Пліній Молодший Вибрані листи
Пліній Молодший: обов’язки і студії
Отож, коли ми вільні від обов’язкових занять і турбот, тоді прагнемо щось побачити, почути: вважаємо, що для щасливого життя потрібно збагачуватись у пізнанні або чогось прихованого, або гідного подиву.
І
Отож, коли ми вільні від обов’язкових занять і турбот, тоді прагнемо щось побачити, почути: вважаємо, що для щасливого життя потрібно збагачуватись у пізнанні або чогось прихованого, або гідного подиву.
Ще Гомер у своїй «Одіссеї» ділить людей на «диких, що правди не знають» — і на «зичливих серцем, гостинних і богобоязних». Ті другі, що для еллінів має особливу вагу, — «ясномовні». Усі ті чесноти, що виводять людину з первісної дикості, загалом роблять її людиною, Ціцерон окреслює поняттям «humanitas» — людяність. Головним чинником тут — мова: яка вона — така й людина. Про це чи не найстисліше, сапфічною строфою, — Горацій у звертанні до Меркурія, що був, зокрема, й опікуном поетів: «Меркурію, промовистий внуче Атланта, ти, хто дике життя первісних людей облагородив словом і прекрасним звичаєм палестри…» Коли читатимемо цю строфу в оригіналі (тут — проза), звернемо увагу на те, що у ній, мовби звуковим рефреном, у канві слів, з яких зіткана ода, під ритмічним акцентом (іктом), звучить латинський іменник os, рот, уста (у родовому відмінку or-is; звідси, від основи іменника, — оратор, промовець: «Mércurí, facúnde nepós Atlántis, / quí ferós cultús hominúm recéntum / vóce fórmastí catus ét decóre / móre palaéstrae…» Наприкінці строфи Горацій наче припечатує свою думку звуковим повтором: -ore, -ore — устами, устами, тобто: словом, словом. Ось що, наголошує чільний римський лірик, — є рушієм справжньої цивілізації: мовлене слово, його вага, його лодинотворча функція. До речі, латинський іменник vox означає не тільки голос, а й слово, бо в античну добу читали лише вголос: хто глянув на писане слово — одразу й озвучував його (подумки читати тоді просто не вміли). Звідси й особлива увага до всіх відтінків мовленого слова, до поведінки, до рухів, до виразу обличчя того, хто виголошує слово.
Найвищим зразком для римлян були тут греки — їхні поети, їхні оратори, письменники загалом, про що знову ж Горацій у своєму «Поетичному мистецтві»: радить гортати грецьких поетів «денною і нічною рукою», бо саме їм «дала Муза хист округлими мовить устами». Ось до цієї «округлості», тобто довершеності, й стреміли римські письменники. А як далеко вперед може піти талановитий учень, видно хоча б із наведеної строфи Горація (що вже казати про Вергілія): такої віртуозної поетики, такого майстерного використання усіх прихованих потенцій слова у грецьких зразках не знайдемо. Але ті учні, — а вони таки геніальні, — були на диво скромними: сам Горацій найбільшою своєю заслугою вважає те, що зумів «на італійський лад заспівати еолійські пісні»; Пліній Молодший, що вирізнявся особливою вимогливістю до себе як письменника й особливою скромністю, ледь не обожнював культуру давніх еллінів — ахейців (VIII, 24). Він, як ніхто з інших римських письменників, тримався Горацієвої поради — постійно взоруватися на грецьких поетів. Щоденне вдосконалення письма було для нього вдосконаленням особистості, плеканням тих рис, про які Гомер, — щирої доброзичливості, гостинності, богобоязності. Тож йому не надто справедливо дорікають надмірною увагою до слова, отже, деякою штучністю, вишуканістю вислову: автор «Листів» ніколи не перекрочує міри, «золотої середини», інакше не був би «ясномовним»; блиск, що від риторичного вишколу, у нього ніколи не бере гору над ясністю, джерелом якої — душа. До тієї ясномовності письменник ступав усе своє життя, а першим учителем був Гомер: учив він, за словами Горація, «не з пломеню дим, а з диму — пломінь ясний добувати» (звідси, можливо, й Франкова метафора: «вогонь в одежі слова»).
Ця дорога до світла, що у слові, почалася для майбутнього письменника й державного діяча у містечку Комо, що в Північній Італії, на березі озера Ларія (нині Комо), де він народився 61-го або 62-го р. н. е. Його батько, Люцій, з давнього роду Цеціліїв, обіймав поважну посаду в управлінні містом, де й одружився з сестрою теж впливового за своїм походженням Плінія Старшого — письменника, вченого-природодослідника й державного діяча. Помер Люцій передчасно, поручивши свого сина, ще зовсім маленьким, материнській опіці. Безтурботне життя хлопчика, що насолоджувався затишком рідного містечка, довго не тривало: надходила пора вчитися, бо домашньої освіти було замало, — і мати зі своїм сином, десятирічним Секундом (таке мав прізвище), переїжджає в Рим до свого брата — Плінія Старшого. Той свої службові обов’язки — а командував він військовим флотом, що стояв у Мізені (Кампанія) — поєднував з невтомною дослідницькою працею, вражаючи всіх своєю неймовірною працездатністю (одна лише «Природнича історія» — у 37-ми книгах; таких книг у нього — десятки), а його зацікавлення були справді неосяжними. Тож не лише граматична школа, де хлопець знайомився з літературами, грецькою і римською (десь за чотири роки навчання він уже пише трагедію грецькою мовою), а й сама особистість маминого брата, його дядька, справили на майбутнього письменника великий вплив, про що не раз згадуватиме у своїх листах.
Другий рівень навчання — це «університет»: риторична школа. В центрі уваги тут, власне, те, що слугувало звуковим тлом згаданої строфи Горація: os, oris — уста, рот, мова, мовлення. Тут вчили «ore rotundo loqui» (округлими мовить устами), оцінювати слово на вагу, пізнавати його всіма відчуттями, навіть — на дотик (римляни, скандуючи, відбивали такт ногою); знайомились і впроваджували у практику писання й мовлення найрізноманітніші риторичні фігури, вправляючись у писанні так званих «свазорій» і «контроверзій» — творів, у яких, переважно на міфологічному матеріалі, розв'язували якісь суперечливі питання, у чомусь переконували, звинувачували когось чи виправдовували. Та це вже було не те слово, що мало політичну вагу, слово, яке злітало, скажімо, з уст Ціцерона, а в Греції — з уст Демосфена, Есхіна чи знаменитого державного мужа Перікла (коли він виступав перед народом, то у слухачів, кажуть, було враження, що то сам Громовержець, зійшовши до них з високого Олімпу, викрешує громи й мече блискавиці): ще Август, за словами Таціта, «приборкав політичне красномовство». Як в Афінах, так і в Римі — після падіння Республіки — риторика, втрачаючи зв'язок з реальною політикою, переходить у стіни школи, намічаючи заможним юнакам стежку переважно для адвокатської кар'єри. На неї й ступив Пліній, відбувши перед тим рік обов'язкової військової служби в Сирії.
Найвищим авторитетом у красномовстві на той час був Квінтіліан, теоретик мовлення (автор трактату «Навчання оратора» в 12-ти книгах), письменник, знаменитий педагог, у кого й пройшов ораторський вишкіл Пліній Молодший. Основне, на чому наголошує Квінтіліан, — моральність оратора, а щодо стилю — це уникнення крайнощів (вишуканої пишності вислову — й архаїчної його суворості). Якщо Сенека, не схвалюючи надмірної уваги до слова, радить більше замислюватися над тим, що пишеш, а не над тим, як пишеш, то Пліній Молодший все ж з особливою прецизністю шліфує фразу, якою озвучує думку, майстерно сплітає слова, пам'ятаючи й Горацієву увагу саме до їхньої сув'язі (iunctura verborum), — тримається вже згаданої «золотої середини», ясності мови. Адже (зауважує Горацій) у житті — як і в мові: «довершеність — посередині; крайнощі хибні — обіруч». З такими засадами й вступає Пліній у свою адвокатську діяльність — виголошує свої промови в суді центумвірів, тобто «ста мужів», що розглядали майнові й сімейні справи; називає його «своєю ареною». Метафора, хоча з усмішкою, але точна, бо в суді, як на арені: «хто кого». Вчили ж у риторичній школі, що слово може солодити душу, а може бути й мечем. Застосовували й тут не вельми похвальні прийоми: модне на той час, надто серед молоді, пишнослів'я часто завуальовувало не лише правду, а й вбогу думку оратора. Пліній тримався свого — моральності і ясності вислову, не догоджував слухачам (судові засідання, у базиліках біля форуму, були відкриті, багатолюдні). До нас не дійшла жодна з адвокатських промов Плінія, зате з його листів дізнаємось, як пильно він опрацьовував їх, як дорожив своєю репутацією, своїм авторитетом, врешті, які поради давав молодим адвокатам (VII, 9). В одному з листів він не без гордості цитує поезію Марціала, де поет говорить про нього, — як сумлінно, день у день, у поті чола, він опрацьовує свої промови для «ста мужів» (III, 21). Наприкінці судової кар’єри, вже у зрілому віці, Пліній виступав у сенаті як захисник чи обвинувач намісників різних римських провінцій.
Пліній Молодший, переважно за Доміціана, зразково пройшов шляхом здобуття державних посад: від квестора й до консула — ніде не спіткнувся на «біговій доріжці почестей» (cursus honorum). Та хай яким насиченим державними й приватними справами, хай яким клопітним було життя автора «Листів», його все-таки можна ввібрати у два слова: negotia et otia — зайнятість і вільний час. У тій зайнятості — усе, що пов’язане з типовою для знатного римлянина кар’єрою: кожна державна посада — нові обов’язки. Найважче вони налягли на Плінія у 112 році, коли він, вже за Траяна, був призначений намісником у римській провінції Віфінії (Мала Азія). Імператор зробив цей вибір невипадково: він мав нагоду приглянутись до Плінія і як оратора (йому, вже як консулярові, доручали у сенаті найповажніші судові справи), і як державного посадовця: впродовж трьох років він завідував державною скарбницею; приглянувшись, оцінив передусім його надзвичайне почуття обов’язку й таку ж бездоганну моральність. Та й Пліній, ставши одним із найближчих до Траяна осіб, не раз мав нагоду виявити свою вдячність імператорові й навіть приязнь до нього: зокрема, з нагоди свого вступу на посаду консула (на цю посаду призначав імператор) він виголосив у сенаті на його честь знамениту похвальну промову — «Панегірик».
Але що справляло радість Траянові (про кращу кандидатуру годі було й мріяти), з того аж ніяк не радів Пліній: не до душі була йому адміністративна праця, не було й здібностей до неї, а у Віфінії чекало на нього безліч клопітних справ — віддалену провінцію заполонило беззаконня; всюди панував безлад, процвітало зіпсуття, вражала злочинна розтрата державних коштів з боку міських урядовців. Про все це Пліній писатиме Траяну, чекатиме на його пораду. У цих листах — розгубленість імператорського легата з консульськими повноваженнями, його нерішучість, скажімо, щодо того, як йому повестися з християнами (X, 96). Та водночас, що видно знову ж таки з листів, можна подивляти зусилля, яких він доклав, щоб виправдати своє високе становище, довіру імператора, врешті, сподівання самого населення провінції: Пліній здійснює низку добре продуманих заходів, щоб вивести провінцію з важкого занепаду і водночас підтримати престиж римської влади у віддалених краях. З Віфінії Пліній не повернувся, там і помер у 111 або 113 році.
До речі, у Віфінію, за особистим дозволом імператора, Пліній міг узяти з собою дружину, Кальпурнію, з якою побрався вже за правління Траяна (це був третій його шлюб, але й з Кальпурнією Плінієві не пощастило на потомство: немовля загинуло при пологах). Останній лист Плінія до Траяна стосувався власне від’їзду його дружини у Комо через смерть її діда Кальпурнія Фабата. Варто зацитувати цього листа, щоб іще більше подивуватися Плінієвій порядності й скрупульозності, передусім у фінансових справах: «Досі, володарю, я нікому не давав подорожнього листа, окрім тих, кого посилав у службових справах. Але цю незмінну свою засаду я був змушений порушити. Вважав, що надто жорстоко було б відмовити у подорожньому листі дружині, коли вона, дізнавшись про кончину діда, поривалась поїхати до своєї тітки, адже така послуга дозволяла їй якнайшвидше туди прибути, а ще я знав, що ти схвалиш подорож, причина якої — шана до родичів. Пишу тобі про це, бо, здається мені, був би невдячним, коли б серед інших твоїх добродійств, якими завдячую твоїй до мене зичливості, ось це одне приховав. Не сумніваючись у ній, мовби з твого дозволу, зробив я те, що пізно було б робити, якби звернувся до тебе по той дозвіл» (X, 120).
Ось такою, у найзагальніших рисах, була Плінієва зайнятість, не враховуючи обовязків (officia) у стислому значенні слова, — тих, які накладало на нього суспільство або сам імператор (був він, зокрема, куратором річища і берегів Тибра); таким був Пліній серед людей, homo inter homines, — постійно заклопотаний, завалений безліччю судових справ, проханнями заступитися за друзів, офіційними виступами, але, при всій тій засмиканості, — пунктуальний, обов'язковий, бездоганно чесний, готовий пожертвувати своїм часом, самим собою заради державної справи, заради друзів, яких було в нього так багато. Що ж підтримувало його на тій нелегкій дорозі, що змушувало ступати нею, не збиваючись на манівці? Знову ж таки — почуття обов'язку, без якого людина, суспільна істота, — й не людина, про що Ціцерон, зразок для Плінія, у своєму трактаті «De officiis» (про обов'язки); прагнення зберегти честь свого роду, загалом людську честь і порядність, а ще — суспільне визнання; так само, як Горацій не приховував того, що йому приємно, коли на вулиці всяк на нього вказує пальцем: ось він, перший лірик Риму, так і Пліній — коли один одному шепне: ось хто захистить тебе, ось кому можеш довіритись…
Але був інший Пліній — той, який мріяв вирватися з міста, побути лише з собою або з найближчими своїми друзями, врешті, — зайнятися своєю улюбленою справою; мріяв, але знав, що ця мрія — нездійсненна: «Невже ж то ніколи я не обрубаю, якщо вже розв'язати їх годі, ті пута, що так мене туго опутали? Гадаю, що ніколи. Бо до старих обов'язків долучаються нові, хоча й з давнішими я ще не впорався» (II, 8). І не помилився: закінчив життя серед немилих йому службових клопотів у чужому для нього краї, далеко від своєї улюбленої лаврентської вілли, пізнав, яким гірким, бездонно печальним є те слово — ніколи…
Той інший Пліній — це studia, що заповнювали вільний від зайнятості час. Слово, яке годі й перекласти нашою мовою; це — пильні розумові заняття, уважне, вдумливе читання; це те, що стоїть за Шевченковим закликом: «думайте, читайте» — процес, коли з «чужого» народжується «своє». Хто ж читає, не думаючи, той нічого путнього, нічого свого з того читання не отримає, буде, словами Горація, рабським наслідувачем. Ось чому Ціцерон, звертаючись у згаданому трактаті до свого сина Марка, наголошує, щоб той читав його філософські твори studiose, тобто пильно, вдумливо, поглиблено. До речі, дієслово «studere» (перше його значення — прагнути) керує не знахідним відмінком, як у нашій мові: вивчаємо, скажімо, філософію, а давальним: studere philosophiae — мовби віддаватись філософії, заглиблюватись у неї («і чужому научайтесь…»). Отож латинське studia найкраще так і перекладати — студії, адже й «studens, student-is», той, хто пильно щось вивчає, — це таки студент.
І ще одне: до всіх тих синонімів, якими передаємо значення латинського studia (пильні розумові заняття, вдумливе читання тощо) маємо долучити ще один, дуже важливий: радість (сказав же Демокріт: «Заняття наукою — найбільша радість життя»). Як дитина радіє, постійно відкриваючи для себе щось нове у світі, в який вона входить, — так само раділа, вже на вищому рівні, й антична людина, що постійно відчувала потребу, навіть жагу пізнання. Цю її радість можна порівняти ще й з радістю спраглого, що п’є з чистого, прохолодного джерела; щоправда цей вдовольняє потребу тіла, а той — душі. У вітанні стародавніх греків chaire (радій) був компонент і тієї душевної радості, що від пізнання світу; він — і в сковородинському «веселії серця» (грец. euthymia); людина, яка втратила радість, саме таку радість, за Евріпідом, — уже наче мертва.
Окрім природної потреби радості, що спонукає людину до студій, є й інший, не менше важливий стимул, — жага тривання; не у фізичному житті: воно, скільки б не тривало, — коротке, а в духовному, у пам’яті нащадків. Та не всяк і ту потребу, й ту спонуку відчуває: «Кожному своє. Як на мене, то найщасливішим я вважаю того, хто наперед уже втішається своєю доброю, непроминальною славою. Тож і мені, якби я не мав перед очима нагороди у віках, було б до вподоби те сите й німе дозвілля…» (IX, 3). Отож дозвілля — дозвіллю не рівня: без книги — це не дозвілля, а бездіяльність, що є «гробівцем для живої людини» (Сенека), а з книгою — саме воно, дозвілля, є повноцінним життям («Лише дозвільні живуть», — стверджує цей же філософ). Саме до такого дозвілля, що фактично є синонімом студій, Пліній поривався все життя, радше розривався: між обов’язками — й студіями; між тим, що він мусив робити, — і тим, що прагнув робити, між studia й officia, negotia загалом. Залишається одне важливе уточнення: Пліній, vir Romanus, охоче робив те, що мав робити, інакше не набули б такого розголосу його судові промови, не були б успішними його адміністративні заходи як імператорського легата у Віфінії (згадаймо св. Августина: «Якщо хтось неохоче робить свою роботу, то вона не є доброю, навіть, якщо він добре її робить»); врешті, не мав би такого кола друзів, без яких не мислив свого життя і заради яких укорочував свої літературні заняття, бо «немає таких занять, задля яких можна було б знехтувати обов'язками дружби» (VIII, 9).
Найприємнішим для Плінія у його студіях були, власне, листи. Не був то, як нині розуміємо листування, спосіб обмінюватись усілякою інформацією. Листи для античних — це окремий, поряд з епосом, лірикою, драмою й різними видами прози, літературний жанр, що мав свою давню традицію як у греків, так і в римлян (згадаймо хоча б Епікура, Ціцерона, Сенеку, навіть Августа й інших історичних діячів); листи не лише у прозі, а й в поезії: у формі листів філософські роздуми гекзаметрами снував Горацій; «Героїди», листи міфічних героїнь, елегійними дистихами складав Овідій. Саме в писанні листів Пліній відточував свій стилос, саме до них найпильніше приглядався, уважний до думки інших літераторів, своїх друзів, саме в листах бачив своє безсмертя.
Листи у виконанні Плінія — це той жанр, що якнайкраще відповідав тодішнім літературним тенденціям, — жанр малих форм у прозі, якій на той час поступалася поезія: з іменами Марка Аннея Лукана, Валерія Флакка, Сілія Італіка та Папінія Стація вичерпувала себе практика писання розлогих поем на міфологічні й історичні теми. Зростає зацікавлення до суто римського жанру — сатири (Персій, Ювенал), яка ще в Горація набула незвичайної гнучкості. Петроній, однак, відмовившись від традиційних гекзаметрів, пише свій знаменитий «Сатирикон» прозою; у відточених коротких епіграмах творить неприкрашену мозаїку тодішнього побуту вже згадуваний Марціал, як перед тим, засобами алегорії, — байкар Федр. «Листи» Плінія Молодшого — це ті майстерно відшліфовані камінці у художній мозаїці життя, яку, нічим те життя не прикрашуючи, укладали римські письменники І ст. н. е. Це, якщо застосувати іншу метафору, — віконця, крізь які зазираємо у те життя, яким бачив його, яким жив тогочасний римський інтелігент.
Ми ступаємо у той світ, куди Пліній, як і кожен студіюючий (studiosus), у класичному розумінні цього слова, нікого не допускав. Той світ — то усамітнення (solitudo); навосковані, дерев'яні або зі слонової кістки, таблички для писання (pugillares), стилос, книги. У тому світі — тиша; у ній — голос того, хто студіює: читали впівголоса, та й думки, мабуть, полюбляли озвучувати, а час до часу таки на повний голос, латиною чи грекою, читали якийсь текст. А втім, докладно про це сам Пліній, в одному з листів (IX, 36), про який згодом. До тих милих для Плінія студій не належало вигладження й підготовка до видання судових промов. «Це заняття, — зізнається він Тацітові, — подібне радше до праці на ріллі, аніж до тієї, що дає насолоду» (IX, 10). Як тут не згадати Івана Франка («Як віл в ярмі…»), якому доводилось братися не за одне, не конче для нього миле, заняття?..
Отож листи Плінія Молодшого до друзів — це, якщо озирнути їх у сукупності, цілісний літературний твір, що підпорядкований єдиному задуму, позначений притаманним автору стилем, витонченою майстерністю фрази, точним добором слів і віртуозним їх плетивом; твір, що має високу художню вартість і неабияку пізнавальну цінність: листи Плінія, повторимо, — прозорі віконця у світ не лише окремої людини, а й римського суспільства загалом: пізнаємо його економічний стан, особливості політичного життя, управління державою, характер судочинства, знайомимось із тогочасним літературним життям, філософськими зацікавленнями тощо. Усього тих листів 247; розбиті вони на 9 книг (окрема, десята книга, — службові листи до Траяна); за обсягом вони дуже різні: є найкоротші, ледь не «у двох словах» (вони особливо цікаві), а є — мало що не трактати. Серед адресатів, а їх близько ста, — відомі історичні постаті, письменники, наприклад, знані історики Корнелій Таціт і Светоній, епічний поет і політичний діяч Сілій Італік та інші.
У цій добірці — понад 80 листів, переважно ті з них, що є найвиразнішими штрихами до психологічного портрету автора; вони групуються навколо найважливіших тем морально-етичної філософії, передусім, популярної у часи Плінія, — стоїчної, з її закликами берегти час як неоціненний дар, з увагою й повагою до людини (якщо вона людина й прагне бути нею, хай це державний муж, а хай раб), до жінки, до дітей, до старості; з постійним стремлінням адептів стоїцизму до поміркованості, до рівноваги духу; до щастя, яке немислиме без розумової праці, корисної й для прийдешніх поколінь; без щирої дружби (про неї Пліній говорить з особливим піднесенням), без цікавого, що у пошуках істини, спілкування, зокрема, — листовного, що теж є формою не тільки бесіди, а й літературної праці. Одне слово, кожен із вибраних листів знаходить живе відлуння у нашій дійсності; Пліній, як і Сенека, — й з нами бесідує; з нами, хто вже забуває не тільки, що таке жива бесіда про щось важливе, духовне й душевне, а й що таке листовна, викладена на папері, літературна бесіда: нинішні «меседжі» — то не Плінієві мініатюри…
Літературний твір — це передусім художні образи. Якщо у науковому трактаті стежимо за думкою, активізуючи своє думання (ratio), то у літературному творі напружуємо внутрішній зір — уяву (imaginatio), намагаємось, якщо словами Плінія, щоб «очі йшли за душею, а не вона — за очима» (IX, 36): читаємо літери, бачимо — образи, насолоджуємось літературою. У листах Плінія — нескінченна галерея літературних портретів: від імператорів — до скромних службовців та звичайних, приємних чи неприємних, навіть ненависних Плінієві людей. Серед останніх (таких небагато; у листах — переважно симпатичні постаті) — донощик та ошуст, «мисливець за спадщиною» Регул; декілька штрихів — і перед нами психологічно точний (внутрішнє фіксоване зовнішнім), живий образ типового шахрая, душевного каліки, яких не бракувало в багатому на пороки імператорському Римі: «Сідає при самій постелі, розпитує, якого дня, о котрій годині народилася. Почувши, хмурить чоло, ворушить губами, перебирає пальцями, — наче пильно щось підраховує…» (II, 20). Пліній наче втішається перевагою стилоса над пензлем: портрет озвучений, весь у русі, динаміці. А ось цілковита статика — опис статуї: «…поріділе волосся, широкий, у зморшках, лоб, якесь наче зіжмакане обличчя, худенька шия, мотузками обвислі руки, здряхлілі м’язи грудей, запалий живіт — образ старості, спереду глянь чи ззаду. Та й сама бронза, судячи зі справжнього її кольору, пахне давниною» (III, 6). Перший портрет — це те, що в перелітному моменті (з лат. «movimentum» — порух часу, отже, й того, що в часі), тобто — в русі; другий — щось нерухоме, належне давнині, вічності. Динаміка, зауважмо, бере гору над статикою, над бронзою (не хотів і Горацій бути у бронзі); з особливою майстерністю й насолодою Пліній відтворює саме рух.
Оскільки листи Плінія, хоча про різне, творять літературну цілість, то й цілісні портрети, наприклад імператорів Доміціана чи Траяна, — у цілості листів: окремі штрихи, що доповнюють один одного, увиразнюючи портрет, — у різних листах. Образи імператорів Доміціана і Траяна виписані на контрастах: перший — деспот, якого не в’яжуть жодні закони, найгірший, якого лиш можна уявити собі, принцепс; людина, радше нелюд, що живе «наодинці зі своєю незмірною злобою», тож бачимо його мов у спалахах тієї нелюдської злоби: «Доміціан прямо таки озвірів — весь аж трусився, кипів…» (IV, 11). Пліній, у цьому ж листі, намагається зазирнути в чорну безодню тієї злоби, пізнати її джерело: «Доміціан аж палахтів увесь, знеславлений своєю жорстокістю й несправедливістю». Отож, усвідомлення неслави, яку він сам собі набував своїми злочинами, й були джерелом його злочинів, робили його ще жорстокішим. Так, змусивши свою жертву зізнатись у нескоєному злочині, Доміціан… «аж скрикнув з радості: «Ліцініан нас виправдав!» А й справді, що може бути страшнішим, аніж людина, яка не здатна на інші вчинки, окрім злочинних, яка примножує їх задля своєї, злочинної, нелюдської радості, — людина, яка живиться своїм злочином, усіляко його присмачує і ніяк не може ним насититися?..
А от Траян, з ким Пліній був у близьких стосунках, — найкращий, в очах автора листів, приклад для всіх володарів, зразок усіляких чеснот, передусім, поміркованості, врівноваженості, людяності. Втім, у портретній характеристиці Траяна знаходимо елементи, що допомагають нам виразніше побачити уподобання, суспільні орієнтації самого Плінія. Насамперед, його захоплення давниною, тими моральними засадами, на яких тримався республіканський Рим, простотою, отже, й чистотою звичаїв, що були в пошані й у родинній оселі Плінія — у тихому, провінційному Комо, далекому від гамору, нездорових амбіцій та розбещеності великого Міста. У кожному політичному заході Траяна, в його лояльності до сенату й державних установ, що походили ще з республіканської доби, Пліній вбачав й імператорські симпатії до давньоримських традицій; захоплений тими візіями, не зауважував реального стану речей: Траян, як давніше Август, роблячи незначні, але вимушені поступки, лише утверджував своє єдиновладдя, бо ж дороги назад, до республіканських часів, уже не було.
Від такого поверхневого бачення історичної дійсності — й Плініїв оптимізм, життєлюбність, суспільна активність. Та й у його літературних портретах — переважно світлі, цікаві постаті. Такими є портрети його друзів, про яких ми, на жаль, переважно не знаємо; у тій галереї вони найчисленніші. Найповажніший з-поміж них — знаменитий історик, суспільний діяч, оратор Корнелій Таціт; своєю дружбою з ним Пліній дорожить над усе і всіляко нею пишається. У листах до нього, надто в коротких, Пліній зблискує своїм письменницьким хистом, особливо — в мініатюрах, які пише elegantissime; слово, яке й перекладу не вимагає, зазначимо лишень, що у нас воно стосується переважно одягу й речей, а в римлян — також мови, зокрема, листовної: Пліній пише найвитонченіше, найвишуканіше, але, додамо, — найпрозоріше, найпростіше (про цю особливість стилю — згодом), варто приглянутись хоча б до двох адресованих Тацітові мініатюр (І, 6; IX, 10), щоб у цьому пересвідчитися; звісно, якщо переклад бодай якоюсь мірою передає неповторний чар (франц. «шарм») різьбленої, звучної латини.
На прохання Таціта, у двох своїх листах (VI, 16; 20) Пліній описує виверження Везувію в 79 році, і ці листи можуть бути зразком бездоганної письмової розповіді й письмового живопису. Саме Тацітові Пліній адресує листа, чотирнадцятого з дев’ятої книги (він на обкладинці), який пасував би як епіграф не лише до монографії про творчу особистість Плінія Молодшого, а й до роздумів про всю античність, так лаконічно й водночас тепло й зворушливо проакцентовано в ньому те, що визначає духовну поставу освіченого римлянина, загалом інтелігентної людини, хай у якому часі вона живе: щирість і правдивість у мові й письмі, працьовитість і пильність у заняттях, скромність, повага до нащадків, наполегливість і невідхильна хода обраною дорогою до світла. Бути поряд із Тацітом — найвища для Плінія честь, найбільше щастя. Так, читаючи лист, адресований якомусь Мáксіму (IX, 24), бачимо Таціта на циркових грищах. Біля нього якийсь незнайомець. Перекинулись кількома словами. «Ти італік чи з провінції?» — запитав незнайомець. — «Знаєш же мене передусім із наукових моїх занять», — відповів Таціт. А той: «То ти Таціт чи Пліній?»… «Не можу тобі передати, — зізнається Пліній адресатові листа, — як то мені приємно, що наші ймена — вже мов і не наші, а належать людям…» Перед нами, завдяки майстерності Плінія, — вихоплена з часового плину перелітна хвилина; у ній — Таціт, його голос і голос того, хто так ощасливив Плінія своїм запитанням: «То ти Таціт чи Пліній?»
Серед відданих студіям приятелів Плінія (більшість імен нам або мало відомі, або й зовсім невідомі) — ще один, на десять років молодший від нього, теж письменник, історик, відомий своїм твором «Життя дванадцяти цезарів» Светоній Транквілл. Прізвисько (tranquillus — тихий, спокійний) аж надто йому пасувало: був на диво скромний, геть не охочий ступати на дорогу, що вела до почестей; відмовився навіть від посади військового трибуна, яку виклопотав для нього Пліній. Мало що знаємо про його молодшого приятеля і підопічного, а в одному з листів (І, 24), завдяки письменницькій майстерності автора, бачимо його, мовби перед очима у нас стояв, радше ходив своєю садибкою. Лист, власне, у діловій справі: Пліній, знаючи намір Светонія придбати якусь скромну посілість, просить посприяти йому у тій справі ще одного свого знайомого; відповідно й викладає йому, що саме цікавить Светонія: «Ця садибка (тільки б ціна всміхнулася) багато чим приваблює мого Транквілла: до міста рукою подати, непогана дорога, скромний будинок і таке саме поле, що радше розрадою, аніж тягарем було б для його власника. Зайнятому науками господареві, а він і є таким, предосить того клаптика землі, де б він міг освіжити собі голову, дати перепочинок очам, походити межами, облюбувати собі одну якусь стежинку; де кожен кущик, кожну лозинку міг би знати — які вони й скільки їх є»…
А втім, тут важить не тільки майстерність Плінія, а й тонкі струни його душі, розуміння того, як багато важить для людини місцина, де вона не просто перебуває, а живе — наладжує (мовби інструмент настроює) душевний зв'язок з тією ж лозинкою, якої торкається, стежкою, якою ступає, з обріями, які бачить. Так і Горацій у поетичному листі (І, 16) описував свою улюблену сабінську оселю; так, через добрих два віки, пізньолатинський поет Авсоній любовно змальовуватиме свою посілість, теж не надто далеко від міста, вписавши у цей твір («Садиба») вислів, з яким погодився б кожен із широкого кола Плінієвих друзів: «Статків окраса — душа, а не їй окрасою — статки». Так, врешті, й у Вергілієвих «Георгіках»: «Хвали собі землі обширні — клаптичок свій обробляй» (II, 412–413). Справді, хвалити й любовно опрацьовувати щось — не одне й те ж саме. Горацій і Вергілій хвалили, бо так їм належало, величезні простори імперії, але любили — кожен своє, затишне: той — свою сабінську оселю неподалік від Рима, цей — тихі околиці Неаполя. Найкращі їхні рядки виснувалися з любові.
Отож, здавалося б, звичайний лист у діловій справі надовго привертає нашу увагу, запрошує до «студій» — до повільного читання, до виписок, роздумів, спостережень; так от, працюючи над ним, черпаємо з нього, скільки спроможні почерпнути; до речі, від лат. дієслова «excerpere», що означає черпати, вичавлювати, добувати, — іменник «excerptum» — виписка (у нашу мову ввійшов схожий іменник «ексцепт», що від суміжного дієслова «excipere» — виймати, добувати). З таких-от ексцерптів чи ексцептів і міркувань, з чужого, радше спільного (communia), й народжується своє (propria), — есеї, тобто спроби осмислити прочитане, додати йому барв своєї душі й свого розуміння, повести далі спільну нитку письмової розмови про вічне, людське, як це робив засновник цього жанру Мішель Монтень (до речі, теж отримав класичну домашню освіту, яку так пропагував учитель Плінія Квінтіліан); повести цю нитку в надії, що її підхоплять і прийдешні покоління; звідси — повага до тих, від кого ту нитку перейнято, й до тих, хто її підхопить, до нащадків, про що Пліній у згаданому листі до Таціта (IX, 14).
Серед портретів, що проступають зі сторінок «Листів», найбагатший на цікаві штрихи, звісно, портрет Плінієвого дядька, фанатично відданого науці Плінія Старшого. Про нього — увесь лист, адресований сенаторові Бебієві Макру, вочевидь, шанувальникові знаменитого дослідника природи; фігурує він, звісно, й у листах, де мова про виверження Везувію (VI, 16 і 20). У канві епістолярної розповіді, подекуди інформативної (перелік і зміст його книг), засвічуються, наче кадрами з кінострічки, ті життєві моменти, в яких бачимо «людину гострого розуму, неймовірного завзяття і виняткової, при найскромнішому сні, бадьорості», — живу постать того, хто «серед міського гаму й клопітних трудів виборював для себе час» (III, 5); виборював з нечуваною наполегливістю: кожною його крихтою дорожив так, як дорожить нею той, хто на біговій доріжці короткої дистанції (недарма «життєпис» латиною — «curriculum vitae», колісниця життя, а життя — таки коротка дистанція); дорожив… навіть за обіднім столом (обідали, слухаючи якийсь текст): «Пам'ятаю, хтось із гостей перервав читця, коли той схибив у вимові якогось слова, — змусив його повторити читане. А дядько: «Ти ж хіба зрозумів?» — «Авжеж», — відповів той. — «То навіщо його переривав? Він же за той час міг прочитати добрий десяток рядків». Тут, як і в багатьох інших місцях, автор «Листів» впроваджує діалог — прагне не лише оживити розповідь, а наче й донести до нас живий голос, отже й образ людини. А й справді, наведений пасаж — це і є той кадр, у якому бачимо й чуємо автора «Природничих історій», людину, яка, певно ж, пам'ятала знаменитий рядок із Вергілієвих «Георгік»: «Sed fugit interea, fugit inreparabile tempus» («хутко, однак, лине час, лине мить, — її не повернеш»), і не лише пам’ятала, а знала, що так воно є: жодної миті не повернеш, не поправиш, не зрепаруєш: той відтинок часу, в якому читець міг прочитати з десяток рядків, — втрачено; ця втрата — непоправна…
І знову живий голос: «Якось, — веде далі Пліній Молодший, — дорікнув мені тим, що я рушив кудись пішки: «Ти міг би тих годин не втратити» — втраченим вважав увесь той час, що не був використаний для занять»… А ось — кінцівка цього листа, його емоційний, «ударний», підсумок: «Смішно мені стає, коли мене називають пильним у студіях: я, порівняно з ним, — найостанніший ледар. Мене, щоправда, відволікають частково громадські обов’язки, частково справи моїх друзів, а от із тих, що все життя тільки й сидять за книгами, — хто, зіставивши себе з ним, не почервоніє з сорому, мовби й не спромігся ні на що інше, окрім сну й неробства?» Впродовж «Листів», зауважмо принагідно, їх автор, наче мимохідь, робить начерки й до власного портрета; тут — чи не найважливіший з них: справжня, а не вдавана скромність, вміння тверезо оцінювати свій хист і свої літературні досягнення; іноді — наважується й на похвальний штрих: «…серед таких небезпек я ні разу не застогнав, не прохопився жодним жалісним словом…»; а щоб не видатися хвальком, одразу додає й психологічне спостереження: «…думав лише про те, що гину зі всіма, а всі — зі мною, нещасним: велика це справді для смертного люду втіха» (VI, 20).
Працюючи над портретом свого дядька, Пліній часто вдається до особливо шанованого античними письменниками зображувального засобу — контрасту. Освіченого, твердого мужа, того, хто не просто багато знає, а кого ті знання сформували, викарбували його вдачу, — протиставляє іншим, усім тим, хто у смертельній небезпеці керується не розумом, а страхом: «У дядька гору брав довід над доводом, в усіх інших — страх над страхом» (VI, 16), «…піднімається на корабель […] з твердим наміром допомогти іншим […] поспішає туди, звідки інші тікають, — навпрямець, несхитним кермом, впрост до небезпеки. І настільки вільний від страху, що, ловлячи оком будь-які порухи чи обриси цього моторошного явища, озвучує їх, велить записати». Жага пізнання «природи речей» (відчуваємо тут і Лукреціїв запал) бере гору над страхом, що живиться незнанням. І далі: «…прибувши, він обіймає переляканого, що аж тремтить, Помпоніана, розраджує його; а щоб якось применшити його переляк своєю безпечністю, велить віднести себе у лазню; скупавшись, прилягає на ложе й обідає — або справді веселий, або, що вартує не меншої похвали, вдавано веселий». А тоді — «…він вирішив поспати, і таки заснув справжнісіньким сном: його подих, дзвінкий і потужний; відповідно до кремезного тіла, чутно було тим, хто проходив повз спальню». Таким штрихом — спокоєм, що протиставлений загальному сум'яттю, — й завершує Пліній портрет свого дядька: «Коли настав день […] його тіло знайшли неушкодженим, в одязі, в якому й був тоді; усім своїм видом був схожий не на мертвого, а на сплячого».
Серед портретів, штрихи до яких відчитуємо у «Листах», — також менше відомі або й зовсім невідомі постаті. З-поміж них — подібний до Плінія Старшого своєю дисципліною, обов'язковістю й цінуванням часу Вестріцій Спурінна, чиє життя — «то сама впорядкованість» (III, 1). У листі — докладно про перебіг його дня, де все, «навіть дрібниці, повторюються за певним порядком, мовби колом ідуть», — усе те, чим він «протистоїть старості»; у тому протистоянні й фізичні вправи («…після купелі, коли сонячно й немає вітру, трохи походить собі без одягу, а тоді довго, таки з запалом, бігає за м'ячем»), та головне — думка; як зі стилосом у руці («пише, латиною і грекою, вельми поважну, витончену лірику»), так — і в бесіді: «Як то приємно, як солодко так от побесідувати в чотири ока десь на відлюдді! Скільки тут зворушливого, призабутого! Про яких людей, про які події почуєш! Якими настановами проймешся! Хоча у своїй скромності, така вже його вдача, він не дозволить собі наставницького тону».
Життя Спурінни — зразок дозвілля, на яке заслужила собі людина, гідно, як «справу честі», сповнивши свої обов'язки в активному житті. І знову характерний для листів підсумок: «Тож не диво, що й по сімдесят сьомому році життя у нього не притупились ні зір, ані слух, не прив'януло, не обважніло тіло; від старості — лише розважність». А далі, останнім акордом листа, — вже наче й не проза, а щось схоже за стилем на поетичні листи (послання) Горація: мрія Плінія про таке дозвілля (коли суджено буде сягнути тієї життєвої риси — старості) наразі бедоганним ладом і спокоєм життя Спурінни світить йому «у каламутному крутежі безконечних справ». І врешті — інтелектуальна, іноді й риторичною фігурою увиразнена, Плінієва усмішка, якою він любить завершувати свої листи: «А якщо тобі видасться, що я побіг далі, за ту рису, — викликай мене у суд із цим моїм листом і силою спровадь на відпочинок, раз уже лінивством годі буде дорікнути».
Кількома штрихами накреслено портрет таки відомої особи — римського мужа, заслуженого громадянина, державного діяча Вергінія Руфа, що був вихователем автора «Листів» (II, 1). Щасливим був до кінця (Пліній описує величний, влаштований на державний кошт його похорон), бо, нічим не заплямувавши себе, «не постраждав при цезарях, що дивились на нього косо, ба, й з ненавистю через його чесноти […] відійшов насичений роками, насичений почестями, навіть тими, від яких відмовився». Наче два погляди зустрілися: того, хто заздрісно й злобно дивиться на чужі чесноти, — і того, хто незмигно, спокійно дивиться йому у вічі; це — штрих до портрета стоїчного мужа, яким бачимо його в зачині Горацієвої оди (III, 3): «Хто чесно вік свій, в правді, живе — тому / Ні люд у чварах скорий до злочину, / Ні погляд грізного тирана / Думки не збурять, ні Австер буйний…»; принагідно можемо оцінити щиру приязнь, навіть любов Плінія до свого вихователя, його глибоку вдячність — рису, яку античні вважали першою, найважливішою ознакою благородства.
Були, одначе, й такі, що передчасно сходили з «бігової доріжки»: «Теренцій Юніор, бездоганно відбувши військову службу у кінноті й прокураторство у нарбонській провінції, відмовився від уже наготовлених для нього почестей: подавшись у свій сільський маєток, обрав для себе щонайспокійніше дозвілля» (VII, 25). І знову контраст: Пліній, завітавши до Юніора на його запрошення, почав, було, розмову про господарство (про що ж, мовляв, іще з селянином?), але той тактовно звернув на поважні, літературні, теми. Далі — щире захоплення Плінія: вправністю господаря в усьому, блискучим володінням і латинською, і грецькою мовами, начитаністю, врешті, й тактом: не хизувався своїми знаннями, не присоромив гостя, що теж належить до «humanitas», а лише непомітно звернув бесіду цікавою для себе стежкою. Під кінець листа — висновок: «Тож і тобі кажу: як у таборах, так і в нашій літературі знайдеш, будь певен, не одного, хто видасться тобі селюхом, а приглянувшись, виявиш у нього, за всіма обладунками, й іскру найяскравішого хисту» (таким «селюхом», до речі, видавався і Вергілій, про що Горацій, багато інших письменників давнини).
У тій ледь не новелістичній, психологічно-настроєвій атмосфері й постають перед нами образи двох бесідників: один, хто обрав село й дозвілля, другий — хто ще увесь в обов'язках. Завдяки майстерності Плінія — присутній при тій розмові й читач. Хочемо у тій атмосфері побути, послухати, про що і як розмовляють два римські інтелігенти, поміж якими ця межа, яку так важко переступити: обов'язки — й дозвільні студії. Домальовуємо собі їхнє прощання. Після традиційного «Vale!» кожен залишається при своєму: один зі своїм дозвіллям, другий — з обов'язками. Вгадуємо навіть думки Плінія, що навідують його в таких ситуаціях, як у листі до Канінія (II, 8): «Не можу сказати «заздрю», лишень сумую, що я того позбавлений… Невже ж то ніколи не обрубаю, якщо вже розв'язати їх годі, ті пута, що так мене опутали? Гадаю, що ніколи». І не помилився…
Не сходимо зі стежки того настрою, близького чи не кожному, хто живе у щораз багатші на ті пута новітні часи, у дедалі розбурханішому житейському морі. Несподівано, з образом моря, згадуємо Плінієвого попередника в епістолярному жанрі, Сенеку, один з його листів до Луцілія (77), де ще виразніший новелістичний зачин, ще разючіший контраст душевного стану автора листів — і гамірного люду, що очікує прибуття кораблів з Александрії, а з ними — листовних новин: «Серед тієї збудженої юрби, що квапливо й гамірно спливала до берега, я раптом відчув дивну насолоду від своєї байдужості, від того, що не поспішав отримати листів — хоч і мав їх отримати — від близьких мені людей, не бажав знати, в якому там стані мої справи, і загалом, що нового принесуть мені ці листи: вже ж бо віддавна не можу я ні набути нічого, ні втратити…» У схожих бажаннях зізнавався й Горацій в поетичному листі до свого приятеля: «Знаєш, який той Лебед: містечко, глухіше від скромних / Габій або й од Фіден; але я б не відмовивсь там жити: / Там я забув би своїх і там, усіма позабутий, / Зором спокійним відтіль озирав би я море шалене» (І, 11). Отож, припускаємо, саме в такому настрої, з такими думками й візіями, Пліній, сказавши Юніорові «Vale!», знову хоч-не-хоч пустився в те море…
У галереї Плінієвих портретів чи не найзворушливіші — жіночі. З особливою любов’ю і ніжністю пише він своїй дружині Кальпурнії. Принагідно згадуємо поетичні листи, які й своїй дружині надсилав вигнанець Овідій. Та якщо в Овідієвих листах справді аж надто багато риторики і, можливо, трохи нещирості, то у Плінія щирість і мистецька довершеність — єдине. Варто приглянутись хоча б до двох листовних мініатюр (VI, 7 і VII, 5). Навіть у тих мініатюрах — згадані «кадри»: бачимо, дарма що жодним штрихом не обрисований, образ Кальпурнії: у неї, в дорогий йому образ (imago) дружини, не в змозі заснути, вдивляється сам один у своїй спальні Пліній. Бачимо — як «самі ноги його ведуть» у її покій; як, постоявши там, повертається, сумний і похнюплений, наче прогнаний, «з порожнього порога»; як торкається її листів, перечитує їх. Бачимо і її — його очима: як заходить у покій свого мужа, торкається його книжок і при них, «мовби то були якісь теплі лікарські оклади», заспокоюється (тема «людина й речі» чітко намічена й у Плінія). Не одне ще можемо вичитати, не одне побачити з тих двох, де всього декілька фраз, Плінієвих листів, написаних elegantissime і, водночас, — найщиріше (simplicissime), от лише читати їх, як і все, що виходило з-під стилоса античних, потрібно не поверхнево, пробігаючи оком, а пильно, studiose, навіть — studiosissime.
Серед жіночих портретів, буквально одним штрихом, — постать Плінієвої краянки, жительки його родинного Комо. Коротенький лист (VI, 24) знову ж виразно новелістичної тональності: «Якось я плив по нашому Ларію, і тут мій приятель, уже старший чоловік, показав мені віллу й кімнату, що виступала над самим озером. «Он звідти, — сказав він, — наша краянка разом з чоловіком кинулась у воду»… Далі — коротка історія: того чоловіка мучила невиліковна хвороба — якісь гнояки «на приховуваних від ока місцях»; жінка, пересвідчившись, що хвороба невиліковна, прийняла рішення за них обох: прив’язавши себе до чоловіка, кинулася з ним в озеро. Одним штрихом — бо, мов у перелітній світлині, бачимо і той ґанок, що виступає над водним плесом, і тих двох, що летять, вже справді у нерозривних обіймах, в озерну глибінь, щоб уже звідти не випірнути.
Ця новелістична історія, композиційно, — наче в обрамленні; вона й починається цікавим спостереженням («Як то багато важить, хто саме те чи інше вчинив…»), і закінчується конкретним підсумком: «Отож про цей вчинок я, краянин тієї жінки, почув нещодавно, а міг і не почути, й не тому, що він не такий славний, як той, що його вчинила Аррія, а тому, що вчинила його — жінка невідома». І ще один важливий штрих до портрета самого Плінія: автор «Листів» прагне врятувати від забуття не лише своє ім’я, а й кожної людини, хай вона знатна (nobilis), а хай і незнатного роду (obscura), тільки б величним був її вчинок, а це, погодьмося, не менша заслуга, аніж урятувати людину від смерті фізичної.
«Як той, що його вчинила Аррія […], яка стала для мужа і розрадою, і зразком у смерті» (III, 16): коли він хворів, мужньо приховувала від нього спочатку хворобу, а потім і смерть їхнього сина; а коли і його, її чоловіка, Цеціна Пета, причетного до політичного процесу, мали скарати, й не було вже надії на порятунок, вона, добувши ножа, вдарила ним собі у груди і, вихопивши його з рани, подала своєму мужу зі словами: «Пете, це не боляче». Як інші, гідні похвали й безсмертя жінки, про яких у своїх листах Пліній.
І все ж у галереї жіночих образів чи не найяскравіша постать — весталки Корнелії, що стала жертвою нечуваного злочину, який, — подивуймося ще раз, задля… своєї слави! — звершив уже згадуваний імператор Доміціан: «за правом верховного понтифіка, радше нелюда-тирана, він захотів закопати живцем Корнелію, Старшу весталку: такий приклад, здавалось йому, прославить добу його правління» (VI, 11). Бачимо, як її, несправедливо осуджену, ведуть на страту, чуємо її голос, коли вона, простягаючи руки до Вести, викликує свої останні, не цілком зрозумілі, слова; як спускається сходами у підземелля. І тут саме та деталь, яка й не дає цьому образу зітертися з пам’яті: приречена на смерть, уже сходячи в могилу, зупинилася, щоб підібрати край свого покривала, столи, якою зачепилася за східець, а коли кат хотів їй допомогти, відсахнулася від його руки, бажаючи піти з життя, як і личить весталці, недоторканою і недоторканною. Згадується при тій нагоді, як Цезар, за Светонієм, уже впавши під кинджалами змовників, в останню мить поправляє свою тогу, щоб і мертвим лежати гідно, бо гідність — то гідність в усьому, хай нею дорожить високий достойник, а хай проста людина, хай багач, а хай убогий (згадаймо й наше: «бідні, але гідні»).
Письменницька майстерність Плінія, як бачимо, яскраво виявляється і в його описах, якими він засвідчує неабиякий хист оповідача: викладає матеріал на письмі так, що все це видається живою, усною, розповіддю, все тут — у розвитку, в русі й висвітлюється перед читачем, як кадри кінострічки на екрані; Пліній у цьому мав змогу скористатися багатющим досвідом поетів золотої доби римської літератури, передусім, — Вергілія, Горація, Овідія. А що це насправді так, достатньо прочитати бодай два чи не найвідоміші його листи — про виверження Везувію (VI, 16 і 20); їх частково ми вже торкались, обговорюючи портрет Плінія Старшого. У листах максимально реалізований ефект присутності: читач усіма відчуттями занурений у моторошну стихію. Передусім — це грандіозне видовище: бачимо «незвичайну щодо розміру й вигляду хмару, що забовваніла в небі» (VI, 16). Вдаючись до різних зображувальних засобів, передусім до порівняння (той оболок «найбільше нагадував своєю формою велетенську сосну»), Пліній розгортає перед нами дивовижні метаморфози тієї «сосни», пояснюючи водночас, з погляду науковця, причини тих перемін.
Далі — не лише очима, а й усім тілом, уже зблизька, відчуваємо і подих вогню, і запах сірки, й присмак попелу, що пеленою вкриває все довкіл, і гарячі уламки пемзи, що падають на голову; опиняємося серед розгубленої юрби, яка метається у різні боки, — як і самі будівлі: «від частих поштовхів будівлі похитувались, і здавалося, що вони, наче зіштовхнуті з місць, то рушають, хто куди, то знову повертаються на звичні місця». І все це з використанням живописного, ще Гомером і трагіками облюбованого контрасту — багряного й чорного: «А тим часом із Везувію, вихоплюючись то тут, то там, розливалось у небі широке полум'я, а нічна темрява додавала тим вогненним спалахам ще більшої яскравості».
Ще колоритніші й драматичніші сцени у двадцятому листі. Один пасаж — то немов протилежність упорядкованому триєдиному світові (небо-суходіл-море), де все мало б бути на своїх місцях: «…вози, що мали нас супроводжувати, дарма що на рівнісінькому, не втримувались на місці — ними наче жбурляло сюди-туди, не допомагало й каміння, яке підкладали під колеса. Бачили ми також, як море, мовби поглинає само себе: поштовхи землі гнали його ген від берега. Він відступав усе далі, й чимало морських створінь опинилось у піщаній пастці. А за плечима, смолисто-чорна, жахна, кремсана миготливими вогненними зиґзаґами, нависала хмара, з якої, вихоплюючись раз по раз, схожі на блискавки, лише набагато більші, шугали довжеленні язики полум'я». Потім та розлога хмара, мов театральна завіса, забрала з-перед очей страхітливе видовище: «Невдовзі та хмара опустилася на землю, налягла на море, вкрила й сховала у собі Капрі, забрала з виду Мізени». А далі — знову разючий контраст: «Врешті, ця темна мла стала розріджуватися, переходячи у дим чи хмару. За якусь мить заяснів справжній день, з'явилося навіть сонце, щоправда, таке тьмяне, яким буває при затемненні. Перед очима й далі ще тремтячих людей світ постав зовсім іншим, зміненим: усе опинилося під попелом, наче під глибоким снігом».
А ось протилежна до вогню — водна стихія: повінь у Тоскані (VIII, 17), де емоційність динамічного опису знов-таки підсилена контрастом: Аніо, «найприємніша», точніше «найделікатніша» з-поміж усіх рік, delicatissimus Anio, — у години його руйнівного гніву (ріки у римлян — чоловічого роду): «Аніо (приємнішої ріки й немає), вздовж якого туляться вілли, мовби в гості його запрошуючи, — не квапся, мовляв, не тікай, — той Аніо поламав, повиривав з корінням і забрав з собою чимало гаїв, що так гарно його отінювали; попідмивав гори; велетенські брили, обвалившись то тут, то там, мовби ув'язнили його, а він у гарячкових пошуках загубленого шляху трощить усі будівлі і виривається з-під тих обвалів — стрімкий, невтримний»… І вже, завдяки відточеності Плінієвого стилоса, перед нами наче й не Аніо, а розлючений бик (річкових богів зображували у вигляді биків із золоченими рогами), який трощить усе на своїй дорозі; вчувається й наш Славутич: «Реве та стогне Дніпр широкий…», бачаться й кам’яні пороги, що ув’язнювали й нашого велетня… Перед нами — не так документальні свідчення (хоча й з цього погляду Плінієві листи — унікальне джерело), як скрупульозно опрацьована художня, навіть поетична проза: що згадані поети золотого віку змальовували віршами, наприклад, Овідій у «Метаморфозах», те автор «Листів» — словами, вільними від розмірів (verbis modis solutis); від розмірів, але — не від світлого порядку (lucidus ordo), завдяки якому й можемо всіма відчуттями сприймати образи, які творить автор, малюючи словом.
Цей порядок видається особливо світлим при описі джерела Клітумна (VIII, 8); світлим і прозорим, як сама заводь, якою те джерело розливається, «де вода така чиста й прозора, наче скло, що легко можна перерахувати трісочки й блискотливі камінчики, які лежать там на дні». Тут уже годі дорікнути Плінієві в надмірній увазі до слова: прикро було б, якби чистота й прозорість мови не дорівнювала красі зображуваного; як і в інших описах, наприклад, Вадимонського озера (VIII, 19), ті описи висновуються з подиву й зачарування: «ніщо так не зачаровує, як творіння природи». Подив будить думку (у кожнім описі — не лише гостре око письменника-пейзажиста, а й дослідника), а ще — прагнення поділитися побаченим: «Чи бачив ти коли-небудь джерело Клітумна? Якщо ні (думаю, що ні, інакше б розповів мені про нього), то постарайся побачити. Я ж побачив його лиш нещодавно й не можу пережаліти, що так пізно». Чому? Бо, поки його не бачив, був убогіший душею. Справді, що таке душа, що таке настрій, як не струни, якими людина тягнеться до живого світу природи? А щоб поділитися тим настроєм, тим зачаруванням, потрібне мистецтво; тут — мистецтво слова; його й вдосконалює автор «Листів».
Різне у листах Плінія: образки з життя — зворушлива розповідь про дивну приязнь, що зав’язалася між хлопчиком і дельфіном (IX, 33); моторошна історія про дім із привидом (VII, 27), епізоди ділового життя — перебіг судових засідань; приватного — розповіді про всіляких людей; літературного — про так звані рецитації (щось на зразок нинішніх презентацій), і всюди — відповідний стиль, мова, художні засоби; всюди авторові вдається вести листовну мову живо, зацікавлено. Скажімо, про ці ж рецитації (I, 13), — звичай публічно читати свої ще неопубліковані, переважно поетичні, твори (recitare — читати, виголошувати). Молодих «талантів» не бракувало («А щодо віршів, то всі ми їх пишемо, вчені й невчені», — ще Горацій зауважив) — всяк хотів зажити літературної слави. Гірше було зі слухачами: «Щедрим ужинком поетів потішив нас цей рік: «упродовж квітня, ледь не щоденно, — публічні читання. Мені приємно, що пожвавлюються літературні студії, що заявляють про себе талановиті ймена, а от слухачі сходяться не вельми жваво».
Саме завдяки тим не конче зацікавленим слухачам ми маємо змогу побувати на одному з таких читань, наче й ми — серед запрошених: бачимо їх і чуємо: «Більшість, засидівшись у портиках, годинами щось теревенять і лиш час до часу велять, щоб їм повідомили, чи вже увійшов читець, чи відчитав уже вступ, чи згорнув уже більшу частину сувою. Щойно тоді сходяться і то якось ліниво, наче вагаючись, та й не залишаються до кінця — виходять: хто крадькома, навшпиньках, а хто таки показово, не ховаючись». Бачимо особливо виразно тих, соромливіших, що виходять навшпиньках, не дослухавши якоїсь розлогої поеми. Інші, чи то терпеливіші, чи чемніші, лише поглядом їх супроводжують. А от серед тих, «зухвалих слухачів», хто виходив таки демонстративно (якби це наші приміщення, то й дверима б хряснув), був, напевно, й сучасник Плінія Молодшого, знаний своєю жовчю у сатирах Ювенал. Уже в початкових рядках першої своєї сатири, наслухавшись тих, хто подвизався в епосі, трагедії та комедії на римські сюжети (тогати), він таки вибухає гнівом: «Гей, а доки ж то слухать мені? Чи так от безкарно / Й далі свою «Тезеїду» мені вбиватиме в вуха / Корд, який геть вже охрип?..» У Плінія ж гору бере його зичливість до інших, щире вболівання за стан літератури, постійне бажання заохотити кожного, хто ступив на стежку студій, і прагнення, повторимо вкотре, бути у рамках людяності (humanitas).
Така от поведінка слухачів змушує Плінія озирнутись у вчорашнє (минуле для нього — завжди гарний зразок): «А от наші батьки…» Далі — знову епізод, що пожвавлює цю коротеньку розповідь і переносить нас у конкретну ситуацію, — як імператор Клавдій, проходячи Палатином і почувши схвальні оклики, завітав на рецитацію, що було для читця вельми приємною несподіванкою. Потім — контраст: «А тепер от найостанніший нероба, дарма що запросили його…» та ін. Наприкінці листа — черговий штрих до портрета Плінія, який вивіряє кожну свою дію — наскільки вона моральна і яку матиме оцінку в очах його друзів (дбав про свою «опінію»). Отож, набувшись на рецитаціях («…не пропустив, здається, жодної»), дозволив собі на якийсь час полишити Рим: «…тепер можу спокійно податись у свій затишок і дещо й самому писати; написаного, однак, прилюдно не читатиму, щоб не подумали, що на читання я вчащав не як слухач, а як позикодавець». І насамкінець, що часто у Плінія, — афористична «крапка»: «Адже увесь смак будь-якої услуги (не лише, коли слухаєш чиєсь читання) пропадає, коли за неї вимагають віддяки».
Втім, може, не до кінця був відвертим у тому листі Пліній; можливо, була й інша причина, чому, вчащаючи на рецитації, не часто сам читав: не міг же він щиро аплодувати таким читцям, про яких Ювенал; можливо, зі своєї делікатності не хотів до їхніх довжеленних поем приточувати й свої, хоча короткі й бездоганно опрацьовані, художні тексти. Був стриманим не лише у писанні й мові (ставив межу між красномовністю, eloquentia, і велемовністю, loquentia), а й у житті.
Сучасному читачеві дещо монотонним може видатися лист, де Пліній описує свою віллу у лаврентській посілості. Зате він буде цікавим для історика, архітектора, кожного, хто хоче пізнати побут заможного античного інтелігента: лист рясніє спеціальними назвами різних приміщень, їхнім призначенням, розташуванням, детальним описом усього, на чому спочивало око господаря, що чуло його вухо, по чому ступала нога — усі стежки-доріжки серед городців, квітників, садів, соляріїв та критих галерей тієї розкішної, зі смаком впорядкованої місцини. Ми — на «екскурсії» (лат. excurrere — вибігати): вибігаємо зі своєї багатоповерхової «скриньки», з двадцять першого — у перше століття. Провідником — сам Пліній, який знає кожен поріг, кожен закут, кожну стежку однієї зі своїх найулюбленіших із заміських осель. Власне, й пише цього листа, щоб пояснити своєму приятелю, чому він так любить саме цю віллу. І якщо уявимо собі, що ми ступаємо за Плінієм (а він і для нас писав), то й нам, не історикам, не архітекторам, буде цікаво. Треба лишень, за порадою автора «Листів», дати відпочинок фізичному зорові, а напружити — зір душі.
І не тільки зір, а й всі інші відчуття: ловимо запах левкої з квітника, що перед критою галереєю, а в тріклінії, невеликому відкритому приміщенні з трьома ложами для тих, хто прилягав до обіду, навіть тут, при вітряній погоді, відчуваємо на губах солоний подих моря — від хвилі, яка, розбившись об берег, далеко розпорошує свою тугість — Лукрецієві «тільця» чи «начатки речей»; чуємо то виразний голос моря, то, в іншому тріклінії, у глибині дому, — лише невиразний його гул, «але й він, ледь сягаючи сюди, затихає»; то загалом нічого не чуємо — у спальні для нічного й денного спочинку: «варто щільно закрити вікна, й сюди не проникають ні голоси рабів, ні шум моря чи негоди, ні спалахи блискавок, ані саме світло денне» (господар навіть пояснює нам секрет такого глибокого спокою: «між спальнею і зверненою до саду стіною пролягає коридор; у порожньому його просторі й тонуть усі звуки, що напливають іззовні»); а під ногою, де виноградник, відчуваємо «м'яку, що подається під босою ногою, землю»… Та найбільша розкіш — усе-таки для ока; скажімо, у «вишукано обладнаному ґанку», де вміщається ліжко і два крісла: «в ногах море, за спиною — вілли, в головах — ліси: скільки вікон, стільки й видів відкривається різних».
У центрі уваги тут — сонце. На нього зорієнтований кожен закуток вілли. Господар точно знає, де воно о тій чи тій годині чи то дня, чи пори року і крізь які з вікон зазирає; в одному ж із приміщень воно гостює впродовж цілого дня: «до цього кута прилягає заокруглена у вигляді абсиди кімната, яку, з рухом сонця, по черзі освітлюють усі вікна; в її стіну, як у книгозбірні, вбудована шафа, де складено ті книжки, які потрібно не просто читати, а перечитувати». Де сонце — там і тінь; господар і про неї все знає: «тінь від криптопортика до обіду лягає на квітник, після обіду — на прилеглі до нього частини саду й доріжки для прогулянок; у крок із днем, який і росте, й маліє, — то коротшає, то довшає, обабіч криптопортика й супутниця сонячного дня — тінь; у самому ж криптопортику сонця найменше тоді, коли воно, вкрай розгарячене, нависає над самою його крівлею». Де сонце й тінь — там і вітри. Господар і їх вивчив досконало: знає, які вони, коли, куди і крізь котре з вікон чи то залітають, чи ледь-ледь дихають. Отож, і при цій нагоді згадуємо нашого Антонича: «Де дійсності грань, де уяви є світ, non est certum…»
Справді, «non est certum» — неясно, не помітно для ока, де є межа між світом уявним — і реальним. Отож, перше ніж ступити із Плінієвого світу — у наш, варто на ось що зважити: господар вілли, хоча міг дозволити собі будь-яку розкіш (мав не одну віллу), не догоджав своєму тілу, хіба що настільки, наскільки воно є «опорою для духу» (І, 9), — все тут підпорядковане тому, чим людина і є людиною, — думці й голосові, який озвучує цю думку, і стилосові, що вдосконалює її, вигострює. Всі ці враження, які всотував у себе автор «Листів», — усі ті пейзажі, звуки, смаки, запахи й дотики — все це задля того, щоб у тому приміщенні, де тиша й темрява, чи десь у лісовому затишку, де ні обріїв, ні звуків, якомога яскравішими були картини, виписані за допомогою слова, що значно важче, як зазначає сам Пліній, аніж змальовувати їх на полотні. Втім, це вже тема іншої «екскурсії» — у Плінієвий день, яким він був, — від ранку й до вечора.
Ознайомлюючи свого приятеля й учня, адвоката Фуска Салінатора, з розпорядком свого дозвільного дня у туській, тобто етруській оселі (IX, 36), Пліній дає й нам унікальну можливість побувати у віддаленому від нас двома тисячоліттями, звичайному літньому дневі римського інтелігента часів імперії, а побувавши, — зіставити його з нашим днем, щоб і їх краще пізнати, тодішніх, і нас самих, нинішніх. Перше, на що звернемо увагу, — це найвища повага до того відтинку часу, яким міряємо наше життя: «день — це крок життя» (Сенека); вдруге зробити цей крок, щось у ньому поправити — неможливо; звідси — прагнення використати кожну крихту того відтинку. А водночас: «Сплю, доки спиться […], за годинами не стежу й часу ними не міряю». Чому так? Бо автор «Листів» не з тих, хто «ока в трудах не зімкне, для ума свого сну не вділяє» (Арнольд з Віланови — про темпераменти). Праця на дозвіллі для Плінія — не мука, не виснаження, а радість; час — не гроші, а неоціненна, самим небом дана змога осягнути цю радість. Дозвільна стежка — не «cursus honorum», не бігова доріжка, де один одному дихає в потилицю; ця стежка — не до титулів чи нагород, а до світла, що у слові. До тієї стежки Пліній і поривався все своє життя; на ній і бачимо його: на якийсь час, забувши про обов’язки, він поринув у насичене студіями омріяне своє дозвілля.
Ключові слова важливо знаходити не лише в поезії, а й у прозі; вони є ключем до розуміння чогось найважливішого у художньому тексті. Знаходимо їх уже на початку листа: «liber et mihi relictus» — вільний і сам собі належний (дослівно: залишений самому собі). Справді, можна бути вільним, але не знати, що з собою робити. Пліній — знав. Він, за першою ж (із «Листів до Луцілія») порадою Сенеки, виборював себе — для себе самого, отже, — й для інших, бо ж людина не може бути щасливою лише для себе самої. Бачимо, зі скількома людьми впродовж дня спілкується Пліній, скільком вділяє своєї радості, від скількох — й отримує її. Ключовою — й сама фраза, де звучать ті, чи не найважливіші для творчої людини, слова: «Завдяки тиші й темряві, в якийсь дивний спосіб відсторонений від усього, що відволікає, вільний і сам собі належний, не душею ступаю вслід за очима, а навпаки, очима — вслід за душею, вони ж бо завжди бачать те, що й душа, якщо не бачать чогось іншого». Тиша й темрява довкола людини, світло й озвучувані слова — в самій людині, у «світлиці її думання». От Пліній час од часу й кличе нотарія, щоб той записав усе, що побачилося, прозвучало, відшліфувалося… «Сам собі належний», — бо він уже не залежить не лише від міських обов’язків, а й від побачених краєвидів, від людей, навіть від книжок, від усього зовнішнього, що «відволікає»: тепер — все в ньому, він — відтворює, творить; він — щасливий: що взяв, те віддає — друзям, загалом усім, теперішнім і прийдешнім.
Прочитавши лист до кінця, побачивши його автора і під час прогулянок, пішки й візком, самотою і з друзями, за обідом і на полюванні, за фізичними вправами й купелями та змащуванням тіла, можемо самі ж собі поставити запитання: чим усе-таки виповнена дозвільна днина Плінія? І самі ж подивуємося: відповідь, за всієї різноманітності занять, — одна: думанням. Про це — сам Пліній: «durat intentio mutatione ipsa refecta» — триває, самими змінами підкріплювана, напруга думки; триває, незалежно від того, чим зайнятий господар вілли. Тож не просто думання виповнює днину, а концентрована, постійно напружена думка (intentio); власне, те, що, на переконання античних, і надає людському життю сенс, загалом дозволяє називати його життям («vivere est cogitare»: жити — значить мислити): що інтенсивніша, думка, то інтенсивніше життя.
Таке поширене колись у нас слово «інтенція», якого в 11-ти томному тлумачному словнику не знайдемо, первісно означало напругу не лише думки, а й душі, її готовність до дії, зосередженість на чомусь («Маю таку інтенцію…» — тобто твердий намір). Напруга, зрозуміло, послаблюється, у Плінія ж, підтримувана зміною занять, вона триває, найінтенсивніша, — при зачинених віконницях. Інтенція — це наче спрямований на якийсь предмет невидимий для фізичного ока пучок душевного світла, якому добре, власне, при зачинених віконницях, коли крізь них не пробивається видимий, сонячний, промінь. Той пасаж, його можна назвати «при зачинених віконницях», прозвучав у листі з особливим чуттям: у розлогій ритмізованій фразі, де теплота інтонацій домінує над риторичним блиском, — насолода від вільного ширяння думки, від компонування…
Багато у Плінієвій днині такого, що залишилось у тих давніх часах: стилос, покриті воском таблички для писання, водяний годинник, ложа, на яких прилягали до обіду, чимало іншого; і не тільки зі світу речей: у минуле відійшло чимало звичаїв, скажімо, — ходити на прохід (ambulatio), не для розваги, як під час прогулянок, а задля цікавих розмов, роздумів (згадаймо «Історичні проходи по Львові» І. Крип’якевича); читати вголос у родинному колі якусь книгу і під час читання обмінюватися враженнями про неї; врешті, й ходити в гості — звичай, що передбачав передусім цікаву, на поважні теми, бесіду, а не наїдки й напитки.
Є у листі й таке, що нас здивує, наприклад: «Трохи здрімну, знову проходжуюсь, а за якусь хвилину, ясно і зосереджено, виголошую промову грецькою або латиною; виголошую не так задля голосу, як задля шлунка: водночас і він укріплюється»… Тут мимоволі й оцінимо наші технічні винаходи: мали б ми записаний голос Плінія, то чули б нині, як звучать ті досконалі, але такі різні інструменти — грека й латина, а чуючи, — може, й не наважувалися б називати їх «мертвими». Та ба! У ті часи ще не перехоплювали «летючого» слова — були певні, що вислів «verba volant, scripta manent» (слова відлітають, писане — залишається) — непохибний на всі часи. Втім, навіть із писаного тексту, якщо напружити «внутрішнє вухо» (а читати, передусім поезію, маємо саме так), можна розрізнити, що таке грека, а що — латина. Вистачає зіставити, скажімо, відому пісню Сапфо (другий фрагмент) з її латинською інтерпретацією Катулла: арфоподібний, помережаний зітхальними дифтонгами плин — і рішуча, дарма що у тій же, по-жіночому м’якій сапфічній строфі, хода дзвінкої латини.
Пліній, якщо мовою оригіналу, читав ті промови «clare et intente». Навіть не знаючи латини, зрозуміємо, що перший прислівник стосується фізичних властивостей голосу — його чистоти і ясності (звідси, до речі, «кларнет»: «clarisonus» — голосистий, дзвінкий), другий — його барви, інтонаційних, колористичних штрихів, що від розуміння тексту, зосередженого його прочитання, з напруженням думки й почуття. Можна бездоганно володіти технікою читання, а без другого фактора (додаймо ще відповідний вираз обличчя, жести) воно, те читання, не зачепить слухача… Здивуємося, власне, при другій частині наведеної фрази: «…виголошую нетак задля голосу, як задля шлунка». Перестанемо дивуватись, а може, й іронізувати, пригадавши собі, що м’язи живота, — це добре знають професійні співаки, — «тримають» голос: глибока опора — то й голос глибокий, стійкий. А ще ж римський письменник Цельс у своїй «Медицині» дораджує хворим на шлунок голосно читати; в усякому разі, слова Плінія — зайвий доказ того, як стародавні дбали (що так занедбуємо ми) про гармонію тілесного й духовного, душевного. Тож оманливим є враження від початкових фраз листа («сплю, доки спиться…»): описаний в листі душевний стан — щось протилежне до розслабленості, не кажучи вже про лінивство. Той стан — це постійне прагнення того, щоб у житті було якомога більше життя, тобто — думки, яка й вирізняє людину з-поміж інших створінь.
Відпроваджуючи з Плінієм за обрій його дозвільний, виповнений студіями день, варто очима античних ще раз глянути на той відтинок часу, що був для них моделлю життя: впорядкований, завершений день, часовий цикл, — значить, таке ж і життя; людина має дбати, щоб воно не обривалось, а завершувалося з кожним, досконало впорядкованим, довершеним днем (зауважмо, як близько вони стояли до християнської концепції дня), бо «хтозна, — застерігає своїх сучасників Горацій, — чи зволять боги до вчорашньої суми додати ще один, завтрашній, день». Так і Пліній, тримаючись стоїчних засад, особливо у поглядах на час, дбає про повноту свого дня, отже, й життя: його тривалість не в кількості прожитих років (супроти вічності ніщо не є тривалим), а в його повноті: «dies plenus» — по вінця виповнений день, і нічого нового, знову ж таки з погляду вічності, у завтрашньому дні не буде, бо й «під сонцем нічого нового» (це вже Екклезіаст, услід за Гераклітом: «Кожен день дорівнює будь-якому іншому дневі», а сонце для сонцелюбних античних — синонім дня).
Для Плінія день — це відтинок часу, кожну крихту якого маємо використати для якихось занять — обов'язків чи студій; іншими словами — скласти розпорядок дня. Бо час — це те, що в ньому діється; це дії — acta; acta diurna — це те, що відбулося продовж дня. Пліній, певно ж, не раз мав у руках тодішню щоденну римську «газету» — «Acta diurna urbis», знайомився з новинами, в яких небагато було нового, якщо, повторимо, говорити про вічне. Сам начебто строгого розпорядку дня не тримався (спав, доки спалося, годин не пильнував…), дбав зате, щоб не послаблювалася вже згадувана intentio: напруга думки, гарна настроєність, кажемо нині — тонус.
Але день для античних — це не лише, як для нас, відтинок часу, яким треба розумно розпорядитися (diem disponere — читаємо у перших рядках листа). День для Плінія — це також напівперсоніфікована постать, чи не сам сонячний Феб: господар гостинно приймає його, а прийнявши (die admisso), диктує нотарієві визрілі і впорядковані при зачинених віконницях думки. Згадаймо початок п'ятої, з першої книги, любовної елегії Овідія: «Aestus erat mediamque dies exegerat horam» — Спека була. Вже вивершив день опівденну годину. День, невтомний будівничий, вибудовує з цеглинок-годин свою споруду — од первовіку й дотепер (Ґете — у перекладі М. Лукаша).
Сильветка такого дня — у неокласика М. Зерова, якому тоталітарна система дорікала «відірваністю від життя», а насправді ненавиділа його за його людяність: «Спочинку кращого немає та й не треба! / Високий літній день піднявся в ясне небо / І вовну білих хмар тримає при землі» («Возовиця»). Піднявся, розпромінений, на весь свій зріст, бо ж маківка — в зеніті, й відпочиває; одним хіба що зайнятий: «вовну білих хмар тримає при землі». Спочинок нашого неокласика — це спочинок, яким бачили його античні. Втім, послухаймо далі: «Папір пожолобився на довгому столі, / На сонці жовтому, і сам поволі жовкне. / І літнє шемрання спливає неумовкне / З високих верховин зелених груш і лип. / І враз вривається ритмічний рівний скрип, / Немов розгойданий волячими рогами, / Іде загатами, левадами, садами / І золотим дощем прим'ятого стебла / Б'є по сухих тинах півсонного села»…
Послухаймо, бо вже в ньому не побуваємо: відійшов і він, немов в античність, — з його майстерно складеними стіжками снопів — копами й півколами — на полях, з возовицями, з розлогими, що відлунюють гекзаметром, ритмами хліборобської праці й ще не гарячкового, ще не «машинного» життя в урбанізованому світі, — як про це, на контрасті, цей-таки неокласик: «Прудко на безвість ідуть наші дні і короткі години, / Зрана до ночі гуде колесо темних турбот. / Не помічаємо — як надворі весна розцвітає, / Не помічаємо — як з дерева сиплеться лист. / Тільки й вимовиш «осінь», коли, ідучи тротуаром, / Втомлені очі зведеш на облетілий каштан. / Так у півсні пролетять наші дні і літа повносилі, / І зачорніє в душі старості голе гілля»… Там — ритми, тут — гудіння. Там — «гострота поетового ока» (Рильський про Зерова), тут — «не помічаємо», «не помічаємо»… Бо, виокремивши себе зі світу природи, втрачаємо зв'язок із «поколінням листків» (Гомер), як і з поколінням людей: не маємо, як колись, душевного зв'язку з тими, хто відійшов, як і з тими, хто ще не прийшов…
Далі, у Плінієвому листі, день і загалом час — це наче щось матеріальне, таке, що його можна розтягувати («variis sermonibus vespera extenditur» — вечір розтягуємо різними розмовами) чи тягнути, як ото ковдру тягнемо, до себе: «Навідуються друзі із сусідніх містечок і частину дня тягнуть до себе» (partem diei ad se trahunt). Врешті, наприкінці листа, — ще один доказ того, що все пізнаємо в порівнянні: «Щось із того дня вділяю й поселянам, з їхнього погляду — скупо; достатньо ж, аби, зваживши ті селянські скарги, я міг відчути ціну наших дозвільних занять і міських трудів». Час для Плінія (як і для нас донедавна) — це різні образи; нині ж — це навіть не годинниковий цикл, а цифри, які біжать у нескінченність.
Поділяючи засади філософів-стоїків, особливо їхнє розуміння й ставлення до часу, Пліній не надто заглиблюється у філософські проблеми, не обтяжує ними, як це іноді робить Сенека, свої філігранно опрацьовані листи. Філософія для нього — це спосіб життя. Зберімо найважливіші постулати стоїчної філософії — матимемо основні, вже згадувані, штрихи до портрета самого Плінія: працьовитість і почуття обов'язку перед рідними й друзями, перед людьми загалом, правдомовність і щирість, вимогливість до себе — і вибачливість та доброзичливість до інших, справжня щедрість і непідкупність, пошана до предків і турбота про нащадків, а ще — оптимізм, що протистоїть тому стану душі, який у римлян мав назву «taedium vitae» (нехіть до життя), щось на зразок депресії. Усе це, бачимо, дуже близьке до моралі раннього християнства, тож не диво, що й про Плінія, як і про Сенеку, ходили легенди, начебто він, дарма що з обов'язку служби мусив переслідувати християн, врешті, повертаючись із Віфінії, прийняв християнство.
Отож у Плінія не знайдемо оригінальних філософських концепцій; у листах він лише підхоплює і художнім словом увиразнює те головне, що цікавило філософів від найдавніших часів, над чим вони роздумували: про короткочасність життя, крихкість усього сущого і, відповідно, — про тривання людини у її добрих ділах, передусім, у літературних працях (III, 7; IX, 3); про працю і дозвілля — у більшості листів; про жагу збагачення (IX, 30) та про аморальність вискочнів (II, 6); про вдячність (III, 21), про стійкість у стражданнях (I, 12), про мужність (III, 16); про місто й село (I, 9); про марноту видовищ (IX, 6), про надію і страх (I, 9) про смерть і безсмертя (V, 5); тут, варто зауважити, Плінія не втішає концепція довершеного дня, що є мовби моделлю всього життя («кожен окремий день вважай окремим життям», — наставляв Сенека): для тих, хто працює, а не дармує, життя все-таки обривається, бо ж обривається якась почата праця, і це — причина найбільшого смутку автора «Листів»; знайдемо й інші роздуми та спостереження, що у рамках морально-етичної філософії.
Є зате у Плінія, чи не в кожному листі, якась «цікавинка» — щось від його вродженої, як у більшості античних авторів, спостережливості, готовності дивуватися (не один свій лист він починає прислівником «дивно»: mirum est…»). Як художник, відступаючи від готового полотна, ще раз торкається його пензлем — ставить «точку», від якої картина наче світиться, так і Пліній у листах: зблискує якимсь спостереженням, що часто втілюється в афористичний вислів. Як, наприклад, в описі виверження Везувію (VI, 20): «…думав лише про те, що гину зі всіма, а всі — зі мною, нещасним: велика це справді для смертного люду втіха» (наче підтвердження тій думці — наше: «у товаристві й смерть не страшна»). Пліній, щоправда, не пробує подивитись у «корінь» тієї дивної втіхи у спільній загибелі «смертного» — зі «смертними». Втім, про цю «втіху» також Пліній Старший у «Природничій історії» (6, 2, 9): «Негоже бажати всесвітньої біди, але велика втіха у смерті бачити, що й земля — смертна».
Кажемо: «Будь, як у себе вдома» або: «Всюди добре, а вдома — найкраще». Пліній, виходячи, звісно, зі своїх реалій, бачить це по-іншому: «Повір мені, клянусь Гераклом, у тебе я почуваюсь більше вдома, аніж у себе; одна лиш різниця: твої домашні турботливіше й уважніше мене приймають, аніж мої». Далі — пояснення, чому це так: «…у добрих господарів прислуга відвикає від страху, а появиться хтось новий — і кожен жвавішає, хоче подобатись господареві, запопадливо прислуговуючи не так йому, як гостеві» (I, 4).
Не раз чуємо: «З ким поведешся — від того й наберешся». У Плінія, з його адвокатської практики (II, 3): «…не вилазячи з форуму, заморочені безконечними позовами, мимоволі й самі привчаємось до крутійства» (першим таким «крутієм», зауважмо, був «хитромудрий», що «вмів крутитися», Одіссей). Кажемо й таке: «У страху великі очі». Пліній пояснює, чому: «Нині ж і твоя відсутність, і твоє недомагання вселяють у мене всілякі неспокої і страхи. Чого лишень не боюсь, чого лиш не вимальовую у своїй уяві! Як кожен (так уже поводяться стривожені), так і я: чого найбільше боюсь, те найчастіше й уявляю собі» (III, 21). В іншому листі уточнює: «Невелика ж бо різниця в тому, чи ти опинився в якійсь біді, чи її очікуєш, — хіба та, що є межа стражданням, а межі страху немає» (VIII, 17).
«Як тривога, то до Бога». Ту нашу мудрість мовби резюмує один із листів, де автор тонко зауважує, яким морально чистим стає той, хто у хворобі: «Щойно тоді спохоплюється, що десь таки є боги, що він — людина; нікому не заздрить, ніким не захоплюється, нікого й не зневажає; не дослухається до злобливих чуток, не смакує їх: перед очима в нього вимальовуються лише лазні та джерела. У цьому всі його помисли, всі бажання — надалі, якщо йому суджено одужати, він обіцяє собі тихе й спокійне, тобто сумирне, блаженне життя». А наприкінці листа — афористична «точка»: «Так ось що філософи силкуються втлумачити нам у голови багатьма словами й навіть книгами, я можу стисло подати, як науку, тобі й собі: намагаймось і при здоров'ї бути такими, якими обіцяли собі бути при недузі» (VII, 26). До речі, схожим спостереженням ділиться з читачем І. Франко у передмові до своєї збірки «Мій Ізмарагд»: «В хворобі чоловік […] робиться м'яким та лагідним, та толерантним. Його обхапує глибоке, ніжне чуття, бажання любити, дякувати […] тулитися до когось з довір'ям, як дитина до батька. Не знаю, наскільки ясно відбилося те чуття в отсій книжці, та знаю, що я бажав зробити її книжкою наскрізь моральною». Припускаємо, що й спостережливість нашого поета, хоча, певна річ, від природи, все ж загострена й поглиблена читанням античних письменників, зокрема, й Плінія Молодшого.
Є серед Плінієвих спостережень і таке, що стосується засадничого у людському житті, не раз уже обговорюваного, поняття «humanitas» — людяність у ціцеронівському його значенні. Цей лист (VIII, 16) — щось на зразок психаналізу: Пліній не тікає від свого душевного болю, як, скажімо, ліричний герой у «Зів’ялому листі» І. Франка («Ачей утечу я од лютого болю, / що серце моє розриває»), а хоче, як Лукрецій, Горацій, інші схильні до інтроспекції античні письменники, з’ясувати для себе його причини. Починається лист зітханням: «Як же мене втомили хвороби моїх людей, ба, навіть їхні смерті, і то ще молодих!» Далі — про розради, які бодай трохи той біль вгамовують: Пліній усілякими вільностями й пільгами полегшує життя своїй челяді (не може бути щасливий, коли поряд — нещасливі). І тут, власне, те спостереження: «Та хоча й заспокоюють мене ті пільги, все ж — надломлює й ослаблює сама ця доброта, що й схиляє мене до всіх тих дозволів»; доброта, тобто humanitas.
І все ж автор листа воліє залишатися зі своєю вразливістю, а не позбутись її, як інші, «розумніші» й «сильніші»: «Чи великі вони й мудрі, не берусь судити, знаю лишень, що вони — нелюди: людині притаманно і звідувати, й відчувати біль, а водночас — протистояти йому, слухати розради, а не просто їх не потребувати». Пліній залишається зі своїм болем (як, до речі, й Франко в іншій поезії: «Не покидай мене, пекучий болю…»), зі своєю дивною від того болю насолодою: «Є ж бо й у болісті якась насолода, надто коли виплачешся на грудях у друга, який готовий або схвалити ті сльози, або вибачити їх»… Ми ж, у світі, де не меншає несправедливості й насильства, — соромимося нашої пісенної сльози («Годі вже тих сліз!» — не раз чуємо), хочемо бути «сильними», забуваючи, що нічого немає страшнішого, нелюдянішого, аніж бездушна, груба сила й пошанування тієї сили: «…став я жорстокішим, нелюдянішим, бо побував серед люду» (Сенека — про криваві видовища), аніж неситість, надто імперська, яка робить ту силу дедалі бездушнішою.
Зауважує Пліній і дивується (не перший, звісно), чому це люди пориваються у світ, ген за моря, аби щось цікавого побачити, сліпі до того, не менше цікавого, що на відстані руки; пропонує свої пояснення тієї дивини: «Чи то вже така природа людини, що ми, байдужі до чогось близького, сягаємо по далеке, чи тому, що всяке бажання, якщо його можна легко задовольнити, поволі згасає, чи, врешті, тому, що постійно відкладаємо (ще, мовляв, надивимось, тільки-но захочемо), переносимо на пізніше знайомство з тим, що, кажу, у нас перед очима» (VIII, 20). Задумується над тим, чому це придбане не так втішає, як жадане (II, 15); чому у старості таким жаданим є те, що солодким було в молодості (II, 3); чому любов — така дрібничкова й прискіплива (II, 2); чому, «що ближчим є жадане, то болючіша його відсутність» (VI, 1); чому «…ліси, усамітнення та й сама потрібна для ловів тиша, як ніщо інше будять думку, схиляють до роздумів»; чому усілякі рухи тіла так розворушують душу (І, 6); як це «море, узбережжя, тиша на відлюдді», дарма що безмовні, можуть стільки всього «підказати, продиктувати» (І, 9) й таке інше.
Задумується й дошукується причини або просто констатує, залишаючи подальші міркування читачеві, як от: «…смак будь-якої услуги пропадає, коли за неї вимагаємо віддяки» (І, 13); жива бесіда солодша, аніж листовна (IV, 7); «…у живому голосі є щось таке, що торкається серця» (II, 3); доторк до речей, якими користується людина, — то наче доторк до тієї людини, коли вона відсутня (VI, 7)… Дуже часто, зауважмо ще раз, подібні спостереження подані в афористичному ключі, як от: «Не знайти більшого лінивства, ніж у розніжених людей, більшої допитливості, — аніж серед дозвільних» (IX, 32). Або: «…ніщо так не підживлює любові, як страх утрати, і той страх раз по раз боляче мене вражає» (V, 19); та хоч як (пригадуємо пораду Сенеки) не «підготовляймо душі до тієї втрати», щоб не отруювати собі життя, — цього страху не позбудемось.
У нашу телевізійну, перенасичену новинами добу належно оцінимо й таке спостереження Плінія: «…люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якимись голими відомостями купиш навіть тих, хто наставляє вуха всіляким балачкам та побрехенькам (V, 8), — згадаємо такі щедрі на «голі відомості» наші служби новин, які аж надто догоджають тій особливості людської природи.
Серед спостережень, що стосуються філології, цікавими є, особливо для перекладачів, ті, що у листі до Фуска Салінатора, адвоката (VII, 9), де Пліній радить, як той має укладати свої заняття. Корисним, вважає він, є переклад (з грецької на латинську і навпаки), бо чого не помітимо, навіть уважно читаючи, те «не приховається від перекладацького ока: звідси — глибоке розуміння і правильне судження». Все це окреслено одним, винятково важливим для перекладача поняттям: intellegentia. «Правильне судження» (iudicium) передбачає вміння зробити правильний вибір, що, власне, є чи не найважливішим компонентом інтелігентності. Недарма св. Августин у перших же фразах «Сповідей» уточнює: «Da mihi, Domine, scire et intelligere, utrum sit prius invocare te, an laudare te…» (Дай мені, Господи, знати і розуміти, що я спочатку маю робити: закликати Тебе чи хвалити Тебе…); «розуміти» (intelligere), тобто зробити правильний вибір між тим і тим. Перекладач постійно потребує того розуміння; вся його праця пов’язана з вибором — потрібних слів, образів, тонів, настроїв… Тож перекладач — «інтелігент» передусім у цьому прямому, етимологічному, значенні цього поняття… Усіма цими спостереженнями (вони в кожному листі) Пліній завдячує своєму, скажемо нині, «недозвільному дозвіллю»; бо дозвілля (відпочинок) розуміємо загалом як «солодке нічогонероблення», а воно швидко переростає у нудьгу, або, як про це Пліній, — у лінивство (звісно, хто може дозволити собі на розніженість).
Пліній, видно з його листів, не належить ні до тих філософів, які плачуть (як Геракліт), ані до тих, які, йдучи за Демокрітом, сміються: Пліній — всміхається. Всміхається своєю мовою, своїм стилем, своєю душею: «Отож приглянься до тієї книги, яку отримаєш разом із листом; боюся, що серед тих турбот я сам до неї не надто пильно приглянувся: впоратися зі своїм болем, щоб могти писати, я зумів, а от зі собою впоратися, щоб писати з легкою, вільною душею, — не зміг. І врешті: як від писання отримуєш радість, так і писання йде набагато легше, коли душа твоя усміхнена» (VIII, 19). Пліній хоче й читача схилити до усмішки, часто — кінцівкою листа: «Втім, пиши, про що хочеш, аби лиш твій лист був не коротшим од мого. Гляди ж бо: рахуватиму не лише сторінки, а й рядки, навіть склади!» (IV, 11). Або: «Я у своїй етруській посілості то мисливством займаюсь, то літературою; іноді — і тим, і тим водночас, але й досі не можу тобі чітко сказати, що для мене важче: вполювати якусь дичину чи щось путнє написати» (V, 18). Пліній бачить обличчя читача: «Радієш тій моїй обіцянці приїхати до тебе, але нахмуриш чоло, коли додам, що лиш на день-два…» (III, 6); а далі, щоб розгладити чоло, зблискує кінцівкою листовної фрази: «…залишитись у тебе не дозволять мені ті самі причини, які затримують мене тут».
Плінієва усмішка дуже часто пов’язана з улюбленою для римських письменників риторичною фігурою «commutatio» (зміна, переміна), тобто обернений порядок слів у двох сусідніх фразах. Пліній, наприклад, щиро зізнається приятелеві, що в його книзі він найчастіше перечитував ті місця, де йшлося про нього, Плінія: «Хвалити мені тебе й водночас дякувати? Ні в цьому, ані в тому не можу бути достатнім, а коли б і міг, то боявся б, щоб то не було зарозумілістю — вихваляти те, за що дякую»; далі — ця риторична, «усміхнена», кінцівка: «…усе мені настільки видалося похвальнішим, наскільки приємнішим було, й настільки приємнішим — наскільки й похвальнішим» (IX, 31); або в листі до приятеля, який догоджає собі десь на своїй віллі й постійно «сам собі за володаря»: «доки не спатимеш, поки не спиться, а спатимеш, поки спиться?» (VII, 3); чи в листі, в якому дораджує бути «безпощадними до себе, а вибачливими навіть до тих, хто лише собі вміє вибачати»: «Тому-то найкращим, навіть бездоганним, я вважаю того, хто іншим вибачає так, мовби сам щоденно спотикався, а від тих спотикань оберігається так, мовби нікому не вибачав» (VIII, 22)… Це саме та усмішка, яку плекала доба Відродження з її винятковою любов’ю і пошаною до слова, — філологічна усмішка.
«Образ правдивий мій — в пісні моїй», — зауважив Овідій у «Скорботних елегіях», маючи на увазі свій психологічний портрет. Так міг би сказати й Пліній, у чиїх листах чимало штрихів до власного портрета. Кожен, хто уважно прочитає бодай ті, що у цій добірці, вибрані листи, якось уявить собі їхнього автора, навіть фізичну його поставу, в якійсь із описаних ситуацій. З-поміж усіх цих уявних образів вирізнятиметься один, що постане перед нами з початковими фразами першого, з третьої книги, Плінієвого листа: «Дві речі мене однаково втішають: мірний рух зірок у небі й чіткий розпорядок життя людини…».
Завдяки Плінієві, згадаємо Гомерового пастуха, який «серцем радіє», задивившись у всіяне зірками безкрає небо («Іліада», VIII, 555 і наст.); Агамемнона з Евріпідової «Іфігенії в Авліді», чиє сум'яття у такому разючому контрасті з тією божественною гармонією; побачимо пластичну постать з Овідієвих «Метаморфоз» — людини, яка споглядає небо; згадаємо й Канта, що зіставив зоряне небо над головою з моральним законом, що в душі… Повернемось і до Плінія, скромної й «невеликого таланту» людини, що така близька нам саме тією скромністю, щирістю й гуманізмом; людини, яка все життя прагнула тієї гармонії, мікрокосму — з макрокосмом, прагнула не лише для себе, а й для інших людей.
P.S.
Книжки, знаємо, мають свою долю. Є вона і в невеликої книжечки (не пам'ятаю, відколи й звідки вона в мене) вибраних листів Плінія Молодшого, виданої за Польщі у Львові (1912). Час од часу вона потрапляла мені до рук, і я, гортаючи її, перечитував котрийсь із листів; найрадше — про розпорядок дня (IX, 36) і про джерело Клітумна (VIII, 8). У розпорядкові дня найцікавішими для мене видавалися ті ранкові хвилини (при зачинених віконницях), коли Пліній «не душею ступав вслід за очима, а очима — вслід за душею», а в описі джерела, що розливається потоком, далі й заводдю, — лискучі камінчики на дні: прозорість води ставала чистотою і прозорістю стилю. Згодом я звернув увагу на підпис, чорнилом, від руки, колишнього власника книжки: «Тома Водяний, 1914».
Отож не пригадую, якими стежками прийшла до мене ця книжечка, а от щодо Томи Водяного, то я таки дошукався, звідки мені відоме те прізвище, — з розлогих листів, які надсилав мені на початку вісімдесятих гімназійний професор, психолог, ревний шанувальник античної літератури, щирий вболівальник за українську справу Іван Смолій. Він щиро вітав появу кожного українського перекладу, глибоко розуміючи вагу перекладної, надто з класичних мов, літератури. Ось фрагмент одного з його листів (12 сторінок дрібним почерком з обох боків аркуша): «Дуже добре пам'ятаю, як ми читали разом з учителем Хомою Водяним Горацієві твори у восьмому класі. Учитель Водяний багато уваги віддав інтерпретації цих творів. Горацієві ліричні твори, говорив Водяний, пронизані інтелектом. Щодо цього він нагадує поезію Франка. Образно висловився Водяний про це так: «Горацієва лірика ніби пересіяна через решето розуму».
Спогад Івана Смолія — типове тодішнє розуміння (радше нерозуміння) Горація-лірика, якому й сам Іван Франко дорікав «браком страсті»; лише з другої половини XX ст., пильніше приглядаючись до надскладної Горацієвої поетики, дослідники дедалі частіше, й цілком слушно, називають чільного римського лірика «поетом болю» (il poeta del’dolore), тобто — «страсті». Схожі, ледве чи справедливі, дорікання, як уже згадувалось, звучать іноді й на адресу Плінія — начебто риторичний вишкіл автора, його захоплення формою роблять його письмо якоюсь мірою штучним, надуманим.
Отож, коли вже надто часто потрапляла мені на очі ця книжечка, мовби нагадуючи про себе, я таки взявся дещо перекласти з поданих там листів («Дзвін», 1916, № 9-10, с. 288–307). А далі, орієнтуючись уже на повне, Лейпцігське, видання 1923 року, переклав, на свій вибір, уже набагато більше (83 листи). Хтось інший, сподіваюся, перекладе Плінієві листи повністю; до таких, повних, перекладів усіляко заохочував Іван Смолій, тож дозволю собі зацитувати ще один фрагмент його листа, датованого 5 листопада 1982 року: «…добре було б видати твори римських ліриків у Ваших перекладах у серії «Перлини світової лірики». Тільки не як антології або хрестоматійні збірники, а повністю надрукувати їхні твори. Для українського читача було б дуже приємно мати в своїй бібліотеці томики поезій Катулла, Тібулла, Проперція й Овідія й інших римських поетів […] Такі видання були б великим досягненням української культури. В кожному томику римської та грецької лірики слід було б дати ґрунтовні характеристики творчості античних поетів»… Багато з того, про що мріяв автор листа (подекуди й значно більше), уже зроблено. Пам’ятаю й про «ґрунтовні характеристики»; тут, якщо словами Плінія, я, мабуть, надто їх «розтягнув». А втім, може, й не надто, враховуючи те, що Пліній Молодший до українського читача промовляв досі хіба що двома своїми листами в перекладі Микити Думки — про смерть Плінія Старшого та про виверження Везувію.
На обкладинці тієї невеличкої, з 1912 року, гімназійної книжечки, в овалі, — рука, що подає запалений факел в інші руки: символ освіти, живого вогню, який передаємо від покоління до покоління, вогню, що у слові. В «Листах» Плінія Молодшого — радше не «вогонь в одежі слова», а щире, душевне тепло, ця життєдайна золота середина, яку оспівав Горацій; тепло, виявом якого — усмішка, що ясніла на обличчі кожного, хто читав Плінієвого листа…
Автор цих рядків, перекладач, радий передати бодай відсвіт тієї усмішки, тепла живої душі, — нинішньому читачеві…
Андрій Содомора
Книга I
Лист 1
Пліній Септіцієві[1] — вітання
Частенько ти переконував мене, що ті листи, які я писав дещо старанніше, варто зібрати й опублікувати. От я і зібрав їх, щоправда, не за часом написання (не історію ж укладав), брав — який з них потрапляв під руку[2]. Залишається сподіватися, що ти не жалкуватимеш, що порадив мені, а я — що послухав тебе. А тепер розглянуся за тими, які десь лежать, занедбані, а ті, що їх іще напишу, — принаймні, не триматиму у скриньці[3]. Бувай здоровий!
Лист 4
Пліній Помпеї Целерині[4], своїй тещі, — вітання
Усього маєш вдосталь у твоїй окрикуланській садибі; не бракує нічого й у нарнієнській, карсуланській чи перусинській, а в нарнієнській[5] є навіть лазня[6]. З моїх листів (твоїх уже не потрібно) — достатньо того одного, давнього й короткого. Повір мені, клянусь Гераклом, у тебе я почуваюсь більше вдома, ніж навіть у себе. Одна лиш різниця: твої домашні приймають мене турботливіше й уважніше, аніж мої. Так, можливо, буде й з тобою, тільки-но загостиш колись до нас. Дуже б я цього хотів: по-перше, все тут у мене буде до твоїх послуг, як у тебе — до моїх; по друге, хай мої домашні, що так їм уже байдуже, коли там я приїду, хоча трохи заметушаться. Бо ж у добрих господарів прислуга відвикає від страху, а з’явиться хтось новий — і кожен жвавішає, хоче подобатись господареві, запопадливо прислуговуючи не так йому, як гостеві. Бувай здорова!
Лист 6
Пліній Корнелієві Таціту — вітання
Сміятимешся — то й смійся на здоров’я. Я, той самий, кого знаєш, Пліній, вполював трьох, і то неабияких, кабанів. «Сам?» — запитаєш. — Сам. Та не думай, що я відійшов од звичного свого розслаблення[7] й спокою. Сидів я собі коло тенет; напохваті були не ратища й списи, а стилос і таблички[8]: щось я там обдумував, щось записував, щоб повернутися додому, якщо вже з порожніми руками, то хоча б — із заповненими табличками. Не варто нехтувати таким способом занять. Можна лише подивуватись, як то усілякі рухи тіла розворушують душу. А ще ж — довкола ліси, усамітнення та й сама, потрібна для ловів, тиша, як ніщо інше, будять думку, схиляють до роздумів.
Отож, коли вибиратимешся на лови, — моя тобі порада: братимеш кошичок із перекускою і плящину — не забудь ще й таблички: пересвідчишся, що горами не менше блукає Мінерва, аніж Діана[9]. Бувай здоровий!
Лист 9
Пліній Мініцієві Фундану[10] — вітання
Іноді аж диво бере, як то в місті кожен день або заповнений усіляким справами, або видається таким, а приглянешся до низки тих днів — побачиш порожнечу. От запитай когось: «Що поробляв сьогодні?» — «Брав участь, — відповість, — у святі повноліття, побував на заручинах або на весіллі; той попросив мене підписати заповіт, інший — виступити захисником у суді, а ще інший — прийти на раду». Займаєшся цим упродовж дня — все воно начебто потрібне, а подумаєш, що робив усе це день-денно, — видасться геть безглуздим, надто, коли виїдеш із міста[11]. Тоді-то, озирнувшися, зітхнеш: «Скільки ж то днів на такі марниці розтрачено[12]!»
Так буває й зі мною, коли у своїй лаврентійській садибі то щось читаю собі, то пишу, то й своєму тілу вділю якусь часинку: воно ж бо — опора для духу. Ні тут такого чогось не чую, ні сам чогось такого не кажу, що потім сором було б згадувати; ніхто тут нікого поза очі не обмовляє, нікому й сам не докоряю, хіба собі ж, коли не надто доладно пишу; жодна тут надія, жоден страх[13] не каламутять мого спокою, жодні чутки не тривожать: розмовляю лише з собою та з книжками. О правдиве, чисте життя! О солодке, чесне дозвілля, прекрасніше, аніж будь-яке діло[14]! О море, узбережжя, затишна, на відлюдді, святиня Муз, скільки всього ви підказали мені, скільки продиктували!
Отож, тільки-но трапиться нагода, полиш і ти той міський гам, ту безглузду шарпанину й пусті клопоти; збережи себе для літературних занять, віддайся дозвіллю! Хіба ж то не краще, як вельми тонко й водночас глибоко зауважив наш Атілій[15], «краще нічим не займатися, аніж займатися нічим». Бувай здоровий!
Лист 11
Пліній Фабієві Юсту[16] — вітання
Давно вже не пересилаєш мені жодних листів[17]. Кажеш: «Немає про що писати». От і напиши: «Немає про що писати»[18], або, як то наші предки звикли починати листа: «Якщо ти здоровий, то добре; я — здоровий». Цього мені досить, адже це — найважливіше. Гадаєш, жартую? Ні, прошу без жарту: повідом мені, що там коло тебе. Бо, не знаючи цього, бути спокійним — не можу. Бувай здоровий.
Лист 12
Пліній Калестрієві Тірону[19] — вітання
Незмірної шкоди я зазнав, якщо шкодою можна назвати втрату такої людини. Відійшов від нас Кореллій Руф[20], до того ж добровільно, що особливо роз’ятрює мій біль. Найпечальніший вид смерті — це та смерть, яку вважаємо неприродною, не рокованою. Адже, коли хтось закінчує своє життя через хворобу, то великою розрадою є тут сама неминучість кончини. А от щодо тих, кого забирає прикликана смерть, то болю тут нічим не погамуєш, бо не полишає думка, що вони довго ще могли жити. Кореллія спонукало до цього кроку найвище, що у розумних рівне з потребою[21], тверде судження. А була в нього не одна причина жити: найчистіше сумління й таке ж, без пляминки, ім’я, щонайбільша повага; окрім того, — дочка, дружина, внук, сестри, чимало справді щирих друзів. Але мучила його така тривала, така прикра недуга, що над усім цінним у його житті гору взяли ті доводи, які були на користь смерті.
Було йому тридцять три роки (це я від нього ж чув), як він захворів на подагру. Успадкував її від батька, адже чимало хвороб, та й не лише хвороб, передаються по спадковості. Замолоду, в розквіті віку, він долав ту недугу, притлумлюючи її стриманістю й чистотою життя. Останніми роками, вже у старості, цій уже закоренілій недузі він протистояв силою духу, терплячи неймовірні страждання і найжорстокіші муки. Біль закоренився не лишень у самих ногах, як раніше, а розгалузивсь усім тілом. Я навідав його за часів Доміціана, коли він лежав у своїй заміській віллі. Раби вийшли зі спальні — так було завжди, коли його навідував близький друг; виходила навіть дружина, хоча він довіряв їй будь-яку таємницю. Озирнувшись довкіл, запитав мене: «Гадаєш, чому я так довго переношу такі страждання? Та щоб хоч одним днем пережити того грабіжника»[22]. Дав би ти цьому духові рівне силою тіло, він осягнув би те, до чого стремів. Бог почув його благання: спокійно, уже вільний від усього, чекаючи своєї кончини, він обірвав багато тих зв’язків, які й так уже слабо тримали його при житті. Недуга посилювалася, він іще пробував пом’якшувати її витривалістю, але стійкість полишала його. Минув день, другий, третій, четвертий — він не приймав їжі. Його дружина Гіспулла прислала до мене спільного нашого приятеля Гемінія з найсумнішою звісткою: Кореллій вирішив покласти край життю, і вже його не схиляють благання ані її, ані дочки, один лиш я, мовляв, можу повернути його до життя. Я аж побіг. Був уже неподалік, та Юлій Аттік, кого послала ця ж Гіспулла, повідомляє мені, що і я тут нічим уже не зараджу: хворий усе твердіше стоїть на своєму: «kekrika»[23], — сказав він лікареві, який подавав йому їжу. Скільки захоплення, стільки й смутку залишило в моїй душі це слово. Усвідомлюю ж, якого друга, яку людину я втратив. Йому виповнився шістдесят сьомий рік, що й для здоров’яків — вік доволі поважний, я це знаю; вихопився з затяжної недуги — знаю; відійшов, залишивши живими й здоровими своїх близьких, а державу, що була йому дорожчою над усе, квітучою — і це знаю. А все-таки сумую за ним, як сумують за юнаком, за тим, хто ще повен сил, сумую (хай видамся тобі слабодухом), наче за самим собою. Бо ж утратив я того, хто був свідком мого життя, провідником, учителем. У двох словах, скажу те, що за свіжого болю сказав своєму товаришеві Кальвізію: «Боюся, що житиму вже якось недбаліше». Тож не утішай мене: мовляв, старим уже був, немічним (це ж я знаю). Скажи щось нове, але гідне уваги, чого я ще ніколи не чув, ніколи не читав. Бо те, що я чув, що читав, само собою спадає на думку, але над усім цим гору бере надто великий біль. Бувай здоровий!
Лист 13
Пліній Сосієві Сенеціону[24] — вітання
Щедрим ужинком поетів потішив нас цей рік: упродовж квітня ледь не щоденно — публічні читання. Мені приємно, що пожвавлюються літературні студії, що заявляють про себе талановиті ймена, а от слухачі сходяться не вельми жваво. Більшість, засидівшись у портиках[25], годинами щось теревенять і лиш час од часу велять, щоб їм повідомили, чи вже увійшов читець, чи відчитав уже вступ, чи згорнув уже більшу частину сувою. Щойно тоді сходяться і то якось ліниво, наче вагаючись, та й не залишаються до кінця — виходять: хто крадькома, навшпиньки, а хто таки показово, не ховаючись.
А от наші батьки, клянуся Геркулесом, ще пам’ятають, як імператор Клавдій, проходжаючись Палатином і почувши наче схвальні оклики люду, поцікавився, що б це мало значити, а коли йому відповіли, що то Ноніан читає свій твір, сам же туди увійшов на великий подив і несподіванку для читця. А тепер от найостанніший нероба, дарма що запросили його задовго до читань, або загалом не приходить, або, коли вже прийшов, то нарікає, що змарнував свій день — саме тому, що не змарнував його. Отож тим більшого схвалення й прихильності заслуговують ті, кого не знеохочує до писання і виголошення своїх творів такий-от чи то зухвалий, чи лінивий слухач.
Я ж не пропустив, здається, жодного читання. Більшість із тих, хто читав, були, щоправда, моїми друзями: заледве чи знайдеться такий, хто, люблячи літературні заняття, заодно б і мене не любив. От я й затримався в Римі довше, аніж намірявся. А тепер можу спокійно податись у свій затишок і дещо й самому пописати; написаного, однак, прилюдно не читатиму, аби не подумали, що на читання я вчащав не як слухач, а як позикодавець. Адже увесь смак будь-якої послуги (не лише коли слухаєш чиєсь читання) пропадає, коли за неї вимагаємо віддяки. Бувай здоровий!
Лист 22
Пліній Катілію Северу[26] — вітання
Я вже довший час, вельми стривожений, ніяк не вирвуся з міста: непокоїть мене тривала і вперта недуга Тітія Арістона[27], кого особливо люблю й шаную. Хто ж бо може зрівнятися з ним у повазі, порядності, вченості? Здається мені, що то не одна лиш людина, а вся література, всі науки у смертельній небезпеці. Який же він обізнаний у приватному й державному праві! Якими знаннями володіє, скільки «прикладів», скільки усього з давнини тримає в пам’яті! За що б лиш ти не взявся, щоб навчитися, — в усьому він був би тобі за вчителя. Та й для мене він, тільки-но чогось дошукуюся, — справжній скарб. Яка то довіра до його слів, яка повага! Яка вимовність і чар навіть у затримці, коли замислюється! Втім, хіба є щось таке, чого б одразу не з’ясував? І все-таки він раз по раз допускає сумніви, зважує різні думки, пильно і ґрунтовно вивчає їх, простежує у їхній тяглості, досліджує питання від початку й перших причин.
А при тому яка ощадливість у харчах, яка скромність у побуті, в одязі! Дивлюсь на його спальню, на ліжко — й бачу образ нашої давньої простоти. Її окрасою — високість душі: нічого тут показового, все погоджене з голосом сумління, а ціною вчинку — не людський суд, а сам же вчинок. Отож серед тих, хто займається філософією хіба що напоказ[28], не знайти жодного, хто б міг йому дорівняти: не часто зустрінеш його в гімнасіях, у портиках чи поміж тими, хто підсолоджує і своє, й чуже дозвілля нескінченними мудруваннями, — ні, він, у тозі, зайнятий ділом[29]: багатьом допомагає своїм захистом у суді, а тих, кому він дає приватні поради, — й не зрахувати. Тож навіть найкращому з таких-от філософів далеко до його порядності й чесності, до справедливості й до сили духу.
Був би ти біля нього — подивувався б, який він терпеливий у своїй недузі, який стійкий до болю, витривалий до спраги, як він спокійно, вкритий і непорушний, зносить жорстоку гарячку. Нещодавно, запросивши мене й ще декількох найближчих друзів, він попросив нас порадитися з лікарями щодо стану свого здоров’я: якщо хвороба невиліковна, то він свідомо полишить життя, якщо ж вона лише важка й тривала, то, залишившись, протистоятиме їй, — зглянеться на благання дружини, на доччині сльози, врешті, й на нас, своїх друзів, щоб, померши добровільно, не поховати з собою й наших надій, звісно, якщо ті надії — не марні. Таке рішення вважаю найсміливішим, гідним особливої хвали вчинком. Бо одна річ, коли ти в якомусь неусвідомленому пориві, сказати б, впадаєш у смерть (це може кожному притрапитись), а от іти до неї і, як того вимагає здоровий глузд, роздумувати й зважувати, чому треба надати перевагу, життю чи смерті, — це вже ознака неабиякої сили духу.
Лікарі обіцяють покращення. Коби-то ще й бог прихилився до їхніх обіцянок і звільнив мене від тієї тривоги. Тоді-то зі спокійною душею я подався б до свого Лаврента[30] — знову б узявся за книжки, за таблички, знову поринув би у своє сповнене занять дозвілля. Нині ж — ніколи читати, ніколи писати: то сиджу біля хворого, то переживаю за нього. Ось і знаєш, чого боюся, чого бажаю, чого очікую. Так і ти, лишень веселішим листом, сповісти мені, що робив, що робиш, що збираєшся робити. І буде це у моєму душевному сум’ятті, якщо бодай ти ні на що не нарікатимеш, чималою для мене втіхою. Бувай здоровий!
Лист 24
Пліній Бебієві Гіспану[31] — вітання
Мій друг Транквілл[32] хоче купити садибку, яку, чув я, продає твій приятель. Подбай, будь добрий, щоб він купив її за справедливу ціну, тоді й приємною буде покупка; погана — муляє душу передовсім тому, що постійно наче докоряє господареві: он, мовляв, який ти нерозумний.
Ця садибка (тільки б ціна всміхнулася) багато чим приваблює мого Транквілла: до міста рукою подати, непогана дорога, скромний будинок і таке ж поле, що радше розривкою, аніж тягарем було б для його власника. Зайнятому науками господареві, а він і є таким, предосить того клаптика землі, де б він міг освіжити собі голову, дати перепочинок очам, походити межами, облюбувати собі одну якусь стежинку, де кожен кущик, кожну лозинку міг би знати — які вони й скільки їх є.
Ось я тобі й виклав усе, щоб ти знав, чим він буде завдячувати мені, а я — тобі, якщо таку привабливу садибку йому вдасться купити так уже вдало, що й шкодувати не доведеться. Бувай здоровий!
Лист 1
Частенько ти переконував мене, що ті листи, які я писав дещо старанніше, варто зібрати й опублікувати. От я і зібрав їх, щоправда, не за часом написання (не історію ж укладав), брав — який з них потрапляв під руку[2]. Залишається сподіватися, що ти не жалкуватимеш, що порадив мені, а я — що послухав тебе. А тепер розглянуся за тими, які десь лежать, занедбані, а ті, що їх іще напишу, — принаймні, не триматиму у скриньці[3]. Бувай здоровий!
Лист 4
Усього маєш вдосталь у твоїй окрикуланській садибі; не бракує нічого й у нарнієнській, карсуланській чи перусинській, а в нарнієнській[5] є навіть лазня[6]. З моїх листів (твоїх уже не потрібно) — достатньо того одного, давнього й короткого. Повір мені, клянусь Гераклом, у тебе я почуваюсь більше вдома, ніж навіть у себе. Одна лиш різниця: твої домашні приймають мене турботливіше й уважніше, аніж мої. Так, можливо, буде й з тобою, тільки-но загостиш колись до нас. Дуже б я цього хотів: по-перше, все тут у мене буде до твоїх послуг, як у тебе — до моїх; по друге, хай мої домашні, що так їм уже байдуже, коли там я приїду, хоча трохи заметушаться. Бо ж у добрих господарів прислуга відвикає від страху, а з’явиться хтось новий — і кожен жвавішає, хоче подобатись господареві, запопадливо прислуговуючи не так йому, як гостеві. Бувай здорова!
Лист 6
Сміятимешся — то й смійся на здоров’я. Я, той самий, кого знаєш, Пліній, вполював трьох, і то неабияких, кабанів. «Сам?» — запитаєш. — Сам. Та не думай, що я відійшов од звичного свого розслаблення[7] й спокою. Сидів я собі коло тенет; напохваті були не ратища й списи, а стилос і таблички[8]: щось я там обдумував, щось записував, щоб повернутися додому, якщо вже з порожніми руками, то хоча б — із заповненими табличками. Не варто нехтувати таким способом занять. Можна лише подивуватись, як то усілякі рухи тіла розворушують душу. А ще ж — довкола ліси, усамітнення та й сама, потрібна для ловів, тиша, як ніщо інше, будять думку, схиляють до роздумів.
Отож, коли вибиратимешся на лови, — моя тобі порада: братимеш кошичок із перекускою і плящину — не забудь ще й таблички: пересвідчишся, що горами не менше блукає Мінерва, аніж Діана[9]. Бувай здоровий!
Лист 9
Іноді аж диво бере, як то в місті кожен день або заповнений усіляким справами, або видається таким, а приглянешся до низки тих днів — побачиш порожнечу. От запитай когось: «Що поробляв сьогодні?» — «Брав участь, — відповість, — у святі повноліття, побував на заручинах або на весіллі; той попросив мене підписати заповіт, інший — виступити захисником у суді, а ще інший — прийти на раду». Займаєшся цим упродовж дня — все воно начебто потрібне, а подумаєш, що робив усе це день-денно, — видасться геть безглуздим, надто, коли виїдеш із міста[11]. Тоді-то, озирнувшися, зітхнеш: «Скільки ж то днів на такі марниці розтрачено[12]!»
Так буває й зі мною, коли у своїй лаврентійській садибі то щось читаю собі, то пишу, то й своєму тілу вділю якусь часинку: воно ж бо — опора для духу. Ні тут такого чогось не чую, ні сам чогось такого не кажу, що потім сором було б згадувати; ніхто тут нікого поза очі не обмовляє, нікому й сам не докоряю, хіба собі ж, коли не надто доладно пишу; жодна тут надія, жоден страх[13] не каламутять мого спокою, жодні чутки не тривожать: розмовляю лише з собою та з книжками. О правдиве, чисте життя! О солодке, чесне дозвілля, прекрасніше, аніж будь-яке діло[14]! О море, узбережжя, затишна, на відлюдді, святиня Муз, скільки всього ви підказали мені, скільки продиктували!
Отож, тільки-но трапиться нагода, полиш і ти той міський гам, ту безглузду шарпанину й пусті клопоти; збережи себе для літературних занять, віддайся дозвіллю! Хіба ж то не краще, як вельми тонко й водночас глибоко зауважив наш Атілій[15], «краще нічим не займатися, аніж займатися нічим». Бувай здоровий!
Лист 11
Давно вже не пересилаєш мені жодних листів[17]. Кажеш: «Немає про що писати». От і напиши: «Немає про що писати»[18], або, як то наші предки звикли починати листа: «Якщо ти здоровий, то добре; я — здоровий». Цього мені досить, адже це — найважливіше. Гадаєш, жартую? Ні, прошу без жарту: повідом мені, що там коло тебе. Бо, не знаючи цього, бути спокійним — не можу. Бувай здоровий.
Лист 12
Незмірної шкоди я зазнав, якщо шкодою можна назвати втрату такої людини. Відійшов від нас Кореллій Руф[20], до того ж добровільно, що особливо роз’ятрює мій біль. Найпечальніший вид смерті — це та смерть, яку вважаємо неприродною, не рокованою. Адже, коли хтось закінчує своє життя через хворобу, то великою розрадою є тут сама неминучість кончини. А от щодо тих, кого забирає прикликана смерть, то болю тут нічим не погамуєш, бо не полишає думка, що вони довго ще могли жити. Кореллія спонукало до цього кроку найвище, що у розумних рівне з потребою[21], тверде судження. А була в нього не одна причина жити: найчистіше сумління й таке ж, без пляминки, ім’я, щонайбільша повага; окрім того, — дочка, дружина, внук, сестри, чимало справді щирих друзів. Але мучила його така тривала, така прикра недуга, що над усім цінним у його житті гору взяли ті доводи, які були на користь смерті.
Було йому тридцять три роки (це я від нього ж чув), як він захворів на подагру. Успадкував її від батька, адже чимало хвороб, та й не лише хвороб, передаються по спадковості. Замолоду, в розквіті віку, він долав ту недугу, притлумлюючи її стриманістю й чистотою життя. Останніми роками, вже у старості, цій уже закоренілій недузі він протистояв силою духу, терплячи неймовірні страждання і найжорстокіші муки. Біль закоренився не лишень у самих ногах, як раніше, а розгалузивсь усім тілом. Я навідав його за часів Доміціана, коли він лежав у своїй заміській віллі. Раби вийшли зі спальні — так було завжди, коли його навідував близький друг; виходила навіть дружина, хоча він довіряв їй будь-яку таємницю. Озирнувшись довкіл, запитав мене: «Гадаєш, чому я так довго переношу такі страждання? Та щоб хоч одним днем пережити того грабіжника»[22]. Дав би ти цьому духові рівне силою тіло, він осягнув би те, до чого стремів. Бог почув його благання: спокійно, уже вільний від усього, чекаючи своєї кончини, він обірвав багато тих зв’язків, які й так уже слабо тримали його при житті. Недуга посилювалася, він іще пробував пом’якшувати її витривалістю, але стійкість полишала його. Минув день, другий, третій, четвертий — він не приймав їжі. Його дружина Гіспулла прислала до мене спільного нашого приятеля Гемінія з найсумнішою звісткою: Кореллій вирішив покласти край життю, і вже його не схиляють благання ані її, ані дочки, один лиш я, мовляв, можу повернути його до життя. Я аж побіг. Був уже неподалік, та Юлій Аттік, кого послала ця ж Гіспулла, повідомляє мені, що і я тут нічим уже не зараджу: хворий усе твердіше стоїть на своєму: «kekrika»[23], — сказав він лікареві, який подавав йому їжу. Скільки захоплення, стільки й смутку залишило в моїй душі це слово. Усвідомлюю ж, якого друга, яку людину я втратив. Йому виповнився шістдесят сьомий рік, що й для здоров’яків — вік доволі поважний, я це знаю; вихопився з затяжної недуги — знаю; відійшов, залишивши живими й здоровими своїх близьких, а державу, що була йому дорожчою над усе, квітучою — і це знаю. А все-таки сумую за ним, як сумують за юнаком, за тим, хто ще повен сил, сумую (хай видамся тобі слабодухом), наче за самим собою. Бо ж утратив я того, хто був свідком мого життя, провідником, учителем. У двох словах, скажу те, що за свіжого болю сказав своєму товаришеві Кальвізію: «Боюся, що житиму вже якось недбаліше». Тож не утішай мене: мовляв, старим уже був, немічним (це ж я знаю). Скажи щось нове, але гідне уваги, чого я ще ніколи не чув, ніколи не читав. Бо те, що я чув, що читав, само собою спадає на думку, але над усім цим гору бере надто великий біль. Бувай здоровий!
Лист 13
Щедрим ужинком поетів потішив нас цей рік: упродовж квітня ледь не щоденно — публічні читання. Мені приємно, що пожвавлюються літературні студії, що заявляють про себе талановиті ймена, а от слухачі сходяться не вельми жваво. Більшість, засидівшись у портиках[25], годинами щось теревенять і лиш час од часу велять, щоб їм повідомили, чи вже увійшов читець, чи відчитав уже вступ, чи згорнув уже більшу частину сувою. Щойно тоді сходяться і то якось ліниво, наче вагаючись, та й не залишаються до кінця — виходять: хто крадькома, навшпиньки, а хто таки показово, не ховаючись.
А от наші батьки, клянуся Геркулесом, ще пам’ятають, як імператор Клавдій, проходжаючись Палатином і почувши наче схвальні оклики люду, поцікавився, що б це мало значити, а коли йому відповіли, що то Ноніан читає свій твір, сам же туди увійшов на великий подив і несподіванку для читця. А тепер от найостанніший нероба, дарма що запросили його задовго до читань, або загалом не приходить, або, коли вже прийшов, то нарікає, що змарнував свій день — саме тому, що не змарнував його. Отож тим більшого схвалення й прихильності заслуговують ті, кого не знеохочує до писання і виголошення своїх творів такий-от чи то зухвалий, чи лінивий слухач.
Я ж не пропустив, здається, жодного читання. Більшість із тих, хто читав, були, щоправда, моїми друзями: заледве чи знайдеться такий, хто, люблячи літературні заняття, заодно б і мене не любив. От я й затримався в Римі довше, аніж намірявся. А тепер можу спокійно податись у свій затишок і дещо й самому пописати; написаного, однак, прилюдно не читатиму, аби не подумали, що на читання я вчащав не як слухач, а як позикодавець. Адже увесь смак будь-якої послуги (не лише коли слухаєш чиєсь читання) пропадає, коли за неї вимагаємо віддяки. Бувай здоровий!
Лист 22
Я вже довший час, вельми стривожений, ніяк не вирвуся з міста: непокоїть мене тривала і вперта недуга Тітія Арістона[27], кого особливо люблю й шаную. Хто ж бо може зрівнятися з ним у повазі, порядності, вченості? Здається мені, що то не одна лиш людина, а вся література, всі науки у смертельній небезпеці. Який же він обізнаний у приватному й державному праві! Якими знаннями володіє, скільки «прикладів», скільки усього з давнини тримає в пам’яті! За що б лиш ти не взявся, щоб навчитися, — в усьому він був би тобі за вчителя. Та й для мене він, тільки-но чогось дошукуюся, — справжній скарб. Яка то довіра до його слів, яка повага! Яка вимовність і чар навіть у затримці, коли замислюється! Втім, хіба є щось таке, чого б одразу не з’ясував? І все-таки він раз по раз допускає сумніви, зважує різні думки, пильно і ґрунтовно вивчає їх, простежує у їхній тяглості, досліджує питання від початку й перших причин.
А при тому яка ощадливість у харчах, яка скромність у побуті, в одязі! Дивлюсь на його спальню, на ліжко — й бачу образ нашої давньої простоти. Її окрасою — високість душі: нічого тут показового, все погоджене з голосом сумління, а ціною вчинку — не людський суд, а сам же вчинок. Отож серед тих, хто займається філософією хіба що напоказ[28], не знайти жодного, хто б міг йому дорівняти: не часто зустрінеш його в гімнасіях, у портиках чи поміж тими, хто підсолоджує і своє, й чуже дозвілля нескінченними мудруваннями, — ні, він, у тозі, зайнятий ділом[29]: багатьом допомагає своїм захистом у суді, а тих, кому він дає приватні поради, — й не зрахувати. Тож навіть найкращому з таких-от філософів далеко до його порядності й чесності, до справедливості й до сили духу.
Був би ти біля нього — подивувався б, який він терпеливий у своїй недузі, який стійкий до болю, витривалий до спраги, як він спокійно, вкритий і непорушний, зносить жорстоку гарячку. Нещодавно, запросивши мене й ще декількох найближчих друзів, він попросив нас порадитися з лікарями щодо стану свого здоров’я: якщо хвороба невиліковна, то він свідомо полишить життя, якщо ж вона лише важка й тривала, то, залишившись, протистоятиме їй, — зглянеться на благання дружини, на доччині сльози, врешті, й на нас, своїх друзів, щоб, померши добровільно, не поховати з собою й наших надій, звісно, якщо ті надії — не марні. Таке рішення вважаю найсміливішим, гідним особливої хвали вчинком. Бо одна річ, коли ти в якомусь неусвідомленому пориві, сказати б, впадаєш у смерть (це може кожному притрапитись), а от іти до неї і, як того вимагає здоровий глузд, роздумувати й зважувати, чому треба надати перевагу, життю чи смерті, — це вже ознака неабиякої сили духу.
Лікарі обіцяють покращення. Коби-то ще й бог прихилився до їхніх обіцянок і звільнив мене від тієї тривоги. Тоді-то зі спокійною душею я подався б до свого Лаврента[30] — знову б узявся за книжки, за таблички, знову поринув би у своє сповнене занять дозвілля. Нині ж — ніколи читати, ніколи писати: то сиджу біля хворого, то переживаю за нього. Ось і знаєш, чого боюся, чого бажаю, чого очікую. Так і ти, лишень веселішим листом, сповісти мені, що робив, що робиш, що збираєшся робити. І буде це у моєму душевному сум’ятті, якщо бодай ти ні на що не нарікатимеш, чималою для мене втіхою. Бувай здоровий!
Лист 24
Мій друг Транквілл[32] хоче купити садибку, яку, чув я, продає твій приятель. Подбай, будь добрий, щоб він купив її за справедливу ціну, тоді й приємною буде покупка; погана — муляє душу передовсім тому, що постійно наче докоряє господареві: он, мовляв, який ти нерозумний.
Ця садибка (тільки б ціна всміхнулася) багато чим приваблює мого Транквілла: до міста рукою подати, непогана дорога, скромний будинок і таке ж поле, що радше розривкою, аніж тягарем було б для його власника. Зайнятому науками господареві, а він і є таким, предосить того клаптика землі, де б він міг освіжити собі голову, дати перепочинок очам, походити межами, облюбувати собі одну якусь стежинку, де кожен кущик, кожну лозинку міг би знати — які вони й скільки їх є.
Ось я тобі й виклав усе, щоб ти знав, чим він буде завдячувати мені, а я — тобі, якщо таку привабливу садибку йому вдасться купити так уже вдало, що й шкодувати не доведеться. Бувай здоровий!
Книга II
Лист 1
Пліній Романові[33] — вітання
Уже декілька років поспіль перед очима римського люду не поставало таке знамените й пам’ятне дійство, як стараннями держави справлений похорон Вергінія Руфа[34], видатного, славного, рівно ж і щасливого громадянина. Тридцять років він втішався своєю славою: читав складені про себе вірші, читав історію — бачив себе очима своїх нащадків. Тричі був консулом, — сягнув вершин, на які могла ступити приватна людина; принцепсом бути — не захотів. Не постраждав при цезарях, що дивились на нього косо, ба, й з ненавистю — через його чесноти; благополучним залишив — найкращого, найприхильнішого до нього[35]. Доля мовби приберегла його іще й для цієї почесті — державного похорону. Відійшов у віці вісімдесяти трьох років, перебуваючи у повному спокої, оточений глибокою шаною. Втішався й міцним здоров’ям, хіба що руки у нього тремтіли, однак, не боліли. От лише смерть ішла до нього довго й важко, але й тут він гідний хвали. Коли був консулом, готувався виголосити перед принцепсом подячну промову — мав при собі чималий списаний згорток; він і випав із рук у старця, який до того ж нетвердо стояв на ногах. Ступаючи крок, щоб його підняти, спіткнувся на гладкій і слизькій підлозі, впав і зламав стегно. Вправили його не конче добре, й зрослося воно (тут іще старість завадила) погано.
Похорон такого мужа став великою окрасою і принцепса, і нашого часу, й усієї ораторської когорти. Похвальне слово виголосив консул Корнелій Таціт, і це було вінцем щасливої долі покійного, адже хвала прозвучала з найкрасномовніших уст. Відійшов він, насичений роками, насичений почестями, навіть тими, від яких відмовився. А ми все-таки печалимося, сумуємо за ним, адже був зразком минулого віку, надто — я, бо ж не лише захоплювався ним як державним мужем, а й любив його: по-перше, ми походимо з тієї самої місцевості, сусідніми є наші містечка; землі й володіння — межують між собою, а ще ж, ставши моїм опікуном, він зігрів мене справді батьківською любов’ю. Він, що було честю для мене, підтримував мої кандидатури; полишаючи свій домашній затишок, щоразу поспішав привітати мене з кожною новою посадою, хоча давно вже відмовився від обов’язків такої ввічливості, а в день, коли жерці виголошують імена найдостойніших жрецького стану, він незмінно називав мене. Останнім часом, так-ото занемігши й боячись, щоб не обрали його одним із квінквевірів, які за рішенням сенату займаються справами зменшення державних видатків, він, хоча стільки мав поважних друзів-консулярів, вибрав для передачі своєї відмови мене, ще надто молодого, з такими ось словами: «Навіть коли б я мав сина, то цю справу все одно б доручив тобі».
От і оплакую, подумки припадаючи до тебе, його смерть, що вперто видається мені передчасною, якщо годиться плакати чи загалом називати смертю те, що поклало край не так життю такого мужа, як самій смертності людини. Він-бо живе й завжди житиме, а що відійшов з-перед очей, — то частіше поставатиме у людській пам’яті, частіше про нього говоритимуть — саме тому, що відійшов.
Хотів написати тобі багато чого іншого, але вся моя душа, увесь її зір, — в одному: думаю про Вергінія, бачу Вергінія, у безтілесних, але таких іще свіжих образах чую Вергінія, промовляю до нього, обіймаю його. Можливо, серед нас є деякі, а чи будуть іще, громадяни, рівні з ним у чеснотах, але славою — таки нікому з ним не зрівнятися. Бувай здоровий!
Лист 2
Пліній Павлінові[36] — вітання
Я гніваюся. І хоч не певний, чи маю на це підстави, а таки гніваюся. Ти знаєш, якою то прикрою іноді буває любов: часто вона не може впоратися сама зі собою і завжди — якась mikraitios[37]. Але ця причина — поважна, хоч не знаю, чи справедлива, але я гніваюся так, начеб вона була не менше справедлива, аніж поважна. Таки дуже гніваюся, бо ж так уже давно — жоднісінького листа від тебе.
Одним лишень можеш мене влагіднити: от зараз же сідай за листи; шли їх мені якомога частіше, і щоб були вони якомога довші. Оце й буде тобі єдиним і справжнім вибаченням. Усе інше, як-от: «мене не було в Римі», «я був дуже зайнятий» чи навіть: «щось я нездужав» (боги хай вбережуть од цього) — вважатиму вигадками. Сам я — на своїй віллі. То книжками втішаюся, то байдикуванням: одне й друге — діти дозвілля. Бувай здоровий.
Лист 3
Пліній Непотові[38] — вітання
Голосна слава йшла поперед Ісея[39], та він сягнув іще голоснішої. Видатний хист, багатство й повнота мови. До виступу ніколи попередньо не готується, а таке враження, що виголошує довго обдумуване й написане. Говорить грецькою, достоту мовби житель Аттіки. Вступні частини вигладжені, ані зазублинки, витончені, мило слухати, а коли треба — поважні, піднесені. Просить слухачів якомога частіше долучатися контроверсіями, дає їм можливість вибору, навіть у ролях. Потім піднімається, поправляє плаща, починає. Одразу, ледь не водночас, — усе в нього, сказати б, під рукою: надбігають, наче з якого схову, потрібні думки й слова. Та не будь-які — вдало підібрані, вишукані! В такій-от грайливій плинності мови зблискує поважний досвід писання. Починає завжди доречно, веде мову ясно, заперечує рішуче, підсумовує переконливо, оздоблює знаменито, врешті, — вчить, розважає, зворушує, годі й сказати, чого в нього більше. Раз по раз — enthymemata[40], силогізми й докази, на що й стилосом спромогтися — уже неабияке досягнення; пам’ять — неймовірна: повторюючи щось із сказаного раніше, без підготовки, — й словечком не схибить. Такої hexin[41] він досягнув пильністю і вправами: хай день, хай ніч — одне в нього заняття, нічого іншого не слухає, ні про що інше не говорить.
Ступивши за шістдесятку, він і досі — лише вчитель риторики, а де, як не серед учителів, знайдеш направду щиру, просту, гарну людину? Ми ж, не вилазячи з форуму, заморочені безконечними позовами, мимоволі й самі привчаємось до крутійства. А школа, аудиторія, надумані справи, — все це, далеке від гризні й кривди, є хіба джерелом радості, особливо для людей у віці. Що ж бо жаданіше у старості, аніж те, що таким солодким було за молодості? Тому-то Ісей, на мою думку, не лише найкрасномовніша, але й найщасливіша людина. І якщо не бажаєш зазнайомитися з ним, то ти — хіба що «з каменю й заліза».
Отож — приїжджай, якщо не задля мене, то задля того, щоб послухати Ісея. Хіба ти не читав про одного гадитанця[42], якого аж так захопила слава Тіта Лівія, що прибув із краю світа, аби його побачити, а побачивши, одразу й назад подався, додому? Не прагнути знайомства з такою людиною, — а що може бути милішим, прекраснішим, достойнішим, аніж таке знайомство? — не думати про нього, то просто ганебно, то значить бути aphilokalon[43], загалом геть до всього байдужим. Ти скажеш: «Маю тут, під рукою, книги, написані не з меншим блиском». Хай так. Але читати можеш будь-коли, а слухати — лиш де-коли. До того ж, знаємо, у живому голосі є щось таке, що торкається серця. Хай у тому, що читаєш, і справді більше гостроти, а все ж у душу глибше западає виголошене слово: сама вимова, вираз обличчя, постава, кожен рух промовця — все це таки щось додає до голосу. Не вважаємо ж вигадкою оту розповідь про Есхіна[44], який, прочитавши родосцям промову Демосфена й побачивши, як вона всіх захопила, кажуть, додав від себе: ti de? Еі autu tu theriu ekusate![45] А читав же Есхін, lamprophonotatos[46], якщо вірити Демосфену, — і він же визнав, що ця промова прозвучала б набагато краще, якби виголошував її сам укладач.
Усе, бачиш, спонукає тебе, щоб ти почув Ісея, хай би й для того, щоби сказати: я його слухав. Бувай здоровий.
Лист 6
Пліній Авітові[47] — вітання
Довго було б дошукуватися (та чи варто?), як то трапилося, що я, ледь не випадкова у тому товаристві людина, опинився на обіді в одного добродія, який, на його думку, — щедрий і дбайливий, на мою ж — і скупий, і, водночас, розтратливий. Йому і ще небагатьом із гостей подавали вдосталь усього найсмачнішого, іншим — абияке, і то скупо. Навіть вино у маленьких плящинах він розподілив за трьома сортами (вибирати чи відмовлятися не можна було): одне для себе й для нас, друге — для друзів скромнішого стану (сортував і їх), третє — для своїх і моїх відпущеників. Зауважив це мій сусід, що найближче прилягав на ложі, й запитав мене, чи я схвалюю таку гостину. — «Звісно ж, ні, — відповів я. — «А ти, — повів він далі, — якого звичаю дотримуєшся?» — У мене всім подають однаково: запрошую ж людей, щоб їх пригостити, а не принизити; як зрівняв усіх запрошенням до столу, так само зрівнюю і всім тим, що на столі». — «Чи також і відпущеників?» — «Також і їх. Вони ж бо в мене гості, а не відпущеники». — «І дорого тобі обходиться така гостина?» — «Аж ніяк». — «Як таке може бути?» — «А так, що мої відпущеники п’ють не те вино, яке я п’ю, а я п’ю те, яке вони п’ють»[48].
То не буде для тебе витратно, клянуся Гераклом, коли ділитимешся з багатьма тим, що споживаєш сам, аби лиш лакомство поскромнити. Його й треба приборкати, сказати б, довести до норми, і якщо хочеш заощадити гроші, то краще зробити це, поскромнюючи себе, аніж інших принижувати.
Навіщо все це розказую? Щоб тобі, обдарованому юнакові, розкішно заставлений стіл у декого не видався, бува, ощадністю господаря. А що я люблю тебе, то, відповідно, й належить на таких-от прикладах показувати, чого тобі варто уникати[49]. Отож пам’ятай: нічого не треба так остерігатися, як того дивного товариства розкоші й скнарості; і те, й те зокрема є чимось найгидкішим, а в парі — то вже й сказати годі. Бувай здоровий!
Лист 8
Пліній Канінієві[50] — вітання
Щось обдумуєш, рибалиш, полюєш чи займаєшся усім цим водночас?[51] Таку можливість дає наш Ларій: тут і риби в озері вдосталь, і звірини в лісах, що довкола того озера, одне слово, повний, по вінця, спокій, затишок — запрошення до усамітнених студій. Та чи втішаєшся усім цим разом, чи зайнятий чимось одним — не можу сказати «заздрю», лишень сумую, що я того позбавлений. А так хотілося б, як хворому — вина, лазні, джерельної води!.. Невже ж то ніколи я не обрубаю, якщо вже розв’язати їх годі, ті пута, що так мене туго опутали? Гадаю, що ніколи. Бо до старих обов’язків додаються нові, хоча й з давнішими я ще не впорався. Так ото з дня на день, вузлами й кільцями, оплутуючи мене, видовжується той ланцюг нескінченних моїх занять та обов’язків! Бувай здоровий!
Лист 10
Пліній Октавієві[52] — вітання
Який же ти терплячий, я сказав би радше впертий чи навіть жорстокий у своїй впертості чоловік! Доки ж ти будеш так ото заздрити: собі — у голосній славі, нам — у приємності? Дозволь же їм бути на устах у людей ген на усіх тих просторах, де лише звучить латинське слово. Надто вже довго, надто давно ми очікуємо, а відкладати далі й марно затягати час ти просто не повинен. Кажу про твої вірші; вони й так уже стали відомими — проти твоєї волі вирвалися з того запертя. І якщо не збереш їх докупи, то вони, мандрівні, врешті, натраплять на когось такого, хто оголосить себе їхнім автором. Май перед очима смертність; єдине, що може від неї вберегти, — твої вірші: все інше, й самі люди, — все воно, крихке й нетривале, все йде під укіс, минає.
Правитимеш своє: «Мої друзі розглянуться, що тут і до чого». Що ж, бажаю тобі таких вірних, таких освічених і таких працьовитих друзів, які й захотіли б, і змогли б узятися за цю нелегку справу. А втім, подумай, чи то не легковажність — надіятися на інших у тому, до чого сам не берешся?
А щодо видання, то якої ти думки наразі? Раджу частіше виступати перед слухачами: це заохотить тебе до видання і ти, врешті, пізнаєш ту радість, яку я смакую за тебе наперед, і то недаремно. Уявляю собі, скільки то збереться твоїх шанувальників, які оплески, які схвальні вигуки у тебе попереду, навіть тиша — та, якій, читаючи свій твір, радіємо більше, аніж голосному схваленню; тиша — загострена й напружена, спрагла подальших слів. Тож годі тобі безконечним затягуванням позбавляти свою працю такої вже вготовленої для неї нагороди. А подальше затягування вже й небезпечне: воно може видатися лінивством, дармуванням, ба, й боязливістю. Бувай здоровий!
Лист 15
Пліній Валеріанові[53] — вітання
Як там твій старий маєток у краю марсів?[54] А нова покупка? Чи подобаються тобі поля, що стали вже твоїми? Нечасто таке буває: придбане вже не так тішить, як жадане. Материнський маєток не надто мене щадить, але мені тут приємно, бо це ж — материзна. Загалом же від довгої терплячості весь я наче мозолем узявся. А втім, годі вже тих нарікань! Негарна то річ — нарікати. Будь здоровий!
Лист 17
Пліній Галлові[55] — вітання
Дивуєшся, чому я так люблю свій Лаврентин чи, якщо волієш, мій Лаврент. Перестанеш дивуватися, якщо пізнаєш усі принади вілли, догідність місцевості, широту побережжя.
Вілла віддалена від Рима на сімнадцять миль, отож, залагодивши усі справи, ти можеш провести там ще добру частину дня. Доїзд до вілли не один: провадять туди і Лаврентійська, й Остійська дороги; з Лаврентійської треба звернути з чотирнадцятого стовпа[56], а з Остійської — з одинадцятого. Далі — переважно піщані ґрунти, тож візком їхати туди і важче, й довше. А от верхи і коротше, й вигідніше. Поки їдеш, бачиш, куди не глянь, різні околиці: дорогу то наче стискає обабіч зустрічний ліс, то вона біжить серед широких, аж до обрію, зелених лугів; багато овечих отар, кінських табунів, чимало стад великої рогатої худоби: зима зігнала їх з гір, от вони аж вилискують тут, годовані травами, під весняним сонцем.
Вілла — з різними вигодами, але значних видатків не потребує. Спершу заходиш в атрій[57], хоча непоказний, але все тут на місці, усе зроблене зі смаком; далі, літерою «D» вибудовані портики, що наче обіймають невеликий, але милий майданчик — прекрасний затишок при негоді: захистом від неї — слюдяні вікна, та головно — широка, спадиста крівля. Навпроти — веселий перістиль, за ним — гарненький, що виходить до узбережжя, трікліній; коли під подувами африка хвилюється море, то його припорошують, розбившись об берег, останні хвилі. З усіх трьох боків трікліній має двері й не менші од дверей вікна, тож із тих бокових вікон, а також із чільного, трікліній дивиться мовби на три моря. А коли озирнешся, то через перістиль, портик, майданчик, іще через портик і атрій бачитимеш вдалині й ліси, і гори.
Від тріклінію зліва, дещо в глибині, — простора спальня, за нею трохи менша; в одне її вікно світить ранкове сонце, у друге, довше тут затримуючись, — вечірнє; море від неї не так уже близько, тож і дивитися на нього можна, не боячись налітної хвилі. Кут, що перекритий стіною між цією кімнатою і тріклінієм, освітлює яскраве, аж камінь розпікає, полуденне сонце. Мої домашні влаштовують тут зимовий табір, а ще — гімнасій; тут цілковите затишшя, хіба що, коли раптовий вітер чи то захмарює, чи вичищує небо, те місце на якийсь час порожніє. До цього кута прилягає заокруглена у вигляді абсиди кімната, яку, з рухом сонця, по черзі освітлюють усі вікна. В її стіну, як у книгозбірні, вбудована шафа, де складено ті книжки, які потрібно не просто читати, а перечитувати. Тут же й спальня — через невеличкий коридор, уздовж якого по обидва боки трубами розходиться помірне, здорове тепло. Решта цього крила призначена для рабів і відпущеників, але більшість кімнат такі чисті, що в них і гостей можна приймати.
У другому крилі є з особливим смаком викінчена кімната; сусідня з нею — чи то велика спальня чи середньої величини їдальня, що по вінця у світлі від сонця й від моря. Одразу за нею — кімната з передпокоєм; щодо висоти, то вона літня, а щодо затишку — зимова: жоден вітерець сюди не впурхне. За цією ж стіною — ще одна кімната, теж із передпокоєм.
Далі — лазня з просторим фріґідарієм: два басейни, що видаються мовби вихлюпнутими з протилежних стін звивистими затоками, доволі місткими, якщо зважити, що поруч — море. Тут же — кімната для натирання, гіпокауст, парильня; ще дві, радше приємні, аніж розкішні, кімнатки. До них прилягає чудовий басейн з гарячою водою; плаваючи в ньому, бачиш море. Неподалік майданчик для гри в м’яч, де навіть на схилку дня припікає сонце.
Тут височить вежа з двома підвальними приміщеннями, стільки ж їх — у ній самій; окрім того, є тут їдальня, з якої видно морську далінь, широчінь узбережжя й пречудові вілли. Є ще й друга вежа, а в ній кімната, де бачиш і схід, і захід сонця; за нею комора й шпихлір, а під ним трікліній, де при розбурханому морі чутно лишень гул, але й він ледь сягає сюди, затихаючи; трікліній вікнами звернений на сад і на доріжку, що веде довкола нього.
Доріжка обсаджена з обох боків буксом або, якщо буксу немає, то розмарином: букс пишно розростається, коли він під захистом якоїсь крівлі, а просто неба, під вітром, та ще й коли навіть здалеку його припорошує морська вода, він усихає. До тієї доріжки з внутрішнього боку прилягає ніжний тінявий виноградник; земля тут м’яка, подається й під босою ногою. В саду багато шовковиці й смокви: для цих дерев ґрунт тут дуже сприятливий, для інших — не такий. Цим видом з їдальні, одаль від моря, можна насолоджуватися не менше, аніж видом на море із самого узбережжя. Позаду дві кімнати; під їхніми вікнами вхід до вілли й ще один щедрий на плоди, як у селі, розлогий сад.
Звідси, схожий на суспільну забудову, із вікнами з обох боків, тягнеться криптопортик; до моря вікон більше, до саду — менше: через два — по одному. При ясному, тихому дні, навіть коли звідкілясь і залетить вітерець, відчиненими залишаються ті з вікон, у які він і не дихне. Перед криптопортиком — квітник із запашними левкоями. Сонячне проміння, відбиваючись від криптопортика, стає ще палкішим; отож він водночас і тепло затримує, і захищає від аквілона: наскільки нагрітою є передня стіна, настільки прохолодно — навпроти. Подібною перепоною є він і для африка; так от і всі інші подуви, що налітають на його стіни, ті на цю, ті на іншу, — він підкошує і покінчує з ними. Тому-то приємно в ньому взимку, а ще більше влітку: тінь від нього до обіду лягає на квітник, після обіду — на прилеглі до нього частини саду й доріжки для прогулянок; у крок із днем, який і росте, й маліє, — то коротшає, то довшає обабіч криптопортика й супутниця сонячного дня — тінь. У самому ж криптопортику сонця найменше тоді, коли воно, вкрай розгарячене, нависає над самою його крівлею. А ще ж крізь відчинені вікна сюди влітають і вилітають легкі західні подуви, тож повітря тут ніколи не буває важким, застояним. За квітником, криптопортиком і садом є приміщення, які я особливо, по-справжньому люблю, бо сам же їх обладнав. Є тут солярій, одним боком звернений до квітника, другим — до моря, обома ж — до сонця; двері спальні провадять до криптопортика, з вікна — видно море.
Із середини стіни, навпроти, виступає вишукано обладнаний ґанок, який, варто лиш приставити чи відставити ширму, може бути або додатком до спальні, або окремим приміщенням. Вміщається тут ліжко і два крісла; в ногах — море, за спиною — вілли, в головах — ліси: скільки вікон, стільки й видів відкривається різних. Побіч — спальня для нічного й денного спочинку. Варто щільно закрити вікна, й сюди не проникають ні голоси рабів, ні шум моря, ні голоси негоди, ні спалахи блискавок, ані саме світло денне. Секрет такого глибокого спокою в тому, що між спальнею і зверненою до саду стіною пролягає коридор; у порожньому його просторі й тонуть усі звуки, що надходять іззовні. До спальні прилягає манюсінький гіпокауст, який при потребі або пропускає тепло крізь вузенький душник, або затримує його. Передпокій і спальня звернені до сонця: тут воно — й східним своїм промінням, тут же — й опівденним, що падає уже косо. Коли я заглиблююсь у те приміщення, то здається мені, що я не те що місто, а й садибу свою покинув, і від того отримую неабияке задоволення, надто під час Сатурналій[58], коли всі інші приміщення, як і дозволено у святкові дні, повняться радісними криками-гуками домашньої челяді. Ні я не заважаю їм у їхніх забавах, ні вони мені — у моїх заняттях.
При всіх цих вигодах і приємностях бракує тут хіба що водограїв; є, щоправда, криниці, радше джерела, оскільки вони на поверхні. Природа цього побережжя загалом гідна подиву: де не копни — маєш готову, що так і біжить до тебе, джерельну, чистісіньку воду: близькість моря аж ніяк не псує її ні запахом своїм, ні смаком. У сусідніх лісах — скільки завгодно дров. Усе інше привозять із Остії. Однак для невибагливого достатньо того, чим багате село, а до нього — рукою подати, усього через одну садибу. Там три платних лазні, і це велика вигода, коли вдома, — чи то несподівано приїхав, чи ненадовго, — розпалювати лазню просто не варто.
Побережжя прикрашають дуже милим для ока розмаїттям численні крівлі садиб, що тягнуться то неперервно, одна при одній, то з проміжками; коли глянути на них чи з моря, чи з берега, то здається, що то ряд містечок видно віддалік. Коли море довший час спокійне, пісок побережжя стає сипким, частіше, однак, його ущільнює, набігаючи раз по раз під час прибою, туга хвиля. Море тут, хоча не хвалиться дорогою рибою, має, проте, вдосталь добірної камбали й креветки. Але й суходіл постачає нашій віллі припаси, передусім, молоко: сюди, у пошуках води й прохолоди, сходиться з пасовищ худоба.
То як гадаєш, достатньо маю причин для того, аби вчащати сюди, жити тут, любити цей затишок? А ти, чи такий вже ти міський, щоб не забажати його? Якби ж то забажав! Ось тоді твоє перебування у моїй скромній віллі, при стількох її достоїнствах, було б найкращою для неї порукою! Бувай здоровий!
Лист 18
Пліній Маврикові[59] — вітання
Яке ще інше твоє прохання було б мені приємнішим, аніж це — підшукати вчителів[60] для дітей твого брата? Завдяки тобі повертаюсь до школи; вже я мовби знову — в тому найсолодшому віці: сиджу, як то колись, серед ровесників і пересвідчуюсь, як вони поважають мене за мої пильні заняття. А ось нещодавно у велелюдній авдиторії, в присутності осіб нашого стану[61], хлопці розпустувались, дали волю жартам; я увійшов — замовкли. Згадую про цей випадок лише тому, що він більше їм на похвалу, аніж мені, а ще — хочу тебе запевнити: діти твого брата підуть у добрі руки.
Мені ж залишається переговорити з усіма вчителями, послухати, що вони говорять, і свою думку про кожного з них викласти (наскільки це можна у листі) так, аби тобі здалося, що ти й сам їх усіх чуєш. Мій обов’язок перед тобою, перед пам’яттю твого брата — сумлінно зайнятися цією справою, тим паче — такою справою. Що ж бо важливіше для вас, аніж те, щоб ті діти (сказав би «твої», але ж ти любиш їх тепер ще більше, ніж своїх, рідних) були гідні такого батька, гідні й тебе, їхнього дядька? Та навіть якщо б ти не поручив мені тієї клопітної справи, я все одно б її випросив для себе. Хоча добре знаю: підшукувати вчителів — це накликувати на себе чимало образ[62], але ж заради дітей твого брата не лише образи, а й ворожнечу належить сприймати незворушно, як усе це сприймають батьки — заради своїх дітей. Бувай здоровий!
Лист 20
Пліній Кальвізієві[63] — вітання
Приготуй аса[64] й послухай чисто тобі золоту оповідку, навіть оповідки, бо при цій, свіжій, — давніші пригадалися. Так ось. Важко хворіла Веранія[65], дружина Пізона, кого усиновив Гальба. Навідує її Регул. Ти лиш подумай, що то за нахабство — прийти до хворої, яка його тяжко ненавидить, а її чоловік — його за найлютішого ворога має! Та коби-то лишень прийти! Сідає при самій постелі, розпитує, якого дня, о котрій годині народилася. Почувши, хмурить чоло, потуплюється в одну точку, ворушить губами, перебирає пальцями — наче пильно щось підраховує. Мовчить. І врешті, коли вже й самому набридло тримати нещасну в такій напруженій непевності, — «Переживаєш, — каже, — критичні години, але — виживеш. А щоб тобі було зрозуміліше, порозмовляю з ворожбитом, що вичитує з нутрощів, я радився з ним не раз». Не зволікаючи, приносить жертву і запевняє хвору, що нутрощі вказують на те саме, що й зорі. А та, довірлива, як то зазвичай усі важко хворі, каже подати таблички й відписує Регулу спадщину. Незабаром їй погіршало; вмираючи, вона ще спромоглася, що було сил, кинути йому в обличчя все, що про нього думала, — назвала негідником, лукавцем, віроломцем, ба, й кимось гіршим, бо життям рідного сина присягався. Та Регулу до цього не звикати: йде він на це не менше злочинно, аніж часто, — на голову нещасного хлопця накликає гнів богів, яких він сам щодня обманює.
Веллей Блез, той багатий консуляр, уже за крок до смерті, надумав змінити заповіт. А цей же Регул, сподіваючись, що йому щось перепаде при тих нових табличках (він уже встиг обтанцювати старого), почав усіляко вмовляти лікарів, щоб ті помогли небораці ще бодай трохи подихати. Коли заповіт уже був підписаний, махляр зняв маску й заговорив з цими ж лікарями вже геть по-іншому: що це ви, мовляв, мучите нещасного? дайте ж йому спокійно померти, раз уже не годні життя надточити… Блез помирає і, мовби чув усе це, не залишив Регулові й аса.
Достатньо й тих двох оповідок, а чи й третю, як у школі, хочеш послухати? Ось тобі й третя. Аврелія, поштива жінка, перед тим як скріпити підписом заповіт, одяглась у прекрасні туніки. Прийшов підписати й Регул і, побачивши її у тих шатах, — «Запиши мені, — каже, — й ті туніки». Та подумала, що чоловік жартує. Якби ж то! Наполягає, і то неабияк. Довелося жінці відкрити таблички й заповісти йому й туніки, в яких була зодягнена; поки писала, пильно приглядався, чи, бува, чогось не пропустила. Жінка жива, а той змушує її вписувати ті туніки, мовби вона — вже на смертному ложі. І ось така людина отримує заповіти й записи, начебто гідна їх отримувати!
Alla ti diateinomai?[66] У тій державі, де ницість і безсоромність давно вже в не меншій, та що я кажу, — у значно більшій винагороді, аніж чеснота й чистота? Глянь хоча б на того Регула: з нужди й злидоти — до таких статків допнутися! Сам же він мені якось зізнався, що, бажаючи дізнатися, чи скоро заокруглить своїх шістдесят мільйонів, завважив у жертовної тварини подвійні нутрощі, що й обіцяло йому на додачу до тих мільйонів ще одну шістдесятку. І матиме, не сумнівайся, якщо й надалі диктуватиме укладачам заповітів, що вони мають писати. Ось він, найгидотніший спосіб шахрайства! Бувай здоровий!
Лист 1
Уже декілька років поспіль перед очима римського люду не поставало таке знамените й пам’ятне дійство, як стараннями держави справлений похорон Вергінія Руфа[34], видатного, славного, рівно ж і щасливого громадянина. Тридцять років він втішався своєю славою: читав складені про себе вірші, читав історію — бачив себе очима своїх нащадків. Тричі був консулом, — сягнув вершин, на які могла ступити приватна людина; принцепсом бути — не захотів. Не постраждав при цезарях, що дивились на нього косо, ба, й з ненавистю — через його чесноти; благополучним залишив — найкращого, найприхильнішого до нього[35]. Доля мовби приберегла його іще й для цієї почесті — державного похорону. Відійшов у віці вісімдесяти трьох років, перебуваючи у повному спокої, оточений глибокою шаною. Втішався й міцним здоров’ям, хіба що руки у нього тремтіли, однак, не боліли. От лише смерть ішла до нього довго й важко, але й тут він гідний хвали. Коли був консулом, готувався виголосити перед принцепсом подячну промову — мав при собі чималий списаний згорток; він і випав із рук у старця, який до того ж нетвердо стояв на ногах. Ступаючи крок, щоб його підняти, спіткнувся на гладкій і слизькій підлозі, впав і зламав стегно. Вправили його не конче добре, й зрослося воно (тут іще старість завадила) погано.
Похорон такого мужа став великою окрасою і принцепса, і нашого часу, й усієї ораторської когорти. Похвальне слово виголосив консул Корнелій Таціт, і це було вінцем щасливої долі покійного, адже хвала прозвучала з найкрасномовніших уст. Відійшов він, насичений роками, насичений почестями, навіть тими, від яких відмовився. А ми все-таки печалимося, сумуємо за ним, адже був зразком минулого віку, надто — я, бо ж не лише захоплювався ним як державним мужем, а й любив його: по-перше, ми походимо з тієї самої місцевості, сусідніми є наші містечка; землі й володіння — межують між собою, а ще ж, ставши моїм опікуном, він зігрів мене справді батьківською любов’ю. Він, що було честю для мене, підтримував мої кандидатури; полишаючи свій домашній затишок, щоразу поспішав привітати мене з кожною новою посадою, хоча давно вже відмовився від обов’язків такої ввічливості, а в день, коли жерці виголошують імена найдостойніших жрецького стану, він незмінно називав мене. Останнім часом, так-ото занемігши й боячись, щоб не обрали його одним із квінквевірів, які за рішенням сенату займаються справами зменшення державних видатків, він, хоча стільки мав поважних друзів-консулярів, вибрав для передачі своєї відмови мене, ще надто молодого, з такими ось словами: «Навіть коли б я мав сина, то цю справу все одно б доручив тобі».
От і оплакую, подумки припадаючи до тебе, його смерть, що вперто видається мені передчасною, якщо годиться плакати чи загалом називати смертю те, що поклало край не так життю такого мужа, як самій смертності людини. Він-бо живе й завжди житиме, а що відійшов з-перед очей, — то частіше поставатиме у людській пам’яті, частіше про нього говоритимуть — саме тому, що відійшов.
Хотів написати тобі багато чого іншого, але вся моя душа, увесь її зір, — в одному: думаю про Вергінія, бачу Вергінія, у безтілесних, але таких іще свіжих образах чую Вергінія, промовляю до нього, обіймаю його. Можливо, серед нас є деякі, а чи будуть іще, громадяни, рівні з ним у чеснотах, але славою — таки нікому з ним не зрівнятися. Бувай здоровий!
Лист 2
Я гніваюся. І хоч не певний, чи маю на це підстави, а таки гніваюся. Ти знаєш, якою то прикрою іноді буває любов: часто вона не може впоратися сама зі собою і завжди — якась mikraitios[37]. Але ця причина — поважна, хоч не знаю, чи справедлива, але я гніваюся так, начеб вона була не менше справедлива, аніж поважна. Таки дуже гніваюся, бо ж так уже давно — жоднісінького листа від тебе.
Одним лишень можеш мене влагіднити: от зараз же сідай за листи; шли їх мені якомога частіше, і щоб були вони якомога довші. Оце й буде тобі єдиним і справжнім вибаченням. Усе інше, як-от: «мене не було в Римі», «я був дуже зайнятий» чи навіть: «щось я нездужав» (боги хай вбережуть од цього) — вважатиму вигадками. Сам я — на своїй віллі. То книжками втішаюся, то байдикуванням: одне й друге — діти дозвілля. Бувай здоровий.
Лист 3
Голосна слава йшла поперед Ісея[39], та він сягнув іще голоснішої. Видатний хист, багатство й повнота мови. До виступу ніколи попередньо не готується, а таке враження, що виголошує довго обдумуване й написане. Говорить грецькою, достоту мовби житель Аттіки. Вступні частини вигладжені, ані зазублинки, витончені, мило слухати, а коли треба — поважні, піднесені. Просить слухачів якомога частіше долучатися контроверсіями, дає їм можливість вибору, навіть у ролях. Потім піднімається, поправляє плаща, починає. Одразу, ледь не водночас, — усе в нього, сказати б, під рукою: надбігають, наче з якого схову, потрібні думки й слова. Та не будь-які — вдало підібрані, вишукані! В такій-от грайливій плинності мови зблискує поважний досвід писання. Починає завжди доречно, веде мову ясно, заперечує рішуче, підсумовує переконливо, оздоблює знаменито, врешті, — вчить, розважає, зворушує, годі й сказати, чого в нього більше. Раз по раз — enthymemata[40], силогізми й докази, на що й стилосом спромогтися — уже неабияке досягнення; пам’ять — неймовірна: повторюючи щось із сказаного раніше, без підготовки, — й словечком не схибить. Такої hexin[41] він досягнув пильністю і вправами: хай день, хай ніч — одне в нього заняття, нічого іншого не слухає, ні про що інше не говорить.
Ступивши за шістдесятку, він і досі — лише вчитель риторики, а де, як не серед учителів, знайдеш направду щиру, просту, гарну людину? Ми ж, не вилазячи з форуму, заморочені безконечними позовами, мимоволі й самі привчаємось до крутійства. А школа, аудиторія, надумані справи, — все це, далеке від гризні й кривди, є хіба джерелом радості, особливо для людей у віці. Що ж бо жаданіше у старості, аніж те, що таким солодким було за молодості? Тому-то Ісей, на мою думку, не лише найкрасномовніша, але й найщасливіша людина. І якщо не бажаєш зазнайомитися з ним, то ти — хіба що «з каменю й заліза».
Отож — приїжджай, якщо не задля мене, то задля того, щоб послухати Ісея. Хіба ти не читав про одного гадитанця[42], якого аж так захопила слава Тіта Лівія, що прибув із краю світа, аби його побачити, а побачивши, одразу й назад подався, додому? Не прагнути знайомства з такою людиною, — а що може бути милішим, прекраснішим, достойнішим, аніж таке знайомство? — не думати про нього, то просто ганебно, то значить бути aphilokalon[43], загалом геть до всього байдужим. Ти скажеш: «Маю тут, під рукою, книги, написані не з меншим блиском». Хай так. Але читати можеш будь-коли, а слухати — лиш де-коли. До того ж, знаємо, у живому голосі є щось таке, що торкається серця. Хай у тому, що читаєш, і справді більше гостроти, а все ж у душу глибше западає виголошене слово: сама вимова, вираз обличчя, постава, кожен рух промовця — все це таки щось додає до голосу. Не вважаємо ж вигадкою оту розповідь про Есхіна[44], який, прочитавши родосцям промову Демосфена й побачивши, як вона всіх захопила, кажуть, додав від себе: ti de? Еі autu tu theriu ekusate![45] А читав же Есхін, lamprophonotatos[46], якщо вірити Демосфену, — і він же визнав, що ця промова прозвучала б набагато краще, якби виголошував її сам укладач.
Усе, бачиш, спонукає тебе, щоб ти почув Ісея, хай би й для того, щоби сказати: я його слухав. Бувай здоровий.
Лист 6
Довго було б дошукуватися (та чи варто?), як то трапилося, що я, ледь не випадкова у тому товаристві людина, опинився на обіді в одного добродія, який, на його думку, — щедрий і дбайливий, на мою ж — і скупий, і, водночас, розтратливий. Йому і ще небагатьом із гостей подавали вдосталь усього найсмачнішого, іншим — абияке, і то скупо. Навіть вино у маленьких плящинах він розподілив за трьома сортами (вибирати чи відмовлятися не можна було): одне для себе й для нас, друге — для друзів скромнішого стану (сортував і їх), третє — для своїх і моїх відпущеників. Зауважив це мій сусід, що найближче прилягав на ложі, й запитав мене, чи я схвалюю таку гостину. — «Звісно ж, ні, — відповів я. — «А ти, — повів він далі, — якого звичаю дотримуєшся?» — У мене всім подають однаково: запрошую ж людей, щоб їх пригостити, а не принизити; як зрівняв усіх запрошенням до столу, так само зрівнюю і всім тим, що на столі». — «Чи також і відпущеників?» — «Також і їх. Вони ж бо в мене гості, а не відпущеники». — «І дорого тобі обходиться така гостина?» — «Аж ніяк». — «Як таке може бути?» — «А так, що мої відпущеники п’ють не те вино, яке я п’ю, а я п’ю те, яке вони п’ють»[48].
То не буде для тебе витратно, клянуся Гераклом, коли ділитимешся з багатьма тим, що споживаєш сам, аби лиш лакомство поскромнити. Його й треба приборкати, сказати б, довести до норми, і якщо хочеш заощадити гроші, то краще зробити це, поскромнюючи себе, аніж інших принижувати.
Навіщо все це розказую? Щоб тобі, обдарованому юнакові, розкішно заставлений стіл у декого не видався, бува, ощадністю господаря. А що я люблю тебе, то, відповідно, й належить на таких-от прикладах показувати, чого тобі варто уникати[49]. Отож пам’ятай: нічого не треба так остерігатися, як того дивного товариства розкоші й скнарості; і те, й те зокрема є чимось найгидкішим, а в парі — то вже й сказати годі. Бувай здоровий!
Лист 8
Щось обдумуєш, рибалиш, полюєш чи займаєшся усім цим водночас?[51] Таку можливість дає наш Ларій: тут і риби в озері вдосталь, і звірини в лісах, що довкола того озера, одне слово, повний, по вінця, спокій, затишок — запрошення до усамітнених студій. Та чи втішаєшся усім цим разом, чи зайнятий чимось одним — не можу сказати «заздрю», лишень сумую, що я того позбавлений. А так хотілося б, як хворому — вина, лазні, джерельної води!.. Невже ж то ніколи я не обрубаю, якщо вже розв’язати їх годі, ті пута, що так мене туго опутали? Гадаю, що ніколи. Бо до старих обов’язків додаються нові, хоча й з давнішими я ще не впорався. Так ото з дня на день, вузлами й кільцями, оплутуючи мене, видовжується той ланцюг нескінченних моїх занять та обов’язків! Бувай здоровий!
Лист 10
Який же ти терплячий, я сказав би радше впертий чи навіть жорстокий у своїй впертості чоловік! Доки ж ти будеш так ото заздрити: собі — у голосній славі, нам — у приємності? Дозволь же їм бути на устах у людей ген на усіх тих просторах, де лише звучить латинське слово. Надто вже довго, надто давно ми очікуємо, а відкладати далі й марно затягати час ти просто не повинен. Кажу про твої вірші; вони й так уже стали відомими — проти твоєї волі вирвалися з того запертя. І якщо не збереш їх докупи, то вони, мандрівні, врешті, натраплять на когось такого, хто оголосить себе їхнім автором. Май перед очима смертність; єдине, що може від неї вберегти, — твої вірші: все інше, й самі люди, — все воно, крихке й нетривале, все йде під укіс, минає.
Правитимеш своє: «Мої друзі розглянуться, що тут і до чого». Що ж, бажаю тобі таких вірних, таких освічених і таких працьовитих друзів, які й захотіли б, і змогли б узятися за цю нелегку справу. А втім, подумай, чи то не легковажність — надіятися на інших у тому, до чого сам не берешся?
А щодо видання, то якої ти думки наразі? Раджу частіше виступати перед слухачами: це заохотить тебе до видання і ти, врешті, пізнаєш ту радість, яку я смакую за тебе наперед, і то недаремно. Уявляю собі, скільки то збереться твоїх шанувальників, які оплески, які схвальні вигуки у тебе попереду, навіть тиша — та, якій, читаючи свій твір, радіємо більше, аніж голосному схваленню; тиша — загострена й напружена, спрагла подальших слів. Тож годі тобі безконечним затягуванням позбавляти свою працю такої вже вготовленої для неї нагороди. А подальше затягування вже й небезпечне: воно може видатися лінивством, дармуванням, ба, й боязливістю. Бувай здоровий!
Лист 15
Як там твій старий маєток у краю марсів?[54] А нова покупка? Чи подобаються тобі поля, що стали вже твоїми? Нечасто таке буває: придбане вже не так тішить, як жадане. Материнський маєток не надто мене щадить, але мені тут приємно, бо це ж — материзна. Загалом же від довгої терплячості весь я наче мозолем узявся. А втім, годі вже тих нарікань! Негарна то річ — нарікати. Будь здоровий!
Лист 17
Дивуєшся, чому я так люблю свій Лаврентин чи, якщо волієш, мій Лаврент. Перестанеш дивуватися, якщо пізнаєш усі принади вілли, догідність місцевості, широту побережжя.
Вілла віддалена від Рима на сімнадцять миль, отож, залагодивши усі справи, ти можеш провести там ще добру частину дня. Доїзд до вілли не один: провадять туди і Лаврентійська, й Остійська дороги; з Лаврентійської треба звернути з чотирнадцятого стовпа[56], а з Остійської — з одинадцятого. Далі — переважно піщані ґрунти, тож візком їхати туди і важче, й довше. А от верхи і коротше, й вигідніше. Поки їдеш, бачиш, куди не глянь, різні околиці: дорогу то наче стискає обабіч зустрічний ліс, то вона біжить серед широких, аж до обрію, зелених лугів; багато овечих отар, кінських табунів, чимало стад великої рогатої худоби: зима зігнала їх з гір, от вони аж вилискують тут, годовані травами, під весняним сонцем.
Вілла — з різними вигодами, але значних видатків не потребує. Спершу заходиш в атрій[57], хоча непоказний, але все тут на місці, усе зроблене зі смаком; далі, літерою «D» вибудовані портики, що наче обіймають невеликий, але милий майданчик — прекрасний затишок при негоді: захистом від неї — слюдяні вікна, та головно — широка, спадиста крівля. Навпроти — веселий перістиль, за ним — гарненький, що виходить до узбережжя, трікліній; коли під подувами африка хвилюється море, то його припорошують, розбившись об берег, останні хвилі. З усіх трьох боків трікліній має двері й не менші од дверей вікна, тож із тих бокових вікон, а також із чільного, трікліній дивиться мовби на три моря. А коли озирнешся, то через перістиль, портик, майданчик, іще через портик і атрій бачитимеш вдалині й ліси, і гори.
Від тріклінію зліва, дещо в глибині, — простора спальня, за нею трохи менша; в одне її вікно світить ранкове сонце, у друге, довше тут затримуючись, — вечірнє; море від неї не так уже близько, тож і дивитися на нього можна, не боячись налітної хвилі. Кут, що перекритий стіною між цією кімнатою і тріклінієм, освітлює яскраве, аж камінь розпікає, полуденне сонце. Мої домашні влаштовують тут зимовий табір, а ще — гімнасій; тут цілковите затишшя, хіба що, коли раптовий вітер чи то захмарює, чи вичищує небо, те місце на якийсь час порожніє. До цього кута прилягає заокруглена у вигляді абсиди кімната, яку, з рухом сонця, по черзі освітлюють усі вікна. В її стіну, як у книгозбірні, вбудована шафа, де складено ті книжки, які потрібно не просто читати, а перечитувати. Тут же й спальня — через невеличкий коридор, уздовж якого по обидва боки трубами розходиться помірне, здорове тепло. Решта цього крила призначена для рабів і відпущеників, але більшість кімнат такі чисті, що в них і гостей можна приймати.
У другому крилі є з особливим смаком викінчена кімната; сусідня з нею — чи то велика спальня чи середньої величини їдальня, що по вінця у світлі від сонця й від моря. Одразу за нею — кімната з передпокоєм; щодо висоти, то вона літня, а щодо затишку — зимова: жоден вітерець сюди не впурхне. За цією ж стіною — ще одна кімната, теж із передпокоєм.
Далі — лазня з просторим фріґідарієм: два басейни, що видаються мовби вихлюпнутими з протилежних стін звивистими затоками, доволі місткими, якщо зважити, що поруч — море. Тут же — кімната для натирання, гіпокауст, парильня; ще дві, радше приємні, аніж розкішні, кімнатки. До них прилягає чудовий басейн з гарячою водою; плаваючи в ньому, бачиш море. Неподалік майданчик для гри в м’яч, де навіть на схилку дня припікає сонце.
Тут височить вежа з двома підвальними приміщеннями, стільки ж їх — у ній самій; окрім того, є тут їдальня, з якої видно морську далінь, широчінь узбережжя й пречудові вілли. Є ще й друга вежа, а в ній кімната, де бачиш і схід, і захід сонця; за нею комора й шпихлір, а під ним трікліній, де при розбурханому морі чутно лишень гул, але й він ледь сягає сюди, затихаючи; трікліній вікнами звернений на сад і на доріжку, що веде довкола нього.
Доріжка обсаджена з обох боків буксом або, якщо буксу немає, то розмарином: букс пишно розростається, коли він під захистом якоїсь крівлі, а просто неба, під вітром, та ще й коли навіть здалеку його припорошує морська вода, він усихає. До тієї доріжки з внутрішнього боку прилягає ніжний тінявий виноградник; земля тут м’яка, подається й під босою ногою. В саду багато шовковиці й смокви: для цих дерев ґрунт тут дуже сприятливий, для інших — не такий. Цим видом з їдальні, одаль від моря, можна насолоджуватися не менше, аніж видом на море із самого узбережжя. Позаду дві кімнати; під їхніми вікнами вхід до вілли й ще один щедрий на плоди, як у селі, розлогий сад.
Звідси, схожий на суспільну забудову, із вікнами з обох боків, тягнеться криптопортик; до моря вікон більше, до саду — менше: через два — по одному. При ясному, тихому дні, навіть коли звідкілясь і залетить вітерець, відчиненими залишаються ті з вікон, у які він і не дихне. Перед криптопортиком — квітник із запашними левкоями. Сонячне проміння, відбиваючись від криптопортика, стає ще палкішим; отож він водночас і тепло затримує, і захищає від аквілона: наскільки нагрітою є передня стіна, настільки прохолодно — навпроти. Подібною перепоною є він і для африка; так от і всі інші подуви, що налітають на його стіни, ті на цю, ті на іншу, — він підкошує і покінчує з ними. Тому-то приємно в ньому взимку, а ще більше влітку: тінь від нього до обіду лягає на квітник, після обіду — на прилеглі до нього частини саду й доріжки для прогулянок; у крок із днем, який і росте, й маліє, — то коротшає, то довшає обабіч криптопортика й супутниця сонячного дня — тінь. У самому ж криптопортику сонця найменше тоді, коли воно, вкрай розгарячене, нависає над самою його крівлею. А ще ж крізь відчинені вікна сюди влітають і вилітають легкі західні подуви, тож повітря тут ніколи не буває важким, застояним. За квітником, криптопортиком і садом є приміщення, які я особливо, по-справжньому люблю, бо сам же їх обладнав. Є тут солярій, одним боком звернений до квітника, другим — до моря, обома ж — до сонця; двері спальні провадять до криптопортика, з вікна — видно море.
Із середини стіни, навпроти, виступає вишукано обладнаний ґанок, який, варто лиш приставити чи відставити ширму, може бути або додатком до спальні, або окремим приміщенням. Вміщається тут ліжко і два крісла; в ногах — море, за спиною — вілли, в головах — ліси: скільки вікон, стільки й видів відкривається різних. Побіч — спальня для нічного й денного спочинку. Варто щільно закрити вікна, й сюди не проникають ні голоси рабів, ні шум моря, ні голоси негоди, ні спалахи блискавок, ані саме світло денне. Секрет такого глибокого спокою в тому, що між спальнею і зверненою до саду стіною пролягає коридор; у порожньому його просторі й тонуть усі звуки, що надходять іззовні. До спальні прилягає манюсінький гіпокауст, який при потребі або пропускає тепло крізь вузенький душник, або затримує його. Передпокій і спальня звернені до сонця: тут воно — й східним своїм промінням, тут же — й опівденним, що падає уже косо. Коли я заглиблююсь у те приміщення, то здається мені, що я не те що місто, а й садибу свою покинув, і від того отримую неабияке задоволення, надто під час Сатурналій[58], коли всі інші приміщення, як і дозволено у святкові дні, повняться радісними криками-гуками домашньої челяді. Ні я не заважаю їм у їхніх забавах, ні вони мені — у моїх заняттях.
При всіх цих вигодах і приємностях бракує тут хіба що водограїв; є, щоправда, криниці, радше джерела, оскільки вони на поверхні. Природа цього побережжя загалом гідна подиву: де не копни — маєш готову, що так і біжить до тебе, джерельну, чистісіньку воду: близькість моря аж ніяк не псує її ні запахом своїм, ні смаком. У сусідніх лісах — скільки завгодно дров. Усе інше привозять із Остії. Однак для невибагливого достатньо того, чим багате село, а до нього — рукою подати, усього через одну садибу. Там три платних лазні, і це велика вигода, коли вдома, — чи то несподівано приїхав, чи ненадовго, — розпалювати лазню просто не варто.
Побережжя прикрашають дуже милим для ока розмаїттям численні крівлі садиб, що тягнуться то неперервно, одна при одній, то з проміжками; коли глянути на них чи з моря, чи з берега, то здається, що то ряд містечок видно віддалік. Коли море довший час спокійне, пісок побережжя стає сипким, частіше, однак, його ущільнює, набігаючи раз по раз під час прибою, туга хвиля. Море тут, хоча не хвалиться дорогою рибою, має, проте, вдосталь добірної камбали й креветки. Але й суходіл постачає нашій віллі припаси, передусім, молоко: сюди, у пошуках води й прохолоди, сходиться з пасовищ худоба.
То як гадаєш, достатньо маю причин для того, аби вчащати сюди, жити тут, любити цей затишок? А ти, чи такий вже ти міський, щоб не забажати його? Якби ж то забажав! Ось тоді твоє перебування у моїй скромній віллі, при стількох її достоїнствах, було б найкращою для неї порукою! Бувай здоровий!
Лист 18
Яке ще інше твоє прохання було б мені приємнішим, аніж це — підшукати вчителів[60] для дітей твого брата? Завдяки тобі повертаюсь до школи; вже я мовби знову — в тому найсолодшому віці: сиджу, як то колись, серед ровесників і пересвідчуюсь, як вони поважають мене за мої пильні заняття. А ось нещодавно у велелюдній авдиторії, в присутності осіб нашого стану[61], хлопці розпустувались, дали волю жартам; я увійшов — замовкли. Згадую про цей випадок лише тому, що він більше їм на похвалу, аніж мені, а ще — хочу тебе запевнити: діти твого брата підуть у добрі руки.
Мені ж залишається переговорити з усіма вчителями, послухати, що вони говорять, і свою думку про кожного з них викласти (наскільки це можна у листі) так, аби тобі здалося, що ти й сам їх усіх чуєш. Мій обов’язок перед тобою, перед пам’яттю твого брата — сумлінно зайнятися цією справою, тим паче — такою справою. Що ж бо важливіше для вас, аніж те, щоб ті діти (сказав би «твої», але ж ти любиш їх тепер ще більше, ніж своїх, рідних) були гідні такого батька, гідні й тебе, їхнього дядька? Та навіть якщо б ти не поручив мені тієї клопітної справи, я все одно б її випросив для себе. Хоча добре знаю: підшукувати вчителів — це накликувати на себе чимало образ[62], але ж заради дітей твого брата не лише образи, а й ворожнечу належить сприймати незворушно, як усе це сприймають батьки — заради своїх дітей. Бувай здоровий!
Лист 20
Приготуй аса[64] й послухай чисто тобі золоту оповідку, навіть оповідки, бо при цій, свіжій, — давніші пригадалися. Так ось. Важко хворіла Веранія[65], дружина Пізона, кого усиновив Гальба. Навідує її Регул. Ти лиш подумай, що то за нахабство — прийти до хворої, яка його тяжко ненавидить, а її чоловік — його за найлютішого ворога має! Та коби-то лишень прийти! Сідає при самій постелі, розпитує, якого дня, о котрій годині народилася. Почувши, хмурить чоло, потуплюється в одну точку, ворушить губами, перебирає пальцями — наче пильно щось підраховує. Мовчить. І врешті, коли вже й самому набридло тримати нещасну в такій напруженій непевності, — «Переживаєш, — каже, — критичні години, але — виживеш. А щоб тобі було зрозуміліше, порозмовляю з ворожбитом, що вичитує з нутрощів, я радився з ним не раз». Не зволікаючи, приносить жертву і запевняє хвору, що нутрощі вказують на те саме, що й зорі. А та, довірлива, як то зазвичай усі важко хворі, каже подати таблички й відписує Регулу спадщину. Незабаром їй погіршало; вмираючи, вона ще спромоглася, що було сил, кинути йому в обличчя все, що про нього думала, — назвала негідником, лукавцем, віроломцем, ба, й кимось гіршим, бо життям рідного сина присягався. Та Регулу до цього не звикати: йде він на це не менше злочинно, аніж часто, — на голову нещасного хлопця накликає гнів богів, яких він сам щодня обманює.
Веллей Блез, той багатий консуляр, уже за крок до смерті, надумав змінити заповіт. А цей же Регул, сподіваючись, що йому щось перепаде при тих нових табличках (він уже встиг обтанцювати старого), почав усіляко вмовляти лікарів, щоб ті помогли небораці ще бодай трохи подихати. Коли заповіт уже був підписаний, махляр зняв маску й заговорив з цими ж лікарями вже геть по-іншому: що це ви, мовляв, мучите нещасного? дайте ж йому спокійно померти, раз уже не годні життя надточити… Блез помирає і, мовби чув усе це, не залишив Регулові й аса.
Достатньо й тих двох оповідок, а чи й третю, як у школі, хочеш послухати? Ось тобі й третя. Аврелія, поштива жінка, перед тим як скріпити підписом заповіт, одяглась у прекрасні туніки. Прийшов підписати й Регул і, побачивши її у тих шатах, — «Запиши мені, — каже, — й ті туніки». Та подумала, що чоловік жартує. Якби ж то! Наполягає, і то неабияк. Довелося жінці відкрити таблички й заповісти йому й туніки, в яких була зодягнена; поки писала, пильно приглядався, чи, бува, чогось не пропустила. Жінка жива, а той змушує її вписувати ті туніки, мовби вона — вже на смертному ложі. І ось така людина отримує заповіти й записи, начебто гідна їх отримувати!
Alla ti diateinomai?[66] У тій державі, де ницість і безсоромність давно вже в не меншій, та що я кажу, — у значно більшій винагороді, аніж чеснота й чистота? Глянь хоча б на того Регула: з нужди й злидоти — до таких статків допнутися! Сам же він мені якось зізнався, що, бажаючи дізнатися, чи скоро заокруглить своїх шістдесят мільйонів, завважив у жертовної тварини подвійні нутрощі, що й обіцяло йому на додачу до тих мільйонів ще одну шістдесятку. І матиме, не сумнівайся, якщо й надалі диктуватиме укладачам заповітів, що вони мають писати. Ось він, найгидотніший спосіб шахрайства! Бувай здоровий!
Книга III
Лист 1
Пліній Кальвізієві[67] Руфу — вітання
Не знаю, чи я проводив коли-небудь час приємніше, аніж нещодавно, коли побував у Спурінни[68]. Саме його я хотів би наслідувати у старості, якщо мені суджено до неї дожити. Його життя — то сама впорядкованість. Дві речі мене однаково втішають: мірний рух зірок у небі й чіткий розпорядок життя людини, особливо на схилі віку. Юнакам ще якось пасує метушливий безлад у житті, людині ж у літах личить усе спокійне і впорядковане: трудитись уже пізно, домагатись почестей — соромно.
Цього правила Спурінна тримається несхитно, навіть у дрібницях: навіть вони, ті дрібниці, повторюються щодня за певним порядком, мовби колом ідуть. Уранці він ще собі полігує; о другій[69] велить подати взуття і прогулюється, проходячи зо три милі пішки, — скріплює тіло, а з ним, не менше, й душу. Якщо побіч є друзі, то починаються поважні розмови, якщо ж він сам, то йому читають якусь книгу; читають іноді й у колі друзів, якщо, звісно, це їх не обтяжує. Потім він сідає у крісло; знову ж — чи то книга, чи бесіда, що буває вагомішою, аніж книга. За якусь хвилину — він вже у візку; бере з собою свою дружину, що є зразком в усьому, чи когось із друзів, як от нещодавно мене. Як то приємно, як солодко так от побесідувати в чотири ока десь на відлюдді! Скільки тут зворушливого, призабутого! Про яких людей, про які події почуєш! Якими настановами проймешся! Хоча у своїй скромності, така вже його вдача, він не дозволить собі наставницького тону. Сім миль у візку, одна — знову ж пішки. Опісля чи то знову посидить собі, чи повертається до своєї кімнати, береться за стилос.
Пише, латиною й грекою, вельми поважну, витончену лірику. Якась вона на диво солодка, мила, світла, а ще, це вже від високих чеснот автора, сповнена особливого чару. Коли вже звістили, що готова купіль (взимку це дев’ята, влітку — восьма година), він, коли сонячно й немає вітру, трохи походить собі без одягу, а тоді довго, таки з запалом, бігає за м’ячем: протистоїть старості й такими-от вправами. Викупавшись у лазні, перед обідом він ще трохи прилягає, слухає якусь книжку — щось легке, приємне. Увесь той час його друзі зайняті або тим, що й він, або — кожен чимось своїм. Розумно вишукані обідні страви подають на чистому старому сріблі[70]; є тут і коринтська бронза, яку він любить, але — без захоплення. Часто за обідом ставляться комічні сценки: смачне — ще й смішним присмачене. Обід, навіть улітку, забирає й частину ночі, та він нікому не видається надто довгим, так уже хутко спливає час за столом. Тож не диво, що й по сімдесят сьомому році життя у нього не притупились ні зір, ані слух[71], не прив’януло, не обважніло тіло; від старості — лише розважність.
Ось яке життя вимолюю для себе, виношую його у своїх думках, ось у яке, спраглий, ступлю, тільки-но, з огляду на вік, зможу сам собі просурмити: «спочинь!» Наразі ж, у каламутному крутежі безконечних справ, світить мені ладом свого життя Спурінна — моя розрада, мій взірець. Він, поки це було справою честі, справляв повинності, приймав магістратури, керував провінціями, тож довголітньою працею заслужив собі таке дозвілля. Таку життєву стезю обираю й для себе, таку ж ставлю межу, в чому, вже тепер, запевняю тебе своїм підписом. А якщо тобі видасться, що я побіг далі, за ту рису, — викликай мене до суду із цим моїм листом і силою спровадь на відпочинок, раз уже лінивством годі буде мені дорікнути. Бувай здоровий!
Лист 5
Пліній Бебієві Макру[72] — вітання
Вельми приємно мені, що так часто й пильно перечитуєш книги мого дядька[73]; приємно й те, що ти хотів би мати їх усіх під рукою і просиш перерахувати їх. Що ж, візьмуся за перелік і навіть вкажу тобі, в якій послідовності вони писані, адже й це — чимала втіха для тих, хто займається наукою.
Отож: «Про метання дротиків з коня» — одна з його книг, яку він з однаковим хистом і старанням написав, ще коли був префектом кінного загону. «Життя Помпонія Секунда»[74] — у двох книгах, якими він віддав належне своєму другові: Помпоній дуже його любив. «Германські війни»[75] — у двадцяти книгах; у них зібрано все, що стосується наших війн з германцями. Задумав він цю працю, ще коли воював у Германії, а спонукав до неї — сон: стала перед ним з’ява Друза Нерона, який, захопивши чимало земель у германців, сам же там загинув, от і поручив йому пам’ять про себе — просив уберегти її від несправедливого забуття. «Ті, що вчаться» — у трьох книгах, що через великий обсяг розділені на шість томів, де викладено настанови для оратора: від початкових — аж до тих, що завершують його освіту. «Сумнівні вислови» — у восьми книгах; він писав їх в останні роки Нерона, коли рабський дух, що запанував у суспільстві, робив небезпечним будь-який вид студій, якщо в них з’являлась бодай якась сміливіша, вільніша думка. «Від кінця історії Авфідія Басса»[76] — тридцять одна книга, а ще «Природнича історія» — у тридцяти семи книгах, праця розлога, глибока й різноманітна, як і сама природа.
Дивуєшся, що стільки книг, ще й з такою пильністю в усьому, могла написати зайнята людина. Здивуєшся ще більше, дізнавшись, що він якийсь час ще й судові справи провадив, та й помер на п’ятдесят шостому році життя. Але й впродовж цього часу його відволікали вельми поважні посадові обов’язки й сама дружба принцепсів. Але то була людина гострого розуму, неймовірного завзяття і виняткової, при найскромнішому сні, бадьорості. Працювати при світлі починав уже з Вулканалій[77], не з огляду на якісь там прикмети, а задля самих занять, ще затемна: взимку — з сьомої, найпізніше з восьмої години, здебільшого з шостої. Працюючи, будь-коли міг заснути, будь-коли й прокинутись. Ще до світанку ходив до імператора Веспасіана (той теж не дочікувався дня), потім брався до своїх обов’язків. Повернувшись додому, скільки залишилось часу, стільки й працював. Щось перекусивши (впродовж дня, звичаєм предків, покріплявся лише простою, легкою їжею), улітку при вільній хвилині прилягав собі на сонці; йому читали, а він — занотовував, робив виписки. Читаючи, завжди щось виписував: любив повторювати, що не буває аж такої поганої книги, де не можна надибати бодай чогось корисного. Погрівшись на сонці, найчастіше обливався холодною водою, знову щось перекушував і на якусь хвилину поринав у сон. А тоді, мовби то був ранок нового дня, одразу ж брався до занять, вже до обіду їх не перериваючи. За столом читали книгу, а він побіжно нотував. Пам’ятаю, хтось із гостей перервав читця, що схибив у вимові якогось слова, — змусив його повторити читане. А дядько: «Ти ж хіба зрозумів?» — «Авжеж», — відповів той. — «То навіщо його переривав? Він же за той час міг прочитати добрий десяток рядків». Так уже цінував час… Улітку з-за обіднього столу ставав ще за дня, а взимку — з сутінками: мовби яким законом керувався.
Ось так серед міського гаму й клопітних трудів він виборював для себе час. А в своїй садибі, наодинці з собою, він уривав у занять час хіба що для лазні. Кажучи «лазня», маю на увазі внутрішнє приміщення. Поки з нього зіскрібували олію, якою був змащений, поки обтирали, він або щось слухав, або диктував. А в дорозі, мовби звільнившись від усіх інших справ, віддавався лиш одній: побіч — з книгою і табличками для записів сидів скорописець; узимку він носив рукавиці, щоб навіть холод не забирав у занять ані хвилини. З тих міркувань він і в Римі волів користатися лектикою. Якось, пам’ятаю, дорікнув мені тим, що я рушив кудись пішки: «Ти міг би тих годин не втратити» — втраченим вважав увесь той час, що не був використаний для занять. Усі перелічені книги — плід цієї напруженої праці. А ще він залишив мені сто шістдесят записних книжок, так дрібно з обох сторін списаних, що їх число значно більше. Сам він зізнався, що за свого прокураторства в Іспанії ці книжки (тоді, звісно, їх було менше) міг продати Ларцієві Ліціну[78] за чотириста тисяч.
Отож, коли озирнеш усе те прочитане й написане, то чи не видасться тобі, що він ні посад жодних не обіймав, ані з принцепсом не був у дружбі? І навпаки, коли зважиш, скільки то всього було завадою його заняттям, то чи не видасться, що ні не прочитав він, ані не написав достатньо? То чого б лиш не уйняла та посадова зайнятість? І чого лиш не здобула б така наполегливість? Смішно мені стає, коли мене називають пильним у студіях: я, порівняно з ним, — найостанніший ледар. Мене, щоправда, відволікають частково громадські обов’язки, частково справи моїх друзів, а от із тих, що все життя тільки й сидять за книгами, — хто, зіставивши себе з ним, не почервоніє з сорому, мовби й не спромігся ні на що інше, окрім сну й неробства?
Щось я розтягнув свого листа, хоч мав написати лише про те, що тебе цікавило, — які книги він залишив після себе. Сподіваюсь, однак, що те моє писання буде тобі не менше приємним, аніж самі книги: воно нагадуватиме, що маєш не лише прочитати їх, а й собі змагати до чогось подібного[79]. Бувай здоровий.
Лист 6
Пліній Аннієві Северу[80] — вітання
Із коштів, що припали мені по спадку, я придбав нещодавно коринтську статую, невелику, але, наскільки я розумію, — а розумію, можливо, в усьому не надто багато, а тут таки геть мало, — вона, ця статуя, вражає своєю довершеною виразністю, це вже й сам розумію. Статуя — гола, тож ні того, що не вдалося митцеві, якщо таке є, їй не приховати, ані чомусь досконалому не уйняти хвали. Митець зобразив старого чоловіка, що стоїть. Усе тут на видноті: кістки, м’язи, жили, прожилки й навіть зморшки — жива тобі людина; поріділе волосся, широкий, у зморшках, лоб, якесь наче зіжмакане обличчя, худенька шия, мотузками обвислі руки, здряхлілі м’язи грудей, запалий живіт — образ старості, спереду глянь чи ззаду. Та й сама бронза, судячи зі справжнього її кольору[81], пахне давниною.
Ось це й спонукало мене купити цю статую, хоча, кажу, тямлю я тут небагато. І я таки купив її, але не з тим, щоб помістити десь у себе вдома (не маю й досі жодного коринтського виробу), — хочу поставити її десь у нашому місті, найрадше — у храмі Юпітера: буде це, гадаю, гідний дарунок для храму, гідний і для бога.
А ти, як завжди учинний в моїх справах, потурбуйся й цим і вже зараз розпорядися, щоб виготовили підніжжя з будь-якого мармуру, де було б зазначено моє ім’я й мої титули, звісно, якщо вважатимеш це потрібним. А саму статую я одразу ж доправлю до тебе, тільки-но знайдеться хтось такий, для кого це доручення не було б тягарем, або ж, як ти цього хочеш, сам її привезу. Так, певно, й зроблю, аби лиш дозволили службові обов’язки, — вихоплюся до вас. Радієш тій моїй обіцянці приїхати до тебе, але нахмуриш чоло, коли додам, що лиш на день-два: залишитись у тебе довше не зможу через ці самі причини, які й затримують мене тут. Бувай здоровий!
Лист 7
Пліній Канінієві Руфу[82] — вітання
Щойно довідався, що у своїй садибі поблизу Неаполя відійшов з життя Сілій Італік[83] — відмовився від їжі. Причиною — хвороба: через невиліковну пухлину, яка з’явилась у нього, ним оволоділа така нехіть до життя, що він, сказати б, не йшов, а таки біг до смерті — навідхильно й рішуче. А був чи не до останнього дня людиною щасливою; втратив, щоправда, молодшого сина (було їх двоє), зате старшого, кращого й у розквіті сил, залишив консуляром. Дещо заплямував себе при Нероні (подейкували, що виступав добровільним звинувачем), але як приятель Вітеллія поводився розумно і зичливо.
Доброї слави зажив і в Азії, де був проконсулом; повернувшись, відсторонився від справ: похвальним дозвіллям змив давню свою негарну запопадливість. Був він, хоч із перших осіб у державі, та вже без влади, отже, й без чиєїсь заздрості. Приходили повітати його, пошанувати. Багато часу проводив у ліжку. Його спальня бачила чимало гостей, та не таких, що сподівались тут якогось зиску; з ними, якщо не писав, то вів вельми поважні бесіди. А писав він вірші, що засвідчували радше його пильність, аніж хист; іноді виголошував їх перед слухачами, аби почути їхній суд.
Нещодавно, зважаючи на свій вік, полишив Рим і перебрався до Кампанії; не зрушився звідти навіть з нагоди прибуття нового принцепса. Велика хвала цезарю, при якому вільно було так поступити, велика хвала й тому, хто зважився тією волею скористатися. Був він аж такий philokalos,[84] що, здавалось, уже й захворів на те купування: у тих самих місцях мав по декілька вілл; захоплюючись новими, занедбував старі; куди не глянь — повно книг, усіляких статуй, портретів; він не просто мав їх — пошановував, обожнював, передусім, — Вергілія, чий день народження обходив урочистіше, аніж свій власний, надто в Неаполі, де ходив на його могилу, мов у храм. У цьому спокої й відійшов на сімдесят п’ятому році життя, радше хирлявий, аніж хворий. Був він останнім із консулів, яких призначав Нерон, та й пішов зі світу останнім із тих, кого Нерон призначав. Варто й таке зазначити: з Неронових консулярів останнім пішов з життя той, за чийого консульства Нерон загинув.
Коли згадую все це, то підступає смуток: якою ж то крихкою є людина! Чи буває щось іще тісніше окреслене, щось коротше, аніж, хай навіть найдовше, людське життя? Хіба не здається тобі, що Нерон тільки-но був поміж живими? А тим часом нікого вже немає навіть із тих, хто був за нього консулом. Але чим я тут здивований? Ось нещодавно Л. Пізон, батько того Пізона, якого в Африці так підступно вбив Валерій Фест, не раз повторював, що в сенаті не бачить уже нікого з тих, кого, будучи консулом, він просив висловити свою думку. В таких уже вузинах замкнене життя такої сили людей, що, здається мені, не вибачливості, а похвали заслуговують ті царські сльози. Ксеркс, кажуть, озирнувши своє незчисленне воїнство, раптом заплакав: скільки-то тисяч за такий короткий час піде за обрій життя!
Тому, якщо вже не дано ділами (тут ми нічого не вдіємо), то, скільки вже є тієї перелітної крихти часу, продовжмо її, ту крихту, нашою літературною працею і, раз нам відмовлено у довгому житті, — залишімо після себе якийсь слід, що засвідчив би, що ми загалом жили. Я знаю, ти не з тих, кого треба підганяти гостряком, але моє сердечне чуття до тебе змушує мене покваплювати й квапливого, як і ти — мене покваплюєш. Agathe d'eris[85], коли друзі, підганяючи один одного, підживляють у собі жагу безсмертя. Бувай здоровий!
Лист 12
Пліній Катілієві Северу[86] — вітання
На обід я прийду, але ось мої умови (викладу їх заздалегідь): той обід має бути простий, скромний, а багатий — хіба що бесідами у сократівському дусі[87], хоча й у них важливо триматися міри. Буде, ще до світанку, галас клієнтів[88]; зіткнутися з тією громадкою довелося й самому Катонові — і то не безкарно для нього[89]. Втім, докори, які йому робить цезар, я радше б назвав похвалою. Він описує, як ті вітальники, зустрівши його й стягнувши п’яненькому з голови плащ, самі ж почервоніли від сорому; потім додає: «ти б міг подумати, що не вони заскочили Катона в цьому стані, а він — їх». А й справді, чи можна виявити ще якусь більшу повагу до Катона? Навіть напідпитку викликав таку шанобу до себе! Що ж до нашого обіду, то все тут, кажу, хай буде в міру: обстава, витрати, сам обід, та й час за обідом. Ми ж не з тих, кого вороги, хоч і ганьблять, — та не без похвали. Бувай здоровий!
Лист 16
Пліній Непотові[90] — вітання
Здається, я вже якось зазначав, що є діла й слова, чи то чоловіків, чи жінок, славні, а є — величні. Цю мою думку підтвердила вчорашня розповідь Фаннії, внучки тієї Аррії, яка стала для мужа і розрадою, і зразком у смерті. Різне розповідала вона з життя своєї бабусі, і все це, хоча й не уступає її вчинку, все ж не таке відоме. Гадаю, читатимеш про це з таким самим подивом, з яким я — слухав.
Хворів її муж, Цеціна Пет, хворів і син; обоє, як з’ясувалося, — смертельно. Син помер. А був то юнак рідкісної вроди й такої ж чистоти звичаїв, тож батьки любили його не лише як сина, а й, не менше, як чудового хлопця. Вона ж — подумати лише! — так підготувала похорон синові, так його провела, що муж і не знав про це. Мало того, щоразу заходила до його спальні з таким настроєм, начебто син живе й краще почувається, а коли муж розпитував про сина, як там він, то відповідала: «Гарно поспав, зі смаком поїв». А коли вже їй годі було стримувати сльози, коли вони вже ось-ось мали пролитися, вона поспіхом виходила й тоді вже давала волю і їм, і своєму болю. Виплакавши усі сльози, вже з сухими очима та спокійним обличчям поверталась у спальню, мовби за порогом лишивши своє сирітство. А той її вчинок — таки вершина слави: добути ножа, вдарити собі ним у груди, витягнути, подати його мужу зі словами безсмертними, ледь не божественними: «Пете, це не боляче». Та коли вона це робила, коли говорила, перед її очима вже поставала невмируща слава: хіба ж то не більший подвиг — приховувати сльози, затаювати біль і, втративши сина, вдавати, що вона все ще мати, не очікуючи в нагороду за це безсмертної слави?
Скрібоніан збройно виступив в Ілліріці проти Клавдія[91]. Пет був заодно з ним, і коли Скрібоніана вбили, Пета змусили повернутись до Рима. Коли він збирався піднятись на корабель, Аррія почала просити вояків, щоб і їй дозволили поїхати з мужем. «Дасте ж, — переконувала їх, — консулярові якихось рабів, що подаватимуть йому їжу, одягатимуть його, взуватимуть, а замість них — я одна все це робитиму». Не дозволили. Тоді вона найняла рибацький човник і попливла; на тій шкаралупинці — за величезним судном.
А дружині Скрібоніана, що в усьому зізналася Клавдієві, вона кинула в обличчя: «Тебе маю слухати? Тебе, на чиїх руках загинув твій муж, а ти й досі живеш?» Було зрозуміло, що думка про славну смерть прийшла їй в голову не одразу. Тразея, її зять, усіляко промовляв до неї, щоб не поривалася до смерті; між іншим, сказав і таке: «А як мені доведеться загинути, то невже б ти хотіла, щоб зі мною й твоя дочка загинула?» — «Якщо так довго й у такій згоді проживе з тобою, як я з Петом, — то хочу». Ця відповідь ще більше стривожила її близьких; стали пильніше за нею стежити. Вона, зауваживши це: «Марно стараєтеся! Ви зможете домогтись того, щоб я загинула недостойною смертю, але щоб я не загинула — таки не зможете». Мовивши це, метнулася з крісла й з усього розгону — головою об стіну. Її привели до тями. А вона: «Казала ж я вам, що знайду будь-яку, навіть найважчу стежку до смерті, якщо на легку не даєте ступити».
Чи не думаєш, що тут більше величі, аніж у славному: «Пете, це не боляче»? Це, власне, був перший крок. Ці її слова в усіх на устах, а от про інше чомусь не згадують. Отож, як на початку я сказав, — є вчинки славні, а є — величні. Бувай здоровий!
Лист 17
Пліній Юлієві Сервіану[92] — вітання
Чи все у тебе гаразд? Бо щось уже давненько листів твоїх не отримую. Чи все гаразд, лишень дуже зайнятий? А може, незайнятий, лишень нагода, про що б мав писати, — або рідко, або й загалом не трапляється? Позбав мене тієї гризоти, поки не догризла мене, позбав — спроможися бодай листоношу прислати[93]. Я вже на дорогу йому дам, та й без дарунка не залишу, лиш би звістка була жаданою.
Сам я здоровий, якщо це здоров’я — перебувати в такій-от непевності й тривозі, тремтячи з години на годину[94] за дорогого мені приятеля: усяке ж людині може притрапитися. Бувай здоровий!
Лист 21
Пліній Корнелієві Пріску[95] — вітання
Чую, що помер Валерій Марціал. Сумно мені. Був то чоловік обдарований, гострий, навіть їдкий на слово: було в його писаннях чимало солі й жовчі, але не менше — й щирого блиску. Пам’ятаю, я відпровадив його колись, дав грошей на дорогу, — належно віддячив йому і за дружбу, і за ті віршики, які він склав про мене.
Був у давнину звичай вшановувати почесним званням або грошовою винагородою тих, хто похвально відгукнувся чи то про когось зокрема, чи про місто загалом. Нині, поряд з іншими прекрасними, славними звичаями, швиденько й цей вивітрився з нашої пам’яті. Та й не диво: відколи не спромагаємось на вчинки, гідні хвали, відтоді й хвалу вважаємо чимось недоречним.
Запитуєш, що це за віршики, за які я віддячився. Міг би тебе відіслати до самої книжки, якби дещо не залишилось у пам’яті; решту, якщо ці рядки сподобаються, знайдеш у тій книжці. Звертаючись до Музи, він просить, щоб вона розшукала моє житло в Есквіліях[96] і з повагою ступила на поріг:
Та, гляди, у дім той, бува, не в пору
Сп’яна не вривайсь, де речистим словом
Той весь день Мінерві суворій служить,
Хто для Ста мужів[97] мову так готує,
Що нащадки зможуть її хіба що
Зрівнювать із тим, що складав Арпінець[98].
Краще йти при пізніх світлах: твоя ж бо
Ця година: править Ліей в цю пору
Й ружа пахне в вогкім, виткім волоссі —
Сам Катон тоді б став мене читати.
То як гадаєш, той чоловік, що так ось написав про мене, вартує того, щоб і тоді я відпровадив його[99], як найдорожчого свого приятеля, і щоб тепер — як за найдорожчим, тужив? Він дав мені найбільше, що міг дати, а міг би — дав би й більше. А втім, чи може бути більший дар, аніж слава, ніж похвала? Скажеш: хтозна чи світить його творам вічність… Може, й так, але він писав їх з думкою, що світитиме. Бувай здоровий!
Лист 1
Не знаю, чи я проводив коли-небудь час приємніше, аніж нещодавно, коли побував у Спурінни[68]. Саме його я хотів би наслідувати у старості, якщо мені суджено до неї дожити. Його життя — то сама впорядкованість. Дві речі мене однаково втішають: мірний рух зірок у небі й чіткий розпорядок життя людини, особливо на схилі віку. Юнакам ще якось пасує метушливий безлад у житті, людині ж у літах личить усе спокійне і впорядковане: трудитись уже пізно, домагатись почестей — соромно.
Цього правила Спурінна тримається несхитно, навіть у дрібницях: навіть вони, ті дрібниці, повторюються щодня за певним порядком, мовби колом ідуть. Уранці він ще собі полігує; о другій[69] велить подати взуття і прогулюється, проходячи зо три милі пішки, — скріплює тіло, а з ним, не менше, й душу. Якщо побіч є друзі, то починаються поважні розмови, якщо ж він сам, то йому читають якусь книгу; читають іноді й у колі друзів, якщо, звісно, це їх не обтяжує. Потім він сідає у крісло; знову ж — чи то книга, чи бесіда, що буває вагомішою, аніж книга. За якусь хвилину — він вже у візку; бере з собою свою дружину, що є зразком в усьому, чи когось із друзів, як от нещодавно мене. Як то приємно, як солодко так от побесідувати в чотири ока десь на відлюдді! Скільки тут зворушливого, призабутого! Про яких людей, про які події почуєш! Якими настановами проймешся! Хоча у своїй скромності, така вже його вдача, він не дозволить собі наставницького тону. Сім миль у візку, одна — знову ж пішки. Опісля чи то знову посидить собі, чи повертається до своєї кімнати, береться за стилос.
Пише, латиною й грекою, вельми поважну, витончену лірику. Якась вона на диво солодка, мила, світла, а ще, це вже від високих чеснот автора, сповнена особливого чару. Коли вже звістили, що готова купіль (взимку це дев’ята, влітку — восьма година), він, коли сонячно й немає вітру, трохи походить собі без одягу, а тоді довго, таки з запалом, бігає за м’ячем: протистоїть старості й такими-от вправами. Викупавшись у лазні, перед обідом він ще трохи прилягає, слухає якусь книжку — щось легке, приємне. Увесь той час його друзі зайняті або тим, що й він, або — кожен чимось своїм. Розумно вишукані обідні страви подають на чистому старому сріблі[70]; є тут і коринтська бронза, яку він любить, але — без захоплення. Часто за обідом ставляться комічні сценки: смачне — ще й смішним присмачене. Обід, навіть улітку, забирає й частину ночі, та він нікому не видається надто довгим, так уже хутко спливає час за столом. Тож не диво, що й по сімдесят сьомому році життя у нього не притупились ні зір, ані слух[71], не прив’януло, не обважніло тіло; від старості — лише розважність.
Ось яке життя вимолюю для себе, виношую його у своїх думках, ось у яке, спраглий, ступлю, тільки-но, з огляду на вік, зможу сам собі просурмити: «спочинь!» Наразі ж, у каламутному крутежі безконечних справ, світить мені ладом свого життя Спурінна — моя розрада, мій взірець. Він, поки це було справою честі, справляв повинності, приймав магістратури, керував провінціями, тож довголітньою працею заслужив собі таке дозвілля. Таку життєву стезю обираю й для себе, таку ж ставлю межу, в чому, вже тепер, запевняю тебе своїм підписом. А якщо тобі видасться, що я побіг далі, за ту рису, — викликай мене до суду із цим моїм листом і силою спровадь на відпочинок, раз уже лінивством годі буде мені дорікнути. Бувай здоровий!
Лист 5
Вельми приємно мені, що так часто й пильно перечитуєш книги мого дядька[73]; приємно й те, що ти хотів би мати їх усіх під рукою і просиш перерахувати їх. Що ж, візьмуся за перелік і навіть вкажу тобі, в якій послідовності вони писані, адже й це — чимала втіха для тих, хто займається наукою.
Отож: «Про метання дротиків з коня» — одна з його книг, яку він з однаковим хистом і старанням написав, ще коли був префектом кінного загону. «Життя Помпонія Секунда»[74] — у двох книгах, якими він віддав належне своєму другові: Помпоній дуже його любив. «Германські війни»[75] — у двадцяти книгах; у них зібрано все, що стосується наших війн з германцями. Задумав він цю працю, ще коли воював у Германії, а спонукав до неї — сон: стала перед ним з’ява Друза Нерона, який, захопивши чимало земель у германців, сам же там загинув, от і поручив йому пам’ять про себе — просив уберегти її від несправедливого забуття. «Ті, що вчаться» — у трьох книгах, що через великий обсяг розділені на шість томів, де викладено настанови для оратора: від початкових — аж до тих, що завершують його освіту. «Сумнівні вислови» — у восьми книгах; він писав їх в останні роки Нерона, коли рабський дух, що запанував у суспільстві, робив небезпечним будь-який вид студій, якщо в них з’являлась бодай якась сміливіша, вільніша думка. «Від кінця історії Авфідія Басса»[76] — тридцять одна книга, а ще «Природнича історія» — у тридцяти семи книгах, праця розлога, глибока й різноманітна, як і сама природа.
Дивуєшся, що стільки книг, ще й з такою пильністю в усьому, могла написати зайнята людина. Здивуєшся ще більше, дізнавшись, що він якийсь час ще й судові справи провадив, та й помер на п’ятдесят шостому році життя. Але й впродовж цього часу його відволікали вельми поважні посадові обов’язки й сама дружба принцепсів. Але то була людина гострого розуму, неймовірного завзяття і виняткової, при найскромнішому сні, бадьорості. Працювати при світлі починав уже з Вулканалій[77], не з огляду на якісь там прикмети, а задля самих занять, ще затемна: взимку — з сьомої, найпізніше з восьмої години, здебільшого з шостої. Працюючи, будь-коли міг заснути, будь-коли й прокинутись. Ще до світанку ходив до імператора Веспасіана (той теж не дочікувався дня), потім брався до своїх обов’язків. Повернувшись додому, скільки залишилось часу, стільки й працював. Щось перекусивши (впродовж дня, звичаєм предків, покріплявся лише простою, легкою їжею), улітку при вільній хвилині прилягав собі на сонці; йому читали, а він — занотовував, робив виписки. Читаючи, завжди щось виписував: любив повторювати, що не буває аж такої поганої книги, де не можна надибати бодай чогось корисного. Погрівшись на сонці, найчастіше обливався холодною водою, знову щось перекушував і на якусь хвилину поринав у сон. А тоді, мовби то був ранок нового дня, одразу ж брався до занять, вже до обіду їх не перериваючи. За столом читали книгу, а він побіжно нотував. Пам’ятаю, хтось із гостей перервав читця, що схибив у вимові якогось слова, — змусив його повторити читане. А дядько: «Ти ж хіба зрозумів?» — «Авжеж», — відповів той. — «То навіщо його переривав? Він же за той час міг прочитати добрий десяток рядків». Так уже цінував час… Улітку з-за обіднього столу ставав ще за дня, а взимку — з сутінками: мовби яким законом керувався.
Ось так серед міського гаму й клопітних трудів він виборював для себе час. А в своїй садибі, наодинці з собою, він уривав у занять час хіба що для лазні. Кажучи «лазня», маю на увазі внутрішнє приміщення. Поки з нього зіскрібували олію, якою був змащений, поки обтирали, він або щось слухав, або диктував. А в дорозі, мовби звільнившись від усіх інших справ, віддавався лиш одній: побіч — з книгою і табличками для записів сидів скорописець; узимку він носив рукавиці, щоб навіть холод не забирав у занять ані хвилини. З тих міркувань він і в Римі волів користатися лектикою. Якось, пам’ятаю, дорікнув мені тим, що я рушив кудись пішки: «Ти міг би тих годин не втратити» — втраченим вважав увесь той час, що не був використаний для занять. Усі перелічені книги — плід цієї напруженої праці. А ще він залишив мені сто шістдесят записних книжок, так дрібно з обох сторін списаних, що їх число значно більше. Сам він зізнався, що за свого прокураторства в Іспанії ці книжки (тоді, звісно, їх було менше) міг продати Ларцієві Ліціну[78] за чотириста тисяч.
Отож, коли озирнеш усе те прочитане й написане, то чи не видасться тобі, що він ні посад жодних не обіймав, ані з принцепсом не був у дружбі? І навпаки, коли зважиш, скільки то всього було завадою його заняттям, то чи не видасться, що ні не прочитав він, ані не написав достатньо? То чого б лиш не уйняла та посадова зайнятість? І чого лиш не здобула б така наполегливість? Смішно мені стає, коли мене називають пильним у студіях: я, порівняно з ним, — найостанніший ледар. Мене, щоправда, відволікають частково громадські обов’язки, частково справи моїх друзів, а от із тих, що все життя тільки й сидять за книгами, — хто, зіставивши себе з ним, не почервоніє з сорому, мовби й не спромігся ні на що інше, окрім сну й неробства?
Щось я розтягнув свого листа, хоч мав написати лише про те, що тебе цікавило, — які книги він залишив після себе. Сподіваюсь, однак, що те моє писання буде тобі не менше приємним, аніж самі книги: воно нагадуватиме, що маєш не лише прочитати їх, а й собі змагати до чогось подібного[79]. Бувай здоровий.
Лист 6
Із коштів, що припали мені по спадку, я придбав нещодавно коринтську статую, невелику, але, наскільки я розумію, — а розумію, можливо, в усьому не надто багато, а тут таки геть мало, — вона, ця статуя, вражає своєю довершеною виразністю, це вже й сам розумію. Статуя — гола, тож ні того, що не вдалося митцеві, якщо таке є, їй не приховати, ані чомусь досконалому не уйняти хвали. Митець зобразив старого чоловіка, що стоїть. Усе тут на видноті: кістки, м’язи, жили, прожилки й навіть зморшки — жива тобі людина; поріділе волосся, широкий, у зморшках, лоб, якесь наче зіжмакане обличчя, худенька шия, мотузками обвислі руки, здряхлілі м’язи грудей, запалий живіт — образ старості, спереду глянь чи ззаду. Та й сама бронза, судячи зі справжнього її кольору[81], пахне давниною.
Ось це й спонукало мене купити цю статую, хоча, кажу, тямлю я тут небагато. І я таки купив її, але не з тим, щоб помістити десь у себе вдома (не маю й досі жодного коринтського виробу), — хочу поставити її десь у нашому місті, найрадше — у храмі Юпітера: буде це, гадаю, гідний дарунок для храму, гідний і для бога.
А ти, як завжди учинний в моїх справах, потурбуйся й цим і вже зараз розпорядися, щоб виготовили підніжжя з будь-якого мармуру, де було б зазначено моє ім’я й мої титули, звісно, якщо вважатимеш це потрібним. А саму статую я одразу ж доправлю до тебе, тільки-но знайдеться хтось такий, для кого це доручення не було б тягарем, або ж, як ти цього хочеш, сам її привезу. Так, певно, й зроблю, аби лиш дозволили службові обов’язки, — вихоплюся до вас. Радієш тій моїй обіцянці приїхати до тебе, але нахмуриш чоло, коли додам, що лиш на день-два: залишитись у тебе довше не зможу через ці самі причини, які й затримують мене тут. Бувай здоровий!
Лист 7
Щойно довідався, що у своїй садибі поблизу Неаполя відійшов з життя Сілій Італік[83] — відмовився від їжі. Причиною — хвороба: через невиліковну пухлину, яка з’явилась у нього, ним оволоділа така нехіть до життя, що він, сказати б, не йшов, а таки біг до смерті — навідхильно й рішуче. А був чи не до останнього дня людиною щасливою; втратив, щоправда, молодшого сина (було їх двоє), зате старшого, кращого й у розквіті сил, залишив консуляром. Дещо заплямував себе при Нероні (подейкували, що виступав добровільним звинувачем), але як приятель Вітеллія поводився розумно і зичливо.
Доброї слави зажив і в Азії, де був проконсулом; повернувшись, відсторонився від справ: похвальним дозвіллям змив давню свою негарну запопадливість. Був він, хоч із перших осіб у державі, та вже без влади, отже, й без чиєїсь заздрості. Приходили повітати його, пошанувати. Багато часу проводив у ліжку. Його спальня бачила чимало гостей, та не таких, що сподівались тут якогось зиску; з ними, якщо не писав, то вів вельми поважні бесіди. А писав він вірші, що засвідчували радше його пильність, аніж хист; іноді виголошував їх перед слухачами, аби почути їхній суд.
Нещодавно, зважаючи на свій вік, полишив Рим і перебрався до Кампанії; не зрушився звідти навіть з нагоди прибуття нового принцепса. Велика хвала цезарю, при якому вільно було так поступити, велика хвала й тому, хто зважився тією волею скористатися. Був він аж такий philokalos,[84] що, здавалось, уже й захворів на те купування: у тих самих місцях мав по декілька вілл; захоплюючись новими, занедбував старі; куди не глянь — повно книг, усіляких статуй, портретів; він не просто мав їх — пошановував, обожнював, передусім, — Вергілія, чий день народження обходив урочистіше, аніж свій власний, надто в Неаполі, де ходив на його могилу, мов у храм. У цьому спокої й відійшов на сімдесят п’ятому році життя, радше хирлявий, аніж хворий. Був він останнім із консулів, яких призначав Нерон, та й пішов зі світу останнім із тих, кого Нерон призначав. Варто й таке зазначити: з Неронових консулярів останнім пішов з життя той, за чийого консульства Нерон загинув.
Коли згадую все це, то підступає смуток: якою ж то крихкою є людина! Чи буває щось іще тісніше окреслене, щось коротше, аніж, хай навіть найдовше, людське життя? Хіба не здається тобі, що Нерон тільки-но був поміж живими? А тим часом нікого вже немає навіть із тих, хто був за нього консулом. Але чим я тут здивований? Ось нещодавно Л. Пізон, батько того Пізона, якого в Африці так підступно вбив Валерій Фест, не раз повторював, що в сенаті не бачить уже нікого з тих, кого, будучи консулом, він просив висловити свою думку. В таких уже вузинах замкнене життя такої сили людей, що, здається мені, не вибачливості, а похвали заслуговують ті царські сльози. Ксеркс, кажуть, озирнувши своє незчисленне воїнство, раптом заплакав: скільки-то тисяч за такий короткий час піде за обрій життя!
Тому, якщо вже не дано ділами (тут ми нічого не вдіємо), то, скільки вже є тієї перелітної крихти часу, продовжмо її, ту крихту, нашою літературною працею і, раз нам відмовлено у довгому житті, — залишімо після себе якийсь слід, що засвідчив би, що ми загалом жили. Я знаю, ти не з тих, кого треба підганяти гостряком, але моє сердечне чуття до тебе змушує мене покваплювати й квапливого, як і ти — мене покваплюєш. Agathe d'eris[85], коли друзі, підганяючи один одного, підживляють у собі жагу безсмертя. Бувай здоровий!
Лист 12
На обід я прийду, але ось мої умови (викладу їх заздалегідь): той обід має бути простий, скромний, а багатий — хіба що бесідами у сократівському дусі[87], хоча й у них важливо триматися міри. Буде, ще до світанку, галас клієнтів[88]; зіткнутися з тією громадкою довелося й самому Катонові — і то не безкарно для нього[89]. Втім, докори, які йому робить цезар, я радше б назвав похвалою. Він описує, як ті вітальники, зустрівши його й стягнувши п’яненькому з голови плащ, самі ж почервоніли від сорому; потім додає: «ти б міг подумати, що не вони заскочили Катона в цьому стані, а він — їх». А й справді, чи можна виявити ще якусь більшу повагу до Катона? Навіть напідпитку викликав таку шанобу до себе! Що ж до нашого обіду, то все тут, кажу, хай буде в міру: обстава, витрати, сам обід, та й час за обідом. Ми ж не з тих, кого вороги, хоч і ганьблять, — та не без похвали. Бувай здоровий!
Лист 16
Здається, я вже якось зазначав, що є діла й слова, чи то чоловіків, чи жінок, славні, а є — величні. Цю мою думку підтвердила вчорашня розповідь Фаннії, внучки тієї Аррії, яка стала для мужа і розрадою, і зразком у смерті. Різне розповідала вона з життя своєї бабусі, і все це, хоча й не уступає її вчинку, все ж не таке відоме. Гадаю, читатимеш про це з таким самим подивом, з яким я — слухав.
Хворів її муж, Цеціна Пет, хворів і син; обоє, як з’ясувалося, — смертельно. Син помер. А був то юнак рідкісної вроди й такої ж чистоти звичаїв, тож батьки любили його не лише як сина, а й, не менше, як чудового хлопця. Вона ж — подумати лише! — так підготувала похорон синові, так його провела, що муж і не знав про це. Мало того, щоразу заходила до його спальні з таким настроєм, начебто син живе й краще почувається, а коли муж розпитував про сина, як там він, то відповідала: «Гарно поспав, зі смаком поїв». А коли вже їй годі було стримувати сльози, коли вони вже ось-ось мали пролитися, вона поспіхом виходила й тоді вже давала волю і їм, і своєму болю. Виплакавши усі сльози, вже з сухими очима та спокійним обличчям поверталась у спальню, мовби за порогом лишивши своє сирітство. А той її вчинок — таки вершина слави: добути ножа, вдарити собі ним у груди, витягнути, подати його мужу зі словами безсмертними, ледь не божественними: «Пете, це не боляче». Та коли вона це робила, коли говорила, перед її очима вже поставала невмируща слава: хіба ж то не більший подвиг — приховувати сльози, затаювати біль і, втративши сина, вдавати, що вона все ще мати, не очікуючи в нагороду за це безсмертної слави?
Скрібоніан збройно виступив в Ілліріці проти Клавдія[91]. Пет був заодно з ним, і коли Скрібоніана вбили, Пета змусили повернутись до Рима. Коли він збирався піднятись на корабель, Аррія почала просити вояків, щоб і їй дозволили поїхати з мужем. «Дасте ж, — переконувала їх, — консулярові якихось рабів, що подаватимуть йому їжу, одягатимуть його, взуватимуть, а замість них — я одна все це робитиму». Не дозволили. Тоді вона найняла рибацький човник і попливла; на тій шкаралупинці — за величезним судном.
А дружині Скрібоніана, що в усьому зізналася Клавдієві, вона кинула в обличчя: «Тебе маю слухати? Тебе, на чиїх руках загинув твій муж, а ти й досі живеш?» Було зрозуміло, що думка про славну смерть прийшла їй в голову не одразу. Тразея, її зять, усіляко промовляв до неї, щоб не поривалася до смерті; між іншим, сказав і таке: «А як мені доведеться загинути, то невже б ти хотіла, щоб зі мною й твоя дочка загинула?» — «Якщо так довго й у такій згоді проживе з тобою, як я з Петом, — то хочу». Ця відповідь ще більше стривожила її близьких; стали пильніше за нею стежити. Вона, зауваживши це: «Марно стараєтеся! Ви зможете домогтись того, щоб я загинула недостойною смертю, але щоб я не загинула — таки не зможете». Мовивши це, метнулася з крісла й з усього розгону — головою об стіну. Її привели до тями. А вона: «Казала ж я вам, що знайду будь-яку, навіть найважчу стежку до смерті, якщо на легку не даєте ступити».
Чи не думаєш, що тут більше величі, аніж у славному: «Пете, це не боляче»? Це, власне, був перший крок. Ці її слова в усіх на устах, а от про інше чомусь не згадують. Отож, як на початку я сказав, — є вчинки славні, а є — величні. Бувай здоровий!
Лист 17
Чи все у тебе гаразд? Бо щось уже давненько листів твоїх не отримую. Чи все гаразд, лишень дуже зайнятий? А може, незайнятий, лишень нагода, про що б мав писати, — або рідко, або й загалом не трапляється? Позбав мене тієї гризоти, поки не догризла мене, позбав — спроможися бодай листоношу прислати[93]. Я вже на дорогу йому дам, та й без дарунка не залишу, лиш би звістка була жаданою.
Сам я здоровий, якщо це здоров’я — перебувати в такій-от непевності й тривозі, тремтячи з години на годину[94] за дорогого мені приятеля: усяке ж людині може притрапитися. Бувай здоровий!
Лист 21
Чую, що помер Валерій Марціал. Сумно мені. Був то чоловік обдарований, гострий, навіть їдкий на слово: було в його писаннях чимало солі й жовчі, але не менше — й щирого блиску. Пам’ятаю, я відпровадив його колись, дав грошей на дорогу, — належно віддячив йому і за дружбу, і за ті віршики, які він склав про мене.
Був у давнину звичай вшановувати почесним званням або грошовою винагородою тих, хто похвально відгукнувся чи то про когось зокрема, чи про місто загалом. Нині, поряд з іншими прекрасними, славними звичаями, швиденько й цей вивітрився з нашої пам’яті. Та й не диво: відколи не спромагаємось на вчинки, гідні хвали, відтоді й хвалу вважаємо чимось недоречним.
Запитуєш, що це за віршики, за які я віддячився. Міг би тебе відіслати до самої книжки, якби дещо не залишилось у пам’яті; решту, якщо ці рядки сподобаються, знайдеш у тій книжці. Звертаючись до Музи, він просить, щоб вона розшукала моє житло в Есквіліях[96] і з повагою ступила на поріг:
Та, гляди, у дім той, бува, не в пору
Сп’яна не вривайсь, де речистим словом
Той весь день Мінерві суворій служить,
Хто для Ста мужів[97] мову так готує,
Що нащадки зможуть її хіба що
Зрівнювать із тим, що складав Арпінець[98].
Краще йти при пізніх світлах: твоя ж бо
Ця година: править Ліей в цю пору
Й ружа пахне в вогкім, виткім волоссі —
Сам Катон тоді б став мене читати.
То як гадаєш, той чоловік, що так ось написав про мене, вартує того, щоб і тоді я відпровадив його[99], як найдорожчого свого приятеля, і щоб тепер — як за найдорожчим, тужив? Він дав мені найбільше, що міг дати, а міг би — дав би й більше. А втім, чи може бути більший дар, аніж слава, ніж похвала? Скажеш: хтозна чи світить його творам вічність… Може, й так, але він писав їх з думкою, що світитиме. Бувай здоровий!
Книга IV
Лист 11
Пліній Корнелієві Мініціану[100] — вітання
Чи ти чув, що Валерій Ліцініан[101] учителює в Сицилії? Гадаю, не чув, бо то свіжа новина. Його, колишнього претора, вважали тут чи не найкрасномовнішим адвокатом. Нині ж докотився до того, що з сенатора став вигнанцем, з оратора — ритором. Сам же він, повагом, але й з болем, ось так почав свою промову: «Як же ти, Фортуно, забавляєшся нами! Учителів робиш сенаторами, сенаторів — учителями!»[102] Стільки у тих словах гіркоти, стільки болю, що, здається мені, він і вчителем став для того, щоб їх виголосити. Увійшовши в грецькому плащі (ті, кому відмовлено у воді й вогню, не мають права вдягати тогу[103]), він обсмикався, приглянувся до себе й сказав: «Декламуватиму латиною».
Скажеш: «Сумно. Можна поспівчувати». Але ж так і треба тому, хто заплямував ці заняття блюзнірським злочином. А втім, можливо, що він зізнався в тому, чого й не вчиняв: боявся гіршого, коли б заперечив: Доміціан прямо таки озвірів — увесь аж трусився, кипів, залишившись наодинці зі своєю незмірною злобою. За правом верховного понтифіка[104], радше нелюда-тирана, він захотів закопати живцем Корнелію, старшу весталку: такий приклад, здавалось йому, прославить добу його правління. А користуючись іще й вседозволеністю володаря, він зібрав інших понтифіків у своїй албанській віллі, а не в приміщенні верховного понтифіка. І ось — злочин не менший, аніж саме це показне покарання: за порушення цноти виніс вирок відсутній, навіть не вислухавши її. Сам же не лише зґвалтував дочку свого брата, а й вбив її: померла у передчасних пологах.
Одразу ж послано понтифіків, щоб зайнялися тією, яку належить закопати, вбити. Вона, простягаючи руки то до Вести, то до інших богів, різне викликувала, та найчастіше ось таке: «Цезар мене вважає нечестивою, а сам же переміг, коли я приносила жертви!» Власкавити цим хотіла його чи насміхалась над ним, з поваги до себе говорила це чи зі зневаги до нього — невідомо; говорила ж, поки везли її на страту, не знаю, чи невинну, але вже напевно — як невинну. І навіть тоді, коли її спускали в ту яму, у неї, поки сходила, зачепилася за щось стола[105]; обернулася й підібрала її, а коли кат подав їй руку — бридливо відсахнулася, мовби хотіла тим останнім цнотливим порухом оберегти своє чисте, неторкнуте тіло від брудного доторку: як лише могла, так дбала про свою невинність:
pollen pronoian eschen euschemon pesein[106].
А Целер, римський вершник, якого звинувачували у зносинах з Корнелією, коли його на смерть засікали різками в коміції[107], правив своє: «Та що я зробив? Нічого я не зробив!»
Отож, Доміціан аж палахтів увесь, знеславлений своєю жорстокістю й несправедливістю. От він і Ліцініана схопив за те, що той начебто переховував у своїй садибі відпущенку Корнелії. Ті, хто співчував схопленому, попередили його: не хочеш, мовляв, різок і коміцію, то, замість благати милості, рятуйся зізнанням. Так і зробив. Про відсутнього Геренній Сененціон сказав щось подібне до keitai Patroklos[108], що мало означати: «з адвоката я став вісником: Ліцініан уступив». Доміціанові це так було приємно почути, що він, хоч як стримувався, аж скрикнув з радості: «Ліцініан нас виправдав!», ще й додав: не треба, мовляв, так уже його присоромлювати. Дозволив йому хапнути, що там зможе зі своїх речей, поки ще на розпродаж не пішло все його майно; та й вигнанням, наче в нагороду, скарав його не надто суворим. Звідти, вже з ласки божественного Нерви, він перебрався до Сицилії, де й вчителює тепер, нарікаючи на долю у своїх передмовах.
Бачиш, як я стараюся тобі догодити: не лише з міськими, а й з чужоземними новинами ознайомлюю — що ти допитливіший, то глибше заходжу. Припускав же, що, раз тебе не було в місті, то й про Ліцініана знаєш хіба те, що його вислали за перелюб. Поголоска ж доносить, що відбулося, а не те, що і в якому порядку воно відбувалося. Отож я заслужив, щоб і ти своєю чергою написав мені, що діється в твоєму місті, що по сусідству (усяке ж трапляється, варте уваги). Втім, пиши, про що хочеш, аби лиш твій лист був не коротшим од мого. Гляди ж бо: рахуватиму не лише сторінки, а й рядки, навіть склади! Бувай здоровий!
Лист 13
Пліній Тацітові — вітання
Радий, що ти щасливо повернувся до міста. Твоє повернення завжди для мене очікуване, сьогодні ж — особливо. Сам я ще на кілька днів затримаюсь у моїй тускуланській віллі, щоб закінчити розпочату, яка ось під рукою, працю. Боюся, що, послабивши під кінець свою увагу, вже, як належить, не зосереджусь. Наразі ж, аби не марним був мій поспіх, у цьому листі, якого шлю заздалегідь, наче посланця, сповіщаю тобі те, про що особисто проситиму. Але спочатку послухай, чим викликане це прохання, а тоді вже — зваж на саме прохання.
Нещодавно, коли я був на своїй батьківщині, прийшов привітати мене син мого краянина, хлопчина в претексті. «Вчишся?» — запитав його. — «Так», — відповів. — «А де?» — «В Медіолані». — «Чому ж не тут?» — На те його батько (був він із сином, сам же й привів хлопця): «Бо тут немає вчителів»[109]. — «Як це немає? Для вас же, батьків (а нашу розмову саме тоді слухало чимало батьків), так уже важливо, щоб ваші діти навчалися саме тут. Де ж бо їм приємніше перебувати, як не в рідному місті? Де б чемнішими вони зростали, як не під оком батьків? Де, врешті, менше витрат, як не вдома? Хіба ж не краще, до спілки, найняти вчителів, а гроші, які витрачаєте тепер на житло, на дорогу, на всілякі закупи в чужій місцевості (поза домом усе ж доводиться купувати), хіба не краще всі ті витрати додати до вчительської платні?
Ось я сам, дарма що дітей ще не маю[110], готовий дати для рідного міста, як дав би для дочки чи матері, третю частину того, що вирішили б ви зібрати. Пообіцяв би й усе оплатити, якби не побоювався, що мій дарунок змарнується через усілякі крутійства, як це, бачу, часто трапляється то тут, то там, де вчителів наймає місто. Цій біді лише в один спосіб можна зарадити — щоб самі батьки мали право наймати вчителів: сплачуватимуть за навчання — то й приглядатимуться, яким воно є, те навчання. Бо якщо хтось, може, й не дбає про чуже, то свого вже напевно пильнуватиме і таки подбає, щоб мої гроші лише гідний отримував, адже отримуватиме з їхніх рук. Тож погоджуйтесь, домовляйтесь і набирайтеся впевненості, покладаючись на мене, хто щиро хоче, щоб мій внесок був якнайбільший.
Нічого кращого, нічого почеснішого не можете дати своїм дітям, нічого приємнішого — й рідному місту. Ті, що народилися тут, хай тут і вчаться і з самого дитинства звикають любити свою батьківщину, тулитися до неї[111]. Хай пощастить вам залучити таких славних учителів, що сюди з'їжджатимуться на науку з сусідніх міст, і, як тепер ваші діти рушають у чужі їм місцевості, так і з чужих, — сюди хай спливаються».
І ось я подумав, що все це варт обміркувати глибше, мов самих джерел сягнувши, тоді й знатимеш, як мені буде приємно, якщо візьмешся за те, що я тобі поручаю. А поручаю справу чималої ваги, поручаю і прошу тебе: розглянься — і серед усіх шанувальників твого таланту, освічених людей[112], що збираються у тебе (а їх чимало), наміть собі, кого можна було б заохотити до вчителювання. Із тим лише застереженням, що я нікому нічого не обіцяю: батькам даю тут повну волю — їм судити, їм і вибирати. За собою зберігаю право хіба що на клопоти й витрати. Отож, коли знайдеться хтось впевнений у своїх силах, то хай рушає туди, але знову ж таки за умови, що звідси, окрім ще більшої впевненості у собі, нічого іншого він не винесе. Бувай здоровий!
Лист 23
Пліній Помпонію Бассу[113] — вітання
Вельми приємно було мені довідатися від спільних наших друзів, що ти, як і годиться мудрій людині, належно і впорядковуєш, і проводиш своє дозвілля: живеш у прекрасній місцині, дбаєш про своє тіло, вправляючись і на суходолі, й на морі, багато розмірковуєш, слухаєш, читаєш і, хоч як багато усього знаєш, а щодня щось таки додаєш до тих знань.
Так і має жити у свій поважний вік той муж, що обіймав найвищі магістратури, керував військами й загалом, поки це личило, усього себе посвячував державним справам. Так воно й має бути[114]: молодість і середній вік належить віддавати державі, старечий — собі; так, врешті, й сам закон велить: літній людині віддає дозвілля. То коли ж можна буде й мені, з огляду на вік, узяти собі за взірець такий-от, як у тебе, сповнений блаженного спокою, прекрасний спосіб життя? Коли ж то й моє усамітнення в тихій садибі йменуватиметься не безділлям, а впогідненим життям?[115] Бувай здоровий!
Лист 28
Пліній Вібієві Северу[116] — вітання
Геренній Север, муж вельми вчений, дуже б хотів мати у своїй книгозбірні[117] зображення твоїх краян Корнелія Непота[118] і Тіта Катія, от і просить мене, якщо вони є там, — а ймовірно, що є, — поручити комусь відтворити їх і рисунком, і барвами.
Зайнятися цією справою прошу, власне, тебе, насамперед тому, що саме ти найохочіше сповняєш усі мої бажання, а ще — ти з особливою повагою ставишся до літературних занять, з особливою любов’ю до тих, хто відданий тим заняттям, врешті, й тому, що і свою вітчизну, й усіх, хто вславив її ім’я, ти шануєш і любиш, як і саму вітчизну. Але підбери, прошу тебе, щонайсумліннішого маляра. Бо якщо нелегким є те мистецтво — вловити подібність, малюючи живий образ, то як це мусить бути важко — наслідувати чиєсь наслідування! Тому, ще раз прошу, — подбай, щоб митець, якого вибереш, не схибив[119], пробуючи покращити зразок. Бувай здоровий!
Лист 11
Чи ти чув, що Валерій Ліцініан[101] учителює в Сицилії? Гадаю, не чув, бо то свіжа новина. Його, колишнього претора, вважали тут чи не найкрасномовнішим адвокатом. Нині ж докотився до того, що з сенатора став вигнанцем, з оратора — ритором. Сам же він, повагом, але й з болем, ось так почав свою промову: «Як же ти, Фортуно, забавляєшся нами! Учителів робиш сенаторами, сенаторів — учителями!»[102] Стільки у тих словах гіркоти, стільки болю, що, здається мені, він і вчителем став для того, щоб їх виголосити. Увійшовши в грецькому плащі (ті, кому відмовлено у воді й вогню, не мають права вдягати тогу[103]), він обсмикався, приглянувся до себе й сказав: «Декламуватиму латиною».
Скажеш: «Сумно. Можна поспівчувати». Але ж так і треба тому, хто заплямував ці заняття блюзнірським злочином. А втім, можливо, що він зізнався в тому, чого й не вчиняв: боявся гіршого, коли б заперечив: Доміціан прямо таки озвірів — увесь аж трусився, кипів, залишившись наодинці зі своєю незмірною злобою. За правом верховного понтифіка[104], радше нелюда-тирана, він захотів закопати живцем Корнелію, старшу весталку: такий приклад, здавалось йому, прославить добу його правління. А користуючись іще й вседозволеністю володаря, він зібрав інших понтифіків у своїй албанській віллі, а не в приміщенні верховного понтифіка. І ось — злочин не менший, аніж саме це показне покарання: за порушення цноти виніс вирок відсутній, навіть не вислухавши її. Сам же не лише зґвалтував дочку свого брата, а й вбив її: померла у передчасних пологах.
Одразу ж послано понтифіків, щоб зайнялися тією, яку належить закопати, вбити. Вона, простягаючи руки то до Вести, то до інших богів, різне викликувала, та найчастіше ось таке: «Цезар мене вважає нечестивою, а сам же переміг, коли я приносила жертви!» Власкавити цим хотіла його чи насміхалась над ним, з поваги до себе говорила це чи зі зневаги до нього — невідомо; говорила ж, поки везли її на страту, не знаю, чи невинну, але вже напевно — як невинну. І навіть тоді, коли її спускали в ту яму, у неї, поки сходила, зачепилася за щось стола[105]; обернулася й підібрала її, а коли кат подав їй руку — бридливо відсахнулася, мовби хотіла тим останнім цнотливим порухом оберегти своє чисте, неторкнуте тіло від брудного доторку: як лише могла, так дбала про свою невинність:
pollen pronoian eschen euschemon pesein[106].
А Целер, римський вершник, якого звинувачували у зносинах з Корнелією, коли його на смерть засікали різками в коміції[107], правив своє: «Та що я зробив? Нічого я не зробив!»
Отож, Доміціан аж палахтів увесь, знеславлений своєю жорстокістю й несправедливістю. От він і Ліцініана схопив за те, що той начебто переховував у своїй садибі відпущенку Корнелії. Ті, хто співчував схопленому, попередили його: не хочеш, мовляв, різок і коміцію, то, замість благати милості, рятуйся зізнанням. Так і зробив. Про відсутнього Геренній Сененціон сказав щось подібне до keitai Patroklos[108], що мало означати: «з адвоката я став вісником: Ліцініан уступив». Доміціанові це так було приємно почути, що він, хоч як стримувався, аж скрикнув з радості: «Ліцініан нас виправдав!», ще й додав: не треба, мовляв, так уже його присоромлювати. Дозволив йому хапнути, що там зможе зі своїх речей, поки ще на розпродаж не пішло все його майно; та й вигнанням, наче в нагороду, скарав його не надто суворим. Звідти, вже з ласки божественного Нерви, він перебрався до Сицилії, де й вчителює тепер, нарікаючи на долю у своїх передмовах.
Бачиш, як я стараюся тобі догодити: не лише з міськими, а й з чужоземними новинами ознайомлюю — що ти допитливіший, то глибше заходжу. Припускав же, що, раз тебе не було в місті, то й про Ліцініана знаєш хіба те, що його вислали за перелюб. Поголоска ж доносить, що відбулося, а не те, що і в якому порядку воно відбувалося. Отож я заслужив, щоб і ти своєю чергою написав мені, що діється в твоєму місті, що по сусідству (усяке ж трапляється, варте уваги). Втім, пиши, про що хочеш, аби лиш твій лист був не коротшим од мого. Гляди ж бо: рахуватиму не лише сторінки, а й рядки, навіть склади! Бувай здоровий!
Лист 13
Радий, що ти щасливо повернувся до міста. Твоє повернення завжди для мене очікуване, сьогодні ж — особливо. Сам я ще на кілька днів затримаюсь у моїй тускуланській віллі, щоб закінчити розпочату, яка ось під рукою, працю. Боюся, що, послабивши під кінець свою увагу, вже, як належить, не зосереджусь. Наразі ж, аби не марним був мій поспіх, у цьому листі, якого шлю заздалегідь, наче посланця, сповіщаю тобі те, про що особисто проситиму. Але спочатку послухай, чим викликане це прохання, а тоді вже — зваж на саме прохання.
Нещодавно, коли я був на своїй батьківщині, прийшов привітати мене син мого краянина, хлопчина в претексті. «Вчишся?» — запитав його. — «Так», — відповів. — «А де?» — «В Медіолані». — «Чому ж не тут?» — На те його батько (був він із сином, сам же й привів хлопця): «Бо тут немає вчителів»[109]. — «Як це немає? Для вас же, батьків (а нашу розмову саме тоді слухало чимало батьків), так уже важливо, щоб ваші діти навчалися саме тут. Де ж бо їм приємніше перебувати, як не в рідному місті? Де б чемнішими вони зростали, як не під оком батьків? Де, врешті, менше витрат, як не вдома? Хіба ж не краще, до спілки, найняти вчителів, а гроші, які витрачаєте тепер на житло, на дорогу, на всілякі закупи в чужій місцевості (поза домом усе ж доводиться купувати), хіба не краще всі ті витрати додати до вчительської платні?
Ось я сам, дарма що дітей ще не маю[110], готовий дати для рідного міста, як дав би для дочки чи матері, третю частину того, що вирішили б ви зібрати. Пообіцяв би й усе оплатити, якби не побоювався, що мій дарунок змарнується через усілякі крутійства, як це, бачу, часто трапляється то тут, то там, де вчителів наймає місто. Цій біді лише в один спосіб можна зарадити — щоб самі батьки мали право наймати вчителів: сплачуватимуть за навчання — то й приглядатимуться, яким воно є, те навчання. Бо якщо хтось, може, й не дбає про чуже, то свого вже напевно пильнуватиме і таки подбає, щоб мої гроші лише гідний отримував, адже отримуватиме з їхніх рук. Тож погоджуйтесь, домовляйтесь і набирайтеся впевненості, покладаючись на мене, хто щиро хоче, щоб мій внесок був якнайбільший.
Нічого кращого, нічого почеснішого не можете дати своїм дітям, нічого приємнішого — й рідному місту. Ті, що народилися тут, хай тут і вчаться і з самого дитинства звикають любити свою батьківщину, тулитися до неї[111]. Хай пощастить вам залучити таких славних учителів, що сюди з'їжджатимуться на науку з сусідніх міст, і, як тепер ваші діти рушають у чужі їм місцевості, так і з чужих, — сюди хай спливаються».
І ось я подумав, що все це варт обміркувати глибше, мов самих джерел сягнувши, тоді й знатимеш, як мені буде приємно, якщо візьмешся за те, що я тобі поручаю. А поручаю справу чималої ваги, поручаю і прошу тебе: розглянься — і серед усіх шанувальників твого таланту, освічених людей[112], що збираються у тебе (а їх чимало), наміть собі, кого можна було б заохотити до вчителювання. Із тим лише застереженням, що я нікому нічого не обіцяю: батькам даю тут повну волю — їм судити, їм і вибирати. За собою зберігаю право хіба що на клопоти й витрати. Отож, коли знайдеться хтось впевнений у своїх силах, то хай рушає туди, але знову ж таки за умови, що звідси, окрім ще більшої впевненості у собі, нічого іншого він не винесе. Бувай здоровий!
Лист 23
Вельми приємно було мені довідатися від спільних наших друзів, що ти, як і годиться мудрій людині, належно і впорядковуєш, і проводиш своє дозвілля: живеш у прекрасній місцині, дбаєш про своє тіло, вправляючись і на суходолі, й на морі, багато розмірковуєш, слухаєш, читаєш і, хоч як багато усього знаєш, а щодня щось таки додаєш до тих знань.
Так і має жити у свій поважний вік той муж, що обіймав найвищі магістратури, керував військами й загалом, поки це личило, усього себе посвячував державним справам. Так воно й має бути[114]: молодість і середній вік належить віддавати державі, старечий — собі; так, врешті, й сам закон велить: літній людині віддає дозвілля. То коли ж можна буде й мені, з огляду на вік, узяти собі за взірець такий-от, як у тебе, сповнений блаженного спокою, прекрасний спосіб життя? Коли ж то й моє усамітнення в тихій садибі йменуватиметься не безділлям, а впогідненим життям?[115] Бувай здоровий!
Лист 28
Геренній Север, муж вельми вчений, дуже б хотів мати у своїй книгозбірні[117] зображення твоїх краян Корнелія Непота[118] і Тіта Катія, от і просить мене, якщо вони є там, — а ймовірно, що є, — поручити комусь відтворити їх і рисунком, і барвами.
Зайнятися цією справою прошу, власне, тебе, насамперед тому, що саме ти найохочіше сповняєш усі мої бажання, а ще — ти з особливою повагою ставишся до літературних занять, з особливою любов’ю до тих, хто відданий тим заняттям, врешті, й тому, що і свою вітчизну, й усіх, хто вславив її ім’я, ти шануєш і любиш, як і саму вітчизну. Але підбери, прошу тебе, щонайсумліннішого маляра. Бо якщо нелегким є те мистецтво — вловити подібність, малюючи живий образ, то як це мусить бути важко — наслідувати чиєсь наслідування! Тому, ще раз прошу, — подбай, щоб митець, якого вибереш, не схибив[119], пробуючи покращити зразок. Бувай здоровий!
Книга V
Лист 5
Пліній Новієві Мáаксіму[120] — вітання
Мені сповістили, що помер Гай Фанній, і це мене вельми засмутило. Передусім тому, що я любив того порядного, красномовного, доброзвичайного чоловіка; а ще я звик завжди дослухався до його думки. Природа йому дала гострий розум, досвід додав мудрості, правда — готовності до дії[121]. Мучить мене, окрім того, та прикрість, яка трапилася з ним: помер він, не склавши нового заповіту, у старому ж не було тих, кого він дуже любив, були натомість його ненависники. Але й це ще півбіди; найприкріше те, що він залишив незакінченим чудовий твір. Хай як його виснажувала робота в суді, він усе-таки знаходив час описувати кончину тих, кого Нерон або вбив, або вислав з Рима. Завершив уже три ґрунтовно опрацьовані, писані вишуканою латиною книги, щось середнє між історією і виголошуваними в суді промовами. А що ті книги читали й перечитували, то йому дуже хотілося довести до кінця й інші. Мені ж завжди видається жорстокою і передчасною смерть тих, хто працює над чимось безсмертним. Бо ті, хто віддається насолодам, живуть, сказати б, одним днем: прожив день — і вже начебто вичерпав спонуки для подальшого життя. А ті, хто думає про наступні покоління, хто хоче продовжити пам’ять про себе у своїх творах, — тим, коли б не померли, та смерть завжди видається раптовою, бо завжди обриває якийсь їхній задум[122].
Гай Фанній, щоправда, вже давно передчував те, що трапилось. Якось йому наснилося[123], що він серед нічної тиші лежить собі у ліжку, наготовлений працювати (під руками, як завжди, — скринька з рукописами), аж тут, бачиться йому, заходить Нерон, сідає біля нього на ліжко, бере, вже видану, першу книжку про свої злочини, перечитує її до кінця, потім — другу, третю; дочитавши — відходить. Фанній, жахнувшись того сну, витлумачив його так: на чому закінчив читати Нерон, на тому й він, Фанній, закінчить писати. Так воно й сталося.
Згадую про це — і глибока печаль, а з нею й тиха жалість огортає душу: скільки-то безсонних годин, скільки праці у нього пішло намарно! А відтак, і про свою смертність помишляю, про свої писання. Отож, поки життя, докладаймо усіх зусиль, щоби смерті якомога менше залишилось того, що вона може взяти з собою. Бувай здоровий!
Лист 8
Пліній Тітінієві Капітону[124] — вітання
Радиш мені, щоб я зайнявся історією, й не ти один: багато хто не раз спонукав мене до такого писання, та й сам я не проти; не тому, що впевнений у собі (вірити у свої сили, не випробувавши їх — необачно), а передусім тому, що такою вже прекрасною видається мені ця справа — не дозволити, щоб у забуття канули ймена тих, хто заслужив на вічність, а до їхньої слави, що триватиме у віках, долучити й своє ім’я! До нічого іншого так не пориваюся, нічого іншого так не прагну, як, власне, тривання у прийдешніх часах. Чого ж іще більшого може вдостоїтись людина, надто коли її сумління без жодної пляминки, коли її не лякає пам’ять нащадків? Отож, і днями, й ночами, — одне на думці: «…мушу спробувать, як то / Понад землею злетіть…»[125]. У цьому — моя надія, навіть щось вище, аніж надія: «…і, звитяжцем, в усіх на устах буть»[126]. Але досить того, що, думаю, обіцяє сама історія. Промови й вірші мало чого варті, якщо словом тут не сягнеш досконалості. Історія ж, хай як писана, — приваблює, бо ж люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якоюсь голою відомістю[127] купиш навіть тих, хто наставляє вуха усіляким балачкам та побрехенькам.
Мене ж до тих занять спонукає й домашній приклад: мій дядько, він же й прийомний мій батько, писав, і то якнайсумлінніше, й історичні твори. А ще ж у мудрих авторів знаходжу думку, що йти вслід за предками, — то вельми почесна річ, звісно, якщо вони трималися прямої дороги. То чому зволікаю?.. Я провадив голосні й важливі справи, й ті мої судові промови, хоч я і не покладав на них великих надій, хочу переглянути, щоб така велика моя праця, якщо не додам потрібних старань, не пропала разом зі мною. Бо якщо у якійсь не до кінця доведеній праці покладаєшся на нащадків, то вважай, що незакінчене — все одно що непочате. Скажеш: «Ти б міг одночасно і ті промови переглядати, й писати історію». Ба! Одна й друга справа — не з легких. Достатньо було б з однією впоратись.
З дев’ятнадцяти років виступаю на форумі, та ще й досі мов крізь мряку бачу, хто такий оратор і яким він повинен бути. А що, коли до цього тягара — й новий додасться? Ораторство й історія мають, щоправда, чимало спільного, але саме те, що, здавалося б, є у них спільним, — найбільше й різнить їх одне від одного. Ораторство й історія — розповідають. Але — про різне: воно — переважно про щось дрібничкове, брудне й буденне; їй — пасує переважно усе віддалене, видатне, високе. Воно здебільшого зайняте, сказати б, кістками, м’язами, жилами; її ж предмет — цілісна, в усьому її блиску, жива постать. Воно вабить найбільше силою виразу, його гостротою, натиском; вона — тяглістю, приємністю, навіть солодкістю. Інший тут добір слів, інший тон, інша побудова. Тож найголовніше, як зауважує Фукідід, — що перед тобою: ktema[128] чи agonisma[129]; перше — це історія, друге — промова.
Тому-то я не схильний поєднувати й змішувати ті два предмети, такі різні саме тим, чим і значущі, бо ж у тій мішанині міг би розгубитись і переплутати: замість тут — там якесь слово вписати. Тож і звичною мені, й простою мовою прошу наразі відкласти цю справу.
А ти міркуй вже відтепер, до яких то часів мав би я найрадше братися. До давніх, що їх уже описували інші автори? Дослідження їхні озирнути можна, а от зіставити, де тут що правдивіше, — нелегко. Вдатися до нових, ще не торкнутих? Образ тут не обберешся, похвал — не діждешся. А ще ж за таких, як нині, зіпсутих звичаїв, коли більше доводиться звинувачувати, аніж хвалити, як не поводься, — все одно скажуть, що ти надто скупий на похвали, надто щедрий — на звинувачення, все одно — навіть якщо будеш розсипатись у похвалах, а стримуватись у звинуваченнях. Але це мене не зупинить (для правди вистачить духу), тож, прошу, розгорни переді мною поле праці, до якої закликаєш, визначи тему, щоб я, коли вже наготовлюсь писати, знову не побачив поважної причини для проволоки. Бувай здоровий!
Лист 12
Пліній Теренцієві Скавру[130] — вітання
Збираючись виголосити невеличку свою промову, яку сподіваюсь опублікувати, я запросив декількох слухачів, щоб було перед ким потремтіти; ще декількох — щоби правду почути. Дві речі спонукають мене до виголошення написаного[131]: по-перше, щоб відчути отой трем, отже, й потрібну напругу, по-друге, щоб мене поправили, якщо не зауважу, як то буває, власної похибки.
Я отримав те, чого шукав: знайшов тих, хто щедро поділився зі мною своїм розумінням, та й сам дещо помітив — для покращення. Тож книга, яку я послав тобі, — виправлена. Про що вона — скаже тобі заголовок; інше — сама книга; з нею вже тепер маєш так ознайомитися, щоб і без передмови розуміти, що тут і до чого. Дуже хотів би почути від тебе, що думаєш про цілість, про частини. Я ж або ще притримаю її, обережніший, або впевнено пущу у світ, — то вже куди зверне мене твоя думка, якій довіряю. Бувай здоровий!
Лист 18
Пліній Кальпурнієві Макру[132] — вітання
Добре мені — бо й тобі добре: маєш коло себе дружину, маєш сина. Насолоджуєшся морем, джерелами, зеленню, полями, чудовою своєю віллою. Не сумніваюся, що вона справді чудова, раз її вподобала собі щаслива людина ще перед тим, аніж стати найщасливішою. Я у своїй етруській посілості[133] то мисливством займаюся, то літературою; іноді — і тим, і тим водночас, але й досі не можу тобі чітко сказати, що для мене важче: вполювати якусь дичину чи щось путнє написати. Бувай здоровий!
Лист 19
Пліній Валерієві Павліну[134] — вітання
Бачу, як ти м’яко поводишся зі своїми рабами, от і захотілося саме тобі розповісти, як поблажливо я ставлюся й до своїх. Завжди ношу в душі оте Гомерове: «…pater d’hos epios een[135]» — й наше: «батько сім’ї». Та навіть якби я від природи був суворіший, черствіший, однак мене зламала б недуга мого відпущенника Зосима — так уже він у тій своїй недузі потребує людського тепла![136] Це порядна, готова до послуг, освічена людина. Він і за приписаними йому обов’язками, й за вродженим хистом (сказати б, на чолі написано), — комедійник, і в цьому мистецтві він осягнув чимало. Декламує живо, вдумливо, доладно, але й стримано[137]. На кітарі грає навіть краще, ніж це потрібно комедійникові. А промови, історичні тексти й вірші виголошує так, мовби тільки цьому вчився.
Все це я описав тобі у подробицях, щоб ти знав, скільки-то він один робив мені послуг і якими приємними були вони для мене. До того ж я віддавна люблю того чоловіка, а через його хворобу те почуття ще й посилилося. Це вже природа подбала — ніщо так не підживлює любові, як страх утрати, і той страх раз од разу боляче мене вражає. Якось, декілька років тому, коли він зосереджено й натхненно декламував, ротом йому пішла кров. Я вирядив його до Єгипту[138]; після довгої подорожі, дещо скріпнувши, він нещодавно повернувся. Та ось, декілька днів поспіль напружуючи голос, знову став покашлювати (давня хвороба нагадала про себе), й знову пішла кров. От я й вирішив послати його у твою заміську посілість, що поблизу форуму Юлія, бо від тебе ж не раз я чув, що там і повітря здорове, й молоко найпридатніше для лікування таких-от хвороб. Тож напиши, будь добрий, своїм, щоб його прийняли й щоб він почувся там як вдома, щоб його забезпечували, звісно, за плату, всім потрібним; певно, й лікар знадобиться. Він такий вже скромний та ощадливий, що відмовляє собі не лише в чомусь приємному, а й в необхідному для здоров’я. Дам йому на дорогу стільки, скільки потрібно, щоб дістатися до тебе. Бувай здоровий!
Лист 5
Мені сповістили, що помер Гай Фанній, і це мене вельми засмутило. Передусім тому, що я любив того порядного, красномовного, доброзвичайного чоловіка; а ще я звик завжди дослухався до його думки. Природа йому дала гострий розум, досвід додав мудрості, правда — готовності до дії[121]. Мучить мене, окрім того, та прикрість, яка трапилася з ним: помер він, не склавши нового заповіту, у старому ж не було тих, кого він дуже любив, були натомість його ненависники. Але й це ще півбіди; найприкріше те, що він залишив незакінченим чудовий твір. Хай як його виснажувала робота в суді, він усе-таки знаходив час описувати кончину тих, кого Нерон або вбив, або вислав з Рима. Завершив уже три ґрунтовно опрацьовані, писані вишуканою латиною книги, щось середнє між історією і виголошуваними в суді промовами. А що ті книги читали й перечитували, то йому дуже хотілося довести до кінця й інші. Мені ж завжди видається жорстокою і передчасною смерть тих, хто працює над чимось безсмертним. Бо ті, хто віддається насолодам, живуть, сказати б, одним днем: прожив день — і вже начебто вичерпав спонуки для подальшого життя. А ті, хто думає про наступні покоління, хто хоче продовжити пам’ять про себе у своїх творах, — тим, коли б не померли, та смерть завжди видається раптовою, бо завжди обриває якийсь їхній задум[122].
Гай Фанній, щоправда, вже давно передчував те, що трапилось. Якось йому наснилося[123], що він серед нічної тиші лежить собі у ліжку, наготовлений працювати (під руками, як завжди, — скринька з рукописами), аж тут, бачиться йому, заходить Нерон, сідає біля нього на ліжко, бере, вже видану, першу книжку про свої злочини, перечитує її до кінця, потім — другу, третю; дочитавши — відходить. Фанній, жахнувшись того сну, витлумачив його так: на чому закінчив читати Нерон, на тому й він, Фанній, закінчить писати. Так воно й сталося.
Згадую про це — і глибока печаль, а з нею й тиха жалість огортає душу: скільки-то безсонних годин, скільки праці у нього пішло намарно! А відтак, і про свою смертність помишляю, про свої писання. Отож, поки життя, докладаймо усіх зусиль, щоби смерті якомога менше залишилось того, що вона може взяти з собою. Бувай здоровий!
Лист 8
Радиш мені, щоб я зайнявся історією, й не ти один: багато хто не раз спонукав мене до такого писання, та й сам я не проти; не тому, що впевнений у собі (вірити у свої сили, не випробувавши їх — необачно), а передусім тому, що такою вже прекрасною видається мені ця справа — не дозволити, щоб у забуття канули ймена тих, хто заслужив на вічність, а до їхньої слави, що триватиме у віках, долучити й своє ім’я! До нічого іншого так не пориваюся, нічого іншого так не прагну, як, власне, тривання у прийдешніх часах. Чого ж іще більшого може вдостоїтись людина, надто коли її сумління без жодної пляминки, коли її не лякає пам’ять нащадків? Отож, і днями, й ночами, — одне на думці: «…мушу спробувать, як то / Понад землею злетіть…»[125]. У цьому — моя надія, навіть щось вище, аніж надія: «…і, звитяжцем, в усіх на устах буть»[126]. Але досить того, що, думаю, обіцяє сама історія. Промови й вірші мало чого варті, якщо словом тут не сягнеш досконалості. Історія ж, хай як писана, — приваблює, бо ж люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якоюсь голою відомістю[127] купиш навіть тих, хто наставляє вуха усіляким балачкам та побрехенькам.
Мене ж до тих занять спонукає й домашній приклад: мій дядько, він же й прийомний мій батько, писав, і то якнайсумлінніше, й історичні твори. А ще ж у мудрих авторів знаходжу думку, що йти вслід за предками, — то вельми почесна річ, звісно, якщо вони трималися прямої дороги. То чому зволікаю?.. Я провадив голосні й важливі справи, й ті мої судові промови, хоч я і не покладав на них великих надій, хочу переглянути, щоб така велика моя праця, якщо не додам потрібних старань, не пропала разом зі мною. Бо якщо у якійсь не до кінця доведеній праці покладаєшся на нащадків, то вважай, що незакінчене — все одно що непочате. Скажеш: «Ти б міг одночасно і ті промови переглядати, й писати історію». Ба! Одна й друга справа — не з легких. Достатньо було б з однією впоратись.
З дев’ятнадцяти років виступаю на форумі, та ще й досі мов крізь мряку бачу, хто такий оратор і яким він повинен бути. А що, коли до цього тягара — й новий додасться? Ораторство й історія мають, щоправда, чимало спільного, але саме те, що, здавалося б, є у них спільним, — найбільше й різнить їх одне від одного. Ораторство й історія — розповідають. Але — про різне: воно — переважно про щось дрібничкове, брудне й буденне; їй — пасує переважно усе віддалене, видатне, високе. Воно здебільшого зайняте, сказати б, кістками, м’язами, жилами; її ж предмет — цілісна, в усьому її блиску, жива постать. Воно вабить найбільше силою виразу, його гостротою, натиском; вона — тяглістю, приємністю, навіть солодкістю. Інший тут добір слів, інший тон, інша побудова. Тож найголовніше, як зауважує Фукідід, — що перед тобою: ktema[128] чи agonisma[129]; перше — це історія, друге — промова.
Тому-то я не схильний поєднувати й змішувати ті два предмети, такі різні саме тим, чим і значущі, бо ж у тій мішанині міг би розгубитись і переплутати: замість тут — там якесь слово вписати. Тож і звичною мені, й простою мовою прошу наразі відкласти цю справу.
А ти міркуй вже відтепер, до яких то часів мав би я найрадше братися. До давніх, що їх уже описували інші автори? Дослідження їхні озирнути можна, а от зіставити, де тут що правдивіше, — нелегко. Вдатися до нових, ще не торкнутих? Образ тут не обберешся, похвал — не діждешся. А ще ж за таких, як нині, зіпсутих звичаїв, коли більше доводиться звинувачувати, аніж хвалити, як не поводься, — все одно скажуть, що ти надто скупий на похвали, надто щедрий — на звинувачення, все одно — навіть якщо будеш розсипатись у похвалах, а стримуватись у звинуваченнях. Але це мене не зупинить (для правди вистачить духу), тож, прошу, розгорни переді мною поле праці, до якої закликаєш, визначи тему, щоб я, коли вже наготовлюсь писати, знову не побачив поважної причини для проволоки. Бувай здоровий!
Лист 12
Збираючись виголосити невеличку свою промову, яку сподіваюсь опублікувати, я запросив декількох слухачів, щоб було перед ким потремтіти; ще декількох — щоби правду почути. Дві речі спонукають мене до виголошення написаного[131]: по-перше, щоб відчути отой трем, отже, й потрібну напругу, по-друге, щоб мене поправили, якщо не зауважу, як то буває, власної похибки.
Я отримав те, чого шукав: знайшов тих, хто щедро поділився зі мною своїм розумінням, та й сам дещо помітив — для покращення. Тож книга, яку я послав тобі, — виправлена. Про що вона — скаже тобі заголовок; інше — сама книга; з нею вже тепер маєш так ознайомитися, щоб і без передмови розуміти, що тут і до чого. Дуже хотів би почути від тебе, що думаєш про цілість, про частини. Я ж або ще притримаю її, обережніший, або впевнено пущу у світ, — то вже куди зверне мене твоя думка, якій довіряю. Бувай здоровий!
Лист 18
Добре мені — бо й тобі добре: маєш коло себе дружину, маєш сина. Насолоджуєшся морем, джерелами, зеленню, полями, чудовою своєю віллою. Не сумніваюся, що вона справді чудова, раз її вподобала собі щаслива людина ще перед тим, аніж стати найщасливішою. Я у своїй етруській посілості[133] то мисливством займаюся, то літературою; іноді — і тим, і тим водночас, але й досі не можу тобі чітко сказати, що для мене важче: вполювати якусь дичину чи щось путнє написати. Бувай здоровий!
Лист 19
Бачу, як ти м’яко поводишся зі своїми рабами, от і захотілося саме тобі розповісти, як поблажливо я ставлюся й до своїх. Завжди ношу в душі оте Гомерове: «…pater d’hos epios een[135]» — й наше: «батько сім’ї». Та навіть якби я від природи був суворіший, черствіший, однак мене зламала б недуга мого відпущенника Зосима — так уже він у тій своїй недузі потребує людського тепла![136] Це порядна, готова до послуг, освічена людина. Він і за приписаними йому обов’язками, й за вродженим хистом (сказати б, на чолі написано), — комедійник, і в цьому мистецтві він осягнув чимало. Декламує живо, вдумливо, доладно, але й стримано[137]. На кітарі грає навіть краще, ніж це потрібно комедійникові. А промови, історичні тексти й вірші виголошує так, мовби тільки цьому вчився.
Все це я описав тобі у подробицях, щоб ти знав, скільки-то він один робив мені послуг і якими приємними були вони для мене. До того ж я віддавна люблю того чоловіка, а через його хворобу те почуття ще й посилилося. Це вже природа подбала — ніщо так не підживлює любові, як страх утрати, і той страх раз од разу боляче мене вражає. Якось, декілька років тому, коли він зосереджено й натхненно декламував, ротом йому пішла кров. Я вирядив його до Єгипту[138]; після довгої подорожі, дещо скріпнувши, він нещодавно повернувся. Та ось, декілька днів поспіль напружуючи голос, знову став покашлювати (давня хвороба нагадала про себе), й знову пішла кров. От я й вирішив послати його у твою заміську посілість, що поблизу форуму Юлія, бо від тебе ж не раз я чув, що там і повітря здорове, й молоко найпридатніше для лікування таких-от хвороб. Тож напиши, будь добрий, своїм, щоб його прийняли й щоб він почувся там як вдома, щоб його забезпечували, звісно, за плату, всім потрібним; певно, й лікар знадобиться. Він такий вже скромний та ощадливий, що відмовляє собі не лише в чомусь приємному, а й в необхідному для здоров’я. Дам йому на дорогу стільки, скільки потрібно, щоб дістатися до тебе. Бувай здоровий!
Книга VI
Лист 1
Пліній Тіронові[139] — вітання
Поки я був за Падом[140], а ти в Піцені, я менше тужив за тобою; відколи ж я в Римі, а ти й далі в Піцені, — тужу набагато більше. Чи тому, що ті місця, де ми разом бували, живіше про тебе нагадують[141], а чи тому, що близькість загострює тугу: що ближчим є жадане, то болючіша його відсутність. Хай там як воно, а ти звільни мене від тієї муки — приїжджай, або я повернусь туди, звідки я так по-дурному поривався; повернусь хоча б задля того, щоб пересвідчитись, чи й ти, залишившись у Римі, посилатимеш мені такі листи. Бувай здоровий!
Лист 4
Пліній Кальпурнії[142] — вітання
Ніколи ще так не нарікав я на свої заняття, через які не зміг ані відпровадити тебе в Кампанію, куди ти поїхала поправити своє здоров’я, ані собі ж податися туди одразу за тобою. А ось тепер особливо захотілось побути разом, щоб на власні очі побачити, чи ти скріпла на силах і бодай трішки поповніла, врешті, чи на користь тобі й те усамітнення, й усі ті принадні розкоші того краю.
Втім, я хвилювався б, навіть якби ти була здоровою: всяк же перебуває у постійній непевності й остраху, не маючи час од часу звісток від людини, яку так палко любить. Нині ж і твоя відсутність, і твоє недомагання вселяють у мене всілякі неспокої й страхи. Чого лишень не боюсь, чого лиш не вимальовую у своїй уяві! Як кожен (так уже поводяться стривожені), так і я: чого найбільше боюсь, те найчастіше й уявляю собі. Отож, велике до тебе прохання: відганяй од мене той мій страх одним або й двома листами щоденно. Читаючи, я спокійніший; прочитавши — одразу й боюсь. Бувай здорова!
Лист 7
Пліній Кальпурнії — вітання
Пишеш мені, що моя відсутність тебе неабияк засмучує і що єдиною твоєю розрадою є те, що можеш, якщо вже не мене, то бодай моїх книжечок торкатися — вони в тебе замість мене. Приємно, що тужиш за мною, приємно, що ті книжечки мої, мовби то були якісь теплі лікарські оклади, заспокоюють тебе. Так і я — з твоїми листами: читаю їх знову й знову, і щоразу — наче вперше. Тим іще більше розпалюю тугу за тобою. Бо якщо у твоїх листах стільки милого для мене, то скільки ж то солодощів — у розмовах! Тож пиши мені якомога частіше, дарма що твої листи для мене — не тільки розкіш, а й біль. Бувай здорова!
Лист 10
Пліній Альбінові[143] — вітання
Якось я заїхав до альсійської садиби[144] моєї тещі (колись та садиба належала Руфові Вергінію[145]). Саме те місце пробудило в мені якусь болісну тугу за тією прекрасною, великою людиною, місце, яке він так любив, називав гніздечком своєї старості. Куди лиш не ступив — усюди тут виглядали його і душа моя, й очі. Захотів глянути бодай на його пам’ятник — і ще сумніше стало мені від того, що побачив. Він і досі не закінчений, і не тому, що якісь труднощі справляє робота над ним, — її там лишилось до смішного мало: байдужість того, хто мав зайнятися тією роботою, — ось причина. Обурення, а водночас і жалість охопили мене: над непошанованими останками — ні напису, ні імені; слава ж покійного обійшла ледь не увесь світ. Сам же він завбачливо розпорядився, щоб ось такий вірш засвідчував його гідний подиву й безсмертя вчинок:
Тут, під плитою, — Руф; колись, як прогнали Віндекса,
Владу він взяв не собі, а батьківщині віддав
Така-то вже рідкісна між друзями вірність! Так уже скоро забуваємо померлих, що самим уже випадає споруджувати собі гробівці й на себе перебирати обов’язки спадкоємців! Хто ж бо не боятиметься й за себе, побачивши, що трапилося з Вергінієм? А та кривда, яка його спіткала, стає ще чорнішою, ще голоснішою — на тлі його слави. Бувай здоровий!
Лист 11
Пліній Максімові[146] — вітання
Який же чудовий день! Міський префект[147] запросив мене бути у раді, де я мав нагоду слухати двох надзвичайно обдарованих юнаків, що могли б оправдати найсміливіші надії, — Фуска Салінатора й Умідія Квадрата (виступали захисниками обох сторін). Прекрасна, й не тільки для наших часів, пара: у майбутньому й літературу б могли прикрасити! В обох — гідна подиву порядність, розумна сталість у висловах, бездоганна постава, зразкова латина, мужній голос, цупка пам’ять, непересічний хист, справедливий суд. Я насолоджувався кожною з тих їхніх якостей, а ще й тим, що вони дивились на мене як на їхнього керівника, як на вчителя, тож слухачам видавалося, що вони змагаються зі мною[148], ступають у мої сліди.
Який же, скажу ще раз, чудовий день! Мушу позначити його щонайбілішим камінчиком![149] Чи буває більша радість для суспільства, аніж такі-от світлі голови, що в пильних заняттях шукають собі слави й гучного імені? Чи можу й собі чогось більшого бажати, аніж бачити тих, які, ступаючи прямою дорогою, мене беруть за зразок? Молю богів, щоб такої радості я не втрачав ніколи, й при тобі, свідкові, прошу їх, щоб усі ті, хто вважає за таку честь наслідувати мене, — намагався й кращим стати од мене. Бувай здоровий!
Лист 16
Пліній Тацітові — вітання
Просиш описати, як загинув мій дядько, щоб ти міг якомога правдивіше передати це наступним поколінням. Дякую. Знаю ж бо: його смерть, якщо ти її звеличиш, набуде безсмертної слави. І хоча він загинув водночас із потрясінням прекрасного краю, руйнацією міст і загибеллю люду, — тож сама ця подія[150] мала б увічнити його ім’я, — хоча сам створив багато такого, що належатиме майбутнім вікам, усе ж його триванню чимало додасть безсмертність твоїх писань. Щасливими-бо вважаю людей, яким боги вділили дару або звершити діла, гідні того, щоби про них писали, або написати твори, гідні того, щоб їх читали, але найщасливішими, гадаю, є ті, кому даровано і те, й те водночас. У числі таких людей буде й мій дядько — завдяки своїм і твоїм книгам. Отож за твоє поручення берусь особливо охоче, навіть прошу, щоб ти таки зобов’язав мене про це написати.
Так ось. Мій дядько був на той час у Мізені, виконував обов’язки очільника флоту. Дев’ятого дня[151] перед вересневими календами, десь близько сьомої години, моя мати вказує йому на незвичайну щодо розміру й вигляду хмару, що забовваніла на небі. Той, погрівшись на сонці й охолодившись водою, саме взявся, лежачи, до якогось заняття. Каже подати собі сандалі і виходить на таке місце, звідки найкраще можна було спостерігати те дивовижне явище. Пнувсь у небо оболок (ті, що дивилися здалеку, не могли визначити, над якою саме горою; згодом з’ясувалося, що над Везувієм), і найбільше нагадував він своєю формою велетенську сосну. Піднятий вгору наче височенним стовбуром, той оболок у своїй верхівці розпливався мовби гіллям; гадаю, через те, що спочатку його виштовхнув угору потужний повітряний струмінь, а потім, коли він ослабнув, той оболок, лишившись без опори, від своєї ж ваги став розповзатись у ширину, місцями — сліпуче білий, місцями ж — наче у брудних плямах, що від зачерпнутих тим струменем землі й попелу.
Моєму дядькові, людині вельми освіченій, видалося те явище незвичайним і вартим ближче його пізнати. Велить приготувати суденце, запрошує й мене, якщо б я хотів, пливти з ним. Я відповів, що волію займатися (склалося так, що саме тоді він дав мені тему для писання). Вже він ступав за поріг, коли отримав листа від Ректіни, дружини Тасція; нажахана навислою небезпекою (її вілла тулилася до підніжжя гори, тому врятуватися можна було лише морем), вона благала вихопити її з тієї страшної пастки. Він змінює свій намір, і те, що мав почати як учений муж, завершив — як найблагородніший. Виводить квадріреми, сам піднімається на корабель, не лише заради Ректіни, а й з твердим наміром допомогти багатьом іншим (мальовниче побережжя рясніло будівлями). Поспішає туди, звідки інші тікають, навпрямець, несхитним кермом, — до небезпеки. І настільки вільний від страху, що, ловлячи оком будь-які порухи чи обриси цього моторошного явища, озвучує їх, велить записати.
На судна вже падав попіл (що ближче, то густіший і жаркіший), уже — й жужелиця, й закіптюжені осколки каменів, уже й несподівана мілина, й сам берег, якого й не сягнути через завали скельних уламків. Дещо завагавшись, чи не варто завернути назад, до чого й схиляв керманич, він тут же відтяв рішуче: «Сміливим доля сприяє[152]: кермуй до Помпоніана!» Той перебував у Стабіях, по той бік затоки (море, напливаючи на суходіл, поступово творить дугоподібну, з заглибинами, лінію берега). Там, хоча не було ще безпосередньої небезпеки, кожен розумів, що за такого розвитку подій вона буде поряд. Помпоніан склав на судно свої речі, певен того, що вдасться відпливти, коли вляжеться супротивний вітер (для мого дядька, що квапився туди, він був аж надто сприятливим). Отож, прибувши, він обіймає переляканого, що аж тремтить, Помпоніана, розраджує його; а щоб якось применшити його переляк своєю безпечністю, велить віднести себе у лазню; скупавшись, прилягає на ложе й обідає — або справді веселий, або, що вартує не меншої похвали, вдавано веселий.
А тим часом із Везувія, вихоплюючись то тут, то там, розливалось у небі широке полум’я, а нічна темрява додавала тим вогненним спалахам ще більшої яскравості. На те мій дядько, — щоб якось успокоїти людей: це, мовляв, селяни, тікаючи, забули загасити вогонь, от і палахтять покинуті домівки. Тоді він вирішив поспати і таки заснув справжнісіньким сном: його подих, дзвінкий і потужний відповідно до кремезного тіла, чутно було тим, хто проходив повз спальню. Але майданчик, з якого був вхід до ґанку, так уже засипало попелом і жужелицею, що зі спальні, якщо довше у ній затриматись, уже годі було б вийти. От його й розбудили, і він приєднався до Помпоніана й до інших, кому не спалося. Радяться, чи залишатися під крівлею, чи шукати безпечнішого місця поза порогами: від частих і потужних поштовхів будівлі похитувались, і здавалося, що вони, наче зіштовхнуті з місць, то рушають хто куди, то знову повертаються на звичні місця. Просто неба був страх перед шматками пемзи, дарма що легкої й пористої, які падали на голови; зіставивши ті дві небезпеки, вибрали все-таки відкритий простір. У дядька гору брав довід над доводом, в усіх інших — страх над страхом. Щоб захиститися від падаючого каміння, кладуть на голову подушки і прив’язують їх рушниками.
Десь у других місцевостях, а тут — ніч, од усіх ночей і чорніша, й густіша, дарма що незчисленні факели й усілякі вогні протистояли тій темряві[153]. Вирішили вийти на побережжя і глянути зблизька, чи море могло б уже прийняти судна; воно ж усе ще залишалося грізним і ворожим. Там-ото, лігши на підіслане полотнище, дядько попросив холодної води; ковтнувши — ще раз попросив. Вогонь і вісник вогню, запах сірки, змушують інших тікати, його ж — піднімають на ноги. Заледве звівшись при допомозі двох рабів, він одразу й упав; від густих випарів, гадаю, йому забило віддих і перекрило горло: воно від народження було у нього слабким, вузьким, частенько й поболювало. Коли настав день (то був третій після того, який він бачив востаннє), його тіло знайшли непошкодженим, в одязі, в якому й був тоді; усім видом своїм був подібний не до мертвого, а до того, хто спить.
А тим часом і я, і мати — в Мізені. Але це вже не стосується історії, та й ти хотів довідатися лише про його загибель. Отож завершуватиму. Одне лиш додам: я переказав тобі все, чого сам був свідком, і що почув одразу ж, іще за свіжої пам’яті, як усе це було. Ти почерпнеш із цього найважливіше. Одна річ писати листа, інша — історію; одна річ — приятелеві писати, інша — всім. Бувай здоровий!
Лист 17
Пліній Рестітутові[154] — вітання
Не можу стриматися, щоб не поділитися з тобою, принаймні у листі, якщо вже особисто не довелося, щось на зразок обурення, що зачепило мене, коли перед слухачами виступав один мій приятель.
Читав він прегарний свій твір. Двоє ж чи троє з присутніх, які собі й ще декому в аудиторії видавалися неперевершеними ораторами, сиділи, мов глухонімі[155], — ні тобі губою, ні рукою не ворухнуть, врешті, й не підведуться з місця, хай навіть через те, що втомилися сидіти. Звідки ж така важність, така пиха? Це радше якась оспалість духа, зневага, заздрість чи навіть божевілля — потратити цілу днину на те, щоб образити й зробити своїм ворогом того, до кого прийшли, як до найближчого свого приятеля! Ти сам красномовніший? Тим паче нічого заздрити: заздрить менше обдарований. А втім, хай більший маєш хист, хай менший, а хай такий самий, — все одно похвали, чи вище він стоїть, чи нижче, чи врівень з тобою. Якщо він вище стоїть і все ж не гідний похвали, то, значить, і ти її не гідний; якщо ж — нижче або рівний з тобою, то кому ж, як не тобі мало б залежати на тому, щоб якнайвидатнішим видавався той, кого ти перевершив або кому дорівняв?
Щодо мене, то я звик поважати й навіть подивляти усіх тих, хто бодай чогось осягнув розумовими заняттями. Ті заняття — річ і важка, і втомлива, мов крутизною спинаєшся, а ще — невибачлива: хто знехтує ними — того знехтують і вони. Хіба не так? А хто шанобливіше ставиться до тих занять, аніж ти? Хто прихильніший їх оцінювач? Ось чому саме тобі я зізнався у своєму обуренні, саме на твоє розуміння покладався тут найбільше. Будь здоровий!
Лист 20
Пліній Тацітові — вітання
Кажеш, що, зацікавлений листом, в якому на твоє прохання я описав смерть мого дядька, ти захотів дізнатися, які я переніс не лише страхи, а й пригоди, зоставшись у Мізені (про це вже я почав, було, та сам же себе обірвав). Отож: «Хоч і здригається дух, уникаючи й згадки про жах той — / Все ж я почну…»[156]
Після того, як дядько від’їхав, увесь той час я провів у заняттях (задля цього, кажу, й залишився там); потім — лазня, обід, неспокійний, короткий сон. Уже й до того чимало днів поспіль озивався землетрус, не надто страшний, бо звичний для Кампанії, але тієї ночі він так розгулявся, що, здавалось, усе не лише йде ходором, а й догори дном перевертається. У спальню впадає моя мати; я сам уже вставав з наміром розбудити її, якби іще спала. Ми вийшли й посідали на майданчику біля дому (між будівлею і морем — невеликий простір). Вагаюся, як мені це назвати, стійкістю духу чи нерозважністю (йшов мені вісімнадцятий рік): кажу, аби мені подали книгу Тіта Лівія, і, як це роблю на дозвіллі, читаю, а що почерпнув з неї — записую. І тут з’являється дядьків приятель, що прибув до нього з Іспанії. Побачивши, що ми з матір'ю сидимо, а я ще й читаю, він насварив матір за її терпеливість, а мене — за легковажність. Я ж, іще пильніший, — весь у тій книзі.
Уже перша година[157], а світло денне якесь наче сумнівне, день — млявий. Будинки довкола трясе, і на тому вузенькому майданчику, дарма що просто неба, стає дедалі небезпечніше: усе тут ось-ось може обвалитися. Вирішили, врешті, покинути місто. За нами — юрба переляканих; чужій думці (як це видається слушним у страху) надають перевагу над своєю; величезне товпище напирає на нас, підганяє. Покинувши місто, зупиняємося. Чимало тут дивовижного, чимало моторошного довелося нам пережити. Скажімо, вози, що мали нас супроводжувати, дарма що на рівнісінькому, не втримувались на місці — ними наче жбурляло сюди-туди, не допомагало й каміння, яке підкладали під колеса. Бачили ми також, як море, мовби поглинає саме себе: поштовхи землі гнали його ген від берега. Він відступав усе далі, й чимало морських створінь опинилось у піщаній пастці. А за плечима, смолисто-чорна, жахна, кремсана миготливими вогненними зиґзаґами, нависала хмара, з якої, вихоплюючись раз по раз, подібні до блискавок, лише набагато більші, шугали довжеленні язики полум’я.
Ось тоді той іспанський приятель — уже гостріше й наполегливіше: «Якщо твій брат і твій дядько живий, то він хоче, щоб і ви врятувались, а якщо загинув, то напевно хотів, щоб ви пережили його. Чому ж зволікаєте, не тікаєте?» Ми ж відповіли, що негоже, будучи непевними його долі, — дбати про свою. Він уже більше не затримувався — метнувся вперед, далі від небезпеки.
Невдовзі та хмара опустилася на землю, налягла на море, вкрила й сховала у собі Капрі, забрала з виду Мізени. Тоді уже й мати взялася мене вмовляти, благати, врешті, й наказувати, щоб я рятувався втечею: для молодого, мовляв, це можливо, вона ж, обтяжена і роками, й неміччю, спокійно помре, знаючи, що не стала причиною й моєї смерті. Я ж, навпаки, бачив свій рятунок лише поряд з нею; беру її під руку й змушую наддати кроку. Кориться вона неохоче й дорікає собі тим, що затримує мене.
Уже й попіл падає, наразі ще рідкий. Я озирнувся: наздоганяла нас, наче потоком розплившись по землі, густа, смолиста чорнота. «Звернімо, — кажу, — поки ще видно щось, убік, аби у тій темряві, спіткнувшись, не опинитися під ногами нестямної юрби». Ми й не зчулися, як упала ніч; не така, якою буває вона без місяця чи окутана хмарами: лише у закритих приміщеннях, коли погашено вогні, панує схожа, непроглядна темрява. Чутно було верескливі ойкання жінок, скимління дітей, крики чоловіків; одні кликали батьків, інші — жінок, ще хтось — дітей: старалися пізнати їх по голосах. Одні оплакували свою загибель, інші — загибель своїх близьких; були й такі, що зі страху перед смертю благали смерті; багато хто здіймав руки до богів; було чимало й таких, від кого можна було почути, що ніяких богів загалом ніде немає, а для світу — це вже остання ніч[158]. Не бракувало й таких, хто примножував справжню небезпеку надуманими й уявними страхами. Говорили, що в Мізені те-то й те-то обвалилося, те-то й те-то горить; не було це правдою, але, що говорили, в те й вірили. Трішки просвітліло, але виглядало це не світанком, а відблиском близького вогню. Він, проте, зупинився десь одаль; і знову темрява, знову густий і важкий, попіл. Час від часу ми вставали і струшували його, інакше він засипав би нас, привалив би своєю вагою. Я міг би похвалитися: серед таких небезпек я ні разу не застогнав, не прохопився жодним жалісним словом; думав лише про те, що гину зі всіма, а всі — зі мною, нещасним: велика це справді для смертного люду втіха[159].
Врешті, ця темна мла стала розріджуватися, переходити у дим чи хмару. За якусь мить заяснів справжній день, з’явилося навіть сонце, щоправда, таке тьмяне, яким буває при затемненні. Перед очима усе ще тремтячих людей світ постав зовсім іншим, зміненим: усе опинилося під попелом, наче під глибоким снігом. Повернувшись у Мізен і привівши себе сяк-так до порядку, ми провели неспокійну, то з надією, то зі страхом у душі, важку ніч. Гору брав страх, бо й земля не переставала здригатися, та й чимало людей, охоплені жахом аж до нестями, вже наче й сміялися зі своїх та з чужих бід. Але й тоді, після стількох пережитих небезпек і в очікуванні нових, ми й не помишляли про від’їзд, поки не матимемо відомостей про дядька.
Ця розповідь, яку читаєш, певно ж, не вартує того, щоб ти вписав її в історію, та якщо й листа вона не вартує, то тут уже собі дорікай: ти ж бо її домагався. Бувай здоровий!
Лист 21
Пліній Каннінієві[160] — вітання
Я з тих, хто подивляє давніх, але не з тих (є в нас такі), хто зневажає талановитих наших сучасників: природа, мовляв, натомлена й виснажена[161], нічого путнього зродити вже не може.
От я нещодавно слухав Вергілія Романа[162]. Читав він для вузького кола комедію, написану на зразок давньої комедії, і то так добре, що й сама колись могла б слугувати зразком. Не певний, чи ти знаєш того чоловіка, а варто було б знати: примітний він своєю доброзвичайністю, витонченістю хисту, розмаїттям творів. Писав вишукані міміямби — дотепно, зі смаком і, якщо говорити про цей вид, — з особливим красномовством (а втім, у якому б виді не був писаний твір, якщо він добре писаний, то й красномовним буде); писав комедії, наслідуючи Менандра й інших його сучасників, — ти б міг ставити їх поряд плавтових чи теренцієвих. А тепер ото вперше виступив зі зразком давньої комедії[163], показавши себе й у цьому виді геть не початківцем: не бракує тут сили й величі, а водночас — витонченості, гірчинки й солодкої принади; звеличив чесноти, поглузував з пороків, гарно при тому скориставшись вигаданими йменами, доречно — справжніми. А щодо мене, то тут він перейшов усі межі доброзичливості.
Отож: я таки виманю в нього цю книгу й пришлю тобі, й не тільки для того, щоб ти її прочитав, а й щоб вивчив, бо навіть не сумніваюсь, що раз її взявши до рук — уже не відкладеш. Бувай здоровий!
Лист 24
Пліній Макрові[164] — вітання
Як то багато важить, хто саме те чи інше вчинив! Ці ж самі вчинки, залежно хто їх вчинив, або кануть у темряву, або світяться, так їх, аж до неба, підносимо.
Якось я плив по нашому Ларію, аж тут мій приятель, уже старший чоловік, показав мені віллу й кімнату, що виступала над самим озером. «Он звідти, — сказав він, — наша краянка разом з чоловіком кинулась у воду». Я запитав чому. Виявляється, її чоловіка вже віддавна мучили якісь гнояки на приховуваних від ока місцях. Дружина наполягла, щоб він показав їй: ніхто ж, мовляв, щиріше не скаже, чи можна їх вилікувати. Побачивши, впала у відчай, а далі переконала його піти з життя, й у цьому сама стала для нього супутницею, провідницею та навіть прикладом, самою, сказати б, необхідністю. Прив’язавши себе до чоловіка, разом з ним кинулася в озеро.
Отож про цей вчинок я, краянин тієї жінки, почув нещодавно, а міг і не почути, й не тому, що він не такий славний, як той, що його вчинила Аррія, а тому, що вчинила його — жінка невідома[165]. Бувай здоровий!
Лист 1
Поки я був за Падом[140], а ти в Піцені, я менше тужив за тобою; відколи ж я в Римі, а ти й далі в Піцені, — тужу набагато більше. Чи тому, що ті місця, де ми разом бували, живіше про тебе нагадують[141], а чи тому, що близькість загострює тугу: що ближчим є жадане, то болючіша його відсутність. Хай там як воно, а ти звільни мене від тієї муки — приїжджай, або я повернусь туди, звідки я так по-дурному поривався; повернусь хоча б задля того, щоб пересвідчитись, чи й ти, залишившись у Римі, посилатимеш мені такі листи. Бувай здоровий!
Лист 4
Ніколи ще так не нарікав я на свої заняття, через які не зміг ані відпровадити тебе в Кампанію, куди ти поїхала поправити своє здоров’я, ані собі ж податися туди одразу за тобою. А ось тепер особливо захотілось побути разом, щоб на власні очі побачити, чи ти скріпла на силах і бодай трішки поповніла, врешті, чи на користь тобі й те усамітнення, й усі ті принадні розкоші того краю.
Втім, я хвилювався б, навіть якби ти була здоровою: всяк же перебуває у постійній непевності й остраху, не маючи час од часу звісток від людини, яку так палко любить. Нині ж і твоя відсутність, і твоє недомагання вселяють у мене всілякі неспокої й страхи. Чого лишень не боюсь, чого лиш не вимальовую у своїй уяві! Як кожен (так уже поводяться стривожені), так і я: чого найбільше боюсь, те найчастіше й уявляю собі. Отож, велике до тебе прохання: відганяй од мене той мій страх одним або й двома листами щоденно. Читаючи, я спокійніший; прочитавши — одразу й боюсь. Бувай здорова!
Лист 7
Пишеш мені, що моя відсутність тебе неабияк засмучує і що єдиною твоєю розрадою є те, що можеш, якщо вже не мене, то бодай моїх книжечок торкатися — вони в тебе замість мене. Приємно, що тужиш за мною, приємно, що ті книжечки мої, мовби то були якісь теплі лікарські оклади, заспокоюють тебе. Так і я — з твоїми листами: читаю їх знову й знову, і щоразу — наче вперше. Тим іще більше розпалюю тугу за тобою. Бо якщо у твоїх листах стільки милого для мене, то скільки ж то солодощів — у розмовах! Тож пиши мені якомога частіше, дарма що твої листи для мене — не тільки розкіш, а й біль. Бувай здорова!
Лист 10
Якось я заїхав до альсійської садиби[144] моєї тещі (колись та садиба належала Руфові Вергінію[145]). Саме те місце пробудило в мені якусь болісну тугу за тією прекрасною, великою людиною, місце, яке він так любив, називав гніздечком своєї старості. Куди лиш не ступив — усюди тут виглядали його і душа моя, й очі. Захотів глянути бодай на його пам’ятник — і ще сумніше стало мені від того, що побачив. Він і досі не закінчений, і не тому, що якісь труднощі справляє робота над ним, — її там лишилось до смішного мало: байдужість того, хто мав зайнятися тією роботою, — ось причина. Обурення, а водночас і жалість охопили мене: над непошанованими останками — ні напису, ні імені; слава ж покійного обійшла ледь не увесь світ. Сам же він завбачливо розпорядився, щоб ось такий вірш засвідчував його гідний подиву й безсмертя вчинок:
Тут, під плитою, — Руф; колись, як прогнали Віндекса,
Владу він взяв не собі, а батьківщині віддав
Така-то вже рідкісна між друзями вірність! Так уже скоро забуваємо померлих, що самим уже випадає споруджувати собі гробівці й на себе перебирати обов’язки спадкоємців! Хто ж бо не боятиметься й за себе, побачивши, що трапилося з Вергінієм? А та кривда, яка його спіткала, стає ще чорнішою, ще голоснішою — на тлі його слави. Бувай здоровий!
Лист 11
Який же чудовий день! Міський префект[147] запросив мене бути у раді, де я мав нагоду слухати двох надзвичайно обдарованих юнаків, що могли б оправдати найсміливіші надії, — Фуска Салінатора й Умідія Квадрата (виступали захисниками обох сторін). Прекрасна, й не тільки для наших часів, пара: у майбутньому й літературу б могли прикрасити! В обох — гідна подиву порядність, розумна сталість у висловах, бездоганна постава, зразкова латина, мужній голос, цупка пам’ять, непересічний хист, справедливий суд. Я насолоджувався кожною з тих їхніх якостей, а ще й тим, що вони дивились на мене як на їхнього керівника, як на вчителя, тож слухачам видавалося, що вони змагаються зі мною[148], ступають у мої сліди.
Який же, скажу ще раз, чудовий день! Мушу позначити його щонайбілішим камінчиком![149] Чи буває більша радість для суспільства, аніж такі-от світлі голови, що в пильних заняттях шукають собі слави й гучного імені? Чи можу й собі чогось більшого бажати, аніж бачити тих, які, ступаючи прямою дорогою, мене беруть за зразок? Молю богів, щоб такої радості я не втрачав ніколи, й при тобі, свідкові, прошу їх, щоб усі ті, хто вважає за таку честь наслідувати мене, — намагався й кращим стати од мене. Бувай здоровий!
Лист 16
Просиш описати, як загинув мій дядько, щоб ти міг якомога правдивіше передати це наступним поколінням. Дякую. Знаю ж бо: його смерть, якщо ти її звеличиш, набуде безсмертної слави. І хоча він загинув водночас із потрясінням прекрасного краю, руйнацією міст і загибеллю люду, — тож сама ця подія[150] мала б увічнити його ім’я, — хоча сам створив багато такого, що належатиме майбутнім вікам, усе ж його триванню чимало додасть безсмертність твоїх писань. Щасливими-бо вважаю людей, яким боги вділили дару або звершити діла, гідні того, щоби про них писали, або написати твори, гідні того, щоб їх читали, але найщасливішими, гадаю, є ті, кому даровано і те, й те водночас. У числі таких людей буде й мій дядько — завдяки своїм і твоїм книгам. Отож за твоє поручення берусь особливо охоче, навіть прошу, щоб ти таки зобов’язав мене про це написати.
Так ось. Мій дядько був на той час у Мізені, виконував обов’язки очільника флоту. Дев’ятого дня[151] перед вересневими календами, десь близько сьомої години, моя мати вказує йому на незвичайну щодо розміру й вигляду хмару, що забовваніла на небі. Той, погрівшись на сонці й охолодившись водою, саме взявся, лежачи, до якогось заняття. Каже подати собі сандалі і виходить на таке місце, звідки найкраще можна було спостерігати те дивовижне явище. Пнувсь у небо оболок (ті, що дивилися здалеку, не могли визначити, над якою саме горою; згодом з’ясувалося, що над Везувієм), і найбільше нагадував він своєю формою велетенську сосну. Піднятий вгору наче височенним стовбуром, той оболок у своїй верхівці розпливався мовби гіллям; гадаю, через те, що спочатку його виштовхнув угору потужний повітряний струмінь, а потім, коли він ослабнув, той оболок, лишившись без опори, від своєї ж ваги став розповзатись у ширину, місцями — сліпуче білий, місцями ж — наче у брудних плямах, що від зачерпнутих тим струменем землі й попелу.
Моєму дядькові, людині вельми освіченій, видалося те явище незвичайним і вартим ближче його пізнати. Велить приготувати суденце, запрошує й мене, якщо б я хотів, пливти з ним. Я відповів, що волію займатися (склалося так, що саме тоді він дав мені тему для писання). Вже він ступав за поріг, коли отримав листа від Ректіни, дружини Тасція; нажахана навислою небезпекою (її вілла тулилася до підніжжя гори, тому врятуватися можна було лише морем), вона благала вихопити її з тієї страшної пастки. Він змінює свій намір, і те, що мав почати як учений муж, завершив — як найблагородніший. Виводить квадріреми, сам піднімається на корабель, не лише заради Ректіни, а й з твердим наміром допомогти багатьом іншим (мальовниче побережжя рясніло будівлями). Поспішає туди, звідки інші тікають, навпрямець, несхитним кермом, — до небезпеки. І настільки вільний від страху, що, ловлячи оком будь-які порухи чи обриси цього моторошного явища, озвучує їх, велить записати.
На судна вже падав попіл (що ближче, то густіший і жаркіший), уже — й жужелиця, й закіптюжені осколки каменів, уже й несподівана мілина, й сам берег, якого й не сягнути через завали скельних уламків. Дещо завагавшись, чи не варто завернути назад, до чого й схиляв керманич, він тут же відтяв рішуче: «Сміливим доля сприяє[152]: кермуй до Помпоніана!» Той перебував у Стабіях, по той бік затоки (море, напливаючи на суходіл, поступово творить дугоподібну, з заглибинами, лінію берега). Там, хоча не було ще безпосередньої небезпеки, кожен розумів, що за такого розвитку подій вона буде поряд. Помпоніан склав на судно свої речі, певен того, що вдасться відпливти, коли вляжеться супротивний вітер (для мого дядька, що квапився туди, він був аж надто сприятливим). Отож, прибувши, він обіймає переляканого, що аж тремтить, Помпоніана, розраджує його; а щоб якось применшити його переляк своєю безпечністю, велить віднести себе у лазню; скупавшись, прилягає на ложе й обідає — або справді веселий, або, що вартує не меншої похвали, вдавано веселий.
А тим часом із Везувія, вихоплюючись то тут, то там, розливалось у небі широке полум’я, а нічна темрява додавала тим вогненним спалахам ще більшої яскравості. На те мій дядько, — щоб якось успокоїти людей: це, мовляв, селяни, тікаючи, забули загасити вогонь, от і палахтять покинуті домівки. Тоді він вирішив поспати і таки заснув справжнісіньким сном: його подих, дзвінкий і потужний відповідно до кремезного тіла, чутно було тим, хто проходив повз спальню. Але майданчик, з якого був вхід до ґанку, так уже засипало попелом і жужелицею, що зі спальні, якщо довше у ній затриматись, уже годі було б вийти. От його й розбудили, і він приєднався до Помпоніана й до інших, кому не спалося. Радяться, чи залишатися під крівлею, чи шукати безпечнішого місця поза порогами: від частих і потужних поштовхів будівлі похитувались, і здавалося, що вони, наче зіштовхнуті з місць, то рушають хто куди, то знову повертаються на звичні місця. Просто неба був страх перед шматками пемзи, дарма що легкої й пористої, які падали на голови; зіставивши ті дві небезпеки, вибрали все-таки відкритий простір. У дядька гору брав довід над доводом, в усіх інших — страх над страхом. Щоб захиститися від падаючого каміння, кладуть на голову подушки і прив’язують їх рушниками.
Десь у других місцевостях, а тут — ніч, од усіх ночей і чорніша, й густіша, дарма що незчисленні факели й усілякі вогні протистояли тій темряві[153]. Вирішили вийти на побережжя і глянути зблизька, чи море могло б уже прийняти судна; воно ж усе ще залишалося грізним і ворожим. Там-ото, лігши на підіслане полотнище, дядько попросив холодної води; ковтнувши — ще раз попросив. Вогонь і вісник вогню, запах сірки, змушують інших тікати, його ж — піднімають на ноги. Заледве звівшись при допомозі двох рабів, він одразу й упав; від густих випарів, гадаю, йому забило віддих і перекрило горло: воно від народження було у нього слабким, вузьким, частенько й поболювало. Коли настав день (то був третій після того, який він бачив востаннє), його тіло знайшли непошкодженим, в одязі, в якому й був тоді; усім видом своїм був подібний не до мертвого, а до того, хто спить.
А тим часом і я, і мати — в Мізені. Але це вже не стосується історії, та й ти хотів довідатися лише про його загибель. Отож завершуватиму. Одне лиш додам: я переказав тобі все, чого сам був свідком, і що почув одразу ж, іще за свіжої пам’яті, як усе це було. Ти почерпнеш із цього найважливіше. Одна річ писати листа, інша — історію; одна річ — приятелеві писати, інша — всім. Бувай здоровий!
Лист 17
Не можу стриматися, щоб не поділитися з тобою, принаймні у листі, якщо вже особисто не довелося, щось на зразок обурення, що зачепило мене, коли перед слухачами виступав один мій приятель.
Читав він прегарний свій твір. Двоє ж чи троє з присутніх, які собі й ще декому в аудиторії видавалися неперевершеними ораторами, сиділи, мов глухонімі[155], — ні тобі губою, ні рукою не ворухнуть, врешті, й не підведуться з місця, хай навіть через те, що втомилися сидіти. Звідки ж така важність, така пиха? Це радше якась оспалість духа, зневага, заздрість чи навіть божевілля — потратити цілу днину на те, щоб образити й зробити своїм ворогом того, до кого прийшли, як до найближчого свого приятеля! Ти сам красномовніший? Тим паче нічого заздрити: заздрить менше обдарований. А втім, хай більший маєш хист, хай менший, а хай такий самий, — все одно похвали, чи вище він стоїть, чи нижче, чи врівень з тобою. Якщо він вище стоїть і все ж не гідний похвали, то, значить, і ти її не гідний; якщо ж — нижче або рівний з тобою, то кому ж, як не тобі мало б залежати на тому, щоб якнайвидатнішим видавався той, кого ти перевершив або кому дорівняв?
Щодо мене, то я звик поважати й навіть подивляти усіх тих, хто бодай чогось осягнув розумовими заняттями. Ті заняття — річ і важка, і втомлива, мов крутизною спинаєшся, а ще — невибачлива: хто знехтує ними — того знехтують і вони. Хіба не так? А хто шанобливіше ставиться до тих занять, аніж ти? Хто прихильніший їх оцінювач? Ось чому саме тобі я зізнався у своєму обуренні, саме на твоє розуміння покладався тут найбільше. Будь здоровий!
Лист 20
Кажеш, що, зацікавлений листом, в якому на твоє прохання я описав смерть мого дядька, ти захотів дізнатися, які я переніс не лише страхи, а й пригоди, зоставшись у Мізені (про це вже я почав, було, та сам же себе обірвав). Отож: «Хоч і здригається дух, уникаючи й згадки про жах той — / Все ж я почну…»[156]
Після того, як дядько від’їхав, увесь той час я провів у заняттях (задля цього, кажу, й залишився там); потім — лазня, обід, неспокійний, короткий сон. Уже й до того чимало днів поспіль озивався землетрус, не надто страшний, бо звичний для Кампанії, але тієї ночі він так розгулявся, що, здавалось, усе не лише йде ходором, а й догори дном перевертається. У спальню впадає моя мати; я сам уже вставав з наміром розбудити її, якби іще спала. Ми вийшли й посідали на майданчику біля дому (між будівлею і морем — невеликий простір). Вагаюся, як мені це назвати, стійкістю духу чи нерозважністю (йшов мені вісімнадцятий рік): кажу, аби мені подали книгу Тіта Лівія, і, як це роблю на дозвіллі, читаю, а що почерпнув з неї — записую. І тут з’являється дядьків приятель, що прибув до нього з Іспанії. Побачивши, що ми з матір'ю сидимо, а я ще й читаю, він насварив матір за її терпеливість, а мене — за легковажність. Я ж, іще пильніший, — весь у тій книзі.
Уже перша година[157], а світло денне якесь наче сумнівне, день — млявий. Будинки довкола трясе, і на тому вузенькому майданчику, дарма що просто неба, стає дедалі небезпечніше: усе тут ось-ось може обвалитися. Вирішили, врешті, покинути місто. За нами — юрба переляканих; чужій думці (як це видається слушним у страху) надають перевагу над своєю; величезне товпище напирає на нас, підганяє. Покинувши місто, зупиняємося. Чимало тут дивовижного, чимало моторошного довелося нам пережити. Скажімо, вози, що мали нас супроводжувати, дарма що на рівнісінькому, не втримувались на місці — ними наче жбурляло сюди-туди, не допомагало й каміння, яке підкладали під колеса. Бачили ми також, як море, мовби поглинає саме себе: поштовхи землі гнали його ген від берега. Він відступав усе далі, й чимало морських створінь опинилось у піщаній пастці. А за плечима, смолисто-чорна, жахна, кремсана миготливими вогненними зиґзаґами, нависала хмара, з якої, вихоплюючись раз по раз, подібні до блискавок, лише набагато більші, шугали довжеленні язики полум’я.
Ось тоді той іспанський приятель — уже гостріше й наполегливіше: «Якщо твій брат і твій дядько живий, то він хоче, щоб і ви врятувались, а якщо загинув, то напевно хотів, щоб ви пережили його. Чому ж зволікаєте, не тікаєте?» Ми ж відповіли, що негоже, будучи непевними його долі, — дбати про свою. Він уже більше не затримувався — метнувся вперед, далі від небезпеки.
Невдовзі та хмара опустилася на землю, налягла на море, вкрила й сховала у собі Капрі, забрала з виду Мізени. Тоді уже й мати взялася мене вмовляти, благати, врешті, й наказувати, щоб я рятувався втечею: для молодого, мовляв, це можливо, вона ж, обтяжена і роками, й неміччю, спокійно помре, знаючи, що не стала причиною й моєї смерті. Я ж, навпаки, бачив свій рятунок лише поряд з нею; беру її під руку й змушую наддати кроку. Кориться вона неохоче й дорікає собі тим, що затримує мене.
Уже й попіл падає, наразі ще рідкий. Я озирнувся: наздоганяла нас, наче потоком розплившись по землі, густа, смолиста чорнота. «Звернімо, — кажу, — поки ще видно щось, убік, аби у тій темряві, спіткнувшись, не опинитися під ногами нестямної юрби». Ми й не зчулися, як упала ніч; не така, якою буває вона без місяця чи окутана хмарами: лише у закритих приміщеннях, коли погашено вогні, панує схожа, непроглядна темрява. Чутно було верескливі ойкання жінок, скимління дітей, крики чоловіків; одні кликали батьків, інші — жінок, ще хтось — дітей: старалися пізнати їх по голосах. Одні оплакували свою загибель, інші — загибель своїх близьких; були й такі, що зі страху перед смертю благали смерті; багато хто здіймав руки до богів; було чимало й таких, від кого можна було почути, що ніяких богів загалом ніде немає, а для світу — це вже остання ніч[158]. Не бракувало й таких, хто примножував справжню небезпеку надуманими й уявними страхами. Говорили, що в Мізені те-то й те-то обвалилося, те-то й те-то горить; не було це правдою, але, що говорили, в те й вірили. Трішки просвітліло, але виглядало це не світанком, а відблиском близького вогню. Він, проте, зупинився десь одаль; і знову темрява, знову густий і важкий, попіл. Час від часу ми вставали і струшували його, інакше він засипав би нас, привалив би своєю вагою. Я міг би похвалитися: серед таких небезпек я ні разу не застогнав, не прохопився жодним жалісним словом; думав лише про те, що гину зі всіма, а всі — зі мною, нещасним: велика це справді для смертного люду втіха[159].
Врешті, ця темна мла стала розріджуватися, переходити у дим чи хмару. За якусь мить заяснів справжній день, з’явилося навіть сонце, щоправда, таке тьмяне, яким буває при затемненні. Перед очима усе ще тремтячих людей світ постав зовсім іншим, зміненим: усе опинилося під попелом, наче під глибоким снігом. Повернувшись у Мізен і привівши себе сяк-так до порядку, ми провели неспокійну, то з надією, то зі страхом у душі, важку ніч. Гору брав страх, бо й земля не переставала здригатися, та й чимало людей, охоплені жахом аж до нестями, вже наче й сміялися зі своїх та з чужих бід. Але й тоді, після стількох пережитих небезпек і в очікуванні нових, ми й не помишляли про від’їзд, поки не матимемо відомостей про дядька.
Ця розповідь, яку читаєш, певно ж, не вартує того, щоб ти вписав її в історію, та якщо й листа вона не вартує, то тут уже собі дорікай: ти ж бо її домагався. Бувай здоровий!
Лист 21
Я з тих, хто подивляє давніх, але не з тих (є в нас такі), хто зневажає талановитих наших сучасників: природа, мовляв, натомлена й виснажена[161], нічого путнього зродити вже не може.
От я нещодавно слухав Вергілія Романа[162]. Читав він для вузького кола комедію, написану на зразок давньої комедії, і то так добре, що й сама колись могла б слугувати зразком. Не певний, чи ти знаєш того чоловіка, а варто було б знати: примітний він своєю доброзвичайністю, витонченістю хисту, розмаїттям творів. Писав вишукані міміямби — дотепно, зі смаком і, якщо говорити про цей вид, — з особливим красномовством (а втім, у якому б виді не був писаний твір, якщо він добре писаний, то й красномовним буде); писав комедії, наслідуючи Менандра й інших його сучасників, — ти б міг ставити їх поряд плавтових чи теренцієвих. А тепер ото вперше виступив зі зразком давньої комедії[163], показавши себе й у цьому виді геть не початківцем: не бракує тут сили й величі, а водночас — витонченості, гірчинки й солодкої принади; звеличив чесноти, поглузував з пороків, гарно при тому скориставшись вигаданими йменами, доречно — справжніми. А щодо мене, то тут він перейшов усі межі доброзичливості.
Отож: я таки виманю в нього цю книгу й пришлю тобі, й не тільки для того, щоб ти її прочитав, а й щоб вивчив, бо навіть не сумніваюсь, що раз її взявши до рук — уже не відкладеш. Бувай здоровий!
Лист 24
Як то багато важить, хто саме те чи інше вчинив! Ці ж самі вчинки, залежно хто їх вчинив, або кануть у темряву, або світяться, так їх, аж до неба, підносимо.
Якось я плив по нашому Ларію, аж тут мій приятель, уже старший чоловік, показав мені віллу й кімнату, що виступала над самим озером. «Он звідти, — сказав він, — наша краянка разом з чоловіком кинулась у воду». Я запитав чому. Виявляється, її чоловіка вже віддавна мучили якісь гнояки на приховуваних від ока місцях. Дружина наполягла, щоб він показав їй: ніхто ж, мовляв, щиріше не скаже, чи можна їх вилікувати. Побачивши, впала у відчай, а далі переконала його піти з життя, й у цьому сама стала для нього супутницею, провідницею та навіть прикладом, самою, сказати б, необхідністю. Прив’язавши себе до чоловіка, разом з ним кинулася в озеро.
Отож про цей вчинок я, краянин тієї жінки, почув нещодавно, а міг і не почути, й не тому, що він не такий славний, як той, що його вчинила Аррія, а тому, що вчинила його — жінка невідома[165]. Бувай здоровий!
Книга VII
Лист 3
Пліній Презентові[166] — вітання!
І доки ти так уже вперто перебуватимеш то в Луканії[167], то в Кампанії? «Я ж сам, — кажеш, — луканець, а дружина з Кампанії». Що ж, це поважна причина твоєї відсутності, але ж — не постійної. Чому б тобі бодай час од часу не навідатись до Рима? Тут — і повага, й почесті, і знайомства з тими, хто вище, як і з тими, хто нижче від тебе. Доки будеш сам собі за володаря? Доки не спатимеш, поки не спиться, а спатимеш, поки спиться? Доки по черевики не сягатимеш? Доки тога лежатиме[168], а день — пустуватиме? Пора б тобі лизнути наших клопотів, бодай для того, щоб не обридли свої насолоди. Сам трохи порозкланюйся іншим, щоб самому було приємніше відкланюватися. Поштовхайсь у натовпі, щоб милішим було безлюддя. Та що це я такий нерозважний: кого намагаюся викликати, радше затримую. Боюся, що, наслухавшись тих моїх закликів, ще глибше зануришся у свій спокій. Втім, не обірвати його хочу, а перервати[169]. Як, скажімо, готуючи тобі обід, солодкі страви я присмачив би чимось гострішим, щоб підстьобнути млявий, мовби приглушений тими солодощами, шлунок[170], так і тепер щиро раджу найприємніший спосіб життя бодай зрідка мовби якоюсь кислинкою приправити. Бувай здоровий!
Лист 4
Пліній Понтієві[171] — вітання
Кажеш, що прочитав мої гендекасилаби[172]. Цікавишся навіть, як це я почав їх писати, людина, з твого погляду, поважна, а з мого — начебто й недурна.
Так ось (почну здалеку): поезії я ніколи не цурався; мало того, вже чотирнадцятирічним підростком написав грецьку трагедію. «Яку ж то?» — запитаєш. — Не знаю й сам. Трагедію, та й годі. А потім, коли повертався з військової служби й через несприятливі вітри затримався на острові Ікарії[173], почав складати латинські елегії — про це ж саме море і про цей же острів. Якось, пам’ятаю, брався й за героїчний вірш[174], пробував свої сили й у ньому, а тепер ось, уперше, — в гендекасилабах. А почалися, сказати б, народилися, вони ось як: читали мені в лаврентській моїй садибі[175] Азінія Галла[176], про те, як він порівнював свого батька з Ціцероном; одразу й Ціцеронова епіграма трапилася — на його Тірона[177]. За якусь годинку, опівдні (було це влітку), я пішов у спальню перепочити[178]. Але сон не приходив, і тоді я став роздумувати над тим, що й видатні оратори вважали віршування не лише приємним, а й похвальним заняттям. Я зібрався з думками і, собі ж на подив, після довгої перерви, за якихось декілька хвилин ось у таких рядках описав те, що й спонукало мене до писання:
Галла читаючи, ті його книги, в яких він зухвало
Батькові зваживсь і пальму оддать, і блиск Ціцерона,
Жарт я надибав цього ж Ціцерона, і зблискував жарт цей
Справді не менше, ніж те, що вельми поважне у нього.
Тим він і показав, що й великі мужі свою душу
Дотепом теж солодять і всілякого роду смішками,
Ще й пожалівся: Тірон, мов, якось-то, у пізню годину,
Хитро цілунок заборгував, давши спробувать, сам же
Спритно украв його й втік. І ось, прочитавши, я мовив:
«Що ж то з любов’ю ховатись тепер? Навіщо таїти
Підступи всякі, обмов боячись? Чи не краще зізнатись,
Як мною крутить Тірон, як він ласками може дурити,
Як те крутійство й ті ласки скупі новий пал роздувають?
Тоді я перейшов до елегійних віршів: пішло й те писання легко й швидко. Зваблений тією легкістю, я став додавати до них іще й іще. Повернувшись до Рима, я прочитав їх друзям. Схвалили. Так ото, щойно вільна хвилина, особливо в дорозі, я випробовував різні віршові розміри. Врешті, за прикладом багатьох, захотілось і мені скласти окрему книжечку гендекасилабів, і не жалкую, що зробив це: їх читають, переписують, навіть співають, а греки (ті через цю книжечку й латину полюбили) виконують їх, підграючи собі то на лірі, то на кітарі.
Але що це я так вихваляюся? Втім, поетам і подуріти дозволено[179]. А ще ж мова тут не про мою, а про думку інших людей. Правдивий їхній суд чи помилковий, а мене це однаково втішає. Про одне молю богів: хай і нащадки, як і вони, помиляються чи правдиво судять. Бувай здоровий!
Лист 5
Пліній Кальпурнії[180] — вітання
Не повіриш, як я за тобою стужився. Перша причина — любов; друга — що ми не звикли бути в розлуці. Тому-то, не в змозі заснути, більшу частину ночі я викликаю в пам’яті твій образ. Тож і вдень, у ті години, коли я звик тебе бачити, самі ноги, як то влучно мовиться, несуть мене до твоєї кімнати. Врешті, похнюплений, сумний, наче прогнаний, я повертаюся з порожнього порога. Так ото не мучуся лише тоді, коли кручусь на форумі, весь у справах друзів. Уяви собі тепер, як я без тебе живу, моя полегшо у праці, розрадо і втіхо серед турбот. Бувай здорова!
Лист 9
Пліній Фускові[181] — вітання
Запитуєш, як саме, на мою думку, ти мав би займатись на дозвіллі, яким ти вже давно насолоджуєшся. Корисно, передусім, як і багато хто радить, перекладати чи то з грецької на латинську, чи з латинської на грецьку мову. У таких вправах є змога пізнати значення слів, їхні властивості, їхній блиск, багатство фігур, засоби викладу, а ще, при наслідуванні найкращих зразків, є змога сягнути й подібної винахідливості; до того ж, чого міг не зауважити читач, те не зможе приховатися від перекладацького ока. Звідси — глибоке розуміння і правильне судження. І ніщо не завадить тобі, аби, прочитавши з наміром вловити саму суть і зміст, ти ще раз, мовби змагаючись з автором, сам те написав, а потім — зіставив з прочитаним і пильно зважив, що краще вдалося тобі, а що — іншому. Велика похвала тобі, коли дещо — ти зробив краще, великий сором, коли все — інший зробив. Є в цьому, хай часом нерозважна, відвага, але — не зухвалість, бо ж змагаємося не на показ, не перед іншими хизуватися, таж бачимо, що багато хто вступив у таке суперництво з чималою для себе славою і, не зневіряючись, випередив тих, кого й наздоганяти мав би для себе за честь.
Ти зможеш ще раз переглянути те, що виголошував раніше, та вже призабув, — не одне щось залишити, не одне — й опустити, дещо вписати, а дещо переробити. Трудне це заняття та й нудне, але саме ця трудність робить його плідним: ти знову відчуєш запал; до тебе повернеться ослаблий або й втрачений порив; врешті, тобі видасться, що готове до праці тіло, зберігши звичні, збагатилося мовби новими, свіжими членами.
Знаю, що ти зайнятий тепер переважно промовами. Та я б тобі не радив постійно вдосконалювати лише той войовничий, наче бойовий стилос. Як ото ґрунтам повертають їхню родючість перемінами різних посівів, так і наш розум оновлюється роздумами то про одне щось, то про інше. Хочу, щоб ти іноді брався до чогось з історії, щоб і листи почав опрацьовувати старанніше. Таж і в промовах часто трапляється потреба не лише в історичних, а й ледь не поетичних описах. Можна й віршем забавитись, не кажу довгим і тяглим у викладі (такий можна викінчити хіба що на дозвіллі), а коротким, дотепним, що завжди доречний при будь-яких заняттях чи турботах. Ті вірші й називають забавками, але саме таку забавку, буває, увінчує не менша слава, аніж поважну працю. Отож (чому б мені не спонукати тебе до віршів — віршем):
Славний же м’якістю віск: що велять вигадливі пальці,
Те, уступаючи їм, легко зображує він:
То войовничого Марса, а то — непорочну Мінерву,
То він Венеру, а то — виліпить сина її.
Таж і священні води джерел не пожежу лиш гасять —
Зрошують цвіт весняний та омивають луги.
Так і вроджений хист повести треба вміло та гнучко,
Щоб то на цю, то на ту стежку науки ступав.
Найвидатніші оратори, як і найвидатніші мужі саме так або вишколювались, або розважались, радше вишколювались і розважалися. Справді-бо, аж диво бере, як ті невеличкі твори напружують, а водночас і відсвіжують душу: їм і любов пасує, й ненависть, гнів і співчуття, тонкий жарт і вуличний дотеп, загалом усе, що трапляється в житті, на форумі і в судах. Користь від них та, що й від інших віршів: звільнившись од необхідності триматися розміру, ми втішаємося вільною мовою і пишемо нею з більшою приємністю, а наскільки це легше — показало порівняння.
Ось, здається, все, навіть більше, ніж ти просив. Одного, щоправда, не додав: не зазначив, що, на мою думку, конче треба читати. А втім, я сказав про це, коли говорив, що треба писати. Мусимо пам’ятати про ретельний вибір авторів кожного окремого жанру. Добре кажуть, що читати треба багато, але не багатьох. А хто ці автори — так уже всім відомо й схвалено, що зайвим було б іще раз тут вияснювати. До того ж, забувши міру, я так розтягнув листа, що, дораджуючи, як маєш займатися, забрав у тебе час для самих занять. То чи не пора тобі взяти до рук таблички й написати що-небудь, чи то із вправ, які тобі дораджую, чи щось своє, почате, продовжити? Бувай здоровий!
Лист 13
Пліній Фероксові[182] — вітання
Той самий лист[183] вказує на те, що ти не займаєшся, і на те, що займаєшся. Пишу загадками? Авжеж, поки не висловлюсь виразніше, що маю на увазі. Так ось. Запевняєш мене у тому листі, що занедбав свої заняття, а сам лист такий уже вигладжений, що міг вийти з-під стилоса лише того, хто пильний у літературних заняттях. А якщо й справді так от пишеш, нудьгуючи й байдикуючи, то ти — найщасливіша людина. Бувай здоровий!
Лист 15
Пліній Сатурнінові[184] — вітання
Запитуєш, що поробляю. Сам знаєш: розриваюсь між обов'язками[185], служу друзям, іноді займаюсь літературою, а займатись нею не іноді, а постійно, і то тільки нею, було б, не важусь казати правильніше, а що радісніше — це вже напевно. Я важко сприймав би те, що ти займаєшся всім, окрім того, чим тобі хотілося б займатися, якби те, чим ти зайнятий, не було найблагороднішим заняттям. Бо клопотатися державними справами, бути посередником між друзями — хіба це не заслуговує найвищої похвали? Я знав, що тобі припаде до душі товариство мого Пріска. Я давно пізнав його щирість, його привітність, а тепер ось (раніше я цього не знав) довідуюся, що він і вдячністю[186] вирізняється, якщо з такою приємністю, як пишеш, згадує й про мої услуги. Бувай здоровий!
Лист 25
Пліній Руфові[187] — вітання
О, скільки-то слави в освічених людей і приховує, й викрадає у них їхня скромність і спокій усамітненого життя! Ми от, готуючись чи то щось читати, чи говорити, переживаємо, як нас сприймуть ті, хто хизується своєю вченістю, хоча інші, ті, що мовчать, стоять набагато вище саме тому, що мовчанкою пошановують навіть найбільший твір. Що пишу — пишу з досвіду.
Теренцій Юніор[188], бездоганно відбувши військову службу у кінноті й прокураторство у нарбонській провінції[189], відмовився від уже наготовлених для нього почестей: подавшись у свій сільський маєток, обрав для себе щонайспокійніше дозвілля. Якось він запросив мене погостювати в нього, і я, приїхавши, сприйняв його як доброго голову родини, зразкового господаря на землі, от і збирався повести з ним мову про те, довкола чого, здавалось мені, крутиться його життя. Так і почав, а він одразу ж, і то з неабиякою обізнаністю, звернув бесіду в бік літературних занять. Яка ж в усьому вправність! Як він володіє латинською, рівно ж і грецькою мовою! Такий він в обох тих мовах сильний, що, якою б не почав говорити, скажеш: ось у тій він неперевершений. Скільки він усього прочитав, а скільки всього пам’ятає! Можна подумати, що в Афінах, а не в селі живе той чоловік. Та що тут казати? Він розхвилював мене, змусив поважати тих далеких від міста, сказати б, селюхів, подивляти їх не менше, аніж тих, кого знаю серед найученіших у Римі. Тож і тобі кажу: як у таборах, так і в нашій літературі знайдеш, будь певен, не одного такого, хто видасться тобі селюхом, а приглянувшись, виявиш у нього, за всіма обладунками, й іскру найяскравішого хисту. Бувай здоровий!
Лист 26
Пліній Максімові[190] — вітання
Нещодавно, коли я провідував одного свого хворого приятеля, мене раптом мов осяяло: таж найкращими буваємо саме тоді, коли нездужаємо[191]! Кому ж бо, у хворобі, до захланності чи хтивості? Хто, слабнучи, упадатиме перед любовницями, прагнутиме почестей? Та й про багатства не помишлятиме: він, мовби вже на відході, вдовольняється якоюсь там крихтою. Щойно тоді й спохоплюється, що десь таки є боги, що він — людина; нікому не заздрить, ніким не захоплюється, нікого й не зневажає; не дослухається до злобливих чуток, не смакує їх: перед очима в нього вимальовуються лише лазні та джерела[192]. У цьому всі його помисли, всі бажання — надалі, якщо йому суджено одужати, він обіцяє собі тихе й спокійне, тобто сумирне, блаженне життя. Отож: що філософи силкуються втлумачити нам у голови багатьма словами й навіть книгами, я можу стисло подати, як науку, тобі й собі: намагаймось і при здоров'ї бути такими, якими обіцяли собі бути при недузі. Бувай здоровий!
Лист 27
Пліній Сурі[193] — вітання
Дозвілля мені дає змогу вчитися, тобі — вчити[194]. Так ось я дуже б хотів знати, чи вважаєш ти, що привиди існують[195], що вони мають і свій вигляд, і загалом якусь вагу, а чи то лише страх вирисовує перед нами пусті й порожні óбрази. А що вони, можливо, й існують, до тієї думки мене схиляє передусім те, що, кажуть, трапилося з Курцієм Руфом[196]. Він, тоді ще мало кому відомий[197], непримітний чоловік, приєднавшись до почту африканського намісника, перебував у тому краї. І от якось, уже на схилку дня, коли він прогулювався у портику, перед ним з’явилася жінка, що поставою і вродою перевершувала звичайну людську природу[198]. Він неабияк перелякався, вона ж назвала себе Африкою, провісницею майбутнього. Сказала й те, що він поїде назад до Рима і там обійматиме високі посади, а потім, наділений найвищою владою, знову повернеться до цієї провінції, де й закінчить своє життя.
Так воно й сталося. А ще, кажуть, коли він причалив до Карфагена і сходив з корабля, то побачив на березі перед собою ту саму жіночу постать. Отож, коли з часом захворів, то, сам собі віщуючи про майбутнє з минулого, а про нещастя — зі щастя, він, хоч як його підбадьорювали близькі, відкинув будь-яку надію на одужання.
А ось, послухай, чи не страшніша й не така ж дивна ще одна історія, яку переповім тобі ледь не дослівно? Був в Афінах просторий і місткий будинок, але про нього погана, мовби про чумного, ходила слава. Серед нічної тиші вчувався там дзенькіт заліза, а коли прислухатись уважніше, — то чутно було, як подзенькують кайдани, спочатку здалеку, а потім щораз ближче; тоді, у тому дзенькоті, поставала з’ява: старий, шкіра й кості, весь у бруді чоловік; сива скуйовджена борода, здиблене волосся; ноги — в кайданах, руки — в ланцюгах, що так видзвонювали, коли він ними потрясав. Мешканці, вже й забувши, що таке сон, проводили сповнені страху, похмурі ночі. З неспання хворіли, а коли наростав страх, то й смерть не барилась. Та навіть удень, хоча сам привид і не з’являвся, перед очима, затримуваний у пам’яті, снувався його образ, тож і страх тривав, хоча самої причини не було. Врешті, опустілий, мовби засуджений на безлюддя, дім увесь був залишений одному цьому чудовиську. Було, однак, оголошено, що його при бажанні може хтось винайняти або купити, звісно, з тих, хто не знав би про таку ваду того дому.
Прибув тоді до Афін філософ Атенодор[199]. Потрапляє йому на очі те оголошення, він читає його. А почувши про підозріло низьку ціну, розпитує в чому тут річ. Дізнавшись достоту про все, однаково, навіть охочіше винаймає той дім. Коли вже поповзли сутінки, велить постелити собі у першому ж від входу приміщенні; каже подати собі таблички для писання, стилос, світильник. Відіславши своїх у глибину дому, сам він усього себе — і душу, й очі, й руку — налаштовує на писання, щоб незайнятий розум не витворював собі з почутого якихось образів чи безпричинних страхів.
Спочатку, як то завжди буває, дім заполонює нічна тиша. Потім чутно, як подзенькує залізо і гримотять кайдани. Він же не відводить від табличок очей, не відкладає стилоса, а лиш пильніше зосереджується на писанні, перекриваючи в такий спосіб дорогу слуху. Гримотіння посилюється, вже наче при самому порозі, вже гримотить у самому приміщенні. Озирнувся. Бачить і впізнає того привида, як його описували. Він стояв і подавав знак, як ото зазиваємо когось пальцем. Атенодор і йому кивнув: підожди, мовляв, допишу, — і знову, нахилившись над табличкою, взявся за стилос. А привид тим часом таки у нього над головою нетерпеляче дзвонить ланцюгами. Той знову озирнувся — і знову, бачить, привид зазиває його пальцем. Уже, не зволікаючи, бере світильник — і за привидом. Той ледь ступає, мовби обтяжений кайданами. Завернувши у двір, привид раптом щезнув — покинув свого супутника. Залишившись сам-один, той наскубав трохи трави й листя і позначив ними те місце, де щойно стояв привид. Наступного дня він звернувся до відповідних урядників, щоб ті звеліли розкопати позначене місце. Знаходять там міцно опутані ланцюгами кістки: тіло давно вже зотліло в землі, тож лише вони залишились у кайданах. Зібрали ті кістки й публічно поховали. Після цього похорону, проведеного за належним обрядом, потойбічна з’ява вже не навідувала того дому.
Тут я вірю тим, хто це стверджує, а ось це, про що зараз, — сам можу іншим стверджувати. Є в мене вільновідпущеник, доволі освічений. З ним на одному ліжку спав його молодший брат. Ось цьому, молодшому, здалося якось, що хтось, присівши на ліжку, підносить йому до голови бритву й таки з самої маківки зрізає жмут волосся. На світанку виявилося, що маківка у нього справді зголена, а жмут волосся — на долівці. Минув якийсь час, і такий самий сон, наче на підтвердження попереднього, приснився знову. Ще один хлопчик, який спав у педагогії разом з іншими, теж розповідав: проникли через вікна двоє якихось у білих туніках, зрізали йому уві сні волосся і, як пройшли через вікна, так через них і вийшли. Коли розвиднілось, виявилося, що й він обстрижений, а на долівці — волосся.
Нічого особливого після цього не трапилося, хіба те, що мене не оскаржили. А таки оскаржили б, якби довше прожив Доміціан, при якому це сталося. У його скриньці для книг знайшли таємне донесення, яке написав на мене Кар. А що оскаржені зазвичай відпускають волосся, то можна припускати, що зрізане волосся у моїх хлопців — знак того, що небезпека мене оминула.
Отож, прошу тебе, збери докупи всю свою вченість і добре зосередься на цьому предметі. Він вартий того, щоб ти довго над ним помізкував, та й я, гадаю, хіба заслужив того, щоб ти поділився зі мною своїми думками. Розмірковуй, як ти звик, наводячи доводи «за» і «проти» у цьому питанні, але одному таки надай перевагу, щоб і я вже не вагався, залишаючись у непевності, та я, власне, й звернувся до тебе з тим, щоб уже полишити сумніви[200]. Будь здоровий!
Лист 33
Пліній Тацітові — вітання
Віщую, і в тому віщуванні, переконаний, не хиблю: твої «Історії»[201] стануть безсмертними. Тим більше прагну (щиро зізнаюся), щоб і я був у них згаданий. Бо якщо дбаємо про те, щоб наше обличчя зобразив не будь-який, а таки найкращий митець, то чи не маємо бажати, щоб і нашим ділам пощастило на такого письменника, такого хвалителя, як ти? Кажу прямо, хоча це не могло пройти повз твою увагу, бо ж і документально засвідчено, — кажу, однак, ще раз, щоб ти ще більше повірив, як це мені буде приємно, якщо мій вчинок, тим значніший, чим був небезпечнішим для мене, буде оздоблений іще й твоїм хистом, твоїм свідченням.
Сенат призначив мене й Гереннія Сенеціона захисниками провінції Бетіки[202] проти Бебія Масси, а після засудження Масси постановив, щоб його маєтності перейшли у розпорядження держави. Сенеціон, дізнавшись, що консули мають намір зайнятися позовами, прийшов до мене і — «Як ми з тобою погоджено, — сказав, — виконали доручену нам справу звинувачення, так само підійдімо до консулів і попросімо, щоб вони не дозволили розтрачувати майно, яке зобов’язані охороняти». Я відповів: «Якщо ми — призначені сенатом захисники, то подумай, чи не виконали ми свого обов’язку з завершенням сенатського розслідування». — «Ти, — відповів він на те, — можеш у тій справі визначати для себе будь-яку межу, бо ж тебе з тією провінцією ніщо не в’яже, а я — і народився там, і квестором у ній був». Тоді я: «Раз ти твердо став на тому, все як слід обдумавши, то я — з тобою, щоб, раптом щось лихе, не тільки ти один потерпів».
Приходимо до консулів. Сенеціон викладає їм справу, дещо і я додаю. Тільки-но ми замовкли, Масса одразу ж пожалівся на те, що Сенеціон діє не як сумлінний захисник, а як сповнений жовчі ворог, і вимагає, щоб той був звинувачений у порушенні обов’язків. Загальний переляк. А я: «Боюся, найясніші консули, чи своєю мовчанкою Масса не звинувачує мене, бува, у потаємному сприянні протилежній стороні, якщо не вимагає, щоб і мене притягнули до судової відповідальності». Це моє слово одразу ж пішло з уст в уста, і його часто повторювали, з похвалою, звісно, при різних нагодах. Божественний Нерва[203] (він, ще як приватна людина, любив зауважувати, що де порядного сталося у суспільному житті) у надісланому мені вельми поважному листі привітав не лише мене, а й наш вік, якому пощастило на такий приклад (так і написав), що дорівнює давнім. Усьому цьому, яке вже є воно, ти додаси більшої відомості, слави, величі. Втім, аж ніяк не вимагаю, щоб хай чимось перехвалив мій вчинок: не повинна й історія переступати межі правди, а для чесних вчинків — правди достатньо. Бувай здоровий!
Лист 3
І доки ти так уже вперто перебуватимеш то в Луканії[167], то в Кампанії? «Я ж сам, — кажеш, — луканець, а дружина з Кампанії». Що ж, це поважна причина твоєї відсутності, але ж — не постійної. Чому б тобі бодай час од часу не навідатись до Рима? Тут — і повага, й почесті, і знайомства з тими, хто вище, як і з тими, хто нижче від тебе. Доки будеш сам собі за володаря? Доки не спатимеш, поки не спиться, а спатимеш, поки спиться? Доки по черевики не сягатимеш? Доки тога лежатиме[168], а день — пустуватиме? Пора б тобі лизнути наших клопотів, бодай для того, щоб не обридли свої насолоди. Сам трохи порозкланюйся іншим, щоб самому було приємніше відкланюватися. Поштовхайсь у натовпі, щоб милішим було безлюддя. Та що це я такий нерозважний: кого намагаюся викликати, радше затримую. Боюся, що, наслухавшись тих моїх закликів, ще глибше зануришся у свій спокій. Втім, не обірвати його хочу, а перервати[169]. Як, скажімо, готуючи тобі обід, солодкі страви я присмачив би чимось гострішим, щоб підстьобнути млявий, мовби приглушений тими солодощами, шлунок[170], так і тепер щиро раджу найприємніший спосіб життя бодай зрідка мовби якоюсь кислинкою приправити. Бувай здоровий!
Лист 4
Кажеш, що прочитав мої гендекасилаби[172]. Цікавишся навіть, як це я почав їх писати, людина, з твого погляду, поважна, а з мого — начебто й недурна.
Так ось (почну здалеку): поезії я ніколи не цурався; мало того, вже чотирнадцятирічним підростком написав грецьку трагедію. «Яку ж то?» — запитаєш. — Не знаю й сам. Трагедію, та й годі. А потім, коли повертався з військової служби й через несприятливі вітри затримався на острові Ікарії[173], почав складати латинські елегії — про це ж саме море і про цей же острів. Якось, пам’ятаю, брався й за героїчний вірш[174], пробував свої сили й у ньому, а тепер ось, уперше, — в гендекасилабах. А почалися, сказати б, народилися, вони ось як: читали мені в лаврентській моїй садибі[175] Азінія Галла[176], про те, як він порівнював свого батька з Ціцероном; одразу й Ціцеронова епіграма трапилася — на його Тірона[177]. За якусь годинку, опівдні (було це влітку), я пішов у спальню перепочити[178]. Але сон не приходив, і тоді я став роздумувати над тим, що й видатні оратори вважали віршування не лише приємним, а й похвальним заняттям. Я зібрався з думками і, собі ж на подив, після довгої перерви, за якихось декілька хвилин ось у таких рядках описав те, що й спонукало мене до писання:
Галла читаючи, ті його книги, в яких він зухвало
Батькові зваживсь і пальму оддать, і блиск Ціцерона,
Жарт я надибав цього ж Ціцерона, і зблискував жарт цей
Справді не менше, ніж те, що вельми поважне у нього.
Тим він і показав, що й великі мужі свою душу
Дотепом теж солодять і всілякого роду смішками,
Ще й пожалівся: Тірон, мов, якось-то, у пізню годину,
Хитро цілунок заборгував, давши спробувать, сам же
Спритно украв його й втік. І ось, прочитавши, я мовив:
«Що ж то з любов’ю ховатись тепер? Навіщо таїти
Підступи всякі, обмов боячись? Чи не краще зізнатись,
Як мною крутить Тірон, як він ласками може дурити,
Як те крутійство й ті ласки скупі новий пал роздувають?
Тоді я перейшов до елегійних віршів: пішло й те писання легко й швидко. Зваблений тією легкістю, я став додавати до них іще й іще. Повернувшись до Рима, я прочитав їх друзям. Схвалили. Так ото, щойно вільна хвилина, особливо в дорозі, я випробовував різні віршові розміри. Врешті, за прикладом багатьох, захотілось і мені скласти окрему книжечку гендекасилабів, і не жалкую, що зробив це: їх читають, переписують, навіть співають, а греки (ті через цю книжечку й латину полюбили) виконують їх, підграючи собі то на лірі, то на кітарі.
Але що це я так вихваляюся? Втім, поетам і подуріти дозволено[179]. А ще ж мова тут не про мою, а про думку інших людей. Правдивий їхній суд чи помилковий, а мене це однаково втішає. Про одне молю богів: хай і нащадки, як і вони, помиляються чи правдиво судять. Бувай здоровий!
Лист 5
Не повіриш, як я за тобою стужився. Перша причина — любов; друга — що ми не звикли бути в розлуці. Тому-то, не в змозі заснути, більшу частину ночі я викликаю в пам’яті твій образ. Тож і вдень, у ті години, коли я звик тебе бачити, самі ноги, як то влучно мовиться, несуть мене до твоєї кімнати. Врешті, похнюплений, сумний, наче прогнаний, я повертаюся з порожнього порога. Так ото не мучуся лише тоді, коли кручусь на форумі, весь у справах друзів. Уяви собі тепер, як я без тебе живу, моя полегшо у праці, розрадо і втіхо серед турбот. Бувай здорова!
Лист 9
Запитуєш, як саме, на мою думку, ти мав би займатись на дозвіллі, яким ти вже давно насолоджуєшся. Корисно, передусім, як і багато хто радить, перекладати чи то з грецької на латинську, чи з латинської на грецьку мову. У таких вправах є змога пізнати значення слів, їхні властивості, їхній блиск, багатство фігур, засоби викладу, а ще, при наслідуванні найкращих зразків, є змога сягнути й подібної винахідливості; до того ж, чого міг не зауважити читач, те не зможе приховатися від перекладацького ока. Звідси — глибоке розуміння і правильне судження. І ніщо не завадить тобі, аби, прочитавши з наміром вловити саму суть і зміст, ти ще раз, мовби змагаючись з автором, сам те написав, а потім — зіставив з прочитаним і пильно зважив, що краще вдалося тобі, а що — іншому. Велика похвала тобі, коли дещо — ти зробив краще, великий сором, коли все — інший зробив. Є в цьому, хай часом нерозважна, відвага, але — не зухвалість, бо ж змагаємося не на показ, не перед іншими хизуватися, таж бачимо, що багато хто вступив у таке суперництво з чималою для себе славою і, не зневіряючись, випередив тих, кого й наздоганяти мав би для себе за честь.
Ти зможеш ще раз переглянути те, що виголошував раніше, та вже призабув, — не одне щось залишити, не одне — й опустити, дещо вписати, а дещо переробити. Трудне це заняття та й нудне, але саме ця трудність робить його плідним: ти знову відчуєш запал; до тебе повернеться ослаблий або й втрачений порив; врешті, тобі видасться, що готове до праці тіло, зберігши звичні, збагатилося мовби новими, свіжими членами.
Знаю, що ти зайнятий тепер переважно промовами. Та я б тобі не радив постійно вдосконалювати лише той войовничий, наче бойовий стилос. Як ото ґрунтам повертають їхню родючість перемінами різних посівів, так і наш розум оновлюється роздумами то про одне щось, то про інше. Хочу, щоб ти іноді брався до чогось з історії, щоб і листи почав опрацьовувати старанніше. Таж і в промовах часто трапляється потреба не лише в історичних, а й ледь не поетичних описах. Можна й віршем забавитись, не кажу довгим і тяглим у викладі (такий можна викінчити хіба що на дозвіллі), а коротким, дотепним, що завжди доречний при будь-яких заняттях чи турботах. Ті вірші й називають забавками, але саме таку забавку, буває, увінчує не менша слава, аніж поважну працю. Отож (чому б мені не спонукати тебе до віршів — віршем):
Славний же м’якістю віск: що велять вигадливі пальці,
Те, уступаючи їм, легко зображує він:
То войовничого Марса, а то — непорочну Мінерву,
То він Венеру, а то — виліпить сина її.
Таж і священні води джерел не пожежу лиш гасять —
Зрошують цвіт весняний та омивають луги.
Так і вроджений хист повести треба вміло та гнучко,
Щоб то на цю, то на ту стежку науки ступав.
Найвидатніші оратори, як і найвидатніші мужі саме так або вишколювались, або розважались, радше вишколювались і розважалися. Справді-бо, аж диво бере, як ті невеличкі твори напружують, а водночас і відсвіжують душу: їм і любов пасує, й ненависть, гнів і співчуття, тонкий жарт і вуличний дотеп, загалом усе, що трапляється в житті, на форумі і в судах. Користь від них та, що й від інших віршів: звільнившись од необхідності триматися розміру, ми втішаємося вільною мовою і пишемо нею з більшою приємністю, а наскільки це легше — показало порівняння.
Ось, здається, все, навіть більше, ніж ти просив. Одного, щоправда, не додав: не зазначив, що, на мою думку, конче треба читати. А втім, я сказав про це, коли говорив, що треба писати. Мусимо пам’ятати про ретельний вибір авторів кожного окремого жанру. Добре кажуть, що читати треба багато, але не багатьох. А хто ці автори — так уже всім відомо й схвалено, що зайвим було б іще раз тут вияснювати. До того ж, забувши міру, я так розтягнув листа, що, дораджуючи, як маєш займатися, забрав у тебе час для самих занять. То чи не пора тобі взяти до рук таблички й написати що-небудь, чи то із вправ, які тобі дораджую, чи щось своє, почате, продовжити? Бувай здоровий!
Лист 13
Той самий лист[183] вказує на те, що ти не займаєшся, і на те, що займаєшся. Пишу загадками? Авжеж, поки не висловлюсь виразніше, що маю на увазі. Так ось. Запевняєш мене у тому листі, що занедбав свої заняття, а сам лист такий уже вигладжений, що міг вийти з-під стилоса лише того, хто пильний у літературних заняттях. А якщо й справді так от пишеш, нудьгуючи й байдикуючи, то ти — найщасливіша людина. Бувай здоровий!
Лист 15
Запитуєш, що поробляю. Сам знаєш: розриваюсь між обов'язками[185], служу друзям, іноді займаюсь літературою, а займатись нею не іноді, а постійно, і то тільки нею, було б, не важусь казати правильніше, а що радісніше — це вже напевно. Я важко сприймав би те, що ти займаєшся всім, окрім того, чим тобі хотілося б займатися, якби те, чим ти зайнятий, не було найблагороднішим заняттям. Бо клопотатися державними справами, бути посередником між друзями — хіба це не заслуговує найвищої похвали? Я знав, що тобі припаде до душі товариство мого Пріска. Я давно пізнав його щирість, його привітність, а тепер ось (раніше я цього не знав) довідуюся, що він і вдячністю[186] вирізняється, якщо з такою приємністю, як пишеш, згадує й про мої услуги. Бувай здоровий!
Лист 25
О, скільки-то слави в освічених людей і приховує, й викрадає у них їхня скромність і спокій усамітненого життя! Ми от, готуючись чи то щось читати, чи говорити, переживаємо, як нас сприймуть ті, хто хизується своєю вченістю, хоча інші, ті, що мовчать, стоять набагато вище саме тому, що мовчанкою пошановують навіть найбільший твір. Що пишу — пишу з досвіду.
Теренцій Юніор[188], бездоганно відбувши військову службу у кінноті й прокураторство у нарбонській провінції[189], відмовився від уже наготовлених для нього почестей: подавшись у свій сільський маєток, обрав для себе щонайспокійніше дозвілля. Якось він запросив мене погостювати в нього, і я, приїхавши, сприйняв його як доброго голову родини, зразкового господаря на землі, от і збирався повести з ним мову про те, довкола чого, здавалось мені, крутиться його життя. Так і почав, а він одразу ж, і то з неабиякою обізнаністю, звернув бесіду в бік літературних занять. Яка ж в усьому вправність! Як він володіє латинською, рівно ж і грецькою мовою! Такий він в обох тих мовах сильний, що, якою б не почав говорити, скажеш: ось у тій він неперевершений. Скільки він усього прочитав, а скільки всього пам’ятає! Можна подумати, що в Афінах, а не в селі живе той чоловік. Та що тут казати? Він розхвилював мене, змусив поважати тих далеких від міста, сказати б, селюхів, подивляти їх не менше, аніж тих, кого знаю серед найученіших у Римі. Тож і тобі кажу: як у таборах, так і в нашій літературі знайдеш, будь певен, не одного такого, хто видасться тобі селюхом, а приглянувшись, виявиш у нього, за всіма обладунками, й іскру найяскравішого хисту. Бувай здоровий!
Лист 26
Нещодавно, коли я провідував одного свого хворого приятеля, мене раптом мов осяяло: таж найкращими буваємо саме тоді, коли нездужаємо[191]! Кому ж бо, у хворобі, до захланності чи хтивості? Хто, слабнучи, упадатиме перед любовницями, прагнутиме почестей? Та й про багатства не помишлятиме: він, мовби вже на відході, вдовольняється якоюсь там крихтою. Щойно тоді й спохоплюється, що десь таки є боги, що він — людина; нікому не заздрить, ніким не захоплюється, нікого й не зневажає; не дослухається до злобливих чуток, не смакує їх: перед очима в нього вимальовуються лише лазні та джерела[192]. У цьому всі його помисли, всі бажання — надалі, якщо йому суджено одужати, він обіцяє собі тихе й спокійне, тобто сумирне, блаженне життя. Отож: що філософи силкуються втлумачити нам у голови багатьма словами й навіть книгами, я можу стисло подати, як науку, тобі й собі: намагаймось і при здоров'ї бути такими, якими обіцяли собі бути при недузі. Бувай здоровий!
Лист 27
Дозвілля мені дає змогу вчитися, тобі — вчити[194]. Так ось я дуже б хотів знати, чи вважаєш ти, що привиди існують[195], що вони мають і свій вигляд, і загалом якусь вагу, а чи то лише страх вирисовує перед нами пусті й порожні óбрази. А що вони, можливо, й існують, до тієї думки мене схиляє передусім те, що, кажуть, трапилося з Курцієм Руфом[196]. Він, тоді ще мало кому відомий[197], непримітний чоловік, приєднавшись до почту африканського намісника, перебував у тому краї. І от якось, уже на схилку дня, коли він прогулювався у портику, перед ним з’явилася жінка, що поставою і вродою перевершувала звичайну людську природу[198]. Він неабияк перелякався, вона ж назвала себе Африкою, провісницею майбутнього. Сказала й те, що він поїде назад до Рима і там обійматиме високі посади, а потім, наділений найвищою владою, знову повернеться до цієї провінції, де й закінчить своє життя.
Так воно й сталося. А ще, кажуть, коли він причалив до Карфагена і сходив з корабля, то побачив на березі перед собою ту саму жіночу постать. Отож, коли з часом захворів, то, сам собі віщуючи про майбутнє з минулого, а про нещастя — зі щастя, він, хоч як його підбадьорювали близькі, відкинув будь-яку надію на одужання.
А ось, послухай, чи не страшніша й не така ж дивна ще одна історія, яку переповім тобі ледь не дослівно? Був в Афінах просторий і місткий будинок, але про нього погана, мовби про чумного, ходила слава. Серед нічної тиші вчувався там дзенькіт заліза, а коли прислухатись уважніше, — то чутно було, як подзенькують кайдани, спочатку здалеку, а потім щораз ближче; тоді, у тому дзенькоті, поставала з’ява: старий, шкіра й кості, весь у бруді чоловік; сива скуйовджена борода, здиблене волосся; ноги — в кайданах, руки — в ланцюгах, що так видзвонювали, коли він ними потрясав. Мешканці, вже й забувши, що таке сон, проводили сповнені страху, похмурі ночі. З неспання хворіли, а коли наростав страх, то й смерть не барилась. Та навіть удень, хоча сам привид і не з’являвся, перед очима, затримуваний у пам’яті, снувався його образ, тож і страх тривав, хоча самої причини не було. Врешті, опустілий, мовби засуджений на безлюддя, дім увесь був залишений одному цьому чудовиську. Було, однак, оголошено, що його при бажанні може хтось винайняти або купити, звісно, з тих, хто не знав би про таку ваду того дому.
Прибув тоді до Афін філософ Атенодор[199]. Потрапляє йому на очі те оголошення, він читає його. А почувши про підозріло низьку ціну, розпитує в чому тут річ. Дізнавшись достоту про все, однаково, навіть охочіше винаймає той дім. Коли вже поповзли сутінки, велить постелити собі у першому ж від входу приміщенні; каже подати собі таблички для писання, стилос, світильник. Відіславши своїх у глибину дому, сам він усього себе — і душу, й очі, й руку — налаштовує на писання, щоб незайнятий розум не витворював собі з почутого якихось образів чи безпричинних страхів.
Спочатку, як то завжди буває, дім заполонює нічна тиша. Потім чутно, як подзенькує залізо і гримотять кайдани. Він же не відводить від табличок очей, не відкладає стилоса, а лиш пильніше зосереджується на писанні, перекриваючи в такий спосіб дорогу слуху. Гримотіння посилюється, вже наче при самому порозі, вже гримотить у самому приміщенні. Озирнувся. Бачить і впізнає того привида, як його описували. Він стояв і подавав знак, як ото зазиваємо когось пальцем. Атенодор і йому кивнув: підожди, мовляв, допишу, — і знову, нахилившись над табличкою, взявся за стилос. А привид тим часом таки у нього над головою нетерпеляче дзвонить ланцюгами. Той знову озирнувся — і знову, бачить, привид зазиває його пальцем. Уже, не зволікаючи, бере світильник — і за привидом. Той ледь ступає, мовби обтяжений кайданами. Завернувши у двір, привид раптом щезнув — покинув свого супутника. Залишившись сам-один, той наскубав трохи трави й листя і позначив ними те місце, де щойно стояв привид. Наступного дня він звернувся до відповідних урядників, щоб ті звеліли розкопати позначене місце. Знаходять там міцно опутані ланцюгами кістки: тіло давно вже зотліло в землі, тож лише вони залишились у кайданах. Зібрали ті кістки й публічно поховали. Після цього похорону, проведеного за належним обрядом, потойбічна з’ява вже не навідувала того дому.
Тут я вірю тим, хто це стверджує, а ось це, про що зараз, — сам можу іншим стверджувати. Є в мене вільновідпущеник, доволі освічений. З ним на одному ліжку спав його молодший брат. Ось цьому, молодшому, здалося якось, що хтось, присівши на ліжку, підносить йому до голови бритву й таки з самої маківки зрізає жмут волосся. На світанку виявилося, що маківка у нього справді зголена, а жмут волосся — на долівці. Минув якийсь час, і такий самий сон, наче на підтвердження попереднього, приснився знову. Ще один хлопчик, який спав у педагогії разом з іншими, теж розповідав: проникли через вікна двоє якихось у білих туніках, зрізали йому уві сні волосся і, як пройшли через вікна, так через них і вийшли. Коли розвиднілось, виявилося, що й він обстрижений, а на долівці — волосся.
Нічого особливого після цього не трапилося, хіба те, що мене не оскаржили. А таки оскаржили б, якби довше прожив Доміціан, при якому це сталося. У його скриньці для книг знайшли таємне донесення, яке написав на мене Кар. А що оскаржені зазвичай відпускають волосся, то можна припускати, що зрізане волосся у моїх хлопців — знак того, що небезпека мене оминула.
Отож, прошу тебе, збери докупи всю свою вченість і добре зосередься на цьому предметі. Він вартий того, щоб ти довго над ним помізкував, та й я, гадаю, хіба заслужив того, щоб ти поділився зі мною своїми думками. Розмірковуй, як ти звик, наводячи доводи «за» і «проти» у цьому питанні, але одному таки надай перевагу, щоб і я вже не вагався, залишаючись у непевності, та я, власне, й звернувся до тебе з тим, щоб уже полишити сумніви[200]. Будь здоровий!
Лист 33
Віщую, і в тому віщуванні, переконаний, не хиблю: твої «Історії»[201] стануть безсмертними. Тим більше прагну (щиро зізнаюся), щоб і я був у них згаданий. Бо якщо дбаємо про те, щоб наше обличчя зобразив не будь-який, а таки найкращий митець, то чи не маємо бажати, щоб і нашим ділам пощастило на такого письменника, такого хвалителя, як ти? Кажу прямо, хоча це не могло пройти повз твою увагу, бо ж і документально засвідчено, — кажу, однак, ще раз, щоб ти ще більше повірив, як це мені буде приємно, якщо мій вчинок, тим значніший, чим був небезпечнішим для мене, буде оздоблений іще й твоїм хистом, твоїм свідченням.
Сенат призначив мене й Гереннія Сенеціона захисниками провінції Бетіки[202] проти Бебія Масси, а після засудження Масси постановив, щоб його маєтності перейшли у розпорядження держави. Сенеціон, дізнавшись, що консули мають намір зайнятися позовами, прийшов до мене і — «Як ми з тобою погоджено, — сказав, — виконали доручену нам справу звинувачення, так само підійдімо до консулів і попросімо, щоб вони не дозволили розтрачувати майно, яке зобов’язані охороняти». Я відповів: «Якщо ми — призначені сенатом захисники, то подумай, чи не виконали ми свого обов’язку з завершенням сенатського розслідування». — «Ти, — відповів він на те, — можеш у тій справі визначати для себе будь-яку межу, бо ж тебе з тією провінцією ніщо не в’яже, а я — і народився там, і квестором у ній був». Тоді я: «Раз ти твердо став на тому, все як слід обдумавши, то я — з тобою, щоб, раптом щось лихе, не тільки ти один потерпів».
Приходимо до консулів. Сенеціон викладає їм справу, дещо і я додаю. Тільки-но ми замовкли, Масса одразу ж пожалівся на те, що Сенеціон діє не як сумлінний захисник, а як сповнений жовчі ворог, і вимагає, щоб той був звинувачений у порушенні обов’язків. Загальний переляк. А я: «Боюся, найясніші консули, чи своєю мовчанкою Масса не звинувачує мене, бува, у потаємному сприянні протилежній стороні, якщо не вимагає, щоб і мене притягнули до судової відповідальності». Це моє слово одразу ж пішло з уст в уста, і його часто повторювали, з похвалою, звісно, при різних нагодах. Божественний Нерва[203] (він, ще як приватна людина, любив зауважувати, що де порядного сталося у суспільному житті) у надісланому мені вельми поважному листі привітав не лише мене, а й наш вік, якому пощастило на такий приклад (так і написав), що дорівнює давнім. Усьому цьому, яке вже є воно, ти додаси більшої відомості, слави, величі. Втім, аж ніяк не вимагаю, щоб хай чимось перехвалив мій вчинок: не повинна й історія переступати межі правди, а для чесних вчинків — правди достатньо. Бувай здоровий!
Книга VIII
Лист 8
Пліній Романові[204] — вітання
Чи бачив ти коли-небудь джерело Клітумна?[205] Якщо ні (думаю, що ні, інакше б розповів мені про нього), то постарайся побачити. Я ж побачив його лише нещодавно (не можу пережаліти, що так пізно).
Вивищується тут невеликий, затінений віковими кипарисами, пагорб. З-під нього й добувається те джерело — виприскує багатьма то більшими, то меншими струмками. Пробившись і розливаючись, джерело стає широкою заводдю, де вода, мов те скло, така чиста й прозора, що легко можна перерахувати трісочки й блискотливі камінчики, які лежать там на дні. А далі не пологість місцини, а саме багатоводдя, його вага спричиняються до неквапного плину. Невеличке джерело — і вже ось розлога ріка, що у різних напрямках, навіть проти течії, носить на собі судна. І така вже вона потужна, та течія, що суднам, які йдуть за нею (дарма що місцевість рівнинна), не потрібно підсобляти веслами, а ті, що пливуть проти течії, заледве її долають за допомогою весел і жердин. Хто ж пустився на ту ріку просто так, задля розваги, мають подвійне задоволення: змінюючи напрямок руху, можуть змінювати труд відпочинком, відпочинок — трудом[206].
Береги рясно зодягнені буком[207] та осокором; ріка, занурюючи їх у свою прозорість, додає до тієї краси ще й зелене її відображення. Вода тут своєю студеністю могла б позмагатися зі снігом, але й своїм блиском не поступається тій студіні.
При самій ріці — давній, дуже шанований храм; у ньому — сам Клітумн, урочистий, зодягнений у претексту: жереби вказують на присутність божества, до того ж — пророчого. Довкола, то тут, то там, — чимало капличок, де стільки ж богів. У кожного з них — свій пошанівок, своє ім'я. У деяких — і свої джерела, тож, окрім того, що є немовби батьком усіх інших, є ще й менші, кожен із своїм витоком, але всі вони зливаються в одну ріку, через яку люди переходять мостом. Цей міст і є тією межею, що пролягає між святим і світським. Вище тієї межі можна плавати суднами, нижче — дозволено й купатися. Гіспеллати[208], яким божественний Август подарував ту місцину, надають тут загальну лазню й будинок для приїжджих. Не бракує тут і садиб, що вишикувалися, приваблені красотами ріки, вздовж побережжя.
Загалом же, куди не ступиш тут, матимеш задоволення. Матимеш нагоду й почитати: колони й стіни рясніють усілякими написами, що вславляють і те джерело, й того бога. Чимало з того, що тут написано, схвалиш, а з дечого — й посмієшся. А втім, знаючи твою людяність, гадаю, не посмієшся[209]. Бувай здоровий!
Лист 9
Пліній Урсові[210] — вітання
Давно не брав я до рук ні книги, ані стилоса. Вже, здається, й забув, що таке спокій, що таке та мила бездіяльність — нічого не робити, ніким не бути: безконечні справи моїх друзів не дають змоги побути наодинці з собою, віддатись улюбленим заняттям. А втім, немає таких занять, задля яких можна було б знехтувати обов’язками дружби, адже самі заняття вчать нас найсвятіше їх шанувати. Бувай здоровий!
Лист 16
Пліній Патернові[211] — вітання
Як же мене втомили хвороби моїх людей, ба, навіть їхні смерті, і то ще молодих людей! Дві тут розради, дарма що не співмірні з таким моїм болем: перша — що з легкістю відпускаю своїх на волю[212] (здається мені, що не так уже передчасно я втратив тих, кого втратив вільними); друга — що дозволяю рабам укладати щось на зразок заповітів і приймаю їх як законні. То щось поручають мені, то просять, що вважають за потрібне, я ж корюся, мовби то був закон для мене. Щось вони ділять чи дарують, чи залишають, звісно, лише в межах дому, бо для рабів дім їхнього господаря — то наче республіка[213] чи держава. Та хоча й заспокоюють мене ті пільги, все ж — надломлює й ослаблює сама ця доброта[214], що й схиляє мене до усіх тих дозволів.
І все-таки я б не хотів бути черствішим. Добре-бо знаю: те, на що я йду, інші називають не інакше як збитками, от і мають себе за великих і мудрих людей. Чи великі вони й мудрі, не берусь судити, знаю лишень, що вони — не люди. Людині притаманно і звідувати, й відчувати біль, а водночас — протистояти йому, слухати розради, а не просто їх не потребувати. Втім, я написав про це більше, аніж мав написати, але менше, ніж хотів. Є ж бо й у болісті якась насолода, надто коли виплачешся на грудях у друга, який готовий або схвалити ті сльози, або вибачити їх. Бувай здоровий!
Лист 17
Пліній Макрінові[215] — вітання
Чи й там, де ти, таке хмурне й неспокійне небо? Тут — постійні негоди; раз по раз ллє як з відра. Переповнений Тибр вийшов із берегів[216] і позаливав геть усі низини. І хоча канал, прокопаний за розпорядженням найзавбачливішого імператора, таки добре зачерпнув із нього, він заполонює долини, підтоплює поля; де лиш яка рівнина, там, замість землі, — лишень водні плеса. Тож і ріки, які він звик приймати в себе й нести далі, змішавши їхні води зі своїми, тепер, мовби зупинивши, жене назад і чужими водами заливає поля, яких сам не торкається. Аніо[217] (приємнішої ріки й немає), вздовж якого туляться вілли, мовби в гості його запрошуючи, — не квапся, мовляв, не тікай, — той Аніо поламав, повиривав з корінням і забрав з собою чимало гаїв, що так гарно його отінювали; попідмивав гори; велетенські брили, обвалившись, ту тут, то там мовби ув’язнили його, а він у гарячкових пошуках загубленого шляху трощить усі будівлі і виривається з-під тих обвалів — стрімкий, невтримний.
Ті, хто селився вище, кого ця негода не захопила, бачили, як унизу, тут і там, вода несла на своїх хвилях то коштовні речі й важку обставу з багатих домів, то рільниче знаряддя; тут — воли, рала й самі рільники, там десь — підхоплена з пасовищ худоба, стовбури дерев, а ще, куди не кинь оком, на хвилях, мов чудернацькі човни, погойдувались позривані крівлі. Та біда не оминула й тих, кого не досягла своїм розливом ріка. Замість неї — безперервні зливи й налітні, з грозових хмар, вихори — повалено все, чим увінчані були пишні садиби, пошкоджені й позбивані пам’ятники. Більшість із тих, на кого впали такі лиха, мов розчавлені ними, геть ослабли й поникли; величезні втрати ще й горе примножили.
Переживаю (та й як тут не переживати?), чи й у вас не трапилося чогось подібного. Якщо ні, то, благаю, якомога швидше звільни мене від того хвилювання; а коли й трапилося щось — теж дай мені знати. Невелика ж бо різниця в тому, чи ти опинився в якійсь біді, чи її очікуєш, — хіба та, що є межа стражданням, а межі страху немає[218]. Страждаєш — в міру того, що трапилося; боїшся ж того, що може трапитися. Бувай здоровий!
Лист 19
Пліній Максімові[219] — вітання
У писаннях — як радість для мене, так і розрада: хай яка радість — вони примножать її; хай яка печаль — применшать. Занепокоєний і недугою моєї дружини, й хворобами, іноді й смертю когось із челяді, я шукаю для себе полегші у єдиному, що може її дати, затишному сховку — заняттях: вони допомагають мені краще зрозуміти, що таке нещастя, вони й навчають мене терпеливішим у них бути. Є в мене звичай віддавати у дружні руки, передусім у твої, те зі своїх писань, що збираюсь пустити у світ, — щоб думку чиюсь почути. Отож, приглянься до тієї книги, яку отримаєш разом із листом; боюся, що серед тих турбот я сам до неї не досить пильно приглянувся: впоратися зі своїм болем, щоб могти писати, я зумів, а от зі собою впоратися, щоб писати з легкою, вільною душею[220], — не зміг. І врешті: як від писання отримуєш радість, так і писання йде набагато легше, коли душа твоя всміхнена. Бувай здоровий!
Лист 20
Пліній Галлові[221] — вітання
Бажаючи пізнати щось, ми звикли рушати в дорогу, перепливати моря, а на те, що перед нашими очима, — жодної уваги. Чи то вже така природа людини, що ми, байдужі до чогось близького, сягаємо по далеке[222], чи тому, що всяке бажання, якщо його можна легко задовольнити, поволі згасає, чи, врешті, тому, що постійно відкладаємо (ще, мовляв, надивимось, тільки-но захочемо), переносимо на пізніше знайомство з тим, що, кажу, у нас перед очима. Отож не одне ще є у нашому ж таки місті та в його околицях, чого ми не лише самі не оглядали, а й з розповідей не чули. Було б це в Ахайї, в Єгипті, в Азії чи в будь-якій іншій багатій дивами, розхваленій країні, — ми про це і наслухалися б, і начиталися, й оглянули б не один раз.
Сам же я нещодавно почув, а водночас і побачив те, про що досі і не чув, і не бачив. Попросив мене дід моєї дружини, щоб я оглянув його америнські посілості[223]. Коли я проїжджав ними, мені показали в улоговині озеро, яке називають Вадимонським[224], і розповіли принагідно дивовижні про нього речі. Я вирішив приглянутися до нього зблизька. Озеро подібне до лежачого колеса — наче рівно окреслений круг, без жодної затоки, жодної кривизни, що порушувала б цю точно виміряну, наче рукою митця видовбану, різьблену округлість[225]. Колір води синюватий[226], з густо-зеленим полиском; запах і смак — сірки; має властивість зцілювати переломи. Розміром воно невелике, та вітри, буває, й тут женуть хвилю.
Судна по ньому не плавають (озеро священне)[227], хіба що — острівці, порослі шуваром, оситнягом та всілякою іншою травою, що розростається по заболочених місцях та по берегах озера. У кожного з тих острівців своя форма, своя величина, але у всіх — однаково постирані краї, оскільки раз по раз, стикаючись, вони труться чи то з берегом, чи один з одним. Усі вони однаково високі й однаково легкі і, як ото днище корабля, неглибоко занурені в воду. Цю частину, що під водою, добре видно; вона рівно занурена з усіх боків і рівно на ній тримається. Іноді ті острови, збиваючись докупи, творять мовби суходіл; деколи, при супротивних вітрах, розпливаються у різні боки, а коли затишшя — плавають собі спокійно одинцем. Часто ті, що менші, туляться до більших, як човники — до вантажних суден; часто більші й менші починають між собою мовби змагання у перегонах, а тоді, збившись у якомусь місці докупи, наче продовжують берег; то тут, то там вони наче забирають частину озера, а потім знов його повертають, і лише затримуючись на середині озера, не применшують його розмірів. Трапляється, що худоба у пошуках паші ступає на ті острови мовби то був берег, і лише тоді відчуває, що земля пливе під ногами, коли, відірвана від берега, мовби перенесена й поставлена на той окраєць суходолу, з жахом озирає довкіл озерне плесо. А за якийсь час вона знову ступає на суходіл там, куди приб’є той острівець вітром; ступає, не зауваживши, що зійшла з острівця, як і не зауважила, як на ньому опинилася[228].
Це озеро вливає свої води в ріку, а вона, пропливши трохи на видноті, поринає у печеру і пливе вже глибоко під землею. Якщо у неї кинути що-небудь іще перед тим як вона сховається, то течія збереже цю річ і знову винесе її на світло денне.
Пишу про це, сподіваючись, що й тобі це і невідомо, і, як мені, цікаво. Адже й тебе, як і мене, ніщо так не зачаровує, як творіння природи. Бувай здоровий!
Лист 22
Пліній Гемінові[229] — вітання
Чи не зауважував ти, що тих, хто по-рабськи слугує своїм забаганкам, чужі пороки дратують так, мовби вони їм заздрили, і найсуворіше карають тих, кого вони найбільше наслідують? Хоч навіть тим, хто не потребує нічиєї поблажливості, ніщо інше так не личило б, як милосердя. Тому-то найкращим, скажу навіть бездоганним, я вважаю того, хто іншим вибачає так, мовби сам щоденно спотикався, а від тих спотикань оберігається так, мовби нікому не вибачав. Отож і вдома, й поза домом, та й загалом за будь-яких життєвих обставин, тримаймося такої засади: будьмо безпощадними до себе[230], а вибачливими навіть до тих, хто лише собі вміє вибачати. Пам’ятаймо, що Тразея, той на диво лагідний, отже, й на диво великий чоловік, любив повторювати: «Хто ненавидить пороки — людей ненавидить».
Можливо, запитаєш, що спонукало мене писати про це? От нещодавно один чоловік… А втім, краще про це в чотири ока… Та ні, краще загалом промовчати. Боюся витягати тут на світло денне ті вчинки, що їх не схвалюю, — переслідування, дошкуляння, наклепи, щоб усе це не суперечило тому, у чім найбільше хочу тебе переконати. Хто б там він не був, яким би не був, помовчмо про це: затаврувати його — яка з того користь? А не затаврувати — це по-людськи. Бувай здоровий!
Лист 24
Пліній Мáксімові[231] — вітання
Моя любов до тебе спонукає мене (ні, не повчати, тобі не потрібен повчальник), нагадати тобі, аби ти не забував того, що знаєш і без мене, щоб і шанував те знання, й ним керувався. Тебе ж посилають у провінцію Ахайя[232], цю правдиву, чисту Грецію, де, всяк те визнає, людина вперше пізнала, що таке освіта й науки, вперше й хліборобством зайнялася; посилають, — щоб ти впорядкував стан вільних міст[233]; посилають до людей — по-справжньому людей, до вільних — по-справжньому вільних; до тих, хто своєю мужністю, заслугами, дружбою, врешті, й освяченим релігією договором зберіг за собою право, належне йому від природи. Шануй богів, засновників міст[234], шануй святість божества, шануй славу сивої старовини й саму старість, що почесна в людині й священна в містах. Плекай у собі шанобу до давнини, до величних діянь, навіть до переказів. Не применшуй нічийого достоїнства, нічиєї свободи і навіть — похвальби.
Пам’ятай: саме ця земля прислала нам право, саме вона дала нам закони[235] — не як переможеним, а як прохачам; пам’ятай: ти вступаєш в Афіни, правиш — Лакедемоном; забрати у них навіть той залишок тіні, навіть саме ім’я давньої свободи — то було б хіба верхом жорстокості, дикунства. Бачиш, що й лікарі, хоча хвороба не дивиться, де вільний, а де раб, і м’якші, й лагідніші до вільних. Не забувай, чим було кожне місто, й не зневажай його за те, що воно втратило. Хай не підступлять до твого серця ні гордість, ні суворість. Не лякайся зневаги. Хто ж бо зневажатиме наділеного повнотою влади, якщо він не захланний, не ниций, якщо він першим — себе ж не зневажить? Негоже владі випробовувати свою силу на приниженні інших, негоже й повагу до себе здобувати страхом; не він же, страх, а любов найпевніше допоможе[236] тобі осягнути те, чого хочеш. Ти відійдеш, — то й страх відступить; любов — залишиться, і як він обернеться ненавистю, так вона — пошаною.
Ти знову й знову (ще раз повторюю) повинен сам собі нагадувати, як називається твоя посада, й сам собі роз’яснювати, що це таке — «впорядковувати стан вільних міст». Бо що може бути людянішим, аніж впорядкування, і що ціннішим, аніж свобода? Як же це ганебно, коли замість порядку — безлад, замість свободи — рабство! А ще ж тебе чекає боротьба з самим собою: тебе споважнює посада квестора, яку ти так славно оправдав ще у Віфінії, споважнює визнання принцепса, споважнює трибунат, претура й ось ця посада легата, яку ти отримав мов у нагороду. Тим більше постарайся, щоб не склалося таке враження, що ти виявився людянішим, кращим і досвідченішим у віддаленій, а не у підміській провінції; серед слугуючих, а не серед вільних; коли був тим, на кого випав жереб, а не тим, кого вибрали; коли був ще недосвідченим і невідомим, а не випробуваним і схваленим магістратом. Не раз же ти і чув, і читав, що втратити славу — це набагато гірше, аніж її загалом не здобути.
Хочу, щоб ти мені повірив: пишу це, як я вже казав спочатку, не повчаючи, а нагадуючи, а втім, водночас і повчаючи. Не боюся ж перейти міру у своїй любові. Не варто ж боятися, щоб надмірним було те, що повинно бути найбільшим. Бувай здоровий!
Лист 8
Чи бачив ти коли-небудь джерело Клітумна?[205] Якщо ні (думаю, що ні, інакше б розповів мені про нього), то постарайся побачити. Я ж побачив його лише нещодавно (не можу пережаліти, що так пізно).
Вивищується тут невеликий, затінений віковими кипарисами, пагорб. З-під нього й добувається те джерело — виприскує багатьма то більшими, то меншими струмками. Пробившись і розливаючись, джерело стає широкою заводдю, де вода, мов те скло, така чиста й прозора, що легко можна перерахувати трісочки й блискотливі камінчики, які лежать там на дні. А далі не пологість місцини, а саме багатоводдя, його вага спричиняються до неквапного плину. Невеличке джерело — і вже ось розлога ріка, що у різних напрямках, навіть проти течії, носить на собі судна. І така вже вона потужна, та течія, що суднам, які йдуть за нею (дарма що місцевість рівнинна), не потрібно підсобляти веслами, а ті, що пливуть проти течії, заледве її долають за допомогою весел і жердин. Хто ж пустився на ту ріку просто так, задля розваги, мають подвійне задоволення: змінюючи напрямок руху, можуть змінювати труд відпочинком, відпочинок — трудом[206].
Береги рясно зодягнені буком[207] та осокором; ріка, занурюючи їх у свою прозорість, додає до тієї краси ще й зелене її відображення. Вода тут своєю студеністю могла б позмагатися зі снігом, але й своїм блиском не поступається тій студіні.
При самій ріці — давній, дуже шанований храм; у ньому — сам Клітумн, урочистий, зодягнений у претексту: жереби вказують на присутність божества, до того ж — пророчого. Довкола, то тут, то там, — чимало капличок, де стільки ж богів. У кожного з них — свій пошанівок, своє ім'я. У деяких — і свої джерела, тож, окрім того, що є немовби батьком усіх інших, є ще й менші, кожен із своїм витоком, але всі вони зливаються в одну ріку, через яку люди переходять мостом. Цей міст і є тією межею, що пролягає між святим і світським. Вище тієї межі можна плавати суднами, нижче — дозволено й купатися. Гіспеллати[208], яким божественний Август подарував ту місцину, надають тут загальну лазню й будинок для приїжджих. Не бракує тут і садиб, що вишикувалися, приваблені красотами ріки, вздовж побережжя.
Загалом же, куди не ступиш тут, матимеш задоволення. Матимеш нагоду й почитати: колони й стіни рясніють усілякими написами, що вславляють і те джерело, й того бога. Чимало з того, що тут написано, схвалиш, а з дечого — й посмієшся. А втім, знаючи твою людяність, гадаю, не посмієшся[209]. Бувай здоровий!
Лист 9
Давно не брав я до рук ні книги, ані стилоса. Вже, здається, й забув, що таке спокій, що таке та мила бездіяльність — нічого не робити, ніким не бути: безконечні справи моїх друзів не дають змоги побути наодинці з собою, віддатись улюбленим заняттям. А втім, немає таких занять, задля яких можна було б знехтувати обов’язками дружби, адже самі заняття вчать нас найсвятіше їх шанувати. Бувай здоровий!
Лист 16
Як же мене втомили хвороби моїх людей, ба, навіть їхні смерті, і то ще молодих людей! Дві тут розради, дарма що не співмірні з таким моїм болем: перша — що з легкістю відпускаю своїх на волю[212] (здається мені, що не так уже передчасно я втратив тих, кого втратив вільними); друга — що дозволяю рабам укладати щось на зразок заповітів і приймаю їх як законні. То щось поручають мені, то просять, що вважають за потрібне, я ж корюся, мовби то був закон для мене. Щось вони ділять чи дарують, чи залишають, звісно, лише в межах дому, бо для рабів дім їхнього господаря — то наче республіка[213] чи держава. Та хоча й заспокоюють мене ті пільги, все ж — надломлює й ослаблює сама ця доброта[214], що й схиляє мене до усіх тих дозволів.
І все-таки я б не хотів бути черствішим. Добре-бо знаю: те, на що я йду, інші називають не інакше як збитками, от і мають себе за великих і мудрих людей. Чи великі вони й мудрі, не берусь судити, знаю лишень, що вони — не люди. Людині притаманно і звідувати, й відчувати біль, а водночас — протистояти йому, слухати розради, а не просто їх не потребувати. Втім, я написав про це більше, аніж мав написати, але менше, ніж хотів. Є ж бо й у болісті якась насолода, надто коли виплачешся на грудях у друга, який готовий або схвалити ті сльози, або вибачити їх. Бувай здоровий!
Лист 17
Чи й там, де ти, таке хмурне й неспокійне небо? Тут — постійні негоди; раз по раз ллє як з відра. Переповнений Тибр вийшов із берегів[216] і позаливав геть усі низини. І хоча канал, прокопаний за розпорядженням найзавбачливішого імператора, таки добре зачерпнув із нього, він заполонює долини, підтоплює поля; де лиш яка рівнина, там, замість землі, — лишень водні плеса. Тож і ріки, які він звик приймати в себе й нести далі, змішавши їхні води зі своїми, тепер, мовби зупинивши, жене назад і чужими водами заливає поля, яких сам не торкається. Аніо[217] (приємнішої ріки й немає), вздовж якого туляться вілли, мовби в гості його запрошуючи, — не квапся, мовляв, не тікай, — той Аніо поламав, повиривав з корінням і забрав з собою чимало гаїв, що так гарно його отінювали; попідмивав гори; велетенські брили, обвалившись, ту тут, то там мовби ув’язнили його, а він у гарячкових пошуках загубленого шляху трощить усі будівлі і виривається з-під тих обвалів — стрімкий, невтримний.
Ті, хто селився вище, кого ця негода не захопила, бачили, як унизу, тут і там, вода несла на своїх хвилях то коштовні речі й важку обставу з багатих домів, то рільниче знаряддя; тут — воли, рала й самі рільники, там десь — підхоплена з пасовищ худоба, стовбури дерев, а ще, куди не кинь оком, на хвилях, мов чудернацькі човни, погойдувались позривані крівлі. Та біда не оминула й тих, кого не досягла своїм розливом ріка. Замість неї — безперервні зливи й налітні, з грозових хмар, вихори — повалено все, чим увінчані були пишні садиби, пошкоджені й позбивані пам’ятники. Більшість із тих, на кого впали такі лиха, мов розчавлені ними, геть ослабли й поникли; величезні втрати ще й горе примножили.
Переживаю (та й як тут не переживати?), чи й у вас не трапилося чогось подібного. Якщо ні, то, благаю, якомога швидше звільни мене від того хвилювання; а коли й трапилося щось — теж дай мені знати. Невелика ж бо різниця в тому, чи ти опинився в якійсь біді, чи її очікуєш, — хіба та, що є межа стражданням, а межі страху немає[218]. Страждаєш — в міру того, що трапилося; боїшся ж того, що може трапитися. Бувай здоровий!
Лист 19
У писаннях — як радість для мене, так і розрада: хай яка радість — вони примножать її; хай яка печаль — применшать. Занепокоєний і недугою моєї дружини, й хворобами, іноді й смертю когось із челяді, я шукаю для себе полегші у єдиному, що може її дати, затишному сховку — заняттях: вони допомагають мені краще зрозуміти, що таке нещастя, вони й навчають мене терпеливішим у них бути. Є в мене звичай віддавати у дружні руки, передусім у твої, те зі своїх писань, що збираюсь пустити у світ, — щоб думку чиюсь почути. Отож, приглянься до тієї книги, яку отримаєш разом із листом; боюся, що серед тих турбот я сам до неї не досить пильно приглянувся: впоратися зі своїм болем, щоб могти писати, я зумів, а от зі собою впоратися, щоб писати з легкою, вільною душею[220], — не зміг. І врешті: як від писання отримуєш радість, так і писання йде набагато легше, коли душа твоя всміхнена. Бувай здоровий!
Лист 20
Бажаючи пізнати щось, ми звикли рушати в дорогу, перепливати моря, а на те, що перед нашими очима, — жодної уваги. Чи то вже така природа людини, що ми, байдужі до чогось близького, сягаємо по далеке[222], чи тому, що всяке бажання, якщо його можна легко задовольнити, поволі згасає, чи, врешті, тому, що постійно відкладаємо (ще, мовляв, надивимось, тільки-но захочемо), переносимо на пізніше знайомство з тим, що, кажу, у нас перед очима. Отож не одне ще є у нашому ж таки місті та в його околицях, чого ми не лише самі не оглядали, а й з розповідей не чули. Було б це в Ахайї, в Єгипті, в Азії чи в будь-якій іншій багатій дивами, розхваленій країні, — ми про це і наслухалися б, і начиталися, й оглянули б не один раз.
Сам же я нещодавно почув, а водночас і побачив те, про що досі і не чув, і не бачив. Попросив мене дід моєї дружини, щоб я оглянув його америнські посілості[223]. Коли я проїжджав ними, мені показали в улоговині озеро, яке називають Вадимонським[224], і розповіли принагідно дивовижні про нього речі. Я вирішив приглянутися до нього зблизька. Озеро подібне до лежачого колеса — наче рівно окреслений круг, без жодної затоки, жодної кривизни, що порушувала б цю точно виміряну, наче рукою митця видовбану, різьблену округлість[225]. Колір води синюватий[226], з густо-зеленим полиском; запах і смак — сірки; має властивість зцілювати переломи. Розміром воно невелике, та вітри, буває, й тут женуть хвилю.
Судна по ньому не плавають (озеро священне)[227], хіба що — острівці, порослі шуваром, оситнягом та всілякою іншою травою, що розростається по заболочених місцях та по берегах озера. У кожного з тих острівців своя форма, своя величина, але у всіх — однаково постирані краї, оскільки раз по раз, стикаючись, вони труться чи то з берегом, чи один з одним. Усі вони однаково високі й однаково легкі і, як ото днище корабля, неглибоко занурені в воду. Цю частину, що під водою, добре видно; вона рівно занурена з усіх боків і рівно на ній тримається. Іноді ті острови, збиваючись докупи, творять мовби суходіл; деколи, при супротивних вітрах, розпливаються у різні боки, а коли затишшя — плавають собі спокійно одинцем. Часто ті, що менші, туляться до більших, як човники — до вантажних суден; часто більші й менші починають між собою мовби змагання у перегонах, а тоді, збившись у якомусь місці докупи, наче продовжують берег; то тут, то там вони наче забирають частину озера, а потім знов його повертають, і лише затримуючись на середині озера, не применшують його розмірів. Трапляється, що худоба у пошуках паші ступає на ті острови мовби то був берег, і лише тоді відчуває, що земля пливе під ногами, коли, відірвана від берега, мовби перенесена й поставлена на той окраєць суходолу, з жахом озирає довкіл озерне плесо. А за якийсь час вона знову ступає на суходіл там, куди приб’є той острівець вітром; ступає, не зауваживши, що зійшла з острівця, як і не зауважила, як на ньому опинилася[228].
Це озеро вливає свої води в ріку, а вона, пропливши трохи на видноті, поринає у печеру і пливе вже глибоко під землею. Якщо у неї кинути що-небудь іще перед тим як вона сховається, то течія збереже цю річ і знову винесе її на світло денне.
Пишу про це, сподіваючись, що й тобі це і невідомо, і, як мені, цікаво. Адже й тебе, як і мене, ніщо так не зачаровує, як творіння природи. Бувай здоровий!
Лист 22
Чи не зауважував ти, що тих, хто по-рабськи слугує своїм забаганкам, чужі пороки дратують так, мовби вони їм заздрили, і найсуворіше карають тих, кого вони найбільше наслідують? Хоч навіть тим, хто не потребує нічиєї поблажливості, ніщо інше так не личило б, як милосердя. Тому-то найкращим, скажу навіть бездоганним, я вважаю того, хто іншим вибачає так, мовби сам щоденно спотикався, а від тих спотикань оберігається так, мовби нікому не вибачав. Отож і вдома, й поза домом, та й загалом за будь-яких життєвих обставин, тримаймося такої засади: будьмо безпощадними до себе[230], а вибачливими навіть до тих, хто лише собі вміє вибачати. Пам’ятаймо, що Тразея, той на диво лагідний, отже, й на диво великий чоловік, любив повторювати: «Хто ненавидить пороки — людей ненавидить».
Можливо, запитаєш, що спонукало мене писати про це? От нещодавно один чоловік… А втім, краще про це в чотири ока… Та ні, краще загалом промовчати. Боюся витягати тут на світло денне ті вчинки, що їх не схвалюю, — переслідування, дошкуляння, наклепи, щоб усе це не суперечило тому, у чім найбільше хочу тебе переконати. Хто б там він не був, яким би не був, помовчмо про це: затаврувати його — яка з того користь? А не затаврувати — це по-людськи. Бувай здоровий!
Лист 24
Моя любов до тебе спонукає мене (ні, не повчати, тобі не потрібен повчальник), нагадати тобі, аби ти не забував того, що знаєш і без мене, щоб і шанував те знання, й ним керувався. Тебе ж посилають у провінцію Ахайя[232], цю правдиву, чисту Грецію, де, всяк те визнає, людина вперше пізнала, що таке освіта й науки, вперше й хліборобством зайнялася; посилають, — щоб ти впорядкував стан вільних міст[233]; посилають до людей — по-справжньому людей, до вільних — по-справжньому вільних; до тих, хто своєю мужністю, заслугами, дружбою, врешті, й освяченим релігією договором зберіг за собою право, належне йому від природи. Шануй богів, засновників міст[234], шануй святість божества, шануй славу сивої старовини й саму старість, що почесна в людині й священна в містах. Плекай у собі шанобу до давнини, до величних діянь, навіть до переказів. Не применшуй нічийого достоїнства, нічиєї свободи і навіть — похвальби.
Пам’ятай: саме ця земля прислала нам право, саме вона дала нам закони[235] — не як переможеним, а як прохачам; пам’ятай: ти вступаєш в Афіни, правиш — Лакедемоном; забрати у них навіть той залишок тіні, навіть саме ім’я давньої свободи — то було б хіба верхом жорстокості, дикунства. Бачиш, що й лікарі, хоча хвороба не дивиться, де вільний, а де раб, і м’якші, й лагідніші до вільних. Не забувай, чим було кожне місто, й не зневажай його за те, що воно втратило. Хай не підступлять до твого серця ні гордість, ні суворість. Не лякайся зневаги. Хто ж бо зневажатиме наділеного повнотою влади, якщо він не захланний, не ниций, якщо він першим — себе ж не зневажить? Негоже владі випробовувати свою силу на приниженні інших, негоже й повагу до себе здобувати страхом; не він же, страх, а любов найпевніше допоможе[236] тобі осягнути те, чого хочеш. Ти відійдеш, — то й страх відступить; любов — залишиться, і як він обернеться ненавистю, так вона — пошаною.
Ти знову й знову (ще раз повторюю) повинен сам собі нагадувати, як називається твоя посада, й сам собі роз’яснювати, що це таке — «впорядковувати стан вільних міст». Бо що може бути людянішим, аніж впорядкування, і що ціннішим, аніж свобода? Як же це ганебно, коли замість порядку — безлад, замість свободи — рабство! А ще ж тебе чекає боротьба з самим собою: тебе споважнює посада квестора, яку ти так славно оправдав ще у Віфінії, споважнює визнання принцепса, споважнює трибунат, претура й ось ця посада легата, яку ти отримав мов у нагороду. Тим більше постарайся, щоб не склалося таке враження, що ти виявився людянішим, кращим і досвідченішим у віддаленій, а не у підміській провінції; серед слугуючих, а не серед вільних; коли був тим, на кого випав жереб, а не тим, кого вибрали; коли був ще недосвідченим і невідомим, а не випробуваним і схваленим магістратом. Не раз же ти і чув, і читав, що втратити славу — це набагато гірше, аніж її загалом не здобути.
Хочу, щоб ти мені повірив: пишу це, як я вже казав спочатку, не повчаючи, а нагадуючи, а втім, водночас і повчаючи. Не боюся ж перейти міру у своїй любові. Не варто ж боятися, щоб надмірним було те, що повинно бути найбільшим. Бувай здоровий!
Книга IX
Лист 3
Пліній Павлінові[237] — вітання
Кожному своє. Як на мене, то найщасливішим я вважаю того[238], хто наперед уже втішається своєю доброю, непроминальною славою і, впевнений у нащадках, живе майбутньою своєю славою. Тож і мені, якби я не мав перед очима нагороди у віках, було б до вподоби те сите й німе дозвілля[239]. Всім же, гадаю, належить дбати про своє безсмертя або про свою смертність: тим — напружено до чогось стреміти, а цим — розслаблено відпочивати, не обтяжуючи свого короткого життя жодними трудами. Бачу ж бо, як то багато людей, для яких працьовитість — то щось жалюгідне й невдячне, як же багато їх перетворилось на цілковиту нікчемність! Про це — я з тобою, як щодня — сам із собою, щоби, як не погодишся, вже й зі собою над цим не сушити голови. Та як тобі не погодитись, раз ти постійно щось славне й безсмертне виношуєш у думках? Бувай здоровий!
Лист 6
Пліній Кальвізієві[240] — вітання
Увесь цей час я провів серед табличок і книжок. «Як це, — здивуєшся, — тобі вдалося в місті?» Були циркові ігри[241], а до таких видовищ я геть байдужий. Нічого ж бо тут нового, жодного розмаїття, нічого такого, на що не досить було б лише раз поглянути. Дивує мене тут хіба те, що тисячі поважних чоловіків так по-дитячому прагнуть ще й ще дивитись на те саме: на розгарячілих у бігу коней, на тих, що ними правлять. Якби їх заманювали сюди чи ті коні, що так ото наввипередки мчать, чи вміння тих, хто на колісницях, то ще в цьому був би якийсь глузд. Але ж ні! Їх захоплює шмаття, яскраве шмаття[242] їм до вподоби! І якби посеред змагань, таки під час перегонів, цей колір перенести сюди, а той — туди, то водночас місцями поміняються і запал, і вболівання глядачів: одразу ж, прикипівши очима до облюбованих кольорів, забудуть і тих коней, і погоничів, яких пізнавали здалеку, чиї імена викрикували. Така, бач, повага, така любов до якоїсь нікчемної туніки, не кажу вже у простолюду, що й тієї туніки не вартий, а й у декого з вельми поважних людей! Отож, коли подумаю, скільки-то часу йде у них, щоб так от ненаситно кохатись у тій марноті, то сам відчуваю задоволення, що того, їхнього, задоволення не відчуваю. І те дозвілля, яке інші витрачають на щонаймарніші заняття, я з найбільшою насолодою — літературними заняттями виповнюю. Бувай здоровий!
Лист 10
Пліній Тацітові — вітання
Хотів би я скористатися з твоїх настанов, але кабанів так уже мало, що ними ледве чи задобриш Мінерву й Діану[243], а тих богинь, кажеш, належить однаково вшановувати. Тож доведеться служити одній лиш Мінерві, і то хіба тонко[244], як ото влітку, на природі. Дорогою, щоправда, дещо снувалося, таке собі, легеньке, що одразу треба було б зітерти; снувалося, кажу, як у візку снується бесіда, де слів багато, ваги — обмаль[245]. До цього, вже у своїй садибі, я дещо додав: до іншої роботи якось не лежала душа. А щодо поем, які, по-твоєму, найкраще викінчувати серед лісів чи десь у гайку, то вони наразі відпочивають. Переглянув я одну чи дві зі своїх невеличких промов; це заняття не з приємних, якесь немиле й подібне радше до праці на ріллі, аніж до тієї, що дає насолоду. Бувай здоровий!
Лист 12
Пліній Юніорові[246] — вітання
Хтось-то картав свого сина за те, що той, купуючи коней та собак, дещо переплатив. Щойно хлопець відійшов — я тому буркуну: «Слухай, а сам ти хіба ніколи не робив чогось такого[247], за що твій батько міг би насварити тебе? Певно ж, робив! А хіба й тепер не трапляється тобі вчинити щось таке, за що твій син, коли б раптом став батьком, а ти сином, міг би й тобі таку ж пустити шпильку? Хіба є хтось такий, кого б не повів манівцем якийсь блуд?[248] Хіба не потурає собі всяк із нас — той у тому, а той в чомусь іншому?»… Ця надмірна суворість, власне, й спонукала мене написати тобі, ми ж любимо один одного, щоб і ти, бува, зі своїм сином не повівся надто вже гостро, надто строго. Подумай, що він — ще хлоп’я, яким і ти був колись, а що тепер ти батько, то користайся батьківським правом, пам’ятаючи, що ти людина[249] і батько людини. Бувай здоровий!
Лист 14
Пліній Тацітові — вітання
Ані сам собі ти не плещеш у долоні, ані я не вихваляю тебе, — пишу про тебе, як ні про кого іншого, щонайщиріше. Не знаю, цікавитимуться нами нащадки чи ні, але ми, гадаю, таки заслужили бодай якоїсь уваги до нас, не за таланти наші, ні (це вже була б гординя), а за нашу пильність у заняттях, за нашу працю, за повагу до нащадків. Тільки б не зупинитись на обраній дорозі, яка, щоправда, небагатьох допровадила до світла й слави[250], але багатьох — із темряви й мовчанки вивела[251]. Бувай здоровий!
Лист 15
Пліній Фальконові[252] — вітання
Я прямо-таки втік у свою етруську посілість, щоб хоч тут бути господарем свого часу. Та від клопотів не втекти: не дають спокою селяни своїми записами й скаргами[253], що так і сипляться на мене звідусіль. Я читаю їх іще неохочіше, аніж свої, бо й на них уже з нехіттю дивлюсь. Переглядаю деякі свої куці судові промови, а що вони давні, то й це заняття впрост ніяке, навіть прикре. Господарські рахунки занедбані, мовби мене й немає тут. Лиш іноді сідаю на коня і, поки об'їжджаю якусь частину своїх посілостей, вдаю поважного господаря, насправді ж, їду просто так, аби трохи протрястися верхи на коні. Ти ж не полишай своєї звички, надсилай нам, селюхам, — міські новини[254]. Бувай здоровий!
Лист 19
Пліній Рузонові[255] — вітання
Ти згадуєш, що прочитав у якомусь із моїх листів про розпорядження Вергінія Руфа[256] зробити на своїй могилі ось такий віршовий напис:
Тут спочиває Руф. Колись Віндекса в битві здолав він,
Владу ж узяв не собі, а батьківщині оддав.
Не схвалюєш те його розпорядження і додаєш, що краще й справедливіше вчинив Фронтін[257], заборонивши споруджувати для себе будь-який пам’ятник загалом, а під кінець запитуєш мене, якої я думки щодо одного й другого.
Я любив їх обох, та найбільше подивляв саме того, кому дорікаєш; подивляв так, що, здавалось мені, як там хто б не вихваляв його, тієї хвали буде замало, і ось таку людину мені доводиться нині брати під свій захист. Так ось: я вважаю, що кожен, хто звершив щось велике й пам’ятне, гідний, і то найбільшою мірою, не лише якоїсь поблажливості, а й похвали, якщо домагається для себе заслуженого безсмертя, прагнучи й у посмертних написах продовжити славу свого ймення, яке житиме й далі — у прийдешніх віках.
Годі знайти мені когось іншого, хто б, як Вергіній, був настільки скромний у похвалах для себе, наскільки славний — у своїх ділах. Я сам, його близький, улюблений приятель, можу засвідчити, що тільки раз у моїй присутності він дозволив собі нагадати лишень про одне зі своїх діянь, та й то спонуканий до цього у розмові з Клувієм[258]. «Знаєш, Вергінію, — якось почав він, — наскільки правдивою має бути історія; тому-то, якщо, читаючи, натрапиш у мене на щось таке, що не конче тобі до вподоби, то вибач, будь ласкавий». А той: «Ти ж мав би знати, Клувію: що я робив — робив саме для того, щоб ви мали змогу писати так, як хочете писати».
Ну а тепер вдаймося до порівняння[259]: пригляньмося до тих слів Клувія, які наводиш як доказ більшої його скромності й стриманості. А він, забороняючи споруджувати собі пам’ятник, ось що каже: «Витрати на пам’ятник — марниця: пам’ять про мене, однаково, триватиме, якщо я заслужив на неї своїм життям». То що вважаєш скромнішим: усьому світові сповіщати, що про мене, мовляв, пам’ятатимуть у віках, — чи у двох віршиках, на плиті, зазначити, на яке діло спромігся?
Втім, я аж ніяк не збираюсь одному докоряти, другого — захищати. Та чи може бути для нього якийсь справедливіший захист перед тобою, аніж зіставлення з тим, кому ти надав перевагу? Як на мене, то звинувачувати не треба ні того, ані того, — обидва ж однаково прагнули слави, от лише йшли до неї різними стежками: один, — вимагаючи належного напису, другий, — вдаючи, що зневажає будь-який напис. Бувай здоровий!
Лист 21
Пліній Сабініанові[260] — вітання
Твій вільновідпущеник, на якого, чув я від тебе, ти розгнівався, прийшов до мене — й так і впав до моїх ніг, обнявши їх, мовби то були твої. Довго плакав, довго благав, довго й мовчав, і я, врешті, не міг не повірити у щирість його каяття — справді повірив, що він виправився, бо розуміє, що провинився[261].
Знаю, що ти гніваєшся на нього, знаю й те, що справедливо гніваєшся. Але ж лагідність найпохвальніша тоді, коли причина гніву найочевидніша. Ти любив цього чоловіка і, сподіваюся, любитимеш. Наразі ж досить того, щоб ти дозволив благати себе. Потім ти зможеш знову гніватись на нього, якщо він цього заслужить, і тоді твій гнів буде виправданішим, якщо зараз схилишся до його благань. Зваж на його молодість, зваж на його сльози, зваж на свою доброту. Не муч його, не муч і себе, а мучишся, м’який від природи, власне тим гнівом.
Боюсь, однак, аби не здалося, що я не прошу, а вимагаю[262], якщо до його благань долучу й свої; втім, долучу їх навіть повніше і впевненіше, а це тому, що гостріше й суворіше я покартав його, пригрозивши — надалі, коли знову щось зайде, вже за нього не вступатися. Так я сказав йому, бо ж треба було нагнати на нього страху. А тобі ось що скажу: можливо, я знову вдаватимусь до тебе з якимсь проханням, про щось тебе благатиму, але хай причина буде такою, щоб мені не сором було просити, тобі ж — виконати мою просьбу. Бувай здоровий!
Лист 22
Пліній Северові[263] — вітання
Вельми стривожила мене, і то з багатьох геть немаловажних причин, недуга Пассена Павла[264]. Це найкращий, найдостойніший, найзичливіший до мене чоловік; до того ж у літературі він змагається з давніми: наслідує їх, відтворює, передає, передусім — Проперція, від якого й свій рід веде, справжній його нащадок, подібний до нього мов крапля води саме в тому, чим той вирізнявся. Візьмеш до рук його елегії — читатимеш твір вигладжений, ніжний, милозвучний, наче справді в домі Проперція писаний. Нещодавно звернувся до лірики, де така в нього подібність до Горація, як в елегіях — до Проперція; можна подумати, що він і йому доводиться родичем, якщо й у літературі має якусь вагу спорідненість. Яка ж у нього широта душі, які переливи почуттів: любить — найсправжнісіньки, страждає — найчутливіше, хвалить — найщиріше, жартує — найдотепніше, і в усьому — цілісний, довершений! За цього друга, за цей хист я не менше вболівав душею, аніж він — тілом, і, врешті, я знову собі повернув його, а з ним — і себе[265]. Тож привітай мене, привітай і саму літературу, над якою, з його хворобою, небезпека нависла була така велика, як велика, з його одужанням, чекає на неї слава. Бувай здоровий!
Лист 23
Пліній Максімові[266] — вітання
Не раз, коли я виголошував свої промови, центумвіри[267], вельми поважні під час судейських засідань, враз, мовби почуте підкорило їх і підштовхнуло, схоплювалися з місць і висловлювали мені вітання. Часто й з сенату я виносив найбільші, які лиш міг собі бажати, похвали. Але ніколи ще я не відчував такого задоволення, яке мав нещодавно, після розмови з Корнелієм Тацітом. Він розказав мені, що на останніх циркових іграх йому випало сидіти з одним римським вершником[268]. І він, перекинувшись кількома думками, звісно ж, наукового характеру, запитав: «Ти італік чи з провінції?» — «Та хіба знаєш мене, — відповів, — передусім із наукових моїх занять». А той: «То ти Таціт чи Пліній?» Не можу тобі передати, як то мені приємно, що наші імена — вже мов і не наші, а належні людям, і що вони вже стають надбанням літератури, їй вже передані, і що кожен із нас, завдяки нашим студіям, відомий навіть тим, хто особисто нас не знає.
І ще один схожий випадок, було це декілька днів тому. Прилягав побіч мене[269], за гостиною, таки не маловідомий чоловік Фадій Руфін, а трохи вище, на сусідньому ложі, — його краянин, який щойно, цього ж дня, прибув до Рима. Руфін кивнув на мене: «Бачиш цього?» Потім розлогіше розповів йому про мої наукові заняття. А той: «Це Пліній».
Ось це, зізнаюсь, — неабияка нагорода за мою працю. Якщо сам Демосфен справедливо зрадів, коли в Аттіці якась бабуся, упізнавши його[270], не втрималась: «Hutos esti Demosthenes!»[271], то чому б не мав я втішатися з того, що люди знають моє ім’я? Тішуся і відверто кажу: тішуся. І не боюсь видатися хвалькуватим: не свою ж — інших людей думку про себе переказую, тим паче тобі, хто аж ніяк не заздрить чиїйсь славі, а мою — шанує. Бувай здоровий!
Лист 24
Пліній Сабініанові[272] — вітання
Ти добре вчинив, що прислухався до моїх листів і знову прийняв у свій дім і в своє серце колись дорогого тобі вільновідпущеника. Це справлятиме тобі приємність. А мені вже тепер приємно, по-перше, — бачити твою лагідність, яка дає змогу керувати тобою, навіть коли ти у гніві; по-друге, — бути свідомим того, скільки я для тебе важу, що або тій повазі моїй коришся, або до прохань моїх схиляєшся. Тож і хвалю тебе, й водночас — дякую тобі. А ще — моя порада тобі на майбутнє: стався поблажливіше до похибок твоїх людей[273], навіть якщо не буде когось, хто б уласкавлював тебе. Бувай здоровий!
Лист 29
Пліній Рустикові[274] — вітання
Як ото краще зробити щось одне, але досконало, аніж багато дечого[275], але посередньо, так, гадаю, краще зробити багато дечого посередньо, раз уже одне щось досконале зробити — не до снаги. Так от міркуючи, випробовую себе, на що я здатний, у різних заняттях, жодному з них не посвячуючись повністю. Отож, читаючи то се, то те з моїх писань, суди про кожне з них не надто суворо, знаючи, що те кожне — не єдине. Чи ж то для інших мистецтв є вибачення щодо числа, а для літератури, де створити щось значно важче[276], — суворіший закон? А втім, чому це, як невдячний, прошу поблажливості? Якщо й ось на ці мої писання глянеш так само прихильно, як на попередні, то маю сподіватись похвали, а не випрошувати поблажливість. Мені ж вистачить і поблажливості. Бувай здоровий!
Лист 30
Пліній Гемінові[277] — вітання
Ти частенько, і в бесідах зі мною, й тепер ось, у листі, хвалиш свого Нонія за його щедрість стосовно деяких людей. Я й сам хвалю, з тією лише засторогою, якщо та щедрість — не тільки до них. Я хочу, щоб щедра людина, направду щедра, вділяла якусь частку зі своїх засобів і вітчизні, й близьким, і друзям, маю на увазі незаможних, а не щедрилась, як то інші роблять, обдаровуючи лишень тих, хто й віддарувати може найщедріше. Такі люди, гадаю, своїми клейкими й гачкуватими дарунками[278] не в себе щось уймають, а впольовують в інших. Подібні до них своєю вдачею ті, хто, беручи в одного, дають іншому, — скупістю прокладають собі шлях до слави щедрої людини. Головне — вдовольнятися своїм[279], а тоді вже теплим, товариським колом мовби в обійми брати, підтримувати усіх тих, кому найбільше потрібна допомога. Якщо Ноній робить усе так, як кажу, то його треба всіляко хвалити; якщо не все, а лиш одне щось, то однаково, хай і не так голосно, треба хвалити: так уже рідко трапляється приклад навіть недосконалої щедрості. Аж така заволоділа людьми жага збагачення, що, здається, вже не вони володіють багатствами, а багатства — ними володіють[280]. Бувай здоровий!
Лист 31
Пліній Сардові[281] — вітання
От я від’їхав, а таке відчуття, що й надалі з тобою, як і тоді, коли був у тебе. Та й не диво: читав і перечитував твою книгу, зупиняючись переважно на тих місцях (не кривитиму душею), де мова про мене. Саме тут ти давав волю своєму стилосу. Як багато всього ти сказав, і то про різне! Як багато — й про одне щось, але по-різному, до того ж — ніде й нічого, що суперечило б одне одному![282] Хвалити мені тебе й водночас дякувати? Ні в цьому, ані в тому не можу бути достатнім, а коли б і міг, то боявся б, щоб то не було зарозумілістю — вихваляти те, за що дякую. Одне лиш додам: усе мені настільки видалося похвальнішим, наскільки приємнішим було, й настільки приємнішим — наскільки й похвальнішим. Бувай здоровий!
Лист 32
Пліній Тіціанові[283] — вітання
Що поробляєш? Що далі збираєшся робити? Сам я живу найсолодшим, себто найдозвільнішим життям. Тому-то не хотів би писати довгих листів, а хотів би їх читати: писати б не хотів — як людина дозвільна; читати б хотів — як розніжена дозвіллям. Не знайти ж більшого лінивства, ніж у розніжених людей, більшої допитливості, — аніж серед дозвільних. Бувай здоровий!
Лист 33
Пліній Канінієві[284] — вітання
Натрапив я на правдивий матеріал, хоча дуже вже схожий на вигадку, матеріал, гідний твого, на рідкість плодовитого й високого хисту, — а натрапив я на нього під час обіду, коли гості навперейми обмінюються усілякими неймовірними історіями. Оповідачеві ж тієї історії можна цілковито довіряти. А втім, що поетові до вірогідності? Той оповідач, кажу, такий, що ти спокійно б міг йому вірити, навіть коли б писав історію.
Є в Африці, на самому березі моря, колонія Гіппон. Тут-таки — й судноплавна затока, звідки, подібний до ріки, випливає канал; вода в ньому, залежно від припливу (чи жене її назад, чи вперед підганяє), то впадає в море, то повертається в затоку. Всяк тут, молодий чи старий, — то з вудкою чи сітями, то з веслом, то просто плаває, надто — хлопчаки, яким лиш дозвілля та забави в голові. Славою і хоробрістю для таких — якомога далі відплисти в море: переможцем той, хто найдалі залишив за собою і берег, і тих, хто плив разом з ним.
Під час одного з таких змагань якийсь хлопчина, сміливіший від інших, поплив аж надто далеко. І тут перед ним вигулькнув дельфін: він то пливе перед хлопчиною, то вже за ним, то кружляє довкола нього; врешті, підставляє йому спину, пірнає, знову підставляє, відносить переляканого ген у море, а тоді повертає з ним до берега, щоб той хлопчина ступив на суходіл, до ровесників.
Чутка про це поширилась колонією. Всі збігаються, дивляться на хлопчака як на чудо, розпитують, слухають, переказують. Наступного дня побережжя аж кишить людом; усі вдивляються в море й туди, де щось подібне до моря. Хлопчаки плавають; серед них і той хлопчик, але вже обережніший. Дельфін — тут як тут, у той самий час, коло того ж хлопчика. Той тікає разом з іншими. Дельфін — наче запрошує його, кличе до себе, випірнає, пірнає, виписує різні кола. Так і другого дня, й третього, так — багато днів поспіль, аж поки вигодуваний морем люд не почав соромитися свого страху. От уже підходять ближче, вступають із дельфіном у забаву, кличуть його, торкаються його, обмацують, а він, раденький, підставляє їм свою спину.
З досвідом прибуває сміливості[285]. Надто у хлопчика, який перший заприятелював з дельфіном[286]: щойно підпливе — хлопчик уже в нього на спині; їздить туди-сюди, певний, що дельфін знає його й любить, та й сам любить його; ні той не боїться, ні той; ні той не вселяє остраху, ні той: в одного міцнішає довіра, у другого — прив’язаність. Та й інші хлопчики, пливучи обабіч, підбадьорюють, дораджують. Поряд (що не менше диво) плив інший дельфін, та лише як глядач і супровідник: нічого подібного він ані сам не робив, ані не дозволяв, щоб із ним робили, а лише приводив і відводив першого дельфіна, як того хлопчика — інші хлопчики. Годі повірити, але це, як і все інше, є правдою: той дельфін, що возив на собі хлопчика й забавлявся з іншими, звик був і на піску посушитись; нагрівшись — знову пірнав у море.
Відомо, що Октавій Авіт, легат проконсула, перестаравшись у своєму захопленні дельфіном, одного разу облив його пахощами, а той, вражений тим незвичним для нього запахом, метнувся геть у море, і лише по багатьох днях його побачили, але вже якогось млявого й посмутнілого. Та згодом, коли до нього повернулися сили, він знову став грайливим і взявся за звичні забави. На це видовище спливались усі посадові особи; їхній приїзд, як і перебування, стали додатковим тягарем для небагатої общини. Врешті, й сама місцина втрачала свій спокій і затишок. От і вирішили тайкома вбити того, задля кого юрмився тут люд.
Як же ти жалісно, розлого й квітчасто міг би те все описати, оплакати, звеличити! Втім, немає потреби щось вигадувати чи додавати — досить не применшити того, що є правдою. Бувай здоровий!
Лист 34
Пліній Транквіллові[287] — вітання
Зарадь моєму неспокою: кажуть, що я погано виголошую, принаймні поезію; промови — непогано, але вірші значно гірше. Тому-то для виголошення віршів у тісному колі друзів[288] маю намір випробувати свого вільновідпущеника. Не конче добрий вибір, але ж, кажу, це для тісного кола, та й читатиме він, сподіваюся, краще, тільки б не хвилювався: він такий самий новак у читанні, як я — в поезії. Не знаю й сам, як мені поводитися, коли він читатиме: сидіти німо, втупившись у нього, як ото всяк, хто просто відпочити прийшов, а чи, як дехто, уважно стежити за читцем, — то підшіптувати йому, то підморгувати, то рукою, підтанцьовуючи, маркувати хід вірша. Але у тих рухах, гадаю, я не більше вправний, аніж у читанні. Зарадь, іще раз кажу, моєму неспокою[289], напиши, та лише правду: чи краще читати, хай і геть погано, аніж усього цього не робити, а чи все-таки робити? Бувай здоровий!
Лист 35
Пліній Атрієві[290] — вітання
Книгу, яку ти переслав, я отримав і дякую тобі. Але тепер я по самі вуха[291] в усіляких справах. Тому й досі, хоч як уже кортить, ще її не прочитав. Я ж, ти знаєш, із такою повагою ставлюся до літератури, отже, й до твого писання, що вважав би прямо-таки блюзнірством братися за читання тоді, коли душа ще не вивільнилась від усього іншого, клопітного. Вельми схвалюю твій намір пильно приглянутися до всіх своїх творів. Тут, однак, важливо пильнувати якоїсь міри: по-перше, надмірне старання більше псує, аніж покращує[292]; по-друге — відволікає нас від якогось нового задуму; так-ото, не закінчуючи попереднього, воно не дає й подальшого розпочати[293]. Бувай здоровий!
Лист 36
Пліній Фускові[294] — вітання
Запитуєш, як я влітку укладаю свій день в етруській оселі. Сплю, доки спиться; прокидаюся здебільшого близько першої[295]; буває, що й раніше, але рідко пізніше. Віконниці залишаю зачиненими. Завдяки тиші й темряві, в якийсь дивний спосіб відсторонений від усього, що відволікає, вільний, сам собі належний, не душею ступаю вслід за очима, а навпаки, очима — вслід за душею, вони ж бо завжди бачать те, що й душа, якщо не бачать чогось іншого. Роздумую над тим, що, сказати б, під рукою, роздумую точнісінько як людина, яка пише й виправляє, — то менше, то більше, залежно від того, наскільки важко чи легко можна ту чи іншу річ обміркувати й утримати в пам’яті. Потім кличу нотарія і, впустивши світло денне, диктую те, що довів до ладу. Він відходить, я знову його кличу й знову відпускаю.
Десь близько четвертої чи п’ятої (за годинами не стежу й часу ними не міряю), залежно від погоди, рушаю або на майданчик для прогулянок, або на криту доріжку, де обдумую решту і диктую. Сідаю у візок. У ньому — те ж саме, що й під час проходу або лежання: триває, самими змінами підкріплювана, напруга думки. Трохи здрімну, знову проходжуюсь, а за якусь хвилину — ясно і зосереджено читаю грецьку або латинську промову; читаю не так задля голосу, як задля шлунка[296]: водночас і він укріплюється. Знову проходжуюся, змащуюся, вправляюся, вмиваюся.
За обідом нам з дружиною та ще декільком особам читають книжку. Після обіду — комедійна вистава, гравець на лірі. Одразу ж — прохід зі своїми, серед яких, звісно, й освічені. Так розмаїті бесіди виповнюють вечорову годину, і навіть найдовший літній день хутко йде за обрій.
Деколи у цьому розпорядкові заходять незначні зміни. Якщо, скажімо, я надто довго лежав чи проходжувався, то після сну та читання сідаю не у візок, а на коня: швидше в дорозі — коротше в часі. Навідуються друзі із сусідніх містечок і частину дня тягнуть до себе. Іноді ж, коли я втомлений, ті їхні наїзди виявляються доречними. Трапляється, що й на полювання рушаю, але — з табличками, щоб хоч їх дечим заповнити, коли повертатимуся з порожніми руками. Щось із того дня вділяю й поселянам, з їхнього погляду — скупо, з мого ж — доволі, аби, зваживши ті селянські скарги[297], відчути ціну наших, дозвільних, сільських, як і міських, клопітних, занять. Бувай здоровий!
Лист 3
Кожному своє. Як на мене, то найщасливішим я вважаю того[238], хто наперед уже втішається своєю доброю, непроминальною славою і, впевнений у нащадках, живе майбутньою своєю славою. Тож і мені, якби я не мав перед очима нагороди у віках, було б до вподоби те сите й німе дозвілля[239]. Всім же, гадаю, належить дбати про своє безсмертя або про свою смертність: тим — напружено до чогось стреміти, а цим — розслаблено відпочивати, не обтяжуючи свого короткого життя жодними трудами. Бачу ж бо, як то багато людей, для яких працьовитість — то щось жалюгідне й невдячне, як же багато їх перетворилось на цілковиту нікчемність! Про це — я з тобою, як щодня — сам із собою, щоби, як не погодишся, вже й зі собою над цим не сушити голови. Та як тобі не погодитись, раз ти постійно щось славне й безсмертне виношуєш у думках? Бувай здоровий!
Лист 6
Увесь цей час я провів серед табличок і книжок. «Як це, — здивуєшся, — тобі вдалося в місті?» Були циркові ігри[241], а до таких видовищ я геть байдужий. Нічого ж бо тут нового, жодного розмаїття, нічого такого, на що не досить було б лише раз поглянути. Дивує мене тут хіба те, що тисячі поважних чоловіків так по-дитячому прагнуть ще й ще дивитись на те саме: на розгарячілих у бігу коней, на тих, що ними правлять. Якби їх заманювали сюди чи ті коні, що так ото наввипередки мчать, чи вміння тих, хто на колісницях, то ще в цьому був би якийсь глузд. Але ж ні! Їх захоплює шмаття, яскраве шмаття[242] їм до вподоби! І якби посеред змагань, таки під час перегонів, цей колір перенести сюди, а той — туди, то водночас місцями поміняються і запал, і вболівання глядачів: одразу ж, прикипівши очима до облюбованих кольорів, забудуть і тих коней, і погоничів, яких пізнавали здалеку, чиї імена викрикували. Така, бач, повага, така любов до якоїсь нікчемної туніки, не кажу вже у простолюду, що й тієї туніки не вартий, а й у декого з вельми поважних людей! Отож, коли подумаю, скільки-то часу йде у них, щоб так от ненаситно кохатись у тій марноті, то сам відчуваю задоволення, що того, їхнього, задоволення не відчуваю. І те дозвілля, яке інші витрачають на щонаймарніші заняття, я з найбільшою насолодою — літературними заняттями виповнюю. Бувай здоровий!
Лист 10
Хотів би я скористатися з твоїх настанов, але кабанів так уже мало, що ними ледве чи задобриш Мінерву й Діану[243], а тих богинь, кажеш, належить однаково вшановувати. Тож доведеться служити одній лиш Мінерві, і то хіба тонко[244], як ото влітку, на природі. Дорогою, щоправда, дещо снувалося, таке собі, легеньке, що одразу треба було б зітерти; снувалося, кажу, як у візку снується бесіда, де слів багато, ваги — обмаль[245]. До цього, вже у своїй садибі, я дещо додав: до іншої роботи якось не лежала душа. А щодо поем, які, по-твоєму, найкраще викінчувати серед лісів чи десь у гайку, то вони наразі відпочивають. Переглянув я одну чи дві зі своїх невеличких промов; це заняття не з приємних, якесь немиле й подібне радше до праці на ріллі, аніж до тієї, що дає насолоду. Бувай здоровий!
Лист 12
Хтось-то картав свого сина за те, що той, купуючи коней та собак, дещо переплатив. Щойно хлопець відійшов — я тому буркуну: «Слухай, а сам ти хіба ніколи не робив чогось такого[247], за що твій батько міг би насварити тебе? Певно ж, робив! А хіба й тепер не трапляється тобі вчинити щось таке, за що твій син, коли б раптом став батьком, а ти сином, міг би й тобі таку ж пустити шпильку? Хіба є хтось такий, кого б не повів манівцем якийсь блуд?[248] Хіба не потурає собі всяк із нас — той у тому, а той в чомусь іншому?»… Ця надмірна суворість, власне, й спонукала мене написати тобі, ми ж любимо один одного, щоб і ти, бува, зі своїм сином не повівся надто вже гостро, надто строго. Подумай, що він — ще хлоп’я, яким і ти був колись, а що тепер ти батько, то користайся батьківським правом, пам’ятаючи, що ти людина[249] і батько людини. Бувай здоровий!
Лист 14
Ані сам собі ти не плещеш у долоні, ані я не вихваляю тебе, — пишу про тебе, як ні про кого іншого, щонайщиріше. Не знаю, цікавитимуться нами нащадки чи ні, але ми, гадаю, таки заслужили бодай якоїсь уваги до нас, не за таланти наші, ні (це вже була б гординя), а за нашу пильність у заняттях, за нашу працю, за повагу до нащадків. Тільки б не зупинитись на обраній дорозі, яка, щоправда, небагатьох допровадила до світла й слави[250], але багатьох — із темряви й мовчанки вивела[251]. Бувай здоровий!
Лист 15
Я прямо-таки втік у свою етруську посілість, щоб хоч тут бути господарем свого часу. Та від клопотів не втекти: не дають спокою селяни своїми записами й скаргами[253], що так і сипляться на мене звідусіль. Я читаю їх іще неохочіше, аніж свої, бо й на них уже з нехіттю дивлюсь. Переглядаю деякі свої куці судові промови, а що вони давні, то й це заняття впрост ніяке, навіть прикре. Господарські рахунки занедбані, мовби мене й немає тут. Лиш іноді сідаю на коня і, поки об'їжджаю якусь частину своїх посілостей, вдаю поважного господаря, насправді ж, їду просто так, аби трохи протрястися верхи на коні. Ти ж не полишай своєї звички, надсилай нам, селюхам, — міські новини[254]. Бувай здоровий!
Лист 19
Ти згадуєш, що прочитав у якомусь із моїх листів про розпорядження Вергінія Руфа[256] зробити на своїй могилі ось такий віршовий напис:
Тут спочиває Руф. Колись Віндекса в битві здолав він,
Владу ж узяв не собі, а батьківщині оддав.
Не схвалюєш те його розпорядження і додаєш, що краще й справедливіше вчинив Фронтін[257], заборонивши споруджувати для себе будь-який пам’ятник загалом, а під кінець запитуєш мене, якої я думки щодо одного й другого.
Я любив їх обох, та найбільше подивляв саме того, кому дорікаєш; подивляв так, що, здавалось мені, як там хто б не вихваляв його, тієї хвали буде замало, і ось таку людину мені доводиться нині брати під свій захист. Так ось: я вважаю, що кожен, хто звершив щось велике й пам’ятне, гідний, і то найбільшою мірою, не лише якоїсь поблажливості, а й похвали, якщо домагається для себе заслуженого безсмертя, прагнучи й у посмертних написах продовжити славу свого ймення, яке житиме й далі — у прийдешніх віках.
Годі знайти мені когось іншого, хто б, як Вергіній, був настільки скромний у похвалах для себе, наскільки славний — у своїх ділах. Я сам, його близький, улюблений приятель, можу засвідчити, що тільки раз у моїй присутності він дозволив собі нагадати лишень про одне зі своїх діянь, та й то спонуканий до цього у розмові з Клувієм[258]. «Знаєш, Вергінію, — якось почав він, — наскільки правдивою має бути історія; тому-то, якщо, читаючи, натрапиш у мене на щось таке, що не конче тобі до вподоби, то вибач, будь ласкавий». А той: «Ти ж мав би знати, Клувію: що я робив — робив саме для того, щоб ви мали змогу писати так, як хочете писати».
Ну а тепер вдаймося до порівняння[259]: пригляньмося до тих слів Клувія, які наводиш як доказ більшої його скромності й стриманості. А він, забороняючи споруджувати собі пам’ятник, ось що каже: «Витрати на пам’ятник — марниця: пам’ять про мене, однаково, триватиме, якщо я заслужив на неї своїм життям». То що вважаєш скромнішим: усьому світові сповіщати, що про мене, мовляв, пам’ятатимуть у віках, — чи у двох віршиках, на плиті, зазначити, на яке діло спромігся?
Втім, я аж ніяк не збираюсь одному докоряти, другого — захищати. Та чи може бути для нього якийсь справедливіший захист перед тобою, аніж зіставлення з тим, кому ти надав перевагу? Як на мене, то звинувачувати не треба ні того, ані того, — обидва ж однаково прагнули слави, от лише йшли до неї різними стежками: один, — вимагаючи належного напису, другий, — вдаючи, що зневажає будь-який напис. Бувай здоровий!
Лист 21
Твій вільновідпущеник, на якого, чув я від тебе, ти розгнівався, прийшов до мене — й так і впав до моїх ніг, обнявши їх, мовби то були твої. Довго плакав, довго благав, довго й мовчав, і я, врешті, не міг не повірити у щирість його каяття — справді повірив, що він виправився, бо розуміє, що провинився[261].
Знаю, що ти гніваєшся на нього, знаю й те, що справедливо гніваєшся. Але ж лагідність найпохвальніша тоді, коли причина гніву найочевидніша. Ти любив цього чоловіка і, сподіваюся, любитимеш. Наразі ж досить того, щоб ти дозволив благати себе. Потім ти зможеш знову гніватись на нього, якщо він цього заслужить, і тоді твій гнів буде виправданішим, якщо зараз схилишся до його благань. Зваж на його молодість, зваж на його сльози, зваж на свою доброту. Не муч його, не муч і себе, а мучишся, м’який від природи, власне тим гнівом.
Боюсь, однак, аби не здалося, що я не прошу, а вимагаю[262], якщо до його благань долучу й свої; втім, долучу їх навіть повніше і впевненіше, а це тому, що гостріше й суворіше я покартав його, пригрозивши — надалі, коли знову щось зайде, вже за нього не вступатися. Так я сказав йому, бо ж треба було нагнати на нього страху. А тобі ось що скажу: можливо, я знову вдаватимусь до тебе з якимсь проханням, про щось тебе благатиму, але хай причина буде такою, щоб мені не сором було просити, тобі ж — виконати мою просьбу. Бувай здоровий!
Лист 22
Вельми стривожила мене, і то з багатьох геть немаловажних причин, недуга Пассена Павла[264]. Це найкращий, найдостойніший, найзичливіший до мене чоловік; до того ж у літературі він змагається з давніми: наслідує їх, відтворює, передає, передусім — Проперція, від якого й свій рід веде, справжній його нащадок, подібний до нього мов крапля води саме в тому, чим той вирізнявся. Візьмеш до рук його елегії — читатимеш твір вигладжений, ніжний, милозвучний, наче справді в домі Проперція писаний. Нещодавно звернувся до лірики, де така в нього подібність до Горація, як в елегіях — до Проперція; можна подумати, що він і йому доводиться родичем, якщо й у літературі має якусь вагу спорідненість. Яка ж у нього широта душі, які переливи почуттів: любить — найсправжнісіньки, страждає — найчутливіше, хвалить — найщиріше, жартує — найдотепніше, і в усьому — цілісний, довершений! За цього друга, за цей хист я не менше вболівав душею, аніж він — тілом, і, врешті, я знову собі повернув його, а з ним — і себе[265]. Тож привітай мене, привітай і саму літературу, над якою, з його хворобою, небезпека нависла була така велика, як велика, з його одужанням, чекає на неї слава. Бувай здоровий!
Лист 23
Не раз, коли я виголошував свої промови, центумвіри[267], вельми поважні під час судейських засідань, враз, мовби почуте підкорило їх і підштовхнуло, схоплювалися з місць і висловлювали мені вітання. Часто й з сенату я виносив найбільші, які лиш міг собі бажати, похвали. Але ніколи ще я не відчував такого задоволення, яке мав нещодавно, після розмови з Корнелієм Тацітом. Він розказав мені, що на останніх циркових іграх йому випало сидіти з одним римським вершником[268]. І він, перекинувшись кількома думками, звісно ж, наукового характеру, запитав: «Ти італік чи з провінції?» — «Та хіба знаєш мене, — відповів, — передусім із наукових моїх занять». А той: «То ти Таціт чи Пліній?» Не можу тобі передати, як то мені приємно, що наші імена — вже мов і не наші, а належні людям, і що вони вже стають надбанням літератури, їй вже передані, і що кожен із нас, завдяки нашим студіям, відомий навіть тим, хто особисто нас не знає.
І ще один схожий випадок, було це декілька днів тому. Прилягав побіч мене[269], за гостиною, таки не маловідомий чоловік Фадій Руфін, а трохи вище, на сусідньому ложі, — його краянин, який щойно, цього ж дня, прибув до Рима. Руфін кивнув на мене: «Бачиш цього?» Потім розлогіше розповів йому про мої наукові заняття. А той: «Це Пліній».
Ось це, зізнаюсь, — неабияка нагорода за мою працю. Якщо сам Демосфен справедливо зрадів, коли в Аттіці якась бабуся, упізнавши його[270], не втрималась: «Hutos esti Demosthenes!»[271], то чому б не мав я втішатися з того, що люди знають моє ім’я? Тішуся і відверто кажу: тішуся. І не боюсь видатися хвалькуватим: не свою ж — інших людей думку про себе переказую, тим паче тобі, хто аж ніяк не заздрить чиїйсь славі, а мою — шанує. Бувай здоровий!
Лист 24
Ти добре вчинив, що прислухався до моїх листів і знову прийняв у свій дім і в своє серце колись дорогого тобі вільновідпущеника. Це справлятиме тобі приємність. А мені вже тепер приємно, по-перше, — бачити твою лагідність, яка дає змогу керувати тобою, навіть коли ти у гніві; по-друге, — бути свідомим того, скільки я для тебе важу, що або тій повазі моїй коришся, або до прохань моїх схиляєшся. Тож і хвалю тебе, й водночас — дякую тобі. А ще — моя порада тобі на майбутнє: стався поблажливіше до похибок твоїх людей[273], навіть якщо не буде когось, хто б уласкавлював тебе. Бувай здоровий!
Лист 29
Як ото краще зробити щось одне, але досконало, аніж багато дечого[275], але посередньо, так, гадаю, краще зробити багато дечого посередньо, раз уже одне щось досконале зробити — не до снаги. Так от міркуючи, випробовую себе, на що я здатний, у різних заняттях, жодному з них не посвячуючись повністю. Отож, читаючи то се, то те з моїх писань, суди про кожне з них не надто суворо, знаючи, що те кожне — не єдине. Чи ж то для інших мистецтв є вибачення щодо числа, а для літератури, де створити щось значно важче[276], — суворіший закон? А втім, чому це, як невдячний, прошу поблажливості? Якщо й ось на ці мої писання глянеш так само прихильно, як на попередні, то маю сподіватись похвали, а не випрошувати поблажливість. Мені ж вистачить і поблажливості. Бувай здоровий!
Лист 30
Ти частенько, і в бесідах зі мною, й тепер ось, у листі, хвалиш свого Нонія за його щедрість стосовно деяких людей. Я й сам хвалю, з тією лише засторогою, якщо та щедрість — не тільки до них. Я хочу, щоб щедра людина, направду щедра, вділяла якусь частку зі своїх засобів і вітчизні, й близьким, і друзям, маю на увазі незаможних, а не щедрилась, як то інші роблять, обдаровуючи лишень тих, хто й віддарувати може найщедріше. Такі люди, гадаю, своїми клейкими й гачкуватими дарунками[278] не в себе щось уймають, а впольовують в інших. Подібні до них своєю вдачею ті, хто, беручи в одного, дають іншому, — скупістю прокладають собі шлях до слави щедрої людини. Головне — вдовольнятися своїм[279], а тоді вже теплим, товариським колом мовби в обійми брати, підтримувати усіх тих, кому найбільше потрібна допомога. Якщо Ноній робить усе так, як кажу, то його треба всіляко хвалити; якщо не все, а лиш одне щось, то однаково, хай і не так голосно, треба хвалити: так уже рідко трапляється приклад навіть недосконалої щедрості. Аж така заволоділа людьми жага збагачення, що, здається, вже не вони володіють багатствами, а багатства — ними володіють[280]. Бувай здоровий!
Лист 31
От я від’їхав, а таке відчуття, що й надалі з тобою, як і тоді, коли був у тебе. Та й не диво: читав і перечитував твою книгу, зупиняючись переважно на тих місцях (не кривитиму душею), де мова про мене. Саме тут ти давав волю своєму стилосу. Як багато всього ти сказав, і то про різне! Як багато — й про одне щось, але по-різному, до того ж — ніде й нічого, що суперечило б одне одному![282] Хвалити мені тебе й водночас дякувати? Ні в цьому, ані в тому не можу бути достатнім, а коли б і міг, то боявся б, щоб то не було зарозумілістю — вихваляти те, за що дякую. Одне лиш додам: усе мені настільки видалося похвальнішим, наскільки приємнішим було, й настільки приємнішим — наскільки й похвальнішим. Бувай здоровий!
Лист 32
Що поробляєш? Що далі збираєшся робити? Сам я живу найсолодшим, себто найдозвільнішим життям. Тому-то не хотів би писати довгих листів, а хотів би їх читати: писати б не хотів — як людина дозвільна; читати б хотів — як розніжена дозвіллям. Не знайти ж більшого лінивства, ніж у розніжених людей, більшої допитливості, — аніж серед дозвільних. Бувай здоровий!
Лист 33
Натрапив я на правдивий матеріал, хоча дуже вже схожий на вигадку, матеріал, гідний твого, на рідкість плодовитого й високого хисту, — а натрапив я на нього під час обіду, коли гості навперейми обмінюються усілякими неймовірними історіями. Оповідачеві ж тієї історії можна цілковито довіряти. А втім, що поетові до вірогідності? Той оповідач, кажу, такий, що ти спокійно б міг йому вірити, навіть коли б писав історію.
Є в Африці, на самому березі моря, колонія Гіппон. Тут-таки — й судноплавна затока, звідки, подібний до ріки, випливає канал; вода в ньому, залежно від припливу (чи жене її назад, чи вперед підганяє), то впадає в море, то повертається в затоку. Всяк тут, молодий чи старий, — то з вудкою чи сітями, то з веслом, то просто плаває, надто — хлопчаки, яким лиш дозвілля та забави в голові. Славою і хоробрістю для таких — якомога далі відплисти в море: переможцем той, хто найдалі залишив за собою і берег, і тих, хто плив разом з ним.
Під час одного з таких змагань якийсь хлопчина, сміливіший від інших, поплив аж надто далеко. І тут перед ним вигулькнув дельфін: він то пливе перед хлопчиною, то вже за ним, то кружляє довкола нього; врешті, підставляє йому спину, пірнає, знову підставляє, відносить переляканого ген у море, а тоді повертає з ним до берега, щоб той хлопчина ступив на суходіл, до ровесників.
Чутка про це поширилась колонією. Всі збігаються, дивляться на хлопчака як на чудо, розпитують, слухають, переказують. Наступного дня побережжя аж кишить людом; усі вдивляються в море й туди, де щось подібне до моря. Хлопчаки плавають; серед них і той хлопчик, але вже обережніший. Дельфін — тут як тут, у той самий час, коло того ж хлопчика. Той тікає разом з іншими. Дельфін — наче запрошує його, кличе до себе, випірнає, пірнає, виписує різні кола. Так і другого дня, й третього, так — багато днів поспіль, аж поки вигодуваний морем люд не почав соромитися свого страху. От уже підходять ближче, вступають із дельфіном у забаву, кличуть його, торкаються його, обмацують, а він, раденький, підставляє їм свою спину.
З досвідом прибуває сміливості[285]. Надто у хлопчика, який перший заприятелював з дельфіном[286]: щойно підпливе — хлопчик уже в нього на спині; їздить туди-сюди, певний, що дельфін знає його й любить, та й сам любить його; ні той не боїться, ні той; ні той не вселяє остраху, ні той: в одного міцнішає довіра, у другого — прив’язаність. Та й інші хлопчики, пливучи обабіч, підбадьорюють, дораджують. Поряд (що не менше диво) плив інший дельфін, та лише як глядач і супровідник: нічого подібного він ані сам не робив, ані не дозволяв, щоб із ним робили, а лише приводив і відводив першого дельфіна, як того хлопчика — інші хлопчики. Годі повірити, але це, як і все інше, є правдою: той дельфін, що возив на собі хлопчика й забавлявся з іншими, звик був і на піску посушитись; нагрівшись — знову пірнав у море.
Відомо, що Октавій Авіт, легат проконсула, перестаравшись у своєму захопленні дельфіном, одного разу облив його пахощами, а той, вражений тим незвичним для нього запахом, метнувся геть у море, і лише по багатьох днях його побачили, але вже якогось млявого й посмутнілого. Та згодом, коли до нього повернулися сили, він знову став грайливим і взявся за звичні забави. На це видовище спливались усі посадові особи; їхній приїзд, як і перебування, стали додатковим тягарем для небагатої общини. Врешті, й сама місцина втрачала свій спокій і затишок. От і вирішили тайкома вбити того, задля кого юрмився тут люд.
Як же ти жалісно, розлого й квітчасто міг би те все описати, оплакати, звеличити! Втім, немає потреби щось вигадувати чи додавати — досить не применшити того, що є правдою. Бувай здоровий!
Лист 34
Зарадь моєму неспокою: кажуть, що я погано виголошую, принаймні поезію; промови — непогано, але вірші значно гірше. Тому-то для виголошення віршів у тісному колі друзів[288] маю намір випробувати свого вільновідпущеника. Не конче добрий вибір, але ж, кажу, це для тісного кола, та й читатиме він, сподіваюся, краще, тільки б не хвилювався: він такий самий новак у читанні, як я — в поезії. Не знаю й сам, як мені поводитися, коли він читатиме: сидіти німо, втупившись у нього, як ото всяк, хто просто відпочити прийшов, а чи, як дехто, уважно стежити за читцем, — то підшіптувати йому, то підморгувати, то рукою, підтанцьовуючи, маркувати хід вірша. Але у тих рухах, гадаю, я не більше вправний, аніж у читанні. Зарадь, іще раз кажу, моєму неспокою[289], напиши, та лише правду: чи краще читати, хай і геть погано, аніж усього цього не робити, а чи все-таки робити? Бувай здоровий!
Лист 35
Книгу, яку ти переслав, я отримав і дякую тобі. Але тепер я по самі вуха[291] в усіляких справах. Тому й досі, хоч як уже кортить, ще її не прочитав. Я ж, ти знаєш, із такою повагою ставлюся до літератури, отже, й до твого писання, що вважав би прямо-таки блюзнірством братися за читання тоді, коли душа ще не вивільнилась від усього іншого, клопітного. Вельми схвалюю твій намір пильно приглянутися до всіх своїх творів. Тут, однак, важливо пильнувати якоїсь міри: по-перше, надмірне старання більше псує, аніж покращує[292]; по-друге — відволікає нас від якогось нового задуму; так-ото, не закінчуючи попереднього, воно не дає й подальшого розпочати[293]. Бувай здоровий!
Лист 36
Запитуєш, як я влітку укладаю свій день в етруській оселі. Сплю, доки спиться; прокидаюся здебільшого близько першої[295]; буває, що й раніше, але рідко пізніше. Віконниці залишаю зачиненими. Завдяки тиші й темряві, в якийсь дивний спосіб відсторонений від усього, що відволікає, вільний, сам собі належний, не душею ступаю вслід за очима, а навпаки, очима — вслід за душею, вони ж бо завжди бачать те, що й душа, якщо не бачать чогось іншого. Роздумую над тим, що, сказати б, під рукою, роздумую точнісінько як людина, яка пише й виправляє, — то менше, то більше, залежно від того, наскільки важко чи легко можна ту чи іншу річ обміркувати й утримати в пам’яті. Потім кличу нотарія і, впустивши світло денне, диктую те, що довів до ладу. Він відходить, я знову його кличу й знову відпускаю.
Десь близько четвертої чи п’ятої (за годинами не стежу й часу ними не міряю), залежно від погоди, рушаю або на майданчик для прогулянок, або на криту доріжку, де обдумую решту і диктую. Сідаю у візок. У ньому — те ж саме, що й під час проходу або лежання: триває, самими змінами підкріплювана, напруга думки. Трохи здрімну, знову проходжуюсь, а за якусь хвилину — ясно і зосереджено читаю грецьку або латинську промову; читаю не так задля голосу, як задля шлунка[296]: водночас і він укріплюється. Знову проходжуюся, змащуюся, вправляюся, вмиваюся.
За обідом нам з дружиною та ще декільком особам читають книжку. Після обіду — комедійна вистава, гравець на лірі. Одразу ж — прохід зі своїми, серед яких, звісно, й освічені. Так розмаїті бесіди виповнюють вечорову годину, і навіть найдовший літній день хутко йде за обрій.
Деколи у цьому розпорядкові заходять незначні зміни. Якщо, скажімо, я надто довго лежав чи проходжувався, то після сну та читання сідаю не у візок, а на коня: швидше в дорозі — коротше в часі. Навідуються друзі із сусідніх містечок і частину дня тягнуть до себе. Іноді ж, коли я втомлений, ті їхні наїзди виявляються доречними. Трапляється, що й на полювання рушаю, але — з табличками, щоб хоч їх дечим заповнити, коли повертатимуся з порожніми руками. Щось із того дня вділяю й поселянам, з їхнього погляду — скупо, з мого ж — доволі, аби, зваживши ті селянські скарги[297], відчути ціну наших, дозвільних, сільських, як і міських, клопітних, занять. Бувай здоровий!
Книга X
Лист 96
Пліній імператорові Траяну
Це вже стало моїм звичаєм, володарю, звертатись до тебе, тільки-но в чомусь сумніваюся. Хто ж бо краще покерує мною, коли вагаюся, краще повчить — коли чогось не знаю?
Я ніколи не брав участі у розслідуваннях стосовно християн, тому не знаю, про що у тих справах належить розпитувати і якою мірою карати. Особливо ж вагався в таких-от питаннях: брати тут до уваги різницю у віці чи однакову міру стосувати і до дітей, і до дорослих[298]; зважати на розкаяння чи, раз уже хто християнин, то не поможе розкаяння, і треба карати саме ім’я, навіть якщо не було проступку, або ж проступок, пов’язаний з ім’ям[299].
А тим часом із тими, хто був доправлений до мене як християнин, я вчиняв так. Запитував їх, чи вони християни. Тих, хто зізнався у своєму християнстві, я запитував удруге і втретє, нагадуючи про кару; коли ж уперто стояли на своєму, я відправляв їх на скарання. Не сумнівався ж у тому, що їх, хай у чому б не зізналися, однаково треба покарати за їхню невблаганну впертість. Були й інші, схожі на божевільних; їх, як римських громадян, я долучав до тих, кого треба відправити до Рима. Та незабаром, коли таких справ стало назбируватися більше, то й випадки різні траплялися.
Мені подали список, без підпису, чималої кількості людей. Тих, хто заперечував, що вони християни, або ж були ними й відреклися, я вирішив відпустити, після того, коли вони, повторюючи за мною, молитовно закликали богів, а перед твоїм зображенням, яке я велів принести разом із божими статуями, склали жертву ладаном і вином, окрім того, ще й похулили Христа, бо справжніх християн, кажуть, неможливо змусити до жодного з таких вчинків.
Інші вказані у списку зізналися, що вони християни, але одразу й заперечили; деякі були християнами, але відійшли від християнства: одні три роки тому, інші — вже багато років, деякі й двадцять років тому. Всі вони й твоє зображення вшанували, і статуї богів, а Христа — похулили.
Вони стверджували, що вся їхня чи то провина, чи помилка у тому, що визначеного дня[300], збираючись іще до світанку, вони почергово співали хвалу Христові як своєму богові й присягалися не вчиняти якихось злочинів, а стримуватися від крадіжок, розбою, чужолюбства, віроломства, відмови повернути довірене. Після цього переважно розходились, а збиралися знову, щоб спільно спожити звичайну, невинну, їжу; та коли, згідно твого розпорядження, я видав указ про заборону всіляких таємних зібрань, вони й від цих своїх сходин відмовилися. Та я все-таки вирішив допитати двох рабинь, що називали себе служницями, аби з’ясувати, що тут є правдою. А виявив хіба що потворний, непоправний забобон.
Отож, відклавши на якийсь час розслідування, вдаюся до тебе по відповідні поради. Є тут, гадаю, над чим поміркувати, бо ж у небезпеці — чимала кількість людей різного віку, різного стану й звання, і чоловіків, і жінок, — усіх їх і скликають, і скликатимуть на загибель. Та не лише містами пройшла пошесть цього марновірства[301] — захопила і села, й садиби; але цю заразу, здається, можна зупинити й зарадити біді. Відомо ж, і то достеменно, що храми, які досі пустували, вже знову залюднені, що занедбані священні обряди відновлено, що на м’ясо жертовних тварин, яке вже й мало хто купував, — знову попит. Тож неважко уявити собі, скільки-то людей можна виправити, якщо дозволити їм покаятися. 1 2
Лист 97
Траян — Плінієві
Ти діяв належно, мій Секунде, добуваючи зізнання у тих, на кого донесли тобі, що вони християни. Встановити тут якесь загальне правило, яке можна було б стосувати до всіх випадків, неможливо[302]. Вишукувати тих осіб немає потреби. Якщо ж на них донесуть і вони будуть викриті, то підлягають покаранню, але тих, хто зречеться свого християнства відкрито, себто звернеться молитовно до наших богів, треба помилувати за їхнє розкаяння, навіть якщо в минулому вони були підозрювані. Якщо список передала особа, що не вказала свого імені, то його не треба брати до уваги, хоч би про який злочин у ньому йшлося. Бо це гідне найбільшого осуду, та й нашій добі не притаманне[303].
Лист 96
Це вже стало моїм звичаєм, володарю, звертатись до тебе, тільки-но в чомусь сумніваюся. Хто ж бо краще покерує мною, коли вагаюся, краще повчить — коли чогось не знаю?
Я ніколи не брав участі у розслідуваннях стосовно християн, тому не знаю, про що у тих справах належить розпитувати і якою мірою карати. Особливо ж вагався в таких-от питаннях: брати тут до уваги різницю у віці чи однакову міру стосувати і до дітей, і до дорослих[298]; зважати на розкаяння чи, раз уже хто християнин, то не поможе розкаяння, і треба карати саме ім’я, навіть якщо не було проступку, або ж проступок, пов’язаний з ім’ям[299].
А тим часом із тими, хто був доправлений до мене як християнин, я вчиняв так. Запитував їх, чи вони християни. Тих, хто зізнався у своєму християнстві, я запитував удруге і втретє, нагадуючи про кару; коли ж уперто стояли на своєму, я відправляв їх на скарання. Не сумнівався ж у тому, що їх, хай у чому б не зізналися, однаково треба покарати за їхню невблаганну впертість. Були й інші, схожі на божевільних; їх, як римських громадян, я долучав до тих, кого треба відправити до Рима. Та незабаром, коли таких справ стало назбируватися більше, то й випадки різні траплялися.
Мені подали список, без підпису, чималої кількості людей. Тих, хто заперечував, що вони християни, або ж були ними й відреклися, я вирішив відпустити, після того, коли вони, повторюючи за мною, молитовно закликали богів, а перед твоїм зображенням, яке я велів принести разом із божими статуями, склали жертву ладаном і вином, окрім того, ще й похулили Христа, бо справжніх християн, кажуть, неможливо змусити до жодного з таких вчинків.
Інші вказані у списку зізналися, що вони християни, але одразу й заперечили; деякі були християнами, але відійшли від християнства: одні три роки тому, інші — вже багато років, деякі й двадцять років тому. Всі вони й твоє зображення вшанували, і статуї богів, а Христа — похулили.
Вони стверджували, що вся їхня чи то провина, чи помилка у тому, що визначеного дня[300], збираючись іще до світанку, вони почергово співали хвалу Христові як своєму богові й присягалися не вчиняти якихось злочинів, а стримуватися від крадіжок, розбою, чужолюбства, віроломства, відмови повернути довірене. Після цього переважно розходились, а збиралися знову, щоб спільно спожити звичайну, невинну, їжу; та коли, згідно твого розпорядження, я видав указ про заборону всіляких таємних зібрань, вони й від цих своїх сходин відмовилися. Та я все-таки вирішив допитати двох рабинь, що називали себе служницями, аби з’ясувати, що тут є правдою. А виявив хіба що потворний, непоправний забобон.
Отож, відклавши на якийсь час розслідування, вдаюся до тебе по відповідні поради. Є тут, гадаю, над чим поміркувати, бо ж у небезпеці — чимала кількість людей різного віку, різного стану й звання, і чоловіків, і жінок, — усіх їх і скликають, і скликатимуть на загибель. Та не лише містами пройшла пошесть цього марновірства[301] — захопила і села, й садиби; але цю заразу, здається, можна зупинити й зарадити біді. Відомо ж, і то достеменно, що храми, які досі пустували, вже знову залюднені, що занедбані священні обряди відновлено, що на м’ясо жертовних тварин, яке вже й мало хто купував, — знову попит. Тож неважко уявити собі, скільки-то людей можна виправити, якщо дозволити їм покаятися. 1 2
Лист 97
Ти діяв належно, мій Секунде, добуваючи зізнання у тих, на кого донесли тобі, що вони християни. Встановити тут якесь загальне правило, яке можна було б стосувати до всіх випадків, неможливо[302]. Вишукувати тих осіб немає потреби. Якщо ж на них донесуть і вони будуть викриті, то підлягають покаранню, але тих, хто зречеться свого християнства відкрито, себто звернеться молитовно до наших богів, треба помилувати за їхнє розкаяння, навіть якщо в минулому вони були підозрювані. Якщо список передала особа, що не вказала свого імені, то його не треба брати до уваги, хоч би про який злочин у ньому йшлося. Бо це гідне найбільшого осуду, та й нашій добі не притаманне[303].
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги