Вибрані твори. Том I

Дія перша

Року 1777, пiд невеселу годину, коли чорну нiч заступає хмурий ранок, мiсiс Дадженз Нью-Гемпшiра не спить, сидячи в кухнi, що водночас править за жилу кiмнату, на власнiй фермi у передмiстi Уебстербрiджа. Мiсiс Даджен — неприваблива жiнка. Кожна жiнка не дуже-то гарно виглядає пiсля безсонної ночi, а поборознене зморшками обличчя мiсiс Даджен навiть у найкращi хвилини має похмурий вигляд, якого надає гордовитiй i крутої вдачi людинi суворе додержання правил вiджилого пуританства. Це зморена працею лiтня жiнка, яка здобула нею лише повну владу i зненависть у власному непривiтному домi та незаперечну славу побожної i поважної особи серед сусiдiв, для яких пияцтво i розпуста настiльки привабливiшi за релiгiю i моральнi подвиги, що доброчеснiсть здається їм просто самозреченням. Вiд цього недалеко до того, щоб вимагати самозречення i вiд iнших, i поняття доброчесности стає зрештою синонiмом усього неприємного. Тому мiсiс Даджен, особу дуже неприємну, вважають за дуже доброчесну. За винятком явних злочинiв, їй все дозволено, крiм хiба якихось нiжних слабостей; тим-то, сама цього не знаючи, мiсiс Даджен користується такою свободою поведiнки, як нi одна жiнка у цiлiй парафiї, оскiльки нiколи не порушила сьомої заповiдi i не пропустила жодної недiльної вiдправи у пресвiтерiанськiй церквi.

У 1777 роцi, коли вiд Англiї вiдкололись американськi колонiї, не так з їхньої волi, як силою їх власної ваги, — пристрастi нестримно розгорiлись, i це призвело до збройної боротьби. Цю боротьбу англiйцi уявляли як подолання заколоту i пiдтримання британської влади, а американцi — як оборону свободи, опiр тиранiї та самопожертву на олтарi Прав людини. Зайва рiч розцiнювати тут цi обидва уявлення; досить сказати з цiлковитою безстороннiстю, що й американцi й англiйцi вважали своїм найблагороднiшим обов’язком повбивати однi одних якнайбiльше, а духовенство обох ворожих таборiв, морально пiдтримуючи воєннi дiї, спрямованi до цiєї мети, благало небо про перемогу, — кожне своїй зброї.

За таких обставин не тiльки оця неприємна мiсiс Даджен, але й чимало iнших жiнок сидять цiлими ночами, дожидаючи вiстей. Вони так само, як i вона, засинають лише на свiтанку, куняючи бiля камiна i ризикуючи пiрнути в нього головою. Мiсiс Даджен спить, напнувши на голову шаль, а ноги сперши на широкi залiзнi ґрати камiна, що правлять за пiднiжжя хатнього олтаря — вогнища з його величезним казаном та гаком на шарнiрах над задимленою полицею, на якому вiшають м’ясо, щоб смажити. Простий кухонний стiл стоїть проти вогнища, коло мiсiс Даджен; на ньому — свiчка в олов’яному свiчнику. Стiлець, на якому сидить мiсiс Даджен, як i всi iншi стiльцi у кiмнатi, простий, нiчим не оббитий i не пофарбований, але спинка в нього кругла, рiзьблена i вигiдне сидiння, пристосоване до форм того, хто на ньому сидить, отже, це, мабуть, почесне мiсце. У кiмнатi троє дверей: однi у тiй самiй стiнi, де й камiн, тiльки ближче до кутка — до кращої у домi спальнi; другi — навпроти — до комiрчини та пральнi; третi — вхiднi — з клямкою та важким дерев’яним засувом — у переднiй стiнi, мiж вiкном, що мiститься посерединi, i кутком, що межує зi стiнкою спальнi. Мiж дверима i вiкном — вiшалка; вигляд її одразу скаже уважному спостерiгачевi, що зараз нiкого з чоловiкiв нема дома, бо на вiшалцi немає жодного капелюха i жодного плаща. З другого боку вiкна на цвяху висить стiнний годинник з бiлим дерев’яним циферблатом, чорними залiзними гирями та мiдним маятником. Поруч з годинником на низькiй пiдставцi — великий, замкнутий на ключ мисник, повний простого фаянсового посуду. Напроти камiна, мiж дверима i кутком кiмнати, стоїть бiля стiнки надзвичайно потворна i рипуча чорна канапа. Глянувши на неї, можна побачити, що мiсiс Даджен не сама в кiмнатi. На канапi спить дiвчина рокiв шiстнадцяти-сiмнадцяти, чорноволоса i смуглява; це, видно, боязка, затуркана iстота. Її поганеньке плаття, подерте, полиняле, з плямами вiд ягiд, аж нiяк не можна визнати за чисте. Те, що воно вiльно висить на дiвчинцi, а також голi, засмаглi литки i босi ноги наводять на думку, що пiд платтям небагато бiлизни. Раптом у дверi стукають, але не так голосно, щоб розбудити сплячих. Потiм стукають ще раз, дужче, i мiсiс Даджен злегка заворушилася увi снi. Нарештi смикають засув, i вона одразу схоплюється з мiсця.

Мiсiс Даджен (загрозливо). Ну, чому ж ти не одмикаєш дверей? (Бачить, що дiвча спить, i, обурена вкрай, здiймає галас). О Боже мiй, о Господи! Та це ж... (Термосить дiвчину). Прокинься, прокинься! Чуєш?

Дiвчина (пiдводячись). Що таке?

Мiсiс Даджен. Прокинься! Де твiй сором, бездушне ти, грiшне дiвчисько! Батько ще не встиг i охолонути в домовинi, а воно вже спить собi, висипляється!

Дiвчина (ще напiвсонно). Я не хотiла... Мене вморив сон...

Мiсiс Даджен (обриває її). Авжеж, вiдказувать ти спритна! Зморив сон!.. (Люто, бо в дверi знову стукотять). Чом ти й досi не вiдчиниш дверей своєму дядьковi? Адже я цiлiсiньку нiч очей не заплющила, його дожидаючи. (Штурханом пiднiмаючи дiвча з канапи). Гаразд! Я вже сама одiмкну! Багато користi вiд тебе! Іди, хоч трохи у камiнi роздмухай!

Дiвча, злякане i жалюгiдне, йде до вогнища i пiдкладає у вогонь полiно. Мiсiс Даджен вiдсуває засув, прочиняє дверi, впускає в непровiтрену кухню трохи ранкової свiжости i чимало холоду, а також свого молодшого сина Крiстi — гладкого, кругловидого, пришелепуватого бiлявого хлопця рокiв двадцяти двох. Вiн у сiрому плащi i закутаний у шаль, тремтячи з холоду, вiн поспiшає до вогню, залишивши мiсiс Даджен зачиняти дверi.

Крiстi (коло вогнища). Бр, бр, бр! Ну, й холоднеча! (Помiтивши дiвча, тупо дивиться на неї). Ти хто ж така?

Дiвча (несмiливо). Ессi.

Мiсiс Даджен. От, доводиться запитувати! (До Ессi). Забирайся до своєї кiмнати, дитино, й лягай спати, якщо в тебе не досить сумлiнности, щоб не заснути. Твоя iсторiя не з таких, щоб тобi її чути.

Ессi. Я...

Мiсiс Даджен (непохитно). Не сперечайтесь, мiс! Покажiть свою слухнянiсть i робiть те, що вам кажуть.

Ессi, ледве стримуючи сльози, йде через кiмнату до дверей, що ведуть у комiрку.

Та не забудь помолитись!

Ессi виходить.

Якби не я, воно б звечора лягло спати так, наче нiчого не трапилось.

Крiстi (флеґматично). Ну, не можна ж чекати, щоб вона побивалася за дядьком Пiтером так, як хтось iз нашої родини.

Мiсiс Даджен. Що ти кажеш, дитино? Адже це Пiтерова дочка — кара за все його безпутне i ганебне життя! (Обурена, важко сiдає на стiлець).

Крiстi (витрiщивши очi). Дочка дядька Пiтера?

Мiсiс Даджен. Інакше чого б вона була тут? Хiба мало було в мене турбот та клопоту, доки я повирощувала власних дочок, не кажучи вже про тебе та про твого братка-ледаря, щоб приймати у свiй дiм ще й байстрюкiв твого дядька?

Крiстi (перебиває її, з побоюванням позираючи на дверi, де зникла Ессi). Тсс! Вона може почути.

Мiсiс Даджен (ще голоснiше). Хай чує. Хто боїться Господа Бога, той не боїться назвати власним iм’ям дiла дияволовi.

Крiстi, цiлком байдужий до змагання мiж Добром i Злом, грiється коло камiна, втупивши очi у вогонь.

Ну, ти ще довго витрiщатимеш тут очi, мов недорiзаний кабан? Якi в тебе новини?

Крiстi (скидає капелюх, розмотує шаль i йде до вiшалки, щоб повiсити їх). Священик сам оповiстить вам новину. Вiн скоро буде тут.

Мiсiс Даджен. Яку новину?

Крiстi (стає за дитячою звичкою навшпиньки, щоб повiсити капелюх, хоч зараз вiн уже досить великий i може дiстати до вiшалки, i говорить надто байдужим для принесеної новини тоном). Батько теж помер.

Мiсiс Даджен (остовпiвши). Твiй батько?

Крiстi (закопиливши губу, йде знов до камiна i грiється, придiляючи камiну бiльше уваги, нiж матерi). Ну то що? Це не моя провина. Коли ми приїхали до Невiнстауна, то застали його хворим у лiжку. Спочатку вiн не пiзнав нас. Священик сiв коло нього, а мене випровадив з кiмнати. Вночi вiн i помер.

Мiсiс Даджен (вибухаючи сухим гнiвним риданням). О, це жорстоко, надто жорстоко! Його брата, що все своє життя був для нас ганьбою, карають на шибеницi, як бунтiвника, а твiй батько, замiсть того, щоб бути дома iз своєю родиною, як того вимагає обов’язок, iде за ним i помирає, зваливши все на мої плечi. Та ще й прислав менi оцю дiвчину, щоб я про неї пiклувалася! (Обурено насуває шаль на лоб). Це грiх. Так-так, просто грiх.

Крiстi (пiсля паузи, повiльно, вайлувато, набуваючи доброго настрою). А день, здається, все-таки буде непоганий.

Мiсiс Даджен (передражнюючи його). День буде непоганий! А в самого батько щойно помер! Де в тебе серце, дитино?

Крiстi (уперто). Ну то що? Я ж нiчого поганого не думав. Виходить, людинi не можна й про погоду говорити, коли в неї батько помер?

Мiсiс Даджен (гiрко). Справжня для мене втiха мої дiти! Один — дурень, другий — неспокутний грiшник, пiшов з рiдного дому i живе серед контрабандистiв, циган i злочинцiв, покидькiв людських.

Хтось стукає у дверi.

Крiстi (не рухаючись з мiсця). Це священик.

Мiсiс Даджен (гостро). Чому ж ти не вiдчиниш мiстеровi Андерсону?

Крiстi нерiшуче суне до дверей. Мiсiс Даджен затуляє обличчя руками, як то годиться вдовi, пригнiченiй горем. Крiстi вiдчиняє дверi i впускає священика Антонi Андерсона — пресвiтерiанського пастора рокiв п’ятдесяти; це розсудлива, привiтна, весела людина, що тримається з гiднiстю, властивою людям його професiї; але ця гiднiсть цiлком свiтська, пом’якшена тактовним i м’яким поводженням, i аж нiяк не наводить на думку, що вiн зрiкся усього земного. Вiн мiцний, здоровий чоловiк, з товстою шиєю сангвiнiка, кутки його рiзко окресленого усмiхненого рота ховаються у м’ясистих складках. Безсумнiвно — чудовий пастор, але разом з тим людина, що вмiє i цей свiт використати якнайкраще; вiн усвiдомлює це i, мабуть, йому трохи нiяково, що з цим свiтом вiн у далеко кращих стосунках, нiж воно личить справжньому пресвiтерiаниновi.

Андерсон (до Крiстi, з порога, поглядаючи на мiсiс Даджен i тим часом роздягаючись). Ви сказали їй?

Крiстi. Вона примусила мене. (Замикає дверi, позiхає; прямує через усю кiмнату до канапи, сiдає нанеї i зразу засинає).

Андерсон iз спiвчуттям дивиться на мiсiс Даджен; вiшає плащ i капелюх на вiшалку. Мiсiс Даджен витирає очi i, пiдвiвши голову, дивиться на нього.

Андерсон. Сестро! Тяжко лягла на вас десниця Божа.

Мiсiс Даджен (з упертою покорою). Така, мабуть, його воля, i я мушу схилитись перед нею. Але менi нелегко. Навiщо було Тiмотi їхати до Спрiнгтауна i нагадувати всiм, що вiн родич злочинця, який вмер на шибеницi, i (злобно) цiлком був вартий цього, як на те пiшлося?

Андерсон (м’яко). Вони ж були брати, мiсiс Даджен.

Мiсiс Даджен. Тiмотi нiколи не визнавав його за брата, вiдтодi як ми одружились; вiн надто поважав мене, щоб нав’язувати менi такого брата. Що ж ви гадаєте — такий негiдний себелюбець, як Пiтер, поїхав би аж за тридцять миль, щоб побачити, як вiшатимуть Тiмотi? Вiн не пройшов би i тридцяти ярдiв, не з таких. Але хоч би там що, я мушу нести свiй хрест, скiльки вистачить сил; чим менше слiв, тим краще!

Андерсон (дуже серйозний, наближається до камiна i стає до нього спиною). Ваш старший син був там пiд час страти, мiсiс Даджен.

Мiсiс Даджен (неприємно вражена). Рiчард?

Андерсон (киває головою). Так.

Мiсiс Даджен (грiзно). Хай це буде йому за пересторогу! Вiн сам, мабуть, дiждеться такого кiнця, цей поганець, розпутник, безвiрник... (Раптом зупиняється — голос зраджує її — в запитаннi ясно чути страх). Тiмотi бачив його?

Андерсон. Так.

Мiсiс Даджен (затамувавши подих). Ну?

Андерсон. Вiн тiльки бачив його серед натовпу: вони не розмовляли.

Мiсiс Даджен з великою полегкiстю переводить подих i знову вмощується зручнiше на стiльцi.

Жахлива смерть брата дуже вразила i схвилювала вашого чоловiка.

Мiсiс Даджен посмiхається; Андерсон, уриваючи мову, обурено запитує її.

Хiба ж це не цiлком природно, мiсiс Даджен? Вiн пом’якшав у ту хвилину i до свого блудного сина. Вiн послав по нього.

Мiсiс Даджен (знову захвилювалася). Послав по Рiчарда?

Андерсон. Так, але Рiчард не схотiв прийти. Вiн надiслав батьковi вiдповiдь. На жаль, я мушу сказати, це була погана вiдповiдь — страшна вiдповiдь.

Мiсiс Даджен. Що ж вiн сказав?

Андерсон. Що завжди буде на боцi свого грiшного дядька i проти своїх доброчесних батькiв i на цьому, i на тому свiтi.

Мiсiс Даджен (непохитно). Вiн зазнає за це кари. Вiн буде покараний за це — i тут, i там.

Андерсон. У цьому ми невладнi, мiсiс Даджен.

Мiсiс Даджен. Хiба я кажу, що владнi, мiстере Андерсон? Але нас учать, що грiшники зазнають кари. Чому ж ми повиннi виконувати свiй обов’язок i додержувати Божого закону, коли не буде нiякої рiзницi мiж нами i тими, хто скоряється лише власним бажанням, хто глузує з нас i з самих слiв Творця свого?

Андерсон. Що ж, земний батько Рiчарда був милосердний до нього, а небесний суддя його — це ж усiм нам отець.

Мiсiс Даджен (забувшись). Земний батько Рiчарда був дурноверхий...

Андерсон (вражений). О!

Мiсiс Даджен (трохи знiяковiло). Адже я мати Рiчардовi. То коли я проти нього, хто ж має право бути за нього? (Запобiгаючи перед Андерсоном). Чому ви не сiдаєте, мiстере Андерсон? Я повинна була ранiше запросити вас, але я така схвильована.

Андерсон. Дякую. (Бере стiльця, що стоїть коло вогнища, i повертає так, щоб вигiднiше сiсти проти вогню. Сiвши, вiн додає тоном людини, яка певна того, що зачiпає делiкатну тему). Крiстi сказав вам про нову духiвницю?

Мiсiс Даджен (до неї знову повертаються всi її побоювання). Нова духiвниця? Хiба Тiмотi... (Уриває мову, важко дихаючи, не має сил закiнчити запитання).

Андерсон. Так. В останнi години життя вiн змiнив свою волю.

Мiсiс Даджен (пополотнiвши з лютi). І ви дозволили йому пограбувати мене?

Андерсон. Я не мав права заборонити йому вiддати своєму синовi свою власнiсть...

Мiсiс Даджен. У нього нiчого не було свого. Його грошi — це тi грошi, якi я принесла йому з собою як посаг. Менi однiй належало право на мої грошi i на мого сина. Вiн не наважився б на такий вчинок, якби я була коло нього, i вiн це добре знав. Тому вiн i втiк, як злодiй, щоб, скориставшись з закону, пограбувати мене, склавши нову духiвницю за моєю спиною. А вам, мiстере Андерсон, вам, проповiдниковi слова Божого, тим бiльший сором бути його спiльником у цьому злочинi.

Андерсон (пiдводячись). Я не ображаюся на вас за вашi слова, бо вони сказанi у першому приступi горя.

Мiсiс Даджен (презирливо). Горя?

Андерсон. Ну, розчарування, якщо ваше серце пiдказує вам, що це слово бiльше пiдходить.

Мiсiс Даджен. Моє серце! Моє серце! А скажiть, прошу, вiдколи ви почали вважати, що серце — надiйний керiвник?

Андерсон (трохи винуватим тоном). Я... гм...

Мiсiс Даджен (запально). Не брешiть, мiстере Андерсон. Нас учать, що людське серце оманливе, що воно безнадiйно порочне. Моє серце належало не Тiмотi, а тому бiдоласi, братовi його, який щойно скiнчив своє життя з мотузкою на шиї, — саме так, Пiтеровi Даджену. Ви це знаєте; старий Елi Хоукiнз, що його ви заступили в проповiдництвi, — хоч ви не гiднi шнурка розв’язати вiд його черевика, — розповiв вам про це, коли доручав нашi душi на ваше пiклування. Вiн перестерiгав мене, вiн пiдтримував мене у боротьбi з моїм власним серцем, радив менi одружитися з богобоязним, на його думку, чоловiком. Що ж iнше, як не його поради, зробили з мене саме ту жiнку, якою я є? А ви, ви, що одружилися, прислухаючись до власного серця, ви менi говорите про голос мого серця? Ідiть додому, до своєї гарної жiнки, мiстере Андерсон, i дайте менi спокiйно помолитися! (Не звертає на нього нiякої уваги i, спершись лiктями на стiл, заглиблюється в думки про своє горе).

Андерсон (що й сам бажає швидше зникнути). Боронь Боже, щоб я не допускав вас до цього могутнього джерела втiхи! (Іде до вiшалки, щоб взяти плащ i капелюх).

Мiсiс Даджен (не дивлячись на нього). Господь i без вашої допомоги вiдає, що допускати, а що забороняти...

Андерсон. І кому прощати теж! Сподiваюсь, вiн простить Елi Хоукiнзу i менi, якщо проповiдi нашi коли-небудь порушили його закон. (Одягається, збираючись iти). Ще одне слово у важливiй справi, мiсiс Даджен. Треба оголосити духiвницю, i Рiчард має право бути присутнiм. Вiн тут, у мiстi. Але вiн такий делiкатний, що не хоче вдиратися сюди силою.

Мiсiс Даджен. Вiн повинен прийти сюди. Чи не сподiвається вiн часом, що ми пiдемо кудись iз дому його батька, аби тiльки йому було зручнiше? Хай приходять усi; i хай приходять швидше i швидше йдуть геть. Духiвниця не мусить бути причиною того, щоб цiлих пiвдня нехтували роботою. Я буду готова — не турбуйтесь.

Андерсон (пiдходячи ближче на один-два кроки). Мiсiс Даджен, я мав ранiше деякий вплив на вас. Коли я втратив його?

Мiсiс Даджен (як i ранiше, не повертаючи до нього обличчя). Тодi, як ви одружилися з любови. Оце вам вiдповiдь!

Андерсон. Так. Це вiдповiдь! (Замислено вийшов з кiмнати).

Мiсiс Даджен (сама до себе, думаючи про свого чоловiка). Злодiй! Злодiй! (Гнiвно схоплюється з мiсця, скидає з голови шаль i починає порядкувати, прибираючи кiмнату для читання духiвницi. Спершу вона посуває стiлець, на якому сидiв Андерсон, до стiнки, свого штовхає до вiкна. Потiм своїм владним, суворим, гнiвним голосом кличе сина). Крiстi!

Вiдповiдi нема: вiн мiцно спить.

Крiстi! (Грубо турсає його). Прокинься, встань! Сором тобi висиплятися, коли твiй батько помер. (Вертається до столу, ставить свiчку на полицю над камiном, з шухляди витягає червону скатерку, накриває нею стiл).

Крiстi (неохоче пiдводиться). На вашу думку, ми не спатимемо аж доки скiнчиться жалоба?

Мiсiс Даджен. Годi бурчати! Ану, лишень, допоможи менi переставити стiл! (Тягнуть стiл на середину кiмнати, становлять його тим краєм, за який держить Крiстi, до камiна, а тим, що тримає мiсiс Даджен, — до канапи. Крiстi швидко ставить стiл i поспiшає до вогню, залишивши матiр встановлювати його як слiд). Священик i стряпчий прийдуть сюди разом з усiєю нашою рiднею, щоб читати духiвницю, а ти все будеш грiтися бiля вогню! Іди розбуди те дiвчисько, а потiм розпали пiч у комiрчинi: тут тобi снiдати не доведеться. Та не забудь умитися i набрати пристойного вигляду до приходу гостей. (Кидаючи цi накази, вона йде до мисника, вiдмикає, бере звiдти карафку з вином, що, певно, простояла там вiд часу останнього родинного свята, виймає також кiлька склянок i ставить усе це на стiл. Потiм виймає два зеленi склянi тарелi; на один кладе ячмiнний пирiг i поруч нiж, на другий насипає трохи печива з бляшаної банки, кiлька штук кладе назад у банку, решту перелiчує). Тепер дивись сюди — тут десять штук; хай їх буде десять i тодi, як я переодягнусь i повернуся сюди. І руки далi вiд родзинок, що в пирогу! Скажи це й Ессi. Сподiваюсь, ти зможеш принести сюди клiтку з пташиними опудалами? Не поб’єш скла? (Тим часом ховає бляшану банку знову у мисник, замикає його, ключ дбайливо ховає у кишеню).

Крiстi (затримуючись бiля камiна). Ви краще поставили б чорнильницю для стряпчого.

Мiсiс Даджен. Що за вiдповiдь, сер! Іди й роби, що сказала.

Крiстi, надувши губи, повертається, щоб виконувати наказ.

Стривай-но! Ранiше повiдчиняй вiконницi, щоб було видно. Невже я сама робитиму всю важку роботу в господарствi, а такий здоровий бовдур байдикуватиме?

Крiстi виймає прогонич i ставить на пiдлогу, потiм вiдчиняє вiконницi. Знадвору вливається сiре ранкове свiтло. Мiсiс Даджен бере з камiна свiчник, гасить свiчку, придавлює ґнотика, послинивши спершу пальцi, i знову ставить свiчник на камiнну дошку.

Крiстi (глянувши у вiкно). Ось священикова жiнка.

Мiсiс Даджен (незадоволено). Що? Сюди йде?

Крiстi. Авжеж.

Мiсiс Даджен. І чого вона турбує мене в таку годину? Я навiть не встигла пристойно одягтися для прийому гостей.

Крiстi. Ви б краще в неї запитали.

Мiсiс Даджен (погрозливо). А ти б краще навчився чемно розмовляти. (Крiстi, закопиливши губу, прямує до дверей. Вона йде за ним, даючи новi накази). Скажи цiй дiвцi, щоб iшла сюди, до мене, як тiльки поснiдає. Та хай опорядить себе, щоб можна було показатися на люди.

Крiстi пiшов, грюкнувши дверима перед самiсiньким носом у матерi.

От прекраснi манери! (Стукають у вхiднi дверi; вона повертається i досить негостинно кричить). Заходьте!

Джудiт Андерсон, дружина священика, заходить у кiмнату. Вона молодша за свого чоловiка бiльш як на двадцять рокiв, хоча жвавiстю вдачi не може порiвнятися з ним. Вона вродлива, витончена i має благородний вигляд. У нiй почувається самовпевненiсть, властива людям, якi досить високої думки про себе, бо всi змалку милувалися нею i пестили її, i ця самовпевненiсть замiняє їй силу. Одягнена вона зi смаком, i риси гарного обличчя говорять про сентиментально-мрiйливу вдачу. Навiть у властивому їй самозадоволеннi є щось привабливе, як у хвалькуватостi дитини. Загалом у кожного м’якосердого спостерiгача, який знає жорстокiсть свiту, ця людина не може не викликати зворушення. Ясно, що Андерсон мiг би зробити i гiрший вибiр, а вона, що так потребує захисту й опори, не могла зробити кращого.

Мiсiс Даджен. О, це ви, мiсiс Андерсон?

Джудiт (дуже ввiчливо, майже поблажливо). Так. Може, я чимось стану вам у пригодi, мiсiс Даджен? Може, допомогти вам прибрати дiм, доки прибудуть читати духiвницю?

Мiсiс Даджен (холодно). Дякую вам, мiсiс Андерсон, мiй дiм завжди готовий до прийому гостей.

Мiсiс Андерсон (з поблажливою люб’язнiстю). О так, звичайно! Може, менi не слiд було саме зараз приходити до вас?

Мiсiс Даджен. Що вже там, одною особою бiльше чи менше, — це менi сьогоднi байдуже, мiсiс Андерсон. Якщо прийшли, то краще вже лишайтеся. Тiльки прошу, зачиняйте дверi!

Джудiт посмiхається, нiби говорячи: «Яка ж я невправна!» — i зачиняє дверi з таким виглядом, неначе робить щось надзвичайно миле i приємне.

Отак краще. Менi треба пiти переодягтися. Сподiваюсь, ви не вiдмовитесь побути тут i привiтати гостей, як хто з них прибуде ранiше, нiж я буду готова.

Джудiт (ласкаво вiдпускаючи її). О, звичайно! Покладiться на мене, мiсiс Даджен; i не поспiшайте. (Вiшає плащ i капелюшок на вiшалку).

Мiсiс Даджен (ущипливо). Менi здається, це вам бiльше пiдiйде, нiж прибирати кiмнати.

Входить Ессi.

А, це ти! (Суворо). Іди-но сюди, дай я на тебе подивлюсь! (Ессi боязко наближається. Мiсiс Даджен, грубо схопивши її за руку, крутить перед собою, перевiряючи наслiдки її спроб набути чистiшого, пристойного вигляду, наслiдки, якi виявили брак досвiду й ще менше ретельности в цiй справi). Гм, це, на твою думку, пристойна зачiска? Одразу видно, хто ти є i як тебе виховано. (Вiдпускає її руку i безапеляцiйно наказує далi). Тепер слухай i роби, що тобi наказано. Сiдай отут у кутку, коло вогню: як поприходять, не смiй менi нi пари з уст, доки до тебе не звернуться.

Ессi задкує до вогнища.

Хай родичi твого батька бачать тебе i знають, що ти тут: вони так само, як i я, повиннi дбати про те, щоб ти не померла з голоду. У всякому разi, вони повиннi б допомогти. Але не смiй базiкати i поводитись так, неначе ти їм рiвня. Чуєш?

Ессi. Чую.

Мiсiс Даджен. Ну, то й роби, як тобi сказано.

Ессi з жалюгiдним виглядом сiдає край камiнних ґрат, далi вiд дверей.

Не звертайте на неї уваги, мiсiс Андерсон: ви ж знаєте, хто вона i що. А як вона чимось потурбує вас, тiльки скажiть менi — я вже її провчу. (Іде до спальнi i так енергiйно грюкає за собою дверима, наче i дверi треба якнайсуворiше примушувати до виконання їхнiх обов’язкiв).

Джудiт (повчає Ессi i водночас переставляє на столi пирiг i вино). Тобi не слiд ображатися на тiтку за те, що вона сувора до тебе. Вона дуже хороша жiнка i бажає тобi добра.

Ессi (пригнiчена горем, неуважно). Так.

Джудiт (роздратована байдужiстю Ессi i тим, що вона не цiнує її поблажливо-ласкавого зауваження). Гадаю, ти не збираєшся дутися, Ессi?

Ессi. Нi.

Джудiт. Ну, так. Ти — хороша дiвчинка. (Ставить два стiльцi коло столу, спинками до вiкна, з приємним почуттям того, що вона краща хазяйка, нiж мiсiс Даджен). Ти знаєш кого з батькових родичiв?

Ессi. Нi. Вони всi зреклися його: вони надто побожнi. Інодi тато згадував про Дiка Даджена, але я його нiколи не бачила.

Джудiт (одверто обурена). Дiк Даджен? Ессi, ти справдi хочеш бути порядною i вдячною дiвчиною i заслужити собi тут стале мiсце своєю гiдною поведiнкою?

Ессi (без жодного захоплення). Так.

Джудiт. Тодi ти не повинна нiколи згадувати iм’я Рiчарда Даджена, навiть i не думати про нього. Вiн — погана людина.

Ессi. Що вiн зробив?

Джудiт. Ти не повинна питати про нього, Ессi! Ти ще надто молода, щоб знати, що таке погана людина. Вiн контрабандист, вiн живе з циганами; вiн не любить своєї матерi i своєї рiднi; по недiлях, замiсть того, щоб iти до церкви, вiн грає у карти, бере участь у бiйках. Уникай його, Ессi, якщо це тiльки буде можливо; i пам’ятай, що знаючись з такими людьми, як вiн, ти заплямуєш i себе i все жiноцтво.

Ессi. Так.

Джудiт (знову незадоволеним тоном). Боюсь, що ти вiдповiдаєш «так» чи «нi», навiть не думаючи, що кажеш.

Ессi. Так. Тобто я хотiла сказати...

Джудiт (суворо). Що ти хотiла сказати?

Ессi (майже плаче). Тiльки... тато мiй — теж був контрабандистом i... (Хтось стукає в дверi).

Джудiт. Починають збиратися. Пам’ятай, Ессi, всi тiтчинi накази i будь хорошою дiвчиною.

Крiстi вносить до кiмнати пiдставку, на якiй стоїть скляна клiтка з пташиними опудалами, та чорнильницю i ставить те i друге на стiл.

Доброго ранку, мiстере Даджен. Вiдчинiть, будь ласка, дверi: гостi прийшли.

Крiстi. Доброго ранку. (Вiдчиняє вхiднi дверi).

Тим часом надворi зовсiм розвиднiлось i стало теплiше. Андерсон, що заходить першим, залишив удома свiй плащ. Разом з ним прийшов стряпчий Хоукiнз, рухлива людина середнього вiку у брунатних гетрах, щоб їздити верхи, та у жовтих штанах; вiн схожий водночас i на сквайра, i на стряпчого. Вiн та Андерсон по праву входять першими як представники вчених професiй. Далi сунуть родичi: на чолi йде старший дядько — Вiльям Даджен, незграбний здоровань з носом, як огiрок. За столом вiн, напевно, не поводиться, як аскет. Його одяг та його боязка жiнка не схожi на одежу та дружину заможної людини.

Молодший дядько Тайтес Даджен — маленький, сухорлявий чоловiчок, що нагадує фокстер’єра поруч зi своєю огрядною жiнкою, яка явно пишається своїм багатством; видно, що обоє вони не знають такої матерiальної скрути, як Вiльямова родина.

Хоукiнз одразу швидко йде до столу i сiдає на найближчий до канапи стiлець, бо саме там Крiстi поставив чорнильницю. Свiй капелюх вiн ставить поруч себе на пiдлозi i дiстає духiвницю. Дядько Вiльям наближається до камiна i, ставши спиною до вогню, грiє поли свого сюртука, залишивши мiсiс Вiльям самотньо стовбичити бiля дверей. Дядько Тайтес, який у сiм’ї має репутацiю жiночого кавалера, визволяє її з цього нiякового становища i, вiльною рукою взявши пiд руку, проводить до канапи, де вони й сiдають утрьох: двi його дами та сам вiн посерединi. Андерсон, повiсивши на вiшалку свiй капелюх, вичiкує на хвилину, коли можна буде перемовитися словом з Джудiт.

Джудiт. Вона зараз прийде. Попроси їх зачекати. (Стукає у дверi до спальнi. Дiставши вiдповiдь, вiдчиняє дверi i входить туди).

Андерсон (сiдаючи до столу напроти Хоукiнза). Наша бiдна, приголомшена горем сестра зараз вийде до нас. Чи всi вже зiбралися?

Крiстi (бiля вхiдних дверей, якi вiн щойно замкнув). Усi, крiм Дiка.

Непорушнiсть, з якою Крiстi згадує вiдщепенця родини, вражає моральнi почуття всiх її представникiв. Дядько Вiльям кiлька разiв повiльно хитає головою. Мiсiс Тайтес судорожно хапає носом повiтря. Її чоловiк бере слово.

Дядько Тайтес. Сподiваюсь, вiн зробить нам ласку i не прийде. Сподiваюсь.

Усi Даджени пошепки погоджуються з ним, крiм Крiстi, що йде до вiкна i зупиняється там, когось виглядаючи. Хоукiнз посмiхається з таким таємничим виглядом, нiби йому вiдомо щось таке, що зразу примусило б їх заспiвати iншої, якби вони про це дiзналися. Андерсон нервується: вiдчувати приємнiсть урочистих родинних зборiв, а надто з нагоди смерти, — не в його натурi. У дверях спальнi з’являється Джудiт.

Джудiт (м’яко, але виразно). Друзi, мiсiс Даджен.

Вона бере стiльця, що стояв бiля камiна, i ставить його для мiсiс Даджен, яка виходить iз спальнi вся в чорному, тримаючи бiля очей чисту хусточку. Всi, крiм Ессi, пiдводяться. Мiсiс Тайтесi мiсiс Вiльям, витягнувши з кишенi такi ж самi чистi хусточки, плачуть. Момент дуже зворушливий.

Дядько Вiльям. Сестро, може, вам полегшає, якщо ми помолимося?

Дядько Тайтес. Або проспiваємо гiмн?

Андерсон (досить поквапливо). Я вже вiдвiдав нашу сестру сьогоднi вранцi, друзi. У серцях своїх благаймо благословення вiд Господа.

Всi (крiм Ессi). Амiнь. (Сiдають, крiм Джудiт, що лишається позаду стiльця мiсiс Даджен).

Джудiт (до Ессi). Ессi, ти сказала «амiнь»?

Ессi (перелякано). Нi.

Джудiт. То скажи, як це личить хорошiй дiвчинцi.

Ессi. Амiнь.

Дядько Вiльям (пiдбадьорливо). Ну от, так, гаразд. Ми знаємо, хто ти, але ми всi будемо до тебе добрi, якщо ти будеш хорошою дiвчинкою й заслужиш цього. Перед престолом Божим усi ми рiвнi.

Така республiканська думка не до смаку жiнкам: вони певнi, що престол Божий — це саме i є те мiсце, де їхня вищiсть, що часто-густо є спiрною на цьому свiтi, дiстане i визнання, i нагороду.

Крiстi (бiля вiкна). Ось i Дiк.

Андерсон i Хоукiнз обертаються. В очах у Ессi крiзь сум прозирає цiкавiсть. Крiстi з усмiхом втупив очi у вхiднi дверi, чекаючи. Решта — обуренi: Доброчесностi загрожує небезпека вiд Пороку, що зухвало наближається. Закоренiлий грiшник з’являється на порозi, осяяний ранковим промiнням, що прикрашає його не по заслугах. Вiн безперечно найкрасивiший з усiх членiв своєї родини, тiльки вираз його обличчя глузливий i задирикуватий, в манерах — презирство та гордовитiсть, убрання — мальовничо недбале. Але лоб та лiнiя рота виявляють надзвичайно тверду вдачу, а очi — то очi фанатика.

Рiчард (з порога, скидаючи капелюх). Ледi i джентльмени — ваш слуга, ваш покiрний слуга! (Вкладаючи в цi слова явну образу, вiн шпурляє капелюх Крiстi, який пiдстрибує вiд несподiванки, мов футболiст, що проґавив м’яч, а сам виходить на середину кiмнати, обертається на всi боки i уважно оглядає присутнiх). Який у всiх у вас щасливий вигляд! Якi ви радi мене бачити! (Повертається до мiсiс Даджен, i верхня губа його зловiсно пiднiмається, оголюючи зуби, коли вiн зустрiчає її погляд, повний ненависти). Що, матiнко, ви, як i завжди, робите все, як годиться? Правильно, правильно?

Джудiт пiдкреслено вiдступає далi вiд нього, у протилежний бiк кухнi, iнстинктивно пiдiбравши спiдницю, наче боїться зарази. Дядько Тайтес поквапливо кидається i подає їй стiльця, виявляючи цим, що схвалює її вчинок.

Е, та тут i дядько Вiльям! Я не бачив вас вiдтодi, як ви кинули пити. (Бiдолашний дядько Вiльям, знiяковiвши, намагається заперечити, але Рiчард, по-приятельському плеснувши його по плечi, додає). Адже ви справдi кинули? (Жартома штовхає його). Звiсно, кинули, i гаразд, бо надто вже ви наполягали. (Вiдвертається вiд дядька Вiльяма, прямує до канапи). А де ж наш чесний баришник, дядько Тайтес? Ану, покажiться, дядьку Тайтес. (Наближається до нього саме тодi, коли той подає стiльця Джудiт). Як завжди, упадає коло жiнок!

Дядько Тайтес (обурено). Посоромтеся, сер!

Рiчард (перебиваючи його i тиснучи йому руку, хоч той i протестує). Я соромлюсь, соромлюсь; але разом з тим i пишаюсь своїм дядьком, пишаюся всiма своїми родичами! (Ще раз оглядає всiх). Хiба можна дивитися на них i не вiдчувати гордости i задоволення? (Дядько Тайтес, як побитий, знову сiдає на канапу, Рiчард повертається до столу). А, мiстере Андерсон, ви все зайнятi добрими справами, все пасете свою отару? Не давайте їм збиватися з путi, панотче, не давайте їм збиватися з путi. Ага! (Стрибком сiдає на стiл i береться за карафку). Цокнемося з вами, пасторе, за добрi старi часи!

Андерсон. Ви, здається, знаєте, мiстере Даджен, що я не п’ю до обiду.

Рiчард. Коли-небудь питимете, панотче; дядько Вiльям, так той мав звичку пити i до снiданку. Вип’ємо ж — це тiльки надасть єлейности вашим проповiдям. (Нюхає вино i робить ґримасу). Але не починайте з хересу, який моя мати береже для гостей. Коли менi було ще рокiв шiсть, я крадькома покуштував цього вина, i вiдтодi я непитущий. (Ставить карафку на мiсце i змiнює тему). Я чув, що ви одружилися, пасторе, i що ваша дружина набагато вродливiша, нiж це личить добрiй християнцi.

Андерсон (спокiйно показуючи на Джудiт). Сер, ви зараз у присутностi моєї дружини.

Джудiт пiдвелася i скам’янiла в позi непохитної добропорядности.

Рiчард (миттю сплигнувши зi столу i виявляючи властивi йому чемнi манери). Ваш слуга, мадам. Не ображайтесь. (Уважно дивиться на неї). Ви заслуговуєте на свою славу, але, на жаль, вигляд ваш свiдчить, що ви доброчесна жiнка!

Вона обурена i сiдає пiд акомпанемент не менш обуреного шепоту, яким спiвчувають їй Рiчардовi родичi. Андерсон, досить розсудливий, щоб зрозумiти, що таке пiдкреслене обурення може тiльки потiшити i задовольнити людину, яка навмисне його викликає, залишається цiлком спокiйним.

Але все одно, я поважаю вас, пасторе, ще бiльше, нiж ранiше. До речi, я, здається, чув, що небiжчик дядько Пiтер, за яким ми так журимося, хоч i не був одружений, але був батьком?

Дядько Тайтес. Вiн мав лише одну позашлюбну дитину, сер.

Рiчард. Лише одну! Ви вважаєте, що одну — не дурничка? Я червонiю за вас, дядьку Тайтес!

Андерсон. Мiстере Даджен, тут ваша мати, пригнiчена горем!

Рiчард. Це глибоко зворушує мене, панотче! Але, до речi, що сталося з цiєю позашлюбною дитиною?

Андерсон (показує на Ессi). Ось вона, сер, i чує вашi слова.

Рiчард (вражений, гаряче). Що? Якого ж бiса ви не сказали менi про це ранiше? Дiти досить страждають у цьому домi i без... (Пройнятий каяттям, бiжить до Ессi). Маленька сестричко, не гнiвайся на мене! У мене й надумцi не було образити тебе. (Вона вдячно дивиться на нього, її заплакане личко глибоко його зворушує. Охоплений гнiвом, вiн кричить). Хто примусив її плакати? Хто погано поводився з нею? Присягаюсь Богом...

Мiсiс Даджен (пiдводиться i наступає на нього). Спини свiй блюзнiрський язик! Я бiльш не хочу цього чути. Геть з мого дому!

Рiчард. А звiдки ви знаєте, що це ваш дiм? Адже духiвницi ще не оголошували! (Якусь мить вони дивляться одне на одного з гострою ненавистю; потiм вона, переможена, опускається на своє мiсце. Рiчард рiшуче проходить повз Андерсона до вiкна i береться за спинку рiзьбленого стiльця). Ледi i джентльмени! Вiтаю вас, як старший син свого покiйного батька i недостойний голова цього дому! Даруйте, пасторе Андерсон, i ви також, адвокате Хоукiнз! Чiльне мiсце коло цього столу належить головi родини. (Становить стiльця до столу мiж пастором i стряпчим, сiдає i тоном голови звертається до присутнiх). Ми зiбралися з сумної нагоди: батько помер; дядька страчено на шибеницi i, мабуть, його ждуть вiчнi муки. (Скорботно хитає головою. Всi родичi остовпiли з жаху). Так-так. Робiть скорботнi мiни (раптом голос його м’якшає, бо погляд натрапив на Ессi), аби тiльки в очах у цiєї дитини сяяла надiя! (Жваво). Ну, адвокате Хоукiнз, до справи, до справи. Читайте духiвницю, сер.

Дядько Тайтес. Мiстере Хоукiнз! Не дозволяйте, щоб вами командували та пiдганяли вас!

Хоукiнз (дуже ввiчливо i з цiлковитою готовнiстю). Мiстере Даджен, я певен, не має на думцi ображати мене. Я не затримаю вас i на хвилинку, мiстере Даджен. Ось тiльки вiзьму свої окуляри... (Сягнув рукою до кишенi. Даджени збентежено позирають одне на одного).

Рiчард. Еге, вони помiтили вашу ввiчливiсть, мiстере Хоукiнз. Вони готовi до найгiршого. Склянку вина, поки ви не почали, щоб прочистити горло. (Наливає вино i подає йому, потiм наливає склянку i собi).

Хоукiнз. Дякую, мiстере Даджен. Ваше здоров’я, сер!

Рiчард. І ваше, сер! (Майже пiднiсши склянку до рота, раптом зупиняється, пiдозрiло дивиться на вино i додає з притиском). Чи не буде хто ласкавий принести менi скляночку води?

Ессi, що стежила весь час за кожним його словом i рухом, тихенько встає i за спиною у мiсiс Даджен вислизає у дверi, що ведуть до спальнi, потiм повертається з глечиком у руцi i так само тихо виходить надвiр.

Хоукiнз. Мова, якою складено духiвницю, не зовсiм вiдповiдає вимогам закону.

Рiчард. Так, мiй батько помер без пiдтримки закону.

Хоукiнз. Справдi так, мiстере Даджен, справдi так. (Готується читати). Ви готовi, сер?

Рiчард. Так-так, готовий. Хай Господь нам допоможе з подякою прийняти те, що ми зараз почуємо. Починайте.

Хоукiнз (читає). «Це є моя остання воля i духiвниця, складена мною, Тiмотi Дадженом, на моєму смертному ложi в Невiнстаунi, по дорозi з Спрiнгтауна до Уебстербрiджа, вересня двадцять четвертого, року тисяча сiмсот сiмдесят сьомого. Нею я знищую всi до цього складенi мною духiвницi i заявляю, що, будучи при своєму розумi i твердiй пам’ятi, знаю, що роблю, i ця моя духiвниця цiлком вiдповiдає моїм власним бажанням i почуттям».

Рiчард (глянувши на матiр). От як!

Хоукiнз (похитуючи головою). Погано складено, сер, недоладно! (Читає далi). «Меншому моєму синовi, Крiстоферовi Даджену, залишаю сто фунтiв, з яких п’ятдесят вiн має одержати в день шлюбу з Сарою Вiлкiнз, якщо вона буде згодна з ним одружитися, i по десять фунтiв щоразу при народженнi у них дитини, так до п’яти разiв...»

Рiчард. А коли вона не схоче з ним одружитися?

Крiстi. Схоче, коли я матиму п’ятдесят фунтiв.

Рiчард. Гаразд, брате мiй! Це зрозумiло. Читайте далi!

Хоукiнз. «Дружинi моїй, Еннi Даджен, з народження Еннi Прiмроз...» — Ось бачите, мiстере Даджен, вiн не був обiзнаний у законах: ваша мати не народилася з iм’ямЕннi, а була названа так, коли її хрестили, — «придiляю п’ятдесят два фунти щорiчної ренти до самої смерти».

Мiсiс Даджен, на яку зараз звернули увагу всi, з усiх сил намагається стримати себе.

«Виплачуватиметься рента з процентiв з її власних грошей». Ну i вираз, мiстер Даджен! «З її власних грошей!»

Мiсiс Даджен. Це дуже правильно сказано, бо це свята правда. Кожен пеннi належить менi! П’ятдесят два фунти на рiк!

Хоукiнз (читає). «За її доброчеснiсть i побожнiсть я доручаю її добросердю та пiклуванню наших дiтей, пiсля того, як усе своє життя, я, наскiльки мiг, старався стояти мiж нею i ними».

Мiсiс Даджен. І це менi нагорода! (Стримуючи лють). Ви знаєте мою думку, мiстере Андерсон, ви знаєте, як я це назвала!

Андерсон. Цього вже не змiнити, мiсiс Даджен. Ми мусимо приймати те, що нам воздається. (До Хоукiнза). Далi, сер.

Хоукiнз. «Дiм мiй в Уебстербрiджi з землею i з рештою мого майна залишаю старшому синовi i спадкоємцевi моєму, Рiчардовi Даджену».

Рiчард. Ого! Годований телець, пасторе, годований телець!

Хоукiнз. «...з такими умовами...»

Рiчард. Пiд три чорти! Є умови?

Хоукiнз. «По-перше, вiн не повинен допустити, щоб незаконна дочка мого брата Пiтера померла з голоду або щоб злиднi штовхнули її на згубний шлях».

Рiчард (гаряче вдаривши кулаком об стiл). Згода!

Мiсiс Даджен повертається, щоб кинути лютий погляд на Ессi, не бачить її на мiсцi i, зрозумiвши, що та без дозволу вийшла, мстиво стуляє губи.

Хоукiнз. «...По-друге, вiн мусить бути добрим хазяїном моїй старiй коняцi Джiмовi...» (Знову хитає головою). Треба було б написати «Джеймсовi», сер.

Рiчард. Джеймсовi житиметься непогано! Далi!

Хоукiнз. «...i залишити в своєму домi мого старого глухого наймита Проджера Фестона».

Рiчард. Щосуботи Проджер Фестон напиватиметься до безтями.

Хоукiнз. «...По-третє, вiн має зробити Крiстi весiльний подарунок, щось з окрас нашої парадної кiмнати».

Рiчард (пiднiмає клiтку з опудалами птахiв). Маєш, Крiстi!

Крiстi (розчаровано). Менi бiльше до вподоби фарфоровi павичi!

Рiчард. Матимеш! І те, i друге. (Крiстi радiє). Що далi?

Хоукiнз. «Четверта i остання умова: хай вiн постарається жити у злагодi зi своєю матiр’ю, оскiльки вона на це погодиться».

Рiчард (з сумнiвом). Гм... Бiльше нiчого немає, мiстере Хоукiнз?

Хоукiнз (урочисто). «І, нарештi, вiддаю душу свою в руки Творця мого, смиренно благаючи простити менi всi мої грiхи та помилки, i покладаю надiю, що вiн керуватиме моїм сином так, щоб нiхто не сказав, нiби я зле вчинив, виявивши довiру саме до нього, а не до когось iншого у смертну годину мою на чужiй сторонi».

Андерсон. Амiнь!

Дядьки i тiтки. Амiнь!

Рiчард. Моя мати не каже «амiнь»!

Мiсiс Даджен (пiдводиться, неспроможна без боротьби поступитися своїм майном). Мiстере Хоукiнз, ця духiвниця — вона справжня? Згадайте: в мене є його законна, цiлком правильна духiвниця, яку складали ви самi i за якою все вiдписано менi.

Хоукiнз. Це дуже недоладно i погано складена духiвниця, мiсiс Даджен; хоча (ввiчливо повертається до Рiчарда) у нiй, на мою думку, дуже добре розподiлено все майно небiжчика.

Андерсон (запобiгаючи заперечення з боку мiсiс Даджен). Про це вас не питають, мiстере Хоукiнз. Ця духiвниця законна?

Хоукiнз. Суд ствердить її, а не ту.

Андерсон. Але чому, коли та бiльш вiдповiдає формальним вимогам закону?

Хоукiнз. А тому, що суд завжди вирiшить справу на користь чоловiка та ще й старшого сина, а не жiнки. Я попереджав вас, мiсiс Даджен, коли ви покликали мене, щоб написати ту духiвницю, що це нерозумно, i якщо навiть ви i примусите чоловiка пiдписати її, вiн не заспокоїться, доки не знищить її. Але ви нехтували мої поради. А тепер мiстер Рiчард тут голова дому. (Бере з пiдлоги свiй капелюх, пiдводиться, розсовує по кишенях папери, окуляри).

Це служить сиґналом для всiєї компанiї. Андерсон бере свiй капелюх з вiшалки i пiдходить до дядька Вiльяма, що стоїть коло камiна. Тайтес знiмає з вiшалки речi Джудiт i подає їй; тi, що сидiли на канапi, й собi пiдводяться, розмовляють з Хоукiнзом. Мiсiс Даджен, вiднинi стороння особа у власному домi, стоїть нерухома, пригнiчена тягарем суворого до жiноцтва закону, проте вона не сперечається, бо звикла скорятися всiм ударам долi, сприймаючи їх як доказ величi тiєї сили, що їх посилає, та своєї нiкчемности. Варто пригадати, що за тих часiв Мерi Волстонкрафт була ще вiсiмнадцятирiчним дiвчам i її «Захист жiночих прав» побачив свiт лише через чотирнадцять рокiв пiсля того. Виводить мiсiс Даджен з цього остовпiння лише поява Ессi, яка повертається з глечиком. Вона несе воду Рiчардовi, але мiсiс Даджен зупиняє її.

Мiсiс Даджен (погрозливо). Де ти була?

Ессi перелякано силкується вiдповiсти, але не може.

Як ти смiла пiти, не спитавши мене, пiсля того, що я тобi наказувала?

Ессi. Вiн просив напитися... (Замовкає, 6о переляк вiдняв їй мову).

Джудiт (теж суворо, але м’якше, нiж мiсiс Даджен). Хто просив напитися?

Ессi мовчки показує на Рiчарда.

Рiчард. Що? Я?

Джудiт (обурено). О Ессi, Ессi!

Рiчард. Так, здається, я просив! (Бере склянку, подає Ессi, щоб та налила води, але в неї тремтять руки). Що? Ти мене боїшся?

Ессi (поквапливо). Нi. Я... (Наливає воду).

Рiчард (п’є). О, то ти ходила по воду аж на вулицю, до криницi, що на ринку? (Ще п’є). Чудова вода! Спасибi тобi. (На жаль, очi його в цей момент натрапляють на обличчя Джудiт, що виявляє суворо-пуританський осуд його очевиднiй симпатiї до Ессi, яка дивиться на нього вдячними очима. Зразу ж вiн повертається до глузливого тону; ставить склянку, демонстративно обiймає Ессi за плечi i веде в коло гостей. До мiсiс Даджен, яка опинилася у них на дорозi). З вашого дозволу, матiнко! (І примушує її дати дорогу). Як твоє iм’я? Бессi?

Ессi. Ессi.

Рiчард. Так-так, Ессi. А ти хороша дiвчинка, Ессi?

Ессi (дуже розчарована тим, що вiн, саме вiн, теж починає розмовляти з нею так). Так. (Невпевнено дивиться на Джудiт). Мабуть, так... Тобто я сподiваюсь...

Рiчард. Ессi, ти чула коли-небудь про того, кого звуть дияволом?

Андерсон (обурено). Майте сором, сер! З дитиною...

Рiчард. Прошу пробачення, панотче; я не втручаюсь у вашi проповiдi, не заважайте ж i моїм. (До Ессi). Ти знаєш, Ессi, як вони мене звуть?

Ессi. Дiк.

Рiчард (усмiхаючись, легенько поплескує її по плечу). Так, Дiк; але ще й iнакше. Вони звуть мене Учень Диявола.

Ессi. А чому ж ви їм дозволяєте?

Рiчард (серйозно). Тому, що це правда. Мене виховано в iншiй вiрi, але я рано зрозумiв, що мiй справжнiй володар, проводир i друг — Диявол. Я переконався, що вiн правий i що всесвiт тiльки з остраху плазує перед його переможцем. Потай я молився йому; i вiн втiшав мене i врятував мiй дух вiд загибелi у цьому домi, де дiти лише вмивалися сльозами. Я обiцявйому свою душу i поклявся, що стоятиму за нього i на цiм i на тiм свiтi. (Урочисто). Ця обiтниця i ця клятва i зробили з мене людину. Вiднинi дiм цей — його дiм, i жодна дитина не проливатиме тут слiз. Це вогнище — олтар йому, i жодна жива iстота не тремтiтиме тут вiд жаху темними вечорами. Ну (з викликом, звертаючись до присутнiх), хто з вас, доброчесних людей, вiзьме до себе цю дитину, щоб врятувати її з дому Диявола?

Джудiт (пiдходить до Ессi i обнiмає її). Я це зроблю! А вас варто живцем спалити!..

Ессi. Але я не хочу! (Вiдсахнулась вiд Джудiт, Рiчард i Джудiт опинились лицем до лиця).

Рiчард (до Джудiт). Вона рiшуче заперечує, найдоброчеснiша ледi!

Дядько Тайтес. Стережiться, Рiчарде Даджен. Закон...

Рiчард (загрозливо повертаючись в його бiк). Стережiться самi! За годину тут не стане iншого закону, крiм єдиного, i це буде — закон вiйни. Ідучи сюди, я зустрiв солдатiв за шiсть миль звiдси; ще не буде й полудня, як майор Суїндон спорудить на ринковiй площi шибеницю для заколотникiв.

Андерсон (спокiйно). Яка ж тут небезпека для нас, сер? Рiчар д. Бiльша, нiж ви гадаєте. Вiн стратив у Спрiнгта унi не того, кого йому слiд було повiсити: вiн думав, що дядько Пiтер — шановна особа, бо Даджени мають добре iм’я. Але другий, кого вiн повiсить, буде найповажнiший з городян, кого тiльки вiн зумiє пiймати на бунтiвливому словi. Ну, а ми ж усi — заколотники, i ви це знаєте.

Усi чоловiки (крiм Андерсона). Нi, нi, нi!..

Рiчард. Так, всi ви! Хай ви i не кляли на всi заставки короля Ґеорґа, як це робив я, але ви молилися за його поразку. А ви, Антонi Андерсон, ви правили тут церковнi вiдправи i продали свою родинну бiблiю, щоб купити пару пiстолетiв. Мене то вони можуть i не повiсити, бо який моральний вплив може мати кара над Учнем Диявола? А ось священик — то iнша рiч!

Джудiт перелякано тулиться до Андерсона.

Або стряпчий,

Хоукiнз посмiхається як людина, що вмiє подбати про себе.

або чесний баришник!

Дядько Тайтес гарчить на нього водночас люто i перелякано.

Або розкаяний п’яниця!

Переляканий дядько Вiльям стогне i тремтить.

Еге ж? Оце вже доведе, що король Ґеорґ не жартує — га?

Андерсон (цiлком володiючи собою). Ходiм, моя люба, — вiн лише хоче налякати нас. Жодної небезпеки немає. (Іде разом з Джудiт. Решта товпиться слiдом за ними, за винятком Ессi, яка залишається коло Рiчарда).

Рiчард (шумливо, знущаючись). Ну, що ж? Чи багато з вас залишиться зi мною, щоб пiдняти американський прапор над будинком Диявола i битися за свободу?

Усi поспiшають вийти, штовхаючи одне одного, серед них i Крiстi.

Ха-ха! Хай живе Диявол! (До мiсiс Даджен, яка теж пiшла за iншими). Як, матiнко? І ви йдете?

Мiсiс Даджен (пополотнiла, притискає руку до серця, нiби її вразило на смерть). Прокляття тобi! Моє передсмертне прокляття! (Виходить).

Рiчард (гукає навздогiн). Воно принесе менi щастя! Ха, ха, ха!

Ессi (перелякано). А менi можна лишитися?

Рiчард (обертаючись до неї). Що? Вони так злякалися за своє тiло, що забули про порятунок твоєї душi? О, так, тобi можна залишитись. (У захватi вiн повертається знов до вхiдних дверей i погрожує кулаком. Лiва рука його, теж стиснута в кулак, опускається. Ессi хапає цю руку i цiлує, обливаючи сльозами. Вiн здригається i дивиться на свою руку). Сльози! Хрещення Диявола! (Ридаючи, Ессi падає на колiна. Вiн ласкаво нахиляється, щоб пiдвести її, i говорить). Ну, нiчого, Ессi; такими сльозами ти можеш поплакати, коли хочеш.

Дія друга

Будинок пастора Андерсона на центральнiй вулицi Уебстербрiджа, недалеко вiд мiської ратушi. З погляду жителя Нової Англiї вiсiмнадцятого сторiччя, вiн далеко багатший, нiж проста ферма Дадженiв, але i вiн такий простий, що сучасний аґент у справах продажу нерухомого майна цiнував би обидва будинки майже однаково. У головнiй жилiй кiмнатi таке саме кухонне вогнище з казаном, деком для пiдсмажування хлiба, рухомим залiзним рашпiлем, гаком, щоб смажити м’ясо, та широкими ґратами, де стоїть чайник i тарiль з грiнками, помащеними маслом. У дверях, що за камiном, бiля кутка кiмнати, нема нi фiльонок, нi наличникiв, нi навiть ручки: вони збитi з простих дощок i замикаються на засув. Стiл у кiмнатi кухонний, накритий квiтчастою мiсцевого виробу клейончатою скатертю, потертою по краях.

Чайний сервiз становлять двi грубi чашки з блюдцями, така ж полоскальниця i великий глечик майже на кварту молока, — все це на чорнiй лакованiй тацi; посерединi столу — дерев’яна стiльниця, на яку покладено чималу хлiбину, i поруч — квадратна пiвфунтова грудка масла у глинянiй мисочцi. Напроти камiна, по той бiк кiмнати — велика дубова шафа, призначення якої не тiшити око, а зберiгати речi. На кiлку, вбитому у дверцята шафи, висить домашнiй сюртук священика, i це свiдчить про те, що хазяїна немає дома, бо iнакше тут висiв би його парадний сюртук. Високi чоботи для верхової їзди поважно стоять коло шафи — очевидно, це їхнє звичайне мiсце, одне слово, будинок священика ще не зазнав такої еволюцiї, щоб бути подiленим на кухню, їдальню та вiтальню; отже, як на наш вибагливiший смак, пасторовi живеться нiяк не краще за Дадженiв. Проте є й деяка рiзниця. Насамперед мiсiс Андерсон — особа, з якою приємнiше жити вкупi, нiж з мiсiс Даджен.

Якби таку думку почула мiсiс Даджен, то вона б вiдповiла — i мала б в тому рацiю, — що у мiсiс Андерсон немає дiтей, про яких треба пiклуватися, нема курей, свиней, худоби, є постiйний i чималий прибуток, що не залежить нi вiд урожаю, нi вiд ринкових цiн, є чоловiк, який любить її, — що становить пiдпору i пiдтримку для неї, — коротше кажучи, що життя у пасторовому будинку настiльки ж легке, наскiльки воно важке на фермi. І це правда.

Але пояснити факт — ще не є спростувати його: i хоч важко повiрити, що мiсiс Андерсон здатна зробити свiй дiм приємним i затишним, проте треба визнати, що їй це вдалося. За зовнiшнi ознаки її соцiальної вищости правлять килимок на пiдлозi, побiлена мiж балками стеля та стiльцi, хоч i нiчим не критi, але пофарбованi i вiдполiрованi. Мистецтво репрезентують у кiмнатi естамппортрет особи духовного сану, ґравюра з Рафаелевого «Апостола Павла, що проповiдує в Афiнах», годинник стилю рококо на полицi над камiном, обабiч якого стоять двi мiнiатюри, пара фаянсових цуценят з кошиками в зубах та ще двi великi морськi черепашки по кутках. Прикрашає кiмнату ще i низьке, але майже на цiлу стiну завширшки вiкно з ґратчастою рамою; до нього припасовано на залiзному дротi червонi шторки, що сягають на половину його висоти. Канапи немає, але її замiняє найближче до шафи крiсло з рiзьбленою спинкою — таке широке i довге, що на ньому можна сидiти вдвох. Взагалi, можна сказати, що це саме такий тип кiмнати, до якого знов повернулися вже у дев’ятнадцятому вiцi пiд впливом Фiлiппа Уебба та його послiдовникiв у галузi мистецтва iнтер’єру, але ще рокiв п’ятдесят тому жоден священик, який поважає себе, не став би жити в такiй кiмнатi.

Звечорiло, i в кiмнатi темно; ледь-ледь освiтлює її вогонь, що блимає у вогнищi, та крiзь вiкно проникає тьмяне свiтло газових вуличних лiхтарiв; видно, що весь час iде теплий i тихий, без вiтру, але впертий дощик. Мiський годинник вiддзвонив «чверть», i до кiмнати заходить Джудiт з двома свiчками у глиняних свiчниках, якi вона ставить на стiл. Самовпевненiсть, що спостерiгалася у неї вранцi, зникла; вона схвильована i перелякана. Вона пiдходить до вiкна i дивиться на вулицю. Перше, що вона бачить там, — це її чоловiк, який пiд дощем поспiшає додому. Джудiт полегшено зiтхає, нiби схлипує, i повертається до дверей. Заходить Андерсон, закутаний у плащ, мокрий до нитки.

Джудiт (бiжить до нього). О, нарештi, нарештi ти прийшов! (Хоче обняти його).

Андерсон (ухиляючись). Обережнiше, моя люба, — я весь мокрий. Зажди хвилину — я скину плащ. (Повертає стiлець спинкою до камiна, вiшає на нього свiй плащ, струшує дощовi краплi з капелюха i кладе його на ґрати камiна; тодi обертається до Джудiт, простягнувши до неї руки). Ну ось! (Вона кидається йому в обiйми). Адже я не спiзнився? Коли я пiдходив до дому, мiський годинник саме вибив «чверть», а вiн же завжди поспiшає...

Джудiт. Сьогоднi, мабуть, вiн вiдстає. Я така рада, що ти вже дома!

Андерсон (пригортаючи її до себе). Ти хвилювалась, моя люба?

Джудiт. Трошки...

Андерсон. Е-е, та ти плакала?

Джудiт. Одну капелиночку. Не звертай уваги. Тепер уже все минулося. (Здалека чути звук сурми. Джудiт перелякано здригається, прислухається i вiдступає до крiсла). Що це таке?

Андерсон (iде слiдом за нею, ласкаво садовить її i сам сiдає поруч). Це король Ґеорґ, люба моя. Збiр у казармi, чи перекличка, чи наказ пити чай, взувати чоботи, сiдлати коней чи ще там щось подiбне. Солдати, коли їм чогось треба, не дзвонять у дзвоник i не гукають з ґанку, вони посилають сурмача, щоб сполохав цiле мiсто.

Джудiт. Ти справдi гадаєш, що немає небезпеки?

Андерсон. Аж нiякої.

Джудiт. Ти це кажеш, щоб заспокоїти мене, а не тому, що певен цього.

Андерсон. Люба моя! На цiм свiтi завжди є небезпека для тих, хто її боїться. Є небезпека, що наш дiм згорить уночi, але це ж не заважає нам спокiйно спати.

Джудiт. Так, я знаю, ти завжди це говориш, i ти маєш рацiю. О, цiлком, я це знаю. Я, мабуть, просто боягузка, та й усе. Менi аж серце стискається, як тiльки я згадаю про солдатiв.

Андерсон. Нiчого, моя люба. Хоробрiсть варта того, щоб її вибороти.

Джудiт. Так, мабуть, це правда. (Знову пригорнулася до нього). О, який ти хоробрий, дорогий мiй! (Зi сльозами на очах). Ну, то й я буду хороброю: тобi не доведеться червонiти за свою дружину!

Андерсон. Отак добре! Я дуже радий чути це! Чудово! (Пiдводиться i весело йде до вогню, щоб просушити своє взуття). Ідучи додому, я заходив до Рiчарда Даджена, але не застав його.

Джудiт (схоплюється, здивована). Ти був у цiєї людини?

Андерсон (заспокiйливо). О, нiчого не трапилося, моя люба. Його не було вдома.

Джудiт (мало не плачучи, так, нiби цей вiзит для неї особиста образа). Але навiщо ти пiшов туди?

Андерсон (серйозно). Є чутка, що майор Суїндон зробить i тут те саме, що вчинив у Спрiнгтаунi: щоб настрахати, вiн скарає на смерть когось iз вiдомих бунтiвникiв, як вiн нас називає. Там вiн обрав для цього Пiтера Даджена, як найгiршу людину в мiстi, а тут — принаймнi так гадають усi — вiн може взяти Рiчарда, бо ж той має тут найгiршу славу.

Джудiт. Але ж Рiчард казав...

Андерсон (добродушно перебиває її). Ну, Рiчард казав! Вiн казав те, що, на його думку, мало налякати тебе i мене, моя люба. Вiн казав те, чому — хай простить йому Господь — вiн охоче б повiрив сам. Жах бере, як подумаєш, що значить смерть для такої людини. І от я вважав своїм обов’язком застерегти його. Я просив переказати йому...

Джудiт (сердито). Що саме?

Андерсон. Тiльки те, що хотiв би його бачити у важливiй для нього справi i що, якби вiн завiтав сюди мимохiдь, то був би бажаним гостем.

Джудiт (з жахом). Ти запросив цю людину сюди?

Андерсон. Так.

Джудiт (падає у крiсло, сплескуючи руками). Сподiваюся, вiн не прийде! О, благаю Господа, щоб вiн не прийшов!

Андерсон. Чому? Ти не хочеш, щоб я попередив його?

Джудiт. Нi, вiн повинен знати, що йому загрожує небезпека. О, Тонi, хiба ж це грiх ненавидiти боговiдступника i негiдника? Я ненавиджу його. Вiн не виходить у мене з голови. Я знаю, вiн накличе на нас лихо. Вiн образив тебе, вiн образив мене, вiн образив свою матiр.

Андерсон (м’яко). Даруймо йому, люба моя, i тодi все це не матиме значення.

Джудiт. О, я знаю, що грiх ненавидiти кого-небудь, але...

Андерсон (пiдходить до неї, мова його нiжножартiвлива). Люба моя, ти зовсiм не така вже й грiшниця, як тобi здається. Найтяжчий грiх наш щодо ближнiх — не ненависть, а байдужiсть: ось у чому нелюдянiсть. Кiнець кiнцем, моя люба, якщо уважно придивитися до людей, то ти сама здивуєшся, як ненависть схожа на любов.

Джудiт здригається, якось дивно вражена, навiть злякана. Його це потiшає.

Так, я говорю цiлком серйозно. Згадай, як деякi подружжя з наших знайомих кривдять одне одного, винуватять, мучать ревнощами, не дають одне одному й дня прожити спокiйно i бiльше скидаються на тюремникiв та рабовласникiв, нiж на закоханих. І згадай, якi витриманi цi ж самi люди, якi вони чемнi, сповненi гiдности та незалежности у поводженнi зi своїми ворогами; як обережно, старанно добирають вони слiв, говорячи про них. Ха! Чи не здавалося тобi часом, що будь-хто з них, сам того не знаючи, приязнiше ставиться до ворогiв своїх, нiж до власних чоловiка чи жiнки? Вiр менi, мила, ти, справдi, й сама того не знаючи, бiльше любиш Рiчарда, нiж мене. Це так.

Джудiт. О, не кажи цього, не кажи цього, Тонi, навiть жартома! Ти не знаєш, якi страшнi почуття постають у менi вiд твоїх слiв!

Андерсон (смiючись). Ну-ну, не гнiвайся, кохана. Вiн — погана людина, i ти ненавидиш його, як вiн того i вартий. А зараз ти приготуєш чай, правда?

Джудiт (охоплена каяттям). О, я й забула! Я примусила тебе так довго чекати! (Бiжить до вогнища, ставить на вогонь чайник).

Андерсон (пiдходячи до шафи, знiмає сюртук). Ти залатала рукав на моєму старому сюртуку?

Джудiт. Так, любий. (Іде до столу, насипає чай iз чайницi).

Андерсон (переодягаючись у старий сюртук i вiшаючи на кiлок той, що зняв). Заходив хто до нас, як мене не було?

Джудiт. Нi, тiльки... (Хтось стукає у дверi. Здригнувшись i тим виявивши своє нервове напруження, Джудiт вiдступає до найдальшого кiнця столу, тримаючи в руках чайницю та ложку, i скрикує). Хто це?

Андерсон (пiдходить до неї i, пiдбадьорюючи, поплескує по плечах). Спокiйно, голубко, спокiйно. Не з’їдять тебе, хто б то не був.

Вона намагається посмiхнутися, але ледве стримує сльози. Вiн iде до дверей i вiдчиняє їх. На порозi стоїть Рiчард, вiн без плаща.

Ви могли пiдняти клямку i зайти, мiстере Даджен. У нас просто, без церемонiй. (Гостинно). Заходьте!

Рiчард невимушено заходить, зупиняється бiля столу i роззирається навкруги; помiтивши на стiнi зображення духовної особи, злегка морщить нiс. Джудiт не вiдводить очей вiд чайницi.

А дощ i досi йде? (Зачиняє дверi).

Рiчард. Іде, хай йому... (Зустрiвся очима з Джудiт, яка в ту хвилину швидко й гордовито глянула на нього). Прошу пробачення, але... (показує на свою мокру куртку) самi бачите...

Андерсон. Роздягнiться, сер, i повiсьте куртку отут, бiля камiна; дружина моя пробачить вам. Джудiт! Засип-но ще ложку чаю, щоб i мiстеру Даджену вистачило.

Рiчард (глузливо дивлячись на нього). Ось вона — сила багатства, пасторе! Навiть ви люб’язнi зо мною вiдтодi, як я одержав батькову спадщину.

Джудiт обурено кидає ложку.

Андерсон (не втрачаючи лагiдного настрою, допомагає Рiчарду скинути куртку). Менi здається, сер, що, користуючись моєю гостиннiстю, ви не можете бути такої поганої думки про неї. Сiдайте, прошу! (Тримаючи в руках куртку, показує на рiзьблене крiсло).

Рiчард, що залишився в самiй сорочцi, якусь хвилину з викликом дивиться на пастора; потiм, кивнувши головою, нiби на визнання того, що пастор має рацiю, сiдає. Андерсон скидає свiйплащ зi спинки стiльця на сидiння i замiсть нього вiшає бiля вогню куртку Рiчарда.

Рiчард. Я прийшов на ваше запрошення, сер. Ви передавали, що маєте сказати менi щось дуже важливе.

Андерсон. Я вважаю своїм обов’язком застерегти вас.

Рiчард (рвучко схопився). Маєте намiр читати менi проповiдi? Вибачте — менi бiльше до смаку прогулятися пiд дощем. (Хоче стягти зi стiльця свою куртку).

Андерсон (зупиняє його). Заспокойтеся, сер! Я не красномовний проповiдник. Це вам загрози не становить. (Рiчард мимоволi усмiхається. Очi йому м’якшають, вiн навiть жестом просить пробачення. Андерсон бачить, що приборкав його, i звертається до нього, цього разу вже серйозно). Мiстере Даджен! У цьому мiстi вам загрожує небезпека.

Рiчард. Яка небезпека?

Андерсон. Ви можете зазнати долi свого дядька. Шибениця майора Суїндона!

Рiчард. Це загрожує вам, а не менi. Я попереджав вас...

Андерсон (перебиває його добродушно, але авторитетно). Так-так, мiстер Даджен. Але в мiстi вважають iнакше. Та навiть якби менi й загрожувала небезпека, то в мене тут є обов’язки, якими я не можу нехтувати. А ви — вiльна людина. Навiщо нам ризикувати?

Рiчард. А на вашу думку, панотче, моє життя багато варте?

Андерсон. Я вважаю, що життя людини — однаково якої саме — варте того, щоб його врятувати. (Рiчард iронiчно вклоняється, Андерсон i собi вiддає жартiвливий уклiн). Прошу, випийте-но чашку чаю, щоб запобiгти простудi.

Рiчард. Я бачу, що мiсiс Андерсон далеко не так наполягає на цьому, як ви, пасторе.

Джудiт (її душить почуття образи; вона гадає, що це почуття має подiляти й чоловiк її i що вiн це мусить висловити Рiчардовi у вiдповiдь на кожну його образу). Прошу вас — задля мого чоловiка. (Бере чайник i ставить на вогонь).

Рiчард. Знаю, що не задля мене самого, мадам. (Пiдвiвся). Але, мабуть, не доведеться менi переломити з вами хлiб, панотче.

Андерсон (жваво). Пояснiть менi чому?

Рiчард. Тому, що у вас є щось таке, що я шаную, i це примушує мене бажати, щоб ми з вами були ворогами.

Андерсон. Добре сказано. За таких умов, сер, я готовий бути i вашим ворогом, i чиїм завгодно. Джудiт, мiстер Даджен лишається пити чай. Сiдайте, за кiлька хвилин чай буде готовий. (Рiчард збентежено дивиться на нього, потiм сiдає i низько нахиляє голову, щоб приховати, що його душить спазма). А я щойно казав своїй дружинi, мiстере Даджен, що ворожнеча...

Джудiт благально дивиться на чоловiка й хапає його за руку i робить усе це так пристрасно, що вiн враз уриває мову.

Ну, гаразд, гаразд — розумiю. Бачу, що не повинен вам цього говорити; але тут не було нiчого такого, що могло б порушити нашу друж... тобто — я хотiв сказати — ворожнечу. Джудiт — ваш запеклий ворог.

Рiчард. Коли б усi мої вороги були подiбнi до мiсiс Андерсон, з мене був би найкращий християнин на всю Америку.

Андерсон (задоволений, поплескує Джудiт по руцi). Чуєш, Джудiт? Мiстер Даджен спритний на комплiменти.

Знадвору хтось пiднiмає клямку на дверях.

Джудiт (здригається). Хто там?

Входить Крiстi i зупиняється, витрiщивши очi на Рiчарда.

Крiстi. О, ти тут!

Рiчард. Так. А ти забирайся звiдси, дурню! Мiсiс Андерсон не збирається частувати чаєм всю нашу родину.

Крiстi (наближаючись). Мати дуже хвора.

Рiчард. Що ж, може, вона хоче бачити мене?

Крiстi. Нi.

Рiчард. Я так i думав!

Крiстi. Вона хоче бачити священика — i то негайно.

Джудiт (до Андерсона). О, напийся спочатку чаю.

Андерсон. Я з бiльшою охотою нап’юся тодi, моя люба, коли повернусь додому. (Хоче одягти плащ).

Крiстi. Дощу вже немає.

Андерсон (кинувши плащ, бере з ґратiв свiй капелюх). Де зараз твоя мати, Крiстi?

Крiстi. У дядька Тайтеса.

Андерсон. Ти ходив по лiкаря?

Крiстi. Нi, вона не наказувала.

Андерсон. Зараз бiжи по лiкаря. Я дожену тебе коло його будинку. (Крiстi повертається, щоб iти). Зажди хвилинку, твiй брат, певно, стурбований i хоче довiдатися докладнiше.

Рiчард. Та нi! Вiн однаково нiчого не знає, та й мене це аж нiяк не обходить. (Рiзко). Іди геть, бовдуре!

Крiстi вибiг, Рiчард додає, трохи знiяковiло.

Ми й без нього швидко про все довiдаємось.

Андерсон. Гаразд. Тодi ви дозволите менi самому принести вам звiстку. Джудiт, почастуй мiстера Даджена чаєм i затримай його тут, доки я повернусь.

Джудiт (зблiдла i тремтить). Невже я мушу...

Андерсон (бере її за обидвi руки i перебиває їй мову, щоб приховати її збентеження). Моя люба, можу я покластися на тебе?

Джудiт (вживаючи жалюгiдних зусиль, щоб бути достойною його довiри). Так.

Андерсон (притуляє її руку до своєї щоки). Ви вже пробачте нас, старих, мiстере Даджен! (Виходячи). Я не прощаюсь з вами, я ще побачу вас, коли повернуся. (Виходить).

Вони бачать, як вiн пройшов повз вiкно, потiм мовчки, знiяковiло дивляться одне на одного. Рiчард, помiтивши, що в неї тремтять губи, перший опановує себе.

Рiчард. Мiсiс Андерсон, я цiлком свiдомий того, як саме ви ставитесь до мене. Отже, я не маю намiру нав’язуватися вам. На добранiч! (Іде до камiна, щоб узяти куртку).

Джудiт (заступаючи йому дорогу). Нi-нi, не йдiть; прошу вас, не йдiть.

Рiчард (грубо). Чому? Ви ж не хочете, щоб я залишився.

Джудiт. Так, я... (У розпачi ламає руки). Якби я сказала вам правду, ви скористалися б iз цього, щоб мучити мене.

Рiчард (обурено). Мучити? Яке ви маєте право це говорити? Невже ви гадаєте, що пiсля цього я тут залишуся?

Джудiт. Я хочу, щоб ви залишилися, але (раптом вибухаючи гнiвом, як роздратована дитина) — не тому, що ви менi подобаєтесь!

Рiчард. Справдi?

Джудi т. Так. Я б хотiла, щоб ви краще пiшли, нiж мали мене зрозумiти не так, як слiд. Я ненавиджу вас i боюсь; i чоловiк мiй знає це. Якщо вiн не застане вас тут, коли повернеться, вiн подумає, що я не послухала його i вигнала вас.

Рiчард (iронiчно). І це тодi, коли насправдi ви були такi ласкавi, гостиннi, такi люб’язнi до мене, що коли я схотiв пiти, то це була лише моя примха, так?

Джудiт неспроможна бiльше витримати — вона падає на стiлець i заливається сльозами.

Годi, годi, годi! Кажу вам, облиште! (Притискає руку до грудей, нiби у нього там рана). Вiн вразив мене в серце тим, що виявив себе мужчиною. Не крайте ж i ви його, виявляючи себе жiнкою! Хiба вiн не навчив вас почувати себе, як i сам вiн, вище вiд моїх образ?

Вона перестає плакати i, трохи взявши себе в руки, дивиться на нього з боязкою цiкавiстю.

Ну от, тепер усе гаразд. (Спiвчутливо). Вам полегшало, правда? (Пiдбадьорюючи, кладе їй руку на плече. Джудiт враз пiдводиться i гордовито, з викликом дивиться на нього. До нього вмить повертається його звичайний глузливий тон). Ну, так воно краще. Ви знову стали сама собою, i Рiчард — теж. А чи не почати нам пити чай, як спокiйна, доброчесна парочка, дожидаючи, коли повернеться ваш чоловiк?

Джудiт (трохи засоромлена). Будь ласка. Я... Менi шкода, що я поводилась так нерозумно. (Нахиляється, щоб узяти з камiна тарiль iз грiнками).

Рiчард. Дуже шкодую — заради вас, — що я такий, який я є. Дозвольте! (Бере в неї тарiль, iде з ним до столу).

Джудiт (йдучи слiдом з чайником). Сiдайте, будь ласка. (Вiн сiдає край столу, ближче до шафи. Бiля нього набiр — тарiлка i нiж. Другий набiр — поруч, але Джудiт сiдає з протилежного кiнця, бiля вогнища, куди посуває до себе i тарiль). Вам з цукром?

Рiчард. Нi, але, прошу, бiльше молока. Дозвольте подати вам грiнки. (Кладе на тарiлку кiлька грiнок i подає їй разом з ножем. Цим вiн виявляє, як добре зрозумiв, що вона не сiла на своє звичайне мiсце, аби бути якнайдалi вiд нього).

Джудiт (зрозумiла це). Дякую. (Подає йому чай). Будь ласка, призволяйтеся.

Рiчард. Спасибi. (Кладе собi грiнку на тарiлку. Вона тим часом наливає собi чаю).

Джудiт (помiтивши, що вiн нiчого не куштує). Вам не подобається? Ви нiчого не їсте.

Рiчард. Адже й ви...

Джудiт (нервово). Я взагалi не люблю чаю. Та, прошу, не звертайте на мене уваги.

Рiчард (замислено озирається). От я думаю... Все це так дивно. Я вiдчуваю, як хороше i мирно у цьому домi. Здається, вiдколи живу, не знав я такого почуття спокою, як оце тепер; а проте я добре розумiю, що нiзащо не змiг би тут жити. Мабуть, домашнiй затишок взагалi не для мене, — така вже моя вдача. Але все це так хороше, у цьому навiть є щось святе! (Замислився на хвилинку, потiм тихенько смiється).

Джудiт (швидко). Чого ви смiєтеся?

Рiчард. Я уявив собi, що якби сюди завiтав хтось стороннiй, вiн вважав би нас за подружжя.

Джудiт (ображено). Ви натякаєте на те, що вiком ви менi бiльше до пари, нiж мiй чоловiк?

Рiчард (здивований з цього несподiваного висновку). Я цього й на думцi не мав! (Знову iронiчно). Бачу я, що й родинне щастя має свiй зворотний бiк.

Джудiт (сердито). Я вважаю за краще мати чоловiка, якого всi шанують, нiж... нiж...

Рiчард. Нiж Учня Диявола. Ви маєте рацiю. Але мабуть, ваше кохання допомагає йому бути хорошим, так само, як ваша ненависть допомагає менi бути поганим.

Джудiт. Мiй чоловiк був дуже добрий до вас. Вiн простив, коли ви ображали його, i намагається врятувати вас. Невже ви не можете пробачити йому, що вiн настiльки кращий за вас? Як ви смiєте принижувати його, ставлячи себе на його мiсце?

Рiчард. Хiба я це робив?

Джудiт. Звичайно: ви сказали, що якби хтось зайшов, то уявив би, що ми подружжя... (Уриває перелякано, бо повз вiкно проходить невеликий загiн солдатiв). Англiйськi солдати! Боже, чого їм...

Рiчард (прислухаючись). Шш!..

Голосзнадвору. Стiй! Четверо тут! Двоє за мною!

Джудiт пiдводиться з мiсця, прислухаючись i дивлячись на Рiчарда широко розплющеними очима, той спокiйно бере чашку i п’є чай, тим часом як клямка на дверях, клацнувши, вiдскочила, i до кiмнати заходить англiйський сержант з двома солдатами, що стають коло дверей. Сержант швидким кроком пiдходить до столу.

Сержант. Пробачте, що потурбував вас, мем, — служба! Антонi Андерсон, iм’ям короля Ґеорґа арештую вас як бунтiвника!

Джудiт (показуючи на Рiчарда). Але ж це не... (Рiчард миттю зиркає на неї, але обличчя його незворушне. Вона затуляє рота рукою, яку пiдняла була, щоб показати на нього, i стоїть, охоплена жахом).

Сержант. Ну, пасторе, одягайтесь i пiдемо.

Рiчард. Гаразд, я йду. (Пiдвiвшись, робить крок до своєї куртки, потiм, схаменувшись, повертається до сержанта спиною, не рухаючи головою, поглядом шукає навколо пасторову одежу i, нарештi, помiчає чорний сюртук Андерсона, що висить на шафi. Спокiйно пiдходить до шафи, знiмає сюртук i одягає його. Думка про те, що вiн грає роль пастора, потiшає його, вiн дивиться на свою руку в чорному рукавi, потiм лукаво всмiхається до Джудiт, сполотнiле обличчя якої говорить йому, що вона болiсно силкується збагнути не комiзм ситуацiї, а весь її жах. Вiн обертається до сержанта, який тим часом пiдiйшов до нього, тримаючи за спиною пару наручникiв, i говорить майже весело). Чи доводилося вам коли, сержанте, заарештовувати людину у такому вбраннi?

Сержант (з iнстинктивною повагою чи то до чорного одягу, чи то до бездоганних манер Рiчарда). Мабуть, нi, сер. Хiба тiльки армiйського капелана. (Показуючи наручники). Прошу пробачити, сер, але служба...

Рiчард. Цiлком розумiю, сержанте. Ну, що ж? — я цього не соромлюся. Щиро вдячний вам за вашу делiкатнiсть. (Простягає до нього руки).

Сержант (не надягаючи йому наручникiв). Джентльмен джентльмена розумiє, сер. Чи не хочете ви сказати кiлька слiв вашiй мiсiс, перш нiж пiти?

Рiчард (посмiхаючись). О, адже ми ще побачимось, перед тим як... е-е... (розумiючи: «перед тим, як мене повiсять»).

Сержант (вголос удавано весело). Звичайно, звичайно! Ледi не має жодної пiдстави турбуватися. Але все ж таки... (Знизивши голос, щоб чув лише Рiчард). Це — ваша остання нагода, сер.

Якусь мить вони багатозначно дивляться один на одного. Потiм, глибоко зiтхнувши, Рiчард повертається до Джудiт.

Рiчард (дуже виразно). Моя люба!

Вона дивиться на нього, блiда, жалюгiдна, силкується вiдповiсти, але не може, силкується пiдiйти до нього, та не наважується вiдiйти вiд столу, щоб не впасти.

Цей бравий джентльмен такий добрий, що дає нам хвилинку, аби ми попрощалися.

Сержант делiкатно вiдходить до своїх солдатiв, якi стоять коло дверей.

Вiн хоче приховати вiд вас правду, але краще буде, коли ви знатимете їi. Ви мене слухаєте?

Вона киває головою.

Ви розумiєте, що я йду на смерть?

Вона робить знак, що розумiє.

Пам’ятайте, ви повиннi знайти нашого приятеля, який щойно був тут iз нами. Розумiєте?

Вона ствердно киває головою.

Вживiть усiх заходiв, щоб врятувати його вiд небезпеки. Нiзащо в свiтi не кажiть йому, що саме загрожує менi; а коли вiн про це довiдається, передайте йому, що вiн не може врятувати мене: вони повiсять його, але й мене не помилують. І перекажiть йому, що я так само непохитний у своїй вiрi, як i вiн у своїй, i вiн може покластися на мене до кiнця. (Повертається, щоб iти, але зустрiв погляд сержанта, який дивиться неначе б пiдозрiло. Пiсля хвилинного роздуму, пустотливим рухом повертається знову до Джудiт i каже з ледве помiтною усмiшкою на серйозному обличчi). А тепер, дорога моя, боюсь — сержант не повiрить, що ти мене любиш, як вiддана дружина, якщо ти не поцiлуєш мене на прощання. (Наближається до неї, простягає до неї руки. Вона, вiдступивши вiд столу, майже падає йому в обiйми).

Джудiт (слова душать її). Я повинна... це вбивство!

Рiчард. Нi, тiльки поцiлунок! (Тихо додає). Ради нього.

Джудiт. Я не можу. Ви мусите...

Рiчард (обiймає її, пройнятий спiвчуттям до її вiдчаю). Бiдне моє дiвчатко!

Джудiт з раптовою рiшучiстю мiцно обiймає його i цiлує; потiм, вислизнувши з його обiймiв, падає на пiдлогу непритомна, нiби цей поцiлунок убив її.

Рiчард (поспiшно пiдходячи до сержанта). Ну, сержанте, швидше, доки вона не прийшла до пам’ятi! Одягайте наручники! (Простягає руки).

Сержант (ховаючи наручники в кишеню). Не треба, сер, я вiрю вам. Ви — молодець. Вам би солдатом бути, сер. Прошу стати всередину. (Солдати стають — один попереду Рiчарда, другий ззаду нього. Сержант вiдчиняє дверi навстiж).

Рiчард (востаннє озираючись). Прощай, дружино! Прощай, мiй доме! Приглушiть барабани! Живо! Марш!

Сержант робить знак першому солдатовi. Всi один по одному швидко виходять з кiмнати.

Прийшовши додому вiд мiсiс Даджен, Андерсон дивується: у кiмнатi, як йому здається, порожньо i майже зовсiм темно; блимає тiльки вогонь у вогнищi, одна свiчка догорiла, а друга — ось-ось догорить.

Андерсон. Що ж це таке?.. (Кличе). Джудiт!.. (Пiдходить до шафи, дiстає з шухляди свiчку, засвiчує її вiд недогарка, що блимає на столi; при її свiтлi з подивом бачить неторкану їжу. Потiм встромляє свiчку у свiчник, скидає капелюха, збентежено чухає потилицю. Це примушує його нахилити голову, i тодi вiн помiчає Джудiт, яка нерухомо, iз заплющеними очима лежить на пiдлозi. Вiн кидається до неї, стає на колiна, пiднiмає її голову). Джудiт!

Джудiт (прокидаючись — її непритомнiсть перейшла в сон, як наслiдок утоми вiд пережитих страждань). Що? Ти мене кликав? Що таке?

Андерсон. Я щойно прийшов i от бачу — ти лежиш отут, на пiдлозi, свiчки догорiли, чай у чашках захолонув. Що трапилось?

Джудiт (досi ще не зовсiм опритомнiвши). Не знаю. Я спала? Мабуть... (розгублено уриває мову). Не знаю...

Андерсон (зi стогоном). Хай простить менi господь, що я покинув тебе тут одну з цим негiдником! (Джудiт пригадує все. У розпачi, скрикнувши, вона схоплює його за плечi; зводиться на ноги; вiн пiдводиться разом з нею; нiжно бере її в обiйми). Бiдна моя дитино!

Джудiт (рвучко пригортається до нього). Що менi робити? О Боже, що менi робити?

Андерсон. Заспокойся, заспокойся, моя люба, моя єдина! Це моя провина. Тепер тобi нiчого не загрожує; адже ти не забилася, правда? (Випускає її з обiймiв, щоб побачити, чи вона може сама встояти на ногах). Ну от, усе гаразд. Аби ти була цiла i здорова, все iнше не має значення.

Джудiт. Так, так, так! Я цiла i здорова.

Андерсон. Дякую за це Господу! Ну а тепер (веде її до крiсла i садовить поруч себе) сiдай i вiдпочинь. Ти можеш розказати менi про все завтра. Або (невiрно зрозумiвши її розпач) — ти i зовсiм нiчого не розкажеш, якщо тобi це тяжко. Ну, ну! (Весело). Я заварю тобi свiженького чаю, це пiдкрiпить тебе. (Пiдходить до столу, виливає чай iз чайника у полоскальницю).

Джудiт (напружено). Тонi!

Андерсон. Що, люба?

Джудiт. Чи не здається тобi, що все це нам лише сниться?

Андерсон (озирається на неї, знову охоплений тривогою, але, зовнi спокiйний i веселий, дбайливо заварює свiжий чай). Може i так, моя люба. Але так само тобi може приснитися i чашка чаю.

Джудiт. Нi, облиш, не жартуй! Ти не знаєш!.. (У розпачi затуляє обличчя зчепленими руками).

Андерсон (неспроможний стримуватися далi, пiдходить до неї). Люба моя! Що таке? Я не можу бiльшевитримати, ти повинна сказати менi. В усьому винен я, я був не при розумi, коли довiрився йому.

Джудiт. Нi, не кажи так. Ти не повинен цього казати. Вiн... О, нi, нi! Я не можу. Тонi, не говори до мене. Вiзьми мої руки... обидвi руки. (Вiн, дивуючись, бере її за руки). Примусь мене думати про тебе, а не про нього. Загрожує небезпека, страшна небезпека; вона загрожує тобi, а я не можу примусити себе думати про це, не можу, не можу: мої думки все повертаються до небезпеки, яка загрожує йому. Треба його врятувати... Нi, це тебе треба врятувати. Тебе, тебе, тебе! (Зiскакує з мiсця, нiби хоче щось вчинити, кудись бiгти, скрикує). О Боже, допоможи менi!

Андерсон (лишається сидiти, тримає її за руки, рiшуче i спокiйно). Заспокойся, заспокойся, голубко! Ти наче не при своєму розумi.

Джудiт. Мабуть, так... Не знаю, що робити! Не знаю, що робити! (Випростує свої руки). Я мушу його врятувати. (Вона рвучко кидається до дверей, Андерсон, вкрай схвильований, пiдводиться. Дверi раптом вiдчиняються, i назустрiч їй прожогом вбiгає Ессi, дуже збентежена. Її несподiвана поява так прикро вражає Джудiт, що вона одразу опановує себе. Рiзко i сердито вона питає). Чого тобi?

Ессi. Мене послали до вас.

Андерсон. Хто тебе послав?

Ессi (дивиться на нього так, нiби його присутнiсть дивує її). Ви тут?

Джудiт. Звичайно. Не верзи дурниць, дiвчино!

Андерсон. Тихше, люба, ти її злякаєш. (Став помiж ними). Іди сюди, Ессi. (Вона пiдходить до нього). Хто тебе послав?

Ессi. Дiк. Вiн переказав менi через солдата. Щоб я цю ж мить бiгла сюди i робила те, що звелить мiсiс Андерсон.

Андерсон (дещо збагнувши). Солдат? А, тепер я розумiю. Вони заарештували Рiчарда. (Джудiт робить жест вiдчаю).

Ессi. Нi. Я спитала у солдата. З Дiком нiчого не сталося. Але солдат сказав, що взяли вас.

Андерсон. Мене! (Спантеличений, обертається до Джудiт, щоб та йому пояснила).

Джудiт (вкрадливо). Так, так, дорогий, я розумiю. (До Ессi). Спасибi тобi, Ессi, що прийшла, але ти менi зараз не потрiбна. Можеш iти додому.

Ессi (пiдозрiло). А ви певнi, що з Дiком нiчого не сталося? Може, вiн навмисне звелiв солдатовi переказати, що взяли пастора? (Стурбовано). Мiсiс Андерсон, ви не думаєте, що це так?

Андерсон. Скажи їй правду, коли це так, Джудiт. Вона ж однаково довiдається у першого-лiпшого знайомого на вулицi.

Джудiт одвертається, затуливши очi руками.

Ессi (плаче). Але що вони йому зроблять? О, що вони зроблять з ним? Вони його повiсять?

Джудiт конвульсивно здригається i кидається на той стiлець, де сидiв бiля столу Рiчард.

Андерсон (поплескує Ессi по плечу, силкуючись заспокоїти її). Сподiваюся, нi. Сподiваюсь! Якщо ти будеш спокiйна, матимеш терпiння, ми, напевно, знайдемо спосiб допомогти йому.

Ессi. Так... допомогти йому. Так, так, так. Я буду хороша.

Андерсон. Я мушу негайно пiти до нього, Джудiт.

Джудiт (схоплюється). О, нi! Тобi краще поїхати звiдси, кудись якнайдалi, де тобi не загрожує небезпека.

Андерсон. Ха!

Джудiт (пристрасно). Ти хочеш вбити мене? Невже ти думаєш, що я можу так жити, день у день тремтячи з жаху, лякаючись кожного стуку в дверi, кожного звуку чиєїсь ходи, мучитися без сну щоночi, зi смертельним жахом прислухатись i чекати, що ось-ось вони прийдуть i заарештують тебе!

Андерсон. А невже тобi було б легше знати, що при першiй ознацi небезпеки я втiк, покинувши свiй пост?

Джудiт (гiрко). О, ти не втечеш. Я знаю. Ти залишишся... А я збожеволiю!

Андерсон. Люба моя, твiй обов’язок...

Джудiт (у нестямi). Що менi до мого обов’язку?

Андерсон (вражений). Джудiт!

Джудiт. Я виконую свiй обов’язок! Я вiрна своєму обов’язковi. Мiй обов’язок — примусити тебе поїхати звiдси, врятувати тебе, а його кинути напризволяще!

Ессi розпачливо скрикує i падає на стiлець бiля камiна, беззвучно ридаючи.

Мiй iнстинкт так само, як i її, велить менi за всяку цiну врятувати його — хоч для нього багато краще вмерти! О, багато краще! Але я знаю, ти зробиш по-своєму, як i вiн зробив. Я безсильна. (Похмуро сiдає на рiзьблене крiсло). Я тiльки жiнка. Я можу тiльки одне — сидiти тут i страждати. Але скажи йому, що я намагалася врятувати тебе, що я робила все, щоб тебе врятувати.

Андерсон. Люба моя, боюсь, що вiн бiльше думає про власну долю, нiж про мою.

Джудiт. Замовкни, або я зненавиджу тебе!

Андерсон (заспокоюючи її). Ну, ну, ну! Як же я можу залишити тебе, коли ти говориш таке? Ти мов не при собi. (Повертається до Ессi). Ессi!

Ессi (поквапливо схоплюється i витирає очi). Що?

Андерсон. Будь хорошою дiвчинкою, iди, почекай мене хвилинку на вулицi. Мiсiс Андерсон занедужала.

Ессi з недовiрою дивиться на нього.

Не бiйся! Я зараз вийду; i я пiду до Дiка.

Ессi. Ви справдi пiдете до нього? (Пошепки). Ви не дозволите їй стати вам на перешкодi?

Андерсон (усмiхаючись). Нi, нi, все буде гаразд. Все буде гаразд.

Вона йде до дверей.

Ну так, ти хороша дiвчинка. (Зачинивши дверi, повертається до Джудiт).

Джудiт (сидить, мов скам’янiла). Ти йдеш на смерть.

Андерсон (жартiвливо). У такому разi я пiду в моєму кращому вбраннi, голубко. (Повертається до шафи, починає роздягати сюртук). Де ж... (Хвилину мовчки дивиться на порожнiй кiлок, потiм швидко озирається на камiн, йде туди i бере Рiчардову куртку). Що це, моя люба? Вiн пiшов у моєму парадному сюртуку?

Джудiт (так само не рухаючись). Так.

Андерсон. Солдати помилились?

Джудiт. Так, вони помилились.

Андерсон. Але ж вiн мiг сказати їм. Бiдолаха, вiн, мабуть, був надто розгублений?

Джудiт. Так, вiн мiг сказати їм. І я могла.

Андерсон. Усе це дуже дивно, майже смiшно. Дивна рiч, як такi дрiбнички вражають нас навiть у най... (Уриває мову й починає надягати на себе Рiчардову куртку). Треба вiднести йому його куртку. Я знаю, що вiн скаже. (Передражнюючи iронiчну манеру Рiчарда). «Ви стурбованi за мою душу, пасторе, а також i за свiй парадний сюртук». Адже так?

Джудiт. Так. Саме це вiн i скаже тобi. (Неуважно). Але це не має значення. Я вже нiколи не побачу нi тебе, нi його.

Андерсон (кепкуючи з неї). Ну, ну, ну! (Сiдає поруч неї). Оце так ти додержуєш своєї обiцянки, що менi не доведеться червонiти за мою хоробру дружину?

Джудiт. Нi, так я порушую її. Я не можу додержати слова, даного йому; чому ж менi додержувати те, що дала тобi?

Андерсон. Не говори таких дивних речей, моя мила. Це здається нещирим.

Вона з невимовним докором дивиться на нього.

Так, голубко, дурницi — завжди нещирi, а моя люба каже зараз дурницю. Справжнiсiньку дурницю. (Обличчя її темнiшає; з нiмою впертiстю вона дивиться просто перед себе i не повертається до нього, заглиблена в думки про Рiчардову долю. Вiн пильно придивляється до її обличчя, бачить, що його жарти не справили на неї нiякого враження; раптом змiнює тон i, вже не приховуючи своєї тривоги). Хотiв би я знати, що тебе так налякало! Чи була тут боротьба? Вiн оборонявся?

Джудiт. Нi. Вiн усмiхався.

Андерсон. Як ти гадаєш, розумiв вiн, що йому загрожує?

Джудiт. Вiн розумiв, що загрожує тобi.

Андерсон. Менi?

Джудiт (монотонно). Вiн сказав: «Вживiть усiх заходiв, щоб врятувати його». Я обiцяла — i не можу додержати свого слова. Вiн сказав: «Нiзащо в свiтi не кажiть йому, що саме загрожує менi». А я сказала тобi. Вiн сказав, що коли навiть ти довiдаєшся, то все одно не зможеш врятувати його, що вони i його повiсять, i тебе не помилують.

Андерсон (пiдвiвся, з благородним обуренням). І ти гадаєш, я допущу, щоб людина, сповнена такого благородства, загинула, як собака, тимчасом як кiлькох слiв досить, щоб смерть та стала смертю християнина? Менi соромно за тебе, Джудiт!

Джудiт. Вiн буде непохитним у своїй вiрi так само, як ти у своїй, i ти можеш на нього покластися до кiнця. Так вiн сказав.

Андерсон. Хай простить йому Господь! Що вiн ще говорив?

Джудiт. Вiн попрощався зi мною.

Андерсон (схвильований ходить вперед i назад). Бiдолаха! Бiдолаха! Сподiваюся, Джудiт, ти попрощалася з ним ласкаво i приязно?

Джудiт. Я поцiлувала його.

Андерсон. Що? Джудiт?

Джудiт. Ти гнiваєшся?

Андерсон. Нi, нi. Ти зробила, як треба; ти зробила, як треба. Бiдолаха, бiдолаха! (З глибоким смутком). Скiнчити на шибеницi таке молоде життя! А потiм вони повели його?

Джудiт (стомлено). Потiм ти опинився тут, а бiльше я не пам’ятаю нiчого. Здається, я знепритомнiла. А тепер попрощаймося, Тонi. Мабуть, я знову втрачу свiдомiсть. О, якби вмерти!

Андерсон. Нi, нi, моя люба. Ти повинна опанувати себе i бути розумною. Нiщо менi не загрожує. Немає жодної небезпеки.

Джудiт (урочисто). Ти йдеш на смерть, Тонi, — на вiрну смерть, якщо Господь допустить, щоб убивали безневинних людей. Вони тебе не пустять до нього; вони заарештують тебе, тiльки-но ти назовеш своє iм’я. Адже ж солдати приходили сюди по тебе.

Андерсон (мов громом вражений). По мене!!! (Кулаки його стискаються, жили на шиї напружуються, обличчя червонiє, мiшки пiд очима набухають гарячою кров’ю; мирна людина зникає, перетворившись на розлюченого, грiзного войовника. Джудiт, як i до того, заглиблена у власнi думки, не дивиться на нього; в очах у неї непохитнiсть — це нiби вiдбиток непохитности Рiчарда).

Джудiт. Вiн пiшов за тебе: вiн вмирає, щоб тебе врятувати. Тому-то вiн пiшов у твоєму сюртуку. Тому-то я поцiлувала його.

Андерсон (вибухаючи). Будь вони проклятi! (Голос його став рiзкий i владний, рухи сповненi грубою силою). Ей, Ессi! Ессi!

Ессi (вбiгаючи). Я тут!

Андерсон (рвучко). Бiжи мерщiй, щодуху бiжи до заїзду. Накажи там осiдлати найдужчого, найбаскiшого коня.

Джудiт пiдводиться, дивиться на нього.

Гнiду кобилу, якщо вона не зморена... i нi хвилинки не зволiкаючи! Бiжи до стайнi та скажи негровi, що я подарую йому срiбного долара, якщо кiнь чекатиме на мене, коли я надiйду, i що я йду слiдом за тобою. Ну, бiжи!

Його енергiя передається Ессi, i вона стрiмголов вилiтає з кiмнати. Вiн хапає свої чоботи, бiжить з ними до стiльця, що коло камiна, починає швидко взуватися.

Джудiт (не вiрячи, що вiн здатний на таке). Ти не йдеш до нього?

Андерсон (взуваючись). Іти до нього? Яка рацiя? (Напружуючись, натягає перший чобiт, бурмотить сам до себе). Я пiду до них, ось куди! (До Джудiт, владно). Дай сюди пiстолети! Вони менi потрiбнi. І грошей! грошей! Менi потрiбнi грошi — всi, якi є в домi! (Бурмочучи, нахиляється, береться за другий чобiт). Ще б пак, для нього було б великою втiхою, аби я телiпався на шибеницi поруч з ним! (Взуває другий чобiт).

Джудiт. То ти його кидаєш напризволяще?

Андерсон. Жiнко, прикуси язика! І давай менi пiстолети! (Вона прямує до шафи, виймає звiдти шкiряний пояс з прикрiпленими до нього двома пiстолетами, порохiвницею, патронташем. Усе це вона кидає на стiл. Потiм, одiмкнувши одну з шухляд, виймає гаманець. Андерсон хапає пояс i, надягаючи його, провадить далi). Якщо вiн у моєму вбраннi став їм за мене, то тепер вони, напевно, приймуть мене за нього! (Застiбає пояс). Чи схожий я на нього?

Джудiт (повертається з гаманцем у руцi). Зовсiм не схожий.

Андерсон (вириває в неї з рук гаманця, висипає на стiл усе, що в ньому є). Гм! Побачимо!

Джудiт (безпорадно сiдає). Може б, менi помолитись? Як ти гадаєш, Тонi?

Андерсон (лiчить грошi). Помолитись? А хiба скинеш молитвами Суїндонову мотузку з шиї Рiчарда?

Джудiт. Господь може пом’якшити серце майоровi Суїндону.

Андерсон (презирливо, ховаючи в кишеню жменю грошей). То нехай вiн це i зробить! А я не Бог i мушу обирати iншу путь... (Джудiт приголомшена таким блюзнiрством, вiн шпурнув гаманця на стiл). Прибери! Я взяв двадцять п’ять доларiв.

Джудiт. Хiба ти зовсiм забув про те, що ти — священик?

Андерсон. Священик... тьху, хай йому грець! Мiй капелюх, де мiй капелюх? (Хапає капелюха i плащ, нашвидку одягається). Тепер слухай. Якщо ти можеш домогтися побачення з ним пiд виглядом його дружини, перекажи йому, щоб вiн до завтрашнього ранку тримав язика за зубами; це дасть менi потрiбну вiдстрочку.

Джудiт (урочисто). Ти можеш покластися на нього до кiнця.

Андерсон. Ти дурна, Джудiт, зовсiм дурна! (На хвилину стримує свiй запал i говорить майже так само, як ранiше, спокiйно, виразно i впевнено). Ти не знаєш чоловiка, з яким одружена!

Ессi повертається. Вiн одразу кидається до неї.

Ну, кiнь напоготовi?

Ессi (ледве переводячи подих). Вiн буде готовий, коли ви прийдете!

Андерсон. Гаразд. (Рушив до дверей).

Джудiт (пiдвiвшись, мимоволi простягає до нього руки). Ти не прощаєшся зо мною?

Андерсон. Щоб згаяти ще пiвхвилини? Дурницi! (Вибiг зi швидкiстю гiрського потоку).

Ессi (пiдбiгає до Джудiт). Вiн пiшов рятувати Рiчарда, правда?

Джудiт. Рятувати Рiчарда! Нi, це Рiчард врятував його. Вiн пiшов рятувати себе. Рiчард помре.

Ессi жахливо скрикує i падає на колiна, затуляючи долонями обличчя. Джудiт, не помiчаючи її, дивиться, скам’янiла, просто поперед себе, нiби бачить Рiчарда, що йде на смерть.

Дія третя

Другого дня, на свiтанку, сержант вiдчиняє дверi до маленької порожньої, облицьованої панелями прийомної штабу англiйських вiйськ, що розмiстився у мiськiй ратушi, i запрошує Джудiт увiйти. Вона, мабуть, пережила страшну нiч, сповнену кошмарiв, бо навiть у реальнiй обстановцi похмурого ранку, у тi хвилини, коли увага її не розпорошується, погляд її стає нерухомий i нiби вiдсутнiй. На думку сержанта, її почуття вартi поваги, тому вiн спiвчуває їй i намагається пiдбадьорити на свiй вiйськовий лад. Ставний хлопець, гордий своїм мундиром i чином, вiн почуває в собi всi данi на те, щоб утiшити i пiдбадьорити її, не перестаючи бути чемним i шанобливим.

Сержант. Тут ви можете без перешкоди поговорити з ним, мем.

Джудiт. А довго менi доведеться чекати?

Сержант. Нi, мем, жодної хвилини. На нiч ми залишили його у Брайдуеллi, а зараз його приведено сюди на вiйськовий суд. Не хвилюйтеся, мем: вiн спав, як дитина, i добре поснiдав.

Джудiт (не вiрячи йому). Вiн у доброму настрої?

Сержант. У найкращому, мем. Наш капелан завiтав до нього вчора ввечерi, i вiн виграв у нього в карти сiмнадцять шилiнгiв. Вiн подiлив їх мiж нами, як справжнiй джентльмен. Служба службою, мем, — це так; але ви тут серед друзiв!

Чути твердi кроки солдатiв, що наближаються.

Ось, мабуть, вiн iде.

Рiчард заходить до кiмнати; весь вигляд його нiтрохи не стурбований i не пригнiчений. Сержант киває головою до конвойних i показує їм ключ вiд кiмнати, якого тримає в руцi. Вони виходять.

Ось ваша ледi, сер.

Рiчард (пiдходячи до неї). Що? Моя дружина? Моя кохана дружина! (Бере її руку i цiлує з пiдкресленою i перебiльшеною ґалантнiстю). Скiльки ж часу, сержанте, ви даєте пригнiченому горем чоловiковi на прощання?

Сержант. Скiльки можна буде, сер. Ми не потривожимо вас, доки не почнеться судове засiдання.

Рiчард. Але вже час його починати.

Сержант. Це правда, сер, але трапилась затримка. Лише зараз прибув генерал Бергойн — Джоннi-джентльмен, як ми звемо його, — а вiн не встигне завдати всiм гарту ранiше, як за пiвгодини. Я знаю його, сер: я служив з ним у Португалiї. Двадцять хвилин — цiлком вашi, сер, i з вашого дозволу, я жодної з них бiльш не вiдберу. (Виходить, замкнувши за собою дверi. Рiчард одразу залишає розв’язний тон i говорить до Джудiт щиро i з пошаною).

Рiчард. Мiсiс Андерсон, ви дуже ласкавi, що вiдвiдали мене! Як ви почуваєте себе пiсля вчорашнього? Я мусив покинути вас ранiше, нiж ви опритомнiли, але послав переказати Ессi, щоб вона пiшла до вас i надала вам допомогу. Чи зрозумiла вона, що саме я їй звелiв?

Джудiт (задихаючись i квапливо). О, не думайте про мене; не для того я прийшла сюди, щоб говорити про себе. Невже ж вони вас... вас... (хоче сказати: «Повiсять»).

Рiчард (жартiвливо). Точнiсiнько опiвднi. Принаймнi так було, коли вони вiшали дядька Пiтера.

Вона здригається.

Ваш чоловiк уникнув небезпеки? Вiн встиг утекти?

Джудiт. Вiн бiльше не чоловiк менi.

Рiчард (широко розкриває очi). Що?

Джудiт. Я не послухалася вас. Я розповiла йому все. Я сподiвалась, вiн пiде сюди i врятує вас. Я хотiла, щоб вiн прийшов сюди i врятував вас. Замiсть того вiн утiк.

Рiчард. Я i хотiв, щоб вiн це зробив. Яка користь була б для мене, коли б вiн залишився? Вони лише повiсили б нас обох.

Джудiт (серйозним тоном, докiрливо). Рiчарде Даджен, скажiть, поклявшись честю, що зробили б ви на його мiсцi?

Рiчард. Те ж саме, що й вiн, звичайно.

Джудiт. О, чому ви не хочете говорити зо мною просто — чесно i щиро! Якщо ви такий егоїст, чому ж ви дозволили заарештувати себе цiєї ночi?..

Рiчард (весело). Життям ладен присягнутися, мiсiс Андерсон, сам не знаю. Я вiдтодi кiлька разiв запитував себе про це i нiяк не можу знайти причину, чому я так зробив.

Джудiт. Ви знаєте, що зробили це ради нього, вважаючи, що вiн — людина, достойнiша за вас.

Рiчард (смiється). Ого! Нi, це дуже благородний мотив, що й казати, але я зовсiм не такий скромний... Нi, я зробив це не заради нього.

Джудiт (пiсля паузи, пiд час якої вона знiяковiло дивилась на нього, болiсно червонiючи). Тодi — заради мене?

Рiчард (ґалантно). Так. Певну роль вiдiгравали тут i ви. Мабуть, це — до певної мiри — було заради вас. У всякому разi, ви дозволили, щоб вони мене забрали.

Джудiт. О, невже ви думаєте, що я не говорила це собi цiлiсiньку нiч? Я винна буду у вашiй смертi! (Рвучко простягає йому руку i говорить з глибоким почуттям). Якби я могла врятувати вас так, як ви врятували його, я 6 зробила це, не боячись найжорстокiшої кари.

Рiчард (стискає їй руку i усмiхається, але тримає її на вiдстанi простягнутої руки). Я б нiколи вам цього не дозволив.

Джудiт. Хiба ж ви не розумiєте, що я можу вас урятувати?

Рiчард. Як? Чи не помiнявшися зi мною одягом?

Джудiт (визволяє руку i прикладає пальця до його губiв). Не треба... (Хоче сказати: «Не треба жартувати»). Нi, я можу сказати суддям, хто ви такий.

Рiчард (насупившись). Це нi до чого: мене вони не помилують, а йому це перешкодить втекти. Вони вирiшили на страх усiм нам повiсити сьогоднi кого-небудь. А ми ж настрах їм доведiмо, що вмiємо стояти один за одного навiть перед лицем смерти. Це єдина сила, яка може прогнати Бергойна назад за Атлантичний океан i зробити з американцiв вiльний народ.

Джудiт (нетерпляче). О, яке значення все це має?

Рiчард (смiючись). Справдi, яке значення? І що взагалi має значення? Ось бачите, у чоловiкiв бувають такi чудернацькi поняття, мiсiс Андерсон; щодо жiноцтва, то воно розумiє все їхнє безглуздя.

Джудiт. Жiнки через них втрачають тих, кого кохають.

Рiчард. Вони легко можуть здобути iнших коханцiв.

Джудiт (обурено). О! (Пристрасно). Невже ви не розумiєте, що самi себе вбиваєте?

Рiчард. Це ж єдина людина, мiсiс Андерсон, яку я маю право вбити. Не журiться: жодна жiнка через мою смерть не втратить свого милого. (Усмiхається). Мене, слава Богу, нiхто не любить. Чи ви чули, що моя мати померла?

Джудiт. Померла!

Рiчард. Сьогоднi вночi — з хвороби серця. Останнє слово її до мене було прокляття. Менi здається, що благословення її я б не стерпiв. Решта родичiв теж не сумуватиме за мною. Ессi поплаче день чи два, але ж я подбав про неї; цiєї ночi я склав духiвницю.

Джудiт (мов скам’янiла, по хвилинi мовчання). А я?

Рiчард (здивовано). Ви?..

Джудiт. Так, я! Менi, по-вашому, все байдуже?

Рiчард (весело i одверто). О, звичайно! Адже вчора ви висловили свої почуття до мене з цiлковитою щирiстю. Те, що трапилося потiм, може, на хвилинку i зм’якшило вам серце, але, вiрте менi, мiсiс Андерсон, нi краплини моєї крови, нi волоска з моєї голови вам по-справжньому не буде шкода. І сьогоднi опiвднi ви позбудетесь турботи про мене так само радо, як i вчора.

Джудiт (голос її тремтить). Чим я можу довести, що ви помиляєтесь?

Рiчард. Не турбуйтесь. Я вiрю, що тепер ви ставитеся до мене трохи краще, нiж ранiше. Але я певен, що смерть моя не розiб’є вам серця.

Джудiт (майже пошепки). Звiдки ви знаєте? (Кладе йому руки на плечi i пильно дивиться на нього).

Рiчард (здивований, угадує правду). Мiсiс Андерсон! (Годинник на мiськiй ратушi видзвонює чверть. Рiчард, опанувавши себе, знiмає її руки з плечей i говорить майже холодно). Вибачте. Вони зараз прийдуть по мене. Запiзно!

Джудiт. Нi, не запiзно. Викличте мене за свiдка; вони нiзащо не стратять вас, коли довiдаються про ваш героїчний вчинок.

Рiчард (презирливо). Справдi? Але якщо я не доведу дiла до кiнця, де ж буде мiй героїзм? Вийде так, що я просто обдурив їх, i вони повiсять мене за це, як собаку. Та воно й буде менi по заслузi.

Джудiт (розпачливо). О, менi здається, ви прагнете смерти.

Рiчард (уперто). Нiтрохи!

Джудiт. Чому ж тодi не спробувати врятуватись? Благаю вас — послухайте! Ви щойно сказали, що врятували його заради мене. Так, так (чiпляється за нього, тимчасом як вiн вiдступає, жестами заперечуючи те, що вона говорить), до деякої мiри заради мене. А тепер рятуйте заради мене самого себе. І я пiду за вами на край свiту!

Рiчард (бере її за руки, i, трохи вiдстороняючи вiд себе, пильно дивиться на неї). Джудiт!

Джудiт (ледве дихаючи вiд щастя, що вiн назвав її на iм’я). Що?

Рiчард. Коли я сказав, щоб зробити вам приємнiсть, нiби вчинок мiй до деякої мiри був заради вас, — я збрехав так, як чоловiки завжди брешуть жiнкам. Ви знаєте, я багато жив серед негiдних чоловiкiв та й серед негiдних жiнок теж. І от кожен з них мiг стати iнодi кращим i добрiшим, коли йому траплялось закохатися. (Останнє слово вимовляє з суто пуританським презирством). Це навчило мене дуже мало цiнувати доброту, яку породжує любовний запал. Те, що я зробив цiєї ночi, я зробив цiлком холоднокровно, дуже мало дбаючи про вашого чоловiка або (безжалiсно) про вас (вона, приголомшена, схиляє голову), а тiльки для самого себе. Я не мав на це жодної пiдстави; можу лише сказати вам одне: коли пiшлося на те, що треба було зняти петлю з своєї шиї, щоб зашморгнути її на iншому — я не мiг цього зробити. А чому — не знаю; я сам здаюся собi дурнем пiсля цього; але я не мiг i — не можу. Вирiс я, пiдкоряючись лише закону власної своєї природи; отже, йти проти нього менi несила, навiть перед загрозою шибеницi. (Вона поволi пiдвела голову i тепер дивиться йому просто в вiчi). Я зробив би так само задля кого завгодно i задля чиєї завгодно дружини. (Випускає її руки). Ви це розумiєте?

Джудiт. Так. Ви хочете сказати, що не любите мене.

Рiчард (обурений, з безмежним презирством). І це все, що ви зрозумiли з моїх слiв?

Джудiт. А що ж iще? І що гiршого можуть вони для мене означати? (Сержант постукав у дверi. Стук цей болем вiдбивається їй у серцi). О, ще одну хвилину! (Падає на колiна). Благаю вас...

Рiчард. Тихше! (Гукає). Увiйдiть! (Сержант одмикає дверi i вiдчиняє їх. За ним — конвойнi).

Сержант (заходячи). Пора, сер.

Рiчард. Я готовий, сержанте. Ну, моя люба! (Хоче пiдвести її).

Джудiт (чiпляється за нього). Ще тiльки одне, — прошу вас, благаю! Дозвольте менi бути на судi. Я була у майора Суїндона; вiн обiцяв допустити мене, якщо ви попросите. Ви це зробите. Адже це моє останнє прохання: нiколи i нi про що я вас бiльше не проситиму. (Обiймає його колiна). Благаю вас, благаю.

Рiчард. Коли я це зроблю, чи будете ви мовчати?

Джудiт. Так.

Рiчард. Ви додержите слова?

Джудiт. Додержу... (Ридаючи, опускається додолу).

Рiчард (бере її пiд руку, щоб допомогти їй пiдвестися). Сержанте, вiзьмiть її з другого боку.

Виходять з кiмнати; вона конвульсивно схлипує; Рiчард та сержант пiдтримують її. Тим часом у залi ради все вже приготовлено для вiйськового суду. Це велика i висока кiмната, посерединi якої стоїть крiсло голови пiд брунатним балдахiном, оздобленим короною i королiвською монограмою GR1. Перед крiслом — стiл, накритий брунатним сукном, на ньому — дзвоник, важка чорнильниця та письмове приладдя. Бiля столу кiлька стiльцiв, дверi — праворуч вiд мiсця голови, зараз це мiсце порожнє. Майор Суїндон — чоловiк рокiв сорока п’яти, блiдий, з бiлявим волоссям, мабуть, надзвичайно сумлiнний службовець — сидить на кiнцi столу спиною до дверей i пише. Деякий час вiн сам у кiмнатi, потiм сержант рапортує, що прибув генерал, i його приглушений голос свiдчить про те, що Джоннi-джентльмен уже встиг датися йому взнаки.

Сержант. Генерал, сер.

Суїндон поквапно пiдводиться. Входить генерал, сержант виходить. Генералу Бергойну п’ятдесят п’ять рокiв, i, як на свiй вiк, вiн виглядає дуже добре. Вiн свiтська людина, досить ґалантний, щоб свого часу вiдзначитись одруженням з викраданням нареченої; досить дотепний, щоб писати комедiї, якi мають певний успiх; з достатнiми аристократичними зв’язками, щоб зробити блискучу вiйськову кар’єру. Найвиразнiше в його обличчi — це очi, великi, блискучi, спостережливi й розумнi; без них все обличчя з тонким носом i маленьким ротом мало б вираз вередливости, а не сили, такої потрiбної видатному генераловi. У даний момент в очах генерала палає гнiв, а губи й нiздрi нервово напруженi.

Бергойн. Майор Суїндон, гадаю?

Суїндон. Так. Генерал Бергойн, якщо не помиляюсь? (Церемонно вклоняються один одному). Радий, що маю змогу скористатися сьогоднi з вашої пiдтримки. Не дуже весела рiч вiшати цього бiдолашного священика.

Бергойн (кидаючись у крiсло, де ранiше сидiв Суїндон). Так, сер. Це не весело. Скарати на смерть цю людину — це надати їй надто великої ваги; нiчого принаднiшого не можна було б зробити, хоч би це був i член англiйської церкви! Мучеництво, сер, — це саме те, що цим людям до вподоби: це єдиний спосiб для бездарности здобути собi славу. А втiм, якщо ви вирiшили, що нам треба його повiсити, то чим швидше, тим краще.

Суїндон. Ми призначили страту на дванадцяту годину. Лишається тiльки судити його.

Бергойн (дивиться на нього, стримуючи гнiв). Лишається тiльки — врятувати нашi власнi голови. Адже ви чули новини з Спрiнгтауна?

Суїндон. Нiчого особливого. Останнi вiдомостi задовiльнi.

Бергойн (схоплюється, вражений). Задовiльнi, сер! Задовiльнi!! (Хвилину пильно дивиться на нього, потiм додає з зловiсним притиском). Дуже радий, що ви так оцiнюєте становище.

Суїндон (збитий з пантелику). Чи треба зрозумiти це так, що, на вашу думку...

Бергойн. Я не висловлюю своєї думки. Я нiколи не принижу себе до тих брутальних висновкiв, якi, на жаль, властивi нашiй професiї. Якби не це, сер, то, безперечно, я мiг би висловити свою думку про спрiнгтаунськi новини — новини, що ви їх (суворо), певно, не чули. Як швидко доходять сюди новини вiд ваших пiдлеглих? Мабуть, за мiсяць, га?

Суїндон (надувся). Гадаю, сер, що донесення, замiсть того, щоб менi, було передано вам. Що-небудь серйозне?

Бергойн (виймає з кишенi донесення i тримає його перед собою). Спрiнгтаун у руках бунтiвникiв. (Кидає донесення на стiл).

Суїндон (вражений). Вiд учора?

Бергойн. Вiд другої години ночi. Може статися, що завтра о другiй годинi ночi будемо в їхнiх руках i ми. Ви думали про це?

Суїндон (впевнено). Якби це сталось, генерале, то британський солдат зумiє постояти за себе...

Бергойн (гiрко). Тим-то, мабуть, сер, британському офiцеровi й не треба знати свою справу: британський солдат своїм багнетом виправить усi його помилки. Надалi, сер, я змушений просити вас трохи бiльше берегти кров та життя ваших людей i трохи менше берегти власнi розумовi здiбностi.

Суїндон. Шкодую, сер, що не маю вашого високого розуму. Я можу лише робити все, що вiд мене залежить, i покладатися на вiрнiсть моїх спiввiтчизникiв.

Бергойн (раптом вдаючись до витонченого сарказму). Дозвольте запитати у вас, майоре Суїндон, чи не пишете ви часом мелодрам?

Суїндон (спалахнувши). Нi, сер!

Бергойн. Який жаль! Який жаль! (Залишає сарказм i раптом серйозно вдивляється в нього). Чи усвiдомлюєте ви, сер, що вiд загибелi нас рятує досi лише наш апломб i розгубленiсть цих колонiстiв? Це — люди того самого англiйського кореня, що й ми, i їх шестеро на кожного з нас... (повторює з наголосом) шестеро проти одного, сер; i майже половина нашого вiйська — це гессенцi, брауншвейцi, нiмецькi драгуни та iндiйцi з томагавками. Це вони — тi спiввiтчизники, що на їхню вiрнiсть ви так покладаєтесь! Уявiть, що колонiсти знайдуть собi ватажка. А що, як вiстi iз Спрiнгтауна саме те й означають, що ватажок уже знайшовся! Що ми тодi маємо робити? Га?

Суїндон (похмуро). Гадаю, виконувати свiй обов’язок, сер.

Бергойн (знову вдається до сарказму, перестаючи зважати на нього, як на безнадiйного дурня). От, от, саме так! Дякую вам, майоре Суїндон, щиро дякую. Ви цiлком розв’язали питання, сер, скерували струмiнь свiтла на становище, яке склалося. Мене втiшає думка, що поруч мене такий самовiдданий i здiбний офiцер, на якого можна покластися в таких скрутних обставинах. Гадаю, сер, ми обоє зiтхнемо з полегкiстю, коли, не гаючи часу, повiсимо цього бунтаря (дзвонить), особливо тому, що я принципово не дозволяю собi звичайного для воякiв способу давати вихiд своїм почуттям.Уведiть в’язня.

З’являється сержант.

Сержант. Слухаю, сер.

Бергойн. Та нагадайте всiм офiцерам, яких побачите на подвiр’ї, що суд на них далi не чекатиме.

Суїндон (насилу стримуючись). Усi члени суду готовi, сер. Вони чекають уже пiвгодини, коли ви зволите вiдкрити засiдання. Вони цiлком готовi, сер.

Бергойн (спокiйно). Я теж.

Заходять кiлька офiцерiв, сiдають на свої мiсця бiля столу. Один сiв збоку, напроти дверей i веде протокол судового засiдання. Офiцери одягненi в мундири 9, 20, 21, 24, 33, 47 i 62-го британських пiхотних полкiв. Один з офiцерiв генерал-майор королiвської артилерiї. Тут є також кiлька нiмецьких офiцерiв, серед яких — гессенськi карабiнери, прусськi та брауншвейзькi драгуни.

Доброго ранку, джентльмени! Шкодую, що мушу турбувати вас. Зробите велику ласку, придiливши нам кiлька хвилин.

Суїндон. Ви будете головувати, сер?

Бергойн (тепер, зважаючи на велику аудиторiю, виявляє ще бiльше чемности, вишуканости у своїх виразах i сарказму в тонi). Нi, сер. Я надто визнаю свою нездатнiсть, щоб претендувати на це. З вашого дозволу, я сяду бiля нiг Гамалiїла. (Бере стiльця бiля столу, що стоїть ближче до дверей, i жестом запрошує Суїндона на мiсце голови, не сiдаючи, доки не сiв той).

Суїндон (дуже незадоволений). Як вам завгодно, сер. Я лише намагаюсь за надзвичайно складних умов виконати свiй обов’язок. (Сiв на мiсце голови).

Бергойн на мить залишає свiй удаваний тон i заглиблюється в читання донесень, насупивши брови, iз стурбованим виразом на обличчi, мiркуючи, мабуть, про своє критичне становище i про нiкчемнiсть Суїндона. Вводять Рiчарда. Джудiт iде поруч з ним. Двоє солдатiв iдуть попереду нього, двоє — позаду пiд командою сержанта. Вони проходять через усю кiмнату, прямуючи до стiни, що напроти дверей; але коли Рiчард проходить повз головне мiсце, сержант торкається його руки, зупиняючи його, а сам стає за ним. Джудiт принишкла пiд стiнкою. Четверо солдатiв вишикувалися поблизу неї.

Бергойн (одвiвши очi вiд паперiв i побачивши Джудiт). Хто ця жiнка?

Сержант. Дружина пiдсудного, сер.

Суїндон (нервово). Вона просила мене дозволити їй бути присутньою, i я гадав...

Бергойн (iронiчно договорюючи фразу за нього). Ви гадали, що це буде їй приємно. Звичайно, звичайно. (Чемно). Дайте ледi стiльця i подбайте, щоб їй було якнайзручнiше.

Сержант принiс стiльця i становить його поблизу Рiчарда.

Джудiт. Дякую вам, сер. (Сiдає, з великою пошаною зробивши Бергойну реверанс; той велично вклоняється їй).

Суїндон (до Рiчарда, рiзко). Ваше iм’я, сер?

Рiчард (ввiчливо, але вперто). Годi вам! Ви не станете запевняти, що мене привели сюди, не знаючи, хто я?

Суїндон. Це тiльки формальнiсть, сер. Назвiть, своє iм’я.

Рiчард. Якщо це тiльки формальнiсть, то моє iм’я Антонi Андерсон, пресвiтерiанський священик цього мiста.

Бергойн (зацiкавлений). Справдi? Прошу вас, мiстере Андерсон, скажiть, яке ваше вчення?

Рiчард. Я охоче зробив би це, коли б вистачило часу. Я не можу взятися цiлком навернути вас до своєї вiри швидше, нiж за два тижнi.

Суїндон (обриваючи його). Ми не для того тут зiбралися, щоб обговорювати вашi погляди.

Бергойн (з вишуканим поклоном на адресу злополучного Суїндона). Приймаю вашу догану.

Суїндон. О, нi, я не вам, я...

Бергойн. Нiчого, будь ласка. (Дуже ввiчливо до Рiчарда). А вашi полiтичнi переконання, мiстере Андерсон?

Рiчард. Як на моє розумiння, то саме це ми i маємо намiр тут висвiтлити.

Суїндон (суворо). Чи заперечуватимете ви, що ви бунтар?

Рiчард. Я — американець, сер.

Суїндон. Що ж саме, на вашу думку, мiстере Андерсон, я повинен думати про цю вiдповiдь?

Рiчард. Менi аж нiяк не здається, що солдат повинен думати, сер.

Бергойн надзвичайно задоволений влучнiстю вiдповiдi; як на його думку, вона майже вiдшкодовує втрату Америки.

Суїндон (аж сполотнiв з лютi). Раджу вам, заарештований, не бути таким гострим на язик.

Рiчард. Тут вже нiчого не вдiєш, генерале. Якщо ви вирiшили повiсити людину, то самi ставите себе у невигiдне становище перед нею. Навiщо менi бути з вами ввiчливим? Адже мене однаково повiсять — один раз козi смерть.

Суїндон. Ви не маєте права думати, нiби суд винiс вирок, не розiбравшись у справi. І прошу не називати мене генералом. Я — майор Суїндон.

Рiчард. Тисячу пробачень. Я гадав, що маю честь розмовляти з Джоннi-джентльменом. (Серед офiцерiв — рух; сержант ледве стримує смiх).

Бергойн (надзвичайно люб’язно). Джоннi-джентльмен — це, очевидно, я, сер, до ваших послуг. Друзi мої звуть мене генералом Бергойном. (Рiчард з вишуканою чемнiстю вклоняється). Гадаю, сер, що ви, як джентльмен i як людина розумна, незважаючи на свiй сан, усвiдомлюєте, що коли ми змушенi будемо, на превеликий жаль, повiсити вас, то зробимо це тiльки внаслiдок полiтичної необхiдности, а не з якоїсь особистої неприязнi до вас.

Рiчард. О, безумовно. І це, певна рiч, становить для мене величезну рiзницю.

Усi мимоволi всмiхаються: дехто з молодшого офiцерства пирскає вiд смiху.

Джудiт (слухає цi ввiчливi реплiки та жарти i її жах з кожною хвилиною зростає). Як ви можете?

Рiчард. Ви обiцяли мовчати.

Бергойн (звертається до Джудiт з витонченою люб’язнiстю). Вiрте менi, панi, — ми дуже вдячнi вашому чоловiковi, що вiн ставиться до всiєї цiєї вельми прикрої справи так, як годиться джентльменовi. Сержанте! Стiльця для мiстера Андерсона.

Сержант виконує наказ. Рiчард сiв.

Ну, майоре Суїндон, чекаємо на вас.

Суїндон. Мiстере Андерсон, гадаю, вам вiдомi вашi обов’язки як пiдданця його величностi короля Ґеорґа Третього?

Рiчард. Менi вiдомо, сер, що його величнiсть король Ґеорґ Третiй має повiсити мене за те, що я не хочу дозволити лордовi Норту[1] грабувати мене.

Суїндон. Це — бунтiвна вiдповiдь, сер.

Рiчард (лаконiчно). Так. Це саме те, що я й хотiв висловити.

Бергойн (цiлком неґативно ставиться до Рiчардового способу оборонятися, але все ж зберiгає ввiчливiсть). А не здається вам, мiстере Андерсон, що це вульґарна — даруйте менi на словi — точка зору? Чому ви галасуєте про грабунок з якогось нiкчемного приводу, як-от поштове чи там чайне мито? Адже, кiнець кiнцем, суть джентльмена в тому, щоб бути щедрим.

Рiчард. Рiч тут не в грошах, генерале. Але щоб мене оббирав такий кретин, як оцей туполобий король Ґеорґ...

Суїндон (скандалiзований). Годi! Замовкнiть, сер!

Сержант (вибухає громом обурення). Мовчать!

Бергойн (цiлком спокiйно). У вас, я бачу, своя особиста точка зору. Моє офiцiальне становище не дозволяє менi вдаватися в це, — хiба що у приватнiй розмовi. Але (знизує плечима), звичайно, мiстере Андерсон, якщо ви вперто прагнете на шибеницю,

Джудiт здригається.

то говорити вже нема про що. Справдi, своєрiдний смак! (Знову знизує плечима).

Суїндон (до Бергойна). Чи не покликати свiдкiв?

Рiчард. Навiщо тi свiдки? Коли б нашi городяни послухались мене, то ви знайшли б на вулицях барикади, всi будинки обернулися б на фортецi, а збройне населення обороняло б вiд вас мiсто до останньої людини. Та, на жаль, ви прийшли ранiше, нiж ми перейшли вiд розмов до дiла; тепер уже запiзно.

Суїндон (суворо). Ну, сер, то ми дамо i вам, i вашим городянам таку науку, якої довiку не забути. Що ви можете ще сказати?

Рiчард. Гадаю, вам слiд було б поставитися до мене, як до вiйськовополоненого, i розстрiляти мене, як годиться для людини, а не повiсити, як собаку.

Бергойн (спiвчутливо). Ви говорили зараз, як цивiльна людина, — даруйте менi це слово, — мiстере Андерсон. Чи уявляєте ви, який середнiй процент влучань у солдатiв армiї його величности короля Ґеорґа Третього? Якби ми й поставили вас на розстрiл перед загоном солдатiв, то що б iз того вийшло? Половина з них не влучить, а решта такого наробить, що кiнець кiнцем офiцеру вiйськової полiцiї доведеться пристрiлити вас з пiстолета. Тодi як повiсити вас можуть якнайдосконалiше, за всiма правилами. (З добродушнiстю). Дозвольте менi переконати вас у перевазi шибеницi, мiстере Андерсон!

Джудiт (не тямлячи себе вiд жаху). О Боже!

Рiчард (до Джудiт). Адже ви обiцяли. (До Бергойна). Дякую, генерале. Те, що ви сказали, досi не спадало менi на думку. Щоб зробити вам приємнiсть, я бiльше не заперечуватиму проти петлi. Вiшайте мене, дуже прошу.

Бергойн (люб’язно). Волiєте о дванадцятiй годинi, мiстере Андерсон?

Рiчард. Буду до ваших послуг, генерале.

Бергойн (пiдводиться). Бiльше нема чого додавати, джентльмени. (Усi встають).

Джудiт (раптом кидається до столу). О, ви не можете вбивати людину так, без справжнього суду, не подумавши навiть, що робите, не знаючи... (їй бракує слiв).

Рiчард. Отак ви додержуєте свого слова?

Джудiт. Якщо я повинна мовчати — кажiть ви. Обороняйтесь, рятуйте своє життя — скажiть їм правду!

Рiчард (з тривогою). Я сказав тут уже досить правди, щоб повiсити мене аж десять разiв. Якщо ви скажете ще одне слово, то пiддасте небезпецi життя iнших, а мого однаково не врятуєте.

Бергойн. Дорога ледi, єдине бажання наше — уникнути неприємностей. Невже вам було б легше, якби ми влаштували урочисту церемонiю, а мiй приятель Суїндон убрався б у чорну мантiю i тому подiбне? Я вважаю, що ваш чоловiк зробив нам надзвичайну послугу, виявивши такий такт i щиро джентльменськi почуття.

Джудiт (шпурляючи свої слова йому в обличчя). Ви божевiльний! Невже вам байдуже, який злочин учинити, аби тiльки все було зроблено, як годиться джентльменовi? Вас не турбує, що ви вбивцi, аби тiльки, вбиваючи, бути в червоних мундирах? (У розпачi). Ви не повiсите його! Це не мiй чоловiк!

Офiцери перезираються один з одним, шепочуться; дехто з нiмцiв звертається до сусiдiв з проханням перекласти, що сказала ця жiнка. Бергойн, якого докiр Джудiт, очевидно, вразив, швидко опанував себе, почувши, що справа повернула на iнше. Рiчард пiднiмає голос, i слова його покривають усi розмови.

Рiчард. Прошу вас, джентльмени, покласти цьому край. Вона не хоче вiрити, що неспроможна врятувати мене. Кiнчайте судове засiдання.

Бергойн (голос його такий твердий i спокiйний, що вмить настає тиша). Одну хвилину, мiстере Андерсон. Хвилину, джентльмени. (Сiв знову на своє мiсце. Суїндон та решта офiцерiв роблять те ж саме). Прошу вас, панi, висловитись яснiше. Ви хочете сказати, що цей джентльмен не ваш чоловiк, чи тiльки — як би це делiкатнiше висловити, — що ви йому не дружина?

Джудiт. Я не розумiю, що ви хочете сказати. Я кажу, що це не мiй чоловiк, — мiй чоловiк утiк. Цей удавав його, щоб урятувати. Спитайте першого-лiпшого городянина, звелiть привести з вулицi першого, хто потрапить на очi, — хай посвiдчить. Вiн вам скаже, що це не Антонi Андерсон.

Бергойн (так само спокiйно). Сержанте!

Сержант. Слухаю, сер.

Бергойн. Ідiть на вулицю i приведiть сюди першоголiпшого з мiських жителiв.

Сержант (йде до дверей). Слухаю, сер.

Бергойн (коли сержант проходить повз нього). Першого пристойного тверезого городянина, якого зустрiнете.

Сержант. Слухаю, сер. (Виходить).

Бергойн. Сiдайте, мiстере Андерсон, — якщо дозволите менi поки що вас так називати. (Рiчард сiдає). Сiдайте, панi, треба зачекати. Дайте ледi почитати газету.

Рiчард (обурено). Посоромтесь!

Бергойн (ущипливо, напiвпосмiхаючись). Якщо ви не чоловiк їй, то вся справа для неї не так уже багато важить.

Рiчард закусив губу, змушений замовкнути.

Джудiт (до Рiчарда, повертаючись на своє мiсце). Я не могла iнакше. (Той хитає головою. Вона сiдає).

Бергойн. Ви, певна рiч, розумiєте, мiстере Андерсон, що на цей невеличкий iнцидент вам не слiд покладати надiї. Ми повиннi дати через когось пам’ятний урок iншим.

Рiчард. Цiлком розумiю. Гадаю, мої пояснення зайвi?

Бергойн. На мою думку, ми повиннi вiддати перевагу свiдченням безсторонньої особи, якщо ви не заперечуєте.

Сержант повертається з пакетом паперiв; вiн веде Крiстi, страшенно переляканого.

Сержант (передаючи Бергойну пакет). Депешi, сер. Привiз капрал 33-го полку. Так гнав коня, що ледве живий домчав, сер.

Бергойн розгорнув папери i заглибився в них. Вiдомостi, певно, такi серйознi, що повнiстю вiдвернули його увагу вiд судового процесу.

Сержант (до Крiстi). Ну, ти! Скинь капелюха i слухай, що тобi кажуть! (Стає коло Крiстi, який спинився з того боку, де сидить Бергойн).

Рiчард (грубо, як вiн завжди розмовляв з братом). Не бiйся, дурню: ти тут лише за свiдка. Тебе вони не збираються вiшати.

Суїндон. Ваше iм’я?

Крiстi. Крiстi.

Рiчард (нетерпляче). Крiстофер Даджен, йолопе. Кажи своє повне iм’я.

Суїндон. Пiдсудний, мовчiть. Ви не повиннi пiдказувати свiдковi.

Рiчард. Гаразд. Але попереджаю, що вам не пощастить нiчогiсiнько довiдатись в нього, доки ви на нього не нагримаєте. Його побожна матiнка так ретельно його виховувала, що не залишила йому i крихти розуму або мужности.

Бергойн (раптом схопився з мiсця, уривчасто питає в сержанта). Де той, що привiз оце?

Сержант. У караульнi, сер.

Бергойн так поспiшно залишає кiмнату, що офiцери перезираються.

Суїндон (до Крiстi). Ви знаєте Антонi Андерсона, пресвiтерiанського священика?

Крiстi. Звiсно, знаю. (Говорить це так, нiби вважає Суїндона ослом, якщо той сумнiвається у цьому).

Суїндон. Вiн є тут?

Крiстi (озирається навсiбiч). Не знаю.

Суїндон. Ви його бачите?

Крiстi. Нi.

Суїндон. Ви, мабуть, знаєте i пiдсудного?

Крiстi. Ви кажете про Дiка?

Суїндон. Хто це — Дiк?

Крiстi (тиче пальцем на Рiчарда). Ось вiн.

Суїндон. Як його iм’я?

Крiстi. Дiк.

Рiчард. Кажи як слiд, опудало городнє! Вони ж не знають, хто той Дiк.

Крiстi. Адже ж ти Дiк, чи не так? Що ж менi ще казати?

Суїндон. Говорiть до мене, сер. А ви, пiдсудний, помовчiть. Скажiть нам, хто такий пiдсудний?

Крiстi. Вiн — мiй брат. Дiк, Рiчард. Рiчард Даджен.

Суїндон. Ваш брат?

Крiстi. Так.

Суїндон. І ви певнi, що вiн не Андерсон?

Крiстi. Хто?

Рiчард (терпець йому урвався). Я, я, я, ти...

Суїндон. Замовкнiть, сер.

Сержант (тримає). Мовчати!

Рiчард (нетерпляче). Тьху! (до Крiстi). Вiн хоче довiдатися, чи я не священик Андерсон. Вiдповiдай йому i не вишкiряй зубiв, як блазень.

Крiстi (вишкiрив зуби ще бiльше). Ти — пастор Андерсон? (До Суїндона). Таж мiстер Андерсон — священик i дуже хороша людина, а Дiк — поганий, поряднi люди i розмовляти з ним не будуть. Вiн — поганий брат, а от я — хороший.

Офiцери голосно смiються, солдати теж вишкiрились.

Суїндон. Хто заарештував цього чоловiка?

Сержант. Я, сер. Я застав його у домi священика, вiн сидiв за столом разом з оцiєю ледi, без сюртука, цiлком, як у себе вдома. Якщо вiн з нею не одружений, то мусив би бути одруженим.

Суїндон. Вiн визнав себе за священика?

Сержант. Так, сер, але поводився вiн не як священик, хоч i в капелана запитайте, сер.

Суїндон (до Рiчарда, загрозливо). Так ви, сер, хотiли обдурити нас? І ваше iм’я — Рiчард Даджен?

Рiчард. Ви, нарештi, дiзналися про це, чи не так?

Суїндон. Ім’я Даджен нам добре вiдоме.

Рiчард. Так, Пiтер Даджен, якого ви вбили, був моїм дядьком.

Суїндон. Гм! (Стиснувши губи, суворо дивиться на Рiчарда).

Крiстi. Вони тебе повiсять, Дiку?

Рiчард. Так. Забирайся геть; ти тут бiльше не потрiбний.

Крiстi. То менi можна буде взяти фарфорових павичiв?

Рiчард (схоплюється). Геть! Геть, йолопе!

Крiстi з переляку панiчно тiкає.

Суїндон (пiдвiвся, всi — слiдом за ним). Оскiльки ви взяли на себе роль священика, Рiчарде Даджен, то маєте виконати її до кiнця. Страта вiдбудеться о дванадцятiй годинi, як було призначено; i якщо до того часу Андерсон не з’явиться — ви займете його мiсце на шибеницi. Сержанте, виведiть пiдсудного.

Джудiт (збентежена). Нi, нi!

Суїндон (люто, боячись, що вона знову почне благати). Заберiть геть цю жiнку!

Рiчард (мов тигр, перестрибує через стiл i хапає Суїндона за горло). Негiднику мерзенний!

Сержант кидається Суїндону на допомогу з одного боку, солдати — з другого. Схопивши Рiчарда, вони вiдтягають його на мiсце. Суїндон, що впав на стiл навзнак, тепер випростується i опоряджається. Вiн хоче щось сказати, але його випереджає Бергойн, що з’являється на порозi з двома паперами в руках: бiлим листом i голубою депешею.

Бергойн (пiдходячи до столу i силкуючись удавати спокiйного). Що це? Що трапилось, мiстере Андерсон, ви мене дивуєте!

Рiчард. Дуже шкодую, що стурбував вас, генерале. Я тiльки хотiв задушити оцього вашого пiдручного. (Вибухаючи гнiвом, до Суїндона). Навiщо ти збуджуєш в менi диявола, ображаючи цю жiнку? З насолодою скрутив би тобi в’язи, рудий собако! (Простягаючи до сержанта обидвi руки). Ось, надiньте наручники, бо iнакше не обiцяю, що не покалiчу його!

Сержант дiстає з кишенi наручники i дивиться на Бергойна, чекаючи наказу вiд нього.

Бергойн. Майоре Суїндон, ви образили цю даму грубим словом?

Суїндон (дуже сердито). Нi, сер, аж нiяк. Вам не слiд би й ставити менi таке питання. Я наказав вивести цю жiнку, бо вона порушувала порядок, а цей чоловiк накинувся на мене. Заберiть наручники. Я сам можу впоратись.

Рiчард. Тепер, коли ви заговорили, як мужчина, я нiчого не маю проти вас.

Бергойн. Мiстере Андерсон...

Суїндон. Його iм’я — Даджен, сер. Рiчард Даджен. Вiн — самозванець.

Бергойн (рiзко). Дурницi, сер. Ви повiсили Даджена у Спрiнгтаунi.

Рiчард. То був мiй дядько, генерале.

Бергойн. Ах, ваш дядько! (До Суїндона, ввiчливо). Прошу пробачення, майоре Суїндон. (Суїндон похмуро приймає вибачення. Бергойн звертається до Рiчарда). У взаєминах з вашою родиною нам щось не пощастило. Мiстере Даджен, я маю ще щось запитати у вас. Хто це (вичитує з листа) — Вiльям Мейндек Паршоттер?

Рiчард. Мер Спрiнгтауна.

Бергойн. Скажiть, прошу, — цей Вiльям Мейндек i таке iнше... вiн людина, що стоїть на своєму словi?

Рiчард. А вiн щось продає вам?

Бергойн. Нi.

Рiчард. Тодi можете покластися на нього.

Бергойн. Дякую вам, мiстере,...м...м...Даджен. Мiж iншим, якщо ви не мiстер Андерсон, то хiба ми все-таки... гм... майоре Суїндон (хоче сказати: «Ми все-таки повiсимо його?»).

Рiчард. Розпорядження не втрачає чинности, генерале.

Бергойн. Ах, так. Вельми шкодую. Прощайте, мiстере Даджен. Прощайте, панi.

Рiчард (побачивши, що Джудiт знову хоче розпачливо благати, рiшучим рухом хапає її за руку). Нi слова бiльше. Ходiм.

Вона з благанням дивиться на нього, але його рiшучiсть перемагає. Четверо солдатiв виводять їх. Сержант, насупившись, iдетак, щоб заступати Суїндона вiд Рiчарда, i весь час стежить за останнiм, мов за небезпечним звiром.

Бергойн. Джентльмени, ми вас бiльше не затримуємо. Майоре Суїндон — на два слова. (Офiцери виходять. Бергойн спокiйно чекає, доки останнiй з них зникне за дверима. Потiм стає дуже серйозним i звертається до Суїндона, вперше не згадуючи його чину). Суїндоне! Чи знаєте ви, що це таке? (Показує листа).

Суїндон. Що?

Бергойн. Вони вимагають охоронної грамоти для офiцера їхнього ополчення, що має прибути для переговорiв з нами.

Суїндон. То вони поступаються?

Бергойн. Вони додають, що посилають сюди людину, яка минулої ночi пiдняла увесь Спрiнгтаун i витiснила звiдти нашi частини; аби ми знали, що маємо справу з неабиякою особою.

Суїндон. Ха!

Бергойн. Вiн уповноважений визначити умови — догадайтеся, на що саме?

Суїндон. Сподiваюсь, на їхню капiтуляцiю?

Бергойн. Нi, на нашу евакуацiю звiдси. Вони дають нам рiвно шiсть годин на те, щоб забратися з мiста.

Суїндон. Неймовiрне зухвальство!

Бергойн. Що нам робити, га?

Суїндон. Негайно вирушити до Спрiнгтауна i розбити їх ущент.

Бергойн (спокiйно). Гм!.. (Повертаючись до дверей). Ходiмо до комендатури.

Суїндон. Навiщо?

Бергойн. Писати охоронну грамоту. (Береться за ручку дверей).

Суїндон (не рухаючись з мiсця). Генерале Бергойн!

Бергойн (повертається). Що, сер?

Суїндон. Мiй обов’язок сказати вам, сер, що я не вважаю загрози банди бунтiвливих крамарчукiв достатнiм приводом, щоб нам вiдступати.

Бергойн (незворушно). Припустiмо, що я передав вам командування, що ви робитимете?

Суїндон. Я зроблю те, для чого ми i вирушили походом на пiвдень вiд Квебека, а генерал Хоу — на пiвнiч вiд Нью-Йорка: я пiду на з’єднання з ним в Олбенi, i спiльними силами ми знищимо армiю бунтiвникiв.

Бергойн (загадково). А наших ворогiв у Лондонi ви також знищите?

Суїндон. У Лондонi? Яких ворогiв?

Бергойн (з силою). Недбалiсть, бундючнiсть, бездарнiсть i бюрократизм!.. (Пiдносить руку з депешею i додає, голосом i обличчям виявляючи вiдчай). Я довiдався щойно, сер, що генерал Хоу ще й досi в Нью-Йорку.

Суїндон (мов громом уражений). О Боже! Вiн не виконав наказу?

Бергойн (спокiйно й з iронiєю). Вiн не одержав наказу, сер. Якийсь джентльмен у Лондонi забув надiслати його, бо, мабуть, збирався за мiсто, вiдпочити. Отже, щоб не порушити режиму його дня, Англiя втратить свої американськi колонiї, а ще за кiлька днiв ми зi своїми п’ятьма тисячами солдатiв опинимося в Саратозi проти вiсiмнадцяти тисяч бунтарiв, якi зайняли неприступнi позицiї.

Суїндон (вражений). Цього не може бути!

Бергойн (холодно). Прошу пробачення.

Суїндон. Не можу цьому повiрити! Що скаже iсторiя?

Бергойн. Історiя, сер, збреше за своїм звичаєм. Ходiм, треба надiслати охоронну грамоту. (Виходить).

Суїндон (йде за ним, вкрай розгублений). Боже мiй, Боже мiй! Нас винищать!

Близько полудня. На ринковiй площi помiтно пожвавлення. На шибеницю, що, на страх злочинцям, завжди стоїть тут, поруч з iншими, дрiбнiшими карними пристосуваннями, як-от ганебний стовп i помiст для покарання батогами, почеплено нову мотузку i петлю прив’язано до бантини, щоб її не дiстали хлопчаки. Мiський клерк винiс i приладнав як слiд драбину, а тепер стежить, щоб нiхто не дряпався по щаблях. Уебстербрiджських городян набралося сила, i настрiй у них пiднесений, бо пошириласьчутка, що король Ґеорґ та його страшний генерал збираються повiсити не священика, а Учня Диявола; отже, видовищем страти можна розважитися, не замислюючись про те, чи вона справедлива i чи слiд було допускати її без боротьби. З наближенням полудня навiть вiдчувається якась непевна тривога, що страта не вiдбудеться, бо й досi єдине, що свiдчить про готування до неї, — це прихiд клерка з драбиною. Аж ось чути заспокiйливi вигуки:

«Ось вони... йдуть...» Загiн солдатiв, що складається наполовину з британської пiхоти, наполовину з гессенцiв, з багнетами навпереваги швидко марширує на середину майдану, вiдтискаючи юрбу на всi боки.

Сержант. Стiй! Струнко! Шикуйся! (Солдати шикуються в каре, оточуючи шибеницю; унтер-офiцери на чолi з сержантом енергiйно виштовхують тих, хто якось вдерся усередину каре). Ану, геть звiдси! Геть! Незабаром i декого з вас теж почеплять на шибеницю! Гей, ви там, клята нiмото, рiвняйся! Бракувало ще до них по-нiмецькому белькотiти, — дати їм прикладом по ногах — миттю зрозумiють. Ану-бо, забирайтесь звiдсiля. (Напирає на Джудiт, що стоїть коло самої шибеницi). Ну от, iще й ця! Вам тут нiчого робити.

Джудiт. Чи не можна б менi лишитися? Я не заважатиму.

Сержант. Не хочу бiльше i говорити з вами. Посоромилися б: де ж пак, прибiгли дивитись, як вiшатимуть людину, що i чоловiком вам не доводиться! Та й вiн не кращий за вас. Я казав майоровi, що вiн джентльмен, а вiн кинувся на майора i мало не задушив та ще обiзвав кретином його величнiсть. Ану, геть звiдси, та мерщiй!

Джудiт. Ось вам два срiбнi долари — дозвольте менi зостатися!

Сержант (нi хвилинки не гаючись, крадькома озирається навколо, швидко ховає грошi у кишеню. Потiм ще голоснiше кричить на неї, удаючи благородне обурення). Що? Ви гадаєте, я вiзьму хабара пiд час виконання службових обов’язкiв? Нiзащо! Ось тепер побачите, як я вас провчу за спробу пiдкупити офiцера королiвської служби. Триматиму вас пiд арештом, аж доки скiнчиться страта. Стiйте ось тут, на цьому мiсцi, i не рухайтесь, доки я недозволю! (Хутко моргає їй i показує на правий куток каре позаду шибеницi, потiм повертається до солдатiв, гукаючи). Гей, ви! Шикуйсь! І нiкого сюди не пропускати!

У натовпi раптом чути: «Цитьте! Мовчiть!» Потiм лунають звуки вiйськового оркестру, що грав похоронний марш iз ораторiї «Саул». Юрба одразу замовкає; сержант i унтер-офiцери поспiшають в глиб каре, пошепки вiддають накази i, помалу вiдтiсняючи натовп далi, змушують його розступитися i пропустити жалобну процесiю, яка посувається пiд подвiйним конвоєм солдатiв. На чолi процесiї — Бергойн та Суїндон; вийшовши на майдан, обоє вони з огидою дивляться на шибеницю i, щоб не пройти пiд її стовпами, обходять праворуч i там зупиняються. За ними iде мiстер Брюднелл — капелан, у стихарi, з розгорнутим молитовником у руцi, поруч з ним — Рiчард, обличчя у якого похмуре i задирливе. Вiн демонстративно проходить помiж стовпiв шибеницi i зупиняється перед нею. Позаду нього виступає кат — кремезний солдат без куртки. Далi двоє солдатiв котять легкий вiйськовий вiзок. Завершує процесiю оркестр, який залишається позаду каре i там дограє похоронний марш. Джудiт, котра з виразом муки на обличчi стежить за Рiчардом, крадькома наближається до шибеницi i стає, притулившись до правого стовпа. Пiд час дальшої розмови два солдати, що привезли вiзок, становлять його пiд шибеницею i самi стають коло голобель, повернувши їх назад. Кат бере з вiзка невеличку драбину, приставляє її так, щоб засуджений мiг по щаблях вилiзти нагору. Потiм сам вiн видирається на високу драбину, котра стоїть коло шибеницi, i перерiзує мотузку, що нею прив’язана була петля, петля спускається i звисає, телiпаючись, над вiзком, на який вiн стрибає, спускаючись униз.

Рiчард (силкуючись вгамувати роздратування, звертається до Брюднелла). Послухайте, сер, тут не мiсце людинi вашої професiї. Чи не краще б вам пiти?

Суїндон. Пропоную вам, засуджений, якщо у вас лишилось хоч трохи пристойности, вислухати напутнi слова капелана i поставитися з належною повагою до урочистости моменту.

Капелан (до Рiчарда, з м’яким докором). Намагайтесь володiти собою i пiдкоритись волi Божiй! (Пiднiмає руку з молитовником, готуючись до молитви).

Рiчард. Говорiть про свою власну волю та про волю оцих ваших спiльникiв. (Показує на Бергойна i Суїндона). У них так само, як i в вас, я не бачу нiчого божественного.Ви говорите про християнство, тодi як самi збираєтесь вiшати своїх ворогiв. Чи можна уявити бiльше безглуздя та блюзнiрство? (До Суїндона, грубiше). Ви використали цей урочистий момент, як ви кажете, для того, щоб вразити людей своєю величнiстю, — музика Генделя та присутнiсть священика надають убивству вигляду побожної дiї! Невже ви гадаєте, що я вам у цьому допоможу? Ви просили мене дати перевагу вiрьовцi, бо ви не знаєтесь так добре на своїм ремеслi, щоб розстрiляти мене як слiд. То вiшайте ж, i мерщiй кiнчайте з цим.

Суїндон (до капелана). Ви нiяк не можете вплинути на нього, мiстере Брюднелл?

Брюднелл. Спробую, сер. (Починає читати). «Людина, породжена вiд жiнки...»

Рiчард (пильно дивлячись йому просто у вiчi). «Не убий». (Молитовник випадає з рук Брюднелла).

Брюднелл (визнаючи свою безпораднiсть). Що менi сказати, мiстере Даджен?

Рiчард. Дайте менi спокiй, капелане.

Бергойн (надзвичайно чемно). Я гадаю, мiстере Брюднелл, якщо мiстеровi Даджену звичайнi обряди здаються недоречними за даних обставин, то вам слiд утриматися вiд них до того часу... гм... коли вони вже не зможуть турбувати мiстера Даджена. (Брюднелл, знизавши плечима, згортає книжку i вiдступає за шибеницю). Ви наче поспiшаєте, мiстере Даджен?

Рiчард (якого охоплює жах смерти). Невже ви гадаєте, що таке чекання може бути втiхою? Ви вирiшили вчинити вбивство — робiть же це, i край.

Бергойн. Мiстере Даджен, ми робимо це лише тому...

Рiчард. Що вам за це платять.

Суїндон (стримуючи шалену лють). Ви — зухвалий...

Бергойн (з надмiрною вишуканiстю). О, менi дуже шкода, мiстере Даджен, що ви так думаєте. Якби ви знали, скiльки менi коштує моє звання i скiльки я за нього маю, ви були б кращої думки про мене. Менi б хотiлося, щоб ми з вами розсталися, як приятелi.

Рiчард. Годi, генерале Бергойн! Якщо ви гадаєте, що менi до вподоби шибениця, то помиляєтесь. Менi вона зовсiм не до вподоби, i я не маю охоти запевняти вас, що це навпаки. І коли ви гадаєте, що я вiдчуваю вдячнiсть за те, що ви мене вiшаєте по-джентльменськи, ви ще раз помиляєтесь. Усе це менi не до душi! І єдине, що мене втiшає, це те, що пiсля моєї страти ваш настрiй буде значно гiрший, нiж мiй вигляд там, на шибеницi. (Повертається i йде до вiзка, але в цю хвилину Джудiт виступила вперед i заступає йому дорогу, простягаючи до нього руки. Рiчард, почуваючи, що ще трохи — i вiн втратить самовладання, вiдступає вiд неї з криком). Що ви тут робите? Вам тут не мiсце! (Вона робить рух, немов хоче доторкнутися до нього. Вiн нетерпляче ухиляється). Нi, йдiть, iдiть собi! При вас менi буде важче. Заберiть її!

Джудiт. Ви не хочете попрощатися зi мною?

Рiчард (дозволяє їй взяти його руку). Ну, прощайте, прощайте! А тепер iдiть, iдiть швидше!

Вона не вiдпускає його, не задовольняючись цим холодним прощанням; нарештi, коли вiн силкується висмикнути руку, вона у розпачi кидається йому на груди.

Суїндон (гнiвно до сержанта, що, збентежений рухом Джудiт, виступив був наперед, щоб вiдтягти її, але нерiшуче зупиняється, побачивши, що запiзнився). Як це трапилось? Чому її пустили сюди?

Сержант (винувато). Не знаю, сер. Вона страшенно хитра — скрiзь пролiзе.

Бергойн. Вас пiдкуплено.

Сержант (заперечує). О, нi, сер!

Суїндон (суворо). Назад! (Той покiрно вiдступає).

Рiчард (благальним поглядом обвiвши присутнiх, нарештi зупиняється на Бергойнi, як на найрозумнiшому серед усiх). Заберiть її! Невже ви думаєте, що менi зараз потрiбна присутнiсть жiнки!

Бергойн (наблизився до Джудiт, бере її пiд руку). Добродiйко! Вам краще вiдiйти далi. Станьте позаду нас i не дивiться.

Рiчард глибоко зiтхнув, вiдчувши полегкiсть, коли вона вiдпускає його руку i повертається до Бергойна; вiн бiжить до вiзка, як до рятiвного пристановища, i стрибає на нього. Кат знiмає з нього сюртук i скручує йому руки за спиною.

Джудiт (м’яко, але рiшуче вириваючи в Бергойна свою руку). Нi, я мушу залишитися! Я не дивитимусь! (Іде до шибеницi, зупиняється з правого боку, хоче ще раз глянути на Рiчарда, але судорожно здригається, вiдвертається i падає на колiна, шепочучи молитву. До неї пiдходить Брюднелл, що тримався у глибинi майдану).

Бергойн (бачачи це, схвально киває головою). Отак добре. Не заважайте їй, мiстере Брюднелл! Тепер все буде гаразд. (Брюднелл теж киває головою i, трохи посунувшись назад, спiвчутливо спостерiгає за нею. Бергойн стає на своє попереднє мiсце i виймає з кишенi гарненький золотий хронометр). Ну, що ж, все готове? Ми не повиннi затримувати мiстера Даджена.

Тимчасом руки Рiчарда вже зв’язанi за спиною i петлю накинуто на шию. Солдати беруться за голоблi, щоб вiдтягти вiзок. Кат, що стоїть на вiзку позаду Рiчарда, робить знак сержантовi.

Сержант (до Бергойна). Готово, сер!

Бергойн. Може, хочете щось сказати, мiстере Даджен? До дванадцятої лишається двi хвилини.

Рiчард (твердо, голосом людини, яка подолала жах смерти). Ваш годинник, генерале, запiзнюється на двi хвилини проти годинника на мiськiй ратушi, який я добре бачу звiдси.

На ратушi в ту ж мить починає дзвонити дванадцяту. Юрба мимоволi здригається, почувши цей дзвiн, i стогiн шелестом проноситься над майданом.

Амiнь! Вiддаю своє життя за майбутнє свiту!

Андерсон (прожогом вибiгає на майдан i кричить). Амiнь! Спинити страту! (Проштовхується крiзь шеренгу солдатiв напроти Бергойна i, задихаючись, пiдбiгає до шибеницi). Я — Антонi Андерсон, той, кого вам треба.

Натовп, страшенно збуджений, жадiбно прислухається до його слiв. Джудiт, пiдвiвшись, дивиться на нього широко розплющеними очима, потiм пiдносить догори обидвi руки, немов людина, на палку молитву якої зглянулись.

Суїндон. Он як? У такому разi ви з’явилися саме вчасно, щоб зайняти своє мiсце на шибеницi. Заарештуйте його! (На знак сержанта двоє солдатiв виходять наперед, щоб схопити Андерсона).

Андерсон (тиче якогось папiрця пiд самiсiнький нiс Суїндоновi). Ось моя охоронна грамота, сер!

Суїндон (розгублено). Охоронна грамота? Так це ви...

Андерсон (виразно). Це я! (Солдати беруть його за лiктi). Звелiть цим людям забрати руки геть.

Суїндон (до солдатiв). Пустiть його!

Сержант. Назад!

Солдати повертаються на свої мiсця. Городяни здiймають радiсний гомiн, бачачи, як їхнiй пастор розмовляє з ворогами, вони перезираються, передчуваючи перемогу.

Андерсон (глибоко i з полегшенням зiтхнувши i витираючи хусткою спiтнiлий лоб). Хвала Боговi, прибув я вчасно!

Бергойн (як завжди спокiйний, все ще тримаючи годинника в руцi). Часу ще досить. Цiлком досить. Я нi в якому разi не дозволив би собi повiсити джентльмена за американським годинником. (Ховає годинника в кишеню).

Андерсон. Так, генерале, ми й зараз вже на кiлька хвилин випередили вас. А тепер накажiть скинути мотузку з шиї цього американського громадянина!

Бергойн (до ката, що стоїть на вiзку, з пiдкресленою чемнiстю). Будьте ласкавi, розв’яжiть мiстера Даджена.

Кат знiмає з шиї Рiчарда петлю, розв’язує йому руки, допомагає одягтись.

Джудiт (несмiливо наближаючись до Андерсона). Тонi!

Андерсон (обнiмаючи її за плечi, з лагiдним жартом). Ну, якої ти тепер думки про свого чоловiка? Га?

Джудiт. Менi соромно... (Ховає обличчя у нього на грудях).

Бергойн (до Суїндона). Ви, здається, зазнали розчарування, майоре Суїндон?

Суїндон. А ви, здається, зазнали поразки, генерале Бергойн?

Бергойн. Так, я зазнав поразки, сер, i менi не бракує гуманности, щоб радiти з цього. (Рiчард сплигує з вiзка, спершися на руку Брюднелла, який поспiшив допомогти йому; вiн пiдбiгає до Андерсона i щиро стискає його лiву руку, бо правою той обiймає Джудiт). До речi, мiстере Андерсон, я не зовсiм розумiю: охоронну грамоту дано на iм’я офiцера ополчення. А ви, я гадав... (оглядає, наскiльки йому дозволяє його вихованiсть, Андерсонiв одяг — чоботи, пiстолети, Рiчардову куртку — i додає) —...служитель церкви?

Андерсон (стоячи мiж Рiчардом та Джудiт). Сер, справжнє своє покликання людина знаходить лише в годину випробування. Ось цей дурний молодий чоловiк (кладе руку Рiчардовi на плече) похвалявся, що вiн — Учень Диявола, але як настала для нього година випробування, вiн зрозумiв, що його призначення — страждати i бути вiрним до кiнця. Я вважав себе мирним проповiдником слова Божого, але коли настав мiй час випробування, я зрозумiв, що моя доля в життi бути людиною дiї, а мiсце моє — серед бойових вигукiв i гуркоту гармат. І ось, у п’ятдесят рокiв я починаю жити як Антонi Андерсон, капiтан Спрiнгтаунського загону народного ополчення; а оцей Учень Диявола вiднинi починає своє життя преподобним Рiчардом Дадженом; вiн повчатиме з моєї колишньої кафедри i даватиме добрi поради оцiй дурненькiй сентиментальнiй маленькiй моїй дружинi. (Кладе другу руку на плече Джудiт; вона нишком глянула на Рiчарда, щоб побачити, як йому подобається така перспектива). Ваша мати, Рiчарде, сказала менi якось, що якби я народився для духовного звання, то нiколи б не одружився з Джудiт. Боюсь, що вона мала рацiю. Отже, з вашого дозволу, я лишаюсь у вашому одязi, а ви залишайтесь у моєму.

Рiчард. Пасторе... тобто, я хочу сказати, капiтане, я поводився, як дурень.

Джудiт. Як герой!

Рiчард. Це, приблизно, те саме. (З вiдтiнком гiркоти до самого себе). Та нi; якби я здатний був на щось путяще, я б зробив для вас те, що ви зробили для мене, замiсть того, щоб приносити марну жертву.

Андерсон. Не марну, мiй хлопчику! Свiт потребує святих так само, як i солдатiв. (Повернувся до Бергойна). А тепер, генерале, час не жде i Америка поспiшає. Чи зрозумiли ви, що хоч берете мiста та виграєте битви, проте несила ваша пiдкорити цiлий народ?

Бергойн. Дорогий сер, без завоювань не може бути аристократiї. Ходiм до мене в штаб i договоримось про все.

Андерсон. До ваших послуг, сер. (До Рiчарда). А ви, мiй хлопчику, будь ласка, проведiть замiсть мене Джудiт додому, добре? (Пiдштовхує Джудiт до нього). Ходiмте, генерале! (Дiловито прямує через майдан до ратушi, залишивши Джудiт з Рiчардом. Бергойн робить кiлька крокiв, але зупиняється i повертається до Рiчарда).

Бергойн. До речi, мiстере Даджен, я буду радий бачити вас у себе на снiданку о пiв на другу. (Пiсля хвилинної паузи додає з прихованим лукавством). Приведiть i мiсiс Андерсон, якщо на це буде її ласка. (До Суїндона, що ледве стримує лють). Ставтеся до цього спокiйнiше, майоре Суїндон: британський солдат може встояти проти усього на свiтi, крiм британського вiйськового мiнiстерства. (Пiшов за Андерсоном).

Сержант (до Суїндона). Якi будуть накази, сер?

Суїндон (вибухаючи люттю). Накази? Навiщо тепер наказувати? Армiї нема. Повертайтесь до казарми i будьте ви прок... (Крутнувся на пiдборах i пiшов).

Сержант (войовничо i патрiотично, не бажаючи визнати поразку). Стру-у-нко! Вище голови! І доведiть, що вам на них наплювати! На плече! Шикуйся! Кроком руш!

Барабан гучно вiдбиває дрiб; оркестр починає грати марш британських гренадерiв, сержант Брюднелл та англiйськi солдати з викликом браво марширують до казарми. Мiськi жителi, глузуючи з них, натовпом проводжають їх по майдану; доморощений мiський оркестр завершує похiд, витинаючи «Янкi Дудл». Ессi, що прийшла разом з оркестром, кидається до Рiчарда.

Ессi. О, Дiк!

Рiчард (добродушно, але владно). Ну, годi, годi! Не заперечую бути повiшеним, але щоб мене оплакували, — не хочу.

Ессi. Нi, нi, обiцяю. Я буду хороша! (Силкується стримати сльози, але не може). Я... я хочу подивиться, куди пiшли солдати. (Вiдходить набiк, удаючи, нiби дивиться вслiд юрбi).

Джудiт. Обiцяйте менi, що ви йому нiколи не розкажете!

Рiчард. Можете бути певнi. (Стискають одне одному руки).

Ессi (кричить до них). Вони повертаються! Вони iдуть по вас!

Ринкова площа трiумфує. Натовп, що в бурхливiй радостi зi своїм оркестром на чолi знов ринув сюди, несе Рiчарда на плечах, гучно вiтаючи його.