Воццек & воццекургія

1

Іздрик, Станіслав: Туга за несправжнім// Плерома. — 1997. — Ч. 1–2. — С. 21–33.

2

Четвер. — 1992. — Ч. 1(3). — С. 62–63.

3

Перша частина «Воццека» друкувалася в журналі «Четвер», ч.7 за 1996, яке рівночасно було ч.І за 1995 р. журналу «Перевал», стор. 124–152. Текст цитується за виданням: Іздрик, Воццек. — Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 1997.

4

Georg Büchner. Woyzeck. Ein Fragment. Leonce und Lena. Lustspiel. — Stuttgart: Reclam, 1973. — C. 9

5

Іздрик, Станіслав: Туга за несправжнім// Плерома. — 1996. — Ч. 1–2. — С. 21.

6

Martin Heidegger, Gesamtausgabe, Band 2, Sein und Zeit. — Frankfurt am Main: Klostermann, 1977. — C. 158.

7

Буття й Ніщо. Цитовано за: John Macquarie, Existentialism. — London: Hutchinson, 1972. — С. 58.

8

Martin Buber, S and Thou. — New-York: Charles Scribner's Sons, 1958. — C. 4.

9

«Біль повернувся вночі» — саме так починався варіант «Воццека-85». Вже на початку роману ми натрапляємо на ремінісценцію перших слів преамбули трактату Бенедіто Оссекуса «In silentio et spe» (1623 р.): «Мій біль, укоханий Хімічною Зіркою, повертається щоночі». Отже, вже перший деміургійний знак «Воццека» дає нам можливість запідозрити його внутрішню текстову енциклопедію у причетності до містерійного корпусу пізніх розенкрейцерів. Одночасно виникає алюзія із початком апокрифічного кастанедівського тексту «Площі Ікстлану» (російський переклад В. Пєлєвіна): «Боль, что всегда возвращается…»

10

«Ви почуватимете себе зручно навіть у критичні дні! Мете себе! Як птахи небесні!» — не останній приклад того, з якою деконструктивною іронією ставиться автор не лише до власного письма, але й до мови як такої. Алітерації, фонетичні неоковирності, графічні особливості слів і словосполучень, ритміка фрази цікавлять Іздрика чи не більше, ніж побудова наративного простору. Звідси здебільшого й походить специфіка таких розділів, як «Про мудаків», «Молитви», «Вороги та колаборанти», «І Бойль і Маріотт». Втім, здається, Іздрик дивиться навіть на власну іронічність як на «іроніку-в-собі»: «Як птахи небесні» означає тут не євангельську метафору, але, швидше, ремікс гемінґвеївського «Втішаймося ж дарами благословенними! Споживаймо птахів небесних!» («І сонце сходить. Фієста», книга друга, розділ дванадцятий).

11

«моя фазендочка» — слово «фазенда» міцно ввійшло в український лексикон після демонстрації серіалу «Рабиня Ізаура», яким, власне кажучи, й була започаткована ера серіалів на національному телебаченні. Механізм проникнення окремих слів і понять на чужі ментальні території, подальшого їхнього життя там, трансформацій і вмирання є доволі загадковим, — згадаймо, як після загибелі принцеси Діани пішло гуляти світом слово «папараці». Саме ця загадковість і перетинається, на нашу думку, із сферою фонетично-ритмічних зацікавлень Іздрика.

12

«Дитя, сестро моя, поїдемо в краї, де ми з тобою нерозлучні будем» — перший рядок із відомого вірша Шарля Бодлера «Запрошення до подорожі». Певні особливості перекладу дозволяють припустити, що це калька з російського варіанту, який, найімовірніше, відомий Іздрику із культового диска Давида Тухманова «По волне моей памяти». Зайвий приклад того, що цитування у «Воццеку» здебільшого виявляється рефлексією на вторинні феномени текстового простору, формалізовані пізньоімперським маскультом.

13

«Там все не є. Там навіть смерть не є» — спроба вдатися до діалекту Срібної Землі, на що й спрямовує наступна фраза: «Це недалеко, десь тут за Карпатами». Цей же прийом, — хоч мотиви його не зовсім зрозумілі, — використовується в розділі «Казочка». Втім рівень володіння русинерією вказує на те, що Іздрикова компетенція в даному питанні не йде далі Мідянкових «Фараметликів».

14

«Завжди залишається класифікація» — ця фраза, як і весь наступний розділ, свідчить про незаперечний зв'язок «внутрішньої енциклопедії» Іздрикової прози із перманентними спробами подолання т.зв. «syndromus debile encyclopaedianae» — синдрому енциклопедійної кволості. Цей інформативно-герменевтичний парадокс пов'язаний із специфікою енциклопедійної форми розміщення певних знань. Виходячи з того, що будь-яка енциклопедія базована на умовній (домовленість в межах епістеміологічного дискурсу) класифікації, можна припустити пряму залежність будь-якого впорядкованого корпусу знаків від коректності класифікації. Цей парадокс перфектно проілюстрований Х.-Л. Боргесом в оповіданні «Аналітична мова Джона Вілкінза», де описане апофатичне подолання синдрому енциклопедійної кволості шляхом межово некоректної класифікації: «(…) Приблизні та невдалі визначення нагадують класифікацію, яку доктор Франц Кун відносить до однієї китайської енциклопедії під назвою «Небесна імперія добродійних знань». На її древніх сторінках вказано, що тварини поділяються на: а) тих, що належать Імператору, б) набальзамованих, в) свійських, г) сисунців, д) сирен, е) казкових, ж) окремих псів, з) наявних у цій класифікації, і) тих, що бігають, як навіжені, к) незчисленних, л) намальованих найтоншим пензликом із верблюжого смуху, м) інших, н) тих, що розбили вазу для квітів, о) подібних здалеку на мух (…)»

15

«…ти/він інстинктивно сіпався» — перший знак того, що в подальшій розповіді автор дозволятиме собі легко змінювати другу особу на третю чи першу в усіх можливих комбінаціях. Власне кажучи, постійне з'ясування стосунків між «я», «ти», «він» і творить герменевтичну складову цієї книги. Варто додати, що одне з багатьох імен Воццека — Той. Щобільше: «Згідно із початковим задумом Іздрика його річ навіть мала носити назву «Альбан — Той — Воццек» — як про це читаємо в рецензії Юрія Андруховича «Воццек, син Іздрика» (журнал Art Line № 10-11'97). Освіченому читачеві буде зайвою згадка імен героїв роману С. Беккета «Уот» чи перфектна гра із змінами особи в романі Набокова «Дар».

16

«…звали його Воццек» — відверта алюзія до героя одноіменної п'єси Бюхнера. Хоча достеменно, з публічних заяв Іздрика, відомо, що він знайомий із текстом цієї п'єси лише за конспективним викладом лібрето опери Альбана Берґа (відеозапис проекту «Адаптація», зреалізованого в Чернігівському молодіжному театрі в 1997 році).

17

«камерами Вільсона, електронними гарматами, прискорювачами Доплера і маятниками Фуко» — перелік як реальних, так і вигаданих пристроїв. Згадування в цьому ряду маятника Фуко можливо є відсиланням до відомого роману Умберто Еко. Можлива й складніша гра — згадування в контексті «знаків техносу» імені французького філософа Мішеля Фуко (1926–1984), вицвілий дайджест ідей якого можна відшукати у «Воццеку».

18

«одне велике неподільне й неіснуюче Ніщо» — найближча ремінісценція — з Юрія Андруховича (цикл «Індія», вірш другий):

Один з численних випадків прямого й прихованого цитування Андруховича, вплив якого на творчість Іздрика безсумнівний. Особливе місце в ряду цитованих творів безперечно займає цикл «Індія», з яким у Іздрика пов'язано багато інтенцій, про що свідчить опублікований свого часу в журналі «Сучасність» межово рефлективний «Відкритий лист до Юрія Андруховича з приводу «Індії».

19

«Поставлена найгострішим олівцем графітна крапка…» — цей, на перший погляд, необов'язковий авторський коментар, насправді дуже чітко окреслює простір деміургічних координат відчуженого на текст авторського «его», яке весь час намагається з'ясувати для себе зміст двох умовно агностичних визначеностей — безконечності й нуля, за якими ховається природа Сущого й Ніщо. Тут розгортається комплекс атеїстичної обмеженості Воццека, непросвітлена душа якого перебуває в «первісних зніченні й збентеженні» (Гайдеґґер), притаманний тим речам Сущого, які ще не відбули покути своєї (порівняйте із відомим висловом Анаксімандра: «З яких початків речам народження, у ті самі й загибель буде по відбуттю покути їхньої, бо вони відшкодовують одна одній правозаконну відплату кривди у час призначений». [Симплікій. Коментар до «Фізики», 24, 17]).

20

«…нагадувала львівську кухню Пепи» — мається на увазі інститутський колега (і, за деякими даними, кум) Іздрика Павло Турко, разом з яким Іздрик свого часу і починав видавати журнал «Четвер». (До товариства, яке мало назву «Старі верблюди», входив також Анатолій «Антон» Селюх, про якого пізніше). Один із рефлекторно-фройдівських персонажів Іздрикової прози. Він з'являється в оповіданні «Гість», у повісті «Острів Крк», у «Біографії аутисти» і неодноразово — у «Воццеку». На «львівській кухні» Пепи Іздрик справді провів багато часу.

21

«ґольдберґ-варіацій» — т.зв. «Ґольберґ-варіації» — один з найвідоміших творів Йоганна Себастьяна Баха для клавіру (1742).

22

«ти бачив Марту» — за переконливими, хоча й інтимними свідченнями, йдеться про львівську поетесу Віхту Сад, свого часу помилково названу Іздриком Мартою. Вважаємо за можливе й доцільне частково процитувати тут листа, написаного Віхтою з цього приводу (зберігаємо правопис оригіналу): «(…) Цікаво, а на яку літеру записника поклав учора номер мого телефону? Що за химера обійняла тебе, коли гукнув мені: «Марто!» Говори, говори. «Марто, Марто, — турбуєшся й журишся про багато чого, а потрібне одне». Але кожен переклад Біблії (адже вона — лише одна з-поміж інших книжок) не досконалий, тому може ти казав так: «Марто, Марто, піклуєшся ти про марного безліч, а потреба ж у малому». Однак поруч із цифрами написав «Віхта Марта», і це розумілося, наче якась присвійність, належність, як от «Принцеса цирку», «Казанова Фелліні», «Фіалка Монмартру». Нехай і так. Собі на подив я не заперечила, хоча довелося на ранок попередити колеґ по роботі (вони, бідолахи, й так насилу змирилися з моїм чудернацьким іменням), якщо телефонуватиме якийсь фацет і проситиме Марту, то це — я. Запало прикре напруження. Колеги зітхнули з полегкістю, тільки коли задзеленчав учергове апарат, і у слухавці почулося: «То Юрко Іздрик, а чи можна…» Можна. Можна.

Отож це я — Віхта Марта. Дякую чекання. Даруй опізнення. Вдячна ім'я. Воно нагадує піщаного годинника. Віхта Марта. Марта Віхта. Рівновага скляних колб. Непроникна герметичність часу. Позачасся, і разом із тим прив'язаність до певної точки одвічних наших календ: весняних авітамінозів, кволості, аметистової немічності, фіолетової порості покільченої бульби у пивницях, темноакварельних розливів долі і д'горі… «Примарний марець…» — далі рецитувати не годна, бо не пам'ятаю, хоча більш ніж ймовірно, це належить мені, як я — марцю. Віхта Марта. Вчувається наче наложність, і в даному контексті примарний «Марець» виступає моїм сутенером, а «Віхта» звучить, як «хвойда».

Але чи бачиш, як цього утворення торкнулася позолота твого суму, твоєї скорботи, що нею забарвлений був і твій виступ на імпрезі А. (творчий вечір з нагоди 33-ліття Юрія Андруховича, який відбувався у Львівському молодіжному театрі ім. Леся Курбаса — В.Є.), і твоє кохання, і назагал твоя любов.

Оцим ти, либонь, разюче відрізняєшся з-поміж інших. Запереч, коли що не так. Бачиш, твоя бо скорбота не афектна, не нарвана, а стримана й погідна, як увесь ти, не визбулий своєрідної зграбності й доладності. Можливо, то не гостра клінічна скорбота, а лише тінь перейденого відчаю (колись відчаю, колись перейденого), що став тобі окрасою, оздобою, коштовним довершенням, шармом. У твоїй зажурі нема гіркоти, скоріше — кайф, такий собі пролонґований кайф імпровізації на тему життя…

(…)

Ти винятковий із своїм із своїм тавром приреченості на любов, вона не із царини твого світогляду (як набуток), вона із царини твого світовідчуття (як натура), вона — ти (пробачай цю доволі дивну форму тотожності).

А якщо знову звернутися до початку, імпульсу понуки мого безглуздого листа, доведеться визнати подив, що я його відчула, коли не спростувала твоєї помилки, із задоволенням піддаючись твоїй карнавальній ініціації, бо за стариганом Фройдом вважаю, що кожна помилка чи обмовка виповнена підсвідомого знання, зумисне прихованого або ж витісненого. Щоправда, можу тлумачити конкретний випадок як спалах інтуїції, екстраполяцію зодіакальної конституції на ім'я.

Ти скористався іменем детермінаційно, визначально. Отож, Іздрику, твоя правда — я народилася в березні, кілька днів по А. І твоя помилка — найрозкішніший подарунок мені до дня народження, адже ти подарував мені не що інше, як і м е н и н и. Щедрість і ласка твої царські і богодостойні. Права твоя рука не знає, що діє ліва. А я взагалі не знаю, що я дію. Скоріше нічого (адже не вдіяла того, чого так кортіло: торкнутися твого горла. Шалик, яким ти його завиваєш, скидається на рушник, а це свідчить, що горло — об'єкт твого піклування. Якби я була пацюком, у пошуках найсмачнішої їжі гризла б горлянки поетів, можеш перечити, що ти не поет, але твоє горло принадніше з-поміж усіх їхніх). Отож, я нічого не дію. Я просто називаюся. Тобою названа, називаюся і відгукуюся на назву. А це вже більше, аніж достатньо. Тобто мені шалений затарч, кайф називатися так, як нарік мене ти, любий Іздрику.

Віхта Марта».

Цей лист, на нашу думку, — зайве свідчення того, що ліричний герой «Воццека» — постать у великій мірі автобіографічна.

23

«чимось схожий на Себастьяна Моро» — мається на увазі персонаж картини Дієґо Веласкеса «Портрет блазня Себастьяна Моро». Те, що поява його не випадкова, свідчать присутність Моро у розділі «Родовід (повторення приходу)» і навіть його кревно-віртуальний зв'язок із більшістю дійових осіб роману. Очевидно, що образ Веласкеса далеко не вичерпне пояснення цього, однак більшість конотацій залишається нез'ясована до кінця. Можна вказати, скажімо, на «комплекс св. Себастьяна», котрим страждав самурай-мазохіст-літератор Юкіо Місіма. Можна, зважаючи на постійні набоковські ремінісценції у «Воццеку», говорити про роман Набокова «Справжнє життя Себастьяна Найта». Можна також згадати відомого станіславського нонконформіста Олега «Мохнатого» Гнатіва, який свого часу не завжди успішно, але послідовно реалізував власні відеопроекти і навіть фільмував Іздрика під час перформенсу «Гоління черепа електробритвою». Щоправда, Гнатів присутній в романі під іменем Шварцкопф, але це не заперечує попередніх припущень, адже кожен із героїв «Воццека» є метафікованим і найчастіше один і той же персонаж з'являється у різних інкарнаціях.

24

«Цикади на цикладах» — назва гіта однієї з культових польських груп 80-х, найімовірніше «Lombard» або «Lady Pank», можливо, навіть («Maanam»). Точніше з'ясувати це нині проблематично. Симпатії Іздрика до польської рок-альтернативи загальновідомі (див. «Станіслав: туга за несправжнім», «Острів Крк», «Подвійний Леон»).

25

«Але рослини і тварини часами робляться нестерпні» — кволе сецесійне намагання полемізувати з Рільке, для якого «рослини і тварини» були однією із структур складної ієрархічної світу. Характерним прикладом Рількового світобачення може бути фрагмент безіменного вірша, що його аналізує Мартін Гайдеґґер у есеї «Нащо поет?» («Четвер» №№ 3, 4. Переклад Ю. Прохаська):

Гайдеґґер коментує це в такий спосіб: «Рільке називає природу, оскільки вона є основою того сущого, котрим є й ми самі, праосновою. Це вказує на те, що людина сягає далі в основу сущого, аніж інші сущі. Основу сущого з давніх-давен називають буттям. Стосунок цього снуючого буття до заснованого буття тут стосовно людини і там стосовно рослин і тварин однаковий». І далі: «Людина зважується на більше, ніж рослини і тварини, не лише у своїй суті. В певні моменти людина зважується навіть на більше, ніж зважується життя. «Життя» тут означає: суще у його бутті — природа. І ще далі, піднімаючись по ієрархічних щаблях: «Рослини і звірина безтурботно утримуються у «розвагу їх глухих бажань» у Відкрите. Їхня тілесність не бентежить їх. Живі істоти вважуються, вколисуються своїми інстинктами у Відкрите. Властиво, вони теж залишаються загроженими, але не в своїй суті. Рослини і звірята так лежать на вазі, що та постійно вдосконалюється у своїй певності. Вага, на яку відважуються рослини і звірята, ще не сягає терену істотного і тому стало заспокоєного. Так само і вага, що на ній зважується Ангел, є поза заспокоєним і зупиненим (…). Ангел проступає із погамованого спокою, досягнутого єдністю обидвох теренів усередині внутрішнього простору світу».

Ставлення Іздрика до Рільке, як, зрештою, і до Гайдеґґера є доволі амбівалентним, однак у «Воццеку» письменник не піднімається до прямої опозиції, якщо не брати до уваги кількох не зовсім вдалих спроб пародійного цитування.

26

«Поганські дівчата так люблять віддаватися в траві, особливо влітку» — парафраз на IV вірш Андруховича з циклу «Листи в Україну»:

Складається враження, що деякі рядки Андруховича набрали для Іздрика образу нав'язливих тропогем, що міцно засіли в глосах «внутрішньої енциклопедії» і час від часу виринають на поверхню в процесі неконтрольованого мовлення. У наведеному прикладі парафразу цікавим є підсвідоме зміщення епітета «українські» (Андрухович) на «поганські» (Іздрик). Не виключено, що автор «Воццека» став жертвою «підсвідомої агресії» неоязичників, котрі, як відомо, ототожнюють поганське із «щиро українським» відкидають монотеїзм як «жидівську інвазію в український ґештальт». З іншого боку підставою для такого зміщення міг стати стереотип «купальської ночі», який в метаобразі поєднує знаки «трави», «літа», «українських дівчат», «поганства», «віддавання» тощо.

27

«…здихали під Іпром від смердючого газу» — мається на увазі відомий епізод Першої світової війни, коли була застосована хімічна зброя. Однак немає підстав стверджувати, що родичі Іздрика насправді брали участь у бойових діях на березі Іпру.

28

«…скоро лиш «Життя» Ґюї де Мопассана» — одна з тих небагатьох книг, які (разом із «Символом» Альви Бессі, «Забавною Біблією» Лео Таксіля та «Декамероном» Боккаччо) слугували цнотливим школярам радянської доби підручниками сексуального життя. Залишається нез'ясованим, чому вживається саме така транскрипція імені письменника. Найімовірніше, це один з тих прикладів, коли ритміка речення виявляється важливішою за правопис.

29

«ніколи не читані томи Жуля Верна і Джека Лондона» — ще один ретроспективний пасаж, який відсилає нас до радянських часів, коли Верн і Лондон займали почесні місця у переліку харизматизованих письменників для юнацтва. Нині, коли актуальність класичної наративності тяжіє до занепаду, ці письменники поступилися місцем Желязни, Толкієну та Ділені.

Можливо також, тут уперше з'являється натяк на роман Набокова «Пнін», який виступає метатекстовим фундаментом «Воццека». Ось епізод, який можна екстраполювати на «ніколи не читаного» Джека Лондона:

«…он вошел в книжную лавку и попросил дать ему «Мартина Идена».

— Иден, Иден, Иден, — быстренько повторяла высокая темноволосая продавщица, потирая лоб. — Постойте, вам про английского политика? Так?

— Мне нужно, — сказал Пнин, — знаменитое произведение знаменитого американского писателя Джека Лондона.

— Лондон, Лондон, Лондон, — повторяла женщина, сжимая себе виски.

На помощь ей, с трубкой в руке, пришел ее муж мистер Твид, который пописывал стихи на злобу дня. Поискав немного, он извлек из пыльных глубин своей не слишком процветающей лавки какое-то старое издание «Сына волка».

— Боюсь, у нас больше ничего нет этого автора, — сказал он.

— Странность! — сказал Пнин. — Превратности славы! В России, я помню, все — и маленькие дети, и полнозрелые люди, и врачи, и адвокаты, — все читали его и перечитывали. Это не есть его лучшая книга, но о'кей, о'кей, я буду ее брать». (Владимир Набоков. Романы / Пер. с англ. Б. Носика. — Москва, 1991, с. 245)

30

«…називається тепер у медицині «комплексом Роксоляни». — деміургічна вигадка. Жодного подібного терміну в медицині не існує.

31

«Hotel California» — один з найвідоміших рокових еверґрінів, найбільший гіт групи «Eagles». Можна припустити, що із цією композицією в Іздрика пов'язані якісь особисті рефлексії, оскільки це не остання згадка про неї у «Воццеку», однак подібне твердження залишається в сфері припущень.

32

«Прихід героїв» — свого часу, після публікації першої частини «Воццека», в довколамистецьких колах Івано-Франківська спалахнула низка скандаликів, пов'язаних із поширенням суто конфіденційної інформації про те, ніби в розділі «Прихід героїв» Іздрик у доволі відвертий спосіб описав цілком реальних людей, приналежних до тих же довколамистецьких кіл. Сам автор ні спростував, ні підтвердив ці припущення, хоча не виключено, що власне він і був ініціатором розгортання міту. В кожному разі у нас немає вичерпних доказів того, що за персонажами справді ховаються мешканці сфери наявного, до того ж не всі імена виявилися розкритими.

33

«…Магріта. Маргіт» — один із численних прикладів беззмістовної фонетичної гри. Рене Магріт (1898–1967) — бельгійський художник, представник сюрреалізму в живописі. На його відомому полотні «Філософія будуару» зображені, зокрема, жіночі мешти, котрі поступово набувають форми ніг («Мешти у Міріам повторюють форму пальців точнісінько, як у Магріта»). Маргіт, як і написано в тексті, — персонаж Гомерового сатиричного епосу (і далі за текстом).

34

«Нестор» — імовірне запозичення імені Нестора-літописця. Можливий натяк на рід занять реальної особи.

35

«Ґорвіц» — персонаж, який виникає і в інших творах Іздрика. Ім'я, правдоподібно, запозичене в однієї з дійових осіб роману Селінджера «Над прірвою в житі», текст якого свого часу був адаптований Іздриком для провінційного театру.

36

«Найджел» — ім'я персонажа роману Айріс Мердок «Сон Бруно», що підтверджується в розділі «Відхід героїв»: «Відходить Айріс Мердок, авторка доброго роману «Сон Бруно», Найджелова матінка».

37

«Карп Любанський» — ім'я персонажа роману Славка Яневського «Міраклі». Цілком імовірно, реальна особа, яка стоїть за цим персонажем — Юрій Андрухович. В кожному разі саме це ім'я Андрухович використав у надлишковому переліку прізвиськ Станіслава Перфецького, героя роману «Перверзія».

38

«Пуцик» — у першому варіанті — Пушик. Однак редколегія журналу «Перевал», де вперше друкувався «Воццек», переконала Іздрика змінити це ім'я, аби не образити реальну людину — письменника й нардепа Степана Пушика, до якого згаданий персонаж, річ ясна, жодного стосунку не має.

39

«Йоахим (Юхан)» — за деякими неперевіреними даними можна припустити, що ім'я запозичене з роману Макса Фріша «Ното faber», один з персонажів якого носить ім'я Йоахим Генке. Детальніше підтвердження цього припущення зайняло б надто багато місця.

40

«Матіяш Кудусай» — дещо трансформована назва композиції групи «King Crimson» з альбому «Discipline».

41

«Ґіппіус, чи як її там» — свідоме перекручення назви однієї з найпоширеніших акваріумних риб «гупі». Можливо, чергове відсилання до Набокова, іронічне ставлення якого до 3. Ґіппіус та Д. Мережковського загальновідоме: в романі «Дар» він пародійно зображає їх як подружжя Чернишевських.

42

«Яковина» — один з метаперсонажів Іздрикової прози. Іноді з'являється в аватарі кота.

43

«Ґустав і Ґустав…» — пародійний і досі не перевершений за влучністю фонетико-символічної характеристики опис поетичного угрупування «Нова деґенерація».

44

«А родовід почнемо від Аденауера» — Конрад Аденауер (1876–1967) — видатний німецький політик, канцлер і, по суті, «хрещений батько» Західної Німеччини. Найімовірніше, історичні реалії тут цілком неважливі. Як і в більшості випадків, Іздрик керується мотивами акустичної, а не змістової доцільності, про що читаємо далі: «…зник, залишивши нам нащадків та ще мелодію свого наймення: «А… Де… Нау…»

45

«після безславної Гайдеґґерової втечі» — не зовсім зрозумілий пасаж, який навряд чи має якесь раціональне пояснення, окрім уже згаданого нами ставлення Іздрика до постаті Гайдеґґера.

46

«Циклоп» — прізвисько одного із шкільних товаришів Іздрика.

47

«епоху човнів Марке, сифілітичних мух, прислужниць дому, крему і вербени» — Альбер Марке (1875–1947), — французький живописець, пейзажист, частим об'єктом його полотен стає море з усіма мариністськими аксесуарами.

В цілому цей пасаж є черговим відсиланням до Мопассана, загальний настрій прози якого сформульовано в такий називний і дещо категоричний спосіб. Імовірно, натякається на новелу Мопассана «Вікно», наративна інтрига якої полягає в інтимному зв'язку із служницею. Новела закінчується такими рядками: «Від тієї хвилі, розумієте, ношу в серці запах вербени… мені нестерпно хочеться відчути ще раз цей аромат!» (Ґі де Мопассан. Твори у восьми томах. Том шостий. Київ, 1971, Стор. 386).

48

«нужденний Бруно, зеленавий Захер, драглистий Нестор, повнокровний Мазох» — Іздрик застосовує тут семіотико-літературний засіб «номінативної помпи», коли стереотипним знакам (фреймам) масової свідомості («Захер», «Бруно») нав'язується називання, притаманне «внутрішній енциклопедії» автора. Хрестоматійним прикладом «номінативної помпи» є рядок російського поета Георгія Іванова (1894 — 1958):

«Номінативна помпа» здебільшого використовується для створення ефекту щільності в розгортанні корпусу складних назв-фреймів «внутрішньої енциклопедії».

49

«і небокрай підносився, мов край» — трансформований рядок з вірша Анни Кирпан:

50

«старої Едди» — натяк на назву скандинавського епосу «Старша Едда». Втім «Родовід (повторення приходу)» має й інші конотації: так, скажімо, тут можна побачити ігрове переосмислення родоводу героїв роману Маркеса «Сто років самотності» і навіть амбітні спроби нав'язати паралелі із структурою Старого Заповіту.

51

«а з третього щабля зістрибни на землю, щоб аж розійшлися поли накинутого на голе тіло кожуха» — цитується епізод із фільму Андрія Тарковського «Андрій Рубльов», коли в ніч на Івана Купала відбуваються масові оргії та ворожіння. Відсилання до образних систем Тарковського повториться згодом у розділі «Історія Воццека».

52

«шахи були саморобними» — чергове загравання з Набоковим. Йдеться про епізод з роману «Лужин»: «Одну из пешек заменяла нелепая фиолетовая штучка вроде бутылочки; вместо одной ладьи была шашка; кони были без голов, и та конская голова, которая осталась после опорожнения коробки (вместе с маленькой игральной костью и красной фишкой), оказалась неподходящей ни к одному из них». (Владимир Набоков. Собрание сочинений в четырех томах. Том 2. Москва, 1990, стор. 34).

Взагалі розділи «Ґранд-готель» і «Фігури» займають у структурі роману вагоме місце, уособлюючи авторське інферно. В певному сенсі тут в закамуфльованій формі обігруються наративи сходження в царство мертвих: спуск сходами готелю, з'їжджання колоною у переповнений хол і подальше опускання в метафізичне царство фігур уособлюють три кола цієї виправи. Найповерховіша асоціація — пошуки Орфеєм Евридіки.

53

«брюховицького ландшафту» — Брюховичі — селище неподалік Львова (нині входить у межу міста), де справді мешкав дід автора по батькові, священик УГКЦ, декан отець Андрій Іздрик.

54

«…чи лінії недобудованого метро, що тягнулися аж до самого Львова» — свого часу у Львові починалося спорудження сабвею, але було припинене через падіння рівня ґрунтових вод. Річ ясна, сомнамбулічні картини з «Воццека» попри позірну документальність мають небагато спільного з реальністю. Не варто й наголошувати на тому, що розділ «Велика вода» є парафразом оповідальної складової шостої, сьомої та восьмої глав Книги буття.

55

«Полинових могил» — екстраполяція з вірша Миколи Вінграновського «До себе»:

56

«вшистко, очивісцє, з дужих літер» — цитата з польського варіанту роману Гемінгвея «Райський сад». Українською не перекладався (? — ред.).

57

«Вони і тільки вони можуть угледіти в землі і воді, печерах і коморах, камерах і тунелях, у вікнах і вінках, калошах і шкарпетках…» — запозичене в Набокова ґротескування фройдизму. В романі «Пнін» читаємо: «… опознать в этих прелестных, ну, просто прелестных «Чернильных кляксах Роршаха», в которых дети видели, или должны были видеть, самые разнообразные вещи — морские пейзажи, трельяжи, миражи, червей слабоумия, невротические древесные стволы, эротические галоши, а также зонтики и винтики». Можливо тут також — іронізування над специфікою еротичних фантазій самого Набокова, персонаж якого Ґумберт Ґумберт «зрадив дружину» з дитячою шкарпеткою Лоліти.

58

«Скрипаля на даху» — мається на увазі мюзикл Бока «Скрипаль на даху» (1964).

59

«…особливо таких, як богомерзенний, неодноразово згадуваний нами Київ» — ірраціональна нелюбов Іздрика до столиці, якій він неодноразово закидав постчорнобильську інфернальність тамтешньої атмосфери, загальновідома. Втім, на нашу думку, це всього лиш артистична рефлексія в межах провінційного комплексу.

60

«той дорогоцінний пушок, який (за термінологією відомого ґросмейстера-ентомолога) «оповиває плоди фруктових дерев мигдалевої групи» — ґросмейстер-ентомолог — це, звичайно ж, знову Набоков. Метаобраз «дорогоцінного пушка» присутній у пізніх романах Набокова («Лоліта», «Ада») як сталий фрейм на кордоні між латентною педофілією автора та прогресуючим маразмом його могутнього полілексичного інтелекту. Нам нічого не відомо про специфіку сексуальних уподобань самого Іздрика, але герменевтика уривків, подібних до коментованого, дозволяє припустити певну синхроністичність найглибших джерел «внутрішньої енциклопедії» авторів «Лоліти» та «Воццека». Один із філологів-читачів останнього М.А. Шот висловив цікаве припущення про бісексуальну природу головного героя роману. Так, на стор. 38 ліричний alter ego Іздрика трепетно повідомляє про те, що «…вістря з насолодою встромлялися і занурювалися в ніжне драглисте тіло мозку». Ми не будемо втомлювати читачів герменевтикою подібних уривків а la Freud-Fromm, але незаперечним є факт суперпорозуміння автора «Воццека» та читачів-жінок. Так, одними з перших поціновувачів роману невипадково стали Лідія Стефанівська, Оксана Забужко та Соломія Павличко. М.А. Шот йде в означенні феномену до кінця: «Проза Іздрика — це, безсумнівно, жіноча проза…» (Шот М. Байстрюки Стрибога. — «Лікон», № 1, с.88).

61

«шматки імли» — запозичення з другого вірша Андруховичевого циклу «Індія». Слід зауважити, що Іздрик цитує «Індію» за варіантом, начитаним самим Андруховичем під час акції «Сторіччя Бу-ба-бу» (в музичному супроводі Юрія Саєнка). Жоден із друкованих варіантів йому не відповідає. Так, скажімо, у журналі «Зустрічі» (№ 8, 94) другий вірш «Індії» починається так:

У книзі ж «Екзотичні птахи й рослини», виданій 97-го року івано-франківським видавництвом «Лілея-НВ», читаємо:

(Підкреслення мої — B.Є.).

62

«такий собі Саша Абрамян» — тут Іздрик відтворює біографію реальної людини, одного із своїх однокурсників Олександра Абрамяна. Однак, як це притаманно Іздрикові, він деміургійно поєднує факти та власні вигадки, і лише цим можна пояснити появу гомосексуальних мотивів у розділі «Продовження пробуджень», який у структурі роману загалом займає місце дихотомійно-дзеркальне до розділу «Ґранд-готель».

63

«про Чайковського і Жида, про Караваджо, Меркюрі, Вайлда і Костя Гнатенка» — перелік знаних творчих осіб, відомих також своїми гомосексуальними нахилами. Поява в ряду світових знаменитостей київського тележурналіста Гнатенка є, вочевидь, відчуженим зразком Воццекового гумору.

Цікавим, з огляду на таке однозначно-католицьке неприйняття гомосесуалізму, виглядає подальше цитування Фреда Меркюрі в розділі «52 дні, 51 ніч».

64

«Смотрі какой, пісáл ноч'ю, нє спал, какой інтєрєсний і томний» — цитата з передостаннього розділу роману Набокова «Отчаяние».

65

«А з-за дверей і справді лунали голоси…» — у цьому абзаці дещо пародійно зображено український літературний бомонд, до якого, нічтоже сумняшеся, зараховує себе й Іздрик. «Патріарші інтонації» Карпа Любанського зайвий раз підтверджують припущення, що йдеться про Юрія Андруховича, патріарха Бу-ба-бу. Камідян — Петро Мідянка (техніка перекручування прізвищ запозичена Іздриком із «Золотогомоніади» — див. «Четвер» № 6, 95, Крайслер Імперіал). Боракне — Віктор Неборак. Ірпінець — Олександр Ірванець, натякається на місце проживання останнього, містечко Ірпінь. Комбатант Довгий — імовірно, Ярослав Довган. Далі без перекручень згадуються імена неомодерних українських поетів Оксани Забужко, Івана Малковича, Степана Процюка, Івана Андрусяка, Василя Герасим'юка, Олега Лишеги, Олександра Гриценка, Ігора Римарука, Мойсея Фішбейна, Віхти Сад, угруповання Лугосад. Введення до їх числа керівника телевізійної агенції «територія А» Олександра Бригинця, чи однофамільників Ципердюків, чи згадка про журнал «Авжеж» в переліку учасників літгурту «Пропала грамота» є, без сумніву, наслідком все того ж чинника підсвідомої боротьби із синдромом енциклопедійної кволості (див. коментар № 14).

66

«…чи Ненабокова читав він того разу?» — відсилання не стільки до Набокова, скільки до Андруховича. Персонаж роману «Рекреації» Юрко Немирич постійно жартує в такий спосіб: «Я не Ненемирич, а Немирич».

67

«жертва лагофтальму» — мається на увазі фізична вада, в результаті якої до кінця не стуляються повіки. Натяк на своєрідність трагічного Воццекового світобачення, одна з причин якого — неможливість до кінця заплющити очі, втекти від світу, адже навіть сни не дають йому заспокоєння й відпочинку.

68

«Морфею та його дружкам-трікстерам» — Морфей, грецьке божество, що з'являється людям уві сні. Згідно із пізнішими традиціями — бог сну, який звичайно грає не останню роль у цій пронизаній сновидіннями книзі. Трікстер у мітології — демонічно-комічний дублер культурного героя, наділений рисами шахрая й бешкетника. В деяких мітах один і той же герой дублює свою деміургію невдалими імітаціями, в інших деміург і трікстер — близнюки, один створює все корисне, інший, імітуючи брата — шкідливе.

69

«відвідував кафе «Росинка» — в Івано-Франківську справді було таке кафе, в якому свого часу полюбляла бувати пишуча фракція івано-франківського літбомонду.

70

«…літо на Гаваях, вечір на Бродвеї…» — типове для Іздрика (тобто для Воццека) нагромадження синонімічних рядів, де рефлексії, скажімо, топографічного характеру дуже скоро трансформуються в самодостатнє блазенське белькотіння, в якому докупи змішано і книги («Смерть у Венеції» Манна, «Тіні в раю» Ремарка, «Аліса в Задзеркаллі» Керрола, «Свято, що завжди з тобою» та «Острови в океані» Гемінґвея), і бітлівські гіти (Fool on the hill», «Lucy on the sky»), і фільми («Жах у піднебессі» — неточний переклад назви фільму Дж. Гіллєрмана «The Towering inferno»), і перекручену приказку («на городі бузина, а в Києві дядько), яка й характеризує найкраще увесь цей словесний потік. Зрештою, його можна вважати черговим невдалим випадом проти пропонованих постніцшеанською культурою естетичних стереотипів, котрі дедалі більше витісняють талмудичну етику. Цей мотив є постійним для Іздрикової есеїстики, де, щоправда, він звучить у більш дидактичний спосіб. Але у «Воццеку» уникання дидактики — один з найважніших критеріїв деміургії.

71

«видряпатися на круп кінної статуї Марка Аврелія» — цитується епізод із фільму Андрія Тарковського «Ностальгія», коли герой Ерланда Йозефсона божевільний Доменіко вдається до публічного самоспалення.

72

«сєрце єво прінадлєжало другой женщінє» — чергова цитата з роману «Пнін» Володимира Набокова.

73

«ґраційно тримаючи кошик…» — цитата з вірша Галини Петросаняк «Життя цього міста…», який увійшов до першої збірки поетки «Парк на схилі» (1996).

74

«знаменитого цирку «Ваґабундо» — «Цирк «Ваґабундо» — назва вірша Юрія Андруховича із збірки «Екзотичні птахи і рослини», одного з небагатьох, покладених Іздриком на музику. Промовистий приклад того, як у простір реального Івано-Франківська вводяться вигадані або запозичені об'єкти. Хоча навряд чи можна з певністю твердити, що події роману відбуваються в якомусь конкретному місті. Топографія «Воццека» вимагає спеціальних досліджень.

75

«Ґертрудою Бодденвієр» — відома німецька танцівниця 30-х років.

76

«дивний ієрогліф чжан» — в розділі «Продовження снів» згадувалося про загадкове рондо чжан. Коннотації не з'ясовані.

77

«кучерявий Зевс вистукував на бонґах…» — перелічуються божества грому та блискавки у різних віруваннях.

78

«52 дні, 51 ніч» — неспростоване свідчення про знання Воццеком (а, відповідно, — Іздриком) одного із «зовнішніх» розділів Кабали Моше де-Леона — «Идра зутта» («Малий збірник», в якому описується смерть останнього з «вчителів Явне» Шімона бар Йохая та наводяться промови його учнів). В розділі 8 «Идра зутты» міститься малозрозумілий уривок, у якому Хіллел бен Гамайл згадує свою подорож із талмудистом Бен-Зома до гори Небо. Під час подорожі між вченими виникає суперечка щодо можливості покаяння людини, в котру вселився Діббук (злий дух Півночі, що нагадує своєю присутністю юдеям про неминучість Ґоґа та Маґоґа). Бен-Зома, послідовник номіналістської течії в талмудизмі («течія рабі Аківи»), доводить, що покаяння («тшува») стоїть вище від компетенції Діббука, простого нагадування. Він говорить: «52 дні, 51 ніч проходять над пустелею Дерех шімот, коли вчений на мить віддає себе «тшуві». Таким чином, можемо припустити, що назва розділу «52 дні, 51 ніч» є парафразом образу «покаяння», юдейської «тшуви».

79

«парадоксальне поєднання — зона волі» — натяк на те, що в пострадянському просторі слово «зона» викликає стійкі асоціації з місцями позбавлення волі.

80

«купол будинку на розі, як шолом лицаря» — ще одна цитата із вірша Галини Петросаняк «Життя цього міста…»

81

«Болівар не витримає двох» — назва новели О'Генрі. Натяк на плани Воццека виголосити проповідь, вибравшись на круп кінної статуї Марка Аврелія.

82

«Папатанасіо» — відомий музикант. Разом із Ванґелісом записав знаменитий альбом «Приятелі містера Кайро». З яких мотивів використано його ім'я — невідомо.

83

«живаґо-А.-татусь» — малозрозуміле словосполучення. Можливо, натяк на героя роману Бориса Пастернака «Доктор Живаґо».

84

«Обриси її тонких уст свідчили, — якщо вірити Кортасарові, — про дріб'язкову жорстокість» — залишається нез'ясованим, який саме твір Кортасара мається на увазі. Цілком імовірно, що це містифікація, хоча введення фрейму культового для Іздрика автора в лексичну структуру роману навряд чи є випадковим.

85

«К щаст'ю ето бил сахар, а нє соль» — логічне завершення ненастанного цитування Набокова: головний герой роману «Пнін» професор Тимофій Павлович Пнін з'являється у «Воццеку» власною персоною. Йдеться про такий епізод Набоковського твору:

«— Начерчивается, — сказал Пнин, — большой квадрат на земле, туда помещаются, как колонны, цилиндрические куски дерева, а потом с какого-то расстояния в них бросается толстая палка, очень усиленно, как бумеранг, с широким разворачиванием руки — простите, к счастью это был сахар, а не соль.

— Я все еще слышу, сказал Пнин, поднимая с полу сахарницу…»

Втім попри безперечну увагу й поштивість до текстів Набокова Іздрик цитує їх в українській транскрипції, що надає цитуванню дещо пародійного забарвлення. Можливо, це своєрідна помста за великодержавницький снобізм Набокова у ставленні до України, що його Іздрик не може вибачити улюбленому авторові.

86

«безпечного їздця» — назва відомого фільму Деніса Гоппера «Easy Rider».

87

«Bi-i-i-icycle!» — цитується пісня групи Queen «Bicycle гасе».

88

«We are the champions, брате, we are the champions» — We are the champions» — один з найбільших гітів групи Queen.

89

«Антон» — мається на увазі Анатолій «Антон» Селюх, близький приятель Іздрика, комерсант і меценат, в товаристві якого починався видаватися журнал «Четвер». Як і описано в подальшому епізоді, він справді володів малоприбутковою крамницею, яку після написання Іздриком роману назвав «Воццек». Відомий художник Ярослав Яремак згодом зобразив на фасаді портрети Бюхнера та Іздрика. Все це створило рідкісний прецедент виходу вигаданих письменницькою уявою образів у площини реального світу. Для читачів-податківців ще раз наголошуємо, що, незважаючи на талант Яремака та популярність Бюхнера з Іздриком серед найширших кіл станіславського жіноцтва, крамниця Селюха продовжує була малоприбутковою.

90

«реальна рекламна агенція «Акорд», і яку в цьому сні я помилково іменував «Астоком» — абсолютно достовірний опис станіславських реалій, який до кінця розділу збивається на таку ж, за абсолютністю, сомнабулічну маячню.

91

«… з терпкого тіла літа. Літа-тіла» — в певному сенсі, чергове відсилання до Набокова, цього разу через посередництво Олександра Ірванця, вірш якого «Лоліта» починається рядком: «А в слово «тіло» влито слово «літо».

92

«…потім звалив чиюсь картину, хотів повісити невдало — вона знову впала, не встиг він і кроку відійти, рвонувся мимоволі назад, але плюнув, збіг по сходах, забрався геть» — авторемінісценція. У розділі «Синдром Любанського» знаходимо подібний епізод: «Той вийшов на кухню напитися води, мало не розбив там горнятко (спіймав коло самої підлоги, але незграбно, знову впустив, і все ж, затримавши падіння, врятував)…» Втім сам текстовий засіб, техніку дисплейно-монтажного «пролонгування» якоїсь кульмінаційної дії, знову таки запозичено в Набокова — досить згадати епізод миття посуду з роману «Пнін», сцену прочитання головним героєм «Відчаю» власної повісті чи кадри з роману «Дар»: «Вешая трубку, он едва не сбил со столика стальной жгут с карандашом на привязи; хотел его удержать, но тут то и смахнул; потом въехал бедром в угол буфета; потом выронил папиросу, которую на ходу тащил из пачки; и наконец, зазвенел дверью, не рассчитав размаха…»

93

«ім'я, ім'я, читачу, ім'я, над розгадкою якого ми так марно б'ємося з тобою» — черговий натяк на Набокова, для якого номен героя завжди служив приводом для літературної гри — від складних сюжетних колізій до вишуканих анаграм, шифрів, прихованих асоціацій (як, скажімо, в романі «Справжнє життя Себастьяна Найта»). Можна також говорити про певне запозичення з роману «Лужин», де героя вперше називають по імені в двох останніх реченнях. Втім дешифрація імені А. наприкінці розділу «Відхід героїв» виявляється фікцією і виливається у ще один фонетичний ряд, який більше затінює, ніж прояснює. В цьому суттєва різниця між перфектно вибудованими конструкціями Набокова, в яких він почувається всевладним деміургом, і хиткою спорудою Іздрика, в якій навіть сам, здається, не хоче розібратися до кінця.

94

«…ефекту, відомого в літературі під назвою «Синдром Любанського» — Іздрик дещо переоцінює розголос і резонанс, яких навіть суто гіпотетично міг би досягти «Воццек». Однак, можливо, це профетичне.

95

«…ученицею Яна Саудека» — мається на увазі відомий чеський фотограф, «фірмовим знаком» якого є зображення оголеної натури на тлі понищених, зотлілих фактур.

96

«Був лідером знаменитої команди «Velvet Mothers of the Univers» — обігруються назви трьох культових груп альтернативної музики: «Velvet Undergraund», «Mothers of Invention» та «Plastic People of the Universe».

97

«славнозвісний часопис «Revolt-Revue» — пародійно трансформована назва відомого празького часопису «Revolver Revue». Слово «revolt» може означати як «повстання» чи «бунт», так і «огиду» або «відразу».

98

«Аліна Моруа, для нашої історії нічим, окрім імені, не цікава» — імовірно, обігруються імена французьких письменників Анрі Моруа та Франсуа Моріака (? — Ю.І).

99

«Містечко мало багатообіцяючу назву Мейлах-га-Мавет» — такого міста в Ізраїлі немає. Малах Га-Мавет — в юдаїстській мітології ангел смерті.

100

«ці східноєвропейські ґої» — цілком імовірно, Іздрик не зовсім точно розуміє значення слова «ґой», плутаючи його зі словом «олім», яким в Ізраїлі називають поверненців зі Східної Європи.

101

«аптека Вайнштока на розі Коцарської й Ново-Лукашівської» — Вайншток — персонаж роману Набокова «Соглядатай». Втім у Набокова він не аптекар, а власник книгарні і медіум за сумісництвом. Далі цитується вірш VII із циклу Юліана Тувіма «Бал в опері»:

(Підкреслення моє — В.Є.)

Перекладач Микола Лукаш іронічно вводить своє прізвище в перелік вулиць. Очевидно така гра видалася Іздрикові до болю рідною, і він вирішив продовжити її.

102

«п'ята графа в паспорті» — графа паспорта СРСР, в якій записувалася національність. В паспортах нового зразка скасована як дискримінаційна.

103

«А то був якраз Четвер» — можливо, натяк на журнал «Четвер», співредактором якого в 1991–1996 роках разом із Юрієм Андруховичем був Іздрик.

104

«…сіамською почварою Бойля-Маріотта (…) зникає королівська голова» — Робер Бойль (1627-91) — англійський фізик, хімік і філософ, один з творців сучасної хімії. Едмі Маріотт (1620-84) — французький фізик, незалежно від Бойля сформулював т.зв. «закон Бойля-Маріотта», відкрив «сліпі плямки» в очах, демонстрацією яких розважав Людовіка XIV: під час досліду слід було в особливий спосіб дивитися на зображення короля, поволі наближаючи його — в якийсь момент через сліпу плямку починало здаватися, ніби в короля зникла голова.

105

«що зірки на небі — то тільки одна з вистав у театрі Бога» — чергове цитування «Індії» Юрія Андруховича. Знову цитується концертний варіант. У друкованих виданнях цей рядок виглядає так: «Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав у театрі Бога».

106

«доля Ґей-Люссака» — Жозеф Ґей-Люссак (1778–1850) — французький фізик і хімік.

107

«Хомський, можливо, назвав би їх взаємоапофатичними» — натяк на героя новели Володимира Єшкілєва «Парадокс Хомського», винахідника від'ємної, апофатичної мови. Хомський також — один із персонажів «Рекреацій» Юрія Андруховича.

108

«Великий сліпий Хорхе напевно заговорив би про два дзеркала, що вдивляються в безконечний ряд взаємних відображень» — Іздрик нібито відсилає нас до Боргеса, якому безумовно належать всі можливі прерогативи на подібні філософеми, однак нам також бачаться тут паралелі з фрагментом «Некрополя» Тараса Прохаська: «…як завжди появилася несподівана рекомбінація — в такім разі «Некрополь» є віддзеркаленням віддзеркалення, система дзеркал, яку можна продовжувати ще і ще (Млинарський був певен, що то дзеркала не венеціанські, а ще якісь давніші, срібні і тьмяні, котрі відчутно розгублюють зображення, перекидаючи його з одного в інше, та й перше дзеркало дає чіткий відбиток лише при дотриманні певної фокусної відстані)». (Див. Четвер № 4, 93, с.19).

109

«Любанський згадав би про…» — далі йде відверте наслідування Андруховича (згадаймо хоча б карнавальні епізоди з «Рекреацій»), виконане, втім, не без хвацькості. Зайвий доказ на користь того, що під іменем Карпа Любанського зображено Юрія Андруховича.

110

«дотепної повісті красунечки Solange Marriot (…) «Rien du tout, ou la conséquence» — йдеться про текст Станіслава Лема з його книги псевдорецензій на неіснуючі літературні твори «Досконала порожнеча» (Stanislaw Lem. Dzieła. Doskonała próżnia. Welkość urojona. Kraków-Wrocław, 1985). Рецензована повість чи, як названо її Лемом, антиповість «Ніщо або Консеквенція» є саме таким твором, про який мріє ліричний герой «Воццека». Лем змальовує літературний твір, який практично написати неможливо, адже в ньому йдеться про ніщо, тобто не йдеться ні про що, тобто він сам є нічим. «Що іще залишається? — пише Лем. — Нічого, крім роману з нічим. Бо той, хто бреше (а письменник, як відомо, повинен брехати) про ніщо, той вже напевно перестає бути брехуном», а на цьому, — перестати бути брехуном, — як видається, чомусь дуже залежить авторові «Воццека», незалежно від того, чи це Іздрик, чи сам Воццек. Він постійно повертається до щойно сказаного, підозрюючи власні найвідвертіші вправи у постмодернізмі. Читаємо в Лема далі: «Та повість не закінчується: вона припиняється, перестає бути. Мова, котра напочатку, на перших сторінках певна себе, наївна, тверезо переконана у власній суверенності, підточена в мовчанні зрадою, ні, радше — опановуючи правду про своє внутрішнє незаконне походження, про своє ганебне надуживання (бо це Страшний Суд літератури), мова, усвідомлюючи, що вона становить форму інцесту — казіродського зв'язку буття з небуттям, — сама себе самовбивчо витісняє». Коментарі, як мовиться, зайві: технічно Іздрик замінює вирішення проблеми розпадом слова на візуальні фраґменти.

111

«над подібним завданням безуспішно бився згаданий раніше Кортасар» — йдеться, очевидно, про роман «Гра в класи», в якому Кортасар заклав можливість нелінійного, неконсеквентного прочитання. Більш сучасні та актуальні приклади подібних спроб в літературі (В. Пєлєвін, А. Мак Ін) Іздрикові, судячи з тексту «Воццека», не відомі.

112

«знимок Саудека, де вона оголена цілує чоловічу руку» — на одній з найвідоміших світлин Саудека справді зображено жінку, яка цілує чоловічу руку, однак жінка не оголена. Про існування інших варіантів цієї композиції нічого не відомо.

113

«У товаристві Версаччі» — на час написання роману знаменитий модельєр ще був живим. Не відомо достеменно, що саме мав на увазі автор, уводячи його в коло персонажів.

114

«До завтра» промовляєш стиха, і, залишаючи від «я-ти-він» лише дещицю неіснуючого «я»…» — цікавий приклад своєрідної Іздрикової релігійності, коли трансцедентне уможливлюється в тексті як подолання обрію сьогодення і перекидається через обрій (в романі він означений метачасовою «добою» Воццека) в майбутнє «дещиці неіснуючого «я»», тобто метафізичного знаку особистості. Цей приклад ще раз наводить на думку, що навіть такий послідовний реалізатор принципів постмодерністського текстотворення, як Іздрик потрапляє щодо деміургійної необхідності, схованої в інтертекстуальності наших днів, у ситуацію «прийшла коза до воза». Зовнішня подібність деміургійних практик до теологічних, ілюстрована наведеним прикладом, помічена навіть непросвітленою суч. укр. літ. критикою. Так, Ігор Бондар-Терещенко, ненависник Андруховича (а іже з ним і всього постмодернізму), пише: «(…) Дискурс, що описує приховані від нашої свідомості механізми творення «колективного підсвідомого», є теологічним. От лишень сьогоднішня теологія зациклилась на засобах організації дозвілля — зокрема Андрухович у власній рубриці «Парк культури», провадженій ним у газеті «День», пише здебільшого про свята, фестивалі та карнавали, себто про ті тотальні симуляції, в яких зникає будь-яка реальність у вигляді, припустимо, праці. (Экий же вы, батенька, диалектик-стахановец! — В.Є.) Складається враження, ніби оспівувачі подібної естетики просто втрачають уявлення про будь-який здоровий глузд своїх творчих відправ. Замість того, щоб пам'ятати, що вони і досі заробляють на хліб у поті чола свого, наші нові теологи — лицарі комп'ютерних мереж, представники грамотного, грошового журналізму та письмаки комерційного закрою — раптом уявили себе достоту аристократами і священнослужителями якоїсь, історично беручи, незнаної і тому підсвідомої епохи. (Камінь у мій город! — B.Є.) Скажімо, для своїх творінь Андрухович вибирає ту епоху так, що навіть для постмодерністської історії вона — ілюзія. (Пан Ігор не читали Льотара. — B.Є.) Його власні міти, казки та легенди знаходяться ніби як поза межами самої історії, на рівні невидимої протограматики, яка формує уяву читача(…)» («Українська культура» 3'98, с. 8–9).

Приємно спостерігати, як вихідці з інших сфер метапростору (пан Бондар-Терещенко вийшов з «Українського засіву») починають відчувати передбачену нами нову епоху в літературі, навіть якщо деміургію вони плутають із теологією, а «внутрішню енциклопедію» автора називають «невидимою протограматикою».

115

МУЕАЛ — Мала Українська Енциклопедія Актуальної Літератури. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999 р. (прим. ред.)

116

Переклад з польської

117

Якби не було на світі нещастя, можна було б припустити, що ми живемо в раю (фр.)

118

О, моя Лоліто! В мене є лише слова для гри (англ.)

119

Цей текст є першою частиною есею Іздрика «Станіслав: туга за несправжнім», опублікованого в журналі «Плерома» 1–2'96