Вишневі усмішки. Заборонені твори

Фейлетон Демократичні реформи Денікіна

Поділити землю між селянами – справа не маленька.

Треба все передбачити, зважити, обґрунтувати, придивитися до місцевих особливостей, ґрунту, вдачі населення і т. ін., і т. ін.

І земельні комітети, і земельні управи, і селянські з’їзди, інструктори, пояснення, циркуляри…

Департамент земельної реформи з комісіями, фахівцями.

Взагалі – велика справа.

Це у нас!

У Денікіна справа далеко простіша!

Приїжджає до села загін.

– Зібрать сход!

Зібрали.

– Хто хоче землі – вперед!

Дехто виходить. Більшість землі не хоче – не ворушиться!

Але… (отут-то виявляється знання селянської думки) командир загону наперед знає, хто землі хоче.

Має такий список…

І все безземельні або малоземельні.

Викликає. Виходять.

Ділять…

Одному – двадцять п’ять, другому – п’ятдесят, а іншому – й до ста буває.

Буває іноді, що шомпол ламається, тоді беруть новий…

Хто більше добивався, тому більше й дають.

Біднішим – менше.

Усе як слід!

Це – земельна реформа.

А свобода…

Чи є де-небудь ще така, наприклад, свобода совісті, як у Шульгіна?

Нігде не найдете!

Запевняю вас, що нігде в світі не дозволять розпустити так «свободно» свою совість, як розпустив її Шульгін.

Чи ви гадаєте, що де-небудь є така «свобода» слова, як у «Киевлянина» або «Київської Дуньки»?

А свобода «зібрань» яка!

Ви тілько почитайте, як «збирають» з київського населення «самообложеніє» на користь добрармії.

«Зібрання» поголовні!

Ні, таки що не кажіть, а видно людей з державним досвідом…

Панове, я галасую на всю пельку:

– Рятуйте!

Бо я розгубився. Остаточно. І без повороту.

Подумайте:

– Є Україна. Є український народ!

– Що таке народ?

– Я гадаю так:

Народ, то є все населення, що живе в межах республіки.

Себто:

– Селяни, робітники, трудова інтелігенція, буржуї…

Це – народ!

На Україні найбільше селянства. Згуртовано воно в селянські спілки.

Здавалося б:

Селянство зорганізувалось, виявило свою волю, свої бажання.

Сказало «Селоспілці»:

– Провадь!

Так ні:

З’являється ще «селянський» центр.

– «Селянська соціалістична партія».

– Кого вона репрезентує?

– Теж селян? Яких?

– Другого поверху, чи як?

– Навіщо вона?

Але це ще хоть «скромненько».

– Лише «селян» зачепила!

А то є партія, яка хапонула увесь народ.

– Оптом! «З гамузом».

– Це – Українська «народна» партія.

На державній нараді представник її розписався за весь народ.

Зокрема за селян він розчеркнувся:

– Селянство, мовляв, не співчуває аграрній реформі ні з боку психологічного, ні економічного!

Ось як!

Ми йому землю, а він «не співчуває».

– Хоть лусни!

– Не може бути, п. представниче!

– Може, ви помилилися?

– Треба буде запитати в м-ві земельних справ.

Там є директор департаменту земельної реформи.

Він скаже. Він знає.

Ну й опікунів у селянства!

Хто ж нарешті? Хто?

– Рятуйте, бо й я селянин.

Жовтня місяця дня 25-го, року Божого 1919 у м. Кам’янці на Поділлі ми, нижчепідписаний кореспондент «Народної Волі» П. Грунський, одержали від редакції зазначеної газети такий припис:

Наказуємо вам негайно відрядитися проінтерв’ювати міністрів У.Н.Р. Про наслідки донести 35.IХ.1919 р.

Редакція

Протестувати ми боялись, бо маємо військовий час.

Перехрестившись, поїхали.

Приїхали…

Доповідаємо…

У п. прем’єр-міністра

Прем’єр-міністр саме вислухував доклад міністра внутрішніх справ, тому розмова з ним була не довга. П. прем’єр-міністр зазначив, що він лише керманич і стежить за напрямками. Найдовших напрямків є два: внутрішній і зовнішній.

У політиці, звичайно.

Внутрішній напрямок – це напрямок внутрішньої політики, а зовнішній – зовнішньої.

У внутрішній політиці напрямок не такий, як у зовнішній.

У зовнішній не такий, як у внутрішній.

– Але, запевняю вас, вони єсть, бігме.

Про подробиці праці кабінету п. прем’єр порадив дізнатися в окремих міністрів.

Щиро подякували.

Як ми вже зазначили, у п. прем’єра ми зустріли і п. міністра внутрішніх справ, з яким п. прем’єр працює в найтіснішому контакті і який користується особливими його симпатіями.

П. міністр заявив, що справа з організацією влади на місцях з кожним днем ліпшає. Проводиться вона на принципі широкої децентралізації і самоврядування.

Принцип децентралізації полягає в тому, що місця все ламають голову:

– Де центр?.. Де центр?..

Принцип цей перевели до життя в самому широкому масштабі.

Головною підвалиною «самоврядування» є, як і сама назва вказує, передача організації влади на місцях самому населенню…

Себто:

– Урядуйся, хто як собі хоче!..

І цей принцип найліпше підійшов до життя населення.

– Роблять, що хотять!

Побажавши і т. п., ми розкланялись.

У п. міністра здоров’я

Пан міністр народного здоров’я зустрів нас окликом:

– Mens sana in corpore sano! (В здоровому тілі здорова душа!)

Більше сьогодні нічого не можу сказати, бо в мене болить голова і піднесена температура.

А самі знаєте, як тепер з ліками. Їду зараз до Відня за хіною. Прийдете потім – побалакаємо!..

У п. міністра праці

П. міністра праці ми застали за працею.

Дуже радо привітавшись з нами, п. міністр сказав:

– Евентуально, міністерство праці то є таке міністерство, що само прагне і дає працю другим, розвинуло як найширшу офензиву. Робучий народ зрозумів завдання міністерства і записується на біржі праці.

За жовтень уже записалась одна робуча людина.

Я сам, як соціал-демократ, стою на тому ґрунті, що кожен мусить робити.

Зглядно з цим, міністерство підшукує відповідної праці для всіх громадян, не виключаючи й найвидатніших.

У цьому йому ретельно допомагає «Боротьба».

Побажавши…

У п. міністра народного господарства

– Народне господарство, – сказав п. міністр, – то є господарство народу. Мета міністерства – дати необхідне народові і взяти необхідне від народу. Або ж, що рівнозначно, не дати народові нічого і не взяти від народа нічого.

Головною підвалиною народного господарства є торгівля. Торгівля буває зовнішня і внутрішня.

Внутрішня – це базар, а зовнішня це – ринок.

Ринки різні бувають: міжнародні ринки, криті ринки, скетінг-ринки.

Як ви, мабуть, чули (м-ву це, напр., відомо), базари торгують. Продукти хоть єсть: сало, масло, м’ясо, яйця, баклажани, сливи й часник.

Це – на базарах.

На ринках є місії й торговельні агенти.

Міністерство провадить принцип вільного торгу.

Себто:

«Хочеш торгуй, хочеш – ні!»

Це у внутрішній торгівлі.

У зовнішній:

«Хоч не хочеш, а торгуй!»

Наприкінці розмови п. м-р категорично заявив, що чутки про те, ніби директор департаменту палива спить під трьома кожухами, – провокаційні.

(Далі буде.)

Допекло

– Добудувалися!

До того добудувалися, що, навіть Дон, цей «осередок тоєї Руськой государственності», – завадило!

– Завадило так, що вже вибльовує і «ідею», і тих, хто приніс з собою цю «ідею».

– Дончаки нарешті зрозуміли, якого «блага» принесли народові Денікін з кумпанією.

Захиталася найміцніша підпора поліцейської Росії.

– Єдиної, неділимої!

– Захиталася, щоби, упавши, задавити всю царську наволоч.

– Не витримала навіть Донщина, зачарована ласкою бувшого Миколи II.

– Зрозуміла, яку гадюку пригріла в себе за пазухою.

– Побачила, що ця гадюка, почувши в собі більше сили, засичала на неї ж таки.

– На того, хто пригрів її.

– Треба було бути сліпцем, щоб не бачити намірів золотопогонної зграї.

– І Дон був сліпцем!

– Тепер він «прозрів»! «Прозрів» і виправить свою величезну помилку перед усіма націями бувшої Російської держави.

– Куди ж тепер, ваше превосходительство?

– Де ж тепер улаштуєте осередок «Руськой государственності»?

– З Кубані вигнали, з Дону гонять, на Кавказі б’ють!

– Колчака заперли аж на Амур.

– Москва?

– Але до неї щось «переходи» збільшуються! Краще, мабуть.

– «Не тратьте, куме, сили».

Ганьба!

Три ймення:

– Тарнавський, Лисняк і Левицький…

Три ймення, що страшною ганьбою заплямували славетну історію визволення Українського народу…

За панську ласку, за привілеї.

– Продали народ.

Той народ, що вже 2 роки б’ється в невимовно тяжких обставинах.

– За кращу долю свою!

– За волю!

– За право своє.

У найтяжчу хвилю кривавої боротьби, коли на карту поставлено все.

– Продали!

– І хто продав?

– Главнокомандуючий!!

– Перша людина у військові! Яка ганьба!

Ви подумайте:

Вітчизна-мати стікає кров’ю, б’ється з останніх сил.

– Приходить старший син її, її обранець, її надія і, мов злодіюка, всаджує ніж у саме серце їй…

– Своїй матері! Яка ганьба!!

– Кому ж вірити?!

– На кого сподіватися?!

– Сліпці?

– Ні, не сліпота це!

Бо не можна було не бачити, куди йдуть вони, до кого ведуть військо, який намір має новий «спільник» їх – Денікін.

Це – зрада!

Безсоромна, як повія!

Жахлива, як божевілля!

Ганьба їм! Слухайте ви:

– Тарнавські, Лисняки і Левицькі і «інші з ними»!

– Невже ви не чули?

Ні, такі, як ви, цього чути не могли! Слухайте!

Я вам скажу.

– Ще коли зачаття ваше не опаскудило черева матерів ваших, Великий Тарас про таких, як ви, сказав:

А ви… ви… Яка ганьба!

Було таке у нас:

– Величезне чортзна-що!

– Звалося воно, вибачте на слові, Гетьманом Павлом Скоропадським…

– Гетьманом Усієї України.

– Привели його німці. Посадили…

– Воно посиділо, покапостило…

Потім народ дмухнув: воно впало зі свого «трону», одягло німецьку шапку і з німецькими офіцерами втекло до Берліна, де й заховалося.

«Аки тать в нощ!»

Оце й усе…

Привели… накапостило… впало… втекло.

Це для історії.

Більше й писати нічого не треба, бо історія… образиться.

Це було рік тому.

Пройшов рік!

Хто ж його згадував? І як його згадували? Інтелігенція:

– З презирством!

Селянство:

– Ну, й били ж ми його!

І тілько одні «хлібороби», кров од крови й плоть від плоті гетьманської, згадуючи, кличуть:

– Дурнем!

Це так дітки батька величають!

По-моєму, так для його й «дурня» забагато!

– «Чортзна-що» й більше нічого!

– Воно!

А яким воно здавалося тоді:

– Суворим та грізним!

Завело собі бунчужних, значкових, конвой…

Булаву носило…

До народу не інакше, як:

– Ми, – мовляв, – Гетьман Усієї України, даруємо…

Або:

– З ласки нашої наказуємо…

А іноді як розприндиться:

– Ми не дозволимо… У нас хватить сили, щоб… і т. п., і т. п.

Отаке!

Подивишся було, так аж страшно!

А само тим часом біжить та німців виціловує куди треба й не треба, щоб підтримали…

І ото ж воно курячим мозком всім мимрило:

– Правити 40-мільйонним народом…

– Народом, що мав у себе за гетьманів Хмельницького, Виговського, Дорошенка, Мазепу…

– Народом, що більш самого себе любить волю свою…

І народ цей ворухнувся…

І полетіла, мов порох, скоропадщина з німцями, з сердюками, з добровольцями, кістяковськими, лизогубами…

Полетіла, щоб ніколи не повернутися!

……………………………..

Буває…

……………………………..

– Ну та й що? – запитаєте мене ви.

– Ну, то й всім таким те ж саме буде! – скажу я…

Народна воля. – 1919. – 14 листопада

– Слово честі, люблю свій рідний край.

– Тіштесь, панове!

Орієнтація – страшна хвороба. Заразлива, пошесть.

З’явилася вона в нас на Вкраїні під час революції і з того часу перехворіло на неї багацько видатних політичних і громадських діячів і так собі людців, як кажуть, середнього класу.

Виявляється вона такими ознаками.

Людина, що заслабла на орієнтацію, раптом дубіє. Баньки в неї витріщені, тілько поширені, дивиться в одно яке-небудь місце.

Як таку людину смикнути та спитати:

– Що ви робите?!

Вона затрясеться, дриґне ногою і почне нетерпляче мукати. Казати нічого не каже, лише мука.

А то раптово навіть серед ночі сплигує з ліжка, хутко одягається, сіда на авто й їде.

Куди їде й чого їде, вона й сама собі не уявляє.

– Непритомна якась!

Але їде. Були випадки, коли така людина, вирвавшись від товаришів, заїзжала до Одеси, до Парижа, до Берліна.

То ще таке буває.

Сидить така людина вдома, обідає.

І на тобі:

Раптом до жінки або до дітей:

– Parlez-vous français![1]

А наша сидить, сидить, та як підскоче, ніби хтось ущипнув, та пританцьовуючи «O, mein lieber Augustіn»[2] почне співати.

Були й такі хворі, що вийде з хати на свіже повітря, стане обличчям на північ і почина на всю пельку:

– «Ох яблочко, да куда котішься?»

За останній час особливо серед військових помітні масові захворювання, як лікарі кажуть – пандемія – на південну орієнтацію.

Південна орієнтація виявляється трохи не так, як я вище зазначив.

Людина стає веселішою, співа циганські романси, ваксить чоботи, витяга з самого закапелку свого чемодана скарбові гроші.

Нівечить орієнтація людей страшенно.

Другий випадок. Прем’єром людина була. Дехто поважав. Схватила його одеська орієнтація. Насилу врятували. Так тепер головує в товаристві економістів.

Ще яскравіший приклад. Дуже знатна людина, можна сказати, абсолютний правитель. Земляк з Заходу. Сам навіть бувший цісар Карло поважав його. Заслаб на південну орієнтацію. Тяжка форма, лікували, шептали, не бере.

Казав мені лікар, що околодочним у Станіславові буде. Це після такої посади. Та хіба мало є прикладів.

Освічена, наприклад, людина. Освітою керувала. Всі Іваном Івановичем величали. Теж була заслабла, хоть і в легкій формі, але на «многосторонню» орієнтацію. Так щоб же ви думали? Кинула освіту. Псалми співає і з попами навхрест бореться, «ісповіденієм зайнялася». Одного єпископа так посповідала, що той на письмі царства небесного зрікся.

Зустріла якось мене.

– Почекай, – каже, – Головноуповноваженим буду! Я тобі покажу фейлетон!

Отаке робить орієнтація!

Розповсюджується орієнтація не через вошей, як тиф. Найбільше слабнуть від портфелів або стільців безумовно знаних, що стоять перед столами під зеленим сукном. Що за причина заховується в тих портфелях або стільцях, і досі з’ясувати вченим не вдалося. Але статистика яскраво підкреслює, що іменно найбільше захворюють в такий спосіб.

Дивишся – людина як людина.

Як тілько дали їй портфеля – вмент почина бігати очима, на кого б їй орієнтуватися. І нарешті вскоче, як кажуть:

– По саме тпруті!

І гине.

Як же запобігти цьому лихові?

Певних, мовляв, специфічних засобів, як-от неосальварсан при зворотному тифові або хіна при пропасниці, – ще не винайшли.

Головне – профілактика.

Полягає вона в тому, що особам з упертим нахилом до орієнтації не дають портфелів або не сажають на оті стільці.

А як цього зробити не можна, то треба слідкувати, щоби людина перехворіла орієнтацією на самого себе. Це найлегша форма. Перехворівши раз, дуже рідко слабують удруге.

Я, наприклад, перехворів на орієнтацію ще в дитинстві. Тоді, ще ні профілактики, ні симптоматичних методів лікування не знали…

На що я орієнтувався – не скажу.

Мене били довго й уперто…

Помогло!

Але цього способу лікування я не рекомендую.

Хоча…

Високоповажний п. редакторе!

Вибачте, що трохи вас потурбую. Розумієте, з того часу, як центральна українська влада залишила Кам’янець, до мене майже на кожному кроці звертаються мої знайомі, що залишилися в Кам’янці, зі стереотипними запитаннями.

Що воно таке скоїлося.

Що я роблю.

Що я думаю.

Що робити.

Що буде далі.

Запитання ці остілько серйозні й широкі, що я не маю змоги відповісти кожному зокрема, позаяк (іменно і лише «позаяк») запитують мене переважно на вулиці, і поки я відповім на одно запитання – уже змерз. Ну, зрозуміло, прірва незадоволених.

Так дозвольте через безумовно поважану вашу газету, мовляв, раз і назавжди з’ясувати вищезазначені питання.

Прошу панів зацікавлених!

Що скоїлося.

Скоїлося ось що. Армія Української Народної Республіки зрадила Галицьку Армію і передалася до Денікіна. Галичани не витримали, фронт прорвався, Денікін зайняв Кам’янець. Влада втекла. Залишила урядовців. По ще неперевірених чутках – поляки очистили територію України. З боку (ще не з’ясовано з якого) наступає Антанта на чолі з Гінденбургом. Бачили в Смотричі одного міноносця. Прорвався один танк. Оце й усе!

Що я роблю.

Нічого не роблю. Одержав добові й платню по перше січня. Вижав допомогу. На якого дідька я маю робити?

Що я думаю.

Думаю я багацько дечого. Але всього не скажу. Скажу лише:

– Якби ми всі та взялися, та…, та…, та…, та це та, то, може б, оцього всього й не було б.

Що робити.

Я б це запитання поставив так!

– Чого краще не робити?

Ось чого:

Не спиняти мене на вулиці й не запитувати. Не відводити мене осторонь і пошепки не запевнювати, що денікінці заарештували уряд, що всіх нас інтернують; що Петлюра в згоді з Денікіним, що все суть наслідки політики соціалістичного уряду, що грошей наших не приймають, що ми ніколи держави не збудуємо, що ми мрійники і що наші селяни не хотять землі.

А як ви все ж таки хочете знати, що робити, так я вам скажу:

– Відкрити школу танців!

І весело, й тепло!

Що буде далі.

Попи кажуть, що буде «пришествіє». А я не хочу.

Я певен, що буде Українська Народна Республіка. Ні від кого не залежна. Особливо не хвилюйтеся! Знову будемо служити в міністерствах, одержувати добові й допомогу і лаяти соціалістичний уряд.

Усе буде, як і було… Селяни визволять! Їй же богу визволять. Уже почали!

Прошу ще раз вас, п. редакторе, вибачити за турботи. Не міг не написати. Мушу. Хвилюються ж.

Пийміть і М.Н.

Антанта Науковий вислід

АНТАНТА!

Скажіть, хто не чув цього слова?

Чи знайдете ви у самому найтемнішому закапелочкові земної кулі хоч одну людину, яка б ніколи не чула або ніколи не сказала слова «антанта»?!

За останній же час назва ця пролізла в уші, очі, ніс.

Вона, як кисень або водень, стала необхідною частиною повітря!

– Антанта дозволила!

– Антанта не дозволила!

– Антанта так сказала!

Антанта… Антанта…

Антанта тут! Антанта там!

Скрізь Антанта!

І от, не дивлячись на таку величезну популярність цієї самої Антанти, я нігде в літературі не здибав більш-менш повного й безстороннього освітлення тієї особи, що заховується під магічною назвою Антанти.

Цю білу пляму в світовій літературі я, з належною мені скромністю, постараюся замазати.

Мазатиму сумлінно й уперто.

Тому увага!

Антанта – це там! Отам, куди всі дивляться зараз! В Європі. На Заході.

Це – Франція, Англія й Америка. Разом.

Була ще й Італія, та, як кажуть, загула. Може, ще й не зовсім загула, але гуде. Гуде уперто й голосно. Але це нас найменше торкається. Хай гуде. Не будемо їй перешкоджати.

Звідки ж постало це страшне і разом з тим велике слово:

Антанта?!

Багацько вчених (між іншим, і дуже вчений київський Шульгін) запевняють, що слово «антанта» є французьке і визначає собою ніби згоду.

– Entante – згода!

Але запевнення це цілком безпідставне. Мало чого хто (єсть вже вчений) не скаже.

– Entante – згода!

Ні, голубчику, ти доведи, і науково доведи. А так кожен може сказати.

Це тобі не:

– Pardonne – вибачте!

Це всякому зрозуміло, а от Entante – щось іншого.

Мені до сеї пори довелося здибати натяк на пояснення цього слова в знаменитій книзі знаменитого вченого французького Шалпанда (т. 1, стор. 6).

Але лише натяк. Дальші міркування несподівано дали мені більш-менш правдиві дані щодо походження слова «антанта».

Виявляється, що слово «антанта» складне. Складається воно з двох слів:

En – замість неї, нього, них… і tante – тітка, тьотя, тьотінька. Разом: entante – замість тітки.

Це вже, безперечно, більше походить на істину.

Справді, яка Антанта – згода? При згоді, навіть незакордонний, рідко коли спільники за чуби беруться. А в Антанти це єсть.

Аж чуби тріщать.

Я не буду торкатися причин «тріску» антантських чубів, бо це мене в моїй праці теж не торкається.

Я буду об’єктивним цілком.

Друга назва (Антанта – замість тітки), як я вже сказав, безперечно, правдивіша.

Усі держави, всієї земної кулі, мов зговорилися, вважають пані Антанту за тьотю.

І так біля неї і сяк коло неї:

– Чи дозволите, тьотінько?

А тьотя, надута тьотя, лише головою покивує. Сама ж – ні з місця.

Стара вже тьотя, черевата. Важко їй соватися.

А всім вона замість тьоті, потому й Антанта!

І бояться тьоті…

Здається, довів?

Народилася Антанта з великими потугами у 1914 році. Народилася кволою, худенькою, бліденькою. Довелося на перших порах штучного дихання додавати, щоб трішки оживити її. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінденбург. Дихала вона тоді часто й поривчасто. Але «видихала».

У 1917 році захворіла тьотя, і тяжко захворіла, на російську революцію. Хворіла майже цілий рік. Ледве-ледве не сконала. Але в 1918 році Господь зглянувся над нею й послав німецьку революцію. Німецька революція раптом підняла хвору Антанту на ноги, і з того часу, дай Боже не зглазити, почала поправлятися наша тьотя, і зараз так її розтаскало, що й не впізнати.

Зразу тьотя, як одужала, не дуже сердитою була. Особливо привітною здавалася для малих племінників. До всіх з такою усмішкою ласкавою:

– Ви, – мовляла, – мої надії!..

Так ото вона до них люб’язненько.

Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям на втіху.

П’ятнадцятого так і не видумав. Хоть і зараз ще, кажуть, лежить та в лобі колупається. Виколупати п’ятнадцятого хоче.

Хороші ті пункти такі.

Усіх тьотя не забула. Всім належне пообіцяла…

Пообіцяла тьотя!

Ну, значить: «Обіцянка – цяцянка, а дурневі радість!»

Усе, значить, як слід.

Як по писаному…

Є ще в тьоті помічник-управитель – Клемансо. Але це вже людина підстаркувата. Держить його тьотя виключно для того, щоб поясницю їй чухати, коли в неї соціалістичні прищі засверблять. Та іноді ще як сяде де-небудь у тьоті соціалістична конференція (бува й таке), то йодом маже, щоб розходилася. На манір домашнього лікаря себто…

За останній час хворіть тьотя стала. Часто кахикає блокадами, завелися в голові добровольці. Чухається весь час, нервується. На домашній нараді кревні вирішили, щоб тьотя почала їсти малих націй. Почала. Але, кажуть, почався рак шлунка і невдержаніє. Щось у тьоті не держиться. Здається, колонії. Умре, мабуть, тьотя…

Але ще вона бадьориться… Налякує… Дехто ще слухає…

Це я дав науковий вислід.

Не повним він буде, коли не додам до нього ще погляду на Антанту широких кіл населення…

Бо знаєте ж: vox dei, vox populi![3]

Якось я зустрів селянина, що заорював панську землю.

Кажу:

– Що, дядюшко, панську? А Антанти не боїтеся?

– А істик, – каже, – в мене навіщо?!

Цікаво:

– Що людина робить, коли їй нічого робити?

Правда, чудернацьке питання?

– Що робить, коли робити нічого?

– Звичайно, нічого не робить! Що вона робитиме, коли робити нічого?

Але це лише так здається.

Уявіть собі – роблять!

Дехто так іменно лише тоді й робить, коли робити нічого.

Що ж він робить?

Ну, це, розуміється, цілком залежить від вдачі.

Знаю, наприклад, багатьох, що в такі хвилини крутять великим пальцем правої руки навколо великого пальця лівої руки.

Деякі в таких випадках заплющують очі, і, що-небудь згадавши, намагаються попасти одним пальцем у другий.

Од того, чи попав він пальцем об палець, залежить те чи інше вирішення справи.

Це люди серйозні, безумовно.

Така людина поворожить, поворожить, та й напише:

– «Чи здатне наше селянство до влади?»

На цей раз бідолашним селянам не повезло: не зійшлися пальці у автора!

Ну, розуміється й:

– Не здатне!

– Ні в якому розумінні.

Ані в суб’єктивному, ані в об’єктивному!

Навіть більше:

Маємо 40 мільйонів дикунів.

Розумієте, 40 мільйонів!

– 100 %!

– «Самой» африканський дикун!

У автора знаменита щирість. Навіть себе не пожалів.

Так до дикунів себе сопричислив!

Я не буду доводити протилежного:

– Самому себе, звичайно, краще знати.

Але, в якій, можна сказати, «хорошенькій державі» живемо.

Народ – дикуни.

Наслідки його думання й праці – 40 мільйонів нулів.

За два роки революції не виявив ніякісіньких бажань.

Нема в його ніякого розуміння державності.

Навіть – ще більше здичавів!

Мовляв:

– Не держава, а прерії південноамериканські.

Так і уявляється серед цих джунглів, що кишать українськими індійцями, благородний білий автор верхом на зебрі, з рушницею за плечима і з ласо в руках.

Стоїть цей «блідолиций брат», а навколо його дикі тубільці, – і говорить:

– Дикуни! Сліпі ви й темні егоїсти. Хіба ви здатні виявити те, що ви бажаєте? Хіба ви знаєте, чого вам треба? Хіба ви можете правити собою так, як вам хочеться?

Ви заслуговуєте на жаль, на співчуття, але не на владу. Я це знаю.

Я буду правити вами!!!

Так-то воно так!

Правити, звичайно, можна! Чому не поправити?!

Одно лише не зрозумію.

Коли хочемо правити, так зразу находимо й дикунство, й темноту, й сліпоту, й егоїзм!

А щоб оце саме «правити» до рук попало, щоб було чим правити, тоді народ нічого собі! Гарний!

І брати, і надія, і сякий, і такий!

Як лише вижене того, хто цього «правити» не дає, тоді:

– Мавр зробив свою справу, мавр може піти.

Не гаразд це все і не нове воно для нас!

Давно колись усі звернули увагу на одного «суб’єкта», що підривав корінці у дуба, з якого жолуді їв!

Ніхто не хвалив його!

……………………………..

Погано, коли людині нічого робити.

Трішечки історії…

– Он ужасний дипломат!..

Ця фраза дуже довго сиділа гвіздком у моєму мозкові.

Почув її давно колись, коли ще не знав ні про існування міністерств закордонних справ, ні взагалі про зовнішні державні відносини.

Сказала цю фразу людина, на яку я завше дивився роззявивши рота.

– Такою вона мені здавалася розумною!

Уже тоді я інстинктом відчув, що дипломат – це щось не просте, щось не таке, як усе інше.

Ясно лише уявив собі, що дипломат – людина.

І ось тепер, коли мені минув уже призив, коли я взнав, що існують держави, що існують поміж цими державами різного роду стосунки, узнав також, що кожна держава, якою б вона не здавалася святою, існує лише для того, щоби «об’єговорювати» собі подібних, я тепер цілковито розумію з таким завзяттям сказану тоді незрозумілу для мене фразу.

«Он ужасний дипломат!»

Не скажу напевне, в якому розумінні була в той давній час сказана ця фраза, чи в політичному, чи прямо цей «ужасний дипломат» когось надув у звичайних обивательських відносинах, – це не має значіння. Важно лише, яким тоном це було сказано.

По тону самого виразу було ясно, що сказано не даремно. Отже, значить уже й тоді дипломатія відігравала не малу роль…

– У сучасний мент усе вирішиться лише шляхом дипломатичних комбінацій!

– Усе буде зроблено дипломатами!

– Ніяка збройна сила тут не поможе… тут може зробити лише дипломатія!

– Якби наші дипломати не сиділи, а…

– Якби туди послати справжнього дипломата, то може б…

– Ні, таки NN справжній дипломат, подивіться, як піддурив…

Ці фрази ви тепер почуєте на кожному кроці.

Про дипломатів балакають на вулиці, в кафе, вдома, в редакціях…

– Скрізь і всюди!

Що ж воно таке за дипломати?

Дипломат – людина, уповноважена урядом на те, щоби виступити у всяких справах перед чужою державою; дипломатом також називають всяку хитру людину (З. Петренко. Словник чужих слів, що вживаються в українській мові).

Людина, значить, уповноважена урядом виступати у різних справах перед іншою державою є

– Дипломат!

Друге значіння дипломата, що він взагалі всяка хитра людина, лиш розглядати не будемо. Це для нас не цікаво.

За наш погляд.

Не всякий хитрий – є дипломатом.

І навпаки.

Кажуть – ще, наприклад:

– Хай дурний, та хитрий…

Але це там, по-нашому, не є абсолютним.

Ми звернемо нашу увагу на дипломата в першому значенні цього слова.

Дипломат – людина. Факт!

Уповноважена урядом. В більшості випадків – так. Уповноважена.

Антропологічні висліди показали, що дипломати мають приблизно такі прикмети.

1) Дипломат є людина метушлива і, замість, «вибачте» завше говорить pardonne.

2) Уміє зав’язувати краватку, носити візити й сурдута і не зовсім твердо знає, яку державу він репрезентує.

3) Має англійський проділ на голові, принаймні не менше чверті аршина довжини.

4) Знає трішки яку-небудь чужу мову і не завше знає рідну свою мову. (Останнє, між іншим, од нього й не потрібується.)

5) Носить короткі штани і жовті на ранту черевики.

6) Має пластичні, гнучкі рухи.

7) Голову має не більшу, ніж сама велика у представника тієї держави, куди посилається дипломат.

Це важно для того, щоби він у перший же день міг купити модного в тій країні бриля.

8) Голос у дипломата не різкий, оксамитовий, заспокоюючий.

9) Говорить дипломат лише правду.

10) Знає ноти.

11) Знає також добре і біржові справи. Скільки, наприклад, коштує на наші гроші франк, лея, рубель.

Знає це більше практично.

Така людина, одержавши від свого уряду дипломатичне призначення, бере уповноваження, купує словник, бере багацько грошей, всіх своїх родичів, усміхається і йде.

Приїхавши на місце, випускає яку-небудь ноту.

Балакають дипломати виключно нотами. Це надзвичайно оригінальний спосіб розмови.

Ну, значить, випустить ноту і сидить. Сидить, сидить і сидить.

Коли ж держава, що його послала, з болем запитає:

– Що ж ви там робите, дипломате ви?!

Він посилає шифровану депешу приблизно такого змісту.

– Штани деруться крапка у тата бурчить крапка.

Це значить:

– Становище поліпшується. Вишліть гроші.

І так аж до слідуючого державного перевороту, коли на його місце їде новий дипломат.

Словом.

– Perpetuum mobile![4]

Це Perpetuum mobile ми спостерігаємо вже на протязі двох років з гаком.

На обов’язок дипломата покладається вести ще дипломатичні розмови.

Розмови ці полягають в тому, що дипломати, зібравшись де-небудь, «об’єгорюють» один одного.

Наші дипломати в даному разі грають виключно роль об’єктів «об’єгорювання» дипломатами інших держав.

За останній час набирає все більшої й більшої ваги колективний дипломат.

Зветься він:

– Капелою Кошиця.

Теоретичних вислідів про цей цілком новий тип дипломата ми нігде не знайшли.

Знаємо лише, що в головному цей колективний дипломат походить на поодинокого свого колегу.

Працює «нотами».

Кажуть, що практичне його значення величезне.

Поживемо, побачимо.

Михайло Семенко. Інтимні поезії.

«П’ЄРО ЗАДАЄТЬСЯ». Фрагменти.

В-че Т-во «Ґрунт» 1918 р. 92 стор. Ціна 8 карб.

Тяжка штука взагалі критика. Тим паче критика поетичних творів. Поезії. Щоби віршувати, поетично віршувати, потрібний настрій, натхнення. Багацько, взагалі, відповідних умов.

А тут підходиш, береш книжку поезій, розгортаєш і спокійно, мов хірург, риєшся в криках поетового серця.

Перед нами книжка поезій (інтимних!) Семенка «П’єро задається».

В супроводі дуже несприятливих умов писав Семенко свої поезії.

Дивіться:

– «Я розхристаний і настовбурчений…

– Я розперезаний і натотурчений ніс…

– Роздратований і до вісі розкручений –

– Розфарбований…

– Я роззявлений. Я обездзвонений,

…………………………………..….. обеззвучений».

Уявіть собі в такому вигляді писати поезії.

Людину роззявили, розхристали, настовбурчили, розперезали, роздратували, розкрутили й натотурчили.

Та ще й розфарбовують і обездзвонюють.

А ти пиши!

Пиши та ще й мовчи.

Потому:

– Обеззвучений!

Але Семенко людина енергійна, сміла.

– «Я смілий» (Стор. 9).

Він вирвався й кричить:

– «Дайте людей сюди… дайте ворога» (Стор. 8).

Але ворог, очевидно, зник…

Бо далі вже поет зазначає:

– «Я переміг безмежно гострий біль» (Стор. 13).

– «Забув я рани» (Стор. 17) і «Хочу додому я, хочу в Київ…» (Стор. 20).

У якому ж це його місті так «розроботали»?

До Києва поет не поїхав, бо на стор. 6 заявляє:

– «Хочеться далі, ну, хоч в Австралію».

Ми його розуміємо:

Після такого і за Австралію схочеться.

До Австралії Семенкові виїхати не вдалося, і він пішов «нюхати осінь».

– «Люблю нюхати осінь» (Стор. 22).

Чому б і ні?

У таких випадках краще нашатирного понюхати.

За найкращу поезію Семенка ми вважаємо по змісту і по формі вірш «Ю. Туш». Особливо (стор. 30) кінець.

«Повновладно і безкарно

До коліна світ схилю.

Пригадайте-но безхмарне:

Сте клю елю плю.

Скую.

Ую.

«.

Пише свої поезії Семенко виключно серцем.

І сам своєму серцеві за це призначає й гонорар:

«Серце, серце моє ледве дише

Ніби йому дали сто різок».

Дати безумовно слід. Навіть 200!

Тілько на серцеві.

Поет ніяк не може знайти себе…

Хто він?

Усе запитує:

«Хочете знать, хто такий – я?

Я вахляр!..………………………….

Хочете знать, хто такий я?

Я – фігляр……………………..

Хочете знать, хто такий я?

Я – газель» (Стор. 42).

Іноді поет щирий цілком:

«Я невдоволений, я розчарований,

Скажу простіше – цілком нудний я» (Стор. 20).

– Правильно!

– Держава!?!

Як вабить до себе це слово.

Який в ньому почувається таємничий і разом з тим прекрасний зміст!

– Держава!?!

Скілько з-за цього слова загублено молодого та чудового! Скілько зіпсовано нервів!

Скілько продумано мозку! Скілько перечитано!

Скілько удержано наперед утримання!

А скілько вкрадено скарбових грошей!!!

……………………………..

Ні, краще не буду я тут пригадувати, скільки того чи іншого було із-за

– Держави!

Це справа історика. Моїм завданням є намалювати коротенький нарис всього того, що з’ясовує в собі слово – Держава.

……………………………..

Тут я «вибачаюсь» (так і читайте «вибачаюсь!»).

Може, я помиляюсь, але мені здається, що не всі ще ясно собі уявляють, що таке є «Держава» і взагалі що таке все те, що до неї належить і сполучається з нею…

Для них, власне, я писатиму…

…Але все одно!

Якщо таких уже немає, я все ж таки напишу, пам’ятаючи, що:

«Repetitia est mater studiaum»[5].

Так я почну! Слухайте ж!

Думати про Державу, як про щось таке, при котрому:

1) Звичайні бухгалтери мусять бути міністрами фінансів,

2) Залізничні механіки – директорами політичних інститутів,

3) Диригенти танцями у Проскурові – міністрами закордонних справ;

4) Звичайні містечкові бакалійники – закордонними торговельними агентами;

5) Усі, хто в окулярах, – професорами університетів;

6) Усі, хто мав власного сурдута, – послами й посланниками. І т. п., і т. п.

Думати так є колосальною помилкою. Дивитися на державу, як на:

а) свою особисту власність,

б) корову, яку можна доїти, коли вгодно і як угодно,

в) няньку, що мусить 35-річну дитину поїти з пляшечки молочком.

Теж безпідставно, нерозумно і помилково.

Держава має свою історичну давність, сиві традиції, свій певний непохитний ґрунт, свої завдання й цілі…

І не нам хитати цей ґрунт!

І не нам зміняти її завдання й цілі!

І не нам перефарбовувати її сиві традиції.

І не нам…

Ну, буде! Годі!

Не нам, то й не нам! Чого я хвилююсь?

Що ж таке Держава?

З яких елементів вона складається і якої мети вона прагне?

Треба вам знати, що я в свій час надзвичайно цікавився цими питаннями.

Сам я правник, але, як кажуть, «не укінчений». Не вспіли «укінчити». Але в цих справах я розбираюся добре. Все одно, як у місячнім утриманні.

І от, розумієте, кого я не питав, як я хитро до безумовно досвідчених людей в цій справі не підлабужувався, ніхто мені ні разу, точно й певно не сказав!

– Що таке Держава!

Як тілько спитаєш:

– Скажіть, будь ласка, що таке Держава?

– Держава?! Хіба ви й досі не знаєте, що таке держава? Дивись! Держава?! Хм! Це ж… Народ… влада…

І почне викладати про те, з чого складається і т. п., і т. п.

Прямої відповіді так й не дасть!

А я вам зразу скажу:

– Що таке Держава?!

– Держава це те, що нас держить!

За віщо вона нас держить, це її справи. Але держить!

Я б, наприклад, багатьох би не держав…

А «совсем даже наоборот»!

Позаяк же (зверніть увагу – красиве слово) я в державні справи не втручаюся, то перешкоджати їй у цьому не буду.

Хай держить!

Державу складають три елементи.

Терен, народ і влада.

Без них Держави не може бути.

Терен.

Трішки в бік. Терен – це не той терен, що співають:

– «Терен, терен коло хати».

Ні! Це є інший терен. Місцевість. Територія. Спинятися на цьому я довго не буду. Це справа Уманця, Дубровського і інших Терпилів… «Вибачаюсь»!

Так, значить, терен.

В Державі, значить, мусить бути терен.

Потім, значить, мусять бути народ і влада…

У нашій Державі – терену цього самого хопить.

Народу теж до біса!

Прямо не народ, а «народець».

І якого тобі хочеться!

Штук на п’ять національно-персональних автономій вистачить…

З цього боку ми цілком забезпечені. Та слава Богу не без того, що і не народився. Народ ми молодий! Недавно лише вискочив на арену державного життя.

Сил хопить!

Влада?!

Ну владами нас Господь теж не обділив.

Українська – одна!

Денікінська – друга!

Польська – третя!

Більшовицька – четверта!

Головноуповноважений – п’ять.

Махно – шість!

Аж шість!

Гадаю, що більше й не потрібно.

Для якої завгодно Держави вистачить.

А для молодої так і занадто вже!

Хоча, якщо кому здається, що замало, будь ласка, можна ще утворити! Ми нащот цього мастаки. Скільки завгодно.

Як бачите, з боку ґрунтовних державних елементів ми є цілковитою Державою.

Так от, панове, що таке є Держава.

Які ж завдання й цілі Держави?

Вище я вже зазначив, як не треба думати про Державу і як не треба на неї дивитися.

Як же треба дивитися на Державу й думати про неї? Бачите, панове!

Я пишу виключно для дорослих. Мені якось ніяково навчати дорослих людей…

Дивіться й думайте як хочете!

Коли в того, хто це прочита, голова прироблена до шиї не лише для того, щоби носити кашкета, він і подивиться і подума…

Правда?

Я, як особа безумовно зацікавлена у підписаному редакцією «Нашого Шляху» питанні, дозволю собі допомогти поважаній редакції розпреділити роботу поміж всіма урядовцями, що «шалаються без діла» в Кам’янці.

Берусь я за це, гадаючи, що поважана редакція як раз заклопотана вирішенням питання: «Чи здатне наше селянство до влади» і «Яка земська реформа в нас пройде» – і не має змоги довести початої нею справи до кінця.

Поважна редакція якось занадто вже в загальних рисах накреслила, що повинні робити урядовці, а останні тепер й не знають, куди ж кому вдатися:

– Чи до міліції, чи то гайнути з повісткою від мирового або судового слідчого, чи то «вижимати» з населення податки, або бігти в шпиталі.

Я дуже прошу поважну редакцію вибачити мені, що втручаюся в справу. Найкраще, на мій погляд, розприділитися так!

1. Головноуповноваженого – призначити, безумовно, поліцмейстером, нижче ніби не можна, бо образиться.

2. Товариша міністра преси й інформацій – старшого прикажчика у міському шпиталю.

3. Референта по опікуванню – мамкою в міському дитячому притулкові.

4. Референта внутрішніх справ – базарним старостою.

5. Референта по народному господарству – консультантом по закупці яєць для міського населення.

6. Референта по освіті Старщина – дезінфектором шкільних будинків.

7. Референта по м-ву юстиції – десяцьким по збору подушного.

8. Референта по єврейським справам – завідуючим «коробочним збором».

9. Редактора «Нашого Шляху» – завідуючим асенізаційним обозом.

10. Останніх референтів і осіб перших III класів, гадаємо, найліпше буде призначити завідуючими районними вошобойнями. Це справа, на наш погляд, найважніша, бо боротьба з тифом є одним з найсерйозніших завдань моменту.

11. Осіб IV і V класу – участковими приставами.

Далі, значить, вищі підберуть собі відповідних помічників і т. п., і т. п.

«Та як ушкваримо!»…

Мене нікуди не призначайте. Мабуть, вишлють. А поки що «пошалаюся».

Пам’ятаю – дід завше мені казав:

– Будь, дитино, льогічною й не дери штанів.

Діда слухати я мусив.

Штани, звичайно, дер. Але обережно:

Боявся діда.

І вже тепер дорослою людиною, коли вмію читати «Наш Шлях», коли знаю, що для того, щоби одержати допомогу, треба зіпсувати тисяч з п’ять недешевих і потрібних книжок ощадної каси, коли бачу, що для того, щоби тебе висунули на посаду помічника Головноуповноваженого, треба бути пасічником і зовсім не бути в Рівному під час Оскілківського вибрику, – лише тепер, кажу, я зрозумів, що дід мій «гаварил глупості».

А саме.

Щоби бути мені льогічним, треба було навпаки – дерти штани.

У противному разі я був би якраз нельогічним.

Бо штани я дер послідовно й систематично.

Нагадали мені льогіку мого діда думки про те:

«Яка земельна реформа в нас пройде?» («Наш Шлях», Ч. II.)

Земельна реформа нашого соціалістичного уряду, як виявляється, нікчемна.

І чому?

Ось чому!

«Не будуть закінчені “визволенні” російські реформи Олександра II. А тепер вони мають бути доведені до кінця».

Їй-богу! Так і написано!

Щоби закінчити російські реформи, треба мати Росію.

Щоби закінчити «визвольні» реформи, треба мати кого визволяти.

Щоби мати кого визволяти, треба закріпостити.

І т. п., і т. п.

Потім, значить, найти підходящого Олександра II.

Ну, а за Валуєвим, звичайно, зупинки не буде.

Він уже готовий!

Та й починайте, з Богом!

Принаймні.

І логічно, й……….

Може, не знаєте, як формулювати аграрний закон?

Так я вам і це підкажу!

Де моя не пропадала?!

Починайте так:

– Арт. I «Осєни себя кресним знаменієм, православний народ».

І далі по всіх школах хором дітки виспівувать будуть:

– Посмотрі, в избє мерцая,

Светит огонек…………………………….

– Харррашо!..

– Їй-богу, харррашо!!!

Трудова громада. – 1919. – 14 грудня

Сон (Ну, звичайно, в Різдвяну ніч)

Приверзлося!

Усі кутки хрестив, подушку. Сам хрестився. Приверзлося!

І так кожне Різдво! Чого тілько не снилось?!

– Були янголи, коники, ялинки, цукерки.

– Були книжки, вчителі в мундирах, еполетах, окулярах.

– Були врядники, справники, пристави, губернатори.

– Усього було!

Раз навіть автономісти-поступовці у 1917 році приснились. Чхав, розумієте, тижнів з чотири! Такий нежить ухопив! Смалений кошачий хвіст і той не брав.

Але такого, як цю ніч, їй же богу, не було.

І де воно в дідька взялося?!

Та різноманітне яке?!

……………………………..

Розумієте, стою нібито я за Кам’янцем на Борщівській соші.

Коли це як засмердить! «Бореєм» подуло! Дивно, думаю собі, і «шлях не новий», а Бореєм смердить.

«Щось, – гадаю, – буде! Коли так!»

Озирнувся! Аж ось з міста виходять усі, значить, представники, усіх, значить, офіцій, на чолі, значить, з головним. Трохи оддаль Генеральний писар Варивон, з пером за вухом у віц-мундирі і в білих штанах з золотими лампасами.

«Що, – собі думаю, – це все значить?»

Зирк уперед! А з-за кордону суне Українська держава, увесь український, можна сказати, народ. Чоловік з тридцять, попереду кабінет. Народ усе діловий, мудрий. Усі в брилях-котелках, в полосатих штанях, в сурдутах. А позаду евакуйовані «додому» урядовці. Усі такі оздобні, добре одягнені, і ніхто тифом не хворів.

Коли це «наші» представники, значить, як вжарять:

– «Слава Вкраїнському Народові!»

Я – ходу!

А Борей тиче мені квача й мазницю.

– Маж!

– Кого, – кажу, – дядінька?!

– Мене маж! Нас маж! Усіх маж!

– Навіщо, – кажу, – дядінька?!

– Щоб дуже!

– Та ви всі, – кажу, – й так, слава тобі, Господи…

– Маж! – та тупне. – Видихаємось!

«Ну, – думаю, – вимажу. Хай ще посмердять»… Мазнув Борея. Мазнув писаря.

Регочуться. Раді!..

Аж ось писар як не підскочить до мене, та як не крикне:

– Кричи!

– Що?! – кажу.

– «Славу» кричи!

– Кому?! – кажу.

– Народові! Державі!

– Народові, – кажу, – можна! І державі можна!

Обернувся до Вінниці та як гаркну:

– Слава Народові!!!

І… прокинувся…

Не спав довго.

Нарешті задрімав. Коли знову!!

Ніби відчиняються в грубці дверцята і вилазить звідтам здоровенний чортяка, синій-синій як печінка, підходить до мене, бере мене за карк, підійма, і ми кудись ніби летимо.

– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

– До лона, – каже, – матері твоєї.

– Давно вже, – каже, – ти її не бачив. Скільки ти, – каже, – утисків приймив, скільки горя!

– Так чого ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..

– Мовчи, – каже. – Лети!

– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!

Летимо…

А за нами ніби хури зі збіжжям, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Якраз, думаю, добре.

Летимо…

Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.

І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:

– Ну, – вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вірующий» в мене залишився…

Наблизились. Чую, ніби голос.

– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…

– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати та збирати, краще робить»…

Прокинувся…

Почав хреститися…

Далі вже щось заплуталось.

Комусь кричав: «Борітеся – поборете».

З якимось пролетарієм єднався.

І ніби в того пролетарія кров з брови текла…

Потім ніби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарій підходив до мене – прохав дозволу проповіді говорити…

Був ніби у Вінниці… Там клянуть Кам’янець і далі на захід…

Хотів ніби з кимсь федеруватися, та ніхто не хоче.

Так я плюнув та заснував українсько-польське видавництво, щоб довести всій «поступовій інтелігенції», що я є на світі і що Україна не на Філіппінських островах, а поруч з Польщею.

Потім ніби набрався, як самостійник, і реготався, як ен-ер.

……………………………..

Отаке верзлося!

Хай йому!

……………………………..

Приходжу до редакції.

– Грунський, чули?!

– Чув! – кажу.

– Проінтерв’ювати негайно!

– Добре! – кажу.

Признаюся, не люблю я інтерв’ю.

Соромлюся! Боюся!

Але… Наказ!

Мушу!

……………………………..

Представники уряду завітали до Кам’янця майже в повному складі:

1) В. о. голови ради міністрів.

2) Міністр закордонних справ.

3) Міністр юстиції і

4) Голова дипломатичної місії.

Не приїхав лише один державний секретар.

Застав вдома всіх чотирьох.

Розмовляв лише в. о. голови ради міністрів.

Останні лише слухали, але цілком погоджувалися з п. прем’єром, бо ніхто з них нічого ані додав, ані спростував.

Згода, очевидно, між членами кабінету – цілковита.

– Ну, так що ви хочете? – ласкаво запитав мене п. прем’єр.

– Особисто, я п. міністре, звичайно, нічого не хочу. А от громадянство, так воно цікавиться, доки воно, п. міністре, буде тут стра… стратегічне, значить, економічне, політичне? Взагалі, значить, ситуація?!

– Ситуація? Прошу!

Виїхав я з Кам’янця і приїхав до Варшави. Приїхав я до Варшави, зупинився в готелі. Приймали мене радо.

Вітали мене щиро. Місія працювала. Я працював. Усі ми працювали. Допрацювалися, значить, до декларації. Потім відпочивали, потім приїхали наші. Праця пішла з подвійною енергією.

Упорядковували національні колонії в Домбі, Ланцуті, Рівному. Відносяться до нас цілком прихильно. Та ви й самі можете в цьому переконатися.

Уже в Борщові нас умить зустрінуть і з проводирем аж до самої Ланцути препровадять. Нас визнають безумовно. Смішно навіть було б думати щось протилежне. Коли б не визнавали б! Це ж так натурально! Ми визнані, нас не змішують з іншими націями. Визнані. Визнані… Так і напишіть…

……………………………..

Так і пишу:

– Ми визнані… визнані…

……………………………..

Формуємо. Формуємо сильну, дисципліновану. Урядовців усіх одправили до Кам’янця. Обіцяють.

Розумієте, все обіцяють!

– Розумію, – кажу. – Все обіцяють!.. А як, пане міністре, Англія?

– Англія? Англія так це ж Великобританія, Ірландія, Шотландія, Індія! Лойд Джордж, значить! Нічого собі Англія! Взагалі!.. Англійський генерал мукнув. Так. Так… Сидів, сидів, а тоді:

– Ммммм!

Так і напишіть…

……………………………..

Так і пишу:

Англійський генерал сидів, сидів та тоді:

– Ммммм!

……………………………..

…А це щось та значить!..

Англійці, ви ж самі знаєте, оригінальний народ. Вони багато не балакають. Отак, знаєте, замука, а потім, дивись, з цього «мммм» вийде що-небудь!

– А як, пане міністре, Франція?

– Франція? Хіба ви не знаєте, що таке Франція? Франція тепер уже не Франція, а Англія!

– А як, пане міністре, стратегічне становище?

– Стратегічне? Міцно!

Ото як ми захопили Варшаву або вона нас (це все одно), то хіба лише яка-небудь небесна сила витіснить нас звідтам. Становище стале. Кріпко непохитне. Нерухоме.

– Дозвольте, п. міністре, ще одно запитання: Як економічне становище наше і наших сусідів?

– Наше – добре. Ми стілько всього маємо, що, як ви й самі бачите, ще в нас і в «депозит» беруть.

– А як там? Дорого? Хліб, наприклад? Цукор?

– Хліб?! Право, не знаю! Цукор?! Щось не пам’ятаю! є… є… пшеталянка – 200 марок пляшка; коньяк – щось 100–150 марок, в залежності від ресторанів; царська – 5075 марок.

Не дуже дорого! Жить можна!.. Взагалі я дивлюсь на майбутнє оптимістично. Ми переможемо! Заспокойте громадянство. Хай не хвилюється. Більше витривалості. Більше спокою. Майбутнє за нами!..………………………………

– Ну, а як ви тут? – у свою чергу запитав п. прем’єр.

– Ми, – кажу, – нічого, п. міністре! Живемо! Вашими молитвами, заступники, – кажу, – ви наші. Покахикуємо! Іноді, як уксусом, себто оцтом по-нашому, як запахне, до сліз кахикаємо.

Оповіданнячка нам пишуть. Розскази по-російському. Читаємо. Звеселяють нас тут потроху.

Вже аж чотири оповідання видали. В одному оповідали, як одним зарядом можна розрядити всі попередні. Цікаве оповідання. З фокусом.

А одно оповідання так таке гумористичне. Як усіх людей та на одно лоно поклали. Переплуталися! Борюкаються! Весело! І головний туди попав. Сміється та покрикує:

– Мала купа – подай ще!

Оптиміст він у нас. Усе в нього поміщується. І пішки вже ходить, а все всміхається.

Останнім оповіданням так зацікавили всіх від 14 до 60 років. Захоплюються та читають!

Взагалі, нічого! Ще тижнів два-три, думаємо, протримаємось. А там до вас – «в депозит»!

……………………………..

П. прем’єр встав. Встали й інші п. п. міністри.

Встав і я.

– Ну, прощавайте! – сказав п. прем’єр. – Так ви там уже, знаєте, як-то кажуть, взагалі, того-етого.

– Так, так! – кажу. – П. міністре, я тут уже, як то кажуть, взагалі того-етого. До відзенья!

……………………………..

Я вийшов.

……………………………..

«Запорожець за Дунаєм»

Театр Садовського.

Отак проходиш по місту і тобі кожні, принаймні, три дні кидається у вічі афіша:

«Запорожець за Дунаєм».

Так ото, значить, любить М.К. цю оперу.

Думаю собі: «Дай піду!»

Бачив я цього «Запорожця» разів, мабуть, з 30, як не більше.

«Може, – думаю, – побачу щось нового».

Нового я не побачив, звичайно, нічого, а просидів вечір з задоволенням. Сам М.К. Садовський був в доброму гуморі і К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».

А н д р і й – п. Овдієнко і О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.

До того чудово вони його співали.

І якби в О д а р к и – п. Малиш-Федорець – не боліли зуби, все було б більше, ніж чудово.

А то, розумієте, як співає Одарка пісню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому місці, де ото приспівує вона «Ой, мамо, мамо, мамо», нотка височенька, і п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так ніби сидить у зубного лікаря на кріслі і він їй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшної розпуки і жагучого болю виходить в неї оте саме «Ой».

А взагалі добре. Їй-богу добре.

Історія

Історія – слово грецьке.

Розуміти грецьку мову, звичайно, годі потрібувати від усіх громадян навіть Подільської губернії, самого міста Кам’янця.

А розуміють її оригінально.

Потому – грецька!

Добродій Соколів, наприклад, у своєму календарі, виданому Подільською губерніальною народною управою, розуміє історію по-своєму.

Історичні події, занотовані в календарі, безперечно заслуговують на найпильнішу увагу всіх інших істориків землі української, що ще чи то по перегляду, чи то за браком відповідних матеріалів не занесли їх на сторінки своїх історичних творів.

Ну, чим, наприклад, не історична подія:

«Народився С. Черкасенко»?

Або:

«Умер професор історії Лучицький»?

Або:

«Вступ до Кам’янця поляків»?

Або:

«Київ захоплено Денікіним»?

Можна сказати – не історія, а цукерка!

«Історичніших» подій зі свічкою не знайдете!

Хіба, наприклад, ну хоть народження М. К. Садовського не «історичніше» переяславської умови Хмельницького з Москвою?

Ну, звичайно ж, – «історичніше».

А все ж таки п. Соколів не всі важні події занотував у своєму календарі. Не всі п. Соколів великих людей народження заніс на сторінки своєї історії.

– Не всіх! Не всіх!

Багатьох обійшов! Багатьох образив!

Я хочу виправити цю хибу.

Звичайно, не попаде вже це все до календаря!

Спізнився я!

Але на 1921 рік матеріал буде готовий на радість п. Соколову, Подільський губ. народній Управі і всім тим, кого так зневажливо не помітив Соколів. А головне:

– Для історії! Для потомства! Для безсмертя!

Господи, благослови! Слухайте, історики!

1) Року Божого 1914 (не пізніше) народився останній поет землі Української І. І. Рулька, великий знавець незрозумілих полонізмів.

2) 19 листопада Р. Б. 1919-го «заборонив», а листопада 20 по наказу Директорії «упокоївся» Владика.

3) Р. Б. 1919-го велій стогін бисть у Кам’янці – вийшов «Наш Шлях».

4) Р. Б. 1919-го у місяці листопаді почалася одправка «в депозит». Хурами відправляються білки, жири, вуглеводи, телефонічне й телеграфічне, «живе» теж.

5) Р. Б. 1919-го одібрали авто і тому ходять теперка пішки.

6) Р. Б. 1919-го – Герць «всѣх знаешь» з Яблонським. Переможець – Яблонський.

7) На протязі Р. Б. 1919-го одні обіцяли, а другі раділи. Задоволені обидва боки.

8) Р. Б. 1919-го – Захоплення Києвом Денікіна.

9) Р. Б. 1919-го листопада 20-го «благоразумное население» м. Кам’янця купило, а листопаду 25-го продало ікону для зустрічі Денікіна. Гроші пропили.

10) Р. Б. 1919-го – лягли на лоно матері. Хто не хотів і того ковдрою прикрили.

11) Р. Б. 1920-го ен-ери збираються до Праги. Треба чотирьох, а їх усього два. Одержали півперепустки на двох. Посилають замість себе гребінця, бо Павлуша запустив оселедця.

12) Р. Б. 1920-го починаються «добросусідські» відносини. Пливе «добросусідське».

13) Року Божого 1919-го почав, а Р. Б. 1920 дасть Бог залишить М. О. Соколів складати календарі.

……………………………..

Звичайно, це не все.

Але до видання нового календаря я матеріалу підготую ще.

Трудова громада. – 1920. – 22 січня

Театр Садовського Дай серцеві волю – заведе в неволю

Про п’єсу писати не буду – вона стара і всім відома. Скажу лише кілька слів про виконання й тих, що виконують.

Боже мій! Боже мій!

Куди ми йдемо, куди ми завертаємо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував і захоплював, примушував плакати й сміятися?! Може, звичайно, й не винен М. К. в тому, що скоїлося? Що його покинули кращі сили? А може й винен?! Не знаю!

Але що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подібне до театру і тілько…

Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцеві волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлінно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролей. Зазначу лише, що новим «прем’єрам» п. п. Івановій, Кривецькій, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановій конче треба залишити копіювати попередню прем’єршу, бо невдала копія з поганенького оригіналу робить тяжке вражіння.

Ну, гаразд, це актори молоді, не досвідчені. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помічається.

Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навіть його прізвища не буду називати), – це цілковитий сором. Людина, очевидно, зовсім забула, що грає в театрі, та ще й в державному. Це – шарж, і шарж не тілько не дотепний, а навіть не чемний. «Гальорку», звичайно, він потішив, але це можна ж зробити й інакше: нап’ясти на ярмарку халабуду та й «перекидаться» собі досхочу на «потѣху почтеннейшей публики». Коли він сам не розуміє, що робить, то режисерові треба це припинити, ну хоть навіть збройною силою, як так не послухає. Бо це ж скандал! Їй-богу, скандал!

Взагалі вражіння від виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний і безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, інтелігентний, з іскрою Божою. Незважаючи на «слизьку» роль, нігде навіть найменшого натяку на шарж. Спокійно, витримано і прекрасно грав він і… врятував становище.

Щира йому за це подяка, бо, рятуючи становище, він рятував і рідне мистецтво і колишню славу театру Садовського.

Дуже приємне враження робить п. Івлів у невеличкій ролі парубка.

Розгнівався на нас Бог!

Дуже розгнівався!

Кожен день, по всіх церквах землі нашої Української усі православні християни щиро моляться:

– «І сохрани нас, Боже, от труса, губительства, огня, межвоусобния брані, нашествія іноплеменників»…

І що ж ви думаєте?

Приходжу до редакції.

– Трус і губительство!

Вирвався.

Біжу далі:

Вогонь! Губернаторський будинок, як свічечка. Запросили качать. Утік!

Смалю по Поштовці як ошпарений.

Молюся:

– Сохрани ж, нарешті, від «межвоусобния брані».

Де там?!

Прислухався – чую «брань». Та ж яку?!

«Междоусобніше» бути не може!

Виявляється:

Есдеки «браняться»! «Розбранились» і розпустились!

І все – орієнтація!

Я вже колись писав про орієнтацію, що це тяжка хвороба! Писав і як боронитися від неї.

Не послухались – от тепер і мають!

Заслабли на орієнтацію і вмерли.

«І казок про них не розкажуть, не будуть співати про них і пісень».

І ходе тепер, голова їхньої місцевої організації, і плаче, і сміється. Плаче, що вмерли!

Сміється, що живий!

– Живий, – каже, – остався! А знаєте, чому?

– Ні, – кажу, – не знаю!

– Надув я їх! Усіх надув! Вони думали, що кучерявий. Націлились за волосья! Я й утік!

– Вітаю вас, – кажу, – товаришу! Організуйтеся далі, – кажу, – «на всяк случай»!

Не схоронив, отже, Бог і від «межвоусобния брані».

Гнівається Бог…

Гнівається до того, що не тілько сохраняє від нашествія «іноплеменників», а навпаки:

Усіх нас «іноплеменниками» поробив.

– А за що? За що?!

– Ви думаєте, що не варт?!

– Варт! От, та ще як варт!!

– Потопу мало!

– Ви лише подумайте, що ми робимо? Що ми лише робимо?!?

Ось послухайте.

Іду по вулиці. Бачу: «Управа Подільської залізниці».

«Невже? – думаю собі. – От добре! Значить, живемо! «Управа» єсть! Може, – думаю, – й залізниця єсть».

Зайшов!

Сидять!

1) Начальник залізниці.

2) Пом. нач. залізниці.

3) Нач. ел. руху.

4) – возової.

5) – колії.

6) – матеріальної.

7) – комерційної.

8) – санітарної.

9) Головний юрисконсульт.

10) Головний бухгалтер.

11) Начальник канцелярії Начальника залізниці. У кожного з них своя канцелярія.

З діловодами! Урядовцями! Друкарками!

– Ну, як «Управа»!

– А чим же вони «управляють»?

Сидять і радяться, як до двірця перепустку дістати.

І нарікають на референта шляхів!

– Попризначав, – кажуть, – що ми тепер будемо робити? Ми ж на це гроші одержуємо! І гроші ж не малі! Треба ж хоть що-небудь робити!

– Пане референте!

Від себе вже до вас звертаюсь:

– Пожалійте людей!

Купіть у мого племінника «залізницю», вона хоть невеличка, але забавна. Як накрутиш паровика, так за ним усі вагони біжать! Цікава штучка! Їй-богу цікава! Купіть, щоб не забули, що таке паровик, а що – простий вагон. Хай крутять!

А то сумно ж їм!

Биться почнуть!

……………………………..

Вийшов з «Управи».

Зустрів знайомого інженера.

– Куди, – кажу, – це ви?

– Іду коньки купить. Призначили інспектором шосейних та водяних шляхів. Шосейні вже обійшов. А це куплю коньки, гайну по Смотричу. Треба проінспектувати водяні шляхи.

– Гайніть, – кажу, – гайніть! Раз призначили – гайніть!

Мусите……………………………………………………….

– Боже!

– Мало нам труси!

– Мало нам огня!

– Мало нам губительства!

– Де Твої громи небесні?!

……………………………..

– Панове!

– Ви знаєте що?

– Ми щось забули! Їй-богу, забули!

– Багацько пишемо, багацько працюємо, ще більше балакаємо, а забуваємо самі прості речі!

– І, розумієте, нікому навіть і в голову не прийде, що зрештою з нами буде те, що з тим знаменитим Микитою, який опинився в такому становищі, що:

– Ні сюди, Микито, ні туди, Микито!..

– Ви, звичайно, читали всі вже те, що й я читав?

– Таке довге, з артикулами?

– Консеквенцію відповідну з цього вивели?

– Тепер же поміркуйте!

– Ми вислали за кордон до всіх народів своїх представників.

– Представники ці сидять, репрезентують нас, намагаються, просять, требують, доводять, щоб нас визнали.

– Дехто вже нас і визнав.

– Про декого кажуть, він ось-ось визнає!

– Уже ніби крекче!

– А ви знаєте, що до одного народу ми свого представника й не посилали!

– Забули зовсім ще за один «закордон». Ви знаєте за який?

– За Україну!

Уявіть же ви тепер собі «пасаж», коли нас визнає і французький народ, і англійський народ, і всякий там американський народ, і всі інші народи.

– А український не визнає!

– Скандал же буде!

– Величезний скандал!

– Посилайте ж, поки не пізно!

Хай іде! Хай каже, що ми тут є, що в нас таке-то населення, така-то територія і що в нас, крім того, що зверху, ще й у середині, нетрі тобто, єсть. Та й не гайтеся!

Від рецензента

Я, їй-богу, абсолютно не розумію, навіщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що він хотів ним довести?

Я ж і сам писав, що актори молоді, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Києві? Ну так що ж?

– Добре, значить, грали, то й похвалили.

– Що ніхто з тих, що покинули трупу, ніколи в цій п’єсі участь не брав? Ну так що ж?

Грали, значить, інші, що були в його трупі тоді.

Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаємо. Образити, звичайно, я нікого не хотів і не хочу.

Я лише констатував факт, під котрим М. К. підписується обома руками. А я зовсім не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, він би зрозумів, для чого писано.

А то він почав «захищати», а вийшло навпаки.

Невже ви, шановний М. К., вважаєте ваших акторів за таких нездібних, що потрібно цілих 13 років під вашим режисерством, щоб вони добре грали?

Що ви, хай Бог милує? За віщо це ви їх так?

Я, наприклад, незважаючи на те, що, як ви пишете, «кидаю образливі нарікання в молоді ваші сили», і то гадаю, що вони у вас кращі, ніж ви про них думаєте.

В те, що вони повні любові до свого рідного краю й до мистецтва, я вірю і за це годен їм кричати «Славу» без кінця, а не тілько добрим словом підтримати.

Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому моєму бажанню.

Коли вони будуть грати добре, хоч це навіть буде раніш 13 років, будемо підтримувати. І не хвалити, а дякувати. Розумієте, шановний М. К., – дякувати.

У Кам’янці є Громада Полтавців та Слобожан.

В Громаді Полтавців та Слобожан є їдальня.

В їдальні є, звичайно, обіди. Цілком, як бачите, нормально. Але послухайте:

Зустрічаю знайомого.

Біжить. Очі червоні, налиті кров’ю.

Обличчя синє. Плюється, руками розмахує. Чумарка на ньому розкрита. Без шапки. Півголови без волосся: вискуб.

Я до нього:

– Товаришу, що з вами? Ви ніби не при всіх… Що таке? Чому це ви? Може, вас скажена собака вкусила?

Він став. Божевільно подивився. Потім як підстрибне та до мене:

– Їдальня… їдальня Полтавців та Слобожан…

І зомлів.

Одвіз я його до лікарні. Через два дні вмер.

Прочувши про такий трагічний кінець, я пішов до лікарні, довідатися, що за причина.

Сестра показала історію хвороби.

Читаю:

«…Хворий худий і блідний. Видко, що харчувався кепсько. Увесь час плаче. Часто мліє. Балака поривчасто, так що трудно розібрати. Із окремих фраз можна виявити, що він обідав в їдальні Полтавців. Приходив туди о другій годині і чекав. Чекав кожен день до п’ятої. Перші дні боліла голова. Потім почало трясти. В останній день кров ударила в голову… Далі хворий впав у непритомність і, проживши два дні, вмер…»

Д і а г н о з: Нагле божевілля на ґрунті обідів у їдальні Полтавців.

– ……………………………………………………………..……………

«Господи! – думаю собі. – Хороший такий чолов’яга, а від чого помер».

Зустрів потім я знайомого лікаря, розказав тому як цікавий випадок.

– Е, – каже, – ви не знаєте. У мене всі пацієнти полтавці і слобожани. – (Він невролог.) – Увесь бром випили. Я тепер уже й не оглядаю, як прийде, а просто питаю:

– Чекали?

– Чекав, – каже, – 4 години.

Зразу йому й ліків……………………………

Пропали земляки. А шкода – нічого собі люди! ……………………

Горенько, або