Версола. Книга 1. Колоніст

Глава 3

Скільки пройшло часу з тієї миті, як він втратив свідомість від удару хижака він не пам'ятав — першим відчуттям, коли прийшов в себе і розплющив очі, було сильне печіння в районі удару. Спочатку боявся навіть подивитися туди і тільки спробував поворушити пальцями ноги — рух вдався, але відгукнулося тупим болем в районі між ступнею і коліном — там, куди припав удар звіра.

— Раз пальці ворушаться і щось болить, значить шанс є — подумав турист і спробував сісти.

На подив, маневр вдався без побічних явищ у вигляді нових больових відчуттів або запаморочення — оглянув свої ноги, вірніше ту, що постраждала. Видовище було жахливе і спантеличуюче одночасно: навколо пошкодженої ноги була калюжа чогось бурого — так забарвилася земля від крові, яка витекла з нього, поки лежав без свідомості. Зараз кров не йшла, але рвані джинси, що висіли клаптями разом зі шматками його м'яса, зіграли з ним злий жарт — людині стало погано, і закрутилася голова від такого видовища. Услід за цим відчув слабкість по всьому тілу і спазми в шлунку — останні привели його трохи в почуття, дивно, але шлунок хотів їсти — ці відчуття знайомі усім людям, що випробували відчуття голоду. Подальші сорок хвилин (за внутрішніми відчуттями) зі змінним успіхом борючись з нападами блювоти, відділяв від тіла залишки брюк і притискував на місця відірвані шматки плоті.

Процедура щохвилини уривалася нападами болю, після якого лежав на траві, важко дихаючи і роздивляючись небо над головою. Лахміттям, що залишилося від цієї частини брюк зав'язав грубий вузол навколо місця поранення і тільки тепер став оглядатися навкруги — шукав пістолет. Зброя опинилася зовсім поряд в траві — витягнув насилу обойму, оскільки руки були вимазані власною кров'ю — усередині виявилося порожньо. Відтягнув затвор з третьої спроби і потім ще п'ять хвилин рився в траві, намагаючись знайти і засунути назад в ствол патрон, що вилетів звідти — довелося витирати його довго і нудно об іншу штанину джинсів.

— Усю обойму розстріляв на цього ведмедика, ось ідіот,… і навіщо спустився, питається,… вирішив у бувалого мисливця зіграти, так? — лаяв він сам себе — тепер ось ходити не зможу нормально чорт зна скільки.

Від безсилого гніву на самого себе впав на спину і пару разів ударився головою об землю потилицею — трохи стало боляче і зняло напругу, повернувши тверезість думки. Слід було очиститися від крові, наскільки це взагалі було можливо в його положенні без води — поповз до мертвої туші ведмедика — вирішив спробувати відтерти руки об його шкірку. Навіть мертвим цей звір вселяв йому неусвідомлений страх, і він ще раз обматюкав себе за самовпевненість і ідіотизм, що коштували йому однієї ноги на якийсь час. Обтерти руки вдалося дуже непогано, далі вирішив забиратися звідси куди чимдалі, оскільки за усіма канонами незабаром тут буде зграя місцевих падальників, а з цілою зграєю маленьких і злісних тварин йому привалять нові проблеми, які він не хотів вирішувати. Побоюючись спиратися на поранену ногу, поповз назад до дерева — слід було придумати спосіб, як забратися туди — там, в рюкзаку було ще пару банок з кашею і найголовніше — там були червоні плоди, що так добре вгамовують спрагу,… хоч і високо.

Як він туди забереться, чоловік ще не вирішив, але залишатися поряд з двома тушами м'яса однозначно не варто було з міркувань безпеки. Рухаючись до дерева, підповз до першої жертви «грушевого» бомбардування — тут картина була ще жахливіша, ніж його нога — кислота роз'їла частину спини і внутрішніх органів наскрізь: увесь лівий бік був суцільною раною. Віктора знову вирвало, але цього разу несильно — подумав, що тут можна спробувати відрізати, вірніше, відрубати і собі шматочок — живіт наполегливо вимагав їжу. Кров в тушці вже згорнулася і не розліталася сильно від ударів топірця — невелика дірка вийшла швидко, і зміг дістатися до внутрішніх органів. Цього разу вибирати особливо було ні з чого, оскільки кислота багато що зіпсувала — витягнув орган, який йому був незнайомий — потім знову колупання в шерсті убитої тварини в спробі трохи очистити руки від крові. Тепер сорочка і половина брюк, що залишилася, були у бурих плямах — тут він не міг нічого поробити, другого комплекту одягу у нього не було.

Знову вставала проблема вогню: для його розведення вимагалося забратися вгору до рюкзака — вертіти паличку об паличку він не умів. У майні були сірники і маленька лупа, а крім того, був потрібний ніж, щоб порізати цей шматочок здобичі і зажарити на вогнищі згодом. Доповз до дерева і із сумом подивився на звисаючий шматок мотузки в метрі над собою — як не страшно було, але без другої ноги залізти туди нереально. Оперся на пошкоджену ногу після п'яти хвилин самонавіяння — біль був терпимим, все-таки кістка була не зачеплена. Найближча година у героя пішла на підйом, скидання вниз рюкзака і зворотний спуск — мотузок тут здорово допоміг. Звернув увагу, що в тих місцях, де ці ведмедики чіплялися своїми кігтями за кору, подряпини від них майже зникли, залишивши в тих поглибленнях аналог прозорої смоли, яка іноді витікає по корі сосен на Землі — дерево підлікувало себе досить швидко. Здивувавшись такому природному феномену, повернувся до питання розведення вогнища і вечері — знову зловив себе на думці, що знову підходить до цього заходу перед заходом — тенденція намічається, так-так.

Деякий час зайняв збір палива для вогню — дрібних прутиків і сухостою набрав відносно швидко, зважаючи на знижену швидкість пересування з пошкодженою ногою. А ось з товстими гілками возився довго — під цим деревом їх було мало, тому, крекчучи і спираючись на саморобну інвалідну палицю, знайдену в траві, обійшов увесь невеликий гай. Декілька інших дерев не вразили: ніяких плодів на них не помітив, листя було рідкісним, не в приклад його грушевому дереву, та зате сухих палиць набрав швидко. Крім того, звернув увагу, що гілки у них мають безліч розгалужень і ростуть не так рівномірно, як «грушеві», та і нижні яруси починаються майже на рівні голови. Прийшла думка, що в таких переплетеннях буде легший влаштуватися на нічліг, оскільки на фруктовому дереві можна було тільки сидіти — занадто рівна і акуратна будова крони, зачепитися нема за що: заснеш і впадеш, зламавши шию, наприклад.

М'ясо, сіль, ніж і кущі: незабаром вогонь весело пожирав своє паливо, а мандрівник сидів поруч і дивився в ту сторону, де лежали тушки ведмедів місцевого виробництва — поки що він тут був один, але здоровий глузд підказував, що це ненадовго, і скоро завітають вічно голодні мешканці савани. Зграя місцевих стерв'ятників підтягнулася приблизно в той час, коли турист поглинав свою вечерю — невідомий внутрішній орган виявився дуже непоганим на смак, і половина його була дуже затишно упакована в шлунок хлопця, а друга половина також надійно схована у багатостраждальному рюкзаку, щоб завтра деякий час не думати про їжу. На той час Віктор перезарядив свій пістолет, засунувши на місце порожньої обойми нову і не полінувався порахувати свій боєзапас: вісім патронів в обоймі, один в стволі. Негусто, що сказати: ще один такий випадок, і він виявиться з одним топірцем, якого ще невідомо наскільки досить.

До його щастя, зграя їм не цікавилася — дві туші повинно було їй вистачити на пару заходів — ще все свіже, так би мовити, навіщо відволікатися на сторонні речі, якщо і так провізії вистачить на усіх? До заходу сонця ще залишалося години три, або менше — за цей час він планував дістати ще один-два червоних фрукта, якщо дозволить нога, або, принаймні, жовті — хрюшки їх теж цілком охоче споживали, тобто і йому вони підійдуть цілком. Знову танці навколо ствола з гладкою корою і мотузок — і знову сеанс лазіння по дереву: показалося, що біль при натисненні на ногу трохи зменшився, але, все одно на верхній ярус не поліз — організм підказував, що сил забратися туди не вистачить. Все-таки втратив багато крові, ослабів, неповна функціональність тіла — тому зрізав два жовті фрукти і прямо там їх спробував. Вирішив перевірити внутрішній вміст спочатку — хіба мало, може у цих місцевих свиней луджена глотка і шлунок? Злегка надрізав шкірку і прикинув, що робити далі: думка прийшла неординарна — крапнути цього соку на пошкоджену ногу, туди, де рана — все одно їй і так вже дісталося, а травмувати ще якусь частину тіла, було відверто шкода.

— Чи раз, чи два — одна біда — подумав Віктор і видавив трохи рідини на один з порізів, заздалегідь знявши звідти брудну саморобну пов'язку — ох ти ж @бати твою матір, що за нафіг?!

Реакція пролитого на рану соку була схожа на вилитий флакон перекису водню — сік став булькати і пузиритися, але неприємних реакцій, на зразок печіння, експериментатор не відчував — легке пощипування і візуальні ефекти безпосередньо на місці ранок. Поки сік пузирився на нозі, турист вирішив все ж спробувати його на смак — пити хотілося дико, а лізти за червоними він не наважувався.

— Гм, цікаво — відгукнувся наш герой, обережно ковтнувши маленьку порцію вологи — як лимонний сік з додаванням крупинки цукру: такого багато не вип'єш, але треба Вітя, конче треба!

Наступну хвилину його організм боровся між спрагою і досить кислим смаком напою — в деякі моменти йому здавалося, що зараз очі полізуть на лоба від такого кисляку, але спрага примушувала ковтати раз по раз нову порцію, поки не відчув, що в горло пішло таке ж кисле фруктове пюре. Оскільки їсти йому не хотілося, то вирішив, що цю частину фрукта можна покласти на поранену частину ноги — той же сік, який він пролив трохи раніше на ранку, вже не пускав пухирі і стік з ноги, залишивши це місце ідеально чистим від застиглої крові. Тепер він міг спостерігати три глибокі розриви в литковому м'язі, або що там в цьому місці є — у ведмедика на лапі були три кігті, що серйозно порвали йому ногу. Якщо сік так добре очищав бруд і кров, то рідота теж повинна мати непогані асептичні властивості. Але експериментувати прямо зараз він остерігся — слід було стурбуватися нічлігом в новому місці спершу, тому, ще раз, з жалем поглянувши вгору, став спускатися на землю.

Через півгодини він вже зручно влаштувався в розвилці великої гілки на сусідньому дереві — забратися на нього виявилося набагато простіше, ніж на «грушу», де і приготувався до експерименту, від якого нічого поганого не чекав, бачачи своїми очима результат дії соку зеленого плоду. Завчасно приготував нову пов'язку — відрізав другу штанину від джинсів, перетворивши їх на шорти — дивитися тепер на себе з боку було, очевидно смішно: забруднений обідранець у брудних шортах і такій же плямистій смердючій сорочці. Була ще звичайно безрукавка в рюкзаку, але в цій атмосфері вона явно здавалося йому зайвою — нехай доки полежить, можливо тут є сезон дощів або щось таке ще холодне. Став видавлювати жовте пюре на рани: суміш поводилася трохи не так, як сік — шипіла, пузирилася і трохи тверднула в певних межах, як пластилін в руках. Тобто, поки ти його мнеш і тримаєш в руках — він м'який і пластичний, а як перестаєш — застигає і твердне. Пюре вистачало з лишком, щоб покрити усю рану — залишки викинув разом з самим плодом — нічого смачного від перемеленого лимона він не чекав. Клаптиком заготовленої джинсової тканини обмотав імпровізований гіпс і на цьому свої завдання на сьогодні визнав виконаними. Деякий час ще тихо лежав у своєму тимчасовому спальнику, підклавши під голову рюкзак, і дивився крізь рідкісне листя на незнайоме зоряне небо, роздумуючи при цьому про підсумки дня.

— Живіт більше не турбує, поки ще живий, пити теж є що…. хоча звичайно пити лимонний сік це ще та розвага, мдя. Та зате ніяких больових відчуттів на прийом цього напою з боку шлунку — значить для мене нешкідливо. Але з цим ведмедиком вийшло безглуздо — пішла ціла обойма і ногу покалічив — буде ідіотові урок на майбутнє. А ось ця груша дуже цікава штучка — як говорили на Землі, три в одному, або якось так.

Під ці думки він і заснув, змучений своїми пригодами і ранами — ложе виявилося зручним, і вірогідність випасти вночі з нього наближалася до нуля. А крім того, савана продовжувала жити своїм нічним життям, і час від часу якийсь різкий звук будив хлопця на деякий час, а потім він знову засинав. Прокинувшись, довго розминав м'язи тіла, що затекли від одноманітного лежання в одній позі, всівшись біля ствола і опершись рукою на нього: руки, шия, ноги — все затекло, незважаючи на зручне ложе, як не дивно. Все боліло, але турист не скаржився, оскільки почував себе морально добре, а гарний настрій і позитивний погляд на життя — запорука успіху, як він тепер вважав. Оглянув пошкоджену ногу, посував пальцями, трохи напружив м'яз, який вчора так своєрідно лікував — здивувався відсутності хворобливих відчуттів, тому недовго думаючи, вирішив зняти жовтий природний гіпс і оглянути ефект від «грушевого» лікування. Зняти безболісно не вдалося — маса міцно пристала до шкіри і не хотіла відділятися від неї — потягнув сильніше і відчув різкий біль, неначе з нього зривали шкіру живцем. Щось схоже чоловіки відчувають, коли знімають перцевий пластир з волохатих грудей.

— Найімовірніше ще не час,… почекаю, тим більше що нічого там не болить — вирішив він і став збиратися вниз, оскільки власний шлунок знову нахабно давав про себе знати легкими спазмами голоду. В принципі, логічно: учора організм отримав серйозні ушкодження, і хоч місцеві фрукти творять просто дива, але черпати енергію йому звідкись потрібно все одно, а де він її візьме? Тільки, якщо його хазяїн пожере!

Сьогоднішній день він вирішив присвятити підготовці до походу — сидіти тут було безглуздо: по-перше, запас їстівних груш був не безмежний, а по-друге, потрібна все-таки нормальна вода, їжа, та і розумних істот потрібно знайти. Раз літають супутники, або щось там ще, то тут є цивілізація з рівнем розвитку не нижче земного. Ходити було легко — біль в нозі майже не відчувався, тому вже скоро він знову дерся на грушу — поставив собі завдання добути максимальну кількість червоних плодів, щоб потім спробувати перелити з них сік у порожню півтора літрову пляшку від газованої води, яку давно випив. Запаху крові і поту не відчував — швидше за все, принюхався і сприймав його як свій природний аромат тіла — саме тому перестав мучити себе думками про душу і шампунь, шматок ароматного мила і пухнастий рушник. Але спочатку сніданок — на розігрівання залишків вчорашньої вечері багато хмизу не знадобилося, тому через півгодини, сидячи в тіні груші, притулившись до неї спиною, поглинав сніданок і спостерігав за тим напрямом, де учора залишив дві тушки ведмедів — знімати з рахунків зграю падальників було безглуздо.

По спогадах із Землі пам'ятав, що така зграя могла і на самотнього лева напасти, вимотуючи його дрібними укусами і багатоденними переслідуваннями, а вже він проти лева не котирується. Швидше за все, їжі там було ще багато, тому, як тільки доїв свої залишки, відразу взявся за альпінізм — рюкзак теж затягнув вгору від гріха і цікавих місцевих тварин чимдалі, влаштувавши його на нижній широкій гілці, а сам став дертися вгору. Червоні плоди рвалися легко, як стигла вишня, але ось їх кількість і розташування пригнічувала хлопця — на самий верх, де їх кількість була самою багатообіцяючою, він побоявся прориватися. Гілки там були тонші, а шанс зірватися і зламати собі шию був більше, що і гальмувало героя від авантюрного руху прямо вверх. Трохи нижче зміг за чотири години з паузами на відпочинок зібрати всього шість плодів — у відсутності якого-небудь пакетика або сумки йому доводилося лазити вгору-вниз після кожного збору. Загалом, до кінця цієї фруктової епопеї почував себе змученим, а м'язи рук, що гуділи від незвичних навантажень, ніг і спини тільки додавали «приємних» відчуттів.

Спустився і, звичайно ж, випив відразу один приз і висмоктав усе червоне пюре — нагорода знайшла свого героя. Потім став обмірковувати, як перелити сік у вузьку шийку пляшки — півгодини роздумів пройшло даремно — переобтяжений складним математичним завданням, мозок відмовлявся щось винаходити. Тому поступив просто і по-варварськи по відношенню до цього чуда природи: знайшов в рюкзаку дрібний целофановий пакетик, з тих, що в кожному магазині стоять в рулонах біля вагового товару — в ньому був раніше той самий білизняний мотузок. Розгорнув кульок і поставив в нього пляшку, потім ножем зробив маленьку дірочку в груші і став тримати її над шийкою пляшки. Виходило погано — багато соку текло по пластику повз шийку, але так чи інакше все збиралося в кульку. За підсумками півгодинної соковитискальної процедури став щасливим володарем майже повної пляшки червоної рідини — те, що проливалося в пакет повз шийку, турист акуратно переливав з пакету в пляшку.

П'ять порцій фруктового пюре складати було ніде, тому поступив цілком розсудливо — просто зжер все. Став роздумувати про майбутній похід — подумав, що сік, швидше за все, при такій температурі скисне до кінця дня, хоча, що він розуміє в місцевій флорі: може в цій рідині є щось, що зберігатиме її свіжість декілька днів — якийсь природний консервант, наприклад. Не ставши тішити себе рожевими мріями, провів ще один рейд на грушу за жовтими плодами — на його думку, цілий плід може лежати набагато довше, ніж видавлений з нього сік. На дотик вони були міцнішими і пружними, ніж червоні, тому уклав в рюкзак ще шість — більше не влізало, навіть довелося витягнути і одягнути безрукавку, щоб все помістилося усередині, хоч тепер став почувати себе набагато менш комфортно в такій температурі. Свій короткий мотузок порізав на декілька шматків і зробив своєрідні боло: до кожного кінця прикріпив по одній зеленій груші — хороша природна зброя, що вже показала свої плюси проти місцевих хижаків. До того ж, відносно безпечна, оскільки шкірка зеленого плоду була ще міцніша за жовтий, і просто так, бовтаючись на шнурках на плечах туриста, вони мали мало шансів лопнути.

Всього вийшло зробити шість наборів, тобто теоретично, у хлопця було дванадцять кислотних бомб, і, враховуючи, що спочатку його рюкзак був недовантажений, то тепер нести йому потрібно було нормальну вагу — та зате озброєний! Сонце перевалило через зеніт пару годин тому, тому зібравшись, потопав убік, протилежний до того, де прийшов в себе вперше — вишка ще виднілася на межі зору. В принципі, йому було все одно куди йти — досвідченим мандрівником ніколи не був, за компасом орієнтуватися не умів, та і не було його зараз…. а якби і був, то що користі — не факт, що тут таке ж магнітне поле і така ж відповідність по сторонах світу. Вирішив йти від гаю до гаю — можливо, ця груша не єдина тут все ж, і з питвом проблем не буде. До заходу сонця встиг пройти такі дві природні посадки — дерева нічим не порадували в сенсі плодів, як власне і повна відсутність слідів води.

По ходу руху помітив, що тваринний світ явно не знайомий з людиною — на нього не звертали уваги ні ті ж бізони, ні їх аналоги, тільки з антрацитовими чорними рогами і чорними смугами по тулубу. Попалися по дорозі навіть бачені їм раніше волохаті свинки — ті взагалі не звернули уваги на двоногого прямо ходячого звіра, продовжуючи щось рити в густій траві своїми п'ятачками. Влаштувався переночувати на такому ж дереві, як і в минулу ніч — від спеки їсти особливо не хотілося, тому задовольнявся тільки червоним соком, який поки що зберігав свій смак і свіжість. Другий і третій день шляху нічим не відрізнялися від першого, з тією різницею, що сік був ним випитий ще на другий день, а пару консервів, що залишилися, турист з'їв холодними, оскільки визнав зайвим заради цього збирати хмиз і розпалювати вогнище. На четвертий день свого походу помітив, що гаї стали трохи густіше і дерева в них відрізнялися деякою різноманітністю — навіть попалося декілька з якимись плодами, хоча такої «груші» він більше не бачив.

Їстівність плодів став визначати точно також — знаходив в тіні дерев сімейство волохатих хрюш і підкидав їм зрізані плоди. Ті, що вони поїдали, відразу пробував сам — таким нехитрим способом знайшов місцевий варіант банана — продукт виглядав, як довгий зелений огірок, які вирощують в теплицях. Не хотіли пробувати на смак його кошлаті дегустатори деякий плід, що нагадував ананас по виду — шкірка виявилася дуже твердою для їх щелеп. Але наш герой вирішив усі свої досліди доводити до логічного кінця: узяв свій топорець і розрубав плід з третьої спроби, а потім підкинув свиням дві розрубані половинки. Волохаті п'ятачки влаштували справжнісіньку колотнечу за ласощі, а турист тим часом дістав ще один «ананас» і розрубав його, але вже з першого удару — зрозумів, як потрібно укласти фрукт під лезо і куди лупцювати сокирою.

— Мням-ням, непогано — смак інопланетного ананаса нагадав солодку манну кашу, хоча по консистенції продукт виглядав, як сира картопля.

Наївшись ще парочкою таких делікатесів, знову заліз на найближче дерево і знову заснув, стомлений тривалим денним переходом по густій траві і лазінням по деревах. Прокинувся посеред безмісячної ночі від відчуття небезпеки: внизу оглушливо вищали його свинки, доносилося якесь люте шипіння і звуки, неначе там щось тягали туди-сюди по траві — аналогія була майже повною. Метушня і звуки боротьби не затихали ще півгодини, а потім все заспокоїлося і відчуття близької небезпеки схлинуло — ще довго не міг заснути, згадуючи той шелест, що так лякав, і то незрозуміле шипіння. Уранці оглянув околиці гаю — свинок не знайшов, тільки їх фрагменти, в місці їх лежання було багато крові на землі і траві, сама трава за ніч випрямилася, хоч в деяких місцях залишалася прим'ятою.

Віктор трохи засмутився — він хотів одну з них прибити, оскільки запасів їжі більше не було…. але не повезло, тому довелося знову влаштовувати собі вегетаріанський сніданок з фруктів і «манної каші». Запивав лимонним соком жовтої груші — давився і кривився, але організм вимагав рідини — довелося терпіти. Пюре не став навіть пробувати і викинув, а жовта рідота нагадала про саморобний гіпс на нозі — вирішив відразу ж прояснити з ним ситуацію, оскільки під ним починалася чухатися шкіра — вірна ознака того, що гоїться. Гіпс начебто тримався ще міцно, але хлопцю ця наліпка на гомілці починала заважати, тому сів і спробував знову потягнути за край — цього разу болю не було, хоч і ця спроба нічого не дала.

— Може його потрібно трохи покришити, або постукати спочатку злегка — з сумнівом мацав руками тверду жовту масу — по краях вона трохи кришилася, тому витягнув свій топірець і став обережно простукувати обухом. Після пари хвилин таких маніпуляцій по матеріалу пішла мережа тріщинок, турист відклав топірець і почав руками кришити масу.

— Ого, нічого собі! — оглядав колишню рвану рану наш герой, коли відчухрав все від своєї ноги — три глибокі порізи, які ще добу тому виглядали страшнувато, сьогодні радували хлопця акуратними рожевими швами, покриті якоюсь плівкою — неначе рубці обробили тонким шаром лаку.

Поводив по них пальцями — тактильність була в нормі, нога відчувала дотик, значить, зрослося нормально, і у тому числі, первинні нервові закінчення.

— Потрібно тупати далі, нічого тут не висиджу,… ось тільки трохи «манної каші» наберу в дорогу.

Тут багато узяти не вийшло, оскільки в рюкзаку ще було досить жовтих груш, але дві штуки все ж зміг заштовхати — два плоди він випив, так що трохи місця звільнилося. На наступній зупинці чоловік вирішив трохи оглядітися, щоб точніше визначитися з напрямом — можливо, він пропустив десь щось корисне для себе — ту ж воду, наприклад, адже рухався приблизно в один бік, вибираючи наступний гай так, щоб виходила більш-менш пряма лінія з попередніми точками маршруту. Відмітив про себе, що бачить тепер далеко і чітко — тут же подумав про дивності цієї планети, яка повернула йому життя і здоров'я. Огляд проводив з одного з місцевих дерев, природно, які по виду листя були схожі на гіпертрофовані ялини — тонкі, близько восьми, десяти сантиметрів в довжину і два сантиметри завширшки, ці своєрідні голки при подихах вітру смішно крутилися навколо своїх живців. Згадав, що на Землі теж були такі дерева, але точної назви не міг згадати, як не старався.

Забрався дуже високо — повністю функціональна нога надавала упевненості, та і усе тіло дихало здоров'ям і енергією — місцева природа буквально міняла його на очах — чоловік почував себе просто відмінно. Думка забратися вище виявилася правильною і своєчасною: по-перше, визначив новий напрям руху, оскільки помітив щось, схоже на невелике озеро в стороні від звичного маршруту, а крім того, там, у води крутилася велика кількість тварин — водопій. Останній пункт трохи стримував нашого героя спочатку, але бажання помитися і хоч якось попрати одяг, брало гору над обережністю — відвідати місцевий варіант оазису він збирався найближчим часом. Друге спостереження його трохи спантеличувало — на межі зору зміг розрізнити хмари пилу, який піднімався невисоко над горизонтом — тут навіть показалося, що ця дивність повільно наближається в його сторону, а напрям її руху проходить через виявлений оазис.

Вирішив трохи подрімати — сонце було в зеніті, але місцевий різновид ялинки був украй незручний в цьому плані, оскільки усі гілки росли з нахилом вниз і не розташовували до комфортного на них розміщення. Довелося перебратися на сусідню, комфортнішу в цьому плані рослину — тут і задрімав на пару годин. Прокинувся від неясного гулу — джерело шуму визначалося в тій стороні, де був оазис, а крім того було ще відчуття дрібного тремтіння, неначе дерево дрібно тряслося з незрозумілої причини. Коли забрався вище, все знайшло своє пояснення: до озера наближалося на великій швидкості величезне стадо тварин — деталей доки не можна було розгледіти, оскільки туші, що жваво мчали, піднімали над собою клуби пилу, і усе це відбувалося за відсутності яких-небудь тваринних звуків з їх боку. Частково зміг розгледіти саме озеро і прилеглу до нього місцевість — огляд з цього дерева був гірший — тут трохи здивувався повній відсутності біля оазису тварин. Швидше за все, з копитними, що наближаються, місцеві тварини вже мали справу і порахували правильніше для себе ретируватися із зони можливого зіткнення.

Орієнтовно через півгодини авангард загону досяг оазису і на ходу влетів в озерце — тварини жваво опустили голови у воду і стали пити — до хлопця доносилися рев, мукання і гучне пирхання. Чисельність постійно збільшувалася і хлопець зміг розгледіти більш-менш те, що так злякало і розполохало місцевих жителів савани. Це було теж якимсь різновидом бізона або буйвола — шерсть ніде не висіла, боки і спини лисніли від поту на сонці, голова, на погляд хлопця, була трохи збільшеною в порівнянні з баченими їм раніше близькими родичами. У верхній частині черепа стирчали два роги, і вони були красиві: трохи загнуті на початку, біля основи, до свого гострого кінця випрямлялися і вселяли повагу своєю довжиною. На дилетантську оцінку хлопця, ці гострі списи доходили до шістдесяти-сімдесяти сантиметрів, і що характерно, були такі ж темні, як і їх володарі. Правда час від часу в стаді спостерігалися аномально білі туші з такими ж білими рогами — але дуже рідко, так що слово «альбінос» саме вискочило з пам'яті і приклеїлося до цих нестандартних екземплярів.

Точне число тварин він злічити не міг, але те, що їх були не менше двох сотень, він був абсолютно упевнений — так нашвидку він оцінив чисельність стада, коли улігся пил і тварини стали пити воду з озера. До речі, щодо озера: у хлопця виникли нехороші передчуття по запасах води в ньому: бізонів було надто багато, на його думку для такої невеликої водойми, як би його не залишили без цінної рідини. Оскільки уся живність в окрузі розбіглася, то пополювати на смачних (по його припущенню) свинок не виходило, і сьогодні увечері знову доведеться давитися «манною кашею», запиваючи кислим соком, який йому вже став набридати, але оскільки спрагу сік тамував добре, то хлопець особливо не скаржився. Бізони простирчали біля озера цілу добу — навіть здалека наш герой зміг розглянути, що саме озеро різко обміліло, а навколо нього на декілька десятків метрів пропала уся трава, а уся земля почорніла, збита копитами тварин і присмачена доброю порцією гною.

Також він зрозумів, що ці копитні могли чинити опір ментальній дії хижаків, яких абсолютно не боялися, чому послужив один випадок, підглянутий туристом. Спостерігав за парочкою очевидно голодних організмів сімейства котячих, але не таких, як він зустрів в перший день свого перебування тут — парний метод полювання його вже не дивував. Так от ці двоє кошаків теж зробили спробу відірвати від стада одну тварину, на пробу, так би мовити. Тільки ось бізони зреагували зовсім несподівано, як зміг спостерігати чоловік: замість одного, присутність мисливців відчула майже пів стада. Далі Віктор спостерігав епічне видовище гонитви, в якій агресори ледве винесли ноги — масивні і незграбні на вигляд травоїдні, на місцевості розвивали досить високу швидкість. Подивившись на такі кадри, хлопцю різко розхотілося перебиратися ближче до озера, оскільки свої здібності бігуна він оцінював нижче середніх, і явно гірше за котячих.

— Мдя, сумне видовище — констатував побачене, коли наступного дня, після відходу стада перемістився до оазису — це вже оазисом не назвеш, це тепер якась помийна яма!

А вид дійсно доганяв тугу: каламутне озерце, вода в якому тепер більше нагадувала суміш глини і сечі — запах від озера йшов відповідний. Тварини справляли нужду прямо біля оазису, і їх відходи життєдіяльності стікали прямо в нього — бажання помитися або попрати пітний одяг пропало відразу ж, як він підійшов впритул. Про перекопану копитами землю в радіусі ста метрів можна було і не говорити — суцільний бруд і лайно. Трохи підняло настрій, який сильно впав, нове дерево, плоди якого за формою і запахом нагадували знайомі апельсини — тут проводив випробування сам на собі, оскільки цікавих і всеїдних свинок поблизу не було — усіх навкруги розполохало це стадо. Спочатку трохи крапнув на свою багатостраждальну ногу — нічого…. потім довго готувався морально, щоб спробувати крапельку на язик — хіба мало, може це місцевий вид отруйного анчара.

Крапелька не отруїла, не обпалила, а приємно порадувала — сік був майже позбавлений смаку, з легким ароматом м'яти — грубо кажучи, він знайшов тонізуючу природну воду, як охрестив для себе її смак турист. З одного фрукта, розміром з хороший, вгодований апельсин висмоктував увесь вміст за сорок-сорок п'ять секунд, м'якуш був пружним і чинив опір зубам людини. Спроба націдити соку в пляшку провалилася: виявилось, що єдина місткість усередині зацвіла і завонялась, оскільки помити її після зберігання червоного соку було нічим. З жалем і деякою злістю викинув даремний тепер шматок пластика, зрозумівши, що тепер він повністю залежить від дарів місцевої природи, перетворюючись поступово на первісну людину, що займається збиранням. Набравши знову трохи фруктів в рюкзак, пішов в новому напрямі — трохи ліворуч від того вектору, з боку якого прийшло це стадо бізонів — подумав, що якщо там і були такі ж оазиси, то ця орава копитних там все загидила і потоптала: прямо такий місцевий вид сарани, тільки не літає.

Наступна доба пройшла для блукача зі змінним успіхом: спочатку йому повезло на одній із стоянок в черговому гаї з десятка різнотипних дерев, де він набрів на групу волохатих свиней. Оскільки м'яса давно вже не їв, то відразу пішов на полювання: для полювання використав один із зелених кислотних «снарядів» — хрюшки його абсолютно не боялися, тому підійшов впритул і засадив з розмаху «гранату» одній з них в голову. Виски, хрюкання, тупіт родичів свині-невдахи, що зірвалися у втечу — все сплелося в один хор різких звуків, коли груша лопнула на морді волохатої тварини. Свинку, що осліпнула від опіку, добив топірцем — потім витратив ще годину на вирізування їстівних на зовнішній вигляд органів і обробленню тушки. За земними мірками, це був швидше підсвинок кілограм на тридцять живої ваги. Потім пішов конвеєр по заготівлі: спочатку зажарив на прутиках печінку, серце і нирки, хоча останні потім викинув — смерділи сечею так, що нудно було. Оскільки свиня була маленькою, то усю дрібницю швидко приготував і також швидко з'їв, заївши (чи запивши) місцевим апельсином із смаком тоніку — жовті груші, що залишилися, доки тримав в рюкзаку, оскільки кислий сік вже порядком набив оскому в усіх сенсах.

Чоловік взявся за приготування відрізаних від тушки м'яких шматків м'яса — вибирав тільки найсоковитіші і жирніші, адже усю тушку заготовлювати йому не було сенсу — пару кілограм на два дні досить, а потім все зіпсується на жарі. А наприкінці дня, коли він вже збирався влаштовувати собі нічне ложе в переплетеннях одного з дерев, у нього зламався топірець — прямо там, де був насаджений колун. Вирішив собі на вечір приготувати десерт після м'яса — розкрити один з «ананасів» — захотілося на ніч солодкого. Віктор нерозуміюче дивився на те, що залишилося від його єдиного корисного предмета — пилку і ніж він до них особливо не зараховував, а ось топірець… Дрова дрібні порубати, м'ясо розрубати, ех…. чортова манна каша — від усвідомлення втрати корисного предмета хлопцю стало дуже сумно і самотньо на душі — довго не міг заснути від прикрості, навіть повний шлунок не навівав сон. Дивлячись в просвіт листя на нічне небо, подумав, що навіть став почувати себе більш диким, ніж з ранку, коли топірець був ще цілий. Прив'язався душею до предметів з рідної цивілізації, а як тепер собі їжу добувати — на одних фруктах і соках здоровий молодий чоловік довго не протягне.

Хоча згадав, що є такі люди, як вегетаріанці: ті м'ясо взагалі по життю не вживають, і нічого — цілком ним задоволені. Але доля у новому світі була прихильною по відношенню до попаданця: щось брала, а щось давала, і це щось він розгледів на наступний ранок, коли в похмурих почуттях видерся на верхівку дерева для огляду місцевості навкруги. Щось, що ніяк не могло бути творінням природи, стояло приблизно в кілометрі або трохи далі від його теперішнього положення — хлопець вже не дивувався зі свого хорошого зору. Просто щось, схоже на коробку брудно-жовтого кольору стирчало посеред зеленої трави. Снідати вирішив по дорозі, щоб не втрачати часу — однозначно це сліди місцевої цивілізації, і може там знайдуться розумні гуманоїди — так думав наш герой, коли збирав свої нехитрі пожитки, а потім жваво тупав до виявленого об'єкту.

— Гм, я буду не я, якщо це не місцевий вид транспорту, якийсь всюдихід або фургон, чи що? — міркував мандрівник, оглядаючи знахідку — тільки смердить тут жахливо, а що тут може смердіти…?

Знайдена техніка дійсно була по конструкції наближена до земних зразків бронетранспортерів, всюдиходів і інших видів земного транспорту для бездоріжжя. Конкретно цей екземпляр був схожий на гусеницю на колесах, оскільки приблизно в ^2/3 довжини мав ділянку, що по виду нагадує складені кільця — як на довгих трамваях, де обидві частини з'єднувалися між собою за допомогою ось такої ось «гармошки». Передню, головну частину візуально оцінив в метрів шість, а задня метра на три продовжувала корпус агрегату після стикувального вузла. Зовні механізм справляв враження цілком робочого пристрою: ніяких пробоїн, вм'ятин або рваних дір не спостерігалося, як і ознак іржі. Подекуди були помітні довгі подряпини, неначе хтось, або щось пробувало метал на міцність. Кабіна, як і в земних машинах, виявилася в передній частині корпусу — темний ковпак з непроникного матеріалу, на вигляд або стекло або пластик — зрозуміти зовні не міг, оскільки висота механізму була, як у самоскидів, тобто низ цього темного покриття починався на висоті не менше двох метрів — вище за його голову.

Помацати зміг — рука вільно діставала на таку висоту — матеріал був прохолодним, попри те, що сонце в даний момент світило прямо в лоб кабіни, а тактильні відчуття схилялися швидше до пластика, ніж до скла. Виразно розрізнялися секції лобового «скла»: темне покриття кабіни складалося з чотирьох сегментів: два бічних і два центральних, а загальну ширину транспортного засобу Віктор оцінював в три метри — все на око, звичайно ж. Ніяких сходів, підніжок, сходинок і поручнів не виявив — очевидно, конструкція не передбачала завантаження всередину через кабіну. Трохи походив навколо носової частини всюдихода — подекуди виднілися дрібні подряпини, аналогічно тим, що виявив на корпусі — очевидно матеріал місцевого «скла» мав високі характеристики міцності. Хоча на дилетантську думку хлопця, слід було б захистити кабіну чимось на зразок грат, як це роблять в Африці, наприклад, закриваючи вікна на джипах навареними захисними пристосуваннями від левів і інших небезпечних тварин.

Особливу увагу приділив колесам: конструкція трималася на шести осях — передня, довша частина покоїлася на чотирьох парах коліс, розташованих умовно попереду і ззаду по дві, а задня, коротша, відповідно на двох парах. Діаметр вселяв повагу: близько метра, швидше за все, матеріал зовсім був не схожий на звичну гуму — все-таки у Віктора була машина і відрізнити шину від камери він міг. Несучий диск на дотик здавався хлопцю ближче до металу, ніж до чогось ще і був забарвлений в тон усьому корпусу — жовті з коричневим розлучення. Хоча контактна поверхня колеса також на дотик була схожа на звичну автомобільну гуму — дивний матеріал не піддавався на зусилля пальців рук туриста, а малюнок протектора нагадував пральну дошку з нахилом всередину корпусу машини. Заглянув під низ агрегату — на його любительський погляд кліренс у цього монстра був не менше сорока сантиметрів: трохи здивувався такому рішенню, адже за той час, що він бродив по савані, йому жодного разу не попадалися яри, струмки або річки, і для чого тут потрібний такий підйом, він не представляв.

— Можливо малюнок рельєфу не скрізь такий, і я багато чого не знаю, хоча і у земних джипів кліренси стартують з двадцяти сантиметрів і вище…. але що ж тут так смердить, що мій шлунок проситься назад?

Продовжуючи огляд, помітив не даху конструкції зброю — ні з чим іншим цей пристрій у нього не асоціювався: довгий ствол, станина, декілька гофрованих кабелів (чи шлангів), що йдуть від пристрою кудись всередину корпусу — знизу не міг розгледіти точніше.

— Потрібно шукати вхід, судячи з хорошого стану, там усередині може…. ні — повинно знайтися щось цінне для самотнього подорожнього в савані — класичний рояль в кущах, хе-хе — вирішив наш герой і став шукати вхід в агрегат, або двері, як в земних машинах.

Можливих входів, як він це собі уявляв, знайшов два: один в головній частині, інший в короткій, задній, причому саме із задньої частини йшов цей осоружний, огидний запах гниття. Саме задні двері були прочиненими, злегка реагуючи на пориви жаркого вітру. При уважнішому її огляді дійшов висновку, що дверей було дві, вірніше, це був вхід, що прикривається двостулковими стулками. Поки вирішив не влізати, оскільки сморід зсередини спазмами стискав горло і вміст невеликого сніданку намагався повернутися назовні, адже були ще і інші стулки на довгій частині механізму, які слід було спробувати відкрити. Спроба не вдалася: широка, більше метра дверка, хоч і мала ручку, але зрушуватися або якось інакше реагувати на потуги людини не збиралася — неначе її зсередини намертво заварили.

— Що ж, доведеться пробувати через зад, хе-хе — як не хочеться, але іншого виходу не бачу.

— Буе-е — перше, що зробив організм людини, після того, як він смикнув стулку назовні, це все-таки повернув назовні свій сніданок — звідти ударив такий «аромат», що чоловік ледве встиг відскочити убік від хвилі гниючого смороду, щоб відразу за цим зігнутися в нападі блювоти.

— Твою матір, мій сніданок, продуктів і так мало, твою матір! — вилаявся він через пару хвилин, коли відсапався — навіть розглянути нічого не встиг, так сильно шибнуло…. ох ти ж… Думаю, що там напівгнилі трупи місцевих розумних, хоча є вірогідність, що туди заповзло якась тварина, застрягло і здохла там. Але тоді все одно спливає питання про хазяїв цього агрегату, як не крути: де вони — усередині і зараз смердять, або десь зовні і давно вже не смердять?