1944 р. я вирушив із м. Мускав на захід, рятуючись від совєтських армій, що наближались. 21.6.1945 р. я попав під опіку УНРРА. 21.5.1946 р. в таборі УНРРА переводилась широка акція репатріяції, під час якої довелось дещо пережити. Додам ще, що мені довелось чути оповідання мого доброго знайомого, інженера–електрика з Нюрнберґа, п. Ц… Ф., про таке ж дивне повторення в його житті 27–го числа.

206

Відомий норвезький полярний дослідник Фрітьоф Нансен (1861–1930) був активним захисником прав людини, працював у Лізі Націй, багатьох міжнародних гуманітарних організаціях. У 1921 р. займав посаду комісара у справах допомоги голодуючим у Радянському Союзі.

У 1922 р. заснував і очолив бюро при Лізі Націй для втікачів у Женеві, яке опікувалося політичними емігрантами з Росії. Бюро очолюване Ф. Нансеном видавало політемігрантам так звані нансенівські паспорти, якими користувалися також політичні емігранти з України.

207

Довженко О. Україна в огні. Кіноповість. Щоденник. — К., 1999. С. 214.

208

Там само. — С. 205.

209

Ярославский Ем. Великая отечественная война советского народа // Правда. — 23 июня 1941. На початку всі три слова формулювання писалися з малої букви. Опісля впровадили велику букву для слова «вітчизняна» і аж у кінці війни почали писати перші два слова з великої букви.

210

Митинг интеллигенции столицы Украины // Известия. — 28 июня 1941.

211

Там само.

212

Довженко О. Щоденник, 12.IV.1942. — С. 198. Див. також с. 132.

213

Голова Президії ВР УРСР М. Гречуха, Голова РНК УРСР Л. Корнієць і Секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. До українського народу // Комуніст. — 7 липня 1941.

214

Довженко О. Щоденник. — С. 191.

215

Лысенко И. Советские патриоты Киева куют победу над врагом // Красное знамя. — 6 августа 1941.

216

Ятченко Д. Патріотичний обов'язок радянського вчителя // Радянська освіта. — 8 серпня 1941.

217

Правда. — 3 марта 1944.

218

Правда. — 1 мая 1945.

219

Рильський М. День Перемоги.

220

Літературна газета. — 5 червня 1945.

221

Київська Правда. — 26 червня 1945.

222

Довженко О. Щоденник, 10.V.1946. — С. 327–328.

223

Lazarev L. Russian Literature on the War and Historical Truth / Eds. John Garrard and Carol Garrard. — World War 2 and the Soviet People. — С. 33.

224

Лисак М. Методика викладання історії Української РСР. — Київ: Радянська школа, 1970. — С. 5.

225

Див.: Хміль І. С. Правдиво — значить конкретно–історично і всебічно (про місце і роль України у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.) // Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність. — Київ, 1995. — С. 38–45.

226

Британський історик Катерін Мерідийл бачить в монографії І. Т. Муковського і О. Є. Лисенка «Звитяга і жертовність: українці на фронті другої світової війни» (Київ, 1997) «приклад недавньої Україно–центрично патріотичної історії війни» (Merridale C. Night of Stone: Death and Memory in Russia. — London: Granata Books, 2000. — С. 469. — Прим. 63).

227

Коваль В. М. Україна в Другій світовій і Великій вітчизняній війнах (1939–1949 рр.). — Київ: Альтернативи, 1999. Ця і наступні цитати взяті зі с. 83, 291, 84, 302, 5, 303.

228

Чайковський А., Шевченко В. Історія України. — Київ: А.С.К., 1999. — С. 212.

229

Безсмертя. — С. 870.

230

Там само. — С. 8.

231

Див.: Проблема ОУН–УПА: Попередня історична довідка. — Київ, 2000.

232

Заява проф. С. Кульчицького 19 червня 2001 р. на міжнародній науковій конференції «22 червня 1941 року: від поразок до перемоги» в Київському інституті туризму, економіки і права.