Випробування невинуватістю

Розділ другий

Це твердження мало б стати сенсацією. Але сподіваної реакції не було. Калґарі очікував на здивування, недовірливу радість крізь туман нерозуміння, жадібні запитання… Нічого. Лиш осторога та підозрілість. Ґвенда Вон спохмурніла. Естер дивилася на нього широко розплющеними очима. Можливо, це природно. Таке повідомлення важко зрозуміти відразу.

Лео Арґайл, завагавшись, промовив:

– Тобто, докторе Калґарі, ви погоджуєтеся з моєю позицією? Думаєте, він не відповідав за свої дії?

– Я маю на увазі, що він цього не робив! Невже так важко зрозуміти, чоловіче? Він цього не робив. Він не міг це зробити. Однак через надзвичайний і нещасливий збіг обставин не зміг довести, що не винен. Довести це міг я.

– Ви?

– Я – той чоловік з машини.

Він сказав це так просто, що вони осягнули аж за мить. Допоки спромоглися отямитись, їх перервали. Двері відчинилися, й увійшла жінка непоказної зовнішності. Вона відразу ж перейшла до суті.

– Проходячи повз двері, я почула, як цей чоловік стверджує, що Джеко не вбивав місіс Арґайл. Чому це він таке говорить? Звідки йому знати?

Її обличчя, войовниче та сердите, наче аж зібгалося.

– Я також повинна це чути, – додала вона жалібно. – Я не можу залишатися осторонь і нічого не знати.

– Звісно, Кірсті. Ви член сім’ї. – Лео Арґайл відрекомендував її: – Міс Ліндстром, доктор Калґарі. Доктор Калґарі розповідає нам неймовірні речі.

Калґарі здивувало шотландське ім’я Кірсті. Її англійська була чудовою, хоч і з ледь відчутним іноземним акцентом.

Вона звернулася до нього з осудом.

– Не треба було приходити сюди й говорити таке, засмучуючи людей. Вони вже змирилися з горем. Тепер ви засмучуєте їх своїми словами. На все, що сталося, воля Божа.

Його неприємно вразила підкреслена впевненість її слів. Можливо, вона одна з тих огидних людей, які щиро радіють нещастям. Нічого, він позбавить її такої втіхи.

Він почав викладати швидко й сухо:

– Того вечора, за п’ять хвилин до сьомої, на головній трасі Редмін-Драймут я підібрав молодого чоловіка, який зупиняв попутні машини. Я підвіз його до Драймута. Ми розбалакалися. Він видався мені цікавим і приємним юнаком.

– Джеко був дуже харизматичним, – утрутилася Ґвенда. – Усі вважали його приємним. Одначе його норов шкодив його репутації. І, звісно, його непорядність, – у задумі додала вона. – Але люди якийсь час про це не здогадувалися.

Міс Ліндстром повернулася до неї.

– Не варто так про померлого.

Лео Арґайл озвався трохи роздратовано:

– Продовжуйте, докторе Калґарі. Чому досі ви не давали про себе знати?

– Так, – Естер немов не вистачало дихання, – чому ви залягли на дно з такою інформацією? Усі ці звернення у пресі, оголошення. Як ви можете бути таким егоїстичним, таким лихим…

– Естер… Естер, – батько зупинив її. – Доктор Калґарі ще не завершив своєї історії.

Калґарі повернувся просто до дівчини.

– Я добре розумію, що ви відчуваєте. Як і те, що відчуваю я, що завжди відчуватиму… – Він зібрався з духом і знову заговорив: – Продовжу свою історію. Того вечора на дорогах було повно машин. Уже давно минуло о пів на восьму, коли я висадив юнака, імені якого не знав, десь у Драймуті. Це, як я розумію, повністю знімає з нього всі підозри, оскільки поліція абсолютно впевнена, що злочин скоєно між сьомою та половиною восьмої.

– Так, – погодилась Естер. – Але ви…

– Будь ласка, майте терпіння. Аби краще пояснити вам, мушу розповісти передісторію. Я кілька днів проживав у Драймуті у квартирі друга. Друг, матрос, саме відбув у плавання. Він також позичив мені машину, яку тримав у приватному гаражі. Того дня, дев’ятого листопада, я повинен був повертатися до Лондона. Вирішив поїхати вечірнім потягом, а день провести зі старою нянею, яку дуже любила наша сім’я та яка мешкала в невеличкому будиночку в Полґарті, приблизно за сорок миль на захід від Драймута. Я здійснив задумане. Няня, хоч і дуже літня та схильна до маразму, впізнала мене, зраділа й розхвилювалася, тому що читала в газетах про мою, за її словами, «подорож на полюс».

Щоб не втомлювати її, я недовго там побув. Вирішив не їхати просто до Драймута дорогою вздовж узбережжя, якою приїхав, а попрямувати на північ, через Редмін, і відвідати старого каноніка Пісмарша, який тримав у своїй бібліотеці кілька дуже рідкісних книг, серед яких – давній трактат про судноплавство, з якого я хотів переписати уривок. Старий джентльмен не користується телефоном, вважаючи його інструментом диявола, як і радіо, телебачення, кіно, орган і реактивні літаки, тому я вирішив спробувати заскочити його вдома. Мені не пощастило. Віконниці стояли зачиненими, і його, вочевидь, не було. Я трохи почекав у соборі, потім рушив до Драймута головною дорогою, утворивши маршрутом трикутник. У мене було вдосталь часу, щоб узяти багаж із квартири, повернути машину в гараж і встигнути на потяг.

Дорогою, як уже згадував, я підібрав невідомого автостопера і, скинувши його в місті, діяв за своїм планом. Прибувши на станцію, я мав іще трохи часу, тому вийшов на головну вулицю купити цигарки. Коли перетинав дорогу, з-за рогу на великій швидкості вилетіла вантажівка та збила мене.

Як розповідали перехожі, я підвівся, мабуть, неушкодженим і поводився цілком нормально. Я сказав, що зі мною все гаразд, мені треба встигнути на потяг, і заквапився на станцію. Коли потяг прибув на Паддінґтонський вокзал, мене, непритомного, забрала швидка до лікарні, де мені діагностували струс мозку. Очевидно, такий запізнілий ефект не є незвичним.

Коли за кілька днів я отямився, то нічого не пам’ятав ні про наїзд, ні про те, що мав їхати до Лондона. Останнє, що пригадав, – те, як вирушив до старої няні в Полґарті. А далі – повна порожнеча. Мене запевнили, що таке трапляється часто. У мене не було підстав вважати, що ті години мого життя, які я не пам’ятав, важливі. Ні я, ні хтось інший і уявити не могли, що того вечора я їхав дорогою Редмін-Драймут.

Залишалося дуже мало часу до того, як я повинен був покинути Англію. У лікарні мене тримали в цілковитому спокої, без газет. Потім я поїхав просто в аеропорт, звідки полетів до Австралії, щоб приєднатися до експедиції. Були певні сумніви щодо того, чи достатньо здоровий, щоб їхати, та я їх подолав. Я надто поринув у свою підготовку й інші клопоти, щоб цікавитися новинами про вбивства. Крім того, після арешту ажіотаж трохи спав, а коли справа дійшла до суду, який описували докладно, я вже був на шляху до Антарктиди.

Він зробив паузу. Його слухали з особливою увагою.

– Десь місяць тому, одразу ж після мого повернення до Англії, я й зробив це відкриття. Мені знадобилися старі газети для пакування зразків. Власниця квартири принесла мені з котельні цілу купу. Розклавши їх на столі, я побачив знімок юнака, чиє обличчя здалося мені дуже знайомим. Я намагався згадати, де я його зустрічав і хто він. Це мені не вдалося, та все ж, дивна річ, я згадав, про що розмовляв із ним, – про вугрів. Його зацікавила та зачарувала сага їхнього життя. Але коли це було? І де? Я прочитав замітку й дізнався, що ім’я молодого чоловіка Джек Арґайл, що йому висунули звинувачення в убивстві, а він розповів поліції про те, як його підвозив чоловік у чорному лімузині.

І зненацька той утрачений шматочок життя повернувся. Це я підібрав того юнака, підвіз його до Драймута і, висадивши, повернувся до квартири, потім переходив вулицю, щоб купити сигарети. Я пригадав лише мить, коли вантажівка збила мене, а потім – нічого, аж до лікарні. Я так і не згадав, як повернувся на вокзал і поїхав до Лондона. Я перечитував замітку знову й знову. Процес завершився понад рік тому, тож про справу майже забули. «Молодий хлопець, який вбив свою матір. – Моя господиня майже не пам’ятала цього. – Не знаю, що там сталося. Напевне, його за це повісили». Я переглянув підшивку газет за відповідний період, а потім вирушив до «Маршалл і Маршалл», які виступали захисниками у справі. Я дізнався, що прибув надто пізно, щоб звільнити нещасного хлопця – він помер у в’язниці від пневмонії. Хоча правосуддя вже нічого не вдіє для нього, воно принаймні може повернути йому добре ім’я. Ми з містером Маршаллом пішли до поліції. Справу представили прокуророві, хоча Маршалл сумнівається, що він звернеться до міністра внутрішніх справ.

Звісно, ви отримаєте від нього повний звіт. Він відклав це лише тому, що я хотів першим відкрити вам правду. Я відчував, що пройти це випробування – мій обов’язок. Я певен, ви розумієте, що завжди відчуватиму тягар вини. Якби я тільки обережніше переходив вулицю… – Він на мить затих. – Я усвідомлюю, що ваші почуття до мене ніколи не будуть теплими, – хоча, в принципі, я не винен – бо ви, усі ви, мусите звинувачувати мене.

Першою заговорила Ґвенда Вон. Її голос був теплим і доброзичливим:

– Ми вас, звісно, не звинувачуємо. Просто… ще одна подія. Трагічна, неймовірна, але так трапляється.

– Вони вам повірили? – втрутилася Естер.

Він глянув на неї здивовано.

– Поліція… Вони вам повірили? Чому б вам усе не вигадати?

Він криво всміхнувся.

– Я дуже поважний свідок, – почав він м’яко. – У мене немає особистої вигоди в цій справі, та й мою розповідь детально перевірили – медичне свідчення, інші побічні докази з Драймута. О, так, містер Маршалл виявив типову для всіх юристів підозріливість: не хотів давати вам надію, допоки не став певний успіху.

Лео Арґайл завовтузився в кріслі й нарешті озвався:

– Що саме ви називаєте словом «успіх»?

– Даруйте, – швидко перепросив Калґарі. – Це слово не слід тут уживати. Вашого сина звинуватили в злочині, якого він не вчинив, його судили, визнали винним, і він помер у в’язниці. Справедливість прийшла до нього занадто пізно. Просто все, що можна зробити, буде зроблено. За цим простежать. Міністр внутрішніх справ, напевно, порадить королеві дарувати повне помилування.

Естер засміялася.

– Повне помилування? За те, чого він не робив?

– Я знаю. Термінологія завжди далека від дійсності. Але певен, що за правилами буде подано запит до парламенту, відповідь на який прояснить, що Джеко Арґайл не скоював злочин, за який його було засуджено, і про це відкрито повідомлять у газетах.

Він замовк. Ніхто не зронив жодного слова. Він подумав, що для них це, мабуть, шок. Приємний.

Він підвівся.

– Боюся, – невпевнено протягнув він, – що мені більше нічого додати… Хіба що повторю, як мені шкода, як мені прикро, і знову перепрошуватиму – та все це ви вже добре знаєте. Трагедія, що забрала життя Джеко, кинула тінь і на моє життя. Але принаймні, – сказав він, немов захищаючись, – це дещо означає: він не вчинив тієї страшної речі, його ім’я… ваше ім’я в очах світу стане незаплямованим…

Якщо він і сподівався на відповідь, то не отримав її.

Лео Арґайл згорбився у своєму кріслі. Ґвенда не зводила з нього очей. Естер сиділа, туплячись уперед широко розплющеними, трагічними очима. Міс Ліндстром бурмотала щось собі під ніс і похитувала головою.

Калґарі безпорадно стояв біля дверей і дивився на них.

Ґвенда Вон узяла на себе контроль над ситуацією. Вона підступила до нього і, поклавши руку на його плече, тихо промовила:

– Вам краще піти. Це надто великий шок. Треба час, щоб вони отямились.

Він кивнув і вийшов. На сходовому майданчику його наздогнала міс Ліндстром.

– Я проведу вас, – кинула вона.

Коли двері за ними зачинялися, він чітко побачив, як Ґвенда опустилася на коліна біля стільця містера Арґайла. Це його трохи здивувало.

Виструнчившись перед ним, як гвардієць, міс Ліндстром різко говорила:

– Ви не можете повернути його до життя. То навіщо нагадувати їм про це? До сьогодні вони вже змирилися. Тепер страждатимуть. Завжди краще залишати все так, як є.

Вона була невдоволена.

– Йому потрібно повернути добру пам’ять, – заперечив Артур Калґарі.

– Як шляхетно! Усе це дуже добре. Але ви справді не розумієте, що це означає. Чоловіки ніколи не думають, – Вона тупнула ногою. – Я люблю їх усіх. Я прибула сюди 1940 року – допомагати місіс Арґайл, коли вона заснувала тут воєнний будинок для дітей, які зосталися без домівок після бомбардувань. Ми нічого їм не шкодували. Усе було для них. Минуло майже вісімнадцять років. І все ж навіть після її смерті я залишилася тут, щоб піклуватися про них, підтримувати чистоту та затишок у будинку, дбати, щоб вони добре поїли. Я люблю їх усіх… так, я люблю їх… і Джеко… а він не був хорошим! Але так, я теж любила його. Хоча… він не був ангелом!

Вона різко розвернулася і пішла. Скидалося на те, що вона забула про свою пропозицію провести до виходу. Калґарі повільно спустився сходами. Невміло вовтузячись із замком на вхідних дверях, він почув легкі кроки на сходах. Униз збігла Естер.

Вона відімкнула замок і прочинила двері. Вони стояли, дивлячись одне на одного. Калґарі не розумів трагічного докору в очах дівчини. Ледь видихаючи слова, вона сказала:

– Чому ви прийшли? О, чому ви взагалі приїхали?

Він не зводив з неї безпомічного погляду.

– Я вас не розумію. Ви не хочете, щоб ім’я вашого брата стало незаплямованим? Не хочете відновлення справедливості?

– Справедливість! – Вона жбурнула в нього цим словом.

Він повторив:

– Я не розумію…

– Гаразд, продовжимо про справедливість! Що з того для Джеко? Він помер. Тепер річ не в Джеко. А в нас!

– Про що ви?

– Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих.

Вона вчепилася пальцями в його плече.

– Ми – от що важить. Ви не бачите, що зробили з нами всіма?

Він утупився в неї.

Із темряви вулиці виринула чоловіча постать.

– Доктор Калґарі? – запитав чоловік. – Під’їхало ваше таксі, сер. Щоб підвезти вас до Драймута.

– А… е-е-е… дякую.

Калґарі знову повернувся до Естер, але вона зайшла до будинку.

Вхідні двері гримнули.