Victory Park

1

Іван Багіла пояснив старому, що фіксованого й остаточно певного майбутнього не існує, воно виникає і змінюється щосекунди сьогодення. Передбачити майбутнє у всій повноті неможливо, тому що незліченна кількість подій, що трапляються одночасно, створюють тонкий і складний малюнок кожної наступної миті і впливають на всі більш віддалені, на всі без винятків. Нам нічого не відомо про природу часу, а в майбутньому ми бачимо лише переломлене відображення минулого. Якщо влітку ми говоримо, що восени це чудове яблуко сорту «кальвіль» упаде, то маємо на увазі тільки те, що до цих пір більшість відомих нам яблук цього сорту, так і всіх інших сортів, дозрівало восени і зривалося з гілки під дією сили гравітації та інших законів природи. Тому немає причин вважати, що доля нашого яблука складеться інакше. Хоча всяке може статися. Усе можливо, повторюємо ми, навіть знаючи про щось напевно.

Старий не сперечався. У нього був свій досвід. Його гостей ніколи не цікавило майбутнє як філософська категорія, ніхто не ставив йому абстрактних питань — про долю Всесвіту наприклад. Людей бентежать космічні масштаби, вони живуть у різнобічному трикутнику, обмеженому трьома лініями долі: родиною, службою, здоров’ям.

Максим Багіла хотів запитати в Івана, чи знає наука що-небудь про те дивне в’язке середовище, в яке йому доводилося занурюватися щоразу, щоб розгледіти долі гостей, але зрозумів, що не зможе його описати, і не став навіть намагатися. Як міг він розповісти про вузьку глуху тишу, в якій бульбашками різних форм і розмірів застигали звуки? Або про темряву, в якій світло перетворювалося на вібруючі кристали з пекучими гострими гранями? Там час перетворюється на простір, а історії чиїхось життів тягнуться тугими нитками. Вони то утворюють з іншими складні вузли, які неможливо ні розірвати, ні розплутати, то раптом розходяться, щоб не перетнутися вже ніколи. Цей світ, не схожий ні на що, відкрив старому його дар, але, навчившись безпомилково і точно орієнтуватися у прихованих просторах, старий навряд чи зумів би розповісти про них так, щоб його зрозуміла хоча б ще одна людина.

Власне майбутнє перестало цікавити Максима Багілу, коли він став старим. Приймаючи гостей, спочатку він дивувався тужливій одноманітності їхніх питань і бажань, пізніше звик і до цього. Мрії людей були скроєні за одними лекалами, їхні життя немов сходили з конвеєрів трьох-чотирьох фабрик. І навіть ті, а може, особливо ті, хто, як сам він, вибивалися із загального ряду, наполегливіше за інших прагнули повернутися в тепле стійло, до годівниці, яку старанно наповнює турботливий господар.

Старий ніколи не соромився минулого; йому було соромно за своє майбутнє. Наприкінці життя в нього не залишилося ані питань, ані інтересів, ані бажань.

Ні, одне таки вціліло — йому не вистачало співрозмовника, рівного за досвідом, здатного розуміти і говорити з ним однією мовою. Самотність долала Максима Багілу сильніше за всі хвороби, накопичені ним за вісімдесят п’ять років, навіть сильніше за поранену ногу, яка давно втомилася йому підкорятися, але так і не припинила боліти.

Календарне літо закінчилося, стояла тепла рання осінь із довгими вечорами, густими журавлинно-червоними заходами сонця над Куренівкою та Оболонню. У ці дні старий допізна просиджував на вузькій лавці за повітками, біля двох останніх яблунь, що залишилися від великого колись саду, — «сніжним кальвілем» і «симиренкою». Він дивився, як темне небо над Правим берегом спалахує і переливається вогнями великого міста. Хтозна, може, те яскраве, але мінливе світло, що світилося за Дніпром у його сні, що багато років повторювався, насправді не було загравою пожежі? Можливо, уже тоді, в дев’ятнадцятому році, за його спиною височіло сучасне місто, а його батьки мовчки дивилися на нього, стоячи біля старих дерев’яних воріт, які згоріли на третьому році війни. Цього не перевірити, але якщо навіть так, головне залишається незмінним: усе, що він заслужив у життя, — тільки свіжий запах дозрілих яблук і самотність тихої передосінньої ночі. Тільки запах яблук і самотність залишилися з ним до кінця, до останньої хвилини.

Максиму Багілі цього було достатньо...

Старий зазвичай лягав пізно, тому тіло на лаві за повітками його донька Тетяна побачила тільки вранці. Це був перший по-справжньому осінній ранок — з легким приморозком й інеєм на траві.

Тієї ночі обсипався весь «кальвіль», усі плоди до єдиного. А «симиренко» стояла ще довго, до середини листопада.

2

Семен Багіла прилетів до Києва на третій день після смерті старого. Таксі з Борисполя дуже довго кружляло Очеретами між новими двоповерховими будинками і знову поверталося до Покровської церкви — Семен не впізнавав рідного села. Півжиття згадував він широкі немощені вулиці, старі дерев’яні паркани, пропахлі гниллю, туман, що напливав з Дніпра. Він точно знав, як городами пройти від церкви до будинку старого, він пам’ятав, в чиєму саду черешня достигає раніше за всіх і в кого найлютіші собаки. Семен Багіла не забув нічого — не залишилося тільки тих Очеретів, які, як старі вигорілі світлини, зберігала його пам’ять.

За високими цегляними парканами з воротами достатньої ширини, щоб у двір вільно могла в’їхати «Нива» з причепом, під надійними дахами, що поблискували оцинковкою, відбудувались нові Очерети. За ними вже не пробіжиш потайки городами, перемахуючи через тини. Ці Очерети не поспішали визнавати в ньому свого.

Семен довго не здавався, він був упевнений, що знайде дорогу без сторонньої допомоги, але коли водій сказав, що іще трохи — і закінчиться бензин, довелося капітулювати. Не здогадуючись, наскільки глибока його поразка, Семен запитав дорогу до будинку старого у рослого хлопця, який виходив з церкви. А хвилиною пізніше з’ясувалося, що цей хлопець — його син Іван, а рідну вулицю він ніколи б не зумів знайти, тому що сусіди перетворили її майже на глухий кут. Вони забудували виїзд до церкви так, що протиснутися між сусідським парканом і стіною магазину тепер можна тільки боком. «Волга» тричі минула цей тісний прохід, завалений картонними коробками і дерев’яними ящиками, і тричі Семен Багіла не впізнав вулицю свого дитинства.

Раніше у двір до старого не можна було увійти через гостей, що чекали черги біля воріт. Тепер на лавках біля паркану сиділи п’ять бабусь у чорному і три дідуся в сірих картузах і коричневих костюмах у темну смужку по моді ранніх шістдесятих. Більше не було нікого. Очерети не помітили смерті Максима Багіли, а обдзвонювати і збирати його київських знайомих Тетяна не захотіла.

Брата вона впізнала не відразу. Побачивши в дверях темний із синім відливом югославський плащ, чорні німецькі лаковані черевики і фетровий капелюх, Тетяна вирішила, що приїхав один з міліцейських генералів. Утім, вона одразу ж розгледіла хоч і вже з помітним ніжним жирком, але все ще витягнутий, важезний біля підборіддя овал обличчя і хижий фамільний ніс. Семен обійняв сестру і ще раз притиснув до себе Івана. Потім ніяково поклав на стіл запечатану банківську упаковку двадцатип’ятирубльових купюр. Після блукань Очеретами, що спантеличили Семена, вдома він теж відчував себе невпевнено. Тетяна подякувала і байдуже прибрала пачку в стіл — гроші в родині були.

Чекали на отця Миколу. Батюшка залишався останнім живим ровесником Максима Багіли в Очеретах. Інший священик, можливо, і засумнівався б, чи не порушить якоїсь важливої відомчої інструкції, відспівуючи старого, але отець Микола про ці дурниці не думав. Він знав Максима все життя, не раз сидів з ним за чарчиною, пам’ятав його батьків і бабку Катерину, від якої до Максима перейшов талант. Можливо, в інших селах своїх старих не відспівують, але в Очеретах завжди жили без поганих забобонів.

Семен Багіла десять хвилин помовчав біля труни батька, спробував зібрати до купи думки, але в голові лунко дзвеніла порожнеча. Нічого, крім утоми після трьох перельотів і запеклої сутички за квиток у Внуково, він не відчував. Квиток за рахунок квоти «Тюменгазпрома» був замовлений вчасно, але в аеропорту хтось, вочевидь, вирішив на ньому заробити. Довелося дохідливо пояснити, що директор газопереробного заводу — не хлопчик на побігеньках, і в черзі штовхатися не стане.

Він вийшов на двір, відшукав за повітками лавочку і влаштувався на ній у тиші й самоті. Він провів у дорозі дві ночі, весь цей час не спав і тепер, розслабившись лише на хвилину, раптом міцно вмерзнув у сон, немов у крижану брилу. У загальній метушні його відсутності не помітили, і він спокійно проспав усе, заради чого приїхав: і відспівування Максима Багіли, і похорон.

Уві сні, який побачив син старого на улюбленій лавці його батька, не було нічого загадкового або пророчого. Семену Багілі наснилася пожежа в компресорному цеху, яка трапилася за тиждень до того, як прийшла телеграма про смерть батька. Пожежу загасили швидко; на щастя, ніхто не загинув, але виробництво довелося зупинити на три дні. Три дні не вщухали телефони в його кабінеті, керівництво найрізноманітніших рівнів — від крайового до московського — волало на нього з усіх телефонних трубок. Завод зривав план об’єднання і галузі, псував показники міста, краю, республіки. Семен уявити не міг, що б він робив, якби телеграма прийшла дня на два раніше. Виїхати, кинувши непрацюючий завод, ніхто б йому не дозволив.

Коли він відлітав до Ханти-Мансійська, усе вже було запущено, телефони на його столі дзвонили не частіше, ніж зазвичай, але він знав, що на нараду в міністерстві винесено його питання, і йому ще поталанить, якщо справа закінчиться доганою. Нараду було призначено на кінець вересня. Прийшов час запасатися валідолом.

Відпустило Семена Багілу тільки після другої чарки. Спогади про пожежу та про те, як будуть дерти його в міністерстві, кудись пішли, зате він раптом відчув смак вареної картоплі, смаженої курки, яку приготувала Тетяна для поминального столу, і знайомий мало не з дитячих років аромат пекельно міцного пшеничного самогону.

«Раніше треба було хильнути, — подумав Семен, — відразу, щойно приземлилися». Ця думка відвідувала його і раніше, але з’являтися напідпитку на похорони батька — не годиться. Усьому свій час.

Присутніх за столом він не пам’ятав. За останні сорок п’ять років йому траплялося сидіти за різними столами з дуже несхожими людьми. Він пив з колишніми зеками і вохрою — відставною і діючою, з геологами, геодезистами, вченими і артистами, бичами, кримінальниками, що значаться у всесоюзному розшуку, міністрами і членами ЦК, моряками і роботягами, але ніколи він не почувався так ніяково і нерозумно, як цього вечора. Його тут пам’ятали, з ним віталися, на нього дивилися, впізнаючи. Він відповідав, теж щось говорив, хоча не міг пригадати жодного імені.

Тим часом знову наливали і знову пили. Самогон м’яко розчиняв реальність, і поступово за зморшками, шрамами та набряклими мішками під очима сусідів проступали риси людей, добре знайомих йому із самого дитинства.

Але для Семена Багіли це вже було нічого не варто.

3

Він звик вставати рано, скільки б не було випито напередодні. Від учорашнього вечора в пам’яті застряг уривок незрозумілої розмови з очеретянським батюшкою. Отець Микола поцікавився, де Семен працює.

— На газопереробному заводі, батюшко. Виробниче об’єднання «Газтрубал».

— Це якось пов’язано з Карфагеном? — здивувався батько Микола.

Семен навіть не посміхнувся, бо уявлення не мав, що схоже ім’я носила ціла купа фінікійських правителів і полководців.

Так, колись він знав цих людей, жив з ними поруч, але що це змінює? З того часу минуло ціле життя, світ став іншим, й іншим став Семен Багіла. Він ніколи вже не буде тут своїм, не відчує Очерети своїми. Тільки здається, що завжди можна повернутися, — насправді доріг, що ведуть назад, не існує. Усі вони ведуть не туди.

— Ходімо, — сказав Семен синові. — Покажеш Очерети. А то я ніби вперше сюди приїхав, нічого не впізнаю.

Чесно кажучи, Очерети його не цікавили — він хотів поговорити з Іваном. Семен тут був у гостях, Іван — удома, але, дивлячись збоку, можна було вирішити, що все абсолютно навпаки.

— Куркулі, — хазяйновито оглянув село Семен. — Відбудувалися, відгородилися від усього світу. Тобі тут не затісно?

— У Очеретах? — не зрозумів Іван.

— У Очеретах. У Києві. В Україні.

— Ні начебто...

— Це поки. Але незабаром ти почнеш задихатися. Тут уже все розгородили і застовпили до нас, розумієш? Усі командні висоти зайняті, усі посади поділені. Зараз ти цього не відчуваєш, але коли закінчиш інститут і почнеш працювати, то відразу зрозумієш, про що у я. Країною править покоління переможців. Вони досі мислять зведеннями Радінформбюро. Їм давно час на пенсію, на спокій, їхній час минув десять років тому, їхні погляди застаріли, але вони не здаються і не здадуться ніколи. Не такі вони люди, щоб піти по-доброму. А нам що робити? Піднімати заколот? Або терпляче чекати, поки вони повмирають? Тільки за ними не твоя черга — за ними вже двадцять років топчуться ті, кому зараз полтиник, а за тими теж усе зайнято. Куди б ти не сунувся, тебе там не чекають, хлопче. Так і будеш бігати молодим чоловіком до сивого волосся. Чи влаштовує такий варіант? Якщо так, то розмова закінчена, гуляємо далі, оглядаємо місцеві визначні пам’ятки.

— А якщо ні?

— Тоді тобі треба звідси тікати, і швидше. Є місця, де не чекають півжиття, коли з’явиться шанс, а просто роблять. Північ — це наша Америка, країна казкових можливостей. П’ятнадцять років тому я був бульдозеристом, тепер — директор заводу. Якби почав раніше, то піднявся б ще вище. Але і зараз у мене перспективи непогані: з Уренгоя Москва як на долоні, такі кабінети проглядаються — дух захоплює. І ось що я тобі скажу: закінчуй тут свої справи і переїжджай до мене. Закінчиш інститут за профілем і впишешся в систему. Це справжня чоловіча робота, будеш бачити результати своєї праці і отримувати за неї справжні гроші. Північ за місяць освоює більше коштів, ніж уся Україна за рік. Звідси і масштаби, і можливості. Зрозуміло пояснив?

— Зрозуміло, — відповів Іван. — Але старий був би проти, ти ж знаєш.

— Старий був розумний. Він іноді ніби мимохідь говорив речі, до яких я роками потім доходив. Спочатку я лаявся з ним страшно, сперечався, а потім розумів, що все йде саме так, як він сказав. Та й не дожив би він до наших днів, якби був дурнем. Але щодо Півночі дід помилявся. У нього був свій досвід, ним він судив моє життя, а цього робити не можна. Тому відповім так: авжеж, він був би проти. І помилився б. Це все, що тебе зупиняє?

— Мене можуть забрати в армію.

— Це тут тебе можуть забрати. А там я вирішую всі питання — з армією, з міліцією, з Господом Богом. Зараз піти в армію — просто викреслити з життя два роки. Немає в цьому ані сенсу, ані користі. Гаразд, — закінчив розмову Семен, — далі думай сам. Життя велике, встигнути можна чимало, якщо займатися справою, а не чекати, щоб тобі дозволили за неї взятися.

Вони вийшли до води, і Семен Багіла замовк, розглядаючи знайомі з дитинства обриси Правого берега. За п’ятнадцять років Очерети змінилися, їх не впізнати, але кручі за Дніпром залишилися такими ж, якими він їх пам’ятав. Золотим і червоним горіли клени над річкою, що віддзеркалювала яскраво-синє осіннє небо.

Наступного дня Семен полетів до Москви. Коли в ілюмінаторі ТУ-134, що стрімко йшов за хмари, промайнули північні околиці Києва, він уже знав, що більше ніколи не повернеться в Очерети. Робити тут йому більше нічого.

4

На дев’ятий день після смерті старого Іван Багіла отримав повістку — Падовець викликав його на допит. Той самий смішний Падовець, якого якось, ще на початку літа, виставив зі своєї повітки старий, а потім у дворі Рябко ледь не хапанув за в’яле стегно. Іван добре пам’ятав капітана, не міг тільки зрозуміти, навіщо зараз, через чотири місяці, раптом йому знадобився. Не зрозумів цього і полковник Бубон, коли Падовець повідомив, що відправив повістку молодшому Багілі.

— Адже ситуація змінилася, — пояснив капітан. — Старий Багіла преставився, і тепер ніхто нам не завадить попрацювати з його онуком.

— Ти, головне, у справі про вбивство Коломійця більше нічого не чіпай, — велів Бубон. — Убивця знайдений, визнаний неосудним, поміщений до спецлі-карні. Ми свою справу зробили. Усе!

— Я про інше, товаришу полковнику. Зник Алабама — видно, відчув щось і втік. Хто знає, як повернеться ситуація в парку через півроку, через рік? Може знадобитися пішак на роль постачальника фарци. А Багіла цей уже замазаний: є свідчення на нього в справі Коломійця — раз, якщо є зв’язок із цеховиком Бородавкою — два. Окремо начебто дрібниця, але якась картинка вимальовується.

— Гаразд, попрацюй з ним, пограй, — дозволив Бубон і подумав, що Падовець, мабуть, щось приховує, і справжньої причини, через яку йому кортить притиснути Багілу, не називає. Можливо, студент десь наступив капітану на мозоль, і тепер той вирішив сипонути пацану солі на хвіст?

Бубон мав рацію десь на третину. Падовець дійсно не забув, як старий спершу зірвав йому допит Івана, а потім виставив з двору. Але справа була не тільки в цьому. Капітан любив порядок, жив по системі. Він витратив на Багілу час і сили, він опитував свідків, мотався по парку, збирав свідчення, і йому було шкода роботи, виконаної даремно. Якщо показання є, то людина, що діє системно, завжди знайде їм застосування і, почавши з кимось працювати, не кине справу, а доведе до кінця.

Перш ніж дозволити Івану увійти, Падовець протримав його в коридорі хвилин із сорок. Увесь цей час він говорив по телефону, пив чай з цукерками і розмірковував, чи не надто дріб’язково вийде — помститися Багілі-онукові за кепський характер Багіли-діда, маринуючи його за дверима кабінету. Допивши чай, вирішив, що ні, не дріб’язково — те що треба.

— Заходьте, — протрубив він, прибравши цукерки і чашку в шухляду письмового столу. — Багіло! Де це вас носить?!

Іван не впізнав слідчого. У невеликому захаращеному приміщенні капітан сидів спиною до вікна і походив на огрядну статую будди — але не милостивого, а якогось недоброго. Обличчя його було зосередженим, без сліду будь-яких емоцій. Він гортав документи, не дивлячись на Івана, та щось черкав на невеликому аркуші.

Невже це він дріботів по їхньому двору в Очеретах, притискаючи до живота портфель, а коли Рябко рвав ланцюг у надії хоч разок хапнути його пишні окости, жахався і тріпотів усіма півтора центнерами своєї живої ваги? Ні, то був якийсь інший Падовець, а цей зовсім не схожий на колишнього: він мовчки відібрав у Йвана пропуск, кивнув на розхитаний стілець навпроти свого столу, а потім, нічого не пояснюючи, почав швидко сипати питаннями, вимагаючи настільки ж швидких і коротких відповідей.

— Як ви здійснювали доставку в парк неврахованої продукції ПО «Хімволокно»?

— Кому передавали товар? Хто, крім вас і Пелікана, входив до злочинної групи?

— Хто займався збутом? Імена, прізвища, клички!

Іван розгубився. У питаннях Падовця відчувалося божевілля. Відповідати на них усерйоз було неможливо. Не відповідати він не міг, тому що мовчання означало згоду і визнання наявності фактів. Усі ці «ніхто, ніяк, не знаю» виглядали б непереконливо і не могли протистояти натиску капітана.

— Як ви здійснювали оплату? Хто передавав гроші? Кому ви їх передавали? Бородавці особисто?

Градус абсурду зашкалював. Капітан немов обертав Івана на центрифузі, щоб, коли він остаточно втратить рівновагу, збити з ніг і зіштовхнути в трясовиння. Іван намагався зачепитися хоч за щось, але нічого не виходило — він не розумів, як поводитись і що відповідати.

— Яка частина розрахунків проводилася в іноземній валюті?

— Для чого ви брали чеки Зовнішпосилторга?

— Ви говорили Бородавці про плями комунізму. Що ви мали на увазі, як мали намір їх використовувати?

Згадку про ці плями Падовець виявив у протоколах допитів Бородавки і не зрозумів, про що йдеться. Там узагалі було мало цікавого для Падовця, і його нудьгуючий погляд зачепився тільки за плями. Багілу він запитав про них тільки з цікавості.

Але тільки-но прозвучало останнє питання, Іван відчув, що у нього з’явилася можливість розірвати порочне коло божевілля, в яке зацькував його слідчий.

— «Плями комунізму» — це явище, відзначене дослідниками бріофітів. Його вивчають уже багато років, але пояснення поки не знайшли.

— Бріофіти? — перепитав Падовець, щось черкнувши на папірці.

— Це мохоподібні. Мохи. Дрібні рослини, довжина яких...

— Я знаю, що таке мох, — похмуро перебив Івана капітан. — Комунізм тут до чого?

— Ну як же? Мохи — справжні піонери в справі заселення необжитих просторів. У мохів немає коріння, але вони накопичують воду, як губка... Ні, скоріше, як верблюди. Мохи живуть на всіх континентах, включаючи Антарктиду, і деякі полярники називають їх «верблюдами Антарктиди». Вивчаючи властивості бріофітів, важливо не сплутати мохи з лишайниками. Основна відмінність одних від інших полягає саме в здатності створювати так звані «плями комунізму». Лишайники ж, навіть так званий оленячий мох, або ягель, ні до чого подібного не схильні. Істинний мох гіллястий і пухнастий, а ягель — шкірястий. Тому — тільки мохи! Мохові «плями комунізму» можуть з’явитися де завгодно: на валунах і скелях, на болотах, пустищах і пустирях, на стінах будівель. Уявіть, стоїть собі століттями якийсь буржуазний парламент — брила-брилою, і раптом на північній або західній — обов’язково тіньовій! — його стіні виникає мальовнича зелена пляма, що нагадує... Ні, спершу вона нічого особливого не нагадує, але з часом одні помічають, що обриси плями схожі на профіль Мао Цзедуна, а інші бачать схожість із бородою Маркса. Але справа навіть не в формі — головне, що вона існує відповідно до законів комунізму: колонії мохів не визнають соціальних класів і держав, але завжди готові посприяти пролетаріату. Якби не мох та не клин, був би тесля сам-один? Однак мох, який утворює «плями комунізму», не їстівний за жодних обставин.

— Це все?

— На жаль, так. Рано чи пізно приходить якийсь дядя Вася з жеку, садівник, маляр або група муніципальних службовців і здирає «плями комунізму» зі стіни парламенту. Іржавим скребком або щіткою. Потім вони довго миють сіру стіну розчином лугу, щоб більше ніяких плям. Але з часом «пляма комунізму» неодмінно з’являється ще де-небудь.

— Ось що, Багіло. — Падовець простягнув Івану два заповнених бланки. — На сьогодні досить. Прийдете через три дні; час і дата наступного допиту вказані в повістці. Хочу попередити відразу, що ваші спроби закосити під психа тут не прокотять. Якщо будете і далі казки розповідати, ми вам хутко психіатричну експертизу організуємо. Другий старий тут нікому не потрібен. Це, сподіваюся, зрозуміло?

5

Боря Торпеда не любив київську осінь, вона викликала у нього меланхолію. Навіть узимку, коли в його квартирі наскрізь промерзла торцева стіна — будинок був побудований за якоюсь бісовою експериментальною технологією, — йому не було так сумно. Холод змушував рухатися, більше працювати, не давав відволікатися. А восени Торпеду тягнуло додому, в Киргизію, і бажання займатися справами розчинялося в прозорому застигаючому повітрі.

Після зникнення Алабами вся робота звалилася на нього. Треба було налагоджувати нові схеми поставок і розрахунків, але замість цього Торпеда сидів за столиком «Конвалії», пив горілку, запивав її чаєм, їв на самоті манти, приготовані кухарем Михайлом за рецептом Алабами, і думав, що доношує за збіглим казахстанським німцем парк, як демісезонний плащ.

Так чомусь траплялося, що все важливе в житті Торпеда підбирав за іншими. Навіть Біловодське, де він народився тридцять вісім років тому, запорошене і невпорядковане, з купами сміття на узбіччях, дісталося його батькам від киргизів і росіян.

З рідного Інкермана їхню родину разом з болгарами, вірменами й понтійськими греками виселили влітку сорок четвертого. У дитинстві Боря казав приятелям, що під час війни його батько служив командиром торпедного катера. Відстоювати цю версію було нелегко: усі знали, що його старий працював на залізниці, обхідником на Сокулукській дистанції колії, але Боріну впертість оцінили, і він на все життя залишився Торпедою.

А може, справа була зовсім не в осені. Якщо в мовчазній самоті жувати манти, пити великими піалами чай і маленькими чарками — горілку, дивитися, як вітер жене листя каштанів центральною алеєю, то поступово приходить розуміння, що в парку щось не так. Щось повернуло не туди після зникнення Алабами, змінилося загрозливо і нез’ясовно.

Торпеді ні з ким було порадитися, а самотужки розібратися в тому, що відбувається, ніяк не виходило. Звичайно, він міг наплювати, увігнати в землю свої передчуття і підозри, але хто знає, чим вони потім проростуть? Ось із тим же Вільком — ну навіщо він підрізав вусатого? Якби у нього було хоч кілька секунд подумати, усе було б інакше. Цього разу він не стане поспішати, але йому потрібен натяк, легкий поштовх, щоб він зміг натиснути на правильну педаль.

У відповідь на всі ці меланхолійні роздуми чуйні небеса послали Торпеді Дулю. Тихий п’яничка несподівано вивернувся з-за рогу «Конвалії» і дуже здивувався, виявивши за єдиним столиком Торпеду, що доїдав манти. Зазвичай Дуля побоювався грека, а Торпеда ледь помічав його серед інших мешканців парку. Але сьогодні все зійшлося так, що одному був потрібен співрозмовник, а іншому товариш по чарчині, тому вже за кілька хвилин вони сиділи вдвох.

— Завжди здогадувався, що світ з вершин влади не виглядає якимось особливим, — оголосив Дуля, коли Мишко приніс йому манти і налив горілки. — Ті ж матусі з колясками, той же листопад.

— Мій столик — це вершина влади? — зрозумів Торпеда.

— Одна з них. Не Кремль, звичайно, але щось таке. Поки, принаймні...

— Поки що?

— Поки його на зиму не прибрали. Усередині ж ніякого виду — ні матусь, ні листопада. Таргани одні, і Михайло, що без кінця виліплює манти.

— Мишко — свій хлопець.

— Алабама теж був своїм хлопцем. І де він тепер?

— А де він тепер? — поцікавився Торпеда і налив Дулі Ще.

— Злиняв, — загадково посміхнувся Дуля. — Головне, що сам, а то ми спершу думали, що Алабама своє відпрацював, і його звалили.

— Тож, у Алабами все гаразд?

— У тих, хто вміє вчасно зіскочити, завжди все гаразд. Тільки це дуже рідкісна риса, вона вимагає сили волі і вміння рахувати. От уяви — як йому було взяти і все кинути? Адже йому не тридцять, вже і не п’ятдесят. Але він відчув небезпеку — і фіть!.. А ти сидиш за столиком Алабами і ставиш неправильні питання. Ти питаєш, куди він звалив. Та яка різниця куди? Головне — чому? Чому Алабама кинув парк, кинув усе і розчинився, як привид у місячному світлі?

— Про привидів якось потім, — перебив Торпеда Дулю, що стрімко захмелів. — Що ти там казав? Чому зник Алабама?

— А я не говорив, тому що не знаю. Тут мені не вдається встановити причинно-наслідковий зв’язок, але ж він важливий. Проблема сходить до Арістотеля. Пізніше нею займалися Плутарх і Макробій. Куди ж мені з немитим писком?..

— Стій, Дулю, — Торпеда відняв у старого чарку з недопитою горілкою. — Забудь про Арістотеля. Давай про Алабаму. Чому він звалив з парку і з міста?

— Але я ж про те й кажу, — образився Дуля, — що не можу зрозуміти: чи то Алабама зник тому, що в парку з’явилися хлопці з контори, чи то вони з’явилися тому, що тут не стало Алабами.

— З якої контори? — запитав Торпеда, вже зрозумівши з якої.

— З дебухи, шановний. Двоє чарівних молодиків півтора місяці тому влаштувалися інженерами на атракціон «Качки і лебеді». Навіщо на цій дитячій штуковині цілих два інженери, коли там вистачить одного механіка? — Дуля запитально подивився на Торпеду, і той негайно повернув старому чарку.

— Так навіщо?

— Тобі видніше. Раз сюди присилають одразу двох оперів під прикриттям, отже кудись бурять, а ти мене питаєш — «навіщо»? Тобі є у кого запитати. Але коли будеш ставити свої питання, не забудь додати, що ці інженери не з нашого відділу КДБ. Це не ледарі недотепи Галицького.

— Хто ж тоді?

— Не знаю. Швидше, з Володимирської. Тож усе досить серйозно.

— А якщо серйозно, то ти звідки знаєш?

— Але ж і я не дурень. Щось бачу і дещо іще міркую.

— Гаразд, Дулю. — Торпеда підвівся. — Мені час. А ти їж, не поспішай.

І тіні не залишилося від його недавньої меланхолії. До біса осінь! Київ — ледаче місто, але київська лінь небезпечна. Вона тяжіє до сибаритства. Манти під горілочку, балаканина про Арістотеля... оком зморгнути не встигнеш, як сплетуть тобі постоли і запроторять за ґрати. Навіть Алабама злиняв мовчки, але ж серйозний був боєць, таких пошукати. Але Торпеда теж не курча, що не брус шпановий[7]. І Бубон тут сидить не просто так. Зараз вони розкрутять цю карусель, і всі качки полетять лебедями!

1

Ми живемо тут і зараз, де б не було це тут, коли б не відбувалося це зараз. Їдучи на місяць, на рік, ми зміщуємо точку відліку, і все, що було раніше, усе попереднє життя зсувається, зісковзує кудись на периферію. Ми бачили його уві сні, нам розповів про нього по радіо диктор Левітан своїм глибоким драматичним баритоном, ми щось читали, чимало ще непогано пам’ятаємо, але дрібниці, деталі починають забуватися. У спогадах з’являється прохолодна відстороненість, минуле відступає під натиском інших людей, яскравих вражень, і тільки це — нове — життя виявляється справжнім.

Але як же стрімко все відновлюється, варто тільки довгим сталевим ключем відчинити двері квартири, кинути сумку на звичне місце між стіною і письмовим столом, розсунути штори і широко відчинити вікно, впускаючи в кімнату запахи пізнього міського літа разом з теплим передвечірнім повітрям.

Стики минулого і сьогодення виявилися підігнаними так щільно, немов не було двох місяців у Херсонесі, немов лише вчора Пелікан засмикнув штори у своїй кімнаті, перевірив, чи вимкнене світло, чи заблокований газ, і поспішив на севастопольський потяг зі вкладеним у паспорт дозволом на в’їзд у режимне місто. Він поїхав учора, повернувся сьогодні, і на цьому — усе, епізод завершено.

Завершено, але не забуто. Як би щільно не змикала краї реальність, минуле літо в його пам’яті буде ще довго переливатися квітами херсонеського заходу, зберігати присмак гіркоти полину і тепло дихання Сиринги.

Але час цих спогадів прийде пізніше, може, через роки. А зараз Пелікан заклопотано покружляв по мляво порожній кухні, поплескав дверцятами шафок, заповнених неїстівним мотлохом, і ввімкнув холодильник. Корисний пристрій працьовито заторохтів, але на його полицях нічого не з’явилося. Батьки повернуться з Чернігова тільки через два тижні. Сунувши в кишеню п’ятірку, Пелікан побрів у сусідній магазин.

Він розраховував повернутися додому хвилин через десять, але силові лінії на Комсомольському масиві того вечора розташовувалися таким чином, що через півгодини, ледь утримуючи лівою рукою дві «бомби» портвейну «Агдам», Пелікан дзвонив у двері квартири на вулиці Малишка. Троє колишніх однокласників Пелікана терпляче чекали поруч, коли дзвінок буде почутий, і їх, нарешті, впустять.

Позаду, спершись на перила і поставивши між ніг сумку зі ще сімома пляшками портвейну, стояв, звично втягнувши голову в плечі, Вадик Сніжко, зірка баскетболу і чемпіон України серед юніорів. З Вадиком Пелікан колись грав в одній команді. Порившись у сімейних архівах, вони могли б відкопати кілька однакових грамот, якими були відзначені їхні спільні перемоги в якихось Напівдитячих турнірах — Брест, Горький, Куйбишев. Пелікан тільки тому і опинився біля дверей цієї квартири, що зустрів Вадика. Без давнього приятеля робити йому тут було нічого, та й з ним Пелікан збирався провести тут усього хвилин із двадцять — подивитися на знайомі пики, а потім непомітно втекти.

Поруч зі Сніжком на сходовому майданчику сидів навпочіпки Толик Гастроном, а осторонь, на сходинках, квапливо добивав смердючу «Ватру» Льоня Хвостієвський. Про Толика Пелікан за останні чотири роки не чув нічого, не згадував про нього жодного разу, і якби зараз не зустрів його разом із Вадиком, то каламутний образ Гастронома тихо розчинився б згодом у надрах його пам’яті. А ось про Хвостієвського років зо два тому йому нагадали.

У десятому класі, уже закінчуючи навчання, в проміжку між травневими святами, Льоня рано-вранці крізь вікно вибрався на козирок над входом у школу і звідти привітав учнів та вчителів підкинутою правою рукою, прямою, як меч легіонера. На Льоні були високі чоботи, офіцерська польова форма, пофарбована в чорний колір, чорний кашкет з орлом замість загальновійськової кокарди і старий шкіряний плащ. Щоб не залишалося жодних сумнівів, на рукав плаща Льоня начепив червону пов’язку зі свастикою, а на верхню губу наклеїв квадратик марлі бурого кольору, що здалеку нагадував вуса.

Навіщо він усе це зробив, ніхто до пуття не зрозумів. Його швидко прибрали з козирка і закатали на півроку до лікарні. Восени він вийшов звідти, але атестат про повну загальну середню освіту не отримав, і тепер то з’являвся на Комсомольському масиві, то надовго зникав.

За дверима відзначали кінець літа. Або початок осені. Вадик плутався у свідченнях, але стверджував, що там усі наші. Пелікан радий був побачити Вадика, але запитав себе: чи готовий він приєднатися до компанії, якщо інші наші такі ж, як Толик і Льоня? На дзвінки поки ніхто не відгукувався, і це давало йому шанс нашвидкуруч злиняти.

Нарешті тонка призовна трель дзвінка точно вписалася в паузу між двома пасажами важкого металу, що стрясав стіни, і була почута.

Двері відчинив усміхнений, уже добряче вгашений тип. Ставши в отворі, він мутно витріщився на непроханих гостей. За спиною у Пелікана заворушився Вадик Сніжко, не впізнати якого було просто неможливо, проте й це не подіяло. Німа сцена затягувалася, треба було якось порозумітися, але ніхто не міг збагнути, що саме слід сказати незнайомому господареві квартири — якщо це, звичайно, був він.

Тут з несамовитим криком «Пелікан!» звідкись вилетіла в передпокій Ірка. Вона відштовхнула вгашеного хлопця, який усе ще топтався в дверях, і з розгону стрибнула на Пелікана — та так, що якби не Вадик, той напевно б не встояв на ногах.

— Пелікане, ти звідки? Куди ти зник?!

— Прилетів годину тому. Ще вранці був у Сімферополі.

— І я вчора повернулася. — Ірка завмерла, притулившись до Пелікана, не бажаючи його відпускати.

Толик, Льоня, а слідом і Вадик з портвейном зникли в квартирі, делікатно причинивши за собою двері.

— Ти просто не уявляєш, як я скучила!

— Уявляю, — відповів Пелікан. — Я весь цей час думав про тебе.

Це було чистою, нічим не замутненою правдою. Стики часів зійшлися достеменно, і тепер, крім Ірки, поруч із ним не залишилося нікого...

2

Наступна повістка прийшла в кінці вересня. Це був дивний папір: у ньому Пеліканові пропонувалося з’явитися до військкомату, щоб особисто отримати наступну, третю і цього разу остаточну повістку.

— Яка ще армія? — не повірила Ірка. — Ти що, серйозно?

— Радянська, скоріш за все, — припустив Пелікан. — Навряд чи грецькі або, скажімо, італійські збройні сили стали б так наполегливо заманювати мене до своїх лав.

— Дурнуваті в тебе жарти, Пелікане.

— Це сарказм. Або іронія. Кажуть, між сарказмом та іронією є якась межа, але я її погано відчуваю.

— Та яка різниця? — Ірка подивилась на нього з тугою. — Що ж тепер робити?

— Сьогодні треба віднести Калашу дьюар з азотом. Підеш зі мною?

— Піду, звичайно!

— Ось цим і займемося, а з рештою — як вийде...

Літо тривало для них увесь вересень. Ірка рідко з’являлася в своєму училищі, Пелікана в університеті теж майже не бачили. Удень вони валялися на м’якому піску Труханового острова, а частіше вирушали на прогулянковому катерку вниз по Дніпру — за Осокорки, за Вишняки, в якісь майже безлюдні місця. Там ліс підступав до самого берега, залишаючи тільки вузьку смужку чистого пляжу. Поряд із невеликою пристанню обдертими днищами догори валялися чиїсь човни, і ситі коти спали на них у цілковитій безпеці. Далеко від берега серед сосен ховалися дерев’яні котеджі — спорожнілі бази відпочинку київських заводів. Між ними зрідка пробігали стурбовані собаки. З початком вересня вони заразом залишилися і без їжі, і без міських друзів.

Усі ці дні Ірка була поруч, але Пелікан ніяк не міг звикнути до легких, ковзаючих рухів її рук, швидких дотиків губ, уважного, іноді надто пильного погляду. Він хотів, щоб так залишалося завжди, щоб нічого не змінювалося, але їхній час танув, і вода дніпровських заплав непомітно змивала його — хвилину за хвилиною, день за днем.

Вони поверталися в місто на тому ж самому катерку, сиділи на відкритій кормі, щоб бачити відразу обидва береги Дніпра. Пелікан струшував піщинки з Іркиної шиї, з її тонких ключиць, що тихо світились у променях призахідного сонця морською засмагою.

Ірка мовчала, влаштувавшись у нього в руках, зрідка підводила очі на Пелікана, і він точно знав, що назавжди запам’ятає і цей її погляд, і маленький катер, що повзе вгору за течією до Річкового вокзалу, і небо незвично теплого вересня, що швидко темніло на сході.

Він дійсно запам’ятав усе, і пізніше, згадуючи ті дні, зрозумів, що саме тоді на самому дні її сірих очей уперше з’явилася тінь — темна, густа, непроникна не тільки для світла сонця, що заходить, а й для самої Ірки. І хоча вона не думала і, напевно, ще навіть нічого не знала про неї, тінь не зникала і з часом робилася тільки похмурішою.

Вечори Пелікан і Ірка проводили в парку. До середини вересня всі вже повернулися після відпусток і канікул, з’явилися навіть ті, кого не бачили тут місяцями. У колишні роки саме вересневі вечори в парку «Перемога» були найшаленішими — ніхто не бачив берегів. До холодних осінніх дощів залишався один, щонайбільше — два тижні, і паркові не хотіли упускати останні теплі дні. До глибокої ночі гуркотіли колонки біля Гоцика на автодромі, спалахувало, мерехтіло різнокольоровими вогнями колесо огляду Серьоги Бєлкіна, а чергова бригада ментів, яка терпляче покурювала біля «Братислави», щовечора відвозила до мавпятника учасників наступної епічної бійки.

Божевільних ночей чекали і в цьому сезоні, але щось розладналося, звичний хід речей в парку змінився на інший, поки не цілком зрозумілий. Ніхто не знав, як зміниться життя на кордоні між Комсомольським і Очеретами, але сходилися на тому, що ці зміни почалися після вбивства Вілі і збіглися зі зникненням Алабами. Усі, хто тоді опинився в парку, та й ті, кого там зовсім не було, із захватом описували сцену прощання колишнього «господаря» з підвладною йому фарцою, а потім скрушно замовкали, забиваючи косяки: який усе-таки був мужик! Торпеда — не те, взагалі не те. Не буде в парку колишнього життя без Алабами.

Усе зміниться, це ясно, але ніхто не сумнівався, що продовження буде. Щоб життя тут припинилося, довелося б вирубати парк, засипати озеро, закатати все в асфальт і відкрити автостоянку. Колись із цього нічого не вийшло, отже, і в подальшому не передбачається, а якщо так, то краще чи гірше, але свято триває.

Якось раннім вечором, ще завидна, Пелікан помітив Багілу, який поспішав додому через парк. Вони не бачилися з початку літа. Іван не з’являвся тут увесь вересень, і це здавалося дивним, але лише до тих пір, поки Комсомольським масивом не пройшла чутка про смерть старого. Пелікан кілька разів збирався зайти до приятеля і сам себе зупиняв, відкладаючи розмову до більш слушної нагоди, а несподівана зустріч у парку — це і був той самий випадок.

— Кепські у мене справи, — відповів Іван на ритуальне питання. — Поїду я, напевно, звідси.

— Ти що? — не повірив Пелікан. — З Очеретів? Що за нісенітниця?

— І взагалі з України поїду. Ти мене вибач, звичайно, але тут усе так закрутилося, що зовсім не було часу з тобою поговорити.

— Що закрутилося?

— Падовець, слідак з нашого РВВС, учепився в горлянку, як бульдог. На рівному місці, взагалі без приводу. Можливо, на старого розсердився за минуле і тепер хоче помститися, а може... Загалом, не знаю. Між іншим, він і під тебе риє...

— Про що ти? — ніяк не міг збагнути Пелікан.

— Пам’ятаєш убивство Вілі? Нібито зарізав його дурник Микола, що само по собі смішно. Микола боявся Вілька, як вогню, сам знаєш. Але його ж не запитаєш, що з нього взяти? А ось керували Миколою нібито ми з тобою — ти це все організував, а я, за твоїми вказівками, контролював.

— Слухай, що за маячня? Такі речі доводити потрібно.

— Він узагалі дивно веде цю справу, Пелікане. Я вже нічого не розумію, але ці допити страшно вимотують. Хочеться просто тихо здохнути десь у темному кутку. А ще він каже, переконує: ніби через мене Бородавка щось поставляв Алабамі... Бородавку ВБРСВ узяв на початку літа. Ну взяв і взяв. А до чого тут Падовець? До чого тут я?

— Може, тобі з адвокатом поговорити?

— Треба б, — погодився Багіла, і Пелікан одразу ж зрозумів, що ні з яким адвокатом Іван зустрічатися не стане. — Але краще б виїхати. Батько кличе до себе, каже, що його друзі в прокуратурі все це швидко владнають... Ти тільки не кажи поки нікому, я ще не вирішив остаточно. Але якщо ця маячня не розсмокчеться, у мене просто і виходу іншого не буде...

Пелікан проводив Івана до Покровської церкви, а коли повернувся в парк, Ірка зустріла його незадоволеною гримаскою. Багіла не любив Ірку, Ірка не любила Багілу, життя — штука заплутана.

— У нього дід помер і ще купа неприємностей, — пояснив Пелікан.

— Та я нічого, — знизала плечима Ірка. — Я тільки хотіла запитати...

Але тут, не давши їй договорити, зі щільних вечірніх сутінків беззвучно виник Калаш.

— Вітаю, громадяни наркомани й алкоголіки, — стиснув він Пеліканові руку і злегка обійняв Ірку. — Дайте пихнути ветерану.

— З цим не до нас, Калаше, ти ж знаєш, — відповів Пелікан, здивувавшись, відколи це Калаша почала цікавити шмаль. — Тобі до Бєлкіна або до Гоцика...

— Та знаю я, до кого. Перевірка, Пелікане. Людина з косяком для справи не годиться, так я вважаю.

— Та облиш, — засміявся Пелікан. — Пролетарську революцію робили на кокаїні. А косяк — головна зброя твоїх побратимів, французьких і американських ліваків. Не буде трави, не буде і лівого руху на Заході.

— Погляд спрощений, якщо не помилковий. До того ж, вони мені якщо і брати, то сильно троюрідні. А ось нашу революцію ти не чіпай. Її справжні бійці робили, не рівня нам з тобою. Ти, до речі, про нашу розмову не забув?

— Азот буде, я домовився. Два літри. Він копійки коштує, наллють безкоштовно, але дьюар дорогий, його треба повернути цілим й неушкодженим. Зробиш?

— Не відразу. Днів через десять, наприклад. Улаштує?

— Я спитаю, але гадаю, так. Якщо не підведемо хлопців, то вони пізніше зможуть ще потроху зливати. Познайомлю тебе, будеш сам домовлятися.

— Чудово, чудово! На коли стрілу забиваємо?

— Через два дні. Влаштує?

— Гаразд. Зустрічаємося, як минулого разу. У березовому гаю.

Калаш, не попрощавшись, так само беззвучно зник.

— Зі мною навіть не поговорив, — образилася Ірка.

— Поговорить, коли здобудемо йому азот. Він цю справу любить, хоча оратор з нього ніякий.

— Калаш не базіка, якщо обіцяє, то робить, — заступилася Ірка за сусіда. — І хіба важливо, який він оратор? Він боєць, це всім відомо.

— Боєць, не сперечаюся. Йому б стати бойовим генералом, чесним воякою, батьком солдатам, слугою батьківщини. Не знаю, як там у них розподілено владу, але якщо Калаш і лідер, і головна інтелектуальна сила, а здається мені, що так воно і є, то майбутнє у хлопців сумне.

— Ти хочеш сказати, що Калаш дурень? — Іркин погляд спалахнув темним полум’ям.

— Звісно ж, ні. Не дурень хоча б тому, що вміє ставити питання, від яких усі навколо відважно ховаються під ватяною ковдрою. Ми — гігантський ведмежий барліг. Усі хочуть спокійно спати, ніхто не хоче ворушитися. Так не може тривати вічно, одного разу хтось зірве з нас ковдру. Може, через двадцять років, через тридцять, а може і через сто. Усім нам стане соромно, холодно і незатишно. Усім, крім Калаша, тому що він буде до цього готовий. Він уже готовий, у нього є його люди, а навіть невеликий загін у дні смути здатний узяти під контроль ситуацію і захопити владу, що, як пишуть класики і підтверджує історія, в такі дні валяється просто на бруківці. Так уже не раз бувало, в тому числі і в сімнадцятому.

— Що ж тоді не так?

— У нього немає нових ідей. Він чесний хлопець з порожніми ленінськими гаслами в голові. Його ідеал — матроси Балтфлоту на вулицях Петрограда. Калаш нічого про них не знає, але справа не в цьому — не можна копіювати чужий досвід, навіть якщо він здається вдалим. І тим більше, якщо він таким не був.

— Але ти йому допомагаєш. Навіщо?

— Має ж відбуватися хоч щось. Я не вірю, що азот йому знадобиться, незабаром він сам це зрозуміє. Не вірю я і в те, що Калаш доб’ється хоч якогось результату. Але серед моїх знайомих він єдиний, хто ворушиться. Решта просто існують — як стурбовані комахи.

— А ти?

— І я, — чесно відповів Пелікан, ще не знаючи, що дівчата в сімнадцять років замість такої чесності воліють будь-якої казки, аби вона була яскравою і героїчною.

Два дні потому вони віднесли Калашеві невеликий дьюар з азотом, а ще через тиждень Пелікан вирушив до військкомату за повісткою. Ірка пішла з ним.

Через плац військкомату, обгороджений металевою сіткою, перетинаючи його по діагоналі, тягнулася черга призовників. Голова черги втикалася в канцелярський стіл, на якому лежали дві теки і стос книг обліку в грубих картонних обкладинках. За столом сидів лисий відставник у сорочці кольору хакі, що мало не репалася від його непомірного черева.

Починався жовтень, метеорологи обіцяли холодний фронт, разом з ним дощі, шквалистий вітер і різке зниження температури, але погода вперто залишалася ясною. Закінчувалися останні теплі дні тихої і сонної осені.

Плац був залитий сонцем. Черга беззлобно іржала над змоклим від спеки і напруги товстуном, який плутався в повістках, гросбухах, спантеличено лаявся і від цього пітнів ще сильніше. Разом з усіма сміявся і Пелікан. Тільки Ірка сумно стояла поруч, мовчала, тримала Пелікана за руку, не відпускала його, а потім раптом розплакалася і швидко пішла до виходу. У тіні горобини біля огорожі вона знайшла лавку і сіла, повернувшись спиною до військкомату, не бажаючи більше бачити ані дурних регочучих хлопчаків, ані цей плац, ані весь цей неприродно яскравий день.

Черга, проте, просувалася швидко, і незабаром Пелікан уже міг чути, про що товстун говорить із призовниками.

— Студент? — питав він, відбираючи повістку. — Який курс?

Першокурсники отримували повістки на розрахунок без розмов. Хлопець, що стояв у черзі перед Пеліканом, уже перейшов на другий.

— Вільний. Вчися до весни, другокурсник, — відставник відібрав у нього повістку і відпустив.

— Студент? — відразу ж, без паузи, запитав він у Пелікана. — Який курс?

— Третій.

— О, брате, засидівся ти на громадянці. Нічого. Зараз ми це виправимо. Розписуйся!

Пелікан розписався на корінці повістки, потім в обліковій книзі і, заштовхавши в нагрудну кишеню сорочки клаптик сірого паперу, вийшов з черги.

Тепер йому наказували. У Пелікана залишалося десять днів.

Пізно ввечері, провівши Ірку і повертаючись додому, він знайшов у поштовій скриньці ще одну повістку. Держава помітила його і заговорила своєю улюбленою мовою наказів і розпоряджень.

Цього разу повістка була з міліції. Капітан Падовець викликав Пелікана на допит.

3

— Викинь і забудь, — упевнено і твердо сказав Малевич. — І не ходи. Нічого тобі там робити. Ментам відомо, що тебе призивають?

— Гадаю, ні. Звідки їм знати?

— От і добре. Коли пришлють наступну повістку, ти вже будеш далеко.

— Так, — погодився Пелікан, — це зрозуміло. Але як би тут собі не нашкодити?

— Яким чином?

— Тут я все-таки вдома, навколо всі свої. Але, припустимо, вони не відчепляться? Приїде слідак у якусь Тмутаракань, а там навіть адвоката нормального не знайдеш!

Вони сиділи на кухні у Малевича, як зазвичай, утрьох із Жориком, і пляшка «Слънчева Бряга» була вже порожня на дві третини. Ображений неувагою Ячмінь пішов спати у шафу, і ніщо не відволікало їх від серйозної розмови.

— Нагадай мені, Пелікане, — попросив Жорик, — що робив гусарський поручик півтора століття тому, якщо у нього виникав конфлікт із Третім відділенням?

— Що? їхав до села, в родовий маєток, і там перечікував шторм. Полював по першому снігу, пив з дівчатами-кріпачками, закушував антонівськими яблуками і читав кріпакам оду «Вільність»:

— Ось, Віталіку, дівок йому подавай. Неправильна відповідь. Двійка. Поручики подавали рапорт і їхали служити на Кавказ, довбню.

— Жорику, не мели дурниць, — утрутився Малевич. — Який, до біса, Кавказ?

— А у нас у країні завжди якийсь знайдеться. Раніше він був за Тереком, тепер — за Пянджем. Змінилися тільки назви і ще кілька несуттєвих деталей, наприклад, прізвища генералів. Тоді — Єрмолов, тепер — Єрмаков, ось і вся різниця. Зате туди точно жоден слідак не дістанеться.

— Острів Кавказ...

— До речі, Пелікане, твій «Острів Крим» благополучно подолав митницю, і якщо зірки не встануть дибки, до кінця осені він буде в мене.

— Добра новина, Жорику. — Пелікан спробував зрадіти, але в нього не вийшло. — Гроші є, можу розрахуватися днями, завтра, наприклад, або післязавтра, а книгу заберу через два роки, коли повернуся.

— Два роки — занадто великий термін. Особливо в такій тонкій справі, як роздрібна торгівля забороненими виданнями. Облишмо пов’язувати себе взаємними зобов’язаннями.

— Знайома фраза, — засміявся Пелікан. — Я прямо відчув себе обдуреною дівчиною. Але що зміниться за два роки, за цей незначний за мірками космосу відрізок часу? Аксьонову повернуть радянське громадянство? У тебе з’явиться книжковий магазин на Заньковецької?

— Хтозна? Не люблю загадувати. Іноді все змінюється стрімко, і, до речі, космос про це знає.

— Ти щось конкретне маєш на увазі? — зацікавився Пелікан.

— Як тобі сказати... Ось подивися у вікно: на вулиці Малишка дев’ять шістнадцятиповерхових будинків — три групи по три будинки.

— Бачу, — підтвердив Пелікан.

— Там на дахах установлені гасла. Короткі. Телеграфні. Доступні для розуміння радянського громадянина.

— Не на всіх. Я бачу тільки шість: «Ленін — Партія — Народ» на трьох перших будинках і «Мир — Праця — Щастя» на наступних трьох.

— Саме так, їх усього шість, але не дев’ять. Але ж і на трьох останніх дахах цілком могли і навіть зобов’язані були з’явитися аналогічні листи щастя. Наприклад: «Революція — Перемога — Комунізм». Або: «Наука — Техніка — Прогрес». Як тобі? А можна було вдатися до класичної формули: «Маркс — Енгельс — Ленін».

— Жорику, ти хочеш сказати, це зовсім не жек, манкіруючи обов’язками, залишив без наочної агітації три будинки на вулиці Малишка, а космос виділив трохи простору, щоб у майбутньому ми могли самовиразитися? — вловив нарешті Малевич.

— Саме так!

— Тоді мій варіант: «Томас Мор — Фур’є — Сен-Сімон».

— Чудово, Віталіку, — зрадів Жорик. — Зауважте, космос не любить тісноти, він завжди залишає вільне місце для реалізації чийого завгодно потенціалу. Багато вільного місця. Тож вакуум — великий символ майбутнього. Нам ще тільки належить заповнити той, що вже є, а Всесвіт, між тим, продовжує розширюватися.

— «Космос — Вакуум — Майбутнє». — Пелікан розлив коньяк і прибрав зі столу порожню пляшку.

— Похмурий якийсь у тебе фінал, — зіщулився Жорик. — Будь такий ласкавий, дістань із мого дипломата ще пляшку, якось не хочеться закінчувати вакуумом. При думці про нього оптимістичний жах, в якому я існую постійно, змінюється на екзистенційний. А здолати його можна тільки коньяком.

4

З усіх дурниць, накопичених цивілізованим людством, упевненість, що програвати треба вміти, і навіть уміти робити це красиво, дратувала Бубна, як ніяка інша. Полковник ненавидів її лютою ненавистю. Він визнавав тільки перемогу і рубався за неї до кінця. Красива поразка — картинна поза слабаків. Вона дає зайві очки переможцю і забирає останні шанси у переможеного.

Потрібно вміти вигравати, а красиво чи ні — неважливо. Досить легко вигравати, підпорядковуючи собі того, хто програв, ламаючи його волю, руйнуючи плани, забираючи все, що той устиг зробити. Тільки таку перемогу можна вважати остаточною, усе інше — лише тимчасова перевага. Таких «напівперемог» Бубон не визнавав. Життя — жорстока сутичка, і успіх у ній забезпечує лише повний контроль над ситуацією.

Протягом півтора року він не сумнівався, що контролює парк у всіх дрібницях, і коли там кермував Алабама, і після нього. Парк «Перемога» був плацдармом, з якого Бубна ніхто не міг вибити. Так він уважав. Тому доповідь Торпеди про двох дебешників, впроваджених у паркову обслугу, спершу увігнала його в ступор, а потім викликала напад сказу. Галицький — пустушка, нероба в погонах, і цілком зрозуміло, що не він стоїть за цією парою оперів. Але хто? Звідки вони взялися і чому?

Торпеда мовчав. Додати йому було нічого. Усе, що розповів йому Дуля, він уже виклав і тепер сидів тихо, перечікуючи спалах хазяйського гніву. Таким він Бубна ще не бачив: ні в Киргизії, ні тут. Але Торпеда не дивувався. Обидва розуміли, що коли ДБ до кінця розкрутить паркову схему, то Бубна закриють років на п’ятнадцять, а Торпеді чітко світить «вишка».

Ситуація була з тих, які не можна виправити, а тільки підірвати! У полковника залишався єдиний хід, і програвати він не збирався. Якщо контора зазіхнула на його територію, то і він у змозі напаскудити їм у капелюх. Їх цікавить політика? Буде їм політика. Якщо все складеться так, як він намітив, будь-які звинувачення будуть здаватися грубою і неправдоподібною брехнею, спробою примітивно помститися, і ніхто не поставиться до них серйозно. Нехай тоді програють красиво.

— Скажи своїм, щоб ішли у відпустку на два тижні, — звелів він Торпеді. — Усе. Починаючи з завтрашнього дня в парку нікого не повинно бути.

Повернувшись на Червоноткацьку, Бубон велів секретарю негайно записати його на прийом до заступника міністра.

1

Місцем збору Ірка призначила не звичний п’ятачок біля атракціонів, а невелику галявину в дальній частині парку, поряд з озером.

— Нас тут знайдуть? — засумнівався Пелікан.

— Свої не заблукають. А на чужих ми не чекаємо. — Ірка вирішила влаштувати проводи Пелікана в парку.

Вона помітно змінилася за кілька осінніх днів, подорослішала, стала жорсткішою і з ним, і з іншими. Пеліканові було шкода Ірку. Сам він давно був готовий до того, що армії не уникнути, і тепер дивився на все відсторонено, сміючись над безглуздістю того, що відбувається. Щось міняти було пізно, та він і не збирався. Але в Ірки, яка не очікувала нічого подібного, раптом розвалився цілий шматок її світу, і там, де колись їй малювалися цілком мирні, хоч і не надто зрозумілі пейзажі, раптом виявилася здоровенна діра, з якої тягло холодом і безнадією. Там довга черга хлопчаків сунула через стройовий плац і йшла в нікуди.

Ірка, однак, була з тих, хто в будь-якій ситуації бачить не даність, а початкову умову, яку завжди можна змінити собі на користь, тому стоїчна байдужість Пелікана її дратувала, а в його доводах вона бачила тільки слабкість. Можна по-справжньому захворіти, можна відкосити, зрештою, можна заплатити лікарям. Існувала купа варіантів, але всякий раз вона натикалася на його зневажливе «якось це принизливо, тобі не здається?» Ні, їй нічого не здавалося, але зробити вона О нічого не могла. Запекла енергія Ірки вимагала виходу, і коли вона сказала: «Гаразд, тоді давай улаштуємо проводи в парку», Пелікан подумки вилаявся, але поступився — вона жила за парковими правилами, і не Пеліканові було її в цьому дорікати. До того ж, він відчував себе винуватим.

Справа для Ірки знайшлася, і вона одразу ж завалила Пелікана планами, як усе буде влаштовано у вечір його проводів і хто буде запрошений.

— А де бухло на всіх узяти? — пригальмував політ її фантазії Пелікан. — Коли Федірсанич сабантуй в «Олімпіаді» влаштовував, він спеціально з кимось у тресті їдалень домовлявся, а потім ще й мене туди ганяв.

— Із цим Катя допоможе. І з усім іншим теж — вона тебе любить, — посміхнулася і притулилася до Пелікана задоволена Ірка.

— Вона не мене, а якогось дипломата любить. І про твої плани уявлення не має. Складай список, щоб нічого не забути. Вона якщо і виручить, то лише раз, не більше.

Але Катю Іркині запити не злякали. Вона сказала: — Давай так, мала: я виб’ю з нашого Сьоми все, що зможу. А чого не зможу, того і не буде, домовилися?

Як і Ірка, Катя до своїх зобов’язань і обставин життя ставилася творчо.

— А що Ти зможеш? — Ірка не захотіла погоджуватися наосліп.

— Та майже все, що ти намалювала, зможу. Я б навіть трохи додала, а то фантазія у тебе якась дитяча: цукерки, горілка, лимонад.

— Пелікане, вона з мене знущається, — поскаржилася Ірка. — Там понад десять пунктів!

— Не скигли, дурепо, — сказала Катя, відкладаючи Іркин список. — Стала б я старатися, якби це були не ви...

— Тоді у мене до тебе ще одна справа. — Ірка взяла Катю за лікоть. — Тільки це секрет. Пелікане, піди погуляй, мені з Катею побалакати треба!

2

Почали завидна, ще до настання сутінків. Багаття і шашлики Ірка доручила очеретянському Костику Зле Рило — звідкись знала про його шашличні таланти. Костик зажадав персональної пляшки горілки, тому що на тверезу голову м’ясо ніколи не готував, а експериментувати і ризикувати не хотів.

Отримавши пузир, він махнув склянку, вивудив з каструлі шматок маринованої вирізки, закусив ним і заходився розводити багаття, насаджувати на шампури свинину й овочі, підготовувати вугілля до ідеального стану і температури. Пелікан відразу зрозумів, що, поставивши Костика на шашлики, Ірка не помилилася, тому всю кулінарну програму одразу ж викинув з голови.

Ірка міцно взяла справу у свої руки, і Пелікан поступився їй легко й охоче. Ці проводи для чогось були потрібні їй, тому нехай робить усе так, як їй подобається.

Останній день він провів удома. Потрібно було зібратися, хоча що збирати? Уже завтра годувати його, одягати, навчати ходити строєм — і чого там ще? — буде держава. Тому, крім зубної щітки і невеликої суми грошей, навряд чи що-небудь знадобиться.

Вигрібши з письмового столу старі папери, Пелікан виявив розпочате, але не вирішене рік тому завдання з матаналізу і прокорпів над ним понад годину, поки не добив. Рішення вийшло гарне, і Пелікан залишився задоволений собою.

За обідом батьки чомусь згадали, як три роки тому він розплутав гнідого колгоспного жеребця і поїхав кататися верхи, але не втримався без сідла, і коня потім довелося ловити всією експедицією.

Пелікан не заперечив, так, був такий епізод у його біографії, тільки не три роки тому, а п’ять.

— Правильно, — на пальцях порахував батько і звично здивувався: — Як летить час! До речі, днями, учора буквально, я бачив в інституті Таранця. Вітання тобі переказував...

Коли Пелікан з’явився на обраній Іркою галявині, там уже щосили квасили очеретянські хлопці.

— Пелікане! — радісно заволали очеретянські і всім натовпом полізли обніматися. — Ми вирішили на тебе не чекати! Ти ж тепер ніхто — дух, салабон! А ми діди! Нам можна! Нам тепер усе життя так належить!

— Пики вам давно не товкли, діди, — відмахнувся Пелікан.

— А ось пики нам товкти якраз не належить!

Пелікан не поспішаючи озирнувся: крім очеретянських, не було майже нікого. Фарци не було — щось там у них сталося, і вже третій день у парку не було видно жодного штальмана. З паркових прийшов тільки Серьога Бєлкін, і тепер тихо, осторонь від усіх, на кордоні кола, освітленого вогнем, розпалював чергову «п’яту». А де Лосось? Де Буратіно? Де Худий з Турком? Решта чому не з’явилися? Але Ірку все це ніби й не дивувало, вона поговорила з очеретянськими, перевірила, як справи у Злого Рила, а потім і сама непомітно зникла.

У парку швидко стемніло, почало холоднішати, від у озера потягнувся легкий, ледь помітний туман. Осінь пахла свіжо і тривожно, і Пелікан раптом зрозумів, що весь день, від ранку, чекає якихось неприємностей, хоча і сам не знає, яких і чому. Його раптом почало трусити, чи то від холоду, чи то від нервового напруження, але тут з туману, потріскуючи сухими гілками, вивалився на освітлену галявину Іван Багіла.

Пелікана відразу відпустило.

— Іване, — заволали очеретянські, — давай сюди, тут наливають!

— Ледве знайшов вас, чорти, — невдоволено бурчав Багіла. — Пелікане, ти б ще на болоті влаштував свою вечірку — щоб уже напевно ніхто не зміг дістатися!

— Не буркоти. — Пелікан був радий Багілі.

Івану налили горілки, і вдвох вони відійшли вбік. — Завтра? — запитав Багіла.

— Так.

— І я завтра. Їду до батька. Вирішив остаточно, уже квитки куплені.

— Менти не відстали?

— Не те слово. Пішли вони всі... Говорити про них навіть не хочу. А до тебе не підкочувались?

— Капітан Падовець позавчора викликав на допит.

— Ти ж ба! Той найлютіший, що і мене гнобить. І що?

— Та нічого. Не пішов я.

— Правильно! — зрадів Іван. — Я поїду, ти поїдеш, і нехай бересту гризуть.

Вони випили, пожували м’яса і налили ще по півсклянки.

— Добре м’ясо Костик готує, — розкуштував Іван. — Ніхто краще за нього не вміє... Ех, хто б знав, Пелікане, як не хочеться їхати! Це ж мій парк, я в ньому із заплющеними очима куди завгодно вийду, не помилюся. Хоч на спір. Я тут виріс... Ми з тобою разом тут виросли, а тепер он як усе повертається. Ну чому, скажи?..

Відповіді Іван не очікував, та й питав, мабуть, зовсім не Пелікана. Навряд чи Іван сам знав, кому ставить своє питання, стоячи спиною до багаття і дивлячись у темряву ранньої жовтневої ночі, їхньої останньої ночі в парку «Перемога».

Вони випили ще і продовжували, тепер уже мовчки, топтатися за розмитим кордоном світла і тіні, що тремтів на пожухлій траві. Очеретянські жваво гасили, не звертаючи уваги ні на кого.

Трохи згодом Іван тихо пішов, і Пелікан залишився сам. Напевно, це не випадково, думав Пелікан, що їдуть вони в один день. Є в цьому знак долі або щось на зразок того. Але Іван важко переживав розставання з парком, з Києвом, а Пеліканові воно не здавалося таким уже непоправним. Життя звило тугим і химерним кільцем свій зміїний хвіст. Таких вигинів і вузлів і в нього, і в Івана буде ще багато, то що їм тепер — сумувати навіки? Від випитої горілки Пеліканові стало тепліше і спокійніше, він знову бачив, що відбувається, у своїй звичайній іронічній манері.

Утім, вистачило його ненадовго, тому що з глибини заростей, із самої гущі темряви до багаття раптом зробив крок гігантський щур, вищий зростом за Пелікана, і зупинився, пильно озираючись. Щура помітив не тільки Пелікан, а й очеретянські. Настільки швидко, наскільки дозволила випита горілка, вони скочили на ноги, які тримали вже не всіх.

Побіжно окинувши поглядом галявину, щур підняв лапу, і за його сигналом з темряви до багаття полізла якась дурна звірина: віслюк з перекошеною мордою, косоокий ведмідь, жахлива білка, заєць із закривавленими вусами і вухом, порваним в якійсь битві. Звірі валили зусібіч, оточуючи галявину, але не вступаючи в коло світла, немов їм не належало в нього входити.

Пелікан вирішив, що з горілкою щось не так. Випив він небагато — і ось тобі: алкогольна галюцинація. Із цим треба щось робити. Але тут за його спиною несамовито почали лаятися очеретянські, немов розганяючи нечисть древніми наговорами, і Пелікан уважніше придивився до нічних чудовиськ.

— Пелікане, — злегка підвиваючи, промовив щур, — ми, дикі хижаки цього лісу...

— Щур — не хижак, — перервала білка.

— Якщо щур не хижак, то і білка не хижак, тому що білка — той же щур, тільки деревний. Не заважай, усе зіпсуєш. Ти вже і так усе зіпсувала.

У світлі багаття Пелікан розгледів зваляне штучне хутро звіриних шкур, плями фарби, фарбоване клоччя, тирсу і прорізи для очей.

— Нічого-нічого, — заспокоїв він щура, — так навіть цікавіше.

— Ми, дикі хижаки, Пелікане, прийшли проводити тебе дідько знає куди, — відтіснив щура і білку заєць, — а хто вважає, що заєць — не хижак, тому я беруся довести зворотне, так би мовити, факультативно. Ти відбуваєш дідько знає куди, дідько знає навіщо, але зараз мова не про це. Кожен з нас вирішив подарувати тобі свою головну звірину якість. Особисто я дарую тобі здатність швидко бігати і легко ухилятися від поглядів вимогливого керівництва. Цей талант допомагає зберегти шкіру, а вона все ж має деяку цінність, іншої в тебе немає. Білка дарує заощадливість, щур — хитрість... Чи не так, щуре? Віслюк і їжак теж щось, хоча мені важко уявити, що це таке.

— Ще й як подаруємо, у нас усе із собою, — звідкись із темряви подали голоси віслюк і їжак. — Я дарую Пеліканові впертість, дуже корисна якість, — гаркнув віслюк. — А я — шило в дулі! — докинув їжак. — Коли впертість не допомагає, без шила в дупі не обійтися.

— Пелікане, — порадив заєць, — хутко візьми у їжака шило!

— Не бери нічого у їжака, Пелікане, — втрутилися щур і білка, — нехай його шило залишається там, де він його тримає.

— Як хочеш, як хочеш, — спробував почухати спину заєць, але у нього нічого не вийшло. — Тоді, може, ведмідь? Він готовий поділитися талантом надавати ведмежі послуги. Береш?

— У мене з цим і так непогано.

— Ну як знаєш, як знаєш, — зів’яв заєць.

— Дякую, Дулю, — Пелікан потиснув зайцю ватяну лапу.

— Ах, я пізнаний! Моє інкогніто розкрито, — заломив руки заєць, звалився навзнак і замолотив у повітрі ногами.

— Тоді — всім бухати! — заревів ведмідь-Гоцик. — У мене вже весь мозок у пилу від цього Вінні-Пуха!

— Усім бухати! — радісно підхопили віслюк і їжак, що виявилися Рублем з гойдалок-човників і Пістоном Пірке з ігрових автоматів.

— Та допоможіть же мені зняти цього зайця! — катався по траві Дуля, але ніхто не звертав на нього уваги.

Звірячі дичини кривилися, жмакалися, з їхніх грубих складок одна за одною виринали запилені й спітнілі знайомі фізіономії. Білка виявилася Катею, а щур — Іркою. Усі паркові, ті, кого так бракувало Пеліканові ще десять хвилин тому, тепер були тут.

Нарешті й очеретянські усвідомили крізь хміль, що нічна мана виявилася лише маленьким карнавалом, і над парком рознісся такий захоплений рев, який долетів до Комсомольського масиву. Із зайця витрусили Дулю, розлили горілку, випили, й одразу ж стало зрозуміло, що шашликів на всіх не вистачить. Колишні монстри відтягали від багаття ситих і п’яних очеретянців, ті пручалися і верещали, але паркових було більше, ними рухало почуття голоду і жага справедливості.

Ні Ірку, ні Пелікана все це вже не цікавило. Далі пиятика покотилася сама собою, керувати нею не міг уже ніхто. Усі розуміли, що шаленство на галявині вщухне тільки тоді, коли закінчиться горілка, а Катя постаралася, щоб її вистачило надовго.

— Це ти придумала щодо звірів? — запитав у Ірки Пелікан.

— А що, не варто?

— Та ні, навпаки, здорово вийшло.

— Кілька моїх ідей, кілька Катиних, — чесно визнала Ірка.

— Ви тут, мабуть, наклали у штани зі страху, коли нас побачили, — підійшла до них Катя.

— Ну, не те що б ось так, зовсім, але був момент... А костюми де взяли?

— Гоцик домовився в «Ровеснику». Вони їх тримають для дитячих ранків, завтра треба все повернути.

— Таких ранків тут точно не бувало! — засміявся Пелікан.

— Слухайте, діти мої, — обняла Ірку з Пеліканом твереза Катя, — чомусь мені здається, що робити вам тут більше нічого. Ось вам ключі від моєї квартири, і котіться звідси. І швидесенько, а то тут зараз таке почнеться... Я ж бачу.

— А ти як же? — не зрозумів Пелікан.

— Я там зараз практично не живу, мала моя в бабусі, тож хата вільна.

— Ти, що, перебралася до свого дипломата?

— Для тебе це важливо, Пелікане? От прямо зараз? Та я й сама не знаю. До того ж, він ніякий не дипломат.

— А хто?

— Тільки нікому ні слова... Мент він. Полковник. Я у нього форму бачила, уявляєте? Я — і мент. Цирк з кіньми...

Коли Ірка і Пелікан вибралися з парку на вулицю Жмаченка, їм на кілька хвилин перекрила дорогу колона критих військових вантажівок. Повз сплячих багатоповерхівок Комсомольського в напрямку Лісового масиву одна за одною рухалися автівки з рядовим складом. Одночасно друга колона рухалася до Воскресенки.

За двадцять хвилин невелика ділянка лісу за вулицею Алішера Навої і далека, Заозерна частина парку були оточені двома батальйонами внутрішніх військ[8].

3

У землянці Калаша того вечора читали й обговорювали третю главу ленінської «Держави і революції». Енергійний текст викривав опортуністів у соціалістичному русі, але час змістив акценти, і тепер достатньо було вчитатися, аби побачити, що він б’є по партійних чиновниках, які перекрутили вчення Леніна так само, як сто років тому всілякі Шейдемани, Давиди, Логіни спотворювали Маркса.

Від деяких абзаців Калаша кидало у холод, такою сучасною він відчував ленінську думку, так виразно чув інтонації людини, яка зуміла перевернути величезну країну і змінити хід історії. Ленін писав про знищення державної влади і відсікання від народу держави-паразита, про те, що російські революції продовжують справу Паризької Комуни. Тепер Калаш чітко бачив своє завдання — довести до кінця справу двох російських революцій.

Його бійці зараз несамовито сперечалися, до якої міри треба зруйнувати державу, якщо в основі своїй вона вже не буржуазна, а всенародна, — це його гвардія, ядро справжньої бойової організації, яку йому ще належить створити. Вона не буде великою, тому що громіздка структура зараз ні до чого. Чиновницьке царство, що поховало ленінські ідеї, але паразитує на їхніх результатах, уже здихає, воно отруює трупним смородом усю країну, і хоч ампутувати його буде непросто, але це завдання можна вирішити. Калаш був упевнений у собі і своїх бійцях.

У розпал суперечки відчинився люк і в землянку спустився вартовий.

— Калаше, в лісі і парку якийсь шухер. Треба б з’ясувати, що відбувається.

— Що ти бачив?

— Кілька машин з червонопогонниками перекрили Алішера Навої. Скільки їх там, сказати не можу, темно.

— Гаразд, я зрозумів. Продовжуй нести службу, — відпустив Калаш вартового. — Вітю, Сашко, — покликав він Цуприка і Яковця, сержантів, з якими служив в Афгані, — подивіться обережно, що діється нагорі.

Сержанти мовчки перезирнулися, кивнули, і всі троє раптом розсміялися: два роки тому так уже було — Калаш віддавав накази, вони їх виконували, і досі вважали той час найкращим у своєму житті.

Яковець повернувся двадцять хвилин по тому і швидко накидав на четвертій смузі обкладинки ленінської брошури план-схему парку і тієї частини лісу, де була вирита їхня землянка.

Червоним олівцем він провів лінію оточення. Лінія була схожа на злегка роздутий еліпс.

— Алішера Навої перекрита і заблокована сто тридцятими ЗІЛами з двох боків, — поставив хрести на еліпсі Яковець, — біля виїзду на Курнатовського і навпроти Воскресенської.

Ще за десять хвилин у землянку спустився Цуприк. Глянув на схему Яковця.

— Усе правильно, Вітю. Оточення подвійне. Задіяно два батальйони внутрішніх військ, номер частини — 32273. Озброєні карабінами Симонова, але бойові патрони їм не видавали.

— Сашко, ти мені на головне питання відповідай, — перебив Цуприка Калаш. — Кого вони ловлять?

— Нас, звичайно, — здивувався запитанню Цуприк.

— Ти так гадаєш чи точно знаєш?

— Калаше, я уважно подивився на це оточення — там пацани стоять, перволітки, салабони, очима блимають, у носі длубають і нічого не бачать. Тоді я тихо пройшов крізь обидва кільця, вийшов за оточення метрів на сто, а потім повернувся, ніби йду з боку Воскресенки, розумієш? Звичка у мене така, гуляю ночами. Вони стоять, я йду повз, нікого ні про що не питаю, навіть не дивлюся в їхній бік, зупиняюся і закурюю. Що відбувається після цього, сам розумієш: той, що стоїть ближче за всіх, просить закурити. Я даю йому дві сигарети, а він відповідає на всі мої запитання, детально і докладно. Тож я точно знаю — це за нами.

— Тоді не будемо зволікати. — Калаш підвівся і вийшов на середину землянки. — Заняття закінчено. Оголошую загальне шикування нагорі.

Коли всі потягнулися до сходів, Калаш зупинив Гантелю:

— Зніми зі стіни прапор і пошукай древко. Десь воно тут валялося.

Кілька хвилин по тому загін стояв у лісі, лаз у землянку був щільно зачинений і замаскований хвоєю. З боку парку доносився гул моторів армійських вантажівок і голоси командирів.

Калаш ніколи не квапив долю, але й не ховався від неї. Ця ніч покаже багато, і головне: кожен з них зрозуміє, чи тією справою зайнятий, чи та він людина, чи зможе ось так, ризикуючи майбутнім, а може, і життям, вступити в бій з державою. Без підготовки, без попередження — так, як сьогодні. З парку тягнуло болотяною вогкістю і дизельним гаром. Калаш дивився на своїх бійців і був упевнений у кожному. Він точно знав, що це вітер перемоги.

— Хлопці, — нарешті вимовив він, — два батальйони внутрішніх військ оточили березовий гай, частину лісу і перекрили вулицю Алішера Навої у двох місцях, їх надіслали, щоб нас узяти. Саня Цуприк ходив у розвідку, вибрався за оточення, пройшовся бульваром Перова і повернувся. Операцію задумано, як і все, що вони роблять: тупо, бездарно і невміло. Якби я хоч секунду сумнівався в наших силах, я б зараз скомандував розійтися, і ми вибралися б звідси, як це зробив Саня, а завтра вранці знову зібралися б у парку і тільки сміялися, згадуючи цей вечір. Але я впевнений у вас, тому ми будемо діяти не як партизани, на яких улаштована облава, а як військова частина, що потрапила в оточення. Ми вийдемо з прапором, не ховаючись. Дамо бій і покажемо нашу силу. Так, їх більше майже в двадцять разів, але подивіться, кого проти нас кинули: шмаркачів, які вміють тільки картоплю чистити і ходити в патруль. Їм навіть не довірили бойові патрони, і зараз вони мріють тільки про одне: повернутися до казарми, забратися в ліжко і продрихнути до підйому. Нас вони бояться, тому ми пройдемо крізь ці два кільця, як бойовий ніж, — швидко і красиво!

Калашу доводилося звертатися до підлеглих і в армії, але вперше в житті він говорив без підготовки, на одному лише натхненні. Закінчуючи фразу, він не завжди знав, що скаже далі, але точно знав, якими словами закінчить. Він говорив те, що його хлопці думали, інтуїтивно вловлював їхній настрій, і слова, точні і безпомилкові, знаходилися самі.

— Маркс писав, що паризькі комунари штурмували небо. З того часу минуло понад сто років, але вже тоді кожному було зрозуміло, що, не взявши штурмом небо, нізащо не навести ладу на землі. Тепер наша черга йти на штурм! Ми пройдемо крізь березовий гай і розірвемо оточення перед виходом на центральну алею. Сьогодні ми повернемо назві парку його справжній сенс. Змиємо весь бруд, яким заляпали його фарцовщики і торговці шмаллю, і він знову стане Парком Перемоги. Нашої першої перемоги!

— Ура-а! — заревли тридцять осіб, не зводячи з Калаша закоханих очей, і сам він підхопив разом з усіма: — Ура-а!

Цей лютий рев почули, не могли не почути, а отже, часу в них більше не було.

— І ще, — продовжував Калаш. — Коли ввійдемо в гай, перелаштуйтеся в колону по чотири. Розбийтеся на пари, щоб під час зіткнення страхувати напарників. Але тільки напарників! Коли переконаєтеся, що ваша пара минула оточення, одразу ж ідіть на Комсомольський або в Очерети — кому куди ближче. Не чекайте нікого, не збивайтеся докупи, це небезпечно. Решта не гірша за вас, вони теж упораються. Цю ніч можете провести вдома, але вранці ви повинні зникнути. По-живіть місяць десь у селі, в іншому місті, нехай осяде пил. І найостанніше. Якщо кого-небудь потягнуть на допит і скажуть, що бачили його прізвище в якихось списках — не вірте. У нас немає списків, усі ваші імена тільки у мене в голові. А я не назву нікого. Ми не злодії, не злочинці, ми не порушували законів. Вам нема в чому зізнаватися. Вони бояться нас тільки тому, що ми маємо рацію! Усе, я закінчив!

Калаш не повідомив бійців, що на ділянці прориву оточення їх може зустріти ще й група захоплення, яка напевно озброєна. Не сказав, бо не був у цьому впевнений, а невпевненості не повинно бути ні перед боєм, ні в бою.

Вийшовши з лісу, вони спустилися до вулиці Алішера Навої і перетнули її під здивованими поглядами тих, хто топтався біля машин, не знаючи, що робити і чекаючи команди.

— Он вони! — закричали відразу кілька офіцерів. — Он, пішли! Дайте світло, раз-два!

Один за іншим спалахнули два потужні прожектори, і за хвилину їхні промені перетнулися, вихопивши з темряви групу людей на узліссі березового гаю.

— Стій! — скомандував Калаш. — Шикуватися в колону по чотири. Стільки світла, стільки публіки, а в нас жодного заняття зі стройової не було. Ганьба перед внутрішніми військами, — пожартував він, і загін миттєво відчув, що спокійна впевненість не полишає командира.

— Гантеле, — покликав Любку Калаш, — підеш попереду із прапором. Зможеш?

— Зможу, звичайно, — зраділа Гантеля.

— Коли треба буде, я тебе сам прикрию.

Широким упевненим кроком у пронизливому світлі двох прожекторів загін Калаша швидко пішов крізь березовий гай у напрямку до парку. Червоний прапор, вигорілий на полях давніх боїв, майорів перед колоною. У гаю було тихо, сюди не долинав навіть шум автомашин.

— Пісню б зараз, — уголос подумав Калаш.

— Я саме після репетиції, — відгукнувся Льоня Буряк, музикант оркестру Київського Військового округу. — У мене і труба з собою.

— Грай, Льоню!

— Що грати, Калаше?

— Смішне питання, Льоню! Ну ж бо!

І над нічним парком, над солдатами оточення і групою захоплення, що розгублено дивилася їм услід з вулиці Алішера Навої, над гладдю озера й осінніми рибами, що засинали в придонному мулі, зазвучала пронизлива мелодія «Інтернаціоналу» в недосяжно-високому сопрановому регістрі.

4

— Це що, трясця його, таке? — полковник Солоди пай, командир в/ч 32273, опустив бінокль і повернувся до офіцерів, що стояли в кузові вантажівки за його спиною. З автомашини і без бінокля було добре видно загін Калаша із прапором Радянського Союзу, що майорів над ним. Загін наближався, він йшов прямо на них, швидко і впевнено.

Солопай глянув на начальника штабу і начальника політвідділу, але цих питати було марно: обидва, не відриваючись, не помічаючи нічого навколо, втупилися на крокуючий загін. Тоді він подивився на Бубна:

— Що за цирк, товаришу полковнику, ви мені поясніть?

— Це антирадянська організація, створена з метою скоєння особливо небезпечних державних злочинів, товаришу полковнику, — намагаючись говорити спокійно, відповів Бубон. — Їхні дії будуть кваліфіковані за статтею шістдесят четвертою Кримінального кодексу Української РСР.

— Ось ці дії? — не повірив Солопай. Те, що бачив він, стоячи у відкритому кузові, найбільше було схоже на фільм про революцію чи громадянську війну — з тих, що по суботах крутять у клубі його частини. Тільки тепер, з якоїсь примхи закулісного режисера, він і обидва його заступники, радянські офіцери, комуністи, зображували страшенну білогвардійську сволоту. Солопай відчував себе так, немов сам вступив в антирадянську організацію, а не захищає закон і порядок.

— Так, саме ці, — підтвердив Бубон. — Ви маєте намір керувати операцією, товаришу полковник?

Бубон дивився на полковника з ненавистю. Протягом трьох останніх днів він ледве стримувався. У цьому місті неможливо працювати оперативно. Ніхто не бажає приймати рішення, усі жують шмарклі. Натовп сонних, напівдохлих дармоїдів...

Бубну вдалося таки домогтися розпорядження заступника міністра. Для цього він барвисто розписав, як вони надеруть дупу конторським, узявши Калаша з його афганцями. За те, що ті проґавили бойову антирадянську організацію, що діяла на території столиці майже не ховаючись, багато хто в Комітеті добряче отримають у писок. Утім, стан писків вищих офіцерів республіканської ДБ Бубна цікавив мало, але вони засунули йому зрозуміло куди свій градусник. І тепер, після затримання Калаша і його людей, спробують геть забути про цей градусник.

Саме тому Бубон так наполегливо тиснув на цю сонну ропуху, полковника Солопая, домагаючись негайного виконання наказу. І таки дотиснув, а тепер, тихо скаженіючи, спостерігав, як повільно і безглуздо розгортав Солопай обидва свої батальйони, як виснажливо довго займали місця в оточенні його люди. Бубон боявся, що Калаш утече до затримання, тоді він нічого нікому не доведе, і в провалі операції звинуватять тільки його: не забезпечив достовірної інформації, проявив недалекоглядність, діяв непрофесійно. Будь він на місці Калаша, дідько лисий би його хто взяв.

Видихнув з полегшенням він тільки тоді, коли загін з’явився з лісу. На цьому його частину роботи завершено. Тепер за результат операції відповідають внутрішні війська, і яким він виявиться, цей результат, — байдуже. Він свою справу зробив.

Але не минуло й двох хвилин, як полковник радикально змінив погляд на те, що відбувається. Коли заспівала труба над нічним парком, і він побачив розгублені, мало не по-дитячому ображені фізіономії офіцерів, що стояли поруч із ним, стало зрозуміло, що і цей прапор, і «Інтернаціонал», і те, що Калаш веде своїх афганців прямо на штабну вантажівку, — це виклик усім їм, і в першу чергу йому. Це йому сказано: «Полковнику Бубон, ти лайно і мерзотник. І хоча все, що зараз відбувається в парку, замутив особисто ти, нам на тебе наплювати, тому що ти для нас не існуєш».

Такі заяви не можна залишати безкарними.

Полковник Солопай не відповів на питання. Він мовчки дивився, як крокує по березовому гаю загін Калаша. Тоді Бубон висмикнув з рук командира частини тангенту рації і перемкнув у режим передачі.

— Це Перший. Говорить Перший, — прокричав він, не пізнаючи власний голос. — Усім командирам рот наказую зняти оточення і направити особовий склад до штабної автомашини для затримання злочинців. Виконувати негайно!

Чорний нічний парк не відгукнувся на його слова, але Бубон шкірою відчув, як, розмикаючись, важко заворушилися ряди оточення. Старлеї-ротні почали перебудовувати ланцюг у колони по чотири. Цього, однак, було недостатньо.

— Командиру групи захоплення, — продовжував Бубон. — Наказую розділити групу на два підрозділи. Командування першим передати заступнику і поставити завдання наздогнати і знешкодити групу злочинців. Другому підрозділу на чолі з вами — негайно прибути до штабної автомашини. Використовуйте автотранспорт. Термін виконання — п’ять хвилин.

Бубон перемкнув рацію в режим прийому й уважно подивився на трьох офіцерів, що стояли поруч з ним. У погляді начальника штабу читався жвавий інтерес. Але командир частини і начальник політвідділу дивилися на нього здивовано, явно вже складаючи доповідні на ім’я міністра про самоправство і перевищення полковником Бубном повноважень.

— Керівник штабу, — скомандував Бубон, — до мене!

— На якій підставі ви наказуєте моїм підлеглим, товаришу полковник? — обурився Солопай.

— Через бездіяльність і втрату оперативної ініціативи я усуваю вас від керівництва операцією, — гидливо поморщився Бубон. — Сьогодні вони не ваші підлеглі. Спустіться, товаришу полковнику, у кабіну до водія, попийте чайку. А ви, підполковнику, — наказав він керівникові штабу, — сформуйте з прибулих підрозділів додаткове оточення на ділянці ймовірного прориву. Швидше, швидше! Часу немає! Щойно прибуде група захоплення — її командира негайно до мене. Виконуйте!

Бубон не був цьому підполковнику начальником і не мав права відстороняти від участі в операції його командира, але він точно знав, що влада — це не звання і не погони, а вміння підпорядковувати людей. Для влади потрібні не чини, а тільки воля. Саме тому замовк і знітився полковник Солопай, підібгав хвоста його начальник політвідділу і риссю побіг зустрічати прибуваючі роти начальник штабу.

Тим часом загін Калаша наближався до першої лінії оточення.

— Диви, а тут вони стоять щільніше, — звернувся Калаш до Гантелі, яка тепер крокувала за ним. — Але це їм усе одно не допоможе. Зараз наші підуть на прорив оточення, а ти залишишся зі мною, зрозуміла? Де прапор, там і я, хлопці це знають, і поки прапор тут, ніхто не подумає, що я звалив і кинув їх.

— Зрозуміла! — Гантеля йшла, щосили вчепившись у древко. У неї ломило пальці, боліли м’язи передпліч, але вона намагалася тримати прапор якомога вище, щоб його бачили всі, хто був у парку тієї холодної жовтневої ночі.

— Вітю, Сашко, — гукнув Калаш Цуприка і Яковця, — давайте на прорив двома групами.

Він відійшов убік, пропускаючи загін, разом з ним відійшла Гантеля. Цуприк з Яковцем побігли, захоплюючи за собою інших. Розкидаючи солдатів оточення, що не встигли відбігти, афганці Калаша за лічені секунди подолали першу лінію.

— Та хто вони такі, трясця їм? — очманіло запитав полковник Солопай і озирнувся, шукаючи поглядом Бубна. — Ви за це відповісте, товаришу полковник!

Але Бубна на вантажівці вже не було. Хвилину тому підійшов ЗІЛ з командиром групи захоплення і бійцями.

— Бачиш їхній прапор, майоре? — Бубон відвів командира вбік, поки його люди шикувалися біля машини.

— Твоє завдання — захопити його. Візьмемо прапор — візьмемо і ватажка. Дозволяю застосовувати зброю.

— Ви що, полковнику? Яка зброя в цьому звалищі? Раніше треба було, а тепер ми тільки своїх покладемо.

— Не обговорювати! — закричав Бубон. — Виконувати наказ! Уперед!

У цей час бійці Калаша спокійно і без жодних труднощів минули друге кільце оточення. Яковець та Цуприк, які очолювали прорив, були впевнені, що попереду тільки нічний парк і свобода, але тут виявилося, що начальник штабу встиг виставити третю лінію оточення. Вона складалася з таких же непідготовлених, до того ж ще й переляканих незрозумілою метушнею солдатиків-строковиків.

Пройти третю лінію було не складніше, ніж перші дві, але на це пішов час, якого у Калаша вже не було. Ззаду, з боку березового гаю, уже наближалася половина групи захоплення, а їй напереріз рвалася друга її частина.

Ситуація змінилася майже миттєво, але Калаш устиг зорієнтуватися. Схопивши Гантелю за руку, він поволік її до діри в третьому кільці, що ще не зімкнулась.

— Швидко звалюй! — гаркнув він, перекриваючи рев супротивника, що наближався. — Миттю! Прапор заховай, сама зникни, — і одним рухом він кинув Гантелю в нічну темряву.

Миттю пізніше Калаш і ще п’ять осіб з його загону були оточені зімкнутими рядами групи захоплення.

Якби хтось у ці хвилини взявся оцінити їхні шанси вирватися, то йому довелося б визнати, що вони дорівнюють нулю. Їхній час ішов стрімко, він уже закінчився. Тепер нічого не чекало на Калаша, крім арешту, суду та довгих-довгих років ув’язнення за статтею за особливо небезпечні державні злочини. Але в цей момент з темряви парку на освітлений прожекторами п’ятачок раптово вивалилися три фантастичні, абсолютно нічого не розуміючі гігантські тварини: косоокий ведмідь, віслюк із перекошеною набік вилицею і чапля в червоних штанях з довгим дзьобом із пап’є-маше.

— Отакої! — озирнувшись, гаркнув ведмідь і зробив лапами кілька боксуючих рухів. — Так нечесно!

Сили нерівні! Калаше, ми з тобою! Паркові своїх не кидають!

Не всі навіть розчули, що там кричать ці божевільні звірі, але побачили їх усі, хто був поряд тієї хвилини. На кілька коротких миттєвостей увагу нападників було відвернуто, і Калашу цього вистачило. Декількома блискавичними ударами він прорубав пролом у кільці, яке щойно зімкнулося, і вирвався в ніч, ведучи за собою залишки загону.

— Калаше, постривай! — крикнув услід ведмідь і подався було за втікачами, але тут, вириваючи шматки розфарбованого поролону з порожньої голови звіра, гримнули три пістолетних постріли, і ведмідь звалився на землю.

Бубон не знав, стріляє він у людину або в бутафорську частину костюма. Він і не думав про це. Взявши на приціл ведмедя, Бубон розстрілював Калаша.

5

Пелікан з Іркою квапливо піднялися сходами сплячого будинку.

— Двері не переплутай, — пошепки сказала Ірка. — А то зараз завалимо до мене. Бабуся буде просто щаслива.

— Не треба бабусь. — Пелікан відкрив замок Катіної квартири, і вони беззвучно прослизнули всередину. Уся метушня цього дня, увесь холод осінньої ночі залишилися за дверима, а тут було темно і тихо, мовчало радіо, не працював холодильник, з крана не скрапувала вода. Тиша здавалася безмежною, і вони з Іркою виявилися в самому серці цих темних безмовних просторів. Пелікан обійняв Ірку і знайшов її губи.

Вона відповіла Пеліканові швидким, заспокійливим рухом, і він відчув, що зараз, як і всі останні тижні, майже весь той час, поки вони були разом, Ірка, залишаючись поруч, легко і непомітно вислизає від нього.

— Іди в кімнату, — сказала вона. — І ввімкни світло. Я зараз.

Знайти кімнату в однокімнатній квартирі нескладно навіть у повній темряві. Пелікан зробив два обережних кроки і намацав дверну ручку. Є таки щось корисне і в типовому проектуванні: в чужому домі ми відчуваємо себе майже впевнено, легко знаходимо потрібні двері й коридори, навіть не вмикаючи світла. Відмінності починаються за межами житла, за вікном; будинки навіть у різних містах будують однакові, а вид з вікон усюди різний. У одних — ліс, у інших — звалище.

Катіни вікна виходили на знайомий Пелікану двір двісті четвертої школи, ледь освітлений жовтим мерехтливим світлом самотнього ліхтаря. На вулиці Юності все було як завжди, але далі, над парком, над самими кронами дерев нічне небо шмагали метушливі промені декількох прожекторів. Нічого схожого Пелікан ніколи тут не спостерігав, це було дивно.

Шум води, що доносився з ванної, затих, і до кімнату прокралася Ірка.

— Не хочеш вмикати світло? — запитала вона.

— Ні. Якщо звикнути, і так усе видно.

— Що ж тобі видно?

Пелікан знову обійняв Ірку. Її шкіра була теплою і вологою, і одягу на ній не було. Десь вона встигла залишити все — напевно, у ванній.

На мить Пелікану здалося, що Ірка все-таки з ним і більше ніколи не зникне. Він підняв її на руки і зробив крок до дивана. У маленьких квартирах усі відстані міряються кроками, і від вікна до дивана їх рідко буває більше двох-трьох. Але Ірка знову вислизнула з його рук. Вона знову йшла, хоча все ще була зовсім поруч, Пелікан відчував це. Йому здавалося, що він зможе пробитися до неї, дотягнутися, варто тільки стати ще ніжнішим, ще наполегливішим, сильнішим, — і тоді він наздожене Ірку, вона сама озирнеться і простягне руку, притулиться до нього, щоб він обійняв її ще раз, щоб не відпускав.

Але нічого не сталося. Час пронісся тугим смерчем, залишивши тільки гіркоту і спустошеність. Він так і не наздогнав Ірку, вона знову щезла, і цього разу вже назавжди. Кілька хвилин по тому вони лежали на тісному Катіному дивані, і гаряча щока Пелікана притискалася до її ледь теплої щоки.

Ірка розплющила очі, вибралася з-під нього і підійшла до вікна. Ніколи ще Пелікан не бачив її силуету, такого тонкого, гордовитого і бездоганно прекрасного.

— Я не люблю тебе, Пелікане, — сказала Ірка. — Я тебе не люблю, і чекати не буду.

Він уже знав це, і давно. Можливо, з тих ще днів, коли вперше побачив клуботання тіней на дні її очей, коли вона ще сама не до кінця все розуміла, а може, не розуміла й досі.

Ірка жила за правилами, а в правилах дівчини, чий хлопець іде до армії, є кілька обов’язкових пунктів. Тепер вона виконала всі неписані зобов’язання і більше нічого нікому не винна. Пелікан знав Ірку не перший рік, знав, що просити її марно. Та й про що він міг її попросити, якщо нічого неможливо змінити?

— Я вже зрозумів. — Пелікан увімкнув світло, зняв з дивана покривало і накинув їй на плечі. Густа темрява, яка спочатку ховалася на дні Іркиних очей, тепер повністю затопила її погляд. — Ти замерзнеш біля вікна. Ходімо чай пити.

Ірка скинула покривало на диван і пішла вдягатися.

Вони поставили чайник, сіли за стіл і почали мовчки дивитися на метушню потужних синяво-жовтих променів над парком.

— Що це таке? — нарешті здивувалася Ірка.

Замість відповіді в двері подзвонили.

— Мама прийшла, — байдужим голосом сказала Ірка. — Почула через стінку метушню і прийшла погомоніти з Катею.

— Відчиняти?

— Відчиняй, — махнула рукою Ірка. — Вона не заспокоїться.

Ірка помилилася. За дверима стояла Катя. Поруч із нею, прихилившись плечем до стіни, якось намагалася триматися на ногах Гантеля.

— Ну ж бо, Пелікане, допоможи мені з Любкою, — ще не ввійшовши до передпокою, розпорядилася Катя. — Я від самого парку тягну її на собі, сил уже немає.

Вони завели Гантелю до кімнати і поклали на диван.

— Вибачте, зайчики, що весь кайф вам поламала. Але інакше не виходило.

— З кайфом у нас усе гаразд. Ось, сидимо, чай п’ємо.

— А до речі, чому? Я вам не для того ключі дала... Гаразд, ваша справа, самі розбирайтеся.

— Що з нею? — Пелікан присів, намагаючись стягнути з Гантелі куртку. — Що взагалі коїться в парку?

— Давай дамо їй валер’янки, напоїмо чаєм і нехай спить. А то на неї дивитися боляче. Калаш зовсім з глузду з’їхав, скажу я тобі по секрету.

При згадці про Калаша Гантеля розплющила очі й уважно подивилася на Катю.

— Де прапор?

— У мене твій прапор. У сумці.

— Віддай, — зажадала Гантеля.

— Зараз. Усе тобі буде, — пообіцяла Катя. — Ходімо, Пелікане.

Вони пішли на кухню готувати чай і шукати валер’янку. Катя дістала із сумки зім’ятий прапор, який Пелікан колись бачив у землянці Калаша. Полотнище було в бруді, в бурих торф’яних плямах.

— Може, його випрати? — запропонувала Ірка.

— Що відбувається в парку? — знову запитав Пелікан.

— Брали Калаша. Пригнали цілу армію, усю вулицю Жмаченка забили автівками — від Дарницького бульвару до Курнатовського. І знаєш, хто всім командував?

— Навіть уявити не можу.

— Полковник мій командував, прикинь. Ну я і вскочила... Я вже йшла з парку, коли раптом помітила знайому «Волгу». Дивно, думаю, що він тут робить уночі? Вирішила подивитися і бачила все: від початку і майже до самого кінця. Калаш, коли зрозумів, що з усіх боків відрізаний, замість того щоб тихо злиняти, влаштував парад. Сам — попереду, як на білому коні, прапор майорить, і ще труба звідкись узялася... На що він розраховував, я так і не зрозуміла, тому що скінчилося все, як і повинно було, серйозним мордобоєм. Добре хоч Любку він в останній момент устиг жбурнути в кущі. Як кішку за комір.

— А сам Калаш пішов?

— Маю великі сумніви, але точно не знаю. Я відразу кинулася Любку шукати. Біжу парком, скрізь ніч, і куди вона поділася — незрозуміло. Темно, під деревами нічого не видно. Але я теж не з неба впала, і парк краще за вас усіх знаю — за п’ять хвилин усе ж таки знайшла, а потім майже годину сюди тягла. Їй тепер подітися нікуди, тому що до них до всіх уже вранці заявляться. Калаш — той звалить із міста, а їй куди?

— І справді — куди?

— Тут буде відсиджуватися. Уже до мене точно не прийдуть.

— Калаш молодець, — перебила Катю Ірка, — і Гантеля молодець! Якщо влізли в бійку, отже, треба битися до кінця, а не зливатися по-тихому...

Ірку перебив короткий дзвінок у двері. У коридор з кімнати одразу ж вилетіла розпатлана Гантеля.

— Хто там?

— Зараз дізнаємося. Іди спати, — спробувала запхати її назад до кімнати Катя. — Якщо менти, то ти їх своєю пикою до смерті перелякаєш. Подумай про людей.

— Я до Калаша піднімуся. Він же прямо над тобою живе?

— Над Іркою. Тільки немає його там. Іди в кімнату і не висовуйся.

— Отже, до тебе не прийдуть? — перепитав Пелікан. — А твій полковник?

— Нехай тільки поткнеться, — Катя рішуче попрямувала до дверей, — я йому влаштую солодке життя.

— Тоді хто це може бути?

— На цей раз точно мама, — впевнено промовила Ірка і не помилилася.

— Привіт, Катю, — почувся з передпокою голос Олени. — Добре, що ти не спиш. А то Ірки досі немає. Чотири години ночі, а вона вештається, зараза.

— Проходь, Олено, на кухню, вона там сидить.

— А якого тоді біса?.. — з півоберта завелася Олена, побачивши дочку.

— Тихо, тихо, — обняла її Катя, — ми тут Любку пасемо. Чаю хочеш?

На маленькій кухні відразу стало тісно.

— Гаразд, дівчата, — підвівся Пелікан, — мені час. Через чотири години треба бути у військкоматі.

— Бувай, Пелікане, — сказала Ірка і відвернулася до вікна. — Пиши нам.

— Ходімо, я тебе проведу. — Катя вийшла на сходи слідом за Пеліканом. — Ти на вулиці обережніше. Можуть облаву влаштувати на тих, хто пішов.

— Що ти, Катю, які вулиці? Піду дворами, зроблю невелику петлю. Я вже все продумав.

— Ти-то продумав, — прощаючись, Катя обняла Пелікана. — А мені що з цим Полканом ментівським робити, дурепі старій? Я ж до нього прив’язалася... Гаразд, іди. А я про всяк випадок таки піднімуся до Калаша. І пиши нам, правда...

Виходячи на подвір’я, Пелікан раптом згадав про дьюар з рідким азотом, який нещодавно відніс Калашу.

Уява негайно пред’явила картинку: стоїть порожній дьюар на підлозі землянки, на видноті, біля тієї стіни, де раніше висів прапор. І от хтось уважний бере його, підносить до електричної лампи і не поспішаючи переписує в блокнот серійний номер ємності, чітко витиснутий на днищі.

6

Пелікан терпіти не міг метушні, але що поробиш, якщо вируюча і пінна метушня навколо нього незмінно затягувала його. Будь-то — передсвяткова, передвід’їздна, перед іспитами... Різниця між ними — лише в співвідношенні безтурботної впевненості та палючої невизначеності. Метушня на міському збірному пункті була напруженою і тривожною.

Призовників прямо з автобусів заганяли в казарми, щоб вони сиділи там, не висувалися і не плуталися під ногами. Але вже чверть години по тому всі, хто хотів, тинялися по плацу, оцінюючи поглядами не надто високий бетонний паркан, що оточував збірний пункт. Ніхто не вважав паркан серйозною перешкодою, але звалювати зі збірного пункту з кінцями дурнів не було — собі дорожче. Хіба що змитися на годину-пів-тори до друзів, на волю, щоб допити недопите на проводах, а заразом і показати, що крутили вони всі ці паркани разом з начальством, а в казармах стирчать виключно з доброї волі. За що і вимагають шанобливого ставлення.

Між адмінкорпусом і казармою переміщалися покупці — сержанти й офіцери, похмурі та мовчазні після важкої нічної пиятики в потязі. Це, однак, не перешкоджало вільному поширенню новин серед призовників. У канцеляріях працювали свої люди, обізнані й товариські пацани-строковики, готові за пляшку, за пару кросівок, за фірмову, нехай і поношену сорочку злити найточнішу і достовірну інформацію. Наприклад, про 193-тю дивізію, дислоковану в місті Бобруйську, куди набирає хлопців майор з чорними петлицями танкіста і налитими кров’ю очима поціновувача ректифікату. Тому всі, хто ще не остаточно розгубився в цьому хаосі, за півгодини до шикування на плацу «своєї» команди вже знали, що на них чекає. І якщо світив їм Остер, хоч і близький, але з кепською репутацією, то з писарями з канцелярії завжди можна було домовитися. Країна велика — не до Остера, так до Котласа, не до Котласа, так до Хабаровська.

Гірше за Остер на біржі збірного пункту вважалося лише одне місце служби. Може, тому всі справи, що потрапили до теки з літерою «А», контролював особисто начальник збірного пункту. Прибрати звідти хоч одну сторінку, навіть по знайомству, було практично неможливо. Лише приблизні терміни відправки команди вдавалося витягнути із загадково мовчазних писарів. Тому найобізнаніші відшукували схованки на території ДСП і тихо лежали там в очікуванні, поки оркестр не зіграє «Прощання слов’янки» черговій сотні київських хлопчаків, що раптом зробилися воїнами-інтернаціоналістами. Такими укриттями могли служити найнесподіваніші місця — наприклад, кабінка в туалеті, з якої одного разу ледь не вивалився на Пелікана тип у промасленій фуфайці.

— Команду на Афган відправили? — прохрипів він так невиразно, що Пелікан спершу не розібрав ні слова.

— Ще ні, — відповів хлопець, що проходив повз. — Сьогодні йде.

— Мене в списку бачили... Третій день тут сиджу, перечікую. Промерз на фіг, голос пропав, — пояснив сиплий і знову зник у кабінці.

Пелікан вийшов на плац. Там шикувалися дві команди — в Уральський військовий округ і на Північний флот. Він завернув за ріг казарми і попрямував до адмінкорпусу.

Кабінет начальника ГСП був розташований на другому поверсі.

— Начальник зайнятий, формує команди, — кинула секретарка, не відриваючись від машинки.

— Дякую, я зрозумів, — увічливо посміхнувся Пелікан і увійшов до кабінету.

За довгим столом, заваленим теками зі справами призовників, під портретом сонного маршала Устинова, зарослого лускою орденів, сиділи кілька офіцерів. По інший бік топталися капітан і сержант. Пелікан упізнав у них покупців. Віддалік від усіх, уклавши на стіл перед собою кашкет, дрімав якийсь дідок у темно-сірому костюмі.

— Дозвольте? — запитав Пелікан, уже зачинивши за собою двері.

— Чого тобі? — на мить відірвався від документів полковник з вузьким жовтувато-сірим обличчям. Погляд був жорсткий, недобрий.

— Прошу направити мене для проходження служби в Афганістан, — ступив до столу Пелікан.

Покупці відклали свої теки, повернулися до нього, і по їхніх оцінюючих поглядах він зрозумів, що це не просто капітан і сержант, а ті самі капітан і сержант. Він прийшов вчасно.

— До Афганістану? — перепитав начальник ГСП. — У дупу! Кру-гом! Кроком руш до казарми! — Він уже надивився на цих добровольців, від них нудило. І від ідіотських причин, через які вони рвалися на війну. Одному не дала дівка, інший хоче зробити кар’єру, не розуміючи, куди поліз, третій — натуральний маніяк, якому не те що автомат, рогатку не можна дати в руки. Полковника не цікавило, з якої категорії недоумків той, що стояв зараз перед ним, він твердо знав: випадковий відбір — найнадійніший. Долі підказувачі не потрібні.

— Ти зачекай, полковнику, — раптом прокинувся дідок у цивільному костюмі і несподівано жваво вибрався з-за столу. — Треба розібратися з хлопцем! — Він розвернув Пелікана і став поруч з ним. — Я сам у дев’ятнадцятому добровольцем пішов. Мені Клим Ворошилов особисто вручив трьохлінійку і не в дупу відправив, а під Царициним — тримати оборону від Краснова. Ось так-то! І я тримав. У шістнадцять, як Гайдар, полком не командував, але роту у двадцять років мені довірили.

— Ну... Ви не порівнюйте!

— Ні, постривай. Давай розберемося! Вранці ти мені казав, що молодь у нас служити не хоче. Що тут через одного наркомани і алкоголіки з липовими довідками. А тепер що виходить?..

— Гаразд, — скривився полковник. У нього не було часу — збірний пункт не вкладався у графік відправки. Не вистачало ще мемуарів цього старого пердуна, надісланого з райкому для участі в мітингу призовників. Зараз почне бодягу на півгодини про Сталіна з Ворошиловим під Царициним.

— Пиши заяву, — велів Пеліканові начальник ГСП. — Розглянемо.

Через дві години чергову команду викликали шикуватися. У довгому списку афганців ім’я Пелікана стояло першим.

Начальник команди, капітан, зачитував незнайомі прізвища, наспіх видрукувані секретаркою, і з незвички варварськи їх перекручував.

У ті хвилини Пелікан і гадки не мав, що почує імена з цього переліку ще незліченну кількість разів. Що за два наступних роки одне лише їхнє звучання стане для нього зв’язком з домівкою, а список ось цієї самої «афганської команди», уперше оприлюднений в ранніх жовтневих сутінках на плацу київського ГСП, надійніше за кровне споріднення, об’єднає на все життя тих із них, хто зуміє повернутися.

7

Наприкінці жовтня підполковник Галицький вирушив до Ірпеня. Саме час зайнятися ділянкою. Осінь — час висаджувати дерева і розбивати парки. Він нічого не сказав дружині про майбутню поїздку — тепер він був досить вільний, щоб усе робити самотужки. Його зняли з посади і перевели в розпорядження управління кадрів. До пенсії залишався рік, і Галицький безумовно знав, що весь цей рік буде значитися в резерві.

МВС постаралося загладити історію бездарно проваленої внутрішніми військами операції в парку «Перемога». У КДБ, визнаючи косяк, зайвого галасу теж не хотіли, але оргвисновки зробили. Галицького зняли вмить, начальнику Північного міжрайонного відділу оголосили догану, а прізвище Бубна твердо запам’ятали.

Ті, хто влаштував цього літа двох молодих оперів інженерами на атракціон «Качки і лебеді», були люди терплячі із відмінною пам’яттю. І нову гру проти начальника Комсомольського РВВС почали готувати повільно, без будь-якого поспіху. Про те, що вони не поспішали, свідчила повна відсутність будь-яких серйозних дій. У результаті Галицький виявився єдиним постраждалим серед офіцерів КДБ. Ось чому він відчував себе несправедливо скривдженим, майже жертвою системи.

Знайомою ґрунтовою дорогою він минув околицю Ірпеня і виїхав до лісу. Він добре пам’ятав ці місця, і йому кортіло побачити заплаву річки, що так вразила його навесні. Він навіть розхвилювався, немов за сім місяців могла кудись зникнути ця вільна відкритість простору між двома вузькими смужками лісів на горизонті й стіною сосен, що ринули вершинами в небо відразу за його ділянкою.

Машина минула знайомий поворот — і Галицький раптом різко загальмував і зупинився. Перехопило подих, тупо закалатало серце: по обидва береги Ірпеня, до небокраю, до самого далекого лісу, незаймані луки були поділені на клаптики бетоном і металом огорож, перекопані, завалені штабелями фундаментних блоків і купами цегли, розпороті неохайними смугами городів. Земля була знівечена бульдозерами і колесами вантажівок і тракторів. Сліди людської діяльності в заплаві річки здалися Галицькому огидними — вони були схожі на висип, на коросту, що вкрила тіло, яке він пам’ятав здоровим і красивим.

Залишивши автівку, підполковник наблизився до своєї ділянки — і не впізнав її. Вся земля від річки до лісу була переорана. Вочевидь, дружина, не сказавши йому ні слова, домовилася з якимось ірпінським трактористом. Від кущів калини не залишилося сліду, а на місці дуба виднілося тільки невелике заглиблення. Ділянка була просторою, порожньою і абсолютно непотрібною.

Галицький відвернувся і подався до автівки, щоб більше ніколи не повертатися в Ірпінь.

Наступного дня він привіз до Малевича дві величезні скрині з книжками. Там було все, що він накупив за ці півроку про сади і парки.

— Я не зможу це швидко реалізувати, — отетерів букініст. — Та й повернути витрачені гроші вам навряд чи вдасться...

— Неважливо, — махнув рукою Галицький. — Це не терміново. Вони мені більше не потрібні, тільки місце займають.