Весняні ігри в осінніх садах

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИМ

У «Вавілоні»³, як завше, висів клаптями сизий тютюновий дим, який туго переплітався із приглушеним гомоном і ненав’язливою музикою. Я сидів за столиком у товаристві пляшки шампанського. Вона в мене була друга, а я в неї — перший. Я люблю бути першим. У голові моїй уже розтікалася солодка благодать; усе, чого я прагнув у цей вечір — напитися і звалити додому. Ніщо не могло мені в цьому завадити. Правда, ще була вірогідність того, що припреться до «Вавілону» Олюсь, але, наскільки мені відомо, він у цей час гнав до Москви чергову крадену машину. Сам він авт не крав, але займався перегоном, співпрацюючи з бригадою Мухи. Однієї-двох машин було достатньо, щоб жити цілий місяць безтурботно.

Додому йти не хотілося. Врешті-решт удома мене б чекало те саме — попивання вина і розмова з самим собою, яка б закінчилася спробою написати якогось шедевра на п’яну голову. Ви ніколи не пробували писати під газом? Ні? То й не пробуйте. Вийде повна фіґня. Хоча в момент, коли ви це писатимете, буде здаватися, ніби з-під вашого пера народжується справжній шедевр, і останнє, що вам зблисне у свідомості, коли нарешті запорпаєтеся у постіль: а я таки талант! Вранці ви думку поміняєте, навіть не сумнівайтеся, а шедевр щезне в смітнику. Куди спокійніше банячити на самоті у кнайпі. Зашиваєшся десь у затишний напівтемний куточок, спершись плечем на стіну, закидаєш ногу на ногу і можеш споглядати всю залу, ковзати очима від столика до столика або тупо дивитися в одну цятку на столі чи в пляму, в оцю ось, що нагадує сову, і думати про все або про ніщо. А можеш фіксувати дівочі сіднички — надзвичайно миле заняття.

Сидіти під кайфом і нічого не робити — це справді приємно. І бажано водночас нічого не думати, викинути геть усі думки, розігнати, мов докучливих мух, усі слова, які миготять у голові, і залишитись зі свідомістю немовляти: чистою і прозорою, не оформленою у слова, а тільки у неокреслені звуки, барви й запахи, відчуваючи насолоду від цього п’янкого імлистого стану. Я згадав, що в мене вже був такий період, коли я вечорами просиджував по кілька годин у кнайпі. То було 1979 року. Я ніде не працював, але регулярно щонеділі ходив на книжковий базар, де здійснював якісь дрібні оборудки: купував, продавав, перепродував, і цього цілком вистачало на те, аби ввечері посидіти в кнайпі за графинчиком сухого вина. Інколи, підхмелившись, я роззирався залою, виловлював очима якусь панночку і запрошував до танцю, вечір завершувався у мене вдома. Зараз я нікого знімати не збирався, мені просто не хотілося йти додому, де мене ніхто не чекає, де тиша і пустка, темрява і смуток. Час до часу зі мною хтось вітався, кидав кілька слів або запитував, чи я когось чекаю, я кивав, знаючи, що інакше хтось із них міг підсісти до мене і відвертати своїми розмовами, а я часто люблю за вином помовчати.

Але коли з’явилася Марта, я сам її підкликав і запропонував зі мною випити. Мені подобається випивати з дівчатами набагато сильніше, ніж із колєґами. Можливо, тому, що віддаю перевагу вину. Марта — чудова співрозмовниця, чоловіки її не цікавлять, з якогось часу вона розчарувалася в них настільки, що вирішила присвятити себе науці. Якщо вам уже траплялися дівчата, які присвятилися науці, то зможете скласти певне уявлення про Марту. З ким іще, як не з нею, міг я поділитися останньою новиною? Марта враз спалахнула жвавим інтересом.

— Вона так і сказала: «Так буде краще»? Очевидно, мала на увазі себе. Але тобі не слід себе картати і вишукувати в собі причини того, що сталося. Насправді причини не в тобі, а в ній, просто вона не хоче це визнати, набагато легше звинуватити когось. Це її самозахист. Якщо у неї хтось є, а я в цьому не сумніваюся, бо важко собі уявити жінку, яка, потрапивши у чужу країну, раптом вирішує стати вільною, то все, в чому вона тебе звинувачувала по телефону, адресовано зовсім не тобі, а тому, хто стояв поряд. Це нормальна річ. Тому ти не мусиш усі ці слова сприймати серйозно. А натомість я б тобі радила, знаєш, що?

Вона запалила цигарку, з насолодою втягла дим і, випустивши довгий сизий струмінь, глянула на мене з підбадьорливою усмішкою:

— Вибити клин клином. Довкола стільки класних теличок, і всі вони готові пережити з тобою захоплюючий любовний роман.

— Ну, вже таки й всі.

— Яка різниця? Я ж образно. Ну, не всі, половина, четвертина. .. Але це все одно багато. Ти тільки роззирнись. А про Христю не думай. Переконай себе, що нема за чим шкодувати. Згадай усі її негативні риси. Згадав?

— Отак відразу? Це непросто.

— їх так багато?

— Не в тому річ, вони не настільки суттєві, щоб надавати їм аж такої ваги.

— Але ж вони є?

— Ну, є.

— Тоді давай по порядку. Що тебе найбільше діставало?

— Ти справді хочеш це почути?

— Вважай, що я твій психотерапевт. Кращого все одно не знайдеш. А я — могила. Ти ж знаєш?

— Знаю.

Марта й справді вміла берегти таємниці й цим відрізнялася від інших жінок, які себе присвятили науці.

— Тоді починай.

Я надпив вина і задумався, про що ж насамперед я мав би розповісти, але слова раптом потекли з мене самі собою, я вже не керував ними і не фільтрував.

— Вона була жахливо ревнива, хоча я не давав підстав, але їй здавалося, що я тільки й роблю, що стрибаю у гречку. Це справді діставало. У них удома туалет не замикався, і я кілька разів, відчиняючи двері, попадав на її маму, яка сиділа на унітазі. Я поцікавився у Христі, чому на дверях нема навіть примітивного гачка, і почув, що там має бути встановлена фірмова клямка, яка водночас і замикала б двері. І хто її має встановити? Тато. А чому не встановлює? Бо не має часу. А та клямка вже є? Є. Тоді треба викликати майстра. Боже борони! — вжахнулася вона. Тато вижене його в шию. Він хоче сам встановити цю клямку. Але ж він не має часу, так? Так. То чому ж таки не викликати майстра? Бо тато має свій власний проект. Але ж він не має часу. Ну то й що? А те, що я вже кілька разів заставав твою матінку на унітазі з розкаряченими ногами, і повір мені — це не найкращий спогад про відвідини кльозету. І знаєш, що я на це почув? Христя звинуватила мене в тому, що я навмисне підстерігаю її маму в кльозеті, а та навмисне там сидить півгодини, чекаючи на мене, і що взагалі вона має тиху підозру, що я граю її матінку.

— Боже, яка шиза! — похитала головою Марта. — І чим це скінчилося?

— Я взяв і вкрутив на кльозетових дверях гачок. Це викликало великий шок у її татуня, він не розмовляв зі мною цілий тиждень. Але гачка не зняв. І ти уяви собі, що цей гачок продовжує висіти на дверях і досі, хоча вже проминуло шість років, він досі висить, а новісінька клямка з хитромудрим замком так і лежить запакована.

— А мама чула про Христині фантазії?

— Чула. Але, знаєш, вона вже до цього звикла, бо Христя була переповнена фантазіями. Тобто мама поставилася до цієї вигадки, як до дитячої бздури. Перед тим Христя вже встигла звинуватити свого батька, що у нього є коханка, і розповісти, як вона їх вистежувала. Але знаєш, життя ж не складається з подібних дурниць, я собі до голови те все не дуже брав, і хоч воно мене діставало, але я з цим готовий був миритися. У мене не було підстав для розлучання. А тепер виявилося, що саме завдяки цим фантазіям і знайшлася підстава. Вона покинула мене тому, що я гуляв. Але людині, яка звинувачує тебе, що ти грав її маму, неможливо довести, що ти не грав усіх її колєжанок і всіх знайомих.

— У цьому є своя закономірність. Ваш шлюб все одно був приречений. Рано чи пізно вона б тебе довела до ручки. А в міру того, як ти ставав дедалі відомішим, ревнощі її б тільки росли. Тому дякуй долі, що вона виїхала до Америки.

— Я пробую дякувати, але не виходить.

— Це просто звичка, розумієш? Звичка. Ти звик жити з нею, і тут раптом це обривається. Стає незатишно. Але це мине. Думаєш, коли я вирішила, що все — досить із мене любовних романів, шкода на них часу, мені було легко? Я просто вирі-шила для себе раз і назавжди: у мене є наука. І це найважливіше. У тебе є література. Що може бути важливішим? Безліч письменників обходилися без жінок або принаймні не прив’язували себе до них. Шекспір, Ніцше, Керрол, Борхес... Та їх справді безліч. Ти ж знаєш. Налий мені.

— Але я так не можу. Щоб зовсім без...

— Якщо ти маєш на увазі секс, то в принципі... — Вона випила, — в принципі я можу піти заради тебе на певні жертви. Так би мовити на перехідний період. Я уже себе щодо цього перевірила — жодного прив’язування. Розумієш, про що я? Це для мене як почистити зуби. Інколи я собі це дозволяю. Винятково задля гормонального обміну, щоб прищики не висипали і таке інше. Легкий секс перед сном і жодних почуттів.

Марта була симпатичною дівчиною, хоч і не в моєму смаку. Вона була маленька і тендітна, проте в ліжку могла виявитися справжньою наїзницею. Але що значить дивитися кілька років на панну винятково як на колєжанку, з якою можна видудлити море вина: в один прекрасний момент, коли ти захочеш її вграти, в тебе не встане. Я не мав сумніву, що мене чекав би саме такий конфуз і не став розвивати тему сексуально-оздоровчих стосунків.

Марта, вділивши мені годину свого дорогоцінного часу, пішла додому, а я зостався сам на сам зі своїм шампанським і своїми думками, які щодалі ставали розхлябанішими і не трималися купи, аж поки я взагалі не вимкнувся.

— Можна біля вас? — пролунав чарівний голос десь у небесах, у неозорій блакиті, в магнітній печалі зір і планет, а далі покотився, покотився і завмер у мене над головою.

Я механічно кивнув. Навпроти мене за столик сіла золотоволоса юнка. Вона була симпатична. Та що там — вона була класна. Ці повні жагучі вуста! А перса радісно випиналися з-під блюзки і дражнили мої руки. Все це я оцінив за лічені секунди, аби за мить відвести вдавано байдужий погляд і знову перетворитися на китайського мудреця. Але той стан нічогонедумання мені вже не вдалося повернути: поява панни вибила мене з колії, притягала очі й увагу.

Напевно, вона домовилася тут із кимсь про зустріч, і хоча я зовсім не мав настрою на розмову з невідомою особою, збираючись чесно доцмулити другу пляшку і рушити додому, проте сидіти отак без слів, пестячи очима сіднички або ме-дитувати на пляму, що нагадувала сову, було якось незручно, могла виникнути небезпека самому перетворитися на сову.

Підплив офіціант. Вона замовила каву, а я попросив келих. Офіціант із розумінням підморгнув мені. Панна не звернула жодної уваги на мої слова, мовби їх і не чула. Може, вона думала, що я вирішив пити шампанське з двох келихів по черзі?

Я дочекався, коли офіціант принесе келих і каву, і запитав, чи можу її пригостити шампанським. Вона тріпнула довгими віями, наче метелик крильцями, і погляд її злетів просто на рівень мого носа. Ніс мій не претендував на шедевр архітектури, відколи його перебили, і що вона там роздивлялася, зосталося для мене загадкою. Її вуста-півонії розкрилися рівно настільки, щоб у них змогла поміститися горошинка, і я почув відповідь: «Можете». Після цього вони розхилилися якраз настільки, що у них могла б поміститися вишня. І то був значний поступ. Вона дивилася, як я наливаю шампанське, а в кутиках її вуст світилася усмішка. Я підняв келих і сказав звичний банал:

— Вип’ємо за знайомство?

— А ми знайомі, пане Юрію. Щоправда, в однобічному порядку, — всміхнулася вона. — Мене звати Уляна.

Вона зробила акуратний ковточок і поставила келих на стіл. Авжеж, цього слід було сподіватися, бо до «Вавілону» приходила специфічна публіка, тут переважно всі всіх знали.

— Ага, — кивнув я, — то ви читаєте «Поступ»?

— Звичайно. Це моя улюблена газета. Але я також читала «Діви ночі». Ви справді усе те пережили, що там описано?

Після пляшки шампанського я завше готовий розповідати про все, що пережив. Я підняв усі вітрила і поплив звичним фарватером. Уляна виявилася на диво говіркою, і спілкування з нею виглядало збоку так, мовби ми були знайомі бозна-скільки часу. Вона дізналася від мене все, що її цікавило про редакцію «Поступу», про кожного з журналістів зокрема і про мої творчі плани років на сорок уперед. Про долю України ми не розмовляли. Коли ми допили пляшку, в голосі її забриніла саме та легкість, якої ми завше добиваємося, споюючи панну. Але мене й далі гнітила підозра, що вона когось чекає. Хіба така гарна дівчина може бути сама?

Коли він з’явився, я саме сплітав чергову павучу сіть і вже бачив, ясно бачив, як Уляна, розправивши янгольські крильця, летить мені назустріч. І раптом такий облом. Він плюхнувся на крісло біля неї, розвернувшись до мене боком, і сказав: «Привіт!» Він сказав «привіт» не мені, а лише їй і водночас цьомкнув її у розпашілу щічку. То був молодик студентського віку, можливо, її однокурсник, високий, вайлуватий, з прищиками-хотюньчиками на мордяці й нахабним виразом там же. Якщо ви бачили коли-небудь карту Полінезії, всіяну малюсінькими кораловими острівцями червоної барви, то будете мати повне уявлення про те, як виглядала його пика. Зайве казати, що вигляд її мені не сподобався. Манери теж. Таке враження, ніби він і не помітив, що його панна щойно розмовляла зі мною, мене він ігнорував. Ну й хрін із ним.

— Що ти п’єш? — поцікавився Прищик, ніби на столі, крім порожньої пляшки шампанського, стояла ще ціла батарея напоїв, і без жодних церегелів узяв та надпив з її келиха. — Класно, — сказав він, облизуючись.

Він усе ще продовжував сидіти боком до мене, пожираючи очима свою дівчину і не звертаючи уваги на того, хто сидів навпроти.

— Я п’ю шампанське, яким пригостив мене пан Юрко, — промовила Уляна, і тільки тоді увесь той архіпелаг прищи-ків-хотюньчиків розвернувся по екватору на сорок п’ять градусів. Обличчя його розхмарилося, коли він почув, хто я, після чого він навіть скорчив щось на зразок усмішки і простягнув лапу. Моя долоня втонула в ній, як нога Попелюшки в солдатському кирзаку.

— Бодьо, — сказав Бодьо.

— Ми разом вчимося, — додала Уляна, мовби натякаючи на те, що сіті свої я можу плести й надалі, бо що таке однокурсник? Усі свого часу починають романи з однокурсниками. — Пан Юрко мені розповів стільки цікавого! Він теж ваш фан, — кивнула на Бодя, — читає все, що виходить з-під вашого пера. У них в кімнаті навіть влаштовуються змагання за ваші сторінки: хто перший буде читати, а потім дискутують. Одного разу навіть до бійки дійшло.

Бодьо мотав головою і ласо позирав на шампанське. Я подумав: нехай попросить. Він мене стільки часу не помічав, то чому я маю помічати, куди зиркають його очі? І він попросив. Але не мене, а її.

— Можна я ще надіп’ю? — спитав. — Щось мені в горлі пересохло.

Я на миґах пояснив барменові, чого потребую, і за хвилю офіціант приніс ще одну пляшку шампана та келих.

— О-о! — зраділа Уляна. — Ви хочете нас споїти?

— Боронь Боже, просто в мене такий настрій.

—Який?

— Такий.

— Не може бути. У вас якесь горе?

— Ні, але є бажання випити.

Я наповнив келихи.

— За що вип’ємо? — поцікавився Бодьо.

— За знайомство, — сказав я.

— Правильно, за знайомство, — підтвердила Уляна, і ми цокнулися.

Бодьо на очах розквітав, після першого келиха пика його порожевіла, а коралові острівці вже не так упадали в очі, проте вони свідчили про одне: вона йому не дає. І не тільки вона. Ніхто йому не дає. В душі я розсміявся. Я й сам півроку постив. Півроку? Який жах! Шість місяців без оргазму!

— А все ж таки, яка у вас причина, щоб випити? — доскіпувалася Уляна.

— Причина поважна: сьогодні я отримав свідоцтво про розлучення.

— О-о, — здивувалася вона, — це справді знаменна подія. Але не знаю, чи поздоровити вас, чи поспівчувати.

— Скоріше перше.

— То ви недовго жили разом?

— Як на мене, то довго — сім років.

— Вона була стерва? — спитав Бодьо з розумінням.

— Ні, — відказав я. — Вона була зразкова. Але не для мене.

— І що ж вона робить у цю хвилину? — спитала Уляна. — Теж п’є шампанське?

— Ні. Шампанське вона серед дня не п’є ніколи. Вона в Америці. А там зараз обідня пора.

— І давно вона в Америці?

— Півроку.

— А чому ви не поїхали до неї?

— Мені й тут добре.

— Здорова думка, — кивнув Бодьо, — нікому ми там на фіґ не потрібні.

Я підливав йомуй підливав, а він усе старанно випивав до дна і просто на очах п’янів. Уляна намагалася його стримати, але все намарне. Врешті вона перестала звертати на нього увагу й зосередилася на мені. Таке враження, що вона за один вечір постановила довідатися про мене геть усе. Наші коліна під столом притулялися, і я подумав, що саме час стиснути її коліна своїми. Я це й зробив, цокаючись із нею, а вона усміхнулася і тільки зиркнула скоса на Бодя, котрий уже був такий, як мені треба, — ніякий. Коли він вийшов до кльозету, я запропонував:

— Давай вип’ємо на брудершафт.

їй ця ідея сподобалася, вона підсунулася ближче, ми переплели руки і спорожнили келихи, а потім я нахилився до неї і припав до її вуст. Я відчув ніжне тріпотіння язичка, п’яну вишню налитих соком вуст, і голова моя пішла обертом. Цілунок тривав, либонь, із півхвилини, і цього було достатньо, аби між нами пробіг невидимий розряд блискавки, а в очах з’явилося солодке передчуття майбутньої пристрасті. Мовби засоромившись своєї хвилевої слабості, Уля-на після поцілунку кокетливо опустила погляд на поверхню стола й почала водити по ньому пальчиком. Надійшов Бодьо і впав на крісло, як лантух бульби.

— То шо? Шось п’єм?

— По-моєму, з тебе досить, — сказала Уляна в стіл.

— А по-моєму, ні, — заперечив він і потягнувся по пляшку.

— Може, ти не будеш хаміти? — перепинила його руку Уляна. — Це не твоя пляшка. Хоч би дозволу спитав.

—А давайте всі разом і вип’ємо, — сказав я добродушно і розлив вино у келихи.

— Бодик пити не буде, — проказала твердо дівчина.

— А чо’ це не буду? — обурився він.

— Бо я так сказала.

—А чо’ це ти мною командуєш?

Язик у нього заплітався, а весь він набурмосився і налився бурячковими соками.

— Спробуй випий, — сказала вона.

— І спробую.

Я не втручався. Все й без моєї участі йшло до природної розв’язки. Він випив і з переможним виглядом поставив порожній келих на стіл.

— Ти випив, — констатувала зимним тоном Уляна, глянувши на його келих.

— Випив. І ще вип’ю.

— Ні. Ти зараз підеш звідси.

— Я? Піду? Я? А ви тут залишитесь, так? А-а, поняв, він до тебе вже клини підбив?

— Боже, якби ти знав, який ти зараз гидкий! — процідила крізь зуби.

— Я гидкий? А він який? — тицьнув на мене пальцем.

Я мовчав і цмулив своє шампанське. Усе йшло як треба. Моїх дрівець для підсичення багаття не бракувало.

— Так, — сказала вона, — встав і пішов. Вже.

— Нічо’ собі! Ти шо — оборзіла? Ти хочеш з ним лишитися?

— Не твоє діло.

— Ах, не моє? Ну, блін... — Тут він засопів, пронизавши мене лютим поглядом, і підвівся з крісла, а я подумав, що ось і настала та незабутня хвилина, коли я можу дістати від нього в ніс.

Фактично така можливість мене не лякала. В моїй практиці вже був один випадок, коли я дістав по писку від конкурента, після чого панна, яка була кісткою незгоди, остаточно вибрала мене. Головне зціпити зуби, щоб не повилітали, а так загалом зовсім не страшно, адже він тут і не розмахнеться як слід. І ні кроку назад. Не намагатися уникнути удару, не ховатися, не затулятися руками. Треба прийняти цей удар як належне, один-єдиний удар, іншого не буде, а коли кров виступить у кутику вуст, не облизуватися, а чекати, коли панна кинеться з хустинкою. Але нізащо не виявити, що ти чекав

цього удару, він мусить бути несподіваним, а тому я з усмішкою відвернув свій погляд від Бодя і подивився кудись убік. Такий несподіваний удар — це як постріл у спину. І нема такої панни, яка б його не осудила.

І тут я побачив Олька. Він ішов до нас, на ходу оцінюючи ситуацію. Судячи з виразу його обличчя, він оцінив її безпомильно, а за мить його рука впала Бодьові на рамено, а крізь зціплені зуби прозвучало:

— Щезни! В цю хвилину.

— Що? — набичився Бодьо і зробив крок до Олька.

— О-о-ой! — простогнала Уляна.

— Я сказав: щезни! Вже! — І важка долоня Олька, вхопивши хлопця за шию, стиснула, мов обценьками, з такою силою, аж у того проступили на очах сльози, друга рука заламала руку Бодя за спину і попхала до виходу.

Уляна схвильовано проводжала їх очима і, либонь, вагалася, чи не встати й не вибігти за ними услід. Усі присутні теж спостерігали за цією сценою, а коли Олько із Бодьом зникли, їхні очі прикипіли до нас.

— Не бійся, — сказав я Уляні, — нічого йому не буде. На свіжому повітрі протверезіє.

— Він ніколи такий не був. Який жах!

Повернувся Олюсь, сів біля нас, і ми нарешті привіталися.

— Це Олюсь, — сказав я. — Мій кумпель. А це Уляна.

Олюсь розплився в усмішці:

— Уляно, ви маєте колєжанку таку саму, як ви?

— І не одну.

— Познайомите?

— Звичайно. Правда, вони всі зайняті.

— Це не проблема. Я поза конкуренцією.

—Ха-ха! А ви не страждаєте на комплекс неповноцінності.

— Ні, але змушую страждати інших. Що п’ємо? Шампанське? Ні, це не для мене.

Він підкликав офіціанта і замовив коньяк.

— Ми з Уляною щойно зазнайомилися, — сказав я.

— Я так і зрозумів. А що то був за кєнт?

— Це мій однокурсник, — пояснила Уляна. — Він взагалі гарний хлопець, але сьогодні набрався...

— Ну, ясно, чого б на шару та й не набратися. Таке зі всіма буває. Дивуюся, що ви в ньому знайшли. По-моєму, у нього лише одна звивина і та на задниці. Улянко, а давайте ви візьмете завтра свою колєжанку і ми влаштуємо пікнік на природі.

— Гм... Пропозиція цікава.

— Тоді домовилися, — констатував Олько. — Завтра якраз субота. Зустрічаємося о дванадцятій. Заїдемо на базар, закупимося і — вперед.

Уляна вийшла до вбиральні, і я спитав Олька:

— Чому ти не в Москві?

— Відпала потреба. Власник погодився заплатити дві штуки, і ми йому повернули пропажу. Я заробив чистими пів-штуки. Нормально?

— Напевно. А якби він підстрахувався есбеушниками?

— З нами був мєнт. Хоча якби я відігнав того «фольксвагена» до Москви, то я один заробив би дві штуки.

— Але ж є ризик.

— Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».

— Його вже свиснули?

— Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.

—А назад як?

— Назад на «фольксваґені».

— І його так само ще тільки пасуть?

— Напевно.

— А як із кордоном?

— Митники теж мусять собі на хліб заробляти, — засміявся він. — Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? — він плеснув мене по спині.

— Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?

— А що?

— Уляну і її подругу?

— Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.

— А запрошення?

— Не проблема. Я маю цілу купу бланків з печатками. Залишається тільки вписати прізвища.

Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.

— Хочете прикол? Та колєжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.

Олюсь враз пожвавився і замотав головою:

— Де? Покажіть.

— Яз нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.

Ми всі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Уля-нина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціантка з тацею, повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. В них на столі було два горнятка кави і два келишки з лікером.

— Як її звати? — поцікавився Олюсь.

—У неї два імені: Лідія-Христина.

Олюсь засміявся:

— Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.

— Ні, вже пройшло, — сказав я.

— Ага, твоя дружина називалася Христя? — кивнула голівкою Уляна.

— Навіть якби вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя колєжанка гарненька. Правда, Олюсь у нас дуже перебірливий.

— Вона мені сподобалася, — сказав Олюсь, пожираючи її поглядом. — А цей кєнт що за пташка?

— Наречений, — сказала Уляна. — Закінчує медичний.

— Закінчує медичний, а вгощає якимсь дешевим лікером? Передайте їй, щоб вона нізащо за нього не виходила.

— От самі й передасте, коли я вас познайомлю.

— А коли станеться ця знаменна подія?

— Очевидно, завтра.

— Чому ж не сьогодні? Я налаштований якраз на сьогодні. А точніше, на вже. То як мені до неї звертатися? Лідія-Христина?

— Ми називаємо її Лідою.

Саме забриніла свіжа мелодія. Тото Котуньйо. Олюсь рішучим кроком рушив до їхнього столу.

— Ми цього пропустити не можемо, — сказав я і, вхопивши Уляну за руку, вивів її на середину зали так, аби все чути й бачити. А сцена і справді коштувала цього.

Олюсь: Чи можна вас запросити?

Хлопець (не даючи дівчині й рота розкрити): Ні, вона зайнята.

Олюсь: Не кажи «будь здоров», коли п’ють не до тебе (дівчина розсміялася). Панно Лідусю, невже ви мені відмовите?

Ліда: Звідки ви мене знаєте?

Олюсь: Цікаво? Зараз я все вам розповім. Але в танці.

І він її таки вивів з-за столу, не звертаючи уваги на обурені позирки нареченого. А коли вони наблизилися до нас і вона побачила наші розсміяні обличчя, то відразу здогадалася:

— А-а, Улянко! Це ти підлаштувала?

— Боже борони, я тільки сказала, як тебе звати. Це ж не державна таємниця?

Уляна пригорнулася до мене, і ми загойдалися в повільному ритмі, її руки оплели мені шию, а голівка притулилася до плеча. Тіло її було пружне і міцно збите, ні грама зайвого тлущу. Мої вуста торкнулися її вушка, і я відчув, як вона пригортається ще тісніше. На хвильку я замислився, чи слід мені аж так тісно тулитися до неї, бо ось уже і прутень прокинувся, напнувши мені джинси і вперся їй якраз у низ животика. Вона відчула його і стала злегка потиратися, крутячи стегнами. О блін! Зараз кінчу! Але музика закінчилася раніше. Ми вернулися до столика, розпашілі й заведені. Решта пар теж розійшлися, посередині зосталася лише одна пара: Олюсь і Лі-да. Вони застигли у тій самій позі, як танцювали. Олюсь у чомусь дівчину переконував, вона вагалася і зизом зиркала на свого хлопця. Той не спускав з них очей. І раптом: о диво! — Олюсь повів дівчину просто до нашого столу.

— Фантастика! — не втрималася Уляна.

— Олюсь — майстер своєї справи. Він і камінь умовить.

— Бідний хлопець, — кивнула Уляна в бік Лідиного нареченого.

— Ну, Юрцю, наливай! — сказав Олюсь, примостивши біля себе дівчину.

— Я тільки на хвилинку, — застерегла Ліда.

— Ми вже домовилися на завтра, — повідомив Олюсь.

— Л-і-і-і-ідка! — втішилася Уляна. — Познайомся, це Юрко.

— Я вже здогадалась. Ви мене, звісно ж, не пам’ятаєте?

— А мав би?

— Зовсім ні. Я у вас брала автограф. А на знак подяки подарувала троянду. Ви прикололи її собі до піджака.

— Це було на презентації «Поступу» у філармонії!

— Ага! — зраділа вона.

— От, а я ж думаю, де вже вас бачив!

Ще б таку кралю забути! Я довго її згадував. Але тоді чомусь так і не вичавив із себе чогось на зразок: «За автограф — кава. Коли зустрінемось?»

Ми цокнулися, нас пронизував усе той самий спопеляючий погляд покинутого хлопця. Він знервовано засовгався на стільчику, випив спочатку свій лікер, а потім і дівчини. Закурив. Здається, тільки я й стежив за ним упівока.

— Дівчата, а знаєте, куди ми їдемо у наступний вікенд? — спитав Олюсь.

— Ану-ну, цікаво.

— До Кракова.

— Ух ти! — зраділа Уляна. — От тільки закордонних паспортів у нас нема.

— Дурниці. В понеділок дасте мені фотки й українські паспорти, а в четвер отримаєте закордонні.

Хлопець дуже погано реагує на голосний сміх з-за нашого столу. Він гасить цигарку, різким рухом зупиняє офіціанта і тицяє йому гроші. Потім встає, якусь мить вагається, востаннє зиркає на нас і виходить. Я не спускаю з нього погляду, але мовчу. Та, виявляється, Олюсь теж помітив його відхід і моргає мені з задоволеною усмішкою.

— Наливай, Юрцю! Лідусику, а знаєте, Юрко балдіє від імені Христя.

— Справді? Чому?

— Його колишню дружину звали Христею.

— І що з нею?

— Він її втопив у ванні.

— Жартуєте?

— Які жарти? Я йому помагав.

— А труп куди поділи?

— Викинули в Полтву. У місячні ночі берегом Полтви гуляє її неприкаяний дух у білій сукні й важко стогне.

— Який жах!

Ми регочемо, як дурні. Олько сипле анекдотами, я наливаю, і час летить так непомітно, що коли Ліда нарешті спам’яталася й озирнулася, то за столиком, де вона раніше сиділа зі своїм хлопцем, банячила компанія з «Радіо-Люксу».

— О Боже! А де подівся мій кавалер? — здивувалася вона.

— Відплив у невідомому напрямі, — сказав я. — Хвилин так п’ятнадцять тому.

— А чому ж ви мені не сказали?

— Я думав — у туалет.

— Лідусю, не журіться, ми його зачекаємо тут, — пригорнув її до себе Олюсь. — А зараз ходімо танцювати.

І ми знову колисалися, і терлися, і ковзали руками, не звертаючи уваги ні на кого, а коли я пірнув язиком в Улянине вушко, вона застогнала і прошепотіла:

— Веди себе пристойно.

— Біля тебе неможливо вести себе пристойно. А крім того, я голодний. Я, мов дикий звір, готовий тебе проковтнути.

— Ах, так, я ж забула, що ми вже півроку парубкуємо. — Вона розплела руки з моєї шиї і поклала їх мені на груди, зі сміхом ледь-ледь відпихаючись. — Не будемо будити звіра. — Потім зазирнула мені в очі й запитала: — І що? Невже ми цілих півроку зберігали цноту?

— А ти як думаєш?

— Думаю, що з таким колєжкою, як Олюсь, дуже важко не вталяпатися у яку-небудь веселу історію.

— Помиляєшся. Мені було, навпаки, приємно думати, що ось довкола стільки спокус, а я твердий, як камінь. Хвилі

пристрасті розбивалися об мої груди і відкочувалися назад. «Стояв, мов скеля, непорушний». До сьогоднішнього дня.

2

Так і проминув цей вечір у товаристві панночок, доки об одинадцятій кнайпа не закрилася і ми не повели дівчат по хатах. У брамі ми півгодини з Уляною виціловувалися, руки мої безперешкодно гладили її чудову сідничку, а коли я торкнувся грудей, Уляна зі сміхом вирвалася і збігла сходами нагору, кинувши на прощання:

— До завтра!

Я був добряче підхмелений, але дорогою назад відчув, що мушу випити ще, інакше розклеюся, мене раптом охопила жахлива туга за дружиною. У Винниках я купив пляшку шампанського і, чимчикуючи півтора кілометра до хати, пив вино просто з горлянки. Довкола панувала ніч, вікна були темні, жодна жива душа не зустрілася мені дорогою. Я вливав у себе шампанське, весело розмахуючи пляшкою, і збоку скидався, мабуть, на останнього пияцюру. Але туга наростала, вино її не глушило. Я задер голову і побачив затишне зоряне небо. Мені здалося, що моя душа спурхує і мчить туди, до зірок. Але то була не душа, а кляте шампанське — воно вирвалося з мене разом із кислим вмістом мого шлунку.

З

Сонячним суботнім полуднем авто з двома радісними парами мчало кудись у напрямі Кам’янки-Бузької. Спереду сиділи Олько з Лідою і без угаву торохтіли, ззаду — ми з Уляною, а за нашими спинами був багажник, заладований наїдками і напоями.

Я почувався чудово, незважаючи на те, що вчора таки добряче перепив. Зранку мені було смішно з моєї вчорашньої ностальгії. Та пішла вона! Життя знову тільки починається. Звичайно, я вже не такий, яким був сім років тому, у мене сивина, ще більші залисини, але енергія б’є через край. Я знову готовий до подвигів. До того ж пишу роман про мітичну поетесу й поволі починаю вірити в її існування і з’яву її переді мною.

Якби не сьогоднішній пікнік, я б знову сів писати. Але писав я не тільки роман, а вимучував на папері ще й повість, яку замовив мені Кривенко для «Поступу».

— Напиши якийсь крутячок, такий, щоб викликав скандал. Щоб під вікна редакції приперлася вся клюмба⁴ з плакатами й прапорами і кричала: «Геть Винничука з нашого цнотливого міста!»

Публікація «Житія гаремного» і «Дів ночі» закінчилася. Знову бракувало скандалу. Але я не знав, що писати. Щоранку, прокидаючись, я думав і думав: що ж то має бути?

Цілий ранок від згадки про Уляну мій прутень ставав на чати, а щойно я переставав про неї думати, падав пляцком. Зараз в авті він знову зайняв стійку. Невже я її сьогодні не вграю? Моя голова ні про що інше й не думала в її присутності, тільки про любощі. Очима я роздягав її, та що там роздягав, я шматував на ній вбрання, рвав зубами ґудзики, тяв бритвою. Боже, я ще ніколи так нікого не прагнув, як її. Це було нестерпно.

Авто заїхало в ліс, кілька хвилин ми трюхикали лісовою дорогою, доки не зупинилися на просторій, осяяній сонцем галявині. Неподалік струменів ручай.

— Ну що, класна місцинка? — тішився Олько.

Ми повитягали з багажника коци, розстелили їх на траві та почали розкладати харчі. І тут Олько покликав мене збирати хмиз для багаття. Коли ми відійшли на безпечну відстань, він сказав:

— Сценарій такий. Зараз вип’ємо, перекусимо і розпалимо вогонь. І тут я скажу, що мені конче потрібно зателефонувати до Львова. Ми сядемо з Лідою в машину і поїдемо до найближчої пошти. Ну, а там дорогою, я думаю, ми собі з нею трішечки покохаємось. А ти тут теж не лови ґав. Години тобі вистачить?

— Думаю, що так.

— Ну, коли ми будемо наближатися, я посигналю, щоб вас, бува, не застати в пікантній ситуації. Тільки ж ти зараз напомпуй свою вином, як має бути. А я свою.

Цього разу ми з дівчатами пили мартіні, мішаючи його із сухим шампанським, а Олько — коньяк. Мартіні з шампанським вставляє нормально, любо було подивитися на справу моїх рук, себто на сп’янілих Уляну й Ліду. Ми голосно репетували й іржали, мов коні. Час минав, я вже неспокійно поглядав на Олька: може, план помінявся? Нарешті він спохопився і сказав, що мусить відлучитися на кілька хвилин, щоб зателефонувати. Але тут стався конфуз: Ліда нізащо не хотіла їхати.

—Я не хочу, мені й тут добре.

Тоді Олько вдався до останнього аргументу:

— Але ти мені потрібна, щоб у машині посидіти, поки я буду дзвонити. Хіба не розумієш? Це ж село. Вкрадуть машину за лічені секунди.

І тут сталося непоправне. Зголосилася Уляна:

— Ну, давайте я поїду. Це ж недовго?

Олько зам’явся, очі його знервовано забігали. Ліда з того тільки тішилася.

— Та їдьте, їдьте, — сміялася вона, — а ми тут ковбаски спечемо.

Олько далі не знав, що робити, і зиркав на мене, я знизував плечима, не знаходячи жодного аргументу, аби змусити їхати саме Ліду. Проте відступати уже нікуди. Уляна підвелася й пішла до авта, пригрозивши нам пальчиком:

— Ви тут пильнуйтеся мені.

За нею почалапав набурмосений Олько. План зазнав фіаско вже на самому початку, отже, слід сподіватися повного провалу і на завершення.

— Ну, що, — сказав я, — вип’ємо з горя? — і наповнив келихи.

— Чому з горя? Ви розчаровані, що не усамітнилися з Уля-ною?

— Ні, я не себе мав на увазі. А Олька. У нього горе через те, що не усамітнився з вами.

— А що б це йому дало?

— Не знаю. Але йому хотілося саме з вами поїхати на пошту.

— Та я здогадалася, що пошта тільки привід. Тому й вирішила не псувати йому настрою. Натомість, здається, зіпсувала вам. Чи не так?

— Поки що ні. А знаєте, яка доля тієї троянди, яку ви мені подарували?

— А яка? — спитала вона, труснувши своїм довгим волоссям.

— Я зберігаю її в одній книжці. Вона засохла...

— Книжка?

— Ні, троянда. Щоразу, коли я беру цю книгу в руки, я дивлюся на троянду і згадую вас.

— Не вірю.

— Але це правда.

— А що за книжка?

— «Маньйосю». Антологія японської середньовічної лірики.

— Ніколи не читала. А як часто ви зазираєте у цю книжку?

— Щонайменше раз на тиждень.

— І раз на тиждень згадуєте мене?

— Це п’ятдесят два рази на рік.

Вона глянула на мене зі здивуванням і з таким вогником в очах, мовби відкрила мене для себе щойно зараз. У руках ми тримали свої повні келихи і дивилися одне на одного, не мигаючи.

— А може, нам слід перейти на «ти»? — сказав я. — Вип’ємо на брудершафт?

Ліда усміхнулася з веселими бісиками в очах:

— Це такий ваш тактичний хід, щоби потім поцілуватися?

Я хотів заперечити і навіть хитнув головою, але язик мене не послухався і промовив:

— Так.

Здається, голос у мене цієї миті затремтів. Тоді вона підсунулася ближче й заплела свою руку з келихом за мою, ми випили, не відводячи одне від одного очей, а потім відклали келихи — поцілунок наш тривав так довго, що я не міг потім пригадати, коли ще і з ким я так надовго зливався в одному поцілунку. Але цей поцілунок не обмежився самим виціловуванням, бо ми впали на коц, ліва моя рука опинилася в неї під головою, а права гладила їй спину, потім перемандрувала на перса, тверді й ідеально округлені, далі я розстібнув їй блюзку і, вивільнивши одне персо з ліфчика, узяв його в жменю, але воно не вміщалося, воно билося в жмені й пульсувало, як спіймана пташка, а пиптик під долонею пучнявів, наливався, а тим часом наші тіла так тісно прилягали до себе, що я відчував, як вона реагує на мого прутня, і я не витримав, висмикнув руку з-під блюзки і почав гладити її стегна, ось моя нога між її ногами, і рука вже там само, і я чую жар, який там пашить, пальці потягнулися до ґудзика на джинсах — жодного опору, — так само вони розправляються і з блискавкою, рука пірнає нижче, нижче, і палець тоне у гарячому м’якуші, а ось і її рука лягає на мого прутня, ну все, нема чого зволікати, я стягую з неї джинси, і все це в тому самому цілунку, стягую майточки, скидаю з себе і, не відриваючи вуст, лягаю на неї, а вона приймає мене, примруживши очі, стогнучи все в тому ж поцілунку, однак, відчуваючи, що в такому перезбудженні я ось-ось випорсну всі свої скарби, я думками спурхую кудись далеко-далеко і пурхаю там доти, доки вона не отримує оргазму й не відриває свої вуста від моїх, аби застогнати голосно, у небесну синь, у лісову свіжість, і кінчаю відразу ж за нею, навіть не встигнувши запитати, чи можна в неї кінчати, і відвалююся знесилено набік. Ми лежимо якийсь час мовчки з очима в хмарах і пролітаючих птахах. Мій прутень ще з хвилину ритмічно пульсує, націлившись ракетою в небеса, та, не дочекавшись старту, опадає. Ми обоє голосно дихаємо. Я намацую її пальці й стискаю, вона відповідає на потиск, пальці переплітаються і завмирають. Я підводжуся і бачу її тіло — молоде й гарне, цілюще тіло, перше тіло, від якого я в захваті після відчайного марафону в пошуках омріяного, тіло, про яке я прагнув, яке нарешті втамувало спрагу і прокинуло бажання знову в когось втелющитися по самі вуха.

— Налий мені, — каже вона.

— У мене теж пересохло в роті, — кажу я, і ми випиваємо.

— Ти в мене кінчив, свинтус... — Її погляд падає на коц — там сліди моєї сперми. — Оба-на!

— Зараз я витру. Це нічого, що я в тебе?

— На щастя, у мене вчора тільки діла закінчилися. Ну, ти тут прибери сліди гріха, а я — в кущики.

Вона прихопила пляшку з водою і, блимаючи білою дуп-цею, зникла в кущах. Я, не надто мудруючи, перевернув коц другим боком, щоб приховати сліди палких любощів, і знову понакладав на ньому пляшки та келихи. Потім натягнув джинси і видихнув з грудей щастя, яке мене просто розпирало. Але тут згадав Олька й Уляну. Чи не займаються вони

тим самим? Ну, зрештою, мені нема різниці, Ліда мені подобається навіть більше, ніж Уляна. Ось вона вертається, гордо несучи свою кучеряву розкішницю на крутих стегнах, крапелинки води виблискують на волосинках діамантами. Ліда витирається серветками і вдягається. Я не зводжу із неї очей. Хтозна, коли я ще побачу таку красу: вона ж бо збирається заміж.

— То правда, що ти збираєшся заміж?

— Хто це тобі сказав? Уляна?

— Умгу.

— На другому курсі? Я що, схожа на дурепу?

— Ну, вона сказала, що то був твій наречений.

— Це він себе таким вважає. Я сказала, якщо вийду заміж, то тільки на п’ятому. Він вирішив, що буде чекати. Ну й чекає.

— Ти з ним спиш?

Вона вмостилася поруч, відгорнула волосся з чола і спитала:

— А що це ти раптом так зацікавився мною?

— Не хочу тебе ні з ким ділити, — сказав я і ліг, заклавши руки за голову.

— О! А я вже належу тобі?

— А хіба ні?

— Ти надто самовпевнений.

— То ти спиш із ним?

— Сплю. Якщо це так називається. Останній раз спала місяців зо три тому. Загалом, може, разів п’ять ми щось там мали, але мені не сподобалося. — Вона нахилилася до мене так, що її волосся звисло наді мною, як гілля плакучої верби. — Ти збираєшся мене відбити?

— Хіба я тебе вже не відбив?

— Ще ні, — прошепотіла вона і поцілувала мене у вуста.

Я пригорнув її, вона лягла на мене, і ми стали цілуватися,

а мій прутень знову напучнявів. Вона підвела голову:

— Я відчуваю те, що я відчуваю?

— Еге ж.

— О ні, вдруге у воєнно-польових умовах я тобі не віддамся, — і скотилася з мене.

— Поїдеш до мене?

— А що я вдома скажу?

— Щось вигадаєш.

Вона хвильку подумала.

— А покажеш мені троянду?

— Покажу.

Зайве й казати, що про троянду я все вигадав. Не було в мене між сторінок «Маньйосю» її троянди, її троянда загубилася у вирі юрби. Проте в мене була інша засохла троянда. Вона залишилася після дружини. Колись вона її малювала, засохлу троянду в кришталевому келиху з червоним вином, а потім використала як закладку, і ось минає відтоді кілька років, і її засохла троянда наповнюється іншим змістом, і оживає у ній душа іншої троянди, якій щонайбільше місяців три. Ця засохла троянда єднає тепер нас трьох у якомусь дивному і містичному сплетінні, троянда, про яку відтепер думатиму, як про троянду Ліди.

З далини долинає чмихання мотора, лунає сигнал, а за хвилю авто спиняється і з нього виходять Олько з Уляною.

З виразу їхніх облич годі второпати, чи між ними щось відбулося, чи ні. Видно тільки, що Уляна витверезіла.

— Уявляєте? — сплеснула в долоні. — Та пошта виявилася зачинена, ми мусили пиляти ледве не до Львова. А ви тут не занудилися?

— А чого нам нудитися? — відказала Ліда. — Пан Юрко мене веселив різними історіями.

— Пан Юрко? — здивувався Олюсь. — Ви ще досі на «ви»? Ану негайно мені випити на брудершафт! — Він вклав нам у долоні келихи, налив шампанського з мартіні й звелів: — До дна!

— Ану, ану, — не знати чого тішилася Уляна.

Ми випили й поцілувалися. Коротко. Без засмоктування, без язичків, без пристрасті.

— Ну, тепер порядок, — кивнув Олюсь, якось підозріло на мене зиркаючи. — А тепер і нам пора вас наздоганяти.

Наливаючи собі коньяк, Олько на мить зупинив свій погляд на коці — на одну лише мить, але я встиг помітити, як щось промайнуло на його обличчі, і це мене змусило задуматися: що привернуло його увагу? Коц? Ах, я ж його перевернув другим боком, там було інше забарвлення, світліше. Ну і що? Може, мене воно дратувало. Мій коц — що хочу, те й роблю з ним. Але відтак погляд Олька впав на мене. Він не сказав ні слова, проте в мене зародилася підозра, що він щось подумав про той коц.

— Лідусику, — защебетала Уляна, — ти складеш мені компанію? — і кивнула на кущі.

Дівчата зникли. Олюсь узяв коц за край, відгорнув, подивився, хитнув головою і сказав:

— Все ясно.

— Що саме?

— Те, чим ви тут займалися.

— Напевно, тим самим, чим і ви.

— Ми? Та ми, блін, на цю дурнувату пошту вгробили цілу годину!

— Здалася тобі та пошта! Треба було заїхати собі кудись і...

Тут я збагнув, що говорю не те, але вже було пізно.

— Що-що? То виходить, я мав грати твою Уляну? Ні-ічого собі! Оце номер! Але я ще товариських принципів не втратив. Я ще вмію дорожити дружбою. На відміну від декого.

— Ти маєш на увазі мене?

— А кого ж? Ти бач! Він уже не проти, щоб я відфайдолив його Уляну. Та ти, може, мою Ліду вже трахнув?

— Слухай, тобі не все одно? Вони обидві — як писанки.

— Це факт, — погодився він і, відрізавши собі добрий шмат шинки, загорнув її у листок салати. — Але я вчора весь вечір і нині півдня тільки те й робив, що охмуряв Ліду, я вивалив на неї мільйони слів, розповів сто анекдотів і сто випадків із життя. Між нами пробігли іскри. Розумієш, що це таке? Іскри! — потряс він у повітрі тим саморобним голубцем. — Електричні розряди! Я це вже відчув у танці. Залишалося тільки...

—.. .покласти руку на клямку її тіла, натиснути злегенька й відкрити...

— От-от! Тільки чесно! Вграв?

— Ну... це ти якось вульгарно... не делікатно...

— Та перестань комизитися! Вульгарно! Ти мені чесно скажи: вставив пістон?

— Ну, капєц, вона така гарна дівчина, а ти — «пістон»!

— Добре. Ти покохався з нею?

Я опустив очі. Пошукав очима келих, налив, випив і сказав:

— Покохався.

— Так я і знав! — кинув Олюсь спересердя шинку на серветку. — Поки ми ганяли, як ідіоти, туди й сюди, ви тут зробили свою справу. І це мій колєґа!

— Ну, ми ж друзі. Що нам ділити?

— Друг? Друг — це той, хто не трахає твою жінку!

— Не перебільшуй. На твою жінку я б ніколи не посягнув.

— А от віднині я в цьому не певен. І що ж тепер? Ти собі пожирував, а я в прольоті, так?

— Ну чому? Візьмися за Уляну. Он вони йдуть, і з їхніх рухів так виглядає, що вони теж усе з’ясували.

Дівчата, наблизившись до нас, вмовкли. Між ними, вочевидь, була якась гаряча розмова, бо обидві мали розпашілі щоки, а Уляна неприховано уникала мого погляду. Ліда ж, перезирнувшись зі мною, по-змовницьки усміхнулася. Я подумав: найкраще, що можна в цій ситуації зробити, почати

пити. Непевний стан тривав недовго, а далі знову язики у всіх розв’язалися, і я помітив, як Уляна вже відгукується на кожне Олюсеве слово. А ще за півгодини вона пригорталася до Олька, а Ліда до мене. Почало смеркати, коли ми вирушили додому. У Винниках дівчата зателефонували батькам і кожна повідомила свою версію. Потім ми під’їхали до крамниці й купили їм зубні щіточки.

Олькові й Уляні я відвів перший поверх, а ми отаборилися на другому. Ми з Ольком посиділи трохи біля телевізора, поки дівчата купалися, і подивилися по сателітарці якусь тупу порнуху. Олько нарешті міг розслабитися і випити стільки, скільки душа прагнула.

Ліда, вбравшись у мою довгу сорочку, піднялася нагору.

— Покажи мені троянду, — сказала вона.

Я взяв книжку, і вона сама розкрилася там, де лежала сплюснута й засушена троянда. Ліда піднесла її до носика.

— Дивно, вона ще зберегла запах.

— Це ж було зовсім недавно, — сказав я.

Заки вони купалися, я капнув на квітку трішки трояндової олійки, аби омолодити її, стару, рахітну й немічну, позбавлену запаху, побляклу, схожу на літню пропиту повію, троянду моєї дружини. Ліда поклала її обережно у книжку, обняла мене за шию і поцілувала.

Я люблю вбивати час із Ольком, він ніколи не смуріє⁵ і має на кожен випадок сто п’ятдесят дві поради. З ним неможливо перейтися якою-небудь зацофаноною вуличкою, аби не почути чергову історію про те, як він ту т когось грав.

— Бачиш цей балкон? Я тут пережив незабутні хвилини. Теличка була — перший клас! І першокласний був трипер, який я від неї підхопив. Цікаво, чи вона ще тут живе? Може, саме в цей час, коли ми зазираємо на її балкон, вона з кимось трахається на столі.

— Чому саме на столі?

— Вона любила цю справу на столі. Інколи просто серед тарілок і склянок, які дзеленчали і підскакували. Вона простягала руку, набирала повну жменю квашеної капусти і жувала, олія скапувала їй із пальців. Брала склянку з вином і пила, вино вихляпувалося їй на груди, текло по столу й по животу. Вона була кацапка. А всі інтелігентні кацапки рано чи пізно спиваються або присідають на наркоту. Боже борони тебе оженитися на кацапці. Вони нікудишні господині. Це у них в крові. Вони не вміють ні варити, ні гратися, у них у хаті вічний бардак. І ціла виварка зупи на тиждень. Щі називається. Ніколи не дозволяй себе пригостити щами. Я люблю наших дівчат. Місцевих. Вони знають, як догодити хлопові.

Інколи його проривало на дидактику:

— Знаєш, чим я подобаюся жінкам у ліжку? Не тим, що трахаюся, як бог, а якраз тим, що роблю це так, мовби не тра-хався ніколи в житті. Демонструвати з себе секс-монстра може будь-який йолоп, у якого стоїть, і він прочитав кілька відповідних книг. А ти спробуй кохати жінку, як першу в своєму житті! Цього ти ніколи не зможеш зробити, навіть не старайся. Тому я за себе спокійний.

Коли він хоче познайомитися з дівчиною, то може почати з будь-якої теми, а все одно вийде на ту, що його цікавить: «Але погодка, правда?! Дощ, зимно, мряка... Але якби ми переспали, відразу стало б сонячно. Як ти ставишся до сонячної погоди?» Коли він обіцяє, що привезе до мене дівчат, то треба знати його смаки. Наскільки я втямив, обличчя його взагалі не цікавило, а те, чим набита її голова, ще менше. «Для трахання потрібна дула і великі груди, — казав Олюсь. — Цього досить. А чи читала вона Пруста — мені начхати». Ті, кого він приводив до мене, не читали і Майна Ріда...

Ми таки махнули з ним до Кракова, прихопивши Ліду з Уляною, і дуже славно погуляли, зупинившись у «Мальтійському готелі» неподалік від центру. Ми тинялися по кнайпах до пізнього вечора, потім пили в готелі й борюкалися з дівчатами в номерах, а спали до обіду. Останнього дня, коли ми ввечері вийшли до міста, Ліда шепнула мені, що вони змовилися з Уляною і не надягли майток. Була весна, і грайливий вітерець, зазираючи дівчатам під спіднички, раз по раз оголював стегна ледь не до сідничок. У кнайпі то в мене, то в Олька падали на підлогу виделки, і ми нагиналися, аби помилуватися відразу на дві чудові шовкові розкішниці.

Так проминуло чотири дні, і ввечері на вже іншому краденому «фольксваґені» помчали ми додому, і тут, власне, трапилася з нами пригода, якої я забути не можу. Відразу за Ряшевом я помітив, що за нами весь час їде чорний джип, тобто я його помічав і раніше, але тільки зараз мені це видалося дивним і я запитав Олька, чи він також звернув увагу на джип.

— Звернув, звернув, — буркнув Олько, і я відчув у його голосі роздратування.

— Який? Який джип? — відразу пожвавішали дівчата і стали озиратися.

Було темно, і яскраві фари джипа били нам просто у спину. Олюсь дав газу, але джип не відставав.

— Ну, от, — зітхнув я. — Чи не мав я рації, коли казав, що не варто їхати проти ночі?

— Заткайся, — обірвав мене Олько. — Мудрий дуже.

— І справді, чому б і не заткатися?

Я витяг пляшку вина, розкоркував і зробив великий ковток.

— Це те іспанське вино, яке ми вирішили приберегти на пікнік? — обурилася Ліда.

— Тепер це вже не має жодного значення, — сказав я. — Волію посмакувати ним зараз.

— Е, на що ти натякаєш? — спитала Уляна і, вихопивши в мене пляшку, теж надпила. Після неї пляшка перекочувала до Ліди.

Нам було чого нервуватися. Мало того, що їдемо на краденій машині, та ще й веземо порядну суму грошей за попереднє авто.

— Блін, — процідив крізь зуби Олько, — він не відстає ні на метр.

Джип ішов за нами, витримуючи весь час однакову дистанцію, а довкола панувала пустка: жодного населеного пункту, ані живої душі, тільки дерева, дерева, дерева.

— Ой, здається, ми вляпалися, — зойкнула жалібно Уляна. — Дайте сюди вино, я мушу зняти стрес.

— А що, коли зупинитися? — запропонувала Лідка. — Може, він просто проїде повз нас?

— Ні, краще тримати його позаду, — не погодився Олько. — Боюся, що попереду нас може чекати засідка.

Я відкоркував ще одну пляшку.

— Ну, ви даєте, — сказав Олько. — Відкрий мені коньяк. Най і я собі ґольну.

— А тобі не можна, — зауважила Уляна. — Хочеш мати справи з польською поліцією?

— О-о, дорого б я дав зараз за зустріч із нею. Агов, поліціє! Рятуй наші душі!

Я подав йому коньяк, і він, набравши повен рот рідини, хвильку потримав, немов вагаючись, і ковтнув, із задоволенням видихаючи повітря.

Добру годину ми їхали з таємничим джипом на хвості, видудливши за цей час три пляшки вина і півпляшки коньяку, аж поки несподівано не вигулькнуло за рогом світло бензозаправної станції. Радісний вигук племені ірокезів струсонув авто. Ми в’їхали на терен заправки і зупинилися поруч із фурами. За мить до нас приєднався і чорний джип.

— Дівчата, закрийтеся і носа не висовуйте, — звелів Оль-ко, а мені кивнув: — Ходімо до крамниці.

З джипа ніхто не виходив. Ми зайшли в яскраво освітлену крамницю, де були також столики, за якими водії пили каву, і стали вибирати газовану воду, не спускаючи ока з джипа. Нарешті звідти вийшов якийсь чоловік, запалив цигарку, хвильку потупцяв біля авта і попрямував до кльо-зету.

— Розрахуйся, — сказав Олько, а сам вийшов з крамниці.

За хвилю я побачив, що Олько причаївся в тіні так, аби

той чоловік не міг його обминути. Фури затуляли його від вікон крамниці. Я подивився у бік джипа, там сидів ще хтось, з-за опущеної шиби долинала приглушена музика. Скільки їх? Двоє? Троє? Заскрипів гравій, з’явився незнайомець, він ішов повагом, попихкуючи цигаркою, і ось у мить, коли він минав Олька, дістав різкий удар по голові. Чоловік заточився і впав. Олько навалився зверху і притис йому до щоки револьвера:

— Co pan... со pan... (Що ви... що ви...) — лопотів перелякано чоловік.

— Якого хєра ти за нами слідкуєш? Хто тебе послав? — шипів Олько.

— Nie... nie sledzilismy... mam staby wzrok... zawsze noc^ jadf za kirns... tak jest tatwiej... (Hi... ми не слідкували... я маю слабкий зір... тому завше уночі їду за кимось... так мені легше...)

Я раніше від Олька второпав, що то помилка, бо якби нас і справді хтось переслідував, то хіба наша мафія, а тут — поляк. Та не встиг я гукнути йому, щоб відпустив чоловіка, як із джипа вибігла жінка:

— Krzysiu! Со oni chc^ od ciebie? Ratunku! (Кшисю! Що вони хочуть від тебе? Рятуйте!)

Тут вже й Олько зрозумів, що це випадкові люди, він поміг чоловікові піднятися, сховав револьвера і став вибачатися, але жінка рвалася до крамниці, погрожуючи поліцією. Чоловік враз теж осмілів і голосно обурювався, розтираючи потилицю.

— Bandyci! Zapisz jego numer rejestracyjny! (Бандити! Запиши номер авта!)

Олько висмикнув із кишені стодоларову банкноту і простягнув жінці:

— Nie jestesmybandytami. То nieporozumienie, myslelismy, ze nas sledzicie... Proszç przebaczenia... Wlasnie odjezdzamy, pan moze jechac za nami... (Ми не бандити. Це непорозуміння, ми подумали, що ви за нами слідкуєте. Але ми вже їдемо, можете їхати за нами...)

— No nie! Dosta tego! — обурився чоловік. — Niech pan zjezdza. (Ні! Досить того! Забирайтеся!)

— Dziçkujç. Nie zawiadamiajcie policji, to przykre nieporozumienie. (Дякую. Не повідомляйте поліцію, це прикре непорозуміння.)

Ми поквапилися до авта і за лічені секунди вискочили на трасу.

— А все ти! — бурчав Олько.

— Чому я? — не розумів я.

— Ти перший звернув увагу на джипа.

— Ти ж казав, що теж на нього звернув увагу.

— Але я сумнівався, а після твоїх слів я вже ні про що не думав, як тільки про цього дурного джипа.

Дівчата нічого не зрозуміли з того, що відбулося, і я їм пояснив. Вони довго реготали, чим бісили Олька ще дужче.

— Смійтеся, смійтеся, а якщо вони таки подзвонять у поліцію? Що тоді? Як візьмуть нас за сраки, то ого-го скільки це нам буде коштувати.

— Є ідея, — сказав я. — Звернімо з траси. Не їдьмо на Медику, а на Раву-Руську.

— То буде добрячий гак, — вагався Олько.

— Я думаю, нам взагалі варто спинитися на ніч у якомусь мотелі й перекімарити стрес.

Дівчатам ідея сподобалася, і ми повернули на Томашів. У мотелі ми влаштували таку пиятику, що на ранок я ні в зуб ногою не пам’ятав, що робив із Лідою вночі. До Львова ми прибули наступного дня під обід.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

З Лесею виявилося все надто легко. Вся її сім’я зачитувалася мною і готова була сплавити Лесю, аби лише мати можливість приймати мене на свої обіди. Я приходив і відчував цей святковий сімейний оргазм, я відчував, що тут мене читають не тільки у лЬйку, айв туалеті, і не тільки до, а й після. Її сестра, я певен, мліючи над «Житієм гаремним», мусила себе пестити: у неї такі довгі пальці. Якби мені заманулося розщіпнути ширінку і продемонструвати свого прутня, виклавши його на тарілку зеленої салати, це викликало б лише секундне сум’яття, а далі — захват, суцільний захват. Вони любили при мені розслаблятися, розповідати якісь сороміцькі анекдоти, сипати перчені жарти. Батько Лесі постійно мені підморгував, так, мовби перебував зі мною у якійсь таємній змові та ще й намагаючись із тим підморгуванням не критися, а так, аби всі бачили.

Одна тільки Леся мене не читала. Вона взагалі мало що читала. Позичала в мене розумні книги, щоб підняти свій інтелектуальний рівень, і повертала їх непрочитаними. З чарівною безпосередністю вона не приховувала цього. Якось розповіла мені, чого боїться: мишей, щурів, жаб, собак, раків, мухоморів, оповідей про духів, вогню, потворних калік, циганів, дітей з пробірки, грому і блискавки, граду, злиднів, хвороб, старіння, лікарні, цвинтаря, моргу, глибини і висоти, літаків, ліфтів, іржі й битого скла... Список насправді був утричі довший, але це все, що я запам’ятав.

Леся до сексу мала повну апатію. У неї було прекрасне тіло танцівниці, ніжний щебетливий голос і відсутність найменшого бажання кохатися. Проте вона це робила чарівно. Вона віддавалася покірно і невимушено, рівно стільки, скільки мені це було потрібно.

Коли вона приїжджала до мене і залишалася на кілька днів, я майже не помічав її, вона була тиха, як мишка, заглиблена в себе, у своє вишивання, ми могли годинами не перекидатися жодним словом, і що цікаво це мене задовольняло, це якраз те, що мені тоді було потрібно: мати поруч тепле й покірне тіло і брати його, коли тільки заманеться. І коли я підходив до неї і пригортав до себе, вона відкладала вишивку, мовчки всміхалася, даючи зрозуміти, що знає, чого я хочу, підводилася з фотеля, сонними, але водночас і звабливими рухами скидала халат і лягала на канапу, заклавши руки під голову. Її довге худе тіло не потребувало жодних прелюдій, обмацувань, погладжувань, пестощів, Леся розкидала ноги, зігнуті в колінах, так, щоб я побачив її чорнявку у всій красі,

і я входив у неї відразу, бо вона в будь-який момент була тепла й волога — така, мовби хтось уже за мене все проробив, завів її, розбудив у ній пристрасть, а тому Леся приймала мене із усмішкою, і ця незмінна усмішка не сходила з її обличчя упродовж всього акту любощів, аж до самого кінця. Леся не знала, що таке оргазм, і всі мої спроби вичавити з неї щось більше, крім меланхолійної усмішки, закінчувалися нічим. Врешті-решт я припинив ці намагання розворушити її, я змирився з тим, що вона не буде піді мною зойкати і стогнати, вигукувати звабливі слова, підбадьорювати мене, пропонувати ті чи інші пози, і брав її, зосереджуючись лише на своїх відчуттях і своєму задоволенні.

Леся переважно мовчала. Інколи, лежачи в причаєніи тиші великого будинку, вона запитувала мене:

— Про що ти думаєш?

Зазвичай я не відповідав на це запитання, а вона й не наполягала. Коли Леся робила порядки, то все клала на свої місця. Вона була настільки наївна, що думала, буцім книги й рукописи теж мають своє місце, і вона його знаходила там, де підказувала їй інтуїція. Шкода, що підказки ці завше були помилкові. Увесь мій гардероб вона старанно розвішувала. Я мав таке враження, що якби в мене була дерев’яна нога, то й та акуратно висіла б на вішалці.

Для мене Леся так і залишилася загадкою, а точніше не вона, а її піхва, готова в будь-яку хвилину прийняти мого прут-ня і дістати порцію сперми. Леся була вигідна ще й тим, що завагітніти без втручання медиків і різних процедур не могла, ми не береглися, і я кохався з нею по три-чотири рази на день. Інколи, коли це вже переходило в рутину і я довго не міг кінчити, то уявляв собі когось іншого, яку-небудь панну, яку я бачив на вулиці чи на літературному вечорі, знайому чи незнайому — байдуже. Звичайно, я отримував більше задоволення від активної панни, але активні панни змушували й мене до активного співжиття: вони потребували уваги, їм хотілося лопотіти про щось цікаве лише для них, вони пхали носа в мої справи, у моє писання, лізли в душу і намагалися виловити в ній щось поживне для себе або ж прагнули справжніх, а не сексуальних почуттів, змушуючи брехати, викручуватися, казати «люблю». Однак якраз тоді мені цього найменше хотілося. Леся була щасливим винятком. Принаймні перший місяць.

А коли одного разу, щойно я скотився з неї, Леся спитала мене з тією ж меланхолійною усмішкою: «Ти мене любиш?» — я запідозрив, що винятків не існує, так само як не існує винятків і для відповіді на подібне запитання: «Звичайно, люблю». Проте нічого в її обличчі не змінилося, усмішка не збільшилася і не зменшилася, мовби я й не відповідав, а вона й не питала, мовби все, як учора і цілий місяць поспіль, очі її блукали у білій пустині стелі, проводжаючи за обрій невидимий караван верблюдів. Я думав, що після цього настане черга на інші запитання: «Розкажи, як ти мене любиш?» або «Ти справді мене любиш?», і в моїй голові миттю заблиснули варіанти давно готових відповідей, але її вуста більше не ворухнулися, вона лежала щаслива і замріяна з розкинутими руками і ногами, мов на полі бою. Такою і залишилася вона в моїй пам’яті.

Бо вона була винятком. Проте, коли за тиждень, все у тій же позі й з тією самою усмішкою, вона запитала: «Розкажи, як ти мене любиш?», я остаточно переконався у тому, що винятків і справді не існує, як не існує винятків і для відповіді: «Я люблю тебе над усе на світі». І знову її обличчя нічим себе не зрадило, усмішка не розповзлася, не вигнулася півмісяцем, очі продовжували слідкувати за караваном верблюдів, і подумалося: якщо вона й справді бачить на стелі верблюдів, то одним із тих верблюдів можу бути я, і я таки буду верблюдом, якщо діждуся наступного її запитання: «Як ти вважаєш, нам краще побратися влітку чи восени?»

З Лесею я познайомився там само, де й з Лідою — у «Вавілоні».

2

Коли ми з Ольком заходимо до «Вавілону», наші очі професійних йобарів в одну мить оцінюють панораму потенційного сексу.

— Он ті... зліва... — муркоче Олько крізь зуби, і ми підходимо до столика, за яким сидять дві милі панночки років вісімнадцяти.

В таких випадках, коли ми з Ольком вирушаємо на лови, наші ролі розписані на багато кроків уперед. Першим вступаю я, бо навіть якщо я не знаю цих дівчат, то дев’яносто дев’ять відсотків зі ста, що дівчата, які відвідують «Вавілон», мене прекрасно знають.

— Привіт, — кажу я.

— Привіт, — розпливаються вони у радісних усмішках, а їхні грайливі оченятка метляються зліва направо і справа наліво.

— Ви не бачили Зеника? — кидаю перше ліпше, що крутнулося на язику.

Вони починають ввічливо щось там цвіркотіти про Зеника, який нам насправді на фіґ не потрібен, і якби він сидів тут, я б поцікавився про якогось іншого завсідника «Вавілону». Наступна моя фраза звучить так:

— Познайомтеся: це Олько.

От і все, функція моя виконана, далі черга Олька:

— Дівчата, що ви п’єте?

Що можуть пити дві студентки? Зрозуміло, що каву або соки, і коли Олько пропонує коньяк, то ніхто не відмовляється.

Того разу я не мав жодного настрою на нові знайомства. Ми відразу замовили дві пляшки «Ведмежої крові», аби зайвий раз не смикати бармена і, примостившись за вільним столом, набитим оком озирали залу. Майже всі столики були зайняті, кілька пар вихляло задницями в повільному танці. Не встигли ми випити по келиху, як поруч хляпнув Влодко з чаркою коньяку. Він щойно посварився зі своєю дівчиною і не приховував роздратування.

— Мушу з кимсь випити. Я сильно перенервувався. Вона мене так дістала, так дістала, що я послав її на... Все, що мені від баби потрібно — це її дзюрка. Але якого біса я мушу задля цього себе принижувати? Адже вони так само пищать від захвату, коли я вставляю їм пістона, нє?

Влодко видав кілька віршованих збірок і гнив тепер над якимсь безконечним романом. Вродливі дівчата його саха-лися, мабуть, тому, що він їм говорив ті самі речі, що й нам.

— Чому ви посварилися? — спитав я.

— Вона знайшла в моїх паперах віршика, де були такі рядки: «Я люблю твою піхву рожеву, Що цвіте, наче ружа в маю».

— І ці рядки були, ясна річ, присвячено не їй.

— Ні. Вони взагалі не були нікому присвячені.

— То що ж тоді її розлютило?

— Розумієш, у неї піхва не рожева, а червона, як жар. У цьому вся річ.

Влодко з такою рішучістю перехилив у себе коньяк, наче б то була отрута.

— Ось ти, — націлив він у моє чоло свого тлустого вказівного пальця, — навіщо ти оспівуєш їх? Чи ти не розумієш, що чиниш злочин проти людства? Жінки мають знати своє місце, а ти їм даєш місце поруч із собою. Ти — злочинець. Це через таких, як ти, вони знущаються з нас і взагалі мають нас у сраці.

— Маєш рацію, — кивнув Олюсь. — Моя Сянька недавно видала: за останніми дослідженнями жінки не належать мужчинам, а лише Місяцеві. Це Місяць ними керує і вказує, кого любити. Чия це робота? — звернувся він до мене і сам відповів: — Твоя!

— Слухай, хто взагалі навчив жінок читати? — щиро обурювався Влодко. — Хто додумався до такого маразму?

— Якщо тебе цікавить у жінках лише дзюрка, — сказав я, — то чому б тобі не зайнятися козами?

Він подивився на мене таким лютим поглядом, що я подумав: зараз дасть пляшкою по голові.

— Ти це серйозно? — спитав, лискаючи очима.

— Коли ти серйозно, то і я серйозно.

— Тоді ти мудак.

Я чекав гіршого, тому ці слова сприйняв із розумінням. Влодко встав із виразом глибокого обурення і пересів за інший столик.

— Ти його присадив надто жорстоко, — сказав Олько.

— Просто мені нудно з ним спілкуватися.

Несподівано погляд Олюся зупинився на двох дівчатах,

що з філософським виглядом цмулили через із соломинки якісь смердючі коктейлі. Одна була дуже симпатичною худенькою рудавкою, друга — безнадійною товстулею. Біля дівчат було два вільних крісла. Олюсь, не давши мені щось заперечити, узяв обидві пляшки і, штурхнувши мене під бік (мовляв, прихопи фужери), потеліпав просто до них. Мені нічого не залишалося, як рушити за ним, і поки я дійшов, перший фонтан слів, який Олюсь вихлюпнув на дівчат, вичерпався, і настала черга наступного фонтана. Оскільки тут виявилися вільні місця, ми сіли біля дівчат, і за іронією долі мені випало сидіти поруч із товстулею.

Я вже зрозумів, що Олюсь кинув оком на рудавку, яка звалася Лесею, і йому начхати, якими я почуттями палаю до її подруги, він уже понісся на крилах словоблудства. Товстулю звали Оля. Я навіть подумав, що саме Олюсеві більше пасувала б панна з таким іменем, і коли ми вийшли до кльо-зету, я йому так і сказав, але він вдав велике здивування:

— Як? Тобі не подобається Оля? Ти не маєш рації. Адже ж я тільки задля тебе підсів до них. Ти подивися, які в неї цицьки. Це ж просто Памела Андерсон. Крім того, в неї чудові губи — великі, пухкі.

— Ага, ти від неї в захваті? Чудово. Я тобі її дарую. Вважай, що вона твоя. Мені зійде і рудавка.

— Та ні, я так не можу. Ти ж мій найкращий колєґа. Я ніколи в житті не посмію відбивати твою даму. Навіщо тобі руда? Вона худа, короткозора...

—Звідки ти взяв, що вона короткозора?

— Хіба ти не помітив, як вона жмуриться? Стопудово, що носить окуляри. Ти подумай: вона в окулярах, ти в окулярах... Штири скельця. Нє, старий, тобі вона не пасує. Та й худих ти не любиш.

— Товстуль я теж не люблю.

— А хіба ж вона товстуля? Хіба ж вона товстуля? Ото загнув! У неї чудова фігура, вона далеко не тумбочка. У неї є талія. Ти бачив, яка в неї талія? А нижче? Та там просто європейський дизайн. Ти уяви, як вона стане до тебе задом. Уявив? Ти захлинешся від щастя. Там є над чим працювати. Послухай мене, я дурного тобі не раджу.

З тим ми й повернулися. Дівчата з нами випили, і язички їм розв’язалися. Роздивляючись підхмеленими очима Олю, я намагався побачити все те, що так миттєво помітив Олюсь, і поволі почав схилятися до того, що він таки має рацію. Худою, звичайно, її не назвеш, але й не була вона занадто товстою. Відхилившись назад, я роздивився її гепу і визнав, що й тут Олюсь не помилився. Вона пахнула, як яєчня на ковбасі. Я обняв Олю за широку талію і запропонував випити на брудершафт, після чого рішуче зжував з її вуст усю помаду. Моя рука опустилася нижче і спинилася на випираючій сідниці: вона була тверда, як камінь. Це мене заводило.

Але навпроти мене сиділа Леся і вона мені подобалася більше. Вона мені сподобалася ще більше, коли Олесеві так і не вдалося поцілуватися з нею як слід — після брудершафту вона тільки грайливо підставила йому щічку. Тоді він запросив її танцювати. Я запросив Олю. Вона пригорнулася до мене всім своїм бурхливим тілом, дозволяючи відчути, як його багато і яке воно пружне й зовсім не розм’якле. Вона діловито обхопила мою шию і, запорпавшись носиком під вухо, стала лоскотати шию язичком. Я пересунув руку, яка досі спочивала на її спині, ближче до грудей так, аби великий палець ліг на персо. Воно було теж тверде. Я нама-цав пальцем пиптик і погладив його, Оля тихо застогнала і вкусила мене за вухо, тісно притиснувшись своїм животиком до мого настовбурченого прутня. Уся наступна програма сьогоднішнього вечора постала переді мною як на долоні: таксі — Винники — вино — по кімнатах. В принципі я був не проти. Але мені подобалася Леся і, що більше я з нею спілкувався, то дедалі сильніше вона мені подобалася.

І, знаючи, що роблю свинство, я запросив її на танець. Олюсь навіть спробував запротестувати, але Леся уже піднялася і пішла. В танці вона притулилася до мене так, мовби танцюємо не вперше, а бозна-відколи, її тіло покірно піддавалося моїм рукам, вона не танцювала, а плила в танці, як пушинка, а її чарівне мовчання, її тоненькі пальчики, які реагують на кожен порух моїх, її скрадливий погляд з-під вій — усе це свідчило, що я її цікавив більше, ніж Оль-ко. Усвідомлюючи те, що пізніше я можу й не мати такої щасливої нагоди, я спитав:

— Знаєте, Лесю, я б хотів з вами зустрітися окремо. Де б я міг вас побачити найближчим часом?

— Це дуже просто. У неділю в мене уродини, і я вас запрошую.

О ні! Отак відразу і в сім’ю? Помітивши моє ошелешення, додала:

— Не бійтеся. Ви будете чутися як в родині.

— Там буде й Оля?

— Ні. То моя шкільна подружка. Ми бачимося рідко.

Після цього вона назвала свою адресу на Новому Львові.

Ми чулися як шпигуни, ані найменшим натяком не видавши за столом своєї змови, і Олько продовжував залицятися до Лесі, а я до Олі. Леся пила мало, Оля ж добряче захмеліла і використовувала мене як вішалку.

Коли ми розходилися, кожен пішов проводжати свою панну. Оля мешкала на Мучній. Я піймав таксі, ми сіли ззаду і всю дорогу цілувалися. Біля її дому продовжили це приємне заняття, але тут уже я увійшов в екстаз і потягнув Олю на Кайзервальд. Там я спер Олю на дерево, здер з неї джинси і взяв її навстоячки, п’яну і дурну. Місяць угорі радісно освітлював її білу широку дупу. Оля тихенько покувікувала, але жодним іншим звуком не сигналізувала наближення.ор-газму. Хвилин за двадцять оця гімнастика мені надокучила, я був п’яний і мав притуплені відчуття. Але Оля й не думала кінчати. Вона ритмічно підмахувала і, щоб я скис, могла махати так до самого ранку. Але я хотів спати і — додому. На думці мені крутилася Леся — ніжне сотворіння, з якою секс мав би перетворитися на свято, а крім того, я був спраглий не стільки сексу, як кохання, я хотів знову пережити цей чудовий стан закоханості, коли все довкола тебе цвіте і вибухає пристрастю...

— Я кінчаю, — сказав я.

— Ні, — сказала Оля.

Ще десять хвилин проминули з незмінним наслідком.

— Я кінчаю, — повторив я.

— Ні, — сказала Оля.

Її дупця працювала в тому самому ритмі, я навмисне завмер і не рухався, а вона сама насувалася на мене і відсувалася, як паровий молот. Власне, я можу під час цього думати щось своє і, відволікаючись таким чином, перебувати у процесі досить довго, але то був не той випадок, я не мав жодного бажання викладатися для першої-ліпшої Олі.

— Можна в тебе? — спитав я.

— Ні, — сказала Оля.

Здавалося, вона, крім «ні», жодного слова уже вимовити не спроможна.

— Я кінчаю.

— Ні, — сказала Оля.

Я посадив її на траву. Оля була така п’яна, що відразу повалилася навзнак, як була, зі спущеними джинсами. Я спробував її підняти, очуняти, але вона захропіла й не реагувала ані на мої слова, ані на ляпаси. Що було робити? Нести її я не міг. Не та вагова категорія. Все, що я зробив, — це заледве натягнув на неї джинси, застібнув і, наламавши липових гілок, прикрив її, щоб не замерзла. Все це, мабуть, збоку скидалося на дії маніяка: задушив — трахнув — замаскував. Ні, на прощання я ще цьомкнув її у вуста і подався додому.

З

Прокинувся я з важкою головою. Вчорашня п’янка вибила мене з колії. Здавалося, я поклав під язик здохлу жабу, яка за ніч розклалася. Я навіть для певності поплямкав. Я виліз із ліжка, позбирав із підлоги манатки, вбрався і посунув до ванної. Прополоскавши горло, я вихаркав разом з водою темно-червоні згустки. І жодних решток жаби. Просто тем-но-червоні згустки. Як у туберкульозника. Але то не була кров. То було вино. Те, яке я пив учора. Скільки я його вдув? Я чистив зуби і без кінця спльовував. Врешті знову прополоскав горло і виплюнув. Цього разу те, що вилетіло з мого писка, було прозорим.

У роті стояла спека пустелі, з піднебіння сіялося гаряче світло і спалювало все, що бачило на язику, я видихав безнадійну пустелю, на зубах хрускотів пісок — пити, пити, пити... Чи випити? О Боже, ні, тільки не це. Я запарив зеленого чаю і відчув, як з кожним ковтком у голові сходить сонце, проміння зблискує, розсіваючи тепло і радість, розганяючи смуток. На гілках затьохкали птахи, запах розквітлого бузку вдарив у ніздрі, а посеред пустелі розквітла оаза. Це все наслідки чаю.

Дорогою до Лесі я купив парфуми, букет троянд і поїхав на Новий Львів. У новобудовах я чуюся як зацькований щур, мені там незатишно і боязко: ці висотні будинки діють на мене з якоюсь агресією, мовби я чимось перед ними завинив. Ніби змовившись, вони роблять усе, аби заплутати мене, не дати знайти потрібне помешкання, навмисне повертаючись до мене не тим, що мені потрібно, боком, а інколи взагалі зникаючи з поля зору. Цього разу я блукав добрих півгодини, а коли нарешті потрапив до Лесі, там уже всі гості зібралися.

Леся нас познайомила, і я з радістю дізнався, що вона, крім мами, тата й сестри, має ще бабцю, хрещену маму, двох шкільних колєжанок, які вже встигли щасливо віддатися і прийшли з чоловіками, двох неодружених однокурсниць і аж трьох кавалерів, які на мене дивилися з промовистим почуттям невдоволення. Мабуть, кожен з них мав свої плани щодо Лесі, але самій Лесі це не заважало, і вона посадила мене між собою і сестрою. Сестра Лесі називалася Рома. Вона була старша за Лесю років на два-три. Рома була вища, Роми було більше. Вона дуже втішилася, отримавши таку гарну забавку, як я, на якій можна з успіхом проекспериментувати всі салати й закуски та домашні наливки. Вона повністю заволоділа моєю тарілкою, і я не встигав дожувати, як підкидала щось нове.

Я чувся не дуже добре у чужому товаристві й подумав, що вино мені додасть гумору, але вино там було жахливе. Краще б я замість тих парфумів подарував їй кілька пляшок шампана, тоді б і мені щось перепало. Наливки були надто солодкі й нудотні, а горілки я не п’ю. То були муки. Я сидів тверезий і зацькований. А тут ще Рома весь час щось мені лопотіла біля вуха, і я мав одне-єдине бажання: убити Рому, відкланятися й піти додому. Проблема була тільки в тому, що, убивши Рому, додому б я уже не попав. Живи, Ромо.

Найбільшою незручністю, коли я потрапляв у нове товариство, завше було те, що я неодмінно опинявся у центрі уваги. Будь-яка тема, що зачіпалася за столом, обов’язково викликала апелювання до мене: а яка ваша думка? Хотілося гаркнути: а ніяка! Дайте поїсти. Ну, власне, і це теж було проблемою. Мені не дають спокійно їсти, мене весь час смикають. У Лесі мене питали, чому я нічого не п’ю. Так, я міг пояснити, що не можу пити тої люри, якої вони сотворили, а горілка їхня — підробка, яку випродукували закарпатські цигани.

Після години сидіння за столом усі зарухалися. Хтось пішов на балкон курити, хтось — на кухню, за столом лишилися тільки Рома і я. У Роми виявився один суттєвий недолік. Вона торохтіла без угаву, рот у неї не замикався* Краще б вона виклала все на папері, слухати її теревені я не мав сили. Вона на все мала свій погляд. Люди, які на все мають свій погляд, мене завше відлякували через те, що я таким даром не володію. Я вибрав єдино можливу тактику: кивав головою і казав раз на півхвилини «угу». Цього було досить, щоб підтримувати розмову.

Коли ми залишилися самі, Рома почала мені пояснювати, які великі проблеми постають перед дітьми у школах. Рома була вчителькою. Нас ріднило те, що я за освітою педагог. Але була й суттєва відмінність: я жодного дня не працював за фахом. Мені начхати було на шкільні проблеми на сто років уперед, але я мусив слухати і кивати, слухати і кивати. Я відчув, що коли не вип’ю, то в якийсь момент зірвуся і завию. Може, навіть стану навкарачки задля більшого ефекту і когось покусаю. Але тих їхніх напоїв я пити не міг. У мене є принцип: сцяків не п’ю.

Порятунок заблиснув несподівано. Матуся попрохала Рому вибігти до крамниці по воду і дуже перепрошувала мене, що перериває таку цікаву розмову. Я зголосився супроводжувати Рому, хмене відмовляли, але я наполіг. Надворі вечоріло, в повітрі розливалися пахощі розквітлих кущів. Рома змінила тему і торохтіла про погоду, яка останнім часом абсолютно не передбачувана. Як і наша влада, сказав я, очевидячки, не подумавши. Вмить Рома перескочила на політику і почала дерти владу у хвіст і в гриву. Я кивав.

Дорогою до гастроному я запропонував Ромі на хвильку усамітнитися, озброївшись пляшкою шампанського. Вона трішки завагалася, мовби роздумуючи, навіщо це я пропоную, але таки погодилася. Поки вона купувала воду, я взяв дві пляшки шампанського і сховав у кульок. Ми забрели у скверик, де не було жодної живої душі, й сіли на лавку. Я розкоркував шампанське, але пити довелося з горла. Пластикових стаканчиків у гастрономі не виявилося. Після кількох добрих ковтків я відчув і силу, і настрій на продовження застілля, але мені не квапилося. Мені було добре. Рома була симпатичною дівчиною з довгими ногами й великим ротом. Я обняв її за плечі й притулив до себе. Рома продовжувала торохтіти. Вона розповідала і розповідала, а я просто вимикався і думав про своє. Але під хмелем хочеться уже не вимикання, а спілкування. Я не знайшов іншого способу закрити їй рота, як притягнути за голову і поцілувати. Я засмоктав її так несподівано й агресивно, що це її паралізувало, вона зненацька перетворилася на єгипетську мумію: очі не кліпали, рука з розчепіреними пальчиками зависла в повітрі, а вуста жодним порухом не відповідали на мій поцілунок. Я цілував мумію і насолоджувався тишею, насолоджувався пахощами квітів і меду, ніжним сюркотом цвіркунів і далеким кумканням жаб. Коли я врешті відірвав свої вуста від її вуст, щоб освіжити горлянку, тишу — о диво! — ніщо не порушило. Рома мовчала з розкритими вустами і розчепіреними пальчиками. Я дав їй пляшку, вона ковтнула і далі мовчала. Я не мав нічого проти. Я люблю помовчати. Але це тривало недовго. За хвилю Рома сказала таке, від чого мені перехопило подих:

— Ось ми й поцілувалися.

Я подумав, що це мені почулося, й перепитав:

— Що?

Вона повторила все тим же відсутнім тоном. Це звучало так, мовби наше цілування було заплановане.

— А я думала, що це станеться пізніше, — додала вона.

Тут я вже й зовсім отетерів. Чого це вона вибудовує якісь

плани?

— Не зрозумів, — сказав я. — Невже такі речі плануються?

— А що тут поганого? Я думала, що сьогодні ми тільки познайомимося і домовимося про зустріч. А потім зустрінемося, підемо гуляти... І тоді... тоді це станеться...

— А звідки ти мала певність, що ми домовимося про зустріч?

— А хіба ти цього не хотів?

— Е-е... я... звісно, хотів... але ми могли так відразу й не домовитися, правда?

— Правда. Але я рада, що сталося саме так. Якщо ти й справді мною захопився, то нема сенсу все це розтягувати.

Здорова думка. Але звідки вона взяла, що я нею захопився?

— Я давно хотіла з тобою зазнайомитися, але я така несмілива. Леся не раз тягнула мене у «Вавілон», переконуючи, що ти там буваєш щовечора, але тих кілька разів, що ми ходили, тебе не було. А коли Леся розповіла, що запросила тебе на свої уродини, я так зраділа!

Тут вона пригорнулася до мене ще тісніше, але я відчув лише, як наростає в мені гнів. Виходить, що Леся все підлаш-тувала навмисне і запросила мене для своєї сестри? Ну, не свиня? Авжеж, вона хотіла як краще, всі жінки прагнуть вчинити як краще, але часто виходить чомусь навпаки. Рома була симпатична дівчина, але не викликала в мене жодного спалаху почуттів. Я допив шампанське й витяг другу пляшку. Це Рому дуже здивувало, вона почала переконувати, що не варто, бо ми й так уже достатньо затрималися, до того ж вона більше пити не буде, але я її не слухав. Я вже захмелів якраз настільки, що міг їй сказати все, що думаю, про їхні напої. Невже вона не помітила, що я нічого, крім води, не пив? Невже вона не помітила, що тверезому перебувати у незнайомому товаристві важко? Я просто мушу зараз надолужити те, що проґавив за столом. Тепер настав час кивати їй, на очах у неї забриніли слізки, вона закліпала і — о диво! — цього разу не висловлювала жодної своєї думки, вона не тільки визнала мою рацію, але й зробила сама кілька великих ковтків. Я з утіхою помітив, що вона теж захмеліла і, цілуючи її знову, уже сміливо поклав руку на перса. Рома застогнала, вкусила мене за вухо і пересіла мені на коліна. Я погладив її стегна спочатку поверх сукні, а потім почав гладити під сукнею, поволі добираючись дедалі вище й вище, вона пробувала, не відриваючись від моїх вуст, перешкодити цьому, але я не збавив своєї наполегливості і моя рука розсунула її стегна та проникла до розпашілої розкішниці, Рома затріпотіла, як спіймана в сіть русалка.

Довкола вже запанували сутінки, людей не було, і я спробував скинути з неї трулі, аби довести справу до кінця. І тут Рома, захищаючи свою останню фортецю, простогнала, що вона ще дівчина. Гарний номер! Гіршої свині мені Леся не могла підсунути. Так виглядає, що сьогодні не той день і сквер не те місце, де Рома була б готова розпрощатися із цнотою. Я не наполягав. Може, хтось інший, шокований такою звісткою, хутенько доцмулив би пляшку і повернувся з панною на гостину, але я ж джентльмен. Я розстібнув ширінку, витяг свого прутня і вклав їй у руку. Вона була, мов сомнамбула, і, вочевидь, не знала, що з цим скарбом робити, але є така гарна штука, як інстинкт, і він робить чудеса — за хвилю вона таки оволоділа мистецтвом гри на такому примхливому інструменті. А я продовжив її пестити пальцями, доки не довів до такого вибухового оргазму, що мусив вільною рукою затуляти їй рота, хоча вона вкінці таки прокусила мої пальці. Все ще перебуваючи у напівпритомному стані, простогнала: «Що це було?» Я вирішив не гаяти час на пояснення, а, пересадивши її на лавку поруч себе, нахилив голову до прутня. Вона спочатку відверталась, зціпивши вуста, але пручання її тривало недовго, і врешті вуста розкрилися. Я був уже достатньо збуджений і, відчувши, як раптово злітаю, мов Ікар, до сонця, дуже швидко виладувався, змусивши її закашлятися й захлинутися. Після цього напоїв шампанським і сам допив решту. Вона знову спитала:

— Що це було?

— Орально-інструментальний секс, — відказав я, підвівшись з лавки. — Час іти.

— Я ніколи цим не займалась, — сказала вона, зазираючи у мої невинні очі.

— Вірю, але колись усі починають.

— З цього?

— Із цього теж.

Я подав їй руку, вона піднялася, я взяв торбинку з водою, і ми подалися на гостину. Але перед тим я купив ще дві пляшки шампанського. Я зиркнув на годинник — ми були відсутні понад годину. Ну, нормально. Я себе чудово почуваю після шампанського. Ми прийшли саме під час перекуру, Ромина мама дуже зраділа:

— Ой, пропажа з’явилася! Ви, напевно, прогулювалися? Чудово. Якраз гаряче подаю.

Ромині щічки пашіли, вона погано приховувала своє сп’яніння, і я хутенько поволік її до столу. За столом сиділо кілька дівчат і Леся.

— А де це ми блукали? — поцікавилася її сестра. — Ми вже тут переживати стали. Ромуууся! А ти п’яненька? — І зі сміхом до мене: — Ви навіщо Рому споїли?

— Я ж не знав її можливостей. Ми випили всього лише пляшку шампана, — сказав я і виклав шампанське на стіл.

— Всього лише! Та моя сестра за вечір якщо вип’є півке-лиха, то вже великий прогрес. Ромусь, ану закушуй скоренько. Що ви там з нею робили, що в неї вся помада зникла?

— Морозиво їли, — сказав я, а Рома почервоніла ще дужче і, взявши запропоновану Лесею помаду, вийшла до лаз-нички.

На гаряче збіглися всі гості, і знову за столом запанував гамір. Опісля старші нарешті ушилися. Леся увімкнула гучніше музику, вимкнула світло, залишивши тільки ввімкненою одну настільну лампу, і потягла одного кавалера танцювати. Два інші провели пару награно-радісними очима, потім перезирнулися і запросили Лесиних колєжанок, за ними пішли до танцю й інші. Рома усміхнулася до мене спідлоба і спитала:

— А ми?

Я подумав: яке нахабство! «А ми!» — це ж треба! Вона вже бачить нас разом. Ніколи не думав, що оральний секс — привід для тривалих стосунків. А саме це й забриніло у тому її «ми», яке об’єднало нас в одне ціле. Ми що тепер — пара? Я взяв її до танцю, щоб надто не виділятися від загального тла, але тут мені подумалося, що все це не так просто і що я опинився тут не тому, що так хотіла Леся, а тому, що так хотіла Рома, яка віддавна мене вистежувала у «Вавілоні». Леся навмисне мене заманила для своєї сестри. Розуміння цього мене неабияк вкурвило. Я зиркнув на Лесю — вона танцювала так, як танцюють із першим-ліпшим, жодного інтиму. Зате Рому так і горнула якась сила до мене, вона напирала своїми персами й животиком, очка її добряче посоловіли, а на вустах приліпилася незмінна радісна усмішка. Усе йде за планом? Авжеж, ось і її матінка вигулькує з-за одвірка і, виловивши очима нас із Ромою, задоволено всміхається і зникає, щоб, очевидно, розповісти на кухні родині, що тут відбувається. Я помітив, що дивилася вона тільки на нас, ніхто інший її не цікавив.

Нарешті Джо Дассен заткався, і ми сіли за стіл. Наступна його пісня була занадто ритмічною, і танцювати ніхто не пішов. Леся вибігла на кухню по торт, а я скористався цим, аби підлити Ромі шампана. Ми випили. Коли Леся внесла торт, Рома вже була не в змозі рівно тримати свою голівку. Леся довірила різати торт колєжанкам і потягнула сестру до іншого покою. За хвилю вона повернулася, осудливо зиркнула на мене і запросила танцювати.

— Навіщо ви споїли мою сестру? — прошепотіла вона, усміхаючись.

— Треба було попередити, що вона так швидко п’яніє. Наскільки я пригадую, ми з вами у «Вавілоні» випили куди більше.

— Ну, на мене алкоголь так не діє. Рома завше була трішки відлюдкувата, уникала забав. Вона до міцних напоїв не звична. Але я так зрозуміла, що ви не нудьгували удвох?

— Ні. Ми розмовляли про поезію.

Леся зиркнула на мене здивовано і сказала:

— Можливо, шампанське якраз і стимулює розмови про поезію. Але розмазана помада свідчила про інше.

— Це зовсім не те, що ви подумали. Я сюди прийшов не заради вашої сестри.

— О! Невже заради мене?

— Не робіть із тата вар’ята. Ваша сестра хотіла познайомитися зі мною, а ви їй у цьому сприяли. Ви навмисне водили її до «Вавілону», бо бачили мене там. А потім скористалися нагодою і запросили до себе додому, хоча не могли не помітити, що я залицяюся саме до вас.

— А що Оля? — блиснула вона підступними очками.

— А що Оля?

— Ви хіба її не відпровадили?

— Відпровадив.

— І?

Музика закінчилася, я вивів Лесю на балкон.

— Оля не в моєму смаку.

— Ви їй про це сказали?

— Невже я мушу кожній панні, яку відпроваджую, повідомляти, що я думаю про неї?

— Зовсім ні. Але панні, з якою ви провели ніч, могли б щось і повідомити?

— Яку ніч?

— Ніч із Олею.

— Що за дурня?

— Оля прителіпалася додому на світанку.

— А я до чого? Вона хіба сказала, що була зі мною?

— Ні. Тобто вона не пам’ятає. Вона не знає, що з нею було вночі.

— І ви з цього зробили висновок, що вона була зі мною?

— А хіба щось інше можна подумати в такій ситуації?

— Чому ні?

— Наприклад?

— Наприклад, те, що вона зустріла ще когось.

— Під хатою?

— Я не довів її до самої хати, залишалося метрів сто. Подвір’я було яскраво освітлене, і вона сказала, що далі йти не треба, а я не сперечався. Ми попрощалися. Оце і все.

— Не зовсім. Хтось її запровадив на Кайзервальд і там залишив. Вона отямилася над ранок. Застудилася. Але як вона там опинилася, згадати не може.

— Ви питали її, чи це не міг бути я?

— Вона не знає. Від моменту, як ви вийшли з трамвая і до того, як вона отямилася на траві, усе стерлося.

Я в душі полегшено зітхнув.

— Отже, з Олею ми розібралися, — сказав я. — Перейдемо до вас. Признайтеся, ви привели мене для сестри?

Леся закусила верхню губу, підвела голову і подивилася на зоряне небо. Вона мовчала, мовчав і я. Коли вона заговорила, голос її ледь-ледь тремтів.

— Рома справді хотіла з вами познайомитися. Вона читала ваші твори. Я подумала, що Рома не може не подобатися. Тому і...

— Я не заперечую. Рома — гарна дівчина. Але мені зовсім не хочеться брати участь у сценарії, який ви розробили.

— Це вийшло спонтанно.

Я наблизився до неї, взяв її за талію і притягнув до себе. Вона поклала голову мені на плече і зітхнула:

— Я хотіла як краще.

— Я теж.

По цих словах я почав цілувати її в шию, вона притиснулася щільніше і підставила вуста.

РОЗДІЛ шостий

З Вірою я познайомився на забаві, яку ми традиційно організовували вже не перший місяць, а суть її в тому, що кожен мав привести з собою якусь бридулю. Перед забавою ми скидалися по пять доларів (тоді це були порядні гроші), вигравав той, у кого панночка була найстрашніша. Він забирав усю касу, на половину купував різне вгощення, а другу половину залишав собі. Попри те ставилися деякі умови: щоб панночка вважалася негарною, вона мусила мати не менше п’яти недоліків, але якщо хтось, привівши панну, не зміг переконати присутніх у наявності всіх п’яти недоліків, то платив штраф. Водночас заборонялося приводити панночок із якимись фізичними вадами — калік, горбатих, кривих, сліпих і т. д. То мали бути винятково «кавалерист-дівиці» (ноги колесом), «штахети», «прасувальні дошки», «тумби», «шафи», «жирафи» і т. д.

Кілька разів поспіль вигравав Андрон, який приводив просто таки виняткові сотворіння. Щоразу, обсервуючи нову його пасію, здавалося, що нічого страшнішого вже не існує, але яке ж було наше здивування, коли Андрон наступного разу приводив ще більше пугало. Найцікавіше, що, на відміну від нас, він з тими страхоттями ще якийсь час тусувався, і не раз можна було побачити, як Андрон вишиває у центрі попід руку із черговою «тумбочкою», «бетономішалкою» або двометровою «штахетиною», стаючи об’єктом зацікавлених поглядів перехожих. Власне, ця обставина, що зазвичай вигравав Андрон, сильно порушила всі засади нашої гри, бо окремі з нас, не маючи жодної надії обскакати Андрона, почали приводити на забаву цілком нормальних панночок з якимись малосуттєвими і малопомітними недоліками, аби врешті-решт провести вечір собі на втіху, якщо вже й так приречені на програш.

Чесно кажучи, один-два недоліки можна знайти за бажанням навіть у міс світу, а три-чотири у кожній панні, зате з п’ятим були завше проблеми. До яких тільки хитрощів не вдавалися хлопці, аби переконати компанію у тому п’ятому недолікові! Якось Зеник привів панну, про яку твердив, що вона заїкається, та скільки ми не прислухалися, нічого подібного не помітили, але він стояв на своєму: вона заїкається тільки тоді, коли хвилюється. Ростик брехав, що в його панни одне око скляне. Ми всі по черзі перетанцювали з нею, витріщившись у її очі, і кожен робив той самий комплімент: «Які у вас чудові очі».

Забава, на якій я познайомився з Вірою, відбулася наприкінці квітня. Я, щоб довго не парити собі мізки, запросив знайому журналістку, яка мала двадцять три роки і об’ємне тіло — вражаючу сідницю і груди годувальниці. Насправді ці частини її тіла важко було б потрактувати за недолік, але рятувало ситуацію обличчя — носик бульбою, очка маленькі, волосся пофарбоване у якийсь жахливий ядучо-червоний колір, брови вищипані, а натомість виведений олівцем контур брів, який їй, либонь, подобався більше за природний, можна тільки уявити собі, які ж ті брови були. П’ятим недоліком були її розумові здібності: вона називалася Люся і була дурна, як китайська петарда.

Як і слід було сподіватися, переможцем знову виявився Андрон. Його дама виглядала так, мовби все життя їла тільки самий салат з чорним хлібом, ноги мала не товщі від рук, перса і дупа відсутні, тобто щось, що мало бути там, де у всіх порядних дівчат міститься дупа, було, але штани на тому місці безнадійно обвисали. Коли я вперше її побачив, то не міг собі уявити, якого розміру в неї унітаз. Ми всі розглядали її

з неабияким подивом, і кожен собі уявляв, як же оце сотворін-ня грається? І чи взагалі грається? Бо, може, там і шпарка така, що тільки олівець пролізе.

І тут я помітив панну, яка абсолютно не вписувалася в цю божевільну компанію. Це була висока дівчина з темним кучерявим волоссям, великими персами, ідеальними ногами, що злегенька припухли у стегнах, і випуклою сідничкою, вона не була худа, а скоріше пухкенька, але в міру, і з гарною фігурою.

— Хто її привів? — поцікавився я.

Виявилося, що привів її Ромко. Я тут-таки підсів до нього і спитав:

— А що це ти, голубе, вирішив нас обдурити? Що це ти за кралю привів? Гони штраф.

— Спокійно. Ти просто її не досить уважно роздивився.

— Ти хочеш мене переконати, що вона має всі п’ять недоліків?

— Звичайно. По-перше, зуби.

— Зуби?

— Авжеж, зуби. Ти бачив її зуби? Вони рідкі.

— Ну то й що? Зате які чудові пишні вуста! До них так і хочеться присмоктатися.

— Але за вустами ховаються зуби, і вони рідкі. По-друге, вуха. Зараз вони приховані волоссям, а взагалі вона клапо-вушка. По-третє, зизоока.

— Та йди! Це ти вже таки справді загнув. Я ж бачу, що це не так.

— Зараз, може, й не так. Вона з тих зизооких, у яких очі міняються. Коли я з нею познайомився, вона була зизоока. Зараз випила — і пройшло. По-четверте, вона інтелектуалка.

— Що ж це за недолік? — не второпав я.

—Ха! Та це просто страшний недолік. Вона не тільки ін-телектуалка, а ще й страшна задавака. Вона прочитала Гай-деґґера, розумієш? — Ромко сповістив цю трагічну вістку, вирячивши очі так, мовби йшлося про невиліковну хворобу. — Ось ти... ти прочитав Гайдеґґера?

— Я? Ні, — зізнався я.

— От бачиш. А вона прочитала. І не тільки його. А й купу інших там юмів і попперів. Це просто якийсь жах. Така молода — і така зіпсована! З нею ж ні про що не поговориш. Ти їй про онанізм, а вона тобі про екзистенціалізм.

— Добре. П’ятий недолік.

— П’ятий? П’ятий — найстрашніший. П’ятий такий, що просто капець.

— Ну?

— Тільки голосно не смійся. Вона цілка!

— Цілка? Скільки ж їй років?

— Двадцять два.

— І цілка!

— Інтелектуальна цілка! Повний абзац. Маючи такі циці і таку дупу, бути цілкою — злочин.

— І ти зібрався позбавити її цього останнього недоліку?

— У мене нічого не вийде. Мого інтелекту не вистачить навіть на одну здибанку.

— Як же тобі вдалося приволокти її сюди?

— У неї є сестра. Молодша на два роки. От вона й розповіла мені про старшу сестру, яка цілими днями пропадає над книгами. Світу Божого не бачить, усе читає і читає, навіть телевізора не дивиться. І мала сама попросила, аби я її сестру кудись витяг — на забаву, між люди, щоб із хлопцями познайомилася. А то вже якось незручно малій — вона молодша, і вже не цілка, а ця старша, та ще не грана. Розумієш? Мала повертається пізно, а та починає ґдирати: «Де ти волочишся? Хочеш СНІД підхопити?» Страшна пилка. І весь час її дістає.

А одного разу, коли надибала в неї презервативи, обіцяла все батькам розказати. Така стерва. Ну, от я й притарабанив її сюди. Може, хто клюне. Скажи чесно, тобі вона подобається?

— Подобається — не те слово.

— Бери. Даю задурно. Для тебе не шкода, хоч і ти цього Гайдеґґера не читав. Але ти принаймні читав купу всякого іншого, правда? Я думаю, ти баки їй заб’єш.

— А чого це тобі так на тім розходиться? Щоб я скис — ти граєш її сестру!

— Тільки між нами — граю. З її сестрою легко, вона, крім дюдиків, інших книг у руках не тримала. Скоро їхні батьки попруть на море. Сестрички будуть у хаті самі. А там така квартира — атас! А я мушу, блін, по парках затискатися. А якщо ти її закадриш, будемо гратися в сусідніх кімнатах. Там такий бар! Ти пив банановий лікер? Давай, вперед. Даю досьє: вона шаленіє від цього чувака, що «Ім’я троянди» написав з Шоном О’Коннері.

— Умберто Еко.

— Во! А ще від Маркеса, Кортасара — словом, від усіх латиноамериканців разом. А останнє, що її вставило, — Генрі Міллер.

— Фантастика! Там же тільки те й роблять, що граються. І мат на маті.

— О, запам’ятай: не дай Боже тобі в її присутності загнути якесь глупство чи розповісти сороміцький анекдот. Це буде повний гимбель. З анекдотів — тільки абстрактні. Летять два напильники... пливуть три пательні... Попри те можеш ті самі жарти розповідати наступного дня, вона їх забуває за три секунди... Так, що ще?.. Ага! П’є тільки сухі вина, морозива не їсть, кави не вживає, зате ганяє чаї. Цього поки що досить, будеш мати питання — звертайся.

Тут я помітив, що моя дама вже починає нервуватися від нудьги і кидати неспокійні погляди в наш бік.

— Добре, але ти повинен нейтралізувати мою подружку.

— Оцю самохідну гармату?

— Власне, запроси її до танцю. А я піду до твоєї. Як її звати?

— Віра.

Вона крутилася з келихом вина перед якоюсь картиною, що висіла на стіні, і, можливо, намагалася вгадати, що там намальовано. Марна справа — цього не знав навіть автор. Я запросив її танцювати. Вона якось так загадково повела бровами, ніби це її неабияк здивувало, поставила келиха на стіл, і ми затупцяли в меланхолійному хилитанні.

— Якби ми тут влаштовували конкурс краси, вас би обрали королевою, — випалив я для початку.

— Не думаю. Смак більшості тут доволі оригінальний, я геть не вписуюся в їхні ідеали. Це вас Ромко націлив на мене?

— Ні. Я сам його почав розпитувати про вас і раптом дізнався, що ви прочитали Гайдеґґера. Це мене зворушило. Переважно панни у своєму розвитку зупиняються на Фран-суазі Саган. А тут — Гайдеґґер.

— Ви хочете поговорити про Гайдеґґера?

— Боже борони. Я не так високо залетів. Волію кайфувати над античними і східними філософами.

— Східними? — перепитала вона. — Якими східними?

— Китайськими, японськими... Лао-Цзи, Чжуань-Цзи... Взагалі я захоплююся і їхньою літературою. Ви читали Аку-тагаву Рюноске?

— Ні.

Ура! Один — нуль.

— А фільм Акіри Куросави «Расьомон» бачили?

— Звичайно. Я бачила кілька фільмів Куросави. А до чого тут «Расьомон»?

— Він знятий за новелами Акутагави.

— Правда?

В її очах спалахнула непідробна цікавість. Саме така, яка спалахує в очах рибалки, якому повідомляють місце, де клює риба.

— А ще, якби ви прочитали щоденники Сей Сьонагон, Кен-ко-Хосі чи Басьо або прозу Іхари Сайкаку! Це страшний кайф.

— А ви маєте ці книги?

— Я маю все, що видавалося з давньої східної літератури.

Ми плавно переходили з танцю в танець, не розтискаючи

обіймів, а навпаки непомітно притискаючись чимраз тісніше так, що незабаром вона заплела свої руки у мене на шиї,

і ми вже перейшли на шепіт. Віра пробувала здивувати мене тими авторами, яких вона прочитала, але це було неможливо. Я знав усе. Інша річ, що міг чимало з того не читати, в чому я чесно признавався, але всі прочитані й непрочитані автори були поскладані в моїй голові в акуратному порядку, я знав, що вони написали, і знав, чому їх не хочу читати. Зате Віру я потряс безліччю нечуваних книг. Вона ковтала інформацію з якоюсь фанатичною ненаситністю, вбирала її, як губка, і в цей час із нею, здавалося, можна було робити все. Принаймні ми не звільняли обіймів навіть у паузах між мелодіями. Врешті я вирішив перевірити, наскільки мені вдалося її причарувати, і виманив із повними келихами вина на балкон. Там я пригорнув її і став цілувати спочатку за вушком, ніби ненароком, потім мій язик легенько пірнув у саме вушко, і я відчув, як тіло її напружилося і вона починає водити голівкою, далі я перебрався до щічки, і знову вона, заплющивши очі, водила голівкою, то наближаючи свої вуста до моїх, то віддаляючи, але вже дозволяючи торкнутися їх насухо. Проте поцілувати себе все ж таки не дала, хоча я вже бачив, що знаходжуся на півшляху.

Отямилася вона о пів на дванадцяту і заявила, що їй час іти. Я пробував намовити її лишитися, але нічого з цього не вийшло. Я сказав, що проведу її, вона не заперечувала, і ми зникли з забави по-англійському. Дорогою продовжили наші інтелектуальні вправи, під брамою я пригорнув її знову, пожував вушко, цьомкнув єдине місце, яке вона мені вділила — щічку, і ми, обмінявшись телефонами, розпрощалися.

З того вечора ми почали стрічатися, але далі цьомчиків у вушко і щічку справа не йшла. Вона охоче поїхала до мене додому, аби насолодитися книгозбірнею, але все, чого я від неї добився — це нарешті поцілунок у вуста. Короткий і без особливого шалу. Вона поступалася, підкорялася, але тільки міліметр за міліметром, і, видається, не мала наміру пришвидшити хід подій. Це мене збуджувало і дратувало водночас, і не знати, як довго б я це терпів, якби не Ліда, яка перейняла на себе повністю всі мої сексуальні потреби. За такої умови приспішувати події з Вірою в мене не було потреби.

Кожна з моїх дівчат мала якусь свою неповторну грань, котрої не було в іншої. У Віри був інтелект. А дівчина з інтелектом трапляється ще рідше, ніж цілка. Ці тропічні рослини проростають переважно в сакральній тиші покоїв, забитих книгами, яких не читає більше ніхто, крім них. Поволі їм стає не досить того, що вони читають, і вони починають шкрябати щось на папері, роблячи таким чином дві непоправні дурниці: збільшуючи кількість книжок і зменшуючи кількість жінок. Відтоді вони вже перестають бути жінками й перетворюються на чарівниць, фей, небесних сотворінь, у їхніх жилах тече не кров, а нектар. Інтелектуальні панни мовчазні й замислені. Бо й справді, про що можна говорити з дівчиною, яка прочитала Гайдеґґера? З нею можна тільки мовчати. Якщо вам стрілить у голову з такою дівчиною познайомитися і ви почнете розмову про звичні у таких випадках дурниці, вона вас зміряє таким поглядом, що ви на цілих півроку залишитеся імпотентом.

Віра прочитала не лише Гайдеґґера, але й Ніцше, Фройда, Маркузе, Леві-Стросса, Юма, Поппера, Канетті, Сартра та безліч інших монстрів. Саме лиш усвідомлення того, що переді мною розкинулася така вражаюча скарбниця знань, викликало в мені якусь нестримну жагу, котру доводилось тамувати довго й методично. Коли я лежав на Вірі, мені здавалося, що переді мною вся книгозбірня світу. Граючи Віру, я грав Ґертруду Стайн, Вірджінію Вульф, Айріс Мердок, Емілі Дікінсон, Франсуазу Саган, Сільвію Плат, Наталі Саррот, Джоан Роулінз, Лесю Українку й Оксану Забужко. Вони лопотіли до мене всіма мовами світу, і я почувався поганським жерцем, який мусить безперестанно когось грати, надаючи таким чином руху цій гівняній планеті.

Піхва Віри нагадувала розкішний помаранчевий гай, і коли я прикладав до неї вухо, то ловив шум морського прибою, крики чайок, лопотіння вітрил кораблів, що прибували з Візантії, Ассирії, Єгипту, навантажені слоновою кісткою, імбиром, перцем кайєнським і цинамоном... Там, у її глибинах, билося серце океанів, дивні містичні риби зблискували очима в нетрях червоних коралів, вигиналися хтиво водяні пагони, і коли я занурював свого прутня, то навіть чув, як об нього чиркали риби й слизькі медузи, запліталися водорості й хороводи русалок.

Мені здавалося, що коли я зазирав у її піхву, то бачив усіх тих гайдеґґерів, як вони голі по пояс, засмаглі на шкварку, спливаючи потом, волочать величезні лантухи, розвантажуючи заморські кораблі. Сповзаючи вниз до Віриної піхви, я чув, як уся премудрість світу вливається в мене. І тоді мене охоплював страх. Як я смів проникати сюди своїм тупоголовим прутнем, цим брутальним тараном, який створений для руйнування варварських фортець, пробивання дубових брам, нищення Картагіни — сюди, у цю країну марев, у це тендітне полохливе літепло?!

Мені подобалося запихати носа в її піхву й уявляти себе маленьким пухнастим ведмедиком, а вдивляючись у неї в густій темряві, бачити, як довкола піхви сяє золотий німб, здавалося, от-от з неї зійде вранішнє сонце точнісінько так, як сходить воно з Величезної Піхви Небес і заходить у неї. Спробуйте покохати панну, розвернувши її розкішницею до сонця, мов сонях, — ви відчуєте, як якась сила втягує вас всередину, як піднімаються назустріч хвилі й обволікають прутня. Коли я торкався пальцями її піхви — оживали звуки невидимої таїни, неясні натяки звуків, меланхолія простору з безконечними коридорами лабіринту. Як і в більшості інтелектуальних панночок, піхва Віри була стулена, як черепашка вустриці. Чи смакували ви коли-небудь вус-трицями? Вони на смак — як розкішниця Віри. Вустрицю їдять ще живою, присмачивши перцем, сіллю й оцтом, тоді вона починає пульсувати, дрижати, і власне таку оскаженілу вустрицю ковтають, запиваючи білим вином. Я ковтав Вірину розкішницю, нічим не присмачивши, а вона пульсувала, дрижала і скаженіла, засмоктуючи мого язика, засмоктуючи мене з головою, і руками, і ногами, засмоктуючи мене всього, і я перетворювався на безборонну вустрицю в гарячих вустах піхви, я не володів собою, я розчинявся у її соках, стаючи її частиною, малесенькою та непомітною.

З

Взагалі, коли чесно, Віра мала на мене найбільші права — адже це я її позбавив невинності. Живучи в Галичині, ви не можете бути певні того, що, привівши до хати дівчину, ба навіть лишивши її на ніч, ви її вграєте, вона може виявитися цілочкою і говорити щось про чисті почуття. Цілочки бувають різні, одні не дозволять скинути з себе навіть мештів, інші скинуть усе, але до істеричного стану будуть боронити свої майтки.

У жінок будь-якого народу є свої конкретні частини гардеробу, які вони захищають до останку. В галичанок — це майтки. Ви можете все з неї поздирати, гладити всюди, навіть у тих екзотичних місцях, які знаходяться в, — але зняти їх вона вам не дасть, вона вхопиться за них пальцями, аж ті побіліють, вона буде схрещувати ноги в такий замок, що, здається, лише смерть змусить його розімкнутися, буде викручуватися і брикатися, мов дика лошиця. Ціле щастя, що ми живемо в епоху майточок тендітних і тоненьких, які можна просто розірвати. А уявімо собі, як мучилися наші батьки, шарпаючи добротну й міцну фланель?..

Та коли вам нарешті вдасться з неї зірвати цей останній символ незалежності, вона враз опадає знесилено і з якимсь самовдоволеним смутком розсовує ноги. Є такі, що обов’язково запитають, коли будеш намагатися стягнути з них джинси: « А що потім?» Чесно кажучи, у мене від такого запитання все відразу падає. Бувають і такі цілочки, які, не давши з себе зняти майточок, радо приймуть прутня в будь-які інші місця. До них належала й Віра. Піхву вона берегла для чоловіка. І це в свої двадцять два роки! Ледве мені вдалося переконати її, що він того не вартий.

Пробивання цілочки — акт, сповнений драматизму. Є безліч чоловіків, які за все своє життя не зустріли невинної дівчини. Не знаю, за що мене Бог покарав, але доля мене пригощала переважно цілочками. Я зрозумів, що цей хрест я мушу нести з гідністю, і я ніс його, не ремствуючи, але й не мліючи від захоплення. Цнота — це щось таке, що єднає панну з Пречистою Дівою, і, втративши її, вона рве цю сув’язь. Тонесенька пелюсточка цілочки, як мембрана у вусі, чутливо приймає сигнали з космосу і посилає назад, коли ви її пробиваєте, у небесах відбуваються незворотні катаклізми. Тому дівчина, яка пригостила вас своєю цнотою, чомусь вважає, що ви відтоді стаєте мовби вічним сторожем її піхви. І досі я мушу вислуховувати чергові любовні страждання панночок, у чиїх піхвах мене прописано вже навіки.

Тоді як Хмельницький облягав Збараж цілих півроку, Віри-ну фортецю я взяв за місяць. Перед тим ми справно займалися оральним сексом, і Віра вважала це нормальною річчю.

— Всі ви, чоловіки, однакові, — говорила Віра. — Вам би тільки свого добитися. Поки ти не позбавив мене цноти, я знаю, що ти мене не кинеш. А якщо кинеш, то що я поясню своєму чоловікові?

— Ти гадаєш, він тебе буде допитувати?

— Чому б і ні? Це його право.

— Тоді він дебіл. Ти знайди собі такого чоловіка, аби той не мав комплексів відносно того, хто був у тебе перед ним.

—Хіба такі є?

Я хотів сказати: «Звичайно! Це я!» — але стримався.

— Це дуже боляче? — спитала вона, коли я нарешті вмовив її віддатися по-справжньому.

— Та ні, якщо перед тим добре випити, взагалі нічого не відчуєш.

— Ти мене обманюєш. Мама мені сказала, що це дуже боляче і йде кров.

— Ти б іще бабцю спитала.

— Я питала, але бабця не пам’ятає.

За деякий час вона врешті відважилася.

— Може, ми спробуємо трошки-трошки, добре? Якщо мені заболить, я скажу.

Я погодився, але щойно пригорнув, як вона:

— А що, як піде кров? Треба щось підстелити.

— Підклади під себе книжку. Я потім зберігатиму її як пам’ятку.

— Ти знущаєшся! Книжка мені мулятиме.

— Поліетиленовий кульок підійде? — спитався, втрачаючи терпець.

— Ні-ні, він замалий. Я ж не знаю, скільки крові втрачу. Я вийшов на кухню, здер зі столу церату і застелив нею

постіль.

— Ой, яка вона холодна! — вовтузилась Віра. — І що там таке коле?

— Це кришки хліба, нічого страшного.

— А що там таке мокре?

— Напевно, кава.

— Що ти робиш? Куди ти мене перевертаєш?

— Заспокойся. Пробивати цілку краще ззаду.

— Справді? Я вперше чую.

— Довірся мені.

— Ой, ми забули випити.

Скрегочучи зубами, я налив їй повну склянку вина, і Віра її хильнула, як воду.

— Зачекай, — сказала вона, — я ще не сп’яніла.

Для більшої впевненості я влив у неї ще одну склянку. І лише після цього почав проникати у святая святих. Як і слід було сподіватися, побоювання Віри виявилися марними: болю вона не відчула, а крові було як кіт наплакав.

— Признайся... я в тебе була першою цілкою? — спитала Віра, водячи вказівним пальчиком по моїх волохатих грудях.

Коли збезчещена вами цнота цікавиться, чи була вона для вас першою, не розчаровуйте: все одно вона не повірить. Але мені в моєму віці брехати не личило, і я сказав, що першою цілкою була моя дружина. Це Віру цілком задовольнило.

Як я вже казав, Віра не тільки багато читала, але й писала вірші. Окремі з них присвячувала мені й моєму прутневі. Це мене підносило над рештою чоловіків, я пишався собою, своїм прут-нем і говорив Вірі слова, яких не говорив жодній іншій дівчині,

бо жодна інша дівчина не сприйняла б їх, не зрозуміла б їх таємного прихованого сенсу. Але у всьому іншому Віра, як і більшість жінок, була з дитинства наділена інстинктом власниці: прагнула володіти мною віднині і прісно, пережити мою смерть, а потім ходити на могилку й класти квіти, порпатися у моїх паперах, довершувати недовершене, публікувати не-опубліковане, щось сумлінно спалюючи, а щось закреслюючи, і попри те день у день педантично шкрябати спогади. Проте я успішно вислизав з усіх капканів, які вона розставляла, не дозволяючи пригнобити мою незалежність, викликаючи розчарування і гнів, а оскільки спрага заволодіти, якщо вона залишається невтоленою, чинить людину залежною від об’єкту пристрасті, то в результаті Віра перебувала в постійних пошуках якісно нових зневолень, спрямованих на те, аби я частіше думав про неї, жив нею і в ній. З цією світлою метою Віра стала писати мені листи, мовби ми розділені були сотнями кілометрів. Просто у неї була нав’язлива думка, що колись наше листування можна буде видати окремою книгою, і взагалі було б чудово, якби ця книга виявилася товста-претовста. Вона писала листи довгі й плутані, розбираючи по кісточках наші стосунки, аналізуючи окремі фрази, кинуті мною знічев’я, забуті й поховані в глибинах свідомості, але Віра їх витягала, здмухувала пил, обтріпувала, випрасовувала і знову простеляла переді мною, щоб показати, яким я іноді буваю прикрим. Вона змушувала мене відписувати, і я видушував із себе якийсь некерований словесний потік, у якому тонув здоровий глузд. Проте Віра цілком серйозно вважала, що мої листи нагадують Джойсові «Поминки по Фіннегану» — вони наскрізь пронизані підтекстом, який розлузати може тільки космічний розум. Вона настільки перейнялася шляхетною метою мого удосконалення і наближення до свого омріяного ідеалу, який у неї сформувався на підставі прочитаних книг, що я почав відчувати себе інфузорією під недремним оком мікроскопа.

гл

МАР’ЯНА