Вишневі усмішки. Заборонені твори

Замість фейлетону

Огляд закордонної політики

– Що я, справді, гірший за інших, чи що?

Яку газету чи журнал не розгорнеш, скрізь тобі:

– Огляд закордонної політики.

– «Вперед чи назад?»

– «Мирова катастрофа».

– «Світова пожежа».

– «Економічне банкрутство».

– «Всесвітня революція».

– «Нові політичні комбінації».

Et cetera et cetera…

Розумієте, заздрісно.

Усі пишуть, а я – ні.

Так оце і я вирішив оглянути закордонну політику за останні місяці.

Розуміється, це справа нелегка.

Але… Попробую.

Та й почуваю, що треба зазнайомити з цим питанням, а то багацько з наших громадян непоінформовані.

Зустрів одного приятеля.

Кричу:

– Товаришу! Де Шанель?! Чули?

Підходить.

– Продав, – каже, – 450 лопатками.

– ??

– Кого, – кажу, – продали?

– Та ви ж про шинель?!

– Про яку там шинель?! Де Шанель! Новий французький президент. Вибрали оце недавно.

– А-а-а-а! Вибрали?! Недавно?! Що з того? І банк запечатали теж недавно. Прощайте. Поцілуйте його в вічі, а він вас хай цмокне двічі. Та будете родичі: Де Шанель!

Людина, як бачите, зовсім не знайома з останніми закордонними міжнародними подіями.

Ну, як тут не напишеш?

Звичайно, не буду ж я робити огляд міжнародної політики всього світу. Я лише буду говорити про ту політику, що «отут» у мене сидить.

«Отут» – це значить, на потилиці.

Східне питання. Значить, так.

У Франції був Жорж Клемансо.

В Англії, на жаль, ще й досі є Лойд Джордж.

Хоч останній і каже, що ніби хоче на покой, але бреше – не хоче.

Одрізняються вони один од другого, як ви бачите, лише тим, що в одного «Жорж» стоїть спереду, а в другого – ззаду.

Так оці два Жоржі вирішили розв’язати східне питання в той спосіб, щоб відбудувати «Єдиную недѣлимую».

Наймили для цієї справи трьох дурнів. Колчака, Юденича та Денікіна.

Більшовики за нашою допомогою по черзі набили морду всім трьом.

Тоді ті ж самі Жоржі наймили четвертого.

Четвертий теж лізе, висовує потроху й свою. І його буде бита.

Оця вся процедура зветься тепер політиками:

– «Найболючіше питання Сходу».

– Чому – «найболючіше»?

– А ви як гадаєте? Як по морді б’ють, то хіба болить?

– Болить!

– Тому й «найболючіше»!

Друге політичне з’явище, яке цікавить нас також, як і інших, це – Версальський мир і його наслідки, що, як кажуть, вирішив питання Заходу.

Це справа така.

Зібралися у Версалі представники Антанти і закликали представника ворожої Німецької держави, щоб помиритися.

Прийшов бідолашний Карло Карлович. Один представник Антанти вхопив Карла Карловича за горло, другий – за ноги, а третій вперся йому колінком у живіт.

– Ну, що, – кажуть, – Карло Карлович, биться чи мириться? Миришся?!

– Ja! Ja! Bitte! Bitte! Рятуйте, хто в Бога вірує!

– Bitte, кажеш? То-то ж! Ну, йди! Значить, ми з тобою помирилися!

Карлович за ріжок, обернувся та кулаком:

– Почекай, бісової віри Антанта, я тебе помирюсь!

Поїхав додому, і тепер у нього армія більша, як у мільйон багнетів.

Так що ще довгенько дияконові в церкві доведеться возглашати:

– «І мира мирові у Господа просим!»

Третій цікавий мент у міжнародній політиці – це вибори президента Франції. Тут справа вийшла дуже серйозна.

Розумієте, Клемансо, гадаючи, що його оберуть, одружився з молодою дівчиною. Для салону, значить. Бо жінка, так вона на цих самих салонах дуже добре розуміється.

А обрали Де Шанеля! Клемансо в розпуці.

Та й справді чолов’яга вже старкуватий. Що він з нею має робити… Пише до Де Шанеля.

– Mon cher, – говорить, – Поль! Коли ти вже президентом, то забирай, – говорить, – собі і президентшу.

А той йому:

– Mon cher, – говорить, – Жорж! Не задля того я пішов у президенти, щоб всяких там чужих молодиць годувати.

А молодиця аж пінить.

– Що я за тебе, стара панчохо, йшла, щоб ти мені мемуари тут розписував… Обверсалився, та тоді в кущі?

За мемуари! У-у-у!! Клемансо! І діти такі Клемансо!

Та таке зчинилося, таке зчинилося, що, мабуть, і Лівобережну Вкраїну Польщі віддадуть.

Один лише генералісимус Фош не падає духом.

Як спитають:

– Ну, що, екселенція, як ваша кандидатура в президенти?

– Одноголосно! – каже.

……………………………..

Оце, так би мовити, найголовніші моменти сучасної міжнародної політики.

Хочеться ще зазнайомити вас з міжнародним економічним становищем. Про своє не буду говорити. Ви його гарно знаєте. Що ж до Заходу…

Ви, мабуть, спостерегли вже, що Захід може експортувати?

Це: цигарники, бібулку «Asadie», гребінці, паперові гаманці, масть для черевиків, цвяшки для підошов.

Імпортує:

– Пшеницю, цукор, залізо, вовну.

Товарообмін, значить.

У ч. 2 Віденської «Волі» І. Фещенко-Чопівський вмістив статтю під назвою:

«Що може дати Україна Західній Європі?»

Знаєте, що він пише?

Може дати:

– 10 мільйонів тонн усякого збіжжя.

– 300–600 тисяч тонн цукру.

– 100 тисяч тонн марганцевої руди.

– 500 тисяч тонн залізної руди.

Фосфорити, сіль, соду, залізо, ліс і т. п., і т. п.

Багато дечого.

Що може, то може. Факт!

Але не дасть. Їй-богу, не дасть!

Та щось і не чути, щоб готувалася дати.

Так ще чутки ходять, що селяни готують для Західної Європи голоблі, кілки і прочі дерев’яні важкі вироби.

Це Західна Європа одержить безумовно. Хай тілько прийде.

Трудова громада. – 1920. – 17 лютого

Оповідають таке.

Колись у Франції один француз, Шовеном його звали, якимось надзвичайно патріотичним вчинком довів про свою велику любов до рідного краю, до вітчизни. Після його такого вчинку у Франції кожен випадок доказу любові до Батьківщини, з боку чи то поодинокого громадянина, чи то цілої групи громадян, – називали шовінізмом. А люди, що цієї назви заслуговували, шовіністи тобто, з погордою її носили.

І всі їх любили!

І всі їх поважали!

Почув я про це слово давненько вже.

Було це так.

У школі, де я вчився, влаштували вечірку. Дозволялося декламувати й «малоросійскія проізведенія». Одним із виконавців цих «малоросійских» віршів, байок і т. п. був і я. Підлітком ще тоді був я. Декламував, пам’ятаю, я тоді байку Глібова «Музики».

І от коли я на репетиції вийшов і тарарахнув:

– «Музики»! Українська байка Глібова!

Начальство підійшло до мене, пильно подивилося, всміхнулося, покрутило головою і сказало:

– Іш, какой шовініст!

На вечірці я вже декламував так:

– «Музики»! Перевод басні Крилова «Квартет» на малоросійський язик.

І довго я потім думав, що ж воно ото за – шовінізм?! І чому я шовініст?!

Так і не взнав я тоді:

– Чи вилаяло мене начальство?

– Чи поглузувало з мене?

Бо більше про це нічого воно мені не говорило.

А от тепер я вже знаю, що то – шовінізм!

Добре він мені взнаки дався!

Де тілько я не чув про цей самий шовінізм, і як казали?! Яким тоном?! З якими рухами?!

Як скаже хто це слово, так за щоки й хапаєшся, й одскакуєш кроків на 10, так і почувається, що або сірчаним квасом в очі хлюпне, або з самопалу трахне!

А блаженної пам’яті Шовен саме за це пошану мав.

Отже – це тобі не Франція!!

Згадав я про це тепер, прочувши про інтерв’ю з вічно старими й вічно новими опікунами України нашої – Раковським, Мануїльським, Затонським…

Знову вони про той самий шовінізм:

– Ми, – мовляв, – Україну як самостійну одиницю визнаємо, але шовінізм ми будемо нищити, а шовіністів, не виключаючи й комуністів, – вішатимемо!..

Думай, значить, як хочеш!

Українцем бути можеш, а любити Україну – зась!

Повісять!

І дідько його знає, чому воно так?

Як я, наприклад, кажу: «Майо паштєніє-с», – люблю шті, кислу капусту, Пушкина, лаптушкі, в «избе» бруд, телята й воші і як співаю «Ванька Таньку полюбил» і за це все йду й грабую, вбиваю, вішаю, стріляю, тисну за горло, щоб і другий це саме співав, те ж саме кохав, – так це не шовінізм?!

А як кажу «добридень», люблю борщ, Шевченка, білу хатину, співаю «Місяченьку блідолиций» і нікого за це не вбиваю, а лише прошу: «Ідіть, мовляв, ви до своєї Іверської Божої Матері», – так це шовінізм?!

І клянуть мене за це, і б’ють, може, за це, і вішають за це!

Про мене ж!

Носи ти лапті хоч на голові ті свої, не тілько їж, а навіть умивайся отими своїми штями, – у мене й за вухом не засвербить. Дідько тебе бери! Все одно кацапом здохнеш! І не піду я до тебе! Бо потрібен ти мені як п’яте колесо до воза!..…….

……………………………..

……………………………..

А я шовініст.

Хай вішають!

……………………………..

1920!!

Новий! Новісінький!!

Що то несе він?!

Що принесе він?!

Тяжко, звичайно, вгадати!

Але побажати можна!

А може, що-небудь, дивись, і здійсниться!

Мовляв: «Піймав, не піймав, а побігти треба!»

Тому:

– Бажаю й дарую! Беріть!!!

І. І. Рульці – Наперсний хрест…

Губерн. комісарові – Ну, безумовно, портфель. Хоч невеличкий.

Панові ректорові – Що пан ректор забажають…

Національно-державному союзові – Prrepustku до Хмельника й далі.

Референтам – Діти, додому!

Університетові – Ректора. Хоча… най буде й пан ректор.

Міській думі – Почесний квиток до лазні.

Ес-ерам – Соломонів оракул.

Ес-декам – Закреслити лозунг. Бо вже!

Хліборобам – Байку Глібова «Шпак».

Ен-ерам – «Не дрейф, роб’ята».

Євгенові Бджолі – Поличчя головнокомандуючого всіма озброєними силами України і почесний титул постійного комісара по цивільних справах.

Варивонові Мудрому – портрет Олександра II, віц-мундір з золотими візерунками й білі штани.

Ш. Фуксові – Камилавку (?) (нрзб. – Ред.)

Владиці – Портрет Ш. Фукса

«Всея знаєшь» – Примочки, бинтів і бавовни.

«Подольському краю» – початковий курс правопису – не єврейського, звичайно, бо газета суто «русская».

«Нашому шляхові» – Присліємнє (?) (нрзб. – Ред.) «но» і має з приводу цього «псаломщицьке» благословення.

«Подольской Жизні» – Некролог.

«Волі» – Ноти: «Де ти бродиш»?

Ні-рові – Декілька кас шрифту. Ну, хоть чужого.

Денікіну – Пару чистої білизни й пляшечку шпигинару.

«Варшав’янам» (нашим) – Об’єктивності.

Головному отаманові – Гімн: Не пора! Не пора! Не пора!..

……………………………..

…Клемансо – Хопить з нього й «одного ребра».

Видавництву «Дністер» – «Капітал» Маркса.

Кирило-Мефод. братству – Владичне благословення.

Петрушевичеві – Декрет про призначення Головою Ради народних комісарів.

Назарукові – Фунт звичайного мила.

Філії Катеринославського видавництва – Видати «Пісенник». Можна навіть перекласти з російської.

М. Садовському – Ну, єсть трошки полиняти.

Прем’єрші – З’ясувати нарешті свою національність.

Може, кого забув?! Зголосіться! Зайдіть! Я з радістю!

Значить, так:

1) Концерт.

2) Ромео і Джульєтта (українізовані). Шарж.

3) Артистичний вінегрет.

4) Актори в публіці.

5) Горячий буфет.

Це – програма.

Концерт…

Виходить, значить, що «несамооприділившийся» (вислов конферансьє) п. Порубіновський і починає… Голосно починає:

– «О, вийди, Лізето, на балкон»…

Лізета не вийшла. «Вийшов» сам п. Порубіновський, тихо скінчивши своє благання.

П. Литвиненко-Вольгемут проспівала нові романси «про те, як, недивлячись на гострі накази мами, вона з хлопцем у садочку цілувалася».

Поцілувавшися, п. Литвиненко повела лугом коня, просячи козаченька, щоб її посватав, козаченько її не посватав, вона на нього наплювала і зникла… за лаштунки.

Потім, по виразу конферансьє, махав руками п. Григоренко і здорово кричав хор щедрівки.

І один лише п. Овдієнко співав на злобу дня – про три шляхи.

Співав довго, але публіка не зрозуміла, про які саме «три шляхи» йде розмова. Чи про шлях на Варшаву, чи про шлях на Вінницю, чи про «Наш шлях».

Вибирай, мовляв, який хочеш.

Але потім п. Овдієнко сам на свої шляхи махнув рукою і порадив:

– Розвійтеся з вітром…

Нічого, мовляв, шляхів додержуватися…

Нарешті, І. І. Ковалевський вийшов і рішуче виявив що все це:

– Жах!

Публіка з ним, очевидно, цілком погодилася, бо довго й уперто йому аплодувала.

Я з п. Ковалевським не погоджуюсь.

– Чому жах?!

Жаху ще поки що немає. Але він скоро буде.

Уявіть собі.

Сьогодні вечірка в клубі.

Анонс:

«Беруть участь найкращі артистичні сили…»

Прийдеш…

Литвиненко-Вольгемут… Овдієнко…

Івлів…

Завтра концерт в театрі…

«Беруть участь найкращі артистичні сили…»

Завітаєш…

Литвиненко-Вольгемут… Овдієнко…

Івлів…

Кабаре…

Беруть участь (дивись вище).

Скажіть же, будь ласка, чи не буде для них скоро жаху?

Страшний буде жах!!!

Що вони найкращі, це так.

І п. Литвиненко – прекрасно співає.

І п. Овдієнко – чудово співає.

І п. Івлів – гаразд співає.

Але, панове! Пожалійте ж їх…

Ромео і Джульєтта…

Або.

Джульєтта і Ромео.

Українізовані.

Я б не сказав, що цілком українізовані, бо на Джульєтті були чудові французькі черевички, але подекуди так.

Українізовані.

Джульєтта сиділа «у вікні», а Ромео «під вікном». Співали про гривні, про Полтаву, про отаманів…

Джульєтта скаржилася, що в неї нема черевиків і що не дають їй допомоги.

Черевики, положим, у неї єсть.

Я це сам бачив.

А нащот допомоги, краще звернутись до уповноваженого.

Це його справа, і публіка тут, як кажуть, «ні при чом».

Недивлячися на таку заплутану і політичну, і економічну ситуацію, яку вони намалювали в своїх піснях, все ж таки всі вони in corpore, разом, очевидно, з автором, вирішили, що «в сімействі – згода».

Може, й так?

Їм про це краще знати.

Актори в публіці. Це, значить, так…

Скінчилося кабаре, вийшли актори «в публіку», сіли за столика й добре повечеряли.

Може, це й оригінально?

Але особливого, як кажуть, кабаретного дотепу я в цьому не помічаю. Те ж саме зробив і я, але безо всякого афішування.

Я нігде не анонсував, що ось, мовляв, – Грунський в публіці… А просто вийшов, сів і повечеряв.

Артистичного вінегрету не було.

Очевидно, нема серед акторів для цього «підходящих овочів». Зате буфет був дійсно гарячий.

Не так буфет, як рахунки.

Як піднесуть, так мов окропом тебе ошпарить.

Цей анонс виконали артистично.