Victory Park

Незастиглий час

Історики є професійними читачами художньої літератури. Особливо ті, чиїм фахом є історія Середньовіччя. Тільки називають історики художню літературу «історичними джерелами», а читаючи хроніки, літописи, житія святих та нотатки мандрівників, намагаються зрозуміти давно минуле життя і на підставі вичитаного реконструювати його достовірні риси. Отож, історики читають доволі специфічно: їх не надто цікавить естетична складова, натомість вони шукають прикмети часу: звичаї та забобони, особливості одягу, уподобання людей, їхні фобії, захоплення і зацікавлення, тобто все, що зближує нас із минулим, і ще більшою мірою — те, що робить його власне історією, «доконаним минулим часом».

Отже, взаємини між літературою та історією проблематичні й дискомфортні. Існує заїжджений викладацький прийом: запропонувати слухачам уявити, ніби всі документи про Наполеонівські війни загинули і до наших днів дійшов лише один текст — «Війна і мир» графа Толстого. Як виглядатимуть у такому разі наші уявлення про велику європейську драму? І що тоді буде історією, а що — літературою?

Роман Олексія Нікітіна «Victory Park» ніби спеціально написаний саме для такого читання. Це — документ київської історії, що застає місто і його мешканців в останні дні «старого режиму», за хвилину до того, як в їхнє життя втрутиться Велика Історія і невпізнанно змінить увесь уклад повсякденності, міський пейзаж, звучання мови на вулицях, та, зрештою, й самих жителів. Ніде не зазначений час дії роману можна вичислити з точністю до року-двох за характерними, уже стертими часом прикметами старого київського життя: знаменитим фотоательє в парку Шевченка з портретом Дмитра Гнатюка у вітрині, неодмінними фарцовщиками на Бессарабці, назвами магазинів на Хрещатику, давно перероблених на «брендові», за звучанням забутих шлягерів з вікон і давно перейменованими назвами вулиць і місцевостей, про які вже «пам’ятають тільки старожили».

Утім, це не фотографічний знімок застиглого часу. Дія роману переважно точиться за рікою, на Лівому березі, куди Київ упродовж тисячолітньої своєї історії не наважувався ступити, споглядаючи задніпровські далі з недовірою і погордою з високих Дніпрових круч. За Дніпром і островами лежав простір Гоголівського «Вія», земля містична і «незнаєма». Лише після війни місто нестримно вихлюпнулося на Лівий берег і ніяково (жителі гір та ярів!) почало опановувати площину. Не зазирала до цієї частини міста й література. Олексій Нікітін, мабуть, перший історик у нашому письменстві, який пише «діяння» цього особливого світу.

Отож, коли всі інші книжки зникнуть і документи загинуть, Київ, або бодай частка його історії, залишиться в романі Олексія Нікітіна, з якого нащадки дізнаються, хто ми такі і як ми жили.