Викрадений

Розділ XVII СМЕРТЬ ЧЕРВОНОГО ЛИСА

Вранці другого дня містер Гендерленд знайшов чоловіка, який мав власного човна й збирався після обіду переправитись через Лінні-Лох в Аппін ловити рибу. Рибалка належав до його пастви, тому Гендерленд умовив його взяти мене з собою; таким чином моя подорож скоротилася на цілий день, і я заощадив гроші, які довелося б заплатити за переправу на двох поромах.

Була вже обідня пора, коли ми сіли в човен. День видався похмурий, усе небо затягло хмарами, крізь які ледве пробивалися сонячні промені, тільки де-не-де освітлюючи землю. Затока в цьому місці була дуже глибока й спокійна, і мені довелося набрати в рота води, щоб переконатися, що вона справді солона. З усіх боків здіймались високі громаддя голих гір, що здавались дуже чорними й похмурими в тіні хмар, але мінилися сріблом гірських потічків, коли їх освітлювало сонце. Країна Аппінів була сувора, і я не міг зрозуміти, чому Алан так палко любив її.

Між іншим, слід згадати ще про одну подію. Невдовзі після нашого відплиття сонце освітило щось червоне, що рухалося вздовж берега на північ. Його колір дуже нагадував колір однострою англійських солдатів. Крім того, на ньому час від часу щось виблискувало й іскрилося, ніби промені сонця відбивались від блискучої криці.

Я поцікавився в човняра, що б то могло бути. Човняр відповів, що то, очевидно, пливуть англійські солдати, викликані з форту Вільяма для виселення з Аппіну бідних орендарів. Зізнаюсь, поява солдатів засмутила мене. Можливо, тому, що я подумав про Алана, чи, може, від якогось передчуття в глибині душі, але, вдруге побачивши військо короля Ґеорга, я не відчув до нього прихильності.

Нарешті ми так близько підійшли до берега біля входу в Левенську затоку, що я попросив висадити мене. Човняр (чесний хлопець, який пам'ятав обіцянку, дану священикові) охоче б довіз мене до Балахуліша; але це віддаляло мене від місця мого таємного призначення, тому я наполіг на своєму і висадився на берег біля Летерморського (чи Летерворського, мені доводилося чути і ту, й ту назви) лісу в Аппіні, на батьківщині Алана.

Той березовий ліс укривав крутий скелястий схил гори, що нависав над затокою. В ньому було багато галявин і видолинків, порослих папороттю, а посеред лісу з півночі на південь ішла дорога чи, власне, гірська стежка для верхової їзди. Біля повороту цієї стежки, де протікав струмок, я й сів, щоб перекусити вівсяним хлібом містера Гендерленда й подумати над своїм становищем.

Тут мене почали турбувати не стільки жалючі комарі, скільки сумніви, які роїлися в моїй голові. Що мені робити? Навіщо мені зустрічатися з Аланом, засудженим вигнанцем, будь-коли готовим учинити нове вбивство? Чи не розумніше було б негайно повернутися на південь країни? І що подумають про мене містер Кембл або навіть містер Гендерленд, коли дізнаються про мою нерозважність і самовпевненість? Оці думки й не давали мені спокою.

Поки я сидів і роздумував, з лісу долинули голоси людей і кінський тупіт, а незабаром на повороті з'явилися четверо подорожніх. Дорога в цьому місці була така вибоїста й вузька, що вони йшли поодинці пішки, ведучи коней на поводі. Попереду йшов високий кремезний рудоволосий пан з владним червоним обличчям; капелюха свого він тримав у руці й обмахувався ним, бо задихався від спеки. Другого, судячи з його чорного одягу та білої перуки, я цілком слушно взяв за правника. Третій був слугою і носив одяг із тартану, це доводило, що його господар — верховинець, який або перебував поза законом, або ж, навпаки, користувався особливою ласкою уряду, бо закон суворо забороняв носити такий одяг. Коли б я краще розумівся на таких справах, то знав би, що одяг з тартану носили слуги Аргайлів (або Кемблів). До сідла слуги була прив'язана велика валіза, а з кульбаки звисала сітка з цитринами для пуншу; саме так дуже часто тут подорожували багаті мандрівники.

Що ж до четвертого, який ішов позаду, то я й раніше зустрічав таких людей і одразу впізнав у ньому помічника шерифа.[24]

Помітивши цих людей, я вирішив (не знаю чому), що доведу свою подорож до кінця, а коли перший з них порівнявся зі мною, я піднявся з папороті й запитав у нього дорогу в Охарн.

Він зупинився і якось дивно глянув на мене, а потім, обернувшись до правника, сказав:

— Мунго, багато хто сприйняв би це за дуже погану прикмету. Я їду в Дюрор у відомій вам справі, і ось несподівано з папороті з'являється юнак і цікавиться, чи я їду до Охарну.

— Ґленуре, — зауважив той, — це погана тема для жартів. Обидва вони підійшли ближче й здивовано витріщились на мене; два інших теж зупинилися, але стояли віддалік.

— А що вам потрібно в Охарні? — поцікавився Колін Рой Кембл із Ґленура, якого називали Червоним Лисом, бо саме його я зупинив.

— Побачитися з одним чоловіком, що там живе, — відповів я.

— З Джеймсом Ґленським, напевно, — промовив Ґленур, роздумуючи, і додав, звертаючись до правника: — Як ви гадаєте, він збирає своїх людей?

— У всякому разі, — відповів той, — нам краще почекати тут, поки підійдуть солдати.

— Якщо ви маєте на увазі мене, — заявив я, — то я не належу ні до вашої, ні до його партії. Я чесний підданий короля Ґеорга, нікого не боюсь і нікому нічим не зобов'язаний.

— Ого! Чудово сказано, — відповів агент, — Але я візьму на себе сміливість поцікавитись, що цей чесний чоловік робить так далеко від своєї батьківщини і чому він розшукує Ардщилового брата? Мушу сказати вам, що в моїх руках тут неабияка влада. Я королівський агент над деякими з тутешніх маєтків і маю дванадцять загонів солдатів у своєму розпорядженні.

— Повсюди ходять чутки, що ви надто круто поводитесь із своїми підлеглими, — кинув я трохи роздратовано.

Колін Рой усе ще з сумнівом дивився на мене.

— Ну що ж, — нарешті обізвався він, — ви сміливий на язик. Але я нічого не маю проти відвертості. Коли б ви запитали в мене, як знайти Джеймса Стюарта в який-небудь інший день, а не сьогодні, я пояснив би вам і побажав би щасливої дороги. Але сьогодні… Чуєш, Мунго? — І він знову обернувся до правника.

Та не встиг він мовити й слова, як з вершини пагорба пролунав рушничний постріл, і в ту ж мить Ґленур упав на дорогу.

— Ой, помираю! — зойкнув він кілька разів і змовк. Правник підхопив його і тримав на руках, а слуга стояв поруч, заламуючи у відчаї руки. Тоді поранений обвів їх повним жаху поглядом і простогнав несвоїм голосом, що вразив мене до глибини душі:

— Побережіться самі, я вмираю.

Ґленур намагався розстебнути камзол, ніби шукав рану, але пальці зісковзнули з ґудзиків. Потім він зітхнув протягло, голова його впала на плече, і він помер.

Правник не промовив жодного слова, але обличчя його витяглось і побіліло, як у мерця; слуга зайшовся плачем і кричав, наче мала дитина, а я стояв і з жахом дивився на них. Помічник шерифа при першому пострілі побіг назад, щоб поквапити солдатів.

Нарешті правник поклав мертвого тут-таки на дорогу, залиту кров'ю, і, хитаючись, звівся на рівні ноги.

Його рухи, очевидно, вернули мене до тями, бо я зразу ж кинувся до пагорба і почав швидко дертися вгору, вигукуючи при цьому:

— Вбивця! Вбивця!

Минуло так мало часу, що, коли я видерся на перший виступ і оглянув частину голої гори, вбивця ще не встиг далеко відійти. То був високий чоловік у чорному вбранні з металевими ґудзиками, в руках він тримав довгу мисливську рушницю.

— Сюди! — закричав я. — Він тут!

Вбивця кинув через плече швидкий погляд і побіг. За хвилину він зник на узліссі між березами, потім з'явився знову вже вище, і я бачив, як він, наче мавпа, дереться дуже крутим схилом угору. Потім він щез за бескидом, і більше я його не бачив. Весь цей час я теж біг за ним і вже забрався досить високо, як раптом хтось закричав, щоб я зупинився.

Зупинившись, я оглянувся й побачив унизу перед собою всю відкриту частину гори.

Правник і помічник шерифа стояли якраз над дорогою й гукали, махаючи руками, щоб я спускався вниз; ліворуч від них з лісу, що вкривав підніжжя гори, почали поодинці виходити з мушкетами в руках англійські солдати в червоних мундирах.

— Навіщо ж мені повертатися?! — закричав я. — Краще ви йдіть сюди!

— Десять фунтів тому, хто спіймає цього хлопця! — вигукнув правник. — Він співучасник злочину. Його поставили тут, щоб затримати нас розмовою.

При цих словах (я чув їх досить виразно, хоч правник кричав солдатам, а не мені) серце в мене завмерло зі страху. Одна річ — наражати на небезпеку своє життя, і зовсім інша — ризикувати не тільки життям, а й доброю славою. До того ж усе це сталося так несподівано, мов грім серед ясного неба; я ще не отямився й почувався безпорадним.

Солдати розсипалися по горі; деякі побігли вперед, а інші зняли з пліч рушниці й почали цілитися в мене. Я ж стояв нерухомо.

— Ховайтесь за дерева, — почувся поруч мене чийсь голос.

Я майже не розумів, що роблю, але послухався: не встиг я сховатися, як почув звуки пострілів і свист куль поміж березами.

Під захистом дерев стояв Алан Брек з вудкою в руках. Він не привітався до мене (тепер було не до чемності), тільки сказав: "Ходімо!" — і подався схилом гори в напрямку Балахуліша, а я, як вівця, побіг за ним.

Ми то бігли поміж березами, то ховалися за низькими виступами на схилі гори, то рачкували у вересі. Від швидкого бігу мені здавалося, що серце моє ось-ось вискочить з грудей; не було коли ні думати, ні говорити. Пам'ятаю тільки, що я зчудовано дивився, як Алан час від часу стає на весь зріст і оглядається; причому щоразу, як він робив це, десь здалека чулися радісні вигуки солдатів.

За чверть години Алан зупинився, впав у верес і звернувся до мене:

— А тепер починається найважче. Якщо хочете врятувати своє життя, робіть те, що я.

І з тією ж швидкістю, але дуже обережно ми почали вертатися схилом назад, перетинаючи гору тим самим шляхом, яким прийшли сюди, може, тільки трохи вище.

Нарешті Алан кинувся на землю в Летерморському лісі, де ми зустрілися, і довго лежав, зарившись обличчям у папороть і насилу переводячи дух.

У мене кололо в боках, у голові паморочилось, а в роті так пересохло, що я лежав поруч з ним наче мертвий.