Видозмінений вуглець

Розділ тридцять п'ятий

У катері я сидів затиснутий між двома вражаючими силачами, які завдяки лишень своїй масі могли б найнятися борцями-почварами, якби зіпсували свою клонівську красу невеликими пластичними операціями. Ми спокійно піднялися над вулицею і круто розвернулися. Я визирнув з бічного вікна і побачив унизу Ортеґу, яка намагалася звестися на ноги.

— Та баба-поліцайка моя? — поцікавився водій. Я напружився, приготувавшись атакувати.

— Ні, — Кадмін повернувся на сидінні обличчям до мене. — Ні, я дав слово панові Ковачу. Гадаю, ми з лейтенанткою ще перетнемося в не надто далекому майбутньому.

— Тобі не пощастило, — непереконливо сказав йому я, а тоді мене підстрелили зі станера.

Коли я прокинувся, за мною зблизька спостерігало якесь обличчя. Воно було нечітке, бліде та розмите, маскоподібне. Я кліпнув, здригнувся і сфокусував погляд. Обличчя віддалилося, хоч і досі здавалося ляльковим через низьку роздільну здатність. Я кашлянув.

— Здоров, Зарізе.

Грубі риси обличчя склалися в усмішку.

— Знову вітаю на «Панамській троянді», пане Ковач. Похитуючись, я сів на вузькому металевому ліжку. Заріз відступив, даючи мені простір, а може, не хотів, щоб до нього дотягнулися. Позаду нього я розгледів тісну каюту, обшиту металом. Я опустив ноги на долівку і різко зупинився. Нерви в руках і ногах досі були розстроєні через ураження станером, а в животі відчувалося хворобливе тремтіння. Та, здається, стріляли приглушеним променем, або ж то була серія пострілів. Оглянувши себе, я побачив, що вдягнений у важке парусинове ґі[6] гранітного кольору. Біля ліжка на мене чекали пара космічних пантофель і пасок. У мене з’явилися неприємні здогади щодо планів Кадміна.

За спиною в Заріза відчинилися двері каюти. Увійшла висока білявка, ледь за сорок, а за нею — ще один синтетик, але гладенький і сучасний на вигляд, якщо не брати до уваги лискучого сталевого інструмента з безпосереднім з’єднанням замість лівої руки.

Заріз почав усіх знайомити.

— Пане Ковач, дозвольте вам представити Перніллу Ґріп з Бойової телемережі та її технічного асистента Майлза Мека. Пернілло, Майлзе, хочу представити вам Такеші Ковача, нашого псевдо-Райкера на сьогодні. До речі, вітаю, Ковачу. Тоді ви мене повністю переконали попри низьку ймовірність того, що Райкер вийде зі стеку протягом наступних двохсот років. Це все, як я розумію, завдяки техніці посланців.

— Не зовсім. Переконала вас Ортеґа. Я лише дозволив вам говорити. Вам це добре вдається, — я кивнув супутникам Заріза. — Я, здається, почув слово «телемережа»? Я думав, що це суперечить вашому кредо. Хіба ви не зробили якомусь журналістові радикальну операцію за цей-таки злочин?

— У них різний товар, пане Ковач. Різний товар. Трансляція запланованого бою і справді була б порушенням нашого кредо. Але це — не запланований бій, це — принизливе побиття, — на цій фразі чарівна усмішка Заріза застигла. — Оскільки наша аудиторія змінюється і дуже обмежена за кількістю, ми змушені якимось робом компенсувати втрачені доходи. Є дуже багато каналів, яким не терпиться заволодіти чимось із «Панамської троянди». Це — наслідок нашої репутації, але, на жаль, та сама репутація заважає нам вести подібні справи безпосередньо. Цю ринкову дилему вирішує за нас пані Ґріп.

— Мило з її боку, — мій голос став крижаним. — Де Кадмін?

— На все свій час, пане Ковач. На все свій час. Знаєте, коли мені сказали, що ви так відреагуєте й віддасте себе за лейтенантку, я, зізнаюся, засумнівався. Проте ви справджуєте сподівання, просто як машина. Невже Корпус посланців забрав у вас саме це в обмін на численні інші здібності? Непередбачуваність? Душу?

— Не читайте мені тут поезію, Зарізе. Де він?

— Ой, ну, гаразд. Сюди.

Під дверима каюти стояла пара кремезних вартових — можливо, ті, що були на катері. Я був надто знервований, щоби згадати напевне. Ми йшли за Зарізом неприємно вузькими коридорами та лізли в похилі східні люки з заплямованого іржею та обробленого полімерним лаком металу, а вартові весь час оточували мене з боків. Я сяк-так намагався запам’ятати шлях, але здебільшого думав про те, що сказав Заріз. Хто передбачив для нього мої дії? Кадмін? Сумнівно. Клаптевик, попри лють і погрози вбивством, не знав про мене практично нічого. Єдиною людиною, що справді могла таке передбачити, була Рейлін Кавахара. Також це допомагало пояснити, чому в Заріза не трусяться синтетичні жижки від думки про те, що може зробити з ним Кавахара за співпрацю з Кадміним. Кавахара мене продала. Банкрофта переконано, криза (хай яка вона була) скінчилася, і того ж дня Ортеґу схопили, зробивши з неї приманку. У сценарії, в якому я переконав Банкрофта, Кадмін залишився просто ображеним приватним підрядником, тож цілком можна було подумати, що він мене вколошкає. А за цих обставин мене було безпечніше прибрати, ніж залишити в живих.

Втім, те саме стосувалося Кадміна, тож це, може, й не було таким очевидним. Може, було віддано наказ вивести Кадміна з ладу, але лише доти, доки я буду потрібен. Коли Банкрофта було переконано, я знову втратив цінність, і знову було віддано наказ залишити Кадміна у спокої. Він міг убити мене або ж я міг убити його — залежно від того, на чиєму боці буде фортуна. А тоді Кавахара прибере того, хто залишиться.

Я не сумнівався, що Кавахара дотримає слова стосовно визволення Сари. Діячі якудзи старої школи в цьому плані були диваками. Але щодо мене вона не озвучувала таких обов’язкових до виконання обіцянок.

Ми злізли з останніх сходів, трохи ширших за всі інші, та вийшли на засклений поміст над переробленою вантажною коміркою. Опустивши погляд, я побачив одну з арен, повз які ми з Ортеґою проїхали електромагнітним потягом минулого тижня, але тепер з рингу для вбивств було знято пластикове покриття, і в передніх рядах кожної пластикової трибуни зібралося по невеликому натовпу. Крізь скло я чув невпинне гудіння, що виражало захват і очікування та завжди передувало боям почвар, які я відвідував у юності.

— Ах, на вас чекає публіка, — Заріз стояв біля мого плеча. — Ну, правильніше кажучи, на Райкера. Хоча я не сумніваюся, що ви зможете прикинутися для них так само вправно, як тоді, коли переконували мене.

— А якщо я вирішу цього не робити?

Грубе обличчя Заріза вдало огиду. Він показав рукою на натовп.

— Що ж, гадаю, ви б могли спробувати пояснити це їм посеред поєдинка. Але, правду кажучи, акустика тут не найкраща, та й у будь-якому разі… — він неприємно посміхнувся. — Сумніваюся, що ви матимете на це час.

— Ви вже все вирішили, так?

Заріз і далі посміхався. Позаду нього Пернілла Ґріп та інший синтетик стежили за мною з хижим азартом котів, що сидять перед пташиною кліткою. Унизу знуджений натовп здійняв галас.

— Цей поєдинок я ретельно організовував. Публіці не терпиться побачити, як Еліас Райкер платить за свої переступи, і не справдити їхніх очікувань було б доволі ризиковано. І тим паче непрофесійно. Але, знов-таки, я не думаю, що ви приїхали сюди, сподіваючись вижити. Чи не так, пане Ковач?

Я згадав безлюдну вулицю Мінна-стрит у присмерку та скручене тіло Ортеґи. Переборов нудоту від ураження станером і блиснув усмішкою зі старих запасів.

— Ні, мабуть, ні.

Тихі кроки вздовж помосту. Краєм ока я позирнув на звук і побачив Кадміна, вбраного в той самий одяг, що й я. Космічні пантофлі почовгали й тихо зупинилися неподалік, і він схилив голову набік так, наче вперше мене оглядав. Він м’яко заговорив:

Я похмуро всміхнувся.

— «Якщо хочеш програти бій, спершу поговори про це».

— Але в ті дні вона була молодша, — всміхнувся Кадмін у відповідь, показуючи бездоганні білі зуби на тлі засмаглої шкіри. — Ледве вийшла з підліткового віку, якщо правильно написано у вступі мого примірника «Фурій».

— На Світі Гарлана підлітковий вік триває довше. Я думаю, що вона знала, про що говорила. Може, підемо далі?

За вікнами, наче хвиля на твердому гальковому пляжі, здіймався гамір натовпу.

Розділ тридцять шостий

На бойовій арені гамір був менш однорідний. На задньому плані, наче плавці пляшкоспинів у збуреній воді, виділялись окремі голоси, хоча я все одно не міг нічого розібрати без застосування нейрохімїї. Загальний шум перекрив лише один крик: коли я підійшов до краю рингу, хтось заволав мені:

— Чуєш, гівна кавалок, згадай мого брата!!!

Я позирнув угору в пошуках ображеного за рідну людину, але побачив лише море сердитих облич, які на щось чекали. Кілька їхніх власників стояли, розмахуючи кулаками й тупаючи так, що металеве риштування аж гуло. Жага крові наростала, наче щось матеріальне, а повітря від неї неприємно густішало. Я спробував згадати, чи кричали так ми з моїми товаришами з банди на новопештських боях почвар. Мабуть, так. А ми ж навіть не знали бійців, які кидалися один на одного та дряпалися нам на потіху. Ці люди принаймні були якось особисто зацікавлені у крові, пролиття якої хотіли побачити.

По той бік арени, склавши руки, на мене чекав Кадмін. Піддатлива сталь силових кастетів, одягнених на пальці кожної руки, виблискувала у світлі, що падало згори. Це була неочевидна перевага, така, що не перетворить бій на гру в одні ворота, але дасться взнаки в довгостроковій перспективі. Насправді кастети мене не хвилювали — найбільше мене турбувала в Кадміні схема посиленого реагування «Воля Бога». Трохи більше століття тому я протистояв бійцям з тією самою системою, з якими бився Протекторат на Шарії, і здолати їх було нелегко. Стара, але важка військова біомеханіка, і проти неї Райкерова нейрохімія, нещодавно вхекана ураженням зі станера, матиме досить жалюгідний вигляд.

Я став навпроти Кадміна, як того вимагала розмітка на підлозі. Натовп довкола мене трохи стих, і спалахнули прожектори: до нас приєднався емсі Заріз. Гарно вбраний і нафарбований заради камер Пернілли Ґріп, він скидався на злісну ляльку з дитячого кошмару. Гідна пара для Клаптевика. Він підняв руки, і направлені динаміки у стінах переробленої вантажної комірки підсилили його слова з горлового мікрофона.

— Ласкаво просимо на «Панамську троянду»!

Юрба невиразно загула, але поки що вона спокійно чекала. Заріз знав це і повільно розвернувся, користаючись із очікування.

— Вітаємо вас на дуже особливому та дуже елітному заході на «Панамській троянді». Ми вітаємо, я вітаю вас на найостаннішому та найкривавішому приниженні Еліаса Райкера.

Глядачі оскаженіли. Я підняв погляд на їхні затінені обличчя і побачив, що тонку шкіру цивілізації здерто, а їхня лють оголена, наче плоть під нею.

Цей гамір перекричав підсилений голос Заріза. Він утихомирював присутніх, змахуючи обома руками.

— Більшість із вас, безперечно, пам’ятає детектива Райкера за якоюсь зустріччю. Дехто з вас асоціює це ім’я з пролитою кров’ю, а може, і зі зламаними кістками.

Ах, ці спогади. Ці спогади болючі, і дехто з вас, можливо, думає, що їх неможливо позбутися.

Тепер він уже заглушив їх, і його голос відповідним чином стих.

— Друзі мої, я не можу сподіватися, що зітру ваші спогади, бо цього не пропонують у нас на борту «Панамської троянди». Тут торгують не м’яким забуттям, а пам’яттю, хоч яка вона гірка. Не мріями, друзі мої, а реальністю, — він викинув уперед одну руку, показуючи на мене. — Друзі мої, це — реальність.

Знову радісні крики. Я позирнув на Кадміна і роздратовано звів брови. Я думав, що можу померти, але не очікував, що від нудьги. Кадмін знизав плечима. Він хотів цього бою. Зарізова театральщина була лише дещо несимпатичною ціною, яку він мусив за нього сплатити.

— Це — реальність, — повторив емсі Заріз. — Сьогоднішній вечір — це реальність. Сьогодні ви побачите, як Еліас Райкер загине, впавши на коліна, і я, хоч і не можу стерти спогади про те, як били ваші тіла й ламали ваші кістки, принаймні можу замінити їх звуками, які видаватиме ваш мучитель, коли його ламатимуть.

Натовп вибухнув.

Я ненадовго замислився про те, чи перебільшує Заріз. Виглядало на те, що правда про Райкера — річ невловима. Я згадав, як виходив із «Закритого простору Джеррі», як Октай відсахнувся від мене, побачивши Райкерове обличчя. Джеррі особисто розповів мені про конфлікт монгола з копом, тіло якого я носив: «Райкер колись постійно його обшукував. Пару років тому побив його мало не до смерті». А ще був Баутіста, який сказав про Райкерові техніки ведення допиту: «Як правило, він ходить на межі». Скільки разів Райкер перетнув цю межу, щоб ось так зацікавити натовп?

Що сказала б Ортеґа?

Я згадав про Ортеґу, і її обличчя стало крихітним острівцем спокою серед насмішок і криків, які заохочував Заріз. Маючи талан і те, що я залишив їй у «Гендріксі», вона прибере Кавахару замість мене.

І цього досить.

Заріз витягнув зі своїх шат ніж із важким зазубленим лезом і підняв його. У приміщенні стало відносно тихо.

— Удар милосердя, — оголосив він. — Коли наш матадор поб’є Еліаса Райкера так, що в нього вже забракне сили підвестися, ви побачите, як із його хребта ще за життя виріжуть пам’ять і розтрощать, і ви будете певні, що його більше немає.

Він відпустив ніж і дозволив своїй руці знову опуститися. Чистий театр. Зброя зависла в повітрі, виблискуючи у фокальному грав-полі, а тоді попливла вгору, піднявшись метрів на п’ять посеред арени.

— Розпочнімо, — сказав Заріз і відійшов.

Тут настала чарівна мить своєрідного звільнення, наче там щойно було знято сцену для експерії, і ми всі тепер могли встати й розслабитися, можливо, пустити по колу флягу з віскі та подуркувати за сканерами. Пожартувати про заштампований сценарій, який нас змушують відігравати.

Ми пішли по колу, розташувавшись на протилежних кінцях арени та без жодного жесту, що бодай натякнув би на те, що кожен із нас замислив робити. Я спробував оцінити мову тіла Кадміна, шукаючи підказок.

«Біомеханічні системи „Воля Бога“ версій від 3.1 по 7 прості, але не варто їх недооцінювати, — казали нам перед висадками на Шарію. — Найважливішим для їхніх творців була сила та швидкість, і вони чудово з усім впорались. Якщо вони й мають якийсь недолік, то він полягає в тому, що моделювання боїв не має підпрограми випадкового вибору. Тому мученики з „Правої руки Бога“, як правило, б’ються й битимуться, застосовуючи дуже скромний арсенал прийомів».

Наші ж підсилені бойові системи були на Шарії останнім словом техніки: у них були вмонтовані випадкове реагування та аналітичний зворотний зв’язок. Райкерова нейрохімія і близько не відзначалася такою складністю, проте я міг би симулювати її за допомогою кількох хитрощів посланців. Насправді штука полягала в тому, щоб залишитися в живих досить надовго, щоб моя обробка проаналізувала модель бою «Волі Бога» і…

Кадмін атакував.

Між нами було майже десять метрів незайнятого простору; він подолав його, поки я ледве встиг змигнути оком, і бурею накинувся на мене.

Прийоми в нього були прості — лінійні удари та копняки, але застосовував він їх з такою силою та швидкістю, що я тільки й міг, що їх блокувати. Про контратаку навіть не думалося. Я направив перший удар назовні та праворуч і скористався імпульсом, щоб відійти ліворуч. Кадмін без вагань посунувся слідом за мною і потягнувся до мого обличчя. Я відвів голову від удару і відчув, як кулак торкнувся моєї скроні, недостатньо жорстко, щоб увімкнути силовий кастет. Чуття підказало мені, що слід зробити низький блок, і я відбив передпліччям прямий удар ногою, здатний розбити колінну чашечку. Далі я одержав удар ліктем по тімені й позадкував, ледве встоявши на ногах. Кадмін пішов за мною. Я викинув праву руку в бічному ударі, але в нього залишалась інерція від атаки, і він витримав удар майже завиграшки. Мені в живіт влучив спритний удар знизу. Силовий кастет здетонував, зашкварчавши, наче кинуте на пательню м’ясо.

Мені в нутрощі наче запхали гак. Реальний біль від удару залишився далеко позаду, на поверхні моєї шкіри, а м’язи у животі пройняло нудотне заніміння. У поєднанні з нудотою, викликаною станером, воно паралізовувало. Я, похитуючись, відступив на три кроки й гепнувся на мат, звиваючись, наче придушена комашка. Нечітко розчув, як схвально реве натовп.

Кволо повернувши голову, я побачив, що Кадмін відступив і тепер стоїть навпроти мене, прикривши очі та піднісши обидва кулаки до обличчя. Зі сталевого браслета на його лівій руці мені підморгнув слабенький червоний вогник. Кастет перезаряджався.

Я зрозумів.

Перший раунд.

У рукопашному бою діють усього два правила: завдавай якомога більше ударів, якомога сильніших і швидших, і збивай противника з ніг. Коли той опиниться на землі, вбий його. Якщо додаються якісь інші правила чи міркування, це не справжня бійка, а гра. Кадмін міг би підійти й добити мене, поки я лежав, але це була не справжня бійка. Це був принижувальний поєдинок, гра, в якій страждання слід було довести до максимуму на потіху аудиторії.

Натовпу.

Я підвівся й оглянув затінену арену облич. Нейрохімія виділила відшліфовані слиною зуби у галасливих ротах. Я переборов слабкість у нутрощах, сплюнув на арену і став у захисну стійку. Кадмін нахилив голову, ніби щось визначаючи, і знову пішов на мене. Той самий шквал лінійних прийомів, та сама швидкість і сила, та цього разу я був до них готовий. Перші два удари я відбив парою замашних блоків, а тоді, замість відступити, залишився просто на шляху в Кадміна. Менш ніж за секунду до нього дійшло, що я роблю, та він уже опинився надто близько. Ми стояли майже впритул. Я буцнув його головою по обличчю так, ніби його обличчя належало всім людям у натовпі, що скандував.

Орлиний ніс зламався із гучним хрускотом, а коли Кадмін хитнувся, я збив його з ніг, ударивши підйомом стопи по коліну. Ребро моєї правої долоні вилетіло вперед, до шиї чи горла, але Кадмін остаточно опустився. Він покотився та збив мене з ніг підсічкою. Поки я падав, він став на коліна біля мене та швидко вдарив по спині. Мене зсудомило від заряду, і я гепнувся головою об мат. У роті з’явився смак крові.

Перекотившись, я здійнявся на ноги й побачив, що Кадмін відступив і витирає кров зі зламаного носа. Він із цікавістю поглянув на свою перемазану червоним долоню, потім — на мене, а тоді недовірливо захитав головою. Я кволо всміхнувся, користаючись із припливу адреналіну через пролиття його крові, і підняв обидві руки у вичікувальному жесті.

— Давай, падлюко, — прохрипіли мої побиті вуста. — Прикінчи мене.

Я ледве встиг договорити, як він на мене накинувся. Цього разу я його майже не торкнувся. Здебільшого це відбувалося несвідомо. Нейрохімія відважно витримувала побиття, викидаючи блоки, щоб уберегти мене від кастетів, і дала мені простір для пари випадково згенерованих контрударів, які, як підказало мені чуття посланця, могли обійти модель бою Кадміна. Він відмахувався від ударів, як від неприємної комахи.

Під час останнього з цих марних випадів я потягнувся надто далеко, і він схопив мене за зап’ясток і потягнув уперед. Мені в ребра влетів ідеально збалансований удар ногою з розвороту, і я відчув, як вони тріснули. Кадмін потягнув знову, заблокував лікоть моєї захопленої руки, і я окремими кадрами нейрохімічно прискореного зору побачив, як на мій суглоб опускається в ударі його передпліччя. Я знав, з яким звуком вибухне мій лікоть, знав, які звуки я видаватиму, поки нейрохімія не зуміє притлумити біль. Моя рука відчайдушно крутилася в Кадміновій хватці, і я дозволив собі впасти. Я був слизький від поту, і мій зап’ясток вирвався на свободу, а моє передпліччя звільнилося від блоку. Кадмін ударив з безжальною силою, але рука встояла, та й усе одно я вже летів на підлогу.

Я приземлився на пошкоджені ребра, і моє поле зору розлетілося на скалки. Я заборсався, намагаючись перебороти сильне бажання скрутитися калачиком, і побачив за тисячу метрів над собою позичене обличчя Кадміна.

— Вставай, — сказав він таким голосом, наче то рвали десь на віддалі величезні аркуші картону. — Ми ще не закінчили.

Я вдарив від талії, цілячись йому в пах. Удар влучив мимо, йому у стегно. Він майже недбало змахнув рукою, і силовий кастет ударив мене по обличчю. У мене перед очима затанцювали барвисті вогники, а тоді все побіліло та зникло. Гамір натовпу розрісся у мене в голові, а за ним я неначе чув, як мене кличе вир. Усе це то набувало чіткості, то втрачало її, падало та крутилося, наче під час гравітаційного падіння, тим часом як нейрохімія відчайдушно намагалася зберегти мені свідомість. Світло різко опустилося, а тоді повернулося на стелю, ніби бажаючи побачити, якої шкоди мені було завдано, але лише поверхово, і з легкістю задовольнившись. Свідомість кружляла довкола моєї голови широкою еліптичною орбітою. Раптом я повернувся на Шарію, де застряг у виведеному з ладу та розтрощеному танку разом із Джиммі де Сото.

— Земля? — його усміхнене на весь рот обличчя у смужках від затемнення на мить освітлює лазерний вогонь з-за стін танка. — Та це дупа світу, чуваче. Сране застигле суспільство, наче подорож на півтисячі років у минуле. Там нічого не відбувається, історичні події не дозволені.

— Маячня.

Моя недовіра змішується з пронизливим вереском бомби-мародера, що наближається. Наші погляди зустрічаються в мороці танкової кабіни. Бомбардування тривало від початку ночі; робозброя полювала, відстежуючи інфрачервоне випромінювання та рух. У ті рідкісні миті, коли шарійські завади зникали, ми чули, що МП-флот адмірала Керсітора досі за кілька світлових секунд від нас, б’ється з шарійцями за панування на орбіті. На світанку, якщо бій не завершиться, місцеві, ймовірно, виведуть наземні війська, щоб нас витурити. Шанси, здається, не найкращі.

Принаймні бетатанатинове сп’яніння починає минати. Я відчуваю, як моя температура мало-помалу повертається до норми. Повітря навколо вже не подібне на гарячий суп, а для дихання вже майже не доводиться докладати великих зусиль, як тоді, коли наша частота серцевих скорочень опустилася майже до нуля.

Вибухає робобомба, і ноги танка гримлять об корпус: у нас мало не влучили. Ми обидва рефлекторно дивимося на свої експозиметри.

— Маячня, кажеш? — визирає Джиммі зі рваної дірки, яку ми пробили в корпусі танка-павука. — Слухай, ти ж не звідти. А я звідти, і я кажу тобі: якби мені дали вибір між життям на Землі та сраним зберіганням, мені б довелося подумати. Якщо тобі випаде можливість туди поїхати, не їдь.

Я покліпав, відганяючи глюк. Наді мною виблискував, наче сонце між деревами, вбивчий ніж у грав-полі. Джиммі поступово щезав, прямуючи повз ніж до даху.

— Друзяко, я ж казав тобі: не їдь туди. Хіба ні? А тепер поглянь на себе. Земля, — він сплюнув і зник, залишивши по собі відлуння власного голосу. — Це дупа світу. Треба переходити до наступного екрана.

Гамір натовпу переріс у невпинне скандування.

Гнів пройшов крізь паволоку в моїй голові, наче розжарений дріт. Я сперся на лікоть і зосередився на Кадміні, який чекав по той бік рингу. Він побачив мене й підняв руки, копіюючи жест, яким до цього користувався я. Натовп завив од сміху.

«Переходь до наступного екрана.»

Я, похитуючись, зіп’явся на ноги.

«Як не робитимеш нічого по господарству, по тебе якось уночі прийде Клаптевик.»

У мою голову вскочив голос, голос, якого я не чув майже півтора століття об’єктивного часу. Людина, якою я не бруднив своєї пам’яті більшу частину зрілості. Мій батько та його чудові казочки на ніч. Звісно, він мав прийти тепер, коли ця хрінь реально була мені потрібна.

«По тебе прийде Клаптевик.»

«Що ж, тату, тут ти помилився. Клаптевик стоїть тутечки й чекає. Він по мене не прийде — мені треба піти по нього самому. Але все одно дякую, тату. Дякую за все.»

Я прикликав усе, що зосталося на рівні клітин у Райкеровому тілі, та поплентався вперед.

Над ареною розбилося скло. Осколки дощем обсипали простір між Кадміним і мною.

— Кадміне!

Я побачив, як він дивиться на поміст угорі, а тоді неначе вибухнули всі його груди. Його голова та руки смикнулися назад, наче хтось раптом сильно порушив його рівновагу, і в приміщенні прокотився вибух. Передня частина його ґі відірвалася, і в ньому відкрилася чарівна дірка від горла до пояса. Звідти бризнула кров, що потягнулася струменями.

Я різко розвернувся, підняв очі та побачив Трепп у вікні помосту, яке вона щойно знищила; вона й досі дивилась у приціл осколкової рушниці, яку тримала в руках. Дуло зброї палало: вона вела безперервний вогонь. Спантеличившись, я крутнувся в пошуках цілей, та арена знелюдніла — лишилися самі рештки Кадміна. Заріза ніде не було видно, а гамір натовпу між вибухами раптом змінився криками охоплених панікою людей. Усі, здавалося, підхопилися на ноги в намаганні вшитися. До мене дійшло. Трепп стріляє по глядачах.

Унизу, на підлозі приміщення, активізувалася енергетична зброя, і хтось закричав. Я несподівано повільно й незграбно повернувся на звук. Заріз палав.

У дверях приміщення стояв Родріґо Баутіста, який щедро стріляв широким променем з довгоствольного бластера. Заріз палав вище пояса й бив себе руками, на яких теж виросли вогненні крила. Його вереск швидше виражав лють, аніж біль. Біля його ніг лежала мертва Пернілла Ґріп із пропаленими грудьми. Заріз у мене на очах повалився на неї, як воскова фігура, що тане, і його крики перейшли у стогони, далі — у чудернацьке електронне булькотіння, а тоді затихли.

— Ковачу!

Осколкова рушниця Трепп уже затихла, а на тлі стогонів і криків постраждалих підвищений голос Баутісти звучав неприродньо гучно. Баутіста обійшов підпаленого синтетика й виліз на ринг. Його обличчя було перемащене кров’ю.

— Ковачу, ти в нормі?

Я кволо захихотів, а тоді раптом схопився за бік, який проштрикнуло болем.

— Шикарно, просто шикарно. Як Ортеґа?

— Вона в нормі. Я дав їй летинолу від шоку. Вибач, що ми так спізнилися, — він показав на Трепп. — Ота твоя подружка не одразу додзвонилася до мене на Фелл-стрит. Відмовилася користуватись офіційними каналами. Сказала, що скан буде неправильний. Зважаючи на те, що ми тут накоїли, вона не дуже-то й помилялася.

Я швидко роззирнувся довкола, оглядаючи явні органічні ушкодження.

— Так. Це буде проблемою?

Баутіста грубо реготнув.

— Ти приколюєшся? Вхід без ордеру. Завдання органічних ушкоджень неозброєним підозрюваним. Як ти, блін, думаєш?

— Звиняй, — я попрямував до виходу з арени. — Може, ми зуміємо щось вигадати.

— Послухай, — Баутіста впіймав мене за руку. — Вони напали на копа з Бей-Сіті. Тут так ніхто не робить. Хтось мав сказати про це Кадміну, поки він не зробив цю грану помилку.

Я не знав напевне, має він на увазі Ортеґу чи мене в чохлі Райкера, а тому змовчав. Натомість я сторожко повернув голову, перевіряючи, чи немає ще де ушкоджень, і поглянув на Трепп. Вона перезаряджала осколкову рушницю.

— Слухай, ти що, всю ніч там стоятимеш?

— Зараз злізу.

Вона ввела в осколкову рушницю останній патрон, а тоді перекинулася через огорожу помосту, майже зробивши сальто. Коли вона пролетіла близько метра, в неї на спині розправив крила грав-тримач, і вона спинилася, зависнувши над нами на висоті людського зросту й закинувши рушницю на плече. У своєму довгому чорному пальті вона скидалася на темного янгола поза службою.

Відрегулювавши якийсь циферблат на тримачі, вона плавно наблизилася до підлоги і нарешті приземлилася біля Кадміна. Я пришкутильгав до неї. Ми обоє якусь мить мовчки дивилися на розпанаханий труп.

— Дякую, — тихо сказав я.

— Забудь. Завжди до твоїх послуг. Вибач, що довелося привести цих хлопців, але ця підтримка була мені потрібна, і швидко. Знаєш, що тут кажуть про поліцаїв? Найбільша, бляха-муха, банда на районі, еге ж? — вона поглянула на Кадміна. — Ти так його і залишиш?

Я пильно подивився на мученика «Правої руки Бога» з обличчям, застиглим у шоці від наглої смерті, і спробував побачити захованого в ньому Клаптевика.

— Ні, — сказав я й перевернув труп ногою, відкривши карк. — Баутісто, не позичиш мені оту петарду?

Коп без слів передав мені свій бластер. Я підніс дуло до основи черепа Клаптевика, приставив його до неї й зачекав на якесь відчуття.

— Хтось хоче щось сказати? — пожартувала з незворушним обличчям Трепп. Баутіста відвернувся. — Просто зроби це.

Якщо моєму батькові й було що сказати, то він залишив свої слова при собі. З голосів було чути лише крики постраждалих глядачів, а їх я ігнорував.

Нічого не відчуваючи, я натиснув на спусковий гачок.

Розділ тридцять сьомий

Так само я нічого не відчував і годину по тому, коли Ортеґа прийшла до мене в залу зачохлення, де я сидів на одному з автоматичних вилкових навантажувачів і вдивлявся в зелене світло порожніх переливальних камер. Атмосферний шлюз, відкриваючись, м’яко гупнув, а тоді наполегливо загудів, але я на це не відреагував. Я не озирнувся, навіть упізнавши її кроки та голос, який коротко лайнувся, коли вона пробиралася між скручених кабелів на підлозі. Я був вимкнений, подібно до машини, на якій сидів.

— Як самопочуття?

Я поглянув у напрямку, де біля вилкового навантажувача стояла вона.

— Мабуть, так само, як мій вигляд.

— Ну, вигляд у тебе всратий, — вона потягнулася туди, де сидів я, і схопилася за зручно розташовану накривну решітку. — Не проти, якщо я сяду поруч?

— Давай. Руку подати?

— Ні, — Ортеґа напружилася, підтягуючись на руках, посіріла від натуги й повисла з кривим усміхом. — Можливо.

Я подав їй менш постраждалу руку, і вона з риком видерлася на навантажувач. На мить вона незграбно присіла, а тоді всілася біля мене й потерла плечі.

— Господи, ну й холодно тут. Як давно ти сидиш на цій штуці?

— Десь із годину.

Вона поглянула на порожні резервуари.

— Бачив щось цікаве?

— Я думаю.

— А, — вона знову замовкла. — Знаєш, цей граний летинол страшніший за станер. Принаймні людина, в яку поцілили зі станера, знає, що зазнала ушкоджень. Летинол же каже їй, що, хоч через що вона пройшла, все чудово — просто йди вперед і розслабся. А тоді людина перечіпляється об перший п’ятисантиметровий кабель, який намагається переступити.

— Здається, тобі треба лежати, — м’яко зауважив я.

— Так, ну, тобі, мабуть, теж. Завтра в тебе будуть незлецькі синці на обличчі. Мерсер робив тобі знеболювальний укол?

— Він мені не знадобився.

— О, крутелик. Я думала, ми домовилися, що ти глядітимеш цей чохол.

Я задумливо всміхнувся.

— Тобі треба побачити іншого хлопа.

— Та бачила я іншого хлопа. Ти його голіруч порвав, так?

Я продовжив усміхатися.

— А де Трепп?

— Твоя подружка-дротниця? Зникла. Сказала Баутісті щось про конфлікт інтересів і зникла в нічній пітьмі. Баутіста рве на собі волосся, намагаючись вигадати, як прикрити цей безлад. Не хочеш піти з ним поговорити?

— Гаразд.

Я знехотя посунувся. У зеленому світлі з переливальних резервуарів було щось гіпнотичне, а під моїм занімінням починали невпинно кружляти ідеї, намагаючись покусати одна одну, наче пляшкоспини у спіралі годівлі. Смерть Кадміна аж ніяк мене не заспокоїла — вона лише запустила повільне перегорання запобіжника руйнівних бажань у мене в животі. Хтось за все це заплатить.

«Особисте.»

Але це було гірше ніж особисте. Тут річ була в Луїзі-Аненомі, порізаній на хірургічній тарілці; в Елізабет Елліотт, заколотій і надто бідній, щоби перечохлитися; в Айрін Елліотт, яка ридала за тілом, що його носить через місяць представниця якоїсь компанії; в Вікторі Елліотті, одночасно травмованому втратою та поверненням тієї, що була і не була тією самою жінкою. Річ була в молодому чорношкірому чоловікові, який зустрівся з родиною у зламаному немолодому білому тілі; річ була у Вірджинії Відаурі, що гордовито ввійшла у сховище з високо піднятою головою, забруднюючи останньою цигаркою легені, які ось-ось мала втратити — без сумніву, вони мали дістатися якомусь корпоративному вампіру. Річ була у Джиммі де Сото, який видряпав собі око в багнюці та вогні під Інненіном, і мільйонах таких, як він, по всьому Протекторату, ретельно зібраних сукупностях індивідуального людського потенціалу, просраного й викинутого на гнойову купу історії. За всіх них, та й не лише за них, хтось мав поплатитися.

Я з легким запамороченням зліз із навантажувача, а тоді допоміг злізти Ортезі. Від її ваги в мене заболіли руки, але далеко не так сильно, як від раптового, страхітливого усвідомлення того, що це — наші останні години разом. Я не знав, звідки взялося це розуміння, але воно прийшло, і я відчув, як воно твердо вкорінилось у мене в голові, а цьому я вже давно навчився довіряти більше, ніж раціональному мисленню. Ми покинули камеру перечохлення рука в руку, практично не помічаючи цього, аж поки не зіткнулися з Баутістою в зовнішньому коридорі, де знову несвідомо відірвались одне від одного.

— Я тебе шукав, Ковачу, — якщо Баутіста й думав щось про наше ходіння за ручку, то на його обличчі це не відобразилося. — Твоя подружка-найманка злиняла й лишила нас прибирати.

— Так, Крісті… — я зупинився й кивнув убік, на Ортеґу. — Мені казали. Вона взяла з собою осколкову рушницю?

Баутіста кивнув.

— Отже, у вас виходить ідеальна історія. Хтось подзвонив з «Панамської троянди» посеред стрілянини, ви поїхали подивитись і побачили, що глядачів перебито, Кадмін і Заріз мертві, а ми з Ортеґою напівживі. Це, певно, збивав оскому хтось, кого засмутив Заріз.

Я краєчком ока побачив, як Ортеґа хитає головою.

— Це не відсканується, — промовив Баутіста. — Всі дзвінки на Фелл-стрит записуються. З телефонами на катерах те саме.

Я знизав плечима, відчуваючи, як у мені пробуджується посланець.

— То й що? У тебе чи в Ортеґи в Ричмонді є інформатори. Люди, чиїх імен ви не можете розголошувати. Дзвінок був з особистого телефону, який цілком випадково розбився, коли вам довелося стріляти, щоб зайти за рештки Зарізової охорони. Жодних слідів. І на моніторах нічого, бо цей таємничий «хтось», той, хто стріляв, обчистив усю автоматичну систему безпеки. Це, як я розумію, можна організувати.

Баутіста явно засумнівався.

— Мабуть, так. Для цього нам би знадобився інфопацюк. Девідсон добре вправляється з платформою, та він не аж такий крутий.

— Я можу знайти вам інфопацюка. Щось іще?

— Деякі глядачі ще живі. Зробити щось не годні, але ще дихають.

— Забудь про них. Якщо вони щось і побачили, то хіба що Трепп. Та вони, мабуть, і її чітко не побачили. Все скінчилося за пару секунд. Нам лишається тільки вирішити, коли викликати труповозки.

— Скоро, — відповіла Ортеґа. — Бо інакше вийде якось підозріло.

Баутіста пирхнув.

— Та вся ця хрінь якась підозріла. На Фелл-стрит усякий знатиме, що тут сьогодні сталося.

— Ви що, дуже часто таким займаєтеся?

— Не смішно, Ковачу. Заріз перейшов межу, він знав, що провокує.

— Заріз, — пробурчала Ортеґа. — Той засранець десь зберігається. Щойно його перечохлять, він почне криком кричати, вимагаючи розслідування.

— А може, й ні, — сказав Баутіста. — Як давно його, на твою думку, скопіювали в того синта?

Ортеґа знизала плечима.

— Хто його зна? Він ходив у ньому минулого тижня. Як мінімум тоді, якщо він не оновлював збереженої копії. А це, бляха, дорого.

— Якби я був такою людиною, як Заріз, — задумливо промовив я, — я б оновлював себе після кожної важливої події. Хоч скільки це б коштувало. Я б не хотів прокидатися, не знаючи, що я, нахрін, робив за тиждень до того, як мене спалили.

— Це залежить від того, що ти робив, — відзначив Баутіста. — Якби це було щось з біса нелегальне, ти б, можливо, захотів прокидатися, не знаючи про це. Так можна спокійнісінько відбрехатися від поліграфа на поліційному допиті.

— Навіть краще. Ти б навіть…

Я поступово замовк у задумі. Баутіста нетерпляче змахнув рукою.

— Байдуже. Якщо Заріз прокинеться, не знаючи про це, він, можливо, розпитає когось у приватному порядку, але він не дуже поспішатиме розказувати про це управлінню поліції. А якщо він прокинеться, знаючи про це, — він розвів руками, — то буде тихішим од католицького оргазму. Думаю, у нас тут усе чисто.

— Тоді викликай швидку. А ще, може, виклич Мураву, щоб…

Але голос Ортеґи вже затихав: зручно стала на своє місце остання деталь головоломки. Розмова двох копів стала далекою, як зоряні завади в приймачі-передавачі скафандра. Я подивився на крихітну вм’ятину в металі біля себе, випробовуючи цю ідею всіма тестами на логіку, які спадали на думку.

Баутіста з цікавістю позирнув на мене й пішов телефонувати у швидку. Коли він зник, Ортеґа злегка торкнулася моєї руки.

— Чуєш, Ковачу, ти в нормі?

Я кліпнув.

— Ковачу!

Я витягнув руку і торкнувся стіни, наче пересвідчуючись у її твердості. Порівняно з очевидністю думки, яку я відчував, моє оточення раптом почало видаватися нематеріальним.

— Крістін, — повільно вимовив я, — мені треба на борт «Голови у хмарах». Я знаю, що зробили з Банкрофтом. Я можу знищити Кавахару і проштовхнути Резолюцію 653. А ще можу владнати з Райкером.

Ортеґа зітхнула.

— Ковачу, ми вже…

— Ні, — в моєму голосі так раптово з’явилася жорстокість, що вразився навіть я сам. Я відчув біль від синців на Райкеровому обличчі, коли воно напружилося. — Це не міркування. Це не пошук у темряві. Це — факт. І я піду на борт «Голови у хмарах». З твоєю допомогою чи без, але піду.

— Ковачу, — Ортеґа захитала головою. — Поглянь на себе. Ти ж геть ніякий. Зараз ти б не міг здолати й оклендського сутенера, а говориш про напад на один з Домів Західного узбережжя. Думаєш, ти поб’єш Кавахарину охорону зі зламаними ребрами й такою пикою? Забудь про це.

— Я не казав, що це буде легко.

— Ковачу, цьому не бувати. Я досить довго просиділа над плівками «Гендрікса», щоб ти утнув оту хрінь з Банкрофтом, але далі нічого не буде. Гру закінчено, твоя подружка Сара зможе повернутися додому, і ти теж. Але на цьому все. Чиїсь взаємні претензії мене не цікавлять.

— Ти справді хочеш повернення Райкера? — тихо запитав я.

На мить мені здалося, що вона мене вдарить. Її ніздрі роздулись, а праве плече навіть опустилося для удару. Я так і не дізнався, що її зупинило — похмілля після пострілу зі станера чи просто самоконтроль.

— Ковачу, мені за це треба тебе заарештувати, — спокійно промовила вона.

Я підняв руки.

— Давай, зараз я не міг би здолати й оклендського сутенера. Пам’ятаєш?

Ортеґа гмикнула з огидою й намірилася відвернутися. Я витягнув руку і торкнувся її.

— Крістін… — я завагався. — Вибач. Жарт про Райкера вийшов мудацьким. Може, вислухаєш мене хоч разочок?

Вона повернулася до мене, міцно стуливши вуста, щоб не давати виходу почуттям, і опустивши голову, проковтнула грудку в горлі.

— Ні. Надто багато всього було, — вона прокашлялася. — Я не хочу, щоб ти страждав далі, Ковачу. Не хочу нової шкоди, та й усе.

— Шкоди чохлу Райкера?

Вона поглянула на мене і тихо сказала:

— Ні. Ні, я не це маю на увазі.

Тоді вона притиснулася до мене в тому похмурому металевому коридорі, міцно обвивши мене руками та сховавши обличчя на моїх грудях — і все це без помітного переходу. Я теж міцно її обняв, а між тим крізь мої пальці піщинками сипались останні залишки нашого часу. І тієї миті я б віддав майже що завгодно за те, щоб у мене не було плану, який вона мала вислухати, не було способу знищити те, що зростало між нами, та щоб не ненавидіти так сильно Рейлін Кавахару.

Я б віддав майже що завгодно.

Друга ночі.

Я зателефонував Айрін Елліотт на квартиру «ДжекСол» і підняв її з ліжка. Сказав, що у нас є проблема, за вирішення якої ми щедро заплатимо. Вона сонно кивнула. Баутіста поїхав по неї на катері без розпізнавальних знаків.

Коли вона прибула, «Панамська троянда» вже була освітлена, наче перед вечіркою. Завдяки вертикальним прожекторам, які світили обабіч неї, здавалося, ніби її спускають з нічного неба на світних канатах. Надбудову та причали в доку перетинали навхрест аварійні бар’єри з ілюмінієвих кабелів. Дах вантажної комірки, в якій відбувся принижувальний поєдинок, відтягнули назад, відкриваючи безпосередній доступ швидким, і яскраве внутрішнє освітлення на місці злочину здіймалося вгору, наче сяйво з ливарні. Поліційні катери висіли в небі та паркувалися по всьому доку, зблискуючи червоним і синім.

Я зустрівся з нею біля трапа.

— Поверніть мені моє тіло, — перекричала вона вищання й шум двигунів у повітрі. У світлі прожекторів чорне волосся її чохла здавалося мало не білявим, як раніше.

— Цього я вам зараз влаштувати не можу, — прокричав я у відповідь. — Але ми над цим працюємо. Спершу вам треба зробити це. Здобути визнання. Тепер пропоную відвести вас геть, поки вас не помітила грана Сенді Кім.

Місцеві правоохоронці стримували коптери журналістів. Ортеґа, що досі тремтіла й відчувала нудоту, загорнулася в поліційну шинель і не підпускала місцевих правоохоронців із тим самим яснооким завзяттям, що тримало її на ногах і при тямі. Працівники відділу органічних ушкоджень тримали оборону, горланили, козиряли званнями, залякували та блефували, тим часом як Елліотт узялася за роботу — підробку потрібних їм кадрів на моніторах. Вони й справді були, як визнала Трепп, найбільшою бандою на районі.

— Завтра я виїду з квартири, — сказала мені, не припиняючи роботи, Елліотт. — Ви не зможете зв’язатися зі мною там.

Вона помовчала пару секунд, раз у раз посвистуючи крізь зуби та вводячи сконструйовані власноруч зображення. А тоді озирнулася на мене через плече.

— Ви кажете, що за це ці хлопці почнуть мене поважати. Вони будуть мені винні?

— Так, я сказав би, що так.

— Тоді я зв’яжуся з ними. Приведіть мені головного серед них, я поговорю з ним, хоч хто то є. І не намагайтеся подзвонити мені в Ембер — там мене теж не буде.

Я не сказав нічого, а лиш подивився на неї. Вона знову повернулася до роботи.

— Мені треба побути на самоті, — пробурмотіла вона.

Самі по собі ці слова вже здавалися мені розкішшю.

Розділ тридцять восьмий

У мене на очах він налив собі з пляшки п’ятнадцятирічного віскі, відніс келих до телефону й обережно сів. Зламані ребра зварили в одній зі швидких, але весь той бік досі охоплював страшний біль з окремими гострими уколами муки. Він надпив віскі, помітно опанував себе й набрав номер.

— Помешкання Банкрофтів. З ким бажаєте поговорити? Це була жінка у строгому костюмі, що відповіла мені, коли я востаннє дзвонив у Сантач-Гаус. Той самий костюм, те саме волосся, навіть той самий макіяж. Можливо, вона була телефонним конструктом.

— Міріам Банкрофт, — сказав він.

Я знову почувався пасивним спостерігачем, відчував таку ж відірваність, як тієї ночі перед дзеркалом, тим часом як Райкерів чохол озброювався. Фрага. От тільки цього разу вона була набагато сильніша.

— Секунду, будь ласка.

Жінка зникла з екрана, і її місце зайняло зображення полум’я сірника, що гойдалося на вітрі в ритмі фортепіанної музики, подібної на шурхотіння осіннього листя, яке вітер жене потрісканим і затертим тротуаром. Минула хвилина, а тоді з’явилася Міріам Банкрофт, бездоганно вбрана в жакет і блузу в діловому стилі. Вона звела догори ідеально доглянуту брову.

— Пане Ковач. Несподівано.

— Ну, так… — він ніяково змахнув рукою. Міріам Банкрофт навіть через приймач-передавач випромінювала чуттєвість, яка вибивала його з колії. — Це безпечна лінія?

— Так, у розумних межах. Чого ви хочете?

Він прокашлявся.

— Я тут думав… Я б хотів дещо з вами обговорити. Я, гм, можливо, мені слід вибачитися перед вами.

— Та невже? — цього разу вона здивовано звела обидві брови. — Коли саме ви хотіли це зробити?

Він знизав плечима.

— Зараз я нічим не зайнятий.

— Так. От тільки я зараз дечим зайнята, пане Ковач. Я прямую на зустріч у Чикаго і повернуся на узбережжя аж завтра ввечері, — кутики її рота підняла ледь помітна тінь усмішки. — Ви зачекаєте?

— Авжеж.

Вона нахилилася до екрана, примруживши очі.

— Що у вас із обличчям?

Він підняв руку до одного з синців на обличчі. Він не очікував, що це буде так помітно в убогому освітленні кімнати. І не очікував, що Міріам Банкрофт буде такою уважною.

— Це довга історія. Розкажу при зустрічі.

— Ну, перед цим я аж ніяк не встою, — іронічно промовила вона. — Завтра ввечері я пошлю по вас лімузин до «Гендрікса». Може, десь о четвертій? Добре. До зустрічі.

Екран спорожнів. Якусь мить він посидів, дивлячись на нього, а тоді вимкнув телефон і розвернув стілець до полиці на вікні.

— Вона діє мені на нерви, — сказав він.

— Ага, і мені теж. Ну, це очевидно.

— Дуже смішно.

— Я стараюся.

Я підвівся, щоб узяти пляшку з віскі. Ідучи кімнатою, я помітив своє відображення у дзеркалі біля ліжка.

Якщо Райкерів чохол справляв враження людини, яка долала життєві випробування пробоєм, то людина у дзеркалі, судячи з вигляду, була здатна спритно уникнути будь-якої кризи та дивитися, як доля незграбно сідає маком. Це тіло пересувалося по-котячому, з плавною та невимушеною економією рухів, яка прикрасила б Аншану Саломан. Його густе, майже синяво-чорне волосся опускалося м’яким водоспадом на оманливо витончені плечі, а м’який байдужий погляд його вишукано розкосих очей натякав на те, що всесвіт — гарне місце для життя.

Я пробув у чохлі техноніндзя всього кілька годин — сім годин сорок дві хвилини, як повідомляло часове табло, вбудоване у верхній лівий кут мого поля зору, — але звичних побічних ефектів завантаження не було. Я взяв однією смаглявою рукою, витонченою, як у митця, пляшку з віскі, і проста гра м’язів і кістки осяяла мене зсередини радістю. Нейрохімічна система «Хумало» постійно гуділа на межі сприйняття, неначе стиха наспівуючи щось про безліч речей, які це тіло може зробити будь-якої миті. Я ніколи не носив нічого подібного, навіть під час служби в Корпусі посланців.

Я згадав слова Заріза й подумки похитав головою. Якщо ООН вважає, що зможе накласти на це десятирічне колоніальне ембарго, то вона живе в іншому світі.

— Не знаю, як воно тобі, — сказав він, — але це з біса дивно.

— Ану розкажи, — я наповнив собі келих і простягнув пляшку. Він похитав головою. Я повернувся до віконної полиці й сів, притулившись спиною до скла.

— Як, блін, це витримував Кадмін? Ортеґа каже, що він весь час працював із самим собою.

— Гадаю, з часом звикаєш до чого завгодно. А ще Кадмін, щоб його, був притрушений.

— Ага, а ми не притрушені?

Я знизав плечима.

— У нас не було вибору. Ну, крім того, щоб відступитися. Хіба це було би краще?

— Це в тебе треба спитати. Це ж ти маєш піти на Канаґаву. Я тут звичайна повія. До речі, я не думаю, що Ортеґа дуже вже зраділа цій частині домовленості. Ну, тобто, вона вже була спантеличена, але зараз…

— Вона спантеличена! А як, на твою думку, почуваюся я?

— Я знаю, як ти почуваєшся, ідіоте. Я — це ти.

— Справді? — я надпив своє віскі і змахнув келихом. — Скільки часу, по-твоєму, мине, перш ніж ми перестанемо бути геть однаковими людьми?

Він знизав плечима.

— Ти — це те, що ти пам’ятаєш. Зараз у нас усього сім-вісім годин окремішнього сприйняття. Не може ж бути, щоб це вже справило великий вплив?

— На сорок з гаком років пам’яті? Мабуть, ні. А особистість формують ранні враження.

— Авжеж, так кажуть. І, якщо ми вже про це заговорили, скажи мені ось що. Як ти ставишся, тобто як ми ставимося до того, що Клаптевик мертвий?

Я збентежено посунувся.

— Ми мусимо про це поговорити?

— Ми мусимо говорити про що-небудь. Ми сидітимемо тут разом до завтрашнього вечора…

— Можеш вийти, якщо хочеш. До речі, — я різко тицьнув великим пальцем угору, в бік даху, — я можу вибратися звідси так, як прибув.

— Ти справді не надто хочеш про це говорити, еге ж?

— Це було не так тяжко.

Принаймні це була правда. Початкова версія плану вимагала, щоб моя ніндзя-копія залишалась у квартирі Ортеґи, аж поки копія-Райкер не зникне разом із Міріам Банкрофт. Потім мені спало на думку, що для атаки на «Голову у хмарах» нам буде потрібно співпрацювати з «Гендріксом» і що моя ніндзя-копія ніяк не зможе довести свою особистість готелю — хіба що ми вдамося до сканування у сховищі. Виглядало на те, що краще буде, якщо копія-Райкер відрекомендує ніндзя, перш ніж поїхати з Міріам Банкрофт. Оскільки копія-Райкер і досі, без сумніву, перебувала під наглядом принаймні з боку Трепп, виглядало на те, що зайти у парадні двері «Гендрікса» разом — дуже погана ідея. Я позичив у Баутісти грав-тримач і стелс-костюм, а тоді, якраз перед початком світанку, прослизнув між одиноким висотним транспортом і спустився на накритий виступ на сорок другому поверсі. «Гендрікс» на той час уже знав про моє прибуття від копії-Райкера і впустив мене крізь вентиляційний канал.

Із нейрохімією «Хумало» це було майже так просто, як увійти в парадні двері.

— Послухай, — сказала копія-Райкер. — Я — це ти. Я знаю все, що ти знаєш. Яка шкода в тому, щоби про це говорити?

— Якщо ти знаєш усе, що я знаю, то навіщо про це говорити?

— Інколи це допомагає конкретизувати щось. Навіть спілкуючись про це з кимось іншим, ти зазвичай говориш до самого себе. Співрозмовник просто надає можливість висловитися. А ти це проговорюєш.

Я зітхнув.

— Не знаю. Я поховав усю цю хрінь щодо тата вже давно, це давно померло.

— Так, авжеж.

— Я серйозно.

— Ні, — він тицьнув у мене пальцем так, як я показав на Банкрофта, коли він не забажав сприймати факти від мене на балконі Сантач-Гауса. — Ти сам собі брешеш. Згадай того сутенера, якого ми зустріли в кальянній Ласло за рік до вступу до «Одинадцяти друзів Шьонаґона». Того, якого ми мало не вбили, перш ніж нас із нього стягнули.

— Це була лише хімія. Ми обдовбалися тетраметом, вимахуючись через ту історію з «Одинадцятьма». Блін, та нам було всього шістнадцять.

— Маячня. Ми зробили це, бо він був схожий на тата.

— Можливо.

— Та точно. А наступні півтора десятиліття ми з тієї самої причини вбивали представників влади.

— Ой, бляха-муха, та дай мені перепочити! Ті півтора десятиліття ми вбивали всіх, хто заважав. Це була армія, ми заробляли цим на життя. Та й відколи, зрештою, сутенер — це представник влади?

— Гаразд, можливо, ми п’ятнадцять років убивали сутенерів. Користувачів. Можливо, це була відплата.

— Він ніколи не торгував маминим тілом. — Ти впевнений? А чому від історії Елізабет Елліотт ми спалахнули, як срана тактична боєголовка? Звідки в цьому розслідуванні акцент на будинках розпусти?

— Просто, — сказав я, випивши трохи, на один палець, віскі, — це від початку було головною темою цього розслідування. Ми зацікавились історією Елліотт, тому що це здавалося правильним. Інтуїція посланців. Те, як Банкрофт поводився з дружиною…

— О, Міріам Банкрофт. А ось іще один цілий диск, який можна покрутити.

— Стули пельку. Елліотт була офігезною відправною точкою. Ми б не дійшли до «Голови у хмарах» без тієї подорожі до біокабінок Джеррі.

— А-а-а-а, — він з відразою змахнув рукою й вихилив свій келих. — Вір у що завгодно. Я кажу, що Клаптевик був уособленням тата, бо ми не могли витримати надто близького знайомства з правдою, і саме тому ми психанули, коли вперше побачили складений конструкт у віртуалі. Ти ж це пам’ятаєш? Отой рекреакційний будинок на Адорасьйон. Після тієї маленької вистави нас тиждень мучили люті сни. Ми прокидалися з клаптями подушки в тебе на руках. Нас через це відправили у психіатричку.

Я роздратовано змахнув рукою.

— Так, я пам’ятаю. Я пам’ятаю, що до втрати пульсу злякався Клаптевика, а не тата. Пам’ятаю, що почувався так само, коли ми зустріли Кадміна у віртуалі.

— А тепер він мертвий? Як ми почуваємося тепер?

— Я нічого не відчуваю.

Він знову показав на мене.

— Це відмазка.

— Це не відмазка. Цей гівнюк став на моєму шляху, він загрожував мені, а тепер він мертвий. Кінець зв’язку.

— А ти хіба не пам’ятаєш, як тобі загрожував хтось інший? Може, тоді, як ти був малий?

— Я більше про це не говоритиму, — я потягнувся до пляшки та знову наповнив келих. — Обери якусь іншу тему. Як щодо Ортеґи? Які твої думки з цього приводу?

— Ти збираєшся випити всю пляшку?

— А ти хочеш трохи випити?

— Ні.

Я розвів руками.

— То яке тобі діло?

— Ти намагаєшся напитися?

— Звичайно. Якщо вже мені треба поговорити з собою, то я не розумію, чому це слід робити на тверезу голову. То розкажи мені про Ортеґу.

— Я не хочу говорити на цю тему.

— Чому? — розважливо спитав я. — Пам’ятай: треба про щось говорити. Що не так з Ортеґою?

— Не так із нею те, що у нас до неї різні почуття. Ти вже не в чохлі Райкера.

— Це не…

— Так, саме це. Наші з Ортеґою стосунки суто тілесні. Ні на що інше часу не вистачило. Тому ти такий радий поговорити про неї зараз. У цьому чохлі тобі залишається тільки якась невизначена ностальгія за тією яхтою та купка коротеньких спогадів на додачу. В хімічному плані з тобою вже нічого не відбувається.

Я спробував знайти якісь слова і несподівано не здобувся на жодне. Раптово виявлена відмінність сіла між нами, наче третій, непроханий гість у кімнаті.

Копія-Райкер порилася в кишенях і витягнула цигарки Ортеґи. Пачка вже майже сплющилася. Він витягнув одну цигарку, скрушно на неї поглянув і засунув до рота. Я постарався утриматися від несхвалення в погляді.

— Остання, — сказав він і торкнувся її наліпкою запалювання.

— У готелі, мабуть, є ще.

— Так, — він пихнув димом, і я усвідомив, що майже заздрю його залежності. — Знаєш, є одна тема, яку ми зараз маємо обговорювати.

— Яка саме?

Втім, я вже знав. Ми обидва знали.

— Хочеш, щоб я сказав це вголос? Гаразд, — він знову затягнувся цигаркою і дещо напружено знизав плечима. — Ми мусимо вирішити, кого з нас буде знищено, коли все це закінчиться. А позаяк наше індивідуальне прагнення до виживання сильнішає з кожною хвилиною, нам потрібно вирішити швидко.

— Як?

— Не знаю. Що б ти волів пам’ятати? Перемогу над Кавахарою? Чи куні для Міріам Банкрофт? — він саркастично всміхнувся. — Гадаю, це непорівнювані речі.

— Слухай, ти ж говориш не про якесь там качання на пляжі. Це — секс із кількома копіями. Це — чи не єдине по-справжньому незаконне задоволення сьогодні. Хай там як, Айрін Елліотт сказала, що ми б могли зробити трансплантат пам’яті та зберегти обидва масиви досвіду.

— Імовірно. Вона сказала, що ми б, імовірно, могли зробити трансплантат пам’яті. І при цьому одного з нас усе одно треба позбутися. Це не злиття, це трансплантат, від одного з нас до другого. Редагування. Ти хочеш вчинити так із собою? Із тим, який залишиться жити. Ми не могли витримати навіть редагування того конструкта, який створив «Гендрікс». Як ми з цим житимемо? Ні, ні, це має бути чітко. Або один, або другий. І ми маємо вирішити, який саме.

— Так, — я взяв пляшку з віскі й похмуро подивився на етикетку. — То що будемо робити? Зіграємо на це діло? Камінь, ножиці, папір — скажімо, п’ять разів?

— Я думав у дещо раціональнішому ключі. Ми переповідаємо один одному свої спогади від цього часу, а тоді вирішуємо, які хочемо зберегти. Які варті більшого.

— Як нам у біса виміряти щось таке?

— Ми самі знатимемо. Ти знаєш, що знатимемо.

— А якщо один із нас збреше? Прикрасить правду, аби спогад здавався привабливішим? Або збреше щодо того, який подобається йому більше.

Він примружив очі.

— Ти серйозно?

— За кілька днів може відбутися дуже багато. Як ти вже сказав, ми обидва захочемо вижити.

— Якщо дійде до цього, нас може перевірити на поліграфі Ортеґа.

— Думаю, я краще зіграю.

— Дай мені ту грану пляшку. Якщо ти не збираєшся сприймати це всерйоз, то я теж не буду. Бляха-муха, та ти, можливо, взагалі десь там згориш і вирішиш для нас цю проблему.

— Дякую.

Я передав йому пляшку й подивився, як він обережно наливає собі напою на два пальці. Джиммі де Сото завжди казав, що наливати більше п’яти пальців односолодового незалежно від ситуації — святотатство. Після цього, твердив він, людина все одно що п’є змішане віскі. Мені здавалося, що сьогодні ми зневажимо цей догмат віри.

Я підняв келих.

— За єдність у цілях.

— Так, і за кінець самотньої пиятики.

Майже добу по тому, проводжаючи його поглядом на одному з моніторів готелю, я ще мучився похміллям. Він вийшов на тротуар і зачекав, тим часом як до узбіччя під’їхав довгий начищений лімузин. Коли ближчі до узбіччя двері піднялися, я помітив усередині профіль Міріам Банкрофт. Тоді він поліз усередину, і двері плавно опустилися назад, закриваючи їх обох. Лімузин затремтів, піднявся й полетів.

Я проковтнув, не запиваючи, ще знеболювальних, витримав десять хвилин, а тоді пішов на дах чекати Ортеґу.

Було холодно.

Розділ тридцять дев'ятий

У Ортеґи були різні новини.

Айрін Елліотт зателефонувала на дільницю та сказала, що готова поговорити про ще один запуск. Дзвінок надійшов з одним із найскупіших голкокидків в історії Фелл-стрит, і Елліотт заявила, що матиме справу лише безпосередньо зі мною.

Тим часом дезінформація щодо «Панамської троянди» не втрачала переконливості, а в Ортеґи досі зберігалися стрічки пам’яті «Гендрікса». Смерть Кадміна перетворила першу справу Фелл-стрит практично на адміністративну формальність, і вже ніхто не поспішав з нею розбиратися. Розслідування відділу внутрішніх справ щодо того, яким чином убивцю взагалі витягнули зі зберігання, тільки починалося. Зважаючи на те, що в цьому теоретично брав участь ШІ, рано чи пізно він мав зацікавитися «Гендріксом», але до цього ще було далеко. Треба було виконати певні процедури співпраці між відділами, а Ортеґа успішно розповіла Мураві історію про незавершені справи. Капітан з Фелл-стрит дав їй пару тижнів вільного часу на наведення ладу; всі негласно вважали, що Ортеґа не любить відділ внутрішніх справ і не стане спрощувати життя його працівникам.

Простір довкола «Панамської троянди» обнюхувала парочка детективів з відділу внутрішніх справ, але Ортеґу з Баутістою надійно, як вимкнення стеку, захищав відділ органічних ушкоджень. Відділу внутрішніх справ поки що не перепадало нічого.

У нас було тижні зо два.

Ортеґа полетіла на північний схід. Вказівки Елліотт навели нас на маленьку купку булькобудів, які зібралися довкола західного кінця оточеного деревами озера за сотні кілометрів від інших поселень. Коли ми розвернулися над табором, Ортеґа гмикнула, впізнавши його.

— Знаєш це місце?

— Знаю такі, як воно. Поселення злодюжок. Бачиш оту тарілку в центрі? Її підключили до якоїсь старої метеоплатформи геосинхронізації, і вона дає їм вільний доступ до чого завгодно в півкулі. На це місце, напевно, припадає кілька відсотків усіх злочинів проти використання даних на Західному узбережжі.

— Їх ніколи не ловлять?

— По-різному буває, — Ортеґа опустила катер на берег озера неподалік від найближчих булькобудів. — За нинішніх обставин ці люди забезпечують роботу старих орбіталок. Без них комусь би довелося платити за зняття з експлуатації, а це недешево. Поки вони займаються дрібницями, цим ніхто не переймається. У відділу тяжких порушень є крупніші злочинці, дрібота його не цікавить. Ти йдеш?

Я виліз, і ми пішли вздовж берега до табору. З повітря здавалося, що цьому місцю властива певна структурна однорідність, але тепер я бачив, що всі булькобуди прикрашено барвистими малюнками чи абстрактними орнаментами. Однакових малюнків не було, хоча в кількох булькобудах, які ми минули, я впізнав роботу одного митця. До того ж дуже багато будів були оснащені навісами над ґанками, а подекуди — надійнішими прибудовами з колод. На мотузках між будівлями висів одяг, і довкола бігала радісна забрьохана малеча.

Охоронець табору зустрів нас у першому кільці будів. Він був понад два метри на зріст, носив робочі чоботи на пласкій підошві, а важив, мабуть, як два мої тодішні «я» разом узяті. Під вільним сірим комбінезоном я помітив бойову стійку. Його очі мали дивний червоний колір, а з його скронь виростали короткі роги. Його обличчя під рогами було пошрамоване та старе. Цей ефект дивовижним чином компенсувала мала дитина, яку він тримав лівою рукою.

Він кивнув мені.

— Це ти Андерсон?

— Так. Це Крістін Ортеґа.

Мене здивувало те, як нецікаво це ім’я раптом прозвучало для мене. Без феромонного інтерфейсу Райкера у мене залишилося хіба що неясне усвідомлення того, що жінка біля мене відзначається надзвичайною привабливістю — худорлявою, самодостатньою, приблизно як у Вірджинії Відаури.

Це, та ще мої спогади.

Я замислився, чи не відчуває вона те саме.

— Коп, так? — голос колишнього борця-почвари не переповнювався теплом, але й не звучав надто ворожо.

— Зараз — ні, — твердо промовив я. — Айрін тут?

— Так, — він переклав дитину на іншу руку й показав. — Буд із зірочками. Вона чекає на вас.

Поки він говорив, із тієї-таки споруди вийшла Айрін Елліотт. Рогатий гмикнув і повів нас туди; дорогою за ним потягнувся невеличкий шлейф дітлахів. Елліотт стежила за нашим наближенням, тримаючи руки в кишенях. Вона, як і колишній борець, була в чоботях і комбінезоні, з сірістю яких неймовірно контрастував ядучо-яскравий райдужний обруч на голові.

— Твої відвідувачі, — сказав рогатий. — Ти не проти?

Елліотт спокійно кивнула, а він завагався ще на секунду, знизав плечима й побрів геть разом з дітьми. Елліотт провела його поглядом, а тоді знову повернулася до нас.

— Краще заходьте всередину, — сказала вона.

Корисний простір усередині булькобуду було розділено дерев’яними перегородками та тканими килимками, що звисали з почеплених у пластиковому куполі дротів. Стіни теж були вкриті малюнками, судячи з вигляду, здебільшого створеними дітьми табору. Елліотт привела нас до м’яко освітленого приміщення з кріслами-мішками та побитим терміналом доступу на шарнірній консолі, прикріпленій епоксидною смолою до стіни бульки. Виглядало на те, що Елліотт добре пристосувалася до чохла, і рухалася вона плавно та без сорому за себе. Я вже помітив прогрес на борту «Панамської троянди» рано вранці, але тут він був очевидніший. Вона легко опустилася в одне з крісел і задумливо поглянула на мене.

— Там, усередині ви — як я розумію, Андерсон?

Я нахилив голову.

— Не скажете мені, чому?

Я сів навпроти неї.

— Це залежить від вас, Айрін. Ви в ділі чи ні?

— Гарантуйте, що я отримаю своє тіло назад, — вона відчайдушно намагалася говорити невимушено, але приховати жагу в її голосі було неможливо.

— Так і буде?

Я позирнув на Ортеґу, і та кивнула.

— Так, правильно. Якщо це закінчиться успіхом, ми зможемо повернути його за федеральним наказом. Але це повинно минути успішно. Якщо ми облажаємося, то нам усім, певно, впаяють подвійний строк.

— Лейтенанте, ви дієте за федеральною інструкцією?

Ортеґа напружено всміхнулася.

— Не зовсім. Але згідно з хартією ООН ми зможемо застосувати інструкцію ретроспективно. Якщо ми, як я вже сказала, попрацюємо успішно.

— Ретроспективна федеральна інструкція, — Елліотт знову поглянула на мене, звівши брови. — Трапляється приблизно так часто, як китове м’ясо. Це, певно, щось страшенно серйозне.

— Так, — відповів я.

Елліотт примружила очі.

— А ви вже не з «ДжекСол», так? Андерсоне, хто ви в біса такий?

— Елліотт, я — ваша фея-хрещена. Оскільки, якщо в лейтенантки не складеться з поверненням, я викуплю ваш чохол. Це — гарантія. Тепер ви в ділі чи ні?

Айрін Елліотт залишалася відстороненою ще якусь мить, мить, коли я відчув, як моя формальна повага до неї набуває більш особистого відтінку. А тоді вона кивнула і промовила:

— Розкажіть мені.

Я їй розповів.

На виклад справи пішло близько півгодини, а Ортеґа тим часом стояла десь поблизу або неспокійно ходила в будькобуд і з булькобуду. Я не міг поставити їй це на карб. За останні десять днів їй довелося мати справу з крахом практично всіх професійних принципів, які вона підтримувала, а тепер вона брала активну участь у проекті, який у разі невдачі мав вилитися щонайменше у сторічні строки для всіх учасників за порушення норм зберігання. Думаю, без Баутісти та інших у своєму оточенні вона б могла й не ризикнути, навіть попри щиросерду ненависть до метів, навіть заради Райкера.

А може, це я просто так собі кажу.

Айрін Елліотт сиділа та слухала в мовчанні, порушивши його лише трьома запитаннями технічного характеру, на які я не мав відповідей. Коли я закінчив, вона тривалий час мовчала. Ортеґа перестала ходити й зупинилася біля мене в очікуванні.

— Ви навіжені, — врешті-решт сказала Елліотт.

— Ви це можете?

Вона відкрила рота, а тоді знову його закрила. Її обличчя набуло замріяного виразу, і я здогадався, що вона згадує якесь занурення в минулому. За кілька секунд вона повернулася до тями й кивнула, ніби намагаючись переконати саму себе.

— Так, — повільно проказала вона. — Це можна зробити, але не в реальному часі. Це не схоже на переписування системи безпеки ваших друзів на бійкодромі чи навіть завантаження в те ядро ШІ. Порівняно з цим те, що ми зробили з ШІ, здається перевіркою систем. Для цього, щоб бодай спробувати це, мені потрібен віртуальний форум.

— Це не проблема. Щось іще?

— Це залежить від того, які противтручальні системи працюють у «Голові у хмарах», — на пару секунд у її голосі з’явилася відраза й готовність заплакати. — Кажете, це — висококласний будинок розпусти?

— Дуже висококласний, — сказала Ортеґа.

Почуття Елліотт знову сховалися.

— Тоді мені треба буде виконати певні перевірки. Для цього знадобиться час.

— Скільки часу? — поцікавилась Ортеґа.

— Ну, я можу зробити це у два способи, — в її голосі з’явилася професійна насмішкуватість, що приховувала емоції, які проявилися в ньому раніше. — Я можу провести швидке сканування і, можливо, запустити всю сигналізацію на тому прутні в небі. Або зробити це як годиться, на що піде пара днів. Обирайте самі. Ми працюємо за вашим графіком.

— Не поспішайте, — порекомендував я, застережно позирнувши на Ортеґу. — А тепер як щодо того, щоб підключити мене для одержання зображення та звуку? Знаєте когось, хто здатен зробити це непомітно?

— Так, у нас є спроможні на таке люди. Але про телеметричну систему можна забути. Якщо ви спробуєте вести передачі звідси, то наробите галасу до небес. Вибачте за каламбур, — вона перейшла до терміналу на консолі й викликала екран загального доступу. — Я поцікавлюся, чи не може Різ знайти для вас непомітний мікрофон. Із захищеним мікростеком ви зможете записати пару сотень годин високоякісного відео, а ми згодом зможемо забрати його тут.

— Непогано. Це буде дорого?

Елліотт знову повернулася до нас, звівши брови.

— Поговоріть з Різ. Їй, мабуть, доведеться купувати деталі, але, можливо, ви зможете вмовити її на цю операцію за ретроспективним федеральним наказом. Їй би не завадила підтримка на рівні ООН.

Я позирнув на Ортеґу, і та роздратовано знизала плечима.

— Мабуть, так, — непривітно промовила вона, тим часом як Елліотт зайнялася екраном. Я підвівся й повернувся до поліціянтки.

— Ортеґо, — пробурмотів я їй на вухо, раптом усвідомивши, що в новому чохлі мене геть не бентежить її запах. — Я не винен у тому, що в нас мало коштів. Рахунок «ДжекСол» зник, випарувався, а якщо я почну знімати для таких потреб гроші з кредиту Банкрофта, це матиме з біса дивний вигляд. А тепер опануй себе.

— Річ не в тому, — прошипіла вона у відповідь.

— А в чому ж тоді?

Вона поглянула на мене з близької відстані, що далася нам страшенно легко.

— Ти, блін, прекрасно знаєш, у чому.

Я глибоко вдихнув і заплющив очі, щоб не зустрічатися з нею поглядом.

— Ти розібралася з тим озброєнням для мене?

— Так, — вона відступила, знову говорячи на нормальній гучності і вже без жодного тону. — Станер зі складу на Фелл-стрит, його ніхто не зшукається. Все решта родом з запасів конфіскованої зброї Нью-Йоркського управління поліції. Завтра я вилечу по нього особисто. Суттєва операція без жодних записів. Я попросила пару людей про послуги.

— Добре. Дякую.

— Немає за що, — в її голосі відчувалася несамовита іронія. — Ой, до речі, вони з ніг збилися, поки роздобули заряд з павучою отрутою. А ти, певно, не станеш мені казати, нащо все це потрібно?

— Це особисте.

На екрані в Елліотт хтось з’явився. Серйозна на вигляд жінка в майже шістдесятирічному африканському чохлі.

— Привіт, Різ, — бадьоро промовила вона. — Я тобі клієнта привела.

Незважаючи на песимістичний прогноз Айрін Елліотт завершила попереднє сканування день по тому. Я був біля озера, де відновлювався після простої мікрохірургічної операції Різ та пускав по воді камінці з дівчинкою років шести, яка неначе мене всиновила. Ортеґа ще була у Нью-Йорку, холодок між нами досі остаточно не зник.

Елліотт вийшла з табору та прокричала звістку про успішне приховане сканування, не дійшовши до краю води. Над водою пропливло відлуння, і я скривився. До відкритості цього маленького поселення не можна було звикнути одразу, а я досі не розумів, як вона суміщається з успішним інформаційним піратством. Я передав свій камінець дівчинці й задумливо потер чутливу точку під оком, у тому місці, в яке проникнула Різ і імплантувала записувальну систему.

— Ось. Спробуй зробити це з оцим.

— У тебе важкі камінці, — поскаржилася вона.

— Ну, все одно спробуй. У мене останній підскочив дев’ять разів.

Вона примружено глянула на мене знизу вгору.

— Ти на це заточений. Мені всього шість.

— Це правда. І те, і те, — я поклав руку їй на голову. — Але треба працювати з тим, що є.

— Коли я виросту, мене підключать, як тітоньку Різ.

Я відчув, як на чистій підлозі мого мозку, вдосконаленого нейрохімією «Хумало», утворилася маленька калюжка смутку.

— Молодчинка. Слухай, мені треба йти. Не підходь до води надто близько, гаразд?

Вона роздратовано поглянула на мене.

— Я вмію плавати.

— Я теж, але вона явно холодна, хіба ні?

— Ну, та-а-ак…

— От і маєш.

Я скуйовдив їй волосся й пішов уздовж пляжу. Біля першого булькобуду я озирнувся. Вона замахувалася великим крем’яхом на озеро так, наче вода була їй ворогом.

Елліотт перебувала в емоційному післяполітному настрої, який, схоже, нападає на більшість інфопацюків після тривалого блукання стеками.

— Я тут трохи попорпалася в історії, — сказала вона і рвучко витягнула назовні прибрану консоль з терміналом. Її руки потанцювали по панелі терміналу, і екран різко ожив, забарвивши її обличчя різними барвами. — Як там імплантат?

Я знову торкнувся нижньої повіки.

— Нормально. Напряму підключений до тієї самої системи, що керує часовим чипом. Різ могла б на цьому заробляти.

— Колись заробляла, — коротко відповіла Елліотт. — Поки її не замели за антипротекторатську літературу. Коли все це закінчиться, подбайте про те, щоби хтось закинув за неї слівце на федеральному рівні, бо їй це кров з носа потрібно.

— Так, вона казала, — я поглянув на екран через її плече. — Що там у вас?

— «Голова у хмарах». Креслення з аероверфі Тампи. Характеристики корпусу і все таке. Цій інфі вже кілька століть. Мене вражає, що це взагалі досі зберігають у стеку. Хай там як, виглядає на те, що спочатку її ввели в експлуатацію у складі карибської протиштормової флотилії, ще до того, як орбітальна метеомережа «Скай-Сістемз» залишила їх усіх без роботи. Під час переоснащення видерли купу сканувального обладнання далекої дії, але локальні давачі залишили, і це й забезпечує елементарну поверхневу безпеку. Зняття показів температури, інфрачервоне випромінювання — щось таке. Якщо на корпус приземлиться об’єкт, який випромінює тепло, вони про це знатимуть.

Я кивнув без тіні подиву.

— Є шляхи всередину?

Вона знизала плечима.

— Сотні. Вентиляційні канали, тунелі для обслуговування. Обирайте самі.

— Мені треба буде ще раз глянути, що сказав моєму конструкту Міллер. Але припустімо, що я ввійду згори. Теплове випромінювання — єдина реальна проблема?

— Так, але ті давачі відшукують перепади температур на будь-якій площі, більшій за квадратний міліметр. Стелс-костюм вас не врятує. Господи, їх, мабуть, спровокує навіть дихання з ваших легень. І це ще не все, — Елліотт похмуро кивнула на екран. — Ця система, напевно, дуже їм сподобалася, бо після переробки її розповсюдили по всьому кораблю. В кожному коридорі й на кожному містку є давачі внутрішньої температури.

— Так, Міллер казав щось про мітку теплової сигнатури.

— Саме так. Нові гості отримують її під час входження на борт, і їхні коди включають у систему. Якщо хтось інший без запрошення проходить коридором або йде туди, куди йому забороняє мітка, то він запускає всю сигналізацію в корпусі. Просто та дуже ефективно. І я не думаю, що можу туди влізти й написати вам вітальний код. Надто багато заходів безпеки.

— Не турбуйтеся про це, — відповів я. — Я не думаю, що це буде проблемою.

— Ти… що? — Ортеґа поглянула на мене; її обличчя накрило грозовим фронтом люті та недовіри. Вона відступила від мене, наче від заразного.

— Це було лише припущенням. Якщо ти не…

— Ні, — вона вимовила це слово так, наче воно було для неї новим і його смак їй сподобався. — Ні. Дідька лисого. Я заради тебе взяла участь у вірусному злочині, я ховала заради тебе докази, я допомогла тобі з множинним зачохленням…

— Його навряд чи можна назвати множинним.

— Бляха-муха, це злочин, — процідила вона крізь зуби. — Я не буду красти для тебе конфісковані препарати з поліційного сховища.

— Гаразд, забудь, — я завагався й на мить підпер язиком щоку. — Тоді не хочеш допомогти мені конфіскувати ще?

Коли на її обличчі з’явилася мимовільна усмішка, всередині мене щось зраділо.

Торгівець був там, де перебував два тижні тому, коли я опинився в радіусі роботи його передавача. Цього разу я побачив його за двадцять метрів; він ховався в ніші, а на плечі в нього фамільяром сиділа радіоустановка з кажанячими очима. На вулиці повсюди було дуже малолюдно. Я кивнув Ортезі, яка стояла навпроти, та пішов далі. Рекламна передача так і залишилася вулицею абсурдно несамовитих жінок і раптовим холодом бетатанатинового кайфу, але цього разу я на неї очікував, та й усе одно нейрохімія «Хумало» однозначно притлумлювала наслідки цього вторгнення. Я підійшов до торгівця з енергійною усмішкою.

— Є жмурик, чуваче.

— Добре, його я й шукаю. Скільки його в тебе?

Він трохи здивувався; його обличчя виражало щось середнє між жадобою та підозрою. Його рука прослизнула вниз, до коробки-жахачки на поясі — так, про всякий випадок.

— Скільки ти хочеш, чуваче?

— Весь, — бадьоро промовив я. — Усе, що в тебе є.

Він зрозумів мене, але тоді вже було запізно. Я міцно схопився за два його пальці, коли вони тицьнули на кнопки коробки-жахачки.

— Нє-а.

Другою рукою він замахнувся на мене. Я зламав ті пальці. Він завив і звалився від болю. Я копнув його в живіт і забрав у нього коробку-жахачку. Позаду мене надійшла Ортеґа й тицьнула жетоном у його спітніле обличчя.

— Поліція Бей-Сіті, — лаконічно сказала вона. — Вас заарештовано. Подивимося, що тут у вас.

Бетатанатин містився в кількох пластирах підшкірного введення з загорнутими в бавовну крихітними скляними ємностями. Я підніс одну з ампул до світла і потрусив нею. Рідина всередині була блідо-червона.

— Що ти думаєш? — запитав я Ортеґу. — Відсотків із вісім?

— Схоже на те. Може, й менше, — Ортеґа пхнула коліно торгівцеві в шию, притиснувши його обличчя до тротуару. — Де ти бодяжиш цю штуку, друзяко?

— Це добрий товар, — пропищав торгівець. — Я купую напряму. Це…

Ортеґа сильно постукала йому по голові кісточками пальців, і він стулив пельку.

— Це лайно, — терпляче промовила вона. — Це так сильно розбодяжили, що від нього навіть холодно не буде. Нам його не треба. Тож можеш забрати собі весь свій запас і піти, якщо хочеш. Нам треба тільки знати, де ти його бодяжиш. Адресу.

— Не знаю я ніякої…

— Ти хочеш, щоб тебе підстрелили під час утечі? — лагідно запитала його Ортеґа, і він раптом геть затих.

— Одне місце в Окленді, — понуро відповів торгівець.

Ортеґа дала йому олівець і папір.

— Запиши її. Жодних імен, тільки адресу. І таким чином допоможи мені. Якщо сипатимеш на мене обманкою, я повернуся сюди з п’ятдесятьма кубами справжнього жмурика і згодую тобі його повністю, нерозбавленим.

Вона забрала папір, на якому щось було наґрамуздляно, і позирнула на нього, прибрала коліно з шиї торгівця й погладила його по плечу.

— Добре. Тепер вставай і вали з вулиці нахрін. Якщо місце справді те, завтра можеш вертатися до роботи. А якщо ні, то пам’ятай: я твою ділянку знаю.

Ми провели тогрівця поглядом, поки він шкандибав геть, і Ортеґа ткнула пальцем у папірець.

— Я знаю це місце. Торік відділ контрольованих речовин пару разів влаштовував там облаву, але якийсь юрист-проноза щоразу відмазує тих, хто має там вагу. Ми зчиняємо великий галас і наводимо їх на думку, що вони відкупаються від нас торбою нерозбавленого товару.

— Логічно, — я поглянув услід постаті торгівця. — Ти б і справді його підстрелила?

— Нє-а, — Ортеґа широко всміхнулася. — Та він цього не знає. У відділі контрольованих речовин часом так роблять, просто проганяючи з вулиці великих торгівців, коли відбувається щось важливе. Офіційна догана для поліціянта, який це зробив, і компенсація за новий чохол, але для цього потрібен час, і цей час засранець проводить у сховищі. А ще людям боляче, коли їх підстрелюють. А я була переконлива, еге ж?

— Переконала мене так, що капець.

— Можливо, мені слід було піти в посланці.

Я заперечно хитнув головою.

— Можливо, тобі слід менше часу проводити біля мене.

Я підняв погляд на стелю, чекаючи, коли сонокоди гіпнонавушників заколисають мене, змусивши забути про реальність. Обабіч мене вже сиділи у своїх установках Девідсон, інфопацюк з відділу органічних ушкоджень, і Ортеґа; я чув їхнє дихання, повільне й розмірене, на межі свого нейрохімічного сприйняття навіть крізь гіпнонавушники. Я спробував розслабитися краще, щоб гіпносистема подіяла на мене крізь кілька рівнів свідомості, що потихеньку зникала, але натомість мій розум завзято перебирав деталі плану, наче програмна перевірка, що шукає помилок. Це скидалося на безсоння, на яке я страждав після Інненіну, було обурливим свербінням синапсів, яке вперто не минало. Коли цифрове табло периферійного зору повідомило мене, що минула щонайменше хвилина, я піднявся, спершись на лікоть, і роззирнувся довкола, дивлячись на постаті, що снили в інших установках.

— Якась проблема? — голосно запитав я.

— Відстежування Шеріл Босток завершено, — повідомив готель. — Я вирішив, що ви б воліли бути самі, коли я вас про це повідомлю.

Я сів і почав знімати з тіла троди.

— Правильно вирішив. Ти впевнений, що всі інші не при тямі?

— Лейтенанта Ортеґу та її колег було встановлено у віртуальність близько двох хвилин тому. Айрін Елліотт влаштувалася там ще раніше. Вона попросила її не турбувати.

— На якій швидкості ти зараз працюєш?

— Одинадцять цілих п’ятнадцять сотих. На вимогу Айрін Елліотт.

Вилізши з установки, я кивнув. Одинадцять цілих п’ятнадцять сотих — стандартна робоча швидкість для інфопацюків. А ще це — назва експерія-кіношки з Мікі Нозавою, не цікавої нічим, окрім надзвичайної кривавості. Єдине, що я чітко пам’ятав з неї, — це те, що персонажа Мікі наприкінці було несподівано вбито. Я сподівався, що це — не лихе знамення.

— Гаразд, — промовив я. — Подивимося, що там у тебе.

Між ледь видимим рухом моря та вогнями в хатинці був лимонний гай. Я пішов ґрунтовою дорогою між деревами і неначе очищувався цитрусовим ароматом. У високій траві обабіч дороги підбадьорливо тріскотіли цикади. В оксамитовому небі вгорі нерухомо зависли зорі, схожі на коштовні камінці, а земля позаду хатинки здіймалася положистими пагорбами та кам’янистими кручами. У темряві на схилах рухалися нечіткі білі постаті овець, а ще я звідкись почув собачий гавкіт. З одного боку трохи на віддалі мерехтіли вогні рибальського селища, не такі яскраві, як зорі.

На верхній огорожі ґанку хатинки висіли гасові лампи, але за дерев’яними столами на ньому не сидів ніхто. На передній стіні був буйний абстрактний розпис, який оточував і трохи прикрашав вивіску з написом «Пансіон „Квітка-68“». Уздовж огорожі звисали підвіски «музика вітру», які миготіли та крутилися на легкому вітерці, що віяв з моря. Вони видавали різні ніжні звуки — від скляного подзвону до лункого дерев’яного стукоту.

На занедбаному похилому газоні перед ґанком хтось виставив нерівним колом недоладну колекцію диванів і крісел, тож здавалося, ніби хатинку зняли з її вмебльованого інтер’єру та знову поставили вище на схилі. На зібраних меблях лунали тихі голоси та виднілися червоні жаринки запалених цигарок. Я потягнувся до власного запасу, усвідомив, що вже не маю ні тієї пачки, ні потреби в ній, і іронічно посміхнувся в темряві.

Бурмотіння розмови перекрив голос Баутісти.

— Ковачу! Це ти?

— Хто ж іще? — нетерпляче запитала його Ортеґа. — Це ж, блін, віртуальність.

— Так, але… — Баутіста знизав плечима й показав на порожні місця. — Ласкаво просимо на вечірку.

У колі м’яких меблів сиділи п’ятеро. Айрін Елліотт і Девідсон сиділи по різні кінці дивана біля Баутістиного крісла. По інший бік від Баутісти витягнула довгоноге тіло Ортеґа, повністю зайнявши другий диван.

П’ята постать розслабилася на іншому кріслі, витягнувши перед собою ноги; її обличчя губилося в тіні. Було видно, як над її різнокольоровою банданою стирчить дибки жорстке чорне волосся. На колінах у чолов’яги була біла гітара. Я зупинився перед ним.

— «Гендрікс», чи не так?

— Правильно, — його голос відзначався глибиною й тембром, яких раніше не мав. Великі руки заворушилися по ладах і випустили на потемнілий газон розсип акордів. — Проекція базової сутності. Вбудована оригінальними конструкторами. Якщо прибрати системи віддзеркалювання клієнтів, то виходить оце.

— Добре, — я зайняв крісло навпроти Айрін Елліотт. — Ви задоволені умовами роботи?

Вона кивнула.

— Так, нормальні.

— Як давно ви тут?

— Я? — вона знизала плечима. — Десь із день. Ваші друзі прибули сюди пару годин тому.

— Дві з половиною, — кисло зауважила Ортеґа. — Що тебе затримало?

— Глюк нейрохімії, — я кивнув на постать «Гендрікса». — Хіба він вам не казав?

— Саме це він нам і сказав, — Ортеґа дивилася, як справжнісінька лягава. — Я просто хочу знати, що це означає.

Я безпорадно розвів руками.

— І я теж. Система «Хумало» постійно мене викидала, і ми не одразу добилися сумісності. Може, я напишу виробникам, — я знову повернувся до Айрін Елліотт. — Як я розумію, вам для занурення знадобиться робота формату на максимальній потужності.

— Правильно розумієте, — Елліотт тицьнула великим пальцем на постать «Гендрікса». — Цей чолов’яга каже, що тутешній максимум — триста двадцять три, і нам для успіху знадобиться вся ця потужність.

— Ви вже взялися за запуск?

Елліотт похмуро кивнула.

— Він закритий щільніше за орбітальний банк. Але я можу розповісти парочку цікавинок. По-перше, ваша приятелька Сара Сахіловська була відвантажена з «Голови у хмарах» два дні тому, передана з комунікаційного супутника «Брама» на Світ Гарлана. Тож вона не на лінії вогню.

— Я вражений. Як довго ви це з’ясовували?

— Досить довго, — Елліотт нахилила голову в бік «Гендрікса». — Мені допомогли.

— А друга цікавинка?

— Так. Прихований голкокидок на приймач у Європі що вісімнадцять годин. Без занурення сказати більше не можу, та й зараз вам, здається, цього б не хотілося. Але це схоже на те, за чим ми полюємо.

Я згадав подібні на павуків автомати та шкірясті протиударні мішки-утроби, похмурих кам’яних вартових, які тримали стелю Кавахариної базиліки, і знову зрозумів, що всміхаюсь у відповідь цим зневажливим прикритим усмішкам.

— Ну, тоді… — я оглянув команду. — Берімося за справу.

Розділ сороковий

Знову Шарія.

Ми злетіли з вежі «Гендрікса» за годину після настання темряви й полинули у всіяну транспортом ніч. Ортеґа пригнала той самий «Лок-Міт», яким я прибув до Сантач-Гауса, але, оглянувши тьмяно освітлене черево корабля, я згадав атаку Командування посланців на Зігічче. Сцена була та сама: Девідсон із блакитним від світла екрана обличчям грав роль офіцера-зв’язківця; Ортеґа була санітаркою й витягала підшкірники та зарядний набір з герметичної сумки. Попереду, в люці, що вів до кабіни пілота, стояв зі стурбованим виглядом Баутіста, тим часом як ще один ірокез, якого я не знав, керував машиною. На моєму обличчі, певно, щось відобразилося, бо Ортеґа раптом нахилилася вперед, щоб його оглянути.

— Якась проблема?

Я похитав головою.

— Просто легка ностальгія.

— Що ж, я просто сподіваюся, що ти нічого не наплутав з дозами.

Вона вперлася в корпус. Перший підшкірник ув її руці скидався на пелюстку, відірвану від якоїсь переливчасто-зеленої рослини. Я широко всміхнувся Ортезі й повернув голову вбік, підставляючи яремну вену.

— Тут чотирнадцять відсотків, — сказала вона й наліпила прохолодну зелену пелюстку мені на шию. Я відчув, як вона легенько причепилася до мене, наче м’який наждачний папір, а тоді, промайнувши повз ключицю, мені у груди заглибився довгий холодний палець.

— Нормально.

— Та так, блін, і треба. Знаєш, за скільки цей товар ішов би на вулиці?

— От чим корисна робота в охороні порядку.

Баутіста розвернувся.

— Не смішно, Ковачу.

— Не чіпай його, Роде, — ліниво промовила Ортеґа. — За таких обставин людина має право на невдалий жарт. Це просто нерви.

Я підніс палець до скроні, підтверджуючи її слова. Ортеґа обережно зняла підшкірник і відступила.

— До наступного — три хвилини, — сказала вона. — Правильно?

Я мляво кивнув і відкрив розум дії «старого з косою».

Попервах це було незручно. Коли температура мого тіла почала падати, повітря у транспорті стало гарячим і гнітючим. Воно волого опускалося мені в легені й залягало там, тож кожен вдих і видих перетворювався на зусилля. Перед очима все розпливлось, а в роті неприємно пересохло: захитався баланс рідин у моєму організмі. Рух, навіть зовсім незначний, почав здаватися важкою працею. Навіть думати стало тяжко.

А тоді вступили в дію стимулятори самоконтролю, і туман у голові за кілька секунд перетворився на нестерпний відблиск сонця на лезі ножа. Рідке тепло повітря відступило, коли нервові управителі перелаштували мій організм на пристосування до зміни температури тіла. Вдихи перетворилися на млосне задоволення, наче я пив гарячий ром холодної ночі. Кабіна транспорту та люди в ній раптом стали подібні на зашифровану головоломку, яку я розв’яжу, якщо тільки зможу…

Я відчув, як по моєму обличчю розпливається дурнувата усмішка.

— Ого-о, Крістін, це… добра штука. Це краще, ніж на Шарії.

— Рада, що тобі подобається, — Ортеґа позирнула на наручний годинник. — Ще дві хвилини. Ти готовий?

— Готовий, — я стиснув губи і дмухнув. — До всього. Геть до всього.

Ортеґа відхилила голову назад, до Баутісти, якому, напевно, було видно контрольно-вимірювальні прилади в пілотській кабіні.

— Роде, скільки в нас часу?

— Прибудемо менш ніж за сорок хвилин.

— Мабуть, давай йому костюм.

Поки Баутіста вовтузився з шафкою вгорі, Ортеґа порилася в кишені й витягнула шприц із неприємною на вигляд голкою.

— Надягни це, — сказала вона. — Маленька підстраховка від відділу органічних ушкоджень.

— Голка? — я захитав головою з, як мені здавалося, механічною точністю. — Нє-а. Ти не встромлятимеш у мене цю хріновину.

— Це індикаторна нитка, — терпляче пояснила вона. — І без неї ти з цього корабля не вийдеш.

Я поглянув на полиск голки, а мій розум тим часом нарізав факти, наче овочі для миски з раменом. У тактичній піхоті агентів у таємних операціях відстежували за допомогою підшкірної нитки. В разі якщо щось ішло не так, вона подавала чіткий сигнал, що наших треба витягати. В разі якщо все йшло за планом, менш ніж за дві доби молекули нитки розпадалися на органічні залишки.

Я позирнув на Девідсона.

— Яка дистанція?

— Сто кілометрів, — молодий ірокез у світлі свого екрана раптом почав здаватися дуже компетентним. — Сигнал запускається лише пошуком. Він не випромінюється, якщо ми вас не викликаємо. Це цілком безпечно.

Я знизав плечима.

— Гаразд. Куди ти хочеш її ввести?

Ортеґа підвелася, тримаючи в руках голку.

— У м’язи шиї. Гарненько та близько до твоєї пам’яті на той випадок, якщо тобі відрубають голову.

— Чарівно.

Я зіп’явся на ноги й повернувся спиною, щоб Ортеґа ввела голку. У канатах м’язів біля основи мого черепа спалахнув біль і одразу вщух. Ортеґа поплескала мене по плечу.

— З тобою все. Він є на екрані?

Девідсон натиснув на пару кнопок і задоволено кивнув.

Переді мною Баутіста кинув на сидіння комплект грав-тримача. Ортеґа позирнула на свій годинник і потягнулася по ще один підшкірник.

— Тридцять сім відсотків, — сказала вона. — Готовий до Великого Морозу?

Це скидалося на занурення в діаманти.

Коли ми дісталися «Голови у хмарах», наркотик уже позбавив мене більшості емоційних реакцій, і все набуло різких і блискучих обрисів сирих даних. Ясність матеріалізувалася, перетворилася на плівку розуміння, яка вкривала все, що я бачив і чув навколо. Стелс-костюм і грав-тримач здавалися самурайською бронею, а витягнувши з кобури станер, аби перевірити його налаштування, я відчув схований у ньому заряд як щось матеріальне.

Це була єдина милосердна фраза у синтаксисі зброї, якою я оперезався. Решта були реченнями, що недвозначно свідчили про смерть.

Осколковий пістолет, заряджений павучою отрутою, тулився до моїх нижніх ребер навпроти станера. Я розширив отвір дула. З відстані п’яти метрів він мав здолати цілу кімнату супротивників одним пострілом без віддачі та в цілковитій тиші. Сара Сахіловська передає привіт.

У кишеньці на моєму лівому стегні була закріплена дозаторна обойма з термітними мікрогранатами, кожна з яких була не більша й не товща за дискету для даних. У пам’ять про Іфіґенію Дім.

У мене на передпліччі, наче останнє слово, ховався в нейропружинних піхвах під стелс-костюмом ніж «Теббіт».

Я згадав про холод, який наповнював мене за стінами «Закритого простору Джеррі», однак не відчув його у кришталевих глибинах «старого з косою».

Час виконувати завдання.

— Видно ціль, — гукнув пілот. — Не хочете підійти й поглянути на цю крихітку?

Я позирнув на Ортеґу, вона знизала плечима, і ми обоє пішли вперед. Ортеґа сіла біля ірокеза й натягнула на себе гарнітуру другого пілота. Я задовольнився тим, що став біля Баутісти в експлуатаційному люці. Звідти вид був нічим не гірший.

Більша частина пілотської кабіни «Лок-Міта» складалася з прозорого сплаву зі спроектованими на нього контрольно-вимірювальними приладами й відкривала пілотові необмежений вид на навколишній повітряний простір; я згадав, як почувався в ній на Шарії — наче летів над хмарами на злегка ввігнутій таці, сталевому язичку чи килимі-літаку. Це відчуття тоді було запаморочливим і водночас божественним. Я позирнув на профіль ірокеза й замислився, чи він так само далекий від цього відчуття, як я під впливом «старого з косою».

Хмар того вечора не було. «Голова у хмарах» висіла ліворуч, неначе гірське село вдалині. Скупчення крихітних блакитних вогників, які ніжно співали про повернення додому та тепло, на чорному крижаному обширі. Здавалося, ніби Кавахара вирішила відкрити будинок розпусти на краю світу.

Коли ми розвернулися до вогників, кабіна пілота наповнилася безліччю електронних звуків, а спроектовані контрольно-вимірювальні прилади ненадовго пригасли.

— Ось, ми захопили ціль, — різко промовила Ортеґа. — Поїхали. Мені треба пролетіти під її черевом. Хай вони добре придивляться.

Ірокез не сказав нічого, але ніс транспорту нахилився. Ортеґа потягнулася до приладової панелі, спроектованої на прозору поверхню вгорі, і торкнулася якоїсь кнопки. В кабіну ввірвався суворий чоловічий голос.

— …що ви перебуваєте в обмеженому повітряному просторі. Ми маємо право знищувати літальні апарати, що вторгаються. Негайно назвіться.

— Це управління поліції Бей-Сіті, — лаконічно відповіла Ортеґа. — Визирніть з вікна, і побачите відповідні смуги. Ми тут в офіційних справах поліції, друже, тож якщо ти бодай смикнеш пусковим механізмом у цей бік, я підірву тебе просто в небі.

Запала шипляча тиша. Ортеґа озирнулася на мене й усміхнулася на весь рот. Попереду розросталася, як ціль у ракетному прицілі, «Голова у хмарах», а тоді вона різко піднялася, опинившись у нас над головами: пілот підвів нас під її масивний корпус і різко розвернувся. Я побачив схожі на заледенілі фрукти вогні, що скупчилися на помостах і нижніх крилах посадкових майданчиків, обабіч вигиналося вгору роздуте черево судна, а тоді ми опинилися за ним.

— Повідомте характер ваших справ, — злісно огризнувся голос.

Ортеґа визирнула збоку з пілотської кабіни, неначе шукаючи мовця на надбудові дирижабля.

— Синку, я вже сказала тобі, який характер мають наші справи. А тепер давай мені посадковий майданчик, — крижаним голос промовила Ортеґа.

Знову тиша. Ми обігнули дирижабль на відстані п’яти кілометрів. Я почав натягати рукавички стелс-костюма.

— Лейтенанте Ортеґа, — цього разу голос належав Кавахарі, але у глибинах бетатанатину навіть ненависть здавалася відстороненою, і мені, щоб її відчути, довелося нагадати собі про неї. Передусім я оцінював швидкість, із якою Ортеґу ідентифікували за голосом. — Це трохи неочікувано. У вас є якийсь ордер? Наші ліцензії, здається, в порядку.

Ортеґа звела брову, дивлячись на мене. Ідентифікація за голосом вразила і її. Вона прокашлялася.

— Проблема не в ліцензіях. Ми шукаємо втікача. Якщо ви почнете вимагати ордерів, мені, можливо, доведеться вирішити, що у вас нечисте сумління.

— Не погрожуйте мені, лейтенантко, — холодно відповіла Кавахара. — Ви хоч знаєте, з ким розмовляєте?

— Як я розумію, з Рейлін Кавахарою, — запала мертвотна тиша, і Ортеґа переможно вдарила рукою по стелі й повернулася до мене з широкою усмішкою. Її шпилька досягла цілі. Я відчув, як кутики мого рота піднялися: я ледь відчутно звеселився.

— Можливо, вам краще назвати мені ім’я цього втікача, лейтенантко, — Кавахарин голос став спокійним, як обличчя порожнього синтетичного чохла.

— Його звати Такеші Ковач, — промовила Ортеґа, ще раз усміхнувшись мені на весь рот. — Але він наразі зачохлений у тіло колишнього поліціянта. Я б хотіла поставити вам кілька запитань щодо ваших стосунків із цією людиною.

Ще одна тривала пауза, і я зрозумів, що приманка спрацює. Я створював її численні шари ретельно, як найвитонченіший обман посланця. Кавахара майже точно знала про стосунки Ортеґи та Райкера і, напевно, могла здогадатися про зв’язок Ортеґи з новим мешканцем чохла її коханого. Вона повірить у збентеження Ортеґи через моє зникнення. Вона повірить, що Ортеґа без дозволу наближається до «Голови у хмарах». Зважаючи на те, що Кавахара та Міріам Банкрофт теоретично спілкуються, вона вважатиме, що знає, де я є, і не сумніватиметься, що має перевагу перед Ортеґою.

Але ще важливішим було те, що вона захоче знати, звідки поліціянтам Бей-Сіті відомо, що вона перебуває на борту «Голови у хмарах». А позаяк їм, цілком імовірно, вдалося чи то напряму, чи то опосередковано дізнатися про це від Такеші Ковача, їй захочеться знати, звідки це знав він. Їй захочеться знати, як багато він знає і як багато розповів поліції.

Їй захочеться поговорити з Ортеґою.

Я закріпив наручні застібки стелс-костюма й зачекав. Ми завершили третє коло довкруж «Голови у хмарах».

— Давайте вже заходьте на борт, — нарешті сказала Кавахара. — Біля посадкового маяка правого борту. Заходьте за ним усередину, а тоді вам дадуть код.

«Лок-Міт» був оснащений задньою вихідною трубою, меншою цивільною версією пуско-скидальної установки, що у військових моделях призначалася для розумних бомб або дронів стеження. Доступ до труби здійснювали через підлогу головної каюти, і я, покрутившись, заліз у неї разом зі стелс-костюмом, грав-тримачем і різноманітним озброєнням. Ми відрепетирували це три чи чотири рази на землі, але тепер, коли транспорт наближався до «Голови у хмарах», цей процес раптом почав видаватися довгим і складним. Врешті-решт я остаточно пропхав усередину грав-тримач, і Ортеґа стукнула по шолому костюма, а тоді різко опустила люк і поховала мене у темряві.

Три секунди по тому труба розкрилася й виплюнула мене задом наперед у нічне небо.

Я відчув радість, яка неясно згадувалася мені і яку цей чохол не міг пригадати на клітинному рівні. Із тісноти труби та шумної вібрації моторів транспорту мене раптом викинуло в абсолютний простір і тишу. Поки я падав, крізь пінопластову підкладку в шоломі костюма не відчувався навіть рух повітря. Грав-тримач спрацював, щойно я звільнився з труби, і загальмував падіння раніше, ніж воно розпочалося по-справжньому. Я відчув, як мене несе вгору його поле, що рухалося, наче м’ячик, який підскакує на стовпі води з фонтана. Кружляючи, я дивився, як на тлі масивної «Голови у хмарах» зіщулюються навігаційні вогні транспорта.

Дирижабль висів наді мною та переді мною загрозливою грозовою хмарою. З вигнутого корпусу та надбудови з помостами внизу мені мерехтіли вогники. За звичайних обставин це викликало б у мене моторошне відчуття, ніби я перетворився на нерухому мішень, але бетатанатин заспокоїв усі емоції чистим потоком деталей даних. У стелс-костюмі я був чорний, як небо довкола, і практично невидимий для радарів. Грав-поле, яке я створював, теоретично могло й відображатися на якомусь сканері, але серед величезних деформацій, створюваних стабілізаторами дирижабля, мене треба було шукати, і шукати досить наполегливо. Усе це я знав з абсолютною впевненістю, що не залишала місця для сумнівів, страхів чи інших емоційних перешкод. Я був під дією «старого з косою».

Я перевів імпелери на обережний рух уперед і підплив до величезної вигнутої стіни корпусу. Всередині шолома пробудилися на поверхні лицьового щитка графічні моделі, і я побачив окреслені червоним точки входження, що їх знайшла для мене Айрін Елліотт. Серед них виділялося незакрите дуло виведеної з експлуатації пробної турелі, що пульсувало біля напису дрібними зеленими літерами: «Перспектива-1». Я невпинно летів угору, назустріч йому.

Дуло турелі було завширшки близько метра і трохи пошкоджене по краях, де було відтято систему відбору проб з атмосфери. Я викинув ноги поперед себе (у гравітаційному полі це було неабияким досягненням) і звісився з краю люка, а тоді зосередився на тому, щоби пролізти всередину до пояса. Відтак я перекрутився, виставивши голову вперед, аби звільнити грав-тримач, і зумів прослизнути крізь проміжок і опуститися на дно турелі, а тоді вимкнув грав-тримач.

Усередині ледве вистачало місця на те, щоб один технік, лежачи на спині, перевірив гніздо з обладнанням. У віддаленій частині турелі був старовинний атмосферний шлюз із колесом тиску, як і обіцяли креслення, заради яких занурювалася Айрін Елліотт. Покрутившись туди-сюди, я врешті-решт обіруч узявся за колесо, усвідомлюючи, що і костюм, і тримач чіпляються за вузький отвір люка і що всі зусилля, яких я досі докладав, майже повністю вичерпали основний запас моїх тілесних сил. Я глибоко вдихнув, аби підживити свої коматозні м’язи, зачекав, коли моє сповільнене серце прокачає кисень по тілу, і наліг на колесо. Воно, всупереч моїм очікуванням, повернулося досить легко, і люк атмосферного шлюзу випав назовні. За люком була простора темрява.

Я трохи полежав нерухомо, набираючись м’язової сили. До коктейлю з двох ін’єкцій «старого з косою» треба було звикнути. На Шарїї ми не потребували концентрації, вищої за двадцять відсотків. Температури навколишнього середовища в Зігічче були досить високі, а давачі інфрачервоного випромінювання в танках-павуках були примітивні. Тут тіло з температурою, рівною кімнатній температурі на Шарії, розбудило б усю сигналізацію на корпусі. Без обережного підживлення киснем моє тіло мало швидко вичерпати свої запаси енергії на клітинному рівні, а далі я б задихався на підлозі, як насаджений на остень пляшкоспин. Я лежав нерухомо, глибоко й повільно дихаючи.

Пару хвилин по тому я знову крутнувся й відстебнув грав-тримач, а тоді обережно прослизнув у люк і наштовхнувся долонями на сітчасту сталеву доріжку. Поволі висунув решту тіла з люка, почуваючись метеликом, що виходить із лялечки. Перевіривши темну доріжку в обох напрямках, я зіп’явся на ноги та зняв шолом і рукавички стелс-костюма. Якщо плани кіля, добуті Айрін Елліотт під час занурення на аероверф Тампи, досі точні, то доріжка веде поміж величезних гелієвих камер до кормової каюти керування плавучістю судна, а там я зможу видертися технічною драбиною просто на головну палубу обслуговування. Згідно з тим, що ми виснували з допиту Міллера, Кавахарині покої були розташовані на два рівні нижче з лівого боку. Їй належали два величезні вікна в корпусі.

Пригадавши креслення, я витягнув осколковий пістолет і попрямував до корми.

Менш ніж за п’ятнадцять хвилин я дістався каюти керування, нікого не зустрівши по дорозі. Сама каюта керування, схоже, була автоматизована, і я запідозрив, що зараз практично ніхто не став би ходити під величезні навіси у верхній частині корпусу дирижабля. Я знайшов технічну драбину та обережно поліз із неї донизу, поки тепле сяйво, що лилося вгору й потрапляло мені на обличчя, не підказало, що я майже дістався палуби обслуговування. Я зупинився і прислухався, чи не почую якісь голоси; напруживши до краю слух і всі чуття аж на хвилину, я подолав останні чотири метри донизу та зіскочив на підлогу добре освітленого, застеленого килимом проходу. Людей у ньому не було в жодному напрямку.

Я звірився зі своїм внутрішнім годинником і сховав осколковий пістолет. До кінця завдання ще був час. Наразі Ортеґа з Кавахарою вже мають розмовляти. Я швидко роззирнувся, оглядаючи декор, і здогадався, що палуба обслуговування зараз виконує не ту функцію, для якої призначалася колись. Прохід було розкішно оздоблено червоним із золотом; раз на кілька метрів у ньому траплялись екзотичні рослини та лампи у вигляді тіл, що злягалися. Килим під ногами був глибокий; на ньому були виткані вкрай деталізовані зображення розкутих сексуальних утіх. Чоловіки, жінки та хтось середній між ними в різних варіантах обвивалися одне довкола одного вздовж коридору безперервною чередою заткнутих отворів і розкинутих кінцівок. Стіни були обвішані такими самими відвертими голокадрами, що оживали, охаючи та стогнучи, коли я проходив повз них. На одному з них я, здається, впізнав темноволосу жінку з малиновими губами, що була в рекламі з вуличного передавача, жінку, що, можливо, притиснулася стегном до мого стегна в барі на іншому боці земної кулі.

З допомогою дії бетатанатину все з цього вплинуло на мене не більше, ніж марсіянські техногліфи.

Обабіч коридору приблизно що десять метрів розташовувалися оббиті плюшем подвійні двері. Щоби здогадатися, що ховається за дверима, непотрібна була багата уява. По суті, такі ж біокабінки, як у Джеррі, і з кожних дверей щомиті цілком міг вийти якийсь клієнт. Я пришвидшив крок, шукаючи суміжного коридора, який, як я знав, вів до сходів і ліфтів на інші рівні.

Я вже майже дістався туди, аж раптом розчахнулися двері за п’ять метрів переді мною. Я завмер, поклавши руку на руків’я осколкового пістолета, притиснувши плечі до стіни та вп’явшись поглядом у двері. Загуділа нейрохімія.

Переді мною з відчинених дверей повільно, наче страждаючи на артрит, вийшла тварина з сірим хутром — чи то вовченя-підліток, чи то собака. Я відійшов від стіни, не прибираючи руки з осколкового пістолета та стежачи за твариною. Вона була трохи вища, ніж людині по коліно, і ходила на чотирьох, але з будовою її задніх лап щось було страшенно не так. Вони були якісь вивернуті. Вуха в неї були відведені назад, а з її горла долинало тихе скавучання. Вона повернула голову до мене, і моя рука на мить міцніше взялася за осколковий пістолет, але тварина лише глянула на мене, і німого страждання в її очах вистачило, щоби сказати мені, що я в безпеці. Тоді вона зболено пошкутильгала коридором до кімнати трохи далі з протилежного боку й зупинилася там, наблизивши видовжену голову до дверей, наче прислухалася.

Я пішов за нею, відчуваючи, що втратив самоконтроль, наче вві сні, і теж прихилив голову до поверхні дверей. Звукоізоляція там була добра, але вона не могла дорівнятися до нейрохімії «Хумало», що працювала на повну потужність. Десь біля нижньої межі слуху в моє вухо жалючими комахами проникли звуки. Глухе ритмічне гупання та ще щось — можливо, благальні крики людини, яку майже покинули сили. Вони припинилися майже одразу після того, як я на них зосередився.

Пес біля мене тоді ж перестав скавучати й ліг на підлогу біля дверей. Коли я відійшов, він підняв на мене очі, в яких читався біль і докір. У цих очах я бачив відображення всіх жертв, що дивилися на мене за останні три десятиліття мого життя не вві сні. Тоді тварина відвернулась і мляво облизала пошкоджені задні ноги.

Менш ніж на секунду крізь холодну кірку бетатанатину щось прорвалося.

Я повернувся до дверей, з яких вийшла тварина, витягнув по дорозі осколковий пістолет і кинувся за поріг, тримаючи зброю обіруч поперед себе. Кімната за дверима виявилася просторим приміщенням у пастельних тонах з чудернацькими двовимірними картинами в рамках на стінах. Посередині стояло величезне ліжко з чотирма стовпчиками та прозорим балдахіном. На краю ліжка сидів поважний на вигляд чолов’яга сорока з лишком років, голий нижче пояса. Вище пояса він, схоже, був вбраний в офіційний вечірній одяг, який кепсько сполучався з робочими рукавицями з міцної парусини, що їх він натягнув аж по лікті. Він був зігнутий і витирався між ногами вологою білою ганчіркою.

Коли я пройшов у кімнату далі, він підняв погляд.

— Джеку? Ти вже за… — він оторопіло витріщився на пістолет у мене в руках, а тоді, коли його дуло опинилося менш ніж за півметра від його обличчя, в його голосі з’явилася різка нотка. — Слухайте, я цієї програми не замовляв.

— Це коштом закладу, — байдужо промовив я й подивився, як купка мономолекулярних осколків розриває йому обличчя. Його руки злетіли з місця в нього між ногами вгору, закриваючи рани, і він боком повалився на ліжко, вмираючи й видаючи здушені утробні стогони.

Термін виконання завдання в кутку мого поля зору палав червоним, і я позадкував з кімнати. Травмована тварина за дверима навпроти не підняла погляду, коли я опинився поблизу. Я став на коліна й ніжно поклав руку на сплутане хутро. Голова тварини піднялася, і з її горла знову долинуло скавучання. Я поклав осколковий пістолет і напружив вільну руку. Нервові піхви випустили блискучий ніж «Теббіт».

Опісля я з неспішним спокоєм, забезпеченим «старим з косою», витер клинок об хутро, повернув ніж у піхви й підібрав осколковий пістолет. Тоді тихцем перейшов до суміжного коридору. У глибині діамантового спокою від наркотика щось намагалося мене стривожити, але «старий з косою» не дозволяв мені цим перейматися.

Як і було вказано на крадених кресленнях Елліотт, перпендикулярний коридор вів до сходів, укритих килимом із зображенням такої самої оргії, як і на головному шляху. Я сторожко спустився цими сходами, навівши пістолет на відкритий простір попереду й розкинувши перед собою радарною сіткою чуття дотику. Ніде нічого не ворушилося. Кавахара, напевно, задраїла всі люки на той випадок, якщо Ортеґа та її команда, перебуваючи на дирижаблі, побачать щось недоречне.

Спустившись на два рівні, я зіскочив зі сходів і пішов плетивом коридорів, згадуючи креслення, поки не досяг впевненості в тому, що двері до покоїв Кавахари розташовуються за рогом. Притулившись спиною до стіни, я підібрався до рогу й зачекав, затамувавши дихання. Чуття підказало, що біля дверей за рогом хтось є, можливо, хтось не один, і я відчув ледь помітний запах цигаркового диму. Я впав на коліна, перевірив усе довкола, а тоді припав обличчям до підлоги. Торкаючись щокою пишного килима, я висунув голову за ріг.

Біля дверей стояли чоловік і жінка, одягнені у схожі зелені комбінезони. Жінка курила. Хоча в кожного з них у кобурі за поясом були станери, вони більше скидалися на техперсонал, аніж на охоронців. Я трохи розслабився й сів, аби ще трохи зачекати. На краю мого поля зору пульсували, як надміру напружена вена, хвилини часу, витраченого на завдання.

Я почув, як відчиняються двері, аж за чверть години. Працюючи на повну потужність, нейрохімія вловила шурхіт одягу працівників, коли ті відійшли, пропускаючи того, хто виходив. Я почув голоси — голос Ортеґи, беземоційний від удаваної офіційної байдужості, а тоді Кавахарин, змінений, як у людроїда в «Ларкіні і Ґріні». Від ненависті мене захищав бетатанатин, і моя реакція на цей голос була притлумленою й малопомітною, як спалах і тріск пострілів здалеку.

— …що я не можу допомогти більше, лейтенантко. Якщо те, що ви кажете про клініку Вея, є правдою, то його психічна рівновага, звісно, погіршилася відтоді, як він працював на мене. Я відчуваю певну відповідальність. Ну, тобто я б ніколи не порекомендувала його Лоренсові Банкрофту, якби підозрювала, що це станеться.

— Як я вже казала, це — припущення, — сказала Ортеґа дещо різкішим тоном. — І я була би вдячна, якби ці відомості не розійшлися далі. Поки ми не знаємо, куди пішов Ковач і чому…

— Безумовно. Я, безумовно, розумію, яке дражливе це питання. Ви на борту «Голови у хмарах», лейтенантко. Ми славимося конфіденційністю.

— Так, — Ортеґа дозволила собі нотку огиди в голосі. — Я про це чула.

— Що ж, тоді можете не сумніватися, що про це не говоритимуть. А тепер прошу мене вибачити, лейтенантко. Сержанте. Я маю попрацювати над певними адміністративними питаннями. Тіа та Макс проведуть вас назад на польотну палубу.

Зачинилися двері, і залунали тихі кроки, що наближалися до мене. Я різко напружився. Ортеґа та її супровід ішли в мій бік. Цього ніхто не очікував. На кресленнях головні посадкові майданчики були попереду Кавахариної каюти, і я піднявся з заднього боку, зважаючи на це. Здавалося, немає жодних причин вести Ортеґу та Баутісту до корми.

Паніки не було. Натомість у мене в голові промайнув холодний аналог адреналінової реакції, залишивши по собі студене зібрання достовірних фактів. Ортезі та Баутісті ніщо не загрожує. Вони, напевно, прийшли тим шляхом, яким і йдуть, бо інакше це б якось прокоментували. Мені здавалося, що, як вони проминуть коридор, у якому стою я, їхньому супроводу вистачить лише позирнути вбік, щоб мене побачити. Ця зона була добре освітлена, а схованок у межах досяжності не було. З іншого боку, оскільки температура мого тіла була нижче кімнатної, мій пульс сповільнився до краю, а дихав я так само повільно, більшість сублімінальних чинників, які змушують працювати чуття дотику в нормальної людини, зникли. Звісно, за умови, що супровідники були в нормальних чохлах.

Якщо ж вони завернуть у цей коридор, щоби пройти сходами, якими я спустився…

Я притулився до стіни, перевів осколковий пістолет на мінімальне розсіяння й перестав дихати.

Ортеґа. Баутіста. Двоє доглядачів ішли ззаду. Вони були так близько, що я міг би витягнути руку й торкнутися волосся Ортеґи.

Ніхто не озирнувся.

Я дав їм одну хвилину, а тоді знову почав дихати. Далі перевірив коридор в обох напрямках, хутко зайшов за ріг і постукав у двері руків’ям осколкового пістолета. Не чекаючи на відповідь, зайшов усередину.

Розділ сорок перший

Кімната мала саме такий вигляд, як розповідав Міллер.

Двадцять метрів завширшки, стіни з невідбивального скла, що хилилися всередину від стелі до підлоги. Ясної днини на цьому схилі, певно, можна було лежати, дивлячись на море за кілька тисяч метрів унизу. Декор там був скромний і значною мірою продиктований тим, що Кавахара виросла на початку тисячоліття. Стіни були димчасто-сірі, підлога — скляна, а освітлення забезпечували поробки оригамі, виготовлені з листів ілюмінію та насаджені на залізні штативи в кутках кімнати. З одного боку кімнати виділялася масивна плита з чорної сталі, що, певно, слугувала письмовим столом, а з іншого стояло кілька крісел сланцево-сірого кольору, що оточували жаровню, начебто зроблену з бочки для нафти. За кріслами розташовувалися аркові двері, що, як припускав Міллер, вели до спального приміщення.

Над столом неквапливо погойдувався покинутий голодисплей з даними. Рейлін Кавахара стояла спиною до дверей, видивляючись на нічне небо.

— Щось забули? — відсторонено запитала вона.

— Ні, нічого.

Я побачив, як напружилася її спина, коли вона почула мій голос, але повернулася вона неспішно і плавно, а крижаного спокою на її обличчі не порушив навіть помічений осколковий пістолет. Голос у неї був майже такий само байдужий, як і до повороту.

— Хто ви? Як сюди потрапили?

— А подумайте, — я показав рукою на крісла. — Сядьте отам, розслабте ноги, поки будете думати.

— Кадмін?

— Тепер ви мене ображаєте. Сядьте!

В її очах я прочитав, що до неї раптом дійшло.

— Ковач? — її губи скривилися в неприємному осміху. — Ковачу, дурний, дурний засранцю. Ти хоч уявляєш, чого тільки-но себе позбавив?

— Я сказав: сядь.

— Вона поїхала, Ковачу. Повернулася на Світ Гарлана. Я свого слова дотримала. А що ти, по-твоєму, тут робиш?

— Я тобі повторювати не буду, — м’яко промовив я. — Або ти негайно сядеш, або я розтрощу тобі колінну чашечку.

Кавахара, не припиняючи нещиро всміхатися, сантиметр за сантиметром опустилася в найближче крісло.

— Чудово, Ковачу. Сьогодні ми гратимемо за твоїм сценарієм. А тоді я накажу притягнути ту рибачку Сахіловську назад, сюди, і тебе разом з нею. Що ти збираєшся утнути? Вбити мене?

— За потреби — так.

— За що? Річ у якомусь моральному принципі? — Кавахара зробила такий наголос на двох останніх словах, що вони прозвучали, як назва якогось товару. — Може, ти дещо забуваєш? Якщо ти вб’єш мене, близько вісімнадцяти годин по тому система віддаленого зберігання в Європі це помітить, а тоді перечохлить мене станом на останнє оновлення. А новій мені знадобиться не надто багато часу, щоби здогадатися, що тут сталося.

Я сів на край крісла.

— Ой, я не знаю. Згадай, скільки часу витратив Банкрофт, а він же досі не знає правди, чи не так?

— Річ у Банкрофті?

— Ні, Рейлін. Річ у нас із тобою. Тобі слід було залишити Сару у спокої. Тобі слід було залишити у спокої мене, поки ти мала можливість.

— Ой-й-й, — промурчала вона, вдаючи материнський тон. — Тобою маніпулювали? Вибач, — вона так само різко відкинула цей тон. — Ти посланець, Ковачу. Ти живеш маніпуляціями. Ми всі ними живемо. Ми всі живемо у великій матриці маніпуляцій, а намагання залишатися на коні — це суцільна боротьба.

Я захитав головою.

— Я не просив, щоб мене втягували.

— Ковачу, Ковачу, — обличчя Кавахари раптом набуло майже ніжного виразу. — Ніхто з нас не просить, щоб нас втягували. Думаєш, я просила можливості народитись у Фіжн-Сіті в батька — карлика з перетинчастими руками та матері — психованої повії. Думаєш, я про це просила? Нас не втягують, нас закидають, а далі просто треба тримати голову над водою.

— Або лити воду іншим у горло, — дружньо погодився я. — Ти, як я розумію, вдалася в матір?

Кавахарине обличчя на мить уподібнилося до вирізаної з бляхи маски, за якою шаленіла піч. Я побачив, як в її очах спалахнула лють, і, якби не «старий з косою», що допомагав мені залишатися холодним, я би злякався.

— Убий мене, — лаконічно промовила вона. — І візьми від цього якнайбільше, бо ти ще будеш страждати, Ковачу. Думаєш, оті горопашні революціонери з Нового Пекіна страждали, коли гинули? Я вигадаю нові межі для тебе та твоєї пропахлої рибою сучки.

Я хитнув головою.

— Я так не думаю, Рейлін. Розумієш, твій голкокидок з оновленням відбувся хвилин з десять тому. А я по дорозі сюди влаштував занурення по неї. Ми нічого не вкрали — тільки додали до передачі ролінґівський вірус. Зараз він уже в ядрі, Рейлін. Твоє віддалене сховище заражено.

Вона примружила очі.

— Брешеш.

— Не сьогодні. Тобі сподобалася робота Айрін Елліотт у «Розрядись»? Що ж, тобі варто побачити її на віртуальному форумі. Б’юсь об заклад, що їй у тому голкокидку вистачило часу, щоб зібрати півдесятка психокрихт. Сувенірів. Навіть колекційних предметів, оскільки, якщо я щось знаю про стекових інженерів, то вони герметично закриють твій віддалений стек швидше, ніж політики виїздять із зони бойових дій, — я кивнув на візуалізацію даних, що крутилася. — Думаю, ще години зо дві — іти почуєш сигнал. Під Інненіном його довелося чекати довше, але то було давно. Техніка з того часу розвинулася.

Тоді вона мені повірила, і лють в її очах неначе пригасла до сконцентрованого ясного жару.

— Айрін Елліотт, — напружено промовила вона. — От знайду її…

— На мою думку, з нас на сьогодні достатньо марних погроз, — невимушено урвав її я. — Послухай мене. Наразі твоє єдине життя — це пам’ять, яку ти носиш, а в моєму нинішньому настрої мене неважко було би змусити вирізати її з твого хребта й наступити на неї. Або до того, як я тебе застрелю, або після того, тож стули пельку.

Кавахара застигла у кріслі, гнівно зиркаючи на мене примруженими очима. Її верхня губа на мить ледь помітно відсунулася від зубів, перш ніж вона остаточно опанувала себе.

— Чого ти хочеш?

— Оце вже краще. Зараз я хочу повної сповіді про те, як ти підвела Банкрофта. Резолюція 653, Мері Лу Гінчлі, вся ця історія. Можеш заразом і розповісти, як ти підставила Райкера.

— Ти з цієї нагоди підключений?

Я постукав по своїй лівій повіці, куди було введено записувальну систему, і всміхнувся.

— Ти справді вважаєш, що я це зроблю? — на мене з очей Кавахари зблиснула її лють. Вона приготувалася й чекала на можливість атакувати. Я вже бачив її такою, але тоді цей погляд був спрямований не на мене. Під поглядом цих очей я був не в меншій небезпеці, ніж під обстрілами на вулицях Шарії. — Ти справді вважаєш, що витягнеш це з мене?

— Будь оптимісткою, Рейлін. Ти, напевно, можеш урятуватися від стирання за допомогою грошей і впливу, а за все інше тобі, можливо, дадуть усього пару сотень років у сховищі, — мій голос посуворішав. — А якщо ти відмовишся говорити, то помреш тут і тепер.

— Примусове зізнання згідно законодавства не приймається як доказ.

— Не сміши мене. ООН цього не почує. Думаєш, я ніколи не бував у суді? Думаєш, я довірив би цю справу юристам? Усе, що ти скажеш тут сьогодні, надійде з експрес-голкокидком на Першу СвітоМережу, щойно я повернуся на землю. Це та кадри з тим, кого я вколошкав у кімнаті з гавчиком нагорі, — Кавахарині очі розширились, і я кивнув. — Так, треба було сказати про це раніше. У тебе стало на одного клієнта менше. Він не мертвий по-справжньому, але йому знадобиться перечохлення. Отже, я вважаю, що хвилини за три після того, як Сенді Кім вийде у прямий ефір, тактики ООН почнуть ломитися у твої двері з купою ордерів у руках. У них не буде вибору. Їхніми руками керуватиме один тільки Банкрофт. Думаєш, ті самі люди, які дали дозвіл на Шарію та Інненін, відмовляться від маленького порушення конституційних правил заради захисту опори своєї влади? А тепер говори.

Кавахара звела брови так, ніби їй щойно розповіли неприємний анекдот.

— З чого, на вашу думку, мені варто розпочати, Такеші-сан?

— З Мері Лу Гінчлі. Вона впала звідси, так?

— Звісно.

— Ти відправила її на снаф-палубу? Якийсь хворий збоченець захотів натягнути тигрячий чохол і погратися в котика?

— Ну-ну, — Кавахара схилила голову на бік, розмірковуючи. — 3 ким ти говорив? З кимось із клініки Вея? Дай подумати. Міллер приїздив сюди на маленький наочний урок, але ти його спалив, отже… Ой. Невже ти знову полював на голови, Такеші? Невже ти привіз Феліпе Міллера додому в коробці для капелюхів?

Я не відповів — тільки подивився на неї з-за дула осколкового пістолета, знову чуючи крізь двері, біля яких я підслуховував, ослаблені крики. Кавахара знизала плечима.

— До речі, це був не тигр. Але щось подібне, так.

— І вона дізналася?

— Так, якось дізналася, — Кавахара неначе розслаблялася, через що я б за звичайних обставин занервував. Але під бетатанатином я просто став уважнішим. — Одне слово, не в тому місці, можливо, якась обмовка технічного працівника. Розумієш, ми зазвичай показуємо клієнтам, які хочуть снафу, віртуальну версію, а вже тоді допускаємо їх до цього в реалі. Це підказує, як вони реагуватимуть, а в деяких випадках ми навіть переконуємо їх не займатися цим.

— Дуже обачно з вашого боку.

Кавахара зітхнула.

— Як мені тобі пояснити, Такеші? Ми тут надаємо послугу. Якщо її можна зробити легальною, то тим краще.

— Рейлін, це маячня. Ти продаєш їм віртуал, а за пару місяців вони приходять у пошуках реального варіанту. Між ними є причинно-наслідковий зв’язок, і ти це знаєш. Продаючи їм щось нелегальне, ти здобуваєш владу, можливо, владу над деякими дуже впливовими людьми. До тебе їздить чимало губернаторів ООН, еге ж? Генералів Протекторату та подібної наволочі?

— «Голова у хмарах» обслуговує еліту.

— Таку, як отой сивий хрін, якого я коцнув нагорі? Це було якесь важливе цабе, правда ж?

— Карлтон Мак-Кейб? — Кавахара якимось робом здобулася на підозрілу усмішку. — Мабуть, так, можна й так сказати. Впливова людина.

— Чи не могла б ти сказати, якій саме впливовій людині пообіцяла можливість видерти нутрощі з Мері Лу Гінчлі?

Кавахара трохи напружилася.

— Ні, не могла б.

— Припустімо, що ні. Ти захочеш поторгуватися за це згодом, еге ж? Гаразд, проїхали. То що сталося? Гінчлі привезли сюди, вона випадково довідалася, навіщо її відгодовують, і спробувала втекти? Можливо, вкрала грав-тримач?

— Сумніваюся. Обладнання зберігається під надійною охороною. Можливо, вона подумала, що може причепитися до зовнішньої поверхні одного з шатлів. Вона, вочевидячки, була не дуже розумна. Деталі досі неясні, але вона, певно, так чи інакше впала.

— Або зіскочила.

Кавахара похитала головою.

— Я не думаю, що їй стало на це відваги. Мері Лу Гінчлі не була самурайською душею. Як і більшість пересічних людей, вона була готова чіплятися за життя до останньої ганебної миті. Сподіваючись на якесь диво. Благаючи про милосердя.

— Як невишукано. Її відсутність одразу помітили?

— Звісно, її відсутність помітили! На неї ж чекав клієнт. Ми обшукали корабель.

— Ніякова ситуація.

— Так.

— Але не така ніякова, як пару днів по тому, коли її викинуло на берег, еге ж? Того тижня феї удачі були у від’їзді.

— Це було прикро, — погодилася Кавахара, неначе говорячи про погані карти, отримані під час гри в покер. — Але досить передбачувано. Ми не чекали реальної проблеми.

— Ти знала, що вона католичка?

— Звісно. Це було однією з вимог.

— Отже, коли Райкер розкопав відомості про те сумнівне навернення, ти, певно, всралася. Свідчення Гінчлі одразу вивело б на чисту воду тебе і заразом хрін зна скільки твоїх впливових друзів. «Голову у хмарах», один з Домів, звинувачують у снафі, і тебе разом з ним. Яке там слово ти вживала на Новому Пекіні того разу? Неприпустимий ризик. Треба було щось робити, треба було заткнути Райкера. Зупини мене, якщо я тут помиляюся.

— Ні, ти все кажеш правильно.

— Отже, ти його підставила?

Кавахара ще раз знизала плечима.

— Була спроба від нього відкупитися. Він виявився… несприйнятливим до цього.

— Прикро. То що ти тоді зробила?

— А ти не знаєш?

— Я хочу почути це з твоїх вуст. Я хочу деталей. Я надто багато тут розмовляю. Постарайся підтримати розмову, бо інакше я можу подумати, що ти не бажаєш іти на співпрацю.

Кавахара театрально звела очі до стелі.

— Я підставила Еліаса Райкера. Я підвела його, надавши йому неправдиві відомості про одну клініку в Сієтлі. Ми створили телефонний конструкт Райкера і заплатили ним Іґнасіо Ґарсії за підробку ярликів «з міркувань совісті» для двох Райкерових жертв. Ми знали, що поліція Сієтла на це не поведеться і що підробка Ґарсії не витримає ретельного вивчення. Ось, це вже краще?

— Де ти знайшла Ґарсію?

— Пошукала інформацію про Райкера, ще тоді, як ми намагалися від нього відкупитися, — Кавахара нетерпляче засовалась у кріслі. — Зайшла мова про зв’язок між ними.

— Так, я про це здогадався.

— Як проникливо.

— Отже, все було гарненько вирішено. Аж тут з’явилася Резолюція 653 і знову все збурила. А справу Гінчлі ще не було закрито.

Кавахара нахилила голову.

— Саме так.

— Чому ти її просто не спинила? Не купила когось із тих, хто приймає рішення в Раді ООН?

— Кого? Це не Новий Пекін. Ти зустрічався з Фірі та Ертекін. Вони схожі на людей, які продаються?

Я кивнув.

— Отже, в Марковому чохлі була ти. Міріам Банкрофт про це знала?

— Міріам? — Кавахара явно спантеличилася. — Звісно, ні. Ніхто не знав, у тому й була суть. Марко регулярно грає з Міріам. Це було ідеальним прикриттям.

— Не ідеальним. Ти, вочевидячки, хріново граєш у теніс.

— У мене не було часу на знайомство з навчальним диском.

— Чому Марко? Чому ти просто не пішла у власній подобі?

Кавахара змахнула рукою.

— Я обробляла Банкрофта, відколи резолюцію винесли на обговорення. Ертекін теж, завжди, коли вона підпускала мене до себе. Я ставала помітною. Якщо Марко закидає слівце за мене, то я тоді видаюся більш відстороненою.

— Ти відповіла на той виклик від Ратерфорда, — сказав я, звертаючись передусім сам до себе. — Виклик до Сантач-Гауса після того, як ми завітали до нього. Я вирішив, що то була Міріам, але ти була там у гостях, грала Марко на маргінесі великого католицького спору.

— Так, — ледь помітна усмішка. — Здається, ти надзвичайно переоцінив роль Міріам Банкрофт у всьому цьому. Ой, до речі, а хто це зараз ходить у Райкеровому чохлі? Це я просто з цікавості питаю. Ця людина дуже переконлива, хоч хто то є.

Я не відповів, але в одному кутику мого рота з’явилася мимовільна усмішка. Кавахара її помітила.

— Та невже? Подвійне зачохлення. Ти, певно, справді задурив голову лейтенантці Ортезі. Або якусь іншу частину тіла. Вітаю. Маніпуляція, варта мета, — вона коротко й грубо розсміялася. — Це мало бути компліментом, Такеші-сан.

Я проігнорував її шпильку.

— Ти говорила з Банкрофтом в Осаці? У вівторок, 16 серпня. Ти знала, що він їде?

— Так. У нього там регулярно бувають справи. Цю зустріч було влаштовано як випадкову. Я запросила його відвідати після повернення «Голову у хмарах». Це для нього ритуал. Купувати секс після ділових домовленостей. Ти, мабуть, про це дізнався.

— Так. То що ти йому сказала, коли затягнула сюди?

— Я сказала йому правду.

— Правду? — я витріщився на неї. — Ти розповіла йому про Гінчлі й очікувала, що він тебе підтримає?

— А чому б ні? — погляд, яким вона мені відповіла, відзначався холодною простотою. — Нашій дружбі вже кілька століть. У нас спільні ділові стратегії, на плоди яких інколи доводилося чекати довше, ніж зазвичай живе людина. Я аж ніяк не очікувала, що він стане на бік маленьких людей.

— Отже, він тебе розчарував. Не став дотримуватися метівської віри.

Кавахара знову зітхнула, і цього разу в її зітханні була справжня втома, що вирвалася з якогось столітнього пилу.

— Лоренс зберігає схильність до дешевої романтики, яку я постійно недооцінюю. Багато в чому він схожий на тебе. Але в нього, на відміну від тебе, немає цьому виправдань. Йому понад три століття. Я вважала — можливо, хотіла вважати, — що це відображатиметься в його цінностях. Що все решта — звичайне позерство, риторика для стада, — Кавахара змахнула худорлявою рукою — мовляв, нічого не вдієш. — Боюся, я видавала бажане за дійсне.

— Що він зробив? Зайняв якусь моральну позицію?

Кавахарині вуста невесело скривилися.

— Смієшся з мене? Ти, людина, на чиїх руках свіжа кров десятків людей з клініки Вея. М’ясник Протекторату, нищитель людського життя на всіх планетах, де йому вдалося закріпитися. Такеші, ти, так би мовити, дещо непослідовний.

Сховавшись у холодному покривалі бетатанатину, я не відчував нічого, крім легкого роздратування тупістю Кавахари. Потреби в роз’ясненнях.

— З клінікою Вея в мене було дещо особисте.

— З клінікою Вея був бізнес, Такеші. Ти геть не був їй цікавий особисто. Більшість людей, яких ти знищив, просто виконували свою роботу.

— Тоді їм слід було обрати іншу роботу.

— А люди Шари? Який вибір мали зробити вони? Не народитися саме на тому світі саме в той час? А може, не дозволити призвати себе до війська?

— Я був молодий і дурний, — просто сказав я. — Мене використали. Я вбивав для таких людей, як ти, бо не знав нічого кращого. А тоді став мудрий. Мене зробило мудрим те, що сталося під Інненіном. Тепер я вбиваю лише для себе, і забираючи чиєсь життя, я завжди знаю його цінність.

— Його цінність. Цінність людського життя, — Кавахара захитала головою, як учителька над учнем, який дратує. — Ти й досі молодий і дурний. Людське життя не має цінності. Невже ти, Такеші, досі цього не навчився, хоча стільки всього побачив? Воно не має якоїсь цінності саме по собі. Будування машин коштує грошей. Видобування сировини коштує грошей. А люди? — вона ледь чутно сплюнула. — Завжди можна знайти нових людей. Вони розмножуються, як ракові клітини, хочеш ти того чи ні. Їх більш ніж удосталь, Такеші. Чого б це вони мали бути цінними? Ти знаєш, що для нас дешевше найняти та використати реальну снаф-повію, ніж встановити й запустити аналогічний віртуальний формат. Реальна людська плоть дешевша за машину. Це — незаперечна істина наших днів.

— Банкрофт так не вважав.

— Банкрофт? — Кавахара гортанно гмикнула з відрази. — Банкрофт — каліка, що шкандибає на своїх допотопних ідеях. Я геть не розумію, як він так довго прожив.

— То ти запрограмувала його на самогубство? Дала йому маленький хімічний стимул?

— Запрограмувала його на… — у Кавахари розширились очі, і з її точених губ вирвався радісний смішок, у якому ідеально поєднувалися хрипкість і ніжність. — Ковачу, ну не можеш ти бути таким тупим. Я ж казала тобі: він сам себе вбив. Це була його ідея, а не моя. Був такий час, коли ти довіряв моєму слову, навіть не терплячи мого товариства. Подумай над цим. Нащо мені бажати йому смерті?

— Щоби стерти те, що ти розповіла йому про Гінчлі. Після перечохлення в його останньому оновленні не мало бути наслідків тієї маленької необережності.

Кавахара глибокодумно кивнула.

— Так, я бачу, чим це було би зручно для тебе. Захисний прийом. Ти, все ж таки, жив у обороні, відколи пішов з Посланців. А істота, що живе в обороні, рано чи пізно починає мислити з точки зору оборони. Ти забуваєш один нюанс, Такеші.

Вона зробила драматичну паузу, і я стривожився від неясної недовіри навіть попри бетатанатин. Кавахара перегравала.

— І який саме?

— Такеші Ковач, я — не ти. Я не граю в обороні.

— Навіть у тенісі?

Вона нагородила мене виваженою маленькою усмішкою.

— Дуже дотепно. Мені не потрібно було стирати з пам’яті Лоренса Банкрофта нашу з ним розмову, тому що він на той час уже й сам зарізав повію-католичку і міг втратити через Резолюцію 653 так само багато, як і я.

Я кліпнув. У мене була низка різних теорій, що ґрунтувалися на впевненості в тому, що в Банкрофтовій смерті винна Кавахара, але таких кричущих серед них не було. Проте, коли до мене дійшли Кавахарині слова, я помітив низку скалок отого зазубленого дзеркала, яке вважав досить повним, щоб у ньому проглядалася правда. Я поглянув у нововідкритий куточок і пошкодував, що не помітив того, що туди перейшло.

Кавахара навпроти мене широко всміхалася моєму мовчанню. Вона знала, що зачепила мене, і це її тішило. Ох, марнославство, марнославство. Кавахарин єдиний, але тривкий ґандж. Як і всі мети, вона набула дуже високої думки про себе. Це зізнання, останній шматочок моєї головоломки, прозвучало з легкістю. Вона хотіла, щоб я його почув, хотіла, щоб я побачив, наскільки вона мене випередила і як далеко позаду я шкутильгаю.

Той жарт про теніс, певно, зачепив її за живе.

— Ще один неочевидний відгомін обличчя його дружини, — промовила вона, — ретельно дібраний, а тоді вдосконалений незначною пластичною операцією. Він задушив її на смерть. Здається, кінчаючи вдруге. Подружнє життя, еге ж, Ковачу? Що воно тільки має робити з вами, чоловіками.

— Ти записала це на плівку? — мій голос здавався дурнуватим мені самому.

Кавахара знову всміхнулася.

— Та ну тебе, Ковачу. Постав мені запитання, яке потребує відповіді.

— Банкрофт мав хімічну підтримку?

— Ой, ну, звісно. Тут ти мав рацію. Ох і бридкий наркотик; втім, я сподіваюся, що ти знаєш…

Це все бетатанатин. Повільний холод наркотика, що спиняв серце, бо без нього я б ворухнувся від руху повітря, коли збоку від мене відчинилися двері. Ця думка промайнула в мене в голові максимально швидко, і я вже тоді, завдяки самій її присутності, знав, що не встигну. Думати було ніколи. Думка в бою — це розкіш, така само доречна, як гаряча ванна та масаж. Вона затуманила різку ясність нейрохімічної системи реагування «Хумало», і я крутнувся, спізнившись усього на пару століть і піднявши осколковий пістолет.

Плюх!

Заряд станера врізався в мене, наче потяг, і я ніби побачив, як перед моїми очима швидко промайнули яскраво освітлені вікна вагонів. У мене перед очима застигла Трепп, яка стала в бойову стійку у дверях із витягнутим станером і настороженим обличчям: а може, вона промазала чи в мене під стелс-костюмом нервова броня? Оце розмріялася. Моя ж зброя випала з безвільних пальців, коли моя рука судомно розкрилась, а я повалився вперед біля неї. Підлетіла дерев’яна підлога й ударила мене по скроні, як батько, коли вкотре давав мені потиличника.

— Де тебе носило? — запитав Кавахарин голос десь ізгори, який, спотворений моєю пригаслою свідомістю, звучав як басовий рик. Худорлява рука з’явилася в моєму полі зору і взяла осколковий пістолет. Я отетеріло відчув, як другою рукою вона витягає станер з іншої кобури.

— Сигналізація спрацювала всього пару хвилин тому, — Трепп увійшла в поле зору, заховала свій станер і нагнулася, з цікавістю дивлячись на мене. — Мак-Кейб охолов не відразу, а система спрацювала тільки після того. Ваша недолуга охорона здебільшого досі на головній палубі, роздивляється труп. А це хто?

— Це Ковач, — зневажливо відповіла Кавахара і по дорозі до столу заткнула осколковий пістолет і станер собі за пояс. Моєму паралізованому погляду здавалося, що вона йде безкрайньою рівниною, з кожним кроком долаючи сотні метрів, і врешті-решт віддаляється та стає зовсім маленькою. Схожа на ляльку, вона сперлася на стіл і натиснула на невидимі мені кнопки.

Я не непритомнів.

— Ковачу! — обличчя Трепп раптом збайдужіло. — Я думала…

— Так, я теж, — пробудилося й розкрутилося плетиво голографічних даних над столом. Кавахара нахилилася до нього й на її обличчі закрутилися кольори. — Він обдурив нас, удавшись до подвійного зачохлення. Вочевидь, не без допомоги Ортеґи. Тобі треба було трохи довше затриматися на «Панамській троянді».

Слух у мене й досі був спотворений, поле зору застигло, але я не непритомнів. Я не знав напевне, чим це є — якимось побічним ефектом бетатанатину, ще одним бонусом системи «Хумало» чи, може, якимось мимовільним поєднанням першого та другого, — але щось тримало мене при тямі.

— Перебуваючи біля місця злочину з такою купою копів, я починаю нервувати, — сказала Трепп і витягнула руку, щоб торкнутися мого обличчя.

— Та невже? — Кавахара досі була заглиблена в потік даних. — Що ж, те, що я відволікала увагу цього психа суперечкою на моральні теми та правдивими зізнаннями, не пішло на користь і моєму травленню. Я думала, ти так і не… Курва!

Вона несамовито сіпнула головою вбік, а тоді опустила її й подивилася на поверхню стола.

— Він казав правду.

— Про що?

Кавахара, раптом насторожившись, підняла очі на Трепп.

— Не має значення. Що ти робиш із його обличчям?

— Він холодний.

— А чого б йому, бляха-муха, не бути холодним? — погіршення мовлення точно вказує на те, що Рейлін Кавахара вражена, сонно подумав я. — Як він, по-твоєму, прослизнув повз інфрачервоні давачі? Він же накачаний жмуриком під зав’язку.

Трепп підвелася, намагаючись прибрати беземоційного виразу.

— Що ти з ним робитимеш?

— Він піде у віртуал, — похмуро сказала Кавахара. — Разом зі своєю подружкою, рибачкою-гарланіткою. Але, перш ніж подбати про це, ми маємо провести невеличку операцію. Він носить дріт.

Я спробував ворухнути правицею. Ледве смикнулась остання фаланга середнього пальця.

— Ти певна, що він нічого не передає?

— Так, він мені так сказав. Хай там як, ми б заблокували передачу, щойно вона почалася б. У тебе є ніж?

Мене пройняв дрож до нутра кісток, підозріло схожий на панічний жах. Я почав відчайдушно шукати в паралічі якоїсь ознаки швидкого одужання. Нервова система «Хумало» досі не могла оклигати. Я відчував, як висихають мої очі без кліпального рефлексу. Перед очима все розпливалось, а я дивився, як Кавахара знову виходить з-за столу, очікувально простягнувши руку Трепп.

— Нема в мене ножа, — я не міг бути в цьому впевненим через детонацію звуків у вухах, але в голосі Трепп вчувалися бунтівні нотки.

— Це не проблема, — Кавахара ступила ще кілька широких кроків і зникла з поля зору, а її голос стихнув. — Тут у мене є предмет, який підійде не гірше. Раджу підкликати якогось силача, щоб перетягти цього гівнюка до одного з переливальних салонів. Здається, сьомий і дев’ятий підготовлені. Скористайся роз’ємом на столі.

Трепп завагалася. Я відчув, як щось упало, наче на замерзлому блоці моєї центральної нервової системи розтанув крихітний шматочок льоду. Мої повіки повільно опустилися на очі, а тоді знову піднялися. З очищувальним дотиком прийшли сльози. Трепп побачила це й напружилася. До столу вона не наблизилася.

Пальці моєї правиці смикнулись і зігнулись. Я відчув, як починають напружуватися м’язи мого живота. У мене ворухнулись очі.

Ледь чутно долинув голос Кавахари. Вона, певно, в іншій кімнаті, за аркою.

— Вони йдуть?

Обличчя Трепп залишалося байдужим. Вона відвела від мене очі й голосно сказала:

— Так. За пару хвилин будуть тут.

Я повертався. Щось оживляло мої нерви, змушуючи їх іскритись і шипіти. Я відчував, як у мене починаються дрижаки, а тим часом повітря в легенях ставало вологим і задушливим, що свідчило про завчасний початок відходу від бетатанатину. Мої кінцівки налилися свинцем, а на руках, в яких, здавалося, шипів електричний струм, неначе були товсті бавовняні рукавиці. Я був нездатен битися.

Моя ліва рука зігнулася піді мною, притиснута до підлоги вагою мого тіла. Правиця відхилилася під незручним кутом. На ногах я, судячи з відчуттів, міг хіба що постояти. Вибір у мене був обмежений.

— Ну, гаразд.

Я відчув у себе на плечі Кавахарину руку, що перевертала мене на спину, наче рибину, яку слід випатрати. Обличчя Кавахари сховалося за маскою зосередженості, а в другій руці вона тримала обценьки з дуже вузькими кінцями. Вона стала на коліна біля моїх грудей і пальцями розвела повіки на лівому оці. Я придушив у собі бажання кліпнути й застиг нерухомо. Опустилися обценьки з розведеними на пів сантиметра кінцями.

Я напружив м’язи в передпліччі, і нейропружинні піхви викинули мені в долоню ніж «Теббіт».

Я різонув упоперек.

Цілився я Кавахарі в бік, під плавучі ребра, але мене збило поєднання дрижаків від ураження станером та відходу від бетатанатину, і лезо ножа врізалося в її ліву руку нижче ліктя, наштовхнулося на кістку й відскочило. Кавахара закричала та облишила моє око. Обценьки впали, вдарили мене по вилиці та прорізали борозну у плоті моєї щоки. Коли метал зачепив плоть, я відчув далекий біль. Око заюшила кров. Я кволо вдарив ножем ще раз, але цього разу Кавахара, крутнувшись, всілася на мене і прип’яла руку донизу пошкодженою рукою. Вона знову заволала, і я впустив ніж із наелектризованої рукавички. Його руків’я промайнуло повз мою долоню, і зброя впала. Перевівши останні сили в ліву руку, я завдав несамовитого удару з підлоги та влучив Кавахарі у скроню. Вона скотилася з мене, схопившись за рану в руці, і мені на мить здалося, ніби лезо проникло досить глибоко, щоб С-381 проникло в неї. Шейла Соренсон казала мені, що отруєння ціанідом робить своє діло за пару вдихів.

Кавахара підводилася.

— Якого хріна ти чекаєш? — жовчно запитала вона Трепп. — Будь ласкава, застрель цього гівнюка.

Її голос затих на останньому слові, коли вона побачила на обличчі Трепп правду, а за мить бліда жінка потягнулася по схований у кобуру станер. Можливо, тоді ця правда тільки-тільки доходила до самої Трепп, бо вона діяла повільно. Кавахара кинула обценьки, різко висмикнула з-за пояса і осколковий пістолет, і станер і навела їх, перш ніж Трепп устигла бодай наполовину витягнути з кобури свою зброю.

— Ах ти гране зрадливе стерво, — здивовано сплюнула Кавахара; в її голосі раптом проявився грубий акцент, якого я ще ніколи не чув. — Ти знала, що він оклигує, еге ж? Ти, бляха, мертва, сучко.

Я, похитуючись, підвівся, і незграбно врізався в Кавахару якраз тоді, коли вона натиснула на спускові гачки. Я почув, як розрядились обидва пістолети: осколковий пістолет завищав на межі чутності, а станер різко бризнув електрикою. Краєчком затуманеного ока я побачив, як Трепп відчайдушно намагається остаточно витягнути зброю й геть не встигає. Вона впала з майже комічним подивом на обличчі. Водночас моє плече врізалося в Кавахару, і ми, хитаючись, відійшли до похилих вікон. Вона спробувала мене застрелити, але я відіпхнув пістолети руками й захопив її. Вона замахнулася на мене збоку пошкодженою рукою, і ми обоє впали на встановлене під кутом скло.

Станер зник, прослизнувши по підлозі, але осколковий пістолет їй вдалося втримати. Він розвернувся в мій бік, а я незграбно його збив. Друга моя рука замахнулася на Кавахарину голову, не влучила й відскочила від її плеча. Кавахара люто всміхнулася й буцнула мене лобом в обличчя. У мене зламався ніс із таким звуком, наче я вгризся в селеру, і мої вуста залила кров. Невідомо звідки з’явилося божевільне бажання спробувати її на смак. Тут Кавахара опинилася на мені, відхилила мене назад до скла й почала добряче бити по корпусу. Я заблокував один чи два удари, але сили мене покидали, а м’язи моїх рук втрачали інтерес. Усе всередині почало німіти. На обличчі Кавахари наді мною відобразилася дика радість: вона побачила, що бій закінчився. Вона дуже старанно вдарила мене ще раз — у пах. Мене зсудомило, і я сповз по склу на підлогу, де звалився незграбною купою.

— Це має тебе стримати, чуваче, — проскреготіла вона і з важким диханням різко здійнялася на ноги. За її волоссям, вишуканість якого майже не постраждала, я раптом побачив обличчя, якому належав цей новий акцент. Жорстоке вдоволення, яке виражало це обличчя, напевно, бачили її жертви у Фіжн-Сіті, коли вона змушувала їх пити з тьмяно-сірої фляги водоноса. — Просто полеж тут хвилинку.

Тіло сказало мені, що в мене немає вибору. Я почувався геть знесиленим і швидко тонув під вагою хімії, що засмічувала мою систему, та тремтливого нервового втручання, здійсненого зарядом станера. Я спробував підняти руку, і вона безвільно впала назад, наче риба з кілограмом свинця в кишках. Кавахара побачила це й посміхнулася.

— Так, це шикарно підійде, — сказала вона й відсторонено поглянула на власну лівицю, з якої крізь розрив у блузі потроху витікала кров. — Ти, бляха, ще за це заплатиш, Ковачу.

Вона підійшла до нерухомого тіла Трепп.

— А ти, ах ти чмо, — промовила вона й добряче копнула бліду жінку під ребра. Тіло не ворухнулося. — Та що цей гівнюк узагалі для тебе зробив? Пообіцяв наступні десять років лизати тобі піхву?

Трепп на це не відреагувала. Я напружив пальці лівої руки та спромігся пересунути їх по підлозі, наблизивши на кілька сантиметрів до ноги. Кавахара підійшла до столу, востаннє озирнулася на тіло Трепп і торкнулася якоїсь кнопки.

— Охорона?

— Пані Кавахара, — озвався той самий чоловічий голос, який доскіпався до Ортеґи, коли ми наближалися до дирижабля. — Сталося вторгнення з…

— Я знаю, де воно сталося, — втомлено промовила Кавахара. — Я боролася з цим останні п’ять хвилин. Чому ви не тут?

— Пані Кавахара!

— Я сказала: коли ти дослухаєшся до виклику та доправиш свою синтетичну сраку сюди?

Ненадовго запала тиша. Кавахара зачекала, схиливши голову над столом. Я зробив над собою зусилля, і мої руки, права та ліва, кволо зчепилися, а тоді обхопили те, що тримали, і впали назад.

— Пані Кавахара, сигналів тривоги з вашої каюти не надходило.

— Ой, — Кавахара озирнулася на Трепп. — Ну, гаразд, негайно пошліть когось сюди. Загін з чотирьох осіб. Звідси треба винести сміття.

— Так, мем.

Попри все я відчув, як на моїх вустах утворюється усмішка. Мем?

Кавахара повернулася, по дорозі підібравши з долівки обценьки.

— Чого либишся, Ковачу?

Я спробував у неї плюнути, але слина, перемішана з кров’ю, ледве вийшла з рота й зависла широким струменем над моєю щелепою. Кавахарине обличчя перекосило від раптового нападу люті, і вона копнула мене в живіт. На додачу до всього іншого, я ледве відчув цей удар.

— Ти, — несамовито почала вона, а тоді зусиллям волі знизила голос, і він знову почав виражати крижаний спокій без жодного акценту, — спричинив більш ніж достатньо проблем на одне життя.

Вона схопила мене за комір і підтягнула на похиле вікно так, що ми подивились одне одному в очі. Моя голова безвільно відкинулася на скло, а Кавахара нависла наді мною. Вона говорила майже приязно.

— Як католики, як твої друзі під Інненіном, як безглузді крихти життя в нетрях, чиї жалюгідні злягання породили тебе, Такеші. Людська сировина — ось усе, чим ти коли-небудь був. Ти міг би розвинутися далі й приєднатися до мене на Новому Пекіні, але ти плюнув мені в обличчя і повернувся до свого існування маленької людини. Ти міг би приєднатися до нас ізнову, тут, на Землі, тепер уже долучившись до керування всім людським родом. Ти міг би бути могутньою людиною, Ковачу. Ти це розумієш? Ти міг би бути значущим.

— Я так не думаю, — кволо пробурмотів я й почав сповзати вниз по склу. — У мене досі десь тут валяється совість. Я просто забув, куди її поклав.

Кавахара скривилася та вхопилася за мій комір ще сильніше.

— Дуже дотепно. Зухвало. Це знадобиться тобі там, куди ти поїдеш.

— «Коли мене спитають, як я померла, — сказав я, — скажіть: не стишуючи гніву».

— Квелла, — Кавахара нахилилася ближче. Тепер вона вже мало не лежала на мені, як насичена коханка. — Але Квелла ніколи не бувала на віртуальних допитах, хіба ні? Ти помреш без гніву, Ковачу. Ти помреш із благаннями. Знов. І знов. І знов.

Вона пересунула хватку на мої груди й сильно натиснула на мене. З’явилися обценьки.

— Ось тобі аперитив.

Щелепи інструмента занурилися в нижню частину мого ока, і Кавахарине обличчя оббризкало кров’ю. Яскраво спалахнув біль. Якусь мить я бачив обценьки тим оком, в яке вони були встромлені і в якому вони височіли величезним сталевим стовпом, а тоді Кавахара крутнула їхніми щелепами і щось розірвалося. Моє поле зору різко почервоніло, а тоді потемніло, як екран монітора, що виходить з ладу — достоту, як ті, що стояли в агенції передачі даних «Елліотт». Другим оком я побачив, як Кавахара витягнула обценьки, затиснувши в їхніх щелепах записувальний дріт Різ. Із малесенького приладу мені на щоку потроху крапала кров.

Вона полюватиме на Елліотт і Різ. А тим паче на Ортеґу, Баутісту та ще хтозна-скількох інших.

— Бляха, досить, — нечітко пробурмотів я, і тієї ж миті, змусивши м’язи у своїх стегнах працювати, зімкнув ноги на талії в Кавахари. Моя лівиця впала на похиле скло.

Приглушений хрускіт вибуху, а тоді — різкий тріск.

Термітна мікрограната, переведена на короткий запобіжник, мала здетонувати майже миттєво та вивести дев’яносто відсотків заряду на контактну поверхню. Решта десять відсотків усе одно рознесли мені руку, відірвавши плоть від мозкосплавних кісток та армованих вуглецем сухожилків «Хумало», роздерши полізв’язні зв’язки та пробивши в моїй долоні дірку завбільшки з монету.

З нижнього боку вікно розбилося, наче товста крижина на річці. Здавалося, це відбувається у сповільненому темпі. Я відчув, як поверхня прогнулася біля мене, а тоді почав сповзати вбік, у прогалину. Ледь-ледь помітив приплив холодного повітря в каюту. На обличчі Кавахари наді мною відобразився дурнуватий шок: до неї дійшло, що сталося, та вона вже спізнилася. Вона полетіла разом зі мною, розмахуючи руками й гамселячи мене по голові та грудях, але не маючи змоги примусити мене відпустити її талію. Обценьки піднялись і впали, здерши з вилиці довгу смугу плоті та занурившись у моє понівечене око, але біль тоді вже був далеко, майже нічого не означав, його цілком поглинув вогонь люті, який нарешті прорвався крізь залишки бетатанатину.

«Скажіть: не стишуючи гніву.»

Тоді та частина скла, на якій ми борюкалися, піддалася й вивалила нас у вітер і небо.

І ми впали…

Моя лівиця застигла, паралізована через якесь ушкодження, пов’язане з вибухом, але коли ми полетіли вниз, крізь остуджену пітьму, я підняв праву руку і притиснув до основи Кавахариного черепа іншу гранату. Я спантеличено поглянув на океан далеко внизу, тим часом як «Голова у хмарах» мчала від нас угору, а лице Рейлін Кавахари набуло такого виразу, що було ясно: її здоровий глузд залишився на дирижаблі. Якась істота кричала, але я вже не знав, ізсередини долинає цей звук чи ззовні. Сприйняття стрімко покидало мене серед пронизливого свисту повітря довкола нас, і я вже не міг повернутися до маленького віконця особистої точки зору. Падіння було спокусливе, як сон.

Я з останнім зусиллям волі притиснув гранату та череп до власних грудей, досить сильно для детонації.

Моєю останньою думкою було: «Сподіваюся, що Девідсон стежить за своїм екраном».

Розділ сорок другий

За іронією долі, адреса була лизоградська. Я залишив автотаксі за два квартали на північ, а решту шляху подолав пішки, не маючи змоги позбутися моторошного відчуття синтезу, ніби я раптом побачив, як крізь тканину реальності несподівано пробилася реальність космічна.

Квартира, яку я шукав, була розташована в підковоподібному комплексі з бетонним посадковим майданчиком, потрісканим і порослим бур’янами, в центрі. Я одразу помітив мікрокоптер серед численного понурого транспорту, наземного та повітряного. Хтось нещодавно пофарбував його в пурпуровий колір із червоним оздобленням, і хоча він досі втомлено хилився набік, стоячи на вантажних відсіках, на його носі та хвості громадилося дороге на вигляд сенсорне обладнання. Я кивнув і піднявся зовнішніми сходами на другий поверх комплексу.

Двері до квартири номер сімнадцять відчинив одинадцятирічний хлопчик, який витріщився на мене з тупою ворожістю в очах.

— Чого треба?

— Я хотів би поговорити з Шеріл Босток.

— Ясно. Ну, її тутка нема.

Я зітхнув і потер шрам під оком.

— На мою думку, це неправда. Її коптер стоїть на подвір’ї, ти — її син Деріл, а вона повернулася з нічної зміни години зо три тому. Скажеш їй, що до неї прийшла одна людина з приводу чохла Банкрофта.

— Ти поліцай?

— Ні, просто хочу поговорити. Якщо вона може мені допомогти, на неї, можливо, чекають гроші.

Хлопчик подивився на мене ще секунди зо дві, а тоді без жодного слова зачинив двері. Я чув ізсередини, як він кличе матір. Я боровся з сильним бажанням закурити.

П’ять хвилин по тому з-за краю дверей визирнула Шеріл Босток, одягнена у вільний кафтан. Її синтетичний чохол був ще більш невиразним, ніж у її сина, але ця невиразність була пов’язана з безвільними м’язами і аж ніяк не з настроєм. У синтетиках дешевих моделей малі м’язові групи розігріваються досить довго, а ця модель явно належала до здешевленого сегменту ринку.

— Хочете мене побачити? — запитав нерівний синтетичний голос. — 3 якого приводу?

— Я — приватний детектив, який працює на Лоренса Банкрофта, — якомога м’якіше промовив я. — Мені б хотілося поставити вам кілька запитань щодо ваших обов’язків у «ПсихаСек». Можна зайти?

Вона тоненько писнула, так, що мені подумалося: мабуть, вона вже безуспішно намагалася зачиняти двері в когось перед носом.

— Це ненадовго.

Вона знизала плечима й розчахнула двері. Проминувши її, я ввійшов у охайну, але вбогу кімнату, найважливішим предметом в якій однозначно була елегантна чорна розважальна платформа. Система здіймалася з килима у віддаленому кутку, наче ідол якогось невідомого машинного бога, а решта меблів були поштиво розставлені довкола неї. Вона, як і фарба на мікрокоптері, здавалася новою.

Деріл уже зник з поля зору.

— Гарна платформа, — зауважив я й підійшов, щоб оглянути похилий дисплей у передній частині машини. — Коли ви її взяли?

— Та вже давненько, — Шеріл Бостон зачинила двері, ввійшла всередину й невпевнено стала посеред кімнати. Її обличчя прокидалось, і тепер його вираз завис десь посередині між сонним і підозріливим. — Що ви хочете в мене спитати?

— Можна сісти?

Вона без жодного слова показала мені на одне з замучених крісел і сіла у м’яке крісло навпроти мене. Її синтетична плоть у прогалинах кафтана здавалася трохи рожевою та нереальною. Якийсь час я дивився на неї, думаючи, чи хочу я все-таки довести цю справу до кінця.

— Ну? — вона нервово смикнула в мій бік рукою. — Що ви хочете в мене спитати? Якщо вже будити мене після нічної зміни, то, блін, не без поважної причини.

— У вівторок, 14 серпня, ви ввійшли до камери зачохлення родини Банкрофтів і ввели одному клонові Лоренса Банкрофта повний безголковий шприц якоїсь речовини. Я хотів би знати, якої, Шеріл.

Я й не уявляв собі такої драматичної реакції. Штучне обличчя Шеріл Босток жахливо скривилося, а сама вона відсахнулася так, наче я пригрозив їй кийком для втихомирення заворушень.

— Це частина моїх обов’язків, — пронизливо закричала вона. — Я вповноважена вводити клонам хімічні препарати.

Слова явно належали не їй. Вочевидь, хтось наказав їй їх завчити.

— Це був синаморфестерон? — тихо запитав я.

Дешеві синти не шаріються і не бліднуть, але вираз її обличчя передав її думки не менш ефективно. Вона була схожа на перелякану тварину, зраджену господарем.

— Звідки ви знаєте? Хто вам сказав? — її голос перейшов у високе схлипування. — Не можете ви цього знати. Вона сказала, що ніхто не дізнається.

Вона повалилася на диван, ридаючи в долоні. Деріл вийшов з іншої кімнати, почувши материн плач, затримався у дверях і, вочевидь, вирішивши, що не може чи не має нічого зробити, зупинився там, з переляком на обличчі стежачи за мною. Я придушив зітхання й кивнув йому, стараючись видатися якомога менш загрозливим. Він сторожко підійшов до дивана й поклав руку матері на плече, від чого вона здригнулася, як від удару. У мені затріпотіли спогади, і я відчув, як моє обличчя стає холодним і похмурим. Я спробував усміхнутися їм, але це було абсурдно.

Я прокашлявся і сказав:

— Я прийшов не для того, щоб щось із вами робити. Я просто хочу знати.

Десь за хвилину слова проникнули за тонкі завіси жаху та засвоїлися свідомістю Шеріл Босток. Поки ж вона опанувала свої сльози й поглянула на мене, минуло ще більше часу. Деріл, який стояв біля неї, невпевнено погладив її по голові. Я скреготнув зубами і спробував зупинити потік спогадів про одинадцятий рік власного життя. Зачекав.

— Це була вона, — нарешті сказала Шеріл.

Кертіс перехопив мене, коли я обходив приморське крило Сантач-Гауса. Обличчя в нього потемніло від злості, а руки були стиснуті в кулаки по боках.

— Вона не хоче з тобою розмовляти, — загарчав він на мене.

— Геть з дороги, Кертісе, — спокійно відповів я. — Бо інакше буде боляче.

Він швидко підняв руки в захисну позицію з карате.

— Я сказав: вона не…

Тут я копнув його в коліно, і він повалився мені під ноги. Ще один копняк — і він скотився на пару метрів зі схилу в бік тенісних кортів. Коли він припинив котитися, я вже накинувся на нього. Я ткнув коліном йому в поперек і смикнув його голову за волосся.

— День у мене складається не найкращим чином, — терпляче сказав йому я. — А ти робиш його ще гіршим. Зараз я піду туди й поговорю з твоїм шефом. Розмова займе хвилин з десять, а тоді я піду. Якщо ти маєш клепку в голові, то не заважатимеш.

— Ах ти чмо…

Я смикнув його за волосся ще сильніше, і він верескнув.

— Кертісе, якщо ти прийдеш туди після мене, я зроблю тобі боляче. Дуже боляче. Розумієш? Сьогодні я не налаштований знатися з такою болотною наволоччю, як ти.

— Дайте йому спокій, пане Ковач. Невже вам ніколи не було дев’ятнадцять?

Я озирнувся через плече туди, де стояла Міріам Банкрофт, сховавши руки в кишенях вільного костюма пустельного кольору, вочевидь, створеного за зразком шарійського гаремного вбрання. Її довге волосся було зібране під смугою охрової тканини, а очі виблискували на сонці. Раптом я згадав, що казала Ортеґа про «Накамуру». «Її обличчя та тіло використовують, щоб їх продавати.» Тепер я бачив це, невимушену грацію демонстраторки чохлів з модного дому.

Я відпустив Кертісове волосся й відступив, тим часом як Кертіс спинався на ноги.

— Я ніколи не був такий дурний, — збрехав я. — Ви не хочете замість цього звеліти йому відступитися? Можливо, вас він послухає.

— Кертісе, піди почекай на мене в лімузині. Я скоро прийду.

— Ви дозволите йому…

— Кертісе!

В її голосі відчувалося щире здивування, наче тут мала бути якась помилка, наче він не мав права їй перечити. Почувши це, Кертіс зашарівся й побрів геть від нас із сльозами в очах від переляку. Я провів його поглядом, мало не шкодуючи, що не віддухопелив його більше. Міріам Банкрофт, напевно, прочитала цю думку на моєму обличчі.

— А мені здавалося, що ви вповні задовольнили свою пристрасть до насильства, — тихо промовила вона. — Ви досі шукаєте мішеней?

— Хто сказав, що я шукаю мішеней?

— Ви сказали.

Я швидко поглянув на неї.

— Я такого не пам’ятаю.

— Як доречно.

— Ні, ви не розумієте, — я простягнув до неї відкриті долоні. — Я цього не пам’ятаю. Все, що ми робили разом, зникло. У мене немає цих спогадів. Це стерто.

Вона здригнулася так, наче я її вдарив.

— Але ж ви… — повільно проказала вона. — Я думала… Ви зовні…

— Не змінився, — я поглянув на себе, на Райкерів чохол. — Ну, коли мене виловили з моря, від іншого чохла мало що лишилося. Це був єдиний варіант. А слідчі ООН навідріз відмовилися дозволяти ще одне подвійне зачохлення. Взагалі-то, я на них не ображаюся. Непросто буде викрутитися з попереднього інциденту.

— Але як ви…

— Як я прийняв рішення? — я всміхнувся без особливого ентузіазму. — Може, зайдемо всередину й поговоримо?

Я дозволив їй провести мене назад до оранжереї, де хтось виставив на декоративний столик під підставками зі страдним зіллям глек і келихи на високих ніжках. Глек був наповнений рідиною кольору заходу сонця. Ми сіли навпроти одне одного, не обмінюючись ані словами, ані поглядами. Вона налила собі келих, не пропонуючи напою мені; ця крихітна випадковість дуже красномовно свідчила про те, що сталося між Міріам Банкрофт і моїм іншим «я».

— Боюся, часу в мене небагато, — байдужо промовила вона. — Як я вже казала вам по телефону, Лоренс попросив мене негайно приїхати до Нью-Йорка. Власне, коли ви подзвонили, я саме збиралася вийти.

Я мовчки слухав, а коли вона поставила глек на стіл, сам заходився наповнювати свій келих. Цей хід був помилковий, і моя незграбність, напевно, вилізла назовні. Міріам Банкрофт здригнулася: до неї дійшло.

— Ой, я…

— Забудьте, — я трохи відпив. У м’якого напою з часом з’являлася терпкість. — Ви хотіли знати, як ми прийняли рішення? Ми зіграли у гру: «Камінь, ножиці, папір». Звісно, спершу ми кілька годин це обговорювали. Ми сиділи на віртуальному форумі у Нью-Йорку з дуже високою швидкістю та захистом конфіденційності, поки не визначилися. Для героїв дня нічого не шкода.

Я відчув, що в моєму голосі з’явилися саркастичні нотки, і мені довелося зупинитися, щоб їх притлумити. Я ковтнув напій ще раз, уже довше.

— Як я вже сказав, ми говорили. Дуже багато. Нам спала на думку безліч різних способів прийняти рішення, деякі з них, можливо, навіть були прийнятні, але ми завжди рано чи пізно поверталися до цього. «Камінь, ножиці, папір». П’ять разів. Чом би й ні?

Я знизав плечима, але цей жест вийшов не таким невимушеним, як я сподівався. Я досі намагався струсити з себе холодок, який проймав мене щоразу, коли я думав про ту гру, де на кону було моє ж існування і я намагався перехитрити самого себе. П’ять разів, а гра дійшла до рахунку 2:2. Моє серце билося в ритмі джанк-музики з «Закритого простору Джеррі», а голова в мене паморочилася від адреналіну. Навіть протистояти Кавахарі було не так важко.

Коли він програв останній раунд (у нього був камінь, а в мене папір), ми обидва витріщилися на свої витягнуті руки — як нам здавалося, надовго. Тоді він підвівся з легкою усмішкою та приставив до голови великий і вказівний пальці, чи то віддаючи честь, чи то жартома вдаючи самогубство.

— Я маю сказати щось Джиммі, коли його побачу?

Я мовчки заперечно хитнув головою.

— Що ж, гарного життя, — промовив він і вийшов з освітленої сонцем кімнати, а тоді обережно зачинив за собою двері. Щось усередині мене досі кричало, що він якимось робом спеціально програв ув останній грі.

Наступного дня мене перечохлили.

Я знову підвів очі.

— А тепер вам, гадаю, цікаво, чому я вирішив сюди прийти.

— Так.

— Це стосується Шеріл Босток, — сказав я.

— Кого?

Я зітхнув.

— Міріам, прошу. Не ускладнюйте це ще більше. Шеріл Босток до смерті боїться, що ви спалите її через те, що вона знає. Я прийшов сюди, щоб ви переконали мене, що вона помиляється, бо я їй це пообіцяв.

Міріам Банкрофт якусь мить дивилася на мене дедалі ширшими очима, а тоді судомно плеснула мені напоєм в обличчя.

— Ах ви нахабна дрібота, — прошипіла вона. — Як ви смієте? Як ви смієте?

Я витер випивку з очей і витріщився на неї. Я чекав на якусь реакцію, але не на таку. Я вичесав з волосся решту коктейлю.

Прошу?

— Як ви смієте заходити сюди й казати мені, що це для вас складно? Ви хоч уявляєте собі, що зараз переживає мій чоловік?

— Ну, подивимося, — я витер руки об сорочку й насупився. — Просто зараз він — почесний гість спеціального розслідування ООН у Нью-Йорку. Як гадаєте, його бісить роздільне проживання з вами? Не може бути, щоб у Нью-Йорку було важко знайти будинок розпусти.

Міріам Банкрофт зціпила зуби та прошепотіла:

— Ви жорстокі.

— А ви небезпечні, — я відчув, як з поверхні мого самоконтролю злетіло трохи пари. — Це не я забив ногами на смерть ненароджену дитину в Сан-Дієго. Не я ввів клонові власного чоловіка синаморфестерон, поки той був ув Осаці, чудово знаючи, що саме він зробить з першою жінкою, яку трахне в цьому стані. Звісно, знаючи, що це буде якась інша жінка. Не дивно, що Шеріл Босток нажахана. Просто дивлячись на вас, я вже думаю, чи вийду за парадні ворота живим.

— Припиніть, — вона глибоко, судомно вдихнула. — Припиніть. Будь ласка.

Я зупинився. Ми обоє посиділи мовчки: вона також схилила голову.

— Скажіть мені, що сталося, — нарешті промовив я. — Більшість із цього я дізнався від Кавахари. Я знаю, чому Лоренс спалив себе…

— Та невже? — тепер її голос був тихий, але в цьому запитанні ще лишалися сліди її колишнього сарказму. — Скажіть мені: що ви знаєте? Що він убив себе, щоб уникнути шантажу? Хіба не так кажуть у Нью-Йорку?

— Це розумне припущення, Міріам, — тихо сказав я. — Кавахара загнала його у глухий кут. Або провалити голосування за Резолюцію 653, або бути викритим як убивця. Єдиним способом урятуватися від цього було вбити себе до відповідного голкокидка у «ПсихаСек». Якби він не опирався так вердикту про самогубство, то, можливо, залишився б непокараним.

— Так. Якби не прибули ви.

Я змахнув рукою в якомусь недоречно захисному жесті.

— Ця ідея була не моя.

— А як же почуття провини? — порушила тишу вона. — Ви про нього не думали? Ви не замислювалися, як мав почуватися Лоренс, коли усвідомив, що накоїв, коли йому сказали, що та дівчина, Рентанґ, була католичкою й ніколи не могла повернутися до життя, навіть якби Резолюція 653 таки тимчасово воскресила її заради свідчень проти нього? Ви не думали, що він, приставляючи пістолет до свого горла й тиснучи на спусковий гачок, карав себе за скоєне? Ви ніколи не припускали, що він, може, й не намагався, як ви висловилися, залишитися непокараним?

Я подумав про Банкрофта, обмірковуючи цю ідею, і сказати те, що хотіла почути Міріам Банкрофт, виявилося не так уже й важко.

— Це можливо, — сказав я.

Вона придушила смішок.

— Це більш ніж можливо, пане Ковач. Ви забуваєте, що тієї ночі я була тут. Я стежила за ним зі сходів, коли він увійшов. Бачила його обличчя. Бачила біль на його обличчі. Він поплатився за скоєне. Він засудив і стратив себе за це. Він поплатився, він знищив людину, що скоїла злочин, а тепер людина, що не пам’ятає про цей злочин, людина, що не скоювала цього злочину, знову живе з почуттям провини. Ви задоволені, пане Ковач?

Гірке відлуння її голосу в кімнаті поглинуло страдне зілля. Тиша стала густішою.

— Чому ви це зробили? — запитав я, коли вона знову промовчала. — Чому Марла Рентанґ мусила заплатити за зради вашого чоловіка?

Вона поглянула на мене так, наче я попросив її виголосити якусь велику духовну істину, і безпорадно захитала головою.

— Я більше не вигадала жодного способу йому нашкодити, — пробурмотіла вона.

І все ж таки жодних відмінностей від Кавахари, подумав я з ретельно вдаваною жорстокістю. Всього-на-всього черговий мет, який переставляє маленьких людей туди-сюди, наче шматочки головоломки.

— Ви знали, що Кертіс працює на Кавахару? — невиразно запитав я.

— Здогадалася. Опісля, — вона підняла руку. — Але я ніяк не могла цього довести. Як ви це виявили?

— Озирнувшись назад. Він привіз мене до «Гендрікса», порекомендував його мені. Кадмін нагодився за п’ять хвилин після того, як я туди ввійшов, за наказом Кавахари. Надто близько для збігу.

— Так, — відсторонено промовила вона. — Все сходиться.

— Це Кертіс роздобув для вас синаморфестерон?

Вона кивнула.

— Як я розумію, через Кавахару. До того ж чималий запас. Тієї ночі, коли ви послали його до мене, він був накачаний ним під зав’язку. Це він запропонував вколоти клона перед поїздкою до Осаки?

— Ні. Кавахара, — Міріам Банкрофт прокашлялася. — За кілька днів до того в нас відбулася надзвичайно відверта розмова. Зараз я розумію, що вона, певно, влаштовувала все це довкола Осаки.

— Так, Рейлін досить педантична. Була досить педантична. Вона не могла не знати, що Лоренс цілком може відмовитися її підтримувати. Тож ви підкупили Шеріл Босток візитом до острівного будинку розваг, як і мене. От тільки замість погратися з розкішним тілом Міріам Банкрофт, як я, вона його вдягнула. Трохи грошей та ще обіцянка, що вона зможе якось повернутися туди й погратися знову. Бідося, вона тридцять шість годин пробула в раю, а тепер страждає від ломки, як наркоманка. Ви взагалі збиралися відвезти її туди ще раз?

— Я — людина слова.

— Та невже? Що ж, зробіть це невдовзі заради мене.

— А все решта? У вас є докази? Ви збираєтеся розповісти Лоренсові про мою роль у цьому?

Я сягнув рукою в кишеню й витягнув матовий чорний диск.

— Кадри із уведенням ін’єкції, — промовив я, піднявши його. — Складені кадри, на яких Шеріл Босток залишає «ПсихаСек» і летить на зустріч із вашим лімузином, який далі рушає до моря. Крім цього, немає жодних доказів, що ваш чоловік убив Марлу Рентанґ саме під впливом хімії, але розслідування, мабуть, вирішить, що Кавахара ввела йому препарат на борту «Голови у хмарах». Доказів немає, але це раціонально.

— Звідки ви дізналися? — вона дивилася в куток оранжереї й говорила тихим відстороненим голосом. — Як ви вийшли на Босток?

— Здебільшого інтуїтивно. Ви бачили, як я дивився в телескоп?

Вона кивнула і прокашлялася.

— Я думала, ви граєте зі мною. Думала, ви йому сказали.

— Ні, — я відчув легкий укол злості. — Кавахара ще тримала в віртуалі мою подругу. І погрожувала закатувати її до божевілля.

Вона скоса поглянула на мене, а тоді відвела погляд і тихо сказала:

— Я не знала.

— Ну, так, — я знизав плечима. — Телескоп дав мені половину інформації. Ваш чоловік був на борту «Голови у хмарах» якраз перед тим, як убив себе. Тож тоді я замислився про всі ті неприємні іграшки, які тримала там Кавахара, і замислився, чи не могли вашого чоловіка довести до самогубства. Хімічно чи за допомогою якоїсь віртуальної програми. Я таке вже бачив.

— Так. Я не сумніваюся, що бачили, — тепер вона, судячи з голосу, втомилася й поступово віддалялася. — А навіщо шукати цього у «ПсихаСек», а не в «Голові у хмарах»?

— Напевне не знаю. Як я вже сказав, це було інтуїтивно. Можливо, просто здавалося, що пограбування з застосуванням хімії на борту повітряного будинку розпусти не в дусі Кавахари. Надто відверто, надто грубо. Вона шахістка, а не забіяка. Була шахісткою. А може, я просто не міг пролізти у стек стеження «Голови у хмарах» так, як міг у «ПсихаСек», а мені хотілося зробити щось негайно. Хай там як, я сказав «Гендріксові» піти туди та вивчити стандартні медичні процедури для клонів, а тоді пошукати якихось невідповідностей з кінця. Так я знайшов Шеріл Босток.

— Яка неймовірна проникливість, — вона повернулася до мене. — А що тепер, пане Ковач? Знову справедливість? Знову розпинати метів?

Я кинув диск на стіл.

— «Гендрікс» на моє прохання пішов туди та стер кадри зі введенням ін’єкції з файлів «ПсихаСек». Як я вже казав, розслідування, напевно, вирішить, що вашого чоловіка вкололи на борту «Голови у хмарах». Це раціональне рішення. А, ще ми стерли з пам’яті «Гендрікса» ваш візит до мого номера, на той випадок, якщо хтось захоче скористатися з ваших слів про те, щоб відкупитися від мене. Так чи інакше, я сказав би, що ви завинили «Гендріксові» парочку великих послуг. Він сказав, що йому досить час від часу приймати кількох гостей. Це має бути відносно недорого. Я, так би мовити, пообіцяв це від вашого імені.

Я не розповів їй, як Ортеґа переглянула сцену у спальні і як довго мені довелося вмовляти поліціянтку. Я й сам досі не знав напевне, чому вона погодилася. Натомість я споглядав подив на обличчі Міріам Банкрофт упродовж тридцяти секунд, за які вона витягнула руку і зімкнула її на диску. Взявши його, вона поглянула на мене з-за стиснутих пальців.

— Чому?

— Не знаю, — похмуро відповів я. — Хто його зна, може, ви з Лоренсом заслужили одне на одного. Може, ви заслужили на те, щоб і далі кохати зрадника з сексуальною дезадаптацією, нездатного суміщати в одних стосунках повагу та жагу. Може, він заслужив на те, щоб і далі не знати, убив він Рентанґ без причини чи ні. Може, ви такі ж, як Рейлін, ви обоє. Може, всі мети заслужили тільки на одне одного. Я знаю лиш одне: решта нас не заслужила на вас.

Я підвівся, щоб піти.

— Дякую за напій.

Я дістався до дверей…

— Такеші.

…і знехотя обернувся.

— Річ не в цьому, — з упевненістю сказала вона. — Може, ви й вірите в усе це, але річ не в цьому. Чи не так?

Я хитнув головою й погодився:

— Ні, річ не в цьому.

— Тоді в чому?

— Як я вже сказав, я не знаю, — я пильно подивився на неї, думаючи, радий я тому, що не можу цього згадати, чи ні. Мій голос пом’якшився. — Але він попросив мене це зробити в разі мого виграшу. Це було частиною домовленості. Чому, він мені не сказав.

Я залишив її сидіти самотою посеред страдного зілля.

ЕПІЛОГ

Біля Ембера відплив лишив по собі мокру смуту піску, що майже доходила до похилих решток «Захисника вільної торгівлі». Каміння, об яке розбився балкер, було оголене; його скупчення в мілководді біля носа скидалося на скам’янілі кишки, випущені з корабля. Там сиділи морські птахи, що пронизливо кричали одне на одного. Над піском повіяв кволий вітерець, який здійняв невеличкі брижі в калюжах, що лишилися в наших слідах. На набережній уже зняли обличчя Аншани Саломан, тим самим підкресливши холодну порожнечу вулиці.

— Я думала, ви вже поїхали, — сказала Айрін Елліотт біля мене.

— Ми працюємо над цим. На Світі Гарлана затягують з дозволом на голкокидок. Там по-справжньому не хочуть мого повернення.

— А тут ви нікому не потрібні.

Я знизав плечима.

— Ця ситуація для мене не нова.

Якийсь час ми мовчки йшли далі. Дивно було розмовляти з Айрін Елліотт у власному тілі. За дні, що передували справі в «Голові у хмарах», я звик дивитися на її обличчя згори вниз, але цей чохол із широкими кістками був майже такий заввишки, як я, а ще її оточувала аура суворої компетентності, яка була лише ледь помітною в її манерах у іншому тілі.

— Мені запропонували роботу, — нарешті промовила вона. — Консультанткою з питань безпеки в «Мейнлайн ДГФ». Ви чули про них?

Я хитнув головою.

— Вони дуже відомі на Східному узбережжі. Їхні кадровики, певно, сидять у слідчій комісії. ООН мене тільки-но виправдала, а вони вже стукали у мої двері. Розкішна пропозиція, п’ять штук, якщо погодитися негайно.

— Так, стандартна практика. Вітаю. Ви переїдете на схід чи вам переправлятимуть роботу сюди?

— Мабуть, займатимуся цим тут, принаймні якийсь час. Ми поселили Елізабет у віртуальному житловому комплексі в Бей-Сіті, і виконувати передачі звідти локально набагато дешевше. На запуск ми витратили більшу частину тих п’яти штук, а за кілька років ми, як я гадаю, зможемо дозволити собі її перечохлення, — вона обдарувала мене сором’язливою усмішкою. — Зараз ми проводимо більшу частину часу там. Туди й подався сьогодні Віктор.

— Вам не треба його виправдовувати, — м’яко відповів я. — Я все одно думав, що він не захоче зі мною розмовляти.

Вона відвела погляд.

— Знаєте, річ у тому, що він завжди був дуже гордий і…

— Забудьте. Якби хтось потоптався по моїх почуттях так, як я потоптався по його почуттях, мені б теж не хотілося розмовляти з цією людиною, — я зупинився й сягнув у кишеню. — До речі… Я вам дещо приніс.

Вона опустила погляд на сірий кредитний чип без позначок, який я тримав у руці.

— Що це?

— Близько вісімдесяти тисяч, — сказав я. — Думаю, так ви зможете дозволити собі щось індивідуально вирощене для Елізабет. Якщо вона швидко зробить вибір, її можна було б зачохлити до кінця року.

— Що? — вона витріщилася на мене, то всміхаючись, то похмурніючи, наче їй розповіли анекдот, а вона була не впевнена, що його розуміє. — Ви даєте нам… Чому? Чому ви це робите?

Цього разу у мене була відповідь. Того ранку я думав про це від самісінького Бей-Сіті. Я взяв Айрін Елліотт за руку і втиснув у неї чип.

— Тому що я хочу, щоб усе це закінчувалося чимось чистим, — тихо промовив я. — Таким, щоб я міг із цього тішитися.

Якусь мить вона ще витріщалася на мене. Тоді подолала невелику відстань між нами та обвила мене руками з таким криком, що найближчі мартини стривожено позлітали з піску. Я відчув, як по моїй скроні розмазалася цівка сліз, та Айрін Елліотт при цьому сміялася. Я у відповідь обхопив її руками та обняв.

І ті кілька секунд, які тривали обійми, а також ще трохи після них, я почувався чистим, як вітерець, що надходив з моря.

«Беріть, що дають, — сказала десь Вірджинія Відаура. — І часом цього має бути досить».

Ще одинадцять днів по тому було дано дозвіл на голкокидок, який повернув мене на Світ Гарлана; більшу частину цього часу я провів, тусуючись у «Гендріксі», де дивився новини та мучився дивним почуттям провини через своє неминуче відбуття. У публічному доступі опинилося дуже мало реальних фактів про загибель Рейлін Кавахари, тож її висвітлення у ЗМІ було крикливим, сенсаційним і здебільшого неточним. Спеціальне розслідування ООН залишалось оповитим завісою таємниці, а коли нарешті почали ширитися чутки про майбутнє прийняття Резолюції 653, їх майже неможливо було пов’язати з тим, що відбулося раніше. Ім’я Банкрофта не згадали жодного разу, та й моє теж.

Я більше ніколи не говорив з Банкрофтом. Дозвіл на голкокидок і зобов’язання щодо перечохлення на Світ Гарлана доставила мені Уму Прескотт, яка, хоч і поводилася досить приємно та запевнила мене, що умови мого контракту буде дотримано буквально, також передавала дещо загрозливе послання: я маю більше ніколи не намагатися спілкуватися з жодним із членів родини Банкрофтів. Причиною цього, за словами Прескотт, був мій обман щодо історії з «Розрядись», порушення мого хваленого слова, та я був надто розумний, щоб у це повірити. Я бачив це на обличчі Банкрофта по той бік допитової камери, коли з’ясувалося, де насправді була та що насправді робила Міріам під час нападу на «Голову у хмарах». Цей старий покидьок попри всю свою дешеву метівську ґречність просто замучився ревнощами. Я замислився, що він зробив би, якби йому довелося переглянути всі видалені файли «Гендрікса», створені у спальні.

Ортеґа відвезла мене до Центру Бей-Сіті в день голкокидка, той самий день, коли Мері Лу Гінчлі завантажили в синтетика для трибуни свідків на честь першого слухання з приводу «Голови у хмарах». На сходах, що вели до вестибюлю, скандували щось натовпи, яким протистояла вервечка похмурих поліціянтів громадського порядку ООН. Коли ми продиралися крізь журналістів, над нашими головами підскакували ті самі неоковирні голографічні плакати, які я запам’ятав зі свого прибуття на Землю. Небо над нами було зловісно-сіре.

— Клоуни срані, — прогарчала Ортеґа, відіпхнувши ліктем з дороги останнього демонстранта. — Якщо вони спровокують охоронців порядку, то пошкодують про це. Я вже бачила цих хлопців у дії, і це страшно.

Я обійшов бритоголового молодика, який жорстоко гамселив небо одним кулаком, а в другому тримав генератор плаката. Голос у нього був хрипкий, і він, здавалося, доводив себе до шаленого трансу. Я нагнав Ортеґу й відчув, що добряче захекався.

— Тут замало організованості, щоб це було реальною загрозою, — сказав я, перекрикуючи натовп. — Вони просто галасують.

— Так. Що ж, це ще ніколи не зупиняло охоронців порядку. Імовірно, вони розтрощать парочку черепів просто з принципу. Блін, оце так гармидер.

— Така ціна прогресу, Крістін. Ти ж хотіла Резолюції 653, — я показав на море сердитих облич унизу. — Тепер ти її отримала.

Один з чоловіків у масці та бронежилеті вийшов з лав і спустився зі сходів, припіднявши збоку спеціальний кийок. На плечі його кітеля була малинова сержантська риска. Ортеґа показала йому жетон, і після нетривалої розмови на підвищених тонах нас пустили нагору Вервечка розступилася перед нами, а далі були подвійні двері до вестибюлю. Важко було сказати, що працювало з плавнішим автоматизмом — двері чи вбрані в чорне безликі постаті, що їх стерегли.

Усередині було тихо та похмуро, а крізь панелі в даху було видно грозове світло. Я оглянув спорожнілі лави довкола й зітхнув. Із усіх планет, незалежно від того, що ви зробили там на краще чи на гірше, їхати завжди доводиться однаково.

Самотою.

— Тобі потрібна хвилинка?

Я хитнув головою.

— Крістін, мені потрібне ціле життя. А може, і трішечки більше.

— Не встрявай у халепи — може, й доможешся свого.

В її голосі, наче труп у басейні, плавала претензія на гумор, і Крістін, напевно, зрозуміла, як це звучить, тому що речення раптово урвалося. Між нами зростала якась ніяковість, щось таке, що почалося одразу після того, як мене перечохлили в тіло Райкера для комітетських слухань у реальному часі. Під час розслідування ми були надто заклопотані, щоб багато бачитись одне з одним, а коли провадження нарешті закінчилося, і всі ми поїхали додому, ці почуття нікуди не поділися. Було кілька бурхливих злягань, які, щоправда, приносили лише поверхове задоволення, але навіть вони припинилися, щойно стало ясно, що Райкера виправдають і випустять. Спільне тепло, що з’явилося між нами, тепер вийшло з-під контролю, було небезпечним, як полум’я розбитого штормового ліхтаря, і, намагаючись за нього втриматися, ми обоє лише боляче обпікалися.

Я повернувся й відповів їй ледь помітною усмішкою.

— Не встрявати в халепи, так? Те саме, що ти сказала Трепп?

Це був жорстокий удар, і я це знав. Усупереч усьому виглядало на те, що Кавахара нічим не влучила у Трепп — лише зачепила її станерним променем. Осколковий пістолет, як я згадав, коли мені про це сказали, був переведений на мінімальне розсіяння якраз перед тим, як я прийшов на зустріч із Кавахарою. Просто пощастило, що я так його й залишив. Коли на «Голову у хмарах» прибула хутко викликана команда криміналістів ООН, аби дістати докази під керівництвом Ортеґи, Трепп уже щезла, як і мій грав-тримач із турелі відбору атмосферних проб, якою я проліз на борт. Я не знав, що сталося: чи то Ортеґа з Баутістою вирішили, що найманку слід відпустити, зважаючи на свідчення, які вона могла дати щодо «Панамської троянди», чи то Трепп просто пошкандибала геть зі сцени, поки туди не дісталася поліція. Ортеґа нічого не розповідала, а спитати її напряму я не міг: надто мало залишилося від нашої колишньої близькості. Тепер ми вперше відкрито це обговорювали.

Ортеґа насупилася.

— Ти просиш мене поставити вас на один рівень?

— Я нічого в тебе не прошу, Крістін, — я знизав плечима. — Але я, хай там як, не бачу великої різниці між нею та собою.

— Якщо ти й далі так думатимеш, то для тебе нічого ніколи не зміниться.

— Крістін, і без того нічого ніколи не змінюється, — я різко тицьнув великим пальцем на юрбу надворі. — Завжди будуть отакі дебіли, що ковтатимуть алгоритми вірувань цілком, щоб їм не доводилося думати самотужки. Завжди будуть такі люди, як Кавахара та Банкрофти, що натискатимуть кнопки та наживатимуться на програмі. Такі люди, як ти, що стежитимуть за тим, щоби гра тривала без перешкод, а правила порушували не надто часто. Якщо ж метам хотітиметься самим порушити правила, вони посилатимуть робити це таких людей, як Трепп і я. Це правда, Крістін. Це було правдою, відколи я народився сто п’ятдесят років тому, і, судячи з того, що я читав у книжках з історії, ситуація ніколи не відрізнялася. До цього краще звикнути.

Якусь мить вона спокійно дивилася на мене, а тоді кивнула, наче прийнявши подумки якесь рішення.

— Ти завжди планував убити Кавахару, чи не так? Ця хрінь із зізнанням була лише для того, щоби втягнути в діло мене.

Це запитання я ставив собі дуже часто, і я досі не мав на нього чіткої відповіді. Я ще раз знизав плечима.

— Вона заслуговувала на смерть, Крістін. На реальну смерть. Ось і все, що я достеменно знаю.

Із панелей даху в мене над головою долинув слабкий стукіт. Я захилив голову і побачив прозорі вибухи на склі. Починався дощ.

— Треба йти, — тихо промовив я. — Коли ти побачиш це обличчя знову, носитиму його не я, тож, якщо ти хочеш щось сказати…

На цих моїх словах лице Ортеґи ледь помітно сіпнулося. Я вилаяв себе за незграбність і спробував узяти її за руку.

— Послухай, ніхто не знає, чи буде так хоч трохи легше. Баутіста, мабуть, підозрює, що ми зійшлись, але правди про це точно ніхто не знає.

— Я знаю, — різко відповіла вона, не даючи мені руки. — Я пам’ятаю.

Я зітхнув.

— Так, і я теж. Це варто пам’ятати, Крістін. Але не дай цьому споганити решту свого життя. Поверни собі Райкера й перейди до наступного екрана. Ось що важливо. О, так, — я сягнув рукою під пальто й витягнув зім’яту пачку цигарок. — А ще можеш забрати їх назад. Мені вони більше не потрібні, і йому теж, тож не підсаджуй його знову. Ти завинила мені як мінімум це. Просто подбай про те, щоб він і далі не курив.

Вона кліпнула й різко поцілувала мене десь посередині між вустами та щокою. Цю неточність я не намагався скоригувати в жоден бік. Я відвернувся, так і не побачивши, чи не заплаче вона, і попрямував до дверей у віддаленому кінці зали. Озирнувся лишень раз, коли піднімався по сходах. Ортеґа й досі стояла там, обнявши себе руками і проводжаючи мене поглядом. Її обличчя у штормовому світлі видно не було — відстань була завелика.

Якусь мить у мені щось нило, щось закорінене так глибоко, що я знав: вирвати це означає знищити суть того, що тримає мене вкупі. Це відчуття здійнялося й розхлюпалося, наче дощ, у мене за очима, а потім розрослося, тим часом як стукіт на панелях даху гучнішав, а по склу текла вода.

Тоді я притлумив його.

Я знову повернувся до наступної сходинки, знайшов десь у себе в грудях смішок і викашляв його. Смішок набув сили й перетворився на своєрідний сміх.

«Переходь до наступного екрана.»

Вгорі чекали двері, а за ними — голкокидок.

Я пройшов туди, ще намагаючись сміятися.