Вибрані твори (вид. 1928 р.)

ВИКАЖЧИК ― СЕРЦЕ

Так! нервова, дуже, страшенно нервова людина я був і єсть; але чом ви хочете називати мене божевільним? Болість вигострила мої чуття, ― не зруйнувала, не притупила їх. А над усе чуття слуху було в мене гостре. Я чув усе ― в небі і на землі. Я багато чого дочувавсь у пеклі. Який же з мене божевільний? Вважайте лишень! і дивіться, як розсудливо, як спокійно я можу вам розповісти всю цю історію.

Не можу сказати вам, як уперше ця думка заклюнулась у мій мозок, але раз зародившися, вона не кидала мене день і ніч. Мети не було тут жодної. Пристрасти жодної. Я любив цього старого. Він ніколи не скривдив мене. Він ніколи не вчинив мені образи. Його золото було мені непотрібне. Я думаю, це був його зір! Так, це він! Одне його око було як у яструба ― бліде блакитне око, затягнене плівкою. Скоро цей зір упадав на мене, кров мені стигла в жилах; і так ступнево, дуже поволі, я надумав забрати старому життя, аби позбутися цього ока довіку.

Оце сама суть. Ви з мене робите божевільного. Божевільні не тямлять нічого. А ви б подивились на мене. Ви б подивилися, як мудро я діяв – з якою обережністю – як завбачливо, з яким лицемірством я взявся до справи! Я ніколи не був із старим такий лагідний, як оцей цілий тиждень перед тим, як убив його. І кожної ночи, десь опівночі, я повертав клямку на його дверях і розчиняв їх ― о, так тихенько! І тоді, зробивши достатній на мою голову отвір, я виставляв туди темного лихтаря, геть закритого, закритого так, що жодний промінь не блискав із нього, а тоді протискав туди голову! Я рушив нею помалу, дуже-дуже помалу, щоб не збурити сон старому. Це мені забирало годину ― вмістити всю мою голову в отвір так далеко, щоб бачити його, як він лежить на своїм ліжку. Га! чинив би вам божевільний так мудро? І коли моя голова заходила досить в кімнату, я обережно прочиняв лихтаря ― о, як обережно! ― обережно (бо створи скрипіли) я прочиняв його рівно настільки, щоб єдиний тонісінький промінь упав на яструбине око. І так я робив сім довгих ночей, кожну ніч саме опівночі, але все знаходив око закритим, тож і ніяк було моє діло зробити ― бо це не старий мене дратував, тільки Лихе його Око. І що-ранку, скоро настане світ, я заходив сміливо до його кімнати і сміло балакав до нього, і сердечне взивав його на ім’я та розпитував, як йому спалось. Отже, бачите, він мав би бути дуже прозірливий, цей старий, щоб догадатись, що кожної ночи, рівно в дванадцятій, я заглядаю до нього, поки він спить.

На восьму ніч я розчиняв його двері іще обережніше, ніж звичайно. Минутна стрілка на годинникові поступає швидче, ніж робив це я. Перед цією ніччю ніколи я так не відчував степінь моєї сили, моєї розсудливости. Я ледве міг стримати почуття тріумфу. Думати, що я тут розчиняю помалу двері, а йому і не сняться мої тайні діла й думки! Я просто аж захихикав на цю думку, і він либонь зачув мене, бо раптом зворухнувся на ліжкові, мов би здригнувсь. Ви, може, подумаєте, що я відступивсь ― коли ж ні! В його кімнаті була густа темрява, чорна як би смола (бо віконниці були щільно причинені з боясти від злодіїв); отже, я знав, він не може побачити, що двері розчинені, і я натискав на них далі й далі.

Моя голова була вже всередині, і я мав одкрити лихтаря, коли мій великий палець сприснув по циновій клямці ― і старий підхватився на ліжкові з криком:

― Хто тут?

Я стояв ані руш і мовчав. Через цілу годину я не рухнув і м’язом і цим часом не чув, щоб він знову ліг. Він все сидів на ліжкові, прислухаючись: отак ніч-у-ніч дослухався бувало й я, як цокали смертельні дзиґарі в стіні.*

Тоді я почув легкий стогін, і я знав, що це стогін смертельного страху. Це не був стогін болю, ні горести ― о, ні! це був тихий, немов бездиханний звук, що встає із самого дна душі, коли ущерть її сповнить жах. Я знав добре цей звук. Нераз уночі, саме в північ, коли спав увесь світ, він зринав з моїх власних грудей, поглиблюючи жахним своїм ехом страхи, що катували мене. Кажу, я знав його добре. Я знав, що тепер почував старий, і я шкодував його, хоч і сміявся в душі. Я знав: він лежав без сну увесь час, аж від того легкого шуму, коли повернувся на ліжкові. Його страх відтоді все зростав. Він силкувався вважати його за безпідставний і не міг. Він говорив собі так: «це не що, тільки вітер у комині, це тільки миша пробігла хату» або «це всього лиш цвіркун свірґотнув собі раз». Так, він силкувавсь заспокоїтись цими догадками: але все йому було марне. Все марне, бо Смерть, наближаючись, закралась до нього своєю чорною тінню і оповила жертву. І це був зловісний вилив неслідної тіни ― те, що він відчував, дарма що не чув і не бачив нічого, відчував мою голову тут, у кімнаті.

Коли я терпеливо прождав довгий час і не почув, щоб він знову ліг, я зважився трішки розчинити ― ледь-ледь розчинити ― отвір у лихтарі. І я розчиняв його ― ви негодні собі уявити, як нищечком! ― поки врешті один бляклий промінь, мов павучина нитка, метнувсь із отвору і пав на яструбине око.

Воно було розплющене, широко-широко розплющене, і я зшаленів, як забачив його. Я бачив його зовсім чітко ― все мутно блакитне, з потворною плівкою на нім, що заморозила самий мозок в моїх кістках; але я не міг бачити більше нічого ― ні обличчя, ні тіла старого; бо я справив промінь, мов би інстинктом, просто на кляте око.

Ну, тепер ― не казав же я, що те, що ви маєте за божевілля, єсть лиш надмірна гострість чуттів? ― тепер, кажу, мого слуху досяг глухий, тихий, сквапливий звук ― такий видає годинник, загорнутий у вату. І цей звук знав я гаразд: це так билось старого серце. Він зміцнив мою лють, та’ як гук барабану надає салдатам відваги.

Ба й тепер я стримавсь і стояв ані руш. Я ледве дихав. Я держав лихтаря непорушно. Я дивився, як довго зможу тримати промінь на цьому окові. Тимчасом диявольський барабан його серця навіснів. Його постук ставав де-далі бистріший, що-раз голосніший, кожної хвилі. Страшно мусіло бути без міри старому. Гук робивсь голосніший ― кажу, голосніший що-хвилі! ― ви вважаєте добре? Я казав вам, що я людина нервова: так єсть. І тут, у цей мертвий час ночи, в лячній тиші старого дому, цей химерний звук навівав мені непоборну бояcть. Але кільки хвилин іще я тримавсь і стояв непорушно. Що ж як постук цей дужчав, все дужчав! Я думав, серце порветься. А тут ще й нова турбота мене поняла ― щоб цей гук не почули сусіди! Прийшов до старого час! Я голосно крикнув і, одкривши ліхтар, скочив до хати. Він зойкнув раз ― тільки раз. В одну мить я стягнув його долі і придавив його важким ліжком. Тоді весело осміхнувся, що вже діло готове. Але кільки хвилин серце билось іще приглушеним стуком. Ну що ж, я цим не боявся: його не розчути було крізь стіну. Врешті воно перестало. Старий помер. Я зрушив ліжко і оглянув трупа. Так; він, як камінь, мов камінь був мертвий. Я поклав йому руку на серце і держав так довгі хвилини. Пульсу не чулося. Він був мертвий, як камінь. Його око вже не дозолятиме мені…

Якби ви й досі вважали мене за божевільного, ви зміните свою думку про мене, коли я опишу вам мої мудрі завбачливі заходи при захованні тіла. Ніч відходила, і я працював поспішно, але потиху.

Я зняв три мостини з підлоги і вложив усе між бруси. Тоді я зрівняв дошки знов, так ладно, так ловко, що жодне людське око ― навіть його ― не здоліло б тут викрити щось лихого. Змивати я не мав нічого ― жодної плями, хоч будь якої ― ні жодного сліду крови. Я був занадто обачний для цього.

Коли я покінчив цю роботу, було вже чотири ― все ще темно та’ як опівночі. Саме як дзиґарі продзвонили годину, щось постукало з вулиці в двері. Я зійшов на низ одчиняти з легким серцем ― бо чого ж би тепер я мав боятись? Зайшло троє людей; вони заявили себе, вельми ввічливо, поліційними урядовцями. Сусіда вночі чув крик; виникло підозріння на щось лихе; повідомлення передано до поліції, і їх (урядовців) послали знайти причину.

Я усміхнувсь; бо чого ж би я мав боятись? Я привітав джентлменів. Цей крик, я сказав, був мій власний, уві сні. Старий пан, зазначив я, був у від’їзді. Я повів мої гості по цілому домі. Я казав їм шукати ― шукати добре. Я привів їх нарешті до його кімнати. Я показав їм його добро ― все ціле, незаймане. В захваті власної щирости я вніс до цієї кімнати стільці і пожадав їм тут відпочити від клопоту, а сам, у шаленій відвазі цілковитого торжества, поставив свого стільця на тім самім місті, що заховало в собі тіло жертви.

Урядовці були вдоволені. Мої маніри переконали їх. Я почувавсь винятково прекрасно. Вони сіли, і тимчасом я привітно їм одмовляв, вони гомоніли про всякі приватні речі. Аж тут я раптом відчув, що блідну, і схотів, щоб вони вже пішли. Голова мене заболіла і, здавалось, дзвенить ув ушах; а вони все сиділи і все ще балакали. Дзвеніння де-далі явнішало; воно не вщухало і де-далі явнішало: я говорив розвязніш, щоб позбутись цього почуття, але воно не вщухало і набувало що-далі виразности ― аж поки нарешті я втямив, що цей шум не в моїх ушах.

Певна річ, що тепер я дуже зблід, але я говорив ще спірніше і підвищував голос дужче. А гук все зростав ― і що б же я міг учинити? Це був тихий, глухий, сквапливий звук ― такий звук видає годинник, загорнутий в вату. Мені забивало дух ― а ті урядовці його не чули. Я гомонів прудкіш ― запальніше; але гук невпинно зростав. Я скочив і базікав про якісь дурниці підвищеним тоном, із сильними жестами; а гук невпинно зростав. Чом вони не хочуть іти? Я міряв кімнату туди й сюди важкими ступнями, мов би розлючений вкрай нагляданням оцих людей ― а гук невпинно зростав. О боже! що мав я робити? Я навіснів ― я безумствував ― я заклинав! Я совав стільця, що на ньому сидів, і човгав ним об підлогу, але гук вставав над усе і безпересталь зростав. Він ставав дужчий ― дужчий ― дужчий! І досі ці люди гомоніли собі приємно, сміялись. Чи ж може це бути, щоб вони не чули? Всесильний боже! ― ні, ні! Вони чули! ― вони домислялися! ― вони знали! ― вони насміхалися з мого жаху! ― так я думав і так я думаю зараз. І будь-що-будь було краще за цю агонію! Будь-що-будь було принятніше за це глумління! Я негоден був витримати ці фальшиві усмішки далі! Я чув, що мушу заголосити чи вмерти ― і тут ― знову! ― чуєте! ― дужче! дужче! дужче! дужче!

― Негідники! ― я закричав. ― Не дуріть мене! Я визнаю усе! ― знімайте дошки! отут, отут! ― це б’ється страшне його серце!