— Вас викликає Душанбе.
Анатолій!
— Ви придбали квиток на Москву?
— Взяв. А що? — В мене ворухнулась тривога.
— М'який чи купейний?
— Купейний…
— Жаль, що не м'який.
— Та в чім справа, біс вас візьми?!
— Справа в тім, Анатолію Андрійовичу, що квиток доведеться здати. Я в Москву не лечу.
— Ви жартуєте?
— Які там жарти: у мене син народився!
— А ви не могли мене попередити? — заревів я у трубку. — Ви оце щойно дізнались, що у вас має народитися син?!
— Вгадали, Анатолію Андрійовичу! — пролунав радісний голос. — Тож не дуже мене там лайте…
— Лаяти!.. — Я задихавсь від обурення. — Та вас кислим молоком треба розстрілювать!.. Каймаком!.. Кумисом!.. Кефіром!..
— Нічого не вийде: не долетить!
В трубці клацнуло, глузливо запікало.
Ну ж Анатолій!.. Ну ж негідник!..
Сердився, лаявсь, проклинаючи ту хвилину, що зв'язала мене з оцим чортом безрогим, а в душі уже знав, що мені лишилось одне: летіть у Душанбе.
Він був ні вражений, ні здивований несподіваною моєю появою: зустрів мене так, наче я не з Києва, а заскочив з сусіднього парадного.
— Хо, Анатолій Андрійович!
Руки не подав — руки були зайняті: з довгастого пакунка виглядало ще як слід не сформоване личко, що обіцяло в майбутньому стати ще однією копією Анатолія.
— Заходьте до хати!
По всій кімнаті, як прапори під час свята, маяли розвішані пелюшки. Пелюшок було стільки, що в них можна було сповити всіх немовлят Таджикистану.
— Це все він, — пояснила дружина Анатолія Елла. — Поки лежала в лікарні, встиг пограбувати всі магазини.
— А що розмінюватись! — Очі Анатолія нестримно сміялись. — Ми на дрібні не рахуємо. Ми себе ще покажемо! Дайте лишень підрости!
— Ну, осідлав свого коника! — махнула Елла рукою. — Ти б краще замість того, щоб хвастатись, подав стілець Анатолію Андрійовичу. Він же натомився з дороги.
— Анатолій Андрійович? Та він семитисячники брав — ніскільки не втомлювався!
Анатолій лишивсь Анатолієм: весело наїжачена густюща чуприна, зблиски глузливі теренкуватих очей. І ті ж обвітрені губи, до яких навіки пристала високогірна смага.
Того дня так і не могли приступити до справи: вся увага Анатолія була прикута до крихітної істоти, навіть тоді, коли Елла брала її годувати. І я, домовившись, що ми зустрінемося завтра, поїхав до себе в готель.
І от ми удвох, тільки тепер не в наметі, а в номері. П'ємо чай, і Анатолій, наче знов на Памірі, наче він оце щойно повернувся з маршруту, пере-вдягся, умився, покінчив з усіма службовими справами та й нарешті сів до нашого саморобного столу… Анатолій традиційно запитує:
— Так на чому ми зупинились, якщо не секрет?
Я розкриваю блокнот і терпляче пояснюю, що треба починати спочатку. Кажу йому про деталі, яких мені так забракло, без яких моя розповідь почне задихатись, як людина без кисню. Анатолій кива головою: це порівняння йому близьке й зрозуміле.
— Що ж, давайте спочатку.
На мить прорвалися хмари, зблиснуло небо.
— Гляньте, як чум!
Вулкан і справді нагадував чум.
Ідеальний конус, що піднісся на п'ять тисяч метрів. Над зрізаною акуратно вершиною димить і вдень і вночі, наче мешканці оцього гігантського шатра весь час мерзнуть, весь час тремтять од нестерпного холоду й підкидають дрова до велетенського вогнища. А воно все не гріло, воно лиш диміло, бухало паром та попелом і стовпом підіймалося в небо, коли було тихо, чи тріпотіло, обриваючись, на оскаженілих вітрах. А підступи до незаймано білої громади закушкані в такі глибокі сніги, що годі хоч крок ступити без лижв, скуті таким лютим холодом, що крижаніє повітря, — тут, унизу, біля підніжжя, в густому од морозу тумані, в білому мороці, що поглинає, вбирає, гасить усе: і звуки, і рухи, й людські постаті, обліплені інєєм, які, здається, й не рухаються, а топчуться на місці як прокляті, вперто вминаючи сніг. Не люди, а привиди — в хисткому, нереальному світлі, в молочному просторі, де біле мовчання віє застиглою вічністю, де хочеться застигнути теж на століття, тисячоліття, як застигли оці ось здиблені скелі, скуті нещадним морозом.
Анатолій роздирає склеєні холодом губи, обертається до тих, що йдуть позад нього:
— Все, мужики!
«Мужики» зупиняються, навалюючись тілами на палиці. Дихають, як запарені коні. Сім годин, з сьомої ранку до другої дня, не зупиняючись, не розгинаючись, по снігу, що до пояса, крізь білий, як вата, туман, в якому не видно нічого, тільки вкрита інеєм спина товариша, що попереду та лижв отупляючий скрип, та думка, чи туди ми йдемо, чи не збились з дороги, та втома гаряча, потом насичена, що все дужче наливає тіло. Сім годин руху невпинного за отим божевільним, що не зупинився й на мить, — тільки лишалося зціпити зуби та люто місити оцей сніг.
— Обід.
А вони все ще стоять білими привидами. Білі штормівки й куртки, білі рукавиці й штани. Білі шапки й капюшони, білі маски й шарфи, що прикривають обличчя, — тільки очі блищать крізь вузенькі щілини, і здається, що й очі вже сиві, аж білі у всіх.
Вминаючи сніг, втоптали невеликий майданчик. Дістали примус, каструлю, консерви.
Мовчки, без слів, без нагадувань: кожен знав, що мав робити.
Примус зашумів працьовитою бджілкою, і туман розступився неначе, і мороз немов пересівся, і якось аж затишно стало в оцьому невеликому просторі, відвойованому в безмовної вічності. Сиділи на рюкзаках, схожі на фантастичних істот, виліплених з снігу, їли, не студячи, вогнем заправлену кашу, пили, обпікаючись, з алюмінієвих кухлів окріп. Жадібно вбирали тепло, запасались теплом: на черговий кидок, все вгору і вгору, де з кожною сотнею кроків ставатиме все холодніше. Скільки зараз? Мінус тридцять п'ять? Отже, там, наверху, буде всі п'ятдесят, якщо не більше. Та плюс повітря розріджене, та плюс вітер пекучий…
То як, мужики? Може, хто хоче назад, у Владивосток? Де зараз лише десять, ну, п'ятнадцять од сили. Де зима м'яка і ласкава…
Допили мовчки чай, сховали посуд.
— Лижви лишаємо тут, — сказав Анатолій. — Далі на лижвах не піднімемось.
Отже, попереду вже власне вулкан. Ключевська, цариця Камчатки.
Починають споруджувати з лижв піраміду. Хоч ще, здається, можна трохи пройти. Але наказ старшого в групі виконується беззастережно: такий закон альпіністів.
— Хвилинку!
Сергій, рудопер. Рудопером прозвали за те, що мав вогняну, як у лиса, чуприну. А «опер» — від оператора: ніс портативний кіноапарат, для майбутнього фільму.
— Станьте ось так. Щільніше, для історичного кадру.
Потім всі оці кадри будуть скрупульозно вивчатися в різних інстанціях. Різні службові особи робитимуть різні припущення й висновки. Але вони ще не знають. Вони ще нічого не знають. Вони просто стоять, плече до плеча, лікоть до ліктя, не помічаючи чорної тіні, що лиховісно застигла над ними.
— Готово! Мерсі!
З ведмежою вайлуватістю Сергій вимахує перед собою рукавицею. Наче в ній капелюх з сімнадцятого щонайраніше століття.
— Все?.. Тоді рушили. Йдемо, поки смеркне.
Фірн, ущільнений сніг, голосно скрипить під ногами. Появляються скельні виступи. Чорна, обдута вітрами порода виступає хребтами викопних ящурів. Йти було б легше, коли б не крутизна, яка з кожним кроком стає все відчутнішою. Ногу треба не просто ставити — вбивати у сніг, щоб не поїхати донизу. Крок — удар, крок — удар, скільки кроків, стільки й ударів. Вітер, який свище все дужче, продимає вже й одяг, кида в обличчя мільярди колючих сніжинок. Забарився, підставив оголену шкіру — здере начисто й шкіру.
Крок — удар, крок — удар…
Чи скоро дійдемо? І чи дійдемо взагалі?
Вперед, мужики!
Короткий відпочинок — кидок… Перепочинок — кидок… Все вище і вище, долаючи втому, що густо осідає на м’язах. А гірські черевики — треконі — з кожним подоланим метром стають усе важчі.
І вже починає бракувати повітря. В перегрітих легенях кисень згорає, як порох: спалах — і не лишається й сліду… Ще кисню, ще! — волають натомлені м'язи. Хочеться зірвать оцей шарф, що, обледенілий, закриває доступ повітрю, викинуть к бісу, як ненависну істоту, або впасти на фірн мокрою спиною, розкидавши руки, й заніміти…
Вперед, мужики!
А майже всі «мужики» ще не переступили двадцятип'ятилітній рубіж. «Чверть століття, — каже Володя Берсеньєв, друг Анатолія. — Чверть століття — відчуваєте, чим пахне!..» А чим, Володю, пахне зараз тобі оцей невеликий підйомчик? Оця гірка, якій ні з сього ні з того захотілось піднятись на п'ять тисяч метрів? Та ще взимку, в найлютіші морози… Це тобі не самбо, не стрибки з парашутом, не підводне плавання!.. «А йди ти!» — лунає веселий голос Володин — в голові Анатолія, бо Володя і відповів би отак, завжди веселий Володя, що ніколи не вішає носа. Цей красень-блондин, по якому крадькома зітхають дівчата не тільки їхнього курсу… Куди ти подів свою атлетичну поставу, Володю? Глянь лиш на себе: опудало опудалом!.. «Пішов ти, знаєш, куди?» — ще веселіше Володя: розсердити його — річ неможлива. Ну, тупай, Володенько, тупай. Тільки не дуже старайся: ще гору завалиш. Камчадали тоді нам і ноги поодривають…
Отак, жартуючи подумки, йти наче легше…
— Все, мужики! На сьогодні досить.
Сьома година. Фіолетові сутінки огортають вулкан, підіймаючись з ними наввипередки. Там, унизу, колишеться густим океаном туман. А може, й хмари: дві тисячі сімсот під ногами! Якщо не бреше альтметр. І з того океану над свинцевим безмежжям розгойданим виступають вершини інших вулканів: застиглі велетні, скуті морозом гіганти. Попереду, позаду, праворуч, ліворуч — скільки зір сягає, до самого обрію. Чорно-білим громаддям, диким хаосом, титанічними сплесками, коли мільйоннотонне каміння злітало до неба.
— Да-а…
— Заради одного цього краєвиду варто було попотіти!
Стоять, приголомшені грандіозністю видовища, що розгорнулося довкола, — де ще побачиш таке?
Стоять, забувши про втому, про розріджене повітря, про рюкзаки за плечима, які важчали з кожним подоланим метром і від яких давно треба звільнити намозолені плечі. Про вітер, який струже вже так, що дай боже втриматись на ногах.
А їм ще ставити намет. На оцьому продутому схилі, де камінець не втримається — застрибає донизу, де рюкзаки треба пришпилювати до синього фірну льодорубами, а для ноги не знайти рівної площини. Два намети з легкої тканини: базовий табір, який їх чекатиме, поки вони, «зробивши» цю гірку, повернуть назад.
— Ану, мужики, за роботу!
Засвистіли льодоруби, вгризаючись у фірн. Бризнув осколками спресований сніг. Вирубували великі «цеглини», викладали акуратною стінкою. От коли стали в пригоді практичні заняття на своєрідному полігоні під Владивостоком! З «цеглин», що їх там нарубали протягом кількамісячних занять, можна було спорудити висотний будинок.
Стає жарко, бракує повітря. А тут іще оцей шарф, наскрізь промерзлий! Не тканина — шмат криги. Розв'язати, пожбурить під ноги…
— Пашко, надінь!
Ч-чорт! В нього що, і в потилиці очі? Стояв же спиною…
— Ти що, хочеш спалити легені? Негайно надінь!
І Пашка, якого чомусь прозвали Пашкою-лейте-нантом, покірно надіває крижаний цей хомут. Заледенілу цю муку. А як же вільно дихнулось незатуленим ротом!
Удар… Ще удар… Глибше й глибше. Сніг стає все крихкіший, він уже пересипається з сухим шурхотом, і вітер, вриваючись, видуває його з-під руки. Ще раз… ще раз… Зціпивши зуби, зібравши всі сили. Кожен як може, кожен по-своєму, Володя щоразу замахується так, наче перед ним не сніг, а знавіснілий од люті ведмідь: або він звіра, або звір його. Гех!.. Гех!.. — б'є присідаючи. Силонька є, слава богу, всю на підйом не розтратив. Пашка-лейтенант довба, немов ось-ось сяде й розплачеться. Не од відчаю — од злості. Серьожка-рудопер зарився в сніг, як борсук: вигріба, аж курява йде. Один Якубенко працює так, наче він це робить щодня: спокійно, буденно. Видно, що йому це не вперше. Віктор серед них найстарший, він єдиний переступив двадцятип'ятилітній рубіж, і до того ж не один рік ходить у гори. Йому по праву й бути тут старшим, а не Анатолієві, коли б не трагічний випадок на далекім Кавказі й загибель напарника. Дискваліфікували, починай все з азів, наче ти й не ходив досі в гори, не «робив» найскладніші маршрути. Альпіністські закони такі ж нещадні, як і природний відбір: якщо схибив, оступився хоч раз — прийми як належне найсуворіше покарання. Яким би несправедливим воно тобі не здавалось. Зціпи зуби й починай все спочатку.
Бо альпініст, як мінер: помиляється раз у житті. Бо майже кожна помилка фатальна.
Нарешті майданчик розчищено, обгороджено сніговою стіною. Можна напинати намети.
Ставлять два, кожен розрахований на дві особи, а якщо лягти шпротами, як у консервній банці, то якраз для чотирьох. А коли ще щільніше, так, щоб і ребра тріщали, то вивільниться трохи місця для рюкзаків та взуття.
Вітер розійшовся не на жарт: постійний пронизливий свист, що вимотує душу, не дає й на секунду забутись. Тканина намету лопотить збожеволіло, сухий сніг січе, як ножами, — ось-ось позриває, пожбурить донизу.
Сон не сон — тривога й неспокій. Хоча б швидше кінчалась ця ніч, краще вже йти, ніж лежати отак, чекаючи не знати й чого!
В сусіднім наметі лунає сміх. Не інакше Пашка-лейтенант розповів черговий анекдот, його хлібом не годуй — дай посмішити народ. Анекдоти для нього як хвороба, як пошесть: про що не йшлося б, обов'язково встряне в розмову:
— До речі, свіженький анекдотик!
Його спершу охоче слухали, сміючись, потім став приїдатись. І в літакові, впродовж багатьох годин, і в Петропавловську, вже в готелі, і на сейсмостанції під Ключевською лунав невигубний його тенорок:
— До речі, свіженький анекдотик…
Анатолій усміхається, пригадавши, як Якубенко підмовив відучити врешті-решт Пашку щохвилинно розповідать анекдоти.
Було це позавчора, на сейсмостанції. Ледь Пашка, наперед усміхаючись, став розповідати черговий анекдот, як усі дружно закричали:
— Борода! Борода!
Тобто анекдот «з бородою». Сто разів розказаний, сто разів чутий.
Пашка вмовк, ще не передчуваючи, що чекає на нього попереду.
— До речі, свіженький анекдотик, — устряв він за хвилину в розмову.
— Борода! Борода! — закричала чесна кумпа-нія.
В Пашиних безжурних очах замерехтіло сум'ят-тя. Цього разу він мовчав хвилин десять, вибираючи з неосяжного репертуару свого такий анек-дот, що був би свіжий, як щойно спечена булочка.
— Одного разу француз, німець, англієць і росіянин, — почав він, неспокійно соваючись, — стали розповідати про власних жінок…
— Борода! Борода! — пролунав дружно хор.
Пашка занімів. В його очах стигла розгубленість.
І коли він за півгодини, зібравшись з духом, спробував розповісти ще один анекдот, в голосі його було стільки благання, що здригнулося б серце найзапеклішого злодія.
— Є, до речі, з цього приводу свіженький анекдотик…
Але цього разу йому навіть не вдалося розпочать анекдот — аудиторія була безжальною:
— Борода! Борода!
Пашка якийсь час зіпав ротом, як висмикнута з річки рибина, потім пожбурив кухоль з недопитим чаєм під ноги і, лаючись, вибіг надвір. В чому був.
— Підіть заверніть, — сказав Якубенко. — Ще, дурень, замерзне.
Весь той вечір Пашка сидів, наче пугач.
А вранці знову лунав життєрадісний його тенорок: Пашка демострував черговий фокус із картами. Довго сердитись він просто не міг.
Анатолій не перестає дивуватись: на що витрачає людина свої сили й енергію! На фокуси різні, на анекдоти, на вміння ворушити вухами: ставити їх сторчма, як породистий пес. І коли з нього сміються, його ніс-картоплина переможно червоніє.
В сусідньому наметі замовкли: не вистачило більше снаги навіть у Пашки. Нічка — ворогові не побажаєш!
Раптом його так і підкинуло: а дошка! Металева дошка з барельєфом Володимира Ілліча. До сторіччя з дня народження. Яку вони мають знести на Ключевську. Задля цього, власне, сюди й прилетіли. Чи не лишили на сейсмостанції? Мав узять Якубенко, ану ж забув!
І хоч думка здалась зовсім уже дикою: як таке можна забути, — знав, що тепер не засне.
— Толь, чого не спиш? — Якубенко. Лежить поруч, за спиною.
— Віть? — так само пошепки. — Дошку взять не забув?
— Ти що, здурів!
Все гаразд, не забули, — одлягло од серця. Тепер можна й заснути. Треба!
Зігрітись хоч трохи й заснути. Стиснути все тіло в клубок, щоб зайняти найменше холодного простору, який жадібно висмоктує з тебе тепло, зосередити Це тепло якомога глибше, біля самого серця, щільніше обгорнувшись довкола власним єством, захищаючи його, як вогник під вітром: доки вогник горить, доти й я не погасну, — розслабити натомлену свідомість. Розігнать, пригасить всі думки, окрім одної: спати, спати… Я спокійний… Все буде гаразд… Мені хороше… Тепло й затишно… Я вже не чую вітру… Полотнище стріля все далі й далі од мене… Я засинаю… Я сплю…
Я проснувсь! Я бадьорий! Я відпочив! У мене повно сил!
Встати!
Мені ніскільки не холодно!
Енергійно взувшись (черевики наче залізні), одразу ж розпалюю примус.
Сьома година. Темно, наче в чоботі. Вітер свище мовби ще пронизливіше: так свистить реактивний літак перед тим, як зірватися з місця. Здається, що гора вже зрушила: суне швидше й швидше, от-от злетить у повітря.
— Ну й погодка!
— Чорт їй і радий!
— Хлопці, хто з'їв мій льодоруб?
— Ще окропчику?
— Плесни, якщо лишився…
Про що завгодно, лише не про те, що в кожного гвіздком у свідомості: сьогодні — на штурм! Про це ніхто ані слова, на це накладене мовчазне табу, яке не дано нікому порушити. Як солдати перед атакою старанно обходитимуть у розмові навіть слово «атака». А хто нехай хоч заїкнеться про неї — поб'ють.
Вихоплені світлом електричного ліхтарика, мелькають руки, обличчя, кухлі з гарячою кавою, галети з шматками консервованого м'яса: наїдаються на весь день, бо там, угорі, навряд чи вдасться поїсти.
Врешті з сніданком покінчено, в рюкзаки запаковано найнеобхідніше. Решта лишається тут, у наметах.
— Аптечку не забули?
— Ось у мене.
Потім Анатолій не зможе простити собі, що не перевірив аптечку.
— То що, мужики, присядемо перед дорогою? — Хоч і так всі сидять: тут не те що стояти — розігнутися ніяк.
Один по одному вилазять з намету. За ніч снігу надуло — під дах. Посвище до вечора — занесе увесь табір. Не біда: тепліше буде спати. В сусіднім наметі, пробиваючи тканину, бігає світле коло. Вони що, не зібрались? Анатолій б’є льодорубом по стінці, щосили кричить:.
— Підйом, курортники!
Там зойкає, намет конвульсійно здригається, розлюченим ведмедем викочується Вітька Дахін:
— Ти що, здурів?!
— По чому дістав? — цікавиться Якубенко.
— По спині!
— Жаль, що не по потилиці! Знайшли час одлежуватись!
Тим часом вилазить решта. Темні постаті здаються неправдоподібно великими, а рухи дивовижно незграбними. Вишиковуються в мовчазний ланцюжок, лишають за собою табір. Ніхто навіть не оглянувся.
Швидко світає. Все чіткіш вимальовується кам'яне безмежне громаддя. Скуте льодами, спресоване снігом, неприступне, як ворожа фортеця. Кожен крок, кожен метр підйому даються тут з боєм, з отим нелюдським напруженням сил, що на грані можливого, коли викладаєшся весь, до кінця, наче оцей крок, оцей метр є останній. Каміння й каміння, гострі виступи скель, де й чорт ногу зламає, а вітер дме просто в обличчя з такою вбивчою силою, з такою тупою люттю, що сприймаєш його як живу істоту, яка заповзялась здути тебе з оцієї гори. І небо, що крижаніє вгорі,теж продуте наскрізь. І підйом, якому кінця-краю немає, відшліфований так, що ногу ніде поставити.
Все частіше зупинки: перепочинок. Серце стукоче як навіжене, болісно перехопдює горло, хочеться руками розтягнути легені, щоб вдихнути зайву порцію повітря, втома набивається в тіло, як вата, болісно обгортає перетруджені м' язи. Кожен крок — через не можу, кожен рух — через муку, яку мусиш подолати неодмінно, якщо хочеш рухатись, а не застряти отут скрижанілим уламком.
Що, мужики?..
Крок… Іще крок… Іще… Чіпляєшся зором за отой он виступ, що чорніє за десяток метрів попереду: там, тільки там, ні на сантиметр ближче, бажаний перепочинок. А до того не смій зупинятись, іди, хоч і вмри!
Все вгору і вгору. Вперед і вперед.
Опівдні став відставати Серьожа-рудопер. Все частіше зупинявся, хитаючись… Ступить крок — і навалиться на льодоруб… Ступить і навалиться… Дихає судомно, в очах стигне мука…
Анатолій підійшов мовчки, обв'язав шнуром себе, потім — Сергія: давай, не відставай! Тримайся за шнур! На найважчих ділянках, на підйомах-крутизнах витягав майже на собі. Врубувався в кригу, вгризався у скелі: спина тріщала — тягнув.
Оце й називалось: іти в одній зв'язці. Коли сильніший веде за собою слабшого, менш тренованого.
Давай, Серьожо, давай! Не боги брали цю гірку— візьмемо й ми!
Потім зупинився Дахін. Першорозрядник, м'язи мов сталь, та от височінь і його доконала.
Анатолій, помітивши постать, що застрягла в снігу, пошукав очима Якубенка.
Але той уже сам швидко спускався донизу. По кригою взятій поверхні, гальмуючи льодорубом, як на ковзанах.
Під'їхав, загальмував, щось, видно, сказав, бо Дахін подався до нього, і ось уже друга зв'язка вперто подерлася вгору.
Все вище й вище. Через каміння, завали, стінки, лоби, власну втому і власне «не можу»…
— Все, мужики!
Анатолій з силою ввігнав льодоруб у спресований сніг.
Як не жаль, а треба розставатися з думкою вже сьогодні побувати на вершині. Вийти на конус, до кратера, де сніг не тримається і в найлютіші морози, бо поруч вогонь, що йде з глибини, і лава клекоче на дні. Припасти б до неостуджених скель, ввібрати глибинне тепло усім тілом, бо зараз всі п'ятдесят, якщо не нижче: хоч вітер і пересівся неначе, мороз — аж очі холонуть. І змерзаються застиглі повіки.
Чотири тисячі метрів: сьогодні пройдено тисяча триста. Тринадцять хвилин нормальної ходи, там, унизу, на рівнині, по добре втоптаній дорозі. А вони долали весь день, вже не метрами рахуючи відстань — сантиметрами.
— Хлопці, а вітер наче стихає!
— Погодка завтра буде — на замовлення!
— Глядіть не наврочте!.. Де ставить намет?
Бо шоста година. І треба впоратись, щоб не застигла ніч.
Скинули рюкзаки, стали розчищати майданчик. Четверо, що ночуватимуть у наметі, — майданчик, інші заходилися рити глибоку печеру. В сніговому заметі. Під гострим, як бритва, застругом. Жаль, що знайшовся лише один: в печері значно тепліше, аніж в наметі. Та спасибі й за цей: чим вище, тим менше трапляється снігу. Лише каміння і лід, лід і каміння, а сніг весь змітає донизу.
В печері розмістили найслабших: хай хоч зігріються хлопці, по-людському переночують. А решта — знову в намет.
— Ух, жарко! Фінської бані не треба!
Володя Берсеньєв. За що його любить Анатолій— ніколи не поскаржиться!
— Спимо, пацани, до дванадцятої. Потім міняємось.
Ну, звісно ж, хто, крім Якубенка, може цим перейматись. Любить порядок у всьому. Погрівся півночі між друзями — паняй на кра'й, грій тепер іншого!
— Добре, Вітю, розбуджу — не просплю, — відповіда Анатолій: він впирається спиною в холодну тканину. — Давайте вже спати.
Та Володі не спиться:
— Оце, хлопці, житуха! Відчуваєш, що ти не просто молекула. Зробимо Ключевську, подамся під час канікул на Памір. На семитисячник.
— А на Джомолунгму не хочеш?
— На Джомолунгму? — перепитує Володя. Так перепитує, наче від одного нього залежить побувати на найвищій вершині світу. — На Джомолунгму ще, мабуть, ранувато. От зроблю семитисячник, тоді подумаю про Джомолунгму.
— Ти спершу зроби Ключевську.
— А ми хіба де? Не на Ключевській? Ні, завтра я на край кратера обов'язково ступлю! Камінець кину у лаву. Лава, де ти, агов!..
— Ну, пропали дівчата! І так по тобі помирали, а тепер як повернешся, то зовсім подуріють! Альпініст, покоритель вершин!..
:— Груди колесом, гузиця — ящиком! — додає хуліганистий Володя Пахомов, четвертий у наметі.
Найбільше сміється Берсеньєв. Лише Якубенко хмика несхвально: не терпить, як він висловлюється, словоблудства.
І цю розмову, на висоті чотирьох тисяч метрів, в продутому наскрізь наметі, запам'ята на все життя Анатолій.
Цього разу мерзли ще дужче, ніж минулої ночі. Тому й піднялися о п'ятій. Розтопили сніг, заварили чайок, поналивали в термоси кави з молоком: обідатимуть уже там, на вершині, поспускавши ноги в кратер, що дихає жаром, — в цьому ніхто не мав сумніву. Тому й відчували себе, як перед святом.
— А вітер знов розгулявся.
— Даремно раділи.
— Нічого, вже недалеко. Толь, може, я піду перший? За півгодини збіжу. Поки ви тут начухаєтесь, я й дошку прилаштую.
Берсеньєв сьогодні, як ніколи, веселий. Навіть пісню мугика. Виліз надвір, зробив такий рух, наче хотів обійняти весь простір:
— Ех, красота! — Хоч довкола ще не видно майже нічого. Лише зорі в чорному небі та далеко-далеко на сході рожевіє вузесенька смужка.
Підійшов до нори, що чорніла в снігу, копнув ногою:
— Гей, борсуки, виповзайте! Сонце, глядіть, проспите!
«Борсуки» вилазили один по одному — опухлі од сну.
— Не мерзли вночі?
— Ні. Було навіть жарко.
Ну, що ж, відпочили як слід — і в дорогу. Анатолієві все здається, що їм не вистачить часу: зійти на вершину, а потім спуститись до табору. До отих двох наметів.
І знову підйом, безконечний підйом. Йдуть у трьох зв'язках, першу, як не просився Берсеньєв, повів Якубенко. Він найдосвідченіший, йому й вибирати найоптимальніший шлях в оцьому закрижанілому хаосі. У нього й пам'ятна дошка: вже коли Якубенко не дійде, то не дійде ніхто.
Віктор Якубенко, рудопер Лобачов і Коробков.
Анатолій — у другій, з Віктором Дахіним. Віктор спотикається сліпо, зупиняється, протираючи окуляри, що весь час пітніють, Анатолій вже розкаюється, що взяли його, але як було не взяти, коли Віктор теж однокурсник, та ще й запеклий спортсмен, та ще й сусід по гуртожитку, поряд ліжка стоять, і ніколи не бувало випадку, щоб Віктор у чомусь підвів. Розіб'ється, але зробить! То як такого не взяти?
Лиш тепер починає розуміть Анатолій, що в гори можна брати не кожного. Навіть якщо ти майстер із самбо чи рекордсмен із стрибків. В горах важить і така дрібниця, як окуляри. Розбив, загубив і звалився в прірву. «Відлетів», як заведено казати в альпіністів. Відлетів у смерть, в небуття, спалахнувши миттєвою іскрою, упертим земним метеором. Лаконічна, скупа й сувора мова тих, що рвуться на неприступні вершини, вибирають найскладніші маршрути, часто-густо на грані смерті й життя.
— Де подівся Олег?
— Відлетів на Памірі.
— А чого замовк Женя?
— Відлетів на Жуковському.
Тобто: штурмуючи схил піка маршала Жукова.
Відлітають, спалахують, штурмуючи вперто вершини, і коли б ожили, то знову рушили б у гори, по останньому своєму маршруту, до тієї полиці, за якою обірвалося все.
І пісенька мудрих та ще й обачливих: «Умный в горы не пойдет, умный горы обойдет» — пісенька ця не для них!
Трійка Якубенка йде дружно й напористо, Віктор будь-якою ціною вирішив взяти до обіду вершину. Анатолієві вже починає здаватись, що вони з Дахіним ледь повзуть, і це його все більше дратує.
Під час чергової зупинки (відхекатись, зібратися з силами) глянув донизу. Там, на яскраво освітленій сніговій скатертині з чорними кам'яними проривами темніли три постаті. «Чого вони так відстали? — тривожно ворухнулася думка. — Чи не сталось чого?»
Ту, третю, зв'язку веде Володя Берсеньєв. Останньому завжди найважче, на останнього — все каміння згори, й Анатолій поставив Володю. Як найсильнішого. «Все одно ми будемо першими!» — грозився Володя, незадоволений тим, що першу зв'язку повів Якубенко.
«Чого вони так відстали? Невже щось з Пахо-мовим?» Про третього, Пашку-лейтенанта, навіть не подумав: для Пашки такі підйоми не новина, має перший розряд по альпінізму, а от Пахомов… Володя Пахомов на п'ятитисячнику вперше, та й до того ж узимку. Коли до повітря розрідженого додається ще й лютий мороз.
Оглядався все частіше.
Ні, таки йдуть. Затримує їх, певно ж, Пахомов. Тягнуть, як він Дахіна.
Якубенко вже зник: завернув за невисокий хребет, що заступив їм дорогу. Цікаво, скільки від нього до кратера?
Тільки так, зупинившись, можна глянути вгору-донизу. Коли ж ідеш, вся увага прикута до ніг. Кожен крок треба виважить, оцінити кожен сантиметр, якщо не хочеш покотитись донизу. Заганяєш в твердий фірн льодоруб, одриваєш пудову стопу, мов і справді налиту свинцем, переносиш на крок уперед.
А до хребта, за яким зник Якубенко, відстань наче й не зменшується. Бо не йдеш по прямій, прямих у горах немає, а звертаєш праворуч-ліворуч, минаючи особливо небезпечні місця.
Сонце досягло вже свого зеніту зимового, лід горить так, що боляче дивитись на нього. Все сяє, вилискує, ріже зір застиглим на морозі вогнем.
Котра зараз година?
Глянути б на годинник, але для цього треба зняти рукавиці: брезентову, вовняну, а потім ще й відгорнути рукав. Мороз так і вчепиться в руку, він свого не прогавить.
Ось нарешті й хребет. А за ним у кригу вдягнений лобисько, якраз на дорозі до кратера.
Якубенка знову не видно, а з-за хребта, що тепер уже внизу, повільно виповзяють три постаті.
Берсеньєв, Пашка, Пахомов.
— Ось тут Віктор Дахін впустив льодоруб.
Анатолій помічає це місце жирним хрестом на схемі, що він її власноруч накреслив у моєму блокноті.
— Ви не уявляєте, як я тоді розсердився! — Очі його й зараз зблискують гнівом. — Для альпініста більшої ганьби, ніж загубить льодоруб, немає. Це все одно, що загубити під час атаки гвинтівку. Або автомат. Без льодоруба альпініст просто перестає існувати!
Від цього місця, поміченого чорним хрестом, до вершини лишалось метрів сто п'ятдесят, не більше.
— Якубенко був уже там. А Віктор впустив льодоруб.
— А якби Дахін впустив льодоруб на годину раніше? Коли ви ще були ось тут, — показую я нижче. Звідси приблизно Анатолій помітив, що зв'язка Берсеньєва рухається не так швидко, як можна було сподіватись. І в ньому вперше ворухнулась тривога. — Чи не розгорнулися б тоді події зовсім по-іншому?
— Що про це говорити! — відповідає Анатолій сердито. — Всі ми заднім розумом багаті! Якби та коли б… Життя, шановний Анатолію Андрійо-вичу, цих словечок не знає. Життя ставить перед нами лише одну задачку і — вирішуй негайно!
— Що ж ви вирішили?
— Вирішив те, що й повинен був вирішити: спускатись донизу. За льодорубом.
— І далеко він залетів?
— Я тоді ще не знав. Може, метрів за п'ятдесят. А може, й за всі чотириста.
— Це по прямій? А сюди-туди?.. А до кратера лишалося ж всього сто п'ятдесят! І там уже чекав Якубенко. Невже не ворухнулася думка махнути рукою на льодоруб Дахіна й спробувати піднятися з одним?
— Не ворухнулась, — відповідає Анатолій жорстоко. — Ми повинні були знайти льодоруб. Куди б він не залетів.
Хоч він тоді вже подумав, що через оцей не-запланований спуск вони можуть не добратись до вершини. Не побувають на ній взагалі.
Адже невідомо було, як далеко залетів льодоруб!
Він, звісно, про це ні слова не сказав Дахіну. Лише сказав:
— Тільки вдвох!
Бо Дахін став говорити, що він спуститься сам. Дахін розумів, що значить для Анатолія, як і для кожного з них, в останню хвилину відмовитися від можливості взяти вершину.
Льодоруб пролетів метрів сорок, не більше. Анатолій побачив його ще здалеку, під скельним виступом, і,пам'ятає, тоді ще подумав полегшено, що вони таки встигнуть взяти вершину; але тут з-за хребта виткнувся Володя Берсеньєв, і все пішло шкереберть, і думка про сходження, яка досі володіла ним неподільно і була для нього єдино важливою, такою важливою, що він, не вагаючись, поступився б заради неї всім, — ця думка одразу ж щезла безслідно, розтала, мов дим.
Володя Берсеньєв не мав на одній руці рукавиці. І йшов, наче п'яний…
«Ніколи не зможу простити тим обом, що вони не завернули вчасно Володю, — скаже мені Анатолій. — Не стали одразу ж спускати донизу. Особливо Пашці… Він же не вперше підіймався у гори».
Може, тому Пашка оте пізніше й сказав… Сказав батькам Берсеньєва, що Анатолій силоміць погнав Володю в гору. Вже важко хворого…
Чужа душа — темний ліс. І кожен власну совість присипляє по-своєму…
Отже, Володя загубив рукавицю. І йшов, наче п'яний. І не тримав льодоруб: не впустив лише тому, що ремінець льодоруба був окручений довкола зап'ястя.
Льодоруб волікся за ним, лишаючи тонкий, як ниточка, слід.
Що Анатолій сказав у ту першу мить, він так і не зміг пригадати.
— А ви все ж пригадайте! — допитувася слідчий пізніше. — Для вас це дуже важливо.
Чому важливо, Анатолій ніяк не міг зрозуміти. Хоча чесно намагавсь пригадати. Й не міг.
Здається, спитав у Володі, що з ним. Хоч, можливо, й не питав: знав і без цього, що це таке.
«Ото, коли альпініст починає йти, наче п'яний, і губить рукавиці, й зриває шарф з обличчя, тоді йому не довго лишилося жити. Хіба що спустити його якомога швидше донизу».
Висотна стеля. Існує для гір такий термін підступний. Біологічна пружина, закладена в кожному з нас, яка дрімає до пори до часу, поки ми не сягнемо визначеної природою для кожного з нас висотної стелі. Не порушимо фатальне табу, недотримання якого карається смертю.
Де вона: на чотирьох-, на п'яти-, на шеститисячній позначці — цього кожному з нас наперед знать не дано. Жоден підручник, жодна інструкція, жоден лікар чи фахівець-альпініст, який стоптав не одну пару треконів, долаючи найтяжчі маршрути, не підкаже мені, йому, вам, на якій височині лежить ота міна, що спрацює несхибно, лише піді мною, під вами, під ним. Всі пройдуть, не помітивши навіть, наступаючи на неї, по ній топчучись, і вона терпляче лежатиме: вона чекає на вас.
І дочекається.
Крок ваш останній, вибух-пружина неминуче спрацьовує.
І вам уже нема порятунку.
Хіба що донизу. Миттю донизу!
З-під закрижанілої маски (маску він зірвати не встиг, хоч весь час хапався за неї білою, як кістка, рукою)… з-під маски пролунало безтямне якесь бурмотіння. Володя, здається, вже марив. Марив на ходу, з широко розплющеними очима.
І тут Анатолій згадав про аптечку.
— Аптечку!
Вона мала бути в Пашки. Він, пам'ятаєте, сам дав її Пашці. Раптом здалося, що не Пашці дав — Якубенкові. Відчув, як піт обпік скроні.
Пашка став перелякано зривати рюкзак. Чіплявся за лямки плечима, рукавицями, ліктями. Скинув нарешті, поклав до ніг, заходився розв'язувати.
«Чого він копається!» — мало не застогнав Анатолій. Відіпхнув, ухопив рюкзак, витрусив усе додолу.
Зірвав рукавиці, став розкривати коробку. Ті невідомі аптекарі подбали, мабуть, лише про одне: щоб коробка одкривалась якнайважче.
Ч-чорт!
Нарешті!.. Камфора, камфору й треба в першу чергу вводити… Всю оцю ампулу… Шприц… Де шприц?..
Шприц ніяк не попадався на очі. Все ще надіючись, все ще не вірячи, все ще не допускаючи думки, що шприца немає, що оті партачі, злочинці, вбивці забули його вкласти між ліками, Анатолій рився і рився в коробці, потім, не витримавши, вивернув усе на рюкзак.
Шприца не було. Було все: пачечки, слоїки, вата, бинти — не було тільки шприца.
Як у страхітливім сні.
Тепер лишалось одне: негайно спускати донизу.
Згадав ще про каву, що в термосі. Налив повен кухоль гарячої рідини, спробував напоїти, але Володя, стискаючи зуби, випльовував так, наче то не кава була — отрута.
Донизу! Швидше донизу!
Знайшли, натягли рукавиці, поправили шарф на лиці (шкіра вже була біла), взяли попід руки: з одного боку Анатолій, з другого — Пашка.
Володя знов забурмотів щось нерозбірливе, і маячливе оте бурмотіння різало серце.
Коли Якубенко змінив Пашку, Анатолій теж не може згадати. Потім уже Якубенко сказав, що, стривожений їхньою відсутністю, вирішив спуститись назустріч. Побачив їх здалеку: три постаті, в обнімку, мов п'яні, а дві трохи позаду, й зрозумів, що сталося нещастя. Одв'язався, крикнув хлопцям спускатися слідом, помчав донизу. Дивувався згодом, як уцілів.
— Укол! — видихнув до Анатолія. — Зробили укол?
Лише тоді зрозумів Анатолій, що по той бік не Пашка — Якубенко.
Завдавши Володині руки на плечі, вони спускали його все нижче й нижче, пильнуючи, щоб не зірватись, не полетіти з скелі, не ступить в кулуар, де дорога одна: прямо в прірву. Вони спускали Володю, як матерів би своїх не спускали, готові під його ноги й лягти, коли б йому стало легше од цього, а він ступав усе важче, а він з кожним кроком все більше на них обвисав. І ватяно підги-нав ноги.
Вони йшли і йшли, молячи не знати кого — бога, чорта, всі сили земні та небесні! — щоб сонце довше потрималося в небі, бо мали ж добратись до табору, хоча б до отих чотирьох тисяч метрів, де на них чекав намет і готова печера, де можна буде роздягнути Володю, розтерти, зігріти, та час, який ледь волікся до цього, раптом зірвався, помчав з гори, їх обганяючи, замиготів білою кулею, і сонце покотило щодуху за обрій.
І як тільки сонце сховалось і вони пірнули в тінь, Якубенко прохрипів:
— Все: зупиняємось!
Володя вже не йшов — висів на плечах.
Висота чотири шістсот. Мороз ще лютіший, аніж вчора увечері. І вітер, що не знає пощади.
І довга ніч, яка хижо скрадалась до них, стежачи за кожним їхнім рухом.
Посадили Володю на рюкзак, рюкзаками й підперли, щоб не впав, не покотився донизу, метнулись шукати надуви, де можна було б вирубати хоч невеликі печери. Надувів не було, сніг тут просто не міг утриматись, врешті Пашка натрапив на улоговину й закричав, щоб ішли до нього, і вони ще ніколи з таким шалом не заривалися в твердющий, мов на камінні замішений, сніг. Анатолій тільки відіслав зайвих хлопців шукати місце для себе, тож копали втрьох: він, Якубенко і Пашка. Запалене хекання, глухі, в сніг, удари чи голосний скрегіт сталі, коли льодоруб поціляв по камінню. Найбільше старається Пашка, він готовий зубами вгризатися в гору, щоб добратись до тепла.
Все… Давайте Володю…
Нолодя вже не сидів — лежав, завалившись на спину. В болісно розтуленому роті, з-під почорнілих губів синіли намертво спаяні зуби.
Володя не дихав.
Анатолій ухопив його руку, шукаючи пульс. Рука була важка й холодна, мов висічена з каменю, пульс не промацувався.
— В печеру!
Затягнули в печеру, заштовхали глибше, забились самі: нагріти, зігріти, не випустити й краплі тіла, бо на тепло остання надія: ось Володя зігріється, прийде до тями, прийде й спитає зди-вовано: «Хлопці, ви що?» Бо ще ні в кого ніколи не просив порятунку. Не мав у тім потреби.
Кидався перший на поміч, і нікому не спадало на думку йому помагати.
А зараз він лежав непорушний. Зараз його врятувати могло тільки чудо. І вони вірили в чудо, так вірили, що коли у Володі лишився хоч один шанс на тисячу вижити, він не помре.
Що станеться з ним протягом цієї жахливої ночі, про це ніхто з них не думав. Як вони витримають космічний цей холод і чи витримають взагалі — це їм не боліло. Думали тільки про Володю, про те, щоб не дати згаснути слабенькій іскрині життя, якщо вона в ньому ще є.
Якубенко і Пашка весь час робили йому штучне дихання. Притулившись, притиснувшись до непорушного тіла, віддаючи йому тепло своїх тіл.
Їхні згорблені, скоцюрблені постаті, що ледь вміщалися в тісній печері, ритмічно хиталися то в один бік, то в другий: вдих — видих… вдих — видих… тисячі вдихів і видихів — до знемоги, до отупіння, до автоматизму, за яким можна не помітити й власну смерть. І разом з ними хитався безтямний (а може, вже й мертвий) Володя. То в один бік, то в другий. То в один бік, то в другий. Моторошний танець на грані смерті й життя.
Анатолій же, затуливши власним тілом печеру, щоб було хоч трохи тепліше, розтирав його тіло. Руки, ноги, груди, живіт. Тер щосили, не зупиняючись, забороняючи собі думати й справді не думаючи про власні ноги, які, не вмістившись у печері, стирчали надворі. І в які уже вчепився люто мороз.
Та й чого варті були його ноги поряд з Володи-ним життям або смертю!
Розтирати, розтирати, щосили, щодуху, хоч руки вже давно оніміли, а з долонь наче здерли всю шкіру.
Зціпити зуби й розтирати.
І годину… і другу… і третю…
Якщо треба, то й усю ніч.
Аби він тільки жив. Аби він ожив…
Збігла четверта година. І вони зрозуміли нарешті, що все безнадійно.
Володя лежав холодний, і від його непорушної постаті віяло такою застиглістю, яку несе тільки смерть.
Отупілі, спустошені, вичерпані до останньої краплі, вони притулились один до одного спинами й застигли, ввіткнувшись в коліна обличчями. Приголомшені тим, що на них навалилось.
А десь же буяло життя. Десь сходило-заходило сонце, десь люди мліли біля теплих печей, ніжи-лись в теплих постелях, раювали теплом, не знаючи йому ціни, пили гарячий чай, їли страви гарячі й сприймали це як явище абсолютно буденне, наче й не могло бути порожніх, до дна промерзлих термосів, остудженої дощенту печери, де вони зараз сидять, застиглі, серед вічного холоду, чорного холоду, нещадного холоду.
Що тепер буде?
Як тепер бути?
Що сказати Володиним батькам? Як їм оце все пояснити?
Мати Володина в той вечір, в той вечір останній, коли Володя запросив Анатолія на вечерю прощальну, все допитувалась… Не сина питала — його…
— Ну чого вас туди несе?
Слухала Анатолія, навіть покивувала, немов з ним погоджувалась, а за хвилину знов запитання, повне тривоги й болю:
— Ну що ви там загубили?
«Матері ж бо завжди лишаються таки матерями, — думав тоді Анатолій, — і цього їм не збагнути…»
А зараз він думав по-іншому. Зараз він себе ненавидів за оту свою зверхність. До болю, до стогону.
Ну що він їй скаже?!
Не міг більше сидіти на місці. Вибрався з печери, став збирати рюкзаки, складати біля входу: все ж такий-сякий затишок. Мороз склеював губи, навіть крізь рукавиці добирався до пальців, а ніг він уже зовсім не чув. Наче там, нижче колін, були дерев’яні підставки: бий молотком — не заболять. Подумав що так недовго й замерзнути, глянув угору, на кратер, що темним силуетом вимальовувався на всіяному зорями небі. Там, біля кратера, тепла земля, туди метрів двісті, ну, триста од сили: піднятися всім, поки не пізно, зігрітись, перебути цілу ніч. Уявив оту землю, вулканічний той попіл, те неохололе каміння, як заривається в нього руками, ногами, весь з головою, від насолоди стогнучи, і відігнав спокусливе марення.
Кому тоді доведеш, що не покинули Володю тут напівживого? Його батькові? Матері? Друзям? Ні, вони повинні лишатися з ним. Що б не сталось!
Дерев’яно зігнувшись, заліз знову в печеру. До Якубенка і Пашки. Не спитали навіть, що робив. Сиділи й мовчали.
І просиділи отак, мертвого щохвилини торкаючись, ще шість годин. Довгих, як вічність, годин.
Знову був ранок, байдужий до того, що в них скоїлось і що з ними ще може скоїтись. Підмітаючи темряву, зло висвистував вітер, одна по одній випливали з пітьми дальні й ближні вершини вулканів, небо швидко світлішало, яскраві ще недавно зірки блідли й гасли, схід хлюпотів криваво-червоним, в муках народжуючи ще один день. Володя лежав, непорушний і видовжений, обличчя його було біліше од снігу, а в склеплених навіки повіках, в зімкнутих строго вустах було стільки застиглої мудрості, наче він пізнав у останню цю ніч всі істини світу. І, розплачуючись за це пізнання власним життям, не пошкодував і на хвилину за ціну.
— Я спущуся, гляну, що з хлопцями. — Пашка немов вибачався, що не може більше дивитись на мертвого.
— Сходи, — сказав Анатолій байдуже.
Пашка повернувся за кілька хвилин:
— Там теж обморозились.
— Дуже?
— Ще не знають.
— Передай, щоб негайно рушали до табору. Ти теж з ними йди. Що робити там — знаєш.
— А ви?
— Ми будемо спускати Володю. — Відповів за себе й за Якубенка, що мовчки діставав з рюкзака шнур і зайві штормівки.
Пашка надів рюкзак, потоптавсь на місці.
— То я пішов.
— Ага. — Анатолій уже нахиливсь над своїм рюкзаком.
— Я теж обморозився, здається.
Пашка ще трохи постояв, чекаючи, мабуть, що скаже на це Анатолій, але той мовчки рився у рюкзаку.
— Ми вас чекатимем, — сказав тоді Пашка.
Зарипів, снігом — пішов.
Поклали труп на штормівку, звели руки на грудях, зв'язали. Натягнули на голову капюшон, ховаючи біляву чуприну, ще одну штормівку наділи уже поверх зв'язаних рук, застебнули на «змійку». Стали обмотувать шнуром, і здавалось обом, що не людину обмотують — крижану важку брилу: таким холодом віяло од застиглого тіла.
Спускались по кризі, по сніговому схилу, вгризаючись льодорубами, страхуючи один одного, щоб не зірватись, не полетіти донизу. Спускались, щосили тримаючи труп, особливо на скельних виступах, на крутелезних, облитих льодом лобах, де кожен крок міг стати останнім.
— Обережно!
Анатолій, зірвавшись, хапається в останню хвилину за камінь. Труп, налетівши слідом, боляче б'є в обличчя. Якубенко, щосили вчепившись у шнур, затримує обох.
— Зуби цілі? — питає, коли Анатолій видерся вгору.
— Цілі. — Анатолій витирає кров, що цідиться з розбитого носа. Напухне — очі закриє.
Перепочили, знову пішли.
Якубенко — труп — Анатолій. Анатолій — труп — Якубенко.
Погано слухались ноги. Викручувались, ковзались, підверталися. І були мов дерев'яні.
Змокріли до нитки, хоч мороз не пересівся. Сонце, вітер, мороз.
О другій годині добралися до намету й печери. Вбили у фірн льодоруб, прив'язали Володю. Далі, відчували, вже не зможуть і кроку ступити.
Хлопці набилися в печеру, там набагато тепліше, в наметі був один лише Дахін. Сидів, замотавши ноги в спальник.
— Де Володя? — спитав, немов про живого.
— Там, надворі.
— А я обморозився.
Розгорнув спальник, кривлячись, став стягати з лівої ноги шкарпетки. Плетені з вовни, кілька пар, одна поверх одної.
— Ось.
Пальці, всі до одного, почорніли. Нігті ж біліли, мов понаклеювані.
— Болить? — спитав Анатолій.
— Ага.
— Ясно… А на другій?
— На другій те ж саме.
— Нічого, ще потанцюєш. — «Що ж у мене з ногами?» — Вітю, ану давай хвастайся своїми! — до Якубенка.
— Краще свої покажи.
— Ні, мої ще почекають. Моїм нічого не станеться. Давай, давай, роззувайся!
В Якубенка теж одморожені пальці. Тільки не чорні — білі поки що.
— Ну, хлопці, важайте, що вам пощастило! — сказав Анатолій бадьоро. — Отаку ніч перебути — і лише пальці!
— Ти свої показуй!
— Зараз. Снігу лише принесу. Треба ж чайку посьорбати на ніч.
Взяв казанок, виповз надвір. Заглянув по дорозі в печеру:
— Ну, як мужики? Є обморожені?
— Є… Он Пашці дісталось найбільше.
В Пашки пальці теж усі чорні. Почувши, що такі ж і в Дахіна, він аж повеселішав.
— А як наш рудопер? Є чим похвалитись?
Є і в Серьожки, в рудопера. І в Коробкова, і в Пахомова.
— Що ж, мужики, знали, на що йшли. Тепер треба терпіти… Підремонтують — не лишиться й сліду.
— А в тебе як?
— В мене нічого… Снігу набрали?
— Набрали вже. В снігу сидимо.
— Ну, тоді лежіть — попивайте чайок. До зав-трього.
— Ти будеш показувати ноги?! — закричав уже Якубенко.
Розтоплюючи сніг, шумів весело примус. В наметі ставало тепліше й тепліше. Дахін, забившись у спальник, вже спав, не діждавшись чаю. Якубенко скинув штормівку і куртку.
— Роззувайся!
Анатолій усівсь зручніше, розшнурував черевики. В нього були не треконі, а туристичні.
— Чого ж ти?
— Зараз.
Та як не сіпав, черевик не знімався.
— Допомогти?
— Спробуй.
І вже Якубенко став смикати черевик. Спершу обережно, потім щосили.
— Примерз.
— Не відкрути разом з ногою, — пожартував Анатолій; болю не було, тільки тріщало в суглобах.
Черевики чи то трохи відтанули, чи то не витримали — знялись. Повіддирали примерзлі шкарпетки: з сухим шелестом сипався лід. Оголилися ноги. Білі, холодні, чужі. Якубенко взяв ложку, постукав — наче об камінь.
— Болить?
— Нічого не чую.
— Здорово ж прихопило! — тривожно сказав Якубенко. — Треба щось негайно робити.
— Може, репшнуром?
— Давай.
Дістав репшнур, склав у кілька разів, замахнувся:
— Хоч не дивись!
— Нічого, шмагай — не жалій! Репшнур лише б витримав.
Якубенко заходився щосили шмагати по закостенілих стопах.
Поступово просинався біль. Ноги потеплішали, за кожним ударом тепло опускалось все нижче, до пальців. Тріщали, наливаючись кров'ю, склеєні морозом судини, на очах злазила шкіра, і Якубенко щоразу питав:
— Може, досить?
— Бий! — казав Анатолій, тільки голос його ставав все глухіший, наче його хтось душив за горло.
Врешті Якубенко кинув репшнур:
— Годі. Бо й кістки розмолотимо.
Анатолій сидів, вчепившись руками в цупке дно намету. Його вже нудило: біль був такий, що заходилося серце.
Дістали запасні теплі шкарпетки, ледь натягли на розбухлі, як балабухи, ноги.
— Залазь у спальник! — скомандував Якубенко. — І спробуй хоч трохи заснути.
Але це було якраз те, чого Анатолій не міг зробити: біль розгорався зовсім уже дикий, ноги мов мстили за те, що він їх не поберіг, не давали й на секунду забутись. Був би радий втратити навіть свідомість, і здавалося іноді, що й справді починає втрачати, бо накочувався липко червоний туман, щоб поглинути безслідно, та він виринав знову й знову, сам того не бажаючи, як затятий отой поплавок, що його неможливо втопити.
І, виринаючи, з надією поглядав на годинник: що завгодно, тільки не оце лежання, ногами у полум'ї!
А стрілки наче й не рухались. Стрілки світилися на чорному тлі, наче приклеєні.
Стогнав уві сні Дахін, ворушився весь час Якубенко, не знаходячи, мабуть, місця для ніг, лежав поруч, за стінкою, мертвий Володя: його мовчазна присутність, як це не дивно, помагала боротися з болем. Бо їхній біль, їхні муки були аж ніщо поряд з його крижаною застиглістю.
О п’ятій звелися: не могли більше лежати. Анатолій спробував стати на ноги, й одразу ж упав. В кутку стогнав і лаявся Віктор Дахін. Лаявся на всі у світі вулкани, лаявся так, як ніколи, мабуть, не лаявсь.
— Помагає? — не витримав Анатолій.
— Помага! — простогнав крізь зуби Віктор. — Та лізь ти, заразо, на ногу! Так твою і перетак! — І бив льодорубом ні в чому не винний черевик.
Якубенко теж уже взувався: мовчки, без стогону. Суворе обличчя його за цю ніч постаріло на кілька років, розбухлі ноги ніяк не хотіли лізти в треконі. Тоді він узяв ніж, розрізав їх зверху донизу, спершу один, потім другий. Всунув ноги, старанно перев'язав черевики капроновим шнуром.
Черевики ж Анатолія були на чотири розміри більші: брав під кілька пар товстих вовняних шкарпеток. Він натягнув зараз лише одну пару (розбухлі стопи криваво синіли), і це дозволило сяк-так приладнати взуття.
Попили гарячого чаю (від самої згадки про їжу нудило), на руках, на колінах виповзали з намету. І кожен, вилазячи, одразу ж натикавсь на Володю, що лежав замерзлим обличчям до неба.
Там уже потроху сіріло, передранково, одна з-перед одної спалахували гостро зірки. Переливався, тремтів рясний розсип вогнів вздовж Чумацького Шляху, і по тому шляху, по безконечному тому гостинцеві, прямо над їхніми головами, рухалась, пробиваючись вперто вперед, яскрава іскорка.
— Хлопці, супутник!
Голос у Дахіна зараз такий, наче він оце вперше в житті побачив супутник.
Застигли, дивлячись вгору, а супутник летів і летів, долаючи космічні відстані, і було в ньому щось дуже ділове й цілеспрямоване: він наче кудись поспішав, не помічаючи зірок, які зацікавлено позирали на нього. І щось таке близьке й рідне відчувалося в тому крихітному вогнику, таке до болю земне, що вони все дивились, дивились — не могли відірвати очей. І, пронизуючи весь оцей простір, весь оцей холод нестерпний, злісну цю темряву, всі оці гори, скелі, льоди і сніги, весь оцей хаос застиглий, що піднявсь на людину: роздуши-ти, розчавити, зламати і знищити, — полетів, поснувався непереможно й невигубно зухвалий сигнал, який, людиною ж посланий, тепер повертався до неї із космосу.
— Пора, мужики! Ти тільки їм нічого не кажи про наші ноги.
Це Дахіну, який мав спускатися з хлопцями, що ночували в печері.
А вони знову лишалися втрьох. Анатолій, Якубенко, Володя. Один мертвий, двоє живих. «Поки що живих», — пожартував Якубенко похмуро.
Тепер їм буде ще важче: кожен крок — такий біль, про який вони досі й уяви не мали.
Одв'язали від льодоруба Володю, взялися за шнур. Ступили й одночасно упали.
— Так ми не дійдемо, — сказав Якубенко.
Хлопці вже спускалися, трохи нижче й лівіше, тримаючись гребеня.
— Давай кулуаром.
Кулуаром то й кулуаром — Анатолію було зараз байдуже. Чортом, дияволом, пеклом — лише б не ставати на ноги!
Доповзли до кулуару, намагаючись не думати, що там, у кінці, — гостре каміння чи прірва, сіли, поїхали. Все швидше й швидше, по прямовисному крижаному річищі, по крутизні, на яку лише глянути — на душі похолоне. Вітром, сніговою пилюкою било в обличчя, запорошувало очі, і їм, осліплим, оглушеним, лишалось одне: тримати Володю. З усіх сил тримати Володю.
З розгону в'їхали в сніг. Сніг їх і врятував: далі чорніло каміння. Налетіли б на один такий камінець, і одним махом вирішилися б усі їхні проблеми.
Довго сиділи, приходячи до тями. Потім поповзли уже снігом. Анатолій, Володя, Якубенко; Якубенко, Володя, Анатолій.
Снігу ставало все більше, вони з останніх сил борсались у ньому, до лижв добираючись, що стирчали попереду. «Вже недалеко… Вже недалеко…»— пульсувало голові Анатолія. Розгрібаючи сніг, вперто повз уперед, а труп все важчав і важчав, і шнур, впиваючись у плечі, напинався струною. Іноді зблискувала думка, що Якубенко перестав підштовхувати мертвого, та він її відганяв, він ладен був себе за це зненавидіти і не дозволив собі жодного разу оглянутись. Повз і повз, зариваючись все глибше у сніг…
Добравшись до крайньої лижви, намертво вчепився у неї.
— Ти чого не зупинявся? — прохрипів Якубенко. Виник перед ним, наче привид, весь обліплений снігом.
Анатолій не відповів: хапав жадібно сніг, гасив вогонь усередині.
— Застудишся!
Анатолій, якби зміг, то розреготався б: після всього, що сталось, боятись простуди?..
— Тепер я потягну.
Не заперечував. Допоміг з двох Якубенкових лижв змайструвать волокушу, вкласти Володю.
— Ти відпочинь, — повторив Якубенко і, впрігшись, потягнув Володю вперед.
Анатолій дивився на непорушно простерті ноги свої, які зараз майже не боліли, і при одній лише думці, що доведеться ставати на них, йому хотілося лягти й померти.
Хлопці й без нього доберуться до сейсмостанції. Он вони, далеко внизу: чорні постаті на яскравому тлі. Скільки їм там лишилося йти!
Та ось погляд його зачепився за Якубенка: Віктор не йшов — повз, тягнучи за собою Володю.
«Що ж це я?.. Встати!» — і одним порухом, одним відчайдушним ривком звівся на ноги.
«Ти в мене посидиш!.. Ти в мене постогнеш!.. Ану на лижви!» — Бо тільки отак міг себе зрушити з місця.
Притис ранти замками, покотив донизу. Влетів у неглибоку вибоїну, щосили гуцикнуло, несамовитий біль пронизав усе тіло, ввіткнувся у мозок розпеченим цвяхом. Здавалось, череп зараз не витримає — розлетиться на друзки.
Зачекавши, поки біль згас, звівся на лікті. Одна лижва була на нозі, друга забігла безвісти. Все. Кінець.
Знов захотілось лягти й ні про що більше не думати. Лягти і померти. Бо скільки можна так мучитись?!
І знову зачепився поглядом за Якубенка.
Тягнучи за собою Володю, Віктор все повз уперед.
Тоді Анатолій сів на єдину лижву і, відпихаючись руками, поїхав за ним навздогін.
На другу лижву наткнувся, коли вже й не вірив, що знайде: стирчала в снігу. Висмикнув, звівся, став на обидві… їхав «плугом», щоб не влетіть в яку виїмку, поки й н'аздогнав Якубенка…
Зупинились під високою базальтовою брилою, що стирчала над яром. В яр намело стільки снігу, що й нічого думати тягти далі Володю. Вирішили залишити тут, потім прислати за ним вулканологів. Станція ж уже — рукою подати, хлопці вже там.
— Ти йди, — сказав Анатолій.
— А ти?
— Я трохи побуду з Володею.
— Я пришлю вулканологів, — сказав Якубенко.
Анатолій кивнув, хоч мертвому вже байдуже, коли його заберуть: сьогодні, завтра — яка різниця! Зачекав, поки Віктор, ставши на лижви, подолав яр, схиливсь над Володею, зняв капюшон.
Володя лежав на спині, і голова втопилася в сніг, а підборіддя задерлося вгору. Оголена шия взялася горбом, під білою шкірою гостро нап'ялися хрящі. Підвівши руку під закостенілу потилицю, підважив, підгріб під голову сніг. Обтрусив штормівку, прикрив капюшоном обличчя. Сів поруч, впершись спиною в скелю.
Нагріваючи темний базальт, призахідне сонце світило просто в очі. Після п'ятдесятиградусного морозу там, угорі, після нещадного вітру і крижаного повітря було так тепло й затишно, що не хотілось нікуди рушати.
Глянув праворуч — там височів вулкан Камінь. Чотирикілометрова скеля, закута в кригу, як у лати. Пригадав, як кілька днів тому, коли вони добрались до сейсмостанції, Володю ніяк не могли затягнути в приміщення. Тоді так само світило призахідне сонце, Камінь стояв, наче облитий вогнем. Володя дивився закохано, він нічого, здається, не бачив, окрім вулкана.
— От куди б забратись!
— Ну, держіться, вулкани! — сміялися хлопці вже за вечерею. — Ви не знаєте, кого ми до вас привели! — Це вже до господарів, двох на диво мовчазних вулканологів.
Володя й не подумав образитись. Звівся, веселий, високий, плечистий, переповнений силою:
— А що! Дайте час — на всіх побуваєм! За найвищі вершини в нашому житті! — І підняв кухоль з чаєм…
Згадавши про це, Анатолій аж зігнувся — таким щемом озвалося серце. Наче хто взяв та й проткнув його наскрізь ножем.
І ще подумав, що коли б Володя хоч на хвилину ожив та осмислив, що з ним, то заповів би поховати себе саме тут, під скелею, перед самим вулканом.
І ще подумав: «Коли доведеться померти, то тільки так, як Володя…»
Сонце сідало все нижче, пора вставати і йти. Він звівся і, глянувши на Володю — востаннє, став знову на лижви.
Скільки йшов — не пам'ятає. Як ішов — теж. Пригадує тільки, що перед самим будинком упав. Скинув лижви й поповз. По снігу, по втоптаній стежці, по сходинах, виважуючи обважніле своє тіло. І волік за собою ноги, де в черевиках аж хлюпотіло: не кров'ю — окропом.
Вистачило сил, чіпляючись за двері, знову звестись на ноги. Ступить досередини. А там ще раз упав. Стукнувся дерев'яно об підлогу й застиг.
І коли його підняли, й посадили на ліжко, й роззули, й знову віддерли шкарпетки, то всі одразу ж і вмовкли. Бо те, що вони побачили, важко було назвати ногами.
— Мужики, слухайте:
«Спочатку був біль.
Не було ні землі, ні води, ні неба, ні сонця — був лише біль.
Носився у просторі, всюдисущий, всеосяжний, всевладний.
І ліпив з людей різну гидоту. Слимаків, хробаків, нікчемних очкариків, — лукавий погляд в бік Дахіна, — які голосять за мамою, досить діткнутись їх дорогоцінного пальчика…»
— Так з усіх і ліплять? — уїдливо Дахін.
— Ні, не з усіх. Справжні люди ліплять самі з себе що захочуть. На жоден біль не зважаючи…
— Що це ви тут цитуєте?
— Біблію. Для обморожених…
Двоповерховий дерев'яний котедж. Другий поверх, сонячна, на двоє вікон, палата. Районна лікарня в Ключах, куди їх перевезли вертольотом, хірургічне відділення. Царство Івана Андрійовича, єдиного хірурга на кількасот кілометрів довкола, людини в цих обставинах непохитно-рішучої: будь-яку операцію, навіть найскладнішу, береться робити, не вагаючись. «Нашому лікареві голову комусь відрізати й пришити заново — раз плюнути!» — з гордістю говорять про нього камчадали. Ключевська сопка в ясну погоду заглядає просто у вікна.
— Вона себе ще покаже! — кажуть камчадали про неї. Їм так і свербить, щоб вулкан, який дрімотно й знехотя пахкає парою й димом, врешті проснувся та й показав, почім ківш лиха.
Поки що мирнішу картину, ніж Ключевська, важко й придумати. Ідеальний конус, акуратно врізьблений в небо. Часто на весь день ховається в густий молочний туман, але навіть тоді вона вгадується: рухливою тінню на білому тлі. Окраса Камчатки, цариця Камчатки. І кожен з них відчуває, що віднині його доля пов'язана з цією горою навіки. Де б не був, куди б не закинуло. Що б не робив.
Вона снитиметься посеред ночі, в міській задушливій квартирі, могутньо розсовуючи стіни, піднімаючи стелю до самого неба. Навідуватиме в тісних канцеляріях, за щільно зіставленими столами, з телефонами, арифмометрами, цілими паперовими горами, яким немає початку й не буде кінця, в яких тонеш щодня з головою, щоб, ледве виборсавшись під кінець робочого дня, наступного знову пірнуть з головою: вічна карусель, ненасит-на момона, невідомо ким і для чого запущена. Вона виросте раптом посеред вулиці, в обідню перерву чи під кінець робочого дня, коли машини мчать збожеволіло, а люди біжать як зачумлені, товпляться в двері магазинів, перукарень, їдалень, кіно, штурмують метро, трамваї, тролейбуси, мов уже настав кінець світу і цей трамвай чи тролейбус останній, на якому можна ще в'їхати в, рай, — здійметься попереду, велична й спокійна, і ти враз замреш, і вже нічого, крім неї, для тебе не існуватиме. І потім, коли вона зникне, тобі жалко стане оцей увесь люд, який нічого не знає про неї.
Хіба що з ілюстрацій чи з «Клубу кіноман-дрівників». Перед екраном телевізора, цього новітнього пожирача людського часу й енергії. З чашечкою кави в пухкеньких долоньках. Що не знали іншого інструмента, крім виделки та ложки.
— Мамонько, поглянь, яка гірка!
На екрані. П'ять, десять сантиметрів од сили. Мініатюрна й безпечна, як ялинкова прикраса.
Як приємно і зручно отак мандрувати! В м'якенькому кріслі, з кішечкою на колінах, з дружиною під боком, що, надівши акуратний фартушок, готує вечерю.
І здається, що вже й оця симпатична гірка пахне смачною печенею. Апетитною рум'яною булочкою, яку щойно дістали з духовки…
Щоранку, після того як сестри зміряють температуру, до них ввалюється обрубок людини. Обрубок такий безжурно веселий, що навіть повітря довкола нього починає світитися і сяяти.
— Драстє! Дядя Вася вас лічно привєтствуєт!
Щось неприродне, опереткове було в цій щоденній появі.
Дядя Вася — місцева знаменитість. Щозими він акуратно лягає в лікарню. Не з своєї волі, звісно: вкладає горілка. Або, якщо точніше — спирт, яким торгують у місцевих шалманах.
Тож дядя Вася, відколи себе й пам'ятає (а пам'ять його веде свій вік від першої чарки), спожива лише спирт.
— Кінчаю десяту цистерну! — доповідає він гордо. Цистерни, звісно, залізничні, чотирьохосьові, в кожній можна легко втопити слона. Чи носорога.
Дядя Вася весь людський рід ділить на тих, що п'ють, і тих, що не п'ють. Хоча в душі переконаний, що тих, які не п'ють, взагалі не існує. Вони тільки вміють прикидатись тверезими, от в чому фокус!
— Не п'є тільки півень! Та й то лише тому, що йому не підносять.
Алкоголіком же себе дядя Вася не вважає.
— Хто єсть справжній алкаш? Справжній алкаш є той, хто не зна міри. Я ж свою міру знаю. Приймаю вовнутрь за один раз не більш, ніж півлітра. То ви мені поясніть після цього: який же я алкоголік?
В нього, розповідають, золоті руки були. Столяр, пічник, кравець, бляхар і мисливець — гроші колись так і пливли з усіх боків, і він їх акуратно отоварював спиртом, цим, в очах дяді Васі, єдиним крамом, за який варт платити гроші.
Тепер, коли рук не стало, одержує пенсію. Як інвалід першої групи. Живе від випивки до випивки.
Якось Анатолій запитав:
— Дядю Васю, ви тут прожили все життя: невже вам жодного разу не захотілося піднятись на Ключевську?
-— А на хрена? — здивувавсь дядя Вася. — Там же рундуків з пивом немає!
Дядя Вася на своєму віку не піднімався вище магазинного ганку. Зате падав звідти грунтовно й надійно: головою в сніг. Лице в нього було теж не раз обморожене, і рожева шкіра блищить, мов полакована. А рук-ніг поступово позбувсь до колін та до ліктів: що йому обріжуть, підлатають та підлікують, він наступної зими знов обморозить.
— На мій вік вистачить! — безтурботно відмахувавсь куксою. — Ви мені краще скажіть: за яким хреном вас на ту гору носило?
Дядя Вася ніяк не може повірити, що хлопці не за гроші подерлись на Ключевську. Ну, хай би з п'яних очей, тоді зрозуміло. Та ще хоча б улітку. А то ж взимку, в найлютіші морози. Не інакше, йшли за якоюсь великою вигодою!
Оце й найбільше мучить дядю Васю. І змушує з дня у день провідувать хлопців. В надії, що вони проговоряться.
Хлопці, зрозумівши причину, що приводить дядю Васю до них у палату, стали підливати масла у вогонь.
Рівно пів на восьму, зараз появиться дядя Вася: уже шурхотить за дверима.
— Вітю, — запитує Анатолій, — а ти лоток заховать не забув?
Двері, що почали прочинятись, завмирають.
— Та начебто заховав, — одразу ж включається в гру Якубенко.
— Наче! — сердиться Анатолій. — Ти мені точно скажи! Знаєш, що буде, коли хтось підніметься і знайде лоток! І дитина зрозуміє, за чим ми піднімались на Ключевську.
— Та заховав же, кажу!
Дядя Вася, не витримавши, розчиняє двері ширше. Хлопці вдають, що лише оце його помічають, й одразу ж переводять розмову на погоду. «Та-ак, — написано на обличчі каліки. — Зрозуміло, чого ви враз заговорили про мороз! Тільки мене не зловиш — не на такого натрапили».
Іншого разу вже Пашка, вдаючи, що не помітив, як дядя Вася зайшов до палати (читав саме газету), захоплено вигукнув:
— Оце да!
— Що там? — поцікавився Сергій.
— Послухайте: вулкан Етна під час виверження викидав щодоби два з половиною кілограми золота. Скільки ж це набралось за місяць?
— Сімдесят п'ять!
— А ви кажете… Гм, гм, — наче оце лиш помітив дядю Васю. І ховавсь за газету. — Що ж тут далі… Ось… В Африці знайшли щелепу доісторичної людини. Предка гомо сапієнса…
Але дядю Васю гомо сапієнс не цікавив: у невеликих очах дяді Васі уже починала мерехтіти заграва золотої гарячки. Два з половиною кілограми золота щодоби! Скільки ж це можна спирту купити!
Якось не витримав:
— А я, так-перетак, життя все прожив і не знав, що у мене під носом!
Плюнув з досади великої і погойдав із палати.
Хлопці реготали до сліз. Довго й наче вимушено. Адже за якісь дві години, після сніданку й обходу, одчиняться навстіж двері й операційна сестра, молоденька дружина Івана Андрійовича, вкотить до палати крісло-коляску.
— На перев'язку, хлоп'ята! — проспіває вона.
Валя схожа на операційного ангела: напрочуд ніжне обличчя й» непорочної чистоти сірі очі.
— Хто перший? — сяє усміхом серни.
Таких охочих щось не знаходиться. Дехто навітьнатягає ковдру, наче збирається під неї пірнути. Всі добре знають, що чекає кожного в операційній.
— Котіть, Валю, сюди! — каже тоді Анатолій. — Давайте ваш катафалк!
Валя підкочує крісло впритул до ліжка, і Анатолій, вхопившись руками за металеве поруччя, починає обережно переносити своє схудле тіло. Тут головне — не потривожити ноги. Не зачепитися ними об бильце чи колесо. Обидві, ноги — наче міни. Один лише порух невірний — і вони вибухнуть таким болем нелюдським, що світ весь потьмариться.
Тож Анатолій переносить ноги в крісло, а хлопці, боячись ворухнутись, напружено стежать за кожним його рухом.
Все! Можна везти.
— Громадяни пасажири, — обов'язково пролунає тенорок Пашки-лейтенанта, — робіть висадку й посадку, дотримуючись черги! Не лізьте один поперед одного, не товпіться, поступайтесь місцем інвалідам, жінкам з дітьми і громадянам похилого віку!
Ніхто не думає сердитись, хоч він уже набрид цими «громадянами», як гірка редька. Всі зітхають полегшено, наче кожен одбув оту операцію. Хоч знають, що чекає на Анатолія. Але перший рубіж взято.
І коли Валя покотить «катафалка» з палати, жоден і слова не зронить про операційну. Першого ж дня Якубенко попередив:
— Якщо хтось здумає розкрити свого поганого рота і співати, як йому боляче, викинемо геть із палати! Щоб і духу не лишилось!
І хлопці, як не боліло, не «співали». Вертались: сполотніле обличчя, а то й губи пожовані, мовчки лягали в ліжка. Лежали, заплющивши очі, приходили потроху до тями.
Лише Пашка не витримував: скаржився, тамуючи сльози образи в очах:
— Ну, чого вони з мене сміються?
Виявляється, в Пашки, як тільки Іван Андрійович брався за скальпель чи хірургічні ножиці, одразу ж сторчма ставали вуха. Незалежно від того, хотів Пашка цього чи не хотів. Сестри душилися сміхом, Іван Андрійович гримав на них і на Пашку, а той ображався.
Довгий, як пенал, коридор, доведена до ідеальної чистоти підлога. Кажуть, що Іван Андрійович, він же водночас і головний, щоранку проводив по підлозі кишеньковою хустинкою, і якщо на ній лишався слід, примушував перемивати.
Тож підлога так і сяє, і сонце, гаряче відбившись од неї, лягає на білі стіни, білі двері, білі рами й лутки: все тут біле, аж до халатів на молоденьких, як і сама лікарня, медсестрах та кокетливо пов'язаних хустинок, і нікуди не хочеться рухатися з оцього білого дива.
Та «катафалк» невтомно котиться коридором, і так само невмолимо насуваються оті двері ліворуч.
Операційна. Святая святих лікарні. Юдоль сліз, крику й зубного скреготу.
Відчуваючи, як у нього все стискається, Анатолій пригадує свої перші відвідини симпатичного цього кабінету. Хоч відвідинами це важко було й назвати: його вкотили на кріслі, а потім обережно зняли й поклали на стіл. На довжелезну, наче на виріст, споруду. Ще й накрили до підборіддя простирадлом. Лишивши оголені ноги.
Він тоді, коли заходилися терзати ноги, не витримав і застогнав.
— Кричіть, кричіть, голубчику! — озвався хірург. — Лайтесь, кричіть — лиш не мовчіть!
— Не діждетесь! — сердито відповів Анатолій.
І як не боліло, як не терзав його лікар — не застогнав. Впивався руками в стіл, вигинався дугою, до крові зціплював зуби, але не стогнав.
— Ви людина чи камінь?! — врешті не витримав хірург. Сталося це вже під час других чи третіх відвідин операційної: Анатолій втратив тим відвідинам лік. — Зрозумійте, коли хворий стогне чи навіть кричить, йому стає легше. Біль виходить з нього разом із криком. Ви ж заганяєте біль у себе всередину. Так може й серце не витримати!
— Витримає! — відповідав Анатолій сердито. — Моє витримає!
— Чорт! — невідомо кого вилаяв лікар. А згодом, кинувши скальпель, сказав — Ні, так не можна! Це ж тіло живе, а не дерево!..
Врешті домовились так: Анатолій буде казати, коли ставатиме зовсім непереливки.
Але де починається больовий той рубіж, через який не в спромозі переступити людина? Воїн Стародавнього Риму спокійно, наче шмат деревини, спалив на вогнищі власну руку, щоб довести, що його не зламають найлютіші катування. Індійці з войовничих племен сміючись ішли на тортури, і навіть смерть не могла стерти з їхніх орлиних облич погордливий усміх…
Іван Андрійович щоразу обкреслював пальцем уявну межу:
— Чистимем сьогодні ось поки.
Що означало: до цих пір вибиратиме м'ясо. Обрізатиме нерви, які, на диво, жили навіть у від-мерлій тканині. Озивались таким болем, що тьмарився розум.
І Анатолій щоразу пересував межу на кілька міліметрів вище:
— Давайте ще!
Отак по міліметрові, по сантиметрові пересував больовий рубіж. Вчився дивитися на своє змучене тіло так, наче сам стояв осторонь. Дивився, як воно звивається, корчиться, суворо наказував: «Ти це витримаєш!.. Витримаєш!»
Поки лікар жбурляв інструмент:
— Везіть цього чорта в палату!
І це вже була перемога.
— Спасибі, докторе, що хоч голову на плечах лишили!
— Треба буде, відріжемо й голову! — сердито відповідав Іван Андрійович. — Та й нащо вона вам, отака голова?
— Як нащо? А шапку носити!
— Ну хіба що, — лікар, миючи руки, вже стояв до нього спиною. — Давай, Валю, іншого. Не такого веселого.
Анатолій знову виїжджав у коридор. Тільки тепер всі муки сьогоднішні були вже позаду. Тож можна було відкинутись на спинку крісла, стулити повіки, розслабитись. Десь далеко внизу пекло і посмикувало, але що значив той біль супроти того, який він щойно переніс! Що значать усі болі на світі, коли попереду цілісінький день, довгий-предовгий день, протягом якого він спокійно лежатиме в затишній, як нірка, постелі. Розмовлятиме, робитиме обов'язкову гімнастику. В ліжку, щоб не розмагнічуватись. І ніхто вже не чіпатиме його покалічених ніг.
— Знаєте, Валю, так тому й бути: везіть прямо да загсу! Умовили — згоден!
Це теж ритуал. Кожен з них, вирвавшись з безжалісних рук Івана Андрійовича, пропонує його молоденькій дружині руку й серце.
— Зараз поїдемо! — відповіда з викликом Валя. — Тільки мені потрібна подружка. Тож, мабуть, доведеться почекати Еллу.
Бісові хлопці, таки розплескали.
Цікаво, хто ж це? Пашка, Пахомов чи Серьож-ка-рудопер?
Позавчора отримав листа. Звісно ж, від Елли. Кожен рядок дихав тривогою: що з ним сталось, як загинув Володя? «Тут ходять найдикіші чутки, які неохота й переказувати. Напиши не гаючись. Або продиктуй, якщо сам не можеш.
Вкладаю листа від твоєї мами. Взяла у тебе на столі в гуртожитку. Сам їй напишеш чи мені відповісти?
Сподіваюсь, що вдасться прилетіти».
В Анатолія тьохнуло серце. Досі він якщо й обнімав коли Еллу, то лиш жартома, як молодшого друга. Товариша, якого взяв під свій захист. Він і звертався до неї, як звертався б до меншого брата: «Ел». «Ел, сьогодні йдемо на лижви…», «Як тобі сю ніч спалось, Ел?..», «Збігай, Ел, по квитки!..» Безвідмовна «Ел» і не подумала б не скоритись чи заперечити. Найкрутіша гірка її менш лякала, ніж несхвальний, з-під насуплених брів погляд Анатолія.
Коли збирались на Ключевську, просилась:
— Візьми мене, Толь! Ти ж знаєш, як я вмію ходити!
— По східцях, — відповів їй насмішливо. — А там, пробач, гірка.
Вперше образилась. Зблиснули під окулярами сльози. А коли прийшла проводжати і вони вже сіли в літак, а вона лишилась на асфальтному полі, тоненька, беззахисна, він вперше подумав, що, може, і слід було її взяти. І махав у віконце рукою, поки й зникла земля…
А тепер подумав: як добре, що їй не вдалося його вмовити! Не міг уявити її отут, у палаті, на одному з цих ліжок. Ставало по-справжньому страшно.
Того ж дня відповів. Написав, як було з Володею, і ні слова, що пообморожував ноги. Так, прихопило трохи кінчики пальців. Тож вони вирішили скористатись нагодою й посачкувати. Тим більше, що тут — як на курорті: кожному персональна палата, з телефоном, телевізором, ванною і туалетом. Годують їх лише заморськими стравами, а пальчики пестять лебединими пір'їнками. Все було б добре, коли б не так лоскітно… Ага, мало не забув: щовечора ходять на танці. Од дівчат одбою немає.
Знав, що Елла, рядки ці читаючи, буде сердитись, і мав од того неабияку втіху.
Мамі ж, яка ні про що не здогадувалась, написав, що в нього все гаразд: відвідує лекції, готується до зимової сесії. Влітку, можливо, приїде додому.
Еллі ще приписав, щоб переслала додому листа.
І щоб нічого не сміла од себе дописувати. Останнє — теж, щоб вона ще трохи посердилась: мама ж не знає й не відає, що на світі існує Ел…
«Ел» чи, може, вже й Елла?
Не знав поки що й сам.
Ось і їхня палата. Валя відчиняє якомога ширше двері, щоб не зачепитися кріслом, везе його просто до ліжка. Ліжко Анатолія стоїть під вікном, він проїжджає мимо товаришів і на обличчі кожного читає мовчазне й тривожне: «Ну, як? Невже й сьогодні так, як вчора, боліло?» Бо кожному доведеться сьогодні ж — раніше, пізніше — сісти в оце тричі прокляте крісло і їхати до операційної. Анатолій проїжджає між ліжками, і на страшенно схудлому, вимученому обличчі, крізь синці під очима, крізь колючу щетину пробивається завжди одне й те саме: «Все гаразд, мужики!»
— Сьогодні було легше, — каже Анатолій, хоч ще ніколи, здається, так не боліло. Але всі оті муки були вже позаду, і знову на сантиметр чи два вдалося відсунути больовий рубіж, межу терпіння, окреслену нігтем хірурга.
А попереду день, цілісінький день, коли тебе вже ніхто не чіпатиме.
І ніч, про яку не хочеться й думати.
Бо ночі найтяжчі.
Вдень — книжки, газети, журнали, фізкультурні вправи, сніданки, обіди, вечері, процедури, лікар і сестри, санітарка з таким величезним відром, що могла б їх усіх потопить, як кошенят, вдень розмови і суперечки, до в'їдливих реплік, до сварки, хоч потім, коли охолонуть, не можуть часом і пригадати, за що завелися, — про що завгодно, лише б не про власні болячки… Вдень — на людях, що не дадуть в собі замкнутись, поринути в невтішні думки, а вночі…
Вночі лишаєшся сам на сам зі своєю бідою. Вночі — найчорніші думки, найтривожніші роздуми. Вночі біль підступає впритул і від його жорстокого погляду ні втекти, ні сховатись: жалить у самісіньке серце. Недаремно ж люди найчастіше помирають вночі, і всі лиха стихійні, як правило, трапляються теж серед ночі.
Риплять ліжка, стогнуть пружини. Хлопці не знають, куди покласти змучені, покалічені ноги. Простирадло важке, наче брила, воно давить і душить, воно немов з чавуну, а не з тонкої тка-нини — зриваєш, жбурляєш геть на підлогу, стає мовби легше, а за хвилину все починається заново.
Стогне, не витримуючи, Пашка, пошепки матюкає свої ноги Пахомов. Зводиться різко, наливає в склянку води.
— Таблетка? — з осудом питає Якубенко: Пашка ж уже одну на ніч випив.
— Ні, цукерка! — відповідає з викликом. — Привіт од коханої!
— Це вже яка?
— А тобі не все одно?
— Гляди, звикнеш. Станеш наркоманом.
— Краще наркоманом, ніж божевільним!
Ставить склянку, падає в постіль. Якийсь час крутиться, не знаходячи місця, та згодом затихає. Здається, заснув.
Щодня їм приносять таблетки: від болю, для сну. Хлопці — хто одразу ковтає, особливо перед побаченням з хірургом, хто притримує на ніч. Анатолій акуратно викидає в корзину.
— Боїшся стать наркоманом?
— Не наркоманом — медузою.
А тепер, уночі, часом жалкує, що нема під рукою таблетки. Ковтнути й забутись, як он Пашка.
Тільки знав наперед: викине й завтра.
Цікаво, скільки може витримати людина?
І думка про аптечку. Нав'язлива, пекуча думка про отой, будь він проклятий, шприц, що його хтось забув покласти до аптечки.
Чому ніхто з них не здогадався перевірити аптечку?
А хто міг подумати, що там не буде шприца!..
«Мені не болить… Мені не болить… Чуєте, ви, налиті вогнем, я викреслюю вас із своєї свідомості!.. Я про вас забуваю!.. Геть із мозку, із серця — на периферію, жеврійте там! Горіть, хоч обвугліться, а мені не болить!.. Не болить! Не болить! Не болить!»
Щогодинна, щохвилинна молитва — посеред довгої ночі. Нескінченної ночі.
Лікар сказав… Що сказав лікар?.. Що він сказав, з приводу чого?.. Ага, це стосувалося ніг. Там, в операційній, де весь світ обертається довкола обморожених ніг. Нещодавні криваво-сині бала-бухи всохли, наче у мумії, шкіра на пальцях взялася смолянисто-чорним кольором. Біла, від м'яса оголена кістка з судомно нап'ятими жилами, — а на пальці наче хто понапинав наконечники з блискучої чорної гуми. Видовище не для людей із слабкими нервами. Сестра з терапевтичного якось необережно заскочила, глянула й, охнувши, вчепилася в стіл. «Хто вас просив!? — закричав Іван Андрійович гнівно. — Вийдіть!» Сестричка все ще стояла, міцно заплющивши очі: боялася відірватись од столу…
Так про що він запитав?! І що відповів лікар?
Ноги немов тільки чекали, щоб він трохи розслабився: по них так і хлюпнуло окропом. Не поворухнувся, шукаючи для них зручнішого місця: знав — не поможе. Зціпивши зуби, ждав, поки схлине. Пройде. Мусить пройти!..
Що ж він спитав?
Ага, спитав от що:
— Я буду ходити?
— Постараємося зробити усе, щоб ти ходив. Хоч доведеться дещо відрізати.
— Ріжте. Тільки так, щоб потім було на чому черевики тримати. Щоб не обкручувались. —
І зовсім уже сердито додав — Дядю Васю з мене не зробите! Краще заріжте одразу!
— Ви ще ходитимете, — пообіцяв йому лікар. Й нагримав на Валю, що, не витримавши, розплакалась. — Що це таке?! Припини мені зараз же!.. Скальпель!.. Бинти!.. Терпи, якщо хочеш ходити! — це вже до Анатолія. — Терпи!
— А я що роблю?.. Як повезете до загсу, я взую наймодельніші черевики…
Анатолій аж усміхнувся, пригадав, як Валя його мало не вдарила.
Й одразу ж насупився: ось одпанахають ноги, тоді посмієшся! Будуть тобі не черевики модельні, а милиці. Або й візок з коліщатками. Отака мила дощечка, реміняччям до стегон прикріплена, і дві колодки в руках: коти куди хочеш! «Громадяни пасажири, пожертвуйте, хто скільки зможе, на моє каліцтво убоге!» Чомусь отой старець, що його побачив колись у електричці під Києвом, виникав найчастіше у спогадах. Вкочувавсь, як похмуре майбутнє, що чекало на нього.
І найстрашніше було, що його стануть жаліти. Ловити співчуття в очах знайомих і незнайомих…
Якось сказав Якубенкові:
— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
За оці дні, в лікарні, вони дуже зблизились. І не тому, що їхні ліжка стояли поруч чи Якубенко найбільш після Анатолія обморозився (лікар уже сказав, що йому доведеться відрізати ліву стопу). Відкрили один в одному багато спільного, оту душевну спорідненість, яка дозволяє розуміти з півслова, з ледь вловимого натяку. Розуміти отак один одного, мабуть, стали ще тоді, коли спускали Володю. Анатолій відчував, що Якубенкові не треба щось особливо пояснювати: або прийме одразу ж, або так само категорично відкине. Тому просто сказав:
— Я, мабуть, не повернусь у Владивосток.
І був вдячний другові, що той не став допитуватись чому. Лише відповів:
— Поживем — буде видно.
Наче оте: «Я не повернусь» стосувалось і його.
А може, таки й стосувалось?
Анатолій добре пам'ятав оту дівчину, яка прийшла в аеропорт проводжать Якубенка. Всі дівчата й жінки, що, на своє нещастя, опинились поруч, з її появою наче відсунулися в тінь. Буває ж на світі отакий спалах краси!
— Толь, ущипни, — тихенько сказав тоді Пашка: в усі очі дививсь на красуню. — Це насправді чи сниться?
— От заробиш од Якубенка по морді — проснешся! — відповів Анатолій.
Але Пашка не вгамувався. Вже в літакові при-ставаїв до Якубенка:
— Не боїшся?
— Чого?
— Що вона тебе спалить?
Пізніше, з двох-трьох скупих слів, знехотя зронених Якубенком, довідався Анатолій, що та дівчина його наречена. Тож Анатолій не був здивований, коли Якубенко сприйняв оту його фразу так, наче вона мала стосунок і до нього.
Поступово привчав себе до думки, що залишить інститут. Бо який з нього геолог? Сидіти десь в камералці, протирати штани? То краще вже тут, на Камчатці, хоча б на тій Ключевській, у вулканологів. Там для нього знайдеться робота, там він якось пристосується. І ніхто не киватиме на його скалічені ноги.
І ще душила образа: слідчий, який спеціаль-но прилітав з Петропавловська, розмовляв з Анатолієм, наче зі злочинцем. Ніби не мав жодного сумніву, що Анатолій винен у смерті Володі Берсеньєва. Під час першої ж зустрічі строго сказав:
— Мушу вас повідомити, що батьки Берсеньєва порушили проти вас судову справу. Вони звинувачують вас у смерті свого сина.
Отак: ні більше, ні менше.
І, може, Анатолій сам винен у тому, що слідчий розмовляв з ним підкреслено сухо: одразу ж наїжачившись, відповідав сердито та уїдливо.
Аякже: він силоміць погнав усіх на Ключевську! Льодорубом. І примусив ночувати проти неба. Щоб обморозились. Він просто дивується тому, що помер лише Берсеньєв.
Чому таким тоном з ним розмовляє? Бо інакше не вміє. Таким уже народився, товаришу слідчий…
— Йолоп! — лаявся потім Якубенко. — Ти думав, що молов?
— А йдіть ви!
— Скажи спасибі, що він не тільки тебе допитував. Що знайшлися більш тверезі голови…
— Чи не твоя?
— А хоча б і моя.
Тоді вони вперше посварились. І саме тоді Анатолій подумав, що не поїде звідси нікуди. Та пропади воно пропадом: й інститут, й усе на світі!
Тож коли прийшов ще один лист від Елли, не відповів. Якщо вже поривати, то з усім одразу.
І невідомо, чим би це все скінчилося, якби Елла прилетіла слідом за працівником прокуратури. Чи не зустрів би і її так, як зустрів слідчого, і, довівши до сліз, попрощався б із нею вороже, щоб спалити всі мости, пообривать всі нитки.
Могло бути й таке. Та Елла, немов здогадавшись, що її чекає, прилетіла не тоді, коли Анатолій лежав, від усього світу одвернувшись до стіни, а через три тижні, коли в нього був час як слід подумати й зрозуміти, що не такий уже оцей світ безнадійний, що не всі його звинувачують. Елла прилетіла тоді, коли Іван Андрійович нарешті сказав Анатолієві, що ноги йому зовсім не відріже, чого він боявся найбільше, а відітне лише обидві стопи, та й то постарається лишити трохи кістки, щоб у майбутньому черевик не обкручувався довкола ноги і він зміг би нормально ходити.
— Нормально?
— Ну, не нормально, але все ж можна буде ходити, — відповів чесно хірург. — Про гори доведеться забути. А так, по рівному, та ще з гарненьким ціпочком…
«Ну, це ще подивимось! — подумав тоді Анатолій. — 3 ціпочком!..»
Повернувся в палату незвично веселий і з того дня не міг дочекатись, коли його візьмуть на операцію.
В нього залишаться ноги! Він буде ходити!
Про те, що прилітає Елла, дізналися од Пашки: в'їхав до палати у кріслі, вимахуючи телеграмою:
— Толя! Вітю! Танцюйте!
— Сам потанцюй!
Лежали обоє після перев'язки.
— Дівчата прилітають, а ви порозлягалися моржами!
— Дай сюди! — зірвавсь Якубенко.
Вихопив, прочитав, зблід на виду. Ліг, прикрив долонею очі.
В той день тільки й розмов було про майбутні відвідини.
— Отже, так: щоб дівчата й не здогадались, що з нами… Нічого демонструвати їм наші жалюгідні кінцівки!
— Соплі тримать при собі!
— Та чого ви на мене витріщились? Ще подивимось, хто буде скиглити!
Й особисто до Пашки:
— Якщо надумаєшся розповісти при дівчатах хоч один із своїх смердючих анекдотів, встромимо в унітаз головою!
— Хто смердючіший, ще невідомо. Позаростали, як свині!
— Ай справді, мужики, якось воно не той… Дівчат налякаємо на смерть.
— Полундра! Всім поголитись!
Легко сказать — поголитись! А чим? Поклялися ж ще у Владивостоці: не чіпати борід, поки додому повернуться.
— Хіба що попросити в Івана Андрійовича?
— Він електричною голиться. Електрична наші щетини не візьме.
І тоді пролунав збентежений голос Пашки:
— У мене ось бритва. З лезами.
— Ага! — повернулись в його бік бородами. — Знайшовся-таки віровідступник! На вогнище його! На ешафот!
— Хлопці, їй-богу ж, прихопив машинально! На Ключевській поліз у рюкзак — лежить. Не пам'ятаю, коли вкинув.
— Гаразд, — сказав Якубенко, в нього борода найгустіша, — заради такого випадку прощаємо. Леза які?
— «Нева». Всього одне.
— Ясно. Хотів поголитись таємно? Повернутися красенем? Перехопити всіх наших дівчат?
— На вогнище його!
— Прощаємо й це! — імператорським жестом підняв Якубенко руку. — Давай сюди!
Заволодівши бритвою, виголосив:
— Поголяться всі. Окрім Пашки.
А в Пашки особливо огидна борідка. Кущами.
Сміялися. Просто сміхом заходились, дивлячись на Пашку. І довели його до того, що Пашка став лаятись. Гірше Пахомова.
— Вам, паразитам, хіба телеграми!.. Вам похоронки розносити!
— Гаразд, — сказав тоді Анатолій: він сміявся разом з усіма, і сміх оцей його прямо-таки обпо-ліскував. Ламав похмурість, як кригу. — Заради такої звістки простимо йому й це.
— Тільки з однією умовою, — втрутився Серьожа, — голитиметься після мене.
В Серьожки, в рудопера, не борода — щітка сталева. Машина наїде — скатам кінець! Можна уявити, що лишиться од леза, коли він поголиться.
І тут пожаліли віровідступника Пашку: вирішили, що це вже для нього занадто. Поголиться перед Сергієм.
Голились всією палатою. Намилювали бороди й вуса, помазка не жаліючи, дерли — тільки шкіра тріщала, виринали обличчя, молоді та світлі, з такою єдвабною шкірою, що долоня мимоволі тягнулась — діткнутись, погладити, сто пудів із себе скидали. І молоденька сестричка Ніна, що заскочила перед тим як іти додому, тільки долонями сплеснула:
— Боже, хлоп'ята, це ви чи не ви?
— Ми, Ніночко, ми!
Ніна чомусь розплакалась. Може, тому, що поквапилася вискочити заміж за якогось там лейтенантика, а тут отакі хлопці, а може, й від чогось іншого, бо хто їх розбере, жінок? Хто їх, жінок, розгадає, коли вони можуть за якусь дрібницю, не варту й понюху, так тебе гризти, що світ буде не милий, а разом зібратись та й полетіть, не вагаючись, на край цього ж білого світу, щоб тільки глянути на тебе, тільки діткнутись до тебе, тільки всміхнутись… Отак вони і ввалилися з морозу, дві представниці цього загадкового племені, немов бігли на лекції та по дорозі й заскочили, увішані, як новорічні ялинки, пакунками, з такими щоками червоними, з такими очима блискучими, що світ весь перевернувся в палаті і все, досі застигле й понуре, безнадійне та болісне, тріснуло враз та й, ламаючись, зрушило з місця.
Валя зайшла, звісно ж, першою, і всі бачили тільки її: кожному мимоволі хотілось замружитись. Валя привіталася весело, усміхалася всім, як артистка, і всіх обдаровувала приязним поглядом, але й усміх оцей, і погляд оцей були якісь безадресні, наче дівчина не бачила, хто перед нею: так дивиться жінка, коли десь поряд коханий. Вона його відразу й побачила, не могла не побачить, і пішла прямо до нього, смикаючи, зриваючи рукавичку, що ніяк не хотіла скидатись, і розкішні губи її вже тремтіли, а він блід усе більше, немов з кожним кроком її спливав кров'ю, і мовчки, й якось аж суворо дивився, на неї.
А при самісіньких дверях, ледь переступивши поріг, застигла ще одна постать, і ніхто, засліплений Валею, спершу її й не помітив, ніхто, крім Анатолія:
— Ел! Якими вітрами? їжакуватий, насмішкуватий, сидів він у ліжку, прикривши ковдрою ноги, і не було в палаті людини, безтурботнішої та веселішої од Анатолія.
— Болить? Що ти, Ел! Давно вже й забули!
В Елли все ще пітніють окуляри, і вона їх, щоб протерти, знімає, і тоді обличчя її стає дитинно-беззахисне.
— Та не журися, Ел, ми ще з тобою поганяєм на лижвах!
Потім, увечері, коли дівчата пішли (зупинились в готелі), Якубенко сказав Анатолієві:
— Тепер мені нічого не страшно.
Анатолій же подумав про інше: як добре, що є на світі людина, якій потрібен твій захист!
Пашку й Пахомова виписали через місяць після того, як полетіли дівчата, бо в обох усе заживало, і вони подалися додому майже цілі: той пальця недорахувався, той — півпальця: дрібниця супроти того, що чекало на Якубенка, а тим більш — на Анатолія. Ось і Дахін своє вже відбув, і Серьожка-рудопер, повезли на операційний стіл і Якубенка (їхав — показував хлопцям два пальці руки, складені в літеру «V» — вікторія, перемога), Анатолія ж все не брали й не брали, відкладаючи з дня на день, з тижня на тиждень, воюючи за кожен міліметр живої тканини, що мала нарости на його оголених кістках. І як йому не хотілося часом закричати: «Ріжте!» — до відчаю хотілось, — яка чорна розпука не підступала часом до нього, він все ж знаходив у собі сили терпіти й лежати, лежати і терпіти, бо все життя його тепер складалось суціль із терпіння… Терпіть до того дня, коли Валя з особливо ласкавим обличчям, цей операційний ангел у білому, вкотила свій «катафалк» і спитала його так, наче від нього залежало, робити операцію чи не робити:
— Поїхали, Толю?
— До загсу?
— До загсу, — вперше погодилась вона й головою кивнула, ще й зблиснули сльози в очах, але що то за наречена без сліз!
Хоч Анатолій одразу ж на неї й нагримав:
— Валю, кому треба плакати, вам чи мені?!
— Якщо до загсу, то, мабуть, таки мені, — розсміялась крізь сльози сестра.
— Отак краще. Запам'ятайте, Валюшо: вам дуже личить, коли ви всміхаєтесь. Тож частіше всміхайтесь!
І ще спитав Івана Андрійовича, коли вже лежав у операційній:
— Так триматимуться на ногах черевики?
— Триматимуться, — запевнив хірург, весь у білому, наче привид із стерильного світу, куди вплив Анатолій.
— Глядіть же. Бо я ще маю поставити ногу не на одну таку гірку, як Ключевська! Чуєте, лікарю!
— Укол, — сказав лікар, і Анатолій перестав існувати…
ЙАнатолій перестав існувати: на ті кілька годин, поки його оперували. Отямився ж у білій палаті: такій неприродно білій, наче з неї вицідили всю кров — до краплини. І тиша стояла така, мов за чорними вікнами вже не було нічого живого. Анатолій вплив у свідомість у освітленій яскраво палаті, тож перше, що він усвідомив, було світло, яскраве світло під стелею, що різало очі. Він склепив щосили повіки, та одразу ж їх і розтулив, бо вдалося нарешті зібрати скалки однієї й тієї ж думки, яка жила в ньому весь оцей час, поки був непритомний, зібрати і склеїти:
«Ноги!.. Де мої ноги?..»
Бо йому вже здавалось, що він лежить без ніг.
Рвонувся на ліктях, глянув і впав. Все попливло, закружляло нудотливо, і він, щосили стуливши повіки, видушив гарячу, як вуглина, сльозу: ноги були на місці!
Потім знову звівся на лікті. Ворухнув одною стопою, другою, якісь огризки ворухнулись у відповідь, напинаючи простирадло, і біль, звичний біль враз ожив і, оживши, заструмував вогнем у коліна, у стегна, і він так зрадів тому болеві, що розсміявся уголос: ноги йому таки зберегли!
А потім мучивсь, як ще ніколи, здається, не мучився: ноги наче мстили за те, що він їх надумавсь обрізати, і з кожною годиною, з хвилиною кожною боліли все дужче. Все тіло взялося криваво-червоними плямами, понабрякали повіки, заклало ніс, горло, він став задихатися. Крізь вузенькі щілини, крізь червоний туман ледь бачив, як метушились довкола постаті в білому, якісь нереальні, потойбічні голоси добивалися до нього, щось наполегливо питаючи, потім губи йому розвели, вставили тверде й кругле — і з шипінням, з свистом, розпрямляючи зведені судомою легені, полилась прохолода. Він її пив і все не міг напитись.
— Треба зняти кілька швів, — долинув голос, і той голос був дуже знайомий, але Анатолій ніяк не міг пригадати, де його чув.
— Кілька?
— Давай.
Затріщало в ногах; щоб не застогнати, він щосили вп'явся зубами в мундштук.
— Може, ще кілька?
— Можна.
Потім йому казали, що в нього почала розвиватись гангрена.
— В сорочці, вважай, народився: з того світу витягли.
В сорочці чи не в сорочці — то ще як сказати! Але якщо вже повернули у цей світ, то вчепися у нього зубами й не відпускай, і коли Анатолія перевели в загальну палату й Іван Андрійович дозволив опускати потихеньку ноги додолу, він сказав сам собі, що з першого ж разу дійде до дверей. Сам, без жодної помочі.
Діждавшись, поки лікар вийшов з палати, сів, скинув з ніг простирадло.
Ноги були оббинтовані старанно, він уже мав час їх роздивитись — під час перев'язок… Іван Андрійович свого слова дотримав — лишив, що зміг, і черевики таки, мабуть, будуть триматися. Він ще походить, що б там не казали, і треба починати зараз, негайно, не марнуючи й секунди.
Отже, так: опустить спершу ноги…
Вони на очах почали набрякати, гаряче наливатись свинцем.
Болить? Вже дуже болить? Нестерпно болить? А ти як хотів, щоб не боліло? Тоді лягай, лишайся калікою!
Встати!
Ось де справжній біль! Ось вони, ягідки!
Витримаєм! Зціпимо зуби й витримаєм!
Бинти враз взялися червоним.
А ти чого чекав? В мені ж кров — не водиця! І годі дивитись униз! Прицілься на двері й — бігом!
Добіг, ухопився за ручку й одразу ж примусив себе одірватись од неї. Боявся — прикипить долонею.
Бігом назад! Бігом, поки не втратив свідомість!
«Божевільний!» — зойкнуло ліжко, коли він, добігши, упав. На подушку, на спину, з усього маху, наче у воду. І чи то застогнав, чи то посміхнувсь: «Переміг!»
— Толь!
Дахін в усі очі дивився на підлогу.
Одірвав од подушки голову, подивився й собі.
На підлозі, від ліжка до дверей і знову до ліжка, відпечатались криваві сліди.
— Може, обійдемо?
— Чому? Гірка ж зовсім дрібничкова!
Хоч сам у душі ще вагався: досі ходив лише по рівному. Але скільки по рівному човгати? До яких пір ти себе жалітимеш?
— Ел, доганяй!
Присів, відіпхнувся, помчав. Все швидше, швидше — між високими соснами, що так і мелькали золотистими стовбурами.
Невеликий горбочок виник раптово, як замаскована міна. Удар, кидок, гострий пронизливий біль. Точнісінько так, як отам, на Ключевській. Сосни гойднулись то в один бік, то в другий.
— Я ж казала! — Елла, що вже поруч, замалим не плаче. — Давай допоможу.
— Відійди.
А що вона все ще хотіла взяти його попід плечі, закричав зовсім уже люто:
— Кому сказав, відійди!
Похмуро, на неї не дивлячись, звівся, взяв палиці, обтрусив сніг. З ненавистю глянув на горбик, що знову зачаївся невинно. Стис губи, повернувсь, подерся догори.
— Толь, ти куди?
Не відповів. Всього себе зосередив на кожному кроці, «ялинкою» вивертаючи ноги, щоб не їхали донизу лижви. Все більш мокрішали ноги. «Знов крові назбирається!» Щоразу після отакої прогулянки хоч викручуй шкарпетки.
Жарко. А гірка не така вже й низенька! Добре б перепочити, та Елла дивиться в спину.
«Ні, мадам, не діждетесь!»
Нащо він її щоразу з собою бере?
— Толь! — знизу благально.
Не оглянувся. Ставив лижву за лижвою, видираючись вгору.
Ось нарешті й вершина. «Вершина!» — усміхнувся зневажливо. А що, для нього — вершина! Ельбрус, пік Комунізму, Джомолунгма. «Еверест— дев'ять верст». Хоч претендуй на медаль.
Розвернувся. Елла все ще стояла біля того проклятого горбика, дивилася вгору. Уже не гукала — мовчала. Знала, мабуть, що не вмовить: ні сльозами, ні криком.
Перехопив міцніше пальці, набрав повні груди повітря. Відштовхнувся щосили й — донизу.
Знову золотисте мелькання стовбурів, тугий посвист повітря, лоскітне відчуття наростаючої швидкості. Ще, здається, хвилина — і ти злетиш над землею. І горбик, позначений Еллою, невідступний, як доля.
Удар, кидок, ще удар, і крізь біль, крізь гарячий туман — радісний всепоглинаючий спалах: не впав!.. Ну, що, Ел, ми ще себе покажемо, візьмемо не одну таку гірку, а може, й вищі, дай тільки час, бо не все зразу, Ел…
Ладен був обійняти її, а вона стояла застигла, мов усе ще не вірячи, що він не лежить на снігу, скорчений од болю.
Потім ступила до нього:
— Толь…
Щось таке гаряче ворухнулося в грудях, що він, соромлячись того поруху, ввігнав палиці в сніг, відштовхнувся щосили, вигукнув:
— Ану, здоганяй!
Вперед! Тільки вперед!
Назустріч сонцю, морозу й снігові…
Щонеділі вони обов'язково вирушають за місто.
Чисте, пропечене першими морозами повітря, ліс, наскрізь пронизаний холодними променями, недоторкана снігова пелена і така тиша, що боїшся її порушити. Прогуде лише десь в піднебессі невидимий звідси літак та з глибини лісу, поміж застиглих дерев, долине якийсь звук таємничий: звір не звір, людина не людина, привид не привид — лісовий якийсь дух, в якого ми давно перестали вірити, якого зреклися, проголосивши запально, що його нема і бути не може, а він є, він лише головою покивує та посміюється в свої сріблясті вуса й бороду на нашу категоричність дитячу, він лиш поглядає лукаво з-під своїх засніжених брів: «А що ви заспіваєте, коли віч-на-віч зіткнетесь зі мною? В дикій пущі, посеред темної ночі». Ліс наче зітхне, білий сон додивляючись, і той подих одвічний так тебе всього й прониже, так і омиє, так у душу й хлюпне, наче ліс припав до твого обличчя розпашілого та й дихнув: вуста у вуста.
П'ять, десять кілометрів, все глибше й глибше в ліс, а потім перепочинок на якійсь особливо затишній галявині й підобідок — на куций студентський бюджет: ковбаса найдешевша чи сала шматок, та навпіл цибулина, та гарячий, із термоса чай, — Анатолій завжди стільки сипав заварки, що Еллі потім снились лише коричневі сни.
А там — знову вперед, і, дивлячись на енергійно націлену постать, Елла ніяк не могла позбавитись думки, як він все це витримує, але спитати не наважувалась: запитала одного разу та й ледь язика не одкусила. Так глянув на неї. Глянув і сердито сказав:
— Якщо ви ще раз, мадам, поцікавитесь моїми кінцівками, можете продавати свої лижви!
Анатолій же, повертаючись щоразу в гуртожиток (з прогулянки, з лекцій — все одно), одпа-рював ноги. В розчині марганцівки. Потім густо змазував бальзамом Вишневського.
І на лекції, й на прогулянки взував лиш вібрами. В іншому взутті він просто не зміг би ходити: згиналися б підошви. А тут: набивав побільше вати, натягав по кілька пар дитячих шкарпеток (пробував спершу одягти звичайні, підгинав, обрізав — ходити не міг. Шкарпетки збивались валками, а обрізані впивалися швом. То й додумавсь нарешті до дитячих шкарпеток: були наче на нього).
І щоночі, поки й засне, пригойдував біль.
Звик до нього й не уявляв уже, що може бути якось по-іншому. Заново вчився ходити, бігати, ковзатись на лижвах, підійматися в гори й спускатися донизу. Він освоював цю нехитру науку з такою затятістю, наче від цього залежало, жити йому чи не жити. І не дозволяв собі й на хвилину розслабитись.
Щоранку, після обов'язкової зарядки й холодного душу, причісував перед люстром своє непокірне волосся. Причісував і сам себе запитував:
— То як, мужик, не здаєшся?
«Мужик» усім своїм виглядом засвідчував, що й не подумає здаватись.
Енергійно — тільки так! — взувався і полишав гуртожиток. До пізнього вечора. Хоч як не боліло. Хоч як не хотілося іноді роззутись і глянути, що там з ногами.
Мав попереду визначену твердо мету: знову піднятися в гори.
В першу чергу — на Ключевську. Пройти тим самим маршрутом, яким підіймалися з Берсеньє-вим.
Рішення це прийшло після випадкової зустрічі з батьками Володі.
Минуло півроку, як він повернувся з Камчатки. Позаду лишились важкі розмови з слідчим: батьки Володі таки подали на нього до суду. Певну роль зіграв тут і Пашка: комусь десь ляпнув, що в усьому винен Анатолій. Наче той був хворий, усім це видно було. Анатолій же взяв і погнав Володю в гори. Чутка покотилась, обростаючи все новими деталями, поки й докотилась до зламаних горем батьків.
Прибіг Пашка, клявся, бив себе в груди:
— Старий, я зовсім не це говорив! Плюнь мені в вічі, як я щось таке сказав!
Але що значили всі оті запевнення й клятви супроти чуток! Що вони значили супроти батьківського горя, пекучої думки про те, що винуватець смерті їхнього сина лишивсь непокараний!
— Чому ти не сходиш до них? — питали друзі. — Не розкажеш, як було насправді?
Анатолій не йшов, бо знав наперед: не повірять. Що б не казав — не повірять. Тим більш не повірять, що їхній Володя мертвий, а він, бач, живий. Тут бліднутимуть найпереконливіші докази, німітиме будь-яка логіка, тут всі на світі слова нічого не важитимуть і каламутнішатиме найпрозоріша істина.
Анатолій — злочинець, Анатолій убив їхнього сина. Отже, його треба віддати до суду…
Врешті слідчий, який сам більше місяця невідступно тельбушив Анатолія, вирішив показати батькам Володі отой фільм, що його зняв на Ключевській Серьожка-рудопер. Це був, власне, й не фільм — окремі кадри, що їх вдалося вихопити Серьожці на п'ятдесятиградусному морозі, коли Анатолій з Якубенком спускали мертвого Володю донизу (хто міг подумати, що в Серьожки, теж обмороженого, вистачить мужності й сили в ті трагічні години щось фотографувати!)… Тож це були окремі кадри, вихоплені з тих подій, що навально мчали сніговою лавиною, погрожуючи їх усіх змести в небуття; відвойовані в космічного холоду, в нещадного вітру кадри, коли висмикнуті з рукавиць пальці біліють прямо на очах, стають як цурпалки (недаремно в Серьожки, в єдиного, були поморожені й руки), а око примерзає до видошукача, коли навіть рухи живих здаються настільки уповільненими, наче вони давно вже мертві й переставляють ноги лише за інерцією.
Анатолій — Берсеньєв — Якубенко…
Якубенко — Берсеньєв — Анатолій…
Дві зігнуті, до краю напружені постаті, що тягнуть обв'язаний труп… Утримують важкий, як крижана брила, труп, щоб не зірватися разом з ним, не відлетіти…
Потім — лише удвох.
Анатолій — Берсеньєв.
Якубенко — Берсеньєв…
На колінах, на всіх чотирьох, зариваючись обличчям у сніг, з останніх сил, які ще лишились, тягнуть вони Володю Берсеньєва. Тягнуть з такою затятістю, що лежить уже за межею здорового глузду. Що хочеться закричати: «Навіщо?! Для чого?! Ви ж йому все одно нічим уже не поможете?!» А вони все тягнуть, тягнуть, тягнуть… Тягнуть, наче приречені… Тягнуть, як прокляті. І годі до них догукатись.
Німі фото, застиглі постаті. Скупі кадри, миттєві уривки трагедії. Кольори лише чорно-білі, різкі, як та правда, яку вони зафіксували. Ось як це було й не інакше.
І коли вони зустрілись, Анатолій та батьки Володі Берсеньєва, оті фото, ті кадри незримо стояли перед ними.
Анатолій відчув, як у нього зблідло лице. Досі не повірив би, що це можна відчути. Змерзло, взялося жаром, стягнулось, звелося судомою, але щоб коли зблідло!..
Відчув. Так, немов зустрів не батьків — самого Володю. Не живого — мертвого. З застиглим, інеєм вкритим обличчям.
Що вони йому сказали? Що він їм сказав? Про що взагалі говорили ті кілька хвилин, коли стояли посеред раптом спорожнілої вулиці? (Люди, машини, будинки, навіть хідник під ногами — все кудись щезло, а весь простір наглухо замкнувся довкола).
Не пам'ятає. Не міг пригадати, як я не допитувався. В усякому разі, про Володю не було мовлено жодного слова. Хоч він весь час був поміж ними. Мертвий Володя. Володя живий.
— Здається, вони запитали, як моє здоров'я.
— І все?
— Не пам'ятаю… Пам'ятаю лише, що мені дуже хотілось оглянутись, коли ми, попрощавшись, розійшлися…
— Оглянулись?
— Ні. Весь час здавалося, що вони стоять і дивляться в спину…
Отоді, саме тоді Анатолій і дав собі клятву: поставити Володі пам'ятник. Не на кладовищі — на Ключевській.
— А як же позов у суд?
— Позов вони, здається, забрали… Та й яке це має значення! — відмахнувся з досадою. — Я мусив поставити Володі пам'ятник. Мусив!..
Зустріч відбулася весною, наприкінці травня. І попереду було літо. Цілісіньке літо, довгі три місяці, протягом яких Анатолій кудись мав себе подіти. Підлікувать свої ноги.
Додому, до матері? Не хотів про це навіть думати. Ким завгодно, тільки не сином-калікою. Писав їй веселі листи, повідомляв, що цього літа доведеться податись на практику, то приїхати додому, мабуть, не вдасться. «Тож почекаємо, мамо, наступного літа, час пролетить непомітно, незчуєтесь, як я приїду в гості: на цілісінький місяць». І в кожному листі додавав, що активно займається спортом, стрибає і бігає, — «не дуже, сину, там бігай, бо, гляди, ще й ногу звихнеш або й зламаєш, тут ось один у нас добігався, що другий місяць лежить у гіпсі», — Анатолій читав материнську засторогу, читав і всміхався про себе, бо звихнути ногу чи, тим більше, зламати йому не світило ніяк. Анатолій подумав, подумав та й влаштувався у камералку, де взимку геологи обробляють матеріал, зібраний під час польового сезону, а влітку лишаються тільки літні жінки, та вагітні, та молоді матері, які годують немовлят, — Анатолій і засів поміж ними: на все літо, на цілих три місяці, коли здохнути можна від нудьги, від одної лише думки, що твої однокурсники-друзі бродять зараз в тайзі, чи в тундрі, чи в горах, а то й у пустелі, з геологічними молотками й польовими щоденниками, і їм у вічі світять малі й великі пригоди, а ти тут зарився в папери, як щур, сидиш і не знаєш, як під кінець робочого дня вийдеш з-за цього проклятого столу. Бо кожного дня, з кожного годиною камеральної служби, непорушного сидіння ноги розбухали все дужче й дужче і часом здавалось, що він їх з-під столу й не висмикне: або стіл доведеться розбивати, або ноги обрубувати.
А тут іще жіночки, всезнайки та всепідглядай-ки, яких все на світі цікавить, стали все частіш перешіптуватись, поглядаючи з осудом на Анатолія, і йому не треба було особливо й замислюватись, щоб здогадатись, про що вони перешіптуються, бо одна з них проголошувала цілі монологи, не приховуючи навіть, кому вони заадресовані.
Була ця досить красива на вид дамочка такою чорнющою, що ворон здавався б поряд з нею блондином: природа зліпила її не з плоті людської, а з антрациту. Тож в ній гоготіло стільки вогню, що його вистачило б на середніх розмірів домну. За коротке подружнє життя вона встигла спалити двох чоловіків, а це допалювала третього.
І тепер той вогонь переметнувся на Анатолія.
Зненавиділа його ще до того, як він появився на роботі. Молодий, здоровий, тільки вступає в життя, а вже шукає, де легше. Затесався поміж жінок, і ні стида йому, ні сорому: плюй у очі — скаже, що божа росичка! Батечків синочок, мамин мазунчик — гидко дивитись!
Не зверталась особисто до нього, казала: «Є такі люди». Палкі тиради, гнівні монологи, уїдливі репліки вогняними стрілами летіли в «таких людей» і поціляли несхибно в Анатолія.
Він же лише посміювався. Його тішив той гнів, священна та ненависть. Отже, вони не помічають нічого, не здогадуються навіть про його скалічені ноги.
Цю жіночку варт було видумати, якби її не було насправді!
Підкидав на її святий вогонь якомога більше хмизу.
А що, хай дурні йдуть у поле! Мерзнуть у тундрі, гибіють в горах. Недаремно ж співається в пісеньці: «Умный в горы не пойдет…»
Правильно, тільки йолоп останній посоромиться стать за прилавок! А він особисто, як тільки отрима диплом, піде торгувать мінералкою. Або ще краще — пивом.
Батечко — начальник торгу?.. Беріть вище, міледі: заступник міністра мій батечко. Так що знайте, з ким маєте справу!
Довів їх до того, що перестали вітатись.
Потім, як і треба було сподіватись, розкрилася правда. І ота брюнетка жагуча фурією влетіла до камералки:
— Ви!.. Ви!.. Як ви сміли?!
Задихалась від обурення, гніву, від сорому.
— Я вас бачить після цього не можу!
Смертельно ображена, схопила зі свого столу папери, запхала до сумки, вибігла геть. І не появлялася більше.
— Навіщо ти так? — спитала з осудом Елла, коли він, сміючись, розповів про фінал цієї кампанії. — Це ж жорстоко.
— А не жорстоко було кидати всі оті репліки? — спитав Анатолій. — Нічого, до речі, про мене не знаючи. — Глянув донизу, на грубі вібрами, задумано мовив — Цікаво, як вона могла дізнатись? Невже ходила в інститут?
До кінця літа просидів Анатолій в тій камералці. Спершу жінки були як побиті, а потім, посміявшись разом з Анатолієм («Ну, ви ж і штучка!»), прийняли його в свою не так дружню, як балакучу сім'ю. Отак і працював Анатолій до осені, до початку занять, і жодного разу не сів на трамвай чи тролейбус: тільки пішки, як не боліло, щоденно переступаючи через «не можу», долаючи вогняний той рубіж, за яким уривалось, здається, всяке терпіння.