Вибрані твори

Післямова

Він справді мав найкращі задуми, цей Леопальд фон Захер-Мазох, і щастя сприяло йому. Знаним письменником він був уже в двадцять вісім років …

У нього був своєрідний та незвиклий вигляд чужинця. Стрункої, елегантної статури, завжди ретельно одягнений; постава й поводження зраджували шляхетне виховання, та вираз обличчя вражав, нагадуючи хижого звіра; воно завжди було чисто виголеним, без жодної волосини. Коли він усміхався й показував здорові білі зуби, ставав схожим на молодого вовка. Чоловік цей був явно потворним на вроду, проте це була та цікава потворність, яка може чарувати жінок — вдавалось йому це без зусиль. При першій зустрічі він здавався жінкам бридким, та всі вони закінчували тим, що закохувались у нього…

Перед захопленням, яке він викликав у жінок, не могли встояти й чоловіки. Він вмів, завдяки особистій люб’язності, завойовувати друзів.

У кожній газеті, яку брав до рук молодий Захер-Мазох, він читав собі похвалу. Без сумніву, його оповіданням була притаманна дивна чарівність, яка легко могла полонити… — які ж то були захопливі образи й картини з далекого, маловідомого краю! Потік їх насичено-чуттєвого аромату запаморочливо п’янив мозок[1] (Карл фон Талер: Лсопольд фон Захер-Мазох. 189S).

Наблизитись до творчости цього письменника нелегко. По-перше, на заваді стоїть ім’я. Адже друга його складова частина, а саме Мазох, була свого часу використана, без жодної на те згоди чи навіть повідомлення автора, як епонім психологічно-сексуальної перверзії, яку, не зважаючи на часте вживання в побуті, не кожен може чітко окреслити. Уява вимальовує атрибути зі шкіри, канчуки, наручники, а то навіть і порнографію… Починаючи з кінця минулого століття, “мазохізм” перешкодив адекватній рецепції як творчости цього письменника, так і оцінці його особистости. Для багатьох ім’я Мазох перетворилося на таку собі “фішку”. По-друге, навіть в оригіналі, німецькою мовою, твори його ще донедавна, до 80-х років нашого сторіччя, були реально недоступними — їх не публікували. Лишень у старих фондах окремих бібліотек, на маргінесі німецькомовного простору, можна було віднайти кілька пожовклих від часу сецесійно ілюстрованих томиків, надрукованих химерною готикою. Містифікації, скандальність та епатаж з одного боку, вражаюче незнання текстів, з іншого, призвели до того, що творчість Захер-Мазоха, автора понад ста романів та новел, драм та історичних нарисів, було зачислено до втраченого культурного надбання людства, просто забуто. Однак Захер-Мазох — це, за словами дослідниці його творчости в Україні Марії Вальо, “цілий світ”. Світ, проекція якого постає в мистецькому надбанні письменника.

Щоб осягнути цей світ, потрібно передусім звернутися до літературних текстів та їх феноменів, залишивши на деякий час поза увагою інтенції автора, біографічні, психологічні та соціальні фактори його творчости, історію її рецепції. Насамперед вони мають стати лише тлом того, що витворює текст як естетичний предмет, текст, який стає фактом культури. Саме тому так важливо зуміти відійти від імені автора, від його індивідуальної біографічно-психічної ситуації, облишивши клінічний погляд та термінологічний апарат сексопатології, розглянута тексти Захер-Мазоха іманентно — без упереджень залишитись з ними наодинці. Лише після цього окреслюється можливість пізнати особистість письменника, його життєвий світ.

Складається враження, що навіть автори психологічних досліджень із мазохізму не читали його книжок; принаймні, вони не вдаються до аналізу його творів. Якщо звернутися до студії, яку присвятив Захер-Мазоху Жіль Дельоз, стає зрозуміло, що навіть для найвідомішої з його новел (“Венера у хутрі” — прим. Л.Ц.) інтерпретатора не знайшлося (М. Фарін. Леопольд фон Захер-Мазох. Матеріали до життя та творчости).

Результатом необізнаности з текстами Захера-Мазоха та упередженого ставлення до самого автора стала нівеляція літературно! цінности його творів. Дочасно їх зачислили до белетристики низького гатунку, хоча ціла низка його новел та романів зайняла свого часу почесне місце в німецькомовній прозі, критичні та літературознавчі нариси майоріли визначеннями на кшталт “камерні екземпляри”, “шедеври”; ними “зачитувалася” публіка.

Захер-Мазох — єдиний… Так, тільки він. Я читала його твори, перечитувала і, все-таки, знову й знову починала спочатку. Я марю не кожним письменником, мало хто з них промовляє до мене. Серед німецьких новелістів він єдиний, ким я можу захоплюватись, і ким я палко захоплююсь. (Емілія Матайя. Уривок із щоденника: Захер-Мазох. 23 січня 1876 року, 11 година ночі).

Звичайно, літературний спадок Захер-Мазоха надзвичайно неоднорідний — екзистенційна ситуація поставила його в жорсткі умови, змусила писати, виходячи з попиту книжкового ринку того часу, перетворила на літературного “продуцента”, центральною темою письменства котрого стали невтомні варіації “пікантної теми”, названої згодом “мазохістською”. Саме в ній і вбачався негативний аспект творів Захер-Мазоха.

Його романи та новели настільки ж сильно впливали своїми негативними властивостями, як і позитивними: поряд з рідкісним талантом зображати яскраво-пристрасні характери, надавати мовленню індивідуальних відтінків, послідовно розвивати дію — непогамовна чуттєвість та безсоромне оголення перверзії глибинних почуттів допомогли завоювати прихильність численних читачів… (Ріхард М. Мейєр. Захер-Мазох. 1907).

Тому, напевно, надзвичайно важливо зуміти знайти диференційний підхід до того, що написав письменник, відокремити естетично вартісне від випадкового. У чому ж літературна цінність текстів Захер-Мазоха?

Зустрівшись із текстом, читач вступає з ним у певний зв’язок, висловлює йому свою довіру. Найголовніша мета цього діалогу — порозумітися з тим, що цей текст представляє, осягнути його сутність. І, мабуть, не лише для того, щоб дізнатися про оригінальні думки автора, спробувати пояснити їх психологічно та історично, а передусім співпережити, підійти до нового пізнання як самого письменника, його епохи, так і креативного самопізнання. Причому єдиної інтерпретації одного і того ж тексту бути не може — це зумовлено гетерогенністю самих текстів та унікальністю індивідуального світу уяви тих, хто входить із ними в резонанс.

Я міг би розповісти про нього ще багато гарного, світлого та хвилюючого, але той, хто хоче його пізнати, нехай прочитає його твори; кожна духовно обдарована людина, безумовно, знайде в них піднесення та спочинок і зачислить це ім’я до найкращих — Леопольд фон Захер-Мазох (Ойген фон Закс: Д-р Леопольд Рицар фон Захер-Мазох).

Первинним герменевтичним завданням будь-якої інтерпретації художнього тексту стає адекватне розуміння мови, якою написаний оригінал. Якщо рецепція твору відбувається через переклад, особливого значення набуває в ньому, за Вальтером Бен’яміном, відлуння самого оригіналу: переклад має бути прозорим, не затінювати оригінал, не загороджувати йому світла. У перекладі творів Захер-Мазоха українською мовою перекладачеві сприяє одна обставина — багатоголосся мови письменника, провідна мелодія якої відлунює слов’янським тембром.

Захер-Мазох мислив та писав німецькою мовою. За все своє життя він постійно змінював місце проживання — біографічна топографія письменника надзвичайно барвиста: вона охоплює увесь тогочасний німецькомовний простір, такі міста й містечка Австро-Угорщини та Німеччини, як Львів, Прага, Грац, Відень, Брук-на-Мурі, Будапешт, Ляйпціґта Ліндгайм (земля Гессен). Однак німецька мова, якою пише письменник, надзвичайно чиста й витримана в узгодженні з усіма загальноприйнятими літературними нормами, як вони сформувалися до середини XIX ст. Сприяло цьому його походження з аристократичної австрійської родини, ґрунтовна освіта, а також вроджене мовне чуття. Захер-Мазох уникає будь-яких діалектизмів, хоча у його творах можна зустріти багато слов’янських мовних утворів: українських, російських та польських лексем і фразеологізмів, власних назв та імен, які автор вводить у супроводі власних коментарів задля галицького колориту своїх творів. Як істинний галичанин, уже в ранньому дитинстві він мав змогу спілкуватися багатьма мовами: рідною не раз називає “русинську”[2], яку чув від своєї годувальниці й няньки — молодої української селянки; вдома прийнято було розмовляти польською, французькою та німецькою. У мальовничих Винниках біля Львова, де майбутній письменник часто проводив літнє дозвілля, товаришами ігор були українські, польські, єврейські та швабські хлопчаки (діти німецьких колоністів). Регулярні заняття німецькою мовою розпочалися в гімназії — спочатку у Львові, згодом у Празі. Свою німецьку — як державну мову монархії Габсбурґів — Захер-Мазох удосконалював в університеті міста Град, у якому він згодом отримав посаду доцента історії.

У студентських колах з нетерпінням чекали молодого професора; сини муз, гордовиті й розгнівані на викладача, який був їхнім ровесником, намагалися з ним познайомитись; довго їм, звичайно, чекати не довелося. Одного погожого ранку до їхнього кола ввійшов витончений, стрункий молодий чоловік, вигляд якого був майже хлоп’ячим. Його манери мали на собі відбиток довершеної невимушености — жодного сліду пихи чи зарозумілости, одухотворені риси, прекрасні очі, темне волосся, блідий колір шкіри та щось недбале в одязі визначали його подобу. Молодий професор читав свої колегіуми дещо втомлено та знесилено, однак його натхненні лекції приковували увагу, хоч і відчувалось, що кафедра — не його покликання… Для цього місця він був занадто поетично влаштованим (Ойґен фон Закс: Д-р Леополш Рицар фон Захер-Мазох).

Знання багатьох мов та вроджений талант оповідача сприяли тому, що мова, якою пише Захер-Мазох, витворює, чи не вперше в австрійській літературі того часу, особливий мовний феномен, характерний для багатокультурних просторів, який виявився й у творчості багатьох інших письменників галицького походження: при довершеній філігранності та контрольованості літературної норми національної мови крізь її стрій звучить мелодія етнічно барвистого мовного середовища. Найяскравішими прикладами такого явища стане згодом стилістика двох галицьких письменників першої половини XX ст. — німецькомовного автора Йозефа Рота та польськомовного Бруно Шульца. Цей феномен надав індивідуальному стилю Захер-Мазоха особливої виразносте, його мові — характерної поліфонії. Чужомовність присутня в творах письменника саме на цьому, вторинному рівні, і наповнює їх характерною аурою.

…я вважаю його, поряд з Гайне, одним з найкращих стилістів німецької мови. Його реченням поряд з ясністю, прозорістю, простотою, звичністю притаманна така разюча сила, яка сьогодні не зустрічається ні в кого. Жодних довгих відтинків, жодних складних синтаксичних періодів, надзвичайно мало чужомовних слів; думки спливають, мов шелестіння хвиль, розмірено, сповнені м’якої, приємної благсавучности; жодних незавершених речень, жодних тире, знаків оклику, які розсікають та розривають стиль, як це так часто буває в наш час (Гульда Едле фон Захер-Мазох. Спогади про Захер-Мазоха).

Цей феномен зумовив і те, що навіть антагоністично настроєні опоненти творчости Захер-Мазоха не змогли втриматись від зауваг щодо барвистости, витончености та чуттєвости його мови. Прикметно, що в період, коли письменника так відверто цькувала німецькомовна критика за його політичні переконання, етнічні симпатії та знищення багатьох табу глибинного психічного життя людини, неодноразово звучали закиди щодо німецької мови, якою він писав, однак не з огляду на якісь “бажані” її недоліки, а лише за те, що письменник, обтяжений стількома “гріхами”, посмів користуватися саме цією мовою. Це, безсумнівно, засвідчувало страх перед силою сугестії мистецтва мовного стилю автора.

Він писав тільки німецькою мовою супроти німецьких інтересів та паплюжив німецьку граматику, виламуючи її по-русинськи (Констант фон Вурцбах. Захер-Мазох. 1874).

Ґрунт, на основі якого я засуджую нові новели Захера — політичний… Якщо він мав би далі розігрувати нігіліста, то я б порадив йому не лише думати по-російськи, але й писати по-російськи… (Карл фон Талер. Нігілізм у Німеччині. 1870).

Мовлення було вагомим акцентом індивідуального стилю Захер-Мазоха. Висловлювання індивідуального досвіду орієнтації в світі стало поштовхом до письма та визначило його стильову домінанту — для більшости творів письменника притаманна надзвичайна експресія розгортання дії, яскрава образність мови, сила сугестивного впливу на читача, зумовлена напругою очікування.

Як, властиво, я спромігся написати свій перший роман? Подія ця була досить прикметною. Я охоче проводив тоді свої вечори в баронесси Ґуденус, похилої віком, шляхетної дами. Одного разу я почав розповідати про повстання 1846-го року, і манера моєї розповіді просто електризувала цю літню даму. “Та напишіть же Ви про все це! — вигукнула вона. — 3 цього вийде прекрасний роман” (Л. фон Захер-Мазох. Автобіографія).

Мій чоловік мав небезпечний талант промовця, який легко захоплював, і той, хто беззастережно потрапляв під його вплив, міг забути про все. (Ванда фон Захер-Мазох. Сповідь мого життя).

Чи не найприкметнішою рисою структурування текстів творів Захер-Мазоха є обов’язкова присутність автора, що надає їм своєрідного обрамлення. Цей стилістичний засіб, характерний для багатьох авторів середини XIX століття, уможливлює озвучення голосу оповідача, чим посилює правдоподібність зображуваного, викликає в читача довіру, перетворює його на слухача, полоненого оповіддю. Однак надто довгі рефлексії, концентрація уваги на особі автора та невтомні варіації деяких тем, надто мотиву упокорення чоловіка вродливою та владною жінкою, взаємозв’язку насолоди й страждання, ставали подекуди на заваді характерній творчій манері письменника — неспокійному стилю викладу, його істинно драматичній експресії. На це одразу ж звернули увагу неприязно настроєні літературні критики.

…Захер-Мазох їздить та бродить по краю, щоб слухати рані історії. Люди, з якими він зустрічається, дійсно обтяжені історіями, довгими, добре скомпонованими історіями, і тільки з’являється Захер-Мазох, вони починають розповідати, або ж тримають для нього готовими цілі рукописи; бо Захер-Мазох є обраним духівником цілого округу Коломиї (Отто Ґлагау: Наслідувачі Турґенєва. Карл Детлеф — Захер-Мазох. 1872).

Однак вирішальними для визначення літературної вартости творів стають такі особливості таланту письменника, як надзвичайна гострота спостереження, зумовлена розвинутою сенсорністю, уміння чітко й достовірно зображати характери, звернення до загальнолюдських етичних та філософських проблем, легка й елегантна, дещо нервова манера вислову. Юнацьке захоплення театром та мрії про акторську діяльність розвинули досвід тонкого розуміння мови рухів людського тіла. Захер-Мазох, надто в перший період літературної творчости, належить до тих письменників, які писали лише тоді, коли відчували в цьому внутрішню потребу, чиї теми — не результат довготривалих пошуків по архівах та бібліотеках, а підказані самим життям, чим зумовлена як природність їх викладу, так і легкість сприйняття. Показною щодо цього є історія написання новели Дон Жуан з Коломиї, яка принесла авторові блискавичний успіх.

Це було навіть модою того часу, при зустрічах у салонах, які зберегли смак до витворів духу, питати: “Чи читали Ви ‘Дон Жуана з Коломиї’? І якщо який-небудь недбаха відповідав “ні”, то, звичайно, не полишали нагоди обов’язково йому сказати: “Ну, так почитайте ж його, і побачите, що чогось подібного Ви ще не читали” (Journal des Dibats. 1874).

Поштовхом до написання твору стало переживання, пов’язане з нещасливим коханням до польської шляхтянки Анни фон Коттовіц, яка, хоч і розлучилася заради Захер-Мазоха з чоловіком, однак не змогла відмовитися від своїх дітей:

Єдиною перешкодою були діти, лишити яких при собі мати намагалась будь-якою ціною. “Ви не можете зрозуміти серце матері”, — сказала вона мені… І раптом я зрозумів, що ми — ніщо інше, як іграшка природи. Якщо в мить екстазу здається, що чоловік і жінка зливаються в єдину істоту, це мало цікавить природу! Наше щастя для неї — ніщо: їй залежить лише на збереженні та розмноженні людського роду. Я побачив між чоловіком і жінкою глибоке провалля й зрозумів, що, хоча діти і є ланцюгом, яким приковані батько й мати одне до одного, мов прокляті в пеклі у Данте, вони водночас — та роздільна вода, що руйнує спорідненість душ.

Мов блискавка пройняло це відкриття мою душу, і, подібно до неї

— селяни кажуть, ніби блискавка запліднює землю, — вона посіяла в мені зерно, з якого згодом проросла історія “Дон Жуана з Коломиї”. Фабула й фігури цього роману взяті з історії нещасливого шлюбу, історії, яка теж відбулася в мене на очах. І тут материнська любов все далі й далі віддаляла подружню пару одне від одного, і тут чоловік став “зрадливцем”.

Обидва ці досвіди гнітили мене, мов нерозв’язана проблема. Вони займали мене вдень і вночі, поки я не знайшов розв’язання. Протягом восьми днів я написав тоді роман. Це був перший твір, який вийшов із глибини мого серця. Тоді я взагалі ще не думав про публіку, я писав для себе, і коли закінчив, то зітхнув і відчув себе настільки легко, ніби пережив тяжку хворобу (Леопольд фон Захер-Мазох. Спогади цит. за Е. Шмальцродтом).

Варто зупинитися хоча б на деяких художніх засобах, притаманних індивідуальному стилю Захер-Мазоха. Розповідь представлена здебільшого з різної перспективи споглядання, що зумовлює панорамність викладу та розмаїття нюансів сприйняття тексту. Окрім згаданої вже перспективи безпосереднього споглядання самого оповідача та головного героя, котрий представляє розвиток подій у своїй інтерпретації, багато епізодів засвідчують характерну для літератури XX ст. “особистісну ситуацію розповіді”, коли зображуване дійство розгортається безпосередньо у сенсорному сприйнятті дійової особи, що ментально передається реципієнтові.

Яскравим прикладом таких переходів від однієї манери викладу до іншої та зміни перспективи споглядання зображуваного є новела Прогулянка на санях. Якщо ландшафт експозиції твору — зимовий пейзаж східної Галичини — розгортається в естетичному спогляданні оповідача, голос якого чується мовби “поза кадром”, то перспектива зображення будівлі панського маєтку несподівано змінюється, з безсторонньої вона перетворюється на сценічну: те, що відбувається у приміщеннях першого та другого поверхів подано послідовно, у спогляданні “уявного перехожого”. Сама ж “прогулянка на санях” представлена із перспективи головної героїні Альдони, чим передається динаміка зміни рухомих об’єктів під час їзди. Майстерно переданим зимовим пейзажем, який візуально та акустично входить у резонанс з почуттями жінки, її душевним станом, підкреслюється її самотність. Цьому описові передує ремарка автора, який неначе милується невеликим шедевром живопису: Це була дивовижна прогулянка по схожій на океан, безмежній та сумовито-монотонній засніженій рівнині: оздоблені лебединою голівкою білі сани, вороні запальні коні й красива гордовита жінка в княжому хутрі. Тут знаходить вираження ще одна особливість стилістики письменника: визначальне значення візуального аспекту сприйняття. Більшість текстів Захер-Мазоха — це тексти “погляду”. Ця особливість, до речі, має кілька характерних виявів.

По-перше, вона виявляється в унікальному вмінні автора майстерно відтворити кольористику зображуваного, тонкому відчутті психологічних нюансів, пов’язаних із тональністю та освітленням. Світло в його творах стає визначальним чинником неповторної аури окремих сцен. Так, в експозиції Дон Жуана з Коломиї скупе розсіяне світло гасової лампи наповнює шинок зеленавим мерехтінням, перетворює його на кам’яну, порослу мохом печеру древнього Ізраїля, де всі предмети та обличчя присутніх набувають відтінку мідної патини, колір якої витворює основну тональність приміщення. Сир, вкритий зеленавою пліснявою, скорботне обличчя єврей, мовби вкрите позеленілою міддю, яка надає його біблійним рисам ще більшої архаїчности.

Інтер’єр маєстатичних залів старовинного замку в новелі Мертві ненаситні видається немов захованим у тінь, оповитим похмурою темінню ночі, крізь яку де-не-де проглядають з портретів виразні шляхетні обличчя. Колись проникливі барви приглушені тут попелясто-сірим пилом та плетивом павутиння, навіть сивого старого проводиря вкриває біла пліснява. Натомість місячна зимова ніч наче залита свинцево-сірим магічним сяйвом.

Особливого значення набувають барви у новелі Венера у хутрі, кольорова гама якої має виразне символічне навантаження. Зростання внутрішньої потреби страждання Северина, залежність його почуттів від деспотичної поведінки Ванди супроводжується згущенням тональности її вбрання: від запашного білого мусліну легкої сукні, що нагадує античну туніку, до чорної оксамитової амазонки та шуби з темного хутра. Якщо перші побачення відбуваються на лоні умиротвореної, поетичної природи — характерна сцена споглядання статуї Венери посеред омитої грозовим дощем, залитої сонячним світлом галявини напівздичавілого парку карпатського курорту — то в завершальній фазі відносин, коли страждання головного героя досягають свого апогею, а жорстокість жінки, яку він кохає, — довершеної підступности, кольорова гама освітлення зазнає трансформації: від сонячно-золотавого вона переходить до різноманітних відтінків червоного. Простір розкішної флорентійської вілли заливає світло, що падає крізь червоний скляний купол — мов кров, розтікається воно по підлозі; ложе в купальні вкривають червоні оксамитові подушки; отоманка — недосяжний для пристрасних жадань Северина престол Ванди — стоїть у червоній напівтемряві кімнати, завішеній тяжкими портьєрами й освітленій червоними відблисками вогню в каміні та спалахами світильників — уся кімната немов потонула в крові.

По-друге, як засвідчує уважний підхід до текстів, “погляд”, набуваючи метафоричного значення, мовби відчужується від суб’єкта споглядання, виконує самостійну функцію. Головному героєві новели Мертві ненаситні здається, що великі, темні, палаючі очі жінки на портреті фосфоризують, переслідують його. Інтуїтивне перенесення такого “звільненого” погляду набуває характеру оксюморона, надто у характерних “пігмаліонівських” сценах Захер-Мазоха. “Мертві білі очі” мармурового зображення жінки в цій же новелі оповиті поволокою і випромінюють “оксамитовий блиск”; їх погляд “проникає в душу, мов подих весни”. Ця ж стилістична фігура трапляється й у Венері у хутрі, де зазнає цікавого розвитку. Загалом, цю новелу не раз називають “історією погляду”, де його особливі прикмети набувають функції лейтмотиву твору.

З одного боку, підкреслено, що погляд очей об’єкта ідеалізованого кохання наче занурений у себе: це мертві кам’яні очі Венери, яку автор-оповідач бачить уві сні; очі Венери Медічі з флорентійської збірки напівзаплющені; Ванда формулює свої зізнання у коханні до Северина лише у формі минулого часу, що засвідчує її нарцисизм. Її очам притаманна чарівна сила, їх погляд матеріалізується, перетворюється на холодний промінь, яким жорстока жінка безжально вражає своїх шанувальників. Неодноразово у тексті зазначено й винятковість погляну очей Северина — глибокого, фанатичного та стражденного. Саме цей погляд найбільше імпонує Ванді, яка усвідомлює свою владу над почуттями чоловіка. Ця влада поступово набуває гротескно-комічного вираження: Під батогом, у сконі, твій погляд мав би бути прекрасним. У тебе очі мученика. Сам Северин, однак, свого життя без можливості “бачити” об’єкт своєї жаги уявити не може. Погляд очей героя втілює в собі всю пристрасть його почуття; водночас Северин, мов сторонній спостерігач, сам “споглядає” свій погляд у надії, що він допоможе йому ствердити власне єство: Чи любиш ти ще мене? — запитала вона, і погляд її вкрила поволока п’янкої пристрасти. — І ти ще питаєш! — вигукнув я. З перспективи оповідача це запитання висловлює: “Хіба ти не бачиш, скільки любові в моєму погляді?” Сповнений благання погляд тут мов відчужується, набуває самостійної функції, перепорюється на спробу трансцендентного самоусвідомлення та самоутвердження. Прикметно, що цей “вивільнений погляд” об’єднує навколо себе всі ключові моменти новели та знаходить своє символічне вираження в легенді про Самсона та Далілу, сцена з якої зображена на стелі флорентійської вілли, де сюжетна дія досягає кульмінації. Метою такого “вивільнення погляду” стає його увічнення. Саме у Венері у хутрі Захер-Мазоху вдалося надзвичайно майстерно відтворити одвічне стремління зупинити мить її фіксацією в погляді. Особливої виразности ця “епіфанія” (з’явлення) миті в погляді набуває у сцені з дзеркалом, де у погляді завмирає дійсність. Погляд Северина, ненароком кинутий у дзеркало, де він бачить себе із Вандою в золотому обрамленні, наче на картині, вивільняє мить із реальносте: з одного боку, ця “жива картина” видається класичним витвором мистецтва, з іншого — уява вимальовує її як майбутній живопис, бо лиш рука художника здатна протидіяти швидкоплинній минущості часу, а то й самій смерті: …рука митця має тебе в неї вирвати, …твій образ має жити далі, навіть якщо ти сама вже давно перетворишся в прах, твоя краса має тріумфувати над смертю!

“Епіфанія” миті у погляді дає змогу письменникові призупинити перебіг часу, звести його до одного моменту, завдяки чому зображуване досягає надзвичайної сили смислового згущення. Виникає напруга позачасовости, де починає діяти феномен ірреального часу мистецтва. Містичне споглядання “застиглих” витворів мистецтва (скульптурних зображень, живопису, віддзеркалень), породжує позачасовий спокій — блаженство в супокої, стан “підвішености”, напруженого очікування майбутньої насолоди та страх перед її втратою, визначений терміном suspense. Те особливе місце, яке займає в новелі зображення погляду для вираження в мовних образах естетичної та драматичної “підвішености”, має суттєве значення не лише з точки зору психоаналізу, але й для осягнення художньої майстерности письменника. Як зазначає Жіль Дельоз, саме Захер-Мазох увів у мистецтво роману техніку “підвішености” — “пружину оповіді в чистому вигляді”, де віддзеркалені, застиглі або затримані образи мають надзвичайне значення, як під кутом зору психоаналізу, так і мистецтва взагалі.

Безпосередньою передумовою таких “застиглих сцен” у творах Захер-Мазоха є звернення до екфразису — уміння розкрити літературними засобами ідейно-естетичний зміст творів інших жанрів мистецтва. Це є важливою ознакою стилю письменника, похідною від візуального аспекту сприйняття. У романах та новелах письменника читач зустрічає тонке відчуття та досконалу інтерпретацію античної скульптури, живопису Тіціана та Рубенса, музики Бетговена та “до болю тужних” українських народних пісень, різноманітних архітектурних стилів, описи зі смаком підібраних інтер’єрів та розуміння тонкощів мистецтва вбрання різних епох — як народних строїв, так і моли аристократичних салонів того часу. Автор досконало знає біблійну та античну мітологію, слов’янський фольклор, європейську літературу — новели Захер-Мазоха насичені переказами легенд, літературними ремінісценціями та паралелями, які зазнають деякої стилізації в дусі сучасника Захер-Мазоха, голови віденської школи історичного живопису Ганса Макарта.

Краса незайманої природи Карпат в новелі Опришок майстерно відтворена в складній еклектиці архітектури предковічного лісу, яка виявляє себе то в образі коштовних склепінь палаців із арабських казок, то в похмурих нефах високих готичних храмів. В описі інтер’єру замку з новели Мертві ненаситні — тонке відчуття мистецьких стилів різних епох та народів. Особливе місце займає екфразис у новелі Венера у хутрі, де в поле зору головного героя (і читача) потрапляють мармурові зображення богині кохання, фрески, картини, розкішний гардероб Ванди, декорації та інтер’єри приміщень, де відбувається дійство. Не можна не помітити в описі сцени купелі іконографічної традиції картини “Венера з дзеркалом” у виконанні Тіціана та її копії пензля Рубенса. Хоча рефлексії, теоретичні відступи та максими головного героя, від імені якого ведеться оповідь, і стоять не раз на заваді плинному розвиткові дії, усі вони, надто мистецтвознавчі екскурси та ремінісценції, надають творові своєрідної принадности, мобілізують фантазію. Ця мистецька фантазія надихає почуття Северина — солодку, меланхолійну, таємничо-могутню силу. Живлять його й численні інтертекстуальні мотиви, від Гомерового епосу про Одіссея та Овідієвого “Мистецтва кохання”, крізь середньовічну “Пісню про Нібелунгів” до просвітницької “Манон Леско” абата Прево та “Римських елегій” ґете.

З повним правом Захер-Мазоха можна назвати й майстром пейзажу — як міського, так і природнього ландшафту. Панорама старовинної Флоренції рельєфно окреслюється у Венері у хутрі, чи не вперше в німецькомовній літературі з’являються неповторної краси картини українських Карпат у новелах Опришок та Дон Жуан з Коломиї, сповнені найтонших спостережень та філігранності живописних деталей, зіставні з баченням карпатського світу у Михайла Коцюбинського та Гната Хоткевича. У зміні пір року та часу доби з’являється на сторінках новел Хлопський суд та Прогулянка на санях безмежна східно-галицька рівнина, пейзаж якої тонко відчуває та схоплює проникливе око художника. Побачене та пережите, відтворене в слові, назавжди присутнє в пам’яті:

Дні, які я майже щоліта проводив на селі, у пригожих Винниках, були сповнені щастям… Велику притягальну силу мала для мене Чортова скеля. Це був гранітний моноліт, котрий знаходився на пагорбі посеред лісу; понад зеленими верхівками із нього відкривався прекрасний вид на подільську рівнину, аж до російського кордону (Леопольд фон Захер-Мазох. Сувеніри).

Пейзаж, як відтворення естетичного споглядання природи в рефлексіях відношення між суб’єктом та світом творить в новелах обрамлення дії, наповнює місце її розгортання неповторною аурою. Майстерний, опис ясного зимового ранку в новелі Мертві ненаситні перетворюється в прелюдію розповіді головного героя, визначає її тональність. Та, окрім цього, ландшафт у Захер-Мазоха не раз стає місцем розгортання думки, яка з ним співнароджується, перетворюється на гайдеггерівський “ментальний ландшафт”. Похмура гущавина хвойного лісу в новелі Опришок наводить на думку про смерть, викликає почуття безмежної самоти та невтішної пустки. Контраст згарища зі свіжим, ясним та радісним ранком у Хлопському суді засвідчує всю марноту людських пристрастей, незворушність природи, будить безмежний сум. Меланхолія, витворюючи основний настрій у Дон Жуані з Коломиї, породжена, за автором, рівниною, яка мовчазно обгортає людину, мов нескінченність, рівниною, до якої людині завжди хотілося промовляти.

“Ментальний ландшафт” Галичини стає в Захер-Мазоха місцем народження альтернативи Сходу й Заходу, Півночі й Півдня. Східний світ, як сама душа, незбагненний та таємничий; тут вирують первісні пристрасті, почуття людини ще не скуті умовностями та правилами. Віковічний карпатський праліс у новелі Опришок — це царство маєстатичної незайманої природи, яка возносить людину; тут, на противагу позверхній веселості Альп, людським характерам притаманна глибока, невимовна туга. Їх мешканці — гуцули, живуть у гармонійній єдності з природою, є її невіддільною часткою.

“Природність” почуттів, безпосередність та свіжість у їх вираженні, зображені в новелі Дон Жуан з Коломиї, привернули до автора увагу літературних критиків німецькомовного світу, які іменували його “Колумбом Сходу”. Сучасник Захер-Мазоха, відомий австрійський письменник Фердинанд Кюрнбергер, своєю передмовою до новели знайомить літературний світ Заходу з молодим, невідомим на той час автором, причому ключовим словом до його творчости він обирає гасло “поезія чуття” — на противагу “поезії ідей” класичної німецької літератури. Старече тіло Заходу, на думку Кюрнбергера, не в стані витворити нічого нового та самобутнього, воно може лише сприймати:

Природне чуття в нас — якщо не виснажена, то надто вироблена рілля. Схильний до розмірковувань німець уже давно мав схильність іти крізь вимір рефлексії, поляризуватися зі своєю думкою. Нам важко відчути та глянути безпосередньо, ми бачимо та відчуваємо в об’єкті наш суб’єкт. Природне відчуття, притаманне Сходу, для нас недосяжне.

Чуттєвість присутня й в іншому протиставленні, характерному новелістиці Захер-Мазоха, а саме Півночі й Півдня, де останній стає для письменника не лише атрибутом природности, а й щирости вираження почуттів та прагнень не зіпсованої цивілізацією людини, світосприйняття якої не деформоване пуританським фарисейством. Якщо хронологічно горизонтальне протиставлення Сходу та Заходу присутнє здебільшого в новелах так званого галицького циклу, то порівняння Півночі з Півднем стає лейтмотивом Венери у хутрі й проходить по вертикалі епох — це протиставлення античного та християнського світосприйняття. На абстрактній Півночі, у крижаному світі християнства чуттєва богиня кохання повинна кутатись у тяжке, велике хутро — щоб часом не застудитися. Поряд з цим, Південь, уособленням якого стає для письменника Італія, — це місце, де розквітає краса без колючок (відвертий натяк на часто вживану німецьку ідіому “рожі без колючок не буває”) та чуттєвість не має нічого спільного зі стражданням. Це інший світ, у якому ми перебуваємо, світлий, чуттєвий та радісний. Ландшафт тут теж інший: ніжно-зелені схили гір, білі вілли, розкидані де-не-де, і все це залите яскравим сонцем. Люди тут не такі серйозні, як ті, що живуть на Півночі, вони менше роздумують і видаються щасливими.

Не випадково, напевно, дилема між почуттям та здоровим глуздом, природою та цивілізацією, чуттєвим гедонізмом та холодним прагматизмом найоб’ємніше окреслено з’являється у зверненні до простору батьківщини Захер-Мазоха — Галичини — назавжди втраченого краю дитинства, де, як у Бруно Шульца, панують “хаос та поезія”. Ностальгійний образ Галичини, обрамлений орнаментом ландшафту галицької рівнини, підгір’я та Карпат стає тлом його творчости:

На цій неосяжній рівнині, де здається, що земля й небо торкаються одне одного та змагаються за велич та благородство, людина ще зберегла відчуття нескінченности та вічности. Хоча це дає їй усвідомити і свою нікчемність, однак водночас підносить понад цим малим світом, до зір, які там видаються до нас ближчими, ніж у мерехтливих містах Заходу… Цісар далеко, Бог — близько. (Леопольд фон Захер-Мазох. Сувеніри. Галичина).

“Ментальний ландшафт” галицького простору вступить згодом у діалог мов та текстів письменників Галичини. У Захер-Мазоха він витворює центральний топос світу уяви письменника, стає зримим місцем втілення думки, смислового представлення продуманих контекстів. Його Галичина, хоча й зумовлена реальною дійсністю, — це феномен, який існує поза часом, простір якого охоплений мовою. Хоча й вилучений із звичних часово-просторових вимірів, він витворює свій життєвий світ:

Час і простір втрачали свою вимірність, і гра на сцені була вже не грою, а справжнім життям (Л. фон Захер-Мазох. Мандрівні комедіанти).

Галичина Захер-Мазоха бере свій початок в екзистенціальних, психологічних, соціологічних та естетичних джерелах. Недарма письменника не раз називали “старонімецьким співцем Галичини”, а то й просто “галицьким письменником”. Тоді, упродовж XIX ст. цей край видавався західним європейцям “зеленим місцем”, якого ще не торкнулась рука цивілізації; “Пів-Азією” назове її молодший сучасник письменника Карл Еміль Францоз, і згодом, уже в XX ст. він з’явиться у Йозефа Рота в образі багатого краю бідних людей. Хоча сама й страждає від бюрократії Габсбурґів, Галичина протягом усього життя додає Захер-Мазоху сил, стає для письменника творчою лабораторією, каталізатором уяви. Як місце зустрічі та перетину багатьох культур Сходу та Заходу, вона формує підгрунтя продуктивної моделі його творчости. Завдяки різнокультурній поліфонії своєї вітчизни Захер-Мазоху вдалося одним із перших вийти за межі однієї культури та замкненого простору однієї національної ментальности — Галичина стає для нього наднаціональним поняттям. Німецький, слов’янський та юдейський елемент у психоментальності письменника — це результат співіснування народів, яке він охоплює спільним локусом “у нас”. Даремна справа намагатись визначити національну ідентичність героїв Захер-Мазоха, як, мабуть, і самого автора.

Мене приймали вже майже за всіх: за єврея, угорця, богемця і навіть за жінку. Тому більш ніж необхідно представити моє дійсне походження (Леопольд фон Захер-Мазох. Сувеніри).

Розповідаючи про свою сім’ю, Захер-Мазох з захопленням зазначає, наскільки етнічно строкатою вона була: серед його пращурів по батьківській лінії — іспанські католики з мавританськими впливами та богемці, як тоді називали чеських німців; з материнської — поляки, та, можливо, і нащадки давнього русинського роду, що для монархії Габсбургів, країни, де свого часу “ніколи не заходило сонце”, “тигеля націй та народів” було звичним і, навіть прикметним.

Окремі риси національних характерів водночас протидіють і доповнюють одні одних, народи мирно співіснують і конфліктують, як це було притаманно єдиному велетенському простору Дунайської монархії, малою моделлю якого стає Галичина. Письменник не раз звертається до проблем національних меншин свого краю, хоча не раз і’вдається до надмірної ідеалізації та часткової схематизації, видає бажане за дійсне. Як засвідчують тексти, він був добре ознайомлений з проблемами галицьких політичних рухів, відродженням окремих націй. Прикметно, що непорозуміння та сутички, зображені в творах, Захер-Мазох інтерпретує як наслідок соціальної несправедливосте та зіткнення політичних інтересів різних партій, яскравими прикладами чого стають коментарі самого автора та рефлексії, вкладені в уста його персонажів у новелах Опришок, Хлопський суд, Дон Жуан з Коломиї. Та образ барвистого різнокультурного світу, як і сама ідея можливосте співжиття ментально різних народів — єдности в розмаїтті — була на той час в австрійській літературі новою, відлуння її, знову ж таки пізніше, знаходимо в Йозефа Рота: Не знаю, чи кому це може завадити…

Незважаючи на ідеалізацію, шаблони та характерну романтичну стилістику, образи представників різних етносів у новелістиці Захер-Мазоха могли б послужити взірцем імаґології того часу. Як людина тонкої вдачі та проникливий психолог, письменник створює незабутній калейдоскоп різних народів, з симпатією, теплотою та відвертим захопленням сягає глибин національного характеру. Такими є його образи галицьких жінок з однойменного нарису, головний герой новели Дон Жуан з Коломиї — шляхетний русин Дмитро, волелюбний гуцул-опришок Микола з новели Опришок, пристрасної вдачі польська аристократка Альдона в Прогулянці на санях, гордий розбійник-русин Кирило із Хлопського суду, різноетнічна містечкова громада в Мандрівних комедіантах, українська дрібна шляхта та селяни із Свята обжинок. Притаманне авторові порівняння східно- та західноєвропейської психоментальности розпочинає експозицію новели Мертві ненаситні, де етнічно збірне поняття галицька гостинність протистоїть характерові стосунків між людьми в “затишній” Німеччині, у чому знаходить своє вираження слов’янсько-німецький антагонізм, який займає визначне місце в творчості Захер-Мазоха.

Особливої майстерности письменник досягає у створенні невеликих художніх ескізів окремих національних типів, яким притаманна висока естетична вартість. Кількома штрихами йому вдається створити неповторний культурно-історичний палімпсест, де за окремими зовнішніми рисами проглядається минуле та сучасне буття народу. Таким є портрет єврейки, жінки шинкаря в новелі Дон Жуан з Коломиї, де риси обличчя, постава, палаючо-зів’ялий, сумно-насміиїливий, принижений та водночас жадібний помсти вираз очей передають біль, ганьбу, ляпаси та батозкані побої, що випали на долю її народу. Пластично змальований образ української селянки Єви, обраної королевою врожаю у Святі обжинок. Він з’являється у перетворенні, зафіксованому кожної наступної миті в русі: дівчина встає, гордо стріпує головою, закидає обидві довгі й товсті коси на груди й починає одну розплітати. Потім, уже як королева, коротким наказом звертається до женців й швидко розпускає коси, розсипає довге м’яке волосся, наче чорний плащ, по плечах. Кожен порух її фіксує гордий, незалежний та вольовий характер, усвідомлення своєї краси та впливу, який вона здійснює на тих, хто захоплено споглядає її.

Прикметно, що етнічне розмаїття краю Захер-Мазох відтворює саме в жіночих образах. Він рідко змальовує юних дівчат — його на психічних процесах, породжених напругою, яка виникає у сфері цих стосунків, як результат їх амбівалентности. Саме в них, як ніде, він знаходить багато жорстокости й так мало жалю.

Філософським тлом цього погляду стає для Захер-Мазоха вчення Артура Шопенгауера, чиє світорозуміння мало на письменника великий вплив. Визначення філософом кохання — як джерела довгих мук та коротких утіх скеровує тематику Захер-Мазоха у річище “фаталізму плоті”, де жіноча сутність виявляється у формі непідвладної розуму магічної сили:

У жінці я бачу щось вороже, воно химерно з’являється навпроти мене в її цілковито чуттєвій сутності, мов неодухотворена природа. Вони обидві видаються мені вабливими й зловісними водночас (Леопольд фон Захер-Мазох. Любов Платона).

Стосунки між чоловіком і жінкою набувають в уяві письменника певної схематизації відповідно до словесної формули “бути молотом чи ковадлом”, де роль останнього, зазвичай, випадає на долю сильної статі. Видасться, чоловік у зображенні Захер-Мазоха до самозабуття плекає цю роль, насолоджується нею, дає себе повністю поглинути пристрасті. Саме в цій інтерпретації психологи відносин між чоловіком та жінкою віденський психіатр-криміналіст Р. Краффт-Ебінг знайшов згодом тематизацію психічної перверзії, — отримання сексуальної насолоди від болю, яку він виявив і ввів за назвою “мазохізм” у реєстр шостого видання своєї праці “Psychopathia sexual is” (1890 — за п’ять років до смерти письменника), незважаючи на неодноразові протести Захер-Мазоха та його сім’ї. Як влучно зауважив один із сучасних дослідників творчости письменника Еґідіус Шмальцрідт, з таким же успіхом психіатр міг би утворити цей термін від імені Северина — головного героя Венери у хутрі — як епонім “северинізм”.

Поміж тих, хто досліджував широчінь досягнення думки, він — найбільше обмежений. І Захер-Мазох був, деякою мірою, його жертвою (Карл Краус про Краффт-Еббінґа).

Творчість письменника, як і його особистість, потрапляє в епіцентр невгамовного перехресного вогню сучасників. До підозри в сексуальному збоченні додаються напади та цькування за відверті симпатії до національних меншин Австро-Угорщини — надто захоплення слов’янським світом та культурою східногалицького єврейства; за визнання Захер-Мазоха та високу оцінку його творів у Франції — надто в часі Франко-прусської війни… Хтивий, розбещений, хворий — ці означення нещадно майорять у публікаціях про письменника, не оминаючи навіть некрологів:

Його діяльність — це попередження молодим кар’єристам сучасности, які, подібно до нього, хочуть позбавити мистецтво його ідеалів. Нехай вони повчаться на його долі, як навіть щедрий талант, збитий з пуття, врешті-решт погрузає в болоті (Карл фон Талер. 189S).

У письменника була тоді лише одна відповідь:

Там, де все навкруги — лицемірство й брехня, там правда видається божевіллям!

З часом поняття “мазохізм” перетворюється на стереотип, укорінюється в побутовій свідомості, зазнає навіть деякого розвитку: мазохізм психічний, соціальний; мазохізм творчости. За ним, особливо після 1933 року, коли ім’я письменника з’являється у “чорних списках” нацистів, твори Захер-Мазоха, аж до 1980-х років зникають з книжкових полиць.

Читаючи тексти письменника, здавалося б, треба докласти зусиль, щоб не помітити, наскільки вони гротескно-пародієзовані. Хоча його стилістиці й властива номінативна образність художнього мовлення — слова вживаються у їх прямому значенні, без алегоричного, інакомовного значення, однак сама інтонація, з якою автор звертається до своїх читачів (а то й слухачів), змальовуючи фантазми своїх героїв, надто часто стає промовисто іронічною: оповідач просто глузує. Іронія Захер-Мазоха — це й спосіб мовлення, і художній троп. Однак ця іронія виражає не усвідомлення автором неможливости поєднати ідеал та дійсність як розуміли її романтики, а спрямована на руйнування ілюзії у самого читача, як це було в Генріха Гайне. Іронія Захер-Мазоха доведена до абсурду, письменник іронізує над самим романтизмом.

Особливо часто звучить іронія в “одверто романтичній” новелі Мертві ненаситні, яка багатьма мотивами “перегукується” з Венерою у хутрі: якщо “мармурова жінка” входить до кімнати, мов місячний промінь, то це ж порівняння, вжите стосовно пана Конопки, знімає напругу всієї фантасмагорії. Привид за вікном у місячному світлі, що наводить жах на все товариство, виявляється всього-на-всього тупоголовим сніговиком. Розповідь головного героя про незабутню ніч насолоди й кохання, яку він провів в обіймах красуні без серця, розпочинається буденною деталлю — Манвед ловить міль, яка кружляє навколо самовару. Та й сама Венера у хутрі — мало що не цілковита іронія: звучить вона й у саморефлексіях Северина, і в інтонації його оповіді, і в сценах, означених згодом у адекватному сприйнятті, як “мазохістичні”. Історія “надчуттєвого” чоловіка написана не звичайним чорнилом, а червоною кров’ю, і ця заувага надає вже подальшій розповіді певного відтінку, де вислів — я без жартів зазнав на собі нагая, поданий в іронічному контексті, провокує відповідне тлумачення. Іронія звучить у діалогах між Вандою та Северином, де звороти бути рабом красивої жінки, або ж ми, жінки, надзвичайно винахідливі, задають їхньому спілкуванню одверто-глуаливого тону. Та чи не викличе посмішку в читача запитання торговця канчуками на базарі, куди Ванда прямує в супроводі Северина: …чи має це бути нагай для бульдога? Або й зображення подорожі потягом у пропахлому цибулею вагоні, чи епізод, коли Северин змушений орати ниву з ярмом на шиї? Поклоніння жінці, захоплення нею до самозабуття й самопожертви — у нашому освіченому, тверезому, філістерському світі — можуть бути трактовані лишень як ілюзія, яка неодмінно розчиняється в іронії й поступово переростає у гротеск, сягає, подекуди, навіть абсурду.

Не випадково вагоме місце у текстах Захер-Мазоха займає звернення до засобів театрального вираження. Особливо відчутне театральне дійство знову ж таки у новелі Венера у хутрі — з усіма декораціями, Перевдяганнями, майстерним драпуванням тканинами, огортаннями хутром, відповідними аксесуарами та театральними жестами. Не одноразово упродовж розвитку сюжету новели наголошується на тому, що стосунки, які розвиваються між Северином та Вандою, — це лише гра, де герої виконують свої конкретні ролі, хоча початкова режисура й належить Северинові. Назва гри та ж — “Венера у хутрі”, і правила її, як належиться, закріплені між партнерами відповідною угодою. Саме в той момент, коли Ванда починає ігнорувати ці правила, гра перестає бути грою, а ілюзія обертається дійсністю. Северин усвідомлює катастрофу, він бачить, що його театральний аттитюд був вельми комічним. Гра, як один із феноменів людського буття, значною мірою визначає і поведінку людини.

Важливою деталлю всього театрального дійства є договір, який уклала Ванда, і який містить зобов’язання тільки для Северина. Цей договір і є гарантом того, особливо для жінки, що стосунки між ними розвиватимуться в полі гри. Цей документ урегульовує характер відносин коханців на час передшлюбного “експерименту” (вперше новела була надрукована 1869 року — sic!), та, водночас, надає їм гротесково-пародієзованого відтінку, надто щодо умови псевдоготовности Северина до самогубства. Прикметно, що саме навколо цього розгорнулися згодом дискусії багатьох дослідників, зацікавлених проблемою “мазохізму”. Ретельно вивчалися та зіставлялися два інших договори — укладений самим письменником договір-жарт, який стосувався його любовної пригоди з Фанні фон Пістор (пригоди, яка частково стала зразком колізії Венери у хутрі), та інший, укладений уже після успіху новели його майбутньою дружиною Анґелікою Рюмелін, якій вдалося вмілими інтригами спровокувати розвиток своїх відносин з відомим письменником. Не варто, мабуть, заглиблюватись у проблеми vita sexualis самого автора, але порівняння текстів цих угод проливає світло на міру іронії, притаманної договору між Вандою та Северином. Якщо перший договір, ця жартівлива інтермедія рабстві, написана у легкограйливому тоні, який ні до чого не зобов’язує, і став прототипом угоди в новелі, то договір Ангеліки, яка умисне починає підписуватися Ванда фон Дунаєв, є вторинним стосовно тексту твору, представленим у суб’єктивній інтерпретації та засвідчує категоричну імперативність доволі обмеженої жінки. Характерними є сама інтонація та окремі деталі документа-жарту, підписаного Захер-Мазохом та Фанні:

Пан Леопольд фон Захер-Мазох зобов’язується своїм чесним словом бути рабом пані Фанні фон Пістор, беззастережно виконувати всі її побажання та повеління протягом шести наступних місяців.

Пані Фанні фон Пістор, зі. свого боку, не має права вимагати від нього чогось ганебного (того, що могло б позбавити його чести як людину та громадянина). Вона, далі, має давати йому змогу працювати щодня шість годин… — що, звичайно ж, було для письменника особливо суттєвим.

Урахування яскраво вираженої іронії, а також театральности й жесту, притаманних багатьом творам Захер-Мазоха, надто новелі Венера у хутрі, уможливлюють інші підходи до прочитання текстів письменника. Після ознайомлення з ними, більшість, мабуть, розчарується в усьому, що стосується “мазохізму”. У цих текстах немає жодної непристойности, жодних фізичних чи психологічних деталей відвертої сексуальности, яка стала невід’ємним атрибутом навіть сучасної класики. Натомість — дифузія прихованої, витонченої еротики, знання й тонке відчування психоментальних особливостей людини. Своїми естетичними уподобаннями Захер-Мазох навіть випередив час. Ще задовго до розквіту культури Fin de Siècle, коли сексуальність відкрито ввійшла у сферу мистецтва, він звернув свій погляд на жорстоко-солодку гру любови, еротика й жінка стають його кредом, лейтмотивом творчости, набувають особливо витонченого, відверто-гедоністичного вияву.

Таке розмаїття художніх засобів та незвичне для літератури того часу їх використання зумовили те, що зачислити творчість Захер-Мазоха до одного конкретного літературного напряму неможливо, та, мабуть, і не варто. Спектр її надзвичайно широкий. У його текстах можна віднайти барокові мотиви vanitas і суттєві ознаки естетики романтизму, такі, як характерні ландшафти, витворені небокраєм безмежних рівнин, неприступними скелями та урвищами, прадавніми лісами та руїнами стародавніх замків, туга за далечінню, і, безсумнівно, іронія. Саме в цьому деякі його тексти можна порівняти з новелістикою Миколи Гоголя та ранніми драмами Франца Ґрільпарцера. За м’який, плинний стиль, уміння тонко відчувати природу та яскраво виражену людяність його не раз ставили в один ряд з класичними представниками “поетичного реалізму” Іваном Тургенєвим та Адальбертом Штіфтером, віднаходили в його творах і суворі риси натуралізму. Еротична тематика, інтерпретація її як “хворобливої”, ставали підґрунтям розуміння Захер-Мазоха як раннього декадента, навіть попередника Артура Шніцлера, а вплив світосприйняття Артура Шопенгауера, відголос у його творах “філософії життя”, зумовлювали віднаходження рис раннього екзистенціалізму. Поза тим, інтенції творчости письменника проектуються на деякі характерні особливості у світосприйнятті таких класиків XX сторіччя, як Франц Кафка та Томас Манн.

Ознаки різноманітних художніх напрямів та продуктивних можливостей, які містять тексти Захер-Мазоха — не випадковість. Майже всі вони належать то тих, що мають “подвійне дно” — читач та інтерпретатор може сам вибрати спосіб рецепції: розглядати текст поверхово, як звичайну белетристику, з позиції традиційних літературно-історичних підходів, а чи намагатись, керуючись сигналами, які цей текст подає, підійти до глибших пластів його значень.

Безперечно, це блискучий та значний талант: Захер-Мазох не лише має дар жваво й захопливо розповідати, йому водночас вдається надзвичайно наочно й барвисто зображати… Однак його не можна назвати реалістом de pur sang; отримувати задоволення від зображення змальованих з дійсності образів для нього — не остаточна мета мистецтва; ці образи мовби кристалізують глибоке філософське світосприйняття (Рудольф фон Готтшаль: Захер-Мазох як новеліст. 1878).

Це філософське світосприйняття зумовило творчі інтенції та задуми письменника ще на початку його літературного шляху. Успіх новел сприяє тому, що Захер-Мазох усе більше концентрується на обраній тематиці та художніх засобах її втілення. Він вирішує об’єднати їх у цикл, присвячений Коханню між чоловіком та жінкою. Цей задум зазнає розвитку: автор планує створити широку панораму людського буття, яка б охопила найважливіші його моменти:

Що більше я завершував новел про кохання між чоловіком та жінкою, то більше не влаштовувала мене його назва “Пісня пісень”. У пошуках заголовка б грудня мені прийшла в голову думка — не лише продовжити цей цикл наступним, про “Власність”, але й представити у великому циклі новел — наскільки було це можливим для митця — усе людське буття. З того моменту я почав виношувати цю ідею: на прогулянках, біля мальовничих руїн Ценобурґу, у години вечірніх сутінок ідеї та матеріал примножувались… Увесь цикл новел матиме назву “Заповіт Каїна”…

“Заповіт Каїна” охопить: Кохання між чоловіком та жінкою — Власність — Державу — Війну — Працю — Смерть. Однією з центральних ідей цього циклу буде те, що людство лише тоді зможе стати щасливим, коли етичні норми суспільства матимуть силу й у державному житті…

Зараз це лиш побілений ескіз. Сам план — набагато ширший, у нього вливається повнота думок, історій, образів. Як тільки закінчу те, над чим зараз працюю, перейду до виконання “Заповіту Каїна”, і не візьмусь ні до чого нового, поки його не завершу.

Та чи судилося мені втілити в життя величні думки, які мене надихають і підносять? Це питання знову і знову хвилює мене, але воно ж — і вічний поштовх до творчости (3 листа Захер-Мазоха до брата Карла 8 січня 1869 року).

У сумніві та смуткові цього риторичного запитання звучить щось пророче. Не судилося Захер-Мазоху реалізувати цей грандіозний проект. На перешкоді стало багато проблем: невдалий перший шлюб та невлаштованість, постійна зміна місця проживання, боротьба з нуждою, яка спричинила “заробітництво” літературною працею, політичне та духовне цькування. Вигляд Захер-Мазоха того часу, який змалював відомий австрійський прозаїк Фердінанд фон Заар, випадково зустрівши його 1876 року на пероні вокзалу в Штирії, — у повному дисонансі з попередніми портретами письменника:

О Боже, як він за цей час змінився! Яким видавався він знищеним, як запали його щоки! …Такими ж залишились тільки очі — великі, погляд яких був таким особливим. Та ні. Там, де раніше світилось ясне, чисте полум’я натхнення, пломенів тепер жар виснаги (Фердінанд фон Заар. Нінон. “Осінній Танок”. Три новели.1897).

Великого болю завдала письменникові смерть його улюбленця, старшого сина Олександра, який, захворівши на тиф, помирає на руках у батька, коли дружина й мати залишила їх.

Щоденник: 6 березня. Він помирає мов ангел, красивий і в смерті. Коли я ввійшов, навкруги було тихо. “Він мертвий?” — Ернестіна ствердно кива головою. Я з риданням кидаюсь вниз до його ліжка, встаю, беру себе в руки, кажу, щоб усі мовчали, бо слух продовжує жити найдовше, не торкатись його.

Знищений до останку, виходжу. Олександр мав знати, що помирає, інакше б не намагався в останні хвилини скласти руки й молитись. Він був звиклий молитись щовечора, але це ж було ясного дня… Я виснажений до кінця, більше не мозку… Серце, здається, зупиниться. Жахлива втома від мук та безсонних ночей за останні чотири тижні… (Щоденник Леопольда фон Захер-Мазоха, опублікував Карл Фелікс Шліхтеґролль).

Реалізованою була лише перша частина про Кохання, та частково друга — Власність. Однак сам задум Заповіту Каїна мав у собі щось несподівано-пророче — ідея емансипації жінки, висловлена у Венері у хутрі, розкриття причин соціального зла в боротьбі за власність та владу в новелах галицького циклу; ідеї демократії, об’єднаної Європи, спільного законодавства мали бути втілені у новелах про Державу; засудження воєн, які несуть людям нужду, пожежі, грабунок та насильство, визначило тематику новел про Війну, розуміння творчої, справедливої праці як данини буттю, праці, яка робить його осмисленим та приносить радість — основна тема завершального циклу. Пророчою стала й доля письменника — переслідування людини інших духовних переконань, культурних, етнічних та політичних уподобань методами психіатри.

За життя Захер-Мазоха його твори почали з’являтися у перекладах іншими європейськими мовами — французькою, англійською, російською. Якщо в тогочасному німецькомовному світі ентузіазм рецепції змінився нищівною критикою та повним запереченням, то, у Франції, далекій від “германського героїзму”, атмосфера якої була м’якшою, “жіночнішою”, письменник був до кінця життя надзвичайно популярним. Серед його шанувальників — Віктор Гюґо, Гі де Мопассан, Флобер. Українською мовою окремі новели Захер-Мазоха були опубліковані у 70—90-х роках XIX ст., рецепція його творів мала яскраво етнічно забарвлений характер. Між ними та пропонованою добіркою вибраних новел — майже сторіччя.

Починаючи з 1980-х років інтерес до творчости цього письменника значно зростає: була перевидана низка його творів, збірники матеріалів про життя та творчість, з’являються нові дослідження, тематика яких, поряд з висвітленням психологічних та літературознавчих проблем, часто спрямована на окреслення феномена Галичини — літературної вітчизни письменника.

Саме з нею пов’язаний у житті Захер-Мазоха іще один жіночий образ, який сформував самочулість митця, упродовж усього життя додавав йому сили й наснаги, хоронив від зла:

Перше видіння, що виринає з туману мого минулого, — це висока, красива постать жінки з обличчям рафаелівської мадонни. Ще досі я виразно бачу перед собою картину, як вона, з великими блакитними очима та теплою усмішкою, загорнувши голову білою хусткою, схиляється над моєю колискою та голубить мене: Гандзя, моя годувальниця (Леопольд фон Захер-Мазох. Сувеніри).

Дитинство — пора окреслення свідомости та почуттів людини. Не дарма попереду безмежно довгий шлях, і небокрай — далеко-далеко. Здається, було це лиш вчора — образи, що виринають у свідомості, такі свіжі й яскраві… Напевно тому стають вони згодом предметом інтелектуального споглядання, підґрунтям інтенцій митця. Перші вимовлені за нею слова, перші тужливі русинські пісні, яких вона співала йому, перші казки та легенди, які розповідала — цей незбагненний слов’янський світ постане згодом, у переломленні крізь призму західноєвропейської освічености, у художній уяві письменника.

Якщо я повинен залишити за собою право вірити в легітимність моїх дій, твір має бути глибоко закоріненим у моєму житті, від нього мають перебігати потаємні зв’язки до найперших дитячих мрій. Довільне “підхоплювання” матеріалу, на володіння яким не маєш дідівського права любови й знання, видається мені безглуздим та дилетантським (Томас Манн. XI, 661).

Лариса Цибенко