Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

^{Упорядники висловлюють щиру подяку за допомогу й підтримку в створенні книжки пані Регіні Ангут-Фрам, пані Діані Клочко, яка є співавторкою ідеї антології, а також Катерині Міщенко, Марку Бєлорусцю, Євгенії Бєлорусець і Олександрі Григоренко за цікаві дискусії й поради.}

Неля Ваховська, Денні Клаппер Біла голубка Повороту

У «Попелюшці» за версією братів Ґрімм розв’язок драми невпізнавання істинної сутності — обирання справжньої нареченої Принца з-поміж трьох дівчат — покладено на голубок. Вони спочатку вказують нареченому на втяті ноги й закривавлені панчохи мачушиних дочок, а після вінчання ще й видзьобують лиходійкам очі, утверджуючи в такий спосіб існування виняткового й кривавого права вищої справедливості. Безгрішні птиці-месниці постають міметичним продовженням померлої матері Попелюшки, а відтак Потойбіччя й глибин роду, котрі в такий спосіб проголошують свою присутність у сучасності.

У вірші Керстін Гензель «Температурна крива» 1991 року також з’являється голубка, яка своїм польотом прокреслює криву температури колективної ліричної героїні — «дівчаток у попелі», що не можуть прийти до тями. У світі після свята всі виходи перекрито, а якісь «вони» допитують, «як ми / Почуваємося, кладуть свої холодні долоні / На наші холодні чола: винними / Може?». Прискіплива перевірка всього тіла вказує, що все начебто «в нормі». Проте істиною цього розгубленого колективного тіла постає невиявлена й (певний час) непроявлена лихоманка, що білою голубкою прорікає: «У ЧЕРЕВИЧКУ КРОВ». Попелюшка-НДР (а в колективному уявному 1990-х НДР мала винятково жіночу ідентичність з усіма ознаками «не-(до)-чоловічості») після ейфорії Повороту відкриває себе заново: щоб втрапити у формат «правильної» принцеси, вона мусила втяти свою ідентичність, аби отямитися в холодних обіймах Прокруста: «І програвати треба вміти, — каже принц» (К. Гензель).

Коли в контексті масових втеч населення на Захід, а також після вересневих демонстрацій в НДР у ніч з 8 на 9 листопада 1989 було відкрито Берлінський мур, а майже через рік, 3 жовтня 1990, з благословення М. Горбачова проголошено Возз’єднання двох німецьких республік, західноєвропейська (щоб не сказати світова) преса захлиналася від захвату: кінець Холодної війни, початок нової епохи, Возз’єднання великої країни, мирна революція, тріумф демократії, кінець історії тощо. Щоправда, за глобальністю події не було помічено кількох дрібничок: фактичної анексії НДР без права визначати своє майбутнє, виснаження економічних та людських ресурсів, величезних інвестицій у власну західну кишеню, яка нібито займалася оновленням німецького Сходу, анулювання 45-річної історії НДР, що прирекло жителів т. зв. Нових земель на соціальну амнезію й тотальне знецінення їхньої культури.

Звісно, старша ґенерація лівих письменників обох Німеччин (К. Вольф, Л. Ратенов, Г. Кьоніґздорф, М. Марон, Ґ. Ґрас та ін.) уже в 1990/91 намагалася активно реагувати на ігноровані вільною пресою явища — на телепередачах, у своїх аналізах, інтерв’ю, статтях тощо. Й одразу наштовхнулася на жорстку (і почасти несправедливу) критику як покоління «матерів-засновниць» (Т. Брусіг), які підтримували створення тоталітарної держави, а тому втратили право голосу. І це справді призвело до того, що частина старших авторів замовкла або, усунувшись від суспільно-політичних дебатів, почала писати на приватні теми; найвідомішим прикладом є Кріста Вольф.

Натомість молодь — активні 30-річні автори, переважно з Нових земель: К. Гензель, Т. Брусіг, І. Шульце, С. Реґенер, Р. Їрґль та ін., — наголошувала на своїй аполітичності: вона не пише маніфестів, не робить політичних прогнозів і не зачіпає глобальні рівні. Вона описує побут, сумнівається, перепитує, знущається, макабрує, шаржує, озвучуючи пересічну людину доби трансформацій. Це навіть дозволило критикам порівнювати нову літературу східних земель із розчаруванням і соціальною пасивністю західнонімецької «літератури поп» (Б. фон Штукрад-Баре, К. Крахт та ін.) і говорити про форму правої реакції на політичну анґажованість авторів, натхненних революцією 1968 року. Проте закид навряд чи можна вважати правомірним, адже нова література Повороту виникла в піку старим формам політизованості мистецтва та його подвійного мандату, що більше пов’язано з типом культури НДР, а не з лівими рухами 1968-го; до того ж критика суспільства споживання мала небагато спільного з утомою від споживання у «Tristesse royale[1]».

В основі позиції молодих авторів Повороту швидше був скепсис, викликаний безкінечним прославлянням інсценізованої революції. Поворот, власне, відбувся з подачі західних новин «Ді Таґесшау», які повідомили про «обмовку» члена політбюро СПЄН Ґ. Шабовськи щодо відкриття кордонів НДР, внаслідок чого жителі обох Берлінів почали стікатися до КПП й пасивно чекати, коли Мур відкриють. Оспіваний міф «падіння Муру» й тотальна медійна апологія політичного у квазі-аполітичній літературі Німеччинни автоматично обернулася його зоологією. В текстах 90-х сучасна людина постає в спектрі від «вертиголовів»-політпристосуванців до прикордонних псів — безмовних істот із умовними рефлексами покори і служби в просторі ніщо. Часто за наголошеним примітивізмом чи саркастичною прозорістю оповіді, наближеної до oral history, в текстах прозирає безпорадний політичний суб’єкт у своєму повсякденні, розтрощений відфотошопленими гусеницями «великої історії».

Література 90-х, спрямована і на просвітництво (як живе Схід, його мова, соціалізація, відчуття в процесі адаптації до нових умов), і на викриття (інертності, непідйомності Сходу vs. споживацтва й упередженості Заходу), й на аналіз минулого (від перверсивності життя в умовах тотального контролю штазі до причин німецького розділення), вдається до іронії, сарказму, гумору й навіть до відвертого хуліганства — травестування, еротизації й порнографізації окремих ікон офіційного дискурсу (Крісти Вольф або Ґюнтера Ґраса) чи й навіть самої ідеологеми Повороту та Німецької Єдності (наприклад, у творах Гетхе, Брусіга, Їрґля). Відповідно, тексти 90-х сповнені мовних дотепів, жартів, ігор із синтаксисом та відвертих обсценізмів, головними героями часто постають шахраї-трікстери або просто наївні простаки, що викликають посмішку.

Однією з характерних рис літератури цієї доби є прагнення фактографічно відтворити Поворот, описати його топографію — тож тут детально прописані маршрути руху Берліном, які можна відстежити по карті. Ця топографія Берліна як серця Повороту, заломлена через суб’єктивний досвід протагоністів, неминуче обертається фантасмагорією: місто постає тілом, в якому Об’єднання спричинило розривання старих шрамів, поновлення рани розділення для нового її загоєння: андрогіном, що віднаходить свою половинку й єднається з нею в любовному екстазі (але й актом зґвалтування чи проституювання Сходу); простором безкінечного протистояння чоловічого (західного) й жіночого (східного); очуженою картою приватного досвіду з прадавніх часів — від юрського періоду до Об’єднання.

Недовіра до медійно симульованих ефектів викликала до життя літературні експерименти з деконструкції соціальних нашарувань суб’єкта аж до оголення його базових інстинктів — жаги життя і смерті, що проявляються як хіть і страх. У тоталітарному суспільстві витіснень і заборон вони сублімуються в жагу влади як маніпуляції іншими й тотальної симуляції життя (В. Гільбіг), а також у втечу в колективну безликість, що стирає всі сліди роду, всі рани ідентичності. За Р. Їрґлем, постійним станом Німеччини є біженство — замасковане пунктуальністю й пристойністю відчуження від себе аж до втрати здатності відчувати біль. І жодні Повороти неспроможні повернути чутливість монстру на ім’я Німеччина, доки він (чи вона) не прийме свої травми і страхи, визнаючи себе за жертву.

Так, не будучи медіумом політичної сатири абощо, ця література спромоглася стимулювати суспільну дискусію про кризу Об’єднання, потребу нового опрацювання історії Німеччини останніх 50 років, ба навіть артикулювати витіснений колективний афект симульованої революції. В цій антології ми пропонуємо зріз німецької літератури 90-х років — з її провокативністю, епатажністю, стилістичним розмаїттям та політичністю на побутовому рівні — власне, це кілька прикладів соціальної антропології сучасності, конструйованої засобами літератури.

Автори, представлені в антології, переважно належать до найбільш активного в 90-ті роки покоління 30-річних і репрезентують як східно- (Єнс Шпаршу, Дурс Ґрюнбайн, Катя Ланґе-Мюллер, Райнгард Їрґль), так і західнонімецьку літературу (Свен Регенер, Томас Гетхе), а також старше покоління «лівих» письменників (Фрідріх Крістіан Деліус та Вольфґанґ Гільбіг). Нам видалося цікавим запропонувати читацькій увазі перші форми критичної реакції на Об’єднання — фейлетон (Лотар Куше) та сатиру (Томас Брусіг), а також есеїстику й поезію Повороту (Дурс Ґрюнбайн). Особливої уваги заслуговують нео-аванґардні пошуки Райнгарда Їрґля й Томаса Гетхе. Усі художні тексти супроводжені літературознавчим коментарем, який їх контекстуалізує й інтерпретує. Тлумачення основних реалій, абревіатур та імен пропонує словник-довідник у кінці книжки.

Повертаючись до метафори Керстін Гензель, лишилося зазначити, що в післяповоротні 90-ті для політичного тіла Німеччини саме література — аполітична, проте дієва в сфері політичного — постала казковою, проте лихоманковою голубкою. Її благовіст нещадно вказав на колективні рани, анестезовані риторикою турботи та єднання, даруючи не надію, а викриття, не відповідь, а запитання, не присуд, але пошук. І хтозна, можливо, саме тому неможливий проект об'єднання таки зміг зреалізуватися.

Денні Клаппер Про собак і людей До творів Дурса Ґрюнбайна

Шок, датований 1989/90 роками: раптовий, не очікуваний ніким крах НДР, відкриття Берлінського муру й стрімке Возз’єднання. Тогочасні події, що заскочили окремого індивіда зовсім непідготовленим і сколихнули суспільство аж до основ — із усіх вуст зривалося тоді слово «божевілля», — змінювалися так швидко, що могли потонути у власному вирі. Одним із тих, хто намагався зафіксувати це стрясання до основ, був Дурс Ґрюнбайн. Народжений 1962 року в Дрездені, він увійшов до останньої ґенерації, котра свідомо переживала НДР та «зиму системи». Своє сприйняття Повороту він описуватиме пізніше як стрімке прискорення, звільнення, революційний чад, землетрус, та перш за все як народження нового голосу — власного голосу. Сам Ґрюнбайн постає у віршах та есе як особистість, глибоко вражена досвідом переживання Повороту, як носій розгубленої свідомості «у момент її руйнації, котра пізнає мури, на які натикалася досі». Він постійно повторював, що його письмо є письмом всупереч забуванню. Вірш є для Ґрюнбайна формою, призначеною для того, щоб виражати стан переходу, коли час зненацька стає зворотнім, а простір — рухомим, і вимагати мови, якої не існувало досі. В одній із промов він каже: «Кожен натяк був натяком на жахи того досвіду, який могла подолати лише сповільнена кінозйомка, згідно з типовим для вірша принципом конструктивної втрати реальності. Через це й телеграфний стиль, і ощадливі рухи мімічних м’язів під час метричного мовлення. Просто динаміка подій вимагала ущільненої форми повідомлення. Під тиском внутрішніх і зовнішніх поворотів вірші поставали наче відлиті з іншої форми».

У першій збірці віршів у прозі «Сіра зона зранку», яка з’явилася у 1988 році, за рік до падіння Берлінського муру, Ґрюнбайн намагався до певної міри фотографічно відтворити у мотиві «втраченого міста» сірість соціалістичних буднів. Вірші другої збірки, з якої ми в цій антології презентуємо цикл «Портрет митця замолоду прикордонним псом», є насправді наче відлитими з іншої форми. Ґрюнбайн відмовляється від вірша у прозі та міметично-реалістичного відображення сірого повсякдення на користь антропологічного реалізму, письма, визначеного фізіологією, котре вже у метричній формі, набагато більш тверезо ставить питання, що керує людиною й історією. Вже назва збірки — «Лекція про основу черепа» — задає тематичне поле, в якому Ґрюнбайн ставить питання і сподівається знайти відповіді: дослідження (людського) тіла.

Не дивно, що після розпаду соціалістичної імперії знову стають актуальними питання та протиріччя, що були центральними впродовж усього XIX ст. та перших двох десятиліть XX ст., але після світових воєн були тимчасово поховані за залізною завісою, лежали там, заморожені й засипані пилом забуття, знаходячи у наперед визначеному вимірі історичної логіки та ідеалістичного очікування на зцілення марксистсько-ленінського штибу свій припасований до системи, пущений бігати по колу вияв. Говорячи словами Поля Валері, коли ідеї пробудилися від сну в момент падіння Муру, факти — точніше, простір і тіло — поєдналися в новій концентрації. У своїй подячній промові на отримання премії Ґеорґа Бюхнера у 1995 році Ґрюнбайн згадує, що з «гігантської роботи з ідеалізації, здійснювати яку ще Шиллер вважав своїм завданням», у ліриці XIX ст. невдовзі почали пробиватися нові голоси — стриманіші й більш тверезі, але в жодному разі не байдужі до свого об’єкта — людини. Увійти в літературу ці голоси змогли передовсім завдяки Ґеорґові Бюхнеру. Бюхнер, не лише поет, а також і захоплений дослідник природи, на цюріхській публічній лекції «Про нерви черепа» (1835 року) поставив питання, чим є нерв. Через нерв він розглядав усе тіло. Така ґрунтовність дослідження окремого нерву стала для Ґрюнбайна доказом того, що саме у цьому Бюхнер бачив можливість пояснення тих сил, що керують людиною. Поезія Бюхнера отримує свої імпульси, казав Ґрюнбайн у подячній промові, від природничої проблематики, причому Бюхнер «визнає примат нерву, проголошуючи тіло останньою інстанцією. Ось поет, який знаходить свої творчі принципи в фізіології, як багато інших до нього — у релігії чи в етиці». Цілком очевидно, що Ґрюнбайн, наполягаючи на обов’язковості індивідуального в поезії, відкрито продовжує у своїх текстах традицію письма на фізіологічних засадах, яка вже після Бюхнера стала визначальною й для багатьох авторів доби Модерну, знайшла приголомшливе втілення зокрема у Бенна й Кафки. Та було б, однак, хибним, інтерпретувати на перший погляд аналітично-тверезий диктус Ґрюнбайна, його «поетику сарказму», виходячи з того, що вона обходиться без моралі й не залишає простору для етичних проблем. Його поезією керує етика сумніву, етика запитання. Коли 1989 року зовсім несподівано падає Мур і кожен починає з болем запитувати себе, як це могло статися, що він раптом упав, але водночас і як він міг існувати, Ґрюнбайн констатує у десятому вірші циклу «Портрет митця замолоду прикордонним псом»: «Ніщо більше не зраджує хитрого способу // Робити смугу землі часовою дірою»[3].

Власне, він ще раз ставить питання, що рухало і що рухає історією й людиною. Як могло статися, що люди чинили саме так, що історія пішла саме цим шляхом і саме так закінчилася? У вирі Повороту поспіхом промовлені у мікрофон відповіді на питання, як функціонує «хитрий спосіб», у який цілу країну законсервували за мурами, нічого не пояснюють. Але відповіді на принципові питання про людину й історію, які пропонують мораль, етика та релігія, вже теж не можуть беззастережно переконувати Ґрюнбайна. Не можуть перш за все тому, що етика, мораль та релігія не піддають власних підвалин жодному сумніву, навпаки, вони мають тенденцію розглядати власні відповіді як остаточні й не запитувати далі. У НДР Ґрюнбайн відчув на власній шкурі, як це, коли в кінці кожного речення стоїть крапка, а в кінці кожного лозунгу — знак оклику[4], тому в його віршах знак питання імпліцитно й експліцитно поновлюється в правах. Навіть коли Ґрюнбайн упевнено шукає відповідей у природничих науках, і це часто надає його віршам церебрального, природознавчого, фізіологічного виміру, до цих відповідей додаються сумнів і знак питання. Кожна відповідь генерує нові запитання. Ґрюнбайн із болем усвідомлює розриви й парадокси, які залишили й продовжують залишати в людській свідомості природничі науки. Вони стають підґрунтям його «поетики сарказму».

«Чи робить все лиш автопсія очевидним?» — запитує Ґрюнбайн в останньому рядку другого вірша із того ж циклу, й цим питанням підриває цілий універсум попередніх запитань. Переживання, якими сповнені вірші Ґрюнбайна, зворушують перш за все тією радикальністю, з якою він остаточно заглиблюється у природничі проблеми, зокрема центральні для нього питання дослідження мозку, і намагається до кінця осягнути вплив такого пізнання на самотнє «я» (і на його фізіологію). Сформульована на самому початку дослідження мозку аксіома, що психічні процеси у жодному разі не є нашим «я», у подальшому прирівнюються до глибокої травми самосвідомості людини. Ґрюнбайн заглиблюється в цю травму. У його віршах «я» прослуховує «Лекцію про основу черепа» й водночас захищається від зникнення. З напруження між травмуванням і самоствердженням «я» постає негативна привабливість віршів і, можливо, виправдання, бо саме здатність реєструвати й фіксувати це напруження відрізняє вірш від природознавчого опису. Постійна загроза, яку «я» відчуває з боку релігії, ідеологи, історії, повсякдення, зрештою, природничих наук, та його протест проти зникнення стали центральними темами всіх текстів Ґрюнбайна. Але модерний суб’єкт, змучений буденними негараздами, що повертається до картезіанської дихотомії душі й тіла, внаслідок чого небо стає порожнім і Ніцше констатує смерть бога, іноді занадто легко виявляє готовність підтримати першу-ліпшу ідею першого-ліпшого тирана.

«Травля з меншого зла у щораз більше // Втомлений небом порожнім з відкритою пащею // Послухається першого-ліпшого, хто помислить його»[5], — говориться в останніх трьох рядках шестивірша «Картезіанський пес» зі збірки «Лекція про основу черепа». Ідеї Рене Декарта про мислячого суб’єкта і тіло-машину були позначені оптимістичною вірою в можливість удосконалення людини. У Ґрюнбайна людина мусить, зрештою, визнати себе собакою. Вона не мислить — мислять її. Втілені на собаках, просвітницькі ідеї після Декарта обернулися небезпекою — «я» зникає за ідеями, у залишку зостаються лише понівечені тіла.

«Те, що вони глибоко розрізають плоть, що вони всівають свої шляхи скаліченими трупами — ось що робить історію й революцію максимально далекими від будь-якого звільнення. І через це кожен проект нового устрою суспільства нічого не вартий, якщо він складений без усвідомлення вразливості цього сумного тіла. Нехай навіть душа прагне утопій, виноситися вони будуть на кістках понівечених тіл, оплачуватися біографіями тих, кого вкотре потягли до наступного жахливого раю», — каже Ґрюнбайн у промові на вручення бюхнерівської премії. Ця позиція визначає також і вірші зі збірки «Лекція про основу черепа». У цьому проглядає етика, що бере свої принципи з усвідомлення слабкості людського тіла. Його вразливість стає мірилом будь-якого утопічного проекту.

Борис Ґройс у книзі «Утопія й Обмін (Стиль Сталін. Про нове. Статті)» описав радянську реальність як єдину мультимедійну інсценізацію, тотальний мистецький твір, що повністю інтегрує в себе «глядача». Тексти Ґрюнбайна засвідчують, що в НДР теж ніхто не міг уникнути такої інтеграції й масштабного експерименту над людьми; особливо відвертим свідченням є портрет самого поета як прикордонного пса у представленому в цій антології циклі сонетів. Автор «Лекції про основу черепа» не піддається ілюзії, що може піднестися над речами чи залишатися поряд із ними, бути включеним у суспільні відносини стороннім глядачем. Навпаки, Ґрюнбайн не робить винятків, визначаючи себе самого як «об’єкт різноманітних маніпуляцій». Циклові «Портрет митця замолоду прикордонним псом» передує зображення піддослідного собаки. «Чи не були тварини справжніми тотемами революції у природничих науках, себто мучениками в ім’я того, що людина спершу зробила з ними, а потім і зі своїми ближніми?» — запитує Ґрюнбайн у своїй пізній, опублікованій 2006 року «Післямові» до «Лекції про основу черепа». Цю ж ідею відображає присвята перед циклом: «Пам’яті І. П. Павлова // Й усіх піддослідних собак // Медичної академії // російської армії».

Напевне, для Ґрюнбайна Павлов став метафоричним утіленням «секрету виробництва молодої радянської деспотії», тому «Лекція про основу черепа» закінчується «Вирваним листком» на згадку про вченого. Як експериментатор, Павлов став, зрештою, сам жертвою власних експериментів. «Це Ленін особисто в час громадянської війни віддав розпорядження подвоїти продуктовий пайок для Павлова та його дружини», — повідомляє «Вирваний листок». У вже згаданій «Післямові» до «Лекції про основу черепа» Ґрюнбайн уточнює: «У відкритому листі до товариша Зінов’єва (голови Петроградського виконавчого комітету) від 1920 року він наказав виділити заслуженому фізіологові Павлову додатковий продуктовий пайок та більш комфортабельну квартиру, коли той через тяжке матеріальне становище подумував про виїзд за кордон. Щоб першовідкривач умовного рефлексу Павлов не вийшов з-під упливу молодої радянської влади й не піддався принадам капіталізму, було вирішено створити для нього особливо сприятливі умови, на зразок того, як він сам у ролі експериментатора доглядав своїх піддослідних тварин. «(…) Без найменшої підозри про те, що його використовують, Павлов, дослідник, став піддослідним — типовий приклад вироблення рефлексу».

Тотальну радянську реальність, про яку говорив Ґройс, стало неможливо осягнути відразу ж після розпаду імперії. Ніщо — ніяка мова — не здатна зрадити хитрий спосіб, у який країна стала часовою дірою. Саме через ті жахливі події розпочинається забування й водночас — боротьба за мову. Апелюючи до Ніцше, в есе «Транзит Берлін» Ґрюнбайн говорить про «переоцінку цінностей» під час постійних пертурбацій Повороту, про «забування як вторгнення вегетативного в історичний час[6]». Есе «Транзит Берлін» повною мірою може бути прочитане як програмний текст Повороту — завдяки йому можна ще раз осягнути злам епох, «землетрус силою в 10 балів за шкалою Ріхтера», коли населення двох країн раптом перетворилося на транзитних пасажирів. Із якоюсь сейсмографічною точністю Ґрюнбайн визначає, де завершиться ця подорож для митців, сформованих часом Повороту. Вони залишаться мандрувати, почнуть обживатися у транзитності, заскнівати у тимчасовому, вживатися у світ медіа, «які, своєю чергою, є транзитними місцями, отже, нічийними просторами». У кінці свого есе Ґрюнбайн ще раз ставить питання, яке навіть через майже два десятиліття залишається нагальним: «Чи ми вже нарешті там, де Ніцше 100 років тому бачив рух мистецтва й інтелекту, в імперії знаків видимості, де вільна брехня грає елементами світу, який усе більше розпадається на свої змінні явища?»

З німецької переклала Олександра Григоренко

Дурс Ґрюнбайн Транзит Берлін

Який страшний сон — хтось кружляє там високо в космосі, сам-один у своїй капсулі, вщент набитій електронікою, російський космонавт, самітник-орбітник, побратимський постріл у міжпланетний простір, де ніхто не почує, як він кричить, — а там, угорі, час минає інакше, ніж унизу, на Землі, а за 100 чи більше днів, коли він повернеться, все зміниться немов за одну ніч. Світ, який він застав, різниться від того, що був перед зльотом. Землю спіткали кілька малих революцій та великих путчів. Велика держава, сімдесятирічна конструкція, звана країною, розпалась, як і вся ієрархія держапарату; уряд і політична система ліквідовані. Колишні хазяї зникли з центрального командного пункту. Армія, до якої, згідно зі службовим статутом, належить космонавт, підпорядкована новій командній владі. Він втратив орієнтацію, навіть державна валюта стала іншою, а портрети вождів та пам’ятники героїв знесені з лиця країни з люттю, яка теж, у свою чергу, давно минула. Релятивізм Ейнштейна, двоїстість чи розмаїтість паралельно поточних часів — ураз він осягає це як тривіальний досвід. Візія Ніцше, переоцінка цінностей, забування як вторгнення вегетативного в історичний час — раптом під кінець довгої подорожі в галактичну ніч космонавт стикається з цим. Усе стає іншим тієї миті, коли його нога знову ступає на рідну землю. Хіба статика земних умов, вічна мерзлота реального не були впродовж тривалого часу основою для успіху всіх грандіозних проектів, так само як непохитна стартова платформа була ґарантією для прискорення ракети? Яке рівняння часів, внутрішніх і зовнішніх, східних і західних, земних та міжпланетних — весь світ руйнується, коли ця часова будова слабне чи зміщується лиш на секунди, дугові секунди. Та ж хіба не саме це трапилося з розпадом радянської імперії? Чи не саме тоді на історичному небі з’явилася наднова зоря? У Європі стався землетрус силою в 10 балів за шкалою Ріхтера, і вмить усе населення почувається так, як один репатріант із космосу. Земля захиталася під ногами. Неначе з дальніх далей, давно вже набираючи обертів і з кожним повоєнним десятиліттям швидше, на приголомшеного спостерігача насувається нова архітектура разом з організацією простору та мовою знаків. Статична топографія європейського Сходу, глибоко вписана в свідомість і пам’ять своїх жителів, поступається динамічному циклічному світові Заходу вкупі з його економічними, політичними й моральними центробіжними силами. Закритий горизонт, типова інфраструктура Кампанелли; утворений мурами, кордонами, бараками, містами-супутниками й казармами растр поверхні розривається в уповільненій кінозйомці, а всередині, наче стара телевізійна трубка, вибухає простір. За еміґрацією ікон та нездійснених примар приходить імпорт товарів і цінних паперів. І врешті й на Сході настає ця політеїстична доба, про нових людей якої ще в 1940 році прорікав Поль Валері: «Вони стрибають крізь релігії, наче крізь паперові обручі».

Нині питаєш себе, чим відрізнялися ці люди по той бік магічної лінії, який їхній побут, мислення, культура? Чи проспали вони свій час у монотонному плині та параноїчній замкненості? Чи аж тепер, після розлому часового муру, скасування статус-кво, їхні біографії знову вливаються в спільний великий потік історії? І що означає художній твір «20000 льє під водою» — внизу на глибоководному ґрунті чи вгорі на якійсь орбіті есхатологічного часу? Чи вцілів хтось із світу орвеллівських держав, хто зміг би наполягти на своєму всупереч манії величі, цинізму, самозречення і банальним ідеалам — серед пониклих соціальних класів — на противагу цілій колективній тектоніці? Звісно, вони є, проте як допоможуть їхні сили в період, коли некрофілійний ретроспективний погляд усе ще бореться з анімалістичним забуттям?

Якщо справді цей грандіозний соціальний експеримент Сходу зумовив появу іншого антропологічного типу, — тоді Берліну, як жодному іншому місту в Європі, призначено це підтвердити. Тоді тут лежить ключ до абсурдного співіснування двох світів, двох моделей, двох способів буття, що були такими різними, як тубільці й місіонери за часів дослідницьких експедицій.

Хіба не тут у двадцяті роки в кабаре, одному з найбільш видовищних урбаністичних шоу свого часу, на поміст ступили нові типажі — людина-радар, інженер людських душ, андрогінна естрадна зірка, людина з оголеним нервом, філософ метрополії — плід нової матеріальної фантазії у мить переходу від ери німого до звукового кіно. Усі вони за єдиним словом фюрера зникли того вечора нацистської попільної середи[7], наче вампіри під дощем святої води, і відтоді ніхто їх не бачив. Дехто донині тужить за великими привидами минувшини, яких не відродили ні економічне диво, ні післявоєнна благодать, ані поготів — колективне табірне життя. Ні в західній частині міста під протекторатом союзників, ні в східній частині під суворим контролюючим поглядом комуністичних єпископів Сталіна, не був можливий ренесанс такого художнього масштабу.

Берлін. Звідси походив увесь жах, тут було око циклопа, в якому давно панувала злоякісна тиша, поки й це місто, розплідник жадоби руйнування, не було спустошене й приборкане бомбардувальними ескадрильями із Заходу й танками зі Сходу, і зрештою, чітко за наказом, розділене між ворогами й узяте під опіку. З тих пір у місті владарюють істерія, конкуренція маркету й Маркса. Не раз видавалося, ніби саме тут, біля системних шлюзів між Сходом й Заходом, спалахне Третя світова війна. Стомлений дуалізм, божевілля добра-і-зла пронизали кожне тіло, мозок і з роками перетворилися на географо-політико-анатомічну розколину, з якої не вислизнула жодна біографія, світогляд, естетичний проект. Одначе хто був шаховою фігурою, а хто свідком? Хто насолоджувався комфортом внутрішньої дистанції, лівої чи правої ідеологічної догми, а хто був заручником у сценарії влад? Чи була чутливість Заходу повільним Сходом? Чи була марність Сходу динамічним Заходом? І що було породжене по той бік історико-філософського поділу світу, волею (Захід) та уявою (Схід)?

Тепер, на другий рік після об’єднання, настав час поговорити про становище митця. Звісно, лише анекдоти, якісь неймовірні історії можуть передати, що відбувалося в роки реального поділу. Ніщо не може пояснити, чому мистецтво метрополії було оголошено зниклим безвісті. Жоден документальний хоровод з блокад, цькувань, повстання робітників, будівництва муру, студентських демонстрацій та обміну аґентами, жоден сюжет з цієї репродукції в стилі cold war не вказує на модуси зникнення. І лише старі можуть сказати, чого справді бракує, нехай навіть їм доводиться чути від молодих, що, дякувати Богові, воно віддано задарма й опинилося на сміттєзвалищі. Адже в оголеності, в безлюдній симетрії Сходу і Заходу, в усьому цьому холоді фронтового міста зрештою лишається крива тріщина між поколіннями. На противагу ностальгійним монологам, подібним до шурчання старого паперу на порожніх площах, фантомному болю перед лицем знищених доріг, сплющених життєвих світів, засипаних кладовищ… про себе дає знати непересічне у своєму цинізмі «окей» молодих, їхній апетит до моди, техніки, концепцій. Чи були вони першими, хто побачив, що ідентичність — це картинка-ребус, сума окремих ілюзій, які разом утворюють лише улюблений фантазм? Їхні мисливські угіддя, здається, нині нічийні землі, проміжні зони, ще не марковані території, де вони, клоуни віртуальності, наче в залі очікування транзитних пасажирів, продовжують арт-буття. Їхнє таємне кредо — це повсюдна відкритість, інстинктивна пильність серед світу речей, в якому Я розкладається на мільйон частинок і розпадається у множинності принад. Новий митець більше не має програми — лише нерви й тонке чуття координат. Тропізми на краях старих форм, індиферентні кроки, стрибки в нематеріальне — найбільш улюблені ходи у грі, яка раз у раз скасовує свої правила й штампує нові. Стиль у будь-якому разі й досі є іронічно грайливим маскуванням чи мімікрією, комашиним процесом руху в подвійному світлі тепличного пообіддя. Його шлях веде зиґзаґом крізь урбаністичні небезпечні зони, подібно до дитячих банд, що проводять свій час на автополюваннях, серфінґу в метро, піратстві в торгівельних центрах. Втеча, випад, заїкання, маленькі естетичні афазії — це завжди дефект, порушення в соціальному процесі, сміховинна умоглядна пригода, яка вабить його. Усе, що колись ґарантувало ексклюзивність — стиль, тема, широкий жест, вираз, — ганебне в очах цих приблуд, некрофільне, старкувате задоволення. Чи це випадковість, що всі вони так часто подорожують; покоління джетсеттерів весь час у дорозі, вони зайняті звірянням годинників та пересадками з однієї життєвої сфери в іншу, ніде не вдома й завжди не на місці. Для їхнього фільму з нескінченно нагромадженими образами Берлін — найкраще місце зйомки, така собі студія реальності, нашвидкуруч облаштована двома великими державами, голівуд із пересувними декораціями найполум’янішої європейської історії, прусько-протестантсько-соціалістична Чінечітта[8] з парадними вулицями, задніми дворами, центральними офісами, віллами, музеями, залізничними шляхами — ґротескна, аж до найменших ніш набита дрібнісінькими пастками, а в деяких місцях, де бранденбурзький пісок видно неозброєним оком, просто виметена начисто, ідеальне місце декорації. На цьому поворотному колі між Східною та Західною Європою, яке згодом стане столицею, вони прокидаються, як перші, з новим відчуттям запаморочення, що так характерно для транзитного митця, типажу, десь інде давно вже звичного. У тутешніх широтах вони перші репатріанти з того довгого страшного сну історії.

Transitio в латині завше мало три значення, а незначні відмінності, закладені в одному-єдиному слові, з якого вони по черзі проступають, певно, все ще проливають світло на його сучасні значення. По-перше, воно означало перехід на бік ворога — справжня римська травма. Якщо слідувати донедавна дійсній класовій теорії, то — чи з нужди, а чи з власного бажання — ця частина програми східного митця виконана. Тепер він наблизився до тієї точки, коли режим, що тяжіє до ізоляції з виховною метою, вважає його за втраченого. Друге значення, яке виводить з політичного до патологічного, каже про зараження якоюсь хворобою. Якщо поглянути на динаміку, ефективність, лібідозну ідіотію й технологію як на специфічні західні форми хвороби, це визначення одразу зреалізується, навіть якщо хтось усе ще дотримується дієти й журиться за сільським життям минулого століття. Та найбільш сучасне значення, ґрунтоване на фізиці настільки, що стосується будь-якого тіла, визначає transitio як прохід через певне місце. І в добу абсолютного прискорення й медіалізацІЇ це, ймовірно, є власне рухом. Раннє об-життя світу медіа, які, своєю чергою, є транзитними місцями, отже, нічийними просторами, мінливість усіх утворень, очевидна пристрасть до переходів і точок перетину — вся ця поведінка, зрозуміла радше із зоологічних позицій, на лінії від пункту А (народження) до пункту Б (смерть) дозволяє збагнути, як стрімко відбувається зміна. Це звучить вельми парадоксально — та нині митець збагненний лише частково, більша частина його роботи, нематеріальна чи стратегічно розтикана по землі, втікає чи вже давно втекла знову до світу речей, до повсякдення. Немає нічого безглуздішого, ніж говорити про твір у контексті тимчасової інсталяції, невидимих польових досліджень, експонованих на короткий час і одразу ж знову включених у коловорот знахідок. Усе це, навіть якщо й видається ґрунтовним, реґенерованим і кумедно чи гордовито презентованим у музеях, — лише уривок, тимчасовий стан, коротка пауза, загороджувальний вогонь репродукції чи побіжна ознака, хитро відірвана від анонімної семантики. На мовному рівні твір, саме через свою полівалентність, втратив будь-який взаємозв’язок, проте як фраґмент, подія, акт свавілля, сповіщення окремим голосом серед гаму він поглинає всю значимість моменту істини. Нашорошити вуха і йти далі — таким міг би бути девіз усіх, хто ласкаво погодився на співучасть. Оскільки жоден дискурс не втримується в транзитності довше, ніж до наступної зміни імен, до наступного падіння ієрархії. Чи ми вже нарешті там, де Ніцше 100 років тому бачив рух мистецтва й інтелекту, в імперії знаків видимості, де вільна брехня грає елементами світу, який усе більше розпадається на свої змінні явища?

З німецької переклала Катерина Міщенко

Дурс Ґрюнбайн Портрет митця замолоду прикордонним псом

(Далі буде)

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

З німецької переклав Петро Рихло

Неля Ваховська Революція і член, або Фізіологія політичного До роману Томаса Брусіга

Глобальні соціополітичні зміни в житті Німеччини 1990-х років привели до перегляду поглядів на відповідальності інтелектуалів за життя країни та співпрацю з владою. Завдяки публікації архівів штазі (1991/93) стало відомо, що велика частина письменників покоління «будівничих», тобто тих, хто від створення НДР підтримував владу у спробах побудувати соціалістичну державу, самі були неофіційними співробітниками служби держбезпеки. Скандал викликало те, що навіть найбільш опозиційна до режиму СПЄН група молодих митців «Пренцлауер Берг> на чолі з Сашею Андерсоном співпрацювала зі штазі. Це поставило під питання статус всієї художньої літератури, яка з XVIII століття розглядалася в Німеччині як один із головних чинників формування нації.

Т. зв. німецько-німецька суперечка про літературу та дебати про Крісту Вольф 1990/91 років продемонстрували не лише традиційне для Холодної війни розділення німецьких інтелектуалів на правих і лівих, а й розрив ґенерацій. Письменники Східної Німеччини покоління 1960-х (К. Гензель, М. Біскупек, Р. Ульбріх та ін.) експліцитно відмовилися від ролі просвітників, закинувши «іконам» літератури НДР авторитарну позицію прогресивного розуму, який обманює сам себе. Проте бунт молоді, що поклала левову частку відповідальності за диктатуру в НДР на інтелектуалів старшої ґенерації, представлених Крістою Вольф, виявився почасти бунтом едипальним: відкидаючи анґажованість старшого покоління ідеологією соціалізму, нова художня література перебрала на себе аналіз недавнього минулого та вдалася до збурювання дискусії про причини незадовільного стану об’єднання Німеччини, де-факто продовжуючи стратегії суспільно-політичної критики своїх попередників.

Роман одного з найактивніших представників «молоді» 90-х Томаса Брусіга (нар. 1965) «Такі з нас герої» (1995) викликав скандал. Ще б пак, адже молодий східний автор не просто звів рахунки із власним минулим у соціалістичній Німеччині — він поглумився над цілою епохою «етичних» письменників-вихователів НДР, їхньою риторикою та державотворчою амбіцією, написавши роман про… член. Саме мінімальність, ба майже відсутність цього органу в головного героя роману, антиписьменника з невимовним прізвищем Клауса Ультцшта спричинює низку доленосних випадків, що призводять до глобальних геополітичних змін. Клаус є втіленням ґротесковано типових рис: це аґент штазі, латентний збоченець та пасивний учасник громадських рухів, не здатний на активні дії. Він є продуктом свого тотально політизованого соціального простору, сконструйованого тоталітарною ідеологією «всезагальної рівності та братерства». Подібно до Ґрасового Оскара Мацерата, Клаус народився 20 серпня 1968 року, в ніч, коли радянські війська окупували Чехословаччину: «Була ніч, пекло; гриміли танки (…) повітря смерділо і сильно вібрувало; світ, на який я з’явився, був світом політичним». Цей політичний світ у варіанті НДР реалізується як система заборон та імперативних приписів і повністю визначає його світогляд, мислення, поведінку, навіть фізичні реакції. Клаус каже: «Я почуваюся впійманим, щойно бачу якусь табличку. Загалом я тричі провалив іспит на права, бо щоразу панікував, щойно десь здалеку бачив табличку «В'їзд заборонено!».

Жорстка нормативна система реального соціалізму проникає у всі сфери життя, не залишаючи жодної ніші для приватності: втілена в родині, репресивна система дбає про моральне і фізичне здоров’я своїх суб’єктів, уписуючися в їхні голови й тіла як фукіанська виховання-дресура, що ставить під сумнів «суб’єктність» її вихованців. Патріархально-міфологічна ідеологема «батька нації» реалізується в повсякденні як головний елемент сімейної ієрархії: патріарх — чоловік «у спортивних штанях, закочених до литок», який сидить перед телевізором, тримаючи ноги у мисці з холодною водою, — непомильний і владний[11]. Він є «зовнішнім співробітником» штазі і повністю підпорядкований символічній системі (мові) репресивного держапарату. За свідченням сина, батько ніколи не казав: «водій автобуса зачекав на мене», але «я спіймав його перед самим від'їздом». Мати — «богиня гігієни» (санітарна лікарка) — натуралізує владу репресивної системи, маніакально опікуючись здоров’ям сина і позбавляючи його всіх радощів життя, адже при ходінні під вітрилами можна прищемити палець, загнати скалку, а в басейні — втопитися чи підхопити грибок.

Сімейне виховання задає матрицю публічності: суб’єкт тоталітарної ідеології має постійно перебувати під наглядом як безпосередньо (натягнена по шию ковдра технічно задирається з боку ніг), так і опосередковано, засобом інтеріоризованого голосу Великого Іншого, готового повсякчас виносити присуд. Відчуття постійного перебування «за склом» призводить до формування пасивної життєвої позиції, повного підпорядкування репресивним та ідеологічним державним апаратам: «Те, до чого нас примушували в дитинстві, було використано і продовжено суспільними силами. Те, чого вимагали системні інституції, виховали у нас батьки. Діти, видресирувані своїми матусями на (…) «чемних діточок», пізніше виявилися ідеально придатними для ролі старанних помічників на службі «соціалізму»». Прагнучи якомога більшого суспільного визнання, «чемний хлопчик» Клаус стає аморальним, безвольним «донощиком, кар’єристом, викрадачем дітей, майже ґвалтівником», готовим виконувати будь-які накази. Тут Брусіг відтворює основні положення роботи психіатра Г.-Й. Мааца «Зупинка почуттів. Психограма НДР» (1990): «Типовий оссі: він вірить в авторитети, боязкий та має заблоковані почуття. Його готовність відкрито говорити про конфлікти дуже низька; його сприйняття реальності розірване й завужене. Йому відверто бракує прямоти та спонтанної радості від життя — все затримано, загальмовано, перестраховано й контрольовано. Крім того: вбивча злість, страх аж до втрати свідомості, глибинний біль та сум, що паралізує».

Наголошена публічність переводить ідентифікацію суб’єкта у візуальний реєстр: від дитячого досвіду «героя» з обкладинки великого ілюстрованого журналу до фабульного ходу інтерв’ю для газети «Нью-Йорк Таймз» (роман складається із 7 частин, кожна з яких — монолог Ультцшта, записаний на диктофон для журналіста Кітцельштайна, що як експліцитний слухач з’являється лише в останній частині). Перверсивне бажання суб’єкта тоталітарної ідеології бути поміченим, побаченим за будь-яку ціну набуває сексуальних конотацій: Клаус усе своє доросле життя страждає на комплекси неповноцінності через занадто малий пеніс, недостатня розвиненість якого є побічним ефектом «правильного» ідеологічного виховання сина Люсі Ультцшт. Фактично пеніс постає алегорією витісненого бажання, яке не належить до авторитарної ідеології НДР. В останній частині роману внаслідок отримання випадкової травми, опосередковано пов’язаної з промовою Крісти Вольф на демонстрації 4 листопада 1989 року, неповноцінний орган Ультцшта раптово набув гігантських розмірів. Демонстрація цього «дива» враженим прикордонникам дозволила Клаусу відкрити німецько-німецький кордон; при цьому розпад НДР ототожнюється зі звільненням Ультцшта від родинної опіки.

Така сексуалізація політичної сфери дозволяє Брусігу в зниженому реєстрі поставити питання про сутність влади та її окремі ідеологеми: член Клауса стає то «маленьким горністом» (аналог радянського маленького барабанщика, який ціною власного життя рятує червоні війська від несподіваного нападу ворога), то «Теді Тельманом», то навіть метафорою колективної волі народу. Не маючи змоги бодай задовольняти себе (репресивна писана мова норм і правил жорстко забороняє онанізм, та й приватності як такої не припускає), Клаус може лише сублімувати в свою соціальну роль, прагнучи аж так догодити системі, щоб потрапити на обкладинку журналу. Проте це догоджання є формою руйнації власної особистості, повного ототожнення себе з іншими ґвинтиками суспільно-політичної машинерії, що автоматично переводить усі спроби Клауса якось виділитися в ранґ патології. Як показує політична фізіологія за Брусігом, в інфантильно-збоченому світі тоталітаризму будь-який символічний член — свобода прийняття рішення — це аномалія, виняток, що перетворює чоловічка із невимовним прізвищем на «Спасителя з членом» (Erlöser in Glanz / Erlöser mit Schwanz). А сам політичний континуум у романі постає абсурдним конструктом навколо Ніщо — нібито волі народу, в якого насправді «занадто маленький член».

З іншого боку, роман засвідчує тенденцію до сатиричної критики не лише утопічної ідеологи соціалізму та остальгійної міфології, а й ідеології Возз’єднання як ще однієї шовіністичної світоглядної системи, в якій «Німеччина» обов’язково означає «ФРН», а традиційна для тоталітарної ідеології НДР «леґенда» про революційні «народні маси» не викривається, а продовжує далі працювати в семіотичному полі демократії. Подія, яку історики та публіцисти називали: «Кінець німецької розділеності», «Кінець європейського повоєнного порядку», «Кінець XX століття», «Кінець модерну», «Кінець Холодної війни», «Кінець ідеологій» і «Кінець історії» — трапилася цілком випадково. Ультцшт ішов до прекрасної ковбасної молодиці, з якою у нього колись із технічних причин секс не відбувся. Тепер, ненадовго володіючи членом надвичайних розмірів, Клаус хотів похвалитися своїми новими можливостями, коли побачив натовп біля Муру. Справжньою причиною «події століття» Брусіг називає індивідуальну (проте виплекану системою) перверсивність Ультцшта, яка підштовхує його на акт ексгібіціонізму. Герой не так отримує сексуальне задоволення від демонстрації свого тіла, як насолоджується відчуттям влади Скандального над масовою свідомістю. При цьому він позиціонує себе як хтонічного і водночас культурного міфологічного героя: з одного боку, він магічним чином кам’янить солдатів (Медуза Горгона), з іншого — не показується своїм співвітчизникам, щоб не зупинити їх, а задки закликає до руху і в такий спосіб перетворюється на «Спасителя».

У зображенні Повороту не як прояву колективної волі, а як фарсового результату нагромадження випадковостей і підмін образ перверсивного оссі урівноважується травестованим західним брендом особистої свободи. Це підкріплюється форматом оповіді — сенсаційним інтерв’ю для таблоїда, про яке Клаус мріяв змалечку. При цьому він фактично не помічає ідеологічної різниці між піонерським журналом та «Нью-Йорк Таймз». Симптоматично також те, що перша людина, яку Клаус зустрічає по той бік Муру — журналіст західного ґлянцевого журналу, — одразу намагається залучити оссі з надзвичайними фізичними даними до порноіндустрії.

Головний літературний конфлікт, викладений у романі, розгортається між Крістою Вольф та новою літературою. Під час промови 4 листопада 1989 року, на найбільшій демонстрації на Александерплац (близько півмільйона учасників), головний герой плутає доповідачок — «матерів нації» письменницю Крісту Вольф і тренерку з фігурного катання Юту Мюлер, у результаті чого не залишається послухати промову до кінця і дорогою отримує травму. Накладання у сприйнятті Клауса двох ікон соціалізму та подвійне невпізнавання «великої літературної матері» задає іронічно-критичну перспективу оцінки «ґенерації будівничих»: «Справдешня промова тренерки з фігурного катання, вам не здається? (…) почувши промову Юти, я зрозумів, проти чого я виступаю». Якщо Кріста Вольф у своїй промові закликала до пошуку нової мови для створення справжнього соціалізму, індивідуального і національного самоствердження, створення нової ідентичності, то у Брусіга мова як така постає частиною репресивного механізму панівної ідеології. Літературна ж мова в його романі, здійнюючи процес самооновлення, звертається до хуліганських перекручень класики, карнавального перевертання високого й сексуалізації чи то патологізації політичного. Позиціювання наратора як профанованої пасивно-агресивної жертви, що страждає на манію величі й вірить евфемізмам офіційної ідеології (прийом «інсценованої наївності») та оформлення оповіді як «проби звуку», що спонтанно перетворюється на величезний монолог, адресований уявному західному слухачеві, унеможливлює серйозне прочитання роману і провокує читача на недовіру до мови і критичний пошук інших значень. Опозиції ідеологічного й тілесного, а також східного та західного реалізуються в образі Ультцшта як зсув на користь розщепленого суб’єкта шизоїдного типу. Після падіння Муру Клаус зрікається свого минулого у штазі: «Це був не я, — той, хто вдирався, викрадав людей, переслідував, залякував. Я тільки чекав». Аналізуючи знакову для німецької ідентичності розщепленість колективного суб’єкта, Брусіг відмовляється від іронії: «Якщо сьогодні ніхто не хоче визнавати це, значить це пов’язано із соромом, який заважає говорити про ганебне (…) Система не була нелюдяною (…) Вона обманювала людей, таких як я і ти, і про це треба говорити. Говорити про двосторонні образи й покору. Про ухиляння. Про людську підлоту».

Томас Брусіг Такі з нас герої

Тої ночі на станції метро «Александерплац» ми затримували всіх, хто мав хоч трохи підозрілий вигляд і прибував із боку Панкова[12]. Демонстрації тоді відбувалися здебільшого вночі, по дорозі додому демонстранти мусили пересідати на ст. «Александерплац», де ставали легкою здобиччю. Кожного затриманого ми відводили до поліцейських вантажівок, які стояли у дворі одного з універмагів, потім поверталися на станцію й чекали наступного поїзда метро. Наш командир групи вдавав стратега громадянської війни. Він «зайняв оборонну позицію» в будці станційного доглядача й по телефону приймав звіти про ситуацію на інших станціях, а свої накази нам передавав через станційний гучномовець. Після опівночі він захвилювався. «Скупчення неспокійно налаштованого населення близьке до критичного. У наступному потязі їх повно. Потяг уже прибуває! Вони сідають на ст. «Шьонгаузер алеє» і без зупинок їдуть до нас!» Він зіскочив з підвищення, на якому стояв мікрофон станційного гучномовця, й замарширував по перону. Він сяяв. «Вони у пастці! Ми їх схопимо! Кожного!» — крикнув він нам.

Потім прийшов потяг. Він був порожній. Машиніст метро за час своєї нічної зміни кілька разів зупинявся на Александерплац і став свідком арештів. Тож отримавши інструкцію — потяг був ще й коротшим на кілька вагонів — не зупиняючись, везти останніх пасажирів на Александерплац, він попередив демонстрантів по рації й усе ж зупинявся на кожній станції. Можливо, він узагалі вперше використав свою рацію. Можливо, він узагалі вперше в житті протестував. Я мимоволі згадав свого батька та його звичку, наздоганяючи трамвай, махати дверям, а не водієві. Можливо, це була професійна хвороба людей зі штазі — вірити, що транспортні засоби — це якісь істоти, які живуть власним життям, а не їздять, керовані водіями.

«Затримати! — заволав командир групи у гучномовець. — Затримати машиніста!»

Раймунд і я вхопили його під руки, він без спротиву дав себе забрати. «Ага, він ще й пишається собою!» — закричав на нього командир групи. З вигляду машиніста зовсім не можна було сказати, що він будь-чим пишається, але командир групи гарчав на кожного із затриманих. Коли ми привели машиніста у двір універмагу, я сказав Раймунду: «Відпусти його, тоді ми зможемо застрелити цього типа тут, при спробі втечі. Я не хочу ще й їхати в ліс». Це здалося Раймундові таким дотепним, що він розсміявся і справді відпустив руку машиніста. «Хочеш змицця?» — спитав його Раймунд. Той не відповів. «Ну, нічого не вдієш, — сказав Раймунд. — Тоді давай з нами». Ми привели його в двір універмагу й наказали сідати у вантажівку. «Профукав ти свій шанс, а то б відпустили», — сказав Раймунд на прощання.

Навіщо я розповідаю це Вам? Відомо, що лише переконаних комуністів нацисти розстрілювали «при спробі втечі». Чому раптом я заговорив про це? Чому я ставлю себе на один рівень з нацистами? На партійному допиті я відповів би, що це речення було сказане з виховною метою, щоб через досвід не бути розстріляним продемонструвати затриманому принципові відмінності між нацистською диктатурою й нашою, соціалістичною державою — і в такий спосіб посилити його вдячність та почуття приналежності до останньої. Це заперечення заперечення. Чи взагалі діалектика. До беззаперечних переваг соціалізму належить те, що ніхто не може бути розстріляним під час втечі, за винятком утечі з республіки. Як там говорив Сова? Вони навіть не знають, як добре їм у нас ведеться. Машиніст метро мав би зітхнути й мовити: «Хіба ж я міг бодай припустити, що буду розстріляним під час спроби втечі? Такого в нас не може статися. Таке було лише раз».

Ви мені не вірите? Але ж насправді, поклавши руку на серце — чому я налякав бідолашного машиніста метро? Бо я гидкий, бо я бридкий, бо я щур зі штазі? Якщо дозволите, я нагадаю про своє перше викрадення дитини, коли я мучив Сару, завдаючи їй нищівних поразок у настільній грі. Чому я такий підлий? Чи не тому, що я хочу бути підлим? Бо це частина моєї натури — робити брудні, бридкі, огидні речі? Бо моєму почуттю провини потрібен новий матеріал? Там, де сміх наших дітей — наше найдорожче багатство (Чи найкраща винагорода? Я вже не згадаю, як це звучало, але суперлатив там був), лише ница душа може стверджувати, що отримує задоволення від дитячих сліз! Лише щонайбридкіші люди, котрі не злякаються навіть знищення п’ятдесяти мільйонів життів, наприклад, нацисти і я, здатні на цинізм-розстрілу-під-час-спроби-втечі! Так, я бридкий, я покидьок, мене треба було б закидати камінням!

Насправді це мої почуття провини привели мене на велику демонстрацію на Александерплац, попри категоричну заборону начальства. Так, 4 листопада я був там, аби, гнаний почуттями провини, шукати свого вбивцю. Можливо, Сара[13] впізнала б мене й показала на мене пальцем. Із її криком: «Мамо, це чоловік, що грав зі мною в ігри», — моя гра скінчилася б і настав би час розплати. Висіти на ліхтарному стовпі було для мене справою хвилини.

Але чому демаскувати мене мала б саме Сара — чому не щось інше? Або дайте-но я зустрінуся з машиністом метро, тоді мене так само загребуть. Тепер, коли розплата неминуча, я не можу звернути зі шляху. Той, кому я маю сплатити рахунок, мусить його виставити — я хочу це зробити! Я не хочу вибратися неушкодженим! Правда, на Адександерплац було так багато демонстрантів, що я навряд чи мав шанси зустрітися зі своїми жертвами. Наступного дня це було на перших сторінках усіх газет: три чверті мільйона людей! Неймовірно! Ще недавно протестувальників усього Берліна можна було вивезти одним коротким поїздом метро, а через чотири тижні Адександерплац переповнена! За транспарантом із написом ДЕМОНСТРАЦІЯ ПРОТЕСТУ, розгорнутим на всю ширину вулиці, бігли сотні тисяч добропорядних громадян! Що на них найшло? За винятком групи людей, яка б умістилася в одному поїзді метро, всі були згодні! Вони про це забули? І як я тоді можу по-справжньому почуватися винним, чим я можу докоряти собі перед ними? Гаразд, нехай я найгірший і найогидніший, нехай я не-мрець, котрий повернувся[14], маленький горніст Гонекера, збочений штазі, викрадач дітей і ще, і ще, і ще — але ж і я один з ваших синів! Я не робив нічого з того, від чого мене застерігали мої вчителі та мої телепрограми! Я завжди робив те, чого хотіли інші! Я ніколи не робив того, що хотів би сам, бо так я все ж зміг би стати щасливим! Однаково, чи варті ці думки того, щоб розвивати їх далі — бо потім почалася промова, й усе стало геть іншим.

«Кожний революційний рух звільняє також і мову». І це говорила не моя мати, дискутуючи з лінґвістами — це речення пролунало з гучномовців. Мені достатньо було лише почути цей голос, цю закличну інтонацію, щоб зрозуміти — з мене досить. І взагалі: як можна було в такий день говорити про мову! Чому б одразу не про погоду? Це було б принаймні послідовно непослідовно! Мало йтися про велику справу, а не про мову! — Жінка біля мікрофона була так далеко, що я не міг її впізнати. Хто вона? Хто ця жінка? — Ну, кожна хоч трохи нормальна людина звернулася б до одного з сотень тисяч і запитала б увічливо: «Перепрошую, я, на превеликий жаль, не зрозумів, що це за жінка зараз виступає перед нами з промовою». Але не я. Син чоловіка, який, наздоганяючи трамвай, звертав увагу лише на двері, замість подивитися в очі водієві, замучений недовірою штазі, котрий у принципі підозрює кожного, не питає чужих про речі, які може дізнатися сам. Вони можуть розказати щось іще кому-небудь. Тож я пробирався між людьми назустріч мікрофону, щоб особисто ідентифікувати жінку, яка говорила. Наслідки моєї помилки були найбільшими в XX столітті.

Любі співгромадяни та співгромадянки. Кожен революційний рух звільняє також і мову. Те, що досі так важко було висловити, раптом легко злітає з наших губ. Ми дивуємося з того, що ми вочевидь давно думали і що ми нині вигукуємо одне одному: демократія — тепер або ніколи! І ми розуміємо під цим народовладдя. І ми згадуємо про наші історичні потуги, придушені або залиті кров'ю, і не хочемо знову проспати шансу, який дає нам ця криза, бо вона пробуджує всі наші продуктивні сили. — Зі словом «поворот» у мене свої труднощі. Я уявляю собі вітрильник, капітан наказує повертати, бо вітер змінився або дме йому в обличчя. І команда підкоряється, коли щогла здригається над кораблем. Та чи відповідає дійсності цей образ? Чи він ще доречний у нашому становищі, котре прогресує з кожним днем? Я хочу говорити про революційне оновлення. Революції приходять із низів. Верхи й низи міняються місцями в системі цінностей. І ця зміна ставить соціалістичне суспільство з ніг на голову. (…)

І це найважливіше речення останніх тижнів — тисячоголосий гук: Ми — народ! Просте твердження, і його ми не хочемо забути.

На цьому промова закінчилася. Я підійшов до трибуни на відстань майже вісімдесяти метрів. Досить близько, щоб роздивитися, хто говорив: Юта Мюлер, тренерка з фігурного катання, ідол моєї матері й «жінка, котра кожного ставила на ноги», почесна голова моїх сексуальних фантазій. Що ж це буде, коли вже таку запрошують виголосити промову? Хто говоритиме наступний? Бджілка Майя?

Кожна революція має промови, яких вона заслуговує, і я представив Вашій увазі цей виступ у повному обсязі, бо його ще й досі видають за точку, в якій кристалізувалася осінь 89-го — хочете вірте, хочете ні, але мені це відразу стало зрозуміло. Справжня промова тренерки з фігурного катання, вам не здається? Ця відпрацьована елеґантність, ця пристрасть у пасажах, які ґарантовано виб’ють високу оцінку за артистичність — і водночас це захекане політичне програмування з окремими зірваними, нечисто виконаними чи пропущеними стрибками, яких просто не помітять засліплені дилетанти з публіки. Не питайте мене, за що я був, та коли я почув звернення Юти Мюлер — я зрозумів, проти чого я був. Я був проти цих потуг під назвою Коли-вимоги-стануть-правами-а-отже-обов’язками. Можливо, від тренерки з фігурного катання тільки й можна очікувати, що вона говоритиме як тренерка з фігурного катання — але як це стосується звільненої мови? Або це солодкаве обсмоктування слова поворот, і як вона про-ар-ти-ку-лю-ва-ла Ми боїмося, щоб нами не скористалися, не стали по-вер-та-ти нами, о, містере Кітцельштайн, я відчув себе як удома. Читалося, звісно, з енциклопедії, і звісно, неправильне слово, точно як моя мати, котра шукає —> Греція, коли мене цікавлять пісюни. —> Вертиголов. До цього спершу треба було додуматися. Та коли мені, зрештою, прояснилося, так це тоді, коли Юта Мюлер — ідол моєї матері, почала мріяти: Уяви собі: це соціалізм — і ніхто не йде геть. Неймовірно! Після того, як вона в першій частині своєї промови каменя на камені не залишила від багатющого слова поворот після того, як вона презентувала слово вертиголов із орнітологічного словника — і все це об’єднане ідеєю звільненої мови, — з нею сталося от що: те, про що вона мріє, називається соціалізм і прослизає мимо контролю, без заглядання в енциклопедію та не облапане з усіх боків, як слово поворот. Припустімо, припустімо лишень, що вона дивилася в енциклопедії, можливо, вона знайшла: —> Соціалізм — суспільний устрій, який базується на суспільній власності на засоби виробництва. Ви могли б по-справжньому про це мріяти, мати справжні візи? Уявіть собі: промисловість у суспільній власності — і ніхто не йде геть. Шкода, фрау Мюлер, та моє серце не калатає. Не те щоб я мав щось проти виробництва у суспільній власності, яка нікому не дає приводу піти геть. Та, як на мене, це занадто міщанська мрія.

Містере Кітцельштайн, із цього, власне, можна було б посміятися, якби це не було так в біса трагічно — але ці матері та тренерки з фігурного катання справді прив’язані до соціалізму. Вони виповзли з тисячолітніх руїн. Страх перед бомбардуваннями так в'ївся у їхні кістки, що вони й досі під час кожного феєрверку згадують про зенітну артилерію. Вони пережили голод. Високоморальна частина їх страждає від того, що вони німці. Їй-богу, вони не мали пристойного минулого, до того ж, мають безрадісне сучасне. Але ж майбутнє! Ось що це має дати! І коли вони ввечері сиділи коло вогнища в таборі, відчуваючи у м’язах одинадцятигодинний робочий день на Відбудовах СВНМ або, дещо деталізуючи, на Будівництві дамби Соса чи Осушенні фридландських лугів[15] — ця ґенерація, можливо, вперше пишалася собою, і всі блаженно смоктали з великої пляшки, на етикетці якої було написано «Соціалізм». Це зігрівало. І вони ще й сьогодні захоплюються справжнім соціалізмом — але вони розуміють під цим, власне, свої почуття коло вогнища. І це не моя зарозумілість. Мені велося так само. Та перш ніж ми дозволимо Юті Мюлер та всім її подругам сповістити про початок наступного кола гри Уяви-собі-оце-і-є-соціалізм, давайте чітко, притомно усвідомимо, що соціалізм є абстрактним поняттям і що все, до чого варто прагнути, можна називати конкретніше — за умови, що не буде забуто про звільнену мову. Але навіть зараз, коли все раптом легко злітає з наших губ, вони говорять про соціалізм, а не про те, що світ нарешті має відкритися перед нами. — От.

(…)

Я ще не прочитав книжки, коли сталося те, що рано чи пізно мало статися: Вона стояла коло мого ліжка. Я відчув себе зруйнованим дощенту. Як їй вдалося мене знайти?

«Клаусе, — сказала вона, схлипуючи. — Я знала про це. Матері таке відчувають».

Розумієте, містере Кітцельштайн, це те, про що я розповідаю увесь цей час. З тим, що не вдалося всьому наглядовому апарату штазі — а саме розшукати мене — упоралася моя мати з її інстинктами. Хто б сумнівався, що я її дитина! Якби був потрібен ще один доказ — будьте певні, доказів більше не потрібно — то це й був би саме він. Чому ти не сказав мені, де ти? — читав я німий докір у її очах, і Як це все сталося? Ти не міг бути обережнішим? Хіба вона не тримала подалі від мене (між іншим, вельми успішно) все небезпечне, щоб не сказати ризиковане? Чи ми проїхали коли-небудь в есбані[16], щоб я не почув Тримайся подалі від дверей?! А хіба мене, тринадцятирічного, не застерігали, щоб я ніколи й нізащо не засовував голову в целофановий пакет, бо можна задихнутися? Хіба я міг хоч на один Новий рік піти на вулицю, де ти лише попсуєш зір від цих легкодумних салютів, після шістнадцятої? І хіба мені не було заборонено гратися в будинках, котрі мали зносити, через небезпеку обвалу? Так само, як і вживати грибні страви? Або їздити на передньому сидінні? Або в чотирьох перших вагонах потяга? Не кажучи вже про лазіння по деревах? І заради чого все це? Я так нічому й не навчився? Чому я, відтоді як вийшов з-під їхньої опіки, не пропускаю жодної нагоди впасти зі сходів? Власне, лише з тих сходів, на які я виходжу, щоб віддатися о!на!!ні!!!змові чи повстати проти ідола Юти Мюлер. Слухайся матері своєї та своєї Юти! Бо господній кримінальний суд не знає милості, коли я бунтую проти них!

«Мамо», — сказав я і вхопився — чорт, саме так це й було! — за її руку.

«Я не знаю, що це все значить, — відповіла вона, хитаючи головою. — Ми віддали себе в жертву заради людей. За цілком звичайних людей. Тому ми й герої».

«Герої», — повторив я глухо.

«Звісно, — сказала вона. — Таким героям, як ми, ні в чому розкаюватися».

Як тут можна було сперечатися? Скоро вони заговорять про свої подвиги. А я? Про які подвиги розказуватиму я? Я стою тут, маленький горніст Гонекера. Я врятував йому життя! Я придумав Провіщені мертвими довше живуть[17]! Але я ніколи не працював так віддано, із тим наївним захопленням років відбудови. Я не можу заявляти претензій на те, що пожертвував себе людям! І я не можу мріяти про соціалізм — якби вона знала про це, то я б вислухав, що вони були тоді зовсім іншими, не так зацикленими на споживанні…

Ми не зможемо говорити про це. Так само, як і про все інше.

«Ну, — сказала вона нарешті, — то дай подивитися!» Вона хотіла відкинути ковдру, та я її міцно тримав. Справжній син свого батька, я ховав свій пісюн, як Айслебен[18] червоний прапор. «Ого! — вигукнула вона. — Наш Пан Вразливий не хоче показувати своїй матері, де він поранився?»

Розумієте, містере Кітцельштайн, це цілком у її стилі. Коли я влаштовував їй очну ставку, давав їй подивитися, як у мене встало — то це я знову із цим бавився; якщо ж я не даю їй подивитися — то я Вразливий Пан. А за кожної зручної нагоди вона нападала на нього з дитячою присипкою. Звідки таке завзяття? Які глибинні джерела живлять цей потяг до дії?

«Мамо!» — попросив я і міцно тримав ковдру.

«Ну не будь таким. До того ж, я лікарка».

Оскільки я не відпускав, вона відкотила край ковдри, який вкривав ноги, і на її обличчі відбився неймовірний жах — неначе вона зробила страхітливу знахідку. Наче я сховав під ковдрою понівечений чи обвуглений труп або ще щось таке. Вона відпустила ковдру й заквапилася з кімнати. «Лікарю! Лікарю!» — почув я її крики в коридорі. Тоді я подивився сам.

Між моїми ногами лежало щось схоже на звіра, згорнуте клубком і мирне. То це..? Уявіть собі, Ви прокидаєтеся одного ранку й замість свого звичного гострячка знаходите між ногами найбільший член з усіх, які Ви досі бачили. Що тоді сталося б з Вами? У моїй голові блискавкою промайнули слова з промови Юти Мюлер: Неймовірне перетворення. Моя друга думка була про джинси, які я надів лише раз і які більше ніколи на мене не налізуть. Це більше не мій син! — німий докір моєї матері черговому лікареві, якого вона притягла до мого ліжка, щоб при ньому ще раз відкотити ковдру.

(…)

Чоловік прямував у ніч, чоловік зі своїм пенісом. (Як Ви розумієте, це я про себе). У мене був член, який заслуговував такої назви. Маленького горна вже не було. Йдучи, я зовсім по-новому відчував, якими важкими були мої яйця. Я більше не кидався в різні боки, наче стрибав по гарячій сковороді. Я відчував себе, свої яйця й землю під ногами. Вау! Це ж свята триєдність! Відтепер тільки так і не інакше. Тоді мені спало на думку подзвонити зателефонувати Богі й перекинутися з ним парою по-чоловічому жорстких фраз, шкода, що він був уже мертвий (занадто мертвий, щоб підійти до телефону, сказав би Раймонд Чендлер), до того ж, у мене не було його номера телефону.

Коли я змився з лікарні, одразу хотів поїхати до своєї ковбасної молодиці[19]. Вона сміялася з мого маленького горна, і ми з нею ще не звели за це рахунків. Я не знав напевне, чого я від неї хотів, та мені спало б на думку саме те, що потрібно — з таким інструментом у штанях повинно вдаватися будь-що…

Я так до неї й не дійшов. Вона жила на Ісландер-штрасе, бічній вулиці від Борнгольмерштрасе, в кінці якої був перехід через кордон. Перед ним товпилися так звані народні маси, які з незрозумілих для мене тоді причин сподівалися, що ворота раю зараз відчиняться й вони полинуть крізь них на захід. Це були тисячі, вони стояли навпроти кількох прикордонників, які охороняли ґратовані ворота й прочиняли їх лише тоді, коли підходила людина із заходу й показувала паспорт. Тоді народні маси починали юрмитися, власне, лише символічно, — та й чого можна чекати від народу, який навіть у своїх революційних промовах розраховує на те, що його протест здобув офіційне схвалення? Ніхто не хотів ні в що вплутуватися. Прикордонники тим часом морочилися, закриваючи ворота знову, але зрештою їм це вдавалося. (Їм це вдавалося, бо вони мусили це робити). Вони з усієї сили впиралися у ворота, закривали засув, а народ знову ловив облизня.

Народні маси сполохало те, чого я тоді ще не знав — незрозуміле формулювання Ґюнтера Шабовськи на прес-конференції. «Тим, хто бажає виїхати за межі країни, — хотів сказати Шабовськи, — більше не потрібно перетинати чесько-західнонімецький кордон, а можна виїжджати через німецько-німецький». Однак, цілком у дусі партійного функціонера, він так заплутано висловив просту думку, що вона могла б означати все, що завгодно, — й через це за кілька хвилин було схвильовано перервано засідання Бундестагу, «Як ми щойно дізналися…», зграйка парламентарів піднялася, експромтом заспівала німецький гімн і вирішила, що кордон відкрито. Такої ж думки була й програма новин «Ді Таґесшау», у відповідь на що десятки тисяч берлінців вирушили в путь, аби коло переходів дізнатися, що марними буди всі їхні сподівання. Але такий тоді був час — усе здавалося можливим, і вони залишилися, чекали й вигукували Ми — народ! Так ми й зустрілися: вони просто хотіли на захід, а я зі своїм великим членом саме йшов до ковбасної молодиці.

Містере Кітцельштайн, це була жалюгідна картина. Тисячі стояли навпроти кількох десятків прикордонників і не наважувалися. Вони кричали Ми — народ!, найважливіший крик останніх тижнів, — і якось влучали в десятку. Вони стояли так ввічливо й стримано, так переминалися з ноги на ногу й сподівалися, що їм буде можна — жодних сумнівів, вони справді були народом. Я знав їх саме такими, хорошими й полохливими, запрограмованими бути невдахами, я навіть у чомусь їм співчував, бо я був одним із них. Я був одним із них. Народ, який із пересувної сцени славословить звільнення мови як здобуток революції, народ, якого підбадьорюють натяком, що його протест схвалює влада, народ, який безпорадно стоїть перед кількома солдатами, — такий народ має занадто короткий пісюн, а я на цих речах знаюся. Були б це танки, яких вони злякалися! Ні, це були десять-дванадцять зблідлих прикордонників, котрі тремтіли й виконували свій обов’язок, впираючись у ворота, або витягали з перших рядів крикунів і підбурювачів та відводили їх геть під ображені крики публіки «Насильству — ні!» Дивовижний ритуал. Не вистачало єдиного — щоб вибухнув праведний гнів народу.

Та нехай. Кілька днів тому, коли прийшов мій час і я шукав свого вбивцю, теж обійшлося без народного гніву. Натомість себе презентувала мати всіх матерів, двійниця тренерки з фігурного катання, зачитувала з енциклопедії та роздавала пустушки а ля Це літературне надбання народу! — і народ благоденствував. Це пасувало, як ключ до замка: вона була тією авторкою для публіки, котра ніколи не зможе посунути з місця дюжину прикордонників. Та перш ніж ця публіка, чого можна було побоюватися, ще сьогодні пішла б додому й через п’ятдесят років з романтичним світлом в очах стала б розказувати онукам, що тоді, 9 листопада 1989-го, вони майже були на заході, — «нас було так багато, що в прикордонників тремтіли коліна», — перш ніж до цього дійшло, мусив втрутитись я — я, спаситель із великим хуєм; і коли ворота прочинили, я пильно подивився в очі прикордонникам. Коли вони знову вперлися, щоб відсунути назад народ, який символічно юрмився, я закричав так голосно, як міг: «Ну давайте! Тисніть сильніше, ще раз, хай вам грець! З усієї сили! Ви зможете! Я знаю, ви зможете!»

Народ почув крик «Ви зможете!». І він подумав, якщо один із нас у першому ряду, віч-на-віч з прикордонниками, зневажаючи смерть, наважився кинути бойовий клич — ми не можемо відмовити йому в підтримці. Що він кричить — Налягайте з усієї сили? Чому б і ні? Та вони тиснули тільки символічно, так що прикордонникам усе легше ставало зачинити ворота, хоча вони — і тут я звірю Вам ще одну суворо секретну німецьку таємницю тієї ночі — хоча зачинити ворота вони вже зовсім не могли. Коли я гукав до народу, і, щоб перестрахуватися, водночас невинно дивився на прикордонників, так, наче звертався до них, головнокомандувач варти лише безсило кивав. Він чекав посилення тиску й остаточно відмовився його стримувати. Містере Кітцельштайн, у ту мить мур вже нікому не був потрібен. Самі прикордонники не хотіли його охороняти. І навіть вони зраділи, що нарешті прийшов хтось, хто хотів прибрати цю штуку.

Нарешті в хід подій утрутився ще один тип, із тих, що завжди знаходяться в такі моменти — розсудливий повстанець, котрий з’явився на горизонті зі словами «Я хочу поговорити з відповідальними!» Йому було під тридцять і він здавався загартованим модератором, випробуваним у незліченних дискусіях про основи демократії. Його теж розшукали, і задовго до мене; його звали Арам Радомськи. «Хтось має взяти на себе відповідальність!» — крикнув він. І, звернувшись до народу: «Не може бути, щоб не було відповідальних!» Народ зацікавився, як воно далі піде з відповідальними, й продовжував чекати. Нарешті знайшовся хтось, готовий бути відповідальним. «Ви відповідальний?» — спитав Радомськи. І коли він почав переконувати відповідального в тому, що зараз він має відкрити ворота, у мене виникла ідея, щось на зразок осяяння… Можливо, й ці прикордонники були синами матерів, які тримали їх у шорах своїм Тизновузцимбавився — як це ще сказати, це було справді осяяння. Я повільно розстібнув пальто, потім ремінь, нарешті, штани й пильно дивився в очі прикордонникам. Відтоді, як я прокричав: «Ви зможете! Давайте! Налягайте з усієї сили!», — до мене ставилися з посиленою увагою: точніше кажучи, вони не зводили з мене очей. Тим краще. Я вишкірився і спустив труси — шкіритися було необхідно, я це знав, відколи зустрів того ексгібіціоніста в есбані. І поки Арам Радомськи з ясним і зацікавленим словом звертався до відповідального, не помічаючи, що я робив поряд із ним, прикордонники наче прикипіли поглядом до того, що я їм показував. Коли всі вони стали на воротах, наче паралізовані, я повернувся до відповідального, й на цьому його промова раптово скінчилась. «То Ви могли б нас пропустити!» — сказав Арам Радомськи, котрий ще нічого не підозрював, і відповідальний не спромігся заперечити. Він також більше не міг посилатися на інструкцію. Він уп’явся в мене очима, котрі все дужче розширювалися. Цими днями відбувалося так багато всього, у що не можна було повірити, і я був упевнений, що це доконає його та решту прикордонників. Такого вони ще не бачили! Вони це взагалі вважали неможливим! Явлене їм було таким неймовірним, що вони ні з ким не змогли б про це говорити, бо ніхто не йняв би їм віри. Я не поспішав, зовсім не поспішав, я по черзі дивився в очі кожному з них, поки один, нарешті, наче під гіпнозом, не відімкнув воріт. Поки вони знову не передумали — Радомськи все ще не переставав розводитися й сипати аргументами, — я вхопився за прути ґрат і штовхнув ворота. «Ну, — закричав я досить голосно, щоб мене почув народ, що зібрався позаду, до якого я проте не хотів повертатись обличчям, поки знову не застібну штани, — а бігти вам треба самим!»

З німецької переклала Олександра Григоренко

Неля Ваховська Єдність під / по сто грамів До повісті Ф.К. Деліуса «Груші Рібека»

Стан запаморочення від надто бурхливих соціальних змін, описаний Ґрюнбайном через метафору космонавта, який повернувся на землю, але не здатний знайти свій дім, що загубився в ході блискавичних змін політичної карти Європи, потребував опрацювання. Однією зі спроб структурування шокового досвіду Повороту стала повість західнонімецького письменника Ф.К. Деліуса (нар. 1943) «Груші Рібека» (1991). Традиційні політичні метафори німецько-німецьких відносин як «німецької рани» (1960-ті роки), «розірваної родини» (1970-80-ті у ФРН) і «класового протистояння» (1970-ті в НДР) набувають у Деліуса карнавального виміру: Возз’єднання представлене тут як народне свято, присмачене пивом, горілкою і гороховим супом. Дія відбувається незабаром після падіння Муру, коли жителі Західного Берліна нарешті отримали можливість вільного пересування країною. Вони приїжджають до відомого з хрестоматійної балади Фонтане (XIX ст.) східнонімецького села Рібек, щоб здійснити ритуальне оновлення старих зв’язків — висадити молоду грушку — фонтанеанський символ завбачливості, щедрості, перемоги життя над смертю.

Падіння Муру начебто приводить до вибуху спонтанної карнавальної свободи, коли «все відкривається, повертається і навертається», зникають традиційні структури, межі й знання: «бо ми святкуємо, доки не знаємо, хто ви і хто ми, бо мури розсипаються, як карткові будиночки». Спровокований цим струс проявляється передусім як територіальна зміна: «Коли вони, ті, із Західного Берліна, зі східного боку в'їхали в наше село», що змушує придивитися до територіального абсурду розз’єднання: географічне місце Західного Берліна насправді на сході країни, його західність є чистим ідеологічним конструктом. Також це чітко вказує на те, що Захід і Схід у повісті — це певні символічні локуси, стереотипні комплекси значень, а не просто просторові координати.

Поворот для Західного Берліна реалізується як свобода пересування, в той час як для східняків — це передовсім свобода мовлення: «я не припиню, якщо я зараз не говоритиму, то не говоритиму ніколи, адже у нас голова обертом, і все так швидко, що забуваєш, де твоє серце, бо всюди все колотиться». Всю повість складає одне довге речення на понад 90 сторінок, наближене до «потоку свідомості» й Роланівського «Кола Брюньона» водночас. Воно сповнене звертань до невідомого слухача, асоціацій, стихійних спогадів, перерахувань, еліптичних конструкцій, обірваних синтагм, неправильної пунктуації, неполіткоректних висловлювань тощо. У своєму монолозі Рібек повідомляє історію села від Тридцятирічної війни до різних форм капіталістичного чи соціалістичного неофеодалізму. В оповіді часові пласти змішано, час оповіді й розказаний час граматично не розрізняються (всюди вживається форма Präteritum), в результаті чого сучасність постає сукупністю історій, що «нанизуються» на образ грушевого дерева як універсального символу самості, життєствердності, але також як політичного маркера.

Власне, саме «грушка» постає лейтмотивом всього твору: від грушівки, яка розв’язує язики й думки — до дерева груші як (накинутого) ідеологічного стрижня життя села та метафори об’єднання квазі-урбанного Заходу (Західний Берлін) із квазі-провінційним Сходом (село). Це символ, через який село вписане у «великий наратив історії Німеччини» (бо балада була хрестоматійною для шкільних програм як НДР, так і ФРН). Також груші фігурують у повісті як збірний образ християнського милосердного дару (старий Рібек у Фонтане), що на практиці виявляється конструктом, чистою симуляцією, заданою (sic!) літературою як формою колаборації з дискримінаційною владою.

Промова селянина-Рібека сповнена алюзій до національних гімнів ФРН та НДР, приказок та прислівїв, травестії з культури романтизму (гра слів Geist — Bimgeist — Weltgeist // дух — грушівка — Світовий Дух), а також іронічного цитування балади Фонтане, що задає ритм прози Деліуса. Разом з тим прийом інсценізованої наївності (п’яного) оповідача не дозволяє читачеві довіряти карнавалу Об’єднання: нібито п’яний Рібек конструює складні граматичні конструкції, майстерно вплітає у свою промову найрізноманітніші цитати і грається з текстом балади Фонтане. При цьому він поступово дезавуює хрестоматійний шкільний вірш як ідеологічний інструмент різних владних полів: протягом ХІХ-ХХ ст. балада використовувалась для створення матриці мирного й затишного німецького минулого, що постала ерзацом дискусії про кричущу соціальну нерівність.

Також промова містить чітко окреслену антиномію східнонімецький мовець — західнонімецький адресат. У межах спровокованого політичною подією карнавалу проступають чіткі ідеологічні опозиції: сільський (відсталий) — міський (прогресивний) спосіб життя, Схід — Захід, ми — ви, своє — чуже. Повість пропонує одну із перших форм рефлексії образу західного німця[20], інакшість якого прописана на рівні зовнішності, поведінки та габітусу. Основними характеристиками цього стереотипного образу постають: багатство («сонячні люди», що прибули яскравими дорогими машинами із «сонячного боку життя»), симулятивність (вони «святкують із Рібеківцями день доброго Рібека і самі вдають доброго Рібека зі своїми повітряними кульками, і ручками, і лимонадом», але при цьому поводяться як типові колонізатори: підманюють беззахисних місцевих — «спочатку дітей, а там поступово й нас із наших кімнат і садків», обдаровують усіх дешевенькими подарунками, щоб потім безбожно пограбувати), меркантильність («проходяться по стінах пожадливим поглядом і блискучими лінійками і знімають на відео, і забирають все, що ми створювали протягом двадцяти років»), владність та агресія (західняки новими окупантами вдираються до нових територій, «вимірюють село хазяйськими кроками, від яких земля стугонить», «широко розставивши ноги», оцінюють навколишнє як свою потенційну власність). Нові господарі — західні нащадки поміщиків фон Рібеків, — формально декларуючи відродження Сходу, насправді завершують його руйнування, оскільки переривають міфологічну круговерть життя і смерті, фетишизуючи світ навколо: свою «батьківщину» вони перетворюють на бренд «буколічної архаїки», «затишного дитинства» тощо, відмовляючи недоєним коровам навіть у смерті.

Сукупність цих ознак обумовлює уявну вищість Заходу над Сходом, неповноцінність останнього: «ми ж бо не знаємо одне одного, маємо поділитися, поділити й панувати, ми ділимо, ви пануєте, тому що ми, нібито, не на тому рівні, не на вашому, ми не маємо вішати носа, я намагаюся, я його не повішу». Разом з тим несподіваний Поворот призвів до втрати Сходом усталених форм ідентичності: «земля… належить народу, мені, тобі й нам, думав я, але хто тепер народ — об’єднаний в суперечці беручкий чи боязкий у бізнесі, останній Рібек — це народ, селяни, що повтікали, біженці зі Сходу?».

До антагоністичного образу східного німця належать такі основні ознаки: підлеглість (представником Сходу є селянин, який від феодалізму і до нашої доби перманентно перебуває в ієрархічних опозиціях: селяни — поміщики / націонал-соціалісти / бюрократичний апарат радянської влади / Західна метрополія), вітальна любов до землі, нерішучість, пасивність (усі рішення щодо своєї долі вони переживають як пасивні об’єкти впливу: навіть у Возз’єднанні вони — «визволені для єдності», чию проголошену ідеологічним дискурсом Возз’єднання свободу інструменталізовано задля досягнення якихось інших цілей), бідність (основна характеристика, що дозволяє гостям одразу зайняти патерналістську позицію опіки й вищості (пор. той самий мотив у І. Шульце «Симпл сторіз», К. Горста «Міст на Тельтов» та ін.). Разом з тим наголошена бідність Сходу є результатом його колоніальної готовності інтеріоризувати систему чужих поглядів на себе: «навчений тупитись, я спробував подивитися в очі гостям, що є тут господарями, прямо крізь скельця дорогих професорських окулярів, (…) аж доки сам не видався собі голим і бідним».

Однією з найістотніших рис східних німців є їхня прив’язаність до традиції, на відміну від західняків, що перебувають у швидкоплинній сучасності. Для Рібека вся історія Сходу — це історія страху й репресій, тому Поворот постає бажаним звільненням від неї. Проте, з іншого боку, єднання із західняками, які «не питають про минуле», а автоматично «сортують» його відповідно до своїх попередніх стереотипів періоду Холодної війни «у забуття, в мішки, у статистику, в шпигунські течки, прах до праху, і село робиться все порожнішим, аж доки найвідомішу частину Рібека (грушу) не буде забуто». Формою псевдопам’яті для Заходу постає медійна симуляція: «журналісти (…) ставлять запитання і випадають у теплі страхи свого сільського дитинства і шукають милого дідуся, подібного на старого Рібека, і люблять старі добрі часи, яких ніколи не було».

Переживання Сходом Повороту як часу, що «проривається з-під бруківки, все рве і перекидає», загрожуючи втратою місця (адже на землю претендують нащадки старих власників), призводить до випадіння східняків із розказуваного міфологічного часу в невпинну сучасність симульованого політичного карнавалу, в якому Схід залучено до нерівності Возз’єднання, а звільнення постає наступною стратегією утиску, коли «слово тобі вривається у новий старий спосіб». Традиційний для подальшої літератури 1990-х років сценарій контакту Заходу і Сходу передбачає зверхність Заходу й намагання комерціалізувати й семіотизувати Схід: «ви більше не називаєте нас братами й сестрами, а тісно і впевнено оповиваєте нас правами власності, спадку, попереднього продажу, постійним рухом туди-сюди».

Сюжетна та наративна карнавалізація політичної події постає стратегією демонтажу повсякденних міфів та ідеологем Возз’єднання: «начебто ми не знаємо, що милостивий Рібек не був чарівником, який створює замки й конюшні з коров’ячого лайна, але також із поклонів і мовчання й опущених очей і знімання шапок». В образі «груші Рібека» викриваються кілька семантичних ідеологічних пластів, що паразитують на архетипові Дерева Життя: в залежності від контексту ця груша постає ідеологічним міфом, покликаним легітимувати феодальні відносини та спроби їхньої міфологізації в сучасності; знаком антибуржуазної ідеології радянської влади; формою опору репресивному держапарату «реального соціалізму» з боку селян, а також знаком колонізаторської політики Заходу щодо Східної Німеччини. В останньому випадку йдеться про силоміць нав’язаний Рібеку замість його традиційної дички непридатний до місцевих умов сорт «Паризька графиня», за допомогою якого західняки, проводячи святковий ритуал, встановлюють свої коди домінування.

Проте карнавальна складова сюжету — мовленнєве верховенство того, хто програє у псевдорівності Возз’єднання, — спільно із системною інтертекстуальною референцією до «Кола Брюньона» Р. Роллана та народної сміхової культури дозволяють оповідачеві вибудувати дискурс домінування Вітального над Символічним. Попри шалені й неочікувані трансформації світу «минуле й далі проростає крізь траву», зберігаючи ідилічну єдність «конкретного куточку простору, де жили батьки й діди, будуть жити діти й онуки» (М. Бахтін). Відповідно, над ідеологемою Возз’єднання домінує єдина надісторична й надідеологічна істина: колись жив собі «Рібеків селянин, який любив груші, й після його смерті одна лишилася в кишені його куртки, тож так виросло дерево, а далі — за текстом».

Фрідріх Крістіан Деліус Груші Рібека

Теодор Фонтане

Пан Рібек із Рібека, край Гавельланд

Коди вони, ті, із Західного Берліна, зі східного боку в'їхали в наше село на трьох автобусах та червоних, білих і синіх блискучих автомобілях, із яких гриміла музика, голосніша за сильні мотори, й багатоциліндровими, розкішними машинами захопили село так, як його не захоплювали з часів російських танків, нападів люфтвафе та Рібекових мисливських свят, п’ятдесят чи шістдесят сяючих, мов щойно вимитих авто на трьох вулицях, і виходили, як мільйонери зі своїм «Гелоу!», фотоапаратами й парасольками від сонця і спершу дітей, а потім і нас усе виманювали з садків і хат, і наливали пива й лимонаду з бочок, частували грушевим шнапсом і ковбасками, роздавали повітряні кульки, авторучки та гороховий суп, повели танок навколо молодої грушки, яку привезли з собою, і по короткій промові, що після неї наш бургомістр як завжди, мов баран, кивнув головою, висадили перед будинком для літніх людей, що раніше був замком, і зважали при цьому більше на відеокамери, ніж на саме деревце, й самі собі аплодували, і плескали нас по плечах, наче вони виграли важливу гру або підняли свій прапор на захопленій території, і галасували все дужче, й усім роздавали пиво та пригощали грушівкою, і швидко переходили на «ти»,

ми все чекали запитання, а що ж думаємо про нову грушу ми, бо все-таки через груші стало відомим село, і чи місце перед будинком престарілих було саме тим місцем, бо якщо вже за традицією, як про неї написав поет Фонтане, то правильно, груша квітчала Рібеків сад, хто не міг без запинки розказати вірш напам’ять, у школі, де тепер магазин, щоразу, коли збивався чи говорив неправильно якесь слово, отримував від учителя дубцем по долонях, то з того боку, де садок, або і груша гілляста з могили зростає, на тінистому лузі перед церквою, де давно вже могили повростали в землю,

та вони не питали, і перш ніж нам стало мужності заговорити, кілочка вже забили, деревце підв’язали, землю втоптали, чоловіків із деревом і лопатою сфотографували разів зі сто і тричі спорожнили поливалку — і її вони привезли, і людей з газети, котрі постійно питали «Що Ви думаєте про все це?», і коли ми одразу не могли спромогтися на пристойну відповідь, вони перепитували «Чи це ж не прекрасно?», так що ми тільки й могли казати «так», щоб якось відкараскатися від них, бо вони були такі схожі на отих наших писак, які ніколи не хотіли чути «ні», а лише відповіді, котрі вони й так знали,

але я хотів сказати «так», сказати «так» зовсім по-іншому, бо я ніяк не розумів, чому радіти, й у моїй голові було надто багато негожих слів, і святкував з ними всіма, пиво й нова свобода святкувати з ким ми захочемо й будь-коли, і єдність, що мусить настати, бо інакше все це безглуздо, і ми славили грушевий шнапс і короткі дороги на Берлін, бо ще кілька місяців тому їм було заборонено зупинятися й заїжджати в село, а нам було заборонено говорити з чужими, які, маючи дозвіл з п’ятьма печатками, підходили до притулку для старих, котрий раніше був замком, або до церкви та руїн Рібекових стаєнь,

і святкували, бо в селі вже десятки років не було ні свята співців, ні стрільців, не справляли ні храму, ні великого весілля, святкувала лише спілка мисливців і ті, хто розводив дрібну худобу, та й то нишком, бо немає об’єднання без шпигуна, та й що його там святкувати, танці раз на кілька тижнів та дитяче свято раз на рік, і ми поприбігали, бо ж були ковбаски й суп, і пиво, і шнапс, і кава задарма, і тому що грізні заборони стали сміттям, а ми звільнилися від пут для єдності й були спантеличені, як місцеві аборигени, а ще тому, що все навколо пішло шкереберть і отам-о стояло нове дерево, і тому, що ми мусили звикнути й хотіли звикнути до чогось, чого не знали, бо все переродилося,

усе стало враз таким простим, а оте стало зовсім неправдою, мова прийшла знову, а з мовою й можливість запинатися, і я не знав, що там робилося у моїх мізках, і полегко зітхав, і незвично п’янів від пива, шнапсу й повітряних кульок, що тріпотіли перед сірими й тьмяними стінами,

навчений опускати погляд, я намагався подивитися в очі гостям, котрі були водночас і господарями, крізь їхні дорогі професорські окуляри, їм, непевним, недовірливим і гордим під парасольками від сонця в березні, поки не став здаватися собі голим, бідним і ошуканим через поквапливі цілунки й сяючі етикетки на пляшках грушівки, і попри це піднесеним і вільним, і ви нарешті підбадьорили мене: підходьте й не журіться,

так ми нарешті й заговорили, і галасували все дужче, пили й співали, бо заборона говорити і заборона кричати й сотні інших заборон були вітром розвіяні і злочинців нарешті вигнали зі служби, і політиків-нездар, і штазі, і шахраїв теж, і ми пили за славу Рібека, і його груші й за поета Фонтане, що колись давно зробив село найвідомішим у Гавельланді, а зараз раптом знову магнітом для геть незнайомих людей, котрі приносять ковбаски, і грушевий шнапс, і авторучки, так благословенні й донині

діла, і сотні ділків, наче насправді тут була тільки груша, а ми — лише статисти біля неї, багаті й бідніші з села хто як може, і ми сумували за Рібеком, як оті кріпаки й діти, а ви наче й не думали помічати, що ми давно вже не кріпаки, але й панами не стали, а просто хочемо лишитися в селі й залишилися в ньому робітниками, терпіли, коли нас лаяли чи з нас вимагали, а все одно хазяйнували на землі, ранком пів на п’яту, сидячи високо на тракторах, орали з краю в край ниви Гавельланду, наші ниви, а не пана Рібека з Рібека, нащадки котрого вже знову носилися з його ім’ям, як з вольною грамотою, заглядали по коморах і обмірювали село панськими кроками, від яких здригалася земля…

(…)

…наче ми з вами не знали з вірша або з життя, що після кожного доброго Рібека приходив суворий, жмикрут і скнара, навіть якщо всі звалися Ганс-Ґеорґ і мали ту саму владу поліцейських, і суддів, і церковних учителів, і офіцерів, а селяни, які за звільнення з кріпацтва вже мали віддати землю панам, і далі за копійки відробляли вручну та кіньми, і все, що їм сяло, були самі груші, усюди, де глянеш,

або наче ми не знали про зміни, як молоді стають літніми, добрі — лихими, а шахраї — благодійниками, і роки приходять і проминають, і Рібек сатаніє, ледве малі діти встигнуть ступити крок по його землі, вже варта в парку й коло груші стояла, та він слухати не хоче про груші, гусар, гордий своїми кіньми, власник манежу перед будинком і стаєнь для війська,

а коли гуси чи кури забігали на його поле, ти ж не будеш прив’язувати гуску, найкращі поля в селі звісно його поля, то він стрибав у сідло чи в бричку, і не зволікаючи, справжній бандит, палив по птиці, і ми, як пани, серед тижня їли курячий суп чи печеню із гуски з дробинками,

і я чи ти з порожньою склянкою з-під шнапсу в руці не могли про це говорити, бо ми самі більше не хотіли згадувати про те, яким полем битви було село, де біліли кістки, де з жахіття робили розкішні меблі, і кожне покоління відчуло укуси на власному тілі, і лише гострота зубів різноманітила кожні кілька десятків років, хазяїн Рібека гриз м’ясо наречених, хазяїн гриз потилиці синів, декотрі з них були його синами, аж поки вони самі не починали схилятися, хилитися наприкінці, надвечір, і не розкурювали люльку, сидячи на лавках перед хатою, втомлені посеред пори золотої-осені,

а ви лавки з Берліна привезли, іди сідай, свято йтиме ще довго, ніхто сьогодні не втомиться, он півні піють, весна, а пташки вже щебечуть, як влітку, яке тепло спадає на нас, і рік ще довгий, а корови ревуть вечорами, бо їм потрібно більше місця, ніхто ж не скупить у нас худобу, між яких часів ми опинилися, між верхом і низом на ваших лавках, і все так швидко, що навіть не встигаєш подумати про все, що ото він, магнітофон, робить отам за нами, ну й нехай, штазі пішли геть і поховалися,

тепер усі ви, журналісти, приїжджаєте до Рібека, міняєте батарейки, ставите запитання й поринаєте в теплий жах вашого сільського дитинства, і шукаєте доброго дідуся в подобі старого Рібека, і любите час, якого зроду не було, старий і добрий,

коли один Рібек зміг прославитися, бо крім свого сімені й частки з побоїв, картоплі й пшениці, з чистої щедрості роздавав груші дітям, своїм дітям, котрі не молилися з ним за обідом і не могли розраховувати на білу пухову перину в замку й на спадок, село і ліс, цегельню, винокурню, лісопилку, хутір і мисливський будинок під бранденбурзьким небом та богом, котрий мав найкращі в Потсдамі сходи, щоб спускатися ними на землю,

а від дітей відкупилися грушами, навздогін гелгання гусей, що біло тріпочуть калюжами, тікаючи від ножа, витягуючи довгі шиї, там є де застромити ніж, бо пір’я потрібне, й печеня, і роки приходять і проминають, то більш, то менш криваві, усі пани пройшли вишкіл на солдати у дворянському ліцеї й багато з них померли молодими, вдови переймали владу в Рібеку й боролись за славу побожних і добрих,

і з високих воріт замку виходили вродливі, мало биті й не вироблені доньки й дивились, як союз фронтовиків «Сталевий шолом», виструнчившись, співав героям світової війни «Боже всемогутній, славимо тебе», і все це під гусячий гелгіт, і Рібек із Рібека, край Гавельланд, в чорній формі вів стрій від поля бою в Лангемарку до поля бою в Рібеку, і багатші й бідніші з усього села йшли за ним у «Сталевий шолом» і ставали нарешті приятелями, і нікого кращого їм не було, поки вони самі в цупкій формі знову не виступали в похід і не підставляли себе під кулі, тоді вже лаялися й питали, чиї то кулі, аж поки не могли більше питати, мої чи твої,

один син Рібека поміщик, один син Рібека військовий, те й інше часто в одній особі, або ж вони мінялися так вчасно, наче сімсот п’ятдесят років тому уклали таємний пакт із вічним життям воскресати під іменем Ганс-Ґеорґ, знову й знову рука, гордо простягнута над землею, як зараз, коли вони легко забрали у нас 700 гектарів, частину з них вони відбирали роками, то з дня у день, чи викуповували, чи вигравали в карти у наших предків, зараз усе розбазарюють, нам кожен зможе дати копняка під…

так, ще грушівки, єдність, будьмо! добре, що ви тут і село ожило, як ніколи, п’ятсот, вісімсот людей, і все одно мертві встають і проходять мимо, бо таємницею села лишаються мерці, котрі кричать, жінка, яку разом з дитиною заклали камінням у церковному мурі, ще школярем я дивився на криві літери й намагався прочитати, чи насправді за те, що жінка таємно, не в шлюбі, народила дитину, її замкнули у білий камінь…

(…)

…життя, душа, яку здали в оренду, власне, кому, продана тим, на кого ти колись поставив, тим, що хотіли зробити краще робітникам, власне, тобі, тим, на кого ти під кінець уже навіть не сердишся, бо вони все спакували щоб забути, в мішки, в статистику, доноси шпигунів, прах до праху, і так поступово спустошували село, аж поки навіть найвідоміший шматок Рібека мав стати забутим,

і тільки леґенда розповідала про пень старої груші, яку зламала буря в 1911 році, через кілька років після того, як вона була увічнена баладою Фонтане, і яку передостанній хазяїн Рібека звелів скувати залізним обручем, аби той можна було показувати в салоні як попільницю для сигар і всі могли зігрітись від давнього часу, що був таким добрим для них, поки останній Рібек не звелів поставити той обруч у кутку великої зали, біля дубових скринь зі сріблом, бо про грушу він знати нічого не хотів,

бо традиція, що не зростала із землі та крові, важила для ротмістра небагато, застольні теревені за чаєм, обридлі нісенітниці про груші, Фонтане, цей старий шахрай, пан Рібек із Рібека хотів діяти жорстко і прямо й попри це міг дозволити собі не гукати «Гайль Гітлер» і не піднімати руку, й не єднатися із нацистами, коли дивився на них зверху вниз,

але пустив у замок панів керівників концерну ІҐ Фарбен[21], котрі на закритому подвір'ї мудрували над беззвучною хімічною зброєю й випробовували маскувальні снаряди для димової завіси над Берліном, аж поки за хіміками прийшли офіцери в чоботах люфтвафе, котрі своїми патріотичними компліментами вперше за сім століть історії роду витурили пана Рібека з Рібека із замку, і порадили йому меншенький палацик, неподалік, у Багові, а територію його замку зайняли під бараки, в яких перехоплювали радіограми й завчасно дізналися про бомбардувальників, поки принижений Рібек утримував позиції в будинку інспектора, меблі в коморі, челядь, розсипана по селу, нацисти, нічим не ліпші за росіян, всі вони одним ликом шиті, пиндючився під білими прапорами на День національної праці, поки його, попри «Сталевий шолом» і Гарцбурзький фронт, не відіслали в табір Заксенгаузен, чи хто його зна куди,

а леґенда про грушу жила й далі у ресторані «Під грушею», на Фернштрасе, 5, ви їздили нею раніше з Берліна до Гамбурґа, якраз мимо наших вікон, у голові кілька рядків про Рібека з Рібека, поглядаючи швидко праворуч або ліворуч, ось замок, ось груша, леґенда і далі живе в гостьовій кімнаті, зачинена там п’ятдесят років тому, а тепер, оскільки відчиняються всі двері й ми вже щасливіші, ви можете, звісно, як будете чемні й не так наберетеся, як сьогодні, нужник отам іззаду, помилуватися й пофотографувати пеньок, збитий залізом на підставку під квіти,

бо знайшовся-таки один у замку чи в коморі, в конюшні або в сараї, найбільший непотріб із меблів, що їх покрали чи поділили згідно свобідних воєнних законів про власність, розпорошивши між люфтвафе й Червоною Армією, між Рібеками й людьми з Рібека, котрі теж хотіли урвати чогось у замку, між полоненими й біженцями, він стояв у сараї для дров, дровітня, кругляк чи колода на дрова, поки якісь чоловіки, ще у той дикий час, підігріті розбавленим пивом, не пробралися вночі у дров’яник і не викрали той пеньок, потім відволокли його в кнайпу «Під грушею» й поливали пивом і шнапсом до шостої ранку,

відтоді пеньком тішаться як реліквією, овіяною димом цигарок, раніше то були далекобійники з траси Гамбурґ — Берлін, постійні клієнти раділи паштетові з бляшанок та солоним огіркам, поки їм не заборонили зупинятися в цьому місці й мовити до кого-небудь хоч би одне слово, а коли вони все одно гальмували і припарковувалися, бо їм була потрібна вода для радіаторів чи тільки вдавали, що їм потрібна вода, і хоч би одне слово мовилося, хазяйку відразу ж викликали на допит у Науен: про що ви домовлялися, отаке розповідають, і скоро вже ніхто не зупинявся, усе яскравіші автомобілі проїжджали мимо на швидкості 50 км/год, їх спрямували на автобан, село відрізали, спокійно, занадто спокійно, того, що було десь далеко, можна було сягнути тільки через антену, притлумлено, як і всі селяни в офіційно призначеній їм безутішності, а пеньок чи спогад про пеньок корчив рібекцям мармизу: було ж колись,

він там стоїть, шмат чорного, закам’янілого дерева, п’ятнадцять років ніхто й уваги не звертав, будь ласка, не товпитися, не брати з собою, не перепродавати й не красти, як ви це наче любите робити, відколи не називаєте нас братами й сестрами і люб’язно та обнадійливо обіймаєте нас як власники, спадкоємці та перекупники, все метушня…

(…)

…груші залишаються, груша гілляста з могили зростає, і якось виростає нова, груша квітчала Рібеків сад, з двома древами ми вже напевне виберемося, останній шанс для села, пивнички ще якось тримаються, але й вони стоять непевно, під фундаментом просідає

земля, хтось каже, справа в незаконному статусі, кому що належить, спершу власність, тоді порядок, потім добробут, а інші говорять, вся справа в нас, і гірше вже не буде, тож єднаймося, слухаймо ваших порад і все одно почуваймося так, наче нас придушили подушкою і даваймо себе придушити, бо совість у нас нечиста, в нас, а не у вас, бо ми роками терпіли й устромляли ножа в спину, й не брали участі у революції свічок, бородатих священиків та молоді, а нині як покарання нам дозволили ще раз

почати спочатку, жереб завжди випадає селянинові, все заново вп’яте за п’ятдесят років, спершу батракували на Рібеків, потім землю селянам — почали хазяйнувати самі, далі змусили йти в комунгосп, полегшало нашій мамі, називався «Об’єднана сила», потім знову на новий лад, з дурнуватого розуму взяли відділили тваринників від рослинників, працювали по змінах на фермах, бабралися в гною, потім цілу годину добиралися на поле і мусили дурити власну ниву, аж поки робота не ставала осоружна чи ти сам не байдужів, навіть коли все йшло добре, а зараз останнє зусилля,

скерувати виробництво перед проваллям ринку, все подрібнити, зробити прогнозованим та ефективним, а поганяють старі таваріщі, повикидавши значки й партбілети, і заново вдають невинність із чарівними словами «ефективність» і «ринок», і проголошують такі ж лукаві лозунги, як раніше, і посилають мене в четвертій ранку переорювати землю під те, що післязавтра принесе прибуток, і знову їздити по ниві з краю в край, гвинтик у машинерії змін сезонів,

селянин завжди обробляв своє поле, навіть у сорок п’ятому, але зараз поле, трактор і мене округлили до нуля, ми змолотимо кукурудзу й розійдемося, розлучення уже розголосили, я вже навіть не питаю, чому, мені хочеться хоч раз виїхати із загінки, коли мені самому заманеться, і поїхати з плугом на захід, прямо, прокладаючи борозну по краєвидах і змучених землях аж до колишніх ваших сіл,

бо серед них теж не кожне як на виставку, таке перспективне чи вправне господарювати з кількома селянами, котрі досі не повтікали й гарують цілими днями там, де більше не ходять автобуси, де закривають магазини, школи й садочки, де збиткують кнайпи, стлівають будинки і навіть зникає назва села, і селяни вимирають, плекають ландшафт косами й колісними тракторцями та бажають нам розоритися з усім тим, що є кращого, машинами, будинками, квітами й спортмайданчиками,

ще раз почати з самого початку, але як, коли ти бачиш мух над горами огірків, ще більшими, ніж раніше, за планового господарства, тоді тобі платили й за згнилі огірки, а зараз, коли розподіл і ринок, весь добрий урожай гівно, все в гівно, усе гівно і вже лежить у труні, як старий Рібек із його грушею,

та ти мене ото менше слухай, якщо воно тобі все за ниття, селянин, який не стогне, то поганий селянин,

от зараз гроші нас як об’єднають, будьмо!, я навіть гордий мати більш певний заробіток, і я постараюся не вираховувати, чого варте оте «Чібо» в зернах проти того, що я бачу по телевізору, безробіття серед молоді, мережа збуту «Фольксваґена» проти наркобаронів, банани проти крадіжок, шоколадні цукерки проти сміття від упаковок, я вже не можу дивитися на все, що вони там показують, банки кока-коли та журавлі, не рахуючи книг про садівництво та репортажів про те, як мовчки недоїдають пенсіонери, всі рахунки неправильні, і тільки з чайовими все гаразд…

З німецької переклала Олександра Григоренко

Неля Ваховська Кишенькова метрополія, або Втрачений рай До роману Свена Реґенера «Пан Леман»

У самоописах об’єднаної Німеччини головну роль було віддано місту як центру соціальної динаміки та екрану історичних процесів. При цьому Берлін постав особливим локусом Повороту й Об’єднання: це місто історично було площиною реалізації політичних постановок, визначальних для колективного уявного Німеччини: від Ваймарської республіки, коли Берлін було проголошено культурною столицею світу, до гітлерівських часів, за яких попри те, що оплотом націонал-соціалізму вважався Мюнхен, Берлін обов’язково мав стати серцем III Райху, й аж до Холодної війни, експліцитно алегоризованої топографією розділеного міста й Муром. У колективному уявному Німеччини 90-х місто постало столицею Об’єднання, політичним (1999 року уряд ФРН переїхав з Бонна до Берліна), культурним та репрезентативним центром країни, екзотичним (східна частина) та мультикультурним (західна частина, а згодом і «робітничі» райони східної), що приваблює тисячі туристів з Німеччини та з-за кордону.

Водночас місто постало екраном опрацювання лакун та сліпих плям колективного уявного, виявлених процесами суспільно-політичних змін. У 90-ті роки Берлін втілив у собі метафору «об’єднання без єдності»: попри знесення Муру місто, що внаслідок своєї політичної топографії витворило полярно протилежні культурні зони і владні поля, зберегло свою структуру. Адже щоб уникнути дискусій про визначення нового центру, Сенатом було прийнято рішення про збереження поліцентричності міста, що лише утвердило Берлін як «більше не» розділене, проте й «ще не» об’єднане місто. Завдяки цьому Берлін перетворився на алегорію ментально-політичної топографії Старих і Нових земель.

Попри те, що містові не вдалося досягти постульованого рівня світової метрополії, Берлін увійшов до текстів 90-х та 2000-х років як один з головних літературних локусів на продовження експресіоністської традиції текстуалізації урбанного простору. Штефан Вірнед навіть писав з цього приводу: «Берлін — це не лише забудоване й обжите місто, це також потік текстів, які щодня розказуються, пишуться, друкуються, читаються, цитуються й пригадуються. Розпочата література рідного міста, проступають його історичні контури. Прихований текст вулиць зазнає дешифровки. Берлін — це роман». У літературознавстві навіть утвердився термін «берлінська література Повороту», до якої Зюзане Леданф зараховує понад 140 прозових текстів, написаних протягом останніх 20 років. Дослідниця розділяє їх на автобіографічний «східноберлінський роман Повороту» авторів з екс-НДР (М. Марон, М. Тітце, Б. Бурмайстер та ін.), «берлінський роман Повороту», що розглядає місто як місце пам’яті (Б. Морзгойзер, Т. Гетхе, Т. Бекер) та оновлений «берлінський суспільно-критичний роман». Останній, як такий що продовжує традицію Дьоблінівського «Берлін. Александерплац», дослідниця позначає як сюрреаполіс Берлін, перераховуючи серед його рис створення нової міської міфології та наголос на семіотиці візуального, елементи гри й неоекспресіонізму в зображенні міста (Ґ. Кляйн, У. Пельтцер).

Роман Свена Реґенера (нар. 1961) «Пан Леман» (2001) присвячений т. зв. феномену «Атлантиди Західного Берліна» і відображає настрої вестальгії — ностальгійного суму за добою розділення та унікальною субкультурою Західного Берліна, що виникла завдяки Холодній війні. Головним героєм роману є Франк Леман, якого за серйозність і близьке тридцятиріччя друзі глузливо величають паном — західний фланер-симпліцисимус, що вже дев’ять років живе у Західному Берліні. Ніч Повороту та день тридцятиліття пана Лемана іронічно ототожнені як переламна точка ставання дорослим, здобуття незалежності й права називатися паном. Об’єктом ностальгійного замилування в романі постає Кройцберґ — богемний район на південному сході міста, «місце здійснення альтернативних, експериментальних, ба навіть утопічних стилів життя та соціально-романтичних антиавторитарних революцій» (О. Бачеллі), що беруть свій початок у студентському русі 1968 року.

Власне, міф Західного Берліна як утопії ліберальної свободи виник у 80-ті роки XX ст. в США і був транспортований до ФРН. Саме в цей час завдяки численним фотоальбомам Захід відкрив для себе Кройцберґ — мігрантський район, у якому турецькою та індійською було говорено більше, ніж німецькою, із відповідним мультикультурним колоритом, надзвичайно низькими цінами, лояльною поліцією та богемною атмосферою. Сюди стікалися представники (квазі-)мистецького андеґраунду ФРН, щоб уникнути тиску «добропорядності» республіки споживання. Міфологізований Західний Берлін, репрезентований Кройцберґом, в очах Заходу набув навіть статусу метрополії рівня Нью-Йорка, специфічного ліберального й аполітичного мікросвіту, який не можна перетворити на державу, тобто інституалізувати в прокрустовому ложі ідеолого-владних відносин[22].

За Реґенером, ностальгійно реконструйований Кройцберґ — це утопічний простір всезагальної карнавальної рівності (головний герой — бармен у дешевенькій кнайпі, всі його друзі так чи інакше залучені до сфери тілесного: алкоголю, їжі, розваг, бійок тощо, в кінці роману друг пана Лемана Карл навіть «злітає з котушок», випадає в безумство через надмір алкоголю й наркотиків; багато уваги приділено сексу, тілу, широко представлені каламбури, жарти, гру словами тощо), захищеної як від тоталітарого режиму НДР, так і від тотального споживацтва ФРН. Завдяки специфічному статусові Кройцберґа та Муру, що захищає район як від ідеологічного впливу республіки споживання (ФРН), так і від репресивного соціалістичного виховання, ця ліберальна субкультура студентів, митців, панків, отримувачів соціальної допомоги — «шизиків» у термінології головного героя — законсервувалася у вигляді мультикультурного осередку недорогих пивничок та кафе, поміж якими повільно плине життя. З іншого боку, Кройцберґ постає також об’єктом бажання молоді НДР, який (ре)конструюється у спогадах як місце молодіжної культури та м’якого дисиденства. Саме сюди тікає ґей Сильвіо з НДР, щоб здобути повну свободу; хоч і тут вона виявляється дещо обмеженою капіталістичними відносинами: вимогою приховувати свій вік та не дуже розводитися про сексуальну орієнтацію.

Цей район відрізняється як від решти Західної Німеччини, так і від Західного Берліна загалом: це дивний світ, де не діють правила добропорядності, непохитні як для Бремена чи Офенбурґа, так і для інших районів Берліна; тут можливі найнеймовірніші мистецькі проекти та будь-яка стимуляція психіки для їхньої реалізації тощо. Тож коли художник Карл повідомляє, що хотів би виставлятися в галереї в районі Шарлотенбурґ (також Західний Берлін), пан Леман у відповідь зазначає, що для цього всі вони (тобто гомогенне коло альтернативної культури Кройцберґа, що не визнає расових відмінностей, ненавидить пост-націонал-соціалістську культуру ФРН) мали б всі разом переселитися до Шарлотенбурґа.

З цієї позиції Схід і Захід постають двома рівноцінними стереотипами (в обох частинах Німеччини пан Леман має родичів), жоден з яких не може бути прийнятним для головного героя. Маркерами Сходу в романі постають хіба що лайка: «Ти, східна булка», — вжита до Сильвіо та згадка полохливої матері пана Лемана про «тамтих по той бік» і «цей жахливий Мур». Останні викликають у пана Лемана роздратування: він більше переймається своєю роботою бармена, відвідинами батьків, з якими має все ще не вирішений підлітковий конфлікт, романом «із прекрасною куховаркою Катрін», бездомним псом та «Кришталевим Райнером» — клієнтом, який п’є світле пиво без лимона. Ідеологічний конфлікт, в якому постійно перебувають пан Леман та друзі — це конфлікт із дрібнобуржуазним кітчем республіки споживання — «вовтузінням туристів та нацистських вдів на Кудам» — головні променади Заходу. Його вимушена мандрівка цією торгівельною гордістю Західного Берліна — туди «де віддалік стовбичили безглуздий Європа-Центр і ще гірша від нього Ґедехтніскірхе, і всі ці взуттєві крамниці, «Ляйзер» і «Штілер», і ще якісь, туди, де брала початок кудамська катастрофа», — за своєю дегуманізованістю мало відрізняється від поїздки в Східну зону до невідомої родички, якій він мав передати гроші.

В обох випадках пан Леман наштовхується на апаратне шаблонне мовлення і мислення, бездумне дотримання букви закону, що легко обертається насиллям, якому марно протиставляти свій шарм або навіть звичайну логіку. Так, у західній частині міста пана Лемана змушують вдруге заплатити за проїзд в автобусі, після того як він вийшов із салону, щоб випустити пасажира. На Сході митники відбирають у нього гроші й депортують назад на Захід через невдалу (хоч і дотепну) відповідь на стандартне запитання. На рівні повсякденного мислення обидві системи, попри радикальну відмінність ідеологічних настанов, виявляються близнючками: одна зі східних берлінок, потрапивши на Захід, каже: «Таж тут усе на вигляд, як у нас». Тож коли відбувається Поворот і Берлінський мур падає, пан Леман замість величної події бачить «лише безкінечну лавину автівок, що зі Сходу вливалася в об'їзне коло, а потім розпорошувалася у різних напрямках».

У романі Схід і Захід постають об’єктами бажання одне одного: як хаос, організований за законами максимального прибутку, з одного боку, і спільнота ідеальних керованих споживачів — з іншого. «Коли впав Берлінський мур, люди одразу побігли по крамницях. У цьому, без сумніву, повсякденному акті купівлі того, що має ціну, вони ввійшли до світу, який називається «вільним», і зробили це в спосіб, настільки ж матеріальний у своїй символічності, як і символічний у своїй матеріальності», — зазначає Ж.-К. Ґієбо. Велика вечірка — революційні маси, що беруть штурмом Мур, метонімічно ототожнена з днем народження невдахи[23] пана Лемана, — відбувається як антисвято: напад на інтершопи виявляється підміненим поклонінням перед товаром, революція як акт консолідації спільноти в жесті первісного насилля (навіть вбивства Великого Іншого) не відбувається. Натомість має місце медійна подія, про яку навіть жителі Кройцберґа дізнаються з телебачення й реагують як на чергове шоу: «Мур відкрито, що це взагалі має означати — Мур відкрито? Сраку відкрито!». Герої не поспішають дивитися на подію наживо — спершу треба випити (у Ф. Ґоозена в романі «вчитися лежати» — додивитися фільм), в результаті чого пропускають те важливе, чого й не могли побачити. Акт подорослішання вічного підлітка відбувся — він прокидається в кошмарі споживацтва і симуляції наодинці зі своєю фланерською самотністю та ностальгією за міфічним старим Кройцберґом.

Свен Реґенер Пан Леман

Різко зачинилися двері, й пан Леман лишився сам. Він розумів, що його справи далеко не найкращі, та що там, — вони просто кепські! Я вліз у лайно, подумав пан Леман, ускочив по самісінькі вуха, подумав він. У нього виникло бажання закурити, проте він не знав, чи це тут можна; скидалося на те, що ні, бо ж попільнички не видно було ніде навкруги, — якщо взагалі можна говорити «навкруги» про це тісне й голе приміщення, де не було нічого, крім столу, двох стільців та неонової лампи. І пан Леман справді вважав, що цих людей краще не дратувати. До того ж, і вікон тут не було, а двері зсередини виявилися без ручки.

Ось такі справи, подумав пан Леман і спробував пригадати, як же воно так вийшло. Спершу було все гаразд, вони перевірили його берлінський паспорт, його багаторазова віза їх задовольнила, і вони обміняли йому гроші. Катрін, дякувати Богу, проходила контроль в іншому місці, у неї був лише західнонімецький паспорт, і це позбавило її необхідності оформляти багаторазову візу; втім, вона, здається, мала за візу платити, пан Леман не був у цьому певен, але все це тепер до лампочки, подумав він. Певно, Катрін стоїть собі зараз десь у Східному Берліні й чекає на нього, а він застряг у якомусь підвалі без вікон на станції «Фрідріхштрасе» й чекає, що буде далі. Сподіваюся, подумав він, вона не почне там, нагорі, з’ясовувати, куди я подівся; якщо вона взагалі нагорі, а я внизу, можливо, це саме я нагорі, а вона внизу, думав він, хоча йому справді здавалося, ніби він сидить у якомусь підвалі; але звідки мені знати, подумав він, численні спуски й підйоми на станції «Фрідріхштрасе» геть його дезорієнтували.

Отже, він з усіма пожитками вже майже перетнув кордон, коли раптом до нього підійшов чоловік у формі й запитав, чи є в нього речі, що підлягають декларуванню. Пан Леман відповів: «Ні, наскільки я знаю», — і митник, привітний товстун, сказав: «Ходімо зі мною», — а потім попросив пана Лемана вивернути кишені й викласти все на стіл. Самі собою ці п’ятсот марок не склали б проблеми, картався пан Леман, це ж просто гроші, які не є ніяким доказом. Прикрим було те, що ці п’ятсот марок лежали в конверті, який йому вручили батьки і на якому його бабуся своїм мудрованим почерком «зютерлін»[24] написала — ім’я, адресу східної родички, та ще й дописала «Східний Берлін» і підкреслила, що в мундирників, до чиїх лап потрапив пан Леман, вважалося моветоном.

За мій ідіотизм, подумав пан Леман, їм слід би мене запроторити до Бауцена[25] років так на двадцять, ідіотизм, думав пан Леман, треба карати, а я ідіот, ідіот, ідіот. Митник ніяк особливо не відреагував, наприклад, не зареготав абощо, сказав лише: «Ага, а що тут у нас?» — і вийшов, знову прийшов, відвів пана Лемана в цю кімнату, посадив його на цей стілець і зачинив двері ззовні. І ось він тут сидить. Не варто, думав пан Леман, намагаючись виробити якусь стратегію, ламати тут комедію, треба одразу сказати правду, думав він, це обеззброює, принаймні це найпростіше, все інше буде ще безглуздішим, подумав пан Леман. Він не чекав, що йому зараз надінуть кайдани і відправлять до Сибіру, це малоймовірно, подумав він, але в цій ситуації почувався страшенно пригніченим. Я залежу від їхньої доброї волі, думав він, зараз треба прикинутися дурником, хоча мені й прикидатись особливо не треба, подумав пан Леман.

Двері знову відчинилися, і зайшов інший уніформієць. Він приніс величезну друкарську машинку й поклав її на стіл. «Ви ще посидьте», — сказав він, знову вийшов і повернувся з кількома аркушами паперу, конвертом з грішми і документами пана Лемана, які надзвичайно ретельно розклав рядком на столі, перш ніж сісти, й аж тоді тільки поглянув на пана Лемана.

— Ну що ж, почнемо, — сказав він.

— Так.

— Що це за гроші?

— Це мені бабуся дала. Я маю передати їх одній родичці, яка живе в Східному… е-е… — пан Леман в останню мить зумів перейти в русло політики розрядки, — в столиці НДР.

— І звати її пані… — службовець поводився так, ніби й справді вперше розглядав конверт, — годі розібрати… Хто це писав?

— Моя бабуся.

— Здається, Хельга Берґнер… вона громадянка НДР?

— Так, я думаю…

— Що значить — ви думаєте?

— Ну, вона живе тут у вас, в НДР, певно, вона є громадянкою НДР.

— Прошу без нахабних смішків. І в яких родинних зв’язках ви перебуваєте з цією жінкою?

— Вона двоюрідна сестра моєї матері, здається.

— Вам так здається?

— Так.

— Що це значить — вам здається?

— Власне, я знаю це напевне.

— А ваша бабуся, як її ім’я та прізвище?

— Маргарете Бік.

— А ваше прізвище Леман?

— Так.

— І як це між собою в’яжеться?

— Ну, моя мати — уроджена Бік, а моя бабуся — уроджена Шмідт, а її сестра вийшла заміж за якогось там Берґнера, я гадаю.

— Ви гадаєте?

— Ну, це, мабуть, єдине пояснення. Хіба що двоюрідна сестра моєї матері є дочкою якогось із братів моєї бабусі, тоді б вона була уроджена Шмідт, але тоді їй теж довелося б із кимось одружитися, щоб стати Берґнер. Інакше ми не були б родичами.

— Хочете пошити мене в дурні?

— О ні, що ви, в жодному разі.

— Гадаєте, у нас тут свого роду забавка?

— Ні, звісно.

— Гадаєте, я з вами тут жартую? Гадаєте, у нас тут обідня перерва, і ми вирішили з вами трішки потеревенити? Гадаєте… — службовець підвищив голос і розпашівся, він ще молодий, подумав пан Леман, але йому треба зважати на тиск, — що ви можете ПОРУШУВАТИ МИТНИЙ І ВАЛЮТНИЙ КОДЕКС НДР, А ТОДІ ЩЕ Й КЛЕЇТИ ТУТ ДУРНЯ?

— Але ж ви самі мене спитали, — сказав пан Леман і про себе вирішив збавити хід і не прикидатися аж таким очевидним ідіотом. У них тут у всіх нерви наструнені, подумав він, ця історія трохи вибила їх з колії.

— І ви навмисно поклали цей конверт у внутрішню кишеню пальта, щоб у разі обшуку його не знайшли?

— Та ні, — обурився пан Леман, — насправді все було не так. Ось запитайте хоча б вашого колегу. Я одразу все виклав на стіл. Я й не знав, що з грішми виникне така проблема.

— Чому ви не заявили про гроші, коли наш службовець запитав, чи маєте ви речі, що підлягають декларуванню?

— Але ж я й не здогадувався, що маю про них заявити. Звідки мені знати, які у вас тут митні правила.

— Якщо ви не знайомі з митним кодексом, чому тоді намагалися перевести гроші через митницю в НДР контрабандою?

— Та я зовсім не намагався провезти гроші контрабандою. Коли мене запитали, чи є в мене речі, що підлягають декларуванню, я лише відповів: «Наскільки я знаю, ні». Ось що я сказав. І більше нічого. І я справді не знав. Звідки мені було знати, що в мене є що декларувати. Я думаю, справді… — пан Леман подався трохи вперед, щоб створити більш довірливу атмосферу, — невже ви гадаєте, що якби я хотів щось провезти контрабандою, — що мені зовсім не потрібно провозити контрабандою, — то ховав би це в конверті, на якому моя бабуся великими жирними літерами написала ім’я одержувача й адресу?

— Щось ви багато на себе берете, — суворо завважив його візаві. — Інтерпретацію фактів залиште нам. Здається, ви й досі не збагнули, в яку халепу втрапили?

— Але ж я нічого не скоїв.

— Залишайтеся тут, я скоро прийду.

— Можна закурити?

— Ні.

Приблизно за п’ять хвилин митник повернувся і одразу заговорив так, ніби нікуди й не виходив.

— Коли службовець запитав, чи є у вас речі, що підлягають декларуванню, чому ви не поцікавились, які вимоги пред’являє митний кодекс, а отже, залишили питання відкритим, і звернулися по інформацію лише тоді, коли дали заперечну відповідь?

— Хвилинку, — сказав пан Леман, геть спантеличений, — ви не могли б повторити запитання?

— Коли службовець запитав, чи є у вас речі, що підлягають декларуванню, чому ви не поцікавились, які вимоги пред’являє митний кодекс, а отже, залишили питання відкритим, і звернулися по інформацію лише тоді, коли дали заперечну відповідь?

Панові Леману починав подобатися цей чолов’яга. У ньому щось є, подумав він.

— Я зовсім не давав заперечної відповіді в цьому розумінні, — заходився пояснювати пан Леман. — Я сказав: «Наскільки я знаю, ні». Це можна розуміти як непряме питання, принаймні як натяк на те, що мені не знайомі правила. Так що в жодному разі тут не йдеться про зумисний обман чи ще щось, та я нічого й не приховував…

— Ні! — перебив його службовець.

— Що — ні?

— «Ні, наскільки я знаю», — ось що ви сказали. Ви сказали: «Ні, наскільки я знаю». А не «наскільки я знаю, ні». Ви сказали: «Ні, наскільки я знаю».

— Але ж так говорять… Ну тобто… зазвичай починають речення з «ні», а потім кажуть «наскільки я знаю», проте це не слід інтерпретувати як абсолютне заперечення чи щось таке — хіба що зумисно.

— Що значить «зумисно»? Ви що, звинувачуєте митний орган Німецької Демократичної Республіки у зловмисності?

— Та ні.

— Тоді про який умисел ви говорите?

— Я мав на увазі життя взагалі.

— Пане Лемане!

— Так.

— Що за дурниці ви верзете?

— Ну, ви ж розумієте, в такій незвичній обстановці — не щодня ж я тут буваю — можна й розгубитися, хто ж тут не почне верзти дурниці?

— У вашому становищі нікому не слід верзти дурниці, це не відповідає серйозності моменту.

— Можна й так сказати.

— Ви прибули сам?

— Так, звісно.

— Що — звісно? Друзів чи подруги з вами не було?

— Ні.

— Отже, жодних спільників?

— Ну, знаєте, це хибний висновок із ваших запитань і моїх відповідей. Навіть якби я був з друзями чи з подругою, якби я з ними їхав у столицю НДР, це аж ніяк не означало б, що вони мої спільники. Навпаки, це виключено, хай там як. Оскільки я порушив ваші закони не зумисне, а через незнання, — я хотів би наголосити на цьому, це важливо для мене, — тож якщо я сам свідомо не порушував ніяких законів, тоді в мене не може бути й спільників, — це була б якась нісенітниця.

— Отже, жодних супутників?

— Наскільки я знаю, ні.

— Ви знову за своє?

— Що — за своє?

Службовець зітхнув.

— Що ж, — сказав він, — давайте краще складемо протокол.

Від підсунув до себе друкарську машинку, вставив аркуш і почав помалу друкувати. Двома пальцями, як завважив пан Леман. Час від часу літерні важелі зчіплювалися між собою, і йому доводилося їх роз’єднувати. Утім, здавалося, його це мало бентежило. Він уже звик, подумав пан Леман, це надовго.

— Так. Протокол допиту Лемана Франка, громадянина самостійного політичного утворення Західний Берлін, — прочитав уголос службовець. — Дата?

— П’ятого листопада, — з готовністю підказав пан Леман.

— Точно. Ім’я і прізвище?

— Ви щойно сказали.

— Леман, Франк, — спокійно промовив службовець і продовжував друкувати.

Потім почався власне протокол. Митник і пан Леман торгувалися за кожне речення. Папірець, виданий, урешті-решт, панові Леману на підпис, містив доволі короткий текст і зводився в основному до того, що пан Леман визнавав, що порушив Митний і Валютний кодекс Німецької Демократичної Республіки, але особливо наполягав на тому, що вчинив це несвідомо.

— Незнання закону не звільняє від відповідальності, — не забув наголосити службовець, після того, як пан Леман поставив свій підпис.

— Авжеж, — сказав пан Леман.

— Зачекайте тут, — мовив чиновник і вийшов.

За півгодини чи близько того, як здалося панові Леману, він повернувся і був не сам. З ним був мундирник, дещо старший за віком і з відчутно важчими погонами, який приніс із собою холодний подих закону.

— Устаньте, — сказав він.

Пан Леман підвівся. Новоприбулий чиновник тримав у руках аркуш, з якого почав зачитувати:

— Відносно Франка Лемана, громадянина самостійного політичного утворення Західний Берлін, що народився дев’ятого листопада 1959 року у Бремені, ФРН, ухвалюється рішення: за порушення Митного і Валютного кодексу Німецької Демократичної Республіки, зокрема параграфів…

Він протараторив низку параграфів і оголосив ухвалу, зміст якої пан Леман насилу вловив — надто вже своєрідно її було сформульовано.

— Вам усе зрозуміло? — запитав чиновник, закінчивши виклад.

Інший, той, що вів допит, стояв нерухомо поряд і дивився кудись повз пана Лемана у стіну.

— Ну, здається, — сказав пан Леман, — пропали мої п’ятсот марок.

— Гроші, які ви намагалися нелегально ввезти в столицю НДР, вилучаються, — підтвердив службовець. — І столиця НДР відмовляє вам сьогодні у прийомі.

— Зрозуміло.

— Ось ваша копія. Ви маєте право оскаржити це рішення у відповідному суді НДР, тут усе написано. Мій колега супроводить вас назад до потягів метро на Західний Берлін. Ваші марки НДР будуть поміняні назад. Ваша багаторазова віза вилучається. У разі потреби ви маєте подати нове візове клопотання.

— Побачимо, — сказав пан Леман, котрий цієї миті аж ніяк не відчував такої потреби.

— Ви можете йти.

— Ходімо, — сказав інший і відчинив перед ним двері.

Пан Аеман рушив із ним тим шляхом, яким він, здається, кілька годин тому йшов сам, і все трохи нагадувало кіно задом наперед. Йому довелося поміняти східні марки на західні, хоча його це вже мало турбувало, зважаючи на щойно втрачені п’ятсот марок. А потім митник провів його, всупереч приписаному напряму, через пункти паспортного контролю. Нарешті він зупинився, пан Леман теж.

— Далі йдіть прямо, — сказав митник і показав рукою вперед, — он ті сходи ведуть униз до метро на Західний Берлін.

— Гаразд, — сказав пан Леман. — Ну, бувайте.

Він пішов далі, а митник залишився стояти, не промовивши ні слова. Коли пан Леман обернувся, той усе ще стояв на місці й дивився йому вслід. Пан Леман помахав рукою, але той ніяк не відреагував. Він просто стояв і дивився йому вслід. Бідолаха, подумав пан Леман і почав сходити вниз до метро.

Кафе-бар був на Мантойфельштрасе. Раніше тут тулився невеличкий бар, з житлову кімнату завбільшки і з відповідним облаштуванням, доволі дивний, але по-своєму приємний, якщо знаєш тутешній контингент. Тепер же з нього сталася справжня махина, власники будинку розжилися на гроші, тож у ході реконструкції перебудували й цю забігайлівку.

Вони сіли за барну стійку й почали спостерігати за потоком відвідувачів, переважно чоловічої статі. Багато хто з них був у чоботах і військових штанах, що неприємно нагадувало панові Леману його армійські часи.

— Ось тобі типові натурали-дебошири, — потішаючись мовив Сильвіо, — справдешні антифа-недоумки, йо-майо, мене зараз знудить.

— Як на мене, все не так і погано, — намагався заспокоїти його пан Леман, якого ці типи мало цікавили.

— З яких це пір ти такий ліберал?

— Ну, принаймні тут немає Кришталевого Райнера.

— А цього… Я не хотів питати, але з Катрін у тебе вже по всьому?

— Так.

— Це мені теж Хайді розповіла. Йо-майо, сумно.

— Авжеж.

Так вони й сиділи. Близько першої ночі поряд із ними за стійкою вмостився відвідувач, який щойно зайшов до бару. Він замовив собі пиво.

— Ти вже чув? — звернувся він до бармена.

— Що?

— Мур упав.

— Що?!

— Мур упав.

— От бля!

— Ти чув? — запитав пан Леман, який уже був добряче напідпитку.

— Що? — запитав Сильвіо. Він уже почав клювати носом.

— Мур упав.

— От бля!

— Послухай, Сильвіо, ти ж сам зі Сходу.

— Це мені вже не перший тиждень б’є по нервах. Як тільки увімкну телевізор: Схід, Схід, Схід… Ну й що з того, що я зі Сходу? Гадаєш, як мені було там з отими мудаками? Бути ґеєм на Сході — це така лажа. Мур упав, кордон відкритий… Що це взагалі означає — кордон відкритий? Срака відкрита!

Пан Леман роззирнувся довкола. Бармен розповів про те, що сталося, іншим відвідувачам, і, здавалося, що всі кругом говорили про це. Та особливого ажіотажу все ж не було, кожен робив те, що й раніше.

— Еге ж, якщо це правда… Може, й так, — сказав пан Леман.

— А якщо так, то що це значить — Мур упав?

— А я звідки знаю.

Вони взяли ще пива. Коли випили по півкелиха, Сильвіо раптом пожвавішав.

— Треба піти подивитися, — запропонував він.

— Ходімо до Обербаумбрюке, — сказав пан Леман. — Там є перехід.

— Так. Треба глянути.

— Та спершу доп’ємо, — наполіг пан Леман.

Вони допили пиво й пішли вниз по Шкалітцерштрассе до Обербаумбрюке. На вулиці нічого особливого не відбувалося. Мабуть, це просто теревені, подумав пан Леман.

Проте біля мосту справді були люди. Щоправда, небагато. Певно, перша хвиля вже пройшла, подумав пан Леман, не може бути, щоб Мур упав, а тут лише кілька людей ходили. Вони з Сильвіо приєдналися до мешканців Кройцберґа, які стояли й спостерігали за тим, що відбувається. Доволі мирно, одне за одним люди пішки переходили міст і йшли собі далі. Якось усе не так, подумав пан Леман.

— Вони справді запросто переходять, — Сильвіо був вражений. — І так скрізь? — запитав він чоловіка, що стояв поруч.

— Сходіть подивіться до інших переходів. Це тут — просто кіт наплакав, — відказав чоловік, який був теж не зовсім тверезий. — Тут просто фіґня якась, а не пішоходи!

Пан Леман спостерігав за людьми зі Сходу. Вигляд у них був дещо невпевнений, вони насторожено оглядалися. «Тут усе ніби як у нас», — сказала одна жінка.

— Та тут просто фіґня якась, — повторив чоловік. — Я краще піду на Моріцплац, там принаймні щось відбувається.

— Дивна справа, — сказав Сильвіо.

— Ходімо на Моріцплац, — запропонував пан Леман.

— Ах ти йоли-пали, для мене це далеко.

— Я візьму таксі.

— Не знаю, це гониво якесь.

— Ну ж бо, Сильвіо! Тільки подивимося.

— Ти тепер і таксі не піймаєш.

— Чому ні, зараз і піймаю.

Вони пішли до станції «Шлезішес Тор». Панові Леману пощастило. Одразу під'їхало таксі й зупинилося на помах його руки.

— Ви зі Сходу? — запитав таксист, коли вони сіли.

— Певна річ, — сказав Сильвіо, усміхаючись. — Знаєш, круто тут на Заході.

— Куди вам?

— Перехід на Гайнріх-Гайнештрасе, — сказав Сильвіо. — Там мої родичі, вони збираються переїхати кордон на автівці.

Пан Леман мовчав. Він раптом здивувався поведінці Сильвіо, таким він його ще не бачив.

— А у вас є західні гроші?

— Ясний перець.

— Ну тоді… — таксі рушило.

— І як вам тут, на Заході?

— Ну, круто. Я й не знаю, що сказати.

— Я ж кажу. А звідки у вас західні гроші?

— Бабуся дала.

— А-а.

До Моріцплац їм проїхати не вдалося: вулиці були забиті.

— Давай вийдемо тут, пане Лемане, — сказав Сильвіо. — А то це буде для нас надто дорого, — сказав він таксисту. — Нам треба економити західні гроші.

— Розумію.

— Дай-но західних грошенят, пане Лемане. Ось, решти не треба.

— Дякую. А чому твій приятель весь час мовчить?

— Він партієць, у нього сьогодні траур.

— Оце мені подобається.

— Непоганий чувак.

На Моріцплац пан Леман очікував побачити тріумфальний хід мас, та, мабуть, було вже запізно. Сунув лише нескінченний потік автомобілів, що йшов зі Сходу, виливався в кільцевий рух на площі й потім розщеплювався усібіч. Було страшенно гамірно, і сморід вихлопних газів був просто нестерпний.

— Ні фіґа собі, — сказав Сильвіо. — Ні фіґа собі.

— Куди вони всі їдуть?

— Мабуть, на Кудам.

— Чому на Кудам?

— А куди ж іще…

Вони ще трохи постояли, дивлячись. Потім їм стало нудно.

— З мене досить, — сказав Сильвіо, — я звалюю. Поїду в Шьонеберґ.

— А навіщо тобі в Шьонеберґ?

— Гляну, що там коїться в ґей-тусовці. Там тепер дах зриває, зуб даю! До того ж я можу зустріти там когось зі своїх старих приятелів. — Він усміхнувся й підморгнув панові Леману. — Здається, паті намічається.

— А я, може, ще десь чарку перехилю, — сказав пан Леман.

— Валяй. І не парся, що тобі тридцять стукнуло і все таке. Я знаю, що кажу. Мені вже тридцять шість.

— Не може бути!

— Еге ж. Ервіну я сказав, що двадцять вісім, — продовжував Сильвіо. — Він би мене ніколи не взяв, якби знав, скільки мені насправді. Але Ервін не з тих, хто питає паспорт. Хоча… може, й з тих. Бувай, пане Лемане, я маю йти за покликом своєї голубої природи.

— А як ти збираєшся їхати в Шьонеберґ?

— Чувака зі Сходу сьогодні кожен підкине.

Сильвіо вийшов на Оранієнштрасе, зупинив автівку, перекинувся кількома словами з водієм і сів. І поїхав.

Пан Леман стояв побіч гамору переповненої автівками вулиці й почувався спустошеним. Йому не хотілося додому, на нього там нічого не чекало, крім декількох книг і порожнього ліжка. Може, варто все ж придбати телевізор, подумав він. Чи взяти відпустку. І поїхати з Хайді на Балі. Або в Польщу. Чи почати щось зовсім нове. Непогано було б іще десь випити, знову подумав він.

Спершу піду куди-небудь. А все інше якось владнається.

З німецької переклала Лариса Федоренко

Неля Ваховська Маленький бестіарій Об'єднання До фейлетонів Лотара Куше

Труднощі самоідентифікації об’єднаної Німеччини привели до ревізії минулого Заходу та Сходу, по-новому актуалізованого в контексті Повороту. В колективному уявному країни об’єднання конотувалося з часами Ваймарської республіки — добою, що передувала націонал-соціалістській диктатурі та II світовій і Холодній війнам як її наслідкам, які були по-новому «зняті» в жесті об’єднання. Відповідно, на рівні естетичного опрацювання ситуації актуальними стали теми й прийоми німецького модерну І пол. XX ст., особливо гумор, сатира, експресіоністські описи, фокусування на Берліні як інопросторі світового міста тощо.

Однією з найвагоміших, передусім для східних земель, форм рефлексії Повороту та незадовільного аншлюсу НДР стала сатира та жанроформа фейлетону. Вже в перші роки Об’єднання фейлетон постав чи не основним проявом «голосу» Сходу: в цьому жанрі писали переважно східні кабаретисти[26], що, на відміну від молодих авторів, продовжили публікуватися у східнонімецьких видавництвах (передусім Aufbau Verlag та Eulenspiegel Verlag), почасти врятувавши їх від зникнення.

Відповідно до вимог жанру, фейлетон 90-х фокусувався на опрацюванні буденного досвіду соціальних трансформацій, займаючи досить чітку критичну позицію щодо Заходу та (дещо) апологетичну — щодо Сходу. Комічна драма зустрічі двох Німеччин часто набуває тут пікарескного виміру: східняк — «маленький Оссі» (Р. Лібольд) чи новий Симпліцисимус — бідний наївний чолові(чо)к переживає різні колізії з Великим Західним Дядьком і спромагається їх дотепно вирішувати. Водночас цей «пан О.» (Е. Панітц) просто й невибагливо розповідає про свої втрати внаслідок Повороту: робота, повага, мова тощо, — постаючи жертвою Об’єднання, наближеною до Брехтівських простаків під колесами великої історії. М. Ведель вбачає основну характеристику східняка в його чесності: страховий аґент, що переконує клієнта: «Я чесний, я зі Сходу», — нікого не дивує у Нових землях, адже із Заходом Схід зустрівся як з «торговцем старими машинами, керівником персоналу, репортером, політиком, торговцем нерухомістю» — тобто з представниками професій, що передбачають нещиру посмішку, «яку західняк не знімає, навіть коди залазить під машину». Відповідно, сатиричний фейлетон пропонує «Рекомендації: як стати вессі. Жваво-іронічна інструкція з виживання» (Ґ. Гертль).

Окремою темою фейлетону 90-х стала мова — єдине, що справді було спільним у Німеччини після 45 років ідеологічно полярної соціалізації. Після Повороту в Нових землях виник певний мовний вакуум: стара офіційна мова НДР втратила свою чинність, насамперед через скасування відповідного державного апарату. Виникненню ж нової мови заважав комплексний наступ Заходу у всіх сферах життя, а заразом і проникнення відповідної мови маркетингу, політики і споживання. Західнонімецький інваріант німецької мови автоматично зайняв місце загальнонімецької. Констатуючи це, М. Біскупек («Як НДРівець має навчитися говорити», 1992) повчає: в контексті «возз’єднаності» не можна давати чути, звідки ти родом — слід говорити нейтрально, «по-спільнонімецькому», адже «хто хоче показувати, що він родом із бараку?». Тобто «інтонацію дещо підняти, не випускати слова, злегка в ніс, трохи відсторонено, і говорити «мааал'». Значущо зиркати. Кивати з розумним виглядом. То тут, то там вставляти «еее». Це по-спільнонімецькому». Маркери модерності, вчить Біскупек, слід вживати економно, але вперто й регулярно: «ринкові шанси», «лізингова модель», «сфера», при цьому уважно слідкувати за вимовою: супермаркет — «не зубермакет і не сьюпермаркіт», — пристосовуючись до нових правил гри.

Жертовна героїзація образу східного німця дозволила на короткий термін створити новий ідентифікаційний стрижень для громадян Нових земель, в чиє життя зміни увірвалися блискавично й спричинилися до руйнування традиційної системи ідентифікаційних символів. Разом з тим перспектива співчуття до «маленького Оссі» в колективному уявному Сходу досить швидко переросла в (н)остальгійне самозамилування та витворення т. зв. ідентичності всупереч ході сучасності. Це проявилося на рівні фетишизації товарів НДРівського минулого, що призвело до повернення на ринок окремих торгових марок і товарів, свідомого оперування абревіатурами та поняттями, що вийшли з ужитку в об’єднаній Німеччині й стали кодом «обраних», тих, хто продовжував вважати громадянами іншої країни. Маркером цього постали сатиричні книжки-загадки, розгадати які могли тільки ті, хто жив в НДР або дуже добре знався на її реаліях (напр., М. Гекгаузен, «Книжка про світлофорного чоловічка»[27], 1997). Власне, в їхніх спогадах НДР була сконструйована заново — як світ тепла, справжнього людського контакту, рівності та не-бідності. Звісно, таке ставлення не виникло лише на ґрунті фейлетонів, а було радше спровоковане накинутою ззовні етнізацією Сходу як відсталої провінційної частини країни, що громадяни інтеріоризували як внутрішню форму опору в квазі-діалозі, почутою в якому була переважно лише одна сторона.

Тож уже в середині 90-х фейлетон загострився і в інший бік: об’єктом іронічного викриття став не тільки Захід, але й стереотипи та упередження Сходу. Так уже 1994 року М. Ведель обурювався: «Тепер усі так люблять говорити про «ідентичність», вимовляється ідендииичність. Те, що офіційні співробітники [штазі] в кінці 80-х називали соціалізмом у барвах НДР, стало нині — ідентичністю». А Л. Куше у «Старих і нових професіях нашої мрії» з однаковою вбивчою серйозністю розповідає про абсурдних склеювачів туалетного паперу та оцінювачів на громадських засадах, історичний контекст «мріяння» про яких розрізняється лише абревіатурами СПЄН (Соціалістична Партія Єдності Німеччини, т. зв. державна партія НДР, що мала повноваження диктатури) та ВДП (ліберальна Вільна Демократична Партія ФРН).

Характерною ознакою фейлетону 90-х є його екстремальна наповненість реаліями, що видавалися чи могли видаватися жителям Старих чи Нових земель на той час дивними. Таким чином фейлетон виконував в ході об’єднання ще й певну просвітницьку функцію. Водночас ці тексти побудовані на дуже інтенсивній грі слів, мовних дотепах, пародіюванні стилю політичних промов НДР та ФРН, контрастному поєднанні мови повсякдення (із діалектизмами чи «проковтуванням» окремих слів чи афіксів) з високочолими виразами офіційних звітів тощо.

У Лотара Куше (нар. 1929, Берлін) фейлетони сповнені реалій, не таких далеких для українського читача віком 30 +, який ще пригадує часи СРСР та НДР. Наприклад, черги на право купити авто, а також «героя» Повороту та постповоротного німецького гумору — трабанта (адже саме на цих автівках східняки рвонули через відкритий кордон на Захід). Ідеться про аналог українського «запорожця», авто для широкого загалу простих НДРівців, але зроблене з міцної пресованої паперово-дерев’яної маси; тому те, що в радянському фольклорі називалося «бляшанкою», мовою НДР означувалось як «картонка». За надто низьку швидкість руху трабанти — небачене диво для західних земель — невдовзі після Повороту перестали випускати на швидкісні автобани, тому що там це архаїчне диво одразу створювало затор. Відповідно, характерний для СРСР-НДРівських часів поділ людей на ієрархічні класи водіїв та пішоходів після Повороту ускладнився ще й поділом на водіїв трабантів та «керманичів» усіх інших авто. Куше навіть проводить саркастичне розрізнення між букв. «трабантівцем»-«картоплеїдом» та «чоловіком з мерседеса», який, як і ролс-ройс, претендує на максимальний престиж і комфорт аж до обладнаності «подушкою антикризової безпеки за VIP-ціною».

Люди, які фігурують у Куше, також є типовими представниками свого середовища: «Ганс на трабанті» або таке собі узагальнено-східнонімецьке «Я», що в об’єднаному світі мріє бути «самоімітатором» (єдине, що, як відомо, не вдавалося Бернгардівському імітатору голосів), який братиме гроші із західняків за те, що представлятиме на їхнє замовлення «те, чим я був протягом всього свого життя — оссі», вказуючи Заходу на нелюдяність, «зоопарковість» його ставлення до Сходу. Також у запропонованих читацькій увазі текстах фігурують пси Гасо і Булі (аналогами могли би бути типові українські Бровко та Сірко), які, живучи у західноберлінському Штеґліці, не люблять поліцаїв ні по той, ні по цей бік Муру. Ці «коти в [офіцерських] чоботях» вигадують різні правила-заборони, або за допомогою благенької вистави злупити гроші у власну кишеню. Настання демократії знаменується тим, що «хіхієнічний кельнер», замість забороняти заходити до ресторану з тваринами, сам пропонує тим свіжу воду. Натомість на місці КПП з'являється газон, по якому за «законом від 3.11.1962» «чотири- і більшеногих істот можна вигулювати лише на повідку». Ще одне благеньке переписування історії східних земель важко не помітити.

Особливим локусом у Куше постає Берлін з його топографією та символами, а саме Берлінська телевежа, яку було споруджено 1965 року біля Александерплац, щоб демонструвати вороже налаштованому Заходу силу й велич соціалістичної держави. 368 м заввишки, ця вежа стала найвищою спорудою Німеччини. Після Повороту вона з околиці Східного Берліна перетворилася на вежу в самому центрі об’єднаного міста, що викликало великі суперечки щодо її доцільності там. Проте вежу було збережено, на відміну від багатьох ідеологічних будівель колишньої НДР. Марієнкірхе — середньовічна церква поряд із вежею. Вказуючи на можливість їх спільного знищення, Куше стверджує їхню культурну рівноцінність.

Лотар Куше Східний салат із західною заправкою

Водії трабантів ніколи не розглядали своє маленьке авто як засіб прискорення, лише як засіб пересування. Ніщо в ньому жодним чином не могло бути пов’язане з поняттям «раптово». Ніхто не міг раптово купити свого трабанта: як відомо, після подання заяви люди роками чекали на маленького чотириколісного друга; можливо, навіть довше, ніж якийсь нафтовий шейх чекає на свого виготовленого за спеціальним замовленням ролс-ройса із подвійним сталевим бронюванням, вбудованим офісом і подушкою антикризової безпеки за VIP-ціною.

Якийсь дідусь без водійських прав, але зі щирою симпатією до молодого покоління, завбачливо ставав у чергу на отримання трабанта, щоб заповісти онукові свій номер у черзі. Нині ж такий щасливчик чхати хотів на старого, а дідусь може хіба крикнути йому вслід слова шиллерівського Валенштайна: «Їдь! Я ніколи не розраховував на вдячність».

І він поїде, той молодик (який у часи черги за автомобілями цюняв у пелюшки) — але, звісно ж, не на трабанті, а, можливо, на потриманому БМВ, що стоїть у нас на розі вулиці й продається за 999 марок. Імовірно, що ця автівка за 25 секунд прискориться від 0 до 100 км/год, перш ніж розчиниться в хмарі іржавої куряви. Проте самоіронію ветеранів трабанта, які все ж намагаються за 15 секунд пройти від 0 до 100 метрів, навряд чи на 100 відсотків зрозуміють нащадки й ті, хто їде слідом за ними.

Тому що наймолодше покоління щоразу вимагає: трішечки раптовості, якщо можна! Та щодо трабанта, то, як ми вже казали, в ньому не було нічого раптового. Знавці стверджують, що ця малолітражка не могла раптово зламатися; навіть це відбувалося за певних умов — невпинно, проте неквапливо й спокійно, майже як у сповільненому кіно.

А тепер — раптово — більш не буде нового трабанта. Останній екземпляр зійшов зі цвікауерського конвейєра 30 квітня 1991 року. Мене цікавить, що сталося з останнім трабантом. Він потрапив до музею? Чи його придбав американський колекціонер, щоб покрити позолотою (як це раніше робили з дитячими черевичками), а потім виставити в парку як НЛО (невпізнаний летальний об’єкт).

«Картонка свій обов’язок виконала!», — дещо нешанобливо відгукнулася східноберлінська ранкова газета. Зрештою, непогано, коли хтось чи щось виконує свій обов’язок. Величезна кількість людей чекала свого трабанта, і під гаслом «тихіше їдеш, далі будеш» вони охоче їздили на ньому. До того ж не варто забувати, що цим людям не судилося вибрати собі іншу машину. Адже нечесно висміювати поглинача картоплі, що хай там з яких причин не має жодної змоги приготувати рис, локшину чи бодай кльоцки.

Як і в багатьох леґендах, в історіях про трабант є купа протиріч. Але він, здається, справді став леґендою — а леґенди відносно довговічні. Про трабант уже знято фільми (один нічим не кращий за інший) та — що, як на мене, набагато значущіше — ходить величезна кількість жартів. Мій друг Карлос Ноймайр розповів мені одного:

На парковці водій трабанта пропонує керманичеві мерседеса, що зупинився поруч, чашку кави. Той не проти. Трабантівець відчиняє дверцята — а в надрах багажника встановлена надсучасна кавоварка. «Мо’, смажену ковбаску до кави?» — «Егеж!!!» — повністю автоматизований електронний гриль під капотом двигуна достачає бажане. Панові з мерседесу все до смаку, він вражений. «Ви часто тут паркуєтеся?» «Так, — каже Ганс на трабанті, — буду за три дні о цій годині». На призначений час дядечко на мерсі підрулює з кількома друзяками, щоб повихвалятися перед ними своїм дивовижним знайомим. Трабант уже на місці. Але водія не видно, віконне скло ніби оповите туманом. Мерседесівець стукає. А зсередини лунає: «Хвилиночку, я тільки з душу вийду!»

А ось повідомлення одного інформаційного аґентства (ADN) — і вже ніякий не жарт: «Міністр фінансів Фінляндії Матті Луоекоскі отримав до свого 50-річчя справний трабант. Пан міністр відомий своєю пристрастю до колекціонування старих автівок».

Я — велосипедист, який нині не дуже впевнено почувається серед міського вуличного руху, — ніколи в житті не боявся трабанта. Його справді неможливо не почути, та й запах відчувається здалеку.

Гасо і Булі ще за часів Берлінського муру іноді навідувалися сюди, але дуже зрідка. А коли припиралися, то майже завжди були в поганому гуморі. Причиною цього, швидше за все, були виснажливі формальності, яким у часи перепусток підлягали навіть «західні собаки», якщо вони хотіли перейти кордон.

Зазвичай обидва хлопаки поводилися зі службовцями терпляче і певною мірою мирно. Чоловіки в мундирах не були для них чужими, бо ж і в Штеґліці також були поліцейські. Можливо, вони там також носили кумедні шапки на головах. Але більшість псів не заглядають так високо, особливо якщо вони відносно низької статури, як Гасо і Булі. Аматор напевне назвав би їх недорослими кокер-спанієлями, та насправді вони належать до тієї благородної породи, яку собаківники називають «кавалер король Чарльз».

Та от, один із цих двох кавалерів, а саме Булі, відчував неприязнь не до персоналу прикордонних служб як такого — той йому був абсолютно по фіґу, — а до його чобіт. Адже ноги деяких службовців бундючаться в чоботях для верхової їзди, хоча їхні господарі коней не мають і тим паче їздити верхи не вміють. Чому ці чоботи видавалися Булі такими несимпатичними, пояснити непросто, або й узагалі годі. Можливо, він якось зустрів кота в чоботях, відомого завдяки казці братів Ґрімм. Ми ж бо знаємо, що стосунки між котами й собаками почасти зіпсовані. І якщо пес принагідно дізнається, що кіт, як оповідається в казці, прагне отримати посаду першого міністра, то раз і назавжди можна забути про гармонію між ними. Можливо, Булі був якось інакше травмований високими чобітьми. Хтозна…

Хай там як, та одного дня Булі раптом відчутно рикнув на поважного кота в чоботях, і це зухвальство розцінили як загрозу соціалістичній робітничо-селянській владі, державам-членам Варшавського договору, миру у всьому світі й і т. д. і т. п.

Інакше кажучи, своячку Валі та свояка Роберта, відповідальних за своїх тварин, було обшукано за всіма правилами митного мистецтва, із пудреницею й портсигаром включно. З тієї причини, що захисникам Борнгольмерштрасе було недостатньо міжнародно (але не в НДР) визнаних документів про вакцинацію кавалерів типу «король Чарльз», контора стала вимагали ветеринарного огляду чотириногих екзотів.

Це означало: ветеринара потрібно спочатку доставити. Валі, Роберта, Булі й Гасо мусили зачекати, якщо така їхня ласка. Менш ніж за годину вповноваженому художнику-костюмеру контрольно-пропускного пункту вдалося десь роздобути майже білу спецівку, в яку відразу ж було перевдягнено прикордонника, котрий видавав себе за пана доктора. Булі виказав повагу до білої спецівки, хоча під нею й було видно армійські чоботи. Але й ветеринари, бува, такі носять. Огляд проходив швидко й безболісно, за зразком: чотири ноги, одна голова, один хвіст — із собакою все гаразд. Собівартість процедури — 85 дойчмарок. Потім Валі показала нам квитанцію, написану хімічним олівцем в абсолютно вільній стилістиці.

Щоб якось розрадити своїх штеґліцівців, ми запросили їх до ресторану. Валі, моя дружина і я мусили їсти якомога швидше, щоб замінити Роберта, який тим часом вигулював кавалерів. «Сюди з собаками не мона, — заявив офіціант, — чи Ви ніко’ нічо’ не чули про хіхієну?»

На що моя дружина досить жорстко відповіла: «Ага, ми ще вашої кухні не бачили». На наше щастя, вона це сказала дуже тихо.

Тепер на Борнхольмерштрасе біля Бьозебрюке вже немає контрольних будок. І там уже не зустрінеш ні справжніх, ані підробних ветеринарів. А в тому ж таки ресторані для Гасо і Булі, які тихо й мирно сидять під столом, сервірують прозору водичку у фірмових блюдцях.

«Вода бездоганно чиста. Ваші песики можуть її спокійно пити, — каже офіціант, — тому що ми дуже сувору слідкуємо за хіхієною». Це все ще той самий гігієнічний кельнер.

Згодом він іде.

Потім собаки гасають по парку. Я показую Валі таблички, що віднедавна з’явилися тут: «Зелені насадження захищені законом від 3.11.1962». «На цих газонах, — пояснюю я, — чотири- і більшеногих істот можна вигулювати лише на повідку».

«У Штеґліці, — каже своячка, — ці таблички стоять ще від часів царя Панька, та всі на них чхали».

Що, навіть собаки?

Люди, люди! Над громадською дисципліною нам з вами ще працювати й працювати.

Бо багато покликаних, та вибраних мало.

Мт, 22:14

1

Закуски під час культурних заходів — це, зазвичай, так звані канапе. У гастрономічному розумінні канапе — це не старомодні дивани, а настромлені на паличку круглі скибки білого хліба, трохи підсушені, з ковбасою, яка має бути також трохи підсушеною, щоб споживання було не надто безтурботним.

Колись давно я звернувся до одного комітету з пропозицією:

«Шановний Комітете культурних заходів! Оскільки я вважаю, що здатен зробити приблизно 120 канапе за годину, я б хотів запропонувати вам свою кандидатуру на посаду наколювача канапе. І щоб уникнути тієї небезпеки, що канапе будуть подані недостатньо підсушеними, я готовий робити їх із білого хліба щоразу за 14 днів перед відповідним культурним заходом. З огляду на авторські права я б не хотів розголошувати деталі про розроблений мною культурний метод циклічного наколювання канапе (МЦНК) і т. д. і т. п.»

Але вони мені так і не відповіли.

2

Невдовзі після того я мало не став склеювачем туалетного паперу. Метою цієї високоповажної професії було за допомогою клею скріпити 20 верхніх шарів рулону туалетного паперу так, щоб вони були повністю непридатними до застосування. Але, на жаль, моя кандидатура для такої ключової позиції навіть не розглядалася, тому що я не був членом СПЄН.

Та одного дня, мов стріла Теля, просвистіло повідомлення про абсолютно нову професію, якої до того часу ніде не було: «Паризький метрополітен бере на роботу шістьох чоловіків, озброєних гумками, завдання яких — стирати вуса, що ними пасажири метро прикрашають портрети на рекламних плакатах».

Отож, вуса не лише голили, а й витирали. Так відоме в живописі й графіці мистецтво випускання переросло в мистецтво витирання. Дужими штрихами такий митець тер своєю гумкою недоладні вуса фотомоделей, які повинні були навіювати пасажирам, що споживання кольорової яєчної локшини покращить колір обличчя. Можливо, витирачі вусів організують свій синдикат, котрий вважатиме неприйнятним вимагати від своїх членів витирання намальованих окулярів (для цього має бути створена професія витирачів окулярів). Можливо, навіть обговорюватиметься нагальне питання: де закінчуються вуса, а де починаються бакенбарди?

Я мрію про те, що колись, щоб забезпечити витирачів вусів роботою, будуть шукати й людей на посаду малювальників вусів. На мене можна розраховувати: така діяльність повністю відповідала б моєму природному поклику.

3

Досвідчений ресторатор міг би колись таке виснувати: звісно, італійські специ не такі пряні, як індійські. Я зовсім не розуміюся на спеціях, тому що не вмію готувати, та й зі шлунком у мене проблеми, не можна гострого, — а от СПЕЦІАЛІСТИ з експертних висновків мене дуже цікавлять. Спеціаліст з експертних висновків — це ж могла би бути професія моєї мрії. Люди дають доручення підготувати експертний висновок про предмет, у якому вони нічого не тямлять. А інакше навіщо їм цей висновок! Але вони припускають, що ТИ тямиш у цьому предметі — бо чого б вони тоді замовляли оцінку саме тобі? По-перше, такий спеціаліст повинен протягом усього часу тримати замовників у непохитній вірі в те, що він СПРАВДІ розуміється на довіреному йому предметі, а по-друге, він мусить запросити якомога більший гонорар.

Палац Копенік у Берліні підточила т. зв. руйнівна дія часу. Тому історична будівля мала бути наново умебльована Фондом прусської культурної спадщини і Федеральною буддирекцією. Кажучи зрозумілою мовою, спочатку потрібно СКЛАСТИ експертну оцінку, і не одну, а багато. Будівельно-політичний експерт берлінської ВДП[28] дійшов ось якого висновку: «Було виявлено надмірний контроль. Через силу-силенну експертних оцінок витрати виросли, хоча палац — у чудовому стані».

Справжні спеціалісти з експертних висновків не дадуть себе скривдити. Коли всі гроші до останньої копієчки буде витрачено на експертизи, то на ремонт не лишиться й пфеннінга.

4

Та по заслузі й честь — є не лише експерти, які працюють за гонорари, а й оцінювачі на громадських засадах. Це люди, які самі себе приймають на службу, хоча ніхто не просив їх цього робити. Вони добровільно, активно, можливо, навіть затято, та в будь-якому випадку якомога гучніше висловлюють свою думку стосовно проблем, які нам дуже наболіли.

Якщо добре подумати, то мені ніщо так не наболіло, як Берлінська телевізійна вежа. Після її зведення з офіційних джерел розповсюджувалися безглузді чутки, що мешканці НДР ніжно називають нову будівлю «ТЕЛЕСПАРЖЕЮ». Це, звісно, чистісінька брехня; більшість людей тут, у нас, тоді й не здогадувалися, що таке спаржа. Нині ж, як ми дізнаємося, в дискусіях на міському форумі «500 ФАХІВЦІВ», щосили ведуться дебати про телевізійну вежу. Чи мусить вона залишитися? А чи ні? Телевізійну вежу більше не називають телеспаржею, а — слухаєш і дивуєшся — ЗАГРОЗЛИВОЮ ШТАНГОЮ чи ЧВАНЛИВОЮ ЛОМАКОЮ. Саме так її характеризують фахівці, які, очевидно, мають доволі своєрідне уявлення про форму штанги чи ломаки. Фаховий театрознавець пан Дікман, в силу своєї професії компетентний в архітектурі й зведенні веж, хоче знести телевізійну вежу. Власне, він не особисто хоче її знести, такі речі не під силу одному науковцеві й публіцистові, але він хоче бачити, як «ЦЕЙ ВЕРТИКАЛЬНИЙ ПАНДАН ПЕРЕТВОРИТЬСЯ НА ГОРИЗОНТАЛЬНИЙ МУР». Дікман, якого всі знають як людину розсудливу, та що там приховувати, людину з витонченим смаком, був у великому публіцистичному гніві. «Будівля, яка свою позитивну дію ВИПРОМІНЮЄ лише на відстані багатьох кілометрів, — на думку Дікмана, — має бути скраю, а не в центрі». Розумійте, як хочете. Отже, ця ЧВАНЛИВА ЛОМАКА, сприйнята критиками як НЕПРИСТОЙНЕ ТВОРІННЯ, на околиці міста несподівано ВИПРОМІНЮВАТИМЕ ПОЗИТИВНУ ДІЮ. Цікава варіація теорії відносності Ейнштейна.

Ревний проповідник від естетики не вимагав знесення Марієнкірхе. Це вже було б зайвим. Бо якщо телевізійна вежа при знесенні впаде — вона й так дощенту зруйнується.

З німецької переклала Світлана Саюк

Неля Ваховська Довге повернення Робінзона До роману Єнса Шпаршу «Кімнатний фонтан»

Уже підзаголовок роману Єнса Шпаршу (нар. 1955) «Кімнатний фонтан» — «Роман про батьківщину» — вказує на проблемне поле німецького Об’єднання — потребу створення парадигми батьківщини, цілісного місце-образу для нового життя. Водночас цей вираз відсилає до відповідної жанроформи тривіальної літератури XIX ст.[29] Проте сюжет роману зовсім не відповідає традиційній схемі: замість сільської ідилії, ураженої небезпекою ззовні, читач одразу втрапляє в епіцентр розриву — квартиру в районі берлінських новобудов, — що виник як простір символічного стику колишніх Західної і Східної зон.

Головний герой — у минулому співробітник ЖЕКу Гінріх Лобек — уже три роки «висне» у цьому просторі переходу, що ніяк не може завершитися: після Повороту він «став домогосподарем», що «відпрацьовує стабільну позицію на боку». Ґротескно типізований оссі повністю позбавлений ініціативи і сприймає своє життя як підпорядкованість зовнішнім умовам. Його нездатність вийти за межі фантазматичного ландшафту Свого в Чужому іронічно викривається через «отілеснення» простору: «Вікно якесь перекошене, мабуть, через те, що моя голова схилена набік». Єдиний здобуток (а затим і єдина цінність) оссі у Возз’єднанні — це особистий простір, шанс інтимності, проте водночас це й фактор системного утиску, вписаний в антопофагічний фантазм перебування всередині іншого організму: «Розкрита паща дверей (…) заходиш всередину — і вперед, у глибоку пітьму. Довгий коридор — це стравохід, який тебе заковтує. Вікна — тьмяні очі, що не випускають твій погляд назовні. Водопровідні труби — вени, фанова труба — товста кишка, що сердито бурчить і булькає». «Звільнений оссі» переживає себе як шматок харчу, що його повільно розсмоктує гігантський організм квартири-рослини — національний мікрокосм, який пожирає свій центр: «Варто було мені вийти з кімнати і, можливо, трішечки прилягти й подивитися у вікно, як одразу виникало відчуття, що мене повільно перетравлюють». Відчуття повільного вмирання Лобек компенсує підвищеним прагненням влади та псевдодисципліни: маніакально дотримується правил, регулярно поливає квіти, вигулює пса тільки там, куди той не хоче йти тощо — по суті, ґвалтує світ(ик) навколо себе, змушуючи його стати дзеркалом своєї перверсивності. Водночас Лобек замість щоденника патологічно веде «книгу протоколів», у якій у відповідній телеграфній манері занотовує всі, навіть найдрібніші події свого й чужого життя.

Зустріч Заходу і Сходу роман ілюструє шляхом використання типової пікарескної схеми: антигерой Лобек вирушає у «великий світ» ФРН шукати роботу і стає воссі, що дозволяє йому співставляти свій досвід Сходу і Заходу з дещо відчуженої позиції сучасного Симпліцисимуса. Захід відкривається Лобеку як опосередкований мас-медіа кітчевий ландшафт. Центром цього гомогенізованого й безликого раю є конференційна споруда «зі скла і сталі», де відбувається семінар фірми з продажу кімнатних фонтанів «Панта Райн», — наскрізь семіотизований і театралізований простір реалізації ідеології вільного ринку — реклами. Ідеальний актор цієї системи — директор Болдінґер — не має віку, його тіло (як і життя) — штучне, перетворене на суцільну площину репрезентації: засмага, одяг, постава, рухи, маршрут, погляд підпорядковані функції виражати суму значень «вдалий підприємець»: «шеф — здогадався я (…) з того, як він з’явився на сцені». Пізніше, ставши успішним співробітником «Панта Райн», Лобек сам говоритиме про себе: «Ранок за ранком… я виходив зі своєї квартири, схожий на когось іншого: костюм, течка, погляд».

Сцена тренінґу, який веде «режисер» Штрювер, засвідчує, що вся система організованої симуляції базується на ритуалах та ефекті невпинної седиментації (стиранні витоків): попри те, що тренінґ проводиться за минулорічною схемою, ніхто з учасників не спроможний правильно виконати завдання — розіграти сценку спілкування з клієнтом. Ідеться про суб’єктів ринкової ідеології, які у своєму житті постійно абстрагуються в ролі аґентів цієї ідеології, проте здійснити на тренінґу абстрагування у квадраті — стати знаком своєї функції, симулякром — вони, вочевидь, не спроможні. Звідси заїкання, шпортання та інші тілесні прояви, що сигналізують про невитравлені рештки людського у семіотичній подобі аґентів. Крім того учасники навчальних вистав приречені на невдачу самою позицією «режисера», що заважає їм грати, повсякчас демонструючи їхню некомпетентність. Система інтерпелює своїх членів як «завжди-вже-винних» (Альтюссер), вказуючи на витіснене — несеміотизований залишок у вигляді тіла, смертності, бажання, тривоги тощо, які маркуються як непристойність чи перверзія, що в свою чергу перетворюється на бренд. Таким чином головні носії ринкової ідеології — рекламні аґенти — постають її головними жертвами-споживачами, що мають не лише формувати у клієнта фетишистське бажання товару, а й самі бажати його — нарцисично жадати себе у формі товару-аґента, що виключає можливість прямого контакту з Іншим.

Успіх Лобека в якості актора-аґента повністю випадковий — це результат хибної інтерпретації навколишніми дефекту означення (його недолугих рухів) як ефекту смислу (продуману стратегію розчулення клієнта). Цей механізм інтерпретаційного зсуву в бік бажаного значення є визначальним у ставленні Заходу до Сходу: в розмові з Лобеком Болдінґер не зважає на мовчання Гінріха (той боїться навіть дихнути, щоб не вдавитися шматком шварцвальдської шинки[30]), під маскою фальшивого розуміння проектуючи на нього заздалегідь визначений комплекс значень: «темні плями в біографії», «але в партії, в партії ви, мабуть, були?»; пізніше Штрювер: «О, Боже, співпраця зі «штазі»! Але якщо ти мене питаєш — парубче, якщо це комусь було потрібно, — чом би й ні!». Для входження в горизонт нового життя Захід із неусвідомленим цинізмом накидає оссі роль пасивного реципієнта комплексу провини, що не артикулюється (її всі нібито розуміють і заздалегідь пробачають), але й не забувається.

Разом із тим фігура Лобека викликає на «Панта Райн» неабиякий ажіотаж: для Заходу оссі є втіленням інакшості. Розглянутий під таким кутом, Схід постає об’єктом зацікавлення, білою плямою, якій приписується сума варіативних значень: від медійно-екзотичного (Далекого) Сходу («Панове, ось це я називаю східним спокоєм і медитативністю!» — каже Болдінґер про Лобекову поведінку на тренінґу) до міфологічно-казкової країни, де «немає нічого неможливого». У текстах 1990-х років переважно східнонімецьких авторів вессі постають такими, що розглядають Схід із «зоопаркової перспективи»: так, у романі Т. Брусіга «На коротшому кінці Зонненаллеє» головний герой «не міг звикнути до щоденного приниження від глумливого сміху, з яким його проводжали з оглядової вежі із західного боку, коли він виходив зі свого будинку: цілі класи гукали, свистіли і кричали: «Глянь, справжній зоні» або «Зоні, зоні, помахай, ми тебе клацнемо!»». У Шпаршу Штрювер дивиться на Лобека «поглядом допитливого науковця», по-етнографічному цікавиться «звичками й побутом східних німців». З іншого боку, образ оссі постає екраном, на який проектується витіснене/приховане бажання Заходу: в кінці роману Штрювер натякає Лобеку на можливий гомосексуальний роман (іронічна відсилка до традиційної для кінця 1980-х років метафори Заходу і Сходу як «розділених коханців»).

Проте основною категорією, в якій Захід розглядає Схід, залишається ринок. Пригадуючи події Повороту, Болдінґер каже: «ми вже наступного дня подумки були там… за кордоном… ми перейшли… на Схід. І якщо ми сьогодні тверезо підіб’ємо підсумки, то маємо визнати, що ринок на Сході не приніс нам жодних відчутних результатів». У цьому контексті колишні «брати і сестри по той бік муру» перетворюються на «нові цільові групи», що підпадають під традиційну маркетинґову риторику. Пізнання Сходу насправді обертається психо- та соціографічним дослідженням нового ринку, щодо якого Захід чинить культурну та економічну інтервенцію: аґенти обслуговуються інструкціями — «повідомленнями з фронту», вони мають не дати клієнту «шляхів до втечі», «проникнути в інтимний простір клієнта на 0-45 см», викликати в нього «докори сумління, якщо він зараз скаже ні» тощо. При цьому Захід ігнорує різницю горизонтів очікування: якщо у вессі, щоб щось йому продати, слід розбудити докори сумління, то для оссі важливо, щоб аґент поставав втіленням мужності, що імпонує жіночій натурі Нових земель. Формою опору цій експансії з боку Сходу стають колективна недовіра, агресія, алкоголізм. Пізніше Лобек відкриває для себе наявність «напівлегальної Спілки вигнанців із НДР» — усіх, хто остальгійно страждає від «фантомного болю» за батьківщиною, старими булками замість «нової вати», піонерськими піснями тощо, відносно яких воссі Лобек почувається «справжнім колабораціоністом».

Іронічним вираженням соціального міфу НДР стає кітчевий кімнатний фонтан «Йона», якому Лобек, намагаючись його полагодити, випадково надає обрисів НДР і доповнює ручкою у формі телевізійної вежі — символу Східного Берліна. НДР-Атлантида із вишкрябаним написом Карл-Маркс-Штадт замість Хемніца або з «Берлін — столиця нашої республіки» на телевежі регулярно занурюється під воду, чим викликає потік остальгійних сліз у переважної більшості оссі та стає запорукою кар’єрного росту Лобека. Знаковим виявляється семантичний зсув від міфу спокутуваної провини (Йона) до міфу ідеальної землі й Золотого Віку (Атлантида), що є визначальним для нової ідентичності Нових земель. При цьому виявляється, що нібито відмінна від дегуманізованого Заходу повсякденна свідомість Сходу діє за тими самими закономірностями: ірраціонально прочитує випадкове накладання як ефект смислу, вчитуючи його в поле остальгії, послуговується седиментованими спогадами про НДР, створює міфологеми ворожого Заходу тощо. Недарма Поворот сприймається не як травматична подія, а як зміна символічної системи означення: «не виходячи з дому, я полишив свою стару батьківщину (чи то вона мене)»: замість галявини з’явився «новий вагончик страхової компанії», «шпаркасе перетворилася на банк», «змінилися назви вулиць» — «потай, за одну ніч, нас було переселено».

Поворот та об’єднання Старих і Нових земель відбуваються як подвійний різноспрямований зсув системи означення, коли ідея партії заміщується ідеєю ринку чи меланхолійним симулякром, а поле і спосіб означення залишаються незмінними. Обидві ідеологічні системи (ринково-маркетинґова та остальгійна) внутрішньо споріднені, часом навіть мімікрують одна під одну: «головний вессі» Болдінґер виявляється родом зі Сходу, а Лобеку, щоб вписатися в нову систему, варто змінити лише одну фразу в своєму резюме: «Зі шкільної парти переконаний представник соціалістичного устрою» — на «Маю багаторічний досвід представницької діяльності». У кожній із цих систем індивід почувається повністю підпорядкованим, унормованим, таким, що не має власної волі — шматком шинки, яку безкінечно пережовує система. Тому на рівні індивідуального. світосприйняття головного героя ідеологічний дискурс Возз’єднання раптом обертається іншим боком: «Покарання свободою чи покарання в’язницею — що гірше?».

Кар’єрний шлях Лобека нагору супроводжується відкриттям зворотного боку глянцевої поверхні світу симуляції: під політкоректністю проступає хвороблива цікавість до «подвійного життя», нечесна гра, під благопристойністю — гомосексуалізм та садомазохізм, під критикою системи — прагнення повернутися до старих ритуалів демонстрації влади (колишній шеф Лобека Яновськи купує одразу два фонтани, щоб «поважно вдягнути окуляри і… поставити свій підпис, усвідомлюючи його доленосність»). Обидві системи демонструють свою порнографічну природу — недарма історію їхнього об’єднання підсумовує епізод з повією-садомазохісткою Мануелою, яка, навіть піймана на хибній інтерпеляції клієнта (а це інтерпеляція батогом), отримує винагороду за свої небажані послуги.

Поряд із рухом догори виникає мотив руху донизу: на піку своєї кар’єри Лобек називає свою квартиру «печерою», переживає порив «покласти (не кинути!)» сліпому жебракові («мій колега, брат у нещасті») дрібні гроші. Фізична нездатність підвестися з ліжка після випадку з Мануелою обертається падінням з висоти наївної віри у добропорядність Заходу: коли Лобек почув, що неочікувано «підсидів» Штрювера і шеф сприймає це як нормальний стан речей, у нього «всередині все обірвалося». Таким чином Лобек із висоти семіургічних ефектів кар’єри і володіння спускається до прямого контакту з Іншим, нарешті усвідомленим як необхідна передумова життя: так, пес П’ятниця зі шкідника-конкурента перетворюється на друга, вразливого бешкетника, що ламає усталений порядок, змушуючи світ і Лобека до змін, і контакт з яким задає часопросторові координати життя. Щодо П’ятниці Лобек відчуває турботу і сором, тож готовий рухатися на чотирьох, щоб пояснити механізм принесення тапок, терпляче відбирає телепрограми, які тому варто дивитися тощо: «Адже життя повинне мати сенс, сенс, розумієш!»

Наступним витком дантівського спуску став вихід у різдвяний фантазм — мрію про богиню з потяга, коли Лобек разом із псом П’ятницею увечері 24 грудня вирушає на вокзал, щоб перехопити свою дружину Юлію, яка їх покинула. Проте замість поновлення родинних стосунків головний герой випадає в поле асоціальності — до «старців, бомжів, безпритульних», — у якому титул «начальника відділу продажів на Сході» нівелюється до глузливого прізвиська в системі ґротескної мови бомжів: «А дома в те шо єсть мо’ ціла квартира, ге?». Вихід у сферу соціальної індиферентності («Нічо’ ошобливого. В принц’пі ми ту’ усі такі як ти»), жест радикального заперечення статичного порядку дозволяє Лобеку повторно поставити питання про пошук власної мови за межами ідеологізованих практик соціального життя: «Я маю з нею (Юлією) поговорити, щось їй сказати. — Що саме? — Не знаю. Маю їй сказати, що я цього не знаю». Негація всіх систем означення (мова, час, простір) і самого поняття смислу виливається в наближення до чорної діри самогубства, звідки Лобека за комір витягає новий товариш — західнонімецький безпритульний Маріо.

За логікою роману, об’єднання Заходу і Сходу можливе лише на рівні утопічно-карнавальної моделі дружби західного і східного бомжів поза межами звичних систем ієрархії та означення. Лише досвід (об’)єднання з Іншим на рівні екзистенції, а не ідеологічно опосередкованого сценарію дозволяє протагоністові створити точку опори, з якої можливий індивідуальний погляд на світ і відповідна активна / вольова позиція щодо цього світу: «На тому боці, на Сході, несміливо визирнуло сонце (…) Я шарпнув П’ятницю за мотузок: «Ну ж бо, ходімо». Ходімо». В цей момент Лобек із пікарескного антигероя-вессі перетворюється на трагічного героя, що шукає сенс життя. І тоді пес стає просто псом, а місце іншого займає Інший, представлений через свою відсутність. Фантазм поступається місцем реальності.

Єнс Шпаршу Кімнатний фонтан

Запис у протокольній книзі: «Привітання д-ра Болдінґера; …наша добра традиція і т. ін.; надія на плідну співпрацю між відділами розвитку й продажу (то найголовніше взагалі!); торішній баланс був гарний, але знову тільки завдяки класичному асортименту («Лісова самотність-4», «Зелена жабка»), це не докір на адресу відділу розвитку, але чому нові моделі не продаються? (Диспропорція: витрати на розробку — прибуток від продажу); відмовки «якось воно не йде» тут недостатні; уявлення про людину; «Наш клієнт — хто це? Ворожа істота, яку треба перемогти? Друг, якого слід терпляче переконувати? І те, й інше? Двоїста істота? Ми цього не знаємо. Це тоне в мороку невідомості. Тому: психографія, соціодемографія старих і нових (з часом ще й окремо) цільових груп; чого можна чекати, якщо кімнатний фонтан (КФ) презентують лише як зволожувач повітря? (Веселе пожвавлення в залі); уникати улюбленого питання «Навіщо це мені потрібно? Яка в цьому користь?» (Жвава згода в залі); надати більш широке визначення «користі» — вирватися з вузьких утилітарних міркувань, ключове слово «криза свідомості», ключове слово «страх перед майбутнім»; КФ як «місце духовного самопізнання», спокій і рух одночасно; в цьому сенсі треба розуміти і слова Конрада Фердинанда Маєра, надруковані на зворотному боці програмки конференції:

Римський фонтан

«…клекочучи, дає і завмира», — повторив Болдінґер тихо й проникливо, коли всі дочитали текст і підняли очі.

Звісно, не все у доповіді Болдінґера мені було відразу зрозуміле, і безліч деталей, які я не міг відразу впорядкувати, доволі незв’язно роїлися у мене в голові. Але те, як директор Болдінґер говорив — урівноважено, без чванства, швидше запитально, завжди зі знанням справи — це мені дуже імпонувало.

І ще цей вірш!

(…)

Болдінґер тим часом уже перестав зазирати до своїх нотаток, він вільно звертався до присутніх.

— Перш ніж ми розійдемося по робочих групах…

— Заструменіємо! — вигукнув хтось жартома, згадавши вірш.

Болдінгер відреагував легкою посмішкою, але раптом знову став серйозним:

— Спершу я хочу і мушу торкнутися ще однієї проблеми, яка — я кажу це відкрито — стосується і хвилює мене особисто.

Ви пам’ятаєте осінь 89-го, нашу конференцію торгових представників… Коли ми — так, я не соромлюся своїх почуттів — увечері зі сльозами на очах сиділи перед екранами… Той, хто був тоді разом з нами, не забуде цього! І не забуде, як наступного дня наші думки були спрямовані у той бік… туди, на Схід. Звісно, дещо з того, що ми собі уявляли, розробляли, планували, сповнені несмілої радості, повинно було залишитися квітучою мрією, не могло дозріти, це зрозуміло. Але якщо ми сьогодні тверезо підіб’ємо підсумок: східний ринок не дав ніякого суттєвого прибутку, взагалі нічого.

І про це, пані та панове, ми повинні подумати під час нашої спільної роботи протягом наступних годин і днів.

Його очі блукали по залу. (На хвилинку мені здалося, що він шукає мене). Він склав свої папери.

— Отже, давайте й надалі над цим працювати… над маленькими оазами щастя! Я думаю, що ці заключні слова мають супроводжувати нас підчас семінарів. Саме ці слова! Дякую за увагу.

(…)

Коротка перерва на каву. У холі було підготовлено невеликий фуршет, шампанське і канапки. Але спершу була маленька кульмінація — святкова презентація нової моделі.

Пан Штрювер, який брав участь у її розробці, коротко розповів про будову й функції моделі: «Йона», кит завбільшки з палець (тип «підводний човен», синій металік), сором’язливо пускав фонтан води, а потім занурювався в чашу. Через 15 секунд усе повторювалося знову. «Час «зелених куточків» і диванних гарнітурів, — говорив Штюрмер у своїй промові, — минув. Це перший крок геть від старого «водограйчика» до фонтану, який буде справжньою подією, фонтаном нового покоління («the new generation»)».

Погляд Болдінгера, я це бачив, зацікавлено-заклопотано перебігав від штрюверівського фонтана до присутніх представників.

Зрештою він подякував Штрюверу за його виступ і наприкінці сказав, що це виклик, який вимагає нових масштабів продажу. Ця модель підійде як досвідченим торговим представникам, так і мотивованим початківцям.

Потім, нарешті, розпочався фуршет.

Я весь був у своїх думках, та ще й мені до рота несподівано потрапив жорсткий шматок шварцвальдської шинки, який я ніяк не міг розкусити. Коли я його розжовував, він лише більшав, заважаючи дихати, цей упертий шматок у моєму роті, з яким я тихо й наполегливо боровся — отже, саме тоді директор Болдінгер ще раз підійшов до мене.

— Тут вам, напевно, все здається ще трохи новим і незвичним. Нам з вами слід іще по-справжньому познайомитися.

Потім він ще раз згадав про останню частину свого виступу і сказав щось про «Мур в головах» — при цьому мені вдалося непомітно притиснути шматок шинки язиком до піднебіння, завдяки чому я зміг дихати поверхово, але хоча б рівномірно.

— Скажу відверто, пане Лобек! Ваші документи нам дуже сподобалися! — Надруковані на машинці. Із западаючою «е», чи не так? Це майже як написане від руки!

Але найголовніше в цьому те, що ви маєте творчі й професійні здібності, це дуже важливо. Ви керуєте автомобілем, дуже добре. Ви маєте квартиру в Берліні. Й останнє (last not least): ви маєте досвід представницької діяльності. Про це я хотів би при нагоді дізнатися трохи більше.

Усі мої переваги він перерахував на пальцях, і лише останній палець, на якому була обручка, він не розігнув, а лишив його про запас.

— Це все свідчить на вашу користь, пане Лобек. І темних моментів у вашому минулому, наскільки мені відомо, не було?

Затамувавши подих, я негативно похитав головою, від чого моя шинка нагадала про себе — вона мало не прослизнула в горло. Швидким і сильним рухом, від якого аж очі заплющились, мені вдалося повернути її на вихідну позицію, щоб не задихнутися… Болдінгер уважно до мене придивлявся. Я важко дихав.

— Але хоча б у партії — у партії ви ж були? — обережно випитував Болдінгер.

Я нерішуче кивнув. Але перш ніж я розтулив рота, щоб вимовити кілька спеціально заготовлених для цього випадку фраз, він уже міцно і щиро тиснув мені руку. (Наші руки ту мить, мабуть, мали вигляд як на партійному значку). В очах Болдінгера я прочитав: «Не кажи нічого, Гінріху!».

Тут він знову заговорив, тихо, благально:

— Ви хотіли щось для себе зробити, але то було погане товариство, куди ви втрапили. Просто сидіти, склавши руки — це було не для вас. Ви хотіли… ні, ви повинні були щось змінити! Це я можу дуже, дуже добре зрозуміти, пане Лобек.

Так от, якщо ви згодні: ми вирішили відправити вас спочатку до Штрювера, на семінар з продажу. Там просто сидіть і уважно слухайте. У Штрювера ви зможете всьому навчитися.

А тепер прошу мене вибачити…

Після того, як він пішов далі «підтримувати зв’язки», я розміреним кроком вирушив у бік туалету. Там я кинувся в першу-ліпшу кабінку і виплюнув рожево-сіре місиво в унітаз. Важко дихаючи, я стояв над унітазом. Моя щелепа тремтіла.

Я хотів його змити. Але він так просто не здавався й уперто плавав зверху. Лише після третього чи четвертого спуску він нарешті зник у вируючому зливі.

— Навіщо ми взагалі тренуємося? Ми тренуємося для того, щоб ви позбулися страху переступити поріг. Ви повинні переступити цей поріг!

Штрювер тримає руки перед собою, як буддистський чернець.

— Гаразд, припустімо, досі ви все робили правильно. Клієнт запрошує вас у свою квартиру. Те, що здавалося раніше таким недосяжним і далеким, наче зірки, стає все ближчим: м’який куточок у вітальні. Туди вас манить, туди ви маєте потрапити. Адже там підписується договір купівлі-продажу.

Ясна річ, ви — як водиться — пропускаєте вперед власника квартири. Що відбувається на цьому шляху до вітальні?

— Я концентруюся на своїй промові.

— Гм… Але ж ви маєте досить багато часу! Напевно, десь 10–15 секунд.

— Я подумаю про те, як можна було б розпочати розмову.

— Так. Але це ви могли б зробити ще раніше. А тепер подумайте: клієнт запрошує вас до свого помешкання. Ви переступили поріг. Тепер ви вже у світі свого клієнта. Там суцільні ключі до розгадки — праворуч і ліворуч. Не проходьте мимо, залишаючи їх без уваги! Тут фотографія з відпустки в Греції, там букет сухих польових квітів. Як камера, ви фотографуєте все навколо — і запам’ятовуєте! Це повинно бути у вашій пам’яті. Дієте, ясна річ, непомітно, інакше можуть подумати, що ми злодії.

Тут дуже важливо: ми входимо до вітальні — і вже в цю мить починаємо заздалегідь думати, де б тут міг стояти кімнатний фонтан. Це вам стане в нагоді пізніше. Але якщо потім усе складатиметься добре, ви матимете свою пропозицію наготові. Виказувати її відразу не можна — ні, спершу слід трохи роззирнутися… Думка має прийти немов раптово, розумієте? Ніби ви щойно зробили відкриття: «Тут, на цьому місці, я чудово уявляю собі фонтан». Якось так.

Але до цього поки що далеко.

Пане Нестих, будь ласка, будьте ще раз нашим торговим представником. Я хочу зімітувати тут м’який куточок.

Штрювер виставляє кілька стільців, що утворюють разом «диван» і три «крісла».

— Увага, пане Фільцбах! — шепоче Штрювер, поки Нестих запрошує його сісти. Очі Штрювера — вузькі спостережні щілинки. Фільцбах кілька секунд має нерішучий вигляд, але потім швидко сідає на стілець. Штрювер полегшено зітхає. — Я сподіваюся, що ви не випадково вчинили правильно. — Фільцбах із заплющеними очима зосереджено хитає головою.

Штрювер звертається до аудиторії:

— Отже, наш представник сидить праворуч від клієнта. Потім це буде дуже важливо, коли справа дійде до підписання. Тільки з цього боку ручка нібито сама, без незручностей, прямує до рук клієнта. Якби він сидів ліворуч, то ручка мала би подолати довгий шлях поперед клієнта. При цьому зоровий контакт між клієнтом і договором переривається. У цій вирішальній фазі не повинно бути збоїв. Так у клієнта з’явився би час на відмовки, сумніви, виверти, який ми, за крок до мети, повинні мінімізувати.

Але ви поки що сидите там і хочете в тиші й спокої… Стоп! Хіба у вас не був увімкнений телевізор, пане Нестих?

— Ммм… так, — згадує тепер і пан Нестих.

— А що показують, дозвольте спитати?

— «Веселе мишеня», — посміхається Нестих.

— Чи це допоможе нам? — запитує Штрювер. Збитий з пантелику, він дивиться на Фільцбаха, обличчя якого з невідомих причин проясніло.

— Неодмінно. Я думаю, допоможе, — відповідає Фільцбах весело і впевнено.

— Ммм… пане Фільцбах, будь ласка, я вас благаю, тільки не кажіть, що ви шанувальник цієї програми, — стогне Штрювер, — інакше мені лишається хіба повіситися.

— Ні, — спокійно відповідає Фільцбах, — ні, але «Веселе мишеня» я завжди дивлюся разом із дітьми. (Здавалося, він уже відкрито опирається!)

Штрювер умостився на стільці:

— Гаразд. Отже, «Веселе мишеня». Я не проти. Але я хочу, щоб ми всі разом подумали, як це впливає на клієнта? Ми перебуваємо у квартирі, там щось іде по телевізору, і це нам дуже подобається… Чи може (Штрювер майже волає), чи може за певних обставин це бути трохи нав’язливим? — Він стає голоснішим. — І абсолютно несуттєво зараз, чи знаємо ми це мишеня, чи ні, пане Фільцбах!

Фільцбах ображено відвертається.

— Пане Фільцбах, заради бога, тільки не ображайтесь! Адже ми для того і репетируємо. Це ж лише гра!

Фільцбах похмуро киває.

— Пане Фільцбах…

Фільцбах гірко усміхається.

Я не знаю, чим би все скінчилось, якби в цей момент не прийшов Болдінґер. Знаком він дав Штрюверу зрозуміти, щоб той не звертав на нього уваги, і сів позаду всіх на вільний стілець.

Штрювер кивнув:

— Ми саме закінчили комплекс вправ, — він обережно поклав руку на плече Фільцбаха. — Дякую, пане Фільцбах. Ви звернули нашу увагу на спірні питання. Це поглибило, як мені здається, наше розуміння проблеми. Велике спасибі!

Фільцбах нарешті був вільний. Але коли він сів, то здавався трохи самотнім, хоча це могло трапитися з кожним. (А може, саме тому). І тут знову його обличчя почервоніло, виділяючись на тлі присутніх. Важко сказати, чи то колеги, які відставили свої стільці трохи вбік, хотіли звільнити йому більше місця, чи то подалі відсунутися від нього…

— Ну як я? — хотів знати Нестих.

— Нічого, — сказав Штрювер, — клієнтів ми не обираємо.

Нестих із застиглою усмішкою пішов на своє місце.

Я слідкував за цими виставами радше з недовірою й подивом. Однак найбільш мене дивувала думка, що одного разу мені як аґенту з продажу кімнатних фонтанів доведеться, мов злочинцеві, стояти перед дверима з єдиним бажанням: опинитися на дивані у вітальні свого сусіда. Це здавалося мені дуже дивним, хоча і моя попередня діяльність передбачала приватні візити — але раніше досить було показати службове посвідчення, і всі двері нібито самі відчинялися переді мною, варилася кава, й відпускали мене з важким серцем…

Штрювер перейшов до нового комплексу вправ: «Вагання клієнта». Він окреслив ситуацію:

— Ми висловили всі, направду всі можливі аргументи, ми не знаємо, що розповідати далі, питання вичерпане. Але що робить клієнт? Він вагається. Це найнебезпечніша фаза! Навіть найменше втручання ззовні може все зруйнувати, може призвести до швидкого краху! І це ми зараз розглянемо ближче.

З цією метою Штрювер дістав із картонної коробки, що стояла біля дверей, блискучий рожевий зразок…

Тяжке зітхання було чутно в залі, на що Штрювер завважив:

— А ми й не збираємося конкурувати з повітряним змієм. Так, це важка іграшка!

(Лише зараз я нарешті зміг скласти назву з літер на коробці, що кружляли, як у карнавальному танці: «Домашня магія».

Із крана, що біля дошки, Шрювер налив у фонтан води. Потім обережно встановив його на маленький стіл перед диваном. Він навіть увімкнув його в розетку, щоб усе було правдоподібно.

— Так, тепер далі! Клієнтом, для різноманітності, цього разу буду я. Хто хоче бути представником, Рітерсман чи..?

— А ви? Не хочете разок спробувати? — несподівано почувся приємний голос Болдінгера.

Я відклав ручку вбік і повільно підвівся. Болдінгер кивнув мені. У мене по спині пробігли хвилі крижаних мурах. Я пішов уперед, спершу в очах було темно. Потім я помітив «Домашню магію», що вороже поблискувала, а поза нею Штрювера, який був готовий розпочинати і підбадьорливо мені посміхався. Я важко опустився на стілець.

Штрювер відразу ж почав:

— Т-так, пане Лобек, ваша продукція (він показав рукою на «Домашню магію») мені подобається. А от щодо ціни, тут моя дружина ґарантовано скаже «ні», — для більшої переконливості він похитав головою і демонстративно відклав ручку. Він відсунув її подалі від себе, в мій бік.

Я довго дивився на Штрювера. Він не витримав мого погляду, опустив очі, але продовжував слухати й кивати. Я теж кивав, повільно, сповнений співчуття. Це я розумів, навіть дуже добре розумів. Я згадав Юлію і те, як я з нею боровся за кожну пилку, за кожен лист фанери для своєї майстерні. Не буквально, а подумки боровся!

Ось і все скінчилося!

Я сумно посміхнувся: прощавай, кар’єро торгового представника!

Я вже бачив, як зніяковіло повертаюся додому, бачив співчутливі погляди Юлії, які робили мою поразку ще більш гіркою.

На прощання я хотів би ще раз побачити у роботі доленосну «Домашню магію»… Тож обережно натиснув на обидві кнопки: вгору піднявся маленький, нерішучий фонтан, знизу він висвітлювався поперемінно синім і зеленим. Прекрасна, сумна картина, що дуже пасувала до мого настрою!

Умикаючи, я ненароком занадто близько нахилився над фонтаном: вода хлюпнула мені в обличчя. Довелося діставати хустинку…

— Тепер ви просто зобов’язані підписати, Штрювер! — почувся з глибини залу тихий голос Болдінґера. — Якщо у вас не кам’яне серце, ви просто зобов’язані підписати.

Я сидів наче оглушений ніжним громом.

І справді — Штрювер слухняно взяв ручку і поставив закарлючку на аркуші.

— Це було… Чудово — не те слово!

Я скептично подивився на Болдінґера, який вийшов уперед швидкими кроками і з незвично розпростертими руками, весь час мені киваючи. (Я тільки похитав головою, заплющив очі й з приємним жахом думав про «Хуґельмана енд Ко»!)

Що дослівно казав Болдінґер, я вже не пам’ятаю. Одне слово: я змусив «говорити факти», в майже безвихідній ситуації я геніальним чином продемонстрував на собі терапевтичну дію «Домашньої магії». Нам не потрібні чемпіони у швидкому говорінні, інакше з’являється нерівновага. Клієнт теж опинитися на мить без слів. І саме цю можливість я йому й дав…

Болдінґер дивився на мене із захопленням, як дивляться на екзотичну квітку:

— Панове, я називаю це східним спокоєм і медитативною силою! Так, і нам на Заході є чому у вас повчитися. Цілком!

Колеги висловлювали захоплення, стукаючи ручками по столах. Мені було ніяково. А що я не знав, куди мені дивитися, то, повертаючись на своє місце, дивився в підлогу.

(…)

Переді мною стояла зламана модель «Йона». Просто собі стояти й дивитись на неї я більше не міг, тому вдягнув свій синій робочий халат, відкрив шафу з інструментами і взявся до справи. Коли не знаєш, що робити, треба щось робити.

Пізніше мене часто запитували, як мені спала на гадку ця ідея, чи не надихнула мене, скажімо, «Та, що повстала з руїн[32]»? Я не знаю. Я ніколи не міг цього точно сказати.

Майстер працює руками! Голова як пасивний спостерігач із висоти своєї сторожової вежі може хіба зацікавлено спостерігати за діяльністю рук. Форма сама прагне до певного вигляду. І тільки-но зроблено перший крок у певному напрямку, наступне відбувається саме собою. Ти потрапляєш у благотворний потік неминучості.

І ось через те, що шланг для подачі води був надто короткий, мені довелося трохи вкоротити телевізійну вежу, розташовану в центрі. Я відпиляв від неї цілий шматок під куполом, а потім склеїв водонепроникним клеєм. Через це телевежа стала схожою на зрізаний конус, що навело на думку створити навколо вулканічний ландшафт.

І так далі. — Я розповідаю про це лише для того, щоб показати, що у творчий процес іноді втручалася випадковість.

Це стосувалося й вибору назви. Коли я пізно вночі (П’ятниця, грішник, уже давно спав) проводив першу обкатку, я вже знав: ця модель називатиметься «Атлантидою».

Тоді я ще вважав, що все зупиниться на цій моделі, на цьому унікальному екземплярі — я ще хотів узяти цього бракованого «Йону» собі, бажано зі знижкою. Тому я заховав коробку з телевежами назад у шафу. То були сувеніри, близько 250 ручок у формі телевізійної вежі — символу НДР, які залишилися ще з тих часів, коли я працював у комунальному житловому управлінні. (Колись вони презентувались як «маленька подяка» громадянам, які своїм перебуванням прикрасили нашу столицю).

Найцікавішим був ось який мій винахід: якщо ручку розкрутити і вийняти стрижень та перо, виходила ідеальна порожнина, до якої чудово допасовувався шланг від «Йони»!

Золотий напис «Берлін — столиця нашої Республіки» я для свого першого експерименту стер; потім, коли почалося серійне виробництво «Атлантиди», я його просто залишав.

З німецької переклала Юлія Запорожченко

Неля Ваховська Фантазми про тіло і владу До роману Каті Ланґе-Мюлер «Надто рання любов до тварин»

Подібно до більшості східнонімецьких авторів 90-х, Катя Ланґе-Мюлер (нар. 1951) у своїх романах використовує власний біографічний досвід життя по обидва боки Муру, подекуди перетворюючи його на основний сюжетотворчий компонент. І звісно, біографія дочки функціонерки СПЄН, яка в 16 років була виключена зі школи за «несоціалістичну поведінку», перебрала купу професій (набірниця, відповідальна за реквізит, доглядачка в психіатричному відділенні клініки Шаріте тощо), зрештою стала письменницею й у 80-ті роки виїхала до Західного Берліна, дає їй для цього багатий матеріал.

У своїх творах Ланґе-Мюлер аналізує вплив ідеологічного чинника на формування чи радше деформацію особистості в межах соціальної системи, що тяжіє до тоталітаризму. Причому останній може задаватися не лише політичними чинниками однопартійності та віри в Леніна, а й логікою ґендерної нерівності, логоцентризму чи споживацтва. Авторка часто моделює ситуацію двосвіття, двійництва, балансування на межі, що проявляються як розщеплення суб’єкта («Каспер Маузер, або Страх перед другом») або складні неврози, що й приводять її протагоністку на письменницьку стежку. Адже все письмо, як відомо, — це один суцільний невроз. У дискурсі об’єднання Ланґе-Мюлер часто здійснює гумористичне просвітництво своїх читачів про умови життя в НДР і труднощі адаптації до західного світу: наприклад, пояснює, чому ім’я Зоя на Сході вважалося нормальним, а в ФРН викликало кпини — бо громадяни республіки споживання не мали жодного уявлення про Космодем’янську, проте добре знали, що таке соя («Злі вівці»).

Роман «Занадто рання любов до тварин» (1999) уже своїм епіграфом задає мізантропічну перспективу історії: авторка іронічно апелює до відомого афоризму «Відколи я знаю людей, то люблю тварин», що дозволяє інтерпретувати назву роману як «Занадто рання не-любов до людей». Йдеться про дві історії з життя оповідачки-письменниці, що стали ключовими в процесі її не надто успішної соціалізації в НДР. Обидві частини роману — «Жуки» та «Привіт» — у ґротескно-драматичній формі представляють процес болісного прийняття правил гри «дорослого» світу. У першій частині йдеться про невдалу спробу протагоністки через любовний дискурс долучитися до панівного логоцентризму; у другій — про фантазм бунту, виходу за межі ідеології споживання в сферу тілесного, який обертається шоковим переживанням своєї екзистенції як одиничності та смертності.

Дія першої частини відбувається в 1960-ті роки в НДР. На перший погляд, сюжет відповідає логіці бестселера: 14-річну школярку, залюблену в «мух, пацюків і навіть гусінь», запрошує на побачення її вчитель біології Бізальськи. «Рандеву», що має форму «весняного збору матеріалу для природознавчих колекцій», проходить невдало: дівчинка своєю неюннатською поведінкою розчаровує вчителя й осоромлена повертається додому. Проте через два роки вона отримує в спадок його колекцію жуків і виготовляє з них «унікальних» комах, щоб за їх допомогою привернути до себе увагу нового вчителя біології, в чому зазнає невдачі.

Головним топосом цієї частини роману постає школа — храм фетишизованих знань, один із держапаратів, що репресивними засобами забезпечує формування відчуженого суб’єкта, здатного сприймати себе лише як соціальну функцію. Наприклад, як майбутню чоловічу перукарку: «Ось побачиш, я спочатку наноситиму їм на голови шампунь, потім масуватиму їхні брудні довбешки, доки вони не замуркають, немов коти, і не розм’якнуть, наче пластилін; тоді вони тихенько сунутимуть мені в кишеньку, і то лишень купюри, без ліку», — мріє подруга головної героїні. Школа — це замкнена, жорстко ієрархізована система, кожен учасник якої є безтілесною істотою, присутньою в цьому світі лише через функцію — позицію директора, вчителя або учня. Йдеться про семіотичний, вербально кодований простір, головний фетиш якого — знання, ідеал (пост)індустріального суспільства. Проте освячений ним інструментальний розум не здатний до продуктивності: пізнання відбувається засобом розчленування та номінування частин. «Тільця до тілець, голови до голів, лапки до лапок, крильця до крилець», — ось спосіб, яким 13-річна оповідачка намагається познайомитися з мухами. Спроба пізнання обертається механістичним сортуванням частин або безглуздим катуванням у формі експерименту[33], які не відкривають жодного нового горизонту.

Ідеологічне поле знань втілюється в метафору шкільного подвір’я — майже замкненого чотирикутника, який відповідає формі коробочок з-під цигарок марки «Sprachlos» («Нема слів»), що в них оповідачка розкладає результати своїх досліджень. У логоцентричній системі дитина не має свого місця — вона виключена як неповноцінна людина, позбавлена власної мови. Для того, щоб це місце здобути, оповідачка-підліток повинна відмовитися від свого творчого потенціалу (склеювання фантастичних жуків) на користь перформативного відтворення готових мовних формул. Так, навіть намагаючись спокусити Бізальськи, протагоністка вдягає на побачення сукню з візерунком географічної карти, зводячи себе до знаку, а своє тіло — до одновимірної площини пізнання. Лише шкряботіння жуків за пазухою вказує їй на неможливість повної фетишизації свого тіла та викликає істеричний припадок і, відповідно, немилість Великого Іншого.

За логікою роману, прийняття серійної соціальної ідентичності передбачає відчуження індивіда від свого (потенційно) неповноцінного тіла, чия істина — смертність — стає витісненим травматичним ядром. Абсолютне знання, що тотожне владі система може лише симулювати: другий учитель біології боїться, що хтось подумає, ніби він недостатньо ерудований; директор істерично переживає неможливість знати про учнів усе тощо. Знання постає таким собі жижеківським «вивищеним об’єктом», що нікому не належить. Єдиний, хто справді володів знаннями з біології, Бізальськи — подібно до ніцшеанського бога, помирає за кадром, залишаючи протагоністку в стані глобальної тривоги й непевності, що проявляється як сп’яніння, невроз і, зрештою, письмо.

У другій частині — «Привіт» — майже доросла оповідачка-клептоманка краде в універмазі два пакунки ялинкових свічок. Її ловить збоченець-детектив, який обманом забирає в неї весь одяг і замикає дівчину в кабінці чоловічого туалету десь у підвалі магазину. Цілу ніч героїня марно шукає виходу, а зранку її знаходять прибиральниці, які викликають поліцію.

Дія відбувається 1972 року в переддень Різдва десь у Східному Берліні, хоча відсилок до соціалістичної Німеччини у тексті лише дві: звертання «товариші» та згадка про «дружні народи». Усі ж інші реалії (подарункова лихоманка, топос великого магазину, детектив) можна легко розмістити у Західному або сучасному Берліні. Йдеться про тоталітаризм суспільства споживання, у якому сфера візуального ототожнюється з владою, а суб’єкт втрачає свою глибину, стаючи поверхневим, порожнім — порнографічним. Головна героїня — школярка-бунтарка, що виросла до молодої жінки, яка регулярно має дрібні проблеми із законом, — це така собі середньостатистична одиниця виробничого процесу на N-му друкарському комбінаті, конвеєрна споживачка дешевих цигарок та послуг громадського транспорту. Її ідентичність зафіксовано у відповідних документах, але в романі ніхто й ніколи не називає її на ім’я.

Дорогою на роботу вона випадково зустрічає у трамваї дивного чоловіка з наче «желейним обличчям», який нагадує їй водночас її нинішнього друга і «солдата, який 18 років тому з’явився в її житті, стверджуючи, що він — її батько». Нажахана відчуттям своєї спорідненості з цим обличчям без контуру, в якому «вже почався казковий процес ставання невидимкою» (а бути невидимим у суспільстві спектаклю означає не-бути), дівчина зопалу вискакує з вагона і тікає до щойно відкритого універмагу. Цей блискучий багатоповерховий магазин зі штучним яскравим освітленням, дитячим хором із гучномовців і розкішшю довершеного товару складає окремий мікрокосм, у якому хаотичні рухи тисяч зомбованих відвідувачів фатально перетинаються в точках, визначених візерунками підлоги. Поцупивши тут свічки, оповідачка напівсвідомо привертає до себе грізний погляд системи, віддається репресії, щоб ззовні підтвердити свою присутність у цьому світі.

Поряд із таким майже жертовним рухом дівчина переживає інший вид насилля: «Я навіть трохи злякалася, коли через светр відчула біля своїх ребер картонні коробки, які я правою рукою притискала до тіла». Вона несвідомо повторює рух чоловіка-невидимки, який притискався до поручня тролейбусу. Цей тактильний пресинг, здійснений оповідачкою щодо власного тіла, переростає у тиск великого пальця детектива на її голій потилиці між краєм шапки й комірцем (вочевидь чоловік схопив злодійку за карк). Відповідно, його наступне насилля — оголення оповідачки, причому без жодних сексуальних намірів, лише завершує репресію, розпочату нею самою.

Фігура детектива у другій частині роману дуже неоднозначна. У світі репрезентації він видається типовим кіношним персонажем чи аґентом штазі: виголене невиразне обличчя, погано дібраний одяг, автоматичні рухи тощо. Але під час доволі симптоматичного спуску від блискучого простору вітрин до темного й закіптюженого підвалу детектив перетворюється на демона, який відкриває оповідачці інфернальне підземелля магазину-світу. Цей демон — зворотній бік обличчя чоловіка-невидимки: він не має сталого образу і цим постійно руйнує очікування героїні. Спочатку він — чесна і вихована людина, яка не йде на жодні порушення правил. А за кілька хвилин перетворюється на вульгарного поліцая, що обзиває затриману «дурнуватою злодійкуватою нечупарою». У якийсь момент детектив представляється колишнім військовим (батько?), якого безпідставно звинуватили і змусили зняти мундир, а потім здійснює глумливе гіпостазування власної метафори — змушує дівчину роздягнутися. Підсумовуючи історію, оповідачка каже в кінці роману: «А може, він і не був детективом, за якого я його вважала». Вжите тут дієслово «ausgeben für Akk.» означає дію активної симуляції — «видавати когось за іншого». Відтак оповідачка сама ґвалтівно накинула низці своїх проекцій ідентичність представника державного апарату. Тож детектив, як справжній демон-спокусник, постає фантазматичним каталізатором її самооголення.

Символічним підсумком самопізнання через насилля в романі постає сон: зіщуленій на холодному унітазі дівчині наснилося, що вона скоцюрблена всередині великого грального кубика. На його стінках-гранях замість традиційних відміток від одиниці до шістки вставлено каламутні бичачі очі, чий неживий погляд визначає модус інтерпретації оповідачкою навколишньої дійсності. Цим кубиком без упину грає якийсь велетень — чи то слон, чи то екскаватор. Щоб зменшити біль і максимально розширити свій простір, впустивши хоч трохи світла, бранка змушена так пристосовуватися до руху своєї в’язниці, щоб над головою весь час опинялися шестеро бичачих очей, — тобто, щоб гравцеві неминуче випадала шістка. Травматичне ядро складає відчуття повної незахищеності: клітка з псевдопрозорими очима-вікнами лише подвоює залежність і приреченість індивіда. Оповідачка живе тут лише як тіло, що має вагу й підвладне законам гравітації; вона забезпечує виграш комусь іншому, а сама приречена на програш — виживання як використання-до-смерті.

Компенсаторним виходом з кошмару Реального стає активація ідеологічного запобіжника — пробудження у фантазм соціального буття. Мертві бичачі очі оживають в образі прибиральниць, які зранку знаходять оповідачку. Їхній груповий погляд стає апофеозом репресії: він ексгібіціонує голе тіло, перетворює його на збоченське, хворе, кримінальне. Під цим поглядом гола жінка перетворюється на доказ злочину — її не можна торкатися або бодай чимось прикрити, доки не приїдуть «товариші». Оповідачка сама віддається цьому репресивному погляду — соромливо прикривається руками, визнаючи свою оголеність за провину. Вона навіть не намагається вигадати якусь історію про маньяка-ґвалтівника, а, немов гарно вишколена вівчарка, чемно всідається до поліцейського авто, приймаючи насилля ідеологічної системи. У такий спосіб дівчина отримує шанс символічно скасувати власну смертність, зайнявши своє чітко визначене місце серед абстрактних і вічних (й одвічно винних) суб’єктів світу репрезентації.

Проте оповідачка ще довгі роки шукатиме у громадських місцях свого дивного детектива — не ковзатиме поглядом, наче по вітрині, а вдивлятиметься у світ, щоб вирізнити окреме обличчя. Досвід тактильного контакту-пресингу дозволив їй створити складку-пам'ять, складку-погляд, складку-голос — власний дискурс пригадування-переживання травматичного моменту через письмо.

Катя Ланґе-Мюлер Надто рання любов до тварин

Я не чинила спротиву людям, які все виштовхували мене, аж доки не опинилася десь між товарів домашнього вжитку, що користувалися меншим попитом і зрештою, вперлася в контейнер, повний жовтих свічок для новорічної ялинки, по дванадцять у кожній упаковці. Чомусь мені сподобалися ці свічки; вони були коротенькі, товстенькі, мали довершену циліндричну форму і матовий жовтий колір, що нагадував мені тягучий штучний мед, яким я любила поласувати колись давно, у дитинстві. Крихти кристалізованого цукру в ньому нагадували солодкий пісок, цукор-пісок, і коли я ложка за ложкою з'їдала цілу склянку й нарешті вдавалося розтерти язиком об піднебіння всі ці кристалики, мені боліли молочні зуби й липка слина витікала з кутиків рота.

Заглиблена в думки — але, власне кажучи, ненавмисне — я засунула одразу два пакуночки цих свічок під пальто. І навіть трохи злякалася, коли відчула крізь светр на ребрах картонні упаковки, які притискала правою рукою до тіла. У мене не було наміру щось красти, я достеменно знала, що двічі за останній час уже попадалася, тож такі витівки слід було наразі припиняти; але моя права рука, яка судомно тримала ті свічки, наче вовк тримає в зубах ягня, і короткий погляд на довколишню метушню переконали мене, що я в жодному разі вже не можу відмінити крадіжку, а маю спробувати якомога швидше вибратися звідси.

Я відвернулася від контейнера, витягла голову, шукаючи найкоротший шлях до втечі, й у ту ж мить відчула, як чийсь великий палець уперся мені в шию між коміром пальта й краєм шапки. Я злякано повела плечима вгору, й рука, яка легко, мов тінь, опустилася на мою потилицю, відірвалася від мене, але вже за долю секунди, тільки-но я перевела подих і зібралася повірити у випадковість чи принаймні помилковість цього доторку, та рука міцно схопила мене вище ліктя й потягнула назад.

Я озирнулася й побачила простоволосого чоловіка в коричневому піджаку — і в ту ж мить зрозуміла, що бачу його не вперше. Ще коли я заходила до магазину, він привернув мою увагу. Це був один із небагатьох чоловіків посеред усіх цих жінок та дітей, та ще й стояв у них на шляху, немов заблукав, не проявляючи жодного інтересу бодай до чогось на столах. Одягнутий чомусь цілком по-літньому — ні тобі рукавичок, ні шапки чи шарфа, навіть без пальта, куртки або теплого светра, лише в тонкій нейлоновій сорочці, в жахливому оливково-брунатому костюмі та іржаво-червоних сухесеньких туфлях. Біс із ним, сказала я собі, може, він мешкає одразу за рогом, або в них є тут гардероб; та й усередині доволі тепло. Але люди штовхали мене вперед, усе далі від того чоловіка, аж до жовтих свічок, яким конче треба було нагадати мені про дитинство, так що я не втрималася — і тепер ось він.

«Ідіть за мною, не чиніть спротиву», — сказав чоловік доволі м’яким голосом, який звучав облудно приязно і аж ніяк не пасував до його грубої хватки. Я дозволила йому вести мене крізь натовп, як ведуть сліпу через перехрестя двох головних вулиць без світлофорів. Я справді не дуже добре бачила, тому що очі були повні сліз; але мені потроху ставало зрозуміло, що чоловік виконував роботу, про яку я знала до цього часу лише з деяких невітчизняних книг та фільмів, але ніколи не вважала її можливою в наших реаліях — він був детективом в універмазі.

Притримуючи пакунки ліктем, я змахнула правим кулаком сльози й могла тепер роздивитися цього чоловіка; здавалося, він цього не помічав.

Чоловік мав одне з тих невиразних і аж підозріло непримітних, як ми колись казали, «конспіративних» облич. У шлюбному оголошенні чи протоколі допиту свідка його б охарактеризували як «молодий чоловік зі звичайною зовнішністю». Ріденьке темно-русяве волосся з пробором набік було старанно зачесане, але неакуратно підстрижене. Причісується він, мабуть, сам, а підстригає його дружина, бо вони заощаджують на автомобіль, економлячи ще й на перукареві — можливо, навіть і для неї. Незворушні очі дещо виступали вперед: я не могла їх добре роздивитися збоку, бо були вони напівопущені, важкі, з чорними віями, які стомлено здригалися й надавали йому вигляду чемної державної жалоби в дощовий день. Ніс був прямий, невеликий і червоніший, а губи тонкі, практично відсутні, як у політиків з поважним стажем.

У мене звело шлунок. Намагаючись не зважати на біль і вивчаючи доступні моєму погляду риси детектива з універмагу, я виразно усвідомлювала, що саме відбувалося. Мене піймали, вже втретє, і вели якимись пожежними сходами назустріч неминучому. «Один, два, три — і наступним будеш ти». Стоїчно, мов юні удави, але не дуже успішно, мої нутрощі здавлювали, місили, душили напрочуд еластичне, вороже, чужорідне тіло, яке я проковтнула, — оце ТРИ, яке так часто символізує стрибок з однієї якості в кардинально іншу й, можливо, не підкоряється навіть так званому арабському «закону серій»[34]; оце неземне, рокове, велике, отруйне ТРИ, яке хотіло мене стратити ще до виголошення вироку.

Цього разу я не відбудуся суворою доганою завмага плюс незначним грошовим штрафом. Тепер на мене чекатиме справжній процес, вирок і позбавлення волі, у кращому випадку два роки умовно. Ця історія, звісно, потрапить до моєї особової справи, так само, як історія із забороною складати випускні іспити в школі через «спробу ввести в оману вчителя біології», або ж як історія з перерваним навчанням на перукаря. І як наслідок — адже «негативній тенденції до зменшення темпів поповнення молодими кадрами необхідно покласти край за допомогою належних виховних заходів» — мене звільнять з друкарні, яка все ще відповідала за видання центрального державного друкованого органу і була навіть названа на його честь.

І все це лише тому, що це желе з нудотно-теплої, розбавленої водопровідної води, яке при кожному нашому кроці аж вивалювався зі свого брудно-коричневого дедеронового[35] костюму, ця калюжка детектива тягла мене силою своєї слизької дитячої ручки до якогось вугільного підвалу, що був захований щонайменше на три поверхи нижче від підземного гаража.

Хвиля гніву збурила озерце сліз, що переповнювало мене, й воно знову по краплині почало виходити з берегів повік. Раптом зовсім несподівано для себе самої я відмовилася від наступного кроку — або він від мене. Я вперлася випрямленими в колінах ногами в бетонну сходинку; мов барабан, напружила на животі прес; зціпила все, що лиш можна було зціпити — очі, губи, сідниці, — немов устриця свої стулки, коли їй погрожують ножем, — немов остовпіла, — немов висічений зі скелі рельєф упертого віслюка, — я собі стояла.

«Хочеш мати проблеми?» — тихо спитав детектив і марно заходився смикати мене за руку.

Тепер я вже й не пригадаю, навіщо відкрила рота, певно, мені забракло повітря. Та все ж із моїх вуст вирвалося на видиху два речення, про які й тепер не можу сказати, як і звідки вони взялися. Пригадую лише, що мої очі, які за все ще міцно стуленими повіками втупилися в темряву мого заціпенілого від страху та люті мозку, в жодному разі не могли зчитати їх з монітору на небосхилі мого черепа, тому що він був порожній і холодний.

«А скажіть-но ви, покидьку, хіба вам не соромно? Маєте дві здорові руки й не можете знайти собі справжньої роботи?» — дослівно таке випалила я йому високим і чистим голосом, який видався мені чужим. Рука детектива, немов відділене від тіла щупальце восьминога, одразу ж послабила свою хватку, сповзла з моєї руки і лише безглуздо здригнулася в повітрі, перш ніж знесилено опуститися на коричневу матерію над зігнутим правим коліном.

Я відвела погляд від тої руки, пробігла очима по напівтемних сходах, на яких ми зупинилися: запилені поручні, звалені мішки з цементом, просто крізь бруд прокладений кабель, заґратовані лампи на стінах, що, мов мишоловки, тримали в собі як здобич по одній згорілій або цілій електролампочці: пофарбовані в сіре залізні двері — а тоді мій погляд випадково зустрівся з поглядом детектива.

Він, певно, не хотів більше хапати мене за руку, та все ж мав намір завадити мені втекти, — тож просунувся одним-єдиним беззвучним рухом поперед мене. Я закинула голову назад, оскільки стояла на дві сходинки нижче, спиною до залізних дверей, — і досить-таки мужньо глянула детективу в очі, незворушно спрямовані на мене. Хоч я й докладала зусиль до того, щоб вистояти перед ним і не подати виду, та все ж ледве витримувала цей довгий погляд із далеких зіниць, пристосованих до поганого освітлення. Щось м’яке і тепле було в ньому.

«Гадаєте, це мені до вподоби? Я був на військовій службі, офіцер-інструктор, вісім років, грубі гроші, пристойні люди, але потім… Ходімо, ми мусимо…» Рука детектива знову наблизилася до моєї, торкнулася її кінчиками пальців — коротко і так чітко, як пташка, що підхоплює щось своїм дзьобиком, пролітаючи мимо. Детектив лагідно відсунув мене плечем убік. «По-іншому не вийде», — сказав він уже радше до залізних дверей, біля яких запорався з товстою в’язкою брязкучих ключів. Відчиняв їх так незграбно — удавано чи насправді, — мов уперше потрапив у таку ситуацію.

Та ось важкі двері ледве піддалися. Крізь арку, що утворювала його рука, одночасно притримуючи двері й не даючи їм змоги розчинитися навстіж, детектив спрямував мене у вузький, темний коридор з іще двома дверима ліворуч.

Я відчула тепло, що йшло від його тіла. Зачиняючи двері, детектив стояв до мене дуже близько, буквально впритул. Було чутно лише свист повітря, що зникало в шахті у кінці коридору, та ще детектив тихенько шкрябав по бетонній стіні, шукаючи вимикача.

Утікати тепер вже було зовсім пізно; якийсь фобійний спазм охопив мене. Щоб не заскреготіти зубами, я прикусила нижню губу — так сильно, що крім спалаху болю, практично нічого більше не відчувала. Я не знала, чи покаятися у своїй зухвалості, чи вперто її триматися, і навіть не уявляла, що трапилося з детективом. Ну гаразд, я вкрала, він мене піймав на гарячому, це погано — і все ж тут іще щось було не так. Якщо все, що відбувалося до цього, мало для мене фатальне, але хоч якось зрозуміле значення, то тепер мені все здавалося фальшивим — і навіть фальшиве було неправильним. Я не мала жодного аргументу, жодного доказу цього, лише невиразне відчуття, що варто мені спробувати тепер, чи за якусь мить, чи пізніше, чи коли завгодно втекти від нього — як щось невідворотне й жахливе на мене звалиться і водночас обвалиться піді мною. Але що, що саме? Все більш гарячково я думала про це — і все глибше занурювалася в жахливий хаос спотвореної, потрощеної на друзки суміші дійсності та сну.

(…)

Заблимали й загорілися тьмяним світлом кілька неонових ламп. Детектив відчинив другі двері ліворуч: «Сюди, будь ласка».

Ми зайшли до маленького приміщення без вікон, яке освітлювалося самою лише настільною лампою, затиснутою на якомусь старому теслярському верстаку. З лівого краю верстака, поряд із сірим стандартним телефоном, на жирному паперовому пакеті лежали надкушені півбуханця житнього хліба і десь грамів зі сто засохлої, зашкарублої ковбаси. З правого краю верстака громадилися брошури й зошити, зверху був якийсь детективний роман із чорно-білою обкладинкою та ілюстрацією у вигляді стилізованої шибениці. Один із закутків цієї комірчини, що слугувала для зберігання інвентарю й, очевидно, лише частково використовувалася не за призначенням, займала вузенька жерстяна шафа для переодягання — лише на одні дверцята, з-за яких визирала автомобільна шина. У трьох інших кутках лежали мішки, шматки кабелю, інструменти, багато використаних вогнегасників.

Детектив витер рукавом сидіння якогось стільчика, щось не дуже важке впало на підлогу. «Викладайте вкрадене і сідайте, будь ласка», — промовив він і сам сів з протилежного боку верстака біля настільної лампи. Дістав з кишені піджака пачку цигарок: «Курите?» «Авжеж, — відрізала я, — але не ваші». Поклала разом із ялинковими свічками свої дешеві цигарки без фільтра. Завваживши, що більш-менш опанувала себе і мій голос більше не тремтить, додала якомога зухваліше: «Беріть мої. Чи вам не дозволяється? А раптом вони крадені?».

Детектив дивився на мене стурбовано, майже сумно, ніби відчуваючи свою провину: «Я розумію, ви ще така молода, вам не хочеться, щоб ваше життя зіпсували кілька нещасних воскових свічок. Але про це вам слід було подумати раніше».

«Ага, молода-зелена, коли прийдете додому, до матусі…» — я запнулася, бо відчула, що обрала занадто різкий тон. Зніяковіло занишпорила у своїх кишенях, шукаючи сірники, й відчула, як знову почало підозріло свербіти в носі і в очах.

Детектив дав спочатку прикурити мені, а тоді прикурив сам від військової запальнички, нечутливої до вітру, жовтий вогник якої, що пахнув бензином, створив на якусь мить щось подібне до затишної атмосфери.

«А чи не запалити нам одну з цих свічок?» — сказала я і спробувала засміятися.

«Отака тепер цивільна молодь. Ви стали легковажними», — детектив збив попіл на шматок ковбаси й з викрутасами, ніби це було іграшкове авто, посунув рештки їжі до мене. Я погасила наполовину викурену цигарку без фільтра об хліб і дістала собі нову з пачки детектива. Він знову глянув на мене. Таким прямим і відкритим, таким переконливо болісним був його погляд крізь серпанок диму, що детектив почав мені подобатися, у мене навіть з’явилася надія на, можливо, все ж не зовсім трагічний кінець мого, як я собі твердо постановила на майбутнє, останнього нападу клептоманії.

«І я був колись безтурботною людиною — не такою як ви, звісно, щось протиправне я б ніколи не зміг вчинити, — але повірте, я насолоджувався життям…»

«Насолоджувався — це добре», — подумала я, нахилилася ближче до детектива й наказала своїм очам зустрічати з напруженою увагою очі детектива щоразу, коли вони кидали мені погляди, ці м’які, мерехтливі погляди, мов світлячки, що хочуть проникнути в мою душу.

Батька він не знав, у матері завжди були інші чоловіки, а його, свою єдину дитину, вона не любила, він охоче шукав нагоди піти з дому, тому підписався одразу на десять років і бачив своє майбутнє «до біса виразно»: обов’язкова військова служба, офіцерська школа, нова угода ще на 10 років; цілих вісім років йому все вдавалося «так, що й комар носа не підточить», але потім його перевели як офіцера-інструктора до однієї прикордонної роти, де він мав «зі своїми солдатами просто чудові стосунки», яких, проте, не мав з ним самим один із його начальників, і той «повісив на нього щось аморальне», його слово проти слова полковника, хоча він і був «абсолютно невинним», та не міг захиститися, не міг «врятувати своєї голови від петлі» і зрештою «був змушений піти у відставку». За три місяці до закінчення свого першого десятирічного контракту, уявіть собі, його звільнили з армії з ганьбою.

Детектив, чий голос під кінець почав запинатися й охрип, провів рукавом піджака по обличчю. «Повірте мені, — сказав він, — я знаю, як воно. Я не хочу заподіяти вам шкоди, навіть якщо ви, на відміну від мене, справді помилилися. У кінці липня я залишив військову службу. Щоб потрапити до поліції, мені навіть не треба було проходити за конкурсом, тому тепер я тут, з вересня, відтоді, як ця контора працює. Якщо я добре проявлю себе, якщо ні разу, так, ні єдиного разу не провинюся, можливо, тоді вони дадуть мені ще один шанс…»

Я бачила, як руйнуються всі сподівання на помилування, яке здавалося мені цілком імовірним. Детектив, прокашлявшись, мовив: «Це все ні до чого. Вам доведеться пройти через це, голову вам там ніхто не відірве. Отже, давайте документ, що засвідчує особу, гаманець. Сумочки у вас немає?»

З німецької переклав Микола Ліпісівіцький

Денні Кпаппер Не Я, а «Я» До роману Вольфґанґа Гільбіга «Я»

Заявлені в назві роману Вольфґанґа Гільбіга «Я» лапки легко перескочити — вони легкі й непомітні, проте вказують на сутнісний вимір цього тексту: йдеться про «Я» в лапках, Я-цитоване, визначене кимось іншим, невласне-Я. Роман, що вийшов друком у 1993 році, проводить антропологічну розвідку з питання, коли чи на підставі чого суб’єкт має право говорити про себе як про Я. Гільбіг ставить питання про умови, в яких можливе це Я. В умовах змодельованого автором НДРівського життя за режиму СПЄН, що спирався на потужну систему служби держбезпеки, це питання набуває особливої ваги. Адже йдеться про постановку питання подібно до Дурса Ґрюнбайна в есе «Транзит Берлін»: чи є люди, які зуміли б «наполягти на своєму всупереч манії величі, цинізму, самозречення і банальних ідеалів, серед пониклих соціальних класів, на противагу цілій колективній тектоніці?»[36]. Гільбіг обертає питання інакше, розглядаючи, за яких умов людині загрожує втрата здатності наполягати на своєму. У змодельованому в романі експерименті цим піддослідним є письменник (від нього-бо ми зазвичай очікуємо найбільшої лояльності до свого «Я»), який своїм потоком свідомості артикулює ґрунтовне для 90-х років запитання: як письменник може стати прислужником, шпиком штазі?

Вольфґанґ Гільбіг (1941—2007) від початку самостійного життя перебував у ситуації подвійності: слюсар, монтажник, кочегар із провінційної Тюрингії, у 60-ті він спробував себе в ліриці, проте не знайшов можливості опублікуватися. У кінці 70-х Гільбіг переїхав до Східного Берліна, продовжуючи поєднувати письменницькі пошуки та життя кочегара. У ФРН критики вперше опублікували його в антології «Крики про допомогу з того боку» (1978), а вже наступного року у видавництві С. Фішера у Франкфурті-на-Майні вийшла друком перша збірка «Відсутність» (1979). Реакція влади НДР не забарилася: новому автору було інкриміновано «махінації з валютою». Проте ще того ж 1979-го Гільбіг звільнився з посади кочегара й відтоді працює лише як письменник.

Попри всі відмінності вже навіть цей короткий біографічний нарис вказує на наближеність досвіду автора до «Я» свого персонажа-письменника. Останній, позначений ініціалами М. В. (кодове ім’я Камберт), так само, як і Гільбіг, працював на східнонімецькому заводі, мешкав у маленькому місті, пишучи літературні тексти, для яких не міг знайти видавця, і зрештою переїхав до Берліна. Навіть питання про те, як письменник може стати аґентом штазі, пов’язане з конкретним епізодом із життя Гідьбіга: 1978 року за звинуваченням у підпалі він утрапив до в’язниці, де його намагалися завербувати до штазі. Попри погрози, Гільбіг відмовився від такої пропозиції й був звільнений. Міркування про те, чому саме письменник є бажаним для штазі в якості аґента, лягли в основу конфлікту роману, на що Гільбіг вказує у своїй Франкфуртській лекції про поетику, виданій під заголовком «Обрис критики»:

«Сподівання колись мати змогу вести письменницьке життя мені самому завжди видавалися далекими від реальності, і цей стан я дуже важко переживав у години слабкості. Саме через це я не постановив собі, що якщо залучення до якоїсь структури допоможе мені увійти в літературу, то я стану членом цієї структури. У найгіршому випадку я прибирав би в їдальні, якби в ній часто бували письменники. Від цього лишався тільки маленький крок до думки: якщо, ставши шпиком, я зможу знайти доступ до книгоіндустрії, то я ним стану. Хіба у своїй фрустрації я не дійшов би сам до ідеї, яку цього разу (1978) мені підкинула штазі, хіба не тішився б із хибних уявлень, що зможу писати свої тексти попри все, навіть за легших умов?»

Протагоніст роману «Я» М. В. подібним чином утрапляє під пресинг штазі, співробітник якої шантажує його відповідальністю за батьківство позашлюбної дитини, з матір’ю (Сінді) якої М. В. ніколи не мав стосунків. Під тиском офіцера М. В. погоджується стати НС (неофіційним співробітником), про що (не без зусиль штазі) незабаром дізнається все містечко А., тож головному герою не лишається вибору, крім як переїхати до Берліна, де він сподівається отримати кращі шанси для публікації своїх творів, у чому йому має допомагати «офіцер-керівник» Фоєрбах. Як НС Камберт — такий оперативний псевдонім він отримує у штазі — отримує завдання займатися «просвітительством» альтернативної літературної сцени Берліна, а саме в режимі «оперативного процесу» наглядати за поетом С. Р., якого у звітах мусить називати кодовим ім’ям «Читець». Останній не робить жодних спроб опублікувати свої твори, відмовляється від виступів на Заході, просто виступаючи на читаннях в різних квартирах з одним і тим самим текстом. Поряд із ним Камберт часто зустрічає молоду жінку із Західного Берліна, за якою вирішує пошпигувати на власний ризик, сподіваючись потім отримати призначення на роботу аґентом у Західному Берліні, де йому відкриються широкі можливості публікації власних творів.

У задзеркаллі художнього світу Гільбіга штазі постає якимось ризоматичним організмом, що прагне увібрати в себе всіх без винятку: «Метою служби було перетворити всіх… Я сказав: усіх! — подумав він. Усіх без винятку… на співробітників служби, навіть якщо ця думка видається божевільною». Так виявляється, що Читець насправді також є НС, а молода жінка — аґенткою, якій Камберт завадив провести операцію з вивозу Читця на Захід; пані Фальбе, що здає головному героєві кімнату, — дружина аґента, якого через два роки після їхнього одруження нібито було закинуто на Захід, і відтоді вже 10 років від нього не надходило жодних звісток; Гаррі — друг М. В., який «здав» його штазі і є справжнім батьком байстрюка Сінді, — також аґент, який взяв собі прізвище Фальбе, коли свого часу знімав у Берліні ту саму кімнатку, що й Камберт. Штазифіковане суспільство постійно симулює себе через відтворення ієрархії об’єктів та аґентів спостереження, які перебувають у невпинному коловороті підміни й ротації: перебуваючи на службі, Камберт шпигує за Читцем і водночас сам є об’єктом стеження для Фоєрбаха, Гаррі викрадає свого позашлюбного сина і цим привертає до себе увагу своєї служби, проте використовує свою «леґенду» про бажання емігрувати до ФРН, щоб справді сховатися в постійному представництві Західної Німеччини у Берліні. Так зване нормальне життя постає лише результатом суцільної інсценізації, в якій означники виявляються визначальними: коли через Камбертову невдачу Фоєрбаха було знову понижено до лейтенанта, його оперативний псевдонім було змінено на Кесельштайн (перший псевдонім Фоєрбаха був Васерштайн — букв. осад, накип, що дозволяло колегам кепкувати, пишучи слово Васерштайн на пісуарі; Кесельштайн майже повністю відтворює його семантику). Коли, після звільнення зі служби й ґвалтівного примусу підписати зобов’язання не розголошувати таємниці, М. В. повертається назад до свого містечка, його мати дуже дивується, бо була впевнена, що він еміґрував на Захід, і всі три роки отримувала від нього листи з ФРН.

Окремі сюжетні лінії супроводжуються міркуваннями головного героя про психологічні наслідки роботи в штазі. У романі переплітаються автобіографічні пасажі від імені автора, оповідь від першої та третьої осіб однини (часто зміна перспективи відбувається в одному реченні) й літературні тексти головного героя. Оповідне Я в романі таке нестабільне, що неспроможне вибудувати цілісну оповідь, що провокує постійне відчуття внутрішньої нерозрізнюваності та розщеплення. До того ж М. В. / Камберт поступово втрачає здатність розрізняти реальність і вигадку. Перебуваючи в системі множинної й абсурдної симуляції дійсності як аґент штазі, головний герой-письменник водночас має працювати з іще одним рівнем фікції, що призводить до шизофренічного нерозрізнення дискурсів. У своїх нарисах М. В. описує персонажа, якого називає Камерт або К., тобто наділяє його своєю квазі-ідентичністю неофіційного співробітника штазі. Читач, як і оповідач, приречений губитися в фікціональних голосах різного рівня фіктивності, від яких головний герой намагається сховатися у підземелля, що поєднують усі будинки в місті, повторюючи кафкіанський хід маління і вислизання в нору з-під авторитарного патерналістського дискурсу. Водночас Гільбіг дає негативну відповідь на вихідне питання роману: чи можна бути письменником, працюючи на службу держбезпеки. За Гільбігом, це неможливо, тому що призводить до дифузії ідентичності суб'єкта.

Проте чому письменник не чинить опору, коди його вербують до штазі? Чим ця робота так спокушає, що саме в його житті вона обіцяє спростити? Окрім матеріальних привілеїв (житло, гроші) для головного героя визначальним є те, що його сприймають як письменника, і це дозволяє йому сподіватися на публікації. Майор Фоєрбах навіть підіграє цим очікуванням: «А що, якби ми трішки підштовхнули вашу кар’єру поета?» — запитує він Камберта на початку: з часом він не вірить його звітам про Читця, закидаючи їм фікціональність.

Проте пояснення Гільбіга зачіпає значно глибші рівні. Поєднуючи письменника й шпигуна, він ставить питання, чи не чинять ці двоє те саме: чи не симулюють вони світ засобами мови? Адже вони обоє відтворюють те, що відбувається в головах персонажів, як вони їх уявляють. Так письменник М. В. / аґгент Камберт розмірковує про змішання фікції й реальності, постійно відсилаючи читача до Шопенгауера: «Я поринув у світ фантазій… Раз у раз я плутав реальність із уявленням і знаходив рівновагу лише в неправдоподібно тривалій симуляції. Це не дивно, адже нам завжди вбивали в голову, що ми маємо бачити те, чого, мабуть, зовсім не існувало».

Цікавим у романі є те, що він концентрується не просто на рефлексії феномену шпиків, але й на ідеологічній поєднуваності шпигунства та поетики східноберлінської альтернативної літературної сцени, що перебувала під упливом французького постструктуралізму. Цитований фраґмент наглядно демонструє, які близькі міркування Камберта про шпигунську діяльність до постструктуралістських тем «розщепленого суб’єкта», «розпаду Я» та «симуляції». Вказівки на цей зв’язок розпорошені по всьому тексту. Всі співробітники штазі походять з інтелектуальних кіл, читають ті самі книжки, що й митці з Пренцлауер Берґ, — Самуеля Беккета, Мішеля Фуко, Нормана Мейлера.

Тут слід вказати, що Гільбігові міркування щодо шпигунства й письменництва та зв’язків між естетичною програмою східноберлінських поетів і штазі ґрунтуються не лише на «теорії», але й на реальних подіях. У 1991/92 роках було опубліковано інформацію про те, що провідні поети альтернативної східно-берлінської сцени Саша Андерсон та Райнер Шедлінськи були неофіційними співробітниками штазі. Вольф Бірман[37], який на отриманні премії ім. Ґ. Бюхнера 20 жовтня 1991 вперше звинуватив Андерсона у донощицтві, прийшов до висновку, що нон-конформістська поетична сцена району Пренцлауер Берґ 80-х років була «квітучою теплицею штазі». Це твердження викликало бурхливу дискусію в пресі. Проте не слід забувати, що архіви штазі не можна розглядати як об’єктивні свідчення; це радше результати вибіркового погляду на світ певної ідеологізованої свідомості.

Для Гільбіга ці дебати були особливо цікавими. У багатьох пунктах він був близьким до цієї сцени, контактував з поетами і, як і вони, тримався осторонь книжкового ринку НДР, щоб уникнути потреби йти на компроміси. Гільбіг також намагався уникнути владної риторики та досліджувати її симуляцію реальності засобами мови. Проте, на відміну від багатьох поетів Пренцлауер Берґ, у нього це не призвело до нівелювання ліричного Я під упливом постструктуралістських сумнівів у мові, що відкидали ідею відповідальності митця. За всіх сумнівів Гільбіг у своїх «експериментах» завжди випробовує можливості поетично «просвітленого» Я. Таким чином він свідомо вписує себе до традиції поетичного й гуманістичного просвітництва від Сервантеса й Дідро до Жана Поля й Канетті.

Свого часу в публіки утвердилася думка, що в автори групи Пренцлауер Берг репрезентують нову ґенерацію поетів НДР, яка завдяки своїй новій поетичній мові не ставиться до владної риторики ні позитивно, ні негативно, продукуючи порожні фрази і таким чином викриваючи беззмістовність та віддаленість офіційної мови від реальності. Публікація інформації про співпрацю Андерсона та Шедлінськи зі штазі поставила це під великий сумнів. У своєму романі Гільбіг також висуває цей сумнів, але утримується від будь-якого моралізаторського судження. Навпаки, він намагається розглянути глибинні причини й наслідки їхніх учинків, роблячи акцент на амбівалентності поняття «просвіта» і його перверсивізації в мовному апараті штазі:

«Ми безперервно просвіщали всіх про те, що дійсність уже ось-ось відповідатиме нашим уявленням; та нам самим годі було в це повірити. Ні, ми не вірили нашим власним уявленням, бо — самі собі! — безперервно втовкмачували, що на це немає жодної причини. Але як важко було грати роль проповідників істини, не розуміючи, що саме це «просвітительство» мало утвердити і, можливо, скасувати, найліпше — вже під час нашої діяльності, що було нашою головною метою. Тому ми мали вдавати, ніби дійсність у принципі відповідала нашим уявленням…», — каже Камберт про свою діяльність у штазі. У цьому фрагменті зустрічаються письменницьке Я та штазі-Я у своїй невірі щодо власної «просвітительської» діяльності та своєї уяви.

Загалом Гільбігів роман не підтримує поширену серед поетів Пренцлауер Берґ недовіру до мови як просвітницького засобу та відповідну ідею резиґнації поета, а намагається мовними засобами програти феномен і в такий спосіб просвіщати про те, що призвело авторів (в НДР) до заперечення своєї особистої відповідальності, сумнівів у літературі як медіумі просвіти та радикального заперечення цілісності оповідженого суб’єкта аж до відмови від смислу як такого.

З німецької переклала Неля Ваховська

Вольфґанґ Гільбіг «Я»

Трохи відхилившись на стільці назад і притулившись правим плечем до вікна, я дивився на вулицю. Неподалік від кафе був вихід метро. Я «медитував», як казав Фоєрбах. Коли він заходив до мене, то щосили стукав кулаком по столу, а я вдавав, наче злякався. Зазвичай я бачив його ще з вікна: він рішучими кроками випереджав людський потік, котрий виплюскувався з напівтемряви метро. Але, мабуть, я перш за все помічав його скептичне обличчя, яке неприємно вражало мене своєю несхожістю з байдужими лицями юрби.

Кожні декілька хвилин, коли приходив поїзд, люди хвилями піднімалися по сходах із тунелю. Меці здавалося, що я начебто чую далеке гримотіння потягів; у кафе про нього нагадувало легке дрижання чашок з кавою на столі та майже непомітний трем віконного скла. А потім заходили люди, з центру їх завжди приїздило вдвічі більше, ніж із боку зоопарку. Після обіду тунель вивергав силу-силенну людей, які рівномірно заполоняли широкий тротуар.

А що, як вони раптом не розбредуться, а скупчаться й перекриють рух? Їх вистачить, мабуть, щоб зупинити безперервну людську коловерть у столиці… А що, як вони збагнуть, що все те, довкола чого оберталися, — життя — втрачає свій сенс; і спробують його зіґнорувати!

Раптом вони справді не розходитимуться? — Я поринув у світ фантазій… Раз у раз я плутав реальність із уявленням[38] і знаходив рівновагу лише в неправдоподібно тривалій симуляції. Це не дивно, адже нам завжди вбивали в голову, що ми маємо бачити те, чого, мабуть, зовсім не існувало. Ми безперервно просвіщали всіх про те, що дійсність уже ось-ось відповідатиме нашим уявленням; та нам самим годі було в це повірити. Ні, ми не вірили нашим власним уявленням, бо — самі собі! — безперервно втовкмачували, що на це немає жодної причини. Але як важко було грати роль проповідників істини, не розуміючи, що саме це «просвітительство» мало утвердити і, можливо, скасувати, найліпше — вже під час нашої діяльності, що було нашою головною метою. Тому ми мали вдавати, ніби дійсність у принципі відповідала нашим уявленням… Коли, — питав я себе, — ми перестали розрізняти, чи те, про що ми говоримо, все ще симуляція, чи вже стало реальністю? І тяжів цей хрест поміж «ще» і «вже»: чи могла симуляція стати дійсністю і коли це сталося? Чи могло те, що ще було симуляцією, вже стати дійсністю — ще до того, як ми це пояснили? Якщо симуляція змогла перетворитися на дійсність, то й дійсність могла відповісти нам симуляцією. Якби нам довелося це визнати, ми б, мабуть, загинули… Отже, нам не можна було в це вірити.

Так, нам не можна було вірити ні в що, бо те, у що ми не вірили, не ставалося. Воно не могло статися — через невіру… Це ми знали достеменно. Кожен із нас усвідомлював це сповна, ми у своїй свідомості не прозирали глибше за невіру. Наша невіра виростала безпосередньо з просвітительства… Й інколи дехто з нас навіть називав невіру оплотом нашої віри. Невіра жила глибоко в нас, вона випитою кавою гурчала в наших животах… ха!

Мабуть, ми забагато пили кави, коли мислили. Як хтось колись сказав — найкращі клієнти марки «Едушо». Але коли нам треба було переконати когось, то ми пили шампанське й пиво, це робило нас веселими і неабияк піднімало настрій.

Так от[39]: не існувало ні Бога, ні феноменів, ні підсвідомості, не було ходу назад… Це, так би мовити, стояло за тим, що говорилось. — Не могло трапитися нічого з того, у що ми не вірили, тому що ми в це не вірили… Але ми були потрібні. Ми могли б указати пальцем всьому світові на те, чого не існувало… тому що ми в це не вірили. Ще раз: єдине, у що ми вірили, — це у свою невіру. Всі наші безперервні, невтомні роз’яснення мали на меті донести людям віру в те, що нічого не може трапитися, нічого, для цього нам завжди вистачало слів. Навіть якщо це вже знав кожен, у цьому приступі просвітительства ми ще раз повинні роз’яснити і ще раз запевнити, що люди там, на тротуарі, просто виходять із метро, йдуть далі і знову заходять до наступної станції. У своїй невірі ми були переконані, що не могло відбутися нічого неясного, що вони не можуть скупчитися на тротуарі, навіть якщо йдуть групами, загонами, колонами і когортами. — Лише взимку було по-іншому, з настанням темряви тротуари ставали безлюдними, й самі лише автомобілі їздили по вулиці.

(…)

Коли я нарешті сидів сам у порожньому вагоні міської електрички, в моїх вухах все ще лунали ті слова, що півголосом мені казав Фоєрбах. Що він весь час хотів, щоб я пригадав? Уже декілька місяців він знов і знов повертається до цієї теми, систематично, але завжди несподівано для мене, так що я помалу почав боятися цих моментів. Але він не йшов далі за натяки; і кожного разу в мене залишалося неприємне відчуття, що там, у так званих верхах, про мене знають більше, ніж я сам. Утім, я, певно, був просто надміру вразливий, тому що це ж була їхня тактика, примітивний поліцейський прийом. Кожен допит також залишав після себе присмак ірреальності…

Непокоїло лише, що натяки Фоєрбаха турбували мене так довго. — Саме тими ночами, коли я сидів унизу, в підвалі, у своєму сховищі перед сіро-жовтою бетонною стіною, його слова наче пилою різали мої нерви… Подзенькування холодильника позад мене здавалося мені брязканням ключів і лоскотало мої оголені нерви, примушуючи хвилюватись. Я ще раз пригадував усі його натяки… Їх смислу я не міг збагнути, вони ставали вербальними бар’єрами між мною й моїм минулим, яке я слабо пам’ятав. Якби я пригадав його, то зіткнувся б із купою неприємних емоцій… Фоєрбах говорив заплутано, натякаючи на той час, коли ми ще не були знайомі. Здавалося, ніби я мав пригадати те, що було ще до мого народження.

Час до того, як Фоєрбах увійшов у моє життя, вкритий для мене глухою темрявою забуття… Я геть забув його, витіснив так далеко, що вже не вважав моїм справжнім життям. Над ним нависло сіре, наспіх сплетене павутиння зі слів, яке я міг назвати непроглядним хитросплетінням симуляції. Або ж це все була лише симуляція по той бік сірого павутиння… За ним була моя мати, все було як у Беккета, я вже й не пам’ятав її обличчя… І мене тоді звали інакше, це я також, звісно, пам’ятав… Але тільки тому, що це ім’я стало тепер для мене чимось на кшталт кодового.

Сьогодні Фоєрбах знову говорив про «цю надзвичайно вразливу людину»… Він мав на увазі мене — такого, яким я був ще до наших «контактів». І якщо я правильно пам’ятаю, він навіть назвав мене моїм колишнім ім’ям… Я міг помилятися, але від нього можна було цього очікувати: зазвичай він називав мене кодовим іменем, а тут раптом порушив правила секретності… І зруйнував конспірацію між нами… І так ще дужче прив’язав мене до себе! — Іноді Фоєрбах називав мою чутливість навіть «невротичною»… У відповідь на це я запитав, чи назвав би він таку людину як Томас Манн, також невротиком. — Він посміхнувся й сказав: «Чудово! Вам слід активніше покликатися на літературу… такими людьми в наших рядах ми могли б пишатися…»

Електричка в'їхала на станцію Варшаверштрассе і далі не поїхала. Я, мабуть, прослухав, що пасажирів запросили пересісти в інший поїзд, який уже чекав на них, таке тут часто траплялось… Я сидів праворуч, спиною до платформи, в моє вікно періщив дощ, у вагоні чутно було гук негоди, краплі били по даху поїзда, по перону, згущувалась темрява, яку пронизували лише вогні ліхтарів, ледь помітні крізь пелену дощу. Я закинув голову, обпершись на спинку лави. Я вслухався в монотонний гул дощу — він стихав у моїх вухах, перетворившись, урешті-решт, на гул за бетонною стіною в підвалі, схожий на гудіння машин. Цей гул то стихав, то знову заполоняв усе навкруги. До нього доводилось прислухатися, напруживши всю увагу, — а його, мабуть, і не було зовсім, він існував лише в його уяві, коли він сидів там на дерев’яному ящику, обпершись головою о стіну.

Раніше… То був абсолютно нереальний час, який сплив від нього, відлунюючи хіба мереживом із божевільних ідей та самоомани. Кадр за кадром минуле залишало його пам’ять — передчасно. Реальність, що почалася одного дня, поступово полонивши й підкоривши його, так урешті з ним і залишилась, і той час, що хвилина за хвилиною стирався з пам’яті, уявлявся йому тепер лише фікцією. Але ж це була третина його життя, ба більше — ледь не половина… І йому здавалося, наче він програв цей час, він більше не пам’ятав його. Насправді він тоді — сам для себе! — симулював його, він не розумів, як йому це вдалося, це було життя, коли кожен наказ… так це можна назвати… щодо себе він видавав сам, особисто. Однак він ніколи не був у цій грі особистістю! А тепер усе було навпаки: він отримував накази ззовні, і він був особистістю… Доказом цього було те, що ці накази були адресовані йому і стосувалися певних моментів його життя.

Отже, раніше він симулював своє життя… Тож у нього був досвід симуляції, і цей досвід став тепер необхідним! — Коли ж він, власне, прокинувся в цій дійсності… коли його розбудили? Навіть це йому було незрозуміло — і він пригадував тривалий період сну, який йому призначили… Він ніколи не знав, що його було йому призначено, він не помітив, як це почалося, й не міг передбачити, коли скінчиться. Усе одно це був час, про який він думав із присмаком гордості: ці роки він прожив, до певної міри, на свій копил — принаймні так йому здавалось, — прожив не так, як усі, дозволяючи собі трохи розважитись. А водночас він виконував грубу, іноді брудну роботу — вантажив вугілля, лопата за лопатою, серйозно не замислюючись, тому що тоді він весь час присвячував літературі, він жив лише нею. У вільний час — незалежно від розваг — він постійно щось писав… Заплутавшись у своїх писаннях… заплутавшись, як він казав… у безлічі проектів, які він постійно змінював або переписував, якими відгородився, наче невидимою ширмою, за котрою він був потойбічною і вперто-неприступною фігурою. Він начебто жив у печері своїх думок, і ця печера була з ним завжди, куди б не йшов. Він мріяв про те, що колись стане справжнім письменником… Чи насправді вірив — і сам не знав. Однак без упину писав… Деякі з цих спроб були єдиним, що він зміг пригадати з періоду цієї симуляції.

Але в дитини має бути батько! — так йому казали. Це твердження не було чимось новим для нього, але, звісно, малося на увазі, що та дитина… цілком конкретна дитина… потребувала батька, а його не було. Цієї думки він зовсім не поділяв, він сам усе життя прожив без батька, і в нього це начебто чудово виходило. — Але він почув історію… вона починалася з цього речення, і з цього часу його вплутали в розмови, які він усе частіше називав своїми бесідами з реальністю. Всі бесіди почалися з цього речення — не з вуст Фоєрбаха, а іншої людини, яку він інколи бачив.

Коли вони вже обговорили проблему, яку порушило це речення, він зрозумів, що немає ходу назад. Що вбило його віру в можливість виходу навіть у той тривалий період сну? Перш ніж він усвідомив, що не може більше втекти, він тупо проганяв від себе всі думки про свою співучасть: немає сумнівів, що саме на це вони й сподівалися. Вони так довго не турбували його, поки він просто не припинив питати себе, як він може піти і чи може піти взагалі… Йому не треба було нікуди бігти, це ж просто були розмови, ніхто й не мав нічого проти того, що він спілкувався, наче марив. — А потім сталося так, що вони активно ввели до гри слово «реальність»… І знов це не Фоєрбах сказав — його, цю людину він також не пам’ятав, пригадував лише переконливий бас. Він не пам’ятав також, чи то був чоловік в уніформі, й не знав, було це в Берліні чи ще в А.

Він також не пам’ятав уже, що конкретно було сказано, основна ідея сказаного була надзвичайно простою, це одна із загальних фраз, що їх задумано з однією метою — з самого початку відрізати можливість контрарґументу як неприпустимого чи, принаймні, небажаного. «Пане В., — так сказав чоловік, який сидів за письмовим столом, — я хочу, щоб ви це чітко чули! Колись слід покласти край життю, яке є лише втечею від реальності. Ніхто не може втекти від свого місця в цьому суспільстві. Ми всі несемо відповідальність перед реальністю. Хто хоче втекти від неї, того вона одного дня настигне… І, сподіваюся, не тоді, коли вже запізно. Тому що тоді вам може стати гірко, реальність не знає жалю!»

(…)

Раптово він почув крізь сон, як луснула лампа, хоч він спав міцно. Він невиразно пригадав, що в останні роки війни, коли шукав з матусею сховище в підвалі, на вулицях рвалися бомби… Він туманно пам’ятав цей час; йому було лише три роки… Але він добре пам’ятав мету цих бомбувань, зруйновані вщент підприємства на околицях маленького міста, міста його дитячих ігор і відкриттів.

Спогади про звуки бомбувань, — подумав він, — це, мабуть, уявлення про спогади… Часто уявлення про зміст сну більш чітке, ніж сам сон… І йому спало на гадку, що цієї ночі він бачив уві сні свою знайому Сінді: якимось чином він опинився вплутаним уві сні в моторошну історію про те, як Сінді народжувала дитину.

Раптом у неї відійшли води, наче вибухнув фонтан, і стіни приміщення рівномірно залило світною рідиною, а приміщення це було якоюсь печерою, підвалом, камерою… Не було нікого, хто міг би повірити в те, що відбувається, ніхто не міг їй допомогти. А В. уві сні був одним із небагатьох, хто хотів покликати когось на допомогу… Але лише почасти — бо почасти він був на боці тих, хто вважав крики Сінді про допомогу дешевим трюком. Розрив плідного пузиря уві сні запам’ятався найгостріше… дзвінкий дощ полився на нього в думках… лампочка!

Він піднявся з кресла, струсив осколки, як краплини дощу, і підняв жалюзі на своєму вікні. Світло залило кімнату — на мить так сильно і яскраво, що він, засліплений, хитнувся назад. — Якщо все пройшло гладко, тепер ніхто не знає, де він. Якщо його почали шукати, то, скоріш за все, в Ляйпциґу. Він начебто навіть своїй матусі нічого не казав про Берлін, весь час говорив лише про Ляйпциґ. І білети він придбав у Ляйпциґу, з Ляйпциґа до Берліна й назад; білет із Ляйпциґа до А. він завжди купував окремо, — сподівався, що тепер йому вдалося заплутати сліди.

Щоправда, шефа не слід було недооцінювати, тим паче довгов’язого… Але В. був готовий — можливо, цьому сприяв сон — стверджувати, що він став іншою людиною, відколи переїхав до Берліна. Якщо з’явиться шеф, він сам спокійним тоном пояснить йому, що вирішив тепер насправді жити як письменник… Він навіть вдячний йому, шефові, за цінний стимул, за натхнення.

Гаразд, раніше він справляв інше враження… Однак відколи переїхав до Берліна, він немов наново народився. — Очікувана відповідь була б цілком байдужою: наново народився? Що за містична нісенітниця!

(Але, якщо добре подумати, стає очевидним, що така відповідь нетипова для шефа. Вона радше для молодшої людини, яка приєдналася до них пізніше — не набагато старшої за В. — більш діловитої. Такої, як той, хто відрекомендувався йому в коридорі: «Перепрошую… я — Фоєрбах!»).

Він був вдячний шефові за дуже літературну ідею: одному з його персонажів спало на гадку самому встановити час свого народження. Ця фігура несподівано була перенесена до великого міста й раптом відчула, що змінилась — перша весняна злива, що почалася вночі, змила спогади цієї фігури про її колишнє життя в богом забутій провінції. Щоб його не звинуватили в прозорих аналогіях до свого минулого, В. прописав спогади свого вигаданого персонажа про його життя в печері. Його персонаж животів у якомусь бункері, що залишився після недавньої війни. Про той бункер ніхто більше не знав. Він сховався під руїнами, в низині між околицею міста й розлогими лісами, що простяглися на схід… Ці декорації' також були запозичені з реальності, але вони принаймні справляли враження вигаданих, — казав собі В., — і достатньо віддалених, щоб його персонаж лише вночі міг залишити свою печеру й вирушити до міста. Годинами цей химерний тип вслухався в незнайому мову, що здавалася йому бурмотінням, під освітленими вікнами домівок, витріщаючись із темряви на світло… І боязливо вирячував очі, якщо хто-небудь робив жест, що вказував на вулицю — йому здавалося, що це вказують на нього.

Бо там, у домівках, люди не були терплячими до фантомів, які стояли на холоді й прислуховувалися. Люди не співчували привидам, що тягнули свої голови з туману до світла. Вони не жаліли тіней, що принюхувалися до пахощів, які линули крізь щілини в дверях…

На цьому місці він зупинився й спитав себе, чи не вгадується він сам в образі цієї примари, — якщо, звісно, знати дещо про його минуле. Але хто міг про це знати, — він сам майже не знав нічого. А ця примара вже давно жила в його писанині — й там, у маленькому містечку, теж… Цю думку слід було чимось підкріпити: його колишнє життя було фантазією на папері — й мало нею залишатися; інші думки слід було поступово проганяти від себе. Слід було якомога частіше повторювати: Той Я, що був раніше, — то була вигадана фігура… І можна було припустити, небезпідставно, що шеф погодився б із таким поглядом! — Спогади В. були достатньо інформативними: «Я», який раз у раз підводить голову над столом… І коли світло кухонної лампи починає проникати йому просто в мозок, і реальність повертається в його думки, то перед ним неминуче постає питання: де я щойно був? Звідки я щойно повернувся? По яких вулицях блукав, під яким вікном ховався, щоб підслухати інтимні розмови чужих людей… Ах, усі ці голоси загубилися в тумані. — Питання було безглуздим, він спав у обіймах щільного туману з літер (Таке було насправді? Шеф відповів би Так.)… Прихиливши чоло на товсту купку паперів, поринувши в хоровод слів та речень, упродовж цілої зими слухаючи лише голоси своєї уяви…

Питання були безглуздими… Лише в своїх історіях він слухав їх усі! Але він ніколи не слухав себе! Тепер настав час… тепер він міг підслухати того шпигуна, якого породили уривки його тексту, тепер він сам піде за цим проектом самого себе, обійнявши самого себе, за цим сновидою, що блукав у тумані на краю міста, всю зиму обдурений сном, і прислухався до фальшивого шелесту паперів…

Подекуди він підслуховував під своїми дверима…

І завжди не мав сили подивитися, хто це дзвонив. Лише один-єдиний раз він піднявся, схопив незакінчений рукопис зі столу, згорнув його, перетворивши на вузьку, довгасту смужку, і сховав у щілину в оббивці червоного крісла. Зробив собі між бильцем і сидінням таємне сховисько… Потім у двері перестали дзвонити, він прислухався, чи не подзвонять ще раз, але ні… Увечері він заснув, але потім знову скочив: хтось подзвонив ще раз… Йому це лише причулося. — За ліжко в кімнаті правила так звана кушетка з червоного плюшу, в таких же плямах, що й червоне крісло. Треба було докласти зусиль, щоб не помічати темних, трохи липких смуг, що прикрашали боки кушетки (звісно, на ній тривалий час спали без білизни), тому по змозі він спав у кріслі, витягнувши ноги, поклавши їх на дерев’яний стілець, що стояв перед кріслом. Частіш за все він не роздягався, йому це було неважко (доволі часто доводилося так спати під час нічних змін у котельні), тому він звик пити багато алкоголю в першу половину ночі, коли писав. А часом він у схожій позі спав і на кушетці: на боку, напівсидячи, зберігаючи рівновагу, під потилицю поклавши подушку, схрестивши руки на грудях або затиснувши їх між стегнами, підібравши під себе ноги, іноді підтягнувши їх майже до живота — це було, як він вважав, позою ембріона незадовго до пологів (не дивно, казав він собі, що йому сняться сни про пологи)… І кожного разу, коли дзвонили в двері, він займав цю нерішучу позу, або ще дужче коцюрбився: тому що його першою думкою завжди було, що там, за дверима, стоїть довгов’язий… Йому здавалося, що це прийшло до нього його колишнє життя. — У двері стабільно дзвонили лише один раз, другого разу не було, а це типово для «випередження», тому що він дужче боявся, ніж любив батьківщину (так його охарактеризував шеф)… На початку свого перебування в Берліні В. не міг позбутися дивного передчуття, що довгов’язий одного дня з’явиться. Диво, — казав він собі, що цього ще не відбулося. — Чомусь тривалі злидні спричиняли жах у цій грі — саме тому, що він здавався, на перший погляд, таким невинним… Він лише передавав погану звістку… Очевидно, шефові також було від нього не по собі. Страх завжди обов’язково був присутнім у цьому шоу, мав бути достатньої сили, — і він міг швидко обирати собі нового адресата. — В. думав про те, щоб зробити «випередження» фоновою фігурою в своїй історії, яка могла несподівано з’явитися будь-коли… У своїй уяві він бачив, як довгов’язий виділяється з натовпу, наприклад, із залізничного мосту, а промені сонця перетворювали високу струнку постать на туманний силует, доки… не настане час, коли ця задовга тінь не почне переслідувати персонажа Я…

З німецької переклала Олена Бєлозьорова

Неля Ваховська Шрами на тілі міста До роману Томаса Гетхе «NOX»

Відкриття Берлінського муру стало чи не першою в XX столітті суцільною медійною революцією: спровоковане прес-конференцією СПЄН та розтиражоване західнонімецькими ЗМІ, воно увійшло до колективного уявного Німеччини як телевізійна подія, якій не можна повністю довіряти. Так протагоніст роману Курта Драверта «Дзеркальний ландшафт» відмовляється навіть говорити на цю тему, про яку він не може «точно сказати, чи це часом не було формою історичного феєрверку, вигаданою кількома фахівцями з мас-медіа». Вілем Флюсер у своєму есе «Телевізійний образ та політична сфера в світлі румунської революції» (1990) зазначає: «Телереволюції XX століття слід тлумачити як тавтологію незнання: ми можемо бачити тільки те, що видно в телевізорі. Але ніколи не знаємо, як воно було насправді (…) Конкретний факт — це те, що зображено на картинці, а все інше перетворюється на метафізику». В ситуації надмірної медіалізації Повороту як історичної сенсації художній літературі залишалося або міметично відтворювати калейдоскоп образів, створених ЗМІ, або шукати інші способи тлумачення «суб’єкта історії» за межами т. зв. реалістичних практик письма.

Роман Томаса Гетхе (нар. 1964) «NOX», опублікований 1995 року, є одним із небагатьох фікціональних текстів, повністю присвячених «Ночі ночей» — Повороту 9/10 листопада 1989 року. Іронічно відтворюючи логіку медійного й інтелектуального мейнстріму, автор вписує «політичну вечірку» Повороту в тематичний ряд «базових інстинктів» — сексу та смерті, а також збочення, насолоди і болю як їхніх проміжних форм. З першої сторінки в романі задаються координати бартівського світу, в якому автор помер: оповідачеві, в якому потім читач упізнає письменника, невідома жінка під час сексуальної гри перерізає горлянку. В подальшому події ночі Повороту описуються від імені автора-трупа, що поступово розкладається й об’єктивно-дистанційовано описує як власне тіло, так і тіло Берліна. Оніричні характеристики світу задаються рухом перетину: під час сексу Вбивця «різнула зліва направо, й рана одразу роззявилася гострими краями». У паралельно змонтованому епізоді цей рух дублює прикордонний НДРівський пес, який зірвався з ланцюга, перестрибнув паркан і «крізь ламку решітку для стічних вод прослизнув попід Муром, стрибнув у воду й перетнув [Ландвер]канал».

У русі поперечного перетину тіло й географічний простір ототожнюються: «тепер місто відкрилося моїй голові, й моє тіло відбивало його шум», — констатує оповідач. Це приводить до перевертання оптичних реєстрів: у автопсійному погляді персонажа-Автора внутрішнє озовнюшнюється, тобто руйнується межа, тіло розгортається як простір, визначений міграцією бактерій, рухом клітинної отрути, газів тощо. Натомість Берлін отілеснюється: «незрушні передмістя» — це «непорушні частини тіла», внутрішні органи якого «почали поступово рухатися та рвучко перекачувати організмом слова й образи». Політична метафора роз’єднання як рани профанується: мінералізація неживого тіла ототожнюється із соціально-біохімічними процесами ночі Повороту: «на переході Шосештрасе о 20:43 перші шість жителів НДР пройшли через Мур» так само, як «клітинні ферменти й бактерії в усіх органах почали розклад білків, нітридацію та окислення».

У момент убивства жінка впадає в амнезію, забуваючи власне ім’я, й у такий спосіб долучається до колективно-родової безликості національного тіла. У контексті політичних подій Убивця постає алегорією невизначеного колективного суб’єкта (з XVIII століття іконографічна традиція зображає Німеччину як Германію — молоду жінку, що потребує захисту) — нації в мить політичного ексцесу: «вона протиснулася крізь натовп до Муру. Поклала руку на рану в бетоні. Тепер, — подумала вона, — всі безіменні, як і я». Вбивця рухається між Західним і Східним Берліном, перетинає кордон і прилеглі території — «нічийну землю, відростки рани, переплетення шрамів», шукаючи власне ім’я. Стратегіями цього пошуку постають секс і біль.

Водночас ідеться про пошук імені для шаленства єднання, алегоризованого любовним (оргіастичним) актом. Найпростішою (і саркастичною) емблемою єднання постає сцена публічного коїтусу східноберлінської білявки із західним політиком, що дублюється рухом проникнення кораблика, на якому відбувається вечірка єднання, у східну частину міста. Водночас Пес — іронічне альтер-его автора — тлумачить німецьке роз’єднання через Платонівський міф про андрогіна: Східна і Західна Німеччини постають неповноцінними суб’єктами під знаком стагнації (розрізання тіла на дві половини), спробою усунення якої є «те, що ви називаєте коханням». Проте псу-оповідачу не можна вірити: інші розказані ним історії демонструють хиби та помилки. Так, Пес плутає mimosa pudica та mimosa punika (сором’язлива мімоза / мімоза карфагенська — лат.), називає Гіперіон супутником Юпітера, а жаб-биків селить до Аризонської пустелі.

Об’єктом бажання Германії, універсальним Іншим, нібито здатним компенсувати її неповноту, постає єврей Давид. Його шкіру, вкриту шрамами, опіками, татуюваннями, Вбивця інтерпретує як полотно, на якому записана історія колективного болю та страждань: «Вона наче бачила саму себе, поранену й порізану, й різні тіла були лише оболонками того єдиного тіла». Ідеться про тіло, визначене мережею історико-ідеологічних значень, в якій навіть сумнівний знак — роз / надрізаний лезом пеніс Давида — постає стигматом Голокосту. Вбивця екзистенційно неспроможна читати, тобто тлумачити себе в діахронічному зрізі: «Моя шкіра — це місцина битви, перебіг якої я не можу осягнути», — каже вона.

У сатурнічному світі ночі Повороту Вбивця стає Орфеєм, здатним жити лише в погляді Іншого. Погляд Давида є каталізатором подолання анестетичного відчуження Вбивці від травми Голокосту, визначальної для ідентичності ФРН у II половині XX століття: «простий погляд наче відкрив чужі спогади, вона відчула, як лезо розітнуло його шкіру». Проникнення в себе й у власну історію реалізується як перевертання традиційної схеми «кат-жертва». В еротичному ексцесі Вбивця випадає із розчасненого тут-буття в Ніч кришталевих кинджалів[40], яку вона ототожнює з апокаліптичною ніччю бомбардувань 1945 року, «коли бомба вцілила в будівлю і в понад двадцять тисяч препаратів із колекції Вірхова (…) аж доки склянки не почали із дзенькотом лускати і випускати у вогонь свій вміст (…) разом із кістками та наростами, деформаціями й органами». Проте ця спроба конструювати альтернативну history не вдається: шкіра Давида виявляється полотном лише його індивідуальної story мазохістських секс-пригод, а занурення Вбивці в себе профанується сценою її мастурбації під поглядом Давида.

У центрі метафорики тексту — образ шраму, який знову розходиться або розривається. Таким хибно пригоєним шрамом постає Мур, що виник у тепличних умовах «години нуль», а тому не дозволив колективному тілу відболіти й загоїтися по-справжньому. Водночас центром історичної топографії в романі постає східноберлінська клініка Шаріте. Це місце можливого одужання постає не так лікарнею, як кунсткамерою — йдеться про колекцію патологій Р. Вірхова кінця XIX століття, що була майже зруйнована під час II світової війни й відновлена у 1990-ті роки. У головному корпусі цього музею — анатомічному театрі — відбувається ключова сцена роману — садомазохістська оргія як алегорія об’єднання. Шаріте постає епіцентром монструозності: «болотистий ґрунт Шпреє, на якому Вірхов спорудив свою Патологію, перетворився на царство мертвих», в якому живуть «потвори (…), череп сифілітика, скелет рахітичного дорослого, (…) череп хворого на водянку, (…) покручені хребці», і «лише Мур спинив потік монстрів». Від початку «монстри» поставали результатом забобонів малоосвіченого населення, проте після ночі бомбардувань 1945 вони інферналізуються: «бомба вцілила в будівлю і понад двадцять тисяч препаратів із колекції Вірхова, що кипіли й бродили у своїх скляних циліндрах, аж доки склянки не почали із дзенькотом лускати і випускати свій вміст із цього розчину для консервування (…) разом із кістками та наростами, й деформаціями, й органами ринули у вогонь». Спорудження Муру, яким Захід відмежувався від сатурнічної монтруозності Шаріте, перетворило Схід на центр інфернальності та перверсІЇ, а сам Мур — на сакральний поріг між артикульованим і витісненим, сучасним та архаїчним, життям і не-життям. Його відкриття (що прочитується як поновлення рани) спричиняє вихор трансгресії: місто-рана «зависає» в апокаліптичній позачасовості, перетворюючись на замкнений тіло-світ.

Музей постає не лише відсилкою до колекції Вірхова, а й до типової для XVII століття візуалізації анатомічного в живопису. Томас Гетхе переписує сюжет «Уроку анатомії доктора Тульпа» (1632) Рембрандта. На цій картині хірурги Амстердама зібралися навколо тіла злодія Аріса Кіндта. Анатомічна вистава відбувається напередодні виборів міського сенату та відкриття університету, що вказує на політичне значення картини. Громадяни, зібрані навколо анатомічного столу, репрезентують цілісність, порядок та стабільність безсмертного колективного тіла міської громади. Тіло злодія постає матрицею демонстрації громадської корпоративної влади і справедливості. У Гетхе мізансцена відтворюється: під час садомазохістської оргії Вбивця лежить, розіп’ята на анатомічному столі, освітлена «Сатурном, що стоїть у зеніті». Роман вказує на продовження сюжету Рембрандта: професор Матерн мріє, «побачити старі зали Болоньї, Амстердама чи Кракова». Але сюжет травестовано: історичне тло дії замість Рембрандтових респектабельних громадян складають законсервовані «деформовані» тіла-об’єкти; натомість головні учасники (професор, політик, красиві жінки, єврей Давид) представлені у вигляді множинного оргіастичного тіла. Кульмінацією сексуального ексцесу постає вівісекція: на тіло Вбивці дружина професора Лара Матерн червоною помадою наносить розмітку, покликану створювати ефекти смислу: Лара розмірковує, скільки крапок можна поставити, щоб вони поєднувалися в якусь фігуру. В Рембрандтовій мізансцені місце мертвого злочинця займає жива Вбивця, яка таким чином обертається на жертву: «я не знаходжу в ній (…) жодної провини, нічого, вартого смерті», — каже Лара. Якщо у Рембрандта анатомічний театр поставав алегорією єдності й суверенності громади, то у Гетхе він перетворюється на знак розмежування, віддалення й десимволізації.

Метафоричну паралель до цієї сцени становить Берлінський мур — шрам на місці погано загоєної німецької рани, якою, за словами професора Матерна, свого часу Захід відмежувався від Сходу як локусу патологічного: «Так само, як ампутують орган, доки трупна отрута не захопила все тіло». Матернова жага відтворити колекцію Вірхова (тобто систематизувати безформне) — є клішованою спробою ще раз раціоналізувати симптоми витісненої травми: «на живому тілі, розумієте? (…) Потрібно виставити нові межі, врізатися в нову порость, глибоко в живу тканину», — вимагає Матерн. Мотив монструозності вказує на те, що первинна травма національного тіла, яка й призвела до кількох нашарувань фальсифікацій, розміщена в царині до-мовного, до-політичного. Свого часу Вірхов класифікував «потік монстрів», породжених забобонами малограмотного населення перед проявами плоті (недорозвинені зародки, мутанти тощо). Бомбардування кінця II світової зруйнували хиткий порядок раціоналізації симптому: монстри вирвалися із формалінового полону, сатурналізувавшись як вічні саламандри. Розміщення в будівлі Вірхова адміністративних установ НДР вказує на наступний виток витіснення й інституалізації травми, переозначити яку намагається й Матерн. Проте його інтенція реалізується невдало: як розпорядник оргії він (продовжуючи недолугого Ґрасового персонажа) припускається помилок — неправильно підвішує Вбивцю, не знає, як користуватися лебідкою, замість опустити жертву — піднімає її тощо.

У Гетхе ексцес об’єднання виштовхує національного суб’єкта із симульованої уявної цілісності (гомогенності) в царину суцільного розщеплення: Вбивця постає продовженням/породженням (напів)відрізаної голови Автора. Маючи неушкоджене тіло, вона не здатна відчувати, натомість сприймає світ переважно у візуальному реєстрі, своєю присутністю фокусуючи погляд Автора. Останній навпаки, перейшовши в смерті у формат всезнання (перші сцени роману описані з «висоти пташиного польоту»), протягом всієї наступної оповіді перебуває виключно в реєстрі чуттєвого: «згадував її губи. Знову відчував запах її шкіри. Не помічав, що вона красива».

Постульований андрогін, готовий в любовному акті злитися зі своєю половинкою, обертається батаївським Ацефалом — надлюдиною, що в жесті автожертвопринесення стає богом. Сергій Зєнкін визначає Ацефала як монстра з нестабільним тілом, органи якого перебувають у постійному русі й відносинах взаємозамінності; це тіло-лабіринт, в якому губиться-розчиняється сам Ацефал. До його іконографічних рис належать: відрізана голова, яка заміщує геніталії або серце, (власноруч) розрізаний живіт та серце у витягнутій руці. Нестабільність фантастичного тіла людинобога наголошує на ненормативному, огидному, відкинутому — надмірностях, що суперечать встановленню буржуазного порядку й виробництва.

Як органи одного ацефалічного тіла Вбивця й Автор трансгресивно дублюються в модальності погляду: Авторове посмертне наджиття ототожнюється зі спогляданням та очуженим співпереживанням Убивці. Вона ж повсякчас перебуває в стані буття-побаченою, про що свідчить мотив ока, яке присутнє у кожній вагомій сцені роману як калюжа, крапля води, ілюмінатор, прожектор та препараторський стіл в анатомічному театрі — «неначе зіниця велетенського ока без вій». Перехід у цю модальність призводить до руйнування цілісності світу: Берлін десинхронізується, так що звук запалюваного сірника не співпадає з рухом запалювання, порядок часу зміщується, стає множинним (коли Пес в одну мить присутній в різних місцях), а геометрично вивірений простір перетворюється на пережите інтимно-болюче динамічне місце: Вбивця «знову побачила мене в крові, а рана спучилася над нею й зімкнулася; голоси й світло напирали на неї, небо, вулиці й мури, все це дихало й кривавилося навколо, і вона була посередині».

Рух Убивці містом постає рухом ацефалічного Орфея, який, перебуваючи в рятівному погляді неживої Евридики-Автора, змушений спускатися в Гадес свого власного тіла, щоб віднайти свою ідентичність. Головним символом цього тіла є рана — багряна карфагенська мімоза, хтонічна квітка, що цю ідентичність стверджує й водночас парадоксально заперечує. Рана стирає всі ознаки індивідуальності, дозволяючи доєднатися до оргіастичного перверсивного тіла колективу. Вона в радикальний спосіб перериває недолугість фікційних історій, перетворюючи письменника на ідеального Автора, що гранично зливається з сюжетом, буквалізує його в собі. Біль постає сакральним моментом відкриття «зяяння» рани суб’єкта. У ньому Ацефал відкриває свою глибинну самототожність: «біль був блискучим скляним уламком часу, що загорівся і став тліти у ній. Мить, коли вона наче кинулася на кришталеві уламки, і рана пройшла крізь неї, розкрита рана (…) Тоді морда Пса раптом виявилася біля неї (…) і він прошепотів її ім’я».

Опора на архетипову традицію рани як стигмата, що є основою суб’єктивності, дозволяє Ацефалу-андрогіну повернутися до символічної системи дня/світла. Це обертається завершенням орфічного міфу: сатурнічний Орфей нарешті може повернутися/обернутися до Евридики, зустрітися зі своїм (витісненим) минулим і відпустити його у смерть. За допомогою Звукоімітатора Вбивця віднаходить мову, ресинхронізує світ, поновлюючи його порядок. Проте нічого дійсно нового не виникає (навіть червона помада Лари Матерн продовжує далі свою смислотворчу мандрівку), оскільки, як стверджує Батай, кожна трансгресія діалектичним чином лише стверджує відповідну заборону.

Томас Гетхе NOX

Ця ніч, як і інші, ще стояла над піщаною рівниною, і місто, виникле з буяння поколінь, так само, як і з плану, переживання і сну, ще спало, коли розпочався автоліз і те, що називалося мною, зносилося і почало розпадатися.

Роговиця очей потьмяніла, очні яблука всохли, а мої зіниці тупо й безвиразно лежали в очних ямках, рівні й пласкі, ніби виношені протягом тривалого часу. А коли частини тонкого епітелію — губи, мошонка — почали жовтіти і ставати схожими на пергамент, у моєму тілі збільшився вміст водню й вуглекислого газу. У лівому шлуночку серця накопичилося п’ятдесят мілілітрів трупного газу. На печінці викристалізувався тирозин — ароматична амінокислота, яка під час розпаду білків розкладається далі на крезол і фенол. Слизова оболонка надгортанного хряща вкрилася струвітом — ніжними білими кристалами фосфату магнієвого амонію, а по моїй лівій руці, що звисала з крісла, розповзлися плями розкладу, ніби світло й тінь на фотонегативі.

І я чув, як спало місто, і як відкриття кордону, що камінним хребтом пронизував його тіло, повільно входило в його сон. На переході Шосештрасе о двадцятій сорок три перші шістдесят громадян НДР перетнули Мур, а на півночі — на Борнгольмерштрасе між Пренцлауер Берґ і Ведінґом — о двадцять першій двадцять вісім. До опівночі двадцять тисяч людей рвонули на Бьозебрюке; водночас сотні штурмували на півдні контрольний пункт на Фрідріхштрасе, й усюди вулиці чорніли від пішоходів, що, освітлені сполохами фотокамер, сунули на Захід.

Біль горів у тілі міста, його очі смикалися під закритими уві сні повіками, а корабель повільно заглиблювався в нього далі й далі. Надзвичайно обережно він пройшов Ландверканалом; хвиля криків і сміху святкувальників поступово спадала, аж поки на оглядовій палубі остаточно не запанувала тиша. Коли корабель пройшов під першим мостом, зовсім близько від армованого заліза та сталевого скелету зісподу мосту, світло корабля, яскраво відбите у воді, вихопило з темряви полиск розкладених пташиних трупів і гнилого гілля, мерехтіння сміття, нанесеного водою й вітром, і морозяний повів шугнув над палубою.

Від берега і з вулиць, що виходили до каналу, вчувався лемент, так ніби всі мешканці дружно полишали свої будинки. Видно було колони машин на Потсдамерштрасе, міст, забитий людьми, які сунули як всередину, так і до Муру, вертольоти, переповнені потяги маршруту 1 між Мьокернбрюке та Галешес Тор і різке світло прожекторів у небі, там, де, як відомо, проходив кордон. Коли проминули Цосенер Брюке, погляди стали все більше і більше затримуватися на кущах вздовж берега, мокрих і темних. Висока лінія будинків на Майбахуфер, байдужа та ворожа. Потім на Ломюленбрюке нарешті виринули яскраво освітлені Мур та колючий дріт, сторожова вежа й бетонований береговий схил.

Швеєн, який стояв на кормі, знав, що тут немає проходу на Схід, і що поблизу нема ні КПП, ані достатньо таксі, щоб відвести гостей додому. Свято скінчилося, подумав він. Корабель довго шкріб бортом вздовж Муру коло Ґьорліцер Уфер, поки хтось не зіскочив на берег і не закріпив канат. Під ліхтарем, у світлі якого жовтувато зблискувала телефонна будка, на вузький просмолений берег нарешті було спущено металевий трап.

Шум відлунював у моїй голові, і я бачив, як прокидається місто навколо мене. Поки передмістя й спальні райони ще ніжилися уві сні, наче непорушні частини тіла, внутрішні органи почали повільно рухатись і рвучко перекачувати організмом слова й образи. Усе, що відбулося, стікало сюди, всередину; всюди, на вулицях і в будинках, місто почало реагувати пам’яттю своїх дротів і камер, воно спостерігало, як непередбачене все глибше проникало в нього.

О дев’ятнадцятій тридцять два до місцевого керівного складу надійшло доручення Поліційної дирекції федеральної землі Західний Берлін терміново вирушити до пунктів перетину кордону. Зворотні повідомлення: на південному сході — від Зоненалеє, із Рудова — від КПП на Вальтерсдорфер Шосе, на півдні — від Обербаумбрюке і на заході — від Інваліденштрасе, — надходили до президії, а звідти, наче через синапси, розходилися далі в усі інші райони. Бургомістр Момпер виїхав до КПП Фрідріхштрасе. Берлінський сенат зібрався на засідання у Шьонеберзькій ратуші. О двадцять третій нуль-нуль перші шість громадян НДР попросили притулку на КПП Вокзал Цоо як біженці. Звідусіль у напрямку Курфюрстендам сунули трабанти і вартбурґи, що заблокували вулицю Сімнадцятого червня і Вітенберґплац. Спеціальні автобуси почали регулярні рейси з Борнгольмерштрасе в центр Ведінґа і назад.

Ферменти й бактерії в усіх органах розпочали розклад білків, окислення перетворювало азотисті органічні сполуки на неорганічні, і я знав, що коли всі субстанції тіла мінералізуються, я буду лежати просто річчю у світлі дня.

По той бік вузької мощеної дороги в селі, на якій чорною рискою вирізнявся жолоб водостоку з темною водою, за деревом височів двоповерховий будинок із високим дахом. На першому поверсі багато вікон і одні двері. Над ними розчерк фірмової таблички з написом, який можна було прочитати лише частково, бо його майже приховало гілля. На другому поверсі — чотири маленькі вікна, під дахом — два. Перед дверима із розвішаним на них одягом — старий чоловік та маленький хлопчик. Обидва у капелюхах. Під стіною будинку на лаві за деревом — ще п’ятеро дітлахів, їх майже не видно в тіні.

Ось звідси родом Вірхов[41]. Професор Матерн[42] знав, що місце, де стояв будинок, колись мало назву Шіфельбайн або ж Шіфельбайн у Померанії, а сьогодні називається Свідвін і належить до Польщі. Він уявив собі вологий, вітряний і дуже рівний ландшафт. Матерн поклав фотографію в шухляду. Інколи, коли він її довго розглядав, йому здавалося, що він може просунути туди голову й подивитися вздовж дороги, яка простягалася за край фото. Тоді погляд сягав неймовірно далеко — брукованою дорогою, яка прямо, мов під шнурок, тяглася вздовж алеї та, наче спина, горбатилася в напрямку Берліна.

В інший бік вигляд відкривався так само безкінечний — у далеке ніщо. Десь туди, звідки в колекцію надходила більшість препаратів — відколи анатом Карл Асмунд Рудольфі за допомогою циркулярної ноти (від двадцять сьомого лютого 1881 року за підписом королівського таємного радника Зака, голови департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ Прусії) домігся того, що всі провінційні управління реєстрували, збирали й надсилали сюди мертвонароджених чи померлих монстрів людської подоби.

Слово «демонструвати», виголошував Матерн, як правило, перед студентами першого семестру, походить від латинського «monere», яке означає як жалітися, загрожувати, а також дивуватися. Це пов’язане із тим, що античні священики збирали в монастирях і консервували зразки людських каліцтв та монструозності, щоб показувати їх люду за особливих нагод. Але Матерн умів ще краще. І він знав, що потік забобонів протягом двох століть зносив цю колекцію в серце цього міста.

У незчисленних, нестерпно мовчазних і залитих дощами селах на Сході лікарі й повитухи забирали у породілей мертвонароджених немовлят і передавали їх аптекарям, які для подорожі мусили консервувати їх у посудинах із галуновою водою. І місто приймало їх без упину. Як і будь-що інше. А сімнадцятого травня 1811 року з Марієнбурґа до Берліна надійшов виродок, чия мати в супровідному листі причиною каліцтва вказала те, що під час вагітності її перелякала мавпочка одного штукаря.

І хоча поштові службовці наставляли візників і фурманів виявляти усю можливу обережність, знімаючи та перекладаючи вантаж, вже в Данциґу галунова вода цебеніла з усіх щілин. Вантаж затримали, посудину відремонтував придворний аптекар Кюнерт, долив у неї рідини та й відправив далі разом із рахунком за здійснені роботи. Поштова карета без затримок проминула Штольпе, Шлаве і Кьостлін, проте у Штарґарді знову було виявлено проточину. І знову вантаж укріпили коштом Анатомії, і врешті-решт через Пюріц, Фраєнвадьд і Вернойхен він досяг Берліна.

Матерн стояв коло вікна. Мур без жодної тіні стояв у рівномірному світлі укріплень. Його лінія, а разом із нею й освітлення закритої зони, повторювали лінію ріки. З часом, подумав він, болотистий вигин Шпрее, на якому Вірхов побудував свою Патологію, став царством мертвих. Приток монстрів зупинився лише з появою Муру. Він пригадав прохального листа однієї батрачки з Ґентіна, яка благала Вірхова про місячне утримання, після того як він отримав її скалічену дитину. Про трипалу руку однієї жінки, яку, законсервовану в формаліні, він колись знайшов у колекції. Її матір, згідно супровідного листа, під час вагітності клюнув папуга.

Вулиця, яка вела до кордону, а в інший бік — через міст у західну частину міста — була, як завжди вночі, тиха й темна. Ось її освітили прожектори автоколони, що проїхали повз Шаріте[43]. Мур був надрізом, яким місто відділило себе від Сходу. Наче ампутуючи кінцівку, доки трупна отрута не заполонила все тіло. Як же всі бояться болю, подумав Матерн.

Біля дверей він ще разок глянув на собачий скелет на підлозі й спробував подумки надягти шкіру на ці кістки. І на якусь мить справді побачив хутро, вуха і морду, як тварина принюхалась, поворухнулась і подивилася на нього. У нього жовті очі, подумав Матерн, коли вони зустрілися поглядами. Він швидко рушив у анатомічний театр, як раніше називали зали для розтинів.

Дорогою через порожні коридори йому спав на гадку телефонний дзвінок Швеєна. Він вирішив, що того проведе нічний сторож. Штовхнувши двері й завмерши нагорі позаду верхнього ряду стільців, він знову подумав про те, як він би хотів побачити старі зали Болоньї, Амстердама чи Кракова. Матерн оглянув лави, вичовганий лінолеум на підлозі й пофарбовані в зелено-оливкове стіни. Зібрані в снопи високо під стелею, неонові лампи давали бліде жовтувате світло. Дивився на закріплені на конструкціях зі сталевих трубок лави, нагромадження балюстрад і парт, розташованих концентричними колами, що розходилися від центру — анатомічного столу.

Масивна конструкція з хромованої сталі, матовий блиск і тонкий орнамент стоків. Якщо дивитися на нього звідти, де стояв Матерн, а не з маленьких дверей коло дошки, призначених для асистента, котрий привозив тіло, то стіл мерехтів, ніби зіниця велетенського ока без вій. За цим столом ніхто не сидів без болю. Синхронізація в анатомічному театрі — це зойк.

О двадцять третій годині п’ятдесят сім хвилин чорний лімузин із прапорцем радянського військового командування проминув ЕЛАЙД ЧЕКПОЙНТ ЧАРЛІ. На додаток до потужних прожекторів на високих щоглах, які зазвичай ночами освітлювали шматок вулиці між білим павільйоном із написом «ВИ ЗАЛИШАЄТЕ АМЕРИКАНСЬКИЙ СЕКТОР» та тісно виставленими загорожами й заслонами на східному боці, перехід через кордон освітлювали прожектори журналістів, що зайняли позиції на сходах, підвіконнях і на загорожах поміж ласими до новин глядачами.

Російський лімузин повільно котився через біле маркування кордону, і сполохи ще довго освітлювали середину кузова. Двоє з пасажирів у мундирах затуляли обличчя руками, третій — субчик у кашкеті та водій — руки міцно стискають кермо, погляд втуплено просто перед собою.

Навколо них панував такий лемент, що не чути було навіть глухого стукоту двигуна, навіть іншого звуку — засмоктуючого, з яким шини важко відділялися від покриття дороги, ніби цей рух коштував неймовірно важких зусиль серед зупиненого часу.

Через міст і Ландверканал — вона поверталася тим самим шляхом, яким до того йшла разом із Вібке. Потім у темряві повернула направо й миттєво, як їй здалося, зникла зі збудженого міста. Здивувалася, що навколо неї раптом стало так тихо. Якщо Мур справді відкрито, все мусить освітлюватися, пожвавитися, сповнитись шумом, подумала вона. І пішла далі вулицями, вистеленими бетонними плитами, між купами сміття, не помічаючи розрізу, що колись розтяв це місце.

Поки будинки й вулиці утворювалися, відмирали, злазили і знову виростали навколо, ніби нові шари шкіри, тут була нічийна земля, відросток рани, плетиво шрамів, несприйнятливе до всього; остаточно розітнуті нерви й відкриті відростки шкіри. Лише подекуди ліхтарі освітлювали землю. З кабіни водія вантажівки падало світло. Зрідка вона проходила повз будинки між земельними ділянками, засипаними уламками битої цегли. Знову і знову зарослі стіни, побиті машини, іржаві загорожі та нечитабельні вивіски.

Потім з темряви раптом виросли старі будівлі посольств Італії та Японії, ніби струп’я серед руїн. Вона пройшла повз повій, які до того стояли в напівтемряві, через Тірґартенштрасе в парк і рушила під деревами. Побачила в глибокій темряві безлистих кущів і під кронами, що кидали тінь на всипані білим гравієм доріжки, інших, котрі, здавалось, мали ту саму мету, що й вона. Обличчя вона не впізнала. Тіні, що лягали у протилежному від далекого світла напрямку, ставали все довшими, поки вона врешті не вийшла з-під дерев там, де Тірґартен закінчується коло Бранденбурзьких воріт. Коло оглядових майданчиків вона раптом опинилася посеред яскравого світла і зрозуміла: рана тут.

Вона з подивом побачила, що шрам, котрий проходив крізь усе місто, роззяпився вздовж Муру, наче погано загоєна тканина. Що це місце було сліпучо освітлене, а в рану швидко вганялися гачки. Сталь — блискавично у плоть, щоб, напружившись, остаточно розірвати безкровне сплетіння шрамів, яке десятиліттями здавалося вилікуваним.

З німецької переклав Богдан Стороха

Неля Ваховська Чорна графема ранку До роману Райнгарда Їрґля «Собачі ночі»

З усіх авторів 90-х, які займалися темою роз- та об’єднання Німеччини, постать Райнгарда Їрґля (нар. 1953) є, безперечно, найбільш одіозною: інженер-електронник за освітою, до 1996 року — технік-освітлювач театру Берлінер Фольксбюне, інтелектуал, натхненний працями Фуко, Батая, Барта, Шмітта, Юнґера та ін., який близько 10 років писав «у шухляду», не маючи змоги публікуватися в НДР. Проте навіть отримавши найвище визнання об’єднаної Німеччини — премію Ґ. Бюхнера 2010, Їрґль залишився в марґінальній позиції «живого класика», який не може жити з продажу своїх книжок (інтерв’ю для «Фокуса» від 09.07.2010). І це не дивно, адже аванґардні тексти Їрґля — це суцільний виклик читачеві: складна структура оповіді, світ у барвах експресіонізму, множинні алюзії до Бенна, Тракля, Арно Шмідта, Селіна, Беккета, Біблії, сучасного мистецтва та ін., оригінальна авторська орфографія й божевільний синтаксис.

У романі «Собачі ночі» (1997) — центральному із трилогії «Генеалогія вбивства» — в центрі розгляду перебуває людина, вписана в соціально сконструйоване поле чужості в світі, що рухається до занепаду. Дія відбувається невдовзі після Повороту. В «собачі» — тобто найспекотніші — дні літа демонтажна бригада приїжджає до колишнього німецько-німецького кордону, щоб прибрати сліди зони відчуження. Проте натовп сільчан закликає їх цього не робити, тому що в одній із прикордонних хиж живе Мрець, який не може померти, не розповівши всі свої історії. Не наважуючись одразу порушити колективний забобон, бригада швидко асимілюється з сільчанами на ґрунті пива й масних анекдотів, і вирішує перечекати до ранку, надаючи можливість Монстрові померти самотужки. Один із членів цієї бригади, східняк на прізвисько Інжинєр — слабак у термінах брутальних заробітчан, які не можуть вибачити йому незалежності та вищої освіти, — буквалізує свою соціальну ексклюзію, добровільно заходячи до руїни — осердя огидного і жахного. Проте він не знаходить там яскраво описаного сільчанами монстра, який «всохлою пташиною лапкою» здирає «зі стіни рештки шпалер — кладе їх перед собою на перину — іншою рукою стискає недогризок олівця & шкребе свої каракулі — : Він, чужинець на власному смертному ложі, вочевидь застряг десь у нейтральній зоні між життям і смертю, між буттям і згасанням». Тоді Інжинєр, відчуваючи внутрішню спорідненість з цим не-місцем руїни, залишається всередині й чи то каталізує розказування-проживання історій Мерця, чи то, змістившись у позицію «тамтого всередині», починає сам шизофренічно фонтанувати історіями. Перед світанком до нього приходить його бригадир Сова (він же Ріпоголовий), що намагається утримати владу над зграєю своїх підлеглих (у попередньому житті він також мав освіту архітектора, а тому його авторитет дуже вразливий), і намагається умовити Інжинєра вийти з руїни, щоб дозволити бригаді виконати завдання. Проте навіть вислухавши історію Сови, Той-що-всередині відмовляється повертатися в систему дня і світла. А коли зранку робітники погрожують витягти його силоміць чи знести хижу разом із ним, Інжинєр підриває бочки з пальним, на яких фактично розміщена руїна. У паралельно розказаних історіях цей вибух кодується як апокаліптичний залп Великого Чорного Потяга та підривання мікросвіту Східного Берліна після Повороту. Роман закінчується епілогом, де котрийсь із багатьох оповідачів, безтілесний, ширяє над «раєм» із зеленої трави, сонця і щасливих красивих людей, які при наближенні виявляються одномірними й погано зробленими декораціями.

Оповідна структура роману надмірно поліфонічна: оповідь ведеться від першої особи однини чи множини від імені п’яти індивідуалізованих оповідачів (Інжинєр та Адвокат (він же «той-що-не-може-померти») в дорослому віці та в дитинстві, а також Сова), двох колективних оповідачів-мовців — Іноземного легіону та аморфної маси селян, а також аукторіального оповідача-«Автора», що мімікрує під мовлення своїх персонажів, іноді маркуючи свої слова (часто позначення психофізіологічних реакцій) графічно: курсивом, дужками з тире, кількома тире, розривом абзацу тощо. Крім них в романі розказує історії ще ціла низка оповідачів, які є персонажами історій Адвоката й Інжинєра: повія К. Нопка, Жирний, коханка Адвоката та ін. Ці оповіді майже ніяк не відмежовані одна від одної, часто зміна перспективи відбувається просто посеред речення.

Усі історії обертаються навколо теми втрати: йдеться про втрату коханки (Адвокат), дружини (Інжинєр), батька чи родини (обоє дитячих оповідачів), мови, людської гідності та свого місця в житті, що після Повороту постає суцільним транзитом в нікуди. Блок історій Адвоката демонструє постійно повторювану фігуру двійництва (в першому романі трилогії Адвокат убиває свого брата-двійника, у другому — живе з повією, яка є двійником його коханки (водночас дочка повії — це його кохана, якою вона могла бути в дитинстві), та й сам він живе у двоїстому ідеологічному світі, не маючи змоги вибрати між жорстким тоталітаризмом Сходу та терором західної добропорядності). Час оповіді складає трохи менше доби, оповіджений час — близько 40 років.

Основним локусом роману постає руїна: залишки сільських будівель у стані розпаду, оповиті аурою смерті, яка «зберігалася, розжареним клеймом витравлена в отруєному піщаному ландшафті, як у людському мозку, щоб її вплив, який у колишні часи назвали би прокляттям, тривав і далі». У цей локус негативного вписано уявне колективне тіло німецького фармакоса (спокутного цапа) — алегоричну фігуру Адвоката-Мерця, що парадоксальним чином прийшов ззовні, з великого світу, проте перетворився на «тамтого всередині», який у колективному уявному акумулює в собі всю негативність цього місця: він заражений фізично (токсична вода позбавляє його голосу), політично (представник одразу двох систем[44]) та морально (трансгресивне кохання до повії К. Нопки, секс із її дочкою-Лолітою, садистське задоволення від убивства Жирного). Колективна уява наділяє його ознаками не-людського: висохлою пташиною лапкою, завірюхою з мух — «липких крапок», що «синьо-чорним вихором зі злостивим дзискотом накидаються від нього на кожного, хто заходить досередини», солодкуватим і липким запахом людської плоті та нутрощів, що розкладаються, — «так ніби тамтой-всередині хоче отруїти все живе, щоб воно, без будь-яких відмінностей, уподібнилося & стало тим самим, від чого походять всі ці випари».

Попри начебто закоханість Їрґля у стилізацію експресіоністських ландшафтів, його світ залишається світом політичним: «тамтой-всередині» не може померти, бо хронологічно він розміщений в добі «кінця історії» (Ф. Фукуяма), коли будь-який політичний дискурс зникає під тиском м’якого терору бюрократії й телебачення. Сюди дотична й II німецька «година нуль», що реалізується як стирання знаків історії з тяжінням до їхньої десимволізації: так село на німецько-німецькому кордоні, яке за вісім століть не спромоглися зруйнувати жодні війни, було примусово переселене «військами східнонімецького бюрократичного режиму», і навіть сліди від нього були витравлені гербіцидами й пестицидами на кілька метрів углиб землі. Це деантопоморфізоване анти-місце кордону, що корелює з колективною (і також витісненою) травмою примусового виселення близько 3 млн судетських німців після II світової війни, могло би стати націєтворчим «місцем пам’яті» (П. Нора), актуалізоване в дискурсі колективної скорботи. Натомість нова влада вирішує: «Смугу смерті — випрасувати й зробити !велосипедною доріжкою, від Любека до Гофа. Й мало того, назвати все-це: Смугою життя».

Негативна тяглість кінця історії кодується в термінах Шпенґлерового «Занепаду Європи» як неможливість Апокаліпсису, домінування хлорофільного життя, флори в її відчуженому й байдужому до людства вимірі. Замість типового для 1990-х протиставлення урбанного й провінційного роман пропонує розрізнення між людським і рослинним як між цивілізацією й природою, стагнацією й буянням. Бурхливого розвитку в цьому світі зазнають хіба чагарі, кущі, хижі виткі рослини — «наче рука, що безкінечно повільно стискається в кулак; квіточки бузини, бліді нігті&кігті на лапах рослинних істот, які з неймовірним терпінням, як і всі рослини, чекають зникання часу, що від початку утримував їх, рослини, в полоні своїх чарів, для того щоб (…) із типовим для всіх рослин хлорофільним терпінням дати шанс всьому вже викорчуваному, відкинутому & знищеному початися від-самого-початку, ще 1 раз». Людині ж лишається борсатися в полоні ентропії, ефемерним захистом від якої постають перверсивні ігри у владу (Жирний), письмо («той-що-всередині») або колективна безликість натовпу. Людське й рослинне несумісне: в контексті загальної деградації й утиску тоталітарної системи індивід мріє про хлорофільну анестезію: перед публічним покаранням у школі Інжинєр намагався «стати 1 травинкою в тисячотравному килимі луків», проте його спроба по-кафкіанськи зникнути з поверхні, закопатися та їсти жирну коричневу землю закінчилася повною невдачею.

Натомість рослини перетворюють своє безмов’я — а значить позачасовість і невразливість до смерті — на зброю: вони проникають усюди, поглинають всі поверхні, навіть зони токсичного забруднення тощо. У різних оповіджених світах рослини метафоризують негативність соціальних відносин (штазі отруйним плющем проникає у всі історії й долі, вершачи свою тоталітарно-перверсивну службу), фізіологічну негативність (ракові метастази у дружини Інжинєра, передчасне старіння матерів, чиї матки перетворюються на беккетівські «зморшкуваті чорносливини», віддаючи життєві сили дочкам), комунікативну і навіть політичну негативність — операції з відселення й наступної обсервації «неблагонадійних» прикордонних селищ воєнні сили НДР позначають як «Бур’яни» й «Волошка».

У колективній рецепції свійські тварини визначені як неповноцінні істоти, майже предмети, на яких можна зривати зло (асоціювати себе з мордованими свиньми чи бичками може лише дитина, яка й сама перебуває в зоні неповноцінності й безправ’я). При цьому сама соціальність зазнає анімалізації: демонтажна бригада, тотожна гомогенній масі селян, називає себе Іноземним леґіоном (пор. «Леґіон мені ймення багато нас бо» (Мрк 5:9), постаючи стадом свиней, що біснуються під знаком кастрації мовою та роботою: «—Нуу-Старий: ?!Забув, шо для нас, работяг, нема інш’го спос’бу оздоровицця крім бухнуть & з бабою гульнуть». Власне, робота й мова — два чинники, які, за Марксом, мали би перетворити мавпу на людину, в добу «масової демократії» чинять зворотний уплив: надмірна робота оскотинює (ніхто, крім чужинця-Інжинєра, не їсть ножем і виделкою, він сам втрачає навик говоріння по телефону і, частково, мислення), а мова внаслідок глобального спрощення формує суб’єкта, здатного виконувати тільки нескладні функції й підпорядкованого владній вертикалі, що реґламентує навіть модуси відвідування вбиральні. Цей колективний суб’єкт не володіє мовою, а користується позиченою примітивною говіркою телебачення[45], що визначає парадоксальність його стану як «господаря життя», максимально від нього відчуженого.

У контексті загальної людинофобії цього світу внутрішнє (традиційно кодоване як своє) очужується як виключене й витіснене: в колективному уявному локус «там-всередині» (руїна) інферналізується, і лише прийшлі ззовні, чужинці (Іноземний леґіон) можуть порушити це місце негативної сакральності. Водночас суб’єкт, що намагається через нібито скеровані назовні наративи зазирнути в себе, (ре)конструюючи власне Я, наближається до точки (само)витіснення. Кружляння навколо свого «вербального тіла» здійснюється як радикальне озовнішнення, кодоване через картину Хуана Вальверде де Амуско «Анатомія людського тіла» (1559): «Ти: з жахною комічністю блазня, що вдає з себе театрального героя, ще тримаючи в 1 руці ніж, в другій вже демонструючи збрижену, плюсклу пелерину із власної шкіри, в той час як із кожної пори відкритої плоті беззахисно & без упину з непристойними звуками вивергається кров, перебиваючи навіть твої словесні виверження, і вже в крові захлинається крик, так що залишається лише хльостка комічність булькітливих звуків, недоречний, хибний, Нікому більше незрозумілий потік, схожий на лепет ідіота, що втратив своє Боже=Вілля».

Оповідне самооббіловування суб’єкта аж до відкриття рис двійника в собі (садистська насолода Адвоката від катування Жирного чи маніпулювання життям інших) обертається десимволізацією: «Ти залишишся у своєму лепеті, дрожі, затинанні, постійно перекидуваний туди&сюди в завше змерзлій, бо оббілованій зимній мові, що може пройти 1дино крізь твою внутрішню пустку й твоє знешкірене віддавання себе назовні, не залишивши й 1 сліду в порожнечі твоєї безмірної зимової пітьми, як і перелітні птахи, які не лишають слідів у небі & проте ніколи не можуть забути колію свого шляху, що їх примушує — —». Фонтануючи історіями, персонажі втрачають зв’язок із життям — вони не мають співрозмовників (як і тварини), тому приречені на продукування нечитабельних історій, адресованих неможливому Іншому. Їхні історії метафоризовано рослиною (плющем): вони розвиваються й переплітаються стихійно, розбруньковуються, рухаються в протилежних напрямках, іноді всупереч іншим, мімікрують під різноплощинність, повноту охоплення-оповивання буття, проте фактично нічого не повідомляють читачеві, залишаючи в епілозі хіба що меседж про симулятивність усіх можливих дискурсів.

Девальвація дискурсивних покровів дозволяє наблизитися до чорної діри суб’єкта, що на сюжетному рівні кодується як поновлення дорефлексивного досвіду відкритості до світу, не опосередкованого мовою: «Ніби під час зазирання в глибоку очницю знайшлося ще 1 око, 1 тверезий погляд, що оберігає застиглі образи із власної прірви». Зустріч протагоніста-підлітка із поглядом бичка, якого везуть на бійню, відбувається через стадію впізнавання себе в дзеркалі[46] зіниці: «В щілині між 2 дощок — око: велике спокійне й осяйно-чорне, що незмигно дивиться на мене. Я присунувся ще ближче, так близько, що в чорному оці цієї тварини побачив дзеркальний відбиток — спотворений і маленький — свого обличчя». Наступною стадією є втрата себе в проваллі зіниці, що пропонує безкінечне помноження одного образу, який «у скороченій перспективі перетворювався на ланцюг освітлених та темних проміжків». Цей пунктир безкінечності є формою, в якій протагоніст переживає стан своєї повної відкритості світу.

Ретроспективно протагоніст тлумачить епізод зустрічі з твариною як прояв звірячої природи живих істот, що розпинає їх на хресті страждань-до-смерті. У цьому контексті погляд тварини, яка чекає бійні, асоціюється зі страдницькою приреченістю німецьких біженців після II Світової, яких у товарних вагонах вивозили в невідомість. Мотив цієї екзистенційної безпритульності відтворюється в образі східних німців після Повороту, що стали «зайвими людьми», біженцями у коридорах владних установ[47]: низка «понурих фігур, які ніколи не зникнуть: вони знають, що будь-якої миті можуть виявитися на дорозі чи в забитому людьми товарному вагоні, бути викинутими, наче водорості на берег, до автобусної зупинки, до якоїсь канцелярії, до теплої споруди вокзалу». Цікаво те, що стан біженства виникає після «останньої війни», а не в її ході, що чітко вказує на німецький синдром безпритульності в політичному світі після II світової («В нашому столітті незчисленна кількість таких [товарних] поїздів курсувало континентом, між таборами & групами біженців, і курсують досі»), що передбачає хронічну відчуженість від свого місця, неумісцевленість, перманентну транзитність: «Відтоді, як в тому місці Судетської області, котре вони, після такого Виходу, завжди іменували лише Батьківщиною, їм наказали за 2 години з’явитися на вокзал, маючи при собі не більше 8 кг багажу (тоді вважалося, що такої кількості Батьківщини має вистачити на все=подальше життя-за-обов’язком —) (…) якоїсь миті їм довелося усвідомити, що навіть їхні сни про Повернення на Батьківщину були лишень тим, чим всі сни: дитячою фантазією, спотвореною зламаною приреченою-на-пагубне-забуття, і зрештою — марним сподіванням, досадою —;». Фантом Батьківщини зводиться до «того-що-вдягнено-на-них», символічного савану, що визначає негативну транзитну ідентичність, колективне знання про що перебуває у перманентному стані десимволізації. Відповідно, Поворот постає лише одним із симптомів цієї безпритульності, виводячи назовні прірву німецького біженства (травестійна паралель до Мойсеєвого Виходу й блукань: німцям судилося митарство, але не пошук Святої землі): своїми намаганнями виглядати благопристойно біженці, «викинуті виплюнуті & полишені на березі (…) все ще захищаються від Того, чим Вони давно стали (…) — нікому-на-світі-не-потрібним життям, що приносить лишень витрати&неприємності». При цьому біженство метонімічно ототожнюється з больовою нечутливістю (як палець, що втратив чутливість внаслідок погано лікованої травми прийомної матері Адвоката — біженки із Судетів). Анальгезія — нездатність відчувати біль — постає симптомом колективного тіла Німеччини, чия стагнація й травма залишилися неартикульованими, прикриті масками добропорядності й пунктуальності.

Водночас досвід дорефлексивної чутливості й чуттєвості, набутий в зустрічі з поглядом тварини як істоти, «причетної до життя, яка дивиться на нас сама собою, до будь-яких визначень» (Ж. Баї), в напівсвідомій, несимволізованій формі пронизує всі дискурси роману: це образи темного телеекрану, «ока Поліфема після осліплення», аудіодинаміка, хвіртки на вході до руїни тощо, які можна звести до графеми незамкненого чорного квадрата, що слугує містком переходу від однієї історії до іншої. Цей іконічний образ здатний до довільної семантизації (від Великого Чорного Потяга — апокаліптичного вісника колективного несвідомого, до мух, які огидними чорними цятками означують гетеротопію присутності — тіло Не-Мерця, яке Інжинєр не може намацати в руїні), проте не мають жодних фіксованих значень, виконуючи радше структуротворчу функцію в тексті. Водночас ця образність постає основоположним елементом ідентичності множинного протагоніста роману: в локусі руїни — точки виключення, що загрожує засмоктати в себе весь світ, згорнути його у свою негативність (вибух в кінці роману), (ідео)графічні означники безкінечності перетворюють імплозивність суб’єкта на рух назовні, призводячи читача до перевідкриття роману як світу письма, а не оповіді.

За словами Їрґля, «мова — це не лише інструмент для транспортування смислів. Мова сама має свою історію, і якщо її відкрити, можна побачити, звідки походять букви, що в цих буквах заховане — а саме сигнали тіла й характеру». «Приватна орфографія» Їрґля покликана поновити «магічні» — тобто образні ресурси письма, загострити напругу між графемою й образом, лінійністю письма й тривимірністю тіла. Вона виштовхує читача у прірву карколомного вибору між зачитуванням і вдивлянням, змушуючи його до «колового, багатовимірного мислення й читання» (А. де Вінде). Письмо Їрґля, сповнене інверсій, курсивів, довільного написання слів з великої букви, пропущених букв, диспозиціювання розділових знаків, ігор з лексемами в межах одного слова тощо, наближається до складного й рухливого сліду, що імітує мушиний рій. Це хаотичний рух, множинні й неочікувані зміни траєкторії (оповіді), хаос-гул, візуально-наративна круговерть, партитура читання, що присвоює погляд, керує ним, викликаючи обурення, спротив, злість, крик та некеровану агресію — екзальтацію муховбивства. Остання реалізується як прагнення структурувати й каструвати текст в рамках цілісної інтерпретації, проте водночас і як перехід власної межі та ресуб’єктивація суб’єкта читання, який проходить етапи самоочуження й самозречення як актів трансгресії для пошуку іншої мови. Багатозначні графеми, що мають свій колір і рельєф — ось експресивний медіум Їрґля, що втручається в лінійний плин нашого знудженого побуту, викликаючи в ньому флуктуації безкінечноті.

Райнгард Ірґль Собачі ночі

Це сільчани нам розповідали. І звучало воно, як Усе, що походить з села. Втім, нічого з того я насправді не бачив. Але цей 1 перелітний доторк. . … ні теплий, ні холодний, ніби вітерцем війнуло. . … нічого намацального — А це похитування. . … — ця майже-непритомність. . … І відтоді такий гуркіт деренчання у вухах, в мозку, так ніби цим останнім кроком у бік руїни я !раптом каменем ринув метрів на десять під воду, канув. . … аж на дно. Ось що залишилося, відчуття цього надмірного тиску, який змушував чути шумування власної крові, наче глибоко під землею в герметично закритому бункері. . … а в ньому голоси вже тільки як клекіт, ватяно-багнисті підводно-глухі:

—!Ага: і тепер !вас сюди принесло: !вас з вашими бульдозерами-екскаваторами-копачками & збираєтеся зрівняти з землею, зруйнувати&стерти з лиця землі село, в якому і так вже давно крім руїн нічого нема. Так ніби безіменне село ще можна !стерти. Спустоште його своїми пустими головами. І все задля цієї велосипедної !доріжки. Це ж для цього ви сюди прийшли !?що ні: Запрасувати смугу смерті у !велосипедну доріжку — з Любека аж по сам Гоф. І після цього ще й назвати все-це: Смугою життя. !Це так на них подібно, на тих недоумків=там-нагорі, які Нині нами-керують. Диви, аби не забагато життя з тої смуги поперло. . …

Ми знаєм, що кажем. Ага, там є іще Щось: !Він-там-всередині. Ви ж забувайте !Його-там-всередині. Та підсідайте-бо до нас. Або йдіть собі в шинок — — Ну!ясн-пень: &шеф нам бабки башляє !га. Бо як нє то ми просто звалюємо, передайте там своїй фірмі Там у цій дірі є ще один, який не хоче виїздити, не !може виїхати. Бо, чуєш, шефе: бо він мертв'як, який ніяк не годен вмерти, який навіть на смертному ложі не покидає шкрябати свої нотатки. І тому, шефе, тому ми не можемо знести & згладити цю срану діру. Бо мертв'як шефе, розумієш: його гівно обходить наша техніка & наші графіки. А виглядає на те, що він-там аж ніяк не спішиться вмирати — :подивимось-подивимось, чи поведеться шеф на таку тєлєгу. Мабуть пошле куди подалі або дихнути в трубку а тоді як !дасть під зад & пошле на всі 4 сторони. — —І ви будете далеко не перші, кого таке спіткало, які з хапущими руками & роздутими щоками заберетеся восвояси. Тут вже й лікарі були, і поліція, і прикордонники, і пожежники : ну і, !що ви думаєте, !?на що їх вистачило, цих-Спеціалістів: Він уже нетранспортабельний. І що Їм дала тота=латина. Кожна латина колись кінчиться. На відміну від цього парубка-там-усередині. Ось що ясно. А що таке мертвяк, цього й Вони врешті-решт так толком і не змогли сказати. Вже нетранспортабельний. Крапка. Більшого ми від Панів Спеціалістів так і не діждалися. Все, приїхали. — — І як накажете це ?розуміти: — — А ось як: Всім = нам доведеться зачекати. Ми ж за ним спостерігали, за мертвяком. І спробували як?ось пов’язати з тим що бачили останнім часом. Він про100 не може вмерти. Про100 вмерти. Ось як все про100. — Мертвяк що не годен вмерти. :!Та ви й самі, мабуть, у це не вірите, щоб отаке-от — —І щоб мертвяк там писав на клаптях шпалерів, це ж ?як там його конвульсії м’язів & нервів, автоматичні рефлекси, !?шось в тому роді. Всі ці тремкі нотатки, а насправді ні літери, слова, речення, ні тексти, !тексти мерця, а про100: Нічого — базґранина крапки риски, всі без сенсу, ніби щур в чорнило забіг і наслідив. І ми так думали. : ?Але як рука мерця береться до все нових і нових шпалерів — : — !Це вже не рефлекси, ми так відразу і сказали, це вже не !конвульсії м’язів&нервів — Це. . … — — ?!Ну власне — — Ми й самі не знаємо. Ми ніколи не бачили Чогось-подібного. . … !Чого це ми з нашою латиною маємо розуміти більше від крутих перців. . … :І що він, той мрець-там-усередині, ?!може писати : ?Про що мріє мрець & ?про що пише труп. Питали ми себе. —І? чого б вам про100 не увійти туди & не подивитися: тоді б 1-і-назавжди стало ясно що — — Цього ми !ніколи не довідаємось. Бо !Ніхто ще 1 не поліз у ту руїну. !Нізащо в світі ніхто цього не зробить ще 1. Ми завжди думали, як би то ліпше сказати, думали, мрець надто далекий від мрій, від бажання смерті, аби ще й у мріях бажати. І от на маєш, цей мрець, тут. . … Здається, мертві наближаються до нас. . …

—Може, він, цей мертвяк, який не годен вмерти, про100 не впорався: не скінчився, не зник, не розчинився і не дійшов кінця. Не впорався. Запоров. Геть спартачив сцену свого вмирання. :Він точно описав би це саме такими словами, якби ще міг нині з нами розмовляти — — Він що, з вами ?!розмовляв: І що ж він — — Раніше, в перші часи, після того як ми знайшли його тут=за селом, він з нами говорив. Тоді в ньому ще не було нічого дивного, окрім, !звичайно, того, що ледве чи нормальна людина оселилась би тут=за селом. Але тоді він говорив здебільшого так химерно, як то говорять 1окі. Ні щоб про100 сказати Я прокурор; але цей фах не приносить мені задоволення. — !Та де там: обов’язково скаже — Я справую фах на ґалері юстиції — ментальні умовини там, як в стрілковому окопі, але без переваг стрілкового окопу — :Ось як він висловлювався. Це ми добре пам’ятаємо, навіть якщо відтоді й минуло вже трохи часу. Завжди, так нам здається, завжди він хотів сказати більше, ніж міг висловити. Бо він був міщух. Ще й тому він назавжди залишився для нас чужинцем; так і не став одним із нас. — —Може, в цьому завинила. . … та жінка. Чи радше його спогади про ту жінку. . … Про неї він просторікував майже безперервно. І про жінку, і про спогад про жінку. — —Спершу, тобто попервах, коли ми знайшли його тут=за селом, він розповідав про ту жінку такими розлогими образами, манівцями блукав, чого тільки не понаприплітав, і то з таким ентузіазмом, очі аж вогнем палали. А потім його оповідки стали коротші, що так скажу, сухіші, ніби формули чи положення віри, які він, з певністю, розповідав радше для себе=самого, ніж для когось Іншого. Аж поки не лишилося лиш кілька слів, 1–2 звуки, не більше, так ніби від самого початку своїх розповідей про цю жінку він стрімкою спіраллю рухався лише до однієї, найостаннішої точки в центрі. ?Як він там завжди казав, відверто кажучи, не пригадую вже як слід, і це звучало так само дивачно, як і Все-решта, що він нам розповідав. ?Пам’ятаєш, як це було, що він —. — — Отож, як усім прекрасно відомо (так він здебільшого починав). Усім прекрасно відомо, що чоловік нічого не може знати про жінку, зате тим паче любить розповідати. Це сплетення словами. Це ніби Друга Інтимність, що ?як він там завжди казав, набагато інтимніша, ніж інтимність статевих органів. Так само як цілуватися набагато інтимніше, ніж трахатися. :Все це ми від нього понабиралися — чи радше те, що нам запам’яталося з його схвильованості тією жінкою. — —Між нами, ми так ніколи до пуття і не зрозуміли, що він Тим усім хотів сказати. Зате зрозуміли, що то, мабуть, була його велика пристрасть. !Хтозна, ?скільки часу відтоді минуло. Либонь, він і сам уже й не пам’ятав. !Неймовірно — нібито завжди 1& і та сама жінка. — —А пізніше, сказав він якось-1, коли спогад це останнє, що в чоловіка залишилося від жінки, тоді ця Друга Інтимність слів є ніби новим повторним проникненням у словесне-тіло іншої істоти. : Саме так чи: подібно він якось це описав. Ми тому так достеменно це пригадуємо, бо то був останній раз, коли він у такий спосіб говорив про неї, про ту жінку. — — Тобто, він узагалі перестав хоч у якийсь спосіб говорити. Пожадання смерті ось що в мені найживіше. А після цього й донині самі звуки — це харчання — це страхітливе дихання без кінця — —

(…)

Я вислизнув, збирався непомітно+крадькома віддалитися від цього товариства з його балачками — ЇХНІ голоси ЇХ жвиндіння впивалася в мене глибоко, як колючий дріт, я намагався вирватися, навіть не збирався ще колись повертатися до НИХ = до ЇХНЬОГО жвиндіння — я волочив його за собою так ніби мав розмотати цілу-котушку цього непокірного дроту. . … а воно так невіддільно чіплялося за мене, ЇХНІ голоси ЇХ жвиндіння… —я наосліп пробирався в нутрощі руїни; я волочив за собою ці голоси; ВОНИ згодні розуміти тільки те, що ще менше від НИХ самих. А там вже відкорковували пляшки, вже спалахнуло багаття, з магнітофонів Grunge Jungte Trush — унормовані саунди, кидані в-маси щедрими лапами невтомних трендошукачів у добу безробіття і ненависти, ненависть і лють мас підступно вбрані у штамповані форми в стилі гнів&лють, бездарно & лицемірно як усе внормоване, яке ще більше глумиться з і так уже приборканих & поглумлених, зведених до пародії мас, приборкує, так що, достеменно як і фантазія, навіть лють уже перестала бути вільною — ВСІ так покірно із цим змирилися, так затишненько собі влаштувалися ніби в тепленькому гніздечку, в цю останню ніч, яку визначили крайнім терміном, в той час як день уже тонув у барвах жару. Химерними кутастими тінями стриміла наша техніка, бульдозери-екскаватори & вантажівки, стриміла в повільне згасання неба, а полум’я сплутаним клоччям кидало непевне світло в довкружні обличчя.

!Можливо в цьому колі навіть не помітЯТЬ моєї відсутності, браку мене: новачка, чужинця, який не бажає належати до Нічого й Нікого, якого житейське море просто прибило до їхнього берега. Хвилі на цьому морі мали ім’я : жінка+дитина+безробіття з моєю професією інженера машинобудування = нестатки, гроші на прожиток для сім'ї і: потреба заробляти, ось що врешті-решт штовхнуло мене ще кілька місяців тому на цю роботу у зносній бригаді. Після 1 певного вечора я добровільно зголосився до Іноземного леґіону, як ми називали цю бригаду зі знесення. Це сталося після того вечора, коли колишні друзі & знайомі прийшли до нас додому, на день народження дружини, багатьох з тих людей ми після зникнення кордону так вже ніколи й не побачили. Вечір плентався важкими, незґрабними кроками, в'язкий і повільний, то були вже не ті люди, яких ми пам’ятали зі стількох попередніх років чи може: сам спогад про них і був помилкою стількох попередніх років. Втратити людей це зникнути з унутрішнього поля зору людей, ми + жінкою все частіше під якимось приводом виходили до кухні — і тоді чули, як ці колишні друзі проходяться спершу по моїй жінці, а потім й по мені. —Їй давно вже час йти шось робити — Най ся переучує (цей голос, суміш зогидження & зловтіхи, звучав по-новому навіть і для самого мовця в його новонабутій заможності), — та шо тут багато казати: такі переміни і професію не одному перемінять — «Викладачів мови для супровідного персоналу» нині мабуть не так вже й !сильно треба, га — — А ?він (почули ми їхні гучні голоси з кімнати, вони !хотіли, щоб ми були змушені їх чути), — Чим же ?він тепер займається. Свого інженерства вже давно як позбувся — — Я теж нічо до пуття не знаю (сказав хтось) — Тепер він робе простим робочим: десь там за містом !болото місить — Оце останнє той голос як сюрчком вереснув, моя жінка теж почула : вона вся аж зіскулилася, нічого не сказала, змовчала, навіть коли ті люди давно порозходилися, і мовчала ще багато годин і днів опісля. :Отак я й зголосився на зовнішню службу, в Іноземний леґіон. Нас на цілі тижні кидали в усі куточки країни на всі можливі будови, протестувати не було сенсу. Та й чого б я мав протестувати.

Я не хотів належати до тих покинутих у довжелезних коридорах служби зайнятості, тижнями, місяцями, роками чекаючи в кислому запаху зайвих, нікому насправді не потрібних. . … Але й до НИХ я не хотів належати, до цих штампованих життів-заготовок, зайвих, вирваний з ЇХНЬОГО ладу, як втікачі у війну, ті похмурі картини, що ніколи не зітруться: з 1 години на 2 погнані путівцями, поспихані в товарняки, прибиті до автобусних станцій канцелярій & огрівалень як тріски в морі, в рівно ж сумних як і макабричних спробах запекло — !будь-що — втримати ЇХНЮ ціле життя так старанно прищеплювану благопристойність : !завжди порядно вбрані, !завжди як з одного яйка вилуплені, & навіть в колоні з нестійких, переладованих клунками дитячих & ручних візків, давним-давно просяклих розмоклих від дощу-туману-снігу з-ніг-до-голови захляпані багнюкою & вичовгані у дорожній грязюці — навіть тоді дбають, щоби з тих клумаків визирала свіжо натягнена постіль у квіточку — ВОНИ ще пручаються проти Того, на що вже давно перетворились, ніяк не хочуть усвідомити того, що давно вже стало ЇХНЬОЮ істиною, ЇХНЬОЮ печаттю: викинуті втікачі, ці зайві життя від якого самі видатки & клопоти. . … — :Повсякчасна війна (:я не усвідомлював цього, всі ці попередні роки, в захистку & затишку мого вченого світу —:) повсякчасні колони втікачів, просто в різні часи воно по-різному виглядає, а решта приречена на забуття. . … — :Ні, до НИХ я також не хотів належати. І зовсім я не мав себе за когось ліпшого, і вже напевно не вважав, що я в кращому становищі, ніж ВОНИ; тоді я просто мав себе за інакшого. Я вирушив сам-1. І знайшов цю працю: у зносній бригаді, в Іноземному леґіоні. . … І я навіть радів цьому; тоді я ще вірив, що вихід існує. . …

«Гру», яку ВОНИ=там залюбки влаштовували новачкам, ВОНИ називали Бігóм по трапу: тачку, вщерть наповнену будівельним брухтом : із-за того вона важила далеко понад центнер, слід було висипати в контейнер для відходів, великий, як відкритий товарний вагон. Для цього треба було разом із ущерть заладованою тачкою забігти прихиленою до краю контейнера кладочкою, найбільше 30 см завширшки, а нагорі в належній точці зупинитися & висипати вміст тачки до контейнера. Його край перебував на висоті людського зросту —:Або розбіг був заслабкий: і тоді ти загрузав на півдорозі, тачка вислизала з рук, перекидалася, падала з усім вмістом додолу — доводилося повертати, заново згрібати лопатою до тачки весь той непотріб і «гра» починалася спочатку : Або ж розбіг виявлявся засильний : тачка високою дугою врізалася в контейнер, з гримотом валилася на верству уламків цегли & штукатурки, яка вже вкривала дно контейнера — треба було зістрибувати услід за нею, туди, вниз, як у братську могилу. . … при цьому була небезпека вивихнути собі стопи або обідрати гомілки об гострий будівельний брухт; & тоді слід було піднести тачку & зосередини виштовхати її через край контейнера —:викручуючи собі хребет & кистеві суглоби, оббиваючи плечі & ребра, шкіра на руках & долонях репала огидними розривами, проступали перлини крові & просочувалися крізь мучнистий шар бруду, всотувані цементним порохом, перетворювані на пекучу шкоринку. . … При підніманні держаки тачки боляче вдаряли в підборіддя, ребра & скроні — !обережно: !тільки не в очі —; Ніхто не помагав. Усі стояли колом & робили те, що завжди роблять люди, коли власна дупа в теплі & безпеці: витріщалися & тільки й чекали, щоби інші ляпнулися в лайно —:!Оце так видовище, The Basic Fun — :вони розважалися по-королівськи: — Інжинєр всі !розуми пожер, давали недорікуваті поради & либилися. Коли тачка знову опинялася назовні, «гра» починалася ще 1: Та здебільшого вся затія зазнавала невдачі ще й тому, що при забіганні кладка розхитувалася & колесо тачки злітало з неї — тачка разом із усім тим лайном переверталася, падала вниз, гримотіла на землю — ще можна сказати пощастило, якщо сам не полетів услід, не загнав собі товсту як цвях скалку з дерев’яного бруса або не почавив собі яйця не бебехнувся після того всього на тачку не поздирав-позабивав-постирав до крові стегна-коліна-руки. . … — А тоді після 3 чи 4 марної спроби з кола: —А шо вже гниле то гниле !Гей, ану газку додай !келавий— влюбився в ту тачку чи шо. Ше їй між дишла залізь: як бабі межи ноги !не хочш. Увечір буш з нею трахався: А тепер !роби давай. Інжи !нєр. Чи тобі може креслення зробити.

В мене з НИМИ від початку не повелося: —От самі й !трахайтеся. — І я відважив знову наладованій по вінця тачці такого копняка, що вона й справді кецик пролетіла в повітрі : сила з огиди&ненавісті. !Та це вочевидь справило на НИХ враження, хтось присвиснув крізь зуби, бригадир зарепетував: —!ЦЕ ТВОЯ РОБОТА, ТОБІ ЗА НЕЇ ПЛАТЯТЬ, МУДАЧЕ: ТИ !?ГОНИШ. — Без сумніву, він мав рацію, але що найгірше: я зіпсув ЇМ забаву. Зазвичай новачок рано чи пізно з відчаю благав про допомогу : Тоді хтось один вилонювався з кола &, в тій самісінькій манері, як безличний=автомеханік показує дамочці як заводить машину справжній-чоловік, наочно демонстрував новачкові виїзд тачкою до контейнера, звісно ж !бездоганно. —А я поламав правила-«гри», і вони мовчки пішли собі, кожен до своєї сраної роботи. Я відчував, що ця-зграя так просто поламаного кайфу не подарує . . …

З німецької переклав Юрко Прохасько

Вигляд її & кімнати в світлі опівнічних ламп досить пливкий, розмитий, наче я вдивляюся крізь товщу крейдянистої води —; я відчуваю, як моя рука енергійно втирає обличчя. Але цей дотик чуєш не напряму. Здається, він доходить крізь якусь рукавицю аб желейну масу, вчуваєш як обличчя опирається чужорідному тілу, проте без прямого чуттєвого контакту з ним. Попри глибоке занурення в крісло — потреба сісти, лягти, відчути жіночу плоть на своїй — і наче варом знизу вгору жага тут-таки зґвалтувати цю жінку — !Баста !нарешті порішити ці понурі історії !Покінчити з цим ганебним патяканням 1:повз:1го, з пожиранням живих словесних тіл гидючими виделками, з інфекціями від душозапецьканих буквених зубців, алюмінійно-сірих ξ з огидним присмаком тупого металу — !!Баста : кинути себе наче шмат сирого м’яса на цю жінку, вирохкуючи 4 5 звуків як різникξкнур з жирними лапами й сли-ною з писка зробити свою плотську справу —;— твоя кров зі свинцю, твоє тіло камінь: !ЩО К БІСУ МЕНЕ СТРИМУЄ ?!ЩО МЕНЕ СТРИМУЄ ВІД ЦЬОГО. . … — у голові щось на друзки — скроні в лещатах — місток на бездонною прірвою ч: дном є ніч. . … — ще 1 крок ужиття на линві. . … Я залишаюся сидіти, непорушно. Вар стихає.

Проте з перебігу останньої години зростає певність, що зустріч навіть з тією жінкою, на яку ти ще донедавна сподівався усією силою свого бажання, тепер, в контексті твого безнадійного стану, який (ти ж знаєш) не пом’якшає, навпаки, ти ще глибше в нього зануришся, стала Неможливою. Тому що найменша частинка опори, внутрішної стабільності — навіть здатність витримати бодай 1 мить зустрічі—придивляння & доторку до найсвіжішого настрою Іншого й пережити це без відчуття падіння —, бодай ця мінімальна частинка мужності, здається, для тебе вже втрачена —:— Так, наче тебе оббіловано, як на малюнку Вальверде, ти: з жахною комічністю блазня, що вдає з себе театрального героя, ще тримаючи в 1 руці ніж, в другій вже демонструючи збрижену, плюсклу пелерину із власної шкіри, в той час як із кожної пори відкритої плоті беззахисно & без упину з непристойними звуками вивергається кров, перебиваючи навіть твої словесні виверження, і вже в крові захлинається крик, так що залишається лише хльостка комічність булькітливих звуків, недоречний, хибний, Нікому більше незрозумілий потік, схожий на лепет ідіота, що втратив своє Боже=Вілля. А нова шкіра не наросте; аксесуар останніх років — просто гидкий кожух на прохололому молоці. Процес, що закрався майже непомітно, як мох аб: пліснява, а потім шалено розрісся за кілька моїх років у західнонімецькому містечку — далеко від життя цієї жінки —, саме в тому містечку, де ти зрештою зміг відкрити свою адвокатську контору, в нічийному бутті стороннього, новак=чужинець, сам-один перед широкими спинами&сраками кнайпових відступників : товариства стрілків & цехове дрантя, !двадцять товариств на двадцять тисяч по-католицьки=гарантовано безсмертних душ: в центрі цього розхваленого іншими примусу до самосвідомості, що багато в чім завдячує своєю стійкістю економічним додаткам великих газет; посеред нахабства & пихи влаштованих штатних працівників, що захищають такий стан крадіжками—&—зарубками, а якщо треба, то навіть всупереч власному балансу —:натомість Всім=іншим із мистецько&культурних-смаків, відколи Його ціна зросла, володіють все менше Людей, хіба що здоровий молодняк-завсідник мий-є наррод дурі ξ натиску. . …: дріб’язок, піна жадоби, риторичні виверти на алтарі вільно-часу. І коли втратять філіпійці багатство своє, стане видно, як низько вони впали[48]….

Зовсім скоро я став все частіше лишати незавершені документи на робочому столі, підходити до вікна — й дивитися надвір, понад ландшафт, що нагадував спокійне зелене озеро — перенестись туди й час від часу позирати на воду, чи не принесе вона бува мертвого ворога — години беззвучно йшли в ньому камінцями на дно, і до настання темряви, допоки ландшафт=надворі не згасав після свого останнього спалаху, я не відходив від вікна & не повертався в свій маленький кабінет. Тоді його меблі & стіни вже також ховала темрява, але якось інакше, ніж там-надворі, так наче весь час у цій кімнаті чаїлася ще 1 особлива пітьма, тільки для мене=самого. . … 1 дня зелену тишу надворі було порушено: голосний гуркіт машин для будівництва & зносу, мекання голосів свист крик, технобіт пневмовідбійників, що розривали мурування стін, черепиця з даху розліталася об бруківку із дзенькотом, наче порцеляна, шибки разом із рамами вилітали зі стін, так ніби всередині розірвался вибухівка, стіни випнулися назовні, наче грудна клітка, що набирає повітря, гойднулися, схилилися, цегляне мурування пор-скну-ло — : робітники зносили сусіднє обійстя, старе й порожнє: під хмарами пилу стіни зі скреготом осіли на землю, балки бруси & косяки якусь мить розламаними чорними руками стриміли із цегляного безладу, а потім і вони попадали в ту шалену, водночас жахну й варту пощади купу уламків кольору м’яса (!неймовірно: !стільки каміння з 1 такого маленького будиночка —), а сіро-білий пил тоненько осів на неї, наче присипаючи вапном тіла загиблих. Із тріском, під крик & прокльони чоловіки натужно вантажили величезні брили стін на машину & прицеп, хмари пилу & громовий залізний гуркіт від розбивання цегляних&мурованих шматків розбив зелену тишу.— Здавалося, що більшості робітників — окрім трьох дещо старших всі загалом сильні й жилуваті молодики, серед них я побачив і трьох іноземців — важкі брили мурування майже самі-собою котилися в руки, щоб одним махом залетіти у вантажівку, виглядало на те, що навіть троє старших повністю пристосували можливості своїх тіл до цієї важелезної роботи — :окрім 1. Це був уже немолодий чоловік, після цих трьох старших він, мабуть, був наступний за віком. Вузький у плечах, в окулярах, він виглядав наче якийсь потурений інтеліґент; працював дещо осторонь від усіх інших — ч: його на це місце поставили, хай там як, а на цій ділянці лежали необтесані & напевне найважчі частини стін. Він мав по черзі розбивати їх пневмовідбійником & величезним молотом і закидати до кузова. Здавалося, відбійнику чоловік ще міг дати раду, доклавши додаткових зусиль, але важкий молот при кожному замахові-через-голову погрожував перекинути чоловіка на спину —: Проте інші йому не допомагали, ніхто вочевидь не зважав на цього чолов’ягу, що горбатився осторонь і — я спостерігав за його обличчям — із виразом затятої люті & сповнений лихої зневаги намагався компенсувати брак фізичної сили своєю невтомністю. — Й на 1 мить глибокий страх від уявлення, що той-там=по-той-бік, цей вузькоплечий роботяга, що затято надривається, — це я. Тоді я відвернувся від вікна раніше, ніж зазвичай. Повернувся до своєї роботи. . … у свою пітьму.

І ще 1 оббіловування, цього разу під час повернення сюди, в це місто, ще 1 раз на пронизаному вітрами понурому=Сході, у сварливо-дріб’язковому безумстві інертності — похмура комічність, що намагається знайти прихисток в останніх задушливих випарах старого-доброго дом&затишку. Попри те що СІМ’Ї не існувало вже кілька десятиліть, від НЕЇ лишився й іще зараз тримається холодний сморід. . …

Зараз, після всього, що ти накоїв, ти не зміг би повторити своє буття, почати ще 1 раз й робити вигляд, наче можеш вірити собі в цій грі : у цій шаленій банальності адвокатського фаху : гіркота того, хто розставляє пастки — ницість con brio[49], з усіма жестами & знаками павлінячого самоприкрашання, щоб таким чином (тому що тривало & безперервно й завжди по-новому використовувати це — означає засобом таких свідомо-інфляційних дій створювати дитячу ілюзію просто невичерпного запасу свідчень про зобов’язаня & егоманію всіх-інших, & зрештою в засліпленні від цієї мани вважати й про себе те саме) з міркувань утверджувального кар’єризму присягати в-1: !Я належу сюди;!я також причетний. . … :Обладунки, зіткані з чужих помилок.

Ти не зможеш дати собі нову мову, як і не зможеш віднайти стару, колись залишену тут на-Сході, закарстовану, ханжеську, релігійно=забрехану й зіпсовану аб: чи й захочеш. Я стабільний тільки віносно себе=самого — кожна зустріч змушує мене, без шкіри без мови без опори, впадати у-себе. . … Ти залишишся у своєму лепеті, дрожі, затинанні, постійно перекидуваний туди&сюди в завше змерзлій, бо оббілованій зимній мові, що може пройти 1дино крізь твою внутрішню пустку й твоє знешкірене віддавання себе назовні, не залишивши й 1 сліду в порожнечі твоєї безмірної зимової пітьми, як і перелітні птахи, які не лишають слідів у небі, & проте ніколи не можуть забути колію свого шляху, що їх примушує — —

І наче уві сні, коли 1 впертий, наполегливий голос спочатку підходить, стукає, окупує сон і керує ним, заводить його в пастки й зрештою змушує сплячого прокинутися — так ти все чіткіше й чіткіше вчуваєш повернення здалека свого власного голосу; доки не почнеш прислухатися до кожного окремого слова з усією увагою. —Але чого Ви не знаєте — (чуєш, як гіпер-голосно & в'їдливо прорікає цей=твій голос) —це те що я ще раніше, розказуючи про відео, хотів розказати: пам’ятаєте Невідомого Жеребця із брудного відео — його я зустрів тут, у Берліні. Тобто він мене зустрів. Здавалося, що він !чекав саме на мене. І — (ковтнути, в твоєму роті вже давно звичний гнилуватий присмак алкоголю; тож і далі пити зі склянки, яку жінка поставила перед тобою і до якої ти ще не доторкнувся) —цей Невідомий назвав мені Вашу адресу: !Ваше ім’я. Тож Ви його маєте знати.

Жінка спалахує коротким посміхом, злобливо. — !Що це має означати. !Що за гра — (Але швидко опановує собою, повертається до холодного звучання свого голосу.) —Я не знаю, чи людина на зразок — того, про кого Ви говорите, може мати друзів. Може, це! Ви його: друкк. А чому ні. ?Хто крім друга став би оплачувати іншому кімнату & жінку, давати йому свободу на більше ніж одну ніч. Тож Ви, мабуть, дуже зблизилися з цим паном. ? Що Ви на мене так дивитеся: Ви !дуже змінилися, відколи Ви востаннє тут — (тепер вона пильніше придивляється до мене) —Якби я не !знала абсолютно !точно, що Ви — (й спохвачується) —Тож якщо Ви — його друкк, тоді Вам відоме його пре!чудове розрізнення між власністю й: майном, чи не так.

При останніх словах її обличчя змінилося, постава тіла втратила недбале вичікування, вона виглядає нервово-напруженою, очі блищать, мов порцеляна, а рот зжорстків, вуста 2 тонкі риски. Мабуть вона намагається приховати цю напруженість, що у випадку жінки з такими відкритими рисами ще очевидніше вирізнятиме справжній порив.

—Я знаю, чим відрізняються власність і: майно. (Ти обережно підхоплюєш тему: Без сумніву, ти виставив себе на глум перед цією жінкою — ?можливо, вона тепер просто хоче використати твою слабкість. . … Тоді мені знову доведеться платити більше, ніж я винен —.) — Можете мені повірити, я знаю різницю між власністю і: майном, навіть не знаючи, як ця-людина, яку ви вважаєте моїм другом, їх розрізняє : Ви так дивно вимовили слово друг. Власність і: майно: Зрештою я недарма став адвока —

!Назва професії змушує її здригнутися: —!!То-Ви-ттому (вона не може стримати своєї люті, пальці стискаються в кулаки:) —!!Ттому Ви цілий=вечір стирчите тут наче глиняний бовдур. А я вже було подумала — (вона вибухає каскадами злого сміху:) —думалахахахала що Ви один іхіхіхіз Тих що хохохохочуть тіки потріпахахахатися — (вона раптом опановує себе, голос жорсткий:) —Це ж знов у моді, типаж пиздюка : Все шо не виходить через член, мусить через писок. Мені це має пасувати — економиш багато мила. — (Вона підскакує, стає переді мною, руки в боки:) —!Так. Тож він береться до !справи, Ваш чистенький пан Друкк: за найкращою старою !ЕнДеЕрівською методикою: несоціалістична поведінка тоді, аморальна поведінка — сьогодні, а результат той самий: Хвойдо, !геть із квартири, !Давай її на вулицю, де їй і місце & дитину під опікунство. В Берліні багато мостів, під ними місця вдосталь. — (Вона наступає на мене) —!Ну ж бо !визнайте — (кричить вона, слина й видихуване повітря втрапляють мені в обличчя — (:?!ЩО МЕНЕ СТРИМУЄ ?!ЩО МЕНЕ — СТРИМУЄ —) —шови тіки для !Того тут у мене цього вечора: потай занотуват !як. Може десь іще й магнітофончик !!га — (хапає мене за комір, шарпає) —зара знайду жучка — (:беру її за кисті рук : (вібрація її жил її м’язів як під час шторму —); ти тримаєш її міцно — і стихає, коли я кричу ще глосніше за неї): —!Слухайте. !Ви маєте мене !!вислухати чорт забирай !!!ви-слу-ха-Ти —

Важко дихаючи, вона падає в своє крісло, я її відпускаю.

—Щодо цієї — цієї людини, з якою Ви мене бачили — (чую я свої слова в раптовій тиші, принесеній гудінням & шепотом звуків міста) —тут Ви помиляєтеся. Справді. Він мені !не друг, навіть не сою —

—Але досить=друг, щоб отримати від нього моє ім’я & цю адресу.

Я буду змушений розказати їй, які обставини звели мене з цим Жирним. І муситиму ще раз розказати про жінку, про неї, яку я сподівався зустріти цього вечора тут у Берліні —.— Гра, яку ти почав у масці Іншого, на якого ти вочевидь схожий, але від такого зображання ти починаєш кришитися по краях, вже скоро (передчуваєш ти) все геть розламається, розчиниться в паскудстві й прісній позірності й проявиться — :?Що ж це буде. . …

Вона дивиться на мене уважно-мовчки, але з відчутною недовірою. Вона чекає. Навіть здається, що обличчям цієї жінки пробігають сутінки; ?може, вона мені повірить, тому, що я маю їй розказати.

—Перед цим Ви сказали — (починає вона, тепер спокійно й твердо) —Ви адвокат. Алетаке: сьогодні кожен гицель, що здатний без затинок вимовити слова дойчмарка & кредит, величає себе бізнес-консультантом — ?!чого це у вас-юристів має бути по-іншому. Коли Ви останнього разу були тут, я точно пам’ятаю, Ви ще були механіком —

. . …сторонні постійно нас плутали, тільки після перепитування Хто є Хто. . …: мій !брат що був схожий на мене й залишиться таким як і я схожий на нього — !свиня зі свиней : ?!Скільки мені ще тебе вбивати — : —!Що — (голос жінки нестриманий, жорсткий) —!Що Ви там верзете. !Таж опануйте себе — : —З!розумійте:Мій !брат. Донощицька=свиня, з якою Ви мене сплутали. Тепер мені !Все ясно. (Кипляча брудна вода, пузирі в пінистому вареві — & із задушливого булькоту її голос:) — !Все. Не думаю, що Вам уже !Все ясно. Навіть якщо Ви тільки бра — : —!Тільки — це добре. (Й із втомлено-тріпотливою усмішкою знов опускаюся в крісло) —Він видається мені все живішим, відколи він — відколи я його —

—тільки брат. Хозна. Може це й правда. А мо це знов яка дурнувата історія. Такесобі сюсюсю, яке Ви мені —

—!Послухайте. (Я беру жінку за обидва передпліччя її суглобні кістки тонкі й прохолодні наче порцелянові, вдивляюся в чуже , холодне обличчя, яке в 1 мить видається на диво порожнім, наче з потоками часу з нього вимилася вся здатність виражати почуття — сум аб співучасть —.) —!Послухайте. Лише !1 мить. Ми маємо. Маємо дійсно. Божежмій: Від Вашого лиця я геть затинаюся. Отож. Послухайте. !Будь ласка. Ми маємо !дійсно !поговорити. Я — я Вам !Усе поясню. Справді Все і — : —Ще раз Усе. Трошки забагато за дну ціну, чнетак. : —Скікиви-хочте. Бо — ось — у мене достатньо — гляньте — (я бачу, як мої руки вишкрібають із кишень піджака купюри, зсудомлені пальці розмахують цим жмутом перед її обличчям, зіжмакуюють його в кулю & зрештою кидають гроші на стіл наче ставку в ризикованій грі).

Жінка=зі свого боку, здається, прийняла рішення, вираз її обличчя більше не холодний, а лише тверезо напружений, як у гравця в покер, що вирішив дійти до кінця. —Гаразд. Як собі знаєте. Говоріть, скільки хочете. Зрештою мене тільки для того й використовують & Все, що Ви захочете тут робити, вже оплачено Вашим друкком. . … Я навіть вислухаю Вас. Але для цього я маю трохи випити. (Каже & перехиляє порожню пляшку шеррі. Жінка піднімається з крісла, автоматично посміхаючись) —!Більше ніж трохи. (І виходить на кухню.)

Купюри на столі розпрямляються ривками, так наче всередині паперу розлабляються дефектні амортизаційні поля аб наче скорочуються м’язи & нерви якоїсь істоти, яка чатує в засідці, пригнувшись, готова стрибнути, щойно випаде нагода схопити —

Жінка повернулася в кімнату, поставила на стіл нову пляшку, віскі & 2 склянки, і знову всілася в крісло напроти мене.

—Ну !говоріть же! Тіки давайте коротко. Я хочу !нарешті знати : що я тут роблю, у цьому !сраному місті & з цим жирним гівнюком, що підчепив мене в барі й —

—Ви маєте вислухати. Принаймні те, що я про це знаю. Решту — завжди залишається якась решта, що роздимається до величезної штуки —, її Ви маєте звести докупи самотужки.

—Коли я Вас перед цим питала про власність і: майно — про це Ви хотіли розказати багато тонкощів, чи не так. Щось на зразок: майно — це ще й здобич. Майно можна купити, обчислити & й оплатити грішми, але грішми не втримаєш. ?!Правда. Тобто майно минуще, сказали б Ви. Натомість власність — це те, що належить до нашого найглибшого єства.

—Так але—

—Чекайте. Потім, хіба ні, Ви б сказали щось про гармонію & про неминущість власності, як це — Ви б точно зауважили — вчувається вже в самому слові: в-Ласність. (Вона наслідує, звично причмокуючи, манеру тих старших панів, дегустаторів вишуканого несмаку, що в салонах аб на офіційних прийомах виставляють на продаж візитівки своєї імпотенції, а також у спеціально для цього створених колонках розділів «Культура» деяких газет, і завжди виходять на публіку, оповиті запахом певного=парфюму, схожим на мильний запах вологих серветок, які роздають пасажирам у літаках.) —Точно: Ви б говорили щось подібне — !о нічого не кажіть. Звісно ви б таке говорили : Так говорять Всі=ці витончені=уми, чиї нирки давно в салі, тож на Те, що коїться довкола-них, !чхали вони з високої гори. Хіба що щоб вибити=собі з цього оточення новий, тонкий & вишуканий прибуток. Тоді в-світі немає більш зацікавлених людей ніж ці — ці — (в її голосі погано притлумлена лють) —віртуози з липкими лапами. — (Похапцем & 1 ковтком випиває віскі. Закашлюється —, я підскакую, плещу її долонею по спині — !Опа клієнт твій друг ξ рятівник !от прикол блін !самаритянин із хвойдою — та шо ти там робиш ти мавпо дурна— )

Коли вона припиняє кашляти, я тупо стою біля неї, з опущеними руками.

—Повертайтесь у своє крісло. — (Її голос від кашлю здавлений, подих із хрипом пробурює горлянку; очима, на яких стоять сльози від кашлю, вона вказує мені на крісло, в якому я перед цим сидів.) —І сядьте. Я ж Вам пообіцяла історію — (вона кілька разів сильно прокашлюється; потім голос повертається) —а такі історії краще сприймаються сидячи. Пийте. Бо якщо правда те, що Ви сказали, що це Ваш брат, Ваш брат досі — приходив до мене, то Вам !потрібен буде віскі. Бо може бути, що з цієї історії Ви довідаєтеся й щось про себе-самого. — (Тепер вона обережно відпиває 1 ковток зі склянки.)

—Я не завжди була, а в Східні-часи й зовсім не була тією, що є зараз: шльондрою. Я знаю, що кажу. (Й відмахується від мого заперечного жесту.) —Будете сміятися, але іноді це мені навіть подобається. Деякі думають під час Цього, мабуть, про своїх подружок і геть забувають, кого зараз трахають. Але це найкращі, тож і мені іноді перепадає пару процентів задоволення у цій великій діжці всілякого іншого лайна. — (п’є) — Мій чоловік був лікарем, одним із багатьох тут, у Східному Берліні. Не велика цяця — (швидко додає вона, бо помітила твій рух головою) —Ви ніяк не може його знати. Протягом багатьох років, як з’ясувалося вже після Цього Повороту, керівництво лікарні по безготівковому переправляло на—Захід органи — нирки, легені печінки серця : власне Все, що продається на цьому ринку рабів. Або віддавали їх тим пацієнтам, що могли о-платити все валютою. Якимось функціонерам, їхнім жінкам аб гарно запакованим=трудящим : інші пацієнти — ніхто, що виявилися такими придуркуватими, щоб захворіти на-Сході, тих як завжди & всюди запихали у хвіст черги, доки іноді випадок не вирішувався сам собою. . … Деяких лікарів & доглядальників залучали до таких історій — мусив же Хтось робити брудну роботу. Так тривало роками. І мій чоловік, маленький лікар, ніхто, якось через 1 дурний випадок, 1 недогляд довідався про цю велику справу. !Чи ж я йому тоді не казала не пхати туди свого !писка — !сидіти тихенько — не гавкати —, ми ж були натреновані в сидінні & непатяканні — це ж було б не в1ше, що ми мовчимо, пригинаємось, ухиляємось Тут як і всюди. Просто всюди у-світі це виглядає інакше : розтуляти писок : дерти горло : протестувати : розказувати пресі — такі люди ще й шалено !пишаються тим, шо вони можуть !Шось-таке — : це просто зривання зла, випускання пари й !ніц іншого, & його дозволяють, бо вже давно йдеться про Зовсім-Інше. . … Та й горлопанити все-дно хочуть тіки придурки. Але попри це зрештою стрілятимуть по нас=Усіх, спокійно собі, а ми цього й не помітимо через горлопанський репет — (: вона рвучко підносить склянку до губ, і видається, що її обличчя поступово маліє, щоб повністю сховатися за маленькою склянкою) —?!Ось яка вона, ця Розхвалена Демократія — кажу Вам, чим же воно відрізняється від Того, шо ми мали раніше Тут на-Сході : відрізання ніг — тоді без наркозу, сьогодні з ним — але ж результат 1кий: ніжки тю-тю. . … (:знову п’є надто швидко й знову кашель. Цього разу ти не встаєш. Чекаєш. Вона витирає рукавом очі & наливає собі нову склянку.)

—Хай там як: він, мій чоловік, !не зміг тоді стримати писок. Клятий телепень !не сидів тихенько. А подав !скаргу в суд, ідіот, що втнув !Таке: Судитися на !Сході зі-Сходом. . …

—?Так але: Яку роль в цьому відігравав !він, цей Жирний. ?Він взагалі — (і сам себе раптом уриваєш : а чорт ччорт !чорт забирай : бо жахна здогадка раптом наче буйна рослинність, чорний плющ, що протягом Всіх-тихроків розповзався все далі, ріс & кущився, а не всох через твоє тодішнє зникнення на-Заході, не відмер і не викоренився, як ти гадав — він ще більше розростався під землею далі й далі, і тепер, раптом, у цьому місці ох ти ж йоп!пересете прорвався крізь підлогу в цій напівтемній кімнаті — !от бля !твоюмать!блять ще й Це —)

Вона, здається, нічого не помітила. Її погляд почав десь ковзати, проте вона намагається дивитися тобі прямо в обличчя. — ?Жирний: Він мого чоловіка !доконав. — (Каже вона повільно, тихо — і тремтячою рукою обережно ставить склянку на стіл.) —Оце відомо точно. Він подбав про те, щоб мій чоловік більше не міг працювати в медицині. Через нібито лікарську помилку. А Правда, наче мурована, була перед очима кожного, хто хотів бачити. Але цього ніхто не !хотів. Окрім Одного. Одного колеги, & ще Одного перед кінцем. Ви ж бачили нещодавно нещасний випадок, на вулиці, майже перед моїм будинком: Мотоцикліст: Це був Він, останній друг мого чоловіка. . … і мій останній !справжній друг. Хотів разом зі мною дочекатися тут сьогодні Жирного. Той записав себе & Вас на Сьогодні. !Це була б !нагода: Ми хотіли сквитатися з ним. Але хлопак не прийшов. Ми чекали на нього, годинам. Він не прийшов. Тоді мій друг мусив іти. А коли я трохи згодом визирнула з вікна сусідньої квартири на вулицю, чатуючи на Жирного, то побачила його : І ще дещо: нещасний випадок і смерть останньої людини. . … яка ще була на моєму боці. А потім я побачила Жирного, разом із Вами. Але й тоді він не прийшов до мене, наче здогадувався, що мало сьогодні ввечері —. Замість цього Ви. . … Найбільшим гівнюкам завжди щастить найбільше — (вона нервово зазирає до своєї вже порожньої склянки) —Я п’ю надто швидко для своєї роботи (:пошепки застерігає вона себе).

З німецької переклала Неля Ваховська

Короткий словник-довідник власних назв і термінів

БЕРЛІНСЬКИЙ МУР (13 серпня 1961 — 9 листопада 1989) — частина внутрішньонімецького кордону між НДР та ФРН, що розділив Берлін на Західний сектор та Східний Берлін. Був споруджений військами НДР з колючого дроту й поступово укріплений до вигляду майже суцільної бетонної стіни 167,8 км завдовжки з наглядовими вежами та чекпойнтами. Уздовж більшої частини Муру з боку Східного Берліна простягалася зона відчуження. «Антифашистський захисний вал» (термін НДР) було створено, щоб запобігти масовій міграції громадян НДР на Захід та зберегти трудові ресурси. У випадку спроби несанкціонованого перетину Муру військові мали наказ стріляти на ураження. З боку Західного Берліна Мур (термін ФРН) не охоронявся. Берлінський мур став одним із головних символів Холодної війни.

ВАРТБУРҐ — марка східнонімецьких авто, що випускалися з 1956 до 1991 року. На момент Повороту вартбурґи були морально й технічно застарілі.

ВЕРТИГОЛОВ — крутиголовка згідно з Переліком українських наукових назв птахів фауни України Інституту зоології НАН України — пташка родини дятлових, що може повертати голову на 180°. У контексті Повороту вертиголовами називали політичних перевертнів Нових земель, які блискавично змінили свої переконання, щоб зробити кар’єру на Заході. У якості глузливої метафори вживається донині.

ВЕССІ — глузливе позначення жителів Західної Німеччини.

ВЕСТАЛЬГІЯ — туга жителів Західних земель за своєю автономністю під час Холодної війни, типова для 90-х років; особливо стосувалася міфологізованого образу богемного Західного Берліна.

ВІТАЛЬНІ ГРОШІ — виплати для громадян НДР, які в'їжджали на територію Західної Німеччини. Вітальні гроші в розмірі 30 дойчмарок були запроваджені для підвищення популярності ФРН, тому що туристам зі Східної Німеччини дозволялося вивозити з собою не більше 70 марок НДР. У ніч падіння Муру вітальні гроші в Західному Берліні видавалися вдень і вночі. Виплати було припинено в кінці 1989 року.

ВОССІ — наймення для західняків чи східняків, які на початку 1990-х кинулися робити кар’єру в іншій частині Німеччини

ГОНЕКЕР, ЕРІХ (1921—1994) — генсек ЦК СПЄН (1971—1989), «архітектор Муру».

ЗНЕШКОДЖЕННЯ — конспіративні заходи штазі з т. зв. «м’якого» переслідування та маніпулювання життям своїх опозиціонерів за допомогою мережі «неофіційних співробітників»; запроваджені у 80-ті роки.

КРАК, ЕРГАРД (1931—2000) — останній бюрґермайстер Східного Берліна, СПЄН.

КОЛЬ, ГЕЛЬМУТ (нар. 1930) — шостий федеральний канцлер ФРН (1986—1998), ХДС, керував об’єднанням Німеччини. Саме йому часто закидали «кол(ь)оніалізацію Сходу».

КПП/ЧЕКПОЙНТ — контрольно-пропускний пункт на Берлінському мурі.

КРЕНЦ ЕҐОН (нар. 1937) — останній генсек ЦК СПЄН, обіймав посаду кілька тижнів, «відкривач Муру».

МОМПЕР, ВАЛЬТЕР (нар. 1945) — бюрґермайстер Західного, а потім і об'єднаного Берліна в 1989—1991 роках, СДПН.

МУРОВІ ДЯТЛИ — люди, які під час чи після падіння Берлінського муру розбивали його на шматочки з метою подальшого продажу сувенірів.

НОВІ (ФЕДЕРАЛЬНІ) ЗЕМЛІ — землі, що входили до складу НДР: Бранденбурґ, Мекленбурґ-Передня Померанія, Саксонія, Захзен-Ангальт, Тюрингія.

НДР (DDR) — Німецька Демократична Республіка, столиця (східний) Берлін. Створена 1949 року з ініціативи Радянського Союзу на основі зони радянської окупації у відповідь на заснування ФРН, складалася з 5 федеральних земель. Т. зв. соціалістична держава робітників і селян, також Республіка реального соціалізму. Припинила своє існування 1991 року. Після Повороту територія НДР набула назви Нових земель.

НС (нім. ІМ) — неофіційний співробітник штазі.

ОПЕРАТИВНИЙ ПРОТОКОЛ (ОП) — протокол репресивних заходів штазі з роботи зі «внутрішніми ворогами» від збирання компромату до його публікації, арешту підозрюваного й судового розгляду його вчинків за «політичною» статтею. З середини 80-х протокол було пом’якшено запровадженням практик знешкодження та висилки в Західну Німеччину.

ОССІ — глузливе позначення жителів Східної Німеччини.

ОСТАЛЬГІЯ — настрій жителів Східних земель, розчарованих об’єднанням: ностальгійна (ре)конструкція образу НДР як малої батьківщини, де все було людяніше і краще. Остальгія стала основою для створення т. зв. ідентичності всупереч офіційному дискурсу єднання та етнізації східняків як окремої національної меншини, не здатної повністю інтегруватися до ФРН.

ПОВОРОТ — політичні події з осені 1989 до зими 1990, переважно в НДР (активізація громадянських рухів та демонстрації населення з вимогами послаблення контролю), та пов’язані з ними суспільні зміни — приєднання НДР до ФРН, перехід на спільну валюту, реструктуризація економіки тощо.

ПРОСВІТИТЕЛЬСТВО — шпигунство різного профілю, робота штазі зі з’ясування актуальних настроїв суспільства з метою цілеспрямованого впливу на них, виявлення небажаних контактів із жителями НДР, нагляд за дисидентами та збір інформації про них, також за тими, що були позбавлені громадянства й вислані з країни.

РАДОМСЬКИ, АРОН — східнонімецький фотограф, журналіст, опозиційний до режиму СПЄН, публікувався на Заході. Під час Повороту дискутував із прикордонниками, вимагаючи відкриття Муру, одним із перших перетнув німецько-німецький кордон. Автор фотодокументації ночі Повороту.

РЕАЛЬНИЙ СОЦІАЛІЗМ — поширене у 1980-ті роки поняття на позначення державного й ідеологічного устрою в НДР. Інтелектуали, розчаровані формами соціалізму, який вдалося збудувати після II Світової війни, протиставляють йому утопічний СПРАВЖНІЙ СОЦІАЛІЗМ.

СВНМ (FDJ) — Спілка вільної німецької молоді, молодіжна організація НДР, аналог радянського комсомолу.

СПЄН (SED) — Соціалістична Партія Єдності Німеччини, заснована 1946 під тиском комуністичної партії СРСР, т. зв. державна партія НДР, що мала повноваження диктатури. У ході Повороту була трансформована у ПДС (PDS) — Партію Демократичного Соціалізму, а з 2007 року перетворена на Ліву партію.

СТАРІ (ФЕДЕРАЛЬНІ) ЗЕМЛІ — землі, що після розділення Німеччини входили до складу ФРН: Баден-Вюртемберґ, Баварія, Бремен, Гамбурґ, Гессен, Нижня Саксонія, Нордрайн-Вестфален, Райнланд-Пфальц, Заарланд, Шлезвіґ-Гольштинія та Західний Берлін

ТРАБАНТ — східнонімецька малолітражка, т. зв. народний автомобіль із частково пластиковим кузовом. Через технічну застарілість та низьку швидкість руху незабаром після Повороту трабанти заборонили випускати на західні автобани. Символ НДР.

УЛЬБРІХТ, ВАЛЬТЕР (1893—1973) — сталініст, генсек ЦК СПЄН, диктатор (1950—1969), ініціатор спорудження Муру.

ФРН (BRD) — Федеративна Республіка Німеччина / Західна Німеччина, столиця Бонн. Була створена 1949 року на території окупації союзників, складалася із 10 федеральних земель та Західного Берліна. До 1991 — ідеологічний суперник НДР, союзник НАТО. Також Республіка споживання, Боннська республіка. В об’єднаній Німеччині західні землі отримали назву Старих (федеральних) земель.

ШАБОВСЬКИ, ВАЛЬТЕР (нар. 1929) — член політбюро ЦК СПЄН. На вечірній прес-конференції 9 листопада 1989 року саме він озвучив проект постанови Ради міністрів НДР про спрощений порядок перетину кордону для громадян НДР, що дозволяв їм без спеціального дозволу виїжджати до ФРН і повертатися назад. Пропустивши всі попередні дискусії про формулювання й час оприлюднення постанови, Шабовськи припустив у прямому ефірі, що постанова вступає в дію «одразу ж». Інформагентства «Ройтерс», «АДН», «dpa», «Ессоушіейтед Пресе» та ін. вже о 19:30 повідомили про «відкриття кордону» та «падіння Берлінського муру», що спричинилося до стікання жителів обох частин Берліна до КПП та відповідного відкриття Муру.

ШТАЗІ — служба держбезпеки / Міністерство державної безпеки НДР, у риториці СПЄН «щит і меч Партії», заснована 1950 року як служба нагляду за населенням, залякування та знешкодження опозиціонерів.

Єднання / Об’єднання / Возз’єднання / Німецька єдність — майже синонімічні поняття на позначення процесів входу Східної Німеччини до ФРН та вироблення нового типу національної ідентичності.

Зміст

Неля Ваховська, Денні Клаппер. Біла голубка Повороту …8

Денні Клаппер. Про собак і людей. До творів Дурса Ґрюнбайна …16

Дурс Ґрюнбайн. Транзит Берлін …26

Дурс Ґрюнбайн. Портрет митця замолоду прикордонним псом …36

Неля Ваховська. Революція і член, або Фізіологія політичного. До роману Томаса Брусіга …50

Томас Брусіг. Такі з нас герої ….60

Неля Ваховська. Єдність під / по сто грамів. До повісті Ф.К. Деліуса «Груші Рібека» …80

Фрідріх Крістіан Деліус. Груші Рібека …90

Неля Ваховська. Кишенькова метрополія, або Втрачений рай. До роману Свена Реґенера «Пан Леман» …108

Свен Реґенер. Пан Леман …116

Неля Ваховська. Маленький бестіарій Об’єднання. До фейлетонів Лотара Куше …134

Лотар Куше. Східний салат із західною заправкою …142

Неля Ваховська. Довге повернення Робінзона. До роману Єнса Шпаршу «Кімнатний фонтан» …154

Єнс Шпаршу. Кімнатний фонтан …166

Неля Ваховська. Фантазми про тіло і владу. До роману Каті Ланґе-Мюлер «Надто рання любов до тварин» …184

Катя Ланґе-Мюлер. Надто рання любов до тварин …194

Денні Клаппер. Не Я, а «Я». До роману Вольфґанґа Гільбіга «Я» …208

Вольфганг Гільбіг. «Я» …218

Неля Ваховська. Шрами на тілі міста. До роману Томаса Гетхе «NOX» …234

Томас Гетхе. NOX …246

Неля Ваховська. Чорна графема ранку. До роману Райнгарда Їрґля «Собачі ночі» …258

Райнгард Їрґль. Собачі ночі …274

Короткий словник-довідник власних назв і термінів …304

Інформація видавця

УДК 821.112.2(082.21)"199"

ББК 84(4Нім)6я43

В35

Антологія

Художник Анатолій Бєлов

Переклад здійснено за підтримки Ґете-Інституту в Україні та онлайн-журналу про мистецтво, літературу й соціальну критику prostory.net.ua

Упорядники: Неля Ваховська, Денні Клаппер

В35 Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст. Пер. з нім. / Упор. Неля Ваховська та Денні Клаппер. — К.: Грані-Т, 2011. — 294 с.

ISBN 978-966-465-353-1

З німецької перекладено з люб'язного дозволу

© Suhrkamp Verlag Frankfurt am Main

© Fischer Taschenbuch Verlag GmbH Frankfurt am Main

© Eichbom Verlag AG Frankfurt am Main

© Rowohlt Taschenbuch Verlag

© edrtion ost Berlin

© Verlag Kiepenheuer & Witsch GmbH & Co.

© Fischer Taschenbuch Verlag GmbH, Frankfurt am Main

© DuMont Buchverlag Köln

© Carl Hanser Verlag München

© Перекладачі: Бєлозьорова Олена (Харків), Ваховська Неля (Київ), Григоренко Олександра (Полтава), Запорожченко Юлія (Одеса), Ліпісівицький Микола (Житомир), Міщенко Катерина (Київ), Прохасько Юрій (Львів). Рихло Петро (Чернівці), Саюк Світлана (Київ), Стороха Богдан (Полтава), Федоренко Лариса (Житомир)

© Автори коментарів: Ваховська Неля, Клаппер Денні, 2011

© Бєлов Анатолій, ілюстрації, 2011

© «Грані-Т», майнові права, 2011

ISBN 978-966-465-353-1

Науково-популярне видання

Вертиголов

та інші політичні тварини

Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.

Антологія

Головний редактор Олена Мовчан

Літературний та випусковий редактор Іван Андрусяк

Технічний редактор Олександр Гончар

Коректор Анастасія Музиченко

Дизайн і верстка Ольга Даниленко

Дизайн обкладинки Анатолія Бєлова

Підписано до друку 04.08.2011.

Формат 70x100/32. Папір книжковий.

Гарнітура Book Antiqua. Друк офсетний.

Ум.-друк. арк. 12,7. Наклад 2000 пр.

Зам. № 11-1511К

ТОВ «Видавництво «Грані-Т», вул. Бориса Гмирі, 2, офіс 10, м. Київ, 02140, Україна

Тел./факс: +38 (044) 200-12-57 (58, 59), 227-80-43, 353-60-69

Відділ продажів: +38 (044) 209-16-42, 592-28-27

office@grani-t.info

www.grani-t.com.ua

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи ДК № 3276 від 10.09.2008.

Віддруковано у ТОВ «Новий друк», вул. Магнітогорська, 1, м. Київ, 02660, Україна

Тел. +38 (044) 451-48-03

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С.32: Усе, що колись ґарантувало ексклюзивність — стиль, тема, широкий жест, вираз, — ганебне в очах цих приблуд, [некфрофільне] => некрофільне, старкувате задоволення.

С.112: Саме сюди тікає ґей Сильвіо з НДР, щоб здобути повну свободу; хоч і тут вона виявляється дещо обмеженою капіталістичними відносинами: вимогою приховувати свій вік та не дуже [розводитится] => розводитися про сексуальну орієнтацію.

С.113: Його вимушена мандрівка цією торгівельною гордістю Західного Берліна — туди «де віддалік стовбичили безглуздий Європа-[Ценр] => Центр і ще гірша від нього Ґедехтніскірхе <…>

С.144: Міністр фінансів [Фінляндіїї] => Фінляндії Матті Луоекоскі отримав до свого 50-річчя справний трабант.

С.146: Адже ноги деяких [службовці] => службовців бундючаться в чоботях для верхової їзди, хоча їхні господарі коней не мають і тим паче їздити верхи не вміють.

С.153: З [німецкої] => німецької переклала Світлана Саюк

С.185: Обидві частини роману — «Жуки» та «Привіт» — у ґротескно-драматичній формі представляють процес болісного [прийнятя] => прийняття правил гри «дорослого» світу.