Весняні ігри в осінніх садах

РОЗДІЛ восьмий

У Марселя Пруста я вичитав: «Якщо ми віримо, що якась істота причетна до не відомого нам світу і що її любов нас туди веде, то з усіх умов, потрібних для зародження кохання, ця умова є вирішальною, якщо вона є, то все інше здається другорядним. Навіть ті жінки, які судять про чоловіка ніби лише по зовнішності, насправді бачать у цій зовнішності ауру якогось особливого світу. Ось чому вони люблять військовиків, пожежників; форма змушує їх бути поблажливішими до зовнішності, і цілуючи їх, жінки думають, що під кірасою б’ється незвичайне серце, зухвале й ніжне». Щось подібне відбувається і в ставленні жінок до письменників, творчість яких є чимось на зразок гусарської уніформи, яка приманює до себе і змушує думати, наче серце письменника переповнене емоціями й гаряче, мов жар. Очевидно, Мар’яна теж сподівалася, що я відгукнуся на її пропозицію, зрозумію її, як ніхто, і хоча все те, що наговорила мені вона, скидалося на марення, воно чомусь не відпускало мене, і не було дня, щоб я не згадував цієї дивної розмови. Мені кортіло знову її побачити, я й далі сприймав усе, що вона сказала, за жарт, який не вкладався в моїй голові у жодну логічну сув’язь, але продовжував там крутитися й муляти.

Я спіймав себе на тому, що затримуюсь на роботі довше, ніж зазвичай, а серце моє здригається від кожного телефонного дзвінка, і я з надією прислухаюся до слів секретарки, які вона проказує у слухавку, ба навіть сиджу в неї перед

очима, аби вона не подумала, що я вже пішов, знаючи, що так довго я не засиджуюсь.

Так проминув тиждень. У п’ятницю я вирішив написати Мар’яні листа і вже навіть вивів на папері «Дорога Мар’яно!», як вона зателефонувала мені на роботу.

— Привіт, це я.

На чолі у мене виступив піт, я захлинувся повітрям.

— О, Мар’яно! Я не сподівався, що ти з’явишся.

Що за дурню я мелю? Чому не сподівався? І ще ця секретарка витріщилася, як жаба.

— То ви не чекали мого дзвінка?

— Чекав... Але не думав, що ти задзвониш.

— Жінки часто чинять несподівані речі.

— Тоді зроби ще одну несподіванку і домовся зі мною на здибанку.

— А коли ви звільняєтесь?

— Вже.

— Тоді зустрінемося на початку Чайковського.

З’явившись на умовлене місце, я побачив Мар’яну у світло-синіх джинсах і білій майці, під якою вгадувалися невеликі перса без бюстгальтера. Взагалі коли панна вбирає джинси, то мусить усвідомлювати, як вони виглядають на ній ззаду. Мар’янина сідничка звабливо випирала, напинаючи тканину так, що, здавалося, та ось-ось лусне. Вона насмішкувато стежила за моїм вивчаючим поглядом, який ковзав по її спокусливій фігурі.

— Ну що? Ходімо на Погулянку?

— Чому саме туди? — не второпав я.

— Прогуляємось. Хочу вам дещо показати.

Тоді я згадав, що вона щось говорила про острівець на Погулянці, де мало б відбутися наше самогубство. Ну що ж, свій хрест я донесу до кінця.

— То як, ви думали над моїми словами? — спитала вона дорогою таким тоном, начеб ішлося про відвідини театру.

— Я намагався менше про це думати, — збрехав я, не вважаючи за потрібне видавати свої потаємні думки і признаватися в тому, що попав під вплив її слів.

— Ви злякалися?

— Мені чомусь видається все це жартом.

— Я не жартувала, — сказала вона похмуро.

Ми проминули площу Галицьку, прямуючи до трамвая.

— Навіщо це тобі? — спитав я.

— Що саме?

— Те, на що ти мене намовляла.

— На те є багато причин. Одного разу я дійшла висновку, що життя не таке вже й цікаве, щоб марнувати на нього стільки часу. Крім того, я не маю ані найменшого бажання старіти, хворіти...

— Здається, тобі ще зарано про все це думати. Ти юна і вродлива.

— А хіба юні і вродливі не закінчують самогубством? Щороку понад сотню юнок в Україні йде з життя добровільно. А скільки в усьому світі! Я подумала, що смерть може бути прекрасна, якщо її спланувати. Ви бачили фільм «Маєрлінґ»?

— Про те, як австрійський принц Рудольф Габсбург застрелив свою коханку Марію Вечеру, а потім себе? Тобі сподобалася їхня смерть?

— Ні. Скоріше вразила. Але ще сильніше мене зворушив шведський фільм «Ельвіра Мадіган».

— Ну, це принаймні добрий фільм, а «Маєрлінґ» — дешева мелодрама.

— «Ельвіру» я дивилася тричі.

На Митній ми сіли у «сімку».

— В обох фільмах коханці стріляються. А чи ти уявляєш собі, як виглядатиме твоя чудова голівка після пострілу? — спитав я.

Мар’яна притулилась до мене і стиха, так, щоб не почули люди, сказала:

— Я все знаю. Я прочитала книгу про всі види самогубства і дійшла висновку, що найестетичніше було б отруїтися або перетяти собі жили на зап’ястях. Коли я вирішила з цим питанням, то задумалася над іншим. Мені потрібно було знайти людину, яка стала б моїм партнером. Я розглядала кілька кандидатур і зупинилася на вас. Ви ідеально підходите на роль трагічного коханця, якого я запрошу на нашу з вами смерть.

— Я пишаюся твоїм вибором. Але чим я заслужив таке щастя?

— У вас здорове почуття чорного гумору. Я подумала, що кому, як не вам, сподобається ідея піти з життя красиво. Так, щоб усім перехопило подих. У товаристві гарної дівчини, зовсім юної... Всі будуть дошукуватися одного: що їх змусило це зробити?

— А передсмертний лист, у якому б тлумачилися причини, твій сценарій передбачає?

— Передбачає. Але цей лист має стати вашим найкращим твором... Може, то буде поема... Однак це послання не має тлумачити причини. Це так банально. До того ж... причин особливих і нема, — вона засміялася. — Правди ніхто не повинен дізнатися. Нехай будують свої версії, хай приходять до нас на могилу і запитують: навіщо? У цьому весь сенс. Розумієте? Ми залишимось для всіх недосяжним ідеалом. Адже кожна людина в той чи інший момент свого життя уявляла собі самогубство. І хтозна, якби тієї хвилі з’явився хтось і сказав: давай це здійснимо разом, — чи довго та людина вагалася б?

— Що ти собі вбила до голови? Що я буду нетямитися від щастя, почувши твою пропозицію?

— Ви маєте почуватися щасливим, що вам доля послала саме мене. Я ж казала, що вивчала вас і зрозуміла, що ви є приречений на самогубство. До церкви ви не вчащаєте, і віра вас не спинить. Ви класичний тип заблукалої душі, котра хоче вирватися на волю. Питання тільки — коли. От я й з’явилася, аби скласти вам компанію.

На останній зупинці ми зійшли з трамвая і попрямували у бік Погулянки. Несподівано Мар’яна почала декламувати:

Коли ти прокидаєшся

а в днях твоїх і снах вже нічого нічого

і коли все вже тобі відоме а серце зморене

виповзаєш зі шкаралупи на цей світ

шукаєш трав літа води

занурюєшся в них по очі

й не хочеш більше нічого знати

на дні лежить якась розгадка

і щоб сягнути її — треба втопитись...

Тоді лукаво зиркнула на мене:

— Може, це не ви писали?

— Ну, я.

— От бачите. Розгадка лежить на дні. І ви її знаєте, хоча цього й не усвідомлюєте, бо вам страшно це усвідомити. Розгадка — в тому, що смерть стане вашим найбільшим злетом. Ви нічого не створите величнішого за свою смерть, а все, що ви написали, буде осяяне ореолом цієї смерті. Величним ореолом. Люди стануть оцінювати вашу творчість винятково крізь призму романтичного самогубства. Вони почнуть складати про нас балади, писати романи і знімати фільми. Українська література не знала нічого подібного.

Вона торкалася якихось глибинних струн у моїй свідомості, до яких я сам не відважувався торкнутися, ба навіть боявся думати про те, що вони в мені можуть колись озватися, і ось зараз вона проникла сюди — у ці таємні щілини моїх сутінків, розгорнула здичавілу рослинність, і під доторками її пальців я почав відчувати пекло у своїх нутрощах, від чого до горла підкочувався клубок зневіри й розпачу. Я сприймав її як посланця потойбічного світу, якого вирядили по мене, бо ТАМ усі вже зачекалися на мене для якоїсь таємної вечері. Я навіть уявляв собі те очікування зі зціпленими вустами і розкритими очима в пронизливій тиші за довжелезним столом, над яким розлилася присмеркова сизь, де з маленького вікна вгорі сотається трохи світла, якраз щоби висвітлити одне вільне крісло, за яким маю сидіти я. З моєю появою щось мало початися, та я не мав відваги запитати її про це, бо цілком можливо, що вона й не належить до посвячених, а є тільки їхнім посланцем. Може, вона й не людина, а, скажімо, метелик, якого тимчасово перетворено на дівчину і який, виконавши своє покликання, знову пурхатиме над загуслими чарами потойбічних лугів.

— Здається, ми переплюнемо навіть Абеляра й Елоїзу, — сказав я.

— Хто це?

— Вони жили у Франції в середньовіччі. Якось батько Елоїзи застукав її в ліжку з Абеляром, якого найняв учити його доньку, і звелів хлопцям відрізати йому прутня. Однак це не зруйнувало їхніх почуттів, які вилилися у листування. Ці листи вважаються зразком любовної літератури. Абеляр став ченцем, а Елоїза черницею.

— Як класно, — розмріялася вона, а мені в уяві з’явилася її рука із бритвою, приставлена до мого прутня. — У мене теж був намір податися в монастир. Але я православна, а на Львівщині жіночних православних монастирів нема.

— Ти кидаєшся із крайності у крайність. Від самогубства до монастирського життя, хоча християнство засуджує самогубство.

— Я знаю. Але нам вибачать. Багатьом уже вибачили.

Я уважно глянув на неї, все ще не вірячи в її реальність, і навіть узяв за руку, нібито щоб затримати біля крамниці, а насправді тільки для того, щоб торкнутися живої плоті, а не марева. Я відчув тепло її руки й заспокоївся. Ми зайшли до крамниці, я купив літрову пляшку сангрії, поклав до кулька, і ми рушили далі. Увесь той час, поки я роздумував, Мар’яна спостерігала за мною, чарівно заломивши вуста в посмішці.

— Ти мені збираєшся показати те місце? — спитав я.

— Вам же ж цікаво, правда, де це відбудеться?

— Ти говориш так, мовби я вже все вирішив.

— Все вирішується само собою. Мені й не треба, аби ви вчинили це, довівши себе до стану розпачу. Я хочу, аби це сталося добровільно, з великої любові.

Там і справді був невеликий острівець із вербами, я його чудово знав, колись ми тут із Грицьком Чубаєм не раз влаштовували вечорові пиятики та нічні купелі при свічках. Чубая вже нема, але, може, дух його ще тут гуляє, на своїй рідній Погулянці, бо щоразу, проходячи попри його будинок, я відчуваю, як спогади миттю обліплюють мене, а ноги в уяві несуть на його подвір’я, руки розгортають віття винограду, з розчиненого вікна лине фантастичний спів Чеслава Нємена, а потім голос Грицька — без «привіт», «сервус», «честь» чи «здоров» — а просто з мосту: «О, зараз він буде співати на слова Норвіда. Ти чув коли-небудь баладу про генерала Бема?» — і я завмираю у своєму маренні в нього під вікном і слухаю Норвіда, а кінь генерала Бема нетерпляче форкає та ірже у мряці, вибиваючи іскри з-під копит.

— Хто тут живе? — отямила мене із задуми Мар’яна.

— Жив. Поет Грицько Чубай. Понад десять років тому помер у віці Ісуса. Кожне покоління мусить мати когось, хто помре у віці Ісуса. Ми влаштовували пікніки на тому острівцеві, смажили м’ясо чи сало, горлали пісень і декламували вірші. Одного разу мені мама передала зі Станіславова пироги, і ми їх нанизували на шпички та гріли на вогні. Домашнє вино з чорних порічок смакувало якось по-особ-ливому.

— Я одразу відчула, що від цього острівця віє чимось незвичайним, якась таємнича аура піднімається над ним і огортає щоразу, коли ступаєш туди.

До острівця був перекинутий кволий дерев’яний місточок, розлоге гілля плакучих верб сягало до самої землі, утворюючи непроникну для очей густу завісу. Буйна зелень мерехтіла метеликами, сюрчала і бзикала, пригощаючи барвами квітів і памороками меду.

— Правда, тут гарно? — спитала Мар’яна.

— Тут фантастично, — пролунав голос Грицька Чубая.

Я роззирнувся і побачив його при березі у човнику з вудкою. Він сидів, скулившись, спиною до нас, із-під солом’яного бриля спадали патли. Я усміхнувся.

— Що таке? Куди ви дивитесь? — поцікавилася Мар’яна.

— Он там з берега ми колись із Грицьком ловили рибу.

— Тут є риба?

— Зараз не знаю, а тоді була. Карасики. Ми їх тут же чистили, потрошили і смажили на вогні.

— Попадалися й лини, — сказав Грицько. — Якщо ви сядете отам під тією вербою, то сховаєтеся від людського ока.

Узявши за руку Мар’яну, я підвів її до верби, розсунув гілля, і ми увійшли в зелене шатро. Трава там була густа й висока, темно-зеленої барви. Ми сіли на траву, я розкоркував вино і запропонував Мар’яні, вона ледь пригубила. «Ого,

діла не буде», — зітхнув я в душі. Коли ж підніс пляшку до вуст, то знрву почув голос Грицька:

Вибігає на море човен —

Такі вигинисті груди.

На човні капелюх, як сито,

Попід тим капелюхом люди.

Небагато — один китаєць.

В руках вудочка тростинова.

Віють пальми, шугають баклани,

На горах снігу обнова.

А чомусь він сумний, китаєць,

Загадався, забув про вудку.

Виринає дельфін із моря:

— Китайцю, не треба смутку.

— Ну як же «не треба смутку»!

Мій кораблик такий пасматий, сам я юний, тоненькі вуса,

ще й червоні на мені шати.

А поглянь же ти — я невільний,

І з такою вродою пишною Примальований до фаянсу Чиєюсь рукою зловтішною!

— Свідзинський, — промовив я.

— Ви про що?

— Згадалося... Чубай любив декламувати Володимира Свідзинського.

— Ніколи не чула.

— Дивовижний поет. Його чекісти спалили у 1941-му живцем у стодолі.

— Прочитайте що-небудь.

Чубай знову став декламувати, а я повторював за ним:

Коли ти була зо мною, ладо моє,

Усе було до ладу,

Як сонце в саду,

А тепер розладнався світ, ладо моє.

Встала між нами розрив-трава. Розрив-трава високо росте,

Розірвала ночі і дні.

Перше були вони як крила ластівки: Верх чорний, спід білий, а крило одно. Тепер вони як розламаний камінь — Колють і ранять, ладо моє.

Стало тяжко нести мені час,

Туга рве мислі мої,

Як буря метає снігом.

Одна сніжинка паде на лід,

І вітер жене її в безвість,

Друга лягає при березі У скований слід копита,

Третя розбивається об сук,

Стало тяжко нести мені час.

Я п’ю полин, ладо моє,

Ввечері і вранці Я п’ю полин.

Та багато полину в степах,

Не спити його, не вигубити.

Я знаю: усе вмирає.

Квітка у полі,

Дерево в лісі,

Дитина в місті,

Усе вмирає, ладо моє.

Не в одні двері приводить нас вечір, Не в одному вікні вітаєм ми ранок,

І забув я творити казку.

Так гостро дивлюсь,

А бачу тільки видиме,

Тільки можливе, ой ладо моє.

Якусь хвилю ми сиділи мовчки, я попивав вино, відчуваючи, як поволі хмелію. Мар’яна теж зробила кілька маленьких ковтків, але виглядала такою ж, як і була, тверезою. Щоразу, коли я пропонував їй випити, вона слухняно пригублювала пляшку, але випивала не більше десяти грамів.

— А чи доводилося вам читати драму Тікамацу Мондза-емона «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж»? — спитала вона.

— А-а, так ось хто тебе надихнув на ідею з островом! Тікамацу!

— Так. Я закохана в японську літературу.

— Ти мені писала про все, що завгодно, але не про японців.

— Бо я захопилася ними зовсім недавно. Найперше — це Акутагава Рюноске. А ще Басьо і Ясунарі Кавабата. Від Сей Сьонагон і Нідзьо я просто в трансі. А Кенко-хосі! Іхара Сайкаку! Уеда Акінарі! А «Ґендзі-моногатарі»!

— Для свого віку ти багато встигла. Коли я мав стільки років, як ти, я читав Стівенсона і Жуля Верна.

— Справді? — здивувалася вона.

— А що тут дивного? Акутагаву видали, коли вже я був на другому курсі. Отже, прочитавши Тікамацу, ти побачила, яким чином можна театралізувати самогубство. Не вистачало тільки перевдягнутися нам у кімоно і зробити харакірі.

— Я вже думала. Але нас не зрозуміють. Справжніх поці-новувачів самурайських ритуалів надто мало. Зрештою, Дзі-хей і Кохару не вчинили харакірі... «Так, ми помрем В один і той же час, Та смертю не одною. Ти від меча, Я від петлі...» — зацитувала вона. — Пам’ятаєте?

— Дзіхей двічі пробив їй груди мечем, а сам повісився на її рожевому поясі. Як на мене, надто страшна смерть.

— «Занурює меча він по саме руків’я, Відтак прокручує його насилу. Життя Кохару відлітає, мов сон на ранішній зорі...»

— Проте «Самогубство закоханих на Острові Небесних Мереж» — не єдина п’єса Тікамацу про самогубців. Перед нею 1703 року він написав ще «Самогубство закоханих у Со-недзакі».

— Я її не читала.

— Жартуєш? Тоді це дивовижний збіг обставин. У тій п’єсі саме коханка пропонує коханцеві разом піти з життя.

— Як цікаво! Про що ця п’єса?

— Там ідеться про такого собі нерозважливого парубка Токубея, який закохався в куртизанку О-Хацу. Зрозуміла річ, це не сподобалося його дядькові, і він вирішив оженити Токубея на своячці. З цією світлою метою він таємно вирушив на село до парубкової матері й вручив їй гроші на весілля. Токубей, дізнавшись про це, відібрав гроші, аби повернути дядькові, але дорогою зустрів товариша, який попросив позичити йому гроші. Ну і Токубей, добра душа, погодився, але коли в умовлений день нагадав про них, товариш зробив здивовану міну і сказав, що жодних грошей не брав. Тоді Токубей продемонстрував при свідках розписку з печаткою боржника, але той звинуватив Токубея в крадіжці, бо він свою печатку начебто давно загубив. Коханці в розпачі. Гроші пропали, Токубею доведеться одружитися з нелюбою дівчиною. І тут О-Хацу каже Токубею, що вона цього не переживе. І якщо Токубей згоден, вона готова вчинити разом із ним самогубство.

— І довго вона його вмовляє?

— Значно коротше, ніж ти мене. Між іншим, бідному хлопцеві таке й на гадку не спадало, але вона поставила його перед цим вибором і він мусив скоритися. Вони залишили у тій кнайпі, де вона працювала, записку про намір покінчити життя самогубством і зникли. А тим часом з’ясувалося, що печатка боржника знайшлася у міській канцелярії. Всім стало ясно, що Токубей казав правду, і боржник таки змушений повернути гроші. А тут і дядько нарешті зрозумів, що силою Токубея не оженити, і змирився з його вибором та вирішив готувати весілля Токубея і О-Хацу.

— Здається, Котляревський тут би влаштував чудовий хепіенд.

— Але не Тікамацу. Дядько послав по небожа, щоб повідомити йому радісну вістку, а натомість отримав їхню прощальну записку. Він зібрав людей і кинувся на пошуки закоханих. А вони у цей час уже в лісі Сонедзакі вибирали затишне місце для смерті. Токубей спочатку заколов кинджалом О-Хацу, а потім і себе,

— Він справді японський Шекспір.

— А загалом у Тікамацу щонайменше півтора десятка п’єс, які побудовано на самогубстві закоханих. Ці п’єси в Японії спричинили таку саму хвилю самогубств, як і «Вертер» Ґьоте в Європі.

— Одне для мене зрозуміло: все, що будь-коли написане, збувається. Якщо не з автором, то з читачами. Ніщо, жоден рядок не пропадає намарне. Все збувається. І якщо за життя Толстого жодна Кареніна не клала голову на рейки, то десятки кареніних зробили це пізніше. Я впевнена в цьому. Хіба ви не помічали за собою: все, що ви пишете, згодом збувається?

Звідки їй і про це відомо? Ще в ранній юності я написав оповідання про молодого поета, який шукає смерті і врешті з’їдає якогось отруйного гриба. А мав цей персонаж моє юнацьке псевдо — Богуслав Ольгерд. Дивно, але в юності про смерть думалося й уявлялося більше, ніж у зрілому віці, коли про неї замислюватися, а надто уявляти, не хочеться взагалі. Невже оце і надійшов час, аби збутися наївному оповіданню, яке ніколи не було й не буде опубліковане? Здається, я давно спалив його разом з іншими пробами пера.

— Оскільки я пишу про все на світі, то цілком природно, що щось таки збудеться, — відказав я, не маючи жодного бажання ділитися своїми підозрами про затаєний профе-тизм у своїх писаннях.

— Ви просто боїтеся собі в цьому зізнатися. Насправді все ваше життя до найдрібніших деталей зафіксоване в паперах. І код вашої смерті давно причаївся в котромусь вірші.

— Що там точно не зафіксовано, то це смерть у товаристві прекрасної дами.

— Якби ви колись дозволили мені переглянути ваші рукописи, я б відшукала натяк і на це. Поети — приховані нострадамуси. Якщо уважніше вчитатися, то у їхніх рядках можна натрапити і на глобальні пророцтва, передбачення війн і катаклізмів.

— Але, мабуть, не кожному дано такий дар.

— Вам дано... саме тому я і хочу вас звідси забрати... туди... у той інший світ... бо тут ви не будете пророком... а там... — вона замріяно поглянула в небо, наче лелека з пораненим крилом услід своїм товаришам, і вмовкла, хоча вуста її ще продовжували ледь-ледь ворушитися, ніби проказуючи якусь молитву.

І знову мені подумалося, що вона не проста собі дівчина, а ПОСЛАНЕЦЬ, і що мені подаровано шанс, який більше ніколи не повториться, мені прочиняють вікно, але один лише раз, і я або встигну вискочити в нього, або не встигну.

Я спробував її пригорнути, але вона випручалась.

— Ні-ні, не варто форсувати події.

Врешті її поведінка почала мене дратувати. Вона воліла мирно лопотіти про літературу, але я весь час ловив себе на думці, що таке проводження часу з нею мене мало цікавить, я змушений підтримувати розмову лише тому, що хочу цю панну. Я дивився, як човник сам собою пропливає довкола острівця, скулена постать Чубая ніби застигла, жодного поруху, тільки червоний поплавок нервово тремтить на плесі, розганяючи водою ліниві кола. Я подумав, що коли-небудь і я ось так ввижатимуся комусь — може, в човні, а може, у вікні, у снігових заметах чи в келиху вина, у палахкотінні багаття чи в хмарах, і голос мій тремтітиме одиноким листочком, скидаючись на шелест трави.

— Про що ви думаєте? А, я знаю. Ви думаєте про те, яка я погана. Морочу вам голову, не дозволяю навіть поцілувати себе. Правда?

Я мовчав.

— Правда, — відповіла вона за мене. — Але я хочу, щоб у нас із вами було все інакше. Не так, як ви звикли. Нічого тваринного. Жодних інстинктів. Тільки чисті почуття. Я хочу, щоб ви мене покохали.

— У нас мають бути односторонні почуття?

— Ні. Що вам спало на думку? Я теж закохаюсь у вас. Але я ще не готова. Мені потрібен час. Це ж цілком зрозуміло.

— Отже, самогубство відкладається на невизначений період. Що ж, це мене влаштовує. Мені ще треба впорядкувати чимало своїх справ, завершити недописані твори, спалити юнацьку базгранину і, одне слово, замести сліди.

— Насправді часу не так уже й багато. Це має статися наприкінці літа.

— Тоді нам слід поквапитися.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі наші інтимні стосунки. Інакше вийде так, що не встигнемо покохатися, а вже настане час покидати цей світ. Це мені не подобається. Хотілося б ще насолодитися всіма привабами великого й непідробного кохання.

— Не вийде. Ми можемо розм’якнути і взагалі змінити свій намір. Я віддамся вам тут, на цьому острові в день самогубства і ні на день раніше.

Я витріщився на неї, як на божевільну. Мені хотілося цієї миті сказати їй усе, що я про неї думаю, але я стримався, глянувши на її витончене янгольське личко. О Боже, вибач мені, але я прагну це диво вграти. Навіть якщо то буде один-єдиний раз. Хоча в підсвідомості жевріла надія, що не все аж так трагічно, і гра, яка розпочалася так серйозно, врешті втратить свій драматизм, а потім нас чекають любощі, любощі, любощі... Вона мала вуста, як у немовляти, чисті й гладенькі, вуста, які ще ніхто не цілував, і мені здавалося, що заволодіння цими вустами перетворилося у сенс мого життя, я мусив напитися з них, мов із Кастальського джерела. Це вже ставало питанням життя і смерті. Закралася підозра, що коли я не встигну це зробити, то втрачу можливість писати, щось у мені незворотно зруйнується і не відновиться ніколи. Ще ніколи нікого я так не прагнув, як Мар’яни. І для цього готовий був іти до кінця.

— Ти сказала про кінець літа... Може, ти знаєш і точну дату?

— Восьме серпня.

— Восьме серпня, — повторив я. — Чому саме восьме, а не дев’яте або десяте?

— Цього дня буде прочинено вхід...

— Що за вхід?

— Вузенький вхід. Лише для нас двох. Мусимо встигнути.

Згадалося вікно, яке мені сплило в уяві кілька хвилин

тому. Я повернув її личко до себе й уважно подивився в очі. То були звичайні людські очі, карі, великі, з віями ляльки, нічого надприродного, нічого, що дало б підстави сприймати її за ПОСЛАНЦЯ.

— Кого ви хотіли побачити в моїх очах? — спитала вона, і я знову засумнівався в її реальності, адже вона не спитала «ЩО», а «КОГО», мовби здогадуючись, що я і справді намагався прозирнути в глиб її очей, щоб виявити там ще когось, хто причаївся у ній на самому дні, в глибинах єства, на берегах крові.

— Себе, — відказав я.

Вона усміхнулася і заплющила очі:

— Тепер я ув’язнила вас за ґратами вій...

Я знову пригорнув її до себе, тепер вона не пручалася і, як покірне кошенятко, поклала голівку мені на плече, все ще не розплющуючи очей. Таке враження, що після того, як вона мені повідомила дату нашої смерті, нас поєднали невидимі струни, і вона нарешті може мені довіритися чи то пак отримала ЗВІДТИ дозвіл на легенькі обійми. «Бовдуре, — сказав я собі, — тобі за сорок, а ти поводишся, як у сімнадцять років, коли вперше закохався і мав за щастя вперше пригорнути панну, взяти її за руку, бавитися пальчиками...»І тут я нарешті усвідомлюю, що саме це й роблю — бавлюся пальчиками, пружними і непокірними, теплими і лагідними.

— Випусти мене, — проказав я, майже доторкаючись вустами її вуст, — там темно і страшно...

— У-у... — хитнула головою.

— ...там зимно і вогко...

-У-у...

Тоді я припав до її вуст, які тільки ледь-ледь здригнулися, і став пити з них спрагло й ласо, і тут трапилася дивна річ: вона раптом розплющила злякано очі, мовби випускаючи мене з полону, рвучко відштовхнула мене і, жадібно заковтнувши повітря, зойкнула пораненою сойкою — так скрикують маленькі діти у сні, а тоді знеможено опала в моїх обіймах і знепритомніла. Мені здалося, що своїм поцілунком я випив з неї життєві сили, і страх охопив мене, я підхопив її на руки, метнувся до води і став хлюпати їй в обличчя повні жмені.

— Сміливіше, сміливіше, — почувся голос Грицька з човника, він сидів знову спиною до нас і, мабуть, стежив за поплавком, що танцював на дрібненьких хвильках, — вона ще тут... вона ще не там...

— Вона тільки втратила свідомість.

— Вона вже на півдорозі.

— Про що ти?

— Гарно ловиться рибка-цитринка, гарно ловиться рибка-цитринка, гарно ловиться рибка-цитринка...

Мені по шкірі побігли мурашки, і я прокричав:

— Але ж нічого страшного не сталося! Зараз вона очуняє! Хіба не так?

— Куди пливе рибка-цитринка? Вона пливе в ніч, — то було останнє, що я почув, перш ніж він розтанув у повітрі.

Мар’яна розплющила очі й хвильку дивилася на мене здивованим поглядом, мов не впізнаючи, потім узяла мою долоню, стиснула і сказала:

— Нічого страшного... це по жіночому... — спробувала усміхнутись і пригорнулася до мене, але вже інакше, ніж раніше, не так, як до коханця, а мовби шукаючи захисту, і була якась в’яла й ослаблена, а найдивніше — ще й чимось настрашена! Невже ТАМ, де вона щойно побувала, так страшно? Натяк на місячні — звичайна відмазка, бо звідки ж цей страх, звідки це тремтіння, мов од холоду, у теплий вечір?

Ти мене любиш? — вуркоче на вухо Лідка, пригортаючись до мене всім своїм розпашілим тілом.

— Люблю, — відказую я.

— Я теж тебе люблю, — шепоче вона, лоскочучи вухо язичком, і її гаряче дихання проникає у найпотаємніші глибини мого мозку, обволікаючи кожну найменшу закутину.

Коли мені дівчина освідчується в коханні, у мене на очах з’являються сльози, я хочу плакати й ридати, падати перед нею на коліна і просити пробачення за все, все, все. Мені хочеться сказати: я не вартий тебе, я позбавлений усіх можливих цнот, я переповнений гріхом, я блукаючий гріх, я упир, що висмоктує життєві соки з вродливих панночок, я диявол, що спокушає, і Господь послав мене на цю землю, аби піддати випробовуванню чесноти таких невинних сотворінь, як ти. Але я, звичайно, нічого такого не кажу, бо мить освідчення в коханні прекрасна і хочеться її зупинити.

— Коли ти покинеш мене, я не знаю, що з собою зроблю, — шепоче вона.

— Я ніколи тебе не кину.

І мені хочеться вірити, що це правда, я щиро хочу, аби так і було, бо коли ми лежимо в ліжку, то все проказане пошепки під ковдрою набирає якогось особливого значення, мовби то є дивні магічні заклинання. Я починаю думати над тим, що б такого приємного сказати Ліді, я підбираю слова, заплутуюся в них, як у сітях, і в цих роздумах провалююсь у дрімоту, але голос її знову повертає мене до дійсності.

— В неділю ти приходиш до нас на обід.

— Я знаю.

— Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти... Поголися...

— Таке враження, мовби я запрошений на прийом до англійської королеви.

— Це ще гірше. Якщо ти хочеш, аби я переїхала до тебе, мусиш сподобатися їм.

— А що б ти сказала, якби я покінчив самогубством?

— Через мене? Ой, я не тямилася б від щастя!

Врешті я засинаю і мені сниться недільний обід. Лежу голий на столі, а вся її родина з білими серветками на грудях обступила мене з усіх боків і штрикає ножами й виделками, хтось сипле сіль і перець, хтось мастить гірчицею, поливає кетчупом, а хижі їхні зуби старанно перемелюють моє м’ясо, випльовують кістки і сміються, цвіркаючи червоною слиною.

2

Ліда мене приваблює тим, що вона просто ходячий секс. Вона готова віддатися будь-де: в першій-ліпшій брамі, в сквері, на даху, в ліфті, в останньому ряді кінотеатру і навіть у кабіні кльозету. Якось, перебуваючи на забаві, де панували напівтемрява і гойдлива музика, вона сіла мені на коліна в сукенці без майток, і я кохав її, а вона реготала, лопотіла, розмахувала руками, щось розповідаючи, мовби навмисне привертаючи увагу до себе, а насправді рухаючись усім тілом, а в мить оргазму забрала від вуст келих з мартіні й застогнала: «Який кайффффф!» Потім їй уже стало подобатися робити це ледь не на очах у публіки. Якщо в трамваї був тлум, вона розщіпа-ла мені штани, витягала прутня і так тримала аж до нашої зупинки, наче віслюка на повідку.

Вона спалахує з півоберта, просто треба знати місця, до яких слід торкнутися. Торкаєшся — і вона горить, як Жанна д’Арк. Її руки не знають спокою. Де б ви з нею не перебували, рука її постійно намагається пірнути вам до кишені і, намацавши дозріваючий овоч, м’яти його в якомусь солодійному самозабутті, котре, на диво, ані на хвилю не відображається на її обличчі. Кожен, хто б глянув у такий момент на неї, подумав би, що вона слухає Брамса. І тільки я, я один добре знаю, що вона не слухає Брамса, а слухає мого прутня. Вона грає на ньому, як на кларнеті. Інколи я думаю, чи можливо написати ноти спеціально для її жвавих пальчиків. Я б назвав цей твір «Вечірня рапсодія для збудженого прутня». Цікаво, що я тут взагалі ніби й ні до чого, можливо, і зайвий. Ліді вдалося знайти з моїм прутнем настільки спільну мову, що я вже абсолютно ним не керую. Часом мене охоплює страх, що вони змовляться і втечуть, вона виведе мого прутня, мов коня зі стайні, сяде верхи й чкурне, лишивши мені лише калитку з яйцями, щоб я калатав ними, скликаючи правовірних на вечірню службу. Мій прутень реагує на Ліду відразу, як тільки я її бачу, — це вже не просто умовний рефлекс, це правило етикету. Вона хитро усміхається, і я вже знаю, що за секунду настане, і, коли рука її шмигне до кишені, там уже все. готове — прутень ірже від збудження, б’є копитом і закидає голову. А при наближенні тієї тріумфальної хвилини, коли я готовий влаштувати безкоштовний феєрверк,

Ліда затягує мене в якийсь темний куточок, добуває зі штанів моїх гарячого револьвера і приречено вистрілює собі в уста. В цю хвилю звучать литаври, спалахує світло, Брамс встає і скидає капелюха. І якби мені хто-небудь запхав у дупу пір’їнку, я б полетів.

Ви не повірите, але вона з ним розмовляє, я маю на увазі прутня, вона з ним розмовляє, як от я з вами, деколи мені здається, що вона з ним розмовляє більше, ніж зі мною. Коли вона вітається зі мною, то лише після того, як привіталася з прутнем.

— Хай, Івасику! — гукає вона до нього, а коли це не надто людне місце, то й дає йому пальцем щигля, а вже після того цьомкає мене.

Вона придумувала йому ім’я зо два тижні, так, мовби це ім’я мало слугувати моєму прутневі все його свідоме життя, врешті зупинилася на Івасикові й влаштувала хрещення, поливаючи нещасного Івасика холодним шампанським, а потім мартіні й помаранчевим лікером.

— Івасю, Івасю, я твоя хрещена мама.

— Тобі доведеться дати йому ще одне ім’я, бо ж він не православний, а католик, — засміявся я.

— Тоді я назву його Івасиком-Телесиком. Звучить?

— Ще й як!

Я міг дивитися, лежачи в ліжку, телевізор, тоді як Лідка собі любенько пліткувала з прутнем, вона говорила в нього, як у мікрофон, раз по раз зволожуючи язиком, аби звучання було чистим і дзвінким. Коли б хтось ненароком почув це, то подумав би, що вона сюсюкає з малою дитиною. Лідка освідчувалась йому в коханні значно частіше, ніж мені, інколи здавалось, що вона мене просто терпить і сприймає виключно як носія цього розкішного прутня. Вона вимащувала його кремами зі збитих вершків, джемами, мармулядами, поливала лікерами, коньяками, вином, вставляла в Івасика тоненьку

соломинку, набирала в рот шампанське і, впустивши його в середину, потім висмоктувала, та, коли вона обклала його морозивом, він просто звалився з копит.

— Ах, це йому не сподобалось! — скрикнула Лідка і кинулася злизувати морозиво.

Завважте, вона сказала, що це ЙОМУ не сподобалось. Мене до уваги просто не бралося. Хто я такий? Вона дійшла до того, що читала над моїм прутнем заклинання.

Івасику-Телесику, приплинь до бережка, я дам тобі, Телесику, смачного пиріжка.

А коли він довірливо відгукувався, провадила далі:

Любий мій Івасику,

розкажи мені, де ти бував, що чував,

у якій піхвочці ночував.

— Що, ніде, крім мене, не ночував? Так я тобі й повірила.

Заклинаю тебе, Івасику, щоб ти вірним був тільки мені. Щоб, коли тебе господар в чужу піхвочку пхав, ти сили не мав і, як сніп, лежав.

Заклинаю тебе сонцем і місяцем, землею і водою,

всіма силами небесними: слухай лише мене.

А на чужий голос не відкликайся, чужої піхви лякайся, і хто б тебе, любий мій, не заклинав, хто б тебе у вустонька не брав, хто б тебе язичком не лизав, аби ти не стояв.

Бувало, я пригадував Лідині слова і мене охоплювало побоювання, що колись вона доб’ється свого, як добиваються в цирку, дресуючи різних цуциків: ляж, встань, ляж, встань. Якщо якийсь дурний песик піддається дресуванню, то чого б такому розумному інтелігентному прутневі, як мій, не попасти під владу Лідиних чарів? А коли вона сказала мені: «Ти знаєш, він такий смачнющий, що я готова його з’їсти», — я зрозумів, що добром це не скінчиться, коли-небудь вона і справді встругне такий номер. Жінка від великого кохання готова навіть знищити цей об’єкт кохання, аби він нікому вже не дістався.

Не забувала Ліда і про свою піхву: вона її то стригла під їжачка, то виголювала так, аж вона виблискувала, і тоді стулені вуста виражали філософську задуму Мони Лізи, а то запускала такі кучері, що долоня на піхві пружинила. Кілька разів фарбувала волосся в різні барви, найбільше мені сподобалась ядучо-червона — це було щось неймовірне, я глянув і побачив палаючі джунглі, почув вереск наляканих орангутангів, розпач папужок і сичання удавів. Я навіть приклав вухо, щоб краще чути, як стогне земля і бадьоро горять мирні в’єтнамські села. Тоді я негайно кидався гасити пожежу.

Виголена піхва натомість нагадує пустелю з великою дюною посередині, і коли вдивляєшся так близько, що вії чиркають об неї, то ввижається мерехтливе марево туарегів на верблюдах, і їхня пісня тужлива і безмежна, як та пустеля.

Якось вона покрила свою розкішницю збитими вершками, які нагадували снігові замети, а зверху червоним кремом вивела «З днем ангела!». Я дивився на її піхву, як на американську листівку. Інколи писала якісь дурниці на зразок «Тут був Івасик». Коли їй цього було замало, то всередину піхви накладала мармуляди з червоних порічок і, коли я проникав туди, незвична прохолода охоплювала мене, і з кожним поштовхом чулося цявкання, мовби там хтось сидів і жадібно жвакуляв. Могла залити сметану, і тоді я збивав масло. Масло, збите в розкішниці, має незрівнянний смак, його можна їсти з самим хлібом, не накладаючи ані ковбаси, ані сиру, часом ми його стільки збивали, що я смажив на ньому грінки, яєчню, картопляні пляцки і нічого не пригорало. Ми могли відкрити з Лідкою цілий масляний завод, якби не відсутність практичності. Взагалі піхва з прутнем становлять ідеальний міксер. Особливо цікаво збивати білки з цукровою пудрою. Збита білкова піна пушилася і розросталася в об’ємах, незабаром наші животи вкривалися білою пухкою масою. Збивання вершків давало не менше задоволення.

Лідчині фантазії щодо художнього оформлення піхви, здавалося, не мали меж, і я з жахом чекав того дня, коли вона насипле собі всередину битого скла і запропонує Іва-сикові стати йогом. Може, вона собі вважає, що мене ніщо так не цікавить на білому світі, як її розкішниця. У снах мені ввижалося, що вона мене втягує у себе, наче удав кролика, тільки булькає, і непоспішно перетравлює.

Усе наше спілкування завершується сексом, поза цим я її не цікавлю. їй абсолютно начхати на всю мою писанину, і я з розчуленням дивлюся, як вона з гордою поставою рожевого фламінго ходить по рукописах, розкиданих по підлозі, я милуюся її довгими стрункими ногами, і мені цієї хвилини абсолютно байдуже, що станеться з моєю писаниною. Вона може вилізти на стіл, за яким я пишу, сісти гола на папери, спершись спиною на вікно, і гіпнотизувати мене своєю розкішницею. У тісно стуленій щілині ввижалося недремне око засвітів, яке просвічує мене рентгеном наскрізь, до мозку кісток. Свідомість моя здатна опиратися не довше п’яти хвилин, лише раз я побив рекорд і продовжував писати, пронизуваний містичним поглядом її піхви, щедро наквацяної кремом. На дванадцятій хвилині я висолопив язика і почав ласувати десертом.

Інколи вона сідала гола на канапі за моєю спиною, і цього було достатньо, щоб у голові моїй зійшло ясне сонце її розкішниці, котру вона пестила пальчиком. І коли озирався, то бачив саме це. Попри те вона на мене зовсім не дивилася, очі її були звернені до стелі і, здавалося, думками була далеко-далеко.

Лідка ніколи не цікавилася тим, що я зараз пишу, зате її цікавило, що ми будемо сьогодні їсти, вона могла довго обговорювати зі мною кулінарні секрети, сперечатися про ту чи іншу страву. Перед тим як готувати обід, вона лягала на канапу і вголос вирішувала, що саме буде варити. На щастя, я до цього всього звик, як до цвірінькання горобців за вікном. Інша річ, що її піклування про мене мали перед собою одну світлу мету: нагодувавши мене, налити новою силою мого прутня. Прутень був цар і бог, а всі інші частини тіла складали тільки вимушений додаток. Виходило, що я писав і заробляв гроші лише для того, аби мій прутень міг жити, як сибарит.

Довідавшись, що червоний перець чудовий афродизіак, Лідка відтоді сипала до кожної страви стільки червоного перцю, що писок мій пашів, мов кратер Везувію. Одного разу я наперченими вустами і язиком припав до її розкішниці, і вона в один мент спалахнула таким шаленим, таким всепоглинаючим полум’ям, що Лідка почала кидатися, мов у пропасниці, і верещати, що вона всередині вся аж горить. Коли я відірвав свої вуста від цього життєдайного джерела, то аж скрикнув із захвату: її ніжна світло-рожева піхва перетворилася на яскраво-червону, і, здавалося, досить піднести до неї сірника — він в одну мить спалахне. Лідка перекинула мене на спину, скочила верхи й почала так гарцювати, що за кілька хвилин канапа під нами розвалилася і ми гепнули на підлогу. Дивним чином їй вдалося втриматися на моєму мустангові й продовжити ковбойські скачки. Це було незабутнє видовище. Ніколи в житті ніхто мене так не ґвалтував, як того дня вона. Весь будинок ішов ходором, дзвеніли шиби, склянки, келихи, люстри, тарілки, сипалися книги з полиць, розліталися рукописи, торохтіли столи і підстрибували крісла, спалахували і, мов насінини, лускали від перенапруги жарівки, а на вулиці вили сусідські собаки, налякано кудкудакали кури, ґелґали гуси, мурашки хапали свої подушечки і запорпувалися в глибини землі. Розпашіла Лідка стрибала, як механічна іграшка, а перець із її розкішниці перейшов на мій прутень, і він теж спалахнув, як Джордано Бруно, — так само гордий і випростаний, твердий і незламний. Я відчув таку печію, що засичав, і став сам підкидатися, чим прискорив Лідчин оргазм, який вилився у несамовитий зойк. Всі пси Винників заніміли, кури й гуси завмерли, мурашки пірнули ще глибше, й зависла мертва тиша, мов після землетрусу. Лідка знесилено сповзла з мене і вустами своїми заковтнула прутня. Бідолаха недовго боронився і миттю випустив увесь нектар. Якраз вчасно, б© Лідка зірвалася на ноги і замахала долонями коло вуст. Тепер у нас обох усе горіло, пашіло і клекотіло.

— А-а-ай! — верещала вона. — Я горю! Рятуйте!

Я перелякався, підхопив її на руки і заніс до лазнички, а то хтозна, чи не спалахне від неї хата. У лазничці я став гасити пожежу всім, що на око попало: вином, кислим молоком, малиновим сиропом, кока-колою, горілкою, кавою... Я залив у її піхву літру меду, жбурляв туди цілими жменями суниці, полуниці, порічки, яблука, сливи, груші, абрикоси і помідори, й не було цьому ні кінця ні краю. Лідка лежала в цьому неймовірному десерті вся червона від ягідних соків і сама як десерт.

З

Вони накривають на стіл у садку під розлогими вишнями, у яких достигають наші шлюбні ночі, серйозно думаючи, що ми поберемось, і вдають, що сьогоднішній обід — це звична щоденна їжа, нічого особливого, але ж я бачу, що це не так: їхній обід має остаточно полонити моє серце свою вишуканістю. Хтозна, чи сюди не підсипано якого-небудь чар-зілля: висушених і потовчених крилець кажана, язика ропухи, павучої лапки, мурашиної кислоти з краплею менструальної крові, які з відповідними замовляннями можуть зробити свою темну справу. Усвідомивши це, я відчув, як мене проймає страх і багнеться негайно вирватися з їхнього полону, злетіти хрущем над вишнями і зникнути, загубитися в хмарах.

У її мами грудний голос, і, здається, вона не розмовляє, а квокче над своїм єдиним курчатком, щось із цього квоктання я вже спостерігав і в голосі Ліди, воно пробивалося інколи, наче відлуння блукаючої радіостанції. Тепер я знаю, яким стане її голос років за десять: вона теж почне квоктати, розкошуючи життям добропорядної квочки.

Колись, либонь, і її батька отаким ось робом заманили на недільний обід, і він, невільник шлунка, напівголодний студент із глухого села, дозволив себе спеленати їхніми сітями і лише згодом спостеріг, що й обіди ці театральні, і голоси, і розмови, і вбрання... З його замріяного погляду, яким він озирає вишні, розвалившись у кріслі-гойдалці, можна здогадатися, що і він тут самісінько обідав уперше, а може, і вишні отако достигали і рожевіли на сонці, а панна Мирося, майбутня його жінка, вигідний пухкенький матрацик з пульсуючим підгорлям, сиділа навпроти і носиком чорного ме-штика чиркала по травичці, як це робить тепер її донька.

За столом, крім батьків і нас із Лідою, квітне потахла анемона, сестра пані Миросі — тета Роксоляна, на голові старіючої дівиці ковбасились неймовірні кренделі з густого світлого волосся, обличчя, густо напацькане кремами й пудрами, скидалося на незворушну японську маску. Усвідомлення того, що за столом разом з тобою обідає покійниця, — не найкраще. Теті Роксолані під п’ятдесятку, і, як мені шепнула Ліда, вона ще не грана. Ну що ж, її невинність повністю на совісті Лідиного батька.

— Вона тебе ненавидить, — попередила мене Ліда.

— За що?

— За Роксоляну.

Цього слід було сподіватися від дами з таким іменем.

Лідина мама їсть зупу, манірно тримаючи ложку лише двома пальцями, інші три настовбурчені, наче хвіст павича, вона обережно втягує в себе рідину і ще обережніше ковтає, так, мовби її попередили, що разом із зупою може проковтнути чортика, тому набирає лише по півложки. Деколи тільки батько, захопившись, може сьорбнути надто голосно, але це вмить викликає знервовану реакцію матінки і її сестри: обидві, мов на команду, стріляють очима і недвозначно покахикують, від чого старий здригається і сполохано стріляє очима на мене, аж давлячись. Я вдаю, що нічого не помічаю. Лідуня, вочевидь, встигла перекусити перед обідом, це схоже на неї, особливо, якщо вона брала участь у приготуванні обіду, то не могла відмовити собі у задоволенні покуштувати кожної страви потроху, тепер вона не так їсть, як бавиться, набираючи чверть ложки і делікатно вливаючи у розтулені вуста. Тета Роксоля-на дозволяє собі більше: вона, зачерпнувши зупу, повільно підносить ложку до вуст, на хвильку притримує, мовби прицілюючись, а тоді різко перекидає її кудись аж за нижню щелепу, де, певно, розмістився відстійник, бо вона весь час жва-куляє, мовби то не зупа, а каша. З таким самим успіхом могла б, либонь, перехилити одним махом і повну миску.

За качкою Лідин батько починає щось молоти про політику, про майбутні вибори, але розмова не клеїться, у мене нема настрою провадити політичні дебати. І даремно: якби я знав, що відбудеться далі, то волів би за краще зупинитися на політиці. Врешті тета Роксоляна, кахикнувши, випускає давно тамовану пару:

— Пане Юрку, Лідуня вихована в давніх галицьких традиціях. Вона не якась там вертихвістка. До нас тут приходили цілком порядні хлопці, але вона їх не хотіла: берегла себе, як ніхто. А по нинішніх часах, ви самі знаєте, що то значить, коли в дев’ятому класі роблять аборти. Лідуня не така. Вона в п’ять літ читала напам’ять Шевченка.

Що ти, дурепо, знаєш про неї? Та я з вашою Лідуньою кохався простісінько на даху того самого будинку, під яким височить пам’ятник Кобзареві, і, бігме, він своєю правицею благословляв нас: «Давай, хлопче, грай і слухай, чи дихає!», і Лідуня дихала так, що я мусив їй затуляти вуста, аби вечірнім перехожим не зіпсувати святої неділі.

— Вона багато читала. Ми водили її до театру, в оперу...

Кохалися ми і в опері. Там такі чудові закапелки, де тебе

жива душа не знайде. В театрі Заньковецької, щоправда, можуть сполохати, там надто голосна акустика і кроки відлунюють так, мовби хтось іде зовсім поруч, тому доводилося часто спинятися, наставляти вуха і прислухатися. Одного разу неподалік від майстерні головного художника Ліда забула на підвіконні свої майточки. Яким же було наше здивування, коли наступного дня, знову пройнявшись палким потягом до театрального мистецтва, ми їх виявили на тому самому місці.

— ...у філармонію...

І там теж під час симфонічного концерту ми забивалися за якісь штори і в суцільній темряві кохалися, як дикі звірі, а вкінці, коли я відгорнув штору і світло проникло у той закуток, то ми ледь не луснули від реготу, бо виявилося, що Ліда спиралася руками на лису голову вождя революції, котру тут сховали від національно свідомих очей, і по ідеально білій лисині стікала моя живиця.

— Саме тому, пане Юрку, ми просили б вас припинити писати всі ті обридливства, всі ті плюгавства, які ви друкуєте в тій вашій газеті.

Нарешті вона видушила з себе те, що обтяжувало її непорочну душу.

Зависла тривожна тиша. Лідуня несміливо хихикнула і закусила нижню губу, спідлоба стежачи за мною. Батько про всяк випадок перестав жувати і з повним писком завмер, вибалушивши стривожені очі. Матуся робила розумну міну, мовби це зовсім не тета Роксоляна винесла остаточний вирок, а сама Богородиця. Стара діва ще якусь хвилю пронизувала мене своїми совиними очима і, переконавшись, що я проковтнув першу пігулку, почастувала другою:

— Ви собі не уявляєте, що ми пережили, коли Лідуня повідомила, що зустрічається з вами. Я ще її перепитала, чи це той самий, що так гидко спаплюжив нашу Роксоляну... Чи ви собі усвідомлюєте, на що підняли руку? Адже наша Лідуня виховувалася на ідеалі Роксоляни.

«Візьми мене, як султан свою рабиню! Трахни мене! Я твоя невільниця, роби зі мною, що хочеш! Скажи мені: Роксоляна! Обізви мене! Ні, не так... брутальніше... так... так...»

— Моя мама назвала мене Роксоляною в ті часи, коли це було як виклик! Людина з таким іменем була приречена. Навіть мови нема, щоб я могла вибитися нагору. Ви розумієте? Ми читали про Роксоляну з-під поли...

Я знаю. Я теж читав з-під поли. Але вже вилікувався. Я вже не хворий на принизливу хворобу невільництва і далі молитися на ваші рабські ідеали не^-хочу.

— І раптом це ваше «Житіє гаремноє»... Я не вірила своїм очам. Я питала знайомих, чи це справжнє ваше прізвище. Я певна була, що насправді ви який-небудь Кох або Кауфман. І врешті я знаходжу людей, котрі знають вашу родину. Виявляється, ви — галичанин! Ви є наш! І ваш батько був в УПА! Правда, не в бандерівцях, а в мельниківцях, але то ще можна яко-тако витримати. Принаймні я певна, що не він вас так виховав. Я довго думала над цим. Я прочитала всі ваші книжки, всі публікації, щоб розгадати цю загадку. І я збагнула. Вас зробила таким система. Ви є жертвою комуністичної системи. І мені стало вас шкода.

Я зиркнув на неї і побачив, що її очі блищать від сліз. Чого вона чекає від мене? Щоб я розкаявся і впав до її невинних стіп, заламуючи руки? Але ж я міг і відповісти. Так, міг би. Я міг би сказати: «Бабо! Чи ти знаєш, що таке кохання? Що це таке, коли двоє спраглих тіл якась божевільна сила притягує і сплітає в один клубок? Коли все, що було досі й буде пізніше, розпливається в драглистім тумані, а лишається тільки те, що є: шалена пісня тіла, танець вогню, буря і натиск, виверження вулкана, всесвітній потоп! Що ти знаєш? Ти, котра жодного разу не захлиналася хмільним вином сперми? Що знає твій язик, який лизав тільки морозиво? Що знає твоя задниця, крім медитацій на унітазі?.. Навіть твоя сестра не зможе тобі чогось більшого оповісти, бо я певен, що кохалась вона лише в темряві під ковдрою і не частіше, як раз на тиждень».

Я міг це сказати, але змовчав.

Тим часом ми з Лідиним батьком лишилися самі, жіноцтво подалося готувати десерт. Ми випили, і він знову щось молов про політику, я не слухав, та коли він спитав, що я про це думаю, я пальнув:

— Гівно!

І, виявляється, влучив, не цілячись.

— Власне! Гівно! — враз ожив старий. — Я одразу відчув, жи ви файний хлоп. І скажете якраз так, як я думаю. І так сталося! Я подумав: гівно. І ви сказали: гівно! Хоча могли робити з себе культурала. А я, скажу вам, всіх тих жевжиків — «прошу, перепрошую» — на нюх не терплю! Моя жінка мені за те слово не знати яку проповідь вичитала б.

— За яке слово?

— Та ж за «гівно»! Бо ж мені не вільно таких слів уживати. А так деколи хочеться! Знаєте, що я вам скажу: не слухайте

тої пришелепуватої Роксоляни. Баба без хлопа робиться свіркувата. Раніше мене виховувала тільки моя жінка, а тепер, коли та поселилася в нас, обидві. Деколи вже собі думаю: може, якої трутки підсипати?

— А чому б вам її не вграти?

— Кого? Ту вар’ятку?

— А чому ні? Задниця в неї аж проситься.

— Ви гадаєте, поможе?

— Самі ж кажете, що баба без хлопа дуріє.

— Але ж вона ще цілка!

— Ну то й що? Хоча я дуже сумніваюся. Може, хлопа вона й не мала, але за стільки часу могла давно собі той скарб пробити — як не пальчиком, то огірком.

— Що ви кажете? Гадаєте, вона собі могла зараджувати огірком?

— А чим огірок нездалий? Одним словом, зґвалтуйте її так, аби аж на стіну дерлася. В міліцію вона не піде. Побачите — їй це сподобається.

— Думаєте?

— Гарантую! Ще захоче.

Очі в нього загорілися, і я вже бачив, як мозок почав шалено розробляти замах на невинність швагрової. Шкода, що я не побачу цієї екзотичної сцени. Із задоволенням тримав би за ноги.

— Але скажіть мені... чи перед тим, як її ґвалтувати, я мав би щось до неї промовити?.. Щось таке, знаєте, приємне... може, поцілювати?

— Не той випадок. Мусите обійтися без слів. Якщо ви почнете говорити, зм’якнете, а вона вас викпить — і по всьому. А так підкрадіться без слів, поваліть її на підлогу...

— Може, ліпше на ліжко?

— Слухайте, пане Ромцю, чи ви кого-небудь у житті ґвалтували?

— Ні, або що?

— Ну, то слухайте і запам’ятовуйте. Ґвалтувати на ліжку набагато важче, бо ліжко пружинить, а кобіта може підкидатися, і тоді дуже тяжко втримати рівновагу. Натомість підлога — ідеальне місце для ґвалту. Руки її сплітаєте їй під спиною і тримаєте лівою рукою обидва її зап’ястя. Таким чином правиця ваша вільна. Що ви робите нею?

Пан Ромко стріпнув головою і мужньо прорік:

— Буду крутив цицьки.

— Так от: правою рукою здираєте майтки. Одним різким рухом. Р-раз — і нема. Кобіти без майток втрачають запал до оборони. їхня сила вся в майтках. Ваша швагрова — це такий тип баби, котра хоче, аби її взяли силою. Можете навіть дати по писку.

— Перед тим собі всмалю десять дека...

— І все зіпсуєте. Як дихнете на неї, то вона вирішить, що то не хіть вас опанувала, а горілка. Тоді вона буде боронитися до останку. І нізащо не піддасться. Раджу не тільки не пити, але й не наїдатися.

— Ага, то я маю її ґвалтувати натще?

— Звичайно. З повним животом таку важливу справу можете й завалити.

Він знову замислився, а я тішився, що мені вдалося його зворохобити, пробудити в ньому справжній азарт, розпалити пристрасть, тамовану стільки часу.

— А бігме, протру їй сажу! — потер долоні. — Жалітися не буде. Слухайте, а скажіть мені так, по правді, ви вже мою Лідку теє? —- Я всміхнувся. — Е-е, та що я питаю! — махнув рукою. — Ясно, що за пальчики вже давно не тримаєтесь. А мені не шкода. Бігме, не шкода.

Врешті з’явились жінки з полуничним тортом і кавою. Старий уже був добряче підпилий і грайливо скалив око на швагрову. Та копилила г-убу і, либонь, збиралася з думками, аби розродитися новою тирадою. Ліда сіла біля мене, і її рука лягла мені на коліно.

— Пане Юрку, — озвалася тета Роксоляна, — наш нарід багато терпів, хто тільки його не плюндрував, хто тільки не знущався... він то все пережив. І от тепер, коли можна про те все писати, ви пишете про... про... про той ваш...

— Прутень і розкішницю! — реготнув старий. — О-о, я пам’ятаю.

Гнівні очі обох сестер пронизали старого, і він опустив голову.

— Власне! — продовжила тета. — Ви пишете такі свинства, яких наша література ніколи не знала. І не тільки література. Наш нарід вихований у традиціях чистої любові. В його мові навіть не існує нецензурних слів.

— Гівно! — сказав старий.

— Ромку, перестань! — сполохано кудкудакнула пані Ми-рося.

— А чо’ перестань? — не здавався він. — Якщо це слово нецензурне, то мусите визнати, що воно таки є. А коли воно цензурне, то не бороніть мені його вживати.

— Я маю на увазі інші слова, — сказала тета.

Лідина рука гладила мені ногу.

— Є дуже багато важливих тем. Наприклад, голод... — нудила вона мене далі, нарізаючи полуничний торт, і полуниці чвиркали червоним соком, — .. .репресії... коли людей вночі витягали з теплих ліжок... (Лідина рука розщіпнула мені штани і витягла з теплого лігва прутня.) Наш народ не раз повставав проти гнобителів... (І мій прутень повстав під її пальцями, а тілом розлився жар.) Чому ви не пишете про наших героїв? (Мій прутень героїчно пульсував у Лідиній долоні, відчуваючи те саме, що відчуває курча, коли йому скручують шию.) Про вас говорять страшні речі... Я, звичайно, не вірю, але ж подумайте: про інших такого не кажуть!

Лідині пальчики бігали так спритно, що я почав уже закушувати вуста.

Пані Мирося поклала нам по кавалкові торта і налила каву. На хвильку Ліда залишила мого прутня, щоб надкусити торт і надпити кави.

— Ви впали в моїх очах...

Покинутий напризволяще прутень відразу ж опав. Та неможливо впасти в пальцях Ліди, і за хвилю вони, вимащені кремом, заковзали вгору і вниз, і прутень знову виструнчився.

— Ви свідомо себе протиставили суспільству. Я навіть чула, що вас хотіли відлучити від церкви.

— Від православної, — сказав я. — Але виявилося, що це неможливо, бо я греко-католик. А жаль...

— Не блюзнірте!

— Чому? Я поповнив би чудову компанію: Мазепа, Толстой, Джордано Бруно, Жанна д’Арк, Савонарола, Ян Гус...

Вона дивилась на мене так, мовби я щойно кинув їй у тарілку здохлу мишу, потім перевела погляд на свою сестру, і та врешті прорекла, карбуючи кожне слово:

— З такими поглядами ви ніколи не отримаєте нашої доньки.

Цієї миті мій прутень забився в конвульсіях, вистрілюючи живицю туди, куди його спрямувала Лідина рука: просто на коліна теті Роксоляні, яка сиділа навпроти мене. Бідоласі перехопило подих, і її вирячені очі повільно опустилися, щоб побачити це жахіття. Матуся нічого не помітила, вона дивилася на Ліду, яка, витягши руку з-під столу, з насолодою облизувала пальці.

— Лідуню! Та ж на столі лежать серветки!

— Ах, цей крем такий смачнющий! З вершками... Якраз такий я люблю.

Я тихенько затягнув замок на штанях і видихнув повітря. В голові грали скрипки і віолончелі. Перестрашені очі тети

Роксоляни врешті піднялися над столом, і вона, втупивши в нас свій звіріючий погляд, взяла зі столу серветку й витерла коліна. Пан Ромцьо лукаво мені підморгнув. Невже він щось помітив? Байдуже.

— Щось капнуло, Ляню? — спитала пані Мирося.

— Кава... — відказала тета, а на її напудрованих щоках розплився здоровий жіночий рум’янець.

— А давай, Юрцю, вріжемо, — сказав пан Ромцьо, наливаючи мені вино. — Шо ви слухаєте тих дурних бабів? Ви мені подобаєтесь. А знаєте чому? В здоровім тілі — здоровий бздух.

— Ромку! — прошипіла його жінка. — Чи ти здурів?

— Він вже і його нам зіпсував! — зойкнула тета. — За якихось чверть години, поки ми їх лишили на самоті, цей збо-ченець і його заразив! Це жахіття! З цим треба боротися, як

з інфекцією.

— Пані Роксоляно, — сказав я. — Я пропоную вам усамітнитися зі мною хвилин на п’ятнадцять. Адже ви така стійка — вам нічого боятися.

— О Господи! — захлинулася повітрям пані Мирося так, мовби наковталась метеликів.

Тета безгучно розкривала вуста, як риба на суходолі, а її обличчя поволі наливалося бурячковим соком. У повітрі зависла тиша. Вираз обличчя пані Миросі й обличчя тети Роксоляни був у повній гармонії, вони дивилися на мене так, мовби потрапили на демонстрацію вампірів і, оплативши квитки, намагалися тепер за свої гроші отримати якнайбільше видовищ. У їхніх очах було не стільки гніву чи осуду, скільки співчуття до мене. Віднині я для них став людиною, навіки пропащою.

— Що то за запах? — принюхалась пані Мирося і піднесла до носа серветку, якою щойно витирала коліна її сестра.

— А що, вже забула, як то пахне? — залився реготом старий.

— Мерзотники! — дзявкнула матуся і зірвалася з-за столу. — Лідка! Марш до хати! І щоб я тебе з цим... цим... виродком більше не бачила! Щоб я не чула навіть його імені!

Старий тим часом реготав, хапаючись за живіт, а Ліда спокійно поклала в торбинку пляшку вина, пару куснів торта і, взявши мене під руку, сказала:

— Здається, нам пора, Юрчику.

— Лідка! Ти куди?!

— Дякую за гостину, — сказав я, і ми рушили.

— Ти з ним не підеш! — ґелґотіла її матінка.

— Усе було дуже смачне, особливо торт, — кинув я ввічливо через плече.

— Юрцю! — гукнув старий. — Зателефонуй мені днями, підем на пиво. А я ті розкажу, як пройшла операція.

— Яка ще операція? — тряслась усім тілом від обурення його жінка.

— Операція «Дупа»!

Лідка була вже достатньо заведена і, коли я спитав, куди їй хочеться піти, відповіла: туди, де ми можемо покохатися. Я вирішив піти з нею на той самий острівець на Погулянці, де перед тим побував із Мар’яною. Якась непоборна сила манила мене туди так само, як манить злочинця місце злочину, і хоча жодного злочину ще скоєно не було, але острівець мені міцно запав у пам’ять, бо, заплющивши очі, я бачив колихання зелених вербових батогів і плюскіт хвильок.

Дорогою Лідка тішилася:

— Ну, як тобі обід?

— Ти звар’ювала. Тепер я ніколи не зможу прийти до тебе у гості.

— Тю, смішний! Куди вони дінуться? Вони тепер у меншості, їх двоє, а нас із татком троє. Ти йому сподобався.

— Тато в тебе муровий. Але ж, по-моєму, мета візиту була в тому, щоб тебе відпустили до мене? Здається, тепер із цієї затії нічого не вийде.

— Чому ні? Я й питати не буду. Мета була інша: познайомити вас і щоб вони не страждали, що я десь пропала невідомо з ким, коли я зникну на канікулах. А так вони будуть знати, що я з тобою. Нічого, змиряться.

Ступивши на острівець, я першим ділом роззирнувся у пошуках Грицька, але його ніде не було. Ані сліду після човника. Ми вмостилися під вербою на тому самому місці, де я сидів із Мар’яною, і трава тут не встигла ще випрямитися. Ми розкоркували шампанське і пили з горлянки, цілуючись і порскаючи вино одне одному у вуста.

На свіжому повітрі вино п’ється дуже легко, і сп’яніння відчувається не так яскраво, як у приміщенні, тому й не дивно, що мене потягнуло на розмову, яку б натверезо я з Лідкою ніколи не вів. Я розповів їй про Мар’яну і про її пропозицію, але так, мовби сталося це давно, років із десять тому. Лідка відразу припустила, що Мар’яна була хвора на голову.

— Вона не виглядала на ідіотку, — сказав я. — Вона була якраз не за віком розвинута, начитана.

— Яскрава ознака шизофренії, — зробила висновок Лідка. — Серед шизофреніків інтелектуалів хоч гать гати. Моя ж мама психіатр. Вона мені такого понарозказувала! У неї лікувався чоловік, який знав зо три десятки мов. Інший мав у голові цілий калькулятор і робив із цифрами будь-які комбінації.

— Але вона була геть у всьому нормальна. Одне-єдине, що її вирізняло, це спрага смерті.

— Оце ж воно і є: спрага смерті, манія переслідування... Скажи чесно, вона тобі подобалася?

— Дуже.

— Ага, я навіть знаю, як розвивалися події. Ти вдав, буцім погоджуєшся на самогубство тільки для того, щоб її взути.

— А що потім?

— Неважко здогадатися, бачачи тебе живого і здорового. Ти її використав, а потім сачканув. А тепер я хочу почути деталі.

— Все, як ти й передбачила. Я її взув і кинув.

— Усю в сльозах, в істериці... а вслід тобі летіли прокльони, образливі слова і брутальна лайка...

— Таке враження, що ти була свідком тієї сцени. Але знаєш, минуло стільки часу, а мене не перестає гнітити моя поведінка. Мені здається, що я вчинив непорядно.

— Перестань. Що тут непорядного? Ну, мала вона бзик на пункті самогубства... Подумаєш! Хай би знайшла собі якогось дебіла і звабила до компанії. А намовляти цілком нормальну людину йти з життя — це просто свинство. Я б на твоєму місці зробила так само. Зрештою, може, після цього вона й позбулася тієї спраги смерті. Яка, до речі, її доля?

— Не знаю. Ніколи більше не здибав.

— Ну й викинь її з голови. А чому ти її саме зараз пригадав?

— Тому що це все відбулося тут, на цьому острові. Тут ми мали отруїтися і померти. А натомість покохалися.

— Справді? — Лідка з великим зацікавленням стала роззиратися. — Хто б подумав! Можна сказати, історичне місце. Я навіть підозрюю, що ми й сидимо саме тут, де ти її грав.

По цих словах вона спритно скинула джинси.

Віра чудово знає, де я залишаю ключі, тому нічого дивного, що, повернувшись тієї неділі додому, я застав її на канапі, всю розпашілу після ванни, вона дивилася якусь нудоту на відику. Поруч на журнальному столику красувалося розкорковане мартіні, яке я, між нами, приберіг для Леськи.

— Ти де волочишся? — спитала вона, скидаючи з голови закручений чалмою рушник. Вино відчутно впливало на тембр її голосу. Наступна фраза звучала так: — Яка це стерва одягала мій халат?

Дивовижно, як легко жінки вживаються в чужі речі. Халат по черзі вдягали всі панночки, які тут з’являлися, але кожна вважала його своїм, і завше я чув одну й ту саму фразу: «А де мій халат?» Через те я змушений був перед візитом наступної дами виполіскувати цей нещасний халат у пралці, аби вбити запахи їхніх парфумів, дезодорантів та іншого свинства, яким вони успішно задурюють наші очі й носи. Цього разу я не встиг це зробити завчасу — і ось попався.

— Приходила моя сестра поприбирати, — сказав я якомога байдужішим тоном.

Про мою мітичну сестру знали всі мої колєжанки, хоча жодна не могла похвалитися, що її бачила. Я теж її ніколи не бачив, але вона вже стільки разів ставала мені у пригоді, що я перейнявся до неї щирою братньою любов’ю: адже це вона на дзеркалі намалювала серце, пробите стрілою, це вона постійно забувала в мене якісь креми, пудри, лаки, аг-рафки, напильнички, туші. Та все це ще було півбіди, навіть залишені нею колготи, майтки і бюстгальтери не робили для мене такої проблеми, як щітки для волосся з залишками цього ж волосся, бо я вже сам достобіса не пам’ятав, чи моя сестра білявка, чорнявка чи рудавка. Після того як панна покидала мою оселю, я уважно обстежував усі місця, де вона побувала, аби знищити яку-небудь чергову дрібничку, яку вона цілком невинно могла забути, бо попастися можна навіть на недопалкові цигарки зі слідами помади, якого недбало кинули на балконі. Але волосся! Волосся — то була справжня кара Господня. Неможливо було прибрати все так, щоб якась клята волосина таки потім не вилізла на поверхню.

— Ти що, вже й сестру свою трахати почав? — спитала Віра, і я заціпенів, гарячково роздумуючи, що ж цього разу було забуто і ким.

— Та я б з радістю, — засміявся я, аби якось зм’якшити ситуацію, — але вона вихована трохи ліпше за мене. А що?

— Та нічого. Просто вся подушка тхне її духами та запаць-кана її помадою. Оскільки це не мої духи і не моя помада, значить — твоєї сестри. А як іще можна заквацяти помадою подушку, як не віддаючись тобі, лежачи на животі?

Віра мені подобалася тим, що багато читала і вміла робити висновки. Ту нещасну подушку вона підмостила собі під спину і тепер мені тицяла пальцем у рожеві плями помади. Ну, все. Більше мені в ліжко жодна дупа не ляже, поки не змиє писка.

— Сволоч ти, — сказала вона, хильнувши добрий ковток мартіні.

В її словах бриніла гірка правда. Я, зітхаючи, подався на кухню, вийняв із холодильника пляшку вишняку і ликнув з горла.

— Чому ти не вечеряєш? — спитала вона з промовистою іронією, несподівано з’явившись на кухні.

Перш ніж відповісти, я почав пригадувати, що я їй брехав про цю неділю. Здається, я мав іти на роботу готувати свої сторінки в газеті. Для нас, журналістів, вихідних нема. Логічно, що я мав бути голодним, як дикий вепр. А Віра знала, що їсти в місті я не люблю. Ну що ж, у мене є ще друзі, які радо нагодують.

— Я у Влодка перекусив. Він передавав тобі привіт.

— Як добре! Дякую... І що ти там їв?

— Картопляні пляцки.

— Я тебе, коханий, сьогодні всюди шукала й обдзвонила все, що можна. В редакції ніхто слухавки не брав, а Влодко-ва жінка сказала, що її чоловік уже тиждень у Польщі. Це так, між іншим.

— Ну і що це міняє? — не здавався я. — Хіба, коли він у Польщі, я не міг зайти до них на пляцки?

— А як із привітом?

— Нормально. Він якраз подзвонив, почув, що я в них, і передав тобі привіт.

Залізна логіка вбиває жінок наповал. А чому? Бо чоловіки вміють мислити логічно. І це їх рятує. Але не завжди.

Я вже збирався до лазнички, щоб змити останні сліди гріха, коли Віра наблизилася до мене, і вже з її єхидної посмішки можна було передбачити, що готується щось феноменальне. Уже тут я міг би якимсь чином захиститися, не дати себе прилапати так просто і так тупо, але, бігме, я цього не сподівався. Та й взагалі, чи міг я в той момент нормально мислити, коли вона пригорнулася до мене і засмоктала так, що я втратив дар логічного мислення на найближчі півгодини, водночас її лукава рученька розщіпнула мені штани і проникла у звичні для неї місцини. Але це священнодійство тривало лічені секунди. Віра відштовхнула мене і піднесла долоню до свого чутливого носика. Серце моє зупинилось, і я збагнув урешті всю підступність її вчинку, адже вона вдалася до способу відомого, мабуть, ще з часів первіснообщинного ладу. За мить моя щока розквітла неповторною бурячковою барвою від ляпаса її долоні, яка пахла — о рани Господні! — Лідкою.

Чи били вас коли-небудь панночки по писку? Це дивне і незрівнянне відчуття. Це сильніше за слова «Я кохаю тебе», бо ляпас означає не просто кохання, а велике кохання, справжнє і до смерті, ляпас — це печать найглибших почуттів, глибшими бувають тільки почуття, припечатані ударом ножа або табуретки. Діставши такого ляпаса, ви можете врешті оцінити всю силу цих почуттів і дівочої пристрасті. Можна, я не буду вживати тих слів, які пролунали з її чарівних уст? Я дозволив їй випустити з себе цей некерований словесний фонтан і налив у склянку вишняку. Вишняк — це найкращі ліки від істерики. Ніщо так не заспокоїть розгнівану жінку, як добрий вишняк.

— Все, це кінець, — цокотіла вона зубчиками по склянці. — Ти для мене вмер. Навіть не пробуй пояснювати, що це запах рідної сестри! Я не хочу нічого чути. Ані слова.

Я мовчав, як риба об лід. Моє обличчя набрало такого виразу, мовби мені повідомили, що всі мої рукописи згоріли. Трагічне обличчя в таких випадках — неодмінна умова успіху.

— Ти не повіриш, але я любила тебе, — проказала вона, шморгаючи носиком. — Це були щирі почуття, і ти вбив їх.

Я вмить прибрав міну розкаяного ката, а про всяк випадок так само шморгнув носом — інколи жінки на це ловляться. Але то був не той випадок. Віра пішла до покою і зачинила за собою двері. Я видихнув наелектризоване повітря і посунув у лазничку. Любощі на природі підносять інколи прикрі подарунки. Лежачи у ванні, я задумався над сьогоднішнім божевільним днем. Він просто не міг закінчитися інакше і закінчився саме так, як цього вимагали таємні приписи долі.

І можливо, Мар’яна мала рацію?

Коли я виліз із ванни, Віра додивлялася ту саму нудоту.

— Навіть не наближайся до мене, — сказала вона камінним голосом.

— Добре, — відповів я, скидаючи сорочку і лягаючи поруч. Головне жінкам не перечити.

— Навіть не торкайся мене, — сказала вона ще твердіше.

— Боже борони, — відповів я і пригорнув її до себе.

Тіло її випнулося луком, і долоні вперлися в мої груди.

— Перестань, іди від мене, я тебе ненавиджу, ти все, все зруйнував, ти негідник...

Далі вона вже не могла нічого говорити, бо я почав її цілувати, і слова тут просто зайві. Якраз вчасно, бо й із телевізора почулося уривчасте дихання Шерон Стовн.

Я стягнув із Віри халат і відчув, як під моїми руками закипає її гаряче тіло, вона була жагуча, як ніколи, не відриваючись від моїх вуст, перекинула мене на спину, осідлала і почала рухатися із таким завзяттям, мовби збиралася розчавити мене, за хвилю випрямилась і вигнулась дозаду, даючи мені змогу обхопити долонями її перса, вона стогнала і спрагло облизувала вуста, скрикуючи, мов поранена пташка, захлинаючись від надміру повітря, і мчала, мчала, доводячи мене до шалу. Я заплющив очі й почав думати про Мар’яну, щоб не кінчити раніше за Віру, але мої думки про Мар’яну були позбавлені еротики, я думав тільки про те, що вона мені говорила, у чому намагалася переконати, і що більше я про це думав, то все далі відкочувалася хвиля оргазму, так що, коли Віра нарешті почала стогнати щораз голосніше, я мусив подумки відірватися від Мар’яни і зосередитися на Вірі, аж поки вона з диким зойком не звалилася з мене.

Після цього ми випили мартіні, Віра пригорнулася до мене і спитала:

— Признайся, ти був з нею?

Цікаво, кого вона має на думці.

— Так.

— Я так і думала.

— Розумієш...

— Не треба... Не пояснюй. Ти ж казав, що в тебе з нею вже все покінчено.

Боже мій, з ким? Коли я щось подібне казав? Невже в нас була мова про Ліду або Лесю? Ні-ні, це неможливо, вона мене хоче впіймати за язик, але я не мушу піддаватися на провокацію.

— Це було прощання.

— Прощання?

— Останній раз на прощання.

— Це вона тебе попросила?

— Якоюсь мірою.

— Обіцяй, що це більше не повториться.

— Воно й не може повторитися, бо ми вже попрощалися.

— Де це було?

— На Погулянці... Там є такий ставок і острівець.

— Ми завтра ж туди підемо.

— Навіщо?

— Я так хочу.

Я волів не сперечатися. Все ж таки я почувався винним.

— Ти любиш мене? — спитала Віра.

— Люблю.

— Якщо ти кинеш мене, я тебе вб’ю.

— Я ніколи тебе не кину.

— В неділю ти приходиш до нас на обід.

Я завмер і спробував зосередитися. В моїй цілковито порожній голові гуляв вітер. Який обід? Вперше чую.

— Е-е... — промимрив я, — йдеться про обід із твоїми батьками?

— Звичайно. З батьками і сестрою, а ще з дідусем і бабусею.

— Нагадай мені, будь ласка, що там має відбуватися... в загальних рисах...

Віра подивилася на мене з неабиякою цікавістю. Таке враження, що вона вже мені колись це детально оповідала.

— То це я тобі маю нагадувати? По-моєму, це була твоя ідея, аби я переїхала в червні до тебе.

Деколи в мене бувають провали в пам’яті: я починаю плутати дівчат, забувати, що їм говорив, обіцяв, пропонував, не раз постановляв собі все це записувати, але ніколи цього не робив, бо записи могли потрапити комусь із них на очі. Отак і живу, носячи у голові купу невпорядкованої інформації. Виявляється, я не лише Ліду, а й Віру запросив до себе і даю голову на відсіч, що те саме я вчинив і з Лесею. От тільки чи додумався розвести їх у часі? Якщо Віра мала жити у мене в червні, то хто — в липні? Ліда чи Леся? А в серпні? А що, як котрась захоче пожити довше і не вкладеться у виділений термін?

— Я пригадав, — сказав я.

— Вдягнеш ту кавову сорочку і світлі штани. Не забудь начистити мешти... Поголися...

З

Наступного дня вона таки наполягла, щоб я повів її на той острів. І знову я не побачив Грицька. «Що ж воно таке? — замислився я. — Чому він з’являється лише тоді, коли я приходжу сюди із Мар’яною? Що це за знак?»

— Де це було? — перебила мої роздуми Віра.

Я, театрально потупивши очі, показав на прим’яту траву.

— Чудово, — сказала вона і вмостилася саме на те місце. — Таке враження, що земля ще зберегла тепло її задни-ці. — Потім принюхалася і додала: — Запах сперми, на жаль, вивітрився. Хоча... ти ж, напевно, кінчав не в траву?

Я не відповів, зберігаючи той самий шкодливий вираз обличчя. Ми розклали на траві вино й закуску. Віра тремтячими пальцями витягла цигарки і запалила. Я бачив, що вона нервувалася, але навіщось мусила пройти цю ініціацію, трахнутися зі мною саме там, де я вчора грався з Лідкою. Я подумав, що саме час налити їй, ми випили. Я знову роз-зирнувся в пошуках Грицька, але намарне.

— Чого ти крутишся?

— Просто роздивляюся.

— А вчора ти не мав змоги роздивитися? — спитала з сарказмом.

— Віруньчику, вчора ми прощалися, і я, щоб якось це все згладити, піддався...

— Але чому ви прощалися саме тут, а не десь у кнайпі?

— Розумієш, то був секс на прощання. Щось як чарка «на коня». Ми ж не могли це зробити у кнайпі.

— Ага, то ви цілеспрямовано приперлися сюди для того, щоб погратися?

— М-м-м...

— Боже, яка ти скотина! — Пальці з цигаркою тремтіли, вона сама собі налила в склянку, випила одним духом і запитала: — Але чому саме тут?

Щось її непокоїло, щось у цій місцині було таке, що її тривожило і відлякувало, вона очевидно підозрювала, що тут криється щось глибше, таємне і потойбічне, а тому попри всю свою образу, інстинктивно тулилася до мене, як наполохане пташа. Цієї миті я відчував, як її кохаю, і щиро прагнув захистити від усіх страхіть. Десь хлюпнула вода, я озирнувся — по воді бігли кола, як від кинутого каменя, а може, то плюснулась риба, а я подумав — весло.

— Тут затишно, ніхто не підгляне... — пояснював я. — Верби творять природне шатро.

— Отже, тобі це місце відоме було раніше? З ким ти тут іще трахався?

— О-о, то було надто давно.

— Отже, я вгадала? Ти тут уже грався перед тим?

— То було понад десять років тому.

— Ти щось недоговорюєш. У тебе з цим острівцем щось пов’язане глибше. Ти так роззирався, як роззираються у власному помешканні, де хтось перед тим переставив меблі. Чогось тобі бракувало. Я це помітила. А що було десять років тому?

— Нічого особливого. Ми тут влаштовували пікніки, які завершувалися любощами.

— І всіх ти грав на цьому самому місці? — показала пальцем у траву.

— Можна сказати й так. Іншого затишнішого місця годі відшукати.

— А все-таки я підозрюю, що тут відбувалося ще щось. Щось таке, про що ти волієш мовчати.

Чи я не казав, що у Віри був інтелект? Інтелект — це страшна річ. Особливо якщо ним володіє жінка. Це все одно, що скальпель у руках хірурга. Різниця лише в тім, що хірург, розпанахавши тебе, потім сумлінно зашиє, а жінка-інтелек-туалка, сумлінно дослідивши ваше нутро, покине все в розпотрошеному стані. Я подумав, якщо вже розповів про Мар’яну Ліді, то Віра і поготів мала б почути цю історію, мені навіть цікаво було дізнатися її думку.

— Добре, я розповім тобі, що з цим місцем пов’язано. Колись давно, як я вже казав, років десять тому, одна юна і незвичайно вродлива панна запропонувала мені в її товаристві покінчити життя самогубством.

— Вона була наркоманка?

Ні. Вона навіть вино пила такими дозами, що не п’яніла. Вона підшукала такі слова для своїх аргументів, що я не мав що на це їй заперечити. Головна інтрига полягала в умові, що вона мені віддасться лише в день самогубства.

— Вона була цілка?

— Так. Але я її всіляко намагався спокусити.

— Вона прагнула самогубства на повному серйозі?

— Пам’ятаєш, я тобі давав читати драми Тікамацу. Там є одна драма про самогубство закоханих...

— ...на острові Небесних Мереж? Вона теж читала цю драму?

Віра знову запалила, втягнула дим і стала крутити цигарку в пальцях.

— Так. Тікамацу їй підказав ідею. Власне, в чому була причина її нав’язливої самогубної ідеї, я так і не збагнув. Вона казала, що втратила інтерес до життя. Фактично такі випадки в її віці справді не рідкість, школярки щороку десятками вішаються, викидаються з дахів і п’ють жменями пігулки. Але все це відбувається стихійно, у стані нервового афекту. А щоб отак цілеспрямовано підшукувати партнера і намовляти його, запропонувавши вже готовий план... Це якось не вкладалося мені до голови.

— А може, вона була хвора... невиліковно хвора... Розумієш?

— Неможливо. Ти б бачила це юне квітуче сотворіння! Зрештою, хвороби не цікавляться тими, хто має намір померти.

— Аз психікою у неї було все в нормі?

— І тут я не помітив нічого такого... Часом говорила загадками або дивувала своєю проникливістю...

— І чим завершилася ця історія?

— Вона мене переконала, що смерть — це найкращий для мене вихід, бо й так уже не Створю нічого величнішого за свою смерть, і що у визначений день буде відкрите для нас вікно, і ми не повинні пропустити цей шанс. І тоді ми прийшли на цей острів, і вона мені тут віддалася уперше. Після цього вона вийняла отруту, насипала її в келихи з вином і ми випили.

— Справді? І що було далі?

Віра погасила недокурену цигарку в траву.

— Ми... померли. Тому-то й тепер, після смерті, мене все ще невмолимо тягне сюди...

— Ти збожеволів! — обурилася вона. — Що за дурні жарти? Що було далі? Ви випили отруту?

— Випили. Але мене отрута не взяла, я тільки втратив свідомість. Коли отямився, то побачив, що вона холодна.

— О Боже! — вона притулила долоні до щік, мовби намагалася загасити полум’я, яке від них бухало. — І що... що ти зробив?

— Я закопав її тут під вербою.

— Де саме? — істерично завищала Віра.

— Тут, де ми сидимо.

— Ідіот! — вона зірвалася на ноги. — Як ти можеш? Все! Я більше не хочу слухати цю маячню! Або ти скажеш правду, або я йду!

— Ну, добре, заспокойся, я пожартував, — я впіймав її за руку і потягнув до себе. — Просто я безліч разів саме так собі уявляв цю сцену.

— Ти скажеш нарешті, що було далі? — вона сіла біля мене, але роздратовано відпихала мої руки. Натомість налила собі шампанського і випила.

— Я обдурив її. Вона мені віддалася, а я відмовився вмирати з нею.

— Ти так вчинив?! — Віра, вочевидь, була обурена до глибини душі і, коли я наповнив її спорожнілий келих, випила без вагань. Потім запалила сірника і стала дивитися, як він

горить, коли полум’я добралося до її пальців, кинула сірника в траву і запалила другого.

— Я знаю, це підло, я й досі караюся цим...

— І це сталося тут? — голос її тремтів, вона й далі не дивилася на мене, а палила сірник за сірником і кидала в траву.

— Так.

— А потім ти встав, підтягнув штани і сказав «па-па»?

— Ну, щось у цьому стилі.

— Тоді ти негідник, — сказала вона крижаним голосом. Сірники вона нарешті залишила в спокої і, схиливши голову на зігнуті коліна, повторила: — Ти не-гід-ник.

— Я знаю, — сказав я похнюплено і знову спробував її обняти.

— Ти жахливий негідник. І забери свої довбані руки. Налий мені. Який жах!

Вона сп’яніла і погойдувалася тепер усім тілом у такт музики, яка бриніла в ній, і я бачив, що то була музика розпачу. Чому вона так близько до серця сприйняла вигадану мною історію? Може, приміряла її до себе? Тепер, мабуть, думала про те, що я виявився найбільшим розчаруванням у її житті. Ну що ж, вона недалека від правди. Те, що я їй розповів, не раз мені прокручувалося в голові, я все ще метався між спокусою красиво померти чи некрасиво злиняти, скориставшись перед тим правом першої ночі. Можливість чесно Мар’яні сказати: ні, я не той, на кого ти розраховувала — до уваги не бралася. Мені здавалося, що я вже достатньо глибоко загруз у цій історії, щоб не завершити її настільки примітивно. Все ще думалося, що Мар’яна в якийсь момент поміняє плани і до самогубства не дійде.

— Знаєш, — сказав я, — все це виглядає негарно з відстані часу, але тоді я не сприймав її наміри серйозно, я вважав їх за гру. Ти не повинна думати про мене погано. Відтоді я сильно змінився. І уяви собі — на краще.

Віра з недовірою подивилася на мене.

— Ти перестав брехати?

— Ні, але я перестав обманювати дівчат, вішаючи їм клюс-ки про свої почуття, тоді як насправді я жодних почуттів, крім бажання трахнути, не відчував.

— О, це цікаво. Ти перестав обманювати... але твоя вчорашня вилазка на острів свідчить протилежне. Ти безсовісний брехун. Мало того, що, зустрічаючись зі мною, ти граєш когось у себе вдома, про що свідчить подушка, запацькана помадою, то ще й займаєшся сексом на свіжому повітрі, начебто на прощання. Зі скількома ти ще мусиш розпрощатися, не скажеш? Кому ти розповідатимеш про сьогоднішній вечір, як про акт чергового прощання? Схоже, це вже в тебе традиція: влаштовувати прощальні вечори на цьому острові.

— Ти сама наполягла прийти сюди. Я все тобі чесно розповів, а в нагороду отримав звинувачення в підлості. Я брехун! Як ти можеш таке говорити? Я брехун! — Я відкоркував наступну пляшку і налив у келихи. — Так, я брехун. Але не для тебе. У мене нема перед тобою таємниць. І взагалі, я саме з тобою відчув своєрідне очищення... Так-так, не смійся, я біля тебе роблюся інакшим, мій негативний бік забивається у глухий кут і носа не показує... Ну, хіба інколи... Але те, що було вчора... це був виняток... Я твердо вирішив зі всіма розпрощатися, крім тебе. Щоб тільки ти і я, розумієш? І нікого між нами.

Я цокнувся з нею. Авжеж, сп’яніння — це найкращий спосіб притлумити психоаналітичні здібності інтелектуальної панни. Віра віддалася із якимсь приреченим смутком в обличчі, не проронивши ані слова.

Я б із великим задоволенням подався додому, але Віра поволокла мене до «Вавілону», щоб за кавою витверезитись: не могла ж вона в такому стані заявитися вдома.

— Навіщо ти напоїв мене? — дорікала мені, а я ввічливо відповідав, що це їй тільки здається, що вона зовсім не п’яна, а насправді твереза, про що свідчать правильно побудовані складні речення і вживання іншомовних слів, значення яких я не знаю і знати не хочу.

Щойно ми сіли за столик, як до нас приєднався Андрон з черговою кралею і радісно повідомив, що вони женяться. Краля серця була худа, як трясця, мала лисячий писочок і на диво вузькі вуста. Я хотів, було, поцікавитися, невже він втратив надію знайти ще щось страшніше, але стримався.

— Ти знову виграв, — сказав я.

Андрон розсміявся, підморгуючи мені по-змовницькому, а краля здивовано запитала, що саме він виграв.

— П’ять баксів, — пояснив я.

— За що?

— Ми заклалися, хто скоріше одружиться.

Андрон знову втішено засміявся, не перестаючи мені моргати і корчити кумедні гримаси. Віра з філософським виглядом водила пальчиком по столу, аж врешті перепросилася, повідомивши, що їй треба вийти. Краля згадала теж про свої потреби і набилася їй у товариство.

— Класна теличка, — сказав я якомога серйозніше.

— Перестань. Ти нічого не розумієш. Вона донька ректора.

— А-а...

— От тобі й «а-а». Там такі бабулі, що хо-хо. А з мармизи нам воду не пити.

— Тоді зрозуміло.

— Між іншим, у неї є старша сестра. Неодружена.

— Невже й цілка?

— Мурово.

— І така сама красуня?

— Я б сказав, навіть трішки симпатичніша. На фіґа тобі ці писані сикси? Щоб потім гарувати на неї все життя? Я тебе познайомлю з її сестрою. Татуньо вже кожній з них подарував по кам’яниці з усіма прибамбасами і з «опелем» на додачу. Будеш жити в мармуляді.

— Можливо, це якраз те, про що я мрію.

— Ну, ти ж не дурень. Ти ж розумієш. Тобі ж, як письменникові, хочеться чого? Ідеальних умов для творчості, так? Ну, от. Про кращі умови для творчості, ніж бути зятем ректора, нема чого й мріяти. У шлюбну подорож їдемо на Кіпр. Отже, якщо швиденько її обкрутиш, поїдемо разом. Давай, вирішуй.

— Скільки її сестрі років?

— Двадцять п’ять. Чудовий вік для того, щоб заарканити. З такими дівицями все дуже просто. У них усі антени вже працюють в одному-єдиному напрямку — негайно вийти заміж. Бо коли гепне двадцять шість, планка падає. Починається депресія, з’являються ідеї заглибитися в науку, у бізнес, робити кар’єру і т. д. Завернути їх назад до ідеї затишного сімейного кубельця і щасливого материнства з кожним наступним роком уже надто важко. Але в оцей період можна брати їх голими руками. Отак підходиш і береш. Я не розумію, що ти знаходиш у тих пацанках. Я давно вже в них розчарувався.

В цей момент повернулися наші панни, вони, вочевидь, теж знайшли якусь тему для розмови і втаємничено хіхікали. Ми ще перекинулися кількома пустопорожніми фразами, і Андрон відвалив, пригортаючи кралю. Віра провела їх таким сміхотливим поглядом, що я запитав:

— Чого ти тішишся?

— Мені смішно з Андрона.

— І що ж там смішного?

— А нікому не скажеш?

— Ні.

— Ну, він же ж думає, що вона від нього в захваті.

— А хіба ні?

— Вона й не збирається за нього виходити. Вона не така дурна, щоб не розуміти, що саме Андрона в ній цікавить.

— Он як?

— Він тобі часом не розповідав про її сестру?

— М-м... щось там розповідав...

— Про те, що вона аж пищить, так хоче заміж?

— Так.

— Про кам’яницю і «опель»?

— Умгу.

— Може, навіть пропонував познайомити?

— Ну, пропонував.

— А ти що?

— Нічого.

— Не вірю.

— Не вір.

— Ну, гаразд. У неї нема сестри. Вона її вигадала. Показала йому фотографію своєї подруги. І спитала, чи в нього нема для неї кавалера.

— Навіщо це їй?

— Щоб самій познайомитися. Невже незрозуміло? Вона Андрона використовує винятково з однією метою — мати когось, хто буде виводити її в люди. Сам розумієш, дівчина після закінчення навчання випадає з тусівки. Хата — робота, хата — робота.

— І це вона тобі, першій зустрічній, усе отак вибовкала?

— По-перше, ми з нею зналися й раніше. Наші батьки давно товаришують.

— Стривай-стривай, ти кажеш, що ви зналися раніше... Але ж коли вони підсіли і Андрон нас знайомив...

— ...ми вдали, що вперше бачимося. Це тому, що вона встигла мені підморгнути. Ну, от. А по-друге, вона почала розмову з того, що поцікавилася, які в нас із тобою стосунки.

— І що ти їй сказала?

— Те, що чула від тебе.

— Що саме?

— Що в нас палке кохання. Щось не так?

— Ні, все нормально. Тобто якого дідька їй знати про наші стосунки?

— Можливо, вона хотіла знати, чи не можна тебе закадрити.

Бідний Андрон! Я відчув, що мушу конче випити. Я підійшов

до бару, зробив замовлення і, роззираючись, помітив Зеника. Він сидів за столиком, втупившись у порожню чарку так, мовби ось-ось мало статися чудо, і чарка сама собою наповниться горілкою, я знічев’я дивився на нього і не міг второпати, чому на його обличчі відбився такий вселенський смуток, ніби його щойно звільнили з китайської тюрми. Я вирішив його розвеселити і кивнув одному знайомому, а коли той підійшов, попрохав його сісти у Зеника за спиною і затіяти з ним коротку розмову: мовляв, як справи і таке інше, а я за той час підміняю порожню чарку на повну. Знайомий охоче погодився на мою затію, а я замовив у бармена повну чарку горілки. Як тільки Зеник відвернувся, я тихенько замінив чарки, потім сперся на шинквас, чекаючи, поки бармен приготує морозиво, каву і відкоркує шампанське. Упівока я стежив за Зеником. О-о, треба було бачити його обличчя, коли він помітив повну чарку. Він навіть струснув головою, а потім знаєте, що зробив? Нахилився до чарки так, що мало носом не черкнув, і уважно її обстежив, після цього встромив у неї пальця й облизав: «Горілка!» — радість осяяла його обличчя. Виявляється, чуда таки бувають. Він узяв чарку, вихилив її з проникливим почуттям самоповаги, а тоді переможним поглядом обвів усю залу. Коли він побачив самотню Віру за столиком, його лікті на мить піднялися і він уже мав намір встати, але якесь внутрішнє чуття підказало, що поспішати не варто і краще завершити повний огляд кнайпи. Це було слушно, бо, помітивши біля бару мене, він знову опустив лікті на стіл. Але тільки на хвильку, наступної

миті він уже прямував до мене з таким самим похоронним виглядом, як і раніше.

— Сервус. Ти знаєш, у «Вавілоні» кояться дивні речі.

— Так, я чув.

— З тобою теж було щось подібне? — він говорив, насторожено озираючись.

— Що саме?

Він стишив голос:

— Чарки наповнюються самі собою... самі собою... Приходять якісь незнайомі люди і розпитують про мене, а я ні сном ні духом не знаю, хто ж то може бути. А вони поводяться так, мовби я їхній найліпший колєжка. Але що цікаво! Вони шукають мене тільки під час моєї відсутності! Хоча я тут так часто буваю! Або ось моя скрипка... Ти знаєш мою скрипку... Вона інколи має здатність зникати, а потім з’являтися. За іншим столом. Вона збиткується з мене. І все це тут, у «Вавілоні». А кілька днів тому я побачив за столиком знаєш кого?

— Не маю зеленого поняття.

— Троцького.

Алкоголік і художник Папроцький на прізвисько Троць-кий недавно помер у молодому віці.

— Отже, ти бачив його духа? — сказав я.

— Я бачив його так само, як бачу тебе. Якого духа? Я навіть замовив йому чарку горілки і попросив бармена занести йому на столик, але Троцький зник. Мабуть, на тім світі їм забороняється пити. Як ти гадаєш?

— На тамтім світі не тільки пити, але й трахатися забороняється.

— Який жах! — він замовк і дивився, як бармен, спритно розставивши замовлення на тацю, несе його до Віриного столика: — Слухай, ти далі з нею? — кивнув на Віру.

— А що?

— Я думав, між вами все скінчено.

— Чому це тебе так хвилює?

— Вона мені подобається.

— Мені теж.

— Але вона мені по-справжньому подобається, розумієш?

Я не мав наміру з ним сперечатися, вловивши у його голосі легкий стан сп’яніння. Він був у постійних пошуках подруги своєї печалі. Від нього тхнуло смертю.

— Так, — кивнув я.

— Для тебе це просто забава, я ж знаю. Ти її трахнеш і покинеш. Хіба ні?

Я стенув плечима:

— Що ти чекаєш від мене?

— Щоб ти лишив її. Тоді вона буде зі мною.

—Хтозна. Почекай трохи.

— Ні, я вже досить чекав. Вона просто дурна. Вона схибле-на на відомих людях, особливо на митцях. Ти для неї лише ім’я. І більше нічого. Невже тобі приємно трахати бабу, котра віддалася тобі лише тому, що у Львові так мало відомих людей? І всі зайняті! Я вже її вивчив. Вона просто упивається від таких, як ти. їй хочеться, аби її всі бачили, яка вона крута. Чувак, це все фіґня. Ти для неї не існуєш. Ти для неї пушинка. Є тільки твоє ім’я і твій писок, який впізнають фани. От від цього вона й кінчає.

Я зиркнув на Віру, вона стежила за нами, але з виразу її обличчя я б не міг сказати, що вона зараз кінчає. Я сказав Зеникові:

— Якби я був на сто відсотків упевнений, що вона піде до тебе, коли я її покину, я б її покинув. Я поважаю високі почуття. Але і ти, і я добре знаємо, що вона після мене з тобою все одно не буде.

— Ну й мудак ти, — процідив він крізь зуби. — Ти просто механічний апельсин, ти вічний трахальщик. Ти не знаєш, що таке любов.

— Мудак ти, а не я, бо, замість того щоб підчепити собі якусь бабу з великою задницею, ти мрієш про Віру і дрочиш перед сном під ковдрою, а потім говориш про любов.

— Яв неї закоханий. Розумієш, що це таке?

— Шкода, що вона про це не підозрює.

— У мене своя тактика. Почуття не обов’язково оформлювати у слова. Думаєш, вона не помітила моїх поглядів? Вона й зараз дивиться в наш бік.

— Я думаю, чому ти стоїш із втягнутим животом, ніби проковтнув жердину.

— Вона не дурна. Вона все аналізує. І зараз, між іншим, думає, чи не зробила вона велику дурницю, зв’язавшись із тобою.

— Ти смішний. Особливо коли вип’єш.

— Я п’ю з розпачу.

Перш ніж рушити до столика, я сказав:

— Потерпи ще з місяць.

— А що має статися за місяць? — пожвавився він.

— Вона буде вільна.

— Ти кинеш її?

— Я всіх кину.

Він завмер із роззявленим ротом, і його мозок почав зосереджено аналізувати мої слова.

— Що він хотів? — спитала Віра.

— Там якась забава має бути, от він і запрошував мене.

— Не бреши. Я ж помітила, що він зиркав на мене.

— Бо він хоче, аби я з тобою прийшов.

— Це ви так довго про забаву домовлялися?

— А ти ніби Зеника не знаєш. Меле, меле...

— Ти відмовився?

—Звичайно.

— Ти збираєшся далі кіряти?

— А хіба я п’яний?

— Ну й не тверезий.

— Пляшка шампана — це якраз те, що треба. Ми ж мусимо вбити зо дві години, поки ти відчуєш себе у формі, чи не так?

— Ти брешеш, що ти її більше не бачив.

Я не відразу второпав:

— Кого?

— Ну, ту, що тобі запропонувала разом померти.

— Ти все ще про неї не забула?

— Я й не забуду про неї ніколи. І не надійся.

— Вона завше буде між нами?

— Напевно.

— Он вона сидить, — кивнув я недбало на столик навпроти.

— Що таке? — Віра не вірила власним вушкам. — Це вона?

— Так. Жива й здорова. Можливо, навіть вдячна мені за те, що й досі живе.

Віра якийсь час уважно розглядала дівчину, яка жваво спілкувалася зі своїм кавалером, і спитала:

— Скільки їй тоді було?

— Сімнадцять.

Віра кивнула. Дівчина якраз на двадцять шість — двадцять сім виглядала.

— Вона досить приваблива.

— Ти б побачила її тоді!

Я випив і, закинувши ногу на ногу, став теж розглядати дівчину, яку бачив уперше, але яка могла бути достеменним портретом Мар’яни років за десять.

Острів починає мені снитися, напливати на мене разом зі своїми вербами, обгортати хвилями і втягувати в себе, наче восьминіг, я борсаюся в ньому, шукаючи рятунку, виплутуюсь із вербових кіс, аж поки не прокидаюся серед ночі зіпрілий, ловлячи себе на тому, що розмахую руками так, мовби намагався в дійсності вивільнитися від його мацаків. Можливо, я ще й кричу. А все ж таки мені хочеться провідати його ще, без Мар’яни, однак сам туди піти я не відважусь, — ні, тільки не це, піти туди самому для мене — все одно що податися на цвинтар опівночі, адже саме острів призначений стати місцем моєї смерті.

Восьме серпня цвяшком увігналося в мозок, мимоволі я став рахувати дні, мені снилося, що я по цілій хаті шукаю календар, але чомусь мені потрапляють на очі календарі минулих років, і тільки після тривалих зусиль я знаходжу той, що треба, але там... там нема місяця серпня, а відразу після липня настає вересень, я намагаюся все ж таки вирахувати, що за день буде восьмого, але календар перетворюється на мурашник, мурашки весело розбігаються, і тоді я прокидаюся й полегшено витираю піт із чола, усвідомивши, що це тільки сон. Смерть мене манить, мов найкраща коханка, і той момент, коли я віддаюся їй, стає моїм нав’язливим маренням, вона хтиво бере мене у безліч способів — отруєного, повішеного, зарізаного, утопленого, розтовченого, застреленого. Останній варіант збуджує найсильніше, принаймні у фільмах коханці зазвичай стрілялися. Постріл у скроню має в собі щось шляхетне, звичайно, якщо не скористатися «береттою» або «люґером», які тобі враз вивалять півчайника, ні-ні, стрілятися слід із чогось делікатнішого, щоб тільки акуратна дірочка, тоненька цівочка крові й більш нічого. Момент, коли я приставляю до скроні пістолета, уявляється аж надто яскраво, поволі я настільки призвичаююся, що мені іноді здається, ніби я ношу пістолета при собі. Водночас оте усвідомлене самогубство мене гнітить, бо коли я починаю по порядку розкладати усі свої негаразди, то з кожним можна дати раду, але всі разом вони кидають мене у паніку, змушують сховатися, забитися у нірку і не висовувати носа. Це ідеальний стан, але не можливий, тому залишається запорпатися в домовину і спати, спати, спати...

Мені подумалося, що для повноти картини я мушу побувати на острові ще й з Лесею. Можливо, вона внесе ясність у мої сумніви, а як ні, то бодай допоможе перемогти вплив острова на мене, щоб я сприймав його саме як клапоть землі й не більше, а не мов якусь живу істоту, здатну гіпнотизувати і підкоряти своїй волі. Врешті-решт, можливо, острів увібрав у себе всі Грицькові сни, його нічні марення і гріхи, а тепер вони атакують мене, мов комарі, дзижчать біля вух і не дають забути, що острів є, острів дихає і острів породжує сни.

Після сесії майже щодня Леся танцювала в нічному клубі, де танцюристки мали свої певні години: одні до опівночі, інші опісля, і щоразу мінялися. За столиками сиділи стрижені бандюки, бізнесмени з-під темної зірки і їхні стильні курви, усіляка шушваль, а вгорі висів тяжкий дим, буяв перегарний штин і скипав п’яний галас. Танцюристки спускалися зі сцени до столиків і своїми привабами, які були ледь прикриті пухнастими кольоровими пір’їнами, звабливо витрясали перед клієнтами, а ті віддячували банкнотами, які недбало запихали їм у щось схоже на бюстгальтери і май-точки, інколи хтось із відвідувачів дозволяв собі запхати у майточки й долоню, тоді лунали дівочий писк і сміх, але ніколи ніхто не обурювався. Я милувався струнким тілом Лесі, яка звивалася в іспанських та арабських танцях, обво-див-очима залу, що жерла її жадібними очима, і жодним порухом не зраджував себе тим, що знайомий з нею, що

і цього вечора, і будь-якого наступного я володітиму цим тілом, робитиму, що мені заманеться.

Коли я інколи приходив по неї, то сідав собі десь у кутику, офіціанти мене вже знали і приносили вино, я пив і ні з ким не спілкувався, а лише спостерігав, і тоді, коли я це робив, мені було безмежно цікаво. Здавалося, що я натрапив на справдешню золоту жилу, з якої фонтаном вдарить новий роман, але чомусь наступного дня все це видавалося мені не вартим піщинки. Половина відвідувачів були тут завсідниками, танцюристки мали своїх постійних закоханців, і, хоча це було заборонено адміністрацією закладу, окремі дівчата не відмовлялися переспати за гроші. Леся мене запевняла, що ні з ким тут не спала, я вірив і не вірив, уявляючи себе на її місці й гонорар сто доларів, і дякував Богові, що я не жінка, бо став би курвою. А який письменник з кур-ви? Хоча курва з письменника не таке вже й велике диво. Леся мала теж своїх закоханців. Один у мене викликав дику відразу — малий, але кремезний, з масивним золотим ланцюгом на бичачій шиї і браслетами на зап’ястях. Пальці з перстенцями він у розмові розчепірював і вимахував у повітрі, наче віялом. Щоразу після того, як Леся виконала номер, він підкликав її до свого столика, садив поруч, цікавився, що вона буде пити, і Леся, виконуючи побажання директора, яке стосувалося всіх танцюристок, замовляла неодмінно щось дороге. Вони пили й розмовляли, я не чув ані слова, але бачив його рухи, пальці віялом, несамовиту посмішку, він не дозволяв собі ніколи нічого непристойного, але очі виразно здирали з Лесі рештки її небагатого гардеробу, очі його проникали у всі потаємні місцини витонченого тіла, просвердлювали дірочки і їли поїдом, він точив її, мов шашіль, і мені здавалося, що за кожним разом її стає дедалі менше й менше. А потім він виймав із гаманця кілька доларів, скручував їх у тоненькі рурочки й запихав Лесі у волосся, мов папільотки, від чого вона починала скидатися на японську гейшу. Танцюристки всі ці «чайові» справно здавали в касу, звідки їм виплачували відсотки.

Можна було б сприйняти мої відвідини клубу і споглядання залицянь до Лесі за своєрідний акт мазохізму, якби не те, що подібні заклади мене приваблювали й раніше, світ міського дна лякав і манив, додаючи адреналіну. В клубі аж роїлося від осіб, які займалися рекетом і тримали «дах», переганяли крадені авта і готові були виконати будь-яке криваве замовлення. Бували тут і кримінальні авторитети — Муха, Хімік, Артур, Завіня, Помідор... Усі вони вже покійники. Муха, з яким мене познайомив Олюсь, здивував своєю начитаністю, він прочитав за своє життя дві книжки: «Метелик» Анрі Шар’єра і «Діви ночі». Чи не бажав би я написати книжку про його життя, спитав він, і я погодився. Книга буде називатися «Муха», повідомив я радісно. Ні-ні, заперечив він, ніхто не повинен навіть здогадуватися, про кого мова. Чому? Бо тоді йому гаплик. Гаразд, подумав я, а скільки ж тоді відміряно автору після виходу книжки? Проблема вирішилася сама собою — Муху застрелили в Празі.

Мені чудна була оця вся зграя примітивів, чий інтелектуальний рівень не піднявся вище від горили і які могли ота-ко смітити грошима, гуляючи на широку ногу, ні в чому собі не відмовляючи, адже їхні загравання до танцюристок часто були викликані однією-єдиною метою — подратувати свою супутницю, яка насправді була нічим не гірша, а може, й краща. Ця піна людського непотребу, розпаношілої галайс-три перебувала в постійному русі: одні ще замолоду відходили у кращий світ, інші з гонором займали їхнє місце тільки для того, аби за рік-два і собі опинитися на дні піщаного кар’єру чи під асфальтом. Зараз, пригадуючи собі їхні обличчя, я усвідомлюю, що тусувався з покійниками, нікого вже з них нема серед живих — від найбільшого крутелика до найменшого побігунчика — усі вони тлін і гумус, гумус і тлін.

Однак у той період мого життя, коли, перебуваючи у меланхолійному сум’ятті почуттів, я сахався самотніх вечорів і волів їх убивати у кнайпах, мене цікавили саме ці типи, в яких я спочатку викликав недовіру, які випитували про мене в адміністрації або в когось із авторитетів, а ті запевняли, що я «свій», але відтоді, як Олюсь звів мене з Мухою, я вже не міг сидіти за столиком самотою, мене запрошували до компанії, вгощали, обнімали і не крилися зі своїми балачками, повз мої вуха пролітали інколи страшні ре^г \ але вони не діймали мене, усі їхні голоси я сприймав як читання книжки. Вони й досі бринять у моїй пам’яті, голоси покійників, які говорили про смерть частіше, ніж про життя. А їхні кралі — довгоногі антилопи, фантастичні модельки... Де вони зараз? Окремі з них теж уже на тамтім світі — одні вкоротили собі віку наркотиками, інші потрапили під град куль за компанію, ще інших знищено, щоб не пашталакали. Кожного відвідувача клубу супроводжувала маєстатична пані Смерть, і рідко кому вдалося позбутися цього почесного ескорту.

Того вечора виступ Лесі закінчувався о десятій. Я не мав настрою до спілкування з бандитами і вирішив за краще пересидіти у «Вавілоні», а потім зайти по Лесю. Я примостився, як завше, в кутику, але довше як півгодини насолоджуватися самотою не вийшло — до мене підсіла Марта. Я, зрештою, не мав нічого проти, з Мартою я готовий гомоніти о будь-якій порі.

— Ти сама?

— Ні, я прийшла з одним гівнюком. Забудь про нього.

— Я відчуваю дупою, що назріває скандал.

— Звідки ти взяв?

— Якийсь тип з бичачим лобом не спускає з нас очей.

— Ти б бачив його, коли він спускає!

— Ти з ним спиш?

— У мене тимчасовий творчий штиль. На такі періоди я підбираю собі якогось...

— ...йобаря.

— Я дівчина вихована і таких слів не вживаю. Хіба що під час любощів.

— Але так виглядає, наче він тобою не на жарт захопився.

— Це його проблема. Замов мені текілу й цитрину.

— Ти будеш зі мною пити, а він — дивитиметься?

— Чому ти так переймаєшся якимсь нещасним... ну, ти сам знаєш... Я й так зробила йому ласку, що пішла з ним сюди. Він же ж чого мене потягнув до «Вавілону»? Щоб похвалитися перед знайомими: ось який бравий козак неприступну Марту захомутав!

— А-а, то ти навмисне вирішила використати мене, аби поставити його на місце? Це з твого боку не зовсім порядно.

— Не сміши. Ти знаєш, що я люблю з тобою посидіти за пляшкою.

Вона сипнула трішки солі на згин між великим і вказівним пальцями, лизнула, надпила текіли і закусила плястер-ком цитрини.

— Ти читала Малкольма Лаурі?

— Як ти вгадав?

— Він цей спосіб пиття текіли описав з та-аким смаком, з та-акими деталями, що я тільки й мріяв про текілу. Мені здавалося, що текіла — це щось неймовірно вишукане.

— І що?

— Коли попробував, то розчарувався. Звичайна самогонка з кактуса.

— Нічого ти не зрозумів. Текіла — це стиль життя.

— Вірю. Але то в Мексиці.

— Я собі Мексику можу зробити де захочу. Генію досить побачити листочок, щоб уявити дерево, казав Ґьоте. Мені досить ковтка текіли, щоб опинитися в Акапулько. Як твої любовні справи?

— Не жаліюся.

— Ти заспокоївся?

— Звичайно.

— Але щось тебе гнітить.

— Мене стали переслідувати суїцидні марева.

— Справді? Ніколи б не подумала, що ти на щось таке здатний. Хіба що в уяві. Я, зрештою, і сама колись про це думала. Іноді мені спадало на гадку, що одне тільки усвідомлення того, що я можу покінчити з життям будь-коли, тільки-но захочу, й утримувало мене при житті. Особливо коли батьки мене задовбали, щоб я виходила заміж, бо мій священний обов’язок — народити дитину. Цілком можливо, я ще дитину народжу, але заміж... До речі, як ти ставишся до того, щоб зробити мені симпатичного карапузика? З такими синіми очима, як у тебе.

— І так, щоб він ріс, не знаючи батька?

— Звичайно. Навіщо мені батько?

— А йому?

— І він обійдеться. Просто, якщо ти відмовишся, я народжу від якогось дебіла. Як он той.

— Якщо я таки відважуся на самогубство, я обов’язково тобі зателефоную, щоб залишити по собі ще один чудовий витвір.

— Це було б ідеально. Ми б приходили на твою могилку, я розповідала б йому про тебе... Авжеж, про такого батька для своєї дитини можна тільки мріяти.

— Батька в могилці?

— А що тут поганого? Я зробила б усе, щоб він тебе полюбив. Рукописи свої можеш теж сміливо нам передати, ми збережемо все до дрібниць і будемо перевидавати, перевидавати.. . Ой, щось я і справді розмріялась. А ти ж і не покінчиш самогубством.

— Чому так думаєш?

— У тебе нема на це жодних поважних причин.

— У мене депресія. Я не можу писати.

— Пхе! У мене стабільно двічі на рік депресняк. І то такий, що вити хочеться. Одного разу я навіть для цікавості перетяла собі жилу і дивилася, як скрапує кров. Це зачаровує. Мені здавалося, я б могла дивитися на це годинами. Замов мені ще текіли.

— Твій кавалер, по-моєму, психонув.

— Туди йому й дорога. Мудак. Завтра зателефонує. А в мене й так сьогодні зовсім не сексуальний настрій. А точніше, діловий — напевно, завтра діла й почнуться. Ненавиджу всі ці бабські розклади. Усе до найменших дрібниць ненавиджу. Я ненавиджу вишукану білизну. Ненавиджу косметику і парфуми. Ненавиджу нацицьники. Ненавиджу менструації. Ненавиджу бабські теревені. Ненавиджу своїх ровесниць, з якими не знаходжу спільної мови, бо вони або вискочили заміж, або перебувають у шаленій погоні за щастям. А я не вийшла і не перебуваю. Я з жахом думаю про те, що колись у мене з’являться зморшки, тіні під очима, і я змушена буду вдатися до косметики, пофарбувати волосся. Не кінчай самогубством. З ким я ще так душевно розслаблюся?

— Досить важливо мати когось протилежної статі, з ким не граєшся. Правда?

— Сам знаєш, що правда. Хоча інколи... ти тільки не сприйми це надтосерйозно... це інколи... в своїх еротичних мареннях я уявляю, як ти мене кохаєш... тобто я уявляю тебе на місці того, хто мене тієї миті кохає... і тоді в мене настає дуже класний оргазм...

— Твій гівнюк повернувся.

— О-о! І що він робить?

— Сів за столик і дивиться на нас.

— Зануда. Ну що ж, я почалапала до нього. Ти з кимось сьогодні кохаєшся? — Я кивнув. — Рівно опівночі я хочу кінчити разом з тобою. Обіцяєш?

— Постараюсь.

З

—Хочеш, я поведу тебе в одне таємниче місце? — спитав я Лесю, навіть не сумніваючись, що вона погодиться, вона ніколи ні від чого не відмовлялася. Навіть якби я запропонував їй спуститися в пекло, вона б поцікавилася лише, чи не варто їй прихопити теплого светрика і пару канапок.

Пертися на Погулянку затемна було, мабуть, дурною затією, в околиці острова жодного освітлення, можна потрапити у прикру ситуацію, якщо наше місце на острові вже кимось зайняте. На щастя, там не було жодної живої душі, гнітюча тиша панувала довкола, вітер ані не шелеснув у гіллі верб, хоча трохи далі в ліску крони дерев тривожно шуміли і зловісно поскрипували.

— Як тут гарно, — втішилася Леся, яка вміла тішитися життям як ніхто.

І знову ані сліду Грицька. Я подивився на мертву похмуру воду, і мені зробилося моторошно, ця вода, вочевидь, ховала якусь таємницю, щось причаїлося у її темних непривітних глибинах, і мене не покидало передчуття, що коли воно випірне, коли воно з’явиться переді мною, то буде останнє, що я побачу в цьому житті.

Лесі ані на грам не передався мій пригнічений настрій, вона щебетала, сміялася, тулила вербові коси до обличчя і звабливо стріляла очима. Ми вмостилися під вербою і пили вино, а потім я розповів їй ту саму історію, що й Ліді та В ірі. Мені хотілося почути її реакцію, бо реакція Віри додала мені ще більше смутку.

— Як цікаво, — сказала Леся, вислухавши мене, потім лягла на траву, заклала руки за голову, усміхнулася й додала: — Якби ти захотів... якби ти тільки цього захотів. ..я б, не роздумуючи, покінчила разом з тобою самогубством...

Я подивися на неї зі здивуванням: чесно кажучи, такого я від неї не чекав. Усі свої емоції вона настільки вміло приховувала, що в мене з’явилися сумніви, чи має вона взагалі якісь емоції, а тому її готовність піти за компанію з життя мене невимовно зворушила.

— А тобі не видається, що я вчинив непорядно, коли обдурив її? — спитав я.

— Ні. Інакше б ми не зустрілися, правда? — відказала вона настільки щиро, що я відчув: було щось таке в мені колись, вже безнадійно втрачене, щось таке, чим володіють діти, оте радісне і світле світовідчуття та розуміння триваючого моменту — тут і зараз, — яке вже ніколи не відновиться, але за яким я інколи тужитиму, а тому я без роздумів погодився:

— Правда.

— Ти ж її не кохав так, як мене.

— Ні. Я її взагалі не кохав. Тільки прагнув.

— А якби кохав?

— Тоді інша річ.

— Тоді б ти погодився померти разом із нею?

— Для цього принаймні мусила б бути якась поважна причина.

— А я б померла з тобою хоч зараз... просто так... від надміру щастя.

— Для чого ж тоді вмирати?

— Щоб зупинити мить. І зі страху, що наступна мить вже не буде така прекрасна.

О Господи! Мені стало на душі так важко, що я ледь не скрикнув: ну чому, чому я не можу покохати ту, що кохає мене понад життя, ту, що, ніколи не читавши «Фауста», сама дійшла до розуміння найчудовішого сенсу життя?! Чому я метаюся, мов загнаний вовк?! Що шукаю в пустелі часу, множачи прикрощі, смутки й жалі?! Я ступаю по душах і серцях, як по стерні, що цвіркає росою, долаю перепони, будую нові, вмираю і народжуюсь, в’яну й розквітаю, і все це — у пошуках втраченої піхви. Кожен із нас скидається на місяць, повернутий до оточуючих лише своїм світлим боком, а темний — залишається невидимим, недослідженим і засекреченим, та інколи трапляється, що темний бік нашого «я» не настільки невидимий, як того хотілося б, і невмолимо пробивається крізь світлий. Чому мені здається, що в мене все з точністю до навпаки: не темний пробивається крізь світлий, а світлий крізь темний?

Мені хотілося впасти Лесі на груди і розплакатися, як малому збитошному хлопчакові, який вирішив нарешті розкаятися у всіх своїх витівках, і обіцяти виправитися, запевнити у своїх щирих почуттях і, сьорбаючи носом, нарешті видушити із себе: «Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною». Зрештою, я так і вчинив, я впав їй на груди, але вона не дала мені ані розплакатися, ані розкаятися, ані зробити пропозицію, вона пригорнула мене і віддалася

з якимсь дивовижним запамороченням, мовби то була й не вона, а Мар’яна, роль якої вона вирішила зіграти, або, можливо, вона уявила себе напередодні самогубства, бо ми кохалися так, ніби востаннє, довго і терпляче, ми кохалися, катуляючись у траві і вишіптуючи слова, яких ніколи раніше не проказували, і Леся — Леся!!! — мені говорила слова брутальні і хтиві, Леся, з вуст якої ще не злетіло жодне нецензурне слово, Леся казала мені: виїби мене, виїби мене, виїби мене... і запитувала: що ти робиш зі мною? — і я відповідав: я їбу тебе... я їбу тебе... я їбу тебе... а вона: їби мене, їби мене, їби мене... Вона проказувала це так, що мені не хотілося кінчати, мені хотілося їбати її безконечно, безкрайньо, безмежно, захлинаючись повітрям, темрявою, запахом трав, ми мокрі були від поту, ми липнули одне до одного, і тіла наші ляскали, відлипаючи, і острів гойдався, і верби підскакували, і хвилі билися в берег, бризкаючи слиною, лускою і чайками, а рівно опівночі я виконав прохання Марти й відчув, як від цього находить на мене якесь неймовірне прояснення, тверда упевненість, що днями все вирішиться, усе вляжеться і я розпочну нове життя. Але човен з Грицьком так і не виплив з туману.

/

Мої зустрічі з Мар’яною відбувалися тільки в місті. Ми гуляли, сиділи на лавках і не заходили до кнайп, замкнутий простір, здавалося, її дратував, і в ті рідкісні випадки, коли мені таки вдавалося її затягнути до каварні, ми перебували там не більше як півгодини, а коли нам хотілося випити, то пили вино з пляшки на лавці. Якось вона поцікавилась:

— А чому б вам не запросити мене до себе додому?

Я подумав, що вона жартує або бере на понт, просто аби покепкувати, бо досі, коли я намагався її заманити до хати, тільки відмахувалася: ой, це так далеко! — а тому відповів якомога байдужішим тоном, вдаючи, наче ця пропозиція мене зовсім не захопила:

— Я ж мешкаю так далеко, аж у Винниках. Я не певен, чи ти отримаєш велике задоволення, помандрувавши туди.

— Мушу ж я колись побачити, як живе герой моїх дівочих снів.

— Перестань кривлятися.

— А я не кривляюся. Ви справді мені кілька разів снилися, до того ж переважно тоді, коли ми ще не були знайомі.

— І яким я був у снах?

— Зануда.

— Тобто майже такий, як у житті?

— Тепер кривляєтесь ви. У снах ви як несподівано з’являлися, так само несподівано і щезали, нічого не пояснивши, і тоді я вас шукала, але намарне. Що б це могло означати?

— Я не розуміюсь на снах і не надаю їм особливої ваги.

— Одного разу мені приснилося, що ви мене везете в Америку, але, коли ми сходимо з літака, я вже вас не бачу, натомість мене обступили якісь люди... під'їжджає авто і забирає мене... я опиняюся у лікарні, і там я вас бачу знову вже в зе леному одязі... і всі лікарі в зеленому... світло-зеленому... вони спрямовують на мене яскраве світло, і я прокидаюсь... але прокидаюся у сні, продовжуючи спати, і тоді мене охоплює страх, бо насправді я прокинутися не можу, я скрикую, зриваюся і тоді нарешті прокидаюся... і мене заливають сльози, що все це був тільки сон...

— Що ж там, у тому сні було такого, за чим ти могла плакати?

— Не знаю... інколи так буває, що сон розчулить, і в перші хвилини після пробудження тебе огортає лагідний смуток, а потім усе минає... потім уже й не згадуєш те, що наснилося. .. Хіба з вами таке не було?

— Було. Я навіть якийсь час клав біля ліжка папір і олівець, бо в снах я бачив чудові сюжети для творів, але коли я їх уночі записував, то вранці виявлялося, що це абсолютне безглуздя, і тоді я перестав класти біля ліжка папір

і олівець.

— А я записую сни. Звичайно, не всі, а лише найцікавіші. У мене вже їх назбиралося кілька сотень. Недавно мені наснилося, що я комаха... яка саме, не скажу, але з барвистими крилами... літаю собі над квітучим лугом — сонце, медом пахне, аж дух забиває, а я пурхаю з квітки на квітку, тішуся... потім, коли прокинулася, то розплакалася... мені так шкода стало, що я не безтурботна комашка...

— Так ніби в тебе життя складається із самих турбот.

Вона зиркнула на мене з деяким роздратуванням, мовби

я її чимось образив, засумнівавшись, що вона може мати якісь проблеми, і тоді мене вперше навідала думка, що не все так гладко в її житті, як це виглядає на перший погляд, щось є, що її турбує і від чого вона б радо заховалася, вибравши долю безтурботної комашки.

— Я приїду до вас... — Вона хвильку подумала і додала: — Завтра... пополудні...

2

Перед першою гостиною будь-якої панни мене завше охоплювало нестримне бажання справити на неї позитивне враження, яке виливалося у гарячкове прибирання і затирання слідів попередніх візитів. Я бігав з пилосмоком, тріпав, згрібав папери, піднімав з підлоги книги і розставляв на поличках, мив посуд на кухні, викидав порожні пляшки у смітник, шукав місце для безлічі різноманітних предметів, ховав або знищував милі дрібнички, які забула в мене інша панна, але все одно мені не вдавалося домогтися такого порядку, який уміє навести жінка, хоч і як я старався. Чомусь чимало речей уперто відмовлялися займати своє місце, їм більше подобалося опинятися на видноті і при першій-ліпшій нагоді радісно гукати: «Ми тут! Ми тут!» Особисто мені нелад нічим не дошкуляв, принаймні я в ньому ніколи не блудив, але тільки вдавалося навести сякий-та-кий лад, як відразу виникали поважні проблеми — я не міг нічого відшукати.

Але наводити порядок для Мар’яни я не мав ані найменшого бажання, мені навпаки хотілося встругнути щось абсолютно протилежне, а що останнім часом порядкували в мене наввипередки Ліда, Віра й Леся, а я у проміжку між їхніми візитами не встигав як слід насвинити, то перед з’явою Мар’яни вчинив із точністю до навпаки. Ніщо не мало носити на собі слідів жіночих рук. І я з великим ентузіазмом скинув гору тарілок в умивальник, накришив хліба на столі, а в кабінеті порозсипав на підлозі рукописи, порозкидав книги — словом, надав помешканню звичного парубоцького затишку. Я навіть видобув зі смітника дві порожні пляшки вина і поклав їх під столом. Потім окинув цей чудовий інтер’єр переможним поглядом і зостався цілком задоволений.

Мар’яна навідріз відмовилася, щоб я її зустрічав на зупинці автобуса, вирішивши втрапити сама. Я накреслив для неї на картці маршрут, і вона, суворо дотримуючись курсу, на мій превеликий подив, таки не збилася з дороги. Зачувши собачий гавкіт, я визирнув з вікна і побачив Мар’яну в тих самих обтислих джинсах, але в коротенькій майці, що не сягала пупа. Сусід, який підправляв свій паркан, застиг у непорушному ошелешенні, достоту пожираючи очима її феноменальну сідничку: куди прямує це диво? А дівчина зупинилася навпроти мого будинку, окинула його вивчаючим поглядом, ще раз зазирнула в картку й підійшла до брами. Сусід продовжував стежити, у його голові, забитій цементом, піском, гравієм і бетоном, мерехтіли розмаїті тлумачення цієї фантастичної з’яви, але одне видавалося найвірогіднішим: візит цей суто службовий, а панна — працівниця газзаводу чи електровні. Однак, коли я вибіг до брами, відчинив і впустив гостю на подвір’я, він мусив зазнати гіркого розчарування, зауваживши мою радісну усмішку: такою усмішкою контролера з елек-тровні не зустрічають.

Мар’яна впурхнула в гніздо розпусти, як невинний метелик до пащі крокодила, і найдивовижніше, що почувалася тут цілком затишно.

— Я все хочу роздивитись сама. Де ваша кухня? Кухня — це обличчя господині. А коли господині нема...

— Тоді це задниця господаря, — довершив я за неї.

— Фі, як некультурно. У вас тут і справді розгардіяш. Але ми ще сюди повернемось. Де ваш кабінет? У кожного справжнього письменника мусить бути кабінет, — повідомила вона мені.

Я кивнув нагору. Мар’яна сміливо рушила по сходах і з першого ж заходу втрапила простісінько в те, що могло б називатися кабінетом, але промовистий жах на її личку свідчив, що побачила вона щось зовсім інше, а не кабінет.

— Це ка-бі-нет? — перепитала вона. Я кивнув. — Гм... Ну, ми в принципі знали, на що йшли. Але як ви тут можете працювати? Хоча, якщо чесно, порядок у помешканні парубка свідчить про те, що з ним щось не в порядку. А ідеальний порядок свідчить про те, що маємо справу з гомосексуалістом.

— Ого! Які глибокі узагальнення!

— Це все наслідки безладного читання. Десь я це вичитала. Не пам’ятаю де. Звідтоді завше з підозрою ставлюся до різних чистюхів. Педанти зазвичай жахливі зануди.

Я спробував глянути на це приміщення її очима і побачив уздовж стін шафи, забиті книгами, а попід вікном довжелезного стола, заваленого паперами та книгами, на підлозі теж лежали папери, книги, часописи, подекуди брудні горнятка, тарілочки, келихи і пляшки. Фактично, якщо дивитися собі під ноги, то пересуватися можна. Здається, я не перестарався.

Мар’яна граційно підступила до книг і, проводячи по них пальчиком, голосно прочитувала імена авторів:

— Томмазо Ландольфі... Хорхе Луїс Борхес... Кутзеє... Орасіо Кірога... Івлін Во... Говард Лавкрафт... Я нічого цього не читала. Дивно, але в мене не виникає враження, ніби я щось втратила.

— Звичайно, якщо не мати зеленого поняття про існування чого-небудь, то звідки може виникнути потреба в ньому?

— Коли ви ці книги купували, то знали, що це якраз те, чого ви потребуєте?

— Як коли. Інколи я купую книги наосліп, хвильку погортавши. Буває, що помиляюся, і книга виявляється непотребом.

— Як мало ще я знаю, — зітхнула вона.

— На що ти натякаєш? Можливо, варто перед самогубством зайнятися самоосвітою?

— Ні, не думаю. Я вважаю себе цілком сформованою особистістю, а зайва інформація уже нічого не змінить. Я хочу кави.

— Зараз приготую.

— Ні-ні, я не це мала на увазі. Я сама приготую каву.

І вона збігла сходами на кухню. Я показав їй, де кава, і поставив воду на вогонь. Мар’яна прискіпливим оком дослідила горнятка, які помила напередодні Ліда, і визнала їх придатними для вживання.

— Може, ти голодна? — спитав я.

— Ще ні. Ваші панни геть вас занехаяли. Чому ви їх не приженете навести порядок?

— Останнім часом я зустрічаюся тільки з тобою.

— Ага, то тепер цей невдячний обов’язок прибирання авгієвої стайні ліг на мене?

— Виходить, так-

— Ну що ж, я готова.

Вона відміряла чотири ложечки кави до окропу, довела до кипіння і, знявши з вогню, з якоюсь загадковою міною накрила тарілочкою. А потім, попиваючи каву, змусила мене читати уривки з «Мальви» з невеликою перервою на пізній обід. Вона слухала значно уважніше, ніж зазвичай слухають жінки, з виразу її обличчя й окремих рухів — обличчя в долонях, сплетені пальці біля грудей, зціплені кулачки на колінах — видно було, що вона всім єством своїм пірнула в текст, у дивовижні лабіринти, і тепер далеко-далеко, поза часом і простором, і повернути її вдасться лише тоді, коли я скінчу читати. Обережно, щоб не сполохати її мерехтливе серце, я підвів читання до кінця, стишуючи голос до напівшепоту, до напівподиху, а сутінки тим часом прикрасили кімнату широкими мазками темно-синього пензля, і тоді я витяг пляшку вина й зиркнув у дзеркало: що вона в мені знайшла? Я запалив свічки і вимкнув світло, у присмерку вона стала виглядати старшою років на п’ять. Це мені додало відваги. Мар’яна сиділа на канапі, я простягнув їй келих вина, вона взяла, навіть на нього не зиркнувши, і промовила:

— Я... я хотіла сказати, як мені подобається те, що ви пишете...

Келих ледь-ледь тремтів у її пальцях, вино погойдувалося, билося об стінки, а вона все ще була далеко, хоч і значно ближче, ніж тоді, коли я читав, а все ж не тут, не поруч, вітер ще тільки ніс її сюди, і коли я побачив, що вона вже тут, то сказав:

— Ти ще нічого не випила.

Я цокнувся з нею, і вона пригубила келих, якусь хвилю повагалася і випила духом, як воду, враз укрившись рум’янцем. Після цього замовкла. Я сів біля неї, обережно, мов біля метелика, якого боявся сполохати. Головне — не нахабніти, тихо, спокійно, ще один келих... Можливо, ще один — і вона буде готова — я це відчував. Але найбільше, що я міг

собі зараз дозволити — це бавитися її волоссям. Другий келих вона пила трохи довше, а коли допила, і наступні п’ять років лягли на її обличчя, я пригорнув її до себе, вологі вуста в якомусь напівсонному стані розхилилися, в примружених очах заграло полум’я свічок. Її помада мала смак невинності. Цілувалася вона невміло і сковано, вуста були напружені й прохолодні. За хвилю вона різко відсунулась, стулила долоні й стиснула їх колінами, нахилившись уперед так, мовби вчинила щось заборонене й негідне, і знову помандрувала кудись у темінь, але вже недалеко, на досяг голосу.

Я налив їй ще. Нас обволікала тиха скрадлива музика, Мар’яна в такт злегка погойдувалася, здавалося, вона вимкнулася, і все, що її оточувало, нараз перестало існувати, але я помітив, що погляд її сумний, вуста напнуті, а стиснуті пальці аж побіліли. Про що вона зараз думає? А може, не думає, а радиться з тими, хто її послав по мене? Вочевидь, вони мали поставити їй якісь умови, а вона бачить, що не може їх дотриматися, і тепер іде торг... Я стежив за нею, не відводячи очей, але їй це не заважало — здавалося, вона взагалі мене не помічає, вуста її ледь помітно здригалися, якісь беззвучні слова спурхували з них і летіли до світла свічки, щоб за мить спалахнути і щезнути, але ще в леті їх встигав перехопити той, кому ті слова адресувалися, і вона злегка кивала головою, мовби вислуховуючи його репліки. Я відчув наплив ревнощів, бо ясно бачив, що цієї хвилини вона не належить мені, а комусь таємничому, комусь, хто, можливо, створив її і на правах творця продовжує провадити у сліпучій пустелі життя.

Я знову пригорнув її, і вона, покірно притулившись до мене, спитала пошепки:

— Ти знаєш, скільки я маю років? '

Вона вперше звернулась до мене на «ти», але я помітив це не відразу, і жодним чином не прореагував.

— А хіба це так важливо?

— В листопаді буде шістнадцять.

— Чудово. Ти й тут мене піддурила, сказавши, що закінчуєш школу.

— Ні, я закінчила щойно дев’ятий клас. Такої юної ти ще не мав ніколи, правда?

— Правда, — збрехав я.

— А тоді, коли ти сам мав шістнадцять?

— Ні. Тоді теж не мав, — вдруге збрехав я.

— Тепер будеш мати, — сказала вона якимсь дивним тремтячим голосом з ноткою непевності, а за мить я відчув, що й сама вона тремтить, мов у пропасниці. — Скажи, — промовила, — якби ти мав на вибір: негайну смерть або життя на безлюдному скелястому острові серед океану, де тебе чекатиме голодна смерть, повільна і болісна, однак не цієї хвилини, а за якийсь час — що б ти вибрав?

— Вибрав би острів. Бо залишалась би все-таки надія, що якось врятуюся.

Вона відхилилась від мене і знову скулилася, сховавши долоні між коліна.

— Але як? Довкола самі скелі, жодної рослини, — докинула таким тоном, мовби від моєї відповіді не знати що залежало.

— Можливо, вдалося б піймати якусь рибу чи назбирати водоростей, а ще є надія, що приплине корабель.

— А якби ти знав, що не приплине? — вона говорила, дивлячись не на мене, а кудись уперед, у сутінь, що причаїлася за вікном. — Якби ти знав, що в тих місцях взагалі ніколи не пропливають кораблі? А довкола скелястого острова не водяться риби, і береги такі стрімкі, що хвилі на них нічого не викидають, тоді що?

— Все одно якась надія жевріла б. Скільки б ти не вносила уточнень, навіть якби сказала, що я буду прикутий до скелі ланцюгами, то й тоді б я вибрав острів.

Тепер вона повернула голову до мене і подивилась так, мовби бачила вперше, щось я сказав таке, що її зачепило за живе, але що це було, я не міг зрозуміти, розпитувати ж її цієї миті я вважав за недоречне, бо, обнявши її, відчув, що вона тремтить іще дужче, я зазирнув у її очі й побачив сльози.

— Що сталося? Ти плачеш?

— Ні-ні, нічого, — закліпала вона рясно і, рішуче вхопивши келих, стала пити якось спазматично і нервово, а сльози текли по її личку і мішалися з вином, рука з келихом тремтіла, і я не знав, що маю думати. Потім, відклавши келих, вибігла з покою до лазнички.

Я налив собі вина і теж випив, але зі злості. Чому мені так фортунить на істеричок? Чого вона розплакалася? Може, я поводився нетактовно? Що я вчинив не так? На вулиці захлюпотів дощ, пориви вітру шмагали гілками дерев по шибах — чудова погода, щоб запорпатися у ліжко з книжкою, а ще краще з книжкою і Вірою-Лідою-Лесею, і читати вголос щось стильне, душевне, руками водночас пестячи одне одного, але так злегка, без напруження, ледь-ледь ковзаючи пальцями, щоб за якусь годину, а то й дві, відклавши книжку, сплестися в гарячий клубок і буквально за лічені хвилини отримати одночасний оргазм.

Хлюпання води у лазничці припинилося, і Мар’яна з’явилася знову свіжа й усміхнена.

— І що це з тобою було? — поцікавився я.

— Нічого особливого. У мене закрутилася голова... я забагато випила... з незвички.

— Але я б не сказав, що ти п’яна.

— Ні, але я трішки сп’яніла. Не звертай уваги. Краще поцілуй мене.

Цього разу поцілунок вийшов пристраснішим, а коли моя рука ковзнула під майку і торкнулася перса, вона вже не опиралася. Всі її рухи були, мовби у сні, вона дозволяла себе роздягати з якоюсь приреченою покірністю, усміхаючись комусь невидимому, але не мені, вона в цей час дивилася кудись убік, але не на мене, а я стягав із неї усе за порядком, не кваплячись, а так, ніби роздягав заснулу дитину, яку нізащо не хотів розбурхати, і, коли вона залишилася зовсім гола, очі її заплющилися, і вона, здавалося, дозволила себе затопити справжньому сну. Тіло її було покірне і тепле, я пригортав її без зусиль, і вона тулилася до мене з радісною усмішкою, але жодних зустрічних рухів не робила. Я гладив її невеликі круглі й налиті перса, відчуваючи, як під пальцями бубнявіють пуп’янки, а далі... далі, скажу вам, той, хто не гладив живіт юнки, ніколи не збагне дивовижного відчуття і насолоди від доторку до цієї ніжної шовкової шкіри, просяклої якоюсь особливою теплотою і свіжістю, я відчував таке ж сп’яніння, яке відчуває мандрівник, проникаючи у місцини, в які досі не потрапляла жодна людська душа, і хоч зовсім недавно та сама долоня досліджувала екваторіальну частину тіла Віри з не меншим захватом першопрохідця, а все ж різниця була велика, бо Віра вже дозріла була для любощів, тіло її налите було сексом по самі вінця і спрагло приймало мій дослідницький порив, тоді як тут мене чекала настороженість, подив і вдавана апатія, а непокірні кучерики, в яких заплутувалися пальці, кучерики не підстрижені і їжакуваті, а пружні й гойдливі, наче хвилі морські, з яких так легко зісковзнути у літепло вологого раю, ще й досі сняться моїм пальцям. Покірність Мар’яни незабаром виявилася оманливою, вона хоч і лежала із заплющеними очима і без опору підкорялася моїм рукам, проте ноги тримала вкупі, і мій палець даремно ковзав, стараючись дістатися глибше. А коли я ліг на неї, у мене виникло відчуття, що я спробував проникнути в неї, мов святотатець у храм, якого має намір осквернити, принаймні рухався я так само скрадливо й обережно, боячись, що мене ось-ось

сполохають, викриють і заарештують. Я кохав її лише самим кінчиком, бо ніг вона не розводила, і тільки-но я починав напирати, ураз стискала м’язи. Врешті я змирився з цим і, завершивши справу в простирадло, ліг поруч. Вона зробила вигляд, ніби мені віддалася, а я зробив вигляд, ніби її взяв.

Якийсь час ми лежали мовчки, я думав про змарнований день, а за вікном періщив дощ, кілька разів із гучним лускотом торорохнув грім, і світло в будинку згасло, світили лише свічки.

— Я боюся грому, — прошепотіла Мар’яна і, пригорнувшись, подивилась мені в очі: — Я погана, так?

— Чому ти так вирішила?

— Тому, що не віддалася тобі. Хоча я хотіла...

— І що ж тобі завадило?

— Ти... ти сам... ти все зіпсував.

— Я? Коли? І чим?

— Не скажу. Сам подумай.

— Ну, знаєш, це вже занадто. По-моєму, ти з мене знущаєшся. Навіщо ти говориш загадками?

— Нема жодних загадок. Усе як на долоні. Ти сам коли-небудь здивуєшся, що відразу не здогадався. Ой, що це? — вона підняла руку і показала свої пальці. — Це твоя сперма?

— Ні, це мармуляда.

Вона піднесла пальці до носика і принюхалася:

— Як дивно пахне... — Потім лизнула, поплямкала й додала: — Не сказала б, що це аж такий делікатес. Хоча коли-небудь, якщо ти будеш чемний, я спробую зробити тобі те, що всі ви так любите.

Вона витерла пальці об простирадло й подалася знову до лазнички, прихопивши одну зі свічок. Я налив вина і похапцем випив. Власне кажучи, нічого страшного не сталося, мені не раз уже доводилося саме таким чином кохатися з ці-лочками, аж поки вони врешті не віддавалися по-справжньому, головне тут терпіння. Але, маючи на вибір трьох готових до вжитку панночок, я зовсім не мусив ще й бавитися в цюцю-бабки з четвертою. Коли Мар’яна повернулася, тримаючи свічку перед собою, я мимоволі замилувався її досконалим тілом.

— Зрештою, ми ж домовилися, що це відбудеться на острові, — констатувала вона, мовби виправдовуючись.

На ніч вона залишилася у мене, повідомивши, що батьки її поїхали відпочивати, я постелив їй у сусідній кімнаті, але вона там витримала не більше п’яти хвилин, сказавши, що їй страшно спати в чужій хаті самій та ще й у таку негоду.

—Я хроплю, — попередив я.

— Не страшно. Мене не розбудять навіть гармати.

Ми заснули, пригорнувшись одне до одного.

Серед ночі я прокинувся, оплутаний павутиною снів, і, виборсуючись із них, побачив, що вона сидить у ліжку, загорнувшись у ковдру, і тупо дивиться в темне вікно. На столі знову палали свічки, хоча я чудово пам’ятав, як їх гасив пальцем. Картина була дивна і дещо моторошна, тим паче, що я озвався до неї, але не помітив жодної реакції. Вона мене не чула. Кілька хвилин я терпляче спостерігав за нею, врешті підвівся і зазирнув у її обличчя. Очі мала розплющені, але мене не бачила, вона дивилася у вікно, за яким виднілися лише темні силуети дерев, краєчок місяця і світляні цятки зір. Дерева погойдувалися під легенький акомпанемент дощу, місяць і зорі то зникали за напливами хмар, то виринали знову, — і це все, що було цікавого за вікном. Може, вона угледіла там ще щось недоступне мені? Може, приймала сигнали з космосу? Навіть якщо й так, то жодним порухом себе не зраджувала, сиділа, мов скам’яніла. Я підійшов до столу, налив вина і став пити. Мар’яна й бровою не повела.

— Як ти себе почуваєш? — спитав я. — Хочеш вина?

Жоден нерв на її обличчі не здригнувся. Невже вона й справді мене не чує і не бачить? Я наблизився й обняв її, вона здригнулася, наче прокидаючись від глибокого сну, і раптом обвила мою шию руками:

— Що? Що ти сказав?

— Нічого.

— Мені почулося?

— Напевно.

— Навіщо ти запалив свічки?

— Мені захотілося пити. Загасити?

— Ні... потім...

У мене склалося враження, що вона все ще перебуває у напівпритомному стані й говорить крізь сон ледь не пошепки. Ми знову лягли, вона обняла мене і поклала голову на груди, якусь хвилю ми лежали мовчки, я вдихав п’янливий запах волосся і думав про її дивну поведінку. Можливо, вона сновида? Ніколи не мав справи зі сновидами і не уявляв, чим це мені може загрожувати, особливо якщо панна має неусвідомлену схильність запалювати в хаті свічки.

Мар’яна підвела голову і подивилася мені в очі, її вуста були напіврозкриті, я не стримався й поцілував їх, і тоді вона з дитячою безпосередністю прошептала: «Я хочу... хочу це зробити сьогодні...» — і ми зімкнулись, мов дві половинки дверей, за якими зосталась уся решта світу, усе наше попереднє життя, я чув з-за дверей приглушені ридання покинутих коханок, чув, як їхні нігті з пронизливим скрипом роздряпують поверхню, і сміх когось невідомого, а Мар’яна припала до мене всім тілом, і тіло її гаряче, розпашіле, немов усе ще перебувало у сні, і я був її сном у її сні, і поцілунок її був таким жадібним і палким, що я не пізнавав її, чи справді то вона біля мене, а чи це мені теж сниться. Я не питав її, чому вона передумала, чому віддалася раніше, мені здавалося, що я можу сполохати цей її настрій, що вона прокинеться і буде по всьому. Тепер вона не боронила жодної клітинки свого тіла, але твердити, що робила це свідомо, я б не міг, вона мала примружені очі, голос її сильно відрізнявся від того, до якого я звик, розмовляла дуже тихо, меланхолійним, замріяним тоном, розтягуючи слова і роблячи між ними паузи, вона була не схожа на себе, я ловив себе на думці, що зараз у її тіло вселився хтось інший, а я, кого вона й так не називала на ім’я, був невідомо ким, але не собою.

А потім ми заснули і спали до пізнього ранку, хоча я прокинувся дещо раніше і став готувати сніданок. Ні, то не були груші в тісті, я потер яблука з морквою, дав ложечку меду і велику ложку сметани. Заки запарив зелений чай, Мар’яна прокинулася. Є жінки, які вдень виглядають на двадцять два, а вранці на тридцять, але щоб виглядати вдень на сімнадцять, а вранці на дванадцять — такого дива я ще не зустрічав. Однак саме це я й бачив зараз перед собою — невинне янголятко з розчухраним волоссям, надутими губками і великими здивованими очима. Здавалося, вона не може зрозуміти, як тут опинилася і чому вона гола в моєму ліжку. Я не став із вродженого почуття делікатності нагадувати їй нічний фільм, а натомість поцікавився, чи подати їй сніданок у ліжко. Вона кивнула так, як, мабуть, кивала королева Констанція, дружина короля Лева, коли її запитували, чи час подавати нічного горщика. Ну і я подав оте своє пюре із зеленим чаєм, а сам. сів на краєчок ліжка і спитав, як спалося, а королева відповіла, що добре, але не може зрозуміти, чому я не постелив їй на іншому ліжку, а я, винятково з почуття знову ж таки вродженої делікатності, не нагадав їй про те, що таки постелив, але вона сама лягла біля мене, і сказав тільки, що, мабуть, гроза її змусила перебратися сюди, і тоді вона пригадала собі: ах, та гроза, гроза її повністю вибила з колії, гроза її зневолила і підкорила, бо вона боїться грому і блискавки, грому і блискавки, вона боїться грози...

Потім підвелася в ліжку, і тут я помітив дивну річ: вона поводилася так, мовби я її голою не бачив і не досліджував, снідала, намагаючись дбайливо прикритися ковдрою, і коли та ковдра з неї сповзала, вона щоразу її підсмикувала і поправляла, винувато усміхаючись до мене, а скінчивши снідати, попросила мене вийти з покою, щоб вона могла вбратися. Тут, правда, вийшов невеличкий конфуз, бо виявилося, що, крім моєї сорочки, жодної іншої одежі в цьому покої нема, і це викликало в неї немалий подив, але вроджена делікатність не дозволила мені нагадати, що роздягалася вона там, де я їй постелив, сюди ж вона прийшла в моїй сорочці, а тому я обмежився лише несміливою заувагою, що її одяг знаходиться у сусідній кімнаті і, якщо треба, я принесу. Ця вістка викликала в неї немале здивування, і вона поцікавилася, чому я виніс її вбрання до сусіднього покою. Я міг сказати, що про це думаю, але стримався і сказав, що не пам’ятаю. Провали у пам’яті, очевидно, їй були близькі, й вона сприйняла моє пояснення

з великим розумінням, потім попросила, щоб я відвернувся, а сама подалася до сусіднього покою, звідки з’явилася вже при повному параді.

Я так і не зрозумів, що це було: гра, стьоб чи справді втрата пам’яті. Коли я її спробував пригорнути і відновити нічний контакт, вона викрутилася і сказала:

— Ми ж домовилися — не форсувати події.

Я запропонував піти на озеро, ранок був сонячний, а вода після грози, мабуть, тепла.

— Чудова пропозиція, — засміялась вона, — але в мене нема купальника.

— Я маю для тебе купальника, — повідомив я, згадавши, що запасний і зовсім новенький купальник залишила в мене Лідка. Коли вона про нього спімнеться, я скажу, що спалив, гадаючи, що то рештки гардеробу моєї дружини. Авжеж, Лідка обуриться, але я їй куплю іншого.

— Купальник? — здивувалася Мар’яна. — Котра з твоїх коханок його залишила?

— Я колись купив на подарунок для одної панни, але ми незабаром розбіглися. Тепер він лежить у шафі без діла. Зовсім новенький. Зараз принесу.

Мар’яна прискіпливо дослідила його, обмацавши кожен рубчик.

— Перса твоєї панни були значно більші. Тобі подобаються великі перса?

— Не конче. Єдине, що мені не подобається, — це їхня відсутність.

— А ще що?

— Вузькі стегна.

— Ну, це нам не загрожує. Можна приміряти?

Я кивнув, і вона вийшла до лазнички, а за хвилю покликала, купальник сидів на ній як улитий завдяки тому, що бюстгальтер не запинався, а зав’язувався, і вона його тугіше стягнула.

— Вмієш їздити на ровері? — спитав я.

— Ми поїдемо на озеро на ровері?

—Я маю два ровери.

— Я колись їздила. Це далеко?

— Кілометрів п’ять. Там мальовнича околиця.

Я хутенько спакував коц, вино і їжу в наплічник, і ми рушили. Мар’яна дала собі раду з, ровером цілком добре, а що я їй виділив крутішого французького ровера, то вона ще й мене обганяла. В будній день людей на озері було обмаль, ми зайняли вигідну місцинку поруч із кущами, аби мати в потребі і сонце, і тінь. Вода була тепла на поверхні, але глибше огортала холодом, бо з дна били джерела. Потім, лежачи на березі, я запитав, чому вона сказала, що я сам усе зіпсував, коли вона хотіла зі мною кохатися. Мар’яна здивовано зиркнула на мене:

— Я таке говорила?

— Ти й цього не пам’ятаєш? — обурився я, готовий уже сказати їй кілька теплих слів.

— А хіба є ще щось, чого я не пам’ятаю? — здивувалася вона настільки щиро, що я ображено замовк.

— Тільки не ображайся, — пригорнулася вона, — я могла й забути. А до чого я це сказала?

— Ти сказала (цитую дослівно), що не віддалася мені, хоча й хотіла...

— А-а... А ти що на це?

— Я спитав: що тобі завадило?

— А я?

— А ти сказала, що я сам усе й зіпсував. А коли я здивувався, то порадила подумати, бо все дуже просто, і я сам колись здивуюся, що не здогадався. Ну що, згадала?

— Згадала. Це через той острів.

— Який острів?

— Скелястий острів в океані. Ти вибрав острів.

— То це був тест?

— Щось таке... Я засумнівалася, чи готовий ти покінчити самогубством. Ти вибрав мученицьку смерть замість негайної. І я зрозуміла, що ти будеш чіплятися за життя до останнього.

Вона враз посумніла і дрібно закліпала, мов проганяючи сльозу. Я взяв її за руку.

— Знаєш, якщо серйозно, то я думав про твою пропозицію, я мучився нею... Я згадував твої слова, деякі з них мене вражали в саме серце. Коли ти спитала про скелю, то йшлося про вибір, який мушу зробити зараз. Але ти ж мені насправді запропонувала інший вибір: смерть у твоєму товаристві незабаром або смерть від хвороб у похилому віці. Тут обидва варіанти суттєво роз’єднані в часі. Якщо я виберу останнє, то втрачу перший варіант, який ніколи більше не повториться. Ледве чи в похилому віці, передчуваючи наближення емер-ті, я зустріну юну красиву панну, яка запропонує те, що й ти. І я став думати про смерть як про щось таке, з чим я змирився, я став готуватися до неї, але... Але не все мені грає... Мені бракує однієї дрібнички: справжньої причини твого бажання піти з життя. Я думав про це не раз і не знаходив логічного тлумачення. Небажання старіти, хворіти — це мало схоже на правду. На таке зважуються хіба що у зрілому віці, але щоб юнка воліла вмерти у віці, коли до старості ще ого-го як далеко — це неймовірне... Тобто, як бачиш, зосталося одне: переконати мене, що ти маєш і справді поважну причину для того, аби не жити.

Вона якусь хвилю мовчала, мовби збираючись із думками,

і була в цей момент дещо спантеличена... А коли заговорила, голос її був суворим і віддаленим, здавалося, що вона повторює слова, надиктовані їй згори, щораз зупиняючись

і прислуховуючись до нових підказок:

— У мене таке враження, що Бог помилився... помилився, коли давав мені життя... щось Йому пішло не так... і я хочу дати Йому змогу виправитися... Ти не бійся, ми тільки туди й назад... я хочу сказати, що це мов пірнання під воду... ми на хвильку пірнемо у темряву і повернемося знову в цей світ, залитий сяйвом... і він буде ще кращим, ще радіснішим, ще жаданішим... Я хочу випити... — Я налив їй вина, і вона зробила кілька ковтків, очі її світилися якимсь дивним світлом, мовби через промовлені нею слова відкрилася їм неземна таємниця, усмішка на вустах то запалювалася, то гасла. — Одного разу я задумалася, чому покійників називають покійниками. Тому що вони перебувають у спокої. Вони не мерці. То ми мерці. А вони повертаються з короткотривалої прогулянки додому. Я хочу це зробити раніше, ніж мені відміряно. Ми тут транзитом.

Вона крутила в пальцях склянку, і сонячні зайчики стрибали по її обличчі, від цього вона ще більше скидалася на дитину, але те, що вона говорила, було таке далеке від дитячих розмов...

— Ти ніколи не пробував усвідомити, що саме тебе оточує довкола? Ти міг скільки завгодно самозаглиблюватися, але спробуй заглибитися в те, що тебе оточує, і відчуєш жах — так, мовби ти опинився на самому краєчку глибоченної прірви, яка манить і спокушає тебе, аж голова крутиться, і ти врешті починаєш гарячково хапатися руками за будь-що, аби лише втриматися на тому нещасному краєчку, балансуєш руками, як вітряк, для рівноваги... — Тут її голос зазвучав на підвищених нотах, з надривом: — І так щодня, щодня, усе твоє життя — це намагання втримати рівновагу. Але одного прекрасного дня тобі це набридає, і ти дозволяєш своєму тілу хилитися, куди йому заманеться, а потім летиш, летиш...

Склянка в її пальцях завмерла, зайчики опали у траву, вона на мить закусила верхню губу, а коли відпустила, там ще залишався слід від зубів.

— Люди звикли надавати значення кожній дрібниці, кожній речі, яка їх оточує, звикли тішитися безліччю дрібниць, які складають їхнє життя. І за ними не помічають головного: життя їхнє позбавлене сенсу. Чому вони за нього так чіпляються? Бо бояться поставити крапку своїми силами. Бояться смерті, її несподіваного приходу і бояться самогубства. А самогубство, власне, й дає змогу переграти саму смерть. Ніщо в нашому житті не відбувається самостійно, усе є залежне від якихось обставин, і тільки смерть, яку ми самі собі виберемо, — це те, що ми можемо вчинити, коли захочемо і як захочемо. Призначити самому собі свою останню годину — це щось, що урівнює тебе з Творцем. Він дав життя, але забрати не зміг. Повільне згасання гнітить, ти постійно перебуваєш під наглядом смерті, під її опікою... Крок ліворуч, крок праворуч, а смерть уже чигає на тебе — перебіг на «червоний», заплив на середину стрімкої ріки, вихилився з вікна чи сів не в той літак... Ти перед смертю безсилий... мов квітка на хвилях...

Я з жахом усвідомлював її рацію, а надто, що схожі думки не раз навіювалися й мені, а все ж я відчував, що ледве чи коштую того дару, який вона мені офірує — смерті в її компанії, романтичної смерті, звабливої смерті, вічної смерті. До того ж я відчував, що вона впускає мене лише в одну малесеньку комірчинку свого серця, та й то освітлену куцим недопалком свічки, аби я в напівсутінках так і не зумів розгледіти найважливішого, що там приховано, і не намацав потаємних ходів углиб.

Описуючи події того часу, я застановлявся, що в їхньому описі має бути головним, і доходив висновку, що якби не Мар’яна, я б, можливо, ніколи так і не написав про це ані рядка. Минуло з того часу понад десять років, а вона не покидає моєї пам’яті і все ще продовжує навідуватися і в сни, і в роздуми, вона живе в мені, наче якась інфекція, якої неможливо позбутися, неможливо вбити жодним антибіотиком, ба навіть все ще мені здається, що одного чудового дня я зустріну її десь на вулиці й відразу впізнаю, а вона, мовби нічого й не трапилося, кинеться на шию і зі сміхом згадає все, що між нами було, хоч я й розумію, що це вже неможливо — ніколи я її не зустріну, але уява чомусь уперто вимальовує нашу зустріч. З роками образ її в моїй пам’яті розпадається, множиться і мерехтить іскорками, що перебігають з місця на місце, аби в якийсь момент збігтися докупи, але не для того, щоб явити мені її такою, якою я найбільше її знав, а чомусь зовсім іншою, не відомою мені, не відображеною у пам’яті, а скоріше вимріяною, доуявленою, витвором дивовижного світла, яке пробивається крізь товщу води і, заламуючись, творить фантазійні марева.

Я мусив урешті-решт розібратися з тим, що сталося, знайти відповідь на загадку, чому вона вибрала саме мене, і то не для того, щоб прокинути в мені жагу життя і творчості, а навпаки — щоб усе це приспати, вивести мене на гору, з якої розлягається захоплюючий краєвид румовищ, і сказати: «Оце твоє життя? Чи є сенс за нього чіплятися?»

Мене й зараз після стількох років проймає містичний страх, коли я її згадую, усе ще не покидає думка, що я так до кінця й не зрозумів її, не дав їй нічого з того, що міг дати, не вислухав її ніколи, не пройнявся її болем, щось зосталося поміж нами недоговорене, і тепер воно крутиться у моїй голові, муляє, проситься назовні, але до кого я промовлю ці недомовлені слова? Я продовжую розмовляти з нею на відстані часу, голос її дзюрчить у моїй голові, відлунює і розсіюється на міріади звуків так, аби бодай малюсінькою часточкою нагадати мені про себе. Кілька разів я прокидався серед ночі, зачувши, як вона мене кличе на ім’я. То було дивне й моторошне відчуття, я так ясно чув її голос, мовби вона була десь зовсім поруч, на досяг руки, і я, не запалюючи світла, завмирав і сторожко слухав тишу, а тиша тужливо дзвеніла, ніби прагнучи мене заспокоїти, заколисати і приспати уяву.

Восьме серпня наближалося, а я все ще перебував у стані невизначеності, хоча ловив себе на тому, що не розпочинаю писати нічого нового, а намагаюся завершити'якісь старі речі, переглядаю рукописи й листи, щось палю, щось розкладаю у папки... Навіщо я це роблю? Напевно, тому, що це давно треба було зробити, чи не так? Мусить же ж бути якийсь порядок, бо ж усі під Богом ходимо — крок ліворуч, крок праворуч карається смертю. І тут Мар’яна ні до чого, я раптом полюбив порядок. Це ж чудово, коли кожен папірчик на своєму місці, коли не перекидаєш гори ксерокопій і вирізок із газет у пошуках якогось невеличкого фрагмента чи цитати, але... але щось мені підказує — це неспроста... Що робить людина, дізнавшись, що має незабаром померти? Що вона робить увесь той відрізок часу? Упорядковує всі справи? Тратить усі свої заощадження? Гуляє, дуріє, нічого собі не шкодує? А може, лежить на канапі й тупо дивиться в стелю? Чомусь я про це думаю, мордуючи свою уяву, хоча не маю жодного наміру добровільно йти з життя, але тиха скрадлива гадючка шипить мені біля вуха: «Це твій останній шанс піти красиво... останній шанс... більше такого не буде...» Я стріпую головою, але гадючка надто міцно тримається, обвивши мою шию гарячим обручем. Кожен крок свій я починаю раптом міряти з погляду вічності — авжеж, кожен письменник прагне бути не тільки ситим, але й вічним, але не метеором, який виривається на безмежні простори неба і захоплює своїм палахкотінням юрби прихильників, бо метеор рано чи пізно згасне, а яскравою планетою в компанії сателітів, підсвічених розмаїтими зірками.

«Акт кохання і акт смерті — по суті одне й те саме, — згадалися мені слова якогось середньовічного філософа. — Лише померши, закохані нарешті поєднаються з безмежним всесвітом і одне з одним». Одночасний оргазм і одночасна смерть — в цьому щось є. Ерос і Танатос — дві могутні сили, що рухають творчістю, два стовпи, на яких міцно стоїть мистецтво всіх часів і всіх народів. Моріс Бланшо в есе «Смерть як можливість» написав, що головна приваба самогубства для митця в тому, що воно — найвищий акт приступної для людини творчості й разом з тим учинок, який мовби відміняє саму смерть: «Щоби писати, необхідно панувати над собою перед обличчям смерті, необхідно встановити з нею стосунки владарювання. Якщо вона для тебе щось таке, перед чим втрачаєш витримку, чого не можеш витерпіти, — тоді вона викрадає у тебе слова з-під пера, перебиває твою мову; письменник уже більше не пише, а кричить, і його невправний, невиразний крик нікому не чутний або ж нікого не хвилює. Кафка глибоко прочув, що мистецтво пов’язане зі смертю. Чому зі смертю? Тому, що вона межа всього. Хто владний над нею, той наділений найвищою владою і над собою, здобуває всі свої можливості, стає одним великим хистом. Мистецтво — це влада над смертною межею, межа будь-якій владі».

«За п’ять останніх століть більша частина видатних митців, — писав Готфрід Бенн, — були або божевільними, або гомосексуалістами, або наркоманами, або одержимими суї-цидальним комплексом». Я не божевільний, не гомосексуаліст, не наркоман і ніколи не відчував великого бажання піти передчасно з життя, хоча міг про це думати, з особливою увагою читав про випадки самогубства серед письменників, складав їхні списки, щоб коли-небудь видати антологію їхніх творів і передсмертних листів.

«Література наскрізь просякла отрутою», — засвідчив Юкіо Мішіма, який згодом зробив собі харакірі. Я витяг папку зі своїми вирізками і записами на тему самогубства серед письменників і став шукати випадки подвійного самогубства. їх було всього кілька.

Відомий японський есеїст професор Номура Вайхан (1884— 1921) утік разом зі студенткою за місто, і два тижні вони займалися палким коханням на безлюдному березі ріки, серед квітучих дерев, а потім втопилися. Причина була в тому, що він був одружений, а вести подвійне життя не бажав. Причина, здавалося б, недостатньо серйозна, але цілком у японській традиції, японці навіть для самогубства за домовленістю видумали спеціальний термін «сіндзю» — «єдність сердець». Цікаво, що ініціаторами зазвичай виступали саме жінки. Хоча траплялося і несправжнє сіндзю — це коли одна особа хоче померти, а друга — ні. В таких випадках ініціаторами самогубства виступали чоловіки. Публіцист Такеуті Масасі (1898—1922) після невдалого сватання до панночки з консервативної родини вирішив зарізати себе і кохану. Але дівчина виявилася спритнішою і втекла, тоді бідолашний жених зарізав її батьків, а потім і сам заколовся.

Німецький письменник Генріх фон Кляйст (1777—1811) пережив чимало життєвих розчарувань: не став справжнім офіцером, бо ненавидів війну, не закінчив університету, бо розчарувався в науці, не зміг зробити кар’єри чиновника, як видавець зазнав теж невдачі. Але коли зустрів Генрієтту Фоґель, це тільки прискорило його смерть. Він не мав засобів для існування, його не визнали сучасники, а пані Фоґель була одружена за нелюбом і смертельно хвора. Ідея смерті належала саме їй, і Кляйст був у захопленні. «Я здобув по-другу, — писав він, — чий дух ширяє, як молодий орел — подібної я не стрічав ще ніколи в життя. їй зрозуміла моя туга, вона бачить у ній щось високе, глибоко закорінене й невиліковне, а тому, хоча їй під силу ощасливити мене тут, на землі, вона прагне зі мною померти... Тепер у мене єдина радісна турбота — відшукати достатньо глибоке урвище, аби разом із нею кинутися туди».

Але урвища вони не знайшли, і в лісі біля озера Ванзе Генріх прострелив Генрієтті серце, а собі вистрелив у рот.

У лісі покінчив самогубством польський письменник Станіслав Віткевич (1885—1939). Тікаючи від німців, які наступали із заходу, він разом із коханою, яка була набагато від нього молодша, потрапив у сліпу вулицю, бо назустріч зі сходу наступали більшовики. Письменник мав флакон з люміналом. Пігулки він віддав коханій, а сам вирішив скористатися бритвою. Жінка випила усі пігулки і заснула. Віткевич спробував перетяти собі жили, але невдало, тоді перетяв артерію на шиї і стік кров’ю. А от жінка на світанку очуняла — мабуть, молодість далася взнаки, а може, у душі й не прагнула смерті. Вона прожила довге життя.

Прославлений за життя японський письменник Арішіма Такео (1878—1923) закохався у 26-літню емансиповану журналістку, яка була одержима суїцидальним комплексом. Щоправда, письменник і сам у своїх творах оспівував смерть заради кохання. І ось Акіко переконала Арішіму здійснити насправді те, про що він стільки писав. А коли на сцені з’явився чоловік Акіко, який став шантажувати письменника, вимагаючи грошової компенсації за моральні збитки, закохані поїхали в гори й там серед чудової природи покінчили з життям. В передсмертному листі до товариша Аріші-ма написав: «Я ніскілечки не шкодую про свій намір і почуваюся щасливим. Акіко відчуває те саме... Ніч проминула. В горах ллє дощ. Ми довго гуляли і вимокли, як хлющ. Останні приготування зроблені. Нас оточує величний пейзаж — похмурий, трагічний, а ми почуваємося, мов діти, що захопилися забавою. Раніше я не знав, що смерть абсолютно безсила перед любов’ю. Мабуть, наші тіла відшукають, коли вони вже зотліють». І він мав рацію. їх знайшли через місяць у гірській хижі, в якій вони повісилися.

Стефан Цвейг (1881—1942), здавалося, не мав жодних підстав для самогубства. Жив собі в Ріо-де-Жанейро з молодою дружиною, яка перед тим працювала в нього секретаркою. Але в самий розпал війни йому здалося, що світ стоїть на порозі своєї загибелі, і вирішив піти з життя. Віддана Лотта не стала сперечатися, тим паче, що її мучила ядуха. Обоє отруїлися снодійним.

А через півстоліття в Лондоні отруїлися снодійним німецький письменник Артур Кестлер (1906—1983) і його дружина Сінтія. Письменник був невиліковно хворим із цілим букетом таких болячок, що жити йому зосталося лічені місяці. Зате Сінтія була молода, здорова жінка, яка за віком могла зійти йому за доньку. Ідея самогубства в Кестлера виникла не миттєво, готувався він до цього цілих дев’ять місяців, упорядковуючи всі свої справи, ба навіть став членом «Товариства за право померти з гідністю», де отримав інструкцію, як діяти за всіма правилами. Він збирався піти з життя сам, але Сінтія вирішила інакше і, коли чоловік уже втратив свідомість, випила барбітурат. Мертвого Кестлера виявили з келихом коньяку в руці, Сінтія лежала на канапі, а поруч на столику — келих віскі.

Все ж таки в цих письменників була якась причина, щоб обрати самогубство. Яка причина в мене? Особисті проблеми не такі вже й безнадійні. Депресія? Авжеж, депресія спричинила неможливість писати, а не писати — це все одно, що вмерти, але кожна депресія має свій початок і свій кінець, колись вона мине. В родині я не мав самогубців, як Гемінґвей, Маяковський, Сильвія Плат або Чезаре Павезе, я не маю жодних підстав, щоб померти раніше, хіба одну, про яку висловився Сенека: «Раніше ти помреш чи пізніше — не так важливо, гарно чи погано — ось що важливо. А гарно померти — означає уникнути небезпеки жити негідно. Окрім того життя не завжди тим краще, що довше, але смерть завжди що довша, то гірша. Поки живеш, думай про похвалу оточуючих, коли помираєш -- тільки про себе». Гарно померти — не кожному дано, померти так, щоб це стало предметом суперечок, пліток і фантазій з безліччю ймовірних та неймовірних версій — оце справді цікава перспектива. Я думав про неї дедалі частіше. «Самогубство слід здійснювати, коли ти щасливий», — сказав римлянин Валерій Максим, і з ним цілковито згодився Поль Валері: «Самогубство дозволено лише тим, хто абсолютно щасливий». «Добре іти з життя, — писав Плутарх, — коли в тебе все є, коли ти щасливий матеріально й духовно і всього маєш в достатку». Саме так вчинив голландський письменник Адріан Венема (1941—1993), який заздалегідь оголосив про своє самогубство, заявивши, що головного у своєму житті він уже досягнув і марно чекати чогось більшого. Давши кілька інтерв’ю на цю тему і підігрівши публіку, випив шампанське з барбітуратом.

Чи міг я назвати себе абсолютно щасливим? Чи всього я досяг, чого прагнув? Чи справді марно мені чекати чогось більшого? На всі ці запитання у мене була негативна відповідь. Очевидно, тим найбільшим щастям, яке мало б спонукати мене до самогубства, була тільки Мар’яна. Померти від надміру щастя і цим зупинити мить щастя навічно... Це те, на що була готова Леся. А я тільки дозрівав до цього.

— ...я так її і не трахнув, розумієш...

— Кого? — здригаюся я, стріпуючи з себе свої меланхолійні марення.

— А я, блін, про кого вже півгодини тобі торочу? — визві-рюється Олько і, зрештою, має повну рацію для свого гніву, бо я вимкнувся, хоч і не зовсім і якісь проблиски його оповіді пробивалися крізь морок моїх думок, і коли я напружився, то зумів скласти докупи увесь той словесний потік, з чого випливала історія про панну, яку Олько зняв у «Вавілоні», тиждень водив по ресторанах, потім привіз до себе, а вона його все одно продинамила.

— Ну і що, — стенув я плечима, — подумаєш — трагедія, якби я зациклювався на таких речах, я б міг імпотентом стати. Це нормальна річ.

— Ти бачиш у цьому щось нормальне?

— Звичайно. Будь-яка панна, яка з тобою тусує, рано чи пізно віддасться. Але запитання: коли? Якщо вона не має щодо тебе далекоглядних планів, то тй її отримаєш у всіх можливих позах у день знайомства, а якщо має, то за моральними нормами галицької панни віддатися можна не раніше як за місяць після знайомства.

— Ти хочеш сказати, що ти цілий місяць міг воловодитися, аби її трахнути?

—А чому ні? Ти ж не на безлюдному острові. З одною собі воловодишся, за пальчики тримаєш, на другому тижні під час поцілунку за дупу взявся, на третьому вже й перса мнеш, а в той же час любісінько собі граєш стару кадру.

— Про стару кадру я розумію. У мене завше знайдеться для легкого перепихончику якась дзюрка. Але я сексуальний альпініст. Я мушу постійно підкорювати вершини — одну за другою. Я не можу витрачати на бабу більше тижня. Це протиприродно.

— Буває, що й альпіністи зриваються зі скель. Але ти в куди кращому становищі, бо ти, зірвавшись, живий, здоровий і готовий знову до підкорення вершин.

— Все одно западло. Тиждень — це найбільше, на що я здатний. Потім я впадаю в нерви. Поглянь на цих двох, — кивнув на столик, за яким сиділо д^і фігурові панни, — ти їх знаєш?

— Ні. І, зрештою, я не маю бажання заводити нові знайомства. Мені хоч би зі старими розібратися.

— А хто каже знайомитися? Я спитав тільки, чи ти їх знаєш. Ні, то ні. Але для колєґи ти міг би...

— Здається, ми домовлялися, що зайдемо до «Вавілону» на вино і все.

— Звичайно. Так воно і є. Ми сидимо, п’ємо вино. Не нер-вуйся. Класні в неї груди. Ум-м-м... Там є над чим попрацювати. І та друга нічого собі. Задниця, по-моєму, саме така, як ти любиш.

— Не починай.

— Що, вже й поговорити не можна? Давай — за успіхи на любовному фронті. Класне вино. От вона зараз нагнулася — бачиш? — хо-хо, вставив би я їй пістона. Просто тут. На столі. І чого у нас все, як не в людей, от у Римі — там, де кіряли, там і гралися. Благодать. А тут ходи, шукай, до чого б кохану приперти. А ти помітив, що вони зиркали в наш бік? Не помітив? Хе! А я помітив. І ще й перемовлялися.

— Ти крім їблі можеш ще про щось думати?

Олько задумався. За хвилю відповів:

— Можу. Але не хочу. Я ж не письменник, як ти. Про що мені ще думати? Знаєш, для чого їбля існує? Для того, щоб жити повноцінним життям. А життя для чого? Для того, щоб їбатися. А все решта — це пройобування життя. Запиши. Бо я потім забуду. На тобі серветку. Я думаю, ці дві кралі думають точнісінько так само.

— Ти конче хочеш перевірити?

— Та ні, ми ж прийшли, щоб собі випити. Ще по пляшці?

— А ми вже дві вдули? — здивувався я.

— Гей! Ти де? Спустись на землю. Ми сидимо у кнайпі вже понад годину. Нормальний темп. Бармен! Червоне шампанське! Два!

— Якого дідька ти кричиш?

— Я знаю, що роблю. Вони зараз на нас дивляться. Не озирайся. Все йде за планом.

— Яким, в сраці, планом? Ми так не домовлялися.

— План пишеться на небесах. І тут нічого не вдієш. Так має бути. Ти б бачив, яким вони заздрісним поглядом проводжали бармена! Старий, вони наші. Дві пляшки шампа-на — і вони наші. Між іншим, розкажу тобі, як я одного разу завоював кадру, яка мені так само цілий тиждень крутила динамо. Дуже гарний спосіб, може, колись і тобі згодиться. Так от, я намовив одну свою знайому, а це писана краля, ноги від зубів, рівні, як дві рейки, і вона з’явилася у «Вавілоні» саме тоді, як я сидів собі з Мар’яною.

— З якою Мар’яною? — спалахнув я.

— А що таке? Чого ти визвірився? Ти її не знаєш.

— Ну... я просто спитав. Продовжуй.

І справді — чого я так зреагував на це ім’я? Чи мало Мар’ян є у Львові?

— І от заходить ця краля. Міні-спідничка, фігура на всі сто баксів, а цицьки на всі двісті і, вихляючи стегнами, раптом підпливає до нас і зі словами: «Ну, й скотина ти, Ольчи-ку!» — відмірює мені сма-а-ачнючого ляпаса. А потім іде.

— І все?

— А хіба треба щось більшого? Ти прикинь, що подумала Мар’яна! Вона подумала: блін, якщо він проміняв мене на

таку кралю, значить, це в нього не так собі, значить, він справді мною захопився... Отак вона подумала і того ж вечора віддалася мені на Кайзервальді на лавочці. Це тоді, коли досі не дозволяла себе навіть за коліно цапнути.

— І що далі? Ти її кинув?

—Як і всіх інших. Капєц, вони нас пожирають очима, я йду на абордаж.

Олюсь невиправний. Він, як торпеда, яка засікла ціль. Ніщо вже його не спинить. Я можу, звичайно, встати й піти, але я налаштувався провести цей вечір тут. Хтозна — можливо, це мій останній вечір у «Вавілоні». Що за дурня? Чому останній? «Тому що лишився тиждень... тиждень до восьмого серпня», — шипить скрадлива гадючка. Я пробую відігнати цю думку, але намарне, вона кружляє і дзижчить біля вуха. Залишається напитися вволю. А Олюсь уже веде до нашого столу дівчат, знайомить, вгощає, і я хоч-не-хоч, а мушу-таки випірнути з моїх роздумів і бездумної розмови з Олюсем, аби підтримати розмову за столом і далі плисти собі, плисти за течією.

А чого, власне, я протестую? З вершини літ саме отакі вечори й забави найвиразніше пригадуються — де пив, з ким пив, з ким кохався, і зовсім неможливо пригадати те, що мені видавалося найважливішим — сидіння за письмовим столом. Може, оце воно і є сенс життя — упіймати якнайбільше задоволень, маленьких радостей і втіх, побачити якнайбільше розкішниць наживо, а не в журналах, пережити безліч любовних романів, замішаних на скандалах, інтригах, дістати десяток разів по писку і щоразу від іншої, сплатити фальшиві аборти, вистрибнути з вікна в класичній ситуації «чоловік повернувся з відрядження», дістати по писку, але вже не від панни, а від суперника, прокинутися в ліжку зі страхоттям, закохуватися щовесни по самі вуха й усамітнюватися щоосені, зрозумівши, що то не було справжнє кохання, пити вино з дівчатами, з якими гарно п’ється і гарно розмовляється, і до того ж не намагатися їх вграти, валятися на морському пляжі в Болгарії чи Хорватії, цмулити вино й кохатися на піску, кохатися в морі з панною і нічим не перейматися, жити, як метелик, а потім якогось дня, коли тобі вже усього досить, востаннє пригубити найкращу квітку і спурхнути в ніщо. І тут я, власне, збагнув, що якраз і дійшов до тієї межі, коли з мене всього досить, а йти по черговому колу зовсім нема бажання, я ситий по горло всім, що мене оточує.

Великою оманою для всіх самогубців є судження, нібито їхня смерть викличе неймовірний резонанс і стане для оточуючих таким потрясінням, що вони місця не будуть знаходити до кінця свого життя. Я знав, що це неправда, тому мені й на гадку не спадали жодні катаклізми і потрясіння, натомість я уявляв собі кумедні сцени зі своїми колишніми паннами, які, довідавшись, що я покінчив самогубством у товаристві прекрасної юнки, переживуть неабиякий шок. Отут уже їхня бурхлива уява дасть собі волю, і безліч версій вигулькне першого ж дня, коли ця вістка облетить місто, і кожна буде твердити, що тільки їй відома справжня причина. Заради лише цього інколи варто померти.

Скільки б разів Мар’яна в мене не ночувала, то кожного разу ввечері казала «ні», а вночі шептала «так», аби вранці жодним натяком не дати зрозуміти, що вона це робила усвідомлено, а не крізь сон — дивний сон, казковий сон, незабутній сон у сяєві незмінних свічок, про які вона теж нічого не пам’ятала.

У наших стосунках з нею була ще одна особливість, яка навіювала таємничість і загадковість: вона ніколи не дозволяла провести себе додому, ми завше прощалися на зупинці «сьомого» автобуса, з чого можна було здогадатися, що дівчина мешкала на Майорівці. Ані словом вона також не прохопилася про свою сім’ю, і коли якось я запитав, чи думала вона про те, як поставляться рідні до її самогубства, Мар’яна тільки засміялася і перевела розмову на іншу тему. Усе це мене неабияк інтригувало, але я не чинив жодних спроб розкрити таємницю доти, доки не трапилася дивна пригода.

Одного вечора ми забрели до кнайпи на Личаківській. Ніколи раніше я сюди не заходив і не мав зеленого уявлення про тутешню публіку, та щойно ми увійшли всередину, як Мар’яна мене раптово вхопила за руку і потягла геть. Це було настільки не схоже на неї, що я не відразу скорився її волі й намагався з’ясувати, у чому причина, але вона сказала, що пояснить на вулиці, і таки витягла мене звідти, але й на вулиці не припинила волочити за собою, наддаючи ходи так, мовби від когось тікала, не озираючись. Я бачив, яка вона схвильована,

і не міг нічого зрозуміти, а на всі мої запитання, відповідала: «Потім». Заспокоїлась тільки, коли ми опинилися на зупинці трамвая, тоді нарешті Мар’яна насмілилась озирнутися і, мовби переконавшись, що ніхто нас не переслідує, усміхнулася.

— Ну, ти мені нарешті щось поясниш? — спитав я.

— Нічого страшного не сталося. Я побачила свого батька.

— Це ти від батька так чкурнула?

— Уяви собі. Він у мене страшенно діставучий, я з жахом собі уявляю, що б то було, якби він нас побачив разом.

— Невже ти гадаєш, що він запрагнув би спілкування, якби побачив тебе зі мною?

— Чому б і ні? Ви з ним майже однолітки. Ти не уявляєш, який він причепа. Він хоче усе знати: де я буваю, з ким, чи не забагато собі дозволяю...

— І що ж ти йому розповідала?

— Нічого. Моє особисте життя належить лише мені. Шкода, що він цього не розуміє.

— А хто він у тебе?

— Професор. Немає нічого гіршого за батька-професора. Коли ти ще мала, ти його не цікавиш, бо він постійно зайнятий своїми справами, а коли ти починаєш дорослішати, його раптом пробиває: він починає жваво цікавитися, чи ти часом не потрапила в погану компанію, давати дурнуваті поради й лякати абортами.

— А мама?

— Ну, мама, інакша... вона мене краще розуміє...

— А чим вона займається?

— А що це тебе раптом так зацікавили мої батьки?

— Ти просто ніколи нічого про них не розповідала^ Це виглядало дивно. Ти жодного разу навіть словом про них не прохопилася.

— Я це навмисне робила. Я боялася, що ти мене захочеш розчулити, почнеш заливати: а ти подумала про батьків? а як

вони переживуть твоє самогубство? От цього я боялася. А тепер не боюсь, то й розповідаю.

— То чим же займається твоя мама?

— Мама? Мама — лікар. У мене чудова мама.

— І як вона ставиться до того, що татко вечорами засідає у кнайпі?

— Та це дуже рідко буває. Я була просто ошелешена, коли його там побачила. Здається, що він нас таки не помітив. Боже, я й досі вся тремчу.

— Невже це було б так страшно, якби ти нас познайомила?

Мар’яна зиркнула на мене так, мовби я дав їй запитання

з тригонометрії.

— Ти забув, скільки мені років? Я, завваж, ще не маю паспорта. Я так думаю, що він зі своїми зв’язками міг би тебе навіть притягнути до відповідальності. За розбещення малолітніх. Теж мені вигадав: познайомити!

Але якась підступна думка мені підказувала, що вона говорить неправду, всі її репліки були надто театралізовані, нещирі, а за кілька хвилин я був уже майже певен, що вона мені крутить юра, бо після того, як ми вийшли з «двійки» на кінцевій зупинці і я рушив звичним напрямом до зупинки її автобуса, Мар’яна наполягла, щоб цього разу провести спочатку мене. Такого ніколи раніше не було, і з огляду на вечірню пору я не погоджувався, але вона стояла на своєму і не заспокоїлася, доки таки не посадила мене на винниківський автобус. Причиною такої незвичної поведінки начебто була моя застуда, я мав якнайскорше потрапити додому і вжити аспірину. Здавалося б, тут не було нічого дивного, жінки люблять інколи проявляти свої материнські інстинкти, до того ж я справді кілька разів пчихнув і скористався хустинкою. Але щось мене продовжувало муляти, і я, не доїхавши до Винників, зійшов з автобуса, пересів на львівський автобус і повернувся до тієї самої кнайпи, звідки ми вилетіли, як кулі.

У ті роки кнайп ще було малувато й зазвичай усі вони вечорами забивалися по зав’язку. Ця не відрізнялася від інших, за столиками сиділо щонайменше зо два десятки вірогідних татусів Мар’яни. Я знайшов вільне місце в самому куточку, де пліткувало дві дами у віці від тридцяти п’яти до сорока. У своєму далеко не бідному на пригоди житті я не мав щастя пізнати кобіту старшу тридцяти двох років. Якими жінки бувають у тридцять п’ять або сорок років, я не мав уявлення, але найцікавіше, що й не прагнув це спізнати. Мене такі жінки цікавили винятково у юнацькому віці, але мені, як Бальзакові, не пофортунило, хоча я б із задоволенням пожив під крильцем якої-небудь матрони у ті часи, коли ховався від КГБ у Львові без прописки, а отже, і без роботи. Так якось уже виходило, що доля підсовувала мені самих дівчат від п’ятнадцяти до двадцяти восьми, переважна більшість яких мала від двадцяти до двадцяти чотирьох. Одне, що я затямив добре, це те, що двадцятивось-мирічна дівчина — а мав я їх всього дві — дуже далека від ідеалу покірної кішечки і скидається більше на пантеру. Дівчата, яким перевалило за двадцять п’ять уже носять у собі паросток старої діви, який до двадцяти восьми років розростається на пишний трояндовий кущ із багатьма колючками. Вона вже не діва і ще не стара, але приручити її так само непросто, як і дорослого кота чи жеребця, у ній нуртують настільки могутні сили, які впокорити надто важко, і треба бути неабияким ковбоєм, аби об’їздити такого мустанга. Зайве казати, що я не мав жодного бажання гаяти час на цю непросту процедуру і при першій же нагоді зіскакував на повній швидкості.

Природно, що обидві дами не викликали в моїх джинсах жодних емоцій. Я замовив келих «Ведмежої крові» і замислено цмулив, скануючи столик за столиком та вираховуючи Мар’яниного татуська. Як я вже казав, практично кожен із двох десятків чоловіків мого віку міг бути її батьком, якщо припустити, що він взагалі тут був, а я чомусь мав надто великі сумніви щодо цього. У мене склалося таке враження, що не від батька Мар’яна так раптово шуганулася, а від когось іншого, з ким нізащо не бажала мене знайомити. Хто б то міг бути? Молодих хлопців тут взагалі не було — то не була та кнайпа, куди вчащала молодь. Хто ще міг бути такий, з ким моя зустріч могла зіпсувати Мар’яні настрій? Настільки, що вона воліла пересвідчитися, що я сяду у винниківський автобус і не повернуся назад. Авжеж, вона відчувала, що я можу це зробити. Мої роздуми перебили дами навпроти:

— Вибачте, що ми вас відвертаємо, але в одної з нас сьогодні день народження, і ми б хотіли вас вгостити коньяком.

— А то ви п’єте щось несерйозне, — додала її подруга.

— Мені подобається процес пиття, — сказав я, — тому п’ю вино. І в кого з вас день народження?

— А вгадайте.

— Ви обидві такі святкові, що це важко зробити.

— А ви спробуйте. Але ми вам наллємо коньяку.

— Воронь Боже. Нині я п’ю тільки вино.

— Але ми вас хочемо вгостити. Бармен, пляшку «Ведмежої крові»! — гукнула дама, і за хвилю розкоркована пляшка з’явилася на столі.

І знову я мушу вжити вислів «у ті часи». Авжеж, у ті часи уЛьвові продавалося чудове болгарське вино «Ведмежа кров». Те, що під цією назвою продається тепер, — жахлива люра. Ми випили й відразу ж зазнайомилися. Дамочок звали Оля

і Галя. Обидві були в тілі, з великими бюстами і напацькані так, що келишки їхні червоніли від помади. Я так думаю, що кожного разу, виходячи до кльозету, вони підправляли вуста, розтягуючи їх у дурнуватій посмішці, потім тими вустами плямкали, кінчиком язика проводили по зубах, злизуючи сліди помади, врешті пудрували носи і тільки тоді з’являлися

на люди. Не маючи на те настрою, я змушений був із ними спілкуватися, і тут вигулькнула цікава річ. Вони, виявляється, бачили нас із Мар’яною, коли ми зайшли до кнайпи.

— То була ваша донька? — спитала Галя.

Я подумав, що заперечувати нема сенсу.

— Симпатична, — сказала Оля.

— Та що там — красуня, — уточнила Галя. — Вчиться?

— Закінчила десятий клас.

— О, то ви стали молодим батьком. А чому вона вас так швиденько витягла звідси?

— Не знаю. Можливо, когось побачила. Я не цікавився.

— Ви, напевно, живете окремо?

— Так. Ми з її мамою розлучилися.

— Ми так і подумали. — Ну, це ж треба, які провидиці! — Але кого вона могла тут такого побачити? Тут самі хлопи нашого віку.

— А що, від того часу, коли ми вийшли і я повернувся, публіка не змінилася?

— Практично ні.

— Стривай, здається один пан вийшов.

— Ах так, так, один пан вийшов. Але він не прощався. Він сидів он у тій компанії і, коли відходив, сказав, що скоро повернеться.

Ну і що? — подумав я. Це й так нічого не міняє. Я все одно не вирахую, від кого чкурнула Мар’яна. Якби не ці настирливі жінки, я б уже злиняв, але вони вперто змушували з ними пити, ба ще й відгадувати, хто саме з них уродинниця. їхнє пашталакання мене починало нервувати. Врешті виявилося, що це Оля. А коли вона мене витягла з-за столу на танець з притисканням, я відчув величезне бажання шугнути до кльо-зету і зникнути, бо вона була достатньо п’яна, аби не керувати собою, і повисла на мені, притулившись животом. Від неї пахло коньяком, парфумами, потом і салатом «олів’є».

Я ледве відбув цю танцювальну каторгу і подумав, що тікати все одно доведеться, то чому не зараз? Я встав і рушив до кльозету. І цієї хвилі до кнайпи увійшов мій добрий колєґа Мирон. Ми обнялися, і виявилося, що це саме він і зник на півтори години, відколи ми сюди зазирали з Мар’яною. Він мені махав рукою, але Мар’яна надто оперативно мене висмикнула, аби я зміг це помітити. Мирон повернувся до своєї веселої компанії і потягнув мене до себе. Я не опирався, бо дамочки мені вже обридли. Мирон був хірургом, тому не дивно, що за столом сиділи самі медики, вочевидь, вже добряче веселі. І тут один із лікарів запитав мене:

— А що то ви, пане Юрку, цнотливих юнок зваблюєте?

— Яких саме? Тих? — кивнув я на стіл з дамами.

— Ні, тих, з якими ви сюди зазирнули і відразу вилетіли, як ошпарені.

— А в Юрчика така спеціалізація, — сказав Мирон, — самі пацанки. Тобто юні поетеси.

— О, я й не знав, що Мар’яна ще й поетеса, — сказав той самий лікар, а мене наче струмом вдарило.

— То ви її знаєте?

Сказати, що серце у мене тієї миті калатало, як навіже-не, — не сказати нічого.

— Нє, пане Юрцю, так, як ви її знаєте, я її не знаю. Не переживайте. — Язик у нього заплітався. — Вона моя пацієнтка. От і все.

— У неї щось із мозком? — спитав Мирон.

— Логічно. Мої пацієнти всі з мозком. Але давайте вип’ємо. До нас приєдналися два файні кумплі. Пане Юрку, що ви п’єте? Вино? Бармен! Пане Юрку, замовляйте.

Я подумав, що, цілком можливо, я й сам стану його пацієнтом від цього шоку. Мені кортіло розпитати, що саме дошкуляє Мар’яні, але розмова поточилася вже в такому руслі, що я не мав жодної можливості встряти. Заки я на-

пився, встиг собі усвідомити одну річ: людина, якої сполохалася Мар’яна, була лікарем... Пиятика затягнулася настільки, що я подався спати до Мирона. Вранці, коли він збирався на роботу, я вирішив вивідати про Мар’яну дещо більше. Мирон запропонував поїхати з ним.

їхати кудись зранку після пиятики, не почистивши всі пір’їнки вдома, не належить до моїх звичок, але виходу не було, залізо треба кувати вчасно. Мирон із нейрохірургом Ростиславом працювали в одній лікарні, хоч і на різних поверхах, але що Мирон мав свій персональний кабінет, то зустріч відбулася у нього.

— Юрчик хоче знати про Мар’яну, — сказав Мирон, розливаючи в келишки коньяк. — Ти ж розумієш, вони зустрічаються.

— Так, вона класна дівчина. Не за віком розвинута. А що, ви так сильно нею перейнялися?

— Можна сказати, що так. Ми справді зустрічаємося.

— Юна поетеса, розумієш? — підморгнув Мирон.

— Справді, таке трапляється, що талант вибухає у людей приречених... — Тут він замовк, мовби злякавшись, що бовкнув зайве, взяв у рот цигарку і спробував запалити, сірники в його пальцях ламалися, поки нарешті Мирон не підсунув йому під ніс запальничку, тоді відкашлявся і додав: — Вона хвора. Невиліковно.

Я отерп і відчув, як душа моя провалюється у якісь потаємні глибини мого тіла разом із серцем. Мабуть, жах, який спалахнув на моєму обличчі, вразив і Ростислава.

— Знаєте, пане Юрку, то є делікатна ситуація. Я б не повинен вам це говорити. Але Мирон... а ви його колєґа... Тобто якщо ви будували собі якісь плани з нею, то... — Він випустив дим понад моєю головою і продовжив: — ...не варто. Вона приречена. Ми зробили магнітно-ядерний резонанс мозкової тканини і виявили неоперабельну пухлину мозку. Мабуть, ви помічали, що в неї бувають різкі зміни настрою, що вона може дивитися в одну точку й не слухати того, що ви їй говорите, а на ваші запитання відповідає з деяким запізненням. Інколи ночами трапляються провали пам’яті й прояви сомнамбулізму, коли вона не усвідомлює своєї поведінки. Скільки разів вона при вас втрачала свідомість?

— Два... ні,три...

— Ну, от... одного разу вона втратить свідомість і більше не отямиться...

— І скільки ти їй даєш? — спитав Мирон.

— Тут вгадати неможливо, це може статися і за тиждень або два, а то й за місяць. У будь-якому разі відміряно їй жалюгідно мало.

— Вона про це знає? — спитав я.

— Річ у тім, що я дав їй іншу виписку, де про пухлину не було ні слова. Справжній діагноз отримала її мама. Не знаю, яким чином це прочитала Мар’яна... Але прийшла до мене, тицьнула мені під ніс діагноз і змусила все розтлумачити.

— І ви їй сказали, що надії нема?

— Я так не міг сказати. Я пояснив, що бували випадки, коли з такою пухлиною люди жили довгі роки. Але вона відразу ж поставила мене на місце. Перед тим, як прийти до мене, побувала в бібліотеці. Так що... інформацію мала... її лише цікавило, чи не запізно оперувати. Тоді я запропонував їй лягти знову на обстеження. На дев’яносто дев’ять відсотків я був певен, що операція вже нічого не дасть, а все ж хотілося переконатися в цьому остаточно.

— Коли то було? Коли виявлено пухлину? — спитав я.

— То було в лютому.

В лютому я отримав від Мар’яни першого листа. Мені стало зле, я не міг опанувати себе, і, коли Мирон підніс мені чарку коньяку, я перехилив її в одну мить.

— А коли вона лягла до вас?

— У квітні. Вона пролежала тут два тижні, я показав її ще кільком фахівцям, навіть вислав її дані до колєґи в Австрію. Але відповідь всюди звучала одна: запізно. Якби батьки спо-хопилися раніше і зробили їй операцію ще в дитинстві, вона була б урятована. Але вона походить з нещасливої сім’ї... Батько їх покинув, а мати... мати в неї алкоголічка... її виховувала й утримувала бабця. Недавно бабця померла.

— Вона мені розповідала про батька-професора і матір-лікарку.

— Батько-професор... — він гірко усміхнувся, — батько її був простим муляром. Мати кравчиня... у періоди запоїв не раз лупцювала доньку, тому вона перейшла жити до бабці. Десь там на Майорівці є маленька загрузла в землю хатинка, яку дивом не знесли. У ній Мар’яна і живе. Сама. Бабця померла і залишила їй якісь невеличкі заощадження та жменю різних золотих дрібничок. Так, на око, було того добра доларів на двісті. Мар’яна принесла мені їх, висипала на стіл і запитала, чи цього не вистачить на операцію. Але що я міг їй відповісти? Я міг сказати, що не вистачить усіх скарбів світу, але натомість тільки похитав головою.

— Тобто ви залишили їй надію на те, що операція взагалі можлива, якби роздобути кошти?

— Тоді я просто не міг... не міг із себе видушити, що надій нема жодних... Дивлячись на цю юну чисту вроду... Я відтягував як міг цей присуд... Але врешті змушений був сказати як є. Від неї важко щось затаїти. Вона вмить розрізняє неправду.

— Це страшна смерть?

— У такому віці будь-яка смерть страшна.

— А смерть від пухлини мозку?

— Вона може померти з жахливими болями, а може одного дня просто не прокинутися... Заснути і не прокинутися...

— І це вона теж знає?

— Так.

— Відколи?

— Наприкінці травня я врешті сказав правду.

Саме наприкінці травня ми вперше зустрілися.

— Відтоді в неї з’явився страх перед сном, особливо вночі... — продовжив Ростислав. — Вона інколи цілу ніч не спить, читає, і лише на світанку засинає, коли вже настільки втомлена, що все стає байдужим. Думаю, що задля її спокою цього не слід було казати.

— Що було потім?

— Вона... тільки між нами... попросила в мене отруту.

— Ви дали?

— Я лікар, а не кат.

— У вас не було відчуття, що було б гуманніше позбавити її зайвих мук?

— Я запропонував їй госпіталізуватися, коли... коли їй стане гірше... принаймні знеболюючі засоби я гарантував. Але мені здається, манія самогубства міцно засіла в її голівці. На мою пропозицію госпіталізуватися вона відповіла істерикою. Я ледве її заспокоїв. Удруге вона побувала в мене на минулому тижні. Сказала, що ніколи більше не ляже в лікарню і не буде терпляче чекати смерті. І знаєте... я їй вірю... але я тут безсилий...

— Вона ще має до вас прийти?

— Зараз... — він погортав блокнот, — у мене записано... восьмого серпня... о десятій...

2

Я брів з відчуттям, мовби мені на голову звалився цілий Львів, я відчував найменший звук, кожен ледь чутний порух повітря, голоси і гуркоти стрясали мною, сплітаючись у дику какофонію, мені хотілося затулити вуха долонями і бігти навмання, аби якнайдалі від цього гамору, вищання трамваїв, смороду бензину, газів, розпеченого асфальту. Всю дорогу додому я думав лише про Мар’яну. Усе те, що мені раніше в її поведінці видавалося божевіллям, незрозумілою примхою, тепер уклалося в цілком зрозумілу схему. Вона вирішила покінчити самогубством не тому, що їй нецікаве життя, а тому, що боялася очікувати свого жахливого кінця, але, маючи поетичну натуру, забагла все театралізувати. Намовити свого ровесника видавалося їй нереальним, зате я, на її погляд, для цього цілком підходив. Зупинившись на моїй кандидатурі, вона затіяла зі мною листування з однією метою: захопити собою, звабити і зневолити почуттями настільки, аби я заради неї став готовим на все. Однак вона полювала не на мене, а на те, що я намагався оберегти і захистити від будь-якого зовнішнього втручання — на письменника в мені, щоб, пришпиливши собі на комірець мою смерть, увійти разом зі мною у вічність. Інакше смерть її була приречена на буденну подію, звичайну і не цікаву, а я скрашував цей перехід, робив його романтичним і вартим легенди, гарантував, що ім’я її залишиться, як залишилися імена всіх інших жінок, що склали компанію відомим самогубцям.

І що більше я про це роздумував, то сильнішим ставав розпач. Як жорстоко вона мене обдурила! Потвора. Справді потвора. Як вона ще при першій зустрічі назвала себе. Подумати тільки — я вже майже схилився до самогубства. Ні про що інше останні дні я не думав, шукаючи логічних підстав для цього акту, — і ось, коли їх уже знайшов, раптом такий удар.

Вдома я постелив у садку коц, вмостився із незмінною пляшкою вина і, похапцем перехиливши один за одним два келихи, нарешті втамував розбурхані нерви та став розмірковувати спокійніше. Тепер мені було ясно, що Мар’яна до самогубства готувалася серйозно, настільки серйозно, що навіть цілком вдало зіграла своє кохання до мене. Але не тільки безславне канення у забуття спонукало її на цей крок, смерть у моєму товаристві подавала її в очах усіх знайомих і родини в образі невинної заблудлої овечки, яку звів з пуття хитрий і підступний сексуальний збоченець. Хоча чому звів? Отруїв! Підсипав отрути бідолашній дівчині, яка ні сном ні духом не сподівалася смерті! А що, зрештою, можна було чекати від цього чудовиська? Нікому й на думку не спаде, що то вона насправді спокусила мене. Загальна громадська думка засудила б мене так само, як вона це вчинила колись із Артуром Кестлером, приписавши йому змушування дружини до самогубства. Правду знали б тільки лікар і її мати-алкоголічка, але обоє мовчали б.

— І що тепер? — поцікавився я у пропливаючої хмарки з товстою задницею. — Що тепер?

Відповіді я не розібрав. Відтак я замислився, як маю повестися з Мар’яною. Мене душили навпереміну то лють, то біль, то невимовний жаль і співчуття, я подумав, що треба довести цю історію до кінця, жодних вияснень стосунків і звинувачень у підлості я собі навіть не уявляв, усе це вже без сенсу. Я не хотів чути також її виправдань або запевнень, буцім вона справді мене покохала.

Коли я коротко переповів Ростиславу історію наших стосунків і про наше спільне самогубство, сплановане на восьме серпня, він зрозумів, що. проста відмова дати їй отруту тут не поможе.

— Знаючи її рішучість, можна припустити, що вона готова буде скористатися якимись отрутохімікатами чи труткою для щурів, яку можна придбати на будь-якому базарі, — сказав я.

— Не думаю. По-перше, вона зверталась до мене по отруту, яка діє безболісно, а отрутохімікати спричинять жахливі корчі й муки, а по-друге, де гарантія, що ви не відмовитеся пити цю гидоту. Але проблема не тільки в муках смерті. Я знаю, як вона ставиться до своєї зовнішності, і певен, що того жахливого видовища, яке справить смерть від отрутохімікатів вона ніколи не допустить. З дванадцятого поверху вона також не викинеться, під поїзд не ляже і навіть не повіситься.

— Справді? Звідки вам про це відомо?

— Вона ще тоді, у травні, пригрозила, що, коли я не дам отрути, вона повіситься, і я розповів їй, що відбувається з повішальниками: у них розслабляються усі м’язи і вони випорожнюються. Я зрозумів, що вішатися вона точно не буде. А, між іншим, вішання — найпопулярніший вид самогубства серед дівчат. На другому місці стрибання з даху, на третьому — пігулки. Зі стрибанням з даху ми теж хутенько розібралися — вона цього не зробить, ковтати жменями пігулки, що не дає жодної гарантії, — теж не для неї. Лишається отруїтися або перерізати жили на руках. Але з перетинанням жил не так просто, кров може зсістися, а тому слід перебувати в теплій ванні. Там, де вона живе, не тільки тепла вода, а й взагалі вода — рідкість...

Згадалися її слова: «Я простудіювала багато літератури». Якраз! Вона все про самогубства дізналася від свого лікаря. Я звернув також увагу, що в нього в книжковій шафі повно японців.

— Так, я давав їй читати, коли вона в мене лежала. Просто я не мав нічого іншого, що б міг їй запропонувати... Від них вона очевидно почерпнула й ідею «сіндзю». Але попри те вона конче хоче виглядати не менш привабливо, як і за життя. У неї надто сильна манія самогубства. Настільки сильна, що ледве чи від неї відмовиться. Однак мені дуже хотілося б відвернути її від цього наміру, якось перешкодити. Я віруюча людина і вважаю, що має діятися воля Божа. Ви мене розумієте?.. Я дам їй снодійне, але пообіцяйте мені, що не відмовитеся від того сценарію, який вона уклала. Підете з нею на той острів, вип’єте пігулки. Але перед тим ви приймете іншу пігулку, яка нейтралізує снодійне. Коли вона засне, зателефонуєте мені і ми її заберемо. Іншого способу переламати її спробу самогубства і покласти до лікарні я не знаю. Хоча, як по правді, то таких, як вона, кладуть до психіатричної лічниці.

—Але ви ж цього не зробите?

— Ні, я їй занадто симпатизую.

—Я не знаю, чи зможу те все зробити... і не видати себе...

— Мусите. Якщо я їй рішуче відмовлю і не дам «отрути», вона все одно щось роздобуде. Але якщо ви покинете її зараз. .. Я не можу врятувати її тіло, але хочу врятувати душу. Якщо Мар’на вам не байдужа, то поможіть мені.

— Як будуть виглядати ті пігулки?

Ростислав вийняв з шафи прозорий флакон із пігулками голубого кольору і покалатав ними.

Земляна оса аммофіла полює на гусінь з однією метою: затягнути її до своєї нірки і відкласти в гусеницю яєчко. Але перед тим вона мусить її паралізувати. Тіло гусениці складається з дванадцяти кілець

і голови. Центральна нервова система складається з черевного ланцюжка з нервовими вузлами в кожному кільці; в голові міститься великий головний вузол, який можна порівняти з мозком. Замість одного чи трьох нервових осередків гусениця має дванадцять. І всі вони віддалені один від одного. Кожен вузол керує рухами свого кільця, і пошкодження сусіднього кільця відобразяться на його діяльності дуже скоро. Якщо одне кільце гусениці втратить чутливість і здатність рухатися, то інші кільця, які залишаться незачеплени-ми, іще довго будуть зберігати рухливість. Очевидно, двома-трьома заштриками гусеницю не паралізуєш.

На початку моїх дослідів мені здалось, що жало оси спрямовувалось усього один раз: на п’яте або на шосте кільце жертви. Таким чином, аби гусеницю знерухомити, аммофіла робила один заштрик у центральну точку, звідки викликане отрутою заціпеніння може поширитись і на решту кілець.

Аммофіла хапає щелепами гусеницю за загривок. Конвульсивно скручуючись і розкручуючись, гусениця намагається відбитися. Проте це осу не відлякує. Вона тримається збоку, щоб уберегтися від штурханців, і коле гусеницю жалом. Воно потрапляє в місце з’єднання першого грудного кільця з головою. Пронизавши, жало залишається деякий час в рані. Мабуть, це важливий удар, який мусить підкорити гусеницю.

Далі оса хапає гусеницю за шкіру на спині, трохи далі від голови, і коле жалом друге кільце. Після цього вона поступово пересувається по гусениці, хапаючи її щелепами чимраз далі й далі від голови. І щоразу вона занурює жало в наступне кільце. Вона проробляє це так спокійно й акуратно, мовби знімає мірку зі своєї здобичі. Всього девять заштри-ків. Операція протікає гладко: після першого заштрику гусениця майже не борониться.

Робота хірурга завершена. Після цього оса затягує паралізовану, але живу жертву до своєї нори і відкладає в ній яйце, з якого вилупиться личинка, а гусениця їй служитиме і лігвом, і харчами».

Жан-Анрі Фабр, «Життя комах»

Восьме серпня нічим не відрізнялося від інших днів літа. Вранці я вийшов на балкон і уважно подивився в небо, але не помітив там нічого схожого на «вікно», яке, за словами Мар’яни, мало відчинитися для нас. Вона приїхала до мене ополудні, і я помітив її дещо скутий настрій, і хоч як вона намагалася приховати свої нерви, це їй погано вдавалося. Вона не могла довше ніж на дві-три секунди втримати усмішку, але справно засвічувала її, як тільки мій погляд падав у її бік. Рухи її були нескоординовані: вона не знала, що робити зі своїми руками, то заплітаючи їх на грудях, то розплітаючи, то закладаючи за спину, не могла дати ради ногам, коли сідала. Перше, що вона запитала — чи я готовий, я кивнув, тоді вона поцікавилася, чи я не обдурю її, чи готовий іти до кінця, я сказав, що вже все вирішив для себе і відступати не збираюся, однак вона дивилася на мене з підозрою: мабуть, я мало скидався на людину, що зібралася померти. Трагічний актор з мене, вочевидь, нездалий.

— Я хочу випити, — сказала вона.

— На таку святкову подію, як наша смерть, я придбав мартіні, шампан і грузинське вино.

— Для тебе це свято? — здивувалася Мар’яна.

— Якщо день народження свято, то день смерті й поготів.

— У тебе й справді святковий настрій, — промовила вона з сарказмом. — Таке враження, що смерть для тебе забава.

— Прогулянка. Цитую твої слова. Коли я собі це повністю усвідомив, я заспокоївся і перестав нервуватися.

Вона все ще дивилася на мене з деякою недовірою, врешті поцікавилася, чи написав я поему про самогубство.

— Ні. Я вирішив бути банальним. Я написав звичайного примітивного передсмертного листа.

— Чи можу я на нього глянути?

— Взагалі він призначений для читання після моєї смерті. Але, враховуючи той сумний факт, що ти не зможеш з ним ознайомитися, я дозволю тобі його прочитати.

Я простягнув їй картку паперу, яку набазґрав нині вранці. «Дорогі друзі! — писалося там. — Хочу вам сповістити, що я вирішив з усіма вами попрощатися і піти у засвіти, не чекаючи, коли настане той день, який мені призначено. Я сам собі вирішив вибрати цей день. Це велика перевага людини, що вона може сама собі встановити день смерті. Цим вона стає могутнішою за Бога, який є вічним.

Я йду не тому, що мені зле, не тому, що мені щось не вдалося, не тому, що я в депресії. Я йду тому, що я на вершині щастя. Я там, де рідко кому судилося побувати. Я досяг усього, чого прагнув, я мав усе, що хотів, я взяв від життя стільки, що декому вистачило б на кілька життів.

Я не йду від вас сам. Товариство мені складає прекрасна панна, панна моїх снів, та, про яку я мріяв усе життя, ми йдемо разом. Коли хтось із вас забажає колись провідати нас, то знайте — наш дім за третьою зорею».

У Мар’яни тремтіли пальчики, коли вона читала цього шедевра епістолярії. Я простягнув їй ручку:

— Напиши кілька слів від себе. Що, мовляв, і ти чиниш це добровільно. А то хтозна, чи не подумають, що я тебе змусив.

— Ніхто так не подумає, — буркнула вона і ручки не взяла. — Нічого я не хочу писати. І так ясно, що ми це зробили добровільно...

— Може, тобі і ясно, але знайдуться люди, які у всьому звинуватять мене, що я тебе намовив, а то й змусив або просто отруїв без твого відома, щоб ти вже нікому не дісталася. Такі випадки були. Тому я й прошу тебе написати кілька слів.

— Той, хто так подумає, — дебіл. Нічого писати для дебілів я не буду.

Ну, що ж, я мав рацію. Я не помилився, що вона вирішила мною прикритися.

Я налив їй мартіні, і після другого келиха її настрій покращився, принаймні вона трохи розслабилася і зручно вмостилася на канапі, хвильку посиділа в замріяному стані і попросила, щоб я напустив ванну. Купалася вона довго, щось наспівуючи, а я цмулив сухе вино, змішане з мартіні, й відчував, як у мені закипає образа, я ледве стримував себе, щоб не висловити все, що передумав за ці кілька днів, коли дізнався про справжню причину її суїцидального комплексу. Проте я мусив зважити на прохання Ростислава і, зрештою, я жалів її, я не міг собі уявити, що це чудове тіло за лічені тижні буде гнити в землі. Я злився на неї, що вона не призналася мені в усьому, бо тоді б я був із нею до останку, як у класичних мелодрамах, я б скрасив її останні дні, і це теж коштувало б оспівування, і це теж стало б історією вічності. І тут-таки спадала мені інша думка: чи певен ти, що тоді б вона вибрала тебе? Ні, вона мене вибрала не для того, щоб я зі сльозами на очах відпровадив її у небуття, а для того, щоб забрати мене з собою, як потопельниця, що затягує на дно ріки пливака, який припав їй до серця.

Мар’яна вийшла з ванни обмотана рушником та, наблизившись до мене, розвела руки, рушник опав і скрутився біля її ніг, а вона постала переді мною у всій своїй юній красі, а в ліжку поводилася так, мовби була сама невинність і навіть один раз тихенько зойкнула, даючи зрозуміти, що ці-лочка пробита. Я губився у здогадах, навіщо вона розігрує цей театр, але не був певен, чи це дійсно театр: може, вона й справді раніше кохалася зі мною неусвідомлено, але чи таке можливе?

З

Починало сутеніти, коли ми наблизились до місточка, і, щойно ступили на нього, я знову почув голос Чубая, який цитував «Самогубство закоханих на острові Небесних Мереж» Тікамацу Мондзаемона:

Ось і Сливовий Міст.

Тут Сугавара-но Мітідзане Спинивсь, пливучи у вигнання У провінцію Цукусі, тут Він пісню журливу склав:

«Не забувай мене, квітучий саде!»

А слива та, яку любив, у тузі За ним услід перенеслась Одним стрибком в Дадзайфу.

Зелений Міст.

Покинута вигнанцем і поетом,

Тужила тут сосна зелена.

А потім, як і слива та, помчала Услід за ним, не годна Розлуку пережити.

І третій міст — Вишневий.

Та вишня сил не мала Вирвати міцний свій корінь І відлетіти вслід учителю,

Відтак в гіркавій тузі всохла.

Місток скрипів під ногами й гойдався, після вчорашнього дощу вода в озерці піднялася і майже сягала містка, Чубай у човнику знову сидів спиною до нас і рибалив, голос його ставав чимраз тихішим і невиразнішим, а незабаром перейшов на тихе мурмотіння, яке котилося над водою, мов сиза мряка.

Ми зайняли наше місце під плакучою вербою. Я розстелив ряднину, розклав пляшки й склянки, ловлячи себе на тому, що роблю все з дивовижним спокоєм. Мар’яну спокійною назвати було неможливо: вона витверезіла і знову стала нервуватись і, щойно я розкоркував шампанське, відразу простягнула свою склянку. Ми обоє потребували випити. Після першої пляшки вона попорпалася в сумочці й видобула флакон. Коли я глянув на нього, серце в мене зупинилося. То був не той флакон, який мені показував Ростислав. То був флакон, на якому в кутику красувався елегантний чорний череп з кістками. В моїй голові з шаленою швидкістю замерехтіли всі можливі варіанти того, як можна вийти з цієї ситуації цілим і неушкодженим, але жодна з них не була настільки ідеальною, щоб я міг нею цієї миті скористатися. Тоді я вирішив за всяку ціну відтягувати час, заки щось вигадаю.

Я розкоркував другу пляшку і сказав:

— Не спіши. Ми ще маємо покохатися.

— Ми вже покохалися.

— Хіба ти забула, що ми це мали зробити на острові?

— Я просто подумала, що вдома буде зручніше.

— Одне другому не заважає. Я хочу тебе ще.

— Але я не хочу.

— Ну, тоді...

— Що тоді? — спитала вона з острахом.

— Тоді я тобі не складу компанії.

— Ти не можеш так зі мною вчинити!

— Я хочу кохатися з тобою тут, на острові. Я про це надто довго мріяв.

Вона поклала флакон поруч, якусь мить повагалася і врешті мовчки скорилася, але, щоб підкреслити свою незалежність, лягла на бік спиною до мене. Флакон лежав перед її очима.

— Ні, не так, — сказав я. — Я хочу, щоб ти стала на коліна.

— Ні.

— Що значить «ні»?

— Ні — значить «ні».

— Отже, ти мене обдурила.

— Нічого я тебе не дурила. Ти мене мав.

— Я хочу ще. Ти не можеш мені відмовляти.

Вона підвелася і якусь хвилю сиділа непорушно, потім випила мартіні, і я побачив у її очах сльози. Мені стало її шкода, але, з іншого боку, я не бачив причини, чому мав би відмовити собі в цьому скромному бажанні. Вона стала на коліна й нагнулася, спершись на лікті. Я підняв спідничку, стягнув майточки і замилувався видовихцем, яке, щоправда, вже оглядав у себе вдома, але за кожним разом завмирав, наче перед витвором Праксителя, бо нічого досконалішого за формою і змістом мені не доводилося раніше оглядати. Я ковтав очима ці стиглі півкулі, як голодний ковтає очима

хліб, я вбирав їх на повні груди, щоб бодай у моїй пам’яті зосталося це сніжно-біле диво, оточене пастелями засмаги, диво, до якого ідеально прилягали мої долоні, диво, в яке я жадібно занурював нігті, і тільки на одну мить правиця моя відволіклася від цього шляхетного заняття — коли я спритно витяг з кишені пігулку, яку отримав від Ростислава, і запив її вином. Я подумав, що зашкодити вона мені вже не зашкодить, а можливо, що й допоможе. Я рухався повільно, неймовірно повільно, час до часу пригублюючи з пляшки вино, я кохався собі на втіху, закидаючи голову до неба, що яскріло зорями, і чекав, коли вони почнуть падати, бо в серпні зорі падають, але зорі не падали, і місяць ковзав у сизих пасмугах, мов у цигарковому димі, а я насувався і відсувався, насувався і відсувався, насувався і відсувався, напливав і відпливав, вдаряв хвилями і відскакував у такт із місяцем, і здавалося мені, що ми з ним у цей мент поріднилися, і якщо в нього є серце, то воно мусить стукати в такт із моїм. Я не мав куди квапитися, я гойдався собі разом із місяцем і нам було добре, коли раптом побачив, як малесенька зірочка починає котитися вниз, і тут Мар’яна застогнала, але цей стогін зовсім не скидався на стогін жінки, яка ось-ось відчує оргазм, він скидався на хлипання немовляти крізь сон, хлипання наростало, і я зарухався швидше, місяць так само наліг на весла, а зірочка котилася і котилася, а Мар’яна щораз голосніше зойкала і врешті застогнала й замовкла, я випорснувся в неї так інтенсивно, що аж мені заболіло, хвильку її ще потримав, стискаючи в долонях, а потім опав зіпрілий на траву. Мар’яна підвелася і мовчки попростувала до води.

— Ти куди? — спитав я.

Вона не відповіла. Підняла спідницю, зайшла у воду, присіла і стала митися.

І тут пролунав голос Чубая, що цитував мою поему «Ілаялі»:

Ось біжить моя сестра

сльозою з ока сумного спраги моєї притискаючи к серцю осиротіле каміння Вилітають ластів'ята з-поміж стегон її —

сімсот ластів’ят і всіх мучить спрага І пісня їхня терпкіша від терну ягід

і не знаходять вони притулку навіть під власною тінню

Ось та річка у якій ще ніхто не втонув

і вона висихає Ось тії хвилі в які сестра моя увійшла Ось тії води в яких мертве сім’я

вона виполіскувала Ось та ріка що наповнилася до краю Ось ті хвилі з яких не вийшла моя сестра Ось ті води в яких ожило мертве сімя Ось той місяць що в гурт його тихо скликає

і навчає азбуки

Усе повторюється, усе повторюється, усе вже написане, нічого нового, нічого нового, навіщо вона миється, який у цьому сенс, якщо зібралася померти, я згадав, що милася вона щоразу, навіть тоді, коли чинила це у сновидному стані, рухаючись, як манекен, сьогодні вдень вона милася вже цілком свідомо, але зараз, навіщо зараз, коли жити зосталося лічені хвилини, вимивати з себе моє сім я, адже коли робитимуть розтин, то й так виявлять, що перед смертю ми... ми... вона кохалася... що тут такого поганого, усі це робили, ось вона виходить із води, і Грицько дивиться на неї зачаровано, та він не зводив з неї ока увесь час, скільки вона була у воді, але мовчав, а тепер вона наближається босоніж по траві, виймає

з кулька светр, яким так і не скористалася, бо надто тепло, і витирається, і мовчить, потім розвішує светр на гіллі — що за безглуздя? — вбирає майточки, поправляє спідничку, сідає поруч і виймає з кишені флакона — коли вона встигла його туди сховати? — вона з ним не розлучалася, миючись, отже, не довіряє мені, і тут я нарешті усвідомлюю весь свій жах, бо я так і не зумів нічого розумного вигадати, я просто забув, що маю знайти вихід. Виходу нема. Вона розкручує накривку і, висипавши на долоню дві пігулки, простягає мені. Я чую, як б’ється моє серце — від хвилювання чи від випитого? Я вже достатньо п’яний. Я вже такий, що можу й проковтнути цю пігулку. Мені вже все по цимбалах. Я беру пігулку і дивлюся на неї, а вона двоїться мені в очах і пливе, пливе, Мар’яна усміхається через силу, бере келиха з вином, і я помічаю, що рука її тремтить, вона випиває до дна і просить наповнити ще, потім кладе пігулку на язик так, аби я бачив, клятий місяць усе старанно фіксує (небесний папараці, кому ти продаси ці світлини?), як назло, він уже випірнув із димових сувоїв; довкола так ясно, Мар’яна дивиться на мене очікувальним поглядом, і я роблю те саме — кладу пігулку на язик, перед тим встигнувши заковтнути слину і провести по його поверхні зубами, щоб він не був надто мокрим, і пігулка завчасу не розпустилася, а тоді одночасно ми запиваємо нашу смерть вином з тією лише різницею, що свою я ховаю під язик і не ковтаю, а непомітно впускаю назад у келих з вином. Хоча ні, це неправда, що непомітно, Мар’яна просто в цей момент відвертається і не дивиться на мене, вона дивиться кудись просто поперед себе, туди, де вигойдується човник Чубая, так, мовби бачить його насправді, вона не дивиться на мене, можливо, щоб не розчаруватись у мені, щоб дати мені змогу проробити всі мої маніпуляції... А місяць, врешті збагнувши свою підлу роль, пірнає у хмарки, і темрява нас радісно пеленає.

— Поцілуй мене, — каже Мар’яна, дивлячись перед себе.

Ще чого!!! Я стлумлюю в собі скрик, відкладаю келиха в траву, але так, аби він перехилився і вино разом з пігулкою виллялось. Тоді беру за горло пляшку вина і цмулю захланно.

— Поцілуй мене, — повторює Мар’яна, і я відчуваю, що її голос слабне, а сама вона відхиляється назад і спирається на лікті.

— Я хочу перед смертю напитися, як чіп.

— Поцілуй мене, — проказує вона уже зовсім тихо, а язичок її заплітається, і сама вона ледве через силу тримається на ліктях.

Я відкладаю пляшку і нахиляюся до неї, нахиляюся повільно, місяць знову випірнає і фотографує, і я бачу її примружені очі, напіврозкриті вуста, о Боже, вона вмирає, невже я її не поцілую, але у вустах її отрута, я обнімаю її і цілую, вона ще жива, вуста такі ж гарячі, і вона наперекір моїм підозрам навіть не намагається впорснути мені зі своїм язичком отруйної слини, вона лише напнула вуста, тугі, солодкі, я цілую їх весь у напрузі, що ось-ось вона таки зробить це, висуне язичка, але вона опадає безвільно в моїх руках, і очі її заплющуються. Дивовижний спокій на її обличчі вражає. Я не можу відвести від неї погляду. Я хочу сказати собі щось погане, щось образливе, вилаятися, але голова моя важка, голова моя безпросвітно тупа. Я п’ю шампан і дивлюся на воду. Над водою стелиться пухнастий туман, з туману вигулькує човен.

— Що, перебздів? — питає Грицько, весь закутаний мрякою, наче грецький бог на Олімпі. — Еге, це справді страшно. Знаю по собі. Ти повівся по-свинськи.

— А вона? Вона повелася не по-свинськи, затаївши невиліковну хворобу? Вона знала, що дні її й так полічені, й не хотіла чекати передсмертних мук. Я це зрозуміти можу. .. Але не можу зрозуміти, чому вона вирішила втягнути у це й мене?

— Задля товариства. Але в одному вона таки мала рацію: завше варто вчасно піти. Вклонитися, подякувати і піти. Так, як це зробив я.

— Ти ж не покінчив самогубством.

— Ні, звісно, то не було самогубство таке, яким його прийнято вважати. Але я таки пішов сам. Це все одно, що взяти і перестати дихати. Або перестати їсти. Або перестати писати. Або перестати гратися. Усе це — смерть.

— Але я не поспішаю на той світ. Мені здається, я ще не все зробив.

— Це облуда. Усього зробити й так неможливо. Але мені дуже шкода твою панну. Ти її використав так примітивно...

— А хіба її можна було використати якось інакше? То підкажи.

— Ти просто не зрозумів... нічого не зрозумів... вона вибрала тебе... панна, про яку мріють, — юна, красива... ти уявляєш ваші фото поруч після того, як стане відомо про самогубство? Ти не збагнув, що ти ОБРАНИЙ! Вона запропонувала тобі з тисяч і тисяч чоловіків приєднатися до неї. А ти її взяв... як хусточку до носа... Ти отримав найвищий дар, який тільки можна отримати: розкішну смерть, якій можна заздрити, про яку могли складати пісні й легенди. А що ти вибрав натомість? Повільне вмирання, змагання з хворобами, аж поки не впадеш пляцком у кращому випадку, а в гіршому не заляжеш у лікарняне ліжко, як я, і будуть довкола тебе снувати родичі, і будуть вдавати, що все чудово, ти видужаєш і буквально завтра пострибаєш додому, хоча ти помічатимеш їхні вимушені усмішки, їхні награні репліки... аж врешті ти вмреш — старий, зморщений, сірий... і вгаратають тобі на могилі якусь бандуру чи зарюмсану музу...

— Але ж ти перебільшуєш. Вона мене вибрала не тому, що в мене закохалася. Вона брехала і тільки вдавала закоханість. Вона не сказала правди, у неї поважна причина піти з життя, а в мене такої нема. Виходить, вона вибрала для мене роль супровідника, пажа її королівської милості. Я був лише милостиво допущений для того, аби підтримувати шлейф її смерті. І я купився на це.

— Ти хочеш сказати, що обдумував самогубство?

— Так. Я багато про це думав.

— А ти знаєш, що людина, якій ніколи самогубство не спадало на думку, вчинить його скоріше, аніж той, хто це обдумує. Фатальний вчинок легше здійснити необдумано, аніж зважено. Здоровому глузду, далекому від ідеї самогубства, нічим від неї захиститися, і якщо вона раптом навідає його, він буде вражений, засліплений можливістю радикального скону, про який досі й не думав. Той же, для кого ця думка не нова, буде зволікати, зважуючи й уявляючи собі останній крок, який він досконало вивчив і який зробить із зимною кров’ю, якщо тільки коли-небудь зробить. Хіба не так?

— Це правда, я уявляв собі це не раз.

— Ми відучилися розлучатися з життям стримано. Цим мистецтвом досконало володіли древні. Для нас самогубство — завжди пристрасть, екстаз, імпет. Те, що колись чинилося врівноважено, тепер схоже на хворобливу конвульсію. Античні й східні мудреці уміли розлучатися з життям і підкорятися йому без трагедій і завивань. Нині загублена і ця незворушність, і сама її основа, бо Провидіння захопило місце античного Фатуму. Що ти п’єш?

— Як завше, шампан.

— Скільки можна дудлити цю шипучку? Горілка й досі не йде?

— І ніколи не йшла. Ти ж знаєш.

— Ну, дай мені ковток.

— А тобі можна?

— Шампан можна.

Він підплив до самого бережка, я подав йому пляшку, він зробив великий ковток, а коли повернув, то я ледь не обпік пальці об закрижанілу пляшку й мусив покласти її на траву.

— Зимно в нас, — сказав Грицько. — Розумієш, коли ти збагнув, що вона не жартує, то не мусив розігрувати цю

комедію. Але ти хотів її втрати. І то була єдина можливість. І ти нею скористався.

— Не зовсім так. Я спав з нею і раніше, хоч і не можу збагнути, як воно так виходило, що віддавалася вона у сновидному стані. Спочатку я мав надію, що вона передумає, що все це якась шизуха. Я не сприймав серйозно її теревені про смерть. Але коли дізнався про хворобу, то зрозумів, що вона просто вирішила театралізувати свою смерть, яка так чи інак неминуча. І я тоді зрозумів, що я її жертва, яку вона вирішила потягнути із собою у прірву. Власне, так, як ти і сказав: для товариства. Але ж це нечесно. Я ж не смертельно хворий. Тому вона вирішила підкрастися з іншого боку: переконати мене, що я вже все здійснив, що попереду в мене й так нічого цікавого. І мушу сказати, що їй це фактично вдалося. Деякі ситуації в моєму житті схиляли мене до самогубства. Я б і справді не розігрував тут цієї сцени, якби мене не попросив лікар. Але він мав дати їй не отруту, а снодійне. Звідки вона взяла отруту? Я нічого не розумію. Вона хотіла померти, і вона померла.

— Дай пляшку. — Він знову зробив ковток, заплющив очі, замислився ще раз ковтнув і сказав: — А пам’ятаєш, як ми тут влаштували купіль при свічках?

— На жаль, з кретинами.

— Ну, і що? Головне — забавитися.

Він знову повернув крижану пляшку, і я поклав її у траву.

— Слухай, — озвався я, — а чому ти з’являвся тільки тоді, коли я бував тут з Мар’яною? Чому тебе не було, коли я бував з іншими дівчатами?

— А ти не зрозумів?

— Ні.

— Шкода. Бо я з’являюся лише тоді, коли ти є ти, а не жалюгідна підробка, з Мар’яною ти хоч і лукавив, але все ж таки намагався пірнути у своє «я», збагнути себе, ти тоді ДУМАВ, розмірковував, ти боровся зі своїми почуттями, розважував,

що робити далі... Коли ж ти з іншими, то нагадуєш мені бульбашку на воді, яка пливе за течією, мені нецікаво тоді спілкуватися з тобою. Хоча це не означає, що я не спостерігав збоку. Я дивився і думав: яка ж марнота марнот...

—Хто б казав...

— Але я таки збагнув це...

— Ціною смерті?

— Нехай і так. Я бачив, як ти немилосердно марнуєш ЧАС, очевидно, думаючи, що все ще попереду, і не підозрюючи, що це не так, усе вже позаду. Навіщо тобі всі ці панни на порі? Хіба ти їх кохаєш?

— Ні, — відказав я, не замислюючись.

— То чому не лишиш?

— Не можу!

— Як то не можеш? Візьми й лиши.

— Мені з ними добре.

— Тобі зі всіма добре.

— Але вони мені подобаються найбільше.

— Ти просто бик. Ти граєш, і в цьому суть твого існування.

— Не тільки. Є ще література.

— Література? Та ти пишеш тільки для того, щоб тобою захоплювалися і віддавалися. Ти пишеш для грання. Хіба не так?

— Я пишу для грання?

— А ти спробуй замислитися. І сам дійдеш такого висновку.

— Я пишу для грання, — повторив я, прокручуючи у голові, що я написав не для грання, а для вічності. Фактично — все. Хоча... водночас воно сприяло і гранню. Це все взаємозв’язане. Але ж не можна сказати, що писання спонукалося спрагою грання.

— Коли я зустріну її і перевезу на той берег, — сказав Гриць-ко, — то знаєш, що їй скажу? Я скажу їй: не май на нього зла.

Врешті-решт він вчинив, як і кожен хлоп: він хотів тебе трахнути і трахнув, а якою ціною — вже несуттєво. Ти хотіла його обдурити, але не вийшло, бо він обдурив тебе. А хоча... — Він випростався і змахнув веслом, човен відбився від берега і знову поплив у туман... — Хоча навіщо я буду все це їй говорити? Ти сам їй це розповіси... коли-небудь... пізніше... сам... — його голос бринів у мряці, а він уже зник, розчинився в імлі, тільки легенькі хвильки буцалися з берегом, причісуючи траву... — сам їй і розкажеш...

Я розкрив Мар’янину торбинку, добув ключа і сховав до кишені, потім підвівся, згріб до кулька порожні пляшки, поглянув востаннє на ту, що мене запросила на смерть, і рушив геть. З найближчої телефонної будки я зателефонував до Ростислава, як і було між нами домовлено, і сказав, що вийшло трохи інакше. Мар’яна десь роздобула справжню отруту і випила її.

— То був білий флакончик з черепом? — перепитав Ростислав.

— Так, — здивувався я.

— То була не отрута, а снодійне. Я дав їй одне снодійне під виглядом отрути, але задля більшої гарантії залишив її на кілька хвилин у своєму кабінеті. На видному місці стояв флакон з черепом, але там теж було снодійне. Цей флакон зник.

— То вона не вмерла? — не вірив я його словам.

— Ні. Зараз я приїду. Ви там покрутіться поки що...

Я повісив слухавку і, повернувшись до ставка, став чекати. На острівець я ступити не відважився. Я відчував жах, прислухаючись до кожного звуку, що долинав з острова. А що, як Ростислав затримається, а вона очуняє? Як я подивлюся в її очі? Я ходив туди-сюди, наставляючи вуха на кожен шерех, в одну мить мені навіть здалося, що Мар’яна поворушилася, щось хруснуло, серце моє зупинилося, я затамував подих і сторожко вдивлявся в темряву, щось темне почало наближатися до місточка, я готовий був тікати, коли нарешті збагнув, що це вітер війнув оберемком вербового галуззя.

Швидка прибула десь за півгодини, я провів поглядом лікарів, які попростували на острів, і подався на трамвай. Вже коли їхав, повз нас промчала швидка з Мар’яною. Я відчув, як у мені щось надірвалося, я ледве стримався, щоб не заплакати, але непокірна сльоза таки викотилася з ока.

4

Вуличка була маленька, вузенька і досить дивна, як на вуличку великого міста, бо забудована старими допотопними будиночками в оточенні кущів і дерев. Я вийняв з кишені картку, де рукою Ростислава була написана адреса Мар’яни. Її хатинка і справді скидалась на розвалюху з дахом, порослим мохом. Хвіртка злегка скавульнула, а з квітника шугонув наляканий кіт. Я подумав, що варто перестрахуватися і перевірити, чи не зоставила вона вдома якоїсь писульки, і саме з тієї причини поцупив у неї ключа. Замок якусь мить опирався руці незнайомця, та врешті піддався, і я опинився у просторій кухні, посередині якої стояв стіл, а в куті була старенька кахлева піч. Біля неї — газова плита. Усі баняки, чистенько ви-шурувані, висіли, почеплені за вуха над плитою. Ще там був старий буфет із ажурними білими фіраночками, з-за яких визирали горнятка й тарілки. Двері у протилежній стіні вели в єдину кімнату. Тут вона спала. Ліжко акуратно застелене, книжки в шафі стояли рівними рядами за склом, на нічному столику у вазі — букет дзвіночків, у кутку, накрита вишиваною серветкою, стояла швацька машинка. Таке враження, що це не звичний інтер’єр її помешкання, а суттєво підчищений, безліч милих дрібничок, які скрашують наш побут, мусили зникнути, і вони зникли. Нічого з того, що їй було дороге або чим вона користувалася щодень, не мало зостатися. Нічого, що я міг би взяти собі на згадку. Я повернувся на кухню і тільки зараз звернув увагу на ледь вловимий запах паленого. Коли ж відкрив дверцята печі, побачив сувої спопелілих паперів, не всі вони згоріли дотла, на окремих зосталися білі острівці, списані каліграфічним дрібним почерком, який належав Мар’яні. Траплялися й скручені почорнілі світлини, на яких уже неможливо було що-небудь розгледіти, мої листи, писані до нашої першої зустрічі, вирізки з «РоБ^Поступу» з моїми публікаціями. А ось і шмат інтерв’ю зі мною, і слова «зараз я живу сам», підкреслені червоним, слова, які привернули її увагу і, можливо, спонукали написати мені листа. Я пригадав собі доскіпливу журналістку, яка конче намагалася витягти з мене щось особисте, найбільше її цікавило, чи я одружений. І після тривалої розмови, коли я детально її роздивився та подумав собі «а чому ні?», запідозривши, що вона має до мене значно глибший інтерес, врешті видушив «зараз я живу сам» і побачив, як радісно зблисли її очка, бо через тиждень ми вже з нею лежали в ліжку, розглядаючи в газеті її інтерв’ю зі мною. А десь на Майорівці у цей самий час невідома мені дівчина підкреслювала червоним окремі рядочки.

Я обережно витяг один із клаптів і розпізнав свого листа. Вона вирішила затерти всі сліди, але терпіння простежити, аби все згоріло як слід, не вистачило. Я добув уцілілі папірці з її нотатками, склав на купку, а потім, підійшовши до вікна, почав читати...

«...цей будинок мене манить, я не можу опертися його силі й прочиняю двері, там у просторій залі безліч дверей, і проти кожної стоять люди, вони чогось чекають, не звертають уваги на мене, а я не знаю, куди мені стати, бо всі двері вже зайняті...»

«...а ріка несе і несе, а лози з берега боляче хльоскають, вислизають із рук, жодної надії на порятунок, вода заливає вуста...»

«.. .і так багато світла, що я примружую очі...»

То все були описи її снів. І раптом на одному з клаптів я читаю: «.. .серед ночі я прокидаюся, ловлю його руку і прикладаю собі до грудей, мені хочеться, щоб він їх стискав, щоб зробив боляче, а ще краще, щоб надкусив і щоб я побачила кров на його зубах, а потім я віддаюся йому з шаленою пристрастю, завмираючи від щастя, як я хочу, щоб він мене роздряпав, поранив, скалічив, але він надто ніжний і лагідний, а я хочу болю, болю різкого, пронизуючого, солодкого...» Що це таке? Опис сну чи враження від однієї з ночей? Якщо останнє, то виходить, вона тільки вдавала, що чинить це несвідомо, наче сновида. Навіщо це їй здалося? Ні-ні, це мусить бути сон, дівчатам часто сняться еротичні сни, а, зрештою, чому я припустив, що мова про мене?

Інші клапті я вже читав, затамувавши подих:

«.. .кожна смерть, яку я побачила, — моїх рідних чи знайомих, — була моєю, але та смерть, яка мене відшукає, буде чиєюсь, а не моєю, бо я не маю смерті, а потім — і поготів...»

«...той, хто приречений покінчити із собою, перебуває у нашому світі лише випадково, і жодному іншому світу не належить...»

«...чекання смерті змушує до постійного терпіння, розтягування на тривалий процес цього повільного сковзуван-ня у ніщо, намагання пристосуватися до зустрічі з нею, яка настане бозна-де і бозна-коли. Це мене вимучує, знесилює, напоює страхом. Чого я боюся? Невже смерті? Ні, я боюся несподіванки, боюся того, що не буду готова до неї, я боюся цього ЧЕКАННЯ, боюся постійного перебування у розпорядженні смерті. Я перед нею безсила, а вона готова за будь-якої миті підстерегти мене, схопити і скинути у прірву... Чому я не можу сама призначити свою останню годину? Я можу це зробити. І це мене зовсім не лякає. Навпаки, збуджує, окрилює...»

«...життя, можливо, тільки нещасний випадок, який поволі перетворюється на повинність...»

«.. .звідтоді, як я дізналася, що приречена, кожну живу людину уявляю мертвою, інколи навіть здається, що помічаю запах розкладання і хробаків, які копошаться у її очицях... а за мить я уже бачу себе на її місці...»

Я сховав папірчики до кишені, потім узяв кочергу і розворушив спалені папери так, аби вони розпалися на найдрібніші клаптики і вже ніхто не зміг би щось вичитати з них, запалив газету і кинув у грубку, щоб вигоріло все до решти. Перед тим як вийти, я згадав, що є одна річ, яку я конче мушу забрати звідси, щоб не потрапила на очі комусь чужому, і, ще раз зазирнувши до покою, уважно обстежив полиці: книжка була на місці. Я розкрив її і прочитав: «Мар’яні — панні моїх снів. Юрко». Я сховав «Діви ночі» до кишені й вийшов з хати.

За дротяною сіткою випросталася сусідка, що полола грядки, і спитала:

— Ви за оголошенням? — Я кивнув, хоч і не відразу второпав, про що йдеться. — І що? Будете купувати?

— Напевно, ні. Хата стара. То хіба її знести і нову збудувати.

— Так воно й буде. Місця тут досить. Стару хату використають на час будівництва.

— А хто тут жив?

— Дівчисько. Виїхала до Америки. Сказала, що більше не вернеться.

— Давно виїхала?

— Та вчора. З одною невеликою валізою. Що вона там в Америці загубила, не знаю.

— А відколи та хата виставлена на продаж?

— Та ще з початку літа. Але щось охочих нема. Нині будуватися, самі знаєте, треба мільйонером бути.

— Мені сказали, щоб я залишив ключа вам.

— Добре-добре, можете залишити.

Я зателефонував Ростиславу і почув, що Мар’яна втекла з лікарні. У неї була жахлива істерика, коли вона серед ночі отямилася, її накололи заспокійливими ліками, вона заснула і спала до обіду, а може, тільки вдавала, що спить, бо надвечір, коли Ростислав пішов з роботи, вистрибнула з вікна і зникла. Він спитав, чи не знаю я, куди вона могла чкурнути. Я розповів про відвідини її хати, там її не було і, мабуть, уже не буде.

— Якщо з’явиться у вас, дайте мені знати, — попрохав він.

Я пообіцяв, хоч і мало в те вірив. Одне було певним — вона нізащо не бажала пасивно очікувати свого кінця. Могла сісти у потяг і поїхати кудись світ за очі. Для усіх, хто її знав, вона виїхала до Америки.

Відтоді я став рахувати дні. Дні її життя. Вона не спадала мені з думки. А що, як вона ще мені зателефонує? Мені хотілося цього і водночас було боязко, я не уявляв собі, що вона могла б мені сказати або якими словами я б міг витлумачити свою поведінку, а найбільше я жахався того, що от вона з’явиться і скаже: «Я прийшла до тебе помирати». Рясний піт тоді зрошував мене, коли я намагався уявити собі це, але

з якоюсь мазохістською впертістю я уявляв її собі щодня, мордуючись цією божевільною сценою, яка завершувалася переважно тим, що я її не пускав до хати, вдавав, що мене нема вдома, вечорами я не запалював світла, приходив пізно і відразу вкладався спати. Чекання дзвінка від неї перетворилося на нав’язливу химеру, і хто б не задзвонив, рука моя зі слухавкою тремтіла. Одного разу дзвінок пролунав просто серед ночі. Я подумав, що дзвонить Христя з Америки, але коли підняв слухавку і сказав «Ало», то почув тільки тишу, крізь яку ледь-ледь пробивався чийсь несміливий подих, я проказав «Ало» ще кілька разів, але ніхто не відізвався, тоді я спитав: «Христя, це ти?» — і слухавку кинули. Мене охопив жах: а що, як то була Мар’яна? Минув якраз другий тиждень. Заснути я вже не міг. Я впав у крісло, налив вина і випив. Мені здалося, що я з цього крісла і не вставав, відтоді, як Христя задзвонила уперше. Я сидів і чекав невідомо чого: можливо, ще одного дзвінка, а можливо, віщого знаку. Так у кріслі я й заснув, а прокинувся від якогось дивного галасу, який мене спросоння неабияк налякав. Я розплющив очі й побачив, що вже світає, а по кімнаті літає якась мара і зойкає, я надів окуляри — то ластівка влетіла в розчинену кватирку і тепер шугала, описуючи кола по кімнаті, час до часу вдарялася в шиби, розпачливо зойкала

і знову починала ширяти. Я відчинив навстіж усі вікна і випустив її. Тепер я уже не мав сумніву, що вона померла.

Епілог

283

Винничук Ю.

В48 Весняні ігри в осінніх садах. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. — 288 с.

ISBN 978-966-343-622-7.

У романі «Весняні ігри в осінніх садах» чільне місце посідає тема кохання і пристрасті, а надто пристрасті, що спонукає до самогубства.

Ця тема зумовлює й своєрідну композицію твору: навколо головного героя, письменника Юрка Винничука, групуються інші герої — його коханки.

Інтимне життя оповідача постає перед читачем голе, відверте, чуттєве — власне, таке, яким воно і є.

ББК 84.4УКР

Юрій Винничук — один із найвідоміших українських прозаїків.

Його книги викликають сплеск

читацьких емоцій і стають бестселерами. За романом «Діви ночі» знято фільм. Роман «Мальва Ланда» став «Книжкою року'2003», а роман «Весняні ігри в осінніх садах» 2005 року здобув премію «Книга року ВВС».

Невідомо, чи видасть Винничук на-гора щось заплутаніше, сміливіше, дотепніше, ніж «Весняні ігри в осінніх садах». Здається, далі нема вже куди розганятися. За поворотом одного сюжету з’являється інший, персонажі перешіптуються між собою: «Чи достатньо дивні й експресивні ми є, чи зваблює читача наш секс?» У літературі новоукраїнського періоду не було достатньо відвертого і водночас по-галицькому інтелігентного автора. ... Те, про що письменники, мабуть, завжди між собою лише говорять, Винничук наважується описувати.

Володимир Кіцелюк. «Дзеркало тижня»

2 ISBN 978-966-343-622-7