Воццек & воццекургія

Воццек є постаттю з пограниччя. Пограниччя часу і без-часу, пограниччя реальності і сну. Воццек — постать, яка в собі і в мені викликає неспокій з глибин розпачливих пошуків сенсу власної скінченості, сенсу власного «буття до смерті». Приреченість людського часу, страхітлива загроза великої води, страхітлива тим більше, що «велика вода» є потугою невидимою. Прагнення сну й перепочинку як визволення з обіймів нищівної, дезінтеґруючої особистість дійсності. Розлам минулого досвіду і передбачення неминучого майбуття, яке не обіцяє полегшення візією рятунку, а навпаки — малює візію остаточного занепаду. Єдина надія… але чи в світі Воццека існує якась надія? Бачення, розщеплене на маніакальний аналіз деталей, заглиблення в найдрібніші подробиці анатомії людського тіла для того, щоб у вертикальнім русі уяви піднестися над існуванням в часі.

Людина завше є самотньою — істина незаперечна. Людина може також свідомо вибрати самотність, чи радше — змиритися з нею. Екзистенція завжди приносить біль. Інакше — сни: єдина сфера поза владою розуму і почуттів. Досвід пограниччя ночі і дня, буття і не-буття, досвід нужденності людської, досвід кохання, неухильно пов'язаного зі смертю, а отже — самотності тим більшої. Почуття відірвання від дійсності настільки сильне, дистанція настільки велика, що дає владу бачити і судити інших, тих, котрі навіть не усвідомлюють того, що в їхніх очах вже чаїться смерть. Парадокси. Ніжність і аґресія.

Незносне відчуття власної гріховності, усвідомлена тілесність і фізіологія відчуттів. Біль. Страждання. Біль фізичний і страждання фізичне — незаперечний доказ вплутаності душі в світ матерії. Проба звільнення і чергові поразки. Шанс на зцілення: «Ісусе Христе, змилуйся наді мною!» Але чи для Воццека то справді розрада? Навіть його молитва розпадається.

А однак текст «Воццека» написано. Можна його читати багато разів, можна обмірковувати окремі речення, аналізувати образну систему, мову. Чому такий текст, як «Воццек» виявився написаним? З непереможного прагнення виразити те, що виразити неможливо? Як спроба наблизитися до невиражального? Як спроба запису несподіваної містичної візії? Як запис есхатології людського досвіду? Як сповідь?

«Воццек» є палімпсестом, що наперед закладає багаторівневість значень, в якій таяться речі, не висловлені безпосередньо. Є щоденником надвразливості. «Є спробою реєстру деталей найневловиміших станів людської душі із вразливістю надмірною, вразливістю, що граничить з божевіллям». Допіру тепер краще розумію, ким є Воццек. Проявляється під різними кутами зору, в різних втіленнях, неокреслений і розмитий: раз ідентифікується з оповідачем, раз є кимось іншим (Воццек-Той-я-ти-він). Вперше з'являється як несподіване втілення болю, розпачу і страху зі снів самотнього оповідача. Образ дуже аскетичний: людина, обличчя котрої не видно, стоїть навколішки перед ліжком в тісній, скупо умебльованій кімнаті, палітра чорно-біла — але це повторення попередньої сцени: «Коло ліжка він знову вкляк і вперся лобом в холодну металеву перекладину». Вдруге зустрічаємо його з нагоди презентації родоводу героїв. Але Воццек — то передовсім той, хто оповідає про «велику воду».

Читання вимагає інтенсивної напруги уваги: візії сну, нескінченні метаморфози, диґресії і образи, роздуми про життя і творчість виростають до великої метафори людської долі. Пізнаємо фрагментарну історію життя молодої людини, яка нотує невпорядкований процес перебігу снів, рефлексій і вражень інтелектуальних. Оповідь розпочинає відчуття фізичного болю, незносний досвід тілесний — матеріальність існування — звідси прагнення до нерухомості, чи радше до позиції досконалої рівноваги, в якій страждання зменшуються. Образи вражають несамовитою силою опису. Падають перші слова про країну не-буття, країну без-часу, без-простору і без-свідомості, що її тінь підноситиметься над цілою оповіддю, і за якою Воццек буде постійно тужити.

Цей своєрідний щоденник є переказом досвіду свідомості, котра аналізує існування в часі і матерії життя, котрій протипоставлено реальність оніричну — нереальне дно буття — єдиний прийнятний спосіб існування. Тому одночасно з історією Воццека звучать фрагменти снів, котрі творять тут дивовижні ланцюги асоціацій, часами не з'ясовані до кінця. Так серед занотованих з прецизією сейсмографа страхів свідомості, вимученої пошуками власного «я», нагло з'являються миттєві образи знайомих («Прихід героїв»), через хвилю замаячить образ Ґі де Мопассана. А попри те навіть найбільш конкретні пережиття Тоя сублімуються в образи, подібні один до одного настроєм тривоги, істотною ознакою яких є їх конденсація у певному часі: настрій густішає, картини тьмяніють перед щоразу сильніше відчутною загрозою, аби врешті повстати перед обличчям нищівної стихії «великої води».

Воццек рідко діє — передовсім уважно вивчає події та пульсації незліченних перемін як самого себе, так і «сомнамбулічної театральної сценографії» в чергових поверненнях нічних кошмарів, а потім зіставляє ці уламки власної нічної свідомості, так, ніби вони можуть принести йому правду про себе, розуміння себе і того, що діється довкола. Воццек однак здає собі справу в даремності намагань вловити сигнали якоїсь дійсності, котрої не в стані зрозуміти, а може тільки відчувати — і з того болісного знання про непізнавальність речей випливає його песимізм. Він ґрунтується також на усвідомленні кризи цивілізації, чий поступовий безупинний вихід із сфери sacrum остаточно похитнув давню ієрархію цінностей і призвів тим самим людство до катастрофи. Не обійшлося тут без гуманістичних рухів і антропоцентризму, завдяки яким ідея людини була поставлена над ідеєю Бога, через що цінностям забракло трансцеденції — тому світ візуальний є світом удаваним, прикриттям хаосу. Щобільше, Той стверджує, що немає жодного шансу повернення до «втраченого раю», оскільки нестримний ріст ентропії, лінеарний плин часу невблаганно ведуть людство до остаточної поразки. Тільки нечисленні здають собі справу в тому, що велика вода вже вивільнила свою руйнівну міць.

Кохання? Йде мова про кохання в цій повісті. Але яке це кохання? Воно ще більше занурює Воццека в самотність, лише хвилями даруючи ілюзію єдності — вистачить підняти заслону омани — і відкриваються розпад і гниття. Еротизм окреслює таємницю смерті. Кожен з цих досвідів надзвичайно інтенсивний. Сенсом кохання є самотність, цінність кохання не передається іншим, залишаючись значущою лише для однієї людини, для її самості. Гніт самотності. Стикаємось із загостреним відчуванням суперечностей, закодованих в людині і в бутті, з нестерпним відчуттям парадоксальності існування.

Воццек-Той намагається зобразити безвихідь, в яку заганяє себе свідомість, аналізуючи подібний стан речей. З його оповіді зрозуміло, що спроби описати досвід екстремальності уподібнюють людський розум переповненій ємкості, яку руйнує власний вміст, а, отже, опис цей не вдається направити в спокійне русло, так як основою його є трансгресія, «вихід із себе». Сповідь Воццека наочно показує нам також те, що кожна спроба описати досвід надміру відкриває перед нами близьку можливість божевілля, котра підпорядковує мислення чомусь такому, що парадоксальним чином мислення унеможливлює. Практично заходимо у цілковиту безвихідь. Про що, зрештою, йдеться? Завжди йдеться про те, щоб дістатись якнайдалі. І в цій мандрівці Воццек крокує до самого кінця. Безжальний і безкомпромісний в своїй боротьбі, все-таки постійно зберігає вірність собі, не зважаючи на можливість втрат.

Але чи в цій грі можна перемогти? Чи з самого початку не приречені на невдачу? Чи в ситуації, коли людина властиво не має жодного впливу на перебіг власного життя, можна сподіватись, що наступні поразки парадоксально виявляться шансом тривання в матеріальному світі, шансом визволення з нищівних обіймів необхідності, якщо людина, властиво, не має жодного впливу на події свого життя? Запитання ці відсилають до основної засади онтології Воццека: існування земне є недосконалим і несповненим, бракує в ньому присутності справжньої реальності, а людина самотньо протистоїть цілком не залежним від нього ворожим силам, без шансу на порятунок, тому жодні спроби протиборства не мають сенсу. І водночас Воццек-Той-я-ти-він живе з почуттям провини-гріха (але чи співвідповідальності?) істоти біологічної, і ціна, яку платить за конфронтацію з дійсністю, є величезною: внутрішнє роздвоєння між життям і тінню, самотністю і потребою кохання, між звинуваченням і запереченням життя та покірною згодою на абсурд існування. Це роздвоєння означає тут каліцтво. Для того, щоб здійснити нове поєднання суперечностей, щоб узгодити випробовування «Ночі» (ночі) і «Дня» (дня), словом, щоб вдалася спроба «освоєння» хаосу, Воццек змушений був би щось зробити (наприклад, повірити, що матерія також містить якийсь сенс метафізичний?), але власне цієї проблеми Воццек ніколи не порушує, залишаючи читача з пророцтвом загибелі, оскільки усвідомлення безсенсовності будь-якої дії паралізує його. Що ж в такому разі утримує його при житті?

Історія Воццека не випадково переходить в картину раю. Але знову — який це рай? — абсурдний сон про веслярські перегони, в яких Воццек з самого початку «приречений на поразку, а може і на загибель», і котрому «як завжди» дістається вутлий і дірявий човен, а замість тренуватись у веслуванні, як інші, наш Воццек вчиться «утримуватись на поверхні і вичерпувати воду швидше, ніж вона набирається». А все ж… релігійність Тоя відкриває безперервне напруження есхатологічної перспективи, тому його світ по своїй суті такий важкий для життя, тому повинен він пройти крізь всі випробовування надчутливості, хоч усвідомлює собі, що можливо ніколи не зазнає спокою. Може тільки молитися, не очікуючи жодної відповіді, жодного знаку — це єдина втіха і єдине сповнення. Однак його молитва нагадує радше стрибок в безодню, аніж в обійми люблячого Бога.

Однак на певному рівні сенсом цієї поеми в прозі є спроба звільнення від страждань, одержимості і пам'яті — що само по собі вже становить якусь форму дії. Мала б вона бути своєрідною формою «розради», навіть якщо це розрада на мить, все ж мить ця приносить перепочинок і спокій. Ба більше — в своїй динамічній, пронизаній неспокоєм оповіді автор за всяку ціну уникає пафосу, відверто відкидає його — з цього приводу своє фундаментальне послання Воццек виголошує в напівблазенській ситуації, це звичайне п'яне белькотіння в барі. Здається, однак, що справжній зміст цього послання відкривається в інший спосіб, в тому числі самою технікою оповіді — безособовим, відчуженим переказом снів, а також досконало вибраним ритмом розповіді: велика вода з її апокаліптичним реквізитом з'являється лише далеко в другій половині «Ночі», випереджена пульсацією болісних визнань початкових фраґментів, які перетікають згодом в сомнамбулічно сповільнені снобачення, щоб далі раптово змінитися шаленою вібрацією «Приходу героїв», злегка приглушеною в «Родоводі (повторенні приходу)» — і все це разом становить геніальну підготовку до «Канону апології» і «Великої води».

Враження, яке справляє «Воццек», можна пояснити тим надреалізмом вразливості в дослідженні найчутливіших поривів гранично напруженої душі. Сповідь цю диктує найглибша внутрішня потреба — спроба вербалізації дивовижного просвітлення: погляд під поверхню справ і людських діянь, погляд з іншого боку. І в дослідженні цьому криється своєрідна містика, яка нагадує «Щоденник Мальте-Лаурідса Бріґґа» Рільке — фрагментарну історію життя молодого чоловіка, іноземця, що живе в Парижі. Але як довго Воццек-Той може витримати цей стан постійного напруження, стан внутрішнього розпачу і безнадії?

Могутнє почуття взаємочужості людини і світу без шансів на будь-яке поєднання дає зрозуміти, що той поетичний внутрішній монолог не містить в собі жодної обіцянки розв'язання, котре б допомогло піднестись над станом Занепаду, в якому живе людина. Коли б не сильний емоційний заряд — чи не був би це ще один трактат про нікчемність людини — істоти, котра є лише іграшкою в руках диявола? З простору, відкритого у маніхейський дуалізм досьогодні відомо два виходи: Бог, відповідальний за такий недобрий світ, або не є добрим, або не є всемогутнім. Гностики вибрали доброту Бога, котрий, однак, ставав Богом Іншим, Незнаним. Можна також відсунути Його в безкінечність, через що перестає бути відповідальним за створений Ним світ. Шукаю підтримки в словах Simone Weil:

Однак Воццек не знаходить жодного виходу з цієї ситуації, він не може навіть уявити собі позитивної відповіді на питання про сенс буття. Тому й не знаходить жодної відповіді на тотальну безрадісність людини, вкинутої в світ, і тому безперестанку борсається в драматичному внутрішньому просторі — без геометрії і хронології. І без надії. Залишився йому тільки обов'язок жити.

А поза тим «День» і «Ніч» не відбивають вражень з двох відмінних, як цього очікуємо, сфер: світла і пітьми. День Воццека також належить царству тіней. Щобільше — день поневолює його ще більше як ніч, бо не дозволяє жодної ілюзії вдалої втечі від дійсності, омани, яку приносили йому сповнені снами ночі. Не дивує, що воля вибору і воля життя Воццека, замкненого в тому трагічному світі, поступово паралізуються. В результаті виявляється, що його світ закінчується щодня, що Воццек просто знищує себе і що нікого не врятує від зла світу: ні своєї родини, ні друзів, ні А., бо спершу мусів би знайти (точніше: мусів би хотіти знайти) спосіб порятунку самого себе.

Черговий раз доводиться питати, як все ж таки читати цю книгу? На жаль, на це запитання ніколи не одержимо однозначної відповіді — передбачливий автор поміщає Воццека в психіатричну лікарню.

МОВА

«Мовлячи, віддаю шану мовчанню». В певному сенсі писання є умертвлянням мови. То також пожертва. Прагнення створити форми вираження, котрі привели би до мовчання. Воццек не сумісний зі світом галасливої і балакучої юрби з її безсенсовним вируванням інстинктів. Буття Воццека відсилає до тиші, до самотності. А поза тим говорить до нас, є то однак мова гострозвучних дисонансів: прими, секунди, септими, що часто повисають без розв'язки. Діється це тому, що мова «Воццека» — то вираження чергової кризи довіри до слова, з якої випливає пошук нових способів і можливостей висловлення (але не створення нового ідіому, як у випадку Гайдеґґера). Послуговується мовою, котра здає собі справу у власному обмеженні: з одного боку насміхається над загальновживаною лексикою, не здатною запропонувати слова, які щось значать, а з іншої — мусить нею користуватись, розуміючи, що її знакова природа з дефініції ніколи не дозволить йому ці обмеження побороти (особливе усвідомлення безпорадності). Такий парадоксальний родовід мови «Воццека» можна визначити як своєрідний «роман з мовою», і саме тут треба шукати джерела особливого звучання, особливого способу мовлення, який там чуємо. Розваги лексичні і стилістичні, нагромадження синонімічних рядів, гра зі значеннями фонічними і семантичними — все це свідчить про те, що Іздрик трактує слово лише як черговий знак в системі інших знаків, а не як носія «вартості об'єктивного значення предмета». Щобільше — користається не лише звуковою, а й візуальною природою слова, звідки власне і походять своєрідні тортури над графічною вартістю слів (спроба усунення А. з пам'яті рівнозначна поступовому буквальному стиранню літери А. — знаку візуального).

Мова повісті пульсує, стає гнучкою і еластичною, причому найважливішою організуючою засадою є РИТМ, який формує висловлювання не тільки на рівні речення, але і на рівні цілої структури тексту (розділи «повільні» і «швидкі»). Усвідомлення цієї особливої позиції автора, його налаштування на видимість слова допомагають знайти джерело походження виразів з екзотичним звучанням, котрі створюють ланцюги фонетичних асоціацій з цілковитим оминанням семантичної вартості слова. Ба більше — з названого «роману з мовою» виникають ще й інші імплікації естетичного походження: починаючи з великих риторичних розділів (які часто переходять в потік свідомості), крізь різноманітні лінґвістично-ритмічні ігри, незвичайне омузичнення прози (власний добір звуків, змінний ритм, контрапункт) та майстерне використання ефекту економії слова, — на розпаді складу і слова закінчуючи. При цьому Іздрик безперестанно скрупульозно аналізує своє твориво, тематично окреслюючи вартість та якість переживань не через доданий коментар чи епітет, а через текстуру стилю: інтелектуальна дисципліна сухого викладення снів є протилежністю надзвичайно ліричному монологу, в якому говориться про А. «Воццек» є прикладом повісті, техніка якої стала довершеним втіленням теми, де сила уяви керована точним методом висловлювання дозволила впорядкувати випробовування і емоції.

«Очевидно, десь тут криється фальш. Є щось неправдиве, щоб не сказати — неправедне, в напівпрофесійній зухвалості цих синонімічних вправлянь, в їхній скептичній ритміці і риторичному синтаксисі.» — мовить Той-Воццек-я-ти-він. Єдиним ідіомом, що містить слова, здатні називати справжній смисл речей і явищ, є мова Біблії, і декілька з цих слів не випадково з'являються в повісті. Не дивує, що парадокс — основна фігура, що формує «Воццека» — виступає тут не тільки як логічна фігура поперемінно ліризму і жорстокості, іронії і чуйності, а в кінці ледве погамованого розпачу і болю, але також і як фігура лінґвістична, тобто тривале напруження мови, що розігрується між полюсами різних стилів включно з біблійною стилізацією та белькотом, який висміює пізнавальні можливості мови. Однак, що найбільш вражає в цьому тексті — то величезна, постійно змінна дистанція оповідача до подій, які сам переказує: навіть в найбільш ліричних моментах, навіть в найінтимніших сповідях — оповідач відгороджується від власних почуттів — ніби часто вдягана маска автоіронії повинна охороняти його перед ним самим, перед силою почуттів. Безперервно вчувається існування якоїсь надсвідомості, котра реєструє сам процес писання, коментує його і неустанно контролює мову. Від початку і до кінця тут продумані кожне речення, кожний розділ і композиція в цілому — хоч на перший погляд справляє вона враження дещо хаотичного поєднання різних фраґментів. Тільки помиляється той, хто думає, що такий безладний запис різноманітних випробовувань існує тут випадково. Отож метод вільного поєднання відрізків історії Воццека реєструє перш за все сам процес мислення, пов'язування марень і візій сонних, котрі за природою своєю невпорядковані — тому техніка повісті точно пристосована до вимог тематики. Коливання композиційного порядку, багатозначність, недомовленість, інспірація засобами вираження інших видів мистецтв (наприклад, фільму) при збереженні інтеґральної структури тексту — все це свідомий і досконало втілений задум автора. Така тематика вимагає власного добору звуків, тонів, постійної ритмічної вібрації.

Однак попередні роздуми все ж не дають жодного «з'ясування» тексту (що, зрештою, не входило в мої наміри) — знову повертаємось до вихідного пункту, чи до питання: як розуміти випробовування «Ночі» і «Дня», якщо врешті з'ясовується, що вони тільки на вигляд суперечні, що «Ніч» виникає з «Дня», а «День» виникає з «Ночі», натомість мова, яка викликає в письменника відразу, стає в цьому випадку єдиним знаряддям комунікації? Черговий парадокс: формула хибного кола, неможливість виходу з глухого кута. В зв'язку з цим схоже, що все вищесказане не повинно було говоритися, схоже, що «Воццек» не потребує жодного коментаря, і замість займатись інтерпретацією, я воліла би обмежитись фіксацією вражень від читання, та зауважу, що найкращим коментарем будуть висловлювання самого автора, котрий, якщо захоче, може допустити нас всередину своєї лабораторії, про що нехай свідчить нижченаведена промова[119]: