Версола. Книга 1. Колоніст

Глава 1

Уранішній мегаполіс. усі поспішають на роботу, кругом суцільні пробки, натовпи людей рвуться кудись, обганяючи один одного і штовхаючись — кому з нас не знайома така картина. Можна навіть у велике місто не їхати, щоб таке побачити — уранішня година пік скрізь однакова, ну, хіба що масштаби транспортного і людського трафіків трохи відрізняються, а так — дуля до дулі, так би мовити. Віктор дивився на людський потік зі своєї «Октавії», краєм вуха слухаючи черговий трек з флешки, яка стирчала в гнізді автомагнітоли, краєм зору в цей час спостерігаючи за світлофором і машиною, що стоїть попереду нього. Початок нового робочого дня нічим не відрізнявся від вчорашнього, але настрій у водія «Шкоди» був хорошим… поки що — зазвичай на роботі цей гарний настрій могли швидко зіпсувати — працював він в одній зі схожих одна на одну контор, які продавали і купували все підряд і всім підряд.

Вітя був типовим зразком успішного менеджера, що пройшов довгий (п'ять років майже) шлях від торгового представника до заступника директора по продажах. Тому точно знав, що шанс повернутися додому сьогодні увечері у поганому настрої рівний 50 % — або шеф зіпсує у черговий раз, як завжди наприкінці дня, наговоривши чогось про низький рівень продажів. Чи, на крайній випадок, менеджери щось намутять або проморгають — хіба мало. Чи доведеться займатися черговим поверненням, що хоч і покривається виробником, але все одно, грошей в кишені не додає. Матеріально робота Віктора повністю влаштовувала: кредит за машину виплатив чотири місяці тому — допоміг один давній клієнт, ще з того часу, коли хлопець був торговим представником — так за ним і закріпився. Клієнт взяв велику партію товару, а знижку вдалося відстояти, так що квартал вийшов дуже приємним в плані премії.

Квартира дісталася йому від батьків, нічого особливого: трикімнатна халупа в панельному будинку на останньому поверсі, де він мешкав на даний момент зі своєю подругою Ніною — поки хлопець до неї придивлявся, хоча дівчина вже неодноразово робила прозорі натяки на обручку, штамп в паспорті і все таке інше з цієї опери. На такі недвозначні пропозиції він відповідав в тому дусі, що потрібно ще трохи пожити разом, придивитися і притертися один до одного — адже разом вони живуть всього рік, а цього мало на його думку. Ранні браки зараз оформляють тільки малолітки «по зальоту», а Віктор в цьому плані був дуже уважний і обережний. До того ж Ніна була занадто жадібною до грошей, що не подобалося чоловікові в принципі — тому він і зволікав з прямою відповіддю. Загалом, на думку самого замдиректора по продажах, життя було налагодженим, розміреним і забезпеченим, і в самих найближчих планах чоловіка стояла поїздка в Туреччину — за вікном його «Октавії» була середина травня. Паркуючи свою машину в двохстах метрах від офісного центру, де розташовувалася їх контора, Вітя відчув біль в районі шлунку, яка повільно наростала, а потім, досягнувши певної міри неприємних больових відчуттів, відпустила також повільно.

— Уф, знову знайшло щось — розігнувшись, прошепотів хлопець — гастрит, чи що заробив? Усе ці бутерброди з чаєм по молодості — все швидко-швидко, клієнт не чекає і так далі… гаразд, відпустило і нормально, пора йти і заробляти бабло!

День пройшов як завжди жваво, і в'яло одночасно: нічого нового і незвичайного. Вже наприкінці дня, догризаючи яблуко і переглядаючи звіт бухгалтерії по виставлених і сплачених рахунках, на нього знову накотило. Цього разу біль протримався довше, і, що особливо не сподобалося людині, був сильніше — Віктор забув про яблуко в руці, про звіти і зігнувся в кріслі, досить голосно при цьому застогнавши. До цього часу в офісі було майже порожньо — залишався тільки він, директор, природно, і хтось з менеджерів — в кімнаті, де вони сиділи, горіло світло і чулася неголосна розмова.

— Вік, ти це чого тут? — це був директор, вони обоє займали один кабінет, розділений на дві частини гіпсокартонною перегородкою — виглядаєш погано, з'їв чого, а?

— Та сам не знаю,… пару днів назад почалося, ось уранці сьогодні в машині прихопило знову, а потім ось тільки що — сам думаю, що таке,… може дійсно отруївся?

— Ти це,… давай завтра сходь до лікаря з ранку, як його… О! Гастроентеролог — ось до нього сходь, він таке якраз і лікує, на роботу не квапся, як-небудь день-другий без тебе протягнемо. Зрозумів, Вік — не квапся, там аналізи всякі і таке інше…? Хіба мало там чого може бути.

— Добре, так і зроблю — відповів здивований такою увагою до себе хлопець — швидко зганяю в поліклініку,… що там такого може бути в мої-то роки?

Але за один день швидко не вийшло — спочатку згаяв час на здачу всяких аналізів: тут його неприємно здивували черги в лабораторію поліклініки. Потім знову черга до лікаря — фахівцем виявилася жінка у віці близько сорока п'яти років, і хлопець подумав, що це хороший знак для нього — він багато чув від батьків про сучасних молодих лікарів, що роблять діагнози по одному зовнішньому вигляду хворого. Ті навіть пальпувати пацієнта не уміли — діагноз ставили із слів людини — і це гастроентерологи! Жінка довго мацала його живіт, а у кінці цих маніпуляцій виписала ще одне скерування.

— Сходіть на фіброгастроскопію завтра з ранку — нічого не їсти і не пити перед цим.

Припало віддзвонитися шефові і порадувати того, що його права рука буде відсутня ще день понад цих два. На подив, той тільки підтримав думку доктора в тому сенсі, що так би мовити, лікуйся давай і не відволікайся — контора ще на плаву. Оскільки до цього моменту він взагалі не був у лікарів, то вирішив пошукати в інтернеті сенс цього самого процесу «фіброгастроскопія». Інформація була не особливо приємною, але порівняно з описом процесу, що промайнув, як «колоноскопія», замдиректор по продажах вирішив, що йому ще повезло і не все так погано. Сама процедура на наступний ранок виявилася не такою страшною і жахливою, як собі її намалював Віктор. Лікар виявився веселий і тямущий і вже через хвилину хлопець витирав лице рушником, згадуючи декілька неприємних митей.

Поки доктор писав свій звіт, пацієнт всівся на кушетку біля вікна і став розглядати вулицю. Тут на нього знову накотила біль — цього разу скрутило так, що у хлопця потемніло в очах, а потім повільно стало відпускати: в секунду він увесь спітнів і відчув, що його одяг промок наскрізь за пару митей. Повернув голову і наштовхнувся на погляд лікаря: зараз від веселого і балакучого ескулапа не залишилося і сліду — доктор дивився на нашого героя якось співчутливо, простягаючи листок з результатом обстеження.

— Давай, рухай до лікаря, я свою роботу зробив — наша Олена Сергіївна хороший фахівець…. мда.

— Може потрібно заплатити щось? — запитав хлопець, трохи спантеличений раптовою зміною настрою ескулапа.

— Побережи, тобі потрібніше… — промовив лікар, намагаючись не дивитися в очі пацієнтові.

Олена Сергіївна довго вивчала результати фіброгастроскопії нашого героя, потім якось дивно подивилася на хлопця і відправила його здавати якийсь аналіз в інший кінець міста. Будівля, вірніше вивіска на вході сильно не сподобалася хлопцю: «Онкологічний диспансер» — так називалося місце, де йому знову робили незрозумілі тести.

— А що там хоч таке у мене? — трохи схвильовано і зацікавлено запитав він у місцевого типа у білому халаті — чого мене сюди пригнали?

— Поки нічого не скажу, результати відправимо вашому лікареві, поки хвилюватися нема про що — відхилився від прямої відповіді медик — лікар вам подзвонить, ви адже залишали йому свої контакти?

Потім пройшло ще пару днів, поки в його аналізах щось посилено шукали — за цей час болі трохи відпустили, але швидше це був ефект від пігулок, які йому виписала гастроентеролог. Назву пігулок знайшов в інтернеті без проблем — якесь сильне знеболююче. На роботі все було нормально — контора продавала і купувала без нього, як не дивно, а шеф з розумінням віднісся до того, що його зама через пару днів знову не буде — потрібно, значить потрібно, ніхто ж не симулюватиме при повному розумі сильні болі. А ось реакція його подруги-кандидатки в дружини, хлопця серйозно спантеличила.

— Ти що, в раковий диспансер їздив? — Ніна дивилася на свого потенційного чоловіка з якимсь розчарованим і розсіяним поглядом — і що тобі там сказали: у тебе рак, так?

— Нічого не сказали, сказали почекати пару днів — у Віктора після усіх цих мандрів по медичних установах десь усередині оселилося неприємне відчуття чогось поганого, але він наполегливо гнав від себе усі думки — все-таки йому всього тридцять один, який може бути в його роки рак?

Але відношення подруги йому відверто не сподобалося — того вечора дівчина навіть відмовила йому у близькості, мотивувавши відмову головним болем, хоча п'ятьма хвилинами раніше була дуже енергійною і жвавою. Наступного дня йому подзвонила дівчина, яка представилася медсестрою Олени Сергіївни і запросила на прийом — знову відпросився з роботи і поїхав в поліклініку — слідувало, нарешті, з'ясувати до кінця ситуацію в нього в животі.

… Віктор сидів у своїй «Октавії» і тупо дивився в лобове скло: десять хвилин тому він вийшов від гастроентеролога в стані найсильнішого шоку — його відправляли на облік і лікування, якщо так можна було сказати, в той самий диспансер, де він здавав останні тести.

— Віктор Петрович, такі хвороби я не лікую — вам потрібні інші фахівці, у вас рак шлунку, а я нічим не можу вам допомогти! Але ви обов'язково з'їздіть туди — сучасна хіміотерапія довго підтримує організм в пристойному стані.

— У пристойному, це як? — трохи загальмовано зреагував хворий — це якийсь новий різновид здоров'я, так? Краще скажіть прямо — скільки мені залишилося?

— Ну що ж ви відразу так, шановний? — спробувала з'їхати з теми лікарка — я в таких питаннях не розбираюся, послухайте моєї поради і зверніться до фахівців диспансеру, вони вам допоможуть.

— Ага, допоможуть… — закриваючи за собою двері кабінету, відреагував хлопець на останню фразу лікаря.

І ось зараз він сидів у своїй машині і байдуже дивився перед собою — життя несподівано зробило крутий поворот вниз… крутіше нікуди. Так він просидів відносно недовго — півгодини, не більше, а потім вирішив все-таки навістити той самий диспансер і прояснити усі неприємні моменти і прогнози. Візит до онкологічної установи ще більше «прибив» хлопця — тут до таких, як він вже звикли і надивилися, хоча узявши до уваги молодий вік Віктора, лікар був більш-менш коректний і постарався, як міг заспокоїти хворого.

— У твоїй стадії, це від трьох до шести місяців, якщо не лягти на сеанс хіміотерапії.

— Не зрозумів, док — від трьох до шести місяців, це що? — перепитав Вітя, відчуваючи, як йому бракує повітря для вдиху.

— Вибач за прямоту, хлопець — не більше півроку життя, при цьому болі посилюватимуться і частішатимуть — доктор дивився співчутливо. Погоджуйся на хімію, тут все індивідуально.

— Випишіть мені нормальні пігулки,… із запасом — відреагував на пропозицію ескулапа наш герой — а я подумаю.

Нові пігулки виявилися трохи краще класом, ще б — удвічі дорожче за попередні аналоги. Потім хлопець абияк дістався до своєї квартири, де повалився на ліжко, не реагуючи на постійні дзвінки телефону — робота і усе інше його тепер абсолютно не цікавила. Ситуацію посилила подружка — стала насідати на нього з різними незрозумілими питаннями і пропозиціями по квартирі і машині. Спочатку Віктор не вникав в суть її питань — мозок знаходився в якомусь загальмованому стані, переварюючи досі цифру від трьох до шести місяців. Потім прислухався і трохи ошаленів від Ніни — дівчина запитувала, коли і кому він збирається віддати свою машину і переписати квартиру через півроку. У голові щось клацнуло, і хлопець здивовано продовжував вислуховувати свою подругу: та сильно переживала, що вони досі не розписані офіційно, і тому вона не зможе переоформити і те і інше на себе, як його наречена,… теоретично.

— Я не зрозумів, Ніна, ти що, мене вже поховала і все розподілила? — обірвав він обридлі вже виливи почуттів останньої — це ти мене вирішила так оригінально підтримати, так… сука!

Раптова зміна інтонації сильно не сподобалася дівчині, і вона спробувала змінити тему, але Віктор зреагував швидше.

— А ну, пішла звідси, наречена недороблена — пригрів на грудях зміюку!

Потім був великий скандал, образи, лайка і такі ж швидкі збори дружини, що не відбулася — незабаром квартира на останньому поверсі панельки занурилася в тишу,… відносну, звичайно ж — той, хто жив в такому будинку, знає, що такого слова стосовно панельних будинків не існує. Віктор занурився в невеселі роздуми: батьки померли, рідних братів і сестер немає…. є, правда, двоюрідний брат Коля, але з ним він спілкувався украй рідко. А тим паче, у того була сім'я і дитина, а сам Коля був на шість років старше за Віктора. Роздумуючи, таким чином, він дійшов висновку, що Ніна давно все прорахувала наперед для себе, і просто сьогоднішній поворот сюжету був для неї несподіваний і неприємний своїм результатом. Думаючи про всяке — різне, непомітно заснув: снилася якась гидота, яка увесь час намагалася укусити або зжерти хлопця. Розбудив його телефон, який він забув поставити на віброрежим з вечора: дзвонив шеф, трубку брати не став, оскільки щось обговорювати, або просто говорити абсолютно не хотілося, тільки згадав вчорашні розмови з лікарями.

Йти на хіміотерапію або ні, він досі не вирішив для себе — щось усередині нього було проти цих процедур — він десь чув, що такі маніпуляції мало допомагають таким, як він. І в основному, на таких хворих випробовуються нові препарати і методики лікування. Зібрався і з'їздив на роботу: розмова з шефом була короткою, оскільки сенсу в подальших поїздках сюди і самій роботі він не бачив — останні місяці вирішив пожити на накоплені раніше заощадження. Шеф здивував, коли видав без питань усі гроші за останній місяць і додав ще хороший шматок готівці.

— Вибач, Вітя, ніж смог — тим і допоміг, на жаль, я не чарівник, а гроші тобі згодяться, я адже тебе довго знаю, так що бери і… - тут шеф затнувся, не знаходячи слів.

Віктор з розумінням кивнув і вийшов, оскільки більше тут знаходитися не міг: нікому нічого не винен,… і нікому тепер не потрібний. Як і планував раніше, з'їздив в Туреччину, але сам — відпочив востаннє, як говорив сам собі, приймаючи чергову пігулку від болю, яких захопив з собою наостанок із запасом. Тих грошей, що йому вручив його колишній шеф, виявилося в два рази більше, ніж вимагалося на цей тур, так що відірвався знатно. Повернувшись з поїздки був неприємно здивований змінами обстановки в квартирі: пропав новенький сорокадюймовий телевізор, мікрохвильова піч, комп'ютер і дещо ще з дрібного, але цінного. Роздумував недовго: ключі від квартири були у нього і його колишньої «нареченої», тому винуватця вичислив відразу.

— Ось стерво, такого я не чекав…. так — доведеться замки поміняти, а то ще і холодильник упре.

При зрілому міркуванні вирішив не робити ніяких дій, оскільки дивитися телевізор не горів бажанням, різна побутова дрібниця на зразок тостера і блендера йому теж не особливо потрібна, якщо розібратися. Трохи шкода було мікрохвильову піч — нею він користувався часто і комп'ютер, але, як мовиться — що є, то є.

— Але яка заповзятлива молодичка виявилася — сумно усміхнувся своїм думкам — знайшла десь вантажників, транспорт найняла…. мда.

Наступний день присвятив зміні замків — залишитися ще без чогось важливого йому не хотілося, та і лохом виглядати в очах бувшої теж бажання не було. Наступний місяць трохи поїздив по країні, в якій прожив тридцять років — знайшов для себе багато цікавих місць, про які навіть не підозрював — неначе відкрив для себе свою країну наново. Напади посилювалися і частішали, а Віктор вирішував для себе важку задачу: з одного боку, він не бажав бути піддослідним кроликом за свої ж гроші — хіміотерапія нагадувала йому пилосос, у якого була відсутня кнопка виключення, і який відключався сам у момент смерті цього самого кролика. З іншого боку, йому, тридцятирічному молодому чоловікові до сліз хотілося жити.

У один з днів, піддавшись раптовому пориву, зв'язався зі своїм двоюрідним братом і запропонував переоформити на нього квартиру. Коля виявився сильно здивований, як власне і його дружина — вони винаймали квартиру в іншому кінці міста в одному з багатьох спальних районів. Правда, взнавши причину такої небаченої щедрості далекого родича, хотіли спочатку відмовитися, відпихаючись якимись абсолютно надуманими і безглуздими фразами.

— Послухай, Коля — у мене немає нікого більше у цьому світі, а я скоро його покину — тут без варіантів, тим більше що у тебе дитина. Чим залишати державі, краще вам буде користь — я вже все вирішив, не сперечайся. Тільки тут бракує деякої техніки — моя колишня подруга вивезла дещо, поки я загорав на пляжах сонячної Туреччини — тут нічим допомогти не можу, доведеться вам самим це питання вирішувати якось. У мене немає бажання шукати її і ці речі — нехай залишить собі, як пам'ять про мене,… чи вдавиться ними, а-ха-ха.

Незабаром в квартирі стало багатолюдно і весело — деякий час це відволікало Віктора від важких думок, але від нападів болю, на жаль не рятувало. Коли з відведених шести місяців пройшло три, хлопець помітив, що компанія родичів стала його обтяжувати — нічого поганого він не думав, просто вид здорових, веселих і життєрадісних людей заганяв його в таку тугу, що хотілося в ці миті померти, настільки сильно йому хотілося знову відчути себе таким же здоровим і веселим. Після одного такого вечора, закрившись у своїй кімнаті, оскільки уся квартира вже була зайнята його родичами, Віктор зрозумів, що йому неприємно залишатися серед людей, чути їх голоси і сміх і так далі — виникла думка кудись поїхати і там усамітнитися, чекаючи кінця. Тут йому згодився його ноутбук, який він колись купив з чергової премії — незабутня Ніна не вкрала корисний девайс, оскільки він в цей час відпочивав разом з його хазяїном на півдні.

Став шукати для себе таке місце, керуючись двома критеріями: не занадто далеко і чимдалі від міста, в якому він зараз жив. Ідеальніше всього підійшло б якесь глухе село, якщо таке ще можна знайти у наш час відносно недалеко від мегаполісу. На очі попалася стаття на одному з інформаційних порталів, де невідомий йому журналіст описував свою поїздку по сучасних селах країни, розташованих в декількох сусідніх регіонах країни, в число яких входив і його власний. Журналіст описував побут і рівень життя місцевого населення, відмітивши побіжно, що особливо йому сподобалася місцева природа. Вирішивши, що вказане село майже ідеально підходить під його вимоги, вирішив більше нічого не ускладнювати і завтра висуватися туди на своїй «Октавії», по дорозі закупивши деякі речі і продукти на пару тижнів. Чомусь в голові оформилася думка, що на більший час сподіватися не варто. Уранці зібрався і вийшов в коридор… де його очікував брат Коля — вид у того був якийсь винуватий і розгублений — створювалося враження, що того щось турбує.

— Тримай, Вітя, згодиться — Микола простягав йому щось тверде, загорнуте в шматок щільної тканини — не запитуй де узяв, все одно не скажу!

Заінтригований такою поведінкою брата, хлопець узяв згорток і став його розгортати — усередині виявився пістолет із запасною обоймою. Деякий час він намагався зрозуміти сенс цього «подарунка», а потім до нього дійшло, і він посміхнувся.

— Спасибі, Коля, ти навіть не уявляєш, як мені цього бракувало — це саме те, що треба, тепер можна не боятися смерті — я сам собі визначу її момент. Спасибі ще раз, брат.

Перед відходом з квартири сховав другу пару ключів від машини у своїй кімнаті — «Шкоду» він теж вирішив віддати братові, оформивши по дорозі в село генеральне доручення — з села, в яке він планував поїхати, від'їжджати вже не доведеться. Як і планував, заїхав у великий гіпермаркет, купив там садову пилу, сокиру, ще деякі дрібниці для села. Потім заїхав вже до продуктового супермаркету і там затарив багажник продуктами: брав в основному, консерви, крупи і макарони, трохи алкоголю — овочі напевно є в селі, немає сенсу тягнути з собою усе це з міста. До села, яке сам собі призначив, як кінцеву точку свого короткого життя, доїхав за три години, де півтори години повільно плентався на другій передачі по ґрунтовій дорозі — тут вплив цивілізації відчувався слабо.

Проблем з орендою житла не було — люди вимирали, а молодь виїжджала в місто з напівмертвого села — все, як скрізь кругом. Будиночок виявився так собі, але на такі дрібниці Віктор вже не звертав уваги — його більше турбували посилюючі напади болів, які ставали частішими, і з якими його запас пігулок справлявся все гірше. Пару наступних днів безцільно крутився навколо села, часто поглиблюючись в ліс, готував собі консерви на вогнищі, запиваючи простою водою з колодязя у дворі будинку. Увечері перед сном (хоча сном це можна було назвати з натяжкою, враховуючи часті напади) трохи пив горілку з привезених запасів — зовсім трохи, тільки щоб злегка підняти настрій — допомагало погано. Одного разу, все так само безцільно шатаючись по навколишніх лісах, забрів на місце, яке сильно відрізнялося від навколишнього лісу: посеред невеликої поляни стояли, а вірніше, намагалися стояти залишки якоїсь споруди — чим це було насправді на початку свого існування, зрозуміти було складно. Та і сама поляна виглядала якось по чужому посеред звичайного лісу.

— Якась вежа, швидше за все — роздумував хлопець, роздивляючись розвалини — є частина стіни, колись колишньої круглої форми, є декілька східців, балки. висота не більше десяти метрів, навіть нижче, вгорі щось подібне до майданчика. Може, якась древня сторожова вишка, форпост, не знаю — тільки ось звідки тут вона посеред лісу? Дивно…. гаразд, пора назад, скоро вечір — не вистачало ще заблукати по дурості і недосвідченості.

Вечір у будинку виявився хворобливим — цього разу він навіть втратив свідомість від нападу болю, який скрутив усі його нутрощі у вузол. Опритомнів за годину — так по крайній мірі йому здавалося — дивитися на годинник давно перестав, хоча годинник-то був лише в смартфоні. Уранці прийшов до думки, що залишилося недовго, а оскільки у нього тепер був пістолет, то чекати чергового нападу не став: сьогодні він піде до тієї зруйнованої вежі в лісі і там закінчить свій шлях, коли забереться на верхній майданчик. Зібрав рюкзак, узяв пару консервів, що залишалися із закуплених запасів, сокиру з пилою — збираючи усе це в рюкзак, відсторонено думав, а для чого власне він усе це тягне з собою — так і не зміг самому собі відповісти або пояснити цей алогізм. Тут мабуть спрацював стереотип — в похід в ліс потрібно йти підготовленим, тому все також на автоматі доробив почате. А може, це якось було пов'язано з його нападами, і біль повільно вбивав в ньому розум — нелогічність своєї поведінки розумів, але йти в ліс без нічого було якось безглузде, на його думку. Так або інакше, але вирішив більше не повертатися до людей, передчуваючи швидкий кінець. Останнім розгорнув згорток з пістолетом і засунув зброю в кишеню безрукавки, додав туди другу обойму і закрив клапан на кишені. Потім дістав телефон і набрав Колю.

— Коля, слухай мене — заїдеш в це село, запитаєш у місцевих будинок, який я зняв — там у дворі стоїть моя «Октавія». На задньому сидінні під пледом знайдеш документи і доручення на неї — кредит по ній виплачений, не переживай за це. Ключі там же, але машину я закрию про всяк випадок — отримаєш від мене смс-ку з назвою села, це недалеко — три години по трасі і ґрунтовці. У моїй кімнаті в шафі знайдеш червону коробочку, обшиту оксамитом — там усередині друга пара ключів — приїдеш і забереш, мені вже не потрібно, я вже майже у мети… Нічого не говори, Коля і прощавай!

Набрав повідомлення з назвою села і місцем, де звертати з траси, потім кинув телефон в машину, закрив усі двері і розгорнувся у бік лісу. Сьогодні дійшов швидше — дорогу запам'ятав учора добре, трохи довелося мучитися з самою вежею — цілих сходинок було дуже мало, а балки, що стирчали з напівзруйнованих стін, загрозливо скрипіли і сипалися трухою, коли він переносив на них вагу тіла. Підйом на майданчик зайняв у нього півтори години із зупинками на відновлення дихання — тут навіть трохи повезло, якщо так можна було сказати — за час підйому нападу болю не сталося.

— Щось якось важко мені далися цих декілька метрів підйому — роздумував наш герой, відновлюючи дихання на верху будови — на здоров'я ніби не скаржився, тьху… що це я, мдя.

Деякий час сидів і дивився навкруги — поляна була невелика, а згори ліс виглядав якось не так, як з рівня землі.

— Красиво, біс візьми, сидів би тут і сидів — з цими словами витягнув з кишені пістолет і узяв його в руку — боже мій, як же мені хочеться жити!!!

Зброя добре лежала в руці, метал приємно холодив шкіру і відтягував своєю вагою — як з ним поводитись, йому показав Коля — нічого складного. Зібратися з духом і вистрілити собі в голову так і не зміг — щось усередині нього протестувало проти самогубства, і побороти це щось він доки не міг — натиснути курок рішучості так і не вистачило. Час тягнувся повільно і неквапом, але зараз його хід зовсім не хвилював хлопця — молода людина намагалася перервати цей потік нападів, які зводили його з розуму своїми болями, але доки це у нього не виходило. А потім знову накотив больовий удар, і Вітя знову втратив свідомість на якийсь час, впавши на холодну підлогу майданчика цієї дивної споруди. Опритомнів вже в темряві — спочатку злякався, подумавши, що втратив зір, але покрутивши трохи головою і придивившись, зрозумів, що вже пізній вечір або ніч — в небі було похмуро, Місяця і зірок не було видно, внизу по поляні літали світляки, а ліс доносив до нього свої нічні звуки.

— Прокляття, який же я боягуз, пора закінчувати цей калейдоскоп болю — прошепотів сам собі, намагаючись відшукати руками пістолет, що випав з руки під час нападу — ну де ж ти…?

Тут його увагу притягнуло якесь стороннє світіння внизу вежі — придивився. Там, біля основи світилося щось фіолетове, причому це щось посилювалося і розширювалося. Забувши про свої болі і пістолет, хлопець зацікавлено звісив голову з майданчика, розглядаючи феномен — фіолетове світіння вже перетворилося на круг, по краях якого час від часу спалахували такі ж фіолетові іскри-вогники. Круг розширився до габаритів основи вежі і став повільно підніматися вгору — неначе на вежу хтось натягував гнучку трубу фіолетового кольору. Чоловік мимохідь помітив, що навкруги стало тихо — усе це дійство відбувалася в повній тиші — звуків лісу він не чув абсолютно.

— З такою швидкістю ця штука дістанеться до мене за пару хвилин — відсторонено подумав Віктор, заворожено спостерігаючи за феєричною картиною — схоже, що природа все вирішила за мене: не хочеш померти сам, помреш по-нашому. Так, в принципі і наплювати — головне, щоб припинилися ці тяжкі напади — я вже майже з'їхав з глузду від цих жахливих болів.

Потім аномалія дійшла до майданчика, і Віктор відчув, як його ноги втратили опору, і він з криком полетів в цю фіолетову трубу услід за вежею і своїми речами. Боляче не було, хоча було відчуття, що він тепер не один, а кожен його внутрішній орган або кінцівка живе своїм життям, самі по собі — свідомість чоловіка спостерігала процес з боку. Спочатку в цій «трубі» було темно, потім з різних сторін стали проноситися світлові спалахи — неначе він в потягу сидить вночі біля вікна, а мимо пролітають ліхтарні стовпи. Кількість і швидкість таких спалахів росла скачками, поки увесь цей імпровізований тунель не перетворився на суцільний виблискуючий промінь світла, усередині якого висів наш герой, його рюкзак, пістолет і та вишка, на якій він був до того моменту. Потім мозок не витримав і перестав сприймати навколишнє оточення і Віктор втратив свідомість. Якби хтось з ранку наступного дня заглянув випадково на ту поляну, то був би здивований змінами на ній: вежа (вірніше її уламки) пропали, а на тому місці, де вона стояла раніше, тепер був голий грунт без трави. Неначе якийсь садівник або городник-любитель акуратно перекопав і розрівняв круг діаметром в шість метрів. У всьому іншому цей маленький шматочок природи більше нічим не відрізнявся від іншого лісу. А після обіду в село приїхав Коля — його підвіз сюди один зі знайомих на позашляховику, оскільки водій приблизно уявляв собі, по якій дорозі доведеться їхати. Будинок знайшовся швидко, машину теж відкрили без питань — друга пара ключів виявилася в описаній Віктором червоній оксамитовій коробочці. І тепер у Миколи були дві машини.

— Свою стару колимагу продам — думав він, заводячи «Октавію» — спасибі і прощай, братик, нехай тобі буде на тому світі легше, ніж на цьому.

А братик тим часом опам'ятовувався. Свідомість повернулася в одну мить — ось її не було, а ось вона є: прийшло відчуття тіла, повернулися звуки і відчуття. Було тепло, набагато тепліше, ніж учора — до того моменту, як побачив це незрозуміле кругове світіння — остання думка подіяла тверезо: ривком сів і оглядівся. Хлопець все так само знаходився на майданчику тієї старої напівзруйнованої вежі, поруч лежав пістолет, упущений при останньому нападі, а ось рюкзака на майданчику не було. Пропажа виявилася на самому низу — рюкзак зачепився за шматок балки, що стирчав, і висів майже над землею. А ось місцевість навкруги разюче відрізнялася від того лісу, де вежа стояла до фіолетової труби — зараз навколо нього тягнулося те, що на Землі назвали б саваною (а може прерією). Море високої трави, місцями з голими лисинами і кущами, невисокі дерева стояли як би купками, хаотично розкиданими по цій місцевості, наскільки вистачало погляду. Колір рослинності нічим особливим не відрізнявся від звичного зеленого, хоча були присутніми і інші, знайомі відтінки жовтого, аж до коричневого.

— Спекотно тут якось — помітив хлопець, знімаючи безрукавку, і ховаючи одночасно з цим пістолет в її кишеню — Африка, або як?

Недалеко помітив стадо тварин, що нагадували йому чи то бізонів, чи то буйволів — в цьому він не розбирався зовсім — далі за корів його пізнання в сільському господарстві не йшли. Велика група копитних неквапливо рухалася у високій траві, попутно зменшуючи її кількість і щільність зростання.

— Точно Африка — переконано сказав чоловік, продовжуючи розглядати пейзаж — а може, і ні…

Трохи замислився про правильність своїх висновків, коли помітив трохи збоку від стада дві гнучкі тіні-силуети, які пересувалися убік стада, що мирно паслося, короткими різкими ривками і зупинками. Звірі найбільше були схожі на великих кішок: тигри, леви або щось близьке до них — забарвлення у них якось пливло, хлопець не міг визначити колір їх шкури. Ось вони начебто як ясно-зелені, а ось раптом вже як суміш зелених, бурих і жовтих плям.

— Якась мімікрія, як у цих,… як їх… хамелеонів — але тут якось дуже швидко кольори міняються залежно від місця, де зараз знаходиться ця кішка,… щось я не чув, щоб на Землі були такі звірі…. хоча, чи багато я знаю про тварин?

Між тим ці два хижаки, а в цьому у людини не було чомусь ніяких сумнівів, повелися дивно з точки зору спостерігача: замість швидкої атаки на крайню особину із стада, ці двоє зупинилися в двадцяти-тридцяти метрах від неї і завмерли, не роблячи ніяких рухів і просто дивлячись у бік стада. Далі стало ще цікавіше і незрозуміліше: одне з копитних підняло голову і подивилося у бік знаходження «кішок», постояло так близько хвилини, нерішуче потоптавшись на місці — а потім повільно потопало в їх сторону. При цьому два хижаки продовжували нерухомо сидіти і дивитися у бік стада, не роблячи спроб зблизитися або атакувати. Коли бізон підійшов зовсім поряд до їх засідки, обоє «кошака» зірвалися з місця і одночасно кинулися на жертву — почулися приглушені відстанню виски, передсмертний рев пораненої тварини і шум боротьби. Довго сутичка не тривала і незабаром два великі різноколірні коти вже обідали, а стадо ще трохи змістилося далі, неначе і не помітило смерть свого родича і продовжувало флегматично косити траву своїми мордами.

— Гм, який цікавий вид полювання у місцевих тигрів — здобич сама до них прийшла в пащу — резюмував побачену картину наш герой — щось у мене це в голові не укладається, так не буває…. це нонсенс!

Між тим в голову полізли нові думки, причому не дуже радісні — він невідомо де, навкруги незрозумілі по своїх звичках хижаки, припасів в рюкзаку на день-два, зброї взагалі ніякого — не вважати ж пістолет зброєю проти ось таких ось «кішечок». Він адже був упевнений, що той фіолетовий вихор — це кінець, а тут таке… І тут організм зажадав себе погодувати — шлунок заклично забурчав і хлопець відчув голод. Оскільки усі припаси були у нього в рюкзаку, то слід було спуститися вниз, тим більше що нічого незвичайного навкруги він не спостерігав: стадо паслося, парочка хижаків, наситившись, очевидно до упору, розвалилася на пригріві і задрімала. Загалом, така собі мирна картина, коли б не скривавлена і обкусана тушка бізона недалеко від їх лежання. Спускався довго і обережно — конструкція стала ще більш нестабільною, ніж була учора, але рюкзак виявився цілий і неушкоджений, що обрадувало самовбивцю, який так і не відбувся.

— До речі — помітив про себе — нападів доки немає, навіть і не знаю, добре це або погано — може хвороба вступила в завершальну фазу і наступний напад буде останнім?

На той час він вже спустився на землю в основі вежі, скинувши рюкзак з балки по дорозі — усередині основи будови було спекотно, похмуро і безвітряно — тут наш герой вирішив спорудити невелике вогнище, розігріти одну консерву і оглянути свої запаси. Знайшов трохи хмизу, якого вистачило на невелике вогнище, щоб нагріти нехитру їжу, яку проковтнув в декілька секунд: скільки там її було-то в тій баночці. Запив з пляшки і тут зрозумів, що тепер його головна проблема — вода, адже навкруги, наскільки вистачало його погляду, була гаряча савана або прерія — різницю він погано собі уявляв, адже далі за комфортабельні готелі Туреччини і Єгипту він ніколи не їздив.

— Потрібно звідси вибиратися, інакше помру тут від спраги…. якщо черговий напад не докінчить — подумалося туристові, і тут на нього накотив «довгоочікуваний» напад болю.

Хриплячи і стогнучи від усеосяжних «відчуттів», зміг, проте, дістатися до пігулок і проковтнути одну, попутно розсипавши інші по землі. Що зрозумів, так це те, що рівень болю був не таким високим, щоб відправити його до несвідомого стану — здавалося, що пройшла вічність, поки муки його відпустили, і він зміг розігнутися і сісти. Мабуть стогнав він досить голосно, тому що, прийшовши в себе, відразу відчув на собі чужий погляд і незрозумілі відчуття в голові: неначе її несильно обволокло щось слизьке — безболісно, але украй неприємно. Найближчою аналогією була медуза, покладена на голову — таке ж слизьке і неприємне гидотне почуття — від порівняння з цим драглистим створенням природи стало ніяково, і хлопець спробував прогнати з голови цей образ, мотаючи головою.

Майже відразу ж відпустило, і він оглядівся: з того боку, де стіни у вежі не було, сиділа одна з тих незрозумілих кішок з шкурою, що переливається, і дивилася на хлопця, а другого екземпляра поруч не було. Віктору стало страшно: зблизька тварина наводила на нього страх своїми габаритами і тремтіння по усьому тілу — на пару секунд тіло як би заціпеніло від тваринного страху, а потім різко відпустило, і до хлопця повернулася здатність рухатися і міркувати. Забувши про пістолет і рюкзак, він кинувся до східців наверх і став гарячково стрибати по вцілілих з однією на іншу, майже зовсім забувши про обережність. Вверх його гнала одна думка: вибратися вгору, чимдалі від цієї тварюки. Усій цій древній конструкції явно не пішла на користь подорож крізь той фіолетовий вир — один з вцілілих східців розсипався під ним, коли він усією вагою встрибнув на нього.

Падаючи, вдалося зачепитися за обламану балку, яка стирчала поруч і не впасти, але сходинка зробила погану послугу усій вежі в цілому: здавалося, що вся древня будова тільки і чекала сигналу, щоб почати розсипатися, а наш герой так і залишився висіти на тому уламку у вцілілій стіні. Доречно зауважити, місцевий хижак у той момент, коли землянин поліз спритно вгору, теж спробував дістати двоногу здобич, встигнувши зробити пару стрибків в його сторону — але тут кошаку не повезло, і він отримав у польоті удар падаючим каменем в голову. Цього вистачило, щоб дезорієнтувати тварину на пару секунд, і воно впало прямо там, де турист розбив собі свій табір і вогнище. Добило кішку ще пару елементів конструкції вишки, що падали, засипавши її наполовину після закінчення каменепаду, а чоловік ще провисів так хвилину, поки руки не розтиснулися і він не зірвався вниз.

Забратися високо не встиг — всього біля трьох метрів, тому, хоч падіння було і болючим, проте нічого собі не поламав. Обмацав себе, пару разів сів, зігнувся і посував руками в різні боки — ніби цілий, і зітхнув з полегшенням. Оглянув те, що залишилося від його колишньої спостережної точки — прийшов до думки, що залишатися усередині цієї аварійної споруди більше не варто. По-перше, вона зараз стала конкретно аварійною, а по-друге, втратила свою цінність, як власне та сама спостережна точка — залізти вгору тепер не представляється можливим, оскільки усі нижні сходинки і опорні балки обрушилися вниз, а стрибати на декілька метрів вверх чоловік не умів.

— Прокляття, мої речі засипало — розгублено дивився на купу каменів і трухлявих крокв в тому місці, де виднівся хвіст і задні лапи того хижака — потрібно дістати, це усе, що у мене є,… а особливо пістолет і вода.

Оскільки допомоги чекати було нізвідки, то довелося розгрібати завал самому — працював повільно, намагаючись дивитися під ноги, вгору і у бік відсутньої стіни — десь був ще один хижак, і це сильно турбувала свіжоспеченого вантажника. Знайшов якийсь уламок від балки — дерев'яний недогризок близько метра завдовжки — поклав поряд з місцем розкопок, щоб у разі появи небезпеки було що узяти в руки, хоч і розумів, що проти такого звіра цього мало. Камені виявилися не занадто важкими, тому робота просувалася досить спритно: все не став розгрібати, оскільки пам'ятав, де приблизно залишив свої речі, коли розпалював вогнище. У відсутності годинника або свого телефону визначити, скільки пройшло часу не зміг, але за внутрішніми відчуттями працював так години чотири з перервами на відпочинок. Жахливо хотілося пити, а єдина пляшка в рюкзаку все ще була десь в заваленому рюкзаку, тому працював як раб на галерах Древнього Риму.

Трохи рятувала тінь від останків будови — якби завалилося все, то можна б було забути про речі — розбирати завал таких розмірів абсолютно марно. Закінчив, коли сонце стало хилитися до лінії горизонту: пістолет і безрукавка залишилися цілими, а ось рюкзак пошарпало — пилу зігнуло, одна банка каші виявилася роздавленою і загидила усе нехитре добро мандрівника. Але просто витрушувати все не став — збирав по крихітках і відправляв собі в рот, поглинаючи холодним — запаси їжі були катастрофічно малі. Оглянувши свої речі, дійшов висновку, що скоро у нього почнеться голод, а полювати він абсолютно не уміє,… та і нічим, за великим рахунком. Тут його погляд уперся в тушку кошака, і в мозку спливла ідіотська ідея — потрібно з'їсти цей несподіваний трофей, яке ні яке, а м'ясо все-таки. Ніж у нього був, топірець теж — тут, правда, незрозуміло, як він взаємодіятиме з цією шкурою, але вибору-то особливого немає, консерви не нескінченні.

Звернув увагу, що навіть у мертвої тварини шерсть продовжувала дивно міняти свій колір — мабуть, деякий час після смерті у неї зберігалися властивості до мімікрії, а може такі якості були властиві шкурі звіра незалежно від його життєвого стану. Спробував якість хутра на дотик — не здивування, «матеріал» був дуже приємний і ніжний при торканні, що якось не в'язалося в голові у Віктора з поняттям хижак. Існуюча думка про те, що у хижаків тверда шерстка, щоб вони мали високий опір зовнішнім ушкодженням, зовсім не поєднувалося з тими відчуттями, які він отримував при погладжуванні цієї мертвої тушки, яка переливається кольорами.

— Цікаво, скільки б за неї дали? Таких в Африці точно немає — про таку рідкісну тварину, швидше за все, зняли б якийсь ролик або сюжет,… гм…. гризе мене смутне почуття, що це жодного разу не Африка, і швидше за все, не Земля. Гаразд, потрібно собі їжу якось спробувати вирізати, жерти хочеться сильно.