Випробування невинуватістю

І

Відкинувши з високого чола темне волосся, Естер повільно піднімалася сходами. Кірстен Ліндстром зустріла її на сходовому майданчику.

– Він пішов?

– Так, пішов.

– Ти надто вражена, Естер. – Кірстен Ліндстром обережно поклала руку на її плече. – Ходи зі мною. Дам тобі трохи коньяку. Так багато всього трапилося.

– Кірсті, я не хочу коньяку.

– Може, й не хочеш, але він піде тобі на користь.

Не опираючись, молода жінка дозволила міс Ліндстром провести себе коридором до її маленької кімнатки. Взяла бренді й почала поволі попивати його. Кірстен роздратовано мовила:

– Усе сталося надто несподівано. Нас мали попередити. Чому містер Маршалл спершу не написав нам?

– Мабуть, доктор Калґарі попросив його. Він хотів прийти й розповісти нам особисто.

– Прийти й розповісти нам особисто, от іще! Як, він гадав, ми сприймемо новину?

– Мабуть, – дивним, байдужим тоном відповіла Естер, – він вирішив, що ми зрадіємо.

– Радіти тут чи ні, та однозначно це шок. Йому не слід було так робити.

– Хоча це сміливо з його боку, – мовила Естер. На її обличчі з’явився рум’янець. – Я думаю, для нього це було непросто. Прийти і сказати родині, що її член, якого засудили за вбивство та який помер у в’язниці, справді не був винуватим. Так, вочевидь, це справді мужньо, але, – додала вона, – хай там як, не треба було цього робити.

– Так, ми всі так думаємо, – швидко підтакнула міс Ліндстром.

Естер подивилася на неї із зацікавленням, яке вивело її із задуми.

– Ви це теж відчуваєте, Кірсті? Я вважала, що тільки я.

– Я ж не дурна, – різко кинула міс Ліндстром. – Я навіть можу передбачити певні варіанти подій, які твій доктор Калґарі, схоже, не взяв до уваги.

Естер підвелася.

– Піду до батька.

Кірстен погодилася.

– Так. Тепер у нього буде час поміркувати, як найкраще вчинити.

Коли Естер увійшла до бібліотеки, Ґвенда набирала номер. Батько поманив її жестом, і Естер умостилася на підлокітникові крісла.

– Ми намагаємося зв’язатися з Мері та Мікі, – пояснив він. – Їм потрібно негайно про це повідомити.

– Алло, – сказала Ґвенда Вон. – Це місіс Дюррант? Мері? Це Ґвенда Вон. З вами говоритиме ваш батько.

Лео підійшов і взяв слухавку.

– Мері? Як ти? А Філіп? Добре. Сталося дещо незвичайне… Думаю, вам слід про це відразу ж дізнатися. Нас відвідав такий собі доктор Калґарі. Він приніс листа від Ендрю Маршалла. Це стосується Джеко. Схоже (це взагалі щось надзвичайне), історія, яку Джеко розповідав на судовому процесі, про те, що хтось підвіз його до Драймута, правдива. Доктор Калґарі був тим чоловіком, що підвозив його…

Він замовк, слухаючи дочку.

– Так, Мері, не вдаватимусь у подробиці, чому він вчасно не з’явився. Потрапив у аварію, струс мозку. Все це повністю підтверджено. Я зателефонував, бо гадаю, що ми повинні якомога швидше тут усі зібратися. Мабуть, і Маршалла слід запросити приїхати. Вважаю, нам потрібна ґрунтовна юридична консультація. Може б, ти з Філіпом… Так… Так, я знаю, люба. Але, думаю, це важливо… Так… добре, зателефонуй пізніше, якщо маєш бажання. Я спробую зв’язатися з Мікі.

Він повісив слухавку.

Ґвенда Вон підійшла до телефона.

– Спробувати набрати Мікі зараз?

Естер спитала:

– Гвендо, можна я спочатку зателефоную? Це не забере багато часу. Хочу зв’язатися з Дональдом.

– Звісно, – дозволив Лео. – Ви сьогодні ввечері зустрічаєтеся, так?

– Збиралися.

Батько кинув на неї швидкий погляд.

– Люба, ти дуже засмутилася?

– Я не знаю, – відповіла Естер. – Я не зовсім розумію, що саме відчуваю.

Ґвенда пропустила її до телефона, й Естер набрала номер.

– Покличте, будь ласка, доктора Крейґа. Так. Так. Це Естер Арґайл.

Почекавши якусь мить, вона заговорила:

– Це ти, Дональде? Я телефоную повідомити тобі, що не зможу сьогодні піти з тобою на лекцію… Ні, я не хвора, інше, просто в нас… у нас досить дивні новини.

Далі знову говорив доктор Крейґ.

Естер повернула голову до батька. Прикрила слухавку рукою, питаючи:

– Це ж не секрет, чи не так?

– Ні, – повільно мовив Лео. – Це не зовсім секрет, але я б попросив Дональда поки що тримати це при собі. Знаєш, як обростають чутки, коли поширюються.

– Так, знаю, – вона знову заговорила в слухавку. – Їх ніби й можна назвати гарними новинами, Дональде, проте вони й засмучують. Я не хочу розмовляти про це по телефону… Ні, не приходь сюди… Будь ласка. Не сьогодні. Можливо, завтра. Це щодо Джеко. Так… так… щодо мого брата. Ми дізналися, що він не вбивав матір… Але, будь ласка, не кажи нічого, Дональде, нікому нічого не кажи. Завтра я все тобі розповім… Ні, Дональде, ні… Сьогодні я нікого не можу бачити, навіть тебе. Будь ласка. І нікому нічого не кажи.

Вона поклала слухавку й жестом покликала Ґвенду.

Ґвенда попросила з’єднати її з Драймутом.

Лео ніжно звернувся до Естер:

– Естер, чому ти не пішла з Дональдом на лекцію? Ти б трохи розвіялася.

– Я не хочу, батьку. Я не можу.

– Те, як ти говорила… Із твоїх слів він вирішив, начебто новини не такі вже й хороші. Але, знаєш, Естер, це не так. Ми приголомшені. Проте всі щасливі, дуже раді… А як же іще?

– Ось що нам треба казати, так? – мовила Естер.

Лео застережно почав:

– Моя люба дитино…

– Це ж неправда? Це не гарна новина. Вона просто жахлива.

– Мікі на зв’язку, – озвалася Ґвенда.

Лео знову підійшов і взяв у неї слухавку. Він розмовляв із сином так само, як і з дочкою. Але той сприйняв новину інакше, ніж Мері Дюррант. Не було ні заперечень, ні здивування, ні недовіри. Натомість швидке прийняття.

– От чорт! – почувся голос Мікі. – Спливло так багато часу! Зниклий свідок! Що ж, фортуна відвернулася від Джеко того вечора.

І знову говорив Лео, а Мікі слухав.

– Так, – сказав він, – погоджуюся. Краще зустрітися якомога швидше, щоб Маршалл щось нам порадив.

Він раптом розсміявся тим сміхом, що нагадав Лео маленького хлопчика за іграми в саду під вікном.

– Які ставки? – запитав Мікі. – Хто з нас це зробив?

Лео повісив слухавку й рвучко відійшов від телефона.

– Що він сказав? – поцікавилася Ґвенда.

Лео повторив їй.

– Схоже, це дурнуватий жарт.

Лео швидко глипнув на неї.

– Можливо, – зронив він м’яко, – це взагалі не жарт.

II

Мері Дюррант перетнула кімнату й підібрала кілька пелюсток під вазою з хризантемами. Вона акуратно поклала їх до кошика для паперу. То була висока і спокійна двадцятисемирічна жінка, яка, попри відсутність зморщок, мала старший за свої роки вигляд, можливо, через стабільну зрілість, що здавалася частиною її макіяжу. Її приємній зовнішності бракувало привабливості. Правильні риси обличчя, гарна шкіра, яскраві блакитні очі. Світле волосся, зачесане назад і зібране у велику гульку на потилиці, – стиль, який на той час саме був у моді. Утім, вона носила таку зачіску не з цієї причини, а просто належала до тих жінок, що завжди дотримуються свого стилю. Її зовнішність нагадувала її ж будинок – охайна й доглянута. Будь-яка пилинка чи безлад дратували її.

Спостерігаючи, як дбайливо вона підбирає опалі пелюстки, чоловік в інвалідному візку якось недобре посміхнувся.

– Те саме охайне створіння, – сказав він. – Місце для всього й усе на своєму місці.

Він розсміявся. У сміхові почулася ледь помітна шкодлива нотка. Та Мері Дюррант залишалася цілком спокійною.

– Мені подобається, коли все охайно, – погодилася вона. – Знаєш, Філе, тобі й самому б не сподобалося, якби в домі був гармидер.

Чоловік мовив із гіркотою в голосі:

– Ну, так чи так, я до цього непричетний.

Невдовзі після їхнього одруження Філіп Дюррант став жертвою поліомієліту і його спаралізувало. Для Мері, яка обожнювала його, він був і чоловіком, і дитиною. Іноді його самого бентежила її власницька любов. Його дружина не могла зрозуміти, що її втіха від того, що він залежав від неї, іноді дратувала його.

Немов побоюючись почути слова співчуття чи жалю, він швидко продовжив:

– Мушу визнати, що новина твого батька в голову не вкладається! Минуло так багато часу! Як ти можеш бути такою спокійною?

– Гадаю, я ще не зовсім усвідомила… Це так дивно. Спочатку я просто не могла повірити батьковим словам. Якби то була Естер, я б вирішила, що вона все вигадала. Ти ж знаєш Естер.

Обличчя Філіпа Дюрранта трохи злагідніло. Він добродушно промовив:

– Рішуче й пристрасне створіння, яке шукає в житті проблеми й, вочевидь, знаходить.

Мері відмахнулася від такого визначення. Характер інших людей її не цікавив. Вона невпевнено протягнула:

– Думаю, це правда. Той чоловік же не міг усе вигадати?

– Неуважний науковець? Було б добре так вважати, проте схоже, Ендрю Маршалл розглядав справу серйозно. Тобі ж не треба нагадувати, що «Маршалл і Маршалл» – поважна юридична компанія.

Спохмурнівши, Мері запитала:

– Філе, що це, зрештою, означає?

– Це означає, що Джеко повністю виправдають. Тобто в тому разі, коли уповноважений орган задовольнить ця інформація, а я розумію, що так воно і станеться.

– Що ж, – Мері ледь зітхнула. – Думаю, це дуже добре.

Філіп Дюррант знову засміявся безумним гірким смішком.

– Поллі! – вигукнув він. – Ти зведеш мене в могилу.

Тільки чоловік звертався до Мері Дюррант на ім’я Поллі – ім’я, що до смішного не пасувало її поважній зовнішності. Вона подивилася на Філіпа трохи здивовано.

– Не розумію, що зі сказаного мною так розсмішило тебе.

– Ти була така милостива! – промовив Філіп. – Неначе леді Як-там-її, яка на розпродажеві вихваляє вироби місцевих селян.

Мері, знітившись, заперечила:

– Але це таки дуже добре! Не можна вдавати, що все нормально, коли в нашій сім’ї вбивця.

– Не зовсім у нашій.

– Великої різниці немає. Тобто це все завдає клопоту й змушує почуватися дуже незручно. Усі такі збуджені та допитливі. Як я це ненавиділа.

– Ти чудово давала цьому раду, – відказав Філіп. – Заморожувала їх крижаним поглядом своїх блакитних очей. Вони затихали та соромилися самих себе. Дивовижно, як тобі вдається ніколи не виказувати своїх емоцій.

– Мені все це дуже не подобалося. Це було надзвичайно неприємно, – продовжувала Мері Дюррант, – але в усякому разі він помер, і все скінчилося. А тепер… тепер, здається, все знову заворушиться. Як це втомлює.

– Так, – задумливо зронив Філіп Дюррант. Він ледь смикнув плечима, на обличчі з’явився блідий вираз болю. Дружина метнулася до нього.

– Спазми? Зачекай. Дай я поправлю цю подушку. От. Так краще?

– Ти була б хорошою медсестрою.

– Я не хотіла б доглядати багатьох людей. Тільки тебе.

Це було сказано дуже просто, та в щирих словах відчувалися глибокі почуття.

Озвався телефон. Мері підійшла до апарата.

– Алло… так… Я слухаю… А, це ти…

Кинула вбік, до Філіпа:

– Це Мікі.

– Так… так, ми чули. Батько телефонував… Так, звісно… Так… Так… Філіп говорить, що якщо адвокатів це задовольнило, то все гаразд… Мікі, справді, я не розумію, чому ти так засмутився… Не думаю, що до мене туго доходить… Слухай, Мікі, думаю, ти… Алло? Алло? – Вона сердито насупилася. – Він від’єднався. – Вона повісила слухавку. – Справді, Філіпе, я не розумію Мікі.

– Що саме він сказав?

– Він ніби засмутився. Сказав, що я туга, не усвідомлюю наслідків. Що буде справжнє пекло! Це його слова. Але чому? Я не розумію.

– Схоже, злякався, – замислено відповів Філіп.

– Але чому?

– А знаєш, його правда. Це матиме наслідки.

Мері, здавалося, трохи спантеличилася.

– Ти про пожвавлення інтересу до справи? Звісно, я рада, що Джеко повернуть добре ім’я, але буде досить неприємно, якщо люди знову почнуть про це пліткувати.

– Та я не про сусідів. Є дещо більше.

Вона запитально глянула на чоловіка.

– Поліція також зацікавиться!

– Поліція? – запитала різко Мері. – А їм що до цього?

– Люба моя, – мовив Філіп. – Поміркуй.

Мері повільно підійшла та сіла біля нього.

– Бачиш, це нерозкритий злочин, – пояснив Філіп.

– Чому б їм цим перейматися… Так багато часу минуло.

– Гарна спроба видати бажане за дійсне, – сказав Філіп. – Та боюся, що це, по суті, неможливо.

– Звісно, – погодилася Мері. – Після того як вони виставили себе дурнями, припустившись трагічної помилки з Джеко, вони не захочуть ворушити це.

– Може, вони й не захочуть, але, ймовірно, муситимуть! Обов’язок – це обов’язок.

– О, Філіпе, я впевнена, що ти помиляєшся. Трохи попліткують, а тоді все вляжеться.

– І тоді ми житимемо довго та щасливо, – невесело підсумував Філіп.

– Чому б ні?

Він похитав головою.

– Це не так і просто… Твій батько має рацію. Треба зібратися і обговорити це. І викликати Маршалла, як він і пропонував.

– Тобто поїхати в Сонячний Ріг?

– Так.

– Ми не можемо.

– Чому ні?

– Це практично неможливо. Ти інвалід і…

– Я не інвалід, – роздратовано заперечив Філіп. – Я досить міцний і здоровий. Просто не можу пересуватися на своїх ногах. Я міг би поїхати до Тімбукту, якби був належний транспорт.

– Я впевнена, що поїздка до Сонячного Рогу тобі на користь не піде. Коли розворушать цю неприємну справу…

– Я цим не переймаюся.

– …І не знаю, як можна залишити будинок. Останнім часом було так багато крадіжок.

– Попроси когось, щоб ночував тут.

– Добре тобі казати… наче це найлегше на світі.

– Та стара місіс Як-там-її-звати може навідуватися сюди щодня. Не будь домашньою куркою, Поллі. Ти просто не хочеш їхати.

– Не хочу.

– Ми там надовго не затримаємося, – заспокоїв її Філіп. – Але, думаю, ми повинні поїхати. Це той час, коли сім’я повинна об’єднатися перед лицем світу. Ми повинні з’ясувати, як нам діяти.

III

У готелі в Драймуті Калґарі рано повечеряв і пішов до своєї кімнати. Його глибоко вразило те, що сталося в Сонячному Розі. Він очікував, що місія буде неприємною, і зібрав усю свою рішучість, щоб виконати її. Але все це було неприємним і засмучувало зовсім не так, як він очікував. Він упав на ліжко, запалив цигарку та раз по раз прокручував усе в голові.

Найчіткіше в пам’ять врізалося обличчя Естер у мить розставання. Її презирство до справедливості! Що там вона сказала? «Не має значення, хто винен. Ідеться про невинуватих». А потім: «Ви не бачите, що зробили з нами всіма?» А що він зробив? Він не розумів.

А інші. Жінка на ім’я Кірсті. (Чому Кірсті? Це шотландське ім’я. Вона не шотландка. Датчанка, можливо, норвежка?) Чому вона говорила так різко, так звинувачувально?

Лео Арґайл поводився теж якось дивно – розгублений, насторожений. Так і не сказав: «Слава Богу, мій син не винен!», що, звісно, було б природною відповіддю.

І та дівчина, секретарка Лео. Намагалася допомогти йому, добра дівчина. Проте також реагувала дивно. Він згадав, як вона стала навколішки перед кріслом Арґайла. Начебто виявляла співчуття, втішала його. Втішала його, але чому? Бо його син не винний у вбивстві? І звісно ж, там щось більше, ніж почуття секретарки, навіть тієї, що пропрацювала багато років… Що там таке? Чому вони…

На тумбочці поруч із ліжком задзвонив телефон. Він узяв слухавку.

– Алло?

– Докторе Калґарі? З вами хочуть поговорити.

– Зі мною?

Він здивувався. Як йому було відомо, ніхто не знав, що він зупинився на ніч у Драймуті.

– Хто?

Після хвилини мовчання телефонний оператор повідомив:

– Це містер Арґайл.

– Скажіть йому… – Артур Калґарі зупинив себе, перед тим як сказати, що він зараз зійде. Якщо з якоїсь причини Лео Арґайл попрямував за ним до Драймута й спромігся дізнатися, де він зупинився, справа, мабуть, надто дражлива, щоб обговорювати її в переповненій приймальні внизу. Він продовжив:

– Будь ласка, попросіть його піднятися до мене в номер.

Він підвівся і почав ходити кімнатою, доки не почув стукоту у двері.

Підійшов і відчинив двері.

– Заходьте, містере Арґайл, я…

Він замовк, збентежений. Це був не Лео Арґайл. Це був юнак років двадцяти, чиє гарне смагляве обличчя вкривала тінь гіркоти. Зухвале, сердите, тривожне обличчя.

– Ви чекали не на мене, – почав молодий чоловік. – Ви чекали на мого… батька. Я Майкл Арґайл.

– Заходьте, – Калґарі зачинив двері за відвідувачем. – Як ви дізналися, що я тут? – запитав він, пропонуючи юнакові портсигар.

Майкл Арґайл узяв цигарку та коротко неприємно засміявся.

– Це просто! Зателефонував у центральні готелі, де ви могли б зупинитися на ніч. Із другої спроби влучив.

– Чому ви хотіли мене бачити?

Майкл Арґайл повільно протягнув:

– Хотів побачити, що ви за тип… – Його очі прискіпливо окинули постать доктора, відзначивши трохи похилі плечі, сивіюче волосся, тонкі риси обличчя. – То ви один із хлопців, які поїхали в експедицію Гайса Бентлі на Південний полюс. Здається, ви не дуже міцний.

Артур Калґарі ледь усміхнувся.

– Зовнішність іноді оманлива, – сказав він. – Я був досить міцним. І там потрібна не лише м’язова сила. Є й інші важливі навички: витривалість, терпіння, технічна обізнаність.

– Скільки вам років? Сорок п’ять?

– Тридцять вісім.

– На вигляд старші.

– Так, думаю, так.

На мить його пронизало непереборне відчуття печалі від дотику до змужнілої молодості хлопця перед ним.

– Чому ви хотіли мене бачити? – запитав він досить різко.

Співрозмовник насупився.

– Це природно, чи не так? Коли я почув принесені вами новини. Новини про мого любого братика.

Калґарі не відповів.

Майкл Арґайл продовжував:

– Трохи запізно для нього, так?

– Так, – тихо мовив Калґарі. – Для нього це надто пізно.

– Чому ви так затаїлися? Що там із тим струсом?

Калґарі терпляче пояснив йому. Дивно, але грубість і брутальність хлопця підбадьорили Калґарі. Хай там як, але хтось таки був на боці Джеко.

– Це гарантує Джеко алібі, ось у чому суть, так? Звідки вам знати, що були саме ті години, на яких наполягаєте?

– Я цього певен, – відкарбував Калґарі.

– Ви могли помилитися. Ви, вчені мужі, схильні не зважати на такі дрібниці, як час чи місце.

Це трохи розвеселило Калґарі.

– У вашій уяві книжковий образ забудькуватого професора – із різними шкарпетками, не впевненого, який зараз день чи де він перебуває. Дорогий мій чоловіче, технічна робота вимагає високої точності – точні числа, години, розрахунки. Я запевняю вас, що не міг помилитися. Я підібрав вашого брата якраз перед сьомою і висадив у Драймуті о сьомій годині тридцять п’ять хвилин.

– Ваш годинник, можливо, йшов неточно. Чи ви глянули на годинник у машині.

– Мій годинник і годинник автомобіля було синхронізовано.

– Джеко міг заморочити вам голову. У цьому він був мастак.

– Не міг. Чому ви так намагаєтеся довести, що я помилився? – Калґарі пристрасно продовжував. – Я очікував, що буде важко переконати владні органи, що вони помилково засудили чоловіка. Та я не знав, що переконати його власну сім’ю буде ще важче!

– Тобто всіх нас важко переконати?

– Така реакція мені здалася трохи незвичною.

Мікі уважно дивився на нього.

– Вони не хотіли вам вірити?

– Принаймні так мені здалося…

– Не здалося. Так і було. Досить природно, як поміркувати.

– Але чому? Чому це природно? Вашу маму вбили. Вашого брата звинуватили й визнали винним у цьому злочині. Тепер виявляється, що він не винен. Ви мали бути щасливі, вдячні. Це ж ваш брат.

– Він не мій брат, а вона – не моя мама, – видав Мікі.

– Що?

– Ніхто вам не розповів? Ми всі нерідні. Усі діти. Мері, мою найстаршу «сестру», вдочерили в Нью-Йорку. Решту дітей – під час війни. Моя «мама», як ви її називаєте, не могла мати власних дітей. То зібрала собі милу сімейку з усиновлених. Мері, мене, Тіну, Естер, Джеко. Комфортний, розкішний будинок і безмір материнської любові на додачу! Я б сказав, що вона забула, що ми все-таки не її діти. Але їй не пощастило, коли вона вибрала Джеко стати одним із її любих хлопчиків.

– Я не знав, – мовив Калґарі.

– То не тикайте мені «рідна мати» та «рідний брат»! Джеко був негідником!

– Але не вбивцею, – додав Калґарі.

Він наголосив на цьому. Мікі зиркнув на нього й кивнув.

– Гаразд. Це ваші слова… І ви наполягаєте на цьому. Джеко не вбивав її. Чудово. Хто ж її вбив? Ви про це не думали? То подумайте зараз. Подумайте про це… і тоді почнете розуміти, що ви з нами всіма робите.

Він розвернувся та швидко вийшов із кімнати.