Видозмінений вуглець

Розділ шістнадцятий

У садах Сантач-Гауса було тихо й сонячно, а в повітрі пахло скошеною травою. З тенісних кортів долинало ледь чутне ляскання — там тривала гра, — а одного разу я почув, як захоплено скрикнула Міріам Банкрофт. З-під розметаної білої спідниці показалися засмаглі ноги, а поданий м’яч здійняв хмарку жовтувато-рожевого пилу на боці корту її суперника. Глядачі ґречно зааплодували. Я спустився до кортів у супроводі важкоозброєних охоронців з порожніми обличчями.

У гравців саме почалася перерва; вони сиділи, широко розставивши ноги й опустивши голови. Коли мої ноги захрускотіли по гравійному бордюру, Міріам Банкрофт подивилася мені в очі крізь сплутане біляве волосся. Вона не сказала нічого, але заковзала долонями по ручці ракетки й розімкнула губи в усмішці. Її супротивник, який теж ненадовго підвів очі, був струнким молодиком. Щось у ньому вказувало на те, що він і справді може бути таким молодим, як і його тіло. Він здавався знайомим.

Банкрофт сидів посередині ряду шезлонгів, праворуч від нього — Уму Прескотт, а ліворуч — чоловік і жінка, з якими я ще не зустрічався. Коли я дійшов до нього, він не встав — ба більше, він на мене майже не глянув. Він показав однією рукою на місце біля Прескотт.

— Сідайте, Ковачу. Це останній гейм.

Я вимушено всміхнувся, борючись зі спокусою вибити йому ногою зуби, і влаштувався на шезлонгу. Уму Прескотт перегнулася до мене і пробурмотіла, прикрившись рукою:

— Сьогодні до пана Банкрофта поліція проявила недоречну увагу. Ви дієте не так витончено, як ми сподівалися.

— Я просто розігріваюся, — пробурмотів я у відповідь.

Коли якийсь попередньо визначений час вичерпався, Міріам Банкрофт і її супротивник скинули з себе рушники та зайняли позиції. Я дивився на гру, відкинувшись назад, і переважно стежив за пружним тілом жінки, яке звивалося під білою бавовною, згадуючи, який вигляд воно мало без одягу, як воно звивалося піді мною. Одного разу, просто перед подачею, вона помітила, як я дивлюся на неї, і її вуста скривилися: її це трішечки звеселило. Вона ще чекала на мою відповідь, і, вочевидь, подумала, що зараз її отримає. Коли матч закінчився вихором нелегких, але явно вдалих ударів, вона пішла з корту з осяйною усмішкою.

Коли я підійшов привітати Міріам Банкрофт, вона розмовляла з незнайомими мені чоловіком і жінкою. Вона побачила моє наближення й повернулася, щоби прийняти мене до маленької компанії.

— Пане Ковач, — її очі ледь помітно розширилися. — Вам було приємно на це дивитися?

— Дуже, — щиро сказав я. — Ви геть немилосердні.

Вона схилила голову набік і заходилася витирати змокле від поту волосся рушником, який тримала в одній руці.

— Лише за потреби, — промовила вона. — Ви, звісно, не знаєте Налан і Джозефа. Налан, Джозефе, це — Такеші Ковач, посланець, якого Лоренс найняв для розслідування свого вбивства. Пан Ковач із іншої планети. Пане Ковач, це — Налан Ертекін, голова Верховного суду ООН, і Джозеф Фірі з Комісії з прав людини.

— Радий знайомству, — я швидко й офіційно вклонився їм обом. — Ви, як я розумію, приїхали обговорити Резолюцію 653.

Двоє посадовців перезирнулись, а тоді Фірі кивнув.

— Ви доволі добре поінформовані, — серйозно промовив він. — Я дуже багато чув про Корпус посланців, але все одно вражений. Як давно ви на Землі?

— Близько тижня.

Я перебільшив, сподіваючись притлумити параною, яка зазвичай нападає на виборних посадовців у присутності посланців.

— Так, тиждень. Це справді вражає.

Фірі був кремезним чорношкірим чоловіком, вочевидь, років п’ятдесяти з гаком, із легкою сивизною у волоссі та сторожкими карими очима. Він, як і Денніс Найман, демонстративно носив зовнішню оптику, але, якщо Найманові сталеві лінзи були розраховані на те, щоб підкреслювати риси його обличчя, то ця людина носила окуляри, щоб відвертати увагу. Вони мали важку оправу та надавали йому схожості з забудькуватою духовною особою, проте очі, що ховалися за їхніми лінзами, не пропускали нічого.

— І як ваші успіхи з розслідуванням? — спитала Ертекін, арабка, що відзначалася строгою вродою й була на пару десятиліть молодша за Фірі, а отже, ймовірно, носила вже щонайменше другий чохол. Я всміхнувся їй.

— Слову «успіхи» важко дати визначення, ваша честь. Як сказала би Квелла: «До мене приходять зі звітами про успіхи, але я бачу лише зміни та спалені тіла».

— А, то ви зі Світу Гарлана, — ввічливо сказала Ертекін. — А чи вважаєте ви себе квеллістом, пане Ковач?

Я дозволив своїй усмішці розтягнутися.

— Вряди-годи. Я сказав би, що вона почасти мала рацію.

— Взагалі-то, пан Ковач був дуже заклопотаний, — поспіхом заговорила Міріам Банкрофт. — Гадаю, їм з Лоренсом є що обговорити. Можливо, було би краще, якби ми дали їм цим зайнятися.

— Так, звісно, — Ертекін нахилила голову. — Можливо, ми ще поговоримо згодом.

Вони втрьох пішли поспівчувати супротивникові Міріам, який сумовито ховав у торбі свою ракетку та рушники; але Налан Ертекін, незважаючи на всі дипломатичні зусилля Міріам, явно не надто кортіло втекти. На мить я відчув, що захоплююся нею. Сказати комусь із очільників ООН, по суті, посадовій особі Протекторату, що ви квелліст, — це певною мірою те саме, що зізнатись у ритуальних убивствах за вегетаріанською вечерею: так, узагалі-то, не прийнято.

Я обернувся і біля свого плеча побачив Уму Прескотт.

— Ходімо? — похмуро запитала вона й показала в бік будинку.

Банкрофт уже крокував попереду. Ми пішли за ним — як мені здалося, надто швидко.

— Одне запитання, — видушив із себе я між вдихами та видихами. — Хто той пацан? Той, із яким розправилася пані Банкрофт.

Прескотт кинула на мене нетерплячий погляд.

— Це страшна таємниця, так?

— Ні, пане Ковач, це не таємниця, ані страшна, ані якась іще. Я просто вважаю, що вам, можливо, варто було би думати не про гостей родини Банкрофтів, а про дещо інше. Якщо вам аж так кортить знати, то іншим гравцем був Марко Кавахара.

— Та невже, справді? — я ненароком заговорив як Фірі. Подвійний бал мені за особисті якості. — То ось де я бачив його обличчя раніше. Він схожий на матір, еге ж?

— Я насправді не знаю, — відмахнулася Прескотт. — Ніколи не зустрічалася з пані Кавахарою.

— Вам пощастило.

Банкрофт чекав на нас у екзотичній оранжереї, що притулилася до морського крила будинку. Її скляні стіни буяли чужими кольорами та формами, серед яких я помітив молоде дзеркальне дерево та численні підставки зі страдним зіллям. Банкрофт стояв біля однієї з останніх і ретельно посипав її білим металевим пилом. Про страдне зілля я знаю небагато — хіба що про його очевидну користь як захисного засобу, — тож гадки не мав, що то за порошок.

Коли ми зайшли, Банкрофт повернувся.

— Будь ласка, говоріть тихо, наскільки це можливо, — його голос у звукопоглинальному середовищі звучав навдивовижу слабко. — Страдне зілля на цій стадії розвитку дуже чутливе. Пане Ковач, ви, як я розумію, з ним знайомі.

— Так, — я позирнув на долонеподібні чашечки листків з малиновими плямами посередині, що й дали рослині її ім’я. — Ви впевнені, що це — зрілі екземпляри?

— Цілком. На Адорасьйон ви, певно, бачили більші, але «Накамура» на моє замовлення пристосувала ці екземпляри для закритих приміщень. Це надійно, як нуль-вібраційна кабіна і, — він показав на три стільці зі сталевими каркасами біля страдного зілля, — набагато зручніше.

— Ви хотіли мене побачити, — нетерпляче сказав я. — З якого приводу?

Усього на мить його чавунний погляд уп’явся в мене з усією силою трьох з половиною століть Банкрофта, і я все одно що зазирнув у вічі демону. Протягом цієї секунди звідти визирала душа мета, і в тих очах я побачив відображення всіх незліченних звичайних життів, які згасали перед ними, наче бліді миготливі метелики біля полум’я. Такий досвід я мав лише раз — коли посперечався з Рейлін Кавахарою. Я відчув, як мені почало припікати крила.

Тоді він зник і залишився тільки Банкрофт, який пішов, сів і поставив розпилювач порошку на столик поблизу. Піднявши очі, він затримав погляд — хотів побачити, чи не сяду я й собі. Я не сів, і він тоді переплів пальці й насупився. Уму Прескотт зависла між нами.

— Пане Ковач, я знаю, що за умовами нашого контракту я погодився покрити всі витрати, пов’язані з цим розслідуванням, у розумних межах, але, стверджуючи це, я не чекав, що мені доведеться оплачувати слід із зумисних органічних ушкоджень від одного краю Бей-Сіті до іншого. Більшу частину цього ранку я підкупав як тріади Західного узбережжя, так і поліціянтів Бей-Сіті, а всі вони ставилися до мене не надто приязно ще до того, як ви почали цю різанину. Мені б хотілося знати, чи усвідомлюєте ви, скільки мені коштує звичайний захист вашого життя та свободи від зберігання.

Я оглянув оранжерею і знизав плечима.

— Гадаю, ви можете собі це дозволити.

Прескотт здригнулася. Банкрофт дозволив собі ледь помітну усмішку.

— Можливо, пане Ковач, я більше не бажаю цього собі дозволяти.

— Тоді висмикніть розетку, щоб її.

Страдне зілля помітно затремтіло від несподіваної зміни тону. Мені було байдуже. Раптом мені перехотілося грати в елегантні ігри Банкрофтів. Я втомився. Якщо не брати до уваги нетривалого перебування в непритомному стані у клініці, я не спав понад тридцять годин, а мої нерви були розхитані безупинним використанням нейрохімічної системи. Я побував у перестрілці. Вискочив з аеромобіля на ходу. Пройшов шаблонні допити, які травмували б більшість людей на все життя. Неодноразово скоїв убивство в бою. А ще саме заповзав у ліжко, коли «Гендрікс» пропустив короткий Банкрофтів виклик попри замовлене мною блокування дзвінків, цитую: «з метою підтримки добрих стосунків з клієнтом, а отже, і забезпечення статусу гостя в подальшому». Колись комусь доведеться капітально переробити ідіолект цього готелю, запозичений зі старосвітської сфери послуг; я вже замислювався над тим, чи не зробити це самому за допомогою «Немекса», відійшовши від телефона, але моє роздратування мимовільними реакціями готелю на наявність гостей пересилив мій гнів на самого Банкрофта. Саме цей гнів і не дав мені проігнорувати виклик, а повів до Сантач-Гауса. Пішов я вбраний у той самий пом’ятий одяг, в якому ходив відучора.

— Перепрошую, пане Ковач, — Уму Прескотт пильно дивилася на мене. — Ви натякаєте…

— Ні, Прескотт. Я погрожую, — я знову перевів погляд на Банкрофта. — Я не просився взяти участь у цьому граному танці но. Це ви мене сюди приперли, Банкрофте. Ви витягнули мене зі сховища на Світі Гарлана, і ви підключили мене до чохла Еліаса Райкера, просто щоби збісити Ортеґу. Ви відправили мене туди, висловивши кілька нечітких натяків, і дивилися, як я шпортаюсь у пітьмі та трощу собі гомілки об ваші колишні переступи. Що ж, якщо тепер, коли течія трохи пришвидшилася, ви більше не бажаєте гратися, то про мене. Мені набридло ризикувати власного пам’яттю заради такого кавалка гівна, як ви. Ви можете просто повернути мене в коробку, а я поспитаю щастя сто сімнадцять років по тому. Можливо, мені пощастить, і той, хто хоче вас засмажити, на той час уже зітре вас із лиця планети.

Біля головних воріт мені довелося залишити свою зброю, але я відчував, як мною поступово заволодіває небезпечна свобода бойового режиму посланця. Якщо той демон-мет повернеться й розперезається, то я негайно задушу Банкрофта на смерть лише задля задоволення.

Як не дивно, мої слова, здавалося, змусили його замислитися. Він вислухав мене, схилив голову, неначе погоджуючись, а тоді повернувся до Прескотт.

— Уму, не відійдеш на хвильку? Нам з паном Ковачем треба обговорити дещо наодинці.

Прескотт завагалася.

— Можливо, залишити когось за дверима? — спитала вона, суворо позирнувши на мене.

Банкрофт хитнув головою.

— Я певен, що в цьому не буде потреби.

Прескотт пішла з виразом явного сумніву на обличчі, тим часом мені довелося всіляко стримувався, щоб не виявити свого захоплення витримкою Банкрофта. Він щойно почув з моїх вуст, що я буду радий повернутися на зберігання, весь ранок читав список моїх жертв і все одно думав, що знає мої характеристики досить добре, щоби знати, небезпечний я чи ні.

Я сів. Можливо, він мав рацію.

— Вам треба дещо пояснити, — рівним голосом промовив я. — Можете почати з чохла Райкера і відштовхуватися від нього. Нащо вам це робити і нащо це від мене приховувати?

— Приховувати? — Банкрофт вигнув брови. — Ми це майже не обговорювали.

— Ви сказали мені, що залишили вибір чохла своїм юристам. Усіляко на цьому наголошували. Але Прескотт стверджує, що ви зробили вибір самостійно. Вам слід було узгодити з нею, як саме ви брехатимете.

— Ну… — Банкрофт привітно змахнув рукою. — Мимовільна обачність. Кажеш правду такій невеликій кількості людей, що врешті-решт брехня перетворюється на звичку. Але я гадки не мав, що це матиме для вас таке велике значення. Ну, тобто після вашої кар’єри в Корпусі та часу, проведеного на зберіганні. Для вас нормально виявляти такий інтерес до минулого своїх чохлів?

— Ні. Але Ортеґа від самого мого прибуття липне до мене, як протизабруднювальний пластик. Я думав, що їй просто є що приховувати. Як виявляється, вона просто намагається захистити чохол свого коханого, поки той перебуває на зберіганні. До речі, ви не завдали собі клопоту з’ясувати, чому Райкер у стеку?

Цього разу Банкрофт зневажливо відмахнувся.

— Його звинуватили в корупції. Необгрунтоване завдання органічних ушкоджень і спроба фальсифікації персональних даних. Це, як я розумію, було не перше його правопорушення.

— Так, справді. Ба більше, він був добре цим відомий. Добре відомий і дуже непопулярний, особливо в таких місцях, як Лизоград, де я перебував останні пару днів, ідучи слідами вашого мокрого члена. Але ми до цього ще повернемося. Я хочу знати, чому ви це зробили. Чому я ношу Райкерів чохол?

Від образи Банкрофтові очі на мить спалахнули, але він насправді був надто добрим гравцем, щоб на неї повестися. Натомість він відсунув правий манжет, сигналізуючи про перехід на іншу тему. Я впізнав цей жест завдяки курсу основ дипломатії та слабко всміхнувся.

— Я справді не уявляв собі, що це спричинить незручності. Я прагнув забезпечити вас належною бронею, а цей чохол оснащений…

— Чому Райкер?

На мить запала тиша. Метів не можна уривати просто так, а Банкрофтові було важко витримувати мою неповагу. Я згадав дерево за тенісними кортами. Без сумніву, Ортеґа, якби була поряд, зраділа б.

— Це такий хід, пане Ковач. Лише хід.

— Хід? Проти Ортеґи?

— Саме так, — Банкрофт відкинувся назад. — Лейтенант Ортеґа чудово показала свої упередження, ледве ввійшовши до цього будинку. Вона була вкрай недбала і непоштива. Я запам’ятав це, захотів за це відплатити. Коли в короткому списку, наданому мені Уму, знайшовся чохол Еліаса Райкера, іпотеку на резервуар якого сплачувала Ортеґа, я вирішив, що цей хід — мало не вияв карми. Він напросився сам собою.

— Трохи по-дитячому як на людину вашого віку, хіба ні?

Банкрофт нахилив голову.

— Може, й так. Втім, чи пам’ятаєте ви такого собі генерала Мак-Інтайра з Командування посланців, мешканця Світу Гарлана, якого знайшли з випущеними нутрощами та без голови в особистому літаку за рік після Інненінської різанини?

— Туманно, — я завмер, згадуючи. Але, якщо Банкрофт може гратися в контроль, то я теж можу.

— Туманно? — Банкрофт звів брову. — А мені здавалося, що ветеран Інненіну аж ніяк не може не пам’ятати смерті командира, що керував усім тим фіаско, людини, чию халатність багато хто називає справжньою причиною всіх тих реальних смертей.

— Мак-Інтайра повністю виправдала слідча комісія Протекторату, — тихо промовив я. — Ви хочете щось цим сказати?

Банкрофт знизав плечима.

— Лише одне: виглядає на те, що його було вбито заради помсти, попри винесений судом вердикт — по суті, безглуздо, бо цим неможливо було воскресити загиблих. Дитинність — досить поширений гріх серед людей. Можливо, нам не слід так квапитися з засудженням.

— Можливо, — я підвівся й підійшов до дверей оранжереї, а тоді визирнув назовні. — Що ж, тоді не вважайте, ніби я когось засуджую, проте чому ви не сказали мені, що стільки часу проводите в будинках розпусти?

— А, юна Елліотт. Так, Уму мені про це розповідала. Ви серйозно думаєте, що її батько мав якийсь стосунок до моєї смерті?

Я обернувся.

— Ні, зараз — ні. Ба більше, я серйозно вважаю, що він не має жодного стосунку до вашої смерті. Але я згайнував дуже багато часу, з’ясовуючи це.

Банкрофт спокійно подивився мені в очі.

— Вибачте, якщо мій інструктаж виявився недостатнім, пане Ковач. Ніде правди діти, я частково проводжу дозвілля, платно знімаючи сексуальну напругу, як у реалі, так і в віртуалі. Або, як ви надзвичайно елегантно висловилися, в будинках розпусти. Я вважав це не надто важливим. Також я проводжу частину свого часу, потроху граючи в азартні ігри. А інколи — за ножовими боями в невагомості. Усіма цими заняттями я міг би нажити собі ворогів, так само, як і більшістю своїх ділових інтересів. Мені не здавалося, що у перший ваш день у новому чохлі на новій планеті вам варто докладно розповідати про моє життя. Де б мені слід було починати? Натомість я розповів вам про контекст цього злочину й запропонував поговорити з Уму. Я не очікував, що ви заведетеся після першого доказу, як теплова голівка самонаведення. І не очікував, що ви будете руйнувати все, що стане на вашому шляху. Мені говорили, що Корпус посланців славиться витонченістю.

Із цієї точки зору він мав рацію. Вірджинія Відаура розлютилася б, вона б, мабуть, одразу стала на бік Банкрофта й чекала на можливість нам’яти мені вуха за жахливу незграбність. Щоправда, ні вона, ні Банкрофт не дивилися в обличчя Вікторові Елліотту того вечора, коли він розповідав мені про свою родину. Я проковтнув різку відповідь і пригадав усе, що знав, намагаючись вирішити, як багато можна розповісти.

— Лоренсе!

Міріам Банкрофт стояла просто під оранжереєю з рушником на шиї й ракеткою під пахвою.

— Міріам, — у Банкрофтовому голосі відчувалося щире благоговіння, але більш нічого я в ньому не вловив.

— Я повезу Налан і Джозефа у «Гудзонів пліт» на підводний обід. Джозеф ще ніколи на такому не бував, а ми його вмовили.

Вона позирнула на Банкрофта, тоді на мене, а тоді знову на Банкрофта.

— Поїдеш із нами?

— Може, згодом, — сказав Банкрофт. — Де ви будете?

Міріам знизала плечима.

— Насправді я ще не визначилася. Десь на палубах правого борту. Можливо, у Бентона?

— Гаразд. Я до тебе приєднаюся. Загарпунь мені остенем королівську макрель, якщо трапиться.

— Слухаюся, — вона торкнулася скроні ребром долоні, кумедно віддаючи честь — ми обоє аж несподівано всміхнулися. Міріам завагалася й зупинила погляд на мені. — Вам подобаються морепродукти, пане Ковач?

— Мабуть, так. Мені практично ніколи було потурати своїм смакам на Землі, пані Банкрофт. Досі я їв лише те, що може запропонувати мій готель.

— Добре. Можливо, коли вам їх захочеться, — двозначно промовила вона, — ми побачимося ще й з вами?

— Дякую, але я в цьому сумніваюся.

— Добре, — радісно повторила вона. — Лоренсе, постарайся більше не затримуватися. Я не зможу сама перешкодити Марко докучати Налан. До речі, він кипить од гніву.

Банкрофт гмикнув.

— Зважаючи на те, як він сьогодні грав, я не здивований. Якийсь час я думав, що він це навмисне.

— Точно не в останньому геймі, — сказав я невідомо кому.

Банкрофти зосередилися на мені: він — непомітно, вона — схиливши голову набік і з раптовою широкою усмішкою, яка надала їй несподіваної схожості з дитиною. Я на мить зазирнув їй у вічі, і вона, піднявши одну руку, якось трохи невпевнено торкнулася свого волосся.

— Кертіс, мабуть, уже подав лімузин, — сказала вона. — Маю іти. Приємно було побачити вас ізнову, пане Ковач.

На очах у нас обох вона пройшла моріжком, погойдуючи тенісною спідницею. Навіть якщо врахувати Банкрофтову очевидну байдужість до дружини як до сексуальної істоти, гра слів, до якої вдалася Міріам, була надто близько до межі пристойності, щоб мені сподобатися. Я мусив заповнити чимось тишу.

— Скажіть-но мені дещо, Банкрофте, — промовив я, не зводячи очей з постаті, що віддалялася. — Не хочу видатися непоштивим, але навіщо тому, хто одружений з нею й вирішив залишитись у шлюбі, проводити час, цитую, «платно знімаючи сексуальне напруження»?

Я невимушено обернувся й побачив, що він дивиться на мене порожнім поглядом. Кілька секунд він мовчав, а тоді заговорив з обережною м’якістю в голосі.

— Ковачу, ви коли-небудь кінчали жінці на обличчя?

Стримувати емоції у Корпусі навчають дуже швидко, але часом трапляються випадки, коли броню пробиває, і навколишня реальність починає здаватися головоломкою, що ніяк не складається. Я ледве встиг відвести погляд, щоб не видати емоцій. Ця людина, старша за всю історію людства на моїй планеті, зверталася до мене з цим запитанням. Він так само міг би спитати мене, чи грався я коли-небудь водяними пістолетами.

— Гм… Так. Таке, гм, таке буває, якщо…

— Жінці, якій ви заплатили?

— Ну, іноді. Не дуже. Я… — я згадав, як безтурботно сміялася його дружина, коли я розряджався їй у рота, і сперма стікала з кісточок її пальців, наче піна з відкоркованої пляшки шампанського. — Я насправді не пам’ятаю. Це не є для мене якимось особливим фетишем, і…

— Для мене теж, — різко промовив чоловік переді мною, якось аж надто різко акцентувавши на цих словах. — Я назвав це просто для прикладу. В усіх нас є такі бажання, які краще придушувати. Чи принаймні не можна виражати в цивілізованих умовах.

— Я не став би протиставляти цивілізованість пролиттю сімені.

— Ви родом з іншого місця, — задумливо промовив Банкрофт. — Із імпульсивної, молодої колоніальної культури. Ви не можете мати жодного уявлення про те, як століття традиції сформували нас, землян. Молоді духом, схильні до пригод масово полетіли геть на кораблях. Їх заохочували летіти. Залишилися мляві, покірні, обмежені. Я бачив це на власні очі, і тоді я радів, бо завдяки цьому побудувати імперію стало незмірно легше. Тепер я думаю, чи вартувало це ціни, яку ми заплатили. Культура замкнулася в собі, повернулася до усталених норм життя, зупинилася на старому і знайомому. Жорстка мораль, жорстке право. Коли декларації ООН закостеніли, зробивши весь світ однаковим, з’явилася, — він змахнув руками, — така собі надкультурна гамівна сорочка, і, поки кораблі ще летіли, через неминучий страх перед тим, що може прийти з колоній, виріс Протекторат. Коли перші з них сіли на планети, народи, що в них зберігалися, прокинулися в попередньо підготовленій тиранії.

— Ви говорите так, ніби перебуваєте поза цим. Ви такі далекоглядні, а все одно не можете звільнитися?

Банкрофт нещиро всміхнувся.

— Культура — як смог. Щоб жити в ній, треба потроху її вдихати й неминучо забруднитися. І, хай там як, що в цьому контексті означає «свобода»? Свобода проливати сім’я на лице та груди дружини? Свобода дивитися, як вона мастурбує переді мною, користуватися її плоттю спільно з іншими чоловіками й жінками? Двісті п’ятдесят років — це тривалий час, пане Ковач; за цей час розум може заполонити, збуджуючи гормони кожного нового чохла, безліч брудних, принизливих фантазій. А тим часом більш витончені почування людини стають чистішими і складнішими. Ви хоч трохи уявляєте собі, що відбувається за такий термін з емоційними зв’язками?

Я відкрив рота, але він підняв руку, закликаючи мене помовчати, і я задовольнив його прохання. Не кожний день випадає нагода послухати одкровення кількасотлітньої душі, а Банкрофт остаточно розохотився.

— Ні, — відповів він на власне запитання. — Звідки вам про це знати? Ваша культура надто поверхова, щоб оцінити життя на Землі; так само й ваш життєвий досвід аж ніяк не може показати, як це — двісті п’ятдесят років любити одну людину. Врешті-решт, якщо ви витримаєте, якщо ви подолаєте пастки нудьги та необережності, врешті-решт, у вас залишиться не любов, а майже поклоніння. Як тоді сполучити цю повагу, це поклоніння з огидними бажаннями вашої поточної плоті? Я вам скажу: ніяк.

— Отже, ви натомість відводите душу на проститутках?

Повернулася нещира усмішка.

— Я не пишаюся собою, пане Ковач. Але неможливо прожити так довго, не приймаючи себе в усіх аспектах, хоч які вони огидні. Ці жінки існують. Вони задовольняють певну потребу ринку й одержують відповідну винагороду. А ще я таким чином очищуюся.

— Ваша дружина про це знає?

— Звісно. І знала вже досить тривалий час. Уму повідомила мене, що вам уже відомі факти про Лейлу Беґін. Міріам відтоді неабияк заспокоїлася. Я впевнений, що в неї теж бувають пригоди.

— Наскільки впевнені?

Банкрофт роздратовано махнув рукою.

— Хіба це має значення? Я не влаштовую стеження за дружиною, якщо ви маєте на увазі саме це, але я її знаю. Їй, як і мені, доводиться давати раду певним бажанням.

— І вас це не бентежить?

— Пане Ковач, мене можна назвати багато ким, але не лицеміром. Це плоть і більш нічого. Ми з Міріам це розуміємо. А тепер, оскільки виглядає на те, що це обговорення ні до чого не веде, я був би дуже вдячний, якби ми повернулися до своєї теми. Якщо Елліотт ні в чому не винен, що ще у вас є?

Тоді я прийняв рішення, яке прийшло до мене з глибин інтуїції, абсолютно недоступних свідомій думці. Хитнув головою.

— Поки що нічого.

— Але буде згодом?

— Так. Ортеґу можна списати на цей чохол, але залишається Кадмін. Він полював не на Райкера. Він мене знав. Щось відбувається.

Банкрофт задоволено кивнув.

— Ви збираєтеся поговорити з Кадміним?

— Якщо Ортеґа мені дозволить.

— Тобто?

— Тобто поліціянти вже точно переглянули всі доступні їм кадри супутникової зйомки, зроблені над Оклендом сьогодні вранці, а отже, ймовірно, можуть ідентифікувати мене на виході з клініки. Тоді вгорі, напевно, щось було. Я не думаю, що вони будуть готові до співпраці.

Банкрофт дозволив собі ще одну легку усмішку.

— Дуже проникливо, пане Ковач. Але вам у цьому плані нема чого боятися. Клініка Вея — та дещиця, яку ви від неї залишили, — не бажає ні оприлюднювати кадри внутрішнього відеоспостереження, ні висувати проти когось звинувачення. Вона має більше причин боятися якогось розслідування, ніж ви. Звісно, питання про те, чи не вирішить вона вдатися до більш приватних санкцій, ще, так би мовити, залишатиметься відкритим.

— А заклад Джеррі?

Він знизав плечима.

— Так само. Власник загинув, і за справу взявся зацікавлений менеджер.

— Дуже чисто.

— Я радий, що ви це оцінили, — Банкрофт піднявся на ноги. — Як я вже сказав, ранок вийшов насиченим, а переговори аж ніяк не добігли кінця. Я був би вдячний, якби ви змогли в подальшому дещо обмежити свої шаленства. Це було недешево.

Коли я зіп’явся на ноги, перед очима в мене всього на мить з’явилися відблиски вогню під Інненіном, смерті з криками, що відчувались аж у кістках, і Банкрофтове елегантне применшення раптом почало видаватися хворобливим і потворним, схожим на нейтральні слова звітів про збитки генерала Мак-Інтайра: «…заради втримання Інненінського плацдарму, цілком достойна ціна…» Мак-Інтайр, як і Банкрофт, був людиною могутньою, і коли він, як і всі могутні люди, говорив про цілком достойну ціну, можна було не сумніватися в одному.

Її сплачує хтось інший.

Розділ сімнадцятий

Відділок на Фелл-стрит був скромною будівлею, оформленою, як я вирішив, у стилі марсіянського бароко. Важко було сказати напевне, спланували його таким, саме як відділок поліції, а чи зайняли згодом. Це місце могло правити за фортецю. Рубінякове облицювання з фальшивими ознаками вивітрювання та прикриті опори забезпечували низку природніх ніш, в яких були встановлені високі вітражні вікна, оточені ненав’язливими вузликами щитогенераторів. Під вікнами шорстка червона поверхня каменю була перетворена обробкою на зубчастий бар’єр, який відбивав уранішнє світло й фарбував його у кривавий колір. Сходи до склепінчастого входу були чи то спеціально зроблені нерівними, чи то просто добре потерті.

Усередині мене водночас накрило вітражним світлом з вікна та дивним спокоєм. Інфразвукові частоти, здогадався я, і швидко оглянув людей, яких сюди занесло і які покірно чекали на лавах. Якщо це були заарештовані підозрювані, то щось зробило їх надзвичайно байдужими, і я сумнівався, що то були дзен-популістські мурали, які хтось замовив для вестибюлю. Я перейшов ділянку кольорового світла з вікна, продерся між невеликими групками людей, що перемовлялися стишеними голосами, доречнішими в бібліотеці, ніж у центрі зберігання, і опинився біля рецепції. На мене добродушно закліпав коп у формі, мабуть, черговий: інфразвукові частоти, вочевидячки, діяли й на нього.

— Лейтенант Ортеґа, — сказав я йому. — Відділ органічних ушкоджень.

— Як мені вас представити?

— Скажіть їй, що це Еліас Райкер.

Я краєчком ока побачив, як на звук цього імені повернулася ще одна людина у формі, але ніхто нічого не сказав. Черговий заговорив у телефон, послухав, а тоді повернувся назад до мене.

— Вона зараз когось пришле. Ви озброєні?

Я кивнув і потягнувся до «Немекса» під курткою.

— Прошу обережно здати зброю, — додав він із м’якою усмішкою. — Наші охоронні програми дещо примхливі й частенько паралізують людину, якщо здається, ніби вона щось замислила.

Я став рухатися повільніше, як під час покадрового відтворення відео, виклав «Немекс» на стіл і заходився знімати з руки ніж «Теббіт». Коли я закінчив, черговий блаженно мені всміхнувся.

— Дякую. Все це вам повернуть, коли ви підете з будівлі.

Не встигли ці слова злетіти з його вуст, як із дверей у віддаленому кінці вестибюлю вийшли двоє ірокезів і хутко попрямували до мене. Очі в них були однаково сердиті — вочевидячки, інфразвукові частоти мало на них вплинули за той короткий час, поки вони йшли до мене. Кожен з них спробував ухопити мене за одну руку.

— Не варто, — сказав я їм.

— Слухайте, він же не під арештом, — миролюбно промовив черговий.

Один з ірокезів зиркнув на нього і роздратовано пирхнув. Інший тим часом просто дивився на мене так, ніби останнім часом не їв червоного м’яса. Я відповів на цей погляд усмішкою. Після зустрічі з Банкрофтом я повернувся до «Гендрікса» і проспав майже двадцять годин. Я відпочив, був нейрохімічно збуджений і відчував щиросерду антипатію до влади, якою пишалася б сама Квелла.

Це, напевно, було видно. Ірокези облишили свої спроби мене обшукати, і ми втрьох проїхали чотири поверхи вгору в тиші, яку порушувало тільки рипіння старезного ліфта.

В кабінеті Ортеґи було одне з вітражних вікон чи, точніше, нижня його половина, до горизонтальної лінії, по якій його ділила стеля. Решта його теоретично здіймалася ракетою з підлоги кабінету на наступному поверсі. Я став помічати певні ознаки того, що початкову будівлю було перероблено для виконання поточних функцій. Інші стіни кабінету були оздоблені середовищним форматом із тропічним заходом сонця над водою та островами. Завдяки поєднанню вітражу та заходу сонця кабінет був наповнений м’яким помаранчевим світлом, у якому було видно, як летять порошинки.

Лейтенантка сиділа за важким дерев’яним столом, наче у клітці. Коли ми ввійшли крізь двері, вона роздумувала над прокручуваним текстом на старовинному ноутбуці, підперши підборіддя однією рукою та сильно притиснувши одну гомілку й коліно до краю стола. Єдиними предметами на столі, крім машини, були побитий на вигляд великокаліберний «Сміт і Вессон» та пластиковий стаканчик з кавою, на якому досі був нагрівальний язичок. Вона кивком звеліла ірокезам іти.

— Сідайте, Ковачу.

Я роззирнувся довкола, побачив під вікном каркасний стілець і притягнув його до столу. Надвечірнє світло в кабінеті дезорієнтувало.

— Працюєте в нічну зміну?

Її очі спалахнули.

— Що це за жарт такий?

— Та ніякий, — я підняв руки й показав на скромне освітлення. — Я просто подумав, що ви, можливо, налаштували під це стіни. Надворі ж, як ви знаєте, десята ранку.

— А, це… — Ортеґа гмикнула і знов опустила погляд на візуалізацію на екрані. У призахідному тропічному сонці це було важко розгледіти, але мені подумалося, що очі в неї, мабуть, сіро-зелені, як море довкола виру. — Він розсинхронований. Відділ купив його задешево в якомусь закладі в Ель-Пасо-Хуаресі. Часом його повністю клинить.

— Кепсько.

— Так, часом я просто його вимикаю, але неонові вогні… — вона швидко поглянула вгору. — Що за хрінь я… Ковачу, ви хоч розумієте, як близько ви перебуваєте до того, щоб знову відправитися на зберігання?

Я розвів вказівний і великий пальці правиці й поглянув на Ортеґу з-поміж них.

— Я чув, від нього мене відділяє хіба що свідчення клініки Вея.

— Ковачу, ми й так можемо вас туди відправити. Учора о сьомій сорок три ранку ви власною персоною вийшли звідти крізь парадні двері.

Я знизав плечима.

— І не думайте, ніби ваші зв’язки серед метів вічно забезпечуватимуть вам органічний стан. У клініці Вея є один водій лімузина, який розповідає цікаві історії про викрадення та реальну смерть. Можливо, йому буде що сказати і про вас.

— Ви заарештували його транспорт? — невимушено спитав я. — Чи клініка вимогла його повернути, перш ніж ви змогли провести тести?

Вуста Ортеґи стиснулись у строгу риску.

Я кивнув.

— Я так і думав. А водій, гадаю, не скаже геть нічого, поки його не розколе клініка.

— Послухайте, Ковачу. Якщо я тиснутиму далі, щось неодмінно піддасться. Це — питання часу, засранцю. Тільки часу.

— Гідна похвали відвага, — промовив я. — Шкода, що вам не стало її на справу Банкрофта.

— Нема, блін, ніякої справи Банкрофта.

Ортеґа здійнялася на ноги, втиснувши долоні у поверхню стола і примруживши очі від гніву та огиди. Я зачекав, напруживши нерви на той випадок, якщо у відділках поліції Бей-Сіті підозрювані діставали випадкові ушкодження так само часто, як і у деяких інших відомих мені відділках. Нарешті лейтенантка глибоко вдихнула й поступово, суглоб за суглобом, опустилася назад у крісло. Гнів перестав спотворювати її обличчя, проте огида нікуди не поділася, застрягнувши у вузьких зморшках біля кутиків її очей і в лініях її широкого рота. Вона подивилася на свої нігті.

— Ви знаєте, що ми вчора знайшли у клініці Вея?

— Нелегальні запчастини? Програми для віртуальних тортур? Чи вас не стали терпіти так довго?

— Ми знайшли сімнадцять тіл з випаленою кортикальною пам’яттю. Беззбройних. Сімнадцять мертвих людей. По-справжньому мертвих.

Вона знову поглянула на мене, і знову — з відразою.

— Прошу вас пробачити мені відсутність реакції, — холодно промовив я. — Коли я ходив в однострої, то бачив дещо значно страшніше. Ба більше, беручи участь у битвах Протекторату, я чинив дещо значно страшніше.

— То була війна.

— Ой, я вас благаю.

Вона нічого не сказала. Я нахилився вперед над столом.

— І не кажіть мені, що ви злитеся саме через ці сімнадцять тіл, — я показав на власне обличчя. — Ваша проблема ось. Вам неприємно уявляти, як його хтось поріже.

Якусь мить вона сиділа мовчки й думала, а тоді сягнула в шухляду стола й витягнула пачку цигарок. Вона машинально простягнула їх мені, і я з завзятою рішучістю захитав головою.

— Я кинув.

— Та невже? — промовила вона зі щирим здивуванням у голосі, беручи собі цигарку й запалюючи її. — Молодець. Я вражена.

— Так, Райкер після повернення зі стеку теж, певно, буде задоволений.

Вона помовчала за завісою диму, а тоді закинула пачку назад у шухляду й зачинила її ребром долоні.

— Чого ви хочете? — просто запитала вона.

Стелажі для зберігання стояли на п’ять поверхів нижче, у двоповерховому підвалі, де регулювати температури було легше. Порівняно з «ПсихаСек» це був нужник.

— Мені не здається, що це щось змінить, — сказала Ортеґа, коли ми йшли за знудженим техніком уздовж сталевої платформи до слоту 3089b. — Що такого скаже вам Кадмін, чого не сказав нам?

— Послухайте, — я зупинився й повернувся до неї, розвівши, але не піднявши руки. Ми стояли на вузькому помості неприємно близько одне до одного. Відбулася якась реакція, і обриси постаті Ортеґи раптом почали здаватися гнучкими, небезпечно добре відчутними на дотик. Я відчув, як у мене пересохло в роті.

— Я… — заговорила вона.

— 3089b, — гукнув технік і вийняв зі слоту великий, тридцятисантиметровий диск. — Ви його хотіли, лейтенанте?

Ортеґа квапливо проштовхалася повз мене.

— Саме так, Мікі. Можеш забезпечити нам віртуал?

— Звісно, — Мікі тицьнув великим пальцем у бік гвинтових сходів — одних із тих, що були закріплені то там, то тут уздовж помосту. — Спустіться до п’ятої й начепіть троди. Знадобиться хвилин із п’ять.

— Річ у тому, — промовив я, коли ми втрьох поцокали вниз сталевими сходинками, — що ви — поліцаї. Кадмін вас знає, він знався з вами все своє професійне життя. Це — частина його діяльності. Я — невідоме. Якщо він ніколи не був за межами системи, є шанси, що він ще ніколи не зустрічався з посланцем. А в більшості місць, у яких я побував, про Корпус розповідають жаскі історії.

Ортеґа скептично глянула на мене через плече.

— Ви залякуванням витягнете заяву з нього? З Димітрія Кадміна? Не думаю.

— Він буде вибитий з колії, а люди, вибиті з колії, дещо розбовкують. Не забувайте: цей хлопака працює на когось, хто бажає мені смерті. На когось, хто мене боїться, принаймні на перший погляд. Це може почасти передаватися Кадміну.

— І це має переконати мене в тому, що Банкрофта все-таки хтось убив?

— Ортеґо, не має значення, вірите ви цьому чи ні. Ми це вже проходили. Ви хочете якнайшвидше повернути Райкерів чохол до резервуара, від гріха подалі. Що швидше ми знайдемо якесь пояснення Банкрофтової смерті, то швидше це станеться. А мої шанси дістати значні органічні ушкодження будуть набагато менші, якщо я не буду вештатися в темряві. Власне, якщо ви будете мені допомагати. Ви ж не хочете, щоб цей чохол ліквідували під час чергової перестрілки?

— Чергової перестрілки? — Ортеґа збагнула суть нових стосунків лише після майже півгодинної жаркої дискусії, а її внутрішня поліціянтка досі не відмовилася від стеження за мною.

— Так, після «Гендрікса», — швидко зімпровізував я, проклявши контактний хімічний взаємозв’язок, який вибив мене з колії. — Там я дістав неабиякі синці. Могло бути й набагато гірше.

Вона кинула на мене з-за плеча ще один, довший погляд.

Система для віртуальних допитів була розміщена в низці кабінок-булькобудів з одного боку цокольного поверху. Мікі вклав нас обох на замучені на вигляд автоформові дивани, які повільно реагували на наші тіла, почепив електроди та гіпнонавушники, а тоді ввімкнув живлення, змахнувши однією рукою, наче концертний піаніст, над двома практичними пультами. Оглянув екрани, які блимнули та ввімкнулися.

— Трафік, — сказав він і з огидою проковтнув клубок у горлі. — Комісар підключився до якогось конференційного середовища, і воно перетягує на себе півсистеми. Доведеться зачекати, поки хтось інший вийде, — він озирнувся на Ортеґу. — Слухайте, це що, та історія з Мері Лу Гінчлі?

— Так, — Ортеґа позирнула на інший бік, залучаючи мене до розмови, можливо, на знак початку нашої співпраці. — Минулого року берегова охорона виловила в океані якусь малу. Мері Лу Гінчлі. Від тіла мало що зосталося, зате пам’ять вони знайшли. Запустили її, і знаєте що?

— Католичка?

— Точно. Це все ота штука з повним всотуванням, еге ж? Так, у першому вхідному скані був ярлик «Заборонено з міркувань совісті». Зазвичай такі справи цим і закінчуються, та Ел… — вона зупинилася. Почала знову. — Детектив, що нею займався, не хотів її відпускати. Гінчлі була з його району, він знав її в дитинстві. Не дуже добре, але… — вона знизала плечима, — …він не хотів цього відпускати.

— Дуже відважно. Еліас Райкер?

Вона кивнула.

— Він місяць вмовляв маршрутні лабораторії. Врешті-решт вони знайшли якісь докази на користь того, що тіло викинули з аеромобіля. Відділ органічних ушкоджень порився в пошуках даних і довідався про навернення, що відбулося менш ніж за десять місяців до цього, та бойфренда — затятого католика з навичками роботи з інформаційними технологіями, який міг підробити Клятву. Рідні дівчини — межовики, номінальні християни, але здебільшого не католики. А ще вони досить заможні, мають повне сховище предків у стеках, яких витягають на честь народжень і весіль у родині. Відділ увесь цей рік час від часу проводив з ними віртуальні консультації.

— От би швидше прийняли Резолюцію 653, еге ж?

— Так.

Ми обоє знову перевели погляд на стелю над диванами. Кабінка складалася з копійчаного булькобуду, надутого з однієї-єдиної кульки поліволокна, як чикл у роті дитини; двері та вікна в ній були вирізані лазером і опісля прикріплені назад за допомогою епоксидних петель. На вигнутій сірій стелі не було геть нічого цікавого.

— Скажіть-но мені, Ортеґо, — промовив я за якийсь час. — Отой хвіст, який ви послали стежити за мною у вівторок по обіді, коли я ходив по крамницях. Як так вийшло, що він був набагато гірший за інших? Його й незрячий міг би помітити.

Перш ніж заговорити, вона помовчала. А тоді знехотя промовила:

— Іншого в нас не було. Це був експромт, нам треба було швидко вас прикрити, після того, як ви викинули одяг.

— Одяг, — я заплющив очі. — О ні. Ви почепили мітку на костюм? Усе так просто?

— Ага.

Я згадав свою першу зустріч із Ортеґою. Судова установа, поїздка до Сантач-Гауса. Тотальна пам’ять у прискореному темпі прокрутила кадри вперед. Я побачив, як ми стояли на залитому сонцем моріжку з Міріам Банкрофт. Ортеґа їде…

— Зрозумів! — я клацнув пальцями. — Ідучи, ви ляснули мене по плечу. Аж не віриться, що я такий йолоп.

— Сигналізація з ферментним зв’язком, — спокійно пояснила Ортеґа. — Ненабагато більша за мушаче око. І ми вирішили, що тепер, коли осінь уже в розпалі, ви мало куди ходитимете без куртки. Звісно, коли ви закинули її на той смітник, ми подумали, ніби ви обвели нас круг пальця.

— Ні. Ніяких таких хитрощів.

— От і все, — раптом оголосив Мікі. — Пані та панове, візьміться за свої хребтові спіралі, ми поїхали.

Переміщення було жорсткішим, ніж я очікував від установки в державному органі, але не гіршим, ніж у багатьох самопальних віртуальних середовищах, в яких я побував на Світі. Спершу гіпноз, який пульсував своїми сонокодами, поки тьмяно-сіра стеля раптом не прикрасилася розкішними, схожими на риб’ячі хвости завитками зі світла та смислу, що витекли зі всесвіту, наче брудна вода з раковини. А тоді я опинився…

Деінде.

Воно розкинулося довкола мене, розбігаючись від моєї точки огляду навсібіч, схоже передусім на сильно збільшене зображення сходинки на спіральних сходах, якими ми зійшли з платформи. Сталево-сіре, всіяне схожими на соски опуклостями з інтервалом у кілька метрів, воно розчинялося в нескінченності. Небо вгорі було забарвлене у блідіший відтінок того ж сірого кольору з переходами, що якось невизначено натякали на ґрати та старовинні замки. Непогана психологія, якщо вважати, що хтось із допитуваних тут злочинців знав, який вигляд має справжній замок, не лише завдяки расовій пам’яті.

Переді мною, наче скульптура зі ртутної калюжі, виростали м’які меблі з м’якими контурами. Спершу — простий металевий стіл, потім — два стільці з мого боку та один навпроти. Останні кілька секунд у процесі їхньої появи їхні краї та поверхні відзначалися гнучкою плавністю, а тоді, почавши існувати окремо від підлоги, вони різко застигли й окреслилися.

Біля мене з’явилась Ортеґа, спершу — блідим олівцевим ескізом жінки, що складався з мерехтливих ліній і несміливих штрихів. Я побачив, як крізь неї промайнули пастельні кольори, а її рухи стали більш визначеними. Вона саме поверталася до мене, щоб заговорити, й сягала однією рукою в кишеню куртки. Я зачекав, і поверхні її постаті остаточно засяяли кольором. Вона витягнула свої цигарки.

— Не закурите?

— Ні, дякую, я… — усвідомивши, що турбуватися про віртуальне здоров’я марно, я прийняв пачку й витрусив одну цигарку. Ортеґа запалила обидві цигарки своєю бензиновою запальничкою, і з першим укусом диму в легенях я відчув блаженство.

Я поглянув на геометричне небо.

— Це стандарт?

— У принципі, так, — Ортеґа примружено подивилася вдалину. — Здається, роздільна здатність трохи вища, ніж зазвичай. Думаю, це Мікі вимахується.

З іншого боку стола вималювався Кадмін. Він помітив нас іще до того, як віртуальна програма як слід його розфарбувала, і склав руки на грудях. Якщо моя поява в камері, як я і сподівався, його бентежила, то видно цього не було.

— Знову, лейтенанте? — промовив він, коли програма зобразила його повністю. — Ви знаєте, є ж постанова ООН про максимальний віртуальний час на один арешт.

— Це правда, і нам до нього ще довго, — відповіла Ортеґа. — Може, сядете, Кадміне?

— Ні, дякую.

— Я сказала: сядь, засранцю, — в голосі копа раптом забряжчала сталь, і Кадмін, як зачарований, блимнув, зникнув і з’явився знову — сидячи за столом. На його обличчі на мить відобразилася лють через це переміщення, але згодом вона зникла, і він іронічно розвів руками.

— Ви маєте рацію — так набагато зручніше. Може, ви обоє до мене приєднаєтеся?

Ми сіли у більш звичний спосіб; я при цьому не зводив очей з Кадміна. Я ще ніколи в житті не бачив нічого подібного.

Він був Клаптевиком.

Більшість віртуальних систем відтворюють людину за її власними уявленнями про себе, що зберігаються в пам’яті, використовуючи підпрограми здорового глузду, щоб на них не справляв надто великого впливу самообман. Я, як правило, виходжу трохи вищим і худішим з лиця, ніж зазвичай. У цьому випадку система неначе змішала безліч різних уявлень про, вочевидь, численні попередні чохли Кадміна. Я вже бачив, як застосовували цей прийом, але більшість із нас швидко звикає до чохла, в якому живе, і ця зовнішність змушує забути про попередні втілення. Ми, все ж таки, привчені еволюцією зважати на фізичний світ.

Людина переді мною була інакша. Вона мала тіло білого уродженця Північної Європи, вище за мене майже на тридцять сантиметрів, але обличчя в нього було геть не таке. На початку воно було африканське, широке та темно-ебенове, проте цей колір закінчувався, наче маска, під очима, а нижня половина обличчя була розділена вздовж носа — світло-мідна зліва, мертвотно-бліда справа. Він мав м’ясистий і водночас орлиний ніс, який добре поєднував верхню та нижню половини обличчя, зате лівий і правий бік його вуст були несхожі, через що його губи були дивно скривлені. Довге пряме чорне волосся було прибране з лоба й зачесане назад, наче грива, а з одного боку в ньому були чисто-білі пасма. Його руки, що нерухомо лежали на металевому столі, були оснащені кігтями, схожими на ті, які я бачив на гігантському борцеві-почварі в Лизограді, але пальці були довгі й чутливі. Він мав груди, неймовірно пишні як на такий перекачаний торс. Його очі на тлі смолянистої шкіри мали приголомшливий світло-зелений колір. Кадмін звільнився від звичайних уявлень про фізичне. У давніші часи він був би шаманом; тут же століття техніки зробили його чимось більшим. Електронним демоном, злісним духом, який живе у видозміненому вуглеці та з’являється лише для того, щоби вселятись у плоть і сіяти руйнування.

Із нього вийшов би чудовий посланець.

— Рекомендуватися мені, як я розумію, не потрібно, — тихо промовив я.

Кадмін усміхнувся, показуючи маленькі зуби та витончений загострений язик.

— Якщо ви — друг лейтенантки, вам не треба робити тут нічого такого, чого ви не хочете. Віртуальність монтують тільки нехлюї.

— Ви знаєте цю людину, Кадміне? — запитала Ортеґа.

— Сподіваєтеся на зізнання, лейтенанте? — Кадмін захилив голову і мелодійно засміявся. — О, яка дурість! Цю людину? Його чи її? Та, власне, навіть собаку можна навчити говорити стільки, скільки сказав він — звісно, за наявності потрібних транквілізаторів. Інакше вони, на жаль, частенько божеволіють під час переливання. Але так, навіть собаку. Ось ми, троє силуетів, вирізаних з електронного мокрого снігу в диференційній бурі, сидимо тут, а ви розмовляєте, як персонаж дешевої історичної драми. Це обмежене сприйняття, лейтенанте, обмежене сприйняття. Де голос, який сказав, що видозмінений вуглець звільнить нас від клітин власної плоті? Замисел, який пообіцяв, що ми станемо янголами.

— Самі мені скажіть, Кадміне. Це ж ви тут маєте високу професійну репутацію, — відсторонено заговорила Ортеґа. За допомогою системної магії вона викликала собі в одну руку довгий сувій з роздруківкою та спокійно його проглянула. — Сутенер, найманець тріад, віртуальний допитувач під час корпоративних війн — усе це робота якісна. А я — я просто якась тупа лягава, що нічого не тямить.

— Тут я з вами не сперечатимуся, лейтенанте.

— Тут написано, що колись ви були найманим убивцею «МерітКон», залякували копачів-археологістів, щоб ті відмовлялися від претензій на об’єкти в Малому Сирті. Мотивували їх, вирізаючи їхні сім’ї. Гарна робота, — Ортеґа викинула роздруківку назад у небуття. — Ми вас спіймали, Кадміне. Цифрові кадри з готельної системи спостереження, одночасне зачохлення, що піддається доведенню, обидві заморожені пам’яті. Це — обов’язкове стирання, і навіть якщо ваші юристи подадуть усе як звичайнісінький машинний збій, то, поки вас випустять зі стеку, сонце встигне перетворитися на червоного карлика.

Кадмін усміхнувся.

— Тоді нащо ви сюди прийшли?

— Хто вас прислав? — тихо спитав його я.

— Пес заговорив!

Я вдихнув дим і кивнув. Як і більшість гарланітів, я знав Квеллині «Вірші та інші витребеньки» більш-менш напам’ять. Їх вивчали у школах замість пізніших і важчих політичних творів, більшість із яких досі вважали надто радикальними, щоби знайомити з ними дітей. Цей переклад був не найкращий, але суть він передавав. Сильніше вражало те, що людина не зі Світу Гарлана може процитувати такий маловідомий том.

Я закінчив за нього.

— Ви прийшли шукати винних, пане Ковач?

— У тому числі.

— Як прикро.

— Ви очікували чогось іншого?

— Ні, — відповів Кадмін, ще раз усміхнувшись. — Очікування — наша найперша помилка. Я мав на увазі: як прикро для вас.

— Можливо.

Він захитав своєю великою строкатою головою.

— Однозначно. Ви не почуєте від мене жодних імен. Якщо ви шукаєте винних, мені доведеться взяти заради вас провину на себе.

— Це дуже великодушно, але ви маєте пам’ятати, що казала Квелла про лакеїв.

— «Убивайте їх дорогою, але ведіть лік своїм кулям, бо бувають достойніші цілі», — Кадмін стиха захихотів. — Ви погрожуєте мені у контрольованому поліційному сховищі?

— Ні. Я просто показую вам контекст, — я струсив попіл зі своєї цигарки й подивився, як він іскриться та зникає, не долітаючи до підлоги. — Хтось вами керує — цю людину я й збираюся прибрати. Ви — ніщо. На вас я б і слини не витрачав.

Лінії, що пересувалися в небі, пройняв новий, сильніший дрож, подібний на кубістську блискавку, і Кадмін захилив голову. Цей дрож відобразився у тьмяному полиску металевого стола і на мить неначе торкнувся його рук. Наступного разу Кадмін поглянув на мене з незвичним світлом в очах.

— Мене не просили вас убивати, — невиразно промовив він, — якщо тільки не виявиться, що вас важко викрасти. Але тепер я вас уб’ю.

Коли останній склад злетів з його вуст, Ортеґа кинулася на нього. Стіл блимнув і зник, а вона збила Кадміна зі стільця однією взутою в чобіт ногою. Коли він знову зіп’явся на ноги, той самий чобіт ударив його по губах і знову збив його на підлогу. Я провів язиком по майже загоєних порізах у власному роті й відчув прикметну відсутність співчуття.

Ортеґа потягнула Кадміна за волосся; замість цигарки в її руці завдяки тій самій системній магії, що знищила стіл, з’явився страхітливий поліційний кийок.

— Я правильно почула? — засичала вона. — Ти погрожуєш, засранцю?

Кадмін оголив зуби у скривавленому усміху.

— Поліційна жорсто…

— Саме так, сучий сину, — Ортеґа вдарила його кийком по щоці. Шкіра на щоці репнула. — Поліційна жорстокість у контрольованій поліційній віртуальності. Для Сенді Кім і Першої СвітоМережі настало би свято, чи не так? Але знаєш що? Мені здається, що твої юристи не захочуть демонструвати цю плівку.

— Залиште його у спокої, Ортеґо.

Тут вона неначе отямилася й відступила назад. Її лице засіпалось, і вона глибоко вдихнула. Стіл, блимнувши, з’явився знову, і Кадмін раптом знову сів прямо, з неушкодженими вустами.

— І вас теж, — тихо промовив він.

— Так, звісно, — в голосі Ортеґи відчувалася зневага — як мені здалося, щонайменше наполовину спрямована на неї саму. Вона вдруге спробувала опанувати своє дихання й невідомо навіщо поправила на собі одяг. — Як я вже сказала, така можливість у вас з’явиться не раніше, ніж рак на горі свисне. Можливо, я на вас зачекаю.

— Кадміне, невже той, хто вас послав, аж такий вартісний? — тихо поцікавився я. — Ви мовчки здаєтеся з відданості умовам контракту чи просто всралися з переляку?

Замість відповіді Клаптевик склав руки на грудях і подивився на мене, як на порожнє місце.

— Ви закінчили, Ковачу? — спитала Ортеґа.

Я спробував перехопити відсторонений погляд Кадміна.

— Кадміне, людина, на яку я працюю, дуже впливова. Можливо, це ваш останній шанс домовитися.

Нічого. Він навіть не кліпнув.

Я знизав плечима.

— Я закінчив.

— Добре, — похмуро сказала Ортеґа. — Тому що від сидіння з підвітреного боку від цього кавалка гівна моя вдача, зазвичай терпляча, починає псуватися.

Вона помахала пальцями в нього перед очима.

— Побачимося, засранцю.

Тут Кадмін підняв очі, перехоплюючи її погляд, і його вуста скривились у маленькій, дивовижно неприємній посмішці.

Ми пішли.

У кабінеті Ортеґи на четвертому поверсі стіни встигли змінитися: тепер там було сліпуче полуденне сонце над пляжами з білого піску. Я примружив очі від яскравого світла, тим часом як Ортеґа попорпалась у шухляді стола й витягнула дві пари сонячних окулярів — свої та запасні.

— То про що ви з цього дізналися?

Я незграбно насунув лінзи на перенісся. Вони виявилися замалі.

— Небагато — хіба що ту шикарну заяву про одержані накази мене прибрати. Хтось хотів зі мною поговорити. Я все одно майже про це здогадався: інакше він би міг просто рознести мою пам’ять по всьому вестибюлю «Гендрікса». Однак це означає, що укласти домовленість хотів ще хтось, окрім Банкрофта.

— Або хтось хотів замучити вас допитами.

Я заперечно хитнув головою.

— Про що мене допитувати? Я тільки-но прибув. Це безглуздо.

— Корпус? Незавершені справи? — Ортеґа злегка замахала рукою, наче підказуючи мені. — Може, взаємні претензії?

— Ні. З цим ми розібралися, коли нещодавно кричали одне на одного. Є люди, що були б раді, якби мене прибрали, але ніхто з них не живе на Землі і ніхто з них не має досить впливу для міжзоряної діяльності. А все, що я знаю про Корпус, неодмінно зберігається десь у якомусь кепсько захищеному стеку даних. Та й усе одно це, блін, просто надто великий збіг. Ні, тут річ у Банкрофті. Комусь хотілося залізти у програму.

— Тому, хто замовив його вбивство?

Я нахилив голову, щоб подивитися на неї поверх сонцезахисні лінзи.

— Отже, ви мені вірите.

— Не зовсім.

— Ой, та ну вас.

Але Ортеґа не слухала.

— Мене цікавить те, — роздумувала вона, — чому він насамкінець переписав свої коди. Знаєте, від недільного вечора, коли ми його завантажили, ми прогнали його майже дюжину разів. Це — вперше, коли він наблизився бодай до визнання того, що він там був.

— Він навіть своїм юристам не зізнавався?

— Ми не знаємо, що він їм каже. Вони — серйозні акули з Улан-Батора та Нью-Йорка. З такими грішми всі віртуальні співбесіди віч-на-віч захищають шифратором. У нас не записується нічого, крім завад.

Я подумки здивувався. На Світі Гарлана стеження за всіма, хто перебував під вартою у віртуалі, було нормою. Користуватися шифраторами не дозволялося незалежно від того, скільки в людини грошей.

— До речі, про юристів: юристи Кадміна тут, у Бей-Сіті?

— Як? Фізично? Так, у них домовленість із однією практикою в окрузі Марін. Один з їхніх партнерів орендує тут чохол до кінця розгляду справи, — Ортеґа вишкірилася. — Зараз фізичні зустрічі вважаються шиком. Дистанційно ведуть справи лише дешеві фірми.

— Як звати цього юристика?

Ненадовго запала тиша: Ортеґа не стала називати імені.

— Кадмін зараз крутиться, як муха в окропі. Я не впевнена, що ми зайдемо аж так далеко.

— Ортеґо, ми зробимо все. Ми так домовлялися. Інакше я знову почну ризикувати витонченими рисами Еліаса, ведучи розслідування максимально енергійно.

Вона трохи помовчала, а тоді таки сказала:

— Ратерфорд. Хочете поговорити з Ратерфордом?

— Зараз я хочу поговорити хоч із кимось. Можливо, я до цього не висловився чітко. Тут я працюю з запізненням. Банкрофт чекав півтора місяці, перш ніж мене залучити. У мене є тільки Кадмін.

— Кіт Ратерфорд — просто пригорща моторного мастила. З нього ви витягнете не більше, ніж витягнули внизу з Кадміна. Та й як мені, блін, вас рекомендувати, Ковачу? Привіт, Кіте, це — психічно нестабільний колишній Посланець, якого твій клієнт спробував прибрати в неділю. Він хотів би поставити тобі кілька запитань. Він закриється швидше, ніж дірка в курви, якій не заплатили.

Вона по-своєму мала рацію. Я ненадовго замислився над цим, дивлячись на море.

— Гаразд, — повільно проказав я. — Мені потрібно лише поговорити пару хвилин. Може, скажете йому, що я — Еліас Райкер, ваш партнер з відділу органічних ушкоджень? Зрештою, це майже правда.

Ортеґа зняла окуляри й витріщилася на мене.

— Ви намагаєтеся жартувати?

— Ні. Я намагаюся поводитися практично. Ратерфорд входить у чохол з Улан-Батора, так?

— Із Нью-Йорка, — напружено промовила вона.

— Нью-Йорка. Так. Тому він, мабуть, нічого не знає ні про вас, ні про Райкера.

— Мабуть, ні.

— То в чому проблема?

— Ковачу, проблема в тому, що мені це не подобається.

Знову запала тиша. Я опустив погляд на коліна й зітхнув — лише почасти нещиро. Тоді я теж зняв сонячні окуляри й поглянув на неї. Все було чудово видно. Неприкритий страх перед зачохленням і всім, що воно тягнуло за собою; параноїдний есенціалізм у безвихідній ситуації.

— Ортеґо, — м’яко промовив я. — Я — не він. Я не намагаюся бути ни…

— Ви б і близько не могли до нього дорівнятися, — відрізала вона.

— Ми говоримо лише про пару годин прикидання.

— І все?

Вимовивши це залізним голосом, вона знову вдягнула сонячні окуляри з такою різкою спритністю, що мені навіть не потрібно було бачити, як на очі за дзеркальними лінзами, навертаються сльози.

— Гаразд, — нарешті промовила вона і прокашлялася. — Я вас приведу. Я не бачу в цьому сенсу, але я це зроблю. А що тоді?

— Важкувато сказати. Мені доведеться імпровізувати.

— Як у клініці Вея?

Я невизначено знизав плечима.

— Прийоми посланців значною мірою спонтанні. Я не можу зреагувати на щось, перш ніж це станеться.

— Мені не потрібна ще одна бійня, Ковачу. Це кепсько позначається на статистиці міста.

— Якщо насильство й буде, то розпочну його не я.

— Це не бозна-яка гарантія. Хіба ви не здогадуєтеся, що ви будете робити?

— Я буду говорити.

— Тільки говорити? — вона недовірливо поглянула на мене. — І все?

Я знову насунув на обличчя незручні сонячні окуляри.

— Інколи цього вистачає, — промовив я.

Розділ вісімнадцятий

З першим юристом я зустрівся у п’ятнадцять років. То був замучений на вигляд фахівець із підліткових бійок, який досить вправно захищав мене під час процесу у зв’язку з незначними органічними ушкодженнями, завданими новопештському поліціянту. Він із якоюсь короткозорою терплячістю виклопотав для мене умовне звільнення від покарання та одинадцять хвилин віртуального психіатричного консультування. У коридорі за дверима суду у справах неповнолітніх він поглянув на моє обличчя — мабуть, обурливо самовдоволене — і кивнув так, ніби його найгірші побоювання щодо сенсу власного життя підтверджувалися. Тоді він розвернувся на підборах і пішов геть. Як його звали, я ніяк не згадаю.

Моє входження у бандитське середовище Новопешта невдовзі після цього унеможливило подальші контакти з законом такого штибу. Члени банд добре розумілися на мережах, були обізнані та вже самі писали програми для втручання чи купували їх у вдвічі молодших дітлахів за поцуплене з мереж низькосортне віртуальне порно. Спіймати їх було нелегко, і в обмін на цю ласку новопештські особи в погонах, як правило, їх не чіпали. Насильство між різними бандами здебільшого було ритуалізоване; інші учасники до нього, як правило, не допускалися. В тих рідкісних випадках, коли воно перекидалося на цивільних, починалася низка швидких і жорстоких облав, після яких парочка провідних героїв банд опинялася на зберіганні, а решта нашого брата діставала купу синців. На щастя, я так і не піднявся досить високо в ієрархії, щоб мене посадили, тож наступного разу я побачив судову залу зсередини під час інненінського розслідування.

Юристи, яких я там побачив, були схожі на фахівця, який захищав мене у п’ятнадцять років, не більше, ніж постріли з автоматичного кулемета на випускання газів. Вони були холодні, відзначалися професійним лоском і вже непогано просунулися вгору по кар’єрній драбині, завдяки чому їм, попри однострій, ніколи не доведеться опинитися навіть за тисячу кілометрів від справжньої перестрілки. Коли вони по-акулячому пересувалися холодною мармуровою підлогою суду, їм не вдавалося лиш одне: зауважити малопомітні відмінності між війною (масовим убивством людей у чужій формі), виправданими втратами (масовим убивством власних вояків, але з суттєвими вигодами) та злочинною халатністю (масовим убивством власних вояків без помітної вигоди). Я сидів у тій судовій залі три тижні та слухав, як вони прикрашають це, наче один салат за іншим, і з кожною годиною розбіжності, які свого часу видавалися мені цілком чіткими, ставали дедалі неочевиднішими. Гадаю, це є доказом їхньої вправності.

Після цього відвертий кримінал видавався дещо простішим.

— Вас щось бентежить? — скоса позирнула на мене Ортеґа, посадивши немаркований катер на положистий гальковий пляж під дворівневою заскленою будівлею адвокатської контори «Прендерґраст Санчес».

— Просто думаю.

— Спробуйте холодний душ і алкоголь. Мені допомагає.

Я кивнув і підняв крихітну металеву намистинку, яку перекочував між великим і вказівним пальцем.

— Це легально?

Ортеґа потягнулася й вимкнула основні двигуни.

— Більш-менш. Скаржитися ніхто не буде.

— Добре. А тепер мені для початку знадобиться словесне прикриття. Говоритимете ви. Я просто заткнуся й буду слухати. Далі дійте за ситуацією.

— Добре. Все одно Райкер такий і був. Ніколи не вживав двох слів, якщо можна було обійтися одним. А маючи справу з покидьками, він, як правило, просто на них дивився.

— Чимось схожий на Мікі Нозаву, так?

— На кого?

— Не має значення, — коли Ортеґа перевела двигуни на холостий хід, тріск підкинутих угору камінців об корпус припинився. Я розтягнувся на сидінні й розчахнув свій бік люка. Я побачив, як звивистими дерев’яними сходами з напівповерху спускається надміру дебела постать. Схоже, цьому чолов’язі щось пересадили. На плечі в нього висів недвозначний пістолет, а на руках були рукавички. Юристом він, певно, не був.

— Спокійно, — промовила Ортеґа, раптом опинившись біля мого плеча. — Тут ми маємо повноваження. Він нічого не влаштує.

Коли силач перескочив останню сходинку до пляжу та приземлився на зігнуті ноги, вона показала жетон. Коли той його побачив, на його обличчі відобразилося розчарування.

— Поліція Бей-Сіті. Ми прийшли на зустріч із Ратерфордом.

— Оце не можна паркувати тут.

— А я вже припаркувала, — спокійно відказала йому Ортеґа. — Ми змусимо пана Ратерфорда чекати?

Запала колюча тиша, проте Ортеґа оцінила його правильно. Силач тільки гмикнув, показав на сходи й пішов за нами назирці на розумній відстані. Ми вийшли нагору далеко не одразу, а коли прийшли, я зрадів, побачивши, що Ортеґа засапалася значно більше за мене. Перетнувши скромну терасу з того ж дерева, що й сходи, та пройшовши крізь дві пари автоматичних цільноскляних дверей, ми опинилися у приймальні, опорядженій, як кімната відпочинку. На підлозі лежали плетені килимки з візерунками, як на моїй куртці, а на стінах висіли репродукції емпатистів. Сісти можна було в будь-яке з п’яти крісел.

— Я можу вам допомогти?

Це вже точно була юристка. Бездоганно доглянута білявка у вільній спідниці та жакеті, фасон яких пасував до приміщення; руки вона спокійно тримала в кишенях.

— Поліція Бей-Сіті. Де Ратерфорд?

Жінка скоса позирнула на наш супровід і, побачивши кивок, не стала вимагати від нас назватися.

— Боюся, Кіт зараз зайнятий. Він у віртуалі з Нью-Йорком.

— Ну, тоді витягайте його з віртуалу, — промовила Ортеґа з небезпечною м’якістю. — І скажіть йому, що з ним прийшла побачитися поліціянтка, що заарештувала його клієнта. Не сумніваюся, що йому це буде цікаво.

— Можливо, це займе трохи часу, пані офіцерко.

— Ні, не займе.

Дві жінки на мить зустрілися поглядами, а тоді юристка відвела очі. Вона кивнула силачу, а той з досі незадоволеним виглядом знову вийшов надвір.

— Я подивлюся, що можу зробити, — сказала вона крижаним тоном. — Прошу зачекати тут.

Ми зачекали, Ортега — біля вікна від підлоги до стелі, повернувшись спиною до приміщення й дивлячись на пляж, а я — роздивляючись твори мистецтва. Деякі з них були непогані. Маючи набуті за різних обставин навички роботи в контрольованих середовищах, ми обоє не сказали нічого за ті десять хвилин, упродовж яких Ратерфорда витягали зі святая святих.

— Лейтенанте Ортеґа, — цей мелодійний голос нагадав мені голос Міллера у клініці, а відірвавшись від репродукції над каміном, я побачив аналогічний чохол. Може, трохи старший, із дещо більш зморшкуватим обличчям, яке мало негайно викликати повагу як у присяжних, так і в суддів, але з таким самим спортивним тілом і банальною привабливістю. — Чим я завдячую цим несподіваним візитом? Сподіваюся, ви більше не збираєтеся мені докучати.

Ортеґа проігнорувала звинувачення.

— Сержант кримінальної поліції Еліас Райкер, — сказала вона, кивнувши на мене. — Ваш клієнт щойно зізнався в одному викраденні та висловив під наглядом погрозу органічним ушкодженням першого ступеня. Не бажаєте поглянути на запис?

— Не дуже. Не бажаєте мені сказати, навіщо ви прийшли?

Ратерфорд був молодцем — майже не зреагував; щоправда, цього «майже» було досить, щоб я помітив це краєчком ока. Мій мозок запрацював на повну потужність.

Ортеґа відкинулася на спинку крісла.

— Вам по-справжньому не вистачає уяви як на людину, що захищає свого клієнта від обов’язкового стирання.

Ратерфорд театрально зітхнув.

— Ви відірвали мене від важливого сеансу зв’язку. Гадаю, вам дійсно є що сказати.

— Ви знаєте, що таке ретро-асоціативна співучасть третіх осіб?

Це запитання я поставив, не відриваючись від роздруківки, а таки піднявши очі, виявив, що повністю заволодів увагою Ратерфорда.

— Ні, — напружено промовив він.

— Шкода, бо ви та інші партнери Прендерґаста Санчеса негайно опинитеся під ударом, якщо Кадмін здасться. Втім, звісно, якщо це станеться… — я розвів руками та знизав плечима, — …почнеться сезон полювання. Власне, є ймовірність, що він уже почався.

— Гаразд, досить, — Ратерфорд рішучо підняв руку до приколотого в нього на лацкані дистанційного емітера викликів. Наш супровідник пішов. — Мені ніколи з вами гратися. Законодавчого акту з такою назвою немає, а це небезпечно наближається до докучання.

Я підвищив голос.

— Я просто хотів знати, на якому боці ви хочете опинитися, коли програма «ляже», Ратерфорде. Законодавчий акт є. Це правопорушення переслідується за обвинувачувальним актом ООН, останнє відповідне рішення винесено 4 травня 2207 року. Пошукайте. Щоб це розкопати, мені довелося багато покопатися, та рано чи пізно це знищить вас усіх. Кадмін це знає, тому й розколюється.

Ратерфорд усміхнувся.

— Я так не думаю, детективе.

Я ще раз знизав плечима.

— Шкода. Як я вже сказав, пошукайте. А тоді вирішіть, на чиєму боці хочете грати. Нам знадобиться підтримка зсередини, і ми готові за неї платити. Якщо ви за це не візьметеся, то в Улан-Баторі повно юристів, які за такий шанс готові хоч на мінет.

Його усмішка ледь-ледь затремтіла.

— Саме так, подумайте над цим, — я кивнув на Ортеґу. — Можете знайти мене на Фелл-стрит, так само, як і лейтенантку. Еліас Райкер, відповідальний за міжпланетні зв’язки. Я вам обіцяю: це провалиться в будь-якому разі, а коли це провалиться, знайомство зі мною буде корисним.

Ортеґа зрозуміла сигнал так, наче займалася цим усе життя. Так само, як зрозуміла б Сара. Вона відірвалася від спинки крісла й попрямувала до дверей.

— Побачимося, Ратерфорде, — лаконічно сказала вона, коли ми знову вийшли на платформу. Силач стояв там, широко всміхаючись і впираючи напружені руки в боки. — І навіть не смій про це думати.

Я вдовольнився мовчазним поглядом, який, як мені розповідали, Райкер використовував надзвичайно ефективно, та спустився зі сходів, пішовши за своєю партнеркою.

Знов опинившись у катері, Ортеґа ввімкнула екран і подивилася, як на ньому прокручуються донизу особисті дані жучка.

— Куди ви його приліпили?

— Гравюра над каміном. У кутку рами.

Вона гмикнула.

— Розумієте, його ж дуже швидко звідти витягнуть. Та й усе одно нічого з цього не приймається як доказ.

— Я знаю. Ви мені вже двічі це казали. Суть не в цьому. Якщо Ратерфорда розізлити, він стрибне перший.

— Думаєте, він злий?

— Трохи.

— Так, — вона з цікавістю позирнула на мене. — То що за хрінь — ота ретро-асоціативна співучасть третіх осіб?

— Без поняття. Я це вигадав.

Вона звела брову.

— Що, реально?

— А я вас таки переконав? Знаєте, що: ви б могли влаштувати мені тест на поліграфі, коли я це вигадував, і його я б теж переконав. Елементарні хитрощі посланців. Звісно, Ратерфорд здогадається, щойно це пошукає, але своєї мети це вже досягло.

— Якої саме?

— Забезпечити арену. Брешучи, ви не даєте своєму супротивнику повернутися до рівноваги. Це все одно що битися на незнайомій місцевості. Ратерфорд був злий, але всміхнувся, коли я сказав йому, що Кадмін дуркує саме через цю штуку, — я поглянув крізь вітрове скло на будинок угорі, перетворюючи крихти здогадів на розуміння. — Та йому, блін, на серці легше стало, коли я це сказав. Не думаю, що він за нормальних обставин розголосив би так багато, але цей блеф його перелякав, а для стабільності йому було потрібно небагато — краще за мене знати певну річ. А це означає, що він знає ще одну причину зміни поведінки Кадміна. Він знає справжню причину.

Ортеґа схвально гмикнула.

— Непогано, Ковачу. Вам треба було стати копом. Ви помітили його реакцію, коли я розповіла йому радісну звістку про вибрики Кадміна? Він геть не здивувався.

— Ні. Він цього очікував. А може, чогось подібного.

— Так, — вона зупинилася. — Ви справді колись заробляли цим на життя?

— Інколи. Дипломатичні місії або завдання під глибоким прикриттям. Це не було…

Вона штурхнула мене під ребра, і я затих. На екрані блакитними вогненними зміями почали розгортатися кілька закодованих послідовностей.

— Поїхали. Одночасні виклики; він, певно, робить це в віртуалі для економії часу. Раз, два, три — ось Нью-Йорк, певно, повідомляє новини старшим партнерам, і — йой.

Екран спалахнув і різко потемнів.

— Вони його знайшли, — сказав я.

— Так. До нью-йоркської лінії, мабуть, прикріплено шкребок, який чистить оточення виклику після з’єднання.

— Або це один з інших.

— Так, — Ортеґа викликала пам’ять екрану й пильно поглянула на коди викликів. — Усі три маршрутизовані через приховане роз’єднання. Ми їх виявили далеко не одразу. Хочете поїсти?

Зізнаватися в тузі за домівкою ветеранам-посланцям зась. Якщо цього почуття з вас не встигла витравити обробка, то це мали зробити роки безупинних зачохлень по всьому Протекторату. Посланці — громадяни такої собі невловимої держави Тут-і-Тепер, держави, що не визнає подвійного громадянства. Минуле для них має значення лише як дані.

Саме тугу за домівкою я й відчув, коли ми пройшли повз кухонну зону «Летючої риби», і мене, наче привітним мацальцем, вдарило пахощами соусів, які я востаннє куштував у Міллспорті. Теріякі, смаження темпури, а на задньому плані — місо. Якусь мить я стояв серед них, згадуючи той час. Рамен-бар, в якому ледарювали ми з Сарою, поки не вщухла спека у зв’язку зі справою «Джеміні Байосіс», і не відривали очей від передач новинної мережі та відеофона з розбитим екраном у кутку, який з хвилини на хвилину мав задзвонити. Пара на вікнах і товариство мовчазних міллспортських шкіперів.

А з іще дальшого минулого мені згадувалися побиті метеликами паперові ліхтарики під «У Ватанабе» одного п’ятничного вечора в Новопешті. Моя юна шкіра була слизька від поту через вітер з південних джунглів, а мої очі виблискували від тетрамету в одному з великих дзеркал-вітроловів. Дешевші за великі миски рамену балачки про великі успіхи та зв’язки з якудзою, квитки на північ і ще далі, нові чохли та нові світи. Старий Ватанабе сидів на терасі з нами, слухаючи все це, та ніколи не коментуючи — він просто курив свої люльки й раз у раз позирав у дзеркало на власні європейські риси — як мені здавалося, завжди з легким подивом.

Він ніколи не розповідав нам, як здобув цей чохол, і так само ніколи не спростовував і не підтверджував чуток про свої походеньки з корпусом піхоти, з Меморіальною бригадою Квелли, посланцями та ким завгодно. Один старший бандит якось сказав нам, що бачив, як Ватанабе здолав повну кімнату Семивідсоткових Янголів, не маючи нічого, крім люльки в руках, а якийсь пацан з болотних містечок одного разу показав розмитий уривок відео зі стрічки новин — як стверджував він сам, знятий під час воєн Заселення. Він, усього-на-всього двовимірний, був поспіхом знятий якраз перед атакою штурмової групи, але в субтитрах сержант, в якого там брали інтерв’ю, був названий Й. Ватанабе, а коли його питали, він нахиляв голову так знайомо, що ми всі радісно кричали на екран. Але ж Ватанабе — прізвище досить поширене, та й, зрештою, той хлоп, який сказав, ніби бачив бійку з Янголами, також любив розповідати нам, як переспав зі спадкоємицею родини Гарланів, коли та пішла прогулятися нетрями, а в це не вірив ніхто з нас.

Тверезий і самотній, я рідко сидів вечорами у Ватанабе, а одного такого вечора мені довелося запхати подалі свою підліткову гордість, щоб попросити у старого поради. Тоді я вже не один тиждень читав рекламну літературу збройних сил ООН, і мав потребу, щоби хтось підштовхнув мене в якомусь напрямку.

Ватанабе просто всміхнувся мені, не виймаючи з рота люльки.

«Я маю тобі щось радити? — перепитав він. — Поділитися з тобою мудрістю, що привела мене сюди?»

Ми обидва оглянули маленький бар і поля за терасою.

«Ну, гм, так.»

«Ну, гм, ні», — твердо відказав він і продовжив курити.

— Ковачу?

Я кліпнув і побачив перед собою Ортеґу, яка з цікавістю дивилася мені в очі.

— Я маю про щось знати?

Я злегка всміхнувся та швидко оглянув блискучі сталеві стільниці на кухні.

— Та ні.

— Це добра їжа, — сказала вона, неправильно зрозумівши мій погляд.

— Ну, тоді візьмімо щось із неї.

Вона вивела мене на один з помостів ресторану. Якщо вірити Ортезі, «Летюча риба» була виведеним з експлуатації повітряним тральщиком, що його викупив якийсь океанографічний інститут. Той інститут тепер чи то не існував, чи то пішов далі, і об’єкт, який виходив на затоку, спорожнили, але хтось обідрав «Летючу рибу», переобладнав її як ресторан і закріпив її тросами за п’ятсот метрів над напіврозваленими будівлями об’єкту. Час від часу все судно обережно повертали на землю, щоб випустити його насичених клієнтів і прийняти нових. Коли ми прибули, обабіч стикувального ангара стояла черга, але Ортеґа обійшла її, скориставшись жетоном, і, коли повітряний корабель проплив униз крізь відкритий дах ангара, ми опинилися на борту першими.

Я вмостився, схрестивши ноги, на подушках за столиком, прикріпленим до корпусу корабля металевою ручкою, а тому зовсім не торкався помосту. Сам поміст був оточений ледь помітною імлою силового екрана, який зберігав пристойну температуру, а різкий вітер перетворював на приємний бриз. Крізь шестикутну ґратку підлоги довкола мене відкривався майже нічим не затьмарений вид на простір від подушок до моря на кілометр нижче. Я ніяково завовтузився. Я ніколи не вмів добре витримувати висоту.

— Колись на ньому вистежували китів, — сказала Ортеґа, показуючи рукою вбік, на корпус. — Ще тоді, коли в подібних місцинах не могли собі дозволити оренди супутників. Звісно, після Дня розуміння кити раптом стали джерелом великих грошей для будь-кого, хто міг з ними говорити. Ви ж знаєте, що вони розповіли нам про марсіян майже стільки ж, скільки чотири століття роботи археологістів на самому Марсі. Господи, вони пам’ятають, як марсіяни сюди прийшли. Ну, це в них расова пам’ять.

Вона зупинилася й чомусь додала:

— Я народилася в День розуміння.

— Справді?

— Ага. Дев’ятого січня. Мене назвали Крістін на честь якоїсь дослідниці китів з Австралії, учасниці першої перекладацької команди.

— Мило.

До неї дійшло, з ким вона насправді розмовляє. Вона раптом зневажливо знизала плечима.

— В дитинстві так не думаєш. Мені хотілося, щоб мене звали Марія.

— Ви часто сюди приїздите?

— Нечасто. Але я подумала, що тут би сподобалося будь-кому зі Світу Гарлана.

— Добрий здогад.

Прийшов офіціант і за допомогою гололіхтаря викликав у повітрі між нами меню. Я швидко проглянув список і обрав навмання одну миску з раменом. Щось вегетаріанське.

— Добрий вибір, — сказала Ортеґа й кивнула офіціантові. — Я буду те саме. І сік. Хочете чогось випити?

— Води.

Обрані нами позиції ненадовго спалахнули рожевим, і меню зникло. Офіціант хвацьким жестом сховав гололіхтар у нагрудній кишені й пішов. Ортеґа роззирнулася довкола себе, бажаючи поговорити про щось нейтральне.

— Отже, гм… у Міллспорті є такі заклади?

— Так, на землі. Повітряними штуками ми не захоплюємося.

— Та невже? — вона за звичкою звела брову. — Міллспорт — це ж архіпелаг, хіба ні? А я думала, повітряні кораблі — це…

— Очевидне рішення проблеми дефіциту нерухомості? У цьому плані — правда, але ви, на мою думку, дещо забуваєте, — я ненадовго звів очі до неба. — Ми Не Самі.

До неї дійшло.

— Орбіталки? Вони ворожі?

— М-м-м… Скажімо так: примхливі. Вони, як правило, збивають усі предмети в повітрі, більші за гелікоптер. А позаяк ще нікому не вдалося підібратися досить близько, щоб вивести з ладу якусь із них чи бодай видертися на її борт, ми не можемо знати, які саме в них програмні параметри. Тож ми просто бережемося й рідко здіймаємося в повітря.

— Це, певно, ускладнює МП-рух.

Я кивнув.

— Ну, так. Звісно, руху там узагалі мало. В системі більше жодної придатної до життя планети, а ми досі надто заклопотані експлуатацією Світу, щоб морочитися з тераформуванням. Є трохи дослідницьких зондів і шатлів обслуговування, що літають до Платформ. Потроху видобувають рідкісні елементи та й усе. А ще є парочка вікон запуску довкола екватора надвечір і одна можливість на полюсі на світанку. Виглядає на те, що парочка орбіталок, швидше за все, розбилися та згоріли ще хтозна-коли і в мережі лишилися дірки, — я зупинився. — А може, їх хтось збив.

— Хтось? Під «хтось» ви маєте на увазі «не марсіяни»?

Я розвів руками.

— Чому б ні? Все, що коли-небудь знайшли на Марсі, було або повністю знищено, або поховано. Або ж так добре замасковано, що ми десятиліттями просто дивилися на це, перш ніж бодай усвідомити, що воно там є. Це стосується більшості заселених планет. Усі свідоцтва вказують на якийсь конфлікт.

— Але археологісти кажуть, що це була громадянська війна, колоніальна війна.

— Так, справді, — я склав руки й відкинувся назад. — Археологісти кажуть те, що наказує їм сказати Протекторат, а зараз модно оплакувати трагедію марсіянського царства, що розірвалося саме собою й вимерло через варварство. Велика пересторога спадкоємцям. Не бунтуйте проти своїх законних правителів заради добра всієї цивілізації.

Ортеґа збентежено роззирнулася довкола. За деякими навколишніми столиками швидко й різко зупинилися розмови. Я широко всміхнувся глядачам.

— Ви не проти поговорити про щось інше? — зніяковіло спитала Ортеґа.

— Авжеж, не проти. Не хочете розказати мені про Райкера?

Ніяковість зникла у крижаній тиші. Ортеґа поклала долоні на стіл перед собою й поглянула на них.

— Ні, не думаю, — врешті-решт сказала вона.

— Гаразд, — я трохи подивився, як мерехтять в імлі силового екрана скупчення хмар, стараючись не опускати очей на море під собою. — Але мені здається, що насправді ви цього хочете.

— Це дуже по-чоловічому.

Принесли їжу, і ми поїли в тиші, яку порушувало лише традиційне сьорбання. Я виявив, що страшенно зголоднів попри ідеально збалансований сніданок від автокухаря «Гендрікса». Їжа спровокувала в мені відчуття голоду, глибше за потреби мого шлунка. Коли я вилизував з миски останнє, Ортеґа ще не подужала й половини.

— Їжа нічогенька? — іронічно спитала вона, коли я відкинувся назад.

Я кивнув, намагаючись прибрати нитки пам’яті, пов’язані з цим раменом, але не бажаючи застосовувати обробку посланця та псувати відчуття насиченості в животі. Оглядаючи чисті металеві лінії обіднього помосту та неба за ним, я підійшов до цілковитого вдоволення так близько, як не підходив відтоді, як Міріам Банкрофт покинула мене спустошеним у «Гендріксі».

Гучно задзвенів телефон Ортеґи. Вона вийняла його з кишені й відповіла, ще дожовуючи останню порцію їжі.

— Так? Ага. Ага, добре. Ні, ми підемо, — вона ненадовго зазирнула мені в очі. — Та невже? Ні, це теж залиште. Воно нікуди не дінеться. Так, дякую, Заку. Я тобі винна.

Вона знову сховала телефон і повернулася до їжі.

— Добрі новини?

— Залежить від вашої точки зору. Відстежили два місцевих виклики. Один — до бійкодрома в Річмонді, я знаю це місце. Ми поїдемо й подивимось.

— А інший виклик?

Ортеґа поглянула на мене, відірвавшись від миски, прожувала та проковтнула.

— Інший був із прихованого житлового номера. Помешкання Банкрофтів. Сантач-Гаус. І що саме ви про це думаєте?

Розділ дев'ятнадцятий

Бійкодром Ортеґи виявився старезним балкером, пришвартованим на північному кінці Затоки, близько кількох акрів покинутих складів. Судно, напевно, було завдовжки понад півкілометра, а від його носа до корми чітко проглядалися шість вантажних комірок. Задня комірка, здавалося, була відкрита. В повітрі корпус балкера був жовтогарячим, либонь, від іржі.

— Не обманюйтеся, — буркнула Ортеґа, коли ми описали коло. — Корпус повністю вкрили полімерним шаром завтовшки чверть метра. Тепер його можна потопити хіба що кумулятивним підривним зарядом.

— Дорого.

Вона знизала плечима.

— Вони мають відповідну підтримку.

Ми сіли на причал. Ортеґа вимкнула двигуни й перегнулася через мене, щоб поглянути на надбудову корабля, яка на перший погляд здавалася безлюдною. Я трохи відсунувся назад на сидінні; мені було однаково незручно від тиску пружного тіла, що опинилося в мене на колінах, і від дещо переповненого шлунка. Ортеґа відчула рух, раптом неначе усвідомила, що робить, і різко випрямилася.

— Нікого немає вдома, — ніяково промовила вона.

— Виглядає на те. Може, підемо подивимося?

Ми вийшли на звичний різкий вітер біля Затоки й попрямували до циліндричного алюмінієвого трапу, що вів майже на корму судна. Місцевість була неприємно відкрита, і я перетнув її, постійно оглядаючи всіяні огорожами та кранами обриси корабельної палуби та вежі на містку. Нічого не ворушилося. Я злегка притиснув до боку ліву руку, перевіряючи, чи не з’їхала з мене кобура з цупкого волокна, як це часто буває з дешевими їх різновидами після пари днів носіння. Я був більш-менш упевнений у тому, що з «Немексом» можу наробити дірок у будь-кому, хто стрілятиме в нас біля огорожі.

Потреби в ньому все-таки не виникло. Ми дісталися кінця трапа без пригод. Відкритий вхід був перегороджений тонким ланцюгом, на якому висіла написана від руки вивіска.

Я підняв цей прямокутник тонкого металу та з сумнівом поглянув на незугарні літери.

— Ви впевнені, що Ратерфорд сюди їздив?

— Як я вже казала, не обманюйтеся, — Ортеґа вже відчіпляла ланцюг. — Бійцівський шик. Незугарність у моді. Минулого сезону вивіски були неонові, але тепер навіть це недостатньо круто. Це місце, блін, розпіарене на весь світ. На планеті таких усього три чи чотири. Репортажі на аренах не дозволяються. Ніяких голограм і навіть телевізуалки. Ви йдете чи як?

— Дивно, — я пішов за нею вздовж трубчастого коридора, думаючи про бої почвар, на які ходив раніше. На Світі Гарлана транслювали всі бої. Вони одержували більше переглядів онлайн, аніж будь-які інші розважальні передачі. — Хіба людям не до вподоби таке дивитися?

— Авжеж, до вподоби, — навіть попри спотворення в лункому коридорі з тону Ортеґи я здогадався, що вона усміхається. — Їм цього завжди мало. Так і працює ця афера. Розумієте, спершу вони ухвалили Кредо…

— Кредо?

— Так, Кредо чистоти чи подібну фігню. Хіба вам ніхто ніколи не казав, що переривати людей нечемно? Кредо стверджує: хочеш побачити бій — іди дивитися на нього особисто. Це краще, ніж переглядати його в мережі. Крутіше. Отже, обмежена кількість місць, захмарний попит… Тому квитки дуже популярні, а це робить їх дуже дорогими, через що вони стають ще популярнішими, а той, хто до цього додумався, просто йде цією спіраллю до нескінченності.

— Ловко.

— Так, ловко.

Ми дісталися кінця трапа та знову вийшли на овіяну вітрами палубу. Обабіч нас плавно здіймалися до рівня пояса дахи двох вантажних комірок, схожі на два величезних сталевих пухирі на шкірі корабля. За заднім пухирем байдужо тягнувся в небо місток, здавалося, геть не пов’язаний з корпусом, на якому ми стояли. Рухалися тільки ланцюги вантажного крана перед нами, трохи розгойдані вітром.

— Минулого разу я побувала тут, — сказала Ортеґа, намагаючись перекричати вітер, — через те, що якогось сраного довбограя-новинаря з Першої СвітоМережі впіймали на спробі прийти з записувальними імплантатами на бій за титул. Його викинули в Затоку. Попередньо видаливши імплантати обценьками.

— Мило.

— Як я вже казала, шикарне місце.

— Ви мені дуже лестите, лейтенантко. Я навіть не знаю, як на це реагувати.

Із іржавих на вигляд ріжків гучномовців, встановлених на двометрових ніжках уздовж огорожі, хтось закашляв. Моя рука кинулася до руків’я «Немекса», а мій зір до болю швидко перейшов у режим периферійного сканування. Ортеґа майже непомітно хитнула мені головою й поглянула на місток. Ми оглянули надбудову в протилежних напрямках у пошуках якогось руху, несвідомо скоординувавшись. За очевидним напруженням я відчув теплий дрож задоволення від цієї несподіваної симетрії.

— Ні, ні. Отут, — промовив металевий голос, який цього разу долинав лише з ріжків на кормі. У мене на очах ланцюги на одному з задніх вантажних кранів із брязкотом заворушились і побігли, вочевидь, витягуючи щось із відкритої комірки перед містком. Я не став прибирати руки з «Немекса». Вгорі крізь хмарний покрив пробивалося сонце.

Ланцюг закінчувався масивним залізним гаком, усередині якого стояв мовець, що досі тримав однією рукою доісторичний мікрофон для гучномовців, а другою притримував ланцюг, що підіймався. Він був одягнений у якийсь недоречний сірий костюм, що майорів на вітрі, відхилявся від ланцюга під несподіваним кутом, а його волосся виблискувало під мандрівним промінчиком сонця. Я примружив очі, щоб упевнитися. Синтетик. Дешевий синтетик.

Кран загойдався над вигнутим дашком вантажної комірки, а синт елегантно виліз на вершечок, дивлячись на нас згори вниз.

— Еліас Райкер, — промовив він, і його голос виявився ненабагато мелодійнішим, ніж у гучномовці. Хтось по-справжньому заощадив на його голосових зв’язках. Він хитнув головою. — Ми думали, що більше вас не побачимо. Яка коротка пам’ять у законодавчої влади.

— Заріз? — Ортеґа підняла руку, захищаючи очі від несподіваного сонячного світла. — Це ти?

Синтетик ледь помітно вклонився й заховав мікрофон для гучномовців у піджаку, а тоді почав обережно злізати з похилого дашку комірки.

— Емсі Заріз до ваших послуг, панове поліціянти. І прошу вас сказати: що ми сьогодні порушили?

Я змовчав. Виглядало на те, що я мав знати цього Заріза, а матеріалу для роботи в мене поки що було недостатньо. Згадавши, що мені казала Ортеґа, я прип’яв синта, що наближався, порожнім поглядом і почав сподіватися, що достатньо схожий на Райкера.

Синтетик дістався краю дашка комірки й зіскочив. Зблизька я побачив, що грубі в нього не лише голосові зв’язки. Це тіло було таке далеке від того, яким користувалася Трепп, коли я її спалив, що майже не заслуговувало на одну з ним назву. Я замислився, чи не є воно, бува, якимось антикваріатом. Його чорне волосся було жорстке й неначе вкрите емаллю, обличчя складалося з безвільної силікоплоті, а на білках блідо-блакитних очей було чітко видно логотипи. Тулуб видавався міцним, навіть дещо заміцним, а з руками щось було трохи не так: вони скидалися на змій, а не на кінцівки. Долоні, що виходили з манжетів, були гладенькі й без ліній. Синт простягнув одну нічим не цікаву долоню, неначе для огляду.

— Ну? — м’яко спитав він.

— Регулярна перевірка, Зарізе, — сказала Ортеґа, допомагаючи мені. — 3 нагоди сьогоднішнього бою погрожували замінуванням. Ми прийшли подивитися.

Синтет різко засміявся.

— Наче вам не по цимбалах.

— Ну, як я вже казала, — спокійно відповіла Ортеґа, — перевірка регулярна.

— Ой, добре, тоді краще проходьте, — синтетик зітхнув і кивнув мені. — Що з ним таке? У стеку що, загубили його мовленнєві функції?

Ми пройшли за ним до задньої частини корабля й побачили, що опинилися край ями, утвореної відгорнутим дашком останньої вантажної комірки. Я швидко зазирнув усередину й побачив круглий білий ринг, зусібіч оточений похилими сталево-пластиковими трибунами. Угорі було підвішене численне освітлювальне обладнання, проте не було шпичастих сферичних приладів, які асоціювалися в мене з телеметрією. В центрі рингу хтось стояв на колінах і вручну виводив на маті якийсь малюнок. Коли ми його минали, він підняв погляд.

— Тематика, — пояснив Заріз, побачивши, куди я дивлюся. — Це щось означає арабською. Тема всіх боїв цього сезону — поліційні акції Протекторату. Сьогоднішня тема — Шарія. Мученики з «Правої руки Бога» проти піхоти Протекторату. В рукопашну, ніяких клинків більше десяти сантиметрів.

— Інакше кажучи, різанина, — сказала Ортеґа.

Синт знизав плечима.

— Публіка платить за те, чого хоче. Як я розумію, десятисантиметровим клинком можна завдати однозначно смертельної рани. Просто дуже важко. Кажуть, це справжнє випробування вправності. Сюди.

Ми спустилися крізь вузький східний люк у корпус корабля; в його тісноті довкола нас дзвінко відлунювали власні кроки.

— Як я розумію, спершу арени, — перекричав відлуння Заріз.

— Ні, спершу погляньмо на резервуари, — запропонувала Ортеґа.

— Справді? — з його неякісним синтетичним голосом розрізнити це було важко, але виглядало на те, що Заріз розвеселився. — Лейтенанте, ви точно впевнені, що шукаєте саме бомбу? Мені здається, що арена мала б бути очевидним місцем для…

— Тобі є що приховувати, Зарізе?

Синтетик обернувся й на мить глузливо поглянув на мене.

— Ні, аж ніяк, детективе Райкер. Тоді до резервуарів. До речі, вітаю зі вступом у розмову. У стеку було холодно? Безперечно, ви, мабуть, ніколи не думали, що опинитеся там самі.

— Досить, — втрутилась Ортега. — Просто відведи нас до резервуарів, а пусті балачки відклади до вечора.

— Та звісно. Ми прагнемо співпрацювати з правоохоронними органами. Як легально зареєстрована…

— Так, так, — Ортеґа роздратовано відмахнулася від його пустослів’я. — Блін, просто відведи нас до резервуарів.

Я знову зобразив порожній погляд.

До резервуарної зони ми приїхали малесеньким електромагнітним потягом, який їхав уздовж одного боку корпусу, проминувши ще дві перероблені вантажні комірки, оснащені такими ж рингами та трибунами, проте вже накриті полімерною плівкою. Зрештою ми вилізли з потяга та пройшли крізь звичний шлюз звукового очищення. Важкі двері, набагато брудніші, ніж на об’єктах «ПсихаСек», і, на перший погляд, виготовлені з чавуну, відчинилися назовні, а за ними відкрився бездоганно білий внутрішній простір.

— Тут ми відходимо від образу, — безтурботно пояснив Заріз. — Елементарні низькі технології дуже подобаються глядачам, але за лаштунками, ну… — він обвів змахом руки усю блискучу апаратуру, — не можна приготувати омлету, не хлюпнувши на пательню трохи олії.

Передній вантажний відсік був величезний і студений, освітлення в ньому — тьмяне, а техніка — гнітючо масивна. Якщо Банкрофтів слабко освітлений мавзолей-утроба у «ПсихаСек» тихенько, культурно говорив про атрибути багатства, а кімната для перечохлення у сховищі Бей-Сіті стогнала про мінімальне фінансування для тих, хто заслуговує на мінімум, то банк тіл «Панамської троянди» брутально ревів про міць. Пробірки для зберігання були підвішені на важких ланцюгах обабіч нас, як торпеди, та підключені до центральної системи контролю з одного боку сховища за допомогою товстих чорних кабелів, які пітонами звивалися по підлозі. Сам контрольний блок — важкий, приземкуватий — стояв перед нами, схожий на вівтар якогось несимпатичного бога-павука. Ми наблизилися до нього, пройшовши металевим молом, який здіймався на чверть метра над застиглими в корчах кабелями передавання даних. За ним ліворуч і праворуч були втоплені у віддалену стіну квадратні скляні боки двох просторих резервуарів для переливання. У правому резервуарі вже плавав чохол, підсвічений ззаду та зафіксований контрольними лініями у позі розп’яття.

Ми наче зайшли в собор Андрича в Новопешті.

Заріз підійшов до центрального монітора, повернувся і розкинув руки, майже як чохол угорі за ним.

— З чого ви б хотіли почати? Як я розумію, ви взяли з собою хитромудре обладнання для виявлення бомб.

Ортеґа, не звернувши на нього уваги, на пару кроків наблизилася до переливального резервуара і зазирнула в потік холодного зеленого світла, яке він проливав у морок.

— Це одна з сьогоднішніх повій? — запитала вона.

Заріз пирхнув.

— Коротко кажучи, так. Мені дуже шкода, що ви не розумієте різниці між тим, чим торгують у маленьких зачуханих майстереньках на узбережжі, та цим.

— Мені теж, — відповіла йому Ортеґа, досі дивлячись угору, на тіло. — Тоді де ви взяли цей?

— А мені звідки знати? — Заріз демонстративно заходився вивчати пластикові нігті на своїй правиці. — А, якщо вам треба, у нас десь лежить купча. Зважаючи на його вигляд, я сказав би, що він з «Ніппон Орґанікс» або ж це — складаний чохол з Тихоокеанського рубежу. Хіба це насправді важливо?

Я підійшов до стіни та підняв погляд на чохол, який плавав. Стрункий, суворий на вигляд і смаглявий, з японськими очима, що трішечки виділялися над неймовірно високими вилицями, та густою гривою прямого і непроглядно чорного волосся, яке в резервуарній рідині скидалося на морські водорості. Граційно-гнучкий, з довгими руками митця, проте з годящими для швидкісного бою м’язами. Це було тіло техноніндзя, тіло, про яке я мріяв у п’ятнадцять років безрадісними дощовими днями в Новопешті. Воно недалеко пішло від чохла, який мені дали для участі в шарійській війні. Це була варіація на тему чохла, який я купив на свою першу велику платню в Міллспорті, чохла, в якому я зустрів Сару.

Це було все одно що дивитися на себе під склом. На те своє «я», яке я створив десь у глибинах пам’яті, що тягнуться до самісінького дитинства. І ось я раптом стою не з того боку дзеркала, вигнаний у європейську плоть.

Заріз підійшов до мене і плеснув по склу.

— Схвалюєте, детективе Райкер?

Я змовчав, і він повів далі.

— Точно схвалюєте, зважаючи на вашу любов до, гм, колотнечі. Характеристики в нього досить непересічні. Армоване шасі, усі кістки — з вирощеного з культури кістко-мозкового сплаву, скріплені полізв’язними зв’язками, сухожилля армовані вуглецевим волокном, нейрохімія «Хумало»…

— У мене є нейрохімія, — сказав я — просто так, аби не мовчки.

— Я знаю про вашу нейрохімію все, детективе Райкер, — я, здається, почув у голосі Заріза тихе, липке задоволення, незважаючи на його низьку якість. — Бійкодром відсканував ваші характеристики, коли ви були у стеку. Знаєте, були розмови про те, щоб вас викупити. Ну, фізично. Думали, що ваш чохол можна використати у принижувальному поєдинку. Звісно, фальшивому — тут ми б і мріяти не стали про справжній варіант. Це було б, ну, криміналом, — Заріз зробив драматичну паузу. — Але тоді було вирішено, що принижувальні поєдинки не… гм… не відповідають духу нашого закладу. Ну, самі розумієте: зниження стилю. Це не справжнє змагання. А взагалі шкода: зважаючи на те, скільки ви знайшли друзів, це привабило би безліч глядачів.

Я насправді його не слухав, але до мене дійшло, що Райкера зараз ображають, і я різко відвернувся від скла та прип’яв Заріза гнівним поглядом, який видався мені доречним.

— Втім, я відхиляюся від теми, — спокійно продовжив синтетик. — Я ж хотів сказати, що ваша нейрохімія поряд із цією системою — все одно що мій голос поряд з голосом Аншани Саломан. Це, — він знову показав на резервуар, — нейрохімія «Хумало», запатентована «Кейп Ньюронікс» лише минулого року. Розробка майже божественного масштабу. Жодних синаптичних хімічних підсилювачів, жодних сервочипів чи імплантованого дроту. Система вросла в тіло і реагує безпосередньо на думку. Подумайте про це, детективе. За межами планети такої ще немає ні в кого, ООН, як вважають, розглядає можливість накладення колоніального ембарго на десять років, хоч сам я й сумніваюся в дієвості такого…

— Зарізе, — нетерпляче підкралася до нього ззаду Ортеґа. — Чому ти ще не перелив іншого борця?

— Таж ми цим займаємося, лейтенанте.

Заріз махнув однією рукою на стелаж із пробірками для тіл ліворуч. Із-за них долинув звук, який свідчив про рух важкого обладнання. Вдивившись у морок, я розгледів великий автоматичний вилковий навантажувач, який котився вздовж рядів контейнерів. У нас на очах він зупинився, і на його рамі спалахнуло яскраве направлене освітлення. Вилки потягнулися до однієї пробірки та вчепилися в неї, а тоді витягнули її з закріпленого ланцюгами тримача, тим часом як менші сервоприводи відключали від неї кабелі. Після завершення відділення машина трохи відступила, розвернулася й важко посунула вздовж рядів до порожнього переливного резервуара.

— Система повністю автоматизована, — невідомо навіщо сказав Заріз.

Під резервуаром я тепер помітив ряд із трьох круглих отворів, схожих на передні випускні отвори МП-дредноута. Вилковий навантажувач трохи піднявся на гідравлічних поршнях і плавно завантажив пробірку, яку переносив, у центральний отвір. Пробірка щільно туди ввійшла; її видимий кінець повернувся приблизно на дев’яносто градусів, а тоді по ньому вдарив відбійник. Завершивши свою справу, вилковий навантажувач опустився назад за допомогою гідравліки, і його двигуни затихли.

Я почав стежити за резервуаром.

Здавалося, ніби минуло чимало часу, але насправді це, певно, зайняло менше хвилини. У дні резервуара відкрився люк, і вгору вирвався сріблястий косяк бульбашок. За ними приплило тіло. Воно трохи поскакало в позі ембріона, перевертаючись туди-сюди у здійнятих повітрям вихорах, а тоді його руки та ноги почали розправлятися — щоправда, цьому допомагали, злегка посмикуючи, закріплені на зап’ястках і гомілках контрольні дроти. Воно мало ширші кістки, ніж чохол «Хумало», було кремезне та більш мускулисте, але колір шкіри мало схожий. До нас ліниво піднялося на тонких дротах лице з вольовими обрисами та орлиним носом.

— Шарійський мученик із «Правої руки Бога», — радісно оголосив Заріз. — Насправді, звичайно, ні, але расовий тип достовірний, а ще він має справжню систему посиленого реагування «Воля Бога», — він кивнув на інший резервуар. — Піхотинці на Шарії належали до різних рас, але японських типажів там було досить, щоб оце було вірогідним.

— Не бозна-яке протистояння, еге ж? — сказав я. — Передова нейрохімія проти кількасотлітньої шарійської біомеханіки.

Безвільне обличчя Заріза, виготовлене з силікоплоті, широко всміхнулося.

— Ну, це залежатиме від борців. Мені казали, що до системи «Хумало» звикають не одразу, а якщо чесно, то найкращий чохол перемагає не завжди. Річ тут радше у психології. Витривалості, стійкості до болю…

— Дикості, — додала Ортега. — Відсутності емпатії.

— Щось таке, — погодився синтетик. — Звісно, тому це і стає захопливим. Лейтенанте, детективе, якби ви захотіли приїхати сьогодні, то я певен, що зможу відшукати для вас парочку незайнятих місць позаду.

— Ти будеш коментувати, — припустив я, вже чуючи, як безліч слів про характеристики, які вживав Заріз, вилітають з гучномовця, бачачи, як арену для вбивств заливає сфокусоване біле світло, чуючи рев і шал натовпу на затемнених трибунах і відчуваючи запах поту та жадоби крові.

— Авжеж, буду, — оздоблені логотипами очі Заріза примружилися. — Ви ж не так довго були відсутні.

— Ми будемо шукати ті бомби? — голосно запитала Ортеґа.

Ми понад годину обходили сховище в пошуках уявних бомб, тим часом як Заріз стежив за нами з погано прихованою веселістю. Згори на нас дивилися зі своїх скляних утроб із зеленим світлом два чохли, яким судилося вбивати на арені, і, хоч очі в них були заплющені, а обличчя — сонні, їхня присутність гнітила.

Розділ двадцятий

Ортеґа висадила мене на Мішн-стрит, коли на місто опускався вечір. Під час польоту назад з бійкодрому вона була відсторонена й говорила дуже коротко, і я здогадався, що на неї починає діяти напруження: вона ж мусить нагадувати собі, що я — не Райкер. Але коли я виліз із катера та влаштував цілу комедію, обтрушуючи плечі, вона імпульсивно засміялася.

— Завтра не полишайте «Гендрікса», — попросила вона. — Я хочу, щоб ви поговорили з однією людиною, але влаштувати це вийде не одразу.

— Ясно.

Я повернувся, щоб піти.

— Ковачу.

Я обернувся. Вона витягнулася, дивлячись на мене з відчинених дверцят. Я поклав одну руку на підняту стулку дверей катера й подивився вниз. Запала досить тривала тиша, в якій я відчував, як моя кров мало-помалу починає насичуватись адреналіном.

— Що?

Вона повагалася ще секунду, а тоді сказала:

— Заріз щось там ховав, еге ж?

— Зважаючи на те, скільки він балакав, я сказав би, що так.

— Я так і думала, — вона квапливо потицяла в пульт керування, і дверцята почали опускатися назад. — До завтра.

Я провів поглядом катер, який здійнявся в небо, і зітхнув. Я був досить упевнений, що відкритий похід до Ортеґи був добрим ходом, але не чекав, що він буде таким проблемним. Хоч як довго вони з Райкером пробули разом, їхній взаємний потяг, напевно, був виснажливим. Я згадав, що десь читав, ніби найперші феромони потягу, що виникають між тілами, неначе проходять якесь шифрування залежно від того, як довго ці тіла перебувають одне від одного, і дедалі більше їх зближують. Судячи з усього, жоден з біохіміків, які давали про це інтерв’ю, насправді не розумів цього процесу, але в лабораторіях намагалися з ним пограти. Прискорення або припинення дії цього ефекту дало змішані результати, серед яких також були емпатин та його похідні.

Хімічні речовини. Я й досі приходив до тями після коктейлю Міріам і цього не потребував. Я цілком чітко сказав собі: це мені не потрібно.

Попереду, над головами розпорошених вечірніх пішоходів, я побачив величезного голографічного гітариста-шульгу біля «Гендрікса». Знову зітхнув і пішов.

Посередині кварталу повз мене, тримаючись бордюру, прокотився масивний автоматизований транспорт. Зовні він був дуже схожий на гусеничних роботів, які прибирали вулиці Міллспорта, тож, коли він порівнявся зі мною, я не звернув на нього уваги. Кілька секунд по тому мене накрило візуальними сигналами машини.

«…доми представляють доми представляють доми представляють доми представляють доми представляють доми представляють…»

Накладені один на одного голоси — чоловічі, жіночі — стогнали й бурмотіли. Це було схоже на хор посеред оргазму. Від цих зображень, що покривали широкий спектр сексуальних уподобань, було неможливо втекти. Вихор скороминущих сенсорних вражень.

«Справжні…»

«Без монтажу…»

«Повночуттєве відтво…»

«Індивідуалізоване…»

Неначе на доказ останнього, випадкові образи розвіялися, залишивши по собі потік гетеросексуальних комбінацій. Певно, мою реакцію на шквал варіантів відсканували та безпосередньо відправили до передавача. Дуже високі технології.

Потік закінчився телефонним номером, зазначеним блискучими цифрами, та ерегованим пенісом у руках жінки з довгим темним волоссям і усміхненими пурпуровими вустами. Вона дивилася в об’єктив. Я відчував її пальці.

«Голова у хмарах, — видихнула вона. — Ось воно як. Може, піднятися туди тобі й не по кишені, але це вже точно по кишені».

Її голова опустилася, а губи ковзнули вниз по пенісу. Це неначе відбувалося зі мною. Тоді довге чорне волосся звісилося з обох боків і закрило зображення. Повернувшись на вулицю, я хитався та блищав тонким шаром поту. Автопередавач погуркотів геть уздовж вулиці в мене за спиною, і деякі більш досвідчені пішоходи шпарко відскакували вбік, аби не потрапити в зону його покриття.

Я зрозумів, що можу з блискучою ясністю згадати той телефонний номер.

Піт, стрімко охолонувши, перетворився на дрож. Я розім’яв плечі й пішов, намагаючись не помічати недвозначних поглядів оточуючих. Коли я вже розігнався майже повністю, серед гуляк попереду з’явився пробіл, і я побачив, що під входом до «Гендрікса» припаркований довгий низький лімузин.

Через розхитані нерви моя рука стрімко потягнулася до «Немекса» в кобурі, перш ніж я впізнав Банкрофтову машину. Змусивши себе зробити глибокий видих, я обійшов лімузин і пересвідчився в тому, що його ведійське відділення порожнє. Коли я ще думав, що робити, трохи прочинився люк заднього відділення, і з сидіння всередині потихеньку встав Кертіс.

— Нам треба поговорити, Ковачу, — сказав він відвертим тоном, від якого я занервував і дещо істерично захихотів. — Час приймати рішення.

Я зміряв його поглядом, помітивши крихітні завихорення в його позі та поведінці, здогадався, що він перебуває під дією хімічних підсилювачів, і вирішив його послухатися.

— Гаразд. У лімузині?

— Там тісно. Може, запросиш мене до себе в номер?

Я примружив очі. У голосі водія чітко відчувалася ворожість, і так само чітко було видно, як на його бездоганні літні штани спереду тисне стояк. Звісно, у мене був схожий виступ (який, щоправда, зменшувався), проте я добре пам’ятав, що в лімузині Банкрофта є захист від вуличних передач. Тут було щось інше.

Я кивнув на вхід до готелю.

— Гаразд, ходімо.

Розійшлися двері, пропускаючи нас, і «Гендрікс» ожив.

— Добрий вечір, сер. Цього вечора з моменту вашого виходу у вас не було ні відвідувачів…

Кертіс пирхнув.

— Розчарований, так, Ковачу?

…ні дзвінків.

Готель плавно продовжив:

— Чи бажаєте ви пропустити цю особу як гостя?

— Так, звісно. У тебе є бар, до якого ми можемо піти?

— Я сказав: до тебе в номер, — загарчав Кертіс позаду мене, а тоді верескнув, подряпавши гомілку об один з низьких столів з металевими краями, що стояли у вестибюлі.

— Бар «Опівнічна лампа» розташовано на цьому поверсі, — з сумнівом у голосі промовив готель, — але він досить тривалий час не використовувався.

— Я сказав…

— Стули пельку, Кертісе. Тобі що, ніхто ніколи не казав, що на першому побаченні не слід квапитися? «Опівнічна лампа» підійде. Ввімкни її для нас.

На протилежному боці вестибюлю, біля реєстраційного терміналу, знехотя відсунулася вбік широка секція задньої стіни, а в просторі за нею замиготіло світло. Поки Кертіс позаду мене пирхав, я підійшов до входу та зазирнув у бар «Опівнічна лампа», до якого опускалися короткі сходи.

— Цілком підійде. Давай.

Оформленням інтер’єру в барі «Опівнічна лампа» займався хтось із надміру буквальною уявою. Його стіни, перетворені на психоделічні темно-сині та фіалкові вихори, прикрашали різноманітні циферблати годинників, що показували або заявлений час, або час за кілька хвилин до нього та були перемішані з усіма відомими людству лампами, від доісторичних глиняних до світлових банок, які працюють на розпаді ферментів. Уздовж обох стін тягнулися щербаті лави, стояли столи-циферблати, а посеред кімнати була кругла барна стійка у вигляді циферблату зворотного відліку. Біля його позначки «12» нерухомо чекав робот, повністю складений з годинників і ламп.

Моторошності йому додавала цілковита відсутність інших клієнтів, і, коли ми прямували до робота, я відчув, як Кертіс трохи заспокоївся.

— Що будете, панове? — несподівано промовила машина, на якій не було видно жодного виходу для звуків. Замість обличчя в неї був антикварний білий аналоговий годинник із тонесенькими вигадливими стрілками та римськими цифрами на позначення годин. Трохи занервувавши, я повернувся до Кертіса, на обличчі якого проявлялися ознаки недобровільної тверезості.

— Горілки, — невдовзі сказав він. — Мороженої.

— І віскі. Того, яке я брав з бару у своїй кімнаті. Кімнатної температури, будь ласка. І те, й інше моїм коштом.

Голова-годинник трохи нахилилась, і одна рука з численними суглобами різко потягнулася до келихів на підставці вгорі. Друга рука, що закінчувалася лампою з цілим лісом маленьких носиків, обережно налила замовлені напої в келихи.

Кертіс узяв свій келих і влив у горлянку щедру порцію горілки. Важко вдихнув крізь зуби та вдоволено рикнув. Я надпив зі свого келиха трохи обережніше, розмірковуючи, як давно трубами та кранами бару востаннє текла рідина. Мої страхи виявилися необгрунтованими, тож я випив більше й дозволив віскі просочитись у шлунок.

Кертіс грюкнув келихом по столу.

— Тепер ти готовий поговорити?

— Гаразд, Кертісе, — повільно вимовив я, дивлячись у свій напій. — Як я розумію, у тебе для мене є повідомлення.

— Аякже, — його голос підвищився мало не до крику. — Пані каже: або ти пристанеш на її дуже щедру пропозицію, або ні. Ось і все. Я маю дати тобі час на роздуми, тож доп’ю своє.

Я вп’явся поглядом у марсіянську піщану лампу, що висіла на протилежній стіні. Кертісів настрій потроху ставав зрозумілим.

— Я лізу на твою територію, так?

— Не випробовуй долю, Ковачу, — у його словах відчувався відчай. — Як бовкнеш тут щось не те, я…

— Ти що? — я поставив свій келих і повернувся до Кертіса. Він був у два з гаком рази молодший за мій суб’єктивний вік, молодий, мускулистий, а завдяки хімії втовкмачив собі в голову, що він небезпечний. Він так нагадував мені самого себе в цьому ж віці, що це аж бісило. Мені хотілося його потрусити. — Ти що?

Кертіс проковтнув грудку в горлі.

— Я служив у провінційній піхоті.

— Ким? Моделлю-мотиватором? — я підійшов і рукою пхнув його у груди, а тоді, засоромившись, опустив її. Знизив голос. — Послухай, Кертісе. Не піддавай цьому нас обох.

— Думаєш, ти з біса крутий, еге ж?

— Тут річ не у крутизні, К… Кертісе, — я мало не назвав його карапузом. Здавалося, почасти мені все ж таки хочеться побитися. — Річ у тому, що це — два різні види. Чого навчають у провінційній піхоті? Рукопашного бою? Двадцяти семи способів убити людину голіруч? По суті ж, ти все одно залишаєшся людиною. Я — посланець, Кертісе. Це — не те ж саме.

Він усе одно напав на мене, розпочавши з прямого випаду, який мав відвернути мою увагу, тим часом як збоку на рівні голови летів удар ногою навідліг. Якби цей удар влучив, у мене тріснув би череп, але це було безнадійною театральщиною. Може, річ була у хімії, якою він накачався того вечора. Жодна людина при здоровому глузді у справжній бійці не б’є ногою вище пояса. Я одночасно ухилився від випаду та копняка і схопив його за ногу. Різко крутнув — і Кертіс похилився, заточився й розпластався на барній стійці. Я вчавив його обличчя в негнучку поверхню і став тримати, вчепившись йому в волосся.

— Розумієш, про що я?

Він здавлено замукав і безсило запручався, тим часом як бармен з обличчям-годинником непорушно стояв. Кров з його зламаного носа розтеклася по поверхні стійки. Переводячи дух, я вивчав утворені нею візерунки. Я задихався від блокування, якому піддав свою обробку. Взявся за його правицю та рвучко підтягнув її до його талії. Борсання припинилося.

— Добре. Тепер не ворушись, бо зламаю. У мене не той настрій, — я швидко прочісував його кишені. У внутрішній нагрудній кишені його куртки я знайшов маленьку пластикову пробірку. — Ага. То які маленькі радощі розходяться твоїм організмом сьогодні? Судячи з того стояка, гормональні підсилювачі, — я підняв пробірку на світло й побачив у ній тисячі маленьких шматочків кристалів. — Військовий формат. Де ти взяв цю штуку, Кертісе? Невже одержав на дурничку, як ішов з піхоти?

Я знову взявся за пошуки та знайшов систему введення — крихітний тоненький пістолетик з ковзкою камерою та магнітною котушкою. Засипаєш кристали у руків’я, закриваєш, магнітне поле їх орієнтує, а прискорювач випльовує їх на достатній для проникнення швидкості. Подібне на Сарин осколковий пістолет. Вони були зручною для бойових медиків, а отже, дуже популярною альтернативою безголковим шприцам.

Я грубо поставив Кертіса на ноги й відпихнув від себе. Він утримався на ногах, тримаючись однією рукою за носа і гнівно на мене зиркаючи.

— Захили голову і все припиниться, — сказав я йому. — Ну ж бо, більше я тебе не скривджу.

— Будило!

Я підняв кристали та пістолетик.

— Звідки вони в тебе?

— Відбокфи в бене, Ковачу, — Кертіс знехотя ледь помітно захилив голову, водночас намагаючись не випустити мене з поля зору. Він крутив очима, як кінь у паніці. — Ні хвіна я тобі не скаву.

— Ясно, — я повернув хімію на барну стійку та пару секунд серйозно подивився на нього. — Тоді дозволь мені замість цього сказати дещо тобі. Знаєш, що роблять, коли створюють посланця? Випалюють усі обмеження на насильство, набуті людською психікою внаслідок еволюції. Розпізнавання сигналів покори, динаміку ієрархії, відданість зграї. Усе це зникає, відключається нейрон за нейроном, і це замінюють свідомим бажанням завдавати шкоди.

У відповідь він мовчки на мене дивився.

— Розумієш? Простіше було одразу тебе вбити. Так було б легше. Мені довелося себе зупиняти. Ось що таке Посланець, Кертісе. Наново зібрана людина. Справа рук людських.

Мовчання напружилося. Доходить до нього чи ні, було геть незрозуміло. Згадуючи Новопешт півтора століття тому та молодого Такеші Ковача, я в цьому сумнівався. В його віці вся ця петрушка здавалася б мені втіленням мрії про міць.

Я знизав плечима.

— Якщо ти ще не здогадався, відповідь на запитання пані негативна. Мене це не цікавить. Ось, це має тебе порадувати, і ці відомості коштували тобі лише зламаного носа. Якби ти не накачався під зав’язку, вони б, можливо, навіть цього тобі не коштували. Передай їй: дякую велике, високо ціную вашу пропозицію, але тут надто багато відбувається — не відірватися. Передай їй, що це починає мені подобатися.

На вході до бару хтось кашлянув. Я підняв очі й побачив на сходах постать у костюмі та з малиновим волоссям.

— Я чомусь заважаю? — спитав ірокез. Голос у нього був неспішний і спокійний. Він не належав до крутеликів з Фелл-стрит.

Я забрав свій напій зі стійки.

— Аж ніяк, пане поліціянте. Підходьте, долучайтеся до вечірки. Що будете?

— Міцний ром, — сказав коп і підбрів до нас. — Якщо є. Маленький келишок.

Я показав один палець роботу з обличчям-годинником. Бармен витягнув невідомо звідки квадратний келих і наповнив його темно-червоною рідиною. Ірокез неквапом пройшов повз Кертіса, дорогою кинувши на нього зацікавлений погляд, і вхопив довгою рукою свій напій.

— Дуже дякую, — він трохи надпив і нахилив голову. — Непогано. Ковачу, я хотів би перекинутися з вами словом. Наодинці.

Ми обидва позирнули на Кертіса. Водій у відповідь зиркнув на мене повними ненависті очима, але новоприбулий розрядив напруження. Коп смикнув головою в бік виходу. Кертіс пішов, ще тримаючись за поранене обличчя. Коп провів його поглядом, а тоді повернувся до мене.

— Ваша робота? — невимушено спитав він.

Я кивнув.

— Він мене спровокував. Ситуація трохи вийшла з-під контролю. Він думав, що декого захищає.

— Ну, тоді я радий, що він не захищає мене.

— Як я вже сказав, ситуація трохи вийшла з-під контролю. Я надто бурхливо зреагував.

— Блін, вам не треба переді мною виправдовуватися, — коп сперся на стійку і зі щирим інтересом роззирнувся довкола. Тепер мені згадалося його обличчя. Сховище Бей-Сіті. Той, у якого швидко тьмянів жетон. — Як він почувається достатньо ображеним, хай висуває звинувачення, а ми знову відтворимо дещо з пам’яті цього закладу.

— То ви роздобули ордер? — це запитання я поставив з удаваною легкістю.

— Майже. З юридичним відділом завжди доводиться чекати. Срані ШІ. Послухайте, я хотів вибачитися за Мерсера з Девідсоном, за те, як вони поводилися на станції. Вони часом поводяться як довбограї, але взагалі-то вони нормальні.

Я махнув келихом убік.

— Забудьте.

— Добре. Я — Родріґо Баутіста, сержант кримінальної поліції. Як правило, партнер Ортеґи, — він допив свій келих і всміхнувся мені на весь рот. — Мушу зазначити, наші стосунки не надто міцні.

— Ясно, — я подав бармену сигнал, попросивши ще випивки. — Скажіть-но мені ось що. Ви всі ходите до одного перукаря чи це якийсь фокус для згуртування команди?

— Один перукар, — Баутіста сумовито знизав плечима. — Старий з Фултон-стрит. Колись сидів. Вочевидячки, коли його закинули у сховище, ірокези були в моді. Це, блін, єдина зачіска, яку він знає, але він непоганий хлоп, та й бере дешево. Один з нас кілька років тому почав до нього ходити, а він надав нам знижки. Ви знаєте, як це буває.

— Але не Ортеґа?

— Ортеґа сама себе стриже, — Баутіста змахнув рукою — мовляв, що тут поробиш. — Має невеличкий сканер голопередач, каже, що він покращує її просторову координацію чи щось таке.

— Не така, як усі.

— Так, є таке, — Баутіста задумливо помовчав, вдивляючись кудись не дуже далеко. Машинально трохи надпив свою нову порцію. — Я тут саме через неї.

— Ой-йой. Зараз буде дружнє попередження?

Баутіста скривився.

— Ну, буде дружнє — називайте як хочете. Я не напрошуюся на перелом носа.

Я мимохіть засміявся. Баутіста приєднався до мене, лагідно всміхнувшись.

— Річ у тому, що їй боляче дивитись, як ви ходите з цим обличчям. Вони з Райкером були реально близькі. Вона вже рік як сплачує іпотеку за його чохол, а на лейтенантську платню це робити нелегко. Вона ніколи не думала, що його хтось перекупить, як перекупив отой гівнюк Банкрофт. Райкер, як-не-як, уже не пацан, та й красунчиком ніколи не був.

— Він має нейрохімію, — зауважив я.

— О, точно. Він має нейрохімію, — Баутіста широко змахнув рукою. — Вже випробували?

— Пару разів.

— Це все одно що танцювати фламенко у рибальській сіті, так?

— Вона трохи грубувата, — визнав я.

Цього разу засміялися ми обидва. Коли сміх ущух, коп знову зосередився на своїй склянці. Його обличчя посерйознішало.

— Я не намагаюся на вас тиснути. Просто кажу: давайте полегше. Це не зовсім те, що їй зараз потрібно.

— І мені теж, — щиро промовив я. — Це ж, блін, узагалі не моя планета.

Баутіста явно мені співчував, а може, просто трохи сп’янів.

— Гадаю, Світ Гарлана страх як відрізняється.

— Правильно гадаєте. Послухайте, я не хочу бути грубим, але хіба ніхто не казав Ортезі, що Райкер пропав навіки — гірше тільки реальна смерть? Вона ж не збирається чекати на нього двісті років?

Коп поглянув на мене примруженими очима.

— Ви чули про Райкера, еге ж?

— Я знаю, що він сидить подвійний термін. Я знаю, за що він сів.

Тут в очах Баутісти відобразилося щось схоже на осколки старого болю. Обговорювати своїх корумпованих колег — справа однозначно невесела. Якусь мить я шкодував про свої слова.

«Місцевий колорит. Засвоюй його.»

— Хочете сісти? — безрадісно запитав коп, вишукуючи барні табурети, які, вочевидь, хтось колись прибрав. — Може туди, за столики? Ця розповідь буде довгою.

Ми влаштувалися за одним із циферблатних столів, і Баутіста заходився шукати у себе в кишені цигарки. Я засіпався, проте заперечно хитнув головою, коли він запропонував мені цигарку. Він, як і Ортеґа, явно здивувався.

— Я кинув.

— У цьому чохлі? — Баутіста за завісою духмяного блакитного диму шанобливо звів брови. — Вітаю.

— Дякую. Ви збиралися розповісти мені про Райкера.

— Райкер, — коп випустив із ніздрів дим і відкинувся назад, — ще пару років тому працював із хлопцями з відділу викрадення чохлів. Порівняно з нами вони — народ досить витончений. Не так легко викрасти цілий чохол неушкодженим, і цим загалом займаються розумніші злочинці. У них трохи збігаються повноваження з відділом органічних ушкоджень, здебільшого тоді, коли тіла починають розбирати. В таких закладах, як клініка Вея.

— Та невже? — беземоційно промовив я.

Баутіста кивнув.

— Так, там учора хтось заощадив нам достобіса часу й сил. Зробив із того закладу розпродаж запчастин. Але ви, гадаю, нічого про це не знаєте.

— Це, певно, сталося, як я виходив із дверей.

— Так, ну, то пусте. Взимку дев’ятого року Райкер ганявся за якимось звичайним шахраєм, який займався страхуванням, ну, ви знаєте, як це: коли клони, надані за полісами на перечохлення, виявляються порожніми резервуарами, а куди поділися тіла, не знає ніхто. Усе раптом з’ясувалось, і тут виявляється, що ці тіла використовують в одній брудній маленькій війні на півдні. Корупція у вищих ешелонах влади. Справа дійшла аж до рівня Президії ООН. Кільком людям для годиться дають по шапці, а Райкер стає героєм.

— Непогано.

— У короткостроковій перспективі — так. А тут заведено ось як: герої набувають дуже великого розголосу, а Райкерові дістався повний фарш. Інтерв’ю на Першій СвітоМережі, навіть дуже добре розпіарений романчик із Сенді Кім. Підписи у факсах. Поки все це не встигло припинитися, Райкер ухопився за свій шанс. Подався на переведення до органічних ушкоджень. Він уже встиг пару разів попрацювати з Ортеґою — як я й казав, ми час від часу перетинаємося, — тож він знав тутешню програму. Відмовити йому відділ не міг у жодному разі, тим паче після його пафосної промови про бажання піти туди, де можна змінювати світ.

— І це йому вдалося? Ну, змінити світ?

Баутіста надув щоки.

— Він був добрим копом. Можливо. Місяць по тому це запитання ще можна було поставити Ортезі, але потім вони злигались і її здоровий глузд зійшов на пси.

— Ви цього не схвалюєте?

— Слухайте, а що тут схвалювати? Якщо людина так до когось ставиться, то мусить із цим жити. Тоді просто складно проявляти об’єктивність у цьому плані. Коли Райкер облажався, Ортеґа не могла не стати на його бік.

— І вона стала? — я відніс наші порожні келихи до бару й наповнив їх знову, не припиняючи говорити. — Я думав, це вона його здала.

— Де ви таке чули?

— Мені розповідали. Джерело не бозна-яке поважне. То це неправда?

— Нє-а. Серед вуличної наволочі дехто любить виставляти це в такому світлі. Я думаю, що вони кінчають собі у штанці від думки, що ми стукаємо одне на одного. Сталося ось що: відділ внутрішніх справ загріб Райкера в її квартирі.

— Ой-й-й.

— Ага, оце так лазер у сраку, скажіть? — коли я передав Баутісті нову порцію випивки, він поглянув на мене. — Вона, звісно, ніколи цього не показувала. Просто одразу заходилася протистояти звинуваченням ВВС.

— Я чув, йому не залишили жодних шансів.

— Так, тут ваше джерело не помилилося, — ірокез задумливо поглянув у свій келих, наче не знаючи напевне, чи слід йому продовжувати. — Ортеґа припускала, що Райкера підставив якийсь високопоставлений гівнюк, якому дісталося в дев’ятому році. І він справді нашкодив безлічі людей.

— Але ви в це не вірите?

— Хотів би вірити. Як я вже казав, він був добрим копом. Але я також казав, що відділ викрадення чохлів займається розумнішими злочинцями, а отже, там треба бути обережним. У розумних злочинців є розумні юристи, і їх не можна ганяти коли завгодно. Відділ органічних ушкоджень працює з усіма, починаючи від останніх покидьків. Загалом нам дістається трохи більше свободи. Саме цього й хотіли ви, вибачте, хотів Райкер, коли переводився. Свободи, — Баутіста спорожнив келих і поставив його, прокашлюючись. Пильно на мене поглянув. — На мою думку, Райкер надто сильно захопився.

— Бах-бах-бах?

— Щось таке. Я вже бачив, як він проводить допити — як правило, він ходить на межі. Один прокол… — тепер в очах Баутісти відобразився давній жах. Страх, із яким він проживав кожний день. — Із деякими з цих гівнюків реально легко збіситися. Дуже легко. Думаю, саме це і сталося.

— Моє джерело каже, що він зробив PC двом, а ще двох залишив із неушкодженими пам’ятями. Це, блін, явно з біса необачно.

Баутіста ствердно смикнув головою.

— Так і каже Ортеґа. Але це якось нелогічно. Розумієте, все це сталося в чорній клініці у Сієтлі. Двоє неушкоджених, вони дихали, вибралися з будівлі, залізли в катер і полетіли. Коли той катер піднявся, Райкер залишив у ньому сто двадцять чотири дірки. Про навколишній транспорт я вже не кажу. Неушкоджені булькнули в Тихий океан. Один з них помер за кермом, другий — під час зіткнення. Втопився десь на глибині двісті метрів. Райкер перевищив свої повноваження, а сієтлівські копи не дуже люблять, коли люди з жетонами чужих міст стріляють по транспорту, тож видобувальні команди так і не підпустили його до тіл.

Коли виявилося, що пам’яті належать католикам, усі реально здивувались, і хтось у поліції Сієтла цьому не повірив. Копнули трішки глибше — і виявляється, що ярлики про міркування совісті підроблені. Занурені кимось страшенно необачним.

— Або людиною, що дуже поспішала.

Баутіста клацнув пальцями й показав на мене пальцем з-за столу. Тепер він уже точно був напідпитку.

— Отож-бо. ВВС вирішив, що Райкер облажався, дозволивши свідкам утекти, і його єдиною надією було почепити їм на пам’яті табличку «не турбувати». Ясна річ, коли неушкоджених таки воскресили, вони обидва клялися й божилися, що Райкер прийшов без ордера, нахрапом, а тоді силою вдерся до клініки, а коли вони не стали відповідати на його запитання, почав грати у «хто наступний» плазмовим пістолетом.

— Це правда?

— Про ордер? Так. Райкер узагалі не мав там бути. Про все інше? Хто його зна.

— Що сказав Райкер?

— Що цього не робив.

— І все?

— Не, то була довга історія. Він поїхав за підказкою, нахрапом вліз усередину, просто щоб побачити, як далеко він може зайти, а тоді в нього раптом почали стріляти. Він заявляє, що, може, когось і підстрелив, але, мабуть, не в голову. Заявляє, що клініка, швидше за все, привела двох працівників, якими можна було пожертвувати, та й спалила їх, перш ніж він приїхав. Заявляє, що нічого не знає про занурення, що відбувалися, — Баутіста сонно знизав плечима. — Того норця знайшли, і він сказав, що йому за це заплатив Райкер. Він пройшов тест на поліграфі. Але він також запевняє, що Райкер йому подзвонив, а не спілкувався з ним віч-на-віч. Віртуальний зв’язок.

— Який можна підробити. З легкістю.

— Так, — Баутіста явно був задоволений. — Але потім цей хлоп заявляє, що вже працював на Райкера раніше, цього разу — віч-на-віч, і це він теж казав на поліграф. Райкер його знає, з цим не посперечаєшся. А тоді ВВС, ясна річ, захотів знати, чому Райкер не взяв із собою запасних копій. Свідки, що були на вулиці, казали, що Райкер поводився як маніяк — стріляв наосліп, норовив збити катер. Як я вже казав, поліції Сієтла це не надто сподобалося.

— Сто двадцять чотири дірки, — пробурмотів я.

— Ага. Дуже багато дірок. Райкерові неабияк хотілося збити тих двох неушкоджених.

— Це могло бути підставою.

— Так, могло, — Баутіста трохи протверезів, і його голос став сердитий. — Там багато чого могло бути. Але факт залишається фактом: ви, блін, вибачте… Факт залишається фактом: Райкер зайшов надто далеко, а коли гілка під ним зламалася, ловити його було нікому.

— Отже, Ортеґа вірить у версію з підставою, залишається на боці Райкера і протистоїть ВВС аж до кінця, а коли вони програють… — я кивнув. — Коли вони програють, вона бере на себе іпотеку за чохол, щоб уберегти Райкерове тіло від міського аукціону. І йде шукати нові докази?

— Вгадали. Вона вже подала апеляцію, але запустити диск вона зможе щонайменше за два роки від початку ув’язнення, — Баутіста щиро, від душі зітхнув. — Як я вже казав, це її мучить.

Ми трохи посиділи мовчки.

— Знаєте, — нарешті сказав Баутіста, — я, мабуть, піду. Сидіти тут і говорити про Райкера Райкерові в обличчя — це вже якось дивно. Не знаю, як Ортеґа це витримує.

— Це просто норма життя в сучасну епоху, — відповів я йому й вихилив свою випивку.

— Так, мабуть, так. А я б наче вже мав до цього звикнути. Я півжиття проводжу за розмовами з жертвами, які носять чужі обличчя. Про покидьків я взагалі мовчу.

— То ким ви вважаєте Райкера? Жертвою чи покидьком?

Баутіста насупився.

— Фігове запитання. Райкер був добрим копом, який припустився помилки. Це не робе його покидьком. І жертвою теж не робе. Просто людиною, що облажалася. Я сам живу десь за квартал від цього.

— Звісно. Вибачте, — я потер вилицю. В розмовах Посланців таких проколів бути не повинно. — Я трохи втомився. Здається, той квартал, в якому ви живете, мені знайомий. Думаю, я піду посплю. Якщо хочете ще випити, перш ніж піти, пригощайтеся. Я платитиму.

— Ні, дякую, — Баутіста допив те, що залишалося в його склянці. — Правило старого копа: ніколи не пий на самоті.

— Здається, мені треба було стати старим копом, — я встав, злегка похитуючись. Може, Райкер і смалив так, ніби йому набридло жити, але стійкістю до алкоголю він не відзначався. — Гадаю, ви самі спокійно можете вийти.

— Аякже, — Баутіста підвівся, щоб піти, а ступивши з півдюжини кроків, обернувся. Він зосереджено насупився. — А, так. Ясна річ, мене тут ніколи не було, гаразд?

Я відмахнувся й запевнив його:

— Вас тут ніколи не було.

Він задумливо всміхнувся, і його лице раптом почало здаватися дуже молодим.

— Так. Добре. Мабуть, ще побачимося.

— Побачимося.

Я провів його поглядом, а тоді з жалем пропустив потроху у свої одурманені чуття жахливо холодні процеси самоконтролю посланця. Повернувшись у неприємно тверезий стан, я взяв з барної стійки Кертісові наркотичні кристали й пішов поговорити з «Гендріксом».

Розділ двадцять перший

— Знаєте щось про синаморфестерон?

— Чула.

Ортеґа байдужо копирсалася в піску носаком чобота. Пісок ще був вогкий після відпливу, і сліди позаду нас наповнювалися вологою. Підковоподібний пляж був порожній. Крім нас, там були лише мартини, які шикувалися в геометричні фігури ген-ген угорі.

— Ну, раз ми вже чекаємо, може, розкажете мені?

— Гаремний наркотик, — побачивши мій порожній погляд, Ортеґа нетерпляче надула щоки. Судячи з її поведінки, спалося їй кепсько.

— Я нетутешній.

— Ви ж мені казали, що були на Шарії.

— Так. Як військовий. Часу на ознайомлення з культурою в мене було не так уже й багато. Ми були надто зайняті вбивством людей.

Останнє було не зовсім правдою. Після пограбування Зігічче посланці серйозно зайнялися механікою створення лояльного Протекторату режиму. Бунтівників винищували, в осередки опору проникали, а тоді їх знищували, колаборантів вводили в політикум. При цьому ми чимало дізналися про місцеву культуру.

Я попросив переведення ще до закінчення.

Ортеґа прикрила рукою очі й оглянула пляж в обох напрямках. Жодних рухів. Вона зітхнула.

— Це — підсилювач чоловічих реакцій. Стимулює агресію, статеву міць, упевненість. На вулицях Близького Сходу та Європи його називають «жеребцем», на півдні — «торо». У нас тут його небагато, обстановка на вулицях спокійніша. І я цьому рада. Судячи з того, що я чула, він може бути дуже шкідливим. Ви натрапили на нього вчора ввечері?

— У певному розумінні, — це практично збігалося з тим, що я дізнався вчора з бази даних «Гендрікса», але в коротшій формі та з меншою кількістю хімічних термінів. Кертісова ж поведінка ідеально відповідала переліку симптомів і побічних ефектів. — Припустімо, що я хочу роздобути трохи цієї штуки. Де б я міг її взяти? Ну, з легкістю.

Ортеґа пильно поглянула на мене і пройшла до сухішого піску.

— Як я вже казала, у нас тут його небагато, — промовила вона в ритмі своїх вимучених кроків, загрузаючи ногами в піску. — Вам би довелося попитати людей. Когось, хто має зв’язки не лише на місцевому рівні. Або синтезувати його тут. Але я не знаю. Якщо йдеться про дизайнерські гормони, це цілком може бути дорожче, ніж просто купити речовину на півдні.

На гребені дюни вона зупинилась і знову роззирнулася довкола.

— Де її носить?

— Може, вона не приїде, — безрадісно припустив я.

Я й сам не надто добре поспав. Більшу частину ночі після відходу Родріґо Баутісти я роздумував над недоречно зазубленими фрагментами банкрофтівської головоломки та переборював сильне бажання покурити. Здавалося, я ледве вмостив голову на подушці, коли «Гендрікс» розбудив мене дзвінком від Ортеґи. Тоді ще було непристойно рано.

— Вона приїде, — сказала Ортеґа. — Канал заброньовано на її персональний передавач. Виклик, напевно, затримується через систему безпеки на вході. Ми пробули тут усього секунд із десять реального часу.

Я здригнувся від холодного вітру з моря й не відповів. Угорі знову вишикувалися мартини. Ця віртуальність була дешева й не призначалася для тривалого перебування.

— Цигарки маєте?

Я сидів у холодному піску й курив з якимось машинальним завзяттям, аж раптом на правому краю затоки щось ворухнулося. Я випрямився і примружив очі, а тоді поклав долоню на руку Ортезі. Цей рух обернувся на стовп чи то піску, чи то води, піднятий у повітря поверхневим транспортом, який швидко рухався, прямуючи до нас уздовж пляжу.

— Я ж вам казала, що вона приїде.

— Або приїде хтось інший, — пробурмотів я, зіп’явся на ноги й потягнувся до «Немекса», якого, звісно, не було на місці. Мало які віртуальні форуми дозволяли у своїх конструктах вогнепальну зброю. Натомість я струсив пісок з одягу й пішов уздовж пляжу, ще намагаючись позбутися неприємного відчуття, що тут я марную час.

Тепер транспорт опинився досить близько, щоб його стало видно, перетворився на темну крапку на тлі хмари власного сліду. Я чув його мотор, який пронизливо верещав, перекрикуючи меланхолійне квиління мартинів. Я повернувся до Ортеґи, яка досі незворушно стежила біля мене за апаратом, що наближався.

— Трохи забагато як на телефонний дзвінок, хіба ні? — в’їдливо сказав я.

Ортеґа знизала плечима й викинула цигарку в пісок.

— Гроші — не гарантія смаку, — промовила вона.

Цятка, що мчала, обернулася на низенький одномісний наземний реактивний транспорт із плавцями, пофарбований у переливчасто-рожевий колір. Він пробирався крізь неглибокі хвилі на краю води, безладно розбризкуючи за собою воду та розсипаючи мокрий пісок, але за кількасот метрів його пілотеса, вочевидь, побачила нас, тому що маленьке суденце відійшло на більшу глибину та помчало до нас, лишаючи по собі пінистий слід, удвічі вищий за себе.

— Рожевий?

Ортеґа ще раз знизала плечима.

Наземний реактивний апарат вийшов на берег метрів за десять від нас і з дрижанням спинився; довкола нього приземлилися потривожені грудки мокрого піску. Коли буря, якою супроводжувалося його прибуття, вщухла, люк відкинувся назад і звідти вилізла постать у чорному одязі та шоломі. Те, що постать була жіноча, було більш ніж очевидно завдяки обтислому льотному костюму, який закінчувався чоботами, інкрустованими вигадливим срібним візерунком.

Я зітхнув і пішов за Ортеґою до апарата.

Жінка в льотному костюмі зіскочила в мілку воду й похлюпала нам назустріч, смикаючи за замки на своєму шоломі. Коли ми зустрілися, шолом знявся, і по плечах костюма розсипалося довге мідне волосся. Жінка захилила голову і трусонула волоссям, демонструючи обличчя з широкими вилицями та великими, виразними оніксовими очима, вишуканим носом і пишно виліпленими вустами.

Давній, примарний натяк на красу Міріам Банкрофт, якою колись відзначалася ця жінка, було повністю стерто.

— Ковачу, це Лейла Беґін, — офіційно промовила Ортеґа. — Пані Беґін, це Такеші Ковач, найманий детектив Лоренса Банкрофта.

Великі очі відверто мене оцінили.

— Ви з іншої планети? — звернулася вона до мене.

— Так. Зі Світу Гарлана.

— Так, лейтенантка про це згадувала, — голос Лейли Беґін відзначався добре відтвореною хрипкістю та акцентом, який вказував на те, що вона не звикла говорити аманглійською. — Можу лише сподіватися, що це означає, що ваш розум відкритий.

— Відкритий до чого?

— До правди, — Беґін здивовано поглянула на мене. — Лейтенант Ортеґа казала мені, що вас цікавить правда. Може, підемо?

Не чекаючи на реакцію, вона пішла вздовж прибою. Я перезирнувся з Ортеґою, яка тицьнула великим пальцем, але сама навіть не ворухнулася. Я повагався пару секунд, а тоді пішов за Беґін.

— А що там за правда? — запитав я, наздогнавши її.

— Вас було найнято, щоб дізнатися, хто вбив Лоренса Банкрофта, — напружено промовила вона, не роззираючись довкола. — Ви бажаєте знати правду про те, що сталося в ніч його смерті. Хіба це не так?

— Отже, ви не думаєте, що це було самогубство?

— А ви?

— Я перший спитав.

Я побачив на її губах слабеньку усмішку.

— Ні. Не думаю.

— Дайте-но вгадаю. Ви підозрюєте Міріам Банкрофт. Лейла Беґін зупинилася й розвернулася на шикарно оздобленому підборі.

— Виз мене кепкуєте, пане Ковач?

В її очах було щось таке, від чого з мене враз здиміла вся дратівлива веселість. Я хитнув головою.

— Ні, я з вас не кепкую. Але я маю рацію, чи не так?

— Ви зустрічалися з Міріам Банкрофт?

— Так, трохи.

— Без сумніву, вона здалася вам чарівною.

Я ухильно знизав плечима.

— Часом дещо різкою, але загалом — так. Слово «чарівна» підійде.

Беґін подивилася мені в очі й серйозно сказала:

— Вона психопатка.

І знову пішла. Ще мить — і я пішов за нею.

— Термін «психопат» уже не має вузького значення, — обережно промовив я. — Часом я чув, як його застосовували до цілих культур. Раз чи двічі його навіть застосовували до мене. Реальність у наш час така гнучка, що важко сказати, хто від неї відірваний, а хто — ні. Можна навіть сказати, що це розрізнення безглузде.

— Пане Ковач, — тепер у голосі жінки вчувалася нетерплячість. — Міріам Банкрофт напала на мене, коли я була вагітна, і вбила мою ненароджену дитину. Вона знала, що я вагітна. Вона діяла навмисне. Ви коли-небудь були на сьомому місяці вагітності?

Я хитнув головою.

— Ні.

— Шкода. Через це щонайменше раз маємо проходити ми всі.

— Це важкувато ввести в законодавство.

Беґін скоса глянула на мене.

— У цьому чохлі ви схожі на людину, знайому зі втратами, але це — оболонка. Чи є ви тим, чим здаєтеся, пане Ковач? Чи знайомі ви зі втратами? Ми зараз говоримо про непоправні втрати. Чи знаєте ви, що це таке?

— Думаю, так, — промовив я — жорсткіше, ніж хотів.

— Тоді ви зрозумієте мої почуття до Міріам Банкрофт. На Землі кортикальну пам’ять встановлюють після народження.

— Там, звідки я родом, теж.

— Я втратила ту дитину. Її не повернути ніякою технікою.

Я не міг зрозуміти, реальним чи вдаваним було збудження в голосі Лейли Беґін, але втрачав фокус. Я повернувся до початку.

— Це не дає Міріам Банкрофт мотиву для вбивства чоловіка.

— Та ні, якраз дає, — Беґін знову нагородила мене косим поглядом, і на її обличчі знову з’явилася гірка усмішка. — Я не була окремим інцидентом у житті Лоренса Банкрофта. Як він, на вашу думку, мене зустрів?

— Я чув, що в Окленді.

Її усмішка розквітла й перетворилася на жорстокий сміх.

— Який евфемізм. Так, звичайно, він зустрів мене в Окленді. Він зустрів мене в місці, яке називали М’ясною Полицею. Місце не надто шикарне. Лоренсові було потрібно деградувати, пане Ковач. У нього на це стояло. До мене він займався цим десятиліттями, і я не знаю, чому він став би зупинятися після мене.

— Отже, Міріам раптом вирішує: досить — і продірявлює його?

— Вона на це здатна.

— Не сумніваюся, — в теорії Беґін було повно дірок, як у полоненому шарійському дезертирі, але я не збирався детально розповідати цій жінці про те, що знав. — Ви, як я розумію, не маєте жодних почуттів до самого Банкрофта? Ані добрих, ані поганих.

Знов усмішка.

— Я була повією, пане Ковач. Доброю. Добра повія відчуває те, чого від неї хоче клієнт. Ні для чого іншого простору немає.

— Ви маєте на увазі, що можете отак просто відключити власні почуття?

— Ви маєте на увазі, що самі цього не можете? — відказала вона.

— Гаразд, яких почуттів хотів від вас Лоренс Банкрофт?

Вона зупинилася й повільно розвернулася до мене. Мені стало так ніяково, наче я щойно дав їй ляпаса. Її обличчя від спогадів стало подібним на маску.

— Тваринної нестримності, — нарешті промовила вона. — А далі — беззастережної вдячності. І я перестала відчувати як те, так і інше, щойно він перестав мені платити.

— А що ви відчуваєте зараз?

— Зараз? — Лейла Беґін перевела погляд на море, наче звіряючи температуру бризу з температурою свого внутрішнього світу. — Зараз я не відчуваю нічого, пане Ковач.

— Ви погодилися зі мною поговорити. У вас, напевно, була якась причина.

Беґін зневажливо махнула рукою.

— Мене лейтенантка попросила.

— Дуже відповідально з вашого боку.

Жінка знову перевела погляд на мене.

— Ви знаєте, що сталося після мого викидня?

— Я чув, від вас відкупилися.

— Так. Звучить неприємно, еге ж? Але сталося саме це. Я взяла Банкрофтові гроші й заткнулася. Сума була дуже велика. Проте я не забула, звідки вийшла. Я досі повертаюся до Окленда двічі чи тричі на рік, я знаю дівчат, які працюють у Полиці зараз. У лейтенанта Ортеґи там добра слава. Багато дівчат їй завинили. Можна сказати, що я відплачую за певні послуги.

— А помста Міріам Банкрофт тут ні до чого?

— Яка помста? — Лейла Беґін знову коротко та жорстко засміялася. — Я надаю вам інформацію, бо мене попросила лейтенантка. Ви не зможете нічого заподіяти Міріам Банкрофт. Вона — мет. Вона недоторканна.

— Недоторканних не буває. Навіть серед метів.

Беґін сумовито поглянула на мене.

— Ви нетутешній, — сказала вона. — І це видно.

Дзвінок Беґін був маршрутизований через одного карибського зв’язкового агента, а його віртуальний час було орендовано у чайнатаунського форумного провайдера. «Дешево, — пояснила мені Ортеґа дорогою туди, — і, мабуть, цілком безпечно. Банкрофт, якщо бажає приватності, витрачає півмільйона на системи конфіденційності. Я ж просто йду поговорити туди, де ніхто не слухає».

А ще там було тісно. У проміжку між банком у вигляді пагоди та фасадом ресторану з запітнілими вікнами простір був на вагу золота. Рецепції можна було дістатися, подолавши вузькі сталеві сходи та поміст, прикріплений до одного крила середнього рівня пагоди. На розкішній площі сім чи вісім квадратних метрів підлоги зі спеченого піску під дешевим скляним оглядовим куполом потенційним клієнтам влаштували зону очікування з природнім світлом і двома парами крісел, неначе видертих зі знятого з експлуатації реактивного лайнера. Біля крісел сиділа старезна азійка за купою секретарського обладнання, більшість із якого явно була вимкнена, та стерегла коротенькі внутрішні сходи, що вели в нутрощі будівлі. Далеко внизу були лише вузькі коридори, захаращені кабелепроводами та трубами. Уздовж кожного коридора вишикувалися двері кабінок обслуговування. Електродні кушетки були встановлені в кабінках під прямим кутом заради економії площі та зусібіч оточені щитками приладів, які блимали та припадали пилом. Пристібаєшся, під’єднуєш електроди, а тоді вводиш у підлокітник дивана даний тобі на рецепції кодовий номер. Тоді приходить машина й захоплює твій розум.

Повернення з широчезного обрію пляжної віртуальності стало шоком. Розплющивши очі й побачивши просто над головою блоки контрольно-вимірювальних приладів, я на мить повернувся думками на Світ Гарлана. Мені тринадцять років, і я прокидаюся в віртуальній аркаді після свого першого порноформату. Низькошвидкісного форуму, де дві хвилини реального часу забезпечили мені суб’єктивні півтори години за іграми в товаристві двох подружок з надутими грудьми та тілами, що більше підходили мультяшним, аніж реальним жінкам. За сценарієм дія відбувалася в кімнаті з запахом льодяників, рожевими подушками, килимками зі штучного хутра та вікнами, в яких відображався нічний міський пейзаж із низькою роздільною здатністю. Коли я почав водитися з бандами й більше заробляти, швидкість і роздільна здатність зросли, а сценарії стали вигадливішими, але нікуди не дівався затхлий дух і прилипання тродів до шкіри опісля, коли я виринав між тісними стінами труни.

— Ковачу?

Я кліпнув і потягнувся до ременів. Вибравшись із кабінки, я побачив, що Ортеґа вже чекає на мене в оснащеному трубами коридорі.

— То що ви думаєте?

— Я думаю, що вона бреше, як дише, — я підняв руки, застерігаючи Ортеґу від вибуху емоцій. — Ні, послухайте, я вірю, що Міріам Банкрофт страшна. З цим я не сперечаюся. Проте є півсотні причин, з яких вона не підходить на цю роль. Та ну нахрін, Ортеґо, ви ж її на поліграфі перевіряли.

— Так, знаю, — Ортеґа пішла за мною коридором. — Але я думала ось про що. Знаєте, вона сама зголосилася пройти отой тест. Ну, тобто він у будь-якому разі обов’язковий для свідків, але вона почала його вимагати практично одразу, як я прибула на місце злочину. Вона не вимахувалася, вдаючи з себе заревану партнерку, навіть жодної сльозинки не пролила: просто влізла в аварійний катер і попросила дроти.

— І?

— І я думаю про те, що ви утнули з Ратерфордом. Ви сказали, що, якби вас тоді перевіряли на поліграфі, вас би не викрили; тепер…

— Ортеґо, це обробка посланця. Чиста дисципліна розуму. Це не щось фізичне. Це не масовий товар, який можна купити в «Чохломаркеті».

— Міріам Банкрофт ходить у новітньому чохлі від «Накамура». Її обличчя та тіло використовують, щоб їх продавати…

— «Накамура» виробляє щось здатне обхитрувати поліційний поліграф?

— Офіційно — ні.

— Ну, отож…

— Бляха-муха, та не тупіть так. Ви ніколи не чули про індивідуальну біохімію?

Я зупинився біля підніжжя сходів, які вели до рецепції, та похитав головою.

— Я в це не вірю. Спалити свого чоловіка зброєю, до якої мають доступ лише він і вона. Нема дурних.

Ми вийшли нагору; Ортеґа йшла слідом за мною.

— Подумайте над цим, Ковачу. Я не кажу, що це було зумисне…

— А як же віддалене зберігання? Цей злочин був безглуздим…

— …навіть не кажу, що це було раціонально, але ви маєте…

—... мала бути людина, яка не знала…

— Блін! Ковачу!

Голос Ортеґи підвищився на цілу октаву.

Ми вже перебували в зоні рецепції. Ліворуч ще чекали двоє клієнтів, чоловік і жінка, що завзято обговорювали якийсь великий пакунок, загорнутий у папір. Праворуч на периферії мерехтіло щось багряне, чого там не мало бути. У мене перед очима була кров.

Старезна азійка-адміністраторка була мертва: їй розрізали горло якимось предметом, який виблискував металом у глибині рани довкола її шиї. Голова жінки лежала на столі у блискучій калюжі її ж крові.

Моя рука одразу потягнулася до «Немекса». Поряд із собою я почув різкий звук: Ортеґа зарядила першою кулею свій «Сміт і Вессон». Я кинувся до двох клієнтів, що чекали, та їхнього паперового пакунка.

Час розтягнувся, наче вві сні. Через нейрохімію все здавалося нереально повільним; на долівку мого зору осінніми листочками падали окремі картинки.

Пакунок уже розпався. Жінка тримала компактний «Сонцеструм», а чоловік — автоматичний пістолет. Я витягнув «Немекс» і почав стріляти від стегна.

Двері до помосту розчахнулись, і в них з’явилася ще одна постать, яка тримала в кожній руці по пістолету.

Біля мене бахнув «Сміт і Вессон» Ортеґи, який відкинув новоприбулого назад за двері, наче прокручуючи відео його входження задом наперед.

Першим пострілом я розірвав підголовник на кріслі жінки, осипавши її білою набивкою. «Сонцеструм» зашкварчав, його промінь збився. Друга куля підірвала їй голову й пофарбувала плавучі білі порошинки в червоний колір.

Ортеґа люто заволала. Вона й досі стріляла — вгору, підказало мені периферійне чуття. Десь над нами її постріли розбили скло.

Чоловік з автоматичним пістолетом ледве зіп’явся на ноги. Я помітив на його обличчі безликі риси синта і всадив у нього пару куль. Він незграбно позадкував до стіни та все одно підняв пістолет. Я кинувся на підлогу.

Купол у нас над головами тріснув і посипався всередину. Ортеґа щось крикнула, і я покотилася вбік. На долівку біля мене мішком повалилося сторч головою якесь тіло.

Почав стріляти без конкретної цілі автоматичний пістолет. Ортеґа знову скрикнула і припала до підлоги. Я випрямився, перекотившись на коліна мертвій жінці, і знову, тричі поспіль, вистрілив у синтетика. Стрілянина припинилася.

Тиша.

Я повів «Немексом» направо і наліво, перевіряючи кутки кімнати та вхідні двері. Зазублені краї розбитого купола вгорі. Чисто.

— Ортеґо!

— Так, я в нормі.

Вона розвалилася на іншому боці приміщення та сперлася на лікоть. Напруженість у її голосі вказувала на те, що вона бреше. Я сяк-так зіп’явся на ноги та пройшов до неї, хрускочучи ногами по битому склу.

— Де болить? — запитав я, нахилившись, щоб допомогти їй сісти.

— Плече. Ця грана сучка поцілила в мене з «Сонцеструма».

Я сховав «Немекс» і подивився на рану. Промінь залишив на куртці Ортеґи ззаду довгу діагональну борозну та прорвав лівий наплічник згори. М’ясо під наплічником на вузькій смужці посередині засмажилося, обвуглилося до кістки.

— Пощастило, — сказав я з удаваною легкістю. — Якби ти не пригнулася, дісталося б твоїй голові.

— Я не пригиналася — я, бляха, падала.

— Непогано. Не хочеш підвестися?

— А ти як думаєш? — Ортеґа, спираючись на неушкоджену руку, стала на коліна, а тоді підвелася. Коли куртка зачепила рану, вона скривилася. — Блін, щипає.

— Здається, те саме сказав хлопака у дверях.

Спершись на мене, вона повернулася й пильно подивилася; її очі були за кілька сантиметрів від моїх. Я зробив незворушне обличчя, і її лице, наче світанок, осяяв сміх. Вона хитнула головою.

— Господи, Ковачу, ти упоротий засранець. Це в Корпусі вчать жартувати після перестрілювань чи це в тебе природне?

Я повів її до виходу.

— Природне. Давай, тобі треба подихати свіжим повітрям.

Позаду нас, судячи зі звуку, щось раптово заборсалося. Різко розвернувшись, я побачив, як, похитуючись, спинається на ноги синтетичний чохол. Його голова в тому місці, де мій останній постріл зірвав йому бічну частину черепа, була розбита і спотворена, а долоня застиглої, скривавленої правиці, що колись тримала пістолет, застигла розкритою у спазмі, зате друга рука згиналася й розминалася, стискаючи долоню в кулак. Синт наштовхнувся на крісло, випрямився й попрямував на нас, тягнучи за собою праву ногу.

Я дістав «Немекс» і наставив його зі словами:

— Бій закінчено.

На спотвореному обличчі з’явилася посмішка. Ще один непевний крок. Я насупився.

— На Бога, Ковачу, — Ортеґа й сама намацувала зброю. — Закінчуй.

Я вистрілив, і моя куля відкинула синта на засипану склом підлогу. Він крутнувся пару разів, а тоді завмер на долівці, хоч і продовжував мляво дихати. Поки я зачудовано на це дивився, з його вуст злетів булькотливий смішок.

— Бляха, досить, — прокашляв він і знову розсміявся. — Еге ж, Ковачу? Бляха, досить.

Ці слова на мить шокували мене, а тоді я крутнувся й попрямував до дверей, тягнучи за собою Ортеґу.

— Щ…

— Виходимо. Виходьте, бляха-муха.

Я випхав її у двері поперед себе і схопився за огорожу надворі. На доріжці попереду лежав, скрутившись, мертвий стрілець із пістолета. Я ще раз штовхнув Ортеґу, і вона незграбно перескочила через тіло. Грюкнувши за собою дверима, я побіг за нею.

Ми вже майже дійшли до кінця помосту, аж тут купол за нами здетонував, піднявши цілий гейзер зі скла та сталі. Я чітко почув, як двері позаду нас злетіли з петель, а тоді ударна хвиля підхопила нас обох, наче пальта, і викинула зі сходів на вулицю.

Розділ двадцять другий

Уночі поліціянти справляють потужніше враження.

Передусім тоді спалахують вогники, що забарвлюють похмурі міни перехожих у драматичні кольори: злочинний червоний і димчасто-блакитний. А ще є звук сирен серед ночі, подібний на скрегіт ліфта, що несеться вниз рівнями міста; тріскотливі голоси комунікаторів, чомусь водночас бадьорі й таємничі; тьмяно освітлені кремезні постаті, що приходять і зникають, і уривки загадкових розмов; техніка, яку використовують правоохоронці, водночас демонструючи її пробудженим спостерігачам; відсутність будь-яких інших подій, що могли би стати вакуумним тлом. Нема на що витріщатися, одначе люди все одно годинами дивитимуться на це.

Інша справа — дев’ята ранку робочого дня. Відреагувавши на дзвінок Ортеґи, прибула парочка катерів, але у загальному гаморі міста їхні вогні та сирени були майже непомітні. Бригади поліціянтів в одностроях перекрили вулицю бар’єрами від випадкового проникнення й вивели людей з навколишніх підприємств, тим часом як Ортеґа вмовила приватну охорону банку не арештовувати мене як можливого співучасника мінування. Вочевидь, за голови терористів було призначено винагороду. За майже невидимою завісою бар’єрів утворився натовп, але він, здається, головно складався з розлючених пішоходів, що намагалися пройти вулицею.

Я пересидів усе це на бордюрі навпроти, перевіряючи поверхневі ушкодження, які дістав під час короткого польоту вздовж помосту на вулицю. Здебільшого це були синці та садна. Завдяки формі зони рецепції, створеної оператором форуму, більша частина ударної хвилі пішла просто вгору, крізь дах; туди ж полетіла переважна більшість осколків. Нам дуже пощастило.

Ортеґа залишила юрбу поліціянтів у одностроях, що зібралися під банком, і перейшла вулицю, прямуючи до мене. Вона вже зняла куртку, а над раною в неї на плечі затягувалася видовжена біла пляма тканинного шва. Плечову кобуру Ортеґа зняла й неміцно тримала в одній руці, а її груди ворушилися під тонкою бавовною білої футболки з написом: «Ви маєте право мовчати — чому б ним не скористатися?» Вона сіла на бордюр біля мене.

— Машина криміналістів уже їде, — хтозна-навіщо сказала вона. — Як думаєш, ми знайдемо в руїнах щось корисне?

Я поглянув на тліючі руїни купола й хитнув головою.

— Там точно будуть тіла, можливо, навіть з неушкодженими пам’ятями, але ті хлопці були більше ніж просто місцевими вуличними головорізами. Тобі вони лише скажуть, що їх найняв синт, можливо, за півдюжини ампул тетрамету на кожного.

— Так, вони були якісь недбалі, еге ж?

Я відчув, як на моїх губах на мить з’явилася усмішка.

— Щось таке. Втім, я не думаю, що вони взагалі мали нас уколошкати.

— Вони мали просто завдавати нам клопоту, поки твій приятель не вибухне, так?

— Якось так.

— Детонатор, як мені здається, був підключений до показників його життєдіяльності. Правильно? Вбиваєш його — і бум, він забирає тебе з собою. І мене теж. А також дешевих наймитів.

— І знищує власну пам’ять і чохол, — кивнув я. — Чисто, еге ж?

— То що пішло не так?

Я неуважно потер шрам у себе під правим оком.

— Він мене переоцінив. Я мав убити його негайно, але промазав. Тоді він, імовірно, вкоротив би собі віку, але я розпанахав йому руку, намагаючись зупинити автоматичний пістолет. — Я уявив собі, як зброя випадає з розчепірених пальців і ковзає по підлозі. — Ще й вибив його з руки так, що він би ніяк не дотягнувся. Чуючи, як ми йдемо, він, напевно, лежав там і бажав собі смерті. Цікаво, якою моделлю синта він користувався.

— Хоч хто то був, ця людина може розраховувати на мою підтримку коли завгодно, — бадьоро промовила Ортеґа. — Можливо, криміналістам усе-таки щось зостанеться.

— Ти знаєш, хто то був, так?

— Він назвав тебе Ков…

— То був Кадмін.

Ненадовго запала тиша. Я дивився, як зі зруйнованого купола куриться дим. Ортеґа вдихнула й видихнула.

— Кадмін у сховищі.

— Вже нє, — я скоса позирнув на неї. — Цигарки не знайдеться?

Вона без жодного слова передала мені пачку. Я витрусив одну, вставив її в кутик рота, підніс до вістря наліпку запалювання й добряче затягнувся. За роки ці рухи стали рефлекторними, неначе макрокоманда потреби. Мені нічого не треба було робити свідомо. У мої легені проникав дим; я наче вдихав парфуми, якими на моїй пам’яті користувалася моя кохана.

— Він знав мене, — видихнув я. — І історію квеллістки він знає. «Бляха, досить!» — саме це промовила партизанка-квеллістка на ім’я Іффі Дім, помираючи на допиті в часи Виселення на Світі Гарлана. В ній була встановлена внутрішня вибухівка, і вона підірвала весь будинок. Нічого не пригадується? А хто, як ми знаємо, може розкидатися Квеллиними цитатами, наче уродженець Міллспорта?

— Блін, Ковачу, він у сховищі. Людину неможливо витягнути зі сховища без…

— Без ШІ. Маючи ШІ, це можна зробити. Я бачив, як це робили. Головне командування на Адорасьйон чинило так з нашими військовополоненими, раз — і все, — я клацнув пальцями. — Все одно що ловити слонових скатів на нерестовому рифі.

— Так просто? — іронічно перепитала Ортеґа.

Я втягнув ще трохи диму і проігнорував її.

— Пам’ятаєш, коли ми були у віртуалі з Кадміним, у небі з’явився отой ефект із блискавкою?

— Не бачила. Ні, стоп, так. Я думала, що то глюк.

— Це був не глюк. Він торкнувся Кадміна. Відобразився у столі. Тоді він і пообіцяв мене вбити, — я повернувся до неї та змучено всміхнувся. Віртуальну подобу Кадміна я згадував чітко і з жахом. — Не хочеш почути справжню легенду першого покоління Світу Гарлана? Іншопланетну казочку?

— Ковачу, навіть за наявності ШІ їм би знадобилося…

— Хочеш почути казку?

Ортеґа знизала плечима, скривилася й кивнула.

— Авжеж. Не повернеш цигарки?

Я кинув їй пачку й зачекав, поки вона запалювала цигарку. Вона дмухнула димом на інший бік вулиці.

— Тоді вперед.

— Гаразд. Моя батьківщина, Новопешт, колись була текстильним містом. На Світі Гарлана є рослина, що зветься бела-трава. Вона росте в морі і частенько на березі. Висушивши її та обробивши хімікатами, з неї можна виготовляти щось на кшталт бавовни. У часи Заселення Новопешт був столицею бела-трави Світу. Умови на фабриках були кепські вже тоді, а коли квеллісти перевернули все догори дриґом, стало ще гірше. Бела-бавовняна галузь занепала, з’явилося величезне безробіття, безпросвітна бідність, а виселенці ніхріна не могли з цим зробити. Вони ж були революціонерами, а не економістами.

— Та сама стара пісня, еге ж?

— Ну, принаймні на знайомий мотив. Про текстильні нетрі в ті часи ходили страхітливі історії. Наприклад, про духів-молотильників, про канібала з вулиці Кітано.

Ортеґа затягнулася цигаркою й розширила очі.

— Чарівно.

— Ну, так, скрутні часи. Так і з’явилась історія про божевільну Людмилу-швачку. Її розповідали дітям, щоби змушувати їх виконувати хатню роботу й повертатися додому засвітла. Божевільна Людмила мала проблемну бела-бавовняну фабрику та трьох дітей, які ніколи їй не допомагали. Вони гуляли допізна, грали в аркадах по всьому місту та спали цілісінький день. Тож одного разу, за переказами, Людмила з’їхала з глузду.

— Отже, доти вона не була божевільна?

— Ні, просто трохи заклопотана.

— Ти назвав її божевільною Людмилою.

— Так називається історія.

— Але якщо вона не була божевільна на початку…

— Ти хочеш почути цю історію чи ні?

В Ортеґи піднявся один кутик рота. Вона махнула на мене цигаркою.

— Історія стверджує, що якось увечері, коли її діти збиралися вийти, вона підсипала їм щось у каву, а коли вони залишилися напівпритомні, але, зауваж, усе-таки при тямі, вона повезла їх на Мис Мітчема й викинула одного за одним у молотильні резервуари. Кажуть, їхні крики було чути аж на другому боці болота.

— Умгу-у-у-у…

— Звісно, поліціянти щось запідозрили…

— Та невже?

— …але нічого не могли довести. Двійко з тих дітей вживали певну нехорошу хімію, ще вони лигалися з місцевою якудзою, і, коли вони зникли, ніхто не здивувався по-справжньому.

— У цій історії є якась суть?

— Так. Розумієш, Людмила позбулася своїх сраних нікчемних дітисьок, але це насправді не допомогло. Їй усе одно було треба, щоби хтось працював за обробними чанами, носив бела-траву сходами на фабриці, а в неї все одно не було ні шеляга за душею. І що ж вона зробила?

— Гадаю, щось криваве.

Я кивнув.

— Ось що вона зробила: витягнула з молотилки рештки своїх понівечених дітей і зшила з них величезну триметрову тушу. А тоді, однієї священної для темних сил ночі, вона викликала тенґу, щоб…

— Кого?

— Тенґу. Це такий собі хуліган — ти б, мабуть, назвала його демоном. Вона викликала тенґу, щоб оживити тушу, а тоді зашила його.

— Коли — поки він відвернувся?

— Ортеґо, це казка. Вона зашила всередину душу тенґу, але пообіцяла її відпустити, якщо та прослужить їй дев’ять років. Дев’ять у гарланітських пантеонах є священним числом, тож для неї угода була так само обов’язкова, як і для тенґу. На жаль…

— Ох.

— …тенґу не славляться терплячістю, та й працювати на стару Людмилу, на мою думку, було не надто легко. Якось уночі, коли не спливла ще й третя частина терміну контракту, тенґу розірвав її. Дехто каже, що це влаштувала Кішімо-джін, що вона нашептала тенґу на вухо жахливі замовляння на…

— Кішімо Джін?

— Кішімо-джін, божественна заступниця дітей. Так вона помстилася Людмилі за загибель дітей. Це одна версія — є й інша, ніби… — я краєчком ока помітив роздратування на обличчі Ортеґи й поквапився. — Ну, так чи інакше, тенґу розірвав її, але при цьому замкнувся в заклинанні і став приреченим на вічне ув’язнення в туші. І тепер, коли ту, хто проказала заклинання, було вбито і навіть гірше — зраджено, туша почала гнити. Окремими шматочками, незворотньо. І тому тенґу довелося блукати вулицями та фабриками текстильного району в пошуках свіжого м’яса на заміну зогнилим частинам тіла. Він завжди вбивав дітей, бо частини, які йому треба було замінювати, мали дитячий розмір, але, скільки він не пришивав до туші нову плоть…

— То він навчився шити?

— Тенґу різнобічно обдаровані. Хоч скільки він щось собі замінював, кілька днів по тому нові частини починали гноїтись, і йому знову доводилося йти на полювання. У районі його звуть Клаптевиком.

Я замовк. Ортеґа самими губами вимовила: «О», — а тоді повільно видихнула дим. Подивилася, як дим розсіюється, а тоді повернулася до мене.

— Це тобі мати розповіла?

— Батько. Коли мені було п’ять.

Вона поглянула на кінчик своєї цигарки.

— Милота.

— Ні. Милим він не був. Але це інша історія, — я підвівся й поглянув уздовж вулиці туди, де біля одного з аварійних бар’єрів зібрався натовп. — Кадмін десь поблизу, і його неможливо контролювати. Хоч на кого він працював раніше, зараз він працює сам на себе.

— Як це? — Ортеґа сердито розвела руками. — Гаразд, ШІ міг проникнути у стек поліції Бей-Сіті. Я в це повірю. Але зараз ми говоримо про мікросекундне втручання. Якби воно було довше, здійнявся б сигнал тривоги відсіль до Сакраменто.

— Йому було досить мікросекунди.

— Але Кадмін не у стеку. Їм би треба було знати, де він крутиться, і їм би знадобилися координати. Їм би знадобився…

Вона зупинилася: зрозуміла, що зараз буде.

— Я, — договорив я за неї. — Їм би знадобився я.

— Але ж ти…

— Ортеґо, мені знадобиться трохи часу, щоб із цим розібратися, — я закинув цигарку в водостік і скривився від смаку в роті. — Сьогодні, може, ще й завтра. Перевір стек. Кадмін зник. Бувши тобою, я б тимчасово заліг на дно.

Ортеґа скорчила кислу міну.

— Ти кажеш мені діяти обережно у власному місті?

— Я нічого не кажу тобі робити, — я витягнув «Немекс» і дістав напівспорожнілий магазин майже так само машинально, як і курив. Обойма зникла в кишені моєї куртки. — Я пояснюю тобі співвідношення сил. Нам потрібно буде десь зустрітися. Не у «Гендріксі». І не в такому місці, до якого тебе можна відстежити. Не кажи мені, просто запиши, — я кивнув на натовп за бар’єрами. — Будь-хто з тих, хто стоїть там і має пристойні імплантати, може сфокусуватися на цій розмові та підсилити її.

— Господи, — вона надула щоки. — Це технопараноя, Ковачу.

— Не кажи мені так. Колись я заробляв цим на життя.

Вона на мить замислилася над цим, а тоді витягнула ручку й начеркала щось на боці пачки з цигарками. Я виловив зі своєї кишені новий магазин і вставив його в «Немекс», не припиняючи оглядати натовп.

— Отак, — Ортеґа кинула пачку мені. — Це код таємного місця. Введи його в будь-яке таксі в області Затоки, і воно тебе туди довезе. Я буду там сьогодні та завтра ввечері. Далі все буде як завжди.

Я спіймав пачку лівою рукою, швидко глянув на цифри й заховав її в куртці. Тоді клацнув замком «Немекса», щоб перевести в патронник першу кулю, і засунув пістолет назад у кобуру.

— Скажи це мені, коли перевіриш стек, — сказав я й пішов.

Розділ двадцять третій

Я пішов на південь.

У мене над головою з запрограмованою гіперефективністю входили в потік транспорту й виходили з нього автотаксі, які час від часу підлітали до землі, намагаючись зацікавити клієнтів. Погода над потоком транспорту саме змінювалася: з заходу насувалися сірі хмари, а коли я підіймав голову, мені на щоку час від часу падали крапельки дощу. Я вирішив не користуватися таксі. «Повертайся до примітиву», — сказала б Вірджинія Відаура. Коли на вас полює ШІ, ваша єдина надія — зникнути з електронного виміру. Звісно, на полі бою це зробити незмірно легше. Там досить багнюки й хаосу, щоби сховатися. Сучасне місто — нерозбомблене — це логістичний кошмар для такого ухиляння. Кожна будівля, кожен транспортний засіб, кожна вулиця підключені до мережі, а кожна ваша транзакція сигналізує про вас інфопсам.

Я знайшов побитий банкомат і поповнив з нього свою дедалі тоншу пачку пластифікованих банкнот. Тоді повернувся на два квартали назад і пішов на схід, аж поки не натрапив на телефонну будку. Обшукав кишені, знайшов картку, встановив на голові троди для дзвінка й набрав номер.

Зображення не було. Звуку з’єднання не було. Це був внутрішній чип. Із порожнього екрана грубо заговорив голос.

— Це хто?

— Ви дали мені свою картку, — сказав я, — на який-небудь серйозний випадок. Що ж, лікарю, виглядає на те, що зараз якраз сталося дещо офігезно серйозне, і нам треба про це поговорити.

Щось відчутно клацнуло — вона ковтнула, всього раз; а тоді знову залунав її голос, рівний і холодний.

— Нам слід зустрітися. До закладу ви, як я розумію, йти не хочете.

— Правильно розумієте. Знаєте червоний міст?

— Він зветься «Золоті ворота», — сухо промовила вона. — Так, він мені знайомий.

— Будьте там об одинадцятій. На смузі, що веде на північ. Приходьте самі.

Я відключив з’єднання. Знову набрав номер.

— Помешкання Банкрофтів, з ким бажаєте поговорити? — Жінка у строгому костюмі та з зачіскою, схожою на пілотські стрижки Енджін Чандри, заговорила й майже одразу з’явилася на екрані.

— З Лоренсом Банкрофтом, якщо можна.

— Пан Банкрофт зараз на нараді.

Так стало ще простіше.

— Чудово. Коли з ним можна буде поговорити, скажіть йому, будь ласка, що дзвонив Такеші Ковач.

— Ви б хотіли поговорити з пані Банкрофт? Вона залишила вказівки, що…

— Ні, — швидко відмовився я. — В цьому потреби не буде. Прошу, передайте панові Банкрофту, що я кілька днів буду недоступний для зв’язку, але зателефоную йому з Сієтла. Ось і все.

Я вимкнув з’єднання й поглянув на свій годинник. Від часу, який я залишив собі до прибуття на міст, залишилося близько години сорока хвилин. Я пішов шукати бар.

Із замуленого дна мого дитинства зблиснула дрібна монетка — вуличний дитячий віршик.

Мені було страшно.

Коли ми вийшли на під’їзну дорогу до мосту, дощ ще не почався, але вгорі похмуро збиралися хмари, а вітрове скло забризкали важкі краплі, надто нечисленні, щоб запустити роботу двірників у вантажівці. Я дивився, як попереду, спотворена розмазаними дощовими краплями, височіє споруда кольору іржі, і розумів, що змокну.

Руху на мосту не було. Над порожніми асфальтовими смугами та бічними помостами, всіяними незрозумілим сміттям, здіймалися опори мосту, схожі на кістки якогось нескінченно великого динозавра.

— Пригальмуй, — сказав я своєму супутникові, коли ми проїхали під першою опорою, і важкий автомобіль загальмував із недоречною силою. Я позирнув убік. — Спокійно. Я ж тобі казав: тут жодних ризиків. Я просто де з ким зустрінуся.

Трансплант Ніколсон сонно подивився на мене з водійського місця, одночасно дихнувши перегаром.

— Так, звісно. Ти щотижня роздаєш водіям стільки пластику? Просто витягаєш їх із лизоградських барів із благодійною метою?

Я знизав плечима.

— Вір у що хочеш. Просто не дуже жени. Як мене випустиш, зможеш їхати як завгодно швидко.

Ніколсон захитав скуйовдженою головою.

— Це якась хрінь, чуваче…

— Ось. На пішохідній доріжці стоїть. Випусти мене там.

Попереду на огорожу спиралася самотня постать, яка, вочевидячки, дивилася на затоку. Ніколсон зосереджено насупився й зігнув кремезні плечі, за які, мабуть, і отримав прізвисько. Побита вантажівка тихо, але не зовсім плавно пересікла дві смути й незграбно зупинилася біля правого бар’єра.

Я зіскочив, роззирнувся довкола в пошуках свідків, нікого не побачив і підтягнувся на відчинених дверцятах.

— Гаразд, тепер послухай. Сієтла я дістануся щонайменше за два дні, може, за три, тож ти просто сховайся в першому готелі, який знайдеться у стеку даних міста, і чекай на мене там. Плати готівкою, але реєструйся під моїм іменем. Я зв’яжуся з тобою між десятою та одинадцятою ранку, тож у цей час будь у готелі. Решту часу можеш робити що хочеш. Гадаю, я дав досить грошей, щоб ти не знудився.

Трансплант Ніколсон вишкірив зуби в багатозначній посмішці, через яку мені стало трохи шкода всіх, хто працював того тижня в індустрії розваг Сієтла.

— Не хвилюйся за мене, чуваче. Старий Трансплант знає, як схопити радість за цицьки.

— Я радий. Просто не влаштовуйся надто зручно. Можливо, нам доведеться швидко дати дьору.

— Ага, ага. А як щодо решти пластику, чуваче?

— Я ж тобі казав. Тобі заплатять, коли ми закінчимо.

— А якщо ти не прийдеш за три дні?

— У цьому випадку, — мило промовив я, — я буду мертвий. Якщо так станеться, краще сховатися на кілька тижнів. На твої пошуки не гаятимуть часу. Знайдуть мене — і зрадіють.

— Чуваче, я ж, здається, не…

— У тебе все буде гаразд. Побачимося за три дні.

Я зіскочив на землю, гримнув дверцятами вантажівки та двічі по них постукав. Загуркотів мотор, і Ніколсон знову вивів вантажівку на середину проїзної частини.

Провівши його поглядом, я ненадовго замислився, чи поїде він узагалі до Сієтла. Я, все ж таки, дав йому чималу суму грошей, і навіть те, що йому обіцяли другий платіж у разі виконання вказівок, не позбавить його спокуси повернутися кудись на узбережжя й одразу попрямувати до бару, в якому я його знайшов. А ще він може занервувати, сидячи в готелі й чекаючи, коли у двері постукають, і злиняє, перш ніж минуть три дні. Я, взагалі-то, не міг поставити йому на карб ці можливі зради, бо й сам не мав наміру приїздити. Мені здавалося, що він може чинити як завгодно.

«У процесі ухиляння від систем необхідно заплутувати противника з його переконаннями, — сказала мені на вухо Вірджинія. — Якомога більше відвертай увагу, не знижуючи швидкості».

— Ваш приятель, пане Ковач?

Лікарка підійшла до бар’єру й дивилася вслід машині.

— У барі познайомився, — чесно сказав я, переліз до неї й попрямував до огорожі.

Такий самий краєвид я бачив, коли Кертіс привіз мене з Сантач-Гауса в день мого прибуття. У потьмянілому перед дощем світлі повітряний транспорт мерехтів над будівлями по інший бік Затоки, наче рій світлячків. Примруживши очі, я розгледів у деталях острів Алькатрас, а на ньому — сірі стіни та жовтогарячі вікна бункера AT «ПсихаСек». Далі стояв Окленд. У мене за спиною було відкрите море, а на північ і на південь тягнувся щонайменше на кілометр порожній міст. Досить упевнений у тому, що тут мене можна заскочити зненацька хіба що тактичною артилерією, я повернувся до лікарки.

Коли мій погляд упав на неї, вона аж здригнулася.

— Що таке? — тихо спитав я. — Медична етика трохи тисне?

— Це не я придумала…

— Знаю. Ви просто підписували звільнення від зобов’язань, заплющували очі і таке інше. То хто це був?

— Не знаю, — не зовсім твердо промовила вона. — До Саллівана хтось ходив. У штучному чохлі. Здається, азійському.

Я кивнув. Трепп.

— Які вказівки дав Салліван?

— Віртуальний мережевий локатор, встановити між кортикальною пам’яттю та нервовим інтерфейсом, — медичні подробиці, здавалося, надавали їй сили. Її голос став твердішим. — Ми провели операцію за два дні до вашого відвантаження. Розрізали мікроскальпелем хребці по лінії першого надрізу для пам’яті, а тоді пересадили туди тканину. Жодна перевірка поза віртуалом нічого не виявляє. Щоб його знайти, вам би довелося провести повну нейроелектричну перевірку. Як ви здогадалися?

— Мені не треба було здогадуватися. Хтось скористався ним, щоб виявити та визволити найманого вбивцю з ізоляційного стеку поліції Бей-Сіті. Це — підсобництво злочину.

І ви, і Салліван сядете як мінімум на пару десятиліть.

Вона демонстративно оглянула порожній міст.

— Тоді чому тут немає поліціянтів, пане Ковач?

Я згадав перелік своїх правопорушень і військовий послужний список, які, напевно, привіз із собою на Землю, і замислився, як воно — стояти тут наодинці з людиною, яка все це скоїла. Що мало знадобитися людині для того, щоби прийти сюди самостійно. Кутик мого рота поволі, знехотя припіднявся.

— Гаразд, я вражений, — промовив я. — Тепер розкажіть мені, як нейтралізувати цю кляту штуку.

Вона серйозно поглянула на мене. Пішов дощ. Краплі були важкі та зволожували плечі її пальта. Я відчув його у волоссі. Ми обоє позирнули вгору, я чортихнувся. Мить — і вона наблизилася до мене й торкнулася важкої брошки на одному лацкані пальта. Повітря над нами замерехтіло, і дощ перестав на мене падати. Піднявши очі знову, я побачив, як він розбризкується, відлітаючи від купола відбивального поля в нас над головами. Тротуар довкола наших ніг потемнів плямами, а згодом — повністю, але магічне коло, що оточувало наші ноги, залишилося сухим.

— Для реального видалення локатора знадобиться мікрохірургічна операція, схожа на його встановлення. Її можна виконати, але для цього потрібна повноцінна мікроопераційна. Зі скромнішим обладнанням виникає ризик ушкодження нервового інтерфейсу чи навіть каналів спинномозкових нервів.

Я трохи відсунувся, зніяковівши від нашої близькості.

— Так, я зрозумів.

— Ну, тоді ви, мабуть, також зрозуміли, — сказала вона, перекривляючи мій акцент, — що для нейтралізації підпису передачі можна ввести у стековий приймач шифрувальний сигнал або дзеркальний код.

— За наявності оригінального підпису.

— За наявності, як ви кажете, оригінального підпису, — вона сягнула в кишеню й витягнула маленький диск у пластиковій оболонці, якусь мить потримала його на долоні, а тоді простягнула мені. — Ну, тепер він у вас є.

Я взяв диск і задумливо на нього глянув.

— Він справжній. Це вам підтвердить будь-яка нейроелектрична клініка. Якщо маєте сумніви, можу порекомендувати…

— Чому ви робите це для мене?

Вона зазирнула мені в очі, цього разу — не здригнувшись.

— Я роблю це не для вас, пане Ковач. Я роблю це для себе.

Я зачекав. Вона на мить відвернулася, поглянувши на інший берег Затоки.

— Пане Ковач, я знаю, що таке корупція. Неможливо тривалий час пропрацювати у судовій установі й не розпізнати бандита. Синтетик був з них. Комендант Салліван веде справи з цими людьми, відколи я працюю в Бей-Сіті. Повноваження поліціянтів втрачають силу за нашими дверима, а зарплати в Управлінні невисокі.

Вона знову поглянула на мене.

— Я ніколи не брала грошей у цих людей і до цього часу не діяла за їхніми дорученнями. Але я також ніколи їм не протистояла. Дуже легко було занурюватись у роботу та вдавати, ніби я не бачу, що відбувається.

— «Людське око — чудовий прилад, — байдужо процитував я „Вірші та інші витребеньки“. — Доклавши трохи зусиль, воно може не побачити навіть найстрашнішої несправедливості».

— Дуже влучно сказано.

— Це не мої слова. То як так вийшло, що ви провели операцію?

Вона кивнула.

— Як я вже сказала, мені досі вдавалося уникати реального контакту з цими людьми. Салліван відправив мене у відділ зачохлення з інших планет, бо там роботи було небагато, а послуги він завжди надавав місцевим. Це нас обох влаштовувало. У цьому плані він добрий управлінець.

— Отже, прикро, що нагодився я.

— Так, це стало проблемою. Він знав, що, як замість мене на цю процедуру відправлять когось із більш поступливих його медиків, це матиме дивний вигляд, а розголосу він не хотів. Судячи з усього, це було щось серйозне, — ці слова вона вимовила з тим самим глузливим наголосом, який перед цим зробила на моєму слові «зрозуміти». — Ці люди були підключені на високому рівні, і все мало пройти гладко. Але він не дурень, він підготував для мене пояснення.

— Яке?

Вона знову відверто поглянула на мене.

— Що ви — небезпечний психопат. Озвіріла машина для вбивств. І що, незалежно від причин, пускати вас у потоки даних без мітки було б нерозважливо. Хто його зна, куди ви можете перенестися голкокидком, вийшовши з реального світу. І я в це повірила. Він показав мені тамтешні матеріали на вас. О, він не дурень. Ні. Це я була дурна.

Я згадав Лейлу Беґін і нашу розмову про психопатів на віртуальному пляжі. Згадав власні зухвалі відповіді.

— Салліван не перший, хто називав мене психопатом. А ви не перша, хто в це повірив. Посланці, ну, це… — я знизав плечима й відвів погляд. — Це ярлик. Спрощення для широкого вжитку.

— Кажуть, дуже багато вас переметнулися на інший бік. Що двадцять відсотків серйозних злочинів у Протектораті відбувається з вини посланців-ренегатів. Це правда?

— Щодо відсотку? — я поглянув удалину крізь дощ. — Звідки мені знати? Так, нас на світі дуже багато. Після звільнення з Корпусу інших варіантів лишається небагато. Нас не пускають на жоден шлях, що може привести до влади чи впливу. На більшості планет нам заборонено обіймати посади на державній службі. Посланцям ніхто не довіряє, а це означає: жодних підвищень, жодних перспектив, жодних кредитів, жодних грошей.

Я знову повернувся до неї.

— А те, чого нас навчали, так близько до злочинів, що різниці майже немає. Щоправда, злочини легші. Більшість злочинців дурні, ви й самі це, мабуть, знаєте. Навіть організовані синдикати в порівнянні з Корпусом — усе одно що дитячі банди. Здобути там повагу легко. А якщо людина останнє десятиліття свого життя то підключалася до чохлів, то відключалася від них, відпочивала у стеку та жила в віртуалі, те, чим можуть загрожувати правоохоронні органи, здається їй досить безневинним.

Ми трохи постояли разом мовчки.

— Вибачте, — нарешті сказала вона.

— Не вибачайтеся. Будь-хто, хто прочитав би те досьє на мене…

— Я не це мала на увазі.

— А, — я опустив погляд на диск, який тримав у руках. — Ну, якщо ви прагнули щось спокутувати, я сказав би, що вам це щойно вдалося. І повірте: абсолютно чистих не буває. Таке можливо лише у стеку.

— Так. Я знаю.

— Ну, так. Ще я хотів би дізнатися всього одну річ.

— Яку?

— Салліван зараз у Центрі Бей-Сіті?

— Коли я вийшла, був там.

— І коли він, швидше за все, поїде цього вечора?

— Зазвичай він їде близько сьомої, — вона стиснула губи. — Що ви будете робити?

— Поставлю йому кілька запитань, — чесно сказав я.

— А якщо він на них не відповідатиме?

— Як ви вже сказали, він не дурний, — я поклав диск у кишеню куртки. — Дякую за допомогу, лікарю. Я б порекомендував вам не перебувати біля сховища сьогодні о сьомій. І дякую.

— Пане Ковач, я вже казала, що роблю це для себе.

— Я не це мав на увазі, лікарю.

— О.

Я м’яко поклав одну долоню їй на руку, а тоді відійшов від неї й повернувся в дощ.

Розділ двадцять четвертий

За роки сидіння на дерев’яній лаві утворилися зручні ямки у формі сідниць, так само повитиралися і підлокітники. Я влаштувався поздовж лави, вивалив чоботи на край, найближчий до дверей, за якими стежив, і всівся так, щоби прочитати вирізане у дереві графіті. Після тривалої пішої прогулянки містом я змок до рубця, але у вестибюлі було приємне опалення, а дощ безсило торохтів по видовжених прозорих панелях похилого даху в мене над головою. За якийсь час прийшов один з роботів завбільшки з собаку, щоб витерти мої брудні сліди на дорожньому покритті з гартованого скла. Я ліниво стежив за ним, поки роботу не було виконано, а свідоцтво мого прибуття на пляж не було повністю стерто.

Було б непогано думати, ніби мої електронні сліди можна стерти так само, але подібна втеча була доступна лише легендарним героям іншої епохи.

Робот-прибиральник посунув геть, а я повернувся до графіті. Здебільшого це були старі жарти, які я вже бачив у сотні схожих місць, написані аманглійською чи іспанською: «Cabron Modificado!»[5] та «Вийшов із себе, повернуся нескоро!», старий прикол: «Тут був видозмінений капець»; але високо на спинці лави я знайшов цікаве хайку, написане кандзі, вирізьблене дороги дриґом і схоже на крихітний ставочок перевернутого спокою серед люті та відчайдушної гордості:

Вирізаючи це в дереві, автор, напевно, спирався на спинку лави, та все одно кожен знак було виконано з елегантною обережністю. Я пильно і, мабуть, довго дивився на цю каліграфію, тим часом як у мене в голові кабелями високої напруги співали спогади про Світ Гарлана.

Із мрій мене вирвав раптовий вибух плачу праворуч. Молода чорношкіра жінка та двоє її дітей, теж чорношкірі, дивилися на згорбленого літнього білого чоловіка, який стояв перед ними у пошарпаному однострої з надлишкового майна ООН. Возз’єднання родини. На обличчі молодої жінки застиг шок — до неї ще як слід не дійшло, а до меншої дитини, мабуть, щонайбільше чотирирічної, це не дійшло взагалі. Дівчинка дивилася крізь білого чоловіка, самими губами знов і знов питаючи: «Де тато? Де тато?» Обличчя чоловіка виблискувало в насиченому дощем світлі з даху — здавалося, ніби він плакав, відколи його витягнули з резервуару.

Я повернув голову в бік порожньої частини вестибюлю. Мій батько, коли його перечохлили, просто проминув сім’ю, яка на нього чекала, і пішов з нашого життя. Ми навіть так і не дізналися, ким саме він був, хоча я часом думаю, чи не помітила мати чогось знайомого у чийомусь відвернутому погляді, якоїсь тіні його постави чи ходи, коли він проходив. Я не знаю, чи йому було надто соромно, щоб зустрічатися з нами, чи то він (що було ймовірніше) надто радів, що йому пощастило здобути чохол, здоровіший за його власне зруйноване алкоголем тіло, і вже планував нову подорож до інших міст і молодших жінок. Мені тоді було десять. Уперше я здогадався про це, коли доглядачі вивели нас зі сховища якраз перед закриттям на ніч. Ми просиділи там від полудня.

Головний доглядач був миролюбним старим дідом, який дуже добре ладнав з дітьми. Він поклав руку мені на плече і приязно поговорив зі мною, перш ніж вивести. Моїй матері він коротко вклонився і пробурмотів щось офіційне, завдяки чому дамба її самоконтролю лишилася цілою.

Він, мабуть, бачив таких, як ми, по кілька разів на тиждень.

Я запам’ятав код безпечного місця Ортеґи, щоб зайняти чимось голову, а тоді розірвав ту частину пачки з-під цигарок і з’їв.

Коли мій одяг уже майже висох, Салліван пройшов у двері на виході зі сховища і почав спускатися зі сходів. Його худе тіло було загорнуте у довгий сірий плащ, а на голові в нього був крислатий капелюх, яких я ще не бачив у Бей-Сіті. Його лице у клині між моїми підпертими ногами, візуально збільшене за допомогою нейрохімії, здавалося блідим і втомленим. Я трохи посунувся на лаві та злегка торкнувся кінчиками пальців «Філіпса» в кобурі. Салліван ішов просто до мене, але, побачивши, як я розвалився на лаві, несхвально стиснув вуста та змінив курс, аби уникнути людини, яку він, мабуть, прийняв за обірванця, якому у сховищі не місце. Він пройшов, більше на мене не поглянувши.

Я дав йому фору в кілька метрів, а тоді тихо здійнявся на ноги й пішов за ним, витягнувши з кобури під пальто «Філіпс». Наздогнав його саме тоді, як він дістався виходу. Коли перед ним розійшлися двері, я грубо пхнув його у спину біля попереку і швидко вийшов за ним. Коли двері почали зачинятися, він уже майже розвернувся до мене з перекошеним од гніву обличчям.

— Що це ти, по-твоєму… — решта фрази засохла в нього на вустах: він побачив, хто я.

— Коменданте Салліван, — привітно сказав я й показав йому «Філіпс» під курткою. — Це мовчазна зброя, а настрій у мене не найкращий. Прошу діяти саме так, як я вам скажу.

Він ковтнув.

— Чого ви хочете?

— Я хочу поговорити про Трепп та інших. І я не хочу робити це під дощем. Ходімо.

— Моя машина…

— Геть не підійде, — кивнув я. — Тож ходімо пішки. І ще одне, коменданте Салліван, якщо ви бодай кліпнете не на ту людину, я вас розірву пострілом навпіл. Зброї ви не побачите, і ніхто не побачить. Але вона все одно буде на місці.

— Ви робите помилку, Ковачу.

— Не думаю, — я нахилив голову до поріділих рядів припаркованого транспорту на стоянці. — Навпростець і ліворуч, на вулицю. Ідіть, поки я не скажу вам зупинитися.

Салліван почав говорити щось іще, але я різко тицьнув йому в бік стволом «Філіпса», і він заткнувся. Боком він обережно зійшов зі сходів до парковки, а тоді, вряди-годи озираючись назад, у бік обвислих подвійних воріт за посіченою місцевістю, які, здавалося, заіржавіли на бігунках у відчиненому стані кілька століть тому.

— Дивіться вперед, — гукнув я, долаючи дедалі більшу відстань між нами. — Я досі тут, про це не турбуйтеся.

На вулиці я дав відстані збільшитися приблизно до десятка метрів і вдав, ніби геть не пов’язаний із постаттю попереду себе. Район був не бозна-який, і людей під дощем ходило небагато. Салліван був легкою мішенню для «Філіпса» і на вдвічі більшій відстані.

За п’ять кварталів я помітив запітнілі вікна локшинної перекусної, яку шукав. Пришвидшивши крок, я опинився біля ближчого до вулиці плеча Саллівана.

— Тутечки. Ідіть до кабінок позаду й сідайте.

Я перевірив вулицю, і коли мені ніхто не впав у око, пішов за Салліваном усередину.

У закладі було майже порожньо: ті, хто їв удень, давно пішли, а до вечора ще був час. У кутку з зів’ялою елегантністю сушених букетиків сиділи дві старезні китаянки, одночасно киваючи головами. З іншого боку ресторану відпочивали досить загрозлива на вигляд четвірка молодих чоловіків у світлих шовкових костюмах, які гралися з дорогими на вигляд приладами. За столом біля одного з вікон якийсь гладкий білий розправлявся з величезною мискою чоу-мейну, водночас гортаючи сторінки голопорнографічного коміксу. На встановленому високо на одній стіні відеоекрані показували якийсь незрозумілий місцевий спорт.

— Чаю, — сказав я молодому офіціантові, що прийшов нас зустріти, і всівся у кабінці навпроти Саллівана.

— Вам це з рук не зійде, — непереконливо пообіцяв він. — Навіть якщо ви мене вб’єте, по-справжньому вб’єте, перевірять останні перечохлення і рано чи пізно вийдуть на вас.

— Так, можливо, навіть дізнаються про неофіційну операцію, яку пройшов цей чохол перед моїм прибуттям.

— Ота сучка. Вона…

— Ви не можете погрожувати, — м’яко промовив я. — Ба більше, ви не можете зараз нічого — лише відповідати на мої запитання і сподіватися, що я вам повірю. Хто наказав вам мене помітити?

Тиша — було тільки чути репортаж із матчу з екрана на стіні. Салліван похмуро витріщився на мене.

— Гаразд, я спрощу вам завдання. Просто скажіть «так» чи «ні». До вас прийшла штучна людина на ім’я Трепп. Тоді ви вперше мали з нею справи?

— Я не знаю, про що ви говорите.

Я, контролюючи гнів, добряче ляснув його по губах. Він повалився боком на стіну кабінки, загубивши капелюха. Розмова молодиків різко припинилася, а тоді, коли я скоса на них поглянув, дуже жваво почалася знову. Дві бабусі скуто зіп’ялися на ноги й вийшли одна за одною через чорний хід. Білий навіть не відірвався від свого голопорно. Я перехилився через столик.

— Коменданте Салліван, ви сприймаєте це в неналежній манері. Мені дуже цікаво знати, кому ви мене продали. Я не піду лише через те, що ви ще трохи переймаєтеся конфіденційністю клієнтів. Повірте мені, вам заплатили недостатньо, щоб ви грали зі мною в мовчанку.

Салліван знову сів, витираючи кров, що цівкою текла з його рота. Йому слід віддати належне: неушкодженою частиною губ він зумів гірко всміхнутися.

— Думаєте, мені ніколи не погрожували, Ковачу?

Я оглянув руку, якою його вдарив.

— На мою думку, ви дуже мало знайомі з насильством над особистістю, і це буде заважати. Я дам вам можливість розповісти мені те, що я хочу знати, тут і тепер. Опісля ми підемо туди, де є звукоізоляція. Отже, хто прислав Трепп?

— Ковачу, ви зарізяка. Звичайнісінький…

Я викинув над столом ліву руку й зацідив кісточками зігнутих пальців йому в ліве око. Вийшло тихіше за ляпас. Салліван загарчав від шоку й сахнувся від удару, зіщулившись у кріслі. Я байдужо на це дивився, поки він не оговтався. У мені здіймалося щось холодне, щось народжене на лавах судової установи Новопешта і загартоване за роки безцільної гидоти, яку я бачив на власні очі. Я заради нас обох сподівався, що Салліван не такий крутий, яким намагається здаватися. Знову нахилився до нього.

— Ви сказали це, Салліване. Я зарізяка. Не поважний злочинець, як ви. Я не мет, не бізнесмен. Я не маю ані особистих інтересів, ані соціальних зв’язків, ані купленої респектабельності. Я — це просто я, а ви стоїте на моєму шляху. Тож почнімо знову. Хто прислав Трепп?

— Він не знає, Ковачу. Ви марнуєте час.

Голос жінки був легкий і бадьорий, трохи підвищений — так, щоб було чутно з дверей, в яких вона стояла, засунувши руки в кишені довгого чорного пальта. Вона була струнка, бліда, мала коротке темне волосся і стояла у спокійній позі, що вказувала на наявність бойових навичок. Під пальтом на ній була сіра стебнована сорочка — судячи з вигляду, ударостійка — і робочі штани того ж кольору, заправлені у високі чоботи. З лівого вуха в неї звисала одна срібна сережка у вигляді викинутого тродного кабеля. Виглядало на те, що жінка сама.

Я повільно опустив «Філіпс», і вона спокійно ввійшла до ресторану, скориставшись підказкою. Молодики стежили за кожним її кроком, але вона, якщо й знала про їхні погляди, то не показувала цього. Опинившись кроків за п’ять від нашої кабінки, вона запитливо поглянула на мене й почала поволі витягати руки з кишень. Я кивнув, і вона закінчила цей рух, показавши відкриті долоні та пальці, прикрашені перснями з чорного скла.

— Трепп?

— Гарний здогад. Дасте мені сісти?

Я махнув «Філіпсом» на протилежне сидіння, де Салліван обіруч тримався за око.

— Якщо ви зможете вмовити свого партнера посунутися. Тільки тримайте руки над столом.

Жінка всміхнулася й нахилила голову. Позирнула на Саллівана, який уже тулився до стіни, звільняючи місце для неї, а тоді, тримаючи руки по швах, елегантно всілася біля нього. Рухалася вона так економно, що її сережка-підвіска майже не ворухнулася. Сівши, вона притиснула обидві руки до столу перед собою долонями вниз.

— Так вам спокійніше?

— Так нормально, — сказав я й помітив, що персні з чорного скла, як і сережка, були жартом на тілесну тематику. Крізь кожен перстень, наче на рентгені, було видно примарно-блакитну частину кісток пальця в ньому. Принаймні стиль Трепп міг мені сподобатися.

— Я нічого йому не сказав, — бовкнув Салліван.

— Та ви не знали ні хріна цікавого, — байдужо відказала Трепп, навіть не повернувшись до нього. — Я б сказала, що вам пощастило, що я прийшла. Пан Ковач не схожий на людину, готову прийняти відповідь «не знаю». Я правильно кажу?

— Чого ви хочете, Трепп?

— Прийшла допомогти, — у ресторані щось загриміло, і Трепп позирнула вгору. Прийшов офіціант, який приніс тацю з великим чайником і двома чашками без ручок. — Ваше замовлення?

— Так. Пригощайтеся.

— Дякую, обожнюю це діло, — Трепп зачекала, поки офіціант усе розставляв, а тоді зайнялася чайником. — Салліване, не хочете чашку й собі? Слухай, принеси-но чашку і йому. Дякую. То на чому я зупинилася?

— Ви прийшли на допомогу, — з притиском вимовив я.

— Ага, — Трепп сьорбнула зеленого чаю й поглянула на мене з-за вінця чашки. — Правильно. Я прийшла з роз’ясненнями. Розумієте, ви зараз намагається вибити з Саллівана інформацію. А він ніхріна не знає. Його контактною особою була я, тому я тут. Говоріть зі мною.

Я спокійно поглянув на неї.

— Трепп, я вбив вас минулого тижня.

— Так, мені про це розповідали, — Трепп поставила чашку і критично поглянула на кісточки своїх пальців. — Я, ясна річ, цього не пам’ятаю. Ба більше, Ковачу, я вас навіть не знаю. Останній мій спогад — це те, як я лягла в резервуар близько місяця тому. Все, що було далі, зникло. Та я, яку ви спалили в тому катері, мертва. То була не я. Отже, жодних образ, еге ж?

— Не користуєтеся віддаленим зберіганням, Трепп?

Вона пирхнула.

— Жартуєте? Я заробляю цим на життя, як і ви, але не так багато. Та й узагалі, кому треба та віддалена хрінь? Як на мене, той, хто облажався, мусить чимось за це поплатитися. Я ж облажалася з вами, хіба ні?

Я сам сьорбнув чаю та пригадав бійку в аеромобілі, оцінюючи ракурси.

— Ви діяли дещо повільно, — погодився я. — Дещо необережно.

— Так, необережно. Тут мені треба пильнувати. Таке буває, коли людина ходить у штучних чохлах. Це сильно суперечить дзену. У мене у Нью-Йорку є сенсей, так він, блін, аж на стіну від цього лізе.

— Кепсько, — терпляче промовив я. — Не хочете мені сказати, хто прислав вас зараз?

— Та навіть краще. Вас запрошують на зустріч із Самим, — побачивши вираз мого обличчя, вона кивнула. — Так, Рей хоче з вами поговорити. Як і попереднього разу, тільки тепер поїздка добровільна. Здається, примус не надто добре на вас діє.

— А Кадмін? Він теж бере в цьому участь?

Трепп втягнула повітря крізь зуби.

— Кадмін, ну… Кадмін зараз дещо не на часі. Насправді він трохи зганьбився. Але я думаю, що з цього приводу ми теж можемо домовитися. Крім цього, я зараз, узагалі-то, не можу вам майже нічого сказати, — вона скоса позирнула на Саллівана, який встиг вмоститися зручніше і слухав. — Нам краще піти деінде.

— Гаразд, — я кивнув. — Я піду за вами. Але, перш ніж піти, встановімо пару основних правил. Перше: ніякого віртуалу.

— Тут я вас випередила, — Трепп допила чай і почала вставати з-за столу. — За вказівками я маю доправити вас безпосередньо до Рея. Фізично.

Я поклав долоню їй на руку, і вона раптово застигла.

— Друге: жодних сюрпризів. Кажіть мені, що саме станеться, задовго до того, як це станеться. Як буде щось несподіване, ви, цілком імовірно, знову засмутите свого сенсея.

— Гаразд. Жодних сюрпризів, — Трепп дещо вимушено всміхнулася, і я здогадався, що вона не звикла, щоб її хапали за руку. — Ми вийдемо звідсіля і зловимо таксі. Це вас влаштовує?

— Аби тільки воно було порожнє, — я відпустив її руку, і вона знову заворушилася — плавно випрямилася, досі тримаючи руки подалі від тулуба. Сягнув у кишеню й кинув Салліванові парочку пластикових банкнот. — Сиди тут. Якщо я побачу, як твоя пика визирає з дверей, перш ніж ми поїдемо, зроблю в ній дірку. За чай плачу я.

Коли я попрямував за Трепп до дверей, прийшов офіціант із Саллівановою чашкою та великим білим носовичком, мабуть, для розбитої губи коменданта. Милий хлопчина. Він мало не зашпортався, намагаючись не потрапляти мені під ноги, і подивився на мене з огидою та захватом водночас. Після крижаної люті, що напала на мене перед цим, я співчував йому так, що він і уявити собі не міг.

Молодики в шовкових костюмах провели нас незмигними зміїними поглядами.

Надворі ще лив дощ. Я підняв комір і побачив, як Трепп витягнула транспортний пейджер і невимушено помахала ним туди-сюди над головою.

— Хвилинку, — сказала вона і з цікавістю глянула на мене скоса. — Знаєте, кому належить той заклад?

— Здогадався.

Вона хитнула головою.

— Локшинова перекусна тріад. Офігезне місце для допиту. Чи ви просто любите жити з ризиком?

Я знизав плечима.

— Там, звідки я родом, злочинці не встряють у чужі суперечки. Загалом вони — народ боязкий. Втручання з боку добропорядного громадянина значно ймовірніше.

— Тут усе інакше. Більшість тутешніх добропорядних громадян надто вже добропорядні, щоби влізти в бійку на боці якогось незнайомця. На їхню думку, для цього існує поліція. Ви ж зі Світу Гарлана, так?

— Так.

— Тоді, може, річ у квеллізмі. Не думаєте?

— Можливо.

На пейджер відреагувало автотаксі, поволі опустившись крізь дощову завісу. Трепп стала біля відкритого люка, відступивши вбік, та іронічно продемонструвала, що відсік за ним порожній. Я нещиро всміхнувся.

— Після вас.

— Влаштовуйтеся.

Вона залізла всередину й посунулася, пропускаючи мене. Я відкинувся назад на сидінні навпроти неї і став стежити за її руками. Побачивши, куди я дивлюся, вона всміхнулася й розкинула руки, наче розп’ята, на спинці сидіння. Люк опустився; з нього рясно полився дощ.

— Вас вітає сервіс «Урблайн», — м’яко промовило таксі. — Будь ласка, назвіть пункт призначення.

— Аеропорт, — сказала Трепп, відкинувшись назад на сидінні й дивлячись, як на це відреагую я. — Термінал для приватних перевізників.

Таксі піднялося. Я поглянув на дощ у вікні за спиною в Трепп.

— Отже, поїздка неблизька, — беземоційно сказав я.

Вона знову поклала руки вперед, тримаючи їх долонями догори.

— Що ж, ми вирішили, що у віртуал ви не підете, тож тепер нам доведеться йти важчим шляхом. Суборбітальний переліт. Близько трьох годин.

— Суборбітальний? — я глибоко вдихнув і злегка торкнувся «Філіпса» в кобурі. — Знаєте, я дуже засмучуся, якщо хтось попросить мене перевірити цю зброю, перш ніж ми полетимо.

— Так, про це ми теж здогадалися. Розслабтеся, Ковачу, ви ж чули, як я сказала: приватний термінал. Це спеціальний переліт, лише для вас. Як хочете, можете, блін, хоч тактичну ядерну бомбу з собою повезти. Гаразд?

— Куди ми їдемо, Трепп?

Вона всміхнулася і сказала:

— До Європи.

Розділ двадцять п'ятий

Хоч де в Європі ми приземлилися, погода там була краща. Ми вийшли з тупоносої суборбіталки без вікон, що стояла на злітно-посадковій смузі з гартованого скла, і пройшли до будівлі терміналу під блискучим сонцем, яке буквально тиснуло мені на тіло навіть крізь куртку. Небо вгорі від краю до краю було невблаганно синє, а повітря здавалося жорстким і сухим. Якщо вірити пілотській звірці часу, день ще був у розпалі. Я скинув із себе куртку.

— На нас має чекати лімузин, — кинула через плече Трепп.

Ми без жодних формальностей пройшли у термінал і перетнули зону з мікрокліматом, у якій до масивної скляної стелі простягалися пальми та інші, не такі впізнавані тропічні рослини. Зі спринклерних систем сіяв дрібний дощ, завдяки якому повітря здавалося приємно вологим після сухості надворі. Вздовж доріжок, вимощених між деревами, на диво органічно вживалися крикливі дітлахи і старенькі, що сиділи й куняли на лавах з кутого заліза. Середнє покоління зібралося компаніями біля яток з кавою, перемовлялося з більшою кількістю жестів, ніж я бачив у Бей-Сіті, і ніби не думали про чинники часу та графіку, що керують більшістю аеровокзалів.

Я пересунув куртку на плечі, щоб якнайкраще прикрити зброю, і пішов слідом за Трепп до дерев. Ішов я недостатньо швидко, щоб вийти з поля зору двох охоронців, які стояли під пальмою неподалік, чи маленької дівчинки, що човгала навшпиньках до нас уздовж доріжки. Коли охоронці напружилися, Трепп подала їм знак, і вони, кивнувши, повернулися до колишньої розслабленої пози. Вочевидячки, на нас чекали. Обдурити маленьку дівчинку було не так легко: вона дивилася на мене великими очима, поки я не склав із пальців пістолет і не застрелив її з гучними звуковими ефектами. Тоді вона показала зуби в широчезній усмішці та сховалася за найближчою лавою. Я чув, як вона стріляє мені у спину, до кінця доріжки.

Коли ми вийшли надвір, Трепп провела мене повз юрбу таксі до непримітного чорного катера, що стояв у зоні заборони на паркування. Ми залізли в кондиціонерну прохолоду та сіли у блідо-сірі автоформові крісла.

— Десять хвилин, — пообіцяла вона, коли ми здійнялися в повітря. — Як вам мікроклімат?

— Дуже непогано.

— Такі є по всьому аеропорту. Вихідними люди приїздять сюди з центру на день. Дивовижа, еге ж?

Я гмикнув і визирнув з вікна, тим часом як ми летіли, накренившись, над завитками житлових масивів великого міста. Далі була запорошена рівнина, що простягалася до обрію, та майже болюча небесна блакить. Ліворуч я бачив, як здіймаються гори.

Трепп неначе здогадалася про моє небажання говорити й зайнялася телефонним штекером, який підключила собі за вухом у іронічну підвіску. Ще один внутрішній чип. Почавши дзвінок, вона заплющила очі, а в мене з’явилося дивне відчуття самотності, яке буває, колись хтось користується чимось подібним.

Самотність була мені до душі.

Насправді ж я більшу частину подорожі був для Трепп кепським попутником. У каюті субкорабля я вперто тримався відсторонено попри явний інтерес Трепп до моєї історії. Врешті-решт вона облишила спроби витягнути з мене історії про Світ Гарлана та Корпус і натомість спробувала навчити мене парочки карткових ігор, які знала. Я відповів на це взаємністю, підкорюючись якійсь подобі культурної ввічливості, але двоє — не найкраща компанія для гри в карти, та й нікому з нас цього не хотілося. Ми обоє приземлилися в Європі мовчки, гортаючи власні добірки з медіастеку літака. Хоча Трепп це, судячи з усього, не бентежило, мені важко було забути обставини нашої останньої спільної мандрівки.

Під нами рівнина поступилася місцем дедалі зеленішим височинам, а далі з’явилася долина, в якій лісисті кручі неначе змикалися довкола чогось рукотворного. Коли ми йшли на посадку, Трепп відключилася, ворухнувши повіками; цей порух означав, що вона не стала спершу відключати чипові синапси. Більшість виробників наполегливо радять цього не робити, але, можливо, вона хизувалася. Я цього майже не помітив. Здебільшого мою увагу поглинуло те, біля чого ми сідали.

Це був величезний кам’яний хрест, більший за всі досі мною бачені, і вицвілий від часу. Коли катер поступово опустився до його основи, а тоді — ще далі, я зрозумів: будівничі цього пам’ятника поставили його на величезну центральну підпірку з каменю, завдяки чому він скидався на гігантський палаш, встромлений у землю якимось богом-воїтелем на пенсії. Це цілком відповідало розмірам довколишніх гір — здавалося, ніби його не могла там поставити жодна людська сила. Ступінчасті кам’яні тераси та допоміжні будівлі під підпіркою, які теж відзначалися монументальними розмірами, практично губилися в тіні цього артефакта.

Трепп стежила за мною з блиском в очах.

Лімузин зупинився на одному з кам’яних обширів, і я виліз назовні, кліпаючи від сонця на хрест.

— Це належить католикам? — припустив я.

— Колись належало, — Трепп попрямувала до височезних сталевих дверей у скелі попереду. — Коли було нове. Зараз це приватна власність.

— Як так вийшло?

— Спитайте Рея.

Тепер, здавалося, розмовляти не хотілося Трепп. Неначе щось у цій величезній споруді пробуджувало в ній іншу частину характеру. Вона попливла до дверей так, наче її тягнуло туди магнітом.

Коли ми дісталися брам, вони повільно розчахнулися, глухо загудівши автоматичними петлями, і зупинилися, розійшовшись на два метри. Я змахнув рукою в бік Трепп, і вона, знизавши плечима, переступила через поріг. Стінами у напівтемряві обабіч входу по-павучому пройшло щось велике. Я ковзнув рукою до руків’я «Немекса», вже знаючи, що це — марна справа. Тепер ми у краю велетнів.

Нас обнюхали дві вартові робосистеми, і з мороку виринули вузькі стволи вогнепальної зброї завдовжки з чоловіче тіло. Калібр у них, як мені здалося, був приблизно такий самий, як і в захисної системи у вестибюлі «Гендрікса», і я здав зброю. Автоматичні машини для вбивства, задзижчавши трохи по-комашиному, відступили й по-павучому видерлися стінами до своїх насістів. Біля основи двох ніш, у яких вони жили, я розгледів величезних залізних янголів з мечами.

— Уперед, — у тиші собору голос Трепп був неприродно гучним. — Думаєте, якби ми хотіли вас убити, то везли б аж сюди?

Я пройшов за нею, спустившись із кам’яних сходів, у основну частину приміщення. Ми були у величезній базиліці, що, напевно, простягалася вздовж усієї кам’яної підпірки під хрестом; її стеля губилася в мороку високо над нами. Попереду були ще одні сходи, що вели на дещо вужчий поміст, де освітлення було потужніше. Коли ми туди дійшли, я побачив, що дах тут вигинається склепінням над кам’яними статуями охоронців у каптурах, які тримали руки на широких палашах і скривили губи під каптурами в дещо зневажливих посмішках.

Я відчув, як мої губи скривились у відповідь, і серйозно замислився про потужну вибухівку.

У кінці базиліки в повітрі висіло щось сіре. На мить мені здалося, що переді мною кілька сформованих монолітів, вставлених у постійне силове поле, а тоді один із сірих предметів злегка ворухнувся у випадковому потоці студеного повітря, і я раптом здогадався, що це таке.

— Ви вражені, Такеші-сан?

Цей голос, ця вишукана японська, якою до мене звернулися, подіяли на мене, як ціанід. Мені враз сперло дух від сильних почуттів, і я відчув, як мою нейрохімічну систему пройняло нерівним струмом. Я дозволив собі неквапливо повернутися на голос. Десь під оком у мене засіпався м’яз від притлумленого бажання вдатися до насильства.

— Рей, — заговорив я аманглійською. — Я, бляха, мусив про це здогадатися ще на стартовому майданчику.

Рейлін Кавахара вийшла з дверей, стала збоку круглого приміщення, де закінчувалася базиліка, та іронічно вклонилася. Слідом за мною бездоганно заговорила аманглійською.

— Так, можливо, ти мусив про це здогадатися, — замислилася вона. — Але найбільше мені в тобі не подобається, Ковачу, саме твоя нескінченна здатність дивуватися. Хоч скільки ти корчиш із себе ветерана воєн, у глибині душі ти лишаєшся простаком. А в наші часи це — неабияке досягнення. Як це тобі вдається?

— Комерційна таємниця. Щоб це зрозуміти, тобі треба було б бути людиною.

Ця образа залишилася без уваги. Кавахара опустила погляд на мармурову долівку, неначе щойно її побачила.

— Так, що ж, мені здається, що це ми вже проходили.

Мені згадався Новий Пекін і схожі на ракові пухлини владні структури, що їх створили там Кавахарині інтереси, дисгармонійні крики жертв тортур, які я навчився асоціювати з її іменем.

Я наблизився до одного з сірих конвертів і ляснув по ньому. Його шорстка поверхня піддалася під моєю рукою, і він трохи загойдався на кабелях. Усередині щось мляво посунулося.

— Куленепробивний, так?

— М-м-м… — Кавахара схилила голову набік. — Я сказала б, що залежить від кулі. Але вже точно протиударний.

Я якимось робом здобувся на смішок.

— Куленепробивна слизова оболонка матки! Лише тобі, Кавахаро… Лише тобі знадобилося б захищати від куль своїх клонів, а тоді ховати їх під горою.

Тоді вона вийшла вперед, на світло, і, коли я поглянув на неї, сила моєї ненависті проявилася й ударила мене під ложечку. Рейлін Кавахара стверджувала, що виросла у забруднених нетрях Фіжн-Сіті в Західній Австралії, але, якщо це була правда, то від її походження вже давно й сліду не лишилося. Постать навпроти мене мала стан танцівниці, відзначалася тілесною рівновагою, була приваблива і водночас не викликала миттєвої гормональної реакції, обличчя витончене і розумне. Це був той самий чохол, який вона носила на Новому Пекіні, спеціально вирощений і не торканий жодними імплантатами. Чистий організм, зведений до рівня мистецтва. Кавахара вбирала його в чорні жорсткі спідниці-тюльпани, що охоплювали нижню частину її тіла до середини стегна, та м’яку шовкову блузу, що опускалася на її торс темною водою. Взуття на її ногах було створено за зразком космічних пантофель, але зі скромнішими підборами, а її темно-руде волосся було коротке та прибране з охайного обличчя. Вона скидалася на героїню екранної реклами якогось помірно популярного інвестиційного фонду.

— Могутність зазвичай приховують, — сказала вона. — Згадай бункери Протекторату на Світі Гарлана. Або печери, в яких тебе ховав Корпус посланців, поки тебе переробляли за його образом і подобою. Сутність контролю в тому, щоб залишатися схованим від очей, хіба не так?

— Зважаючи на те, як мене повсюди водили протягом останнього тижня, я сказав би, що так. То чи хочеш ти продовжити цю пропозицію?

— Чудово, — Кавахара позирнула вбік, на Трепп, яка відбрела геть, у морок, і, витягнувши шию, дивилася на стелю, наче туристка. Я роззирнувся, шукаючи, де можна сісти, і не знайшов нічого. — Ти, без сумніву, знаєш, що я порекомендувала тебе Лоренсові Банкрофту.

— Він про це згадував.

— Так, і якби твій готель виявився трохи менш психопатичним, усе ніколи не вийшло би з-під контролю так сильно, як вийшло. Ми б могли провести цю розмову тиждень тому й уберегти всіх від купи непотрібних проблем. Я не хотіла, щоб Кадмін тобі шкодив. Він, згідно вказівок, мав привезти тебе сюди живим.

— Програма змінилася, — промовив я, йдучи вздовж вигнутої стіни. — Кадмін не дотримується одержаних вказівок. Сьогодні вранці він спробував мене вбити.

Кавахара роздратовано змахнула рукою.

— Я знаю. Тому тебе і привезли сюди.

— Це ти його витягнула?

— Авжеж.

— Він збирався тебе здати?

— Він сказав Кітові Ратерфорду, що йому здається, ніби у сховищі його застосовують не найкращим чином. Що в такому становищі його контракту зі мною буде важко дотриматися.

— Хитро.

— Отож-бо. Я ніколи не встоюю перед витонченими перемовинами. Мені здається, що він заслужив на повторні інвестиції в себе.

— Отже, ти почала стежити за мною, витягнула його й перекинула його до Заріза на перечохлення, так? — порившись наосліп у кишенях, я знайшов цигарки Ортеґи. У похмурих сутінках базиліки знайома пачка скидалася на поштівку з іншого місця. — Не дивно, що другого борця на «Панамській троянді» ще не було перелито, коли ми туди дісталися. Він, мабуть, тільки-но завершив зачохлення Кадміна. Той гівнюк вийшов звідти в образі мученика «Правої руки Бога».

— Приблизно в той час, коли ти заходив на борт, — підтакнула Кавахара. — Ба більше, він, як я розумію, прикинувся різноробом, а ти пройшов просто повз нього. Я була би вдячна, якби ти тут не курив.

— Кавахаро, я був би вдячний, якби ти померла від внутрішнього крововиливу, але я не думаю, що ти мене порадуєш.

Я торкнувся цигаркою наліпки запалювання й оживив її, а тоді згадав, як чоловік укляк на рингу. Я неквапливо прокрутив події назад. Я на палубі корабля-бійкодрома дивлюся на малюнок, який наносять на підлогу бійні. Обличчя, що піднялося, коли ми проходили. Так, він навіть усміхнувся. Від цього спогаду я скривився.

— Ти поводишся далеко не так ґречно, як годиться людині у твоєму становищі, — мені здалося, що за спокоєм я помітив у її голосі якийсь надрив. Попри свій хвалений самоконтроль, Рейлін Кавахара витримувала неповагу ненабагато краще за Банкрофта, генерала Мак-Інтайра чи будь-яку іншу могутню істоту, з якою я мав справи. — Твоє життя в небезпеці, а я можу його захистити.

— Моє життя вже бувало в небезпеці, — відповів я їй. — Зазвичай через те, що якась срань на кшталт тебе приймала масштабні рішення щодо того, як слід керувати реальністю. Ти вже підпустила Кадміна надто близько, щоб мені було спокійно. Та він, мабуть, навіть скористався для цього твоїм сраним віртуальним локатором.

— Я послала його, — процідила Кавахара, — забрати тебе. Він знову мене не послухався.

— Ще й як, — я задумливо потер синець на плечі. — То чому я маю вірити, що наступного разу ти зможеш краще?

— Тому що ти знаєш, що я це можу, — Кавахара пройшла через середину приміщення, нахиливши голову, щоб не зачепити шкірястих сірих мішків із клонами, і стала на моєму шляху вздовж периметру. Її обличчя було напружене від гніву. — Я — одна з семи наймогутніших людей цієї сонячної системи. Я маю доступ до таких повноважень, заради яких польовий головнокомандувач ООН пішов би на вбивство.

— Рейлін, це на тебе так архітектура діє. Ти б навіть мене не знайшла, якби не пасла Саллівана. Як ти в біса збираєшся розшукати Кадміна?

— Ковачу, Ковачу, — вона засміялася з явним дрожем у голосі, наче борючись із сильним бажанням запхати мені в очниці великі пальці. — Ти хоч уявляєш собі, що відбувається на вулицях будь-якого земного міста, якщо я починаю когось шукати? Уявляєш, як легко було б розправитися з тобою тут і тепер?

Я демонстративно затягнувся цигаркою і дмухнув на неї димом.

— Як сказала твоя віддана помічниця Трепп менш ніж десять хвилин тому, навіщо везти мене сюди, просто щоб зі мною розправитися? Ти від мене чогось хочеш. То чого саме?

Вона важко вдихнула крізь ніс. Її обличчя стало трохи спокійнішим, і вона відступила на пару кроків, відходячи від конфронтації.

— Правильно кажеш, Ковачу. Я хочу, щоб ти був живий. Якщо ти зараз щезнеш, Банкрофт не так це зрозуміє.

— Або так, — я байдужо почовгав по вигравіруваних літерах на камені під ногами. — Це ти його спалила?

— Ні, — здається, Кавахару це звеселило. — Він сам себе вбив.

— Авжеж.

— Ковачу, віриш ти в це чи ні, для мене несуттєво. Від тебе я хочу завершення розслідування. Охайного завершення.

— І як мені, на твою думку, його добитися?

— Мені байдуже. Вигадай що-небудь. Ти ж усе-таки Посланець. Переконай його. Скажи, що вважаєш вердикт поліції правильним. За потреби знайди винного, — нещира усмішка. — Себе я до цієї категорії не включаю.

— Якщо ти його не вбивала, якщо він сам спалив собі голову, то чому тебе має обходити, що станеться? Який у тебе тут інтерес?

— Це тут не обговорюється.

Я повільно кивнув.

— І що мені буде за це охайне завершення?

— Окрім ста тисяч доларів? — Кавахара глузливо схилила голову набік. — Ну, як я розумію, інші сторони звернулися до тебе з дуже щедрою пропозицією розважального характеру. А я, своєю чергою, всіма можливими способами оберігатиму тебе від Кадміна.

Я опустив погляд на літери під ногами й обдумав це — поступово, ланка за ланкою.

— Франсіско Франко, — промовила Кавахара, помилково вирішивши, що я подивився туди з зосередженим інтересом. — Дрібний тиран стародавніх часів. Він побудував це місце.

— Трепп сказала, що воно належало католикам.

Кавахара знизала плечима.

— Дрібний тиран, що страждав на маячення релігії. Католики добре ладнають з тиранією. Це в їхній культурі.

Я з позірною невимушеністю роззирнувся довкола в пошуках робосистем безпеки.

— Так, схоже на те. Тож дозволь мені уточнити. Ти хочеш, щоб я нав’язав Банкрофтові брехню, а ти за це відкличеш Кадміна, якого сама на мене й напустила. Такі твої умови?

— Умови, як ти висловився, такі.

Я востаннє наповнив легені димом, посмакував його і видихнув.

— Можеш іти в сраку, Кавахаро, — я кинув цигарку на оздоблений гравіруванням камінь і розтоптав підбором. — Я ризикну з Кадміним і повідомлю Банкрофта, що його, ймовірно, вбила ти. Отже. Тепер ти передумаєш і вже не даси мені жити?

Мої руки вільно висіли по боках і аж сіпалися від бажання відчути грубу ткану вагу пістолетних руків’їв. Я зібрався прострелити Кавахарі горло на рівні пам’яті трьома патронами з «Немекса», а тоді всунути пістолет собі до рота й підірвати власну пам’ять. Кавахара все одно майже точно користувалася віддаленим зберіганням, але хрін з ним: треба ж десь показати свою позицію. А вічно тікати від бажання померти неможливо.

Могло б бути й гірше. Міг би бути Інненін.

Кавахара скрушно захитала головою. Вона всміхалася.

— Ковач завжди однаковий. Весь зі слів гучних і геть безглуздий. Романтичний нігілізм. Невже ти нічого не навчився з часів Нового Пекіна?

— «Деякі арени такі розтлінні, що виступати там чисто можна лише по-нігілістськи».

— О, це Квелла, так? У мене був Шекспір, та я все ж не думаю, що колоніальна культура копає так далеко. Правильно? — вона досі всміхалася й трималася як гімнастка з Театру абсолютного тіла, готова розпочати свій виступ. Якусь мить я відчував майже галюцинаторну впевненість у тому, що вона пуститься в невеликий танок, поставлений під джанк-ритмову музику з динаміків, схованих у куполі над нами.

— Такеші, звідки ти взяв, що все можна вирішити з такою грубою простотою? Певно, таки не від посланців? Може, від новопештських банд? Із батькових побоїв у дитинстві? Ти справді думав, що я дозволю тобі керувати своєю рукою? Справді думав, що я прийшла б на перемовини з порожніми руками? Подумай над цим. Ти мене знаєш. Ти справді вважав, що це буде так просто?

У мені закипіла нейрохімія. Я притлумив її, повиснувши на цій миті, як парашутист, що затримався у стрибковому люці.

— Гаразд, — спокійно промовив я. — Вразь мене.

— З радістю, — Кавахара сягнула в нагрудну кишеню своєї текучої чорної блузи, витягнула крихітний голофайлик і активувала його нігтем великого пальця. Коли в повітрі над приладом з’явилися зображення, вона передала голофайл мені. — Тут дуже багато формальностей, але слушні думки ти, без сумніву, розпізнаєш.

Я взяв маленьку кульку світла, наче отруйну квітку.

Це ім’я вразило мене одразу, вистрибнувши з друкованого тексту…

«…Сара Сахіловська…»

…а тоді — термінологія контракту, у сповільненому темпі звалившись на мене, наче якась будівля.

«…переведено до приватного сховища…»

«…асигнування на віртуальне зберігання…»

«…необмежений термін…»

«…підлягає перегляду на розсуд ООН…»

«…за розпорядженням судового закладу Бей-Сіті…»

Усвідомлення цього хворобливо розтеклося по мені. Треба було вбити Саллівана, коли була можливість.

— Десять днів, — Кавахара пильно стежила за моєю реакцією. — Ось скільки в тебе часу на те, щоб переконати Банкрофта, що розслідування закінчено, та піти. Після цього Сахіловська переходить у віртуал в одній з моїх клінік. Там ціле нове покоління віртуальних допитових програм, і я особисто подбаю про те, щоб їх усі випробували на ній.

З різким тріском голофайл упав на мармурову підлогу. Вишкіривши зуби, я незграбно кинувся на Кавахару. З мого горла вирвався стишений рик, жодним чином не пов’язаний із моєю бойовою підготовкою, а мої руки зігнулись у клешні. Я знав, який смак матиме її кров.

Перш ніж я дійшов до середини, моєї шиї торкнувся холодний ствол пістолета.

— Я б радила цього не робити, — промовила мені на вухо Трепп.

Кавахара наблизилася до мене.

— Банкрофт — не єдина людина, здатна викупати проблемних злочинців з колоніальних стеків. Судовий заклад Канаґава був на сьомому небі від щастя, коли я два дні по тому прийшла туди з пропозицією придбати Сахіловську. На їхню думку, якщо людину переправляють за межі планети, в неї досить мало шансів розжитися коли-небудь достатньою сумою, щоб оплатити зворотний голкокидок. І, звісно, їм платять за право помахати їй ручкою на прощання. Напевно, здається, що це занадто добре, щоби бути правдою. На мою думку, там сподіваються, що це — початок тенденції, — вона задумливо потерла лацкан моєї куртки. — І, власне, зважаючи на те, яким є зараз ринок віртуалів, є шанси, що цю тенденцію варто започаткувати.

М’яз у мене під оком різко підскочив.

— Я тебе вб’ю, — прошепотів я. — Серце тобі, бляха, вирву і з’їм. Обвалю це місце тобі на голову…

Кавахара нахилилася так, що наші обличчя мало не торкнулись одне одного. Її дихання злегка пахло м’ятою та орегано.

— Ні, не вийде, — сказала вона. — Ти зробиш саме так, як я кажу, і зробиш упродовж десяти днів. Бо інакше твоя подружка Сахіловська вирушить на персональну екскурсію пеклом без можливості порятунку.

Вона відступила й підняла руки.

— Ковачу, тобі треба дякувати всім божествам, які є на Світі Гарлана, що я — не якась там садистка. Тобто я ж запропонувала тобі вибір: або — або. Ми так само могли б домовлятися про те, яким саме страшним мукам я піддам Сахіловську. Ну, я б могла розпочати зараз. Це дало б тобі мотивацію хутко все закінчити, чи не так? У більшості віртуалів десять днів приблизно дорівнюють трьом-чотирьом рокам. Ти був у клініці Вея. Думаєш, вона б могла витримати три роки цього? Я думаю, що вона б, напевно, з’їхала з глузду, а ти?

Від зусилля, якого мені коштувало стримати свою ненависть, у мене за очима ніби щось розірвалося до самих грудей. Я видушив із себе:

— Умови. Звідки мені знати, що ти її випустиш?

— Я ж даю тобі слово, — Кавахара опустила руки. — Мені здається, що ти вже особисто пересвідчився в його силі.

Я повільно кивнув.

— Після того, як Банкрофт змириться з тим, що справу закрито, а ти зникнеш із поля зору, я поверну Сахіловську на Світ Гарлана для відбуття решти покарання, — Кавахара нагнулася, щоб підібрати голофайл, який я впустив, і простягнула його. Вправно нахилила його пару разів, аби прогортати сторінки. — Думаю, ти бачиш, що в цей контракт включено пункт про скасування. Я, звісно, втрачу значну частину сплаченого на початку внеску, але за нинішніх обставин я на це готова, — вона злегка всміхнулася. — Але, будь ласка, не забувай, що скасування може працювати в обидва напрямки. Я завжди можу знову купити те, що повертаю. Тож, якщо ти думав трохи посидіти в підпіллі, а тоді побігти назад до Банкрофта, будь ласка, забудь тепер про цю думку. Цим тобі не перемогти.

Ствол пістолета зник з моєї шиї, і Трепп відступила. Нейрохімія тримала мене на ногах, як мобільний костюм паралітика. Я отетеріло витріщився на Кавахару.

— Нахіба ти все це зробила? — прошепотів я. — Чому мене взагалі треба втягувати, якщо ти не хочеш, щоб Банкрофт знайшов для себе відповіді?

— Тому що ти — посланець, Ковачу, — повільно, наче звертаючись до дитини, промовила Кавахара. — Тому що, якщо хтось і може переконати Лоренса Банкрофта, що він загинув від власної руки, то це ти. А ще — тому що я знала тебе досить добре, щоб передбачити твої дії. Я подбала про те, щоб тебе привезли до мене, невдовзі після твого прибуття, але тут втрутився готель. А потім, коли тебе випадково занесло до клініки Вея, я знову спробувала привезти тебе сюди.

— Я вирвався з клініки Вея завдяки блефу.

— О, так. Твоя історія про біопіратів. Ти справді думаєш, що змусив їх повірити в цю маячню з другосортної експерії? Будь розважливим, Ковачу. Може, ти й змусив їх відступити на пару кроків, поки вони над цим думали, але неушкодженим з клініки Вея ти вибрався лише тому, що я сказала їм відправити тебе туди, — вона знизала плечима. — Але потім тобі закортіло втекти. Тиждень був клопіткий, і я звинувачую в цьому себе не менше, ніж інших. Я почуваюся зоопсихологинею, що погано спроектувала лабіринт для свого пацюка.

— Гаразд, — я трохи зауважив, що тремчу. — Я зроблю це.

— Авжеж, зробиш.

Я подумав, що ще можна сказати, але здавалося, ніби в мене остаточно скінчилися сили для опору. Холод базиліки неначе проймав мене до кісток. Зусиллям волі я опанував свій дрож і намірився піти. Трепп мовчки вийшла вперед, долучаючись до мене. Коли ми пройшли десь із десяток сходинок, Кавахара гукнула в мене за спиною:

— Стоп, Ковачу…

Я повернувся, як уві сні. Вона всміхалася.

— Якщо тобі таки вдасться закінчити це чисто і дуже швидко, я, можливо, подумаю про якусь грошову винагороду. Так би мовити, бонус. Він підлягатиме обговоренню. Трепп дасть тобі контактний номер.

Я знову відвернувся, стуманівши так, як востаннє туманів на задимлених руїнах Інненіна. Неясно відчув, як мене ляснула по плечу Трепп.

— Давай, — привітно сказала вона. — Виходьмо звідси.

Я пройшов за нею до виходу під спорудою, що мучила душу, під глузливими посмішками охоронців у каптурах, і зрозумів, що Кавахара весь цей час дивилася на мене через своїх клонів у сірих утробах з аналогічною посмішкою. Дорога з вестибюлю, здавалося, тривала цілу вічність, а коли прочинилися величезні сталеві брами, за якими відкривався зовнішній світ, світло, що пролилося всередину, стало джерелом життя, за яке я вхопився, наче потопаючий. Базиліка раптово перетворилася на вертикаль, на холодну океанську глибінь, з якої я тягнувся до сонця на вкритій брижами поверхні. Коли ми вийшли з тіней, моє тіло стало поглинати навколишнє тепло, наче тверду їжу. Помалу відступали дрижаки.

Я йшов, та перебуваючи під похмурою владою хреста, все ще відчував, як це місце холодною рукою торкається мого карка.

Розділ двадцять шостий

Та ніч минула як у тумані. Згодом, коли я намагався її пригадати, навіть пам’ять посланця показувала мені лише уривки.

Трепп хотіла провести ніч у місті. До найкращого нічого життя в Європі, твердила вона, всього кілька хвилин дороги, а вона знає, до яких закладів слід їхати.

Я ж хотів, щоб мої мисленнєві процеси взяли та припинилися.

Ми почали з готельного номера на вулиці, назви якої я не міг вимовити. Ми впорскували голкою в білки очей якийсь аналог тетрамету. Я мляво сидів у кріслі біля вікна й дозволив Трепп себе вколоти, намагаючись не думати про Сару та кімнату в Міллспорті. Намагаючись не думати взагалі. Двоколірні голографічні зображення за вікном забарвлювали зосереджене лице Трепп у відтінки червоного та бронзового, і вона скидалася на демона, який саме скріплює угоду печаткою. Коли тетрамет помчав моїми синапсами, я відчув підступне викривлення меж свого сприйняття, і, коли настала моя черга колоти Трепп, я мало не загубився в лініях її обличчя. Препарат був дуже добрий…

Там були фрески з зображеннями християнського пекла, де над процесією голих верескливих грішників пазуристими пальцями стрибали язики полум’я. В одному кінці зали, де постаті на стінах серед диму та шуму неначе змішувалися з відвідувачами бару, на обертовій платформі танцювала якась дівчина. Разом з платформою крутилася й увігнута пелюстка з чорного скла, і щоразу, коли вона проходила між глядачами й танцівницею, дівчина зникала, а на її місці танцював усміхнений скелет.

— Цей заклад називається «Всяке тіло погибне», — перекричала шум Трепп, коли ми пропихалися крізь натовп. Вона показала на дівчину, а тоді — на персні з чорного скла в неї на пальцях. — Ось що надихнуло мене на ці персні. Шикарний ефект, еге ж?

Я швидко взяв випивку.

«Людський рід тисячоліттями мріяв про рай і пекло. Про нескінченну насолоду або біль, не зменшувані та не обмежувані рамками життя чи смерті. Тепер ці фантазії можуть існувати завдяки віртуальному форматуванню. Потрібен лише промисловий електрогенератор. Ми воістину створили пекло — і рай — на землі.»

— Звучить дещо пафосно, як прощання Енджін Чандри з народом перед відльотом, — прокричала Трепп. — Але я тебе розумію.

Вочевидячки, я також промовляв слова, що крутилися у моїй голові. Якщо це була цитата, то я не знав, звідки. Це точно був не квеллізм: вона б дала ляпаса будь-кому, хто став би таке декламувати.

— Річ у тому, — досі кричала Трепп, — що в тебе є десять днів.

Реальність хилиться, стікає вбік краплями полум’яного світла. Музика. Рух і сміх. Вінце келиха під моїми зубами. Тепле стегно, що притиснулося до мого стегна і, як мені думається, належить Трепп; але, коли я повертаюся, мені широко всміхається інша жінка, з довгим чорним волоссям і малиновими губами. Її відверто закличний погляд неясно нагадує мені про дещо недавно побачене…

Вулична сцена:

Обабіч висіли ярусами балкони, на тротуари з незчисленних крихітних барів вихлюпувалися язики світла та звуку, а сама вулиця була заповнена людьми. Я йшов поряд із жінкою, яку вбив минулого тижня, і намагався підтримати розмову про котів.

Я щось забув. Щось невизначене.

Щось важли…

— Бляха, та не можеш ти в таке вірити, — вибухнула Трепп. А може, втовкмачила мені в голову тієї миті, коли я вже майже визначив, що…

Вона робила це навмисно? Я навіть не міг згадати, у чому саме щодо котів був так твердо переконаний секунду тому.

Десь танцювали.

Знову мет, введений в очі на розі вулиці, коли ми сперлися на стіну. Хтось пройшов повз нас, гукнув нам щось. Я кліпнув і спробував подивитися.

— Блін, та постій спокійно!

— Що вона сказала?

Трепп, зосереджено насупившись, ізнову підняла мені повіки.

— Назвала нас обох прекрасними. Срана наркоманка, мабуть, хоче чогось на дурничку.

У туалеті з дерев’яними панелями невідомо де я витріщався в розтрощене дзеркало на своє поточне обличчя так, ніби воно скоїло злочин проти мене. Або так, ніби я чекав, коли з-за зшитого обличчя з’явиться хтось інший. Руками я вчепився у брудний металевий умивальник унизу, а епоксидні смуги, якими його прикріпили до стіни, потріскували під моєю вагою, поступово відриваючись.

Я гадки не мав, як довго там пробув.

Я гадки не мав, де це. І у скількох «де» ми вже побували за ніч.

Здавалося, ніщо з цього не має значення, тому що…

Дзеркалу не підходила рама: у пластикові краї, що сяк-так утримували зіркоподібну серединку на місці, впивалися гострі зазублини.

Забагато країв, пробурчав я собі під носа. Тут, блін, усе не тримається купи.

Ці слова здавалися важливими, як випадковий ритм і рима у звичайному мовленні. Я не думав, що коли-небудь зможу полагодити це дзеркало. Я поріжу собі пальці на шматки, просто намагаючись це зробити. Пішло воно у сраку.

Я покинув Райкерове обличчя у дзеркалі та, хитаючись, повернувся до заваленого свічками столу, за яким Трепп попахкувала видовженою люлькою зі слонової кістки.

— Мікі Нозава? Ти серйозно?

— Бляха, так, — енергійно кивнула Трепп. — «Кулак флоту», правильно? Бачила його рази з чотири, не менше. Нью-Йоркські експерія-мережі беруть купу імпорту з колоній. Він входить у моду. Той момент, коли він вирубає гарпунника ударом ногою в польоті. Те, як він робить отой граний удар, відчувається до нутра кісток. Краса. Поезія в русі. Слухай, ти знаєш, що він, як був молодший, трохи знімався в голопорно?

— Фігня. Мікі Нозава ніколи не знімався в порно. Йому це не треба було.

— А хто що казав про «треба»? Ота парочка ціпоньок, з якими він грався… Я б сама з ними погралася задарма.

— Фіг-ня.

— Богом клянуся. Отой чохол із якимось європейським носом і очима, той, у якому він був на тому розтрощеному катері. Реально рання творчість.

Був бар, у якому стіни та стеля обвішані абсурдними гібридами музичних інструментів, а полиці за стійкою заставлені старовинними пляшками, вигадливими статуетками та іншим, безіменним сміттям. Рівень шуму там був порівняно низький, а я пив напій, який, судячи зі смаку, не завдавав моєму організму надто великої шкоди. У повітрі відчувався легкий запах мускусу, а на столиках стояли маленькі таці з солодощами.

— Нахіба ти це робиш?

— Що саме? — Трепп осоловіло замотала головою. — Тримаю котів? Я люблю ко…

— Працюєш на грану Кавахару. Вона ж не людина, а сучий вишкребок, всрата метівська піська, не варта шлаку від пам’яті, чому ти…

Трепп схопила руку, якою я розмахував, і мені на мить здалося, що зараз бути насильству. Спроквола пробудилася нейрохімія.

Натомість Трепп узяла мене за руку й ніжно поклала її собі на плечі, наблизивши моє обличчя до свого. По-совиному кліпнула на мене.

— Послухай.

Запала досить довга тиша. Я слухав, тим часом як Трепп зосереджено насупилася, зробила добрячий ковток зі свого келиха і з утрированою обережністю поставила його. Насварилася на мене пальцем і нечітко вимовила:

— Не суди, щоб і тебе не судили.

Інша вулиця, що поступово спускалася. Ходити несподівано стало легше.

Вгорі рясніли зорі, які я не споглядав так чітко протягом усього тижня в Бей-Сіті. Побачивши їх, я незграбно зупинився — став шукати Рогатого Коня.

Тут щось… не так.

Щось чуже. Жодного знайомого мені малюнка. На внутрішньому боці рук у мене виступив холодний піт, і раптом ці чіткі вогненні крапки стали схожими на армаду з Зовнішнього Світу, що збирається для планетарного бомбардування. Марсіяни повернулися. Мені здалося, що я бачу, як вони неквапом долають вузенький кавалок неба над нами…

— Ого, — Трепп, сміючись, підхопила мене, перш ніж я впав. — Чого ти там шукаєш, конику?

Не моє небо.

Справи дедалі гірші.

В іншому туалеті, з яскравим до болю освітленням, я намагаюся запхати до носа трохи даного Трепп порошку. Носові проходи в мене вже зсохлися, і він усе випадає назад, неначе з цього тіла вже однозначно досить. У кабінці позаду мене хтось змиває, і я позираю у велике дзеркало.

З кабінки виходить Джиммі де Сото в перемазаній інненінським багном польовій формі. У жорсткому освітленні вбиральні його обличчя має особливо кепський вигляд.

— Усе гаразд, друзяко?

— Та не дуже, — я чухаю зсередини носа, в якому неначе починається запалення. — А в тебе?

Він змахує рукою — мовляв, гріх скаржитись — і переходить уперед у дзеркалі, щоби стати біля мене. Коли він нахиляється над умивальником, зі світлочутливого крана фонтаном б’є вода, і він починає мити руки. З його шкіри злізають грязюка та кров, утворюючи густий суп, який виливається у крихітний вихор зливного отвору. Я відчуваю його масивне тіло біля свого плеча, але його єдине око прип’яло мене до образу у дзеркалі, і я чи то не можу, чи то не хочу повернутися.

— Це сон?

Він знизує плечима і продовжує терти собі руки.

— Це межа, — каже він.

— Межа чого?

— Всього, — вираз його обличчя натякає на те, що це вже точно очевидно.

— Я думав, ти з’являєшся лише у моїх снах, — кажу я і спокійно позираю на його руки. З ними щось не так: хоч скільки бруду стирає Джиммі, під ним знаходиться ще більше. Умивальник ним уже заляпаний.

— Що ж, друзяко, можна й так сказати. Сни, високостресові галюцинації або просто отаке ламання собі голови. Це все межа, розумієш? Тріщини з боків реальності. Місце, де опиняються такі дурні покидьки, як я.

— Джиммі, ти мертвий. Я вже майже втомився тобі це казати.

— Нє-а, — він хитає головою. — Але, щоб дістатися мене, ти маєш лізти просто в ті тріщини.

Суп із крові та бруду в умивальнику рідшає, і я раптом усвідомлюю: коли зникне він, зникне й Джиммі.

— Ти маєш на увазі…

Він сумовито хитає головою.

— Блін, це надто складно, щоб розбиратися зараз. Ти думаєш, ніби ми контролюємо реальність, лише тому що ми можемо потроху її фіксувати. Вона — це щось більше, друзяко. Щось більше.

— Джиммі, — я безпорадно змахую рукою, — якого ж хріна мені робити?

Він відступає від умивальника, і на мене сліпучо вишкірюється його понівечене обличчя.

— Вірусне ураження, — чітко каже він. Згадуючи, як пронісся плацдармом мій власний крик, я холону. — Пригадуєш ту фігню, так?

І він, струсивши з рук воду, зникає, як начаклований фокусником.

— Дивись, — розважливо промовляє Трепп. — Кадмін, щоб опинитись у штучному чохлі, мав увійти в резервуар. Мені здається, що це дає тобі більш ніж півдня, перш ніж він бодай дізнається, вбив тебе чи ні.

— Якщо він уже не пройшов нового подвійного зачохлення.

— Ні. Подумай над цим. Він відрізаний від Кавахари. Господи, та в нього зараз немає на таке ресурсів. Він, блін, залишився самотою, а зважаючи на те, що Кавахара на нього полює, його час дуже обмежений. Скоро в Кадміна закінчиться термін придатності, от побачиш.

— Кавахара триматиме його напоготові рівно стільки, скільки він буде їй потрібен, щоб мотивувати мене.

— Ну, так, — Трепп знічено поглянула на свою випивку. — Можливо.

Був ще один заклад, який звався чи то «Кабель», чи то якось схоже, де стіни були обвішані кабелепроводами з кольоровим кодуванням; із їхніх художньо розламаних оболонок жорстким мідним волоссям стирчали дроти. Уздовж барної стійки висіла низка гаків, обгорнутих тонкими, загрозливими на вигляд кабелями, що закінчувалися блискучими срібними міні-роз’ємами. У повітрі над стійкою судомно злягалися під дивну музику, що заповнювала приміщення, наче вода, величезні голографічні вилка і розетка. Час від часу деталі неначе оберталися на статеві органи, але це, можливо, приверзлося мені під дією тетрамету.

Я сидів за барною стійкою; у попільничці біля мого ліктя тліло щось солодке. Судячи з відчуття мокроти в легенях і горлі, я це курив. У барі було велелюдно, але я потерпав від дивної впевненості у власній самотності.

По інший бік від мене інші клієнти за стійкою були підключені до тонких кабелів, ворушачи очима під повіками, на яких неначе були синці, та скрививши роти у сонних напівусмішках. Серед них була Трепп.

Я був сам.

Мій розум смикала за подряпане якась подоба думок. Я взяв цигарку й похмуро нею затягнувся. Зараз було ніколи думати.

Ніколи…

«Вірусне ураження!!!»

…думати.

Під моїми ногами проходять вулиці, як проходили інненінські камінці під чоботями Джиммі, коли той ішов поряд зі мною в моїх снах. «То он як це йому вдається.»

Жінка з малиновими губами, яка…

«Може, піднятися туди…»

Що? Що???

Вилка і розетка.

«Намагаюся розповісти тобі де…»

Ніколи…

Ніко…

Ні…

І вперед, наче вода у вирі, наче суп з багнюки та крові, що лився з рук Джиммі в дірку на дні умивальника…

Знову зник.

Але думка, як і світанок, була неминуча, і вона знайшла мене, разом зі світанком, на білих кам’яних сходах, що вели донизу, в каламутну воду. За нами здіймалися нечіткі пафосні споруди, а з віддаленого боку води я бачив у темряві, що стрімко сірішала, дерева. Ми були в парку.

Трепп перегнулася через моє плече і простягнула мені запалену цигарку. Я машинально взяв її, затягнувся раз, а тоді дозволив диму просочуватися крізь мої розслаблені губи. Трепп сіла навпочіпки біля мене. У воді біля моїх ніг заплюскалася неправдоподібно велика риба. Я був надто змучений, щоб відреагувати.

— Мутант, — невідомо навіщо сказала Трепп.

— Сама така.

Маленькі клаптики розмови полинули геть над водою.

— Знеболювальні знадобляться?

— Мабуть, — я попорпався у себе в голові. — Так.

Вона без слів передала мені пластинку з капсулами вражаючих кольорів.

— Що робитимеш?

Я знизав плечима.

— Повернуся назад. Буду робити те, що мені скажуть.