І коли дочекався, коли вийшов уперше до лісу (сам, навіть Еллу не взявши), коли став і поїхав, з кожним метром все сміливіше та сміливіше, коли сталося диво і лижви покірно понесли його по білій поверхні (що всі болі, що всі муки на світі!), коли зрозумів, що знову буде ходити на лижвах — бігать по рівному, спускатися з гір, тоді вперше повірив по-справжньому, що він таки побуває на Ключевській і поставить там Володі Берсеньєву пам’ятник…
І що зробить це в роковину загибелі Володі Бер-сеньєва…
Отут я підходжу до того, що з самого початку роботи над повістю висло наді мною важкою брилою. Над моєю уявою, моєю, якщо хочете, совістю.
Я не повірив Анатолієві, коли він сказав, що рівно через рік не тільки піднявся на Ключевську, а й пройшов найскладнішим маршрутом по вершинах ще трьох вулканів: Авачинського, Коряк — ського й Каменя. Не те що не повірив, я не міг не вірити тому, що розповідав Анатолій, бо за кількарічне знайомство мав змогу переконатись в його якійсь іноді аж жорстокій правдивості: в усьому, в найменших дрібницях, з будь-ким, незважаючи на вік, чини та посади, в правдивості навіть тоді, коли вона йому була явно на шкоду, — кам’янів лиш обличчям та очі загорались особливо чорним вогнем… За ці роки я ні разу не спіймав його на фальші, тож не мав жодного права йому не вірити; а все ж якийсь сумнів весь час ворушився в мені, бо я не міг забути, якою дорогою ціною дісталось йому оте перше сходження на Ключевську, а тут же — чотири вулкани підряд, чотири найскладніші маршрути, знову взимку, знов на морозі й вітрі, та до того ще й з ногами скаліченими, які не встигли й залікуватись як слід! Та й ще на чолі великої групи: чотири дівчини і п'ятеро «мужиків», значна частина яких підіймалася вперше… Тут уже забудь про свій біль, не дай прорватись назовні найнепомітнішою гримасою: вісім пар очей дивляться на тебе, вісім пар рук, вісім пар ніг повторюють кожен твій рух, йдучи слід у слід за тобою.
Як йому це вдалося? Як він на це зважився?
І, до кінця змучений сумнівами, я відчув, що втратив право на розповідь. Про те, як вони прилетіли на Камчатку, вирушили в крижаний свій похід.
Тож надаю слово Анатолієві: отим скупим записам, які я похапцем робив у наметі, в Зор-Бурулюкові, на висоті чотири тисячі двісті. Вночі, при тьмяному світлі однієї лампочки, коли я писав майже навпомацки, похапливо кидаючи рядок до рядка, з надією пізніше впорядкувати безладні ці записи. А тепер подаю їх, не міняючи й слова.
«Рівно через рік — на сходження.
Перший — Авачинський вулкан, найлегший маршрут. Щоб себе перевірити.
Дуже важко було спускатись донизу. Підошви, як ноги не ставив, згинались. П'ятка провалювалась, а носок ні. Йшов останній, щоб не бачили.
На Корякський: маршрут 2-А, для значкістів. У зв'язці льодоруби, кішки. Піднялись на вершину.
Економив запас терпіння.
Склали тур, як і на Авачинській, свою записку лишили, а попередню забрали.
Наростала впевненість у власних силах.
На Камінь, — по фірну, два кілометри гребенем. Хода в три такти: загнав льодоруб, носком з усіх сил у фірн, другим носком, тоді знов льодоруб.
Щоразу наче бив щосили босою ногою об камінь.
Йшли вже шість днів, з'їли все, лишилось на один сніданок. Радилися: підніматись на Камінь чи послати когось за продуктами? Вирішили: підніматись! О другій ночі — підйом, о четвертій — вихід.
О третій пополудні зійшли на вершину. Сніжок посипавсь, блискавки й грім. Спуск: дуже круто, фірн — як крига, спиною до схилу, ногу на всю підошву і з усіх сил — льодоруб.
Вітя поставив ногу боком, полетів головою донизу. Затримавсь на репшнурові.
Коли вийшли на сніг, всі розв'язалися. Плювати на те, що немає продуктів!
Що з моїми ногами було… Суцільний біль.
Пішли на перевал між Каменем і Ключевською, напнули намети, послали за продуктами.
День відпочивали-раювали.
На другий день — знову на Камінь, маршрутом 4-А, найскладнішим. Суцільна крига. Забивали гаки. Гребінь гострий, як ніж.
Сходження, яке аси робили за двадцять годин, ми — за тринадцять.
Стали спускатись.
Вітя знову зірвався, полетів головою донизу. Я ще хотів запитати: з чавуну вона в нього, чи що?
Попередив:
— Якщо ще раз зірвешся — поїдеш додому!
Більш не зривався.
Камінь — чотири тисячі сімсот шістдесят. Найскладніший маршрут…
Зробили…
Тепер нічого не страшно!
Піднялись на Ключевську. Сонячна погода, чудово видно кратер. Виклали піраміду з каміння, закріпили пам'ятну дошку (коли загинув Бер-сеньєв), понікельований льодоруб.
Знайшли пам'ятну дошку на честь століття з дня народження Леніна. Постояли.
Спуск. Був кулуар. Боки снігові, а жолоб — суцільна крига. Я ще подумав: зірватись у такий — ніщо не затримає. Все одно, що кинутись у водоспад.
Спуск траверсом, по снігу, по самому краю. Елла оступилась, полетіла в кулуар. Крутонуло, вирвало льодоруб, понесло.
Я йшов позаду, все одно не встиг би нічого зробити.
І тут Вітя — за нею. Прямо у жолоб, на кригу.
Як збіг донизу — не пам'ятаю.
Застряли внизу, в пухкому снігу.
Елла загубила окуляри, льодоруб, сидить, плаче…»
Тут я, пам'ятаю, перебивши Анатолієву розповідь, запитав:
— Чого вона плакала? Забилась?
— Можливо, — відповів Анатолій.
Я не записав цього до блокнота: відчував, що не заспокоюсь, поки не з'ясую, чого вона плакала. Запитав про це Еллу вже в Душанбе. Вона усміхнулася зніяковіло, поправила окуляри:
— Ви знаєте, яка була моя перша думка? Що Анатолій прибіжить і буде лаятись. Того й плакала…
Продовжую цитувать Анатолія:
«Вітя Шкарбан сидів поруч з Еллою. Бинтував похмуро й мовчки руки. Завжди мовчав.
Поки йшли, вона декламувала вірші. Брели до наметів.
Ноги горіли, дороги не вибирав, все — для Елли.
Синці були, переломів не було.
Зупинились біля озерця. Взяв каску, налив гарячої води, гіішов за намет, щоб не бачили, попарив ноги.
Всю ніч Еллина голова на моїх колінах. Сидів, бо вона одразу ж заснула.
Відпочивали два дні.
Потім — на Петропавловськ.
Не обморозився ніхто…»
І подальші записи. Вже не про Камчатку — про Памір. Куди він перебрався з Владивостока, випросивши вільний диплом.
— Сказав, що лікарі рекомендують теплі краї. Для одужання.
— А насправді?
— А насправді: Душанбе і найвищі гори під боком.
— Таки не каялись?
— Не каявся…
«Ходив цілий рік у вібрамах і в трикотажному костюмі для тренування. За п'ять шістдесят. Кожну зайву копійку — на альпіністське спорядження й книжки.
Жив у дуже богомільної бабусі: співала псалми по чотири години підряд. По всіх стінах — ікони, лампади, свічки. Пропах ладаном на все життя. На роботі скоса поглядали: думали, щодня відвідую церкву.
Кімнатка: два на три, ще й без дверей. Співає, співає, тоді й просуне голову:
— Не заважаю?
Терпів. А де було жити? Спасибі й за це.
Зате субота й неділя мої. Рюкзак з альпіністським спорядженням і — на автобус. У гори.
Товариство «Хаселот», тобто «Врожай». Зібралися зубри, альпіністи з дуже серйозною скеле-лазною підготовкою. Всі — у калошах, один я — у треконях. Калоші для скель — найкраще взуття.
Помітять, що я відстаю, роблять вигляд, що втомились. Привал.
Мужики — таких пошукати!
Працював у «Дорпроекті»: бив шурфи, відбирав проби, документував.
Потім знайомий геолог допоміг влаштуватися в «Діпрозем»: інженерно-геологічна зйомка всіх річок Паміру. Весела робота!
Хотів у памірську експедицію, домовився з Авер'яновим весною на Бартанг, але треба було пройти медичну комісію.
Невропатолог:
— Де твій військовий білет?
— На прописці.
— Принеси.
Нікуди діватись, приніс.
— Чому знятий з військового обліку?
— Палець відрізали.
— Не бреши. Через одного пальця не знімають.
— Ну гаразд, всі пальці. Вам досить?
Погнав до хірурга.
— Вам не можна працювати в горах!
Я йому довідку про чотирнадцять сходжень на Камчатці.
Послав до головного лікаря.
— За інструкцією вам робота з тривалим перебуванням на ногах протипоказана. Міняйте професію.
— Протипоказана? Міняти професію? Ану пішли, я тобі на стометрівці п'ятдесят метрів фори дам!
Не прийняли все одно.
Ну, зачекайте: принесу медаль всесоюзної першості, тоді будемо розмовляти по-іншому!
Три роки з хлопцями в гори ходив. Підробляв медичні довідки, щоб допускали до сходжень, виконав кандидата в майстри спорту.
Потім — сходження на пік маршала Жукова.
Маршрут вищої категорії складності. Технічний клас — стінне сходження. Все залито кригою. В Рушанському хребті.
Гірка — гігантський кристал. Нижня прямовисна стіна — вісімсот метрів, верхня, зубом, — п'ятсот. Абсолютно прямовисний схил. Часто навіть мінусовий… Що таке мінусовий?.. Це коли зависаєш у повітрі, а до стінки не дотягнутись рукою.
Нас, шестеро, вилетіло спершу в Рушан, а звідти вертольотом у базовий табір. В липні.
Рушили в розвідку. Одна група вийшла на перевал: оглянути пік. На вершині, на башті — гігантська снігова шапка. Зірветься — змете, як комах!
Табір № 2 — для команди, яка йтиме на штурм. На морені, під льодовиком. Два намети.
Сиділи, дивились на стіну, вивчали в біноклі.
Пішло двоє. За день обробили вісімдесят метрів. Забили гаки, вірьовки навісили.
Зіпсувалась погода. Знайшов моріони, гірський кришталь, польові шпати. Вся команда заразилась: кинулась вибивать по моренах.
Капітан команди лаявся:
— Проклятий Анатолій, всю команду звів з ума!
Закон альпініста: йдеш на штурм, побачиш золотий самородок — переступи.
Весь час насторожено дивились на верхню башту, на снігову оту шапку.
Два дні валив сніг. Під кінець третього все здригнулось од гуркоту. Вискочили з наметів: довкола верхньої башти клубочиться білою хмарою сніг. Як атомний вибух.
Розсіялось — зітхнули полегшено: снігова шапка щезла…»
— Ну, а якби обвалилось пізніше? Коли вийшли на штурм?
— Тоді, шановний Анатолію Андрійовичу, ми з вами не лежали б в оцьому наметі…
«Другого дня вийшли на штурм нижньої стінки. Вісімсотметрової.
Йшов останнім. Вибивав гаки, що лишались за нами, складав у рюкзак. Весь час гойдавсь маятником. Та ще й треконі погано тримали. Хлопці ж — у вібрамах, а на особливо складних ділянках — у калошах.
Дуже важкий день — весь час висів.
За цей день, з шостої ранку до четвертої ночі, пройшли заплановану відстань. На особливо складних ділянках рюкзаки витягали на вірьовках. Я подавав. Коли тягнули, зривалось каміння, сипались іскри. Вкреше таким камінцем — забудь, як і звали. Заморився смертельно. Піднімавсь по вірьовці, на затискачах.
Ночували на прямовисній стіні, збившись до гурту. Команда почуває себе краще, коли всі поруч.
Вранці не в спромозі йти далі. Ледь подолали двісті метрів. Заночували в печері, відпочили.
Третього дня я з капітаном пішов уперед. Вирубали східці в кризі на траверсі, добрались ще до одного грота. Втоптали сніг, од води, що капотіла на голови, відгородились плащами.
Рюкзаки підіймали на блоках.
Ночували у гроті.
Вранці пройшли загладжені «баранячі лоби», впритул наблизились до башти.
На ніч влаштувались хто де міг — на вірьовках. Я вирубав у кризі вузеньке сидіння, поклав по-ролончик, усівся, пристебнувшись до карабіна. Ноги — в рюкзак. Коли забивав гак, впустив молоток. Молоток полетів, навіть не торкнувшись стінки. Мінусовий схил.
Другого дня всі піднялися на вершину.
Спускались по стіні цілий день. До кулуару. Йшли мовчки: давалася взнаки втома. Вісім діб на грані можливого. Заночували. Зірки, небо, чорна башта — не вірилось, що ми на ній побували. Виспавшись, стали спускатися в базовий табір. Не поспішали.
В таборі зустріч: традиційний компот.
Бронзові медалі.
А в тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятому — золоті».
— Коли я прилетіла в Душанбе, Анатолій зустрів мене злий, наче шершень, — розповідала Елла.
— Ти чого прилетіла? За мене заміж виходити?
Я так розгубилась, що в свою чергу спитала:
— А що, не можна?
Елла й досі не може без сміху згадати, яке було лице в реєстраторки загсу.
— Я думала, що її стукне інфаркт. Або кинеться до телефону — викликати міліцію.
Вони мали розписуватись третього жовтня.
О дванадцятій рівно. А першого жовтня Анатолій вирушив штурмувати чергову вершину. Це сходження для нього було особливо важливе: генеральна репетиція на «золото». Двадцять дев'ятого вересня, виряджаючи Еллу з базового табору (Елла мала раніше поїхати в Душанбе — дошивати весільну сукню), Анатолій пообіцяв, що другого жовтня обов'язково повернеться. Гірка ж не дуже складна, протягом доби вони «зроблять» її, а за добу, що лишиться, він якось уже зуміє добратись додому.
— Так що готуй, Ел, весільну свою амуніцію! А за мною затримки не буде!
Вже першого жовтня, дошиваючи сукню, Елла втратила рештки спокою: думками була з Анатолієм. Вона добре роздивилась ту «гірку», коли була в базовому таборі: прямовисна стіна, з такими карнизами й виступами, що страшно було дивитись, не те що видиратися на них, і особливо один вертикальний жолоб, по якому час від часу з гуркотом сипалось каміння. Вони обов'язково мали його перетнути. І не раз навіть, а двічі: підіймаючись і спускаючись. Еллі марились розпростерті тіла, що летіли разом з камінням донизу.
А тут іще шлюбні подружки:
— Як ти за отакого заміж виходиш? Перед весіллям попертися в гори!
Сукня була пошита, біла, як цнотливість наречених, що ступають на килим, за яким починається вже подружнє життя; сукня була приміряна Еллою і подругами Еллиними, які тільки збиралися заміж або ще не збирались; сукня була обережно, самими мізинцями, знята, надіта, на плечики та й повішена на гвіздок у стіні (шафи тоді ще в них не було: стіл, ліжко стареньке, на якому одлежало не одне покоління весільне, етажерка з книжками і дві табуретки); сукня висіла, наче картина, Анатолія ж не було й не було, Анатолій не появився ні другого жовтня увечері, ні третього вранці, і Елла вже й не про сукню думала, не про весілля, а про отой жолоб, по якому летіло й летіло каміння.
— Роздумав! — казала одна з подруг. — Вони всі такі: поманять, та й у кущі!
— А може, десь застряв, — втішила інша. — Може, й убило.
— Та нічого з ним не сталось! — заперечував друг Анатолія, що прийшов вранці третього жовтня. — Його й скелею з ніг не зіб'єш! Не те що якимось там камінцем!
— А чого ж його й досі немає?
— Щось, мабуть, затримало. Ти наче в горах не була! Ніде твій Анатолій не дінеться.
— А як же ве-есілля?
— Коли вам до загсу?
— На дванадцяту.
— А зараз лише десята. Ще море часу. Почекаєм.
— А як не прийде?
— Все одно підем до загсу. Ми з Анатолієм все продумали… Та не дивись на мене так, за аксакала заміж не видамо!.. Вітю, ходи-но сюди! — гукнув у вікно.
І поки невідомий Вітя обходив будинок, по-ді-ловому спитав:
— Паспорт Анатолія в тебе?
— Он… На столі.
Взяв паспорт, розкрив, глянув на фото, сказав задоволено:
— Те що треба! — І до Віті, що постукав у двері:— Заходь!
Вітя зайшов, і в Елли від великого подиву виросли очі: жива копія Анатолія стояла перед нею. Тільки й того, що Анатолій не мав такого святкового костюма, таких черевиків лакованих, а імпортна яскрава краватка й білосніжний краєчок хустини, що виглядав з кишені, надавали двійникові Анатолія такого імпозантного вигляду, що міг хіба що наснитись. Ще й гвоздика, прикріплена модерно на лацкані. Та ще в нього були не чорні, як в Анатолія, а сірі очі.
— Годиться? — запитав друг Анатолія: він зараз дуже нагадував скульптора, який демонстрував витвір власних рук. — Довелося тільки пофарбувати брови та голову: Анатолій же чорний, а Вітька — рудий.
— Не рудий, а блондин, — образився Вітька.
— Так що все в порядку: зачекаємо ще пару годин та й поїдемо розписуватись.
— З ким?.. — Елла все ще не могла втямити, що вони затівають.
— Та з Вітькою ж! — як малій, втлумачував друг Анатолія. — Даю повну гарантію: ніхто нічого не запідозрить. Штампик поставлять, а там і Анатолій появиться…
— Я не поїду! — сказала до глибини душі ображена Елла. — Хай їде хто завгодно, а я не поїду!
— Та зрозумій же ти, що це не насправді! — Друг Анатолія вже став втрачати терпець. — Ти що ж думаєш: станеш дружиною Віті? — Вітя мовчки стояв, тільки зблимував. — У Віті он дівчина є… Вітю, є в тебе дівчина?
Вітя кивнув головою, що є.
— От бачиш!.. Ти що, книжок не читала? Про королів з як її… з Франції… Там королі ніколи самі до вінця не ставали — посилали когось із дворян. І нічого, родили спадкоємців…
Та Елла не збиралась родити спадкоємців трону.
— Я не поїду! — Й аж головою мотнула.
— Так що, відправляти Вітю геть? — трагічно запитав друг Анатолія. — А що тоді скаже нам Анатолій? Це ж у нього, може, остання надія!
При слові «остання» в Еллине серце наче хтось встромив голку. Знову гойднувся той жолоб, посипалось густо каміння. І розпростерті, що падають разом з камінням, тіла.
Жалісно попросилась:
— Давайте підождем скільки можна… Давайте?
— До пів на дванадцяту, — постукав по годиннику друг Анатолія. — Пізніше не можна: пропустимо чергу.
І Елла згодилась.
Сиділи як на голках. Рівно об одинадцятій друг Анатолія скомандував:
— Елло, дівчата, збирайтесь. А ми з Вітьком побіжимо діставати таксі.
Ще півгодини, Елла вже вдягнута, таксі біля під'їзду, пора виходити. І тут, мов у п'єсі, в коридорі лунко загупотіли треконі.
— Анатолій! — Елла так і кинулась до дверей.
— Що за шум? А бійка де?
І вся альпіністська ватага на чолі з Анатолієм появилася в дверях.
Він так і поїхав: у вібрамах, в штормівці, в потертих на скелях штанях, з облупленим, наче у гіркого п'яниці, носом. З набухлим синцем через усю щоку: таки вцілило камінцем, добре, що хоч лишилися зуби. Він так і поїхав, поряд з нарядною Еллою — ангел і чорт, а поруч ще п'ятеро таких же чортів — тільки зуби блищать: набились у таксі, аж тріщало. «Вези, не трусись! — до шофера. — Весілля ж буває лише раз у житті!» — «А міліція?»— «Засватаємо, якщо треба буде, й міліцію!» Він так і поїхав, до самого загсу тримаючи щасливу Еллу за руку, і коли вони, доїхавши, вивалились, перехожі роззявляли роти, а інші весільні перезви з великого дива чи страху поступались дорогою: з цією бандою тільки зв'яжися! А нещасна реєстраторка загсу довго не могла втямити, хто перед нею: їжаки у вібрамах чи люди, і в неї трусилися руки, коли вона розгортала книгу реєстрації шлюбів, і всю ніч по тому, а може, й кілька ночей їй снилися привиди. Реєстраторка забула навіть їх привітати, чим вони не дуже журились, вичавила лише: «Розпишіться» — із такою підозрою роздивлялася потім Анатоліїв підпис, наче то був і не підпис — сатанинська печатка. Тому й не чула, як вони вийшли із загсу, знову сіли в машину та й подались на весілля.
І я був на тому весіллі (хай навіть в уяві), і пив меди-пиво: по вусах збігало, а в рот не попало. Може, тому, що я зроду-віку не заводив вусів.
От і підходить до кінця моя розповідь.
Я знову лежу в наметі, серед високогірної долини Паміру, хоч мені й не лежиться, й не спиться: завтра вирушаємо з Анатолієм на Тау-Міку, вимріяну Тау-Міку, яку я встиг за оці майже два місяці так вивчити в бінокль, що міг би намалювати по пам'яті від низу аж до вершини, до найдрібнішого камінчика. Де світлим пояском на темному тлі залягла пігматитова жила, нашпигована поліхромними турмалінами… Вам доводилось бачити королівський турмалін?.. Тоді ви нічого не бачили!.. Де поруч примостились прозорі топази дивовижної кубічної форми — досить їх потримати довго на високогірному сонці, як вони поналиваються такою блакиттю, що бірюза померкне поруч з ними! Блакитний вогонь в прозорих, як крига, кристалах. Де бузково-рожевий лепідоліт розгортає тряндові свої пелюстки, а поміж дивовижних тих пелюсток виростають рожеві, як схід, рубеліти… Вам доводилось тримати в руках рубеліт?.. Тоді ви нічого не тримали!.. Де…
Та годі, бо так і не засну.
А мені ж рано вставати. Ще до світанку. Інакше не вистачить часу.
Сьогодні ми їздили в сусідню долину: я каню-чив-канючив, поки таки вмолив Анатолія повезти на мумійо. Мусив хоч одним оком глянути, як воно залягає, бо як же писать, не побачивши, і Анатолій врешті погодився:
— Поїдемо в сусідню долину. Там є одна гірка, а в ній — дуже перспективна печерка. Досі ніяк не доходили руки заглянути. До речі, ви мені й допоможете в неї забратись.
Після цього мене так роздуло від пихи, що я ледь протиснувся в спальник. Я помагатиму Анатолієві! Анатолій уже не може обійтися без мене! Вже уявляв, як над ним. нависне смертельна небезпека (обвалиться брила, перетреться шнур), і я, ризикуючи власним життям, звісно ж, його порятую.
Біс його зна, що може накрутити уява, коли дати їй волю! Недаремно ж вона жіночого роду.
— Яка там уява — просто ти великий брехун, — сказала якось моя матуся. І додала в зажурі: — В нашім роду наче таких не було.
До тієї долини, коли б можна було йти по прямій, кілометрів вісім, не більше. Так принаймні сказав Анатолій. Ми ж їхали машиною чотири години. Наш трудяга «уазик» спершу весело котив наїждженою колією, потім, звернувши ліворуч, став стрибати по такому каміняччі, по таких хвилях застиглих, що невдовзі небо перемішалось з землею, а згущене молоко, яким ми так необережно поснідали, збилося в масло. «Уазик» наче затявся витрусити нас із себе і, гримлячи металевими боками, робив такі курбети, що мені темніло в очах…
— Гляньте, скільки яків!
На якусь мить приземлившись на сидіння, я виглянув у маленьке віконце і побачив величезну череду яків. Мамонтоподібні тварини розбрелися по долині в пошуках паші, і від них віяло такою предковічністю, що на думку мимоволі спала льодова епоха, коли значна частина нашої планети була цілорічно закута в сніги.
— Лише самки і молодняк. Самців, звісно, немає.
Запеклі індивідуалісти, самці намагаються триматися поза чередами. Весь рік бродять окремо, забираючись в найглухіші саї, а коли й надумають провідати свій рогатий гарем, то роблять це наче з великої ласки: «Ну, якщо вже вам так хочеться продовжити свій рід…»
Якось отакий відлюдок-анахорет пройшов мимо нашого табору. Здійнявсь такий гвалт, що я подумав: десь щось горить, та й вискочив прожогом з намету. (Досі не можу простити собі, що забув фотоапарат!). Прямо на мене йшов як… Ну, не прямо, а так метрів за десять ліворуч. Але стільки первозданної сили було в могутньому тулубові, стільки погордливої зневаги до моєї немічної постаті, що в мене затрусилися жижки. Отоді я зрозумів далеких пращурів, які обожнювали турів чи молились на мамонтів.
Шанобливо об'їхавши цих доісторичних тварин, наш «уазик» покотив уже власне тією долиною, де була скеля — мета нашої мандрівки. І чим глибше ми забиралися, тим дужче нас трусило й тіпало, а голі напівзруйновані скелі все щільніше затискали нас з обох боків.
Врешті Анатолій подав знак, і наш «уазик» зупинився з якимось особливо жалібним скрипом. Я й досі дивуюсь, як він не розсипався, уславши своїми деталями шлях.
— Приїхали, — сказав Анатолій. — Далі підемо пішки: машина не проїде.
— Далеко?
— Кілометрів три.
Я лиш зітхаю: три памірські кілометри (не плутать з рівнинними!) по випаленій, наскрізь продутій ущелині, яка здіймається до самісінького неба. Три кілометри поміж грізно навислих скель, по каміняччі суцільному, де й чорт ногу зламає, де вже навіть жодна травинка не росте і немає жодної краплини вологи, а сонце ж пече як скажене й од скель так і струменить сухою спекою. Невже йому було важко знайти скелю ближче?
Та подітися нікуди: звалюю на плечі рюкзак, йду за Анатолієм.
— Ось вона, наша красуня!
Двісті метрів заввишки, не менше. І якраз посередині, ні вище, ні нижче, — величезна печера. Таке враження, що скеля, ледь народившись, як роздерла рота, так і досі кричить. І той німий крик тисячоліття лунає в оцій безлюдній ущелині.
І гладенька, вилизана вітрами стіна: зачепитися ні за що!
— Як же ми туди заберемось? — питаю з острахом.
— А ми не будемо забиратись: ми спустимось зверху.
Анатолій вже скинув рюкзак, викидає все зайве. Светр, запасні треконі, баклажку з водою. Лишає тільки величезний моток капронового шнура, різних розмірів гаки та молоток.
— А ви свій рюкзак полиште тут: він там буде непотрібний.
Він що, й справді думає, що я за ним подеруся? Бо щоб спуститись, потрібно піднятись.
— Пішли!
І, не чекаючи згоди, зник за скелю.
Я теж, не сказати щоб дуже охоче, рушив за ним.
По той бік, за вигином, круто підіймалась прорубана водою ущелина. Внизу досить широка, вона вгорі звужувалась, і звідси здавалось, що там і долоні не протиснеш.
Ну, гаразд, завжди матиму час повернутись: медалі мені не потрібні. Ще змалку був байдужий до слави.
Задихаючись, виповзаю на верхотуру. Анатолій забиває вже гак. Сталь видзвонює, повільно залазячи у вузеньку щілину, — в гак той буде протягнуто шнур, і він має витримати десятикратну вагу людини. Ви чули про динамічний ривок? Це коли зірвешся й метрів з десять полетиш головою донизу. А там тебе затримає шнур. Якщо захоче.
— Гайда вниз! — командує Анатолій тим часом. — Будете показувати, звідки мені починати спуск. Щоб потрапити в печеру.
— Так на якого біса я сюди видирався? — питаю з відчаєм. Згадую нещасного Григорія Михайловича — жертву всіх розиграшів. Аж ось коли я по-справжньому поспівчував своєму другові. Бідолашний Григорій Михайлович! Яким вдячним об'єктом був він для оцих всіх чортів від геології: адже він усе сприймає лише всерйоз!
— А як ви самі сюди втрапили б? Коли я вже буду в печері?
— А навіщо мені ще раз сюди підніматись?
— Як навіщо? Ви ж хотіли побачити мумійо! От в печеру і доведеться спуститись.
— Мені? У печеру?
Капроновий шнур, з мізинець завтовшки, тоншає на очах. Ось він як шнурок від черевиків, ось як нитка.
Щоб я на оцій павутині спускався! Та я й на буксирний трос не погоджусь! Хіба що зачеплять за шию.
Глянув донизу: скільки доведеться летіти.
У-у-у! — метрів триста, не менше! Урвище дихає моторошно, засмоктує в себе. Задкую-задкую далі і вже нічого не бачу: скельця моїх окулярів геть запітніли.
Та й нащо мені, власне, те мумійо? Що я, аптека?
Вирішую, спустившись донизу, не підніматись нізащо. Вивихну краще ногу, переб'ю молотком, зате лишуся живим.
Анатолієва постать наче сірник. Показую йому рукою, поки він не стає якраз навпроти печери. Напружено стежу, як він до неї спускається.
Все нижче й нижче, лицем до стіни. Од стіни тієї відштовхуючись, щоб оминути гострий виступ. Так от воно як: гойдатися маятником! Не доведи і помилуй!
Нарешті!
Анатолій вже на виступі, перед печерою. Махнув до мене рукою, пірнув у чорніючий отвір.
Тулю долоню до лоба, до щік. Вони горять, наче я щойно спускався — не Анатолій. Опускаю очі, щоб дати їм перепочинок, і праворуч на рівні голови, бачу велику щілину. В щілині щось підозріло чорніє, до моєї свідомості врешті доходить якийсь запах, запах такий густий, що я його обов'язково почув би, коли б вся увага моя не була прикута до Анатолія. Пахне живицею, прополісом і ялівцем.
Як заворожений, очам власним не вірячи, підійшов до щілини.
Мумійо!
Суцільна стінка, що перегородила печеру.
Камінці й паліччя, кісточки й екскременти, перемазані, зацементовані, склеєні густою смолянис-тою речовиною, яка чорно блищить, мов полакована. Речовини було особливо багато при дні, вона століттями стікала донизу, накопичуючись застиглою лавою.
Мумійо!
Вдихаю жадібно, торкаюсь до нього рукою, і дотик той — як до живої істоти.
Боже, та це ж мумійо!
Ущипніть мене, люди!
— Агей!
Крик донісся згори, з піднебесся. Глянув туди і побачив сірничка-чоловічка, що вимахував до мене рукою.
— Ну як? Є мумійо?
— Порожня!
І тут на мене напав сміх. Я згинавсь, я плакав од сміху, гикав, давлячись сміхом.
Там нема мумійо… А тут… Тут…
І мені вже здавалось, що я сміюся не сам: десь поруч виставила свою симпатичну мордочку пищуха і, дивлячись на Анатолія, теж заходиться од сміху.
— Та-ак, — сказав Анатолій похмуро, коли він скотився донизу і я підвів його до своєї знахідки. — І ви мені нічого про це не сказали?
Не повірив, хоч я й клявся, що побачив щілину вже тоді, коли він зник у печері. Був переконаний, що я його розіграв. Адже серед альпіністів і геологів не заведено на такі речі гніватись. Як би тебе не «купили» — проковтни і посмійся разом з усіма.
Сам же Анатолій розповідав мені про одного геолога, який досі живе в Душанбе, непереверше-ного майстра «покупок».
Якось у партії, де цей товариш працював головним геологом, появився новий начальник. Дурний, як копито віслюка, зате пихи в нього було хоч одбавляй.
В перший же день він гукнув у вікно сторожа Хасана і наказав покликати головного геолога (кабінет якого був навпроти, через коридор).
Хасан просунув у відчинені двері поголену голову:
— Начальник, тебе кличе начальник!
— Сідлай ішака! — не довго думаючи, сказав наш товариш.
Надів штормівку, вовняну в'язану шапку, на плечі — рюкзак, а в руки — геологічний молоток. Вийшов у двір, сів на ішака. В'їхав спершу в коридор, а тоді вже в кабінет начальника партії:
— Викликали, начальник?..
Вдруге він «купив» свого ж брата геолога, чоловіка мовби й нічого, але такого скупого, що навіть на риболовлі розрізав кожного черв'яка навпіл.
Душанбе хоч і забудовується новітніми красеня-ми, досі все ж таки наполовину складається з одноповерхових будинків. І коли надходить зима, їх обігріти — ціла проблема. Тож кожен власник ще з літа сушить голову, як запастись паливом.
Наш хохмач і підкотився до того новітнього Плюшкіна:
— Слухай, тобі дрова потрібні? Даром.
— Як це — даром? — не повірив той.
— Ну, не зовсім безплатно… Дві пляшки доведеться поставити. За машину — по пляшці.
Були розпиті дві пляшки горілки, потім хохмач відвів скупердягу набік і таємниче спитав:
— Цирк новий бачив?
— Ну?
— А дерев'яний паркан довкола нього?.. Так от, вирішено паркан той знести, а натомість поставити металевий.
— Звідки тобі стало відомо?
— Од директора цирку. Він мій приятель. Тож і дозволив набрати дві машини. Підганяй у суботу машину й ламай.
Скупердяга підігнав не одну машину, а дві. І поки там схаменулись та викликали міліцію, встиг розібрать півпаркана.
Обоє одержали по суворій догані. Один за те, що «купив», другий — що повірив.
Тож Анатолій, вірний традиції, і не подумав розсердитись. Лише сказав:
— Один — нуль в мої ворота… Ну, гаразд, за мною не пропаде!
Згадавши, яке в нього було обличчя, я знову заходжуся сміхом. Кусаю долоню, щоб не розреготатись уголос та не розбудить Анатолія.
Пересміявшись, наказую собі заспокоїтись. Час заснути, лишилося ж усього кілька годин.
Заплющую очі й бачу турмаліни.
Просинаюсь од того, що хтось покликав:
— Скільки можна спати: вставай!
Схопився: нікого. Лише Анатолій. Навпроти, на ліжку. Пірнув з головою в спальник, тільки чуприна стирчить.
Зберігаючи кожну краплину тепла, висовую із спальника частину руки: четверта година, час уставати.
Анатолій вийде о дев'ятій, даючи мені чотири години фори, і я надіюсь добратися до Тау-Міки хоча б з ним одночасно. Він іде туди рівно годину.
Скільки ж це треба обходити гір, щоб набуть такі м'язи! Й серце, що не відає втоми.
(Трохи статистики. Щоденна норма геолога, який працює високо в горах, — описати в своєму щоденникові 15 точок. Тобто через кожні сто метрів… Не забувайте, що це на Памірі!.. Через кожні сто метрів зупинитися й описати все, що зустрілось цікавого, не пропустивши найменшої дрібниці… Якось Анатолієві здалося, що далеко внизу щось синьо зблиснуло. Він одразу ж спустився на кількасот метрів донизу і доти повзав поміж камінням, поки знайшов один-єдиний кристал. З сірник завтовшки. Але який! Густо-синій сапфір, що не поступився б цейлонським, якби мав більший розмір. І хоч більше не вдалося знайти жодного, Анатолій переконаний, що вони таки відкриють родовище памірських сапфірів, дійде черга й до них, хоча б довелося для цього просіяти поміж пальцями всю оту гору.
Отож при щоденному завданні описувати п'ятнадцять точок, Анатолій, прийшовши в «Кварц-самоцвіт» і працюючи перший сезон рядовим геологом, описував щодня до шістдесяти… «Не вистачало людей, — пояснював мені Анатолій. — І до того ж ніхто не хотів, а дехто й не міг здиратися на вершини. Ходили в основному долинами. А Памір не Урал. На Памірі все найцікавіше — саме вгорі». Тож весь величезний масив на схід від Мургаба, закріплений за їхньою партією, являв спершу суцільну білу пляму (маю на увазі коштовне каміння), бо майже всі геологи, які десятиліттями тут працювали, вели пошук переважно в долинах. («До того ж всі працювали на гірський кришталь, — Анатолій. — Вузька спеціалізація. Як сліпі»).
Я вже вдягнений, споряджений, налитий чаєм, як термос, — поки охолоне, зійде сонце і пригріє вже зовні. Беру геологічний молоток, обережно, щоб не розбуркати Анатолія, полишаю намет.
Памірська погода сьогодні вирішила здивувать старожилів: ні війне, ні шелесне. Здичавілий вітер врешті стомився і, згорнувши розколошкані крила, десь задрімав серед скель. Небо переливається коштовним камінням, як сукня заморської королеви, що вирішила надіти всі прикраси, які тільки в неї були. Чумацький Шлях вигнувсь дугою, показуючи на Тау-Міку, що заховалась, звідси невидима, за скаполітову гору. Холодно, темно, я бреду навмання, намагаючись не потрапити в байбакову нору ногою. Вони ще сплять, як сплять і наші вівці: я саме проходжу мимо кам'яної огорожі. Ціла отара, живі консерви геологів, а часом і найцінніша валюта. Коли доводиться діставати бензин, якого хронічно не вистачає на оцьому високогір'ї: машини задихаються не менш, аніж люди. А якась гарбузяна голова там, на рівнині, за кілька тисяч кілометрів од найнижчої гірки, планує для нас тонно-кілометри, дивлячись на свою гладеньку, як замерзле озерце, логарифмічну лінійку. «Як у Москві живуть? — пригадаю слова Абоса. — Тиждень одну курку жують. А ми барана за один раз з'їдаємо!»
Абос тримає персональне шефство над вівцями: щовечора огляда їх ревниво, чи не полегшали курдюки. Якось недорахувавсь однієї — два дні пропадав, поки таки знайшов: за п'ятнадцять кілометрів, у сусідній долині.
— Якби він так каміння шукав! — сказав Анатолій.
До каміння Абос байдужісінький. Йому однаковісінько: топаз чи уламок граніту. В його очах камінь існує лише для того, щоб пробурить в ньому дірку, закласти якнайбільше амоналу і щосили рвонути. Дать йому волю, він закладе стільки вибухівки, що висадить у повітря весь Східний Памір.
Разом, звичайно, з нами всіма.
— Е-е, на те воля аллаха! — відмахується безтурботно Абос.
Минаю овець, простую далі. Підсвічую час від часу кишеньковим ліхтариком, шукаючи стежку. Ага, ось вона. Ледь помітна, веде прямо на скаполітову гору, куди щодня піднімаються Соня і всі мої друзі-таджики.
Починається підйом. Відчуваю його не так ногами, як серцем. З кожним кроком він крутішає й крутішає: я все частіш зупиняюся. Під час однієї такої зупинки до мене доноситься тупіт. Невже щось скоїлось і Анатолій послав за мною погоню? Тупіт все ближче, ближче, чую, як сиплеться каміння, і ось із темряви виникає кілька чорних постатей. Вмикаю ліхтарик і бачу муллу з рушницею в правій руці.
Кивнувши, мулла проходить мимо. За ним іще двоє, теж із рушницями. А четвертий, Мухла, зупиняється.
— Драстуй! Салям!
— Куди, Мухла?
— Охота! — показав угору рукою. — Козел… Мясо сля-адкій! — і приплямкнув губами. — Давай, підем охота!
— Дякую, я по каміння.
— Е-е, камінь… Козел!.. Козел кушай — сто літ мужчина джигіт! Підем!
Я відмовляюся ще раз. Проблема мужчини-джигіта мене не хвилює поки що. Тим більше — на безлюдді жіночому.
— Бувай! — каже Мухла (цього слова навчився в Анатолія) і кидається наздоганяти своїх, що давно уже розтанули в темряві.
Лиш тепер до мене доходить, що Мухла єдиний не має рушниці. Йому, мабуть, як ще дуже зеленому, не довірили зброю. А він побіг за ними, як ото дитина біжить за дорослими. Ще, бач, гукав і мене.
За годину вибираюсь на гребінь: це вже неабияке досягнення, місяць тому я сюди й за кілька годин не доповз би. Серце стукоче, бракує повітря. Скидаю рюкзак, примощую на плаский камінь, сідаю, мов падаю.
Швидко світає. Тут навіть день розгортається вдесятикрат швидше, ніж на рівнині. Дивлюсь на схід, де вже палає півнеба: от-от виткнеться сонце. Вищі, вкриті вічними снігами вершини вже сяють сліпуче, а внизу, в долині, над табором, морок і темрява стають мовби ще густішими. Ніч неохоче стискається, інеєм осіда на каміння, землю, намети, заповзає у відра з водою, що давно уже встигли взятись кригою. Ніч ще панує в низині, а тут, нагорі, бурхливо розгортається день: чисті, холодні, різкі кольори розливаються по вершинах, і розступається простір, і видно за сто кілометрів.
Повертаюсь до Тау-Міки обличчям — рукою звідси подати. Вона прямо-таки на очах виростає із мороку, підноситься все вище й вище. Бачу світлий поясок, на самій вершині, куди маю обов'язково добратись, кожну скельку, що її мені доведеться здолати, і заздрю птахам, які не народжені повзати.
А тут, щоб дійти до цієї прекрасної гірки… Не піднятись, а тільки дійти… треба спершу спуститись донизу. Втратити з таким зусиллям набуту височінь, щоб усе починати з нуля.
Є від чого застогнати у відчаї!
Зводжусь, одягаю на плечі рюкзак, беру до рук мого вірного, мого надійного супутника — геологічний молоток. Йому добре дісталось за оці неповні два місяці: і дзьоб геть розплющений, і ручка побита, але він ще послужить мені — і сьо-годні, й завтра, й позавтра, мій незрадливий товариш, мій помічник-виручальник, і я його не залишу, обов'язково заберу з собою. Там, у моїй квартирі міській, де підлога до нереального рівна, а тюлеві фіранки можуть спокійно висіти при навстіж одчинених вікнах, він буде пахнути мені ось цими торами, і той запах я не проміняю ні на що…
Десь за хребтами, в підсиненій далині, лунає ослаблений відстанню постріл: мої друзі-таджики таки ходили не даром — стріляти в білий світ, як у копійку, вони не стануть нізащо. Може, ось у цю хвилину, зірвавшись із виступу, котиться поцілений на смерть гірський красень рогаль, а за ним услід скаче Мухла, щоб наздогнати, вхопити за гострі копита, звалити на плечі важку теплу тушу та й перти на собі до самого табору, бо його, власне, для цього й узяли, повного молодої сили й енергії, завжди безвідмовного Мухлу.
— Мясо сля-адкий!..
Поправляю рюкзак, починаю спускатись донизу…
Анатолій мене знаходить уже на Тау-Міці, майже на вершині. Вимотала мене ця могутня дама до краю, і я лежав, як то кажуть, копита відкинувши, мріючи лише про одне: щоб усі турмаліни на світі провалилися крізь землю, а за це щоб якась добра душа однесла мене назад у табір та й опустила м’якенько на койку. Вчепився б у неї руками й зубами, не розлучався б із нею, із рідною, до самого скону. Думав, куди мене здуру занесло, і плакать хотілось.
— Анатолію Андрійовичу, якими вітрами? Та вам уже можна значок альпініста давати!
Стояв, налитий іронією, такий свіжий, такий бадьорий, наче й не видирався на оцю запамороч-ливу крутизну. Мов прогулювався Хрещатиком та й наткнувсь випадково на мене.
— Рушили?.. Лишилось — рукою подати!
Ох, рушили…
Одриваю своє змучене, своє налите втомою тіло (важу я зараз півтонни, не менше) од ласкавої теплої брили, зводжусь на рівні, що тремтять-під-гинаються.
— Під нами п'ять тисяч сто, — повідомля Анатолій. — Лишилося зовсім мало. Ось прокладемо на Тау-Міку дорогу — машинами підніматись будемо.
— А не можна посидіти до того часу, поки прокладете дорогу?
— Можна, чого ж. Тільки доведеться довгенько сидіти… Пішли, дорогенький, на вас чекають найкращі у світі турмаліни!
І я пішов. Я майже топтався на місці, долаючи кляту крутизну, не знаючи, за які смертні гріхи отак люто караюсь. Чіплявся поглядом за найближчий камінчик, не випускав його з поля зору, щоб він раптом не взяв та й не перемістився вперед. Лише зараз я починав розуміти по-справжньому, що то значить до останньої краплі. Ще метр, ще один порух — і мене взагалі не стане. Розсиплюсь, розмажусь по оцьому камінні, по отій Тау-Міці, і ніхто мене навіть під мікроскопом не виявить!
Та лишався черговий той метр, я з подивом відчув, що й досі живий. І не тільки живий — ворушу, бач, ногами, хапаючи по-риб'ячому розтуленим ротом розріджене до краю повітря.
Ота пігматитова жила, якій спало колись на думку забратись під самісіньке небо, виникла саме тоді, коли з мене витекла остання краплина… сили, життя — називайте як хочете, мені вже було все одно. Я стояв на ній, клятій, ще не усвідомлюючи, на чому стою, коли Анатолій, виринувши з-за невисокої скелі, низенько вклонився, ще й зняв з голови в'язану шапку:
— З приїздом, маестро! Прошу любити й жалувати!
Прийшовши трохи до тями, починаю роздивлятись легендарну цю жилу. Тоненька здалеку, вона насправді метрів з п'ятнадцять завширшки, а як залягає углиб, це виявить майбутня розвідка, коли закладатимуть шурфи. А то й свердловини. Скільки ж це треба було мільйонів років, щоб оця юна красуня наважилась показати краєчок свого чарівного лиця!
А он і камінь, під яким Анатолій знайшов перший свій турмалін.
Анатолій добре потоптався по жилі. Про це свідчить немов кротами перерита порода, розкидані моріони, що вилискують антрацитом.
— Ставайте ось тут, — підводить мене Анатолій до неглибокого, по коліна, ровика, проритого знизу вгору. — Тут ще повинні бути один-два погрібки. Тож ні пуху ні пера!
Я його посилаю за традицією до чорта і розглядаю ровик. Він був колись наповнений глиною, тепер глина вибрана, і в стінці чорніють отвори: невеличкі печерки, в яких так любить ховатись коштовне каміння. Ровик вибраний майже весь, мені лишилося не більше двох метрів, і я без особливої надії, щоб тільки не зажити слави останнього ледаря, заганяю молоток в свіжо-жовту спресовану масу.
Відламується добрячий шмат глини, в ній щось гостро зблискує. З войовничим вигуком ту глину хапаю, розламую, дістаю зелений кристалик. Невеличкий, з ніготь, але — турмалін. Роздивляюсь, милуюся — не можу намилуватись: адже це перший здобутий мною турмалін!
Обережно кладу кристалик на рюкзак. Вже не беру — хапаю прожогом молоток: тут має бути мрре турмалінів! Де й поділася втома.
Довбаю глину як навіжений. Але жила, ледь поманивши мене, одразу ж замкнулась: глина й глина і хоча б тобі уламок кристала!
За кілька хвилин мій запал згасає: я не належу до тих терплячих осіб, які цілісінький день можуть не зводити очей з нерухомого поплавка. Довбаю глину все млявіше, все неохочіше, дивлюся на неї з такою відразою, наче мені доведеться її всю з'їсти.
Проходжу майже весь ровик. Уже й не менше години збігло, а турмалінів немає.
Будь ти неладне, отаке невезіння!
Дивлюсь у небо, чи високо сонце, щоб зробить перерву на обід, і досі ясне небо здається зараз сірим й похмурим.
— Як справи? — цікавиться Анатолій: він довба щось під каменем.
— Нічого немає, — відповідаю пригнічено. І зозла б'ю многостраждальним моїм молотком об породу. — Порожньо, як у старця в кишені.
— А я дещо знайшов.
— Покажіть! — так і кинувся до нього.
Бачу не менше десятка кристалів.
Та-ак… Все зрозуміло. Поставив мене на вироблене місце, а сам вершечки збирає!
Похмурий, повертаюсь до ровика. З ненавистю заганяю в глину молоток. Хоча б швидше вибрати. Плюнути й піти собі геть.
— Досі нічого не знайшли? — Анатолій. — А це що?
Присідає, показує пальцем на зачищений борт.
Там щось підозріло чорніє. Б'ю молотком і вивалюю великий кристал.
— Так це ж моріон! — кажу розчаровано.
— Моріон, — погоджується Анатолій. — А ви глибше копніть! Моріони ніколи не лежать поодинці: компанійські хлоп'ята.
Без особливої надії починаю підкопувати стінку.
Знов моріон… Ще один моріон… Поступово вимальовується контур порожнини. Вона що, натовчена самими моріонами?
— Копайте, копайте! — Анатолій все ще стоїть наді мною.
І тут спрацьовує ніким ще не досліджений закон неофіта: коли початкуючого мисливця вперше беруть на полювання, він обов'язково вб'є найбільшого зайця. Навіть якщо забуде зарядити рушницю. Заєць сидітиме, як приклеєний, поки неофіт, ледь попадаючи набоєм в патронник, зарядить рушницю і, навіть не прицілившись, стрельне. І хай увесь шрот пролетить мимо, не зачепивши і вуха, заєць покірно ляже до ніг неофіта.
«Якщо ще раз дістану моріон — завалю всю печеру!»
І печера, злякавшись, підсовує мені ще один великий кристал.
Долонею відчуваю, що це вже щось інше. Одразу ж спітніло чоло, застукотіло серце. Витягаю руку так обережно, наче в ній келих, повний шампанського.
Турмалін!
Та ще який турмалін!
Стискаю його так, наче він затріпотів уже крильцями, щоб пурхнути геть.
— Що там у вас?
— Турмалін, — шепочу, щоб не налякати кристал: він пульсує в долоні, наче живий.
— Покажіть!
Обережно, боячись і дихнути, розкриваю долоню. На ній застигла веселка.
— Королівський! — каже Анатолій з такою побожністю, наче перед ним якщо не сам король, то принц крові. — Вітаю! Таких розмірів мені ще не доводилося бачити.
Я одразу ж виростаю у власних очах.
Милуємось розкішним кристалом. З трудом віриться, що сліпа природа може з таким смаком підбирать кольори. Синій, зелений, рожевий. Фантастичний малюнок в бездонній прозорості. Кольори наче спливають зсередини, гарячі, живі, і ми, заворожені, не можемо відірвати очей.
Знову лізу рукою в погрібець і знов щось одразу ж намацую.
— Є! — кажу до Анатолія.
Дістаю таке чудо, що йому місце хіба що в казковій печері Алі-Баби.
Лепідолітова троянда. Ніжно-бузкового кольору, з пелюстками, що розгорнулися віялом, а посередині ідеальної форми рожевий кристал.
Рубеліт! Рожевий турмалін найвищого гатунку. Мрія кожного ювеліра-огранювальника. Лежить на моїй розкритій долоні, як найвища нагорода за всі оті муки, яких мені довелось зазнати.
— Дайте, я гляну.
Неохоче передаю Анатолієві. Стежу ревниво, як він роздивляється.
— Не пошкодьте!
— Що ж, можна вас привітати!
Схиляюсь до печерки.
Там іще має щось бути. Нюхом чую, що там щось лежить!
Турмалін!.. Ще турмалін!.. Один кращий від другого.
Горять щоки, вогнем палахкотять вуха. Риюсь, як кріт, не жаліючи пальців та нігтів, ладен з головою залізти в порожнину. Нічого зараз не існує для мене, окрім цієї печерки. З гармати над вухом пальни— не оглянусь!
Під кінець ще один королівський кристал, щоправда, набагато менший од першого.
Все.
Щасливий, ледь розгинаюсь: поперек мов собаки погризли. Але що важить мій поперек супроти оцієї казкової гірки! Що важать усі болі на світі супроти ось цього турмаліна чи цієї лепідолітової троянди! І це не важливо, що вони мені не належатимуть: повернувшись із Тау-Міки, Анатолій зважить кожен кристал, заактує, замкне в сейф, що стоїть у нашім наметі. Що я жодного не покладу до своєї колекції. Все одно почуваю себе новітнім Крезом, що стоїть над своїми незліченними скарбами. Ні, я зараз багатший од Креза, бо мідійський той цар милувався здобутим чужими руками, а я ось власноручно відкрив щедру скриню Пандори.
Анатолій вилазить з-під скелі, перемазаний, як сатана. У мене теж, мабуть, вигляд не кращий.
— Четверта година. Пора щось поїсти.
Їсти не хочеться — тільки пити. Не зводячи очей з турмалінів, все ж примушую себе жувати суху ковбасу (підбити замість підметок — зносу не буде!), гризти черствий кусень хліба, що давно вже забув про піч, у якій його випекли: економлячи бензин, хліб завозять з Мургаба раз на два тижні, і він під кінець так закам'яніє, що його можна розрубати хіба що зубилом. Посадити на нього начальство, хай би зжувало хоч одну скибку. Лаємо дружно начальство, яке, звісно, і вухом не поведе, бо не почує, запиваєм ту лайку холодним чайком — прямо з баклаг. І, не спочивши як слід, знов стаємо до роботи.
Зайшов з іншого боку, б'ю молотком як біснуватий. Захланність уже встигла отруїть мою кров, у мені просинаються всі куркулі, які тільки топтались по грішній землі, мені уже мало отієї порожнини й кристалів, здобутих у ній, я уже мрію про погріб з хату завбільшки, де будуть лише турмаліни, і то не просто турмаліни, а королівські, імператорські, царські, в мене очі палахкотять таким хижим вогнем, що пігматитова жила, схаменувшись нарешті, сказала сама собі: «Досить! Досить одкривать скриню! З цим типом тільки зв'яжися! Цьому скільки не дай — не нагодуєш! Скільки не відсип — все кричатиме: «Мало!» Сказала і стислась, згорнулась, замкнувшись од моєї захланності таким міцним монолітом, що нещасний мій молоток одскакував, мов од металу. Я бив і бив, готовий розплескати його нанівець, але, крім звичайнісінького каміння, мені вже так нічого й не вдалося викресать.
А тут іще Анатолій:
— Годі вже, мабуть, Анатолію Андрійовичу, бо так всю гору розриєте! Залиште нам хоч на зубок!
Розгинаюсь, озираюся, наче проснувшись. Поступово приходжу до тями.
Турмалінове сонце вже перевалило на захід. Небо, гори — весь простір довкола забарвлений в турмалінові лише кольори: віднині й до скону кожен сплеск фарби нагадуватиме мені турмаліни. Навіть в судинах моїх гаряче пульсує турмалінова кров!
— Вам пора додому!
— А вам?
— Я, дорогенький, доберусь за годину. Вам же топати й топати. Дай бог, якщо встигнете добратись засвітла.
Неохоче, байдуже якось скоряюсь, збираю свій рюкзак.
— Може, я понесу турмаліни?
— Несіть, — милостиво кива Анатолій. — Тільки не розгубіть по дорозі.
Ну, цього він не діждеться! Швидше я загублю власне життя…
Ледь допхавшись до табору, підходжу до столу, обережно висипаю кристали з мішечка. Перебираю, заново милуючись кожним, викладаю їх в акуратні рядочки, лиш тоді, скинувши штормівку, падаю навзнак на койку: перевдягатись не маю вже сили.
Все гойдається, гойдається, і турмалінові кола пливуть перед очима…
Анатолій прийшов, коли я, перепочивши, розпалював пічку. Сонце вже сіло, сині сутінки, швидко холонучи, накрили весь табір. Розриваючи тишу (що за день сьогодні: не було навіть вітру!), починає торохтіти движок генератора і під парусиновою скелею прорізається тоненька, як нитка, жарина. Вона розгорається все дужче, дужче, заливаючи світлом знайдені мною турмаліни, і вони зараз не менш прекрасні, ніж удень: кольори хоч і глухіші, зате більш таємничі. За тонкими стінками лунає сердитий голос Абоса (мабуть, недорахувався знову вівці), з другого боку чутно гітару і молодий голос Ахмата. Він наспівує все про ту ж маркітантку, яка загинула юною ще в часи наполеонівських війн. Що, здається, до неї Ахматові, а от тужить, ніяк не може заспокоїтись, і я мимоволі заздрю авторові цієї простенької пісеньки, яка через століття зуміла діткнутися серця невідомого йому юнака, — чи вдасться хоч одному моєму рядкові отак перелетіти не через століття навіть — десятиліття?
Пулею пробита крышка котелка, Маркитантка юная убита…
Розгорається в пічці, закипає в чайнику, Анатолій заходить знадвору.
— Ну, як? Що-небудь знайшли?
Мовчки підходить до столу (він любить ефектні жести), недбало згортає на край мої турмаліни. Розв'язує рюкзак і кладе щось, загорнене в штормівку.
— Що це?
— А ви розгорніть, — каже недбало.
Кидаюсь до столу, пробую підняти пакунок.
Кілограмів десять, якщо не більше. Розгортаю і обмираю.
Велика лепідолітова троянда, пронизана десятками рубелітів!
— Де?!
— У вашій нірці, шановний.
— Не може бути!.. Я її всю обнишпорив!
— Обнишпорили, та не всю… Чай готовий?.. Порядочок.
Анатолій налива в кухоль чай, сипле, не жаліючи, цукор, а я все ще не можу одірватись од друзи…
Потім цілісіньку ніч мені снитимуться турмаліни, а весь наступний день я тинятимусь табором, наче сновида: перед очима моїми стоятиме пігма-титова жила, особливо одне місце внизу, де, я був впевнений, заховався велетенський погріб, набитий вщерть турмалінами, — в мене починалася типова кам'яна гарячка, якою я вже раз перехворів — на Карадазі, в Криму, і я нічого не міг вдіяти з собою, і все чіплявся до Анатолія, коли він мене ще раз поведе на Тау-Міку. «Ніколи!» — як відрізав, відповів Анатолій, чи то приревнувавши мене до своєї гори, чи то боячись, що я зовсім збожеволію, і я на смерть з ним посварився, і він сказав, що тепер точно знає, чому я забився на Східний Памір, «але не сподівайтесь, не вивезете звідси жодного турмаліна», і невідомо, чим все це скінчилося б, коли б якось серед ночі, прокинувшись, я не глянув на себе збоку, глянув і сказав: «Старий, так недалеко й до білої гарячки! Ти чого сюди приїхав: копать турмаліни чи збирати матеріал для повісті? Отямся, старий!»
І я взяв себе в руки, й помирився з Анатолієм, і невдовзі Як-40 підняв мене до самого неба, підняв та й розгорнув піді мною величезну панораму Східного Паміру, з його суворими горами, з його безлюдними просторами, з його дикими урвищами і сухими, без жодної краплі вологи, долинами. І, припавши обличчям до ілюмінатора, я помітив далеко внизу, на одному із схилів, якусь крапку, якусь живу істоту, з комаху завбільшки, яка вперто дерлася вгору, і мені чомусь здалося, що то Анатолій.