Вождь справедливих

З блокнота Ягелла. Нічний похід. Мученицький стовп.

Від того часу минуло три тижні. Не можна сказати, що це був якийсь особливо бурхливий період. Але й канікулярною ідилією теж його не назвеш. Блокнот Ягелла поповнявся новими зауваженнями, роздумами, коментарями. Ягелло пообіцяв перетворити в недалекому майбутньому ці записки на трилогію Спілки Справедливих. Хлопці, однак, усерйоз погрозу не сприйняли. Мали надію, що до втілення в життя цих літературних планів ніколи не дійде. Всі ж бо чудово розуміли, як виглядатимуть в освітленні Ягелла їхні надзвичайні пригоди. Щоб мати про це уявлення, досить ознайомитись з останніми записами в блокноті. Ягелло писав для нащадків:

«Наша подорож закінчилась напрочуд успішно. Ми здобули Варшаву, Щецін, після шаленої погоні взяли в полон Богдана, проявивши при цьому неабияку волю й залізну витримку. Однак я чомусь більше ніж певен, що, якби не моя присутність, наслідки були б вельми нікчемні. Вплив на психіку товаришів — моя спеціальність».

«Казик Врубель дедалі більше переводиться на пси. Напускає на себе солідність, але це ніяка не солідність, а всього-на-всього страх. Важко збагнути, звідки в одній людині береться стільки літрів страху. В Казикових жилах тече не кров, а чорний розпач».

«Зате наш загартований мандрівник, Богдан, занедужав на недовір’я. Його справу ми залагодили просто по-рицарськи. Увага: тут теж моєї заслуги найбільше. Вчитель надіслав з Варшави телеграму Богдановому батькові: «Богдан з нами. Все гаразд». Ця телеграма — теж моя ідея. Останнім часом ми почали готувати Богдана до переекзаменовки з польської мови. І знову на моїх плечах найбільший тягар. Моє сумління несе найбільшу відповідальність. До кого Бродзіцька має найбільше довір’я? Звичайно ж, до мене. І цілком слушно. Не знаю напевне, чи в історії нашої гімназії був коли-небудь такий здібний полоніст, як я. Коли говорити про Адама, то я мушу з повною відповідальністю визнати: акції його катастрофічно падають. Якщо дивитись на все це об’єктивно, то саме я повинен тепер узяти в свої руки долю Справедливих».

«Я сказав би про це при всіх, але Адам може з помсти вибовкати ту нещасливу таємницю щодо горища.

Я згадав про ту відчуженість Богдана. В Красноставі ніхто не знає про його втечу до Щеціна. Тримаємо язики за зубами. Якби тільки Ластатому не закортіло комусь похвалитись! Директор гімназії знає лише те, що Ліпка поїхав з нами до Варшави. Вчитель Микула згладив усю цю справу, але хтозна, чим усе це скінчиться. Богдан став буркотливим, зовсім не виявляє нам вдячності за те, що ми врятували його від жахливої біди. Подумати тільки — через нього ми мусили скоротити наше перебування в Варшаві аж на чотири дні. Адам ходив по Варшаві і вдавав із себе повстанця. Показував усе так, наче сам був генералом: отут стояла барикада, тут спускалися в підземні канали, тут був госпіталь повстанців. Аби я стільки бачив і пережив, як він, то написав би не одну книжку на цю тему. Мабуть, природа не дала йому таланту… Правда, розповідає цікаво, але розповідати — то не штука».

«Микула — молодець, учитель — те, що треба. Такі рідко трапляються, тому особливо на цьому наголошую».

«Схоже на те, що цей дженджик з 2-Б, якого Адам замкнув тоді в землянці, привселюдно заявив, що незабаром хай дехто начувається… Це— камінчик у наш город. Налякали, де ж пак… хіба що страхополоха Казика. В усякому разі побачимо, що з того вийде…»

«Спеціальний запис: я повинен присвятити Варшаві особливі урочисті, святі години роздумів. Колись я бачив знімки руїн, слухав різні розповіді, читав книжки й статті, але про це не напишеш і не розкажеш. Минуло вже майже три роки від часу визволення столиці… вже три роки! Ні, не вмію, не можу говорити. Уламки, руїни, кладовище будинків, пекло нищення… що там робилося!

Сьогодні я можу ствердити, що взагалі не пережив війни. В порівнянні з тією варшавською трагедією події в Красноставі — гарна романтична казочка. Уламки, руїни, уламки, руїни… жах! Набудували трохи нових будинків, але стоять вони, наче на кладовищі. Треба про все це добре подумати».

«Повідомлення в останню хвилину: одержав записку від Магди. Витримав і не відповів. Перемога за мною. Записка трохи дивна. Якась бабська таємничість: «Справа дуже важлива. Для тебе і для твоїх товаришів. Я вірю у Справедливих. Вірю в їхню силу. Хочеш дізнатися про велику таємницю?» Бреше, мабуть. Певне, шукає нагоди помиритись. Я сердитий на Магду вже чотири місяці. Правду кажучи, на неї гніваються всі Справедливі. Адже Магда сказала Адамові, що Ліпка не вміє культурно поводитись. Адам тримав язик за зубами аж доти, доки Магда заявила Ліпці, що Гаєвський задирає носа і взагалі корчить із себе велике цабе. Богдан сказав про це Гаєвському, а Гаєвський відразу взяв реванш: не вмієш, мовляв, культурно поводитись, гірше того — ніколи не носиш з собою носовичка. Пекло зчинилося. Конфлікт із Магдою на цьому не скінчився: я з радістю переказав Качурові, що Магда назвала його занудою над занудами. А Качур на це: «А мені вона сказала, що твої вірші — вершина графоманії і що ти ніколи не напишеш нічого путнього, бо письменником треба народитись. А ти — класичний приклад нездари…»

Я поклявся собі: Магда для мене не існує. Лукава істота. Зла, підступна… Подумати тільки — колись я писав на її честь поеми. Який жах! Яка наївність! Благородна спроба виправдати Магду: хіба ж можна бути порядною людиною, коли ходиш до 2-Б класу? До цього жахливого класу, який давно треба розігнати або вислати на тяжкі каторжні роботи. Сторож Миколай не завжди виголошує золоті думки. Особливо коли йдеться про мене. Але його оцінка 2-Б просто-таки геніальна й заслуговує на широке розповсюдження. Сторож Миколай, наприклад, каже, що учні 2-Б — це збіговисько наймерзенніших типів у світі. Порівняти їх можна хіба що з печерними людьми. І серед таких дикунів перебуває Магда… Тож чи варто дивуватися, що вона стала на них схожа? Якби Магда погано вчилася, можна було б сподіватись, що вона залишиться на другий рік і, отже, опиниться в нашому достойному товаристві. На жаль, вона вчиться цілком пристойно, тож розраховувати на це нема чого.

Пропоную висунути таке гасло: «Геть 2-Б! Жоден громадянин нашої країни не повинен підтримувати особистих контактів з троглодитами, вождем яких є капітан Антось!»

Додаткові зауваження щодо Магди: «Геть Магду! Не варто звертати уваги на її таємничі листи. Не треба ходити на будь-які побачення з цією істотою, котра підтримує товариські контакти з троглодитами!»

Урочисті клятви, складені опівночі: «На побачення я не піду. Записку від Магди порву! На побачення не піду. Записку від Магди порву! Честь — річ свята. Ніколи! Нізащо! Крапка».

Вже з цих гарячих клятв і присягань, записаних у блокнот, легко зробити висновок, що Ягелло з’явиться на побачення з Магдою дуже пунктуально. Суто особистого характеру записи робилися в блокноті з глибокою надією на те, що колись він потрапить до рук істориків. Історики поставлять перед собою запитання: який був вплив великого Ягелла на діяльність Спілки Справедливих? Отож треба зробити все можливе, щоб показати: вилив був колосальний. Справедлива, принципова позиція, залізна воля, наполегливість і нещадність — ось риси характеру неперевершеного Ягелла.

Але в приватному порядку можна собі дозволити піти на деякі поступки. Історія історією, а цікавість цікавістю. Магдин лист і справді інтригує. Можна й далі гніватись на цю дівчину, але водночас можна з’ясувати, що криється за словами: «Я вірю в Справедливих. Вірю в їхню силу. Хочеш дізнатись про велику таємницю?» А може, в його руках опиняться справи, які затьмарять усі дотеперішні успіхи Адама й Богдана?

Щоб остаточне рішення, яке мало бути прийняте, не здавалось легковажним і поспішним, Ягелло провів ще коротку боротьбу із собою, потім напустив на себе неприступність і бічними вуличками почимчикував на побачення з Магдою. У думках він назвав Магду лукавою супротивницею, якоюсь мірою зобов’язуючи й нас до того, щоб і ми, принаймні найближчим часом, вживали саме це визначення.

Отже, лукава супротивниця чекала на Ягелла неподалік од старого млина над непоказною річкою Кавенкою.

— Я прийшов…— офіційним тоном заявив Ягелло, стараючись, Щоб його обличчя зберегло похмурий вигляд.

— Я це помітила, — усміхнулася лукава супротивниця, легковажно вмощуючись на струхлявілому поруччі, що кожної миті загрожувало обламатися.

— Не вдавай із себе героїню. Тут щонайменше три метри глибини, злізь, — в голосі Ягелла забриніла незапланована турбота.

— А ти мене врятуєш. Адже плаваєш чудово.

— Я сюди прийшов не для того, щоб мокнути в брудній воді. Я з приводу листа. Що за таємниця?

Лукава супротивниця кілька разів гойднула ногами, ніби глузуючи з небезпеки. Поруччя захиталося, зарипіло, недвозначно застерігаючи, що потурати таким нерозсудливим бабським вибрикам довше не буде.

— Облиш! Злізь зараз же! — Ягеллу здалося, що на його плечі раптом лягла відповідальність за життя людини. — Лічу до трьох. Якщо зараз же не поведешся серйозно, то я…

— Що ти?

— То я звідси піду.

— Будь ласка! — Лукава супротивниця усміхнулася з нахабною зловтіхою. — Вертайся додому! Я тільки хочу сказати, що моя таємниця варта мільйона злотих.

Після такого стратегічного вступу виявилося, що Магдина таємниця і справді варта великого багатства. Ягелло відразу відпустив дівчині всі її гріхи. Він навіть подумав, що Магда Кравчик заслужила на якусь бойову відзнаку. На жаль, поки що у Спілки Справедливих власних орденів не було, а до присудження державних нагород Ягелло не мав анінайменшого відношення. Так уже часто буває, що з чисто формальних причин не можна нагородити бодай Золотим Хрестом Заслуги громадян, які на це заслужили.

Саме такими словами попрощався з Магдою зворушений, збуджений, нестямний від щастя літописець Спілки Справедливих. Виявилося, однак, що таких прагнень у Магди не було. Золотий Хрест Заслуги її аніскілечки не цікавив. Ні золотий, ні діамантовий, ні будь-який інший. Справа була набагато простіша й набагато буденніша. Магда сказала відверто:

— Я хотіла насолити Антосеві… знаєш, хто це?

— Не називай цього імені, бо в мені відразу пробуджуються кровожерні інстинкти! — крикнув Ягелло і вдарив себе кулаком у груди.

— Я дуже рада, — Магдині очі засяяли від щастя, — ви їх усіх повинні пошити в дурні. І цього пихатого Антося, і його дружків. Якщо їм не пощастить з їхнім походом, то я помру від радості. Це буде чудова смерть. Я вже бачу їхні дурні міни, вже бачу, як вони в розпачі заламують руки. Я вже бачу цей великий день, день їхньої поразки. Благаю вас, провчіть їх як слід.

— Не треба нас благати, — промовив Ягелло з гідністю, — це наш священний обов’язок. Ще Спілка Справедливих не загинула, поки живе Ягелло. Але скажи мені, коли твоя ласка, чому тобі так хочеться насолити цим троглодитам? Адже досі ти була їхньою союзницею.

— Це довга історія, — зітхнула Магда, — коли-небудь розповім. Зараз ідеться тільки про помсту.

— Буде помста! Буде велика помста, а я навіть напишу на твою честь поему. Вручу її тобі замість Золотого Хреста.

— Можеш написати, — милостиво дозволила Магда і знову всілася на розхитаному поруччі, мабуть, бажаючи довести, що їй тепер байдуже будь-яке нещастя, що прийме вона, не змигнувши оком, як визначення лихої долі, навіть поему Ягелла.

А Ягелло ще того ж самого дня розповів хлопцям про сенсацію, яку можна порівняти хіба що зі славетною погонею за Богданом. Свою розповідь він почав із заяви, яка в скороченому вигляді звучала так: «Завдяки моїй природженій інтуїції, завдяки моїй спритності, я, наражаючись на смертельну небезпеку, здобув відомості, гідні найбільшої уваги й найвищих відзнак. Гадаю, ви належно оціните мій вчинок».

Після цього прозвучала яскрава, повна драматизму розповідь, героями якої стали троглодити з 2-Б, очолювані капітаном Антосем. Ягелло снував свою оповідь щонайменше півгодини, але нам, певне, вистачить скромнішої порції інформації. Може, вона не буде надто захоплююча, але, безперечно, конкретніша. Річ у тім, що другокласники вирішили докладно обстежити підвали, в яких вісім місяців тому Справедливі натрапили на слід банди Лисого й Вані. Після арешту банди Справедливі перестали цікавитись підземними коридорами. А коридори ці могли приховувати багато хвилюючих таємниць. Правда, після тієї кримінальної справи всі підвальні двері, які вели в підземелля, були замкнуті на чотири засуви, а в школі, у відділенні міліції і в міськраді попередили, що підвали дуже старі й будь-якої хвилини можуть обвалитися; але коли хочеш називатися першовідкривачем, треба сміливо дивитися небезпеці в вічі. А загалом усе зводилось ось до чого: Справедливі виявили вхід до підвалів, Справедливі були першопрохідцями, Справедливі дійшли аж до того місця, де підземний коридор розгалужується на два вузьких тунелі. Справедливі зупинилися майже біля воріт ще не дослідженої таємничої минувшини, і тепер оце галабурдники з 2-Б хочуть зайняти місце піонерів красноставської археології, та ще й так, щоб це їм дешево коштувало. Вони дізнались про обстановку в підвалах, солідно підготувались до наукової роботи і прагнуть здивувати світ своєю великою експедицією. Але як незаперечне те, що світ є світом, Польща Польщею, а Красностав Красноставом, так само всім ясно, що організовувати експедицію мають повне право лише Справедливі. Воші були в цих підвалах перші і хоча згодом і занехаяли дальші дослідження, це аж ніяк не означає, що Справедливі втратили належні їм привілеї.

Думка всіх була одностайна: Ягелло натрапив на слід зухвалої афери. Так само одностайно всі висловили бажання підірвати підступні й нечесні починання другокласників. Усі, за винятком Казика, бо Казик Врубель хоч і висловив обурення з приводу майбутньої операції капітана Антося, але водночас заявив, що більше не переступить порога підземелля.

— По-перше, — сказав він, дивлячись у стелю, ніби вичитував звідти житейські мудрості, — це таки справді дуже небезпечна забава. Адже Адам казав, що стіни струхлявіли, що підлога вже давно зогнила, що стеля от-от обвалиться. А коли підете далі? А коли станеться щось непередбачене? Чи для того я пережив війну, аби тепер загинути в якійсь середньовічній ямі? І, по-друге: входити в підземелля заборонено. Міліція повісила залиш, міліція застерегла любителів усяких походів: ніяких жартів. Хочете опинитись за гратами? Хочете, щоб нас повиганяли з гімназії? Нехай собі другокласники граються з вогнем. Якщо їм навіть і пощастить відімкнути замок, то все одно в будь-яку мить їх можуть застукати… досить тільки сторожеві спуститися і побачити світло. Я умиваю руки! І вас закликаю до цього.

Всі скрушно похитали головами й висловили Казикові своє співчуття і щирий жаль.

— Ти, Врубелю, яким був, таким і залишився… ні фантазії, ні хоробрості. А от товариші твої, серед яких ти перебуваєш, готові на все.

— То ти хочеш, щоб Антось і ці його троглодити змішали нас з грязюкою?

— Обійдемось і без тебе. Аби тільки ти не розбовкав, що ми готуємо контрнапад.

— Адже нам відомий вхід у підвали, про який ніхто не знає. Пам’ятаєш, Качуре? Все починається в твоєму погребі. Треба тільки відкидати щебінь.

— І треба зробити все, щоб зірвати похід цих троглодитів з 2-Б.

— І не силою, а хитрощами. Тільки телепні покладаються на свої м’язи. Якщо, звичайно, їх мають.

— Товариство! — озвався Ягелло, надавши своєму обличчю урочистого виразу. — Товариство, я маю незвичайний, щоб не сказати геніальний, план. Він оце зараз сяйнув мені в голові. Ще тепленький. Згідно із моїми відомостями…

Капітан Антось жив на вулиці Червоного Хреста. Вуличка була вузенька, освітлювалась уночі всього-на-всього чотирма ліхтарями і мала не дуже рівне покриття. Але одноповерхові будиночки на ній мали вельми гарний вигляд. Казали навіть, що на вулиці Червоного Хреста стоять самі вілли. От у такому будиночку-віллі і жив капітан Антось.

Колись, ще до вікопомного футбольного матчу з командою Справедливих, Антось вважався кращим гравцем гімназії. Він навіть був капітаном гімназичної команди. Він так майстерно жонглював м’ячем, що міг їсти яблуко й водночас обіграти кількох противників. Потім була та ганебна поразка в грі зі Справедливими. І поблідла яскрава Антосева зірка. Він перестав бути капітаном. Якщо тепер так хтось його і називав, то або за звичкою, або просто іронізуючи з нього. Антось болісно пережив поразку своєї команди, відмовився навіть грати у збірній футбольній команді гімназії. Саме тоді Казик мав необережність досить ризиковано сказати: «Так буває завжди, коли хтось із капрала хоче одним стрибком доскочити до капітана». В ті дні Казик перебував на вершині своєї воротарської слави. І, мабуть, у нього голова пішла обертом, і він не зважив на одну дуже просту й дуже істотну річ: можна блискуче взяти штрафний удар, але за межами футбольного поля можна й кулака колишнього капітана Антося понюхати. Вже кілька разів Казик завдячував лише щасливому випадкові, що до цього не дійшло. Отже, можна навіть припустити, що сутичка на кладці саме й була спробою Антося помститися. Помста вдалась тільки наполовину, і, може, саме тому Казик не хотів спокушати долю, завбачливо уступаючи капітанові дорогу. Мабуть, з цієї ж причини обережний Врубель не полюбляв вулиці Червоного Хреста й ніколи не ступав на цю небезпечну для себе територію.

Не було його сьогодні й серед гурту хлопців, що скрадалися в напрямку будинку капітана Антося. Надворі вже посутеніло. Чотири ліхтарі почали свою нічну роботу, але користі від неї було як кіт наплакав, і вулиця Червоного Хреста потопала в майже цілковитій темряві. Група конспіраторів якийсь час ішла по цементних плитах так званого тротуару, аж поки нарешті опинилася біля зарослого кущами подвір’я. Хлопців було п’ятеро. Дома лишалися Богдан і Кальош. Казик Врубель теж не пішов — чому, ми вже знаємо. Богдана хлопці переконали в тому, що перед переекзаменовкою йому краще ні в які авантюри не встрявати. З Кальошем справа була інакша. Коли хлопці з’явились у нього на подвір’ї, він одчинив вікно і, охкаючи, пробелькотів, що в нього дуже болить живіт. З таким болем треба до лікарні йти, а не на бойову операцію. Він стогнав так правдиво, що зворушив навіть скептичного Качура. Лише згодом Качура охопили сумніви, і він сказав: «Мабуть, цей живіт зшитий дуже грубими нитками».

Отож було їх тільки п’ятеро. Командував групою Адам, а на головного радника висунувся Ягелло, який найкраще знав Антосеве подвір’я і до того ж був ініціатором операції.

— Зайдемо на подвір’я з тилу, — каже Ягелло і страшенно жалкує, що в темряві не видно його обличчя, на якому зараз відбиваються кмітливість і відвага. — Там у паркані є дірка. Ключ має підійти. Я вчора придивився до замка. Він такий самий, як у нашої комірчини.

— Ми з тобою заходимо в повітку, — озивається Адам, — Качур лишається біля дверей. Чорний і Ластатий стежитимуть за будинком капітана. В разі небезпеки даємо дьору — кожен в інший бік.

— Слухаюсь, — каже Ластатий, якому слова «даємо дьору» особливо припали до смаку.

— А Кальошу я ще пригадаю той біль у животі, — бурмоче Качур, ніби не може вибачити собі, що так легко купився на сумнівних стражданнях товариша. — Як на замовлення живіт заболів… Наче по годиннику наставив.

Але треба кінчати балаканину. Наближається кульмінаційна точка програми. Вони знайшли в паркані дірку, пролізли крізь неї, і ось перед ними будинок капітана Антося, а біля нього — невеличка повітка. В повітці можна складати вугілля та дрова, там зберігають сокири, пилки, граблі, тачки і ще безліч інших дрібниць. Але в цій повітці можуть виявитись речі, які конче потрібні для експедиції в підвали. Сьогодні ці речі мають зникнути з повітки.

— А може, тебе просто обдурили? — раптом занепокоївся Адам.

— Обдурили? — Ягеллу стає трохи не по собі. Якщо Магда збрехала, або Антось обдурив Магду, вся ця операція закінчиться великим скандалом. Тоді навіть Кальошу соромно буде в вічі глянути. — Я ж тобі казав — у мене надійна розвідка. Та ти сам незабаром у цьому пересвідчишся. Я збираю інформацію за найсучаснішими методами.

— Ну, то вперед! — Адам командує дуже тихо, але слова наказу мають силу гарматного пострілу. Відчуття небезпеки конспіратори переживають по-різному. В Гаєвського від хвилювання спітніли долоні. На Ластатого несподівано напала гикавка, в Качура засвербіла спина, Чорний ні з сього ні з того почав якось дивно шепотіти, ніби сварився сам із собою, а в Ягелла так отерпли ноги, що кілька хвилин він не міг поворушити навіть пальцем.

Та хоч як по-різному діяв на них страх, кінець нічної витівки мав бути один. І особливої радості він не віщував, заповідаючи приблизно таке: «Якщо вас, мої любі хлопчики, спіймає Антосів батько, якщо він застане вас у повітці, ви сьогодні помаршируєте парадною колоною просто у відділення міліції. І викрутитись із халепи буде вам важко… Досі ви полювали на злочинців, а тепер вас хтось може вполювати. Чи впевнені ви, що вся ця балаканина про спорядження, заховане в повітці, — не підступ другокласників? А може, в цих кущах або за отими дверима причаїлися міліціонери? А може, Антось влаштував вам грандіозну провокацію?»

— Ходімо, — повторив Адам, — тільки тихо й обережно. Всі на свої пости!

Першим рушив Ягелло. Та не встиг він ступити й кількох кроків, як у відчинених дверях будинку з’явилася чоловіча постать. Ягелло впав на землю. Адам і Ластатий попадали теж. Тільки Чорному й Качурові вдалося відступити в безпечніше місце, за густий кущ агрусу.

Чоловік непорушно стояв на порозі. Світло, падаючи ззаду, збільшувало його постать, робило її моторошно-таємничою. Все подвір’я раптом перетворилось на дикі хащі, за кожним деревом причаївся ворог… Хлопці щосили припадали до землі й затамовували віддих. Кожному здавалося, що його може зрадити навіть калатання серця. Бо серця калатали дуже голосно, і тільки ті, кому доводилося ставати віч-на-віч з найнебезпечнішим ворогом, знають, як у такі хвилини калатає серце. Ніби коваль гатить молотом по здоровенному ковадлу: гуп, гуп, гуп… Аж дивно, що чоловік, який стоїть у відчинених дверях, досі не почув…

А може, щось таки він почув, бо зачинив двері й помалу, обережно рушив до повітки. В один із моментів він опинився так близько від Ягелла, що якби той витяг перед собою руку, то міг би, мабуть, доторкнутися до чужих черевиків. Але ніч була темна, і батько капітана Антося не помітив постатей, що припали до землі. Він зупинився біля дверей повітки. Заскреготів ключ У замку.

Ягелло підповз до Адама.

— Тікаймо… пахне смаленим…

Крізь щілини в дошках просочилося бліде світло. Чоловік уже був у повітці. Він засвітив свічку і, певно, щось шукав, бо почулося рипіння, шум, стукіт… трохи згодом на підлогу впала якась бляшанка, і нарешті в повітці стало так тихо, ніби в ній нікого не було.

— Ти уявляєш, — жахнувся Ягелло, — що було б, якби ми прийшли на півгодини раніше? Накрили б нас на гарячому…

— Тихо, вертається! — шепнув Адам.

Світло в повітці погасло, впала порожня пляшка. Чоловік вийшов з дверей, несучи під пахвою якийсь ящик. Він поставив його на землю, запалив цигарку. Сірник, кинутий на землю, довго не згасав, і він старанно притоптував його ногою.

Хлопцям здавалося, що все це діється в якомусь навдивовижу сповільненому темпі. Чоловік був наче манекен, який ледве пересуває ноги, і навіть сірника він притоптував, мабуть, не менше п’яти хвилин.

— Чого він так марудиться? — пробурмотів Адам, витираючи лоб, укритий холодним потом. — Півночі вбив, щоб винести з повітки якийсь ящик.

А коли нарешті батько капітана Антося зайшов у дім, коли п’ятірка конспіраторів присіла під кущем агрусу, який досі служив чудовою схованкою для Качура й Чорного, виявилося: від їхнього ентузіазму й сліду не залишилось… Перший сказав про це Ластатий.

— Хай йому грець… не хочу ризикувати. Дурне все це. Краще спати у власному ліжку, ніж на твердих нарах у відділенні міліції.

— Атож. Нам дуже пощастило, що Антосів батько нас не викрив. Не треба гратися з вогнем, — підтримав Ластатого Чорний. — Хай собі капітан Антось лізе в ті підвали, нехай йому біс…

Ягелло був, власне, тієї ж думки, але про всяк випадок, не дуже, правда, вірячи, що хтось його підтримає, мовив тихеньким голосом:

— А може, все-таки спробуємо? Дійшли аж сюди, і тепер вертатись?

Щастя в Ягелла було як трясця, бо Адам саме дійшов висновку: всі чекають на його рішення. Бо ж хіба можна допустити, щоб Ягелло виявився єдиним сміливцем серед них? Єдиним, кого не паралізував страх?

— Ягелло має рацію! — вигукнув Адам. — Нам пощастило. Антосів батько був у повітці, отже, невдовзі з’явиться там іще раз. Треба використати момент. Оголошую готовність номер один. Уперед!

Але ніхто не рушив з місця. Качур досадливо хитнув головою і нахилився, вдаючи, що зав’язує шнурок на лівому черевику. Ластатий ударився в астрономію. Задер голову й вишукує зорі в захмареному небі.

— Дай мені ключ, — мовив Адам до Ягелла, — я сам спробую відімкнути.

Ягелло знизав плечима.

— Чому ти? Адже ти доручив це мені. Думаєш, я боюся? І не такі речі доводилось робити.

Вони йдуть удвох. П’ять, десять, п’ятнадцять кроків. Зупинилися біля повітки. Адам вийняв з кишені ліхтарик, але Ягелло нетерпляче змахнув рукою.

— Погаси світло! Я й без ліхтарика впораюсь…

Проте ключ не слухається. Замок раптом починає поводитись, як живе створіння. Викручується на всі боки, пручається, бореться за свою незалежність.

— Мабуть, не підходить, — прошепотів Ягелло. — А я був певен, що відімкну цим ключем.

— Спробуй ще раз, — квапить Адам, раз у раз озираючись на будинок капітана Антося. — Помаленьку, я пильную… Коли що, дам знати.

В сусідньому дворі загавкав собака. Дурний собацюра! Що він може знати про справи, які діються біля цієї повітки? Гавкати — не штука, але ж відомо: не гавкання, а мовчання — золото.

— Він, певне, прив’язаний, — намагається заспокоїти товариша Адам. — Швидше, Ягелле, не думай ти про цього пса, думай про замок.

— Мабуть, прив’язаний… Якби в мене був собака, я б ніколи не тримав його на прив’язі. Адже це негуманно…

— Не будь таким гуманним, — сичить Адам і, щоб припинити зайві балачки, штовхає його ліктем у бік. — Тебе ніколи дворняга за литку не хапав?

Ягелло саме зібрався відповісти, що навіть найдурніший дворняга знає, чию литку можна кусати, і що це скоріше Адамові треба уникати зустрічей з собачим родом, бо своїх недругів собаки чують на відстані, — але тут замок клацнув, і хлопці зітхнули з полегкістю.

— Все… відімкнув, — прошепотів Ягелло.

— Нарешті! Ура! — і собі прошепотів Адам.

Вони ввійшли в повітку, забувши про небезпеку. Жовте кружальце світла від ліхтарика квапливо поповзло по захаращеному приміщенню. Ящики, кошелі, копичка сіна, драбина, лопати, пеньок для рубання дров і величезна сокира, порожні клітки для кролів, скляні банки, штабель струхлявілих дощок…

— Де шукати? Де воно може бути?

У дверях з’явилися якісь постаті. Адам миттю загасив ліхтарик.

— Хто там? — крикнув Ягелло, ховаючись за копичкою сіна.

— Це я…— тоненьким голосом пропищав Ластатий.

— Це ми…— уточнив Качур. — Ми чекали, пильнували, були напоготові.

— Якби щось помітили, зразу б дали вам знати, — заявив Чорний з дуже підозрілим ентузіазмом.

Ягелло поспішно виліз із своєї ненадійної схованки і сердито гримнув на Чорного:

— Вивалюй з повітки і пильнуй, коли ти такий добрий спостерігач… Знайдемо скарби капітана Антося й без твоєї допомоги.

Чорний пробує протестувати, але скоро заспокоюється, збагнувши, що роль вартового має багато переваг. Вдаючи розгніваного, він виходить на подвір’я. Тут безпечніше. Якщо поблизу з’явиться ворог, Чорний зможе першим подати сигнал до втечі.

А в повітці тривають гарячкові пошуки. Хлопці бігають, натикаючись на ящики й дошки, перекидають порожні пляшки, які так жахливо бряжчать, наче хочуть підняти на ноги не тільки капітана Антося та його батька, не тільки жителів вулиці Червоного Хреста, а й усіх доброчесних громадян містечка.

Ягелло зупиняється посеред повітки.

— Це десь праворуч мало бути, — каже він. — Тепер я пригадую: велика стара скриня, накрита подертими ковдрами.

— Є стара скриня…

— Але немає ковдр…

— Ось якісь ковдри лежать…

— Але немає скрині…

— Скриня поряд стоїть… може, ковдри зсунулись, треба відкрити…

— Піднімемо віко. Перевіримо! — гукає Ягелло. Зараз він тримається так вільно, ніби нишпорить у власній комірчині. Здається навіть — якби зараз у повітку зайшов батько капітана Антося, Ягелло з обуренням закричав би: «А ви чого сюди прийшли? Хто вам дозволяє заходити о цій порі до повітки? Яке ви маєте право заважати нам?»

Але ні Антось, ні його батько не збираються псувати Ягеллу такого чудового настрою. Навіть собака, що досі виявляв своє глибоке невдоволення з приводу появи на сусідньому подвір’ї якоїсь підозрілої зграї, раптом затих, мабуть, вирішивши: він зробив уже все, що можна, аби попередити сусідів про небезпеку.

Отож тиша довкола стояла повна і майже урочиста. Хлопці нахилилися над скринею, поклали руки на масивне, оббите бляхою віко, але бояться підняти його. Бояться розчарування. Більш нетерпеливим виявився Адам. Він дав знак відкривати. Таємниця скрині перестала існувати. Світло Адамового ліхтарика вдирається всередину.

— Мотузки… рюкзаки… гасові лампи, — схвильовано шепоче Ягелло і раптом починає плескати в долоні, наче він у театрі.

Цілу ніч Казика мучили кошмарні сни. Та ще до того, як кімната виповнилась чотириногими потворами, кожна з яких мала голову, дуже схожу на голову капітана Антося, Казика почало гризти сумління: «Я лежу на м’якій постелі, дивлюсь у стелю, а в цю хвилину за кілометр від мого дому хлопці заходять до печери, повної диких звірів. Може, саме зараз із ними сталося нещастя? Може, попали в засідку? Звісно, цей похід — цілковите безглуздя, але я повинен бути солідарним, це ж мій обов’язок. Якщо всі вони наважилися взяти участь у цій небезпечній грі, то чого я не серед них?»

Саме з цими думками Казик і заснув. Він ще і ще раз промимрив: «Чому я не серед них?» — і ось у кімнату вдерлися гидкі почвари. Про оборону годі було й думати. Крилате страховисько — ватажок цієї зграї — уїдливо усміхнулося до Казика і вп’ялося в нього своїми пазурами. На друзки розсипалася шибка, розбита могутнім крилом. Казик з жахом глянув униз. Вони піднімалися над містом. Двоповерхові будиночки були тепер схожі на кольорові кубики.

— Зараз я тобі покажу твоїх геройських товаришів! — заверещало страховисько і почало пікірувати.

— Я впізнав тебе! — закричав Казик, гамселячи кулаками по крилах почвари. — Я зразу тебе впізнав. Капітан Антось… Так я й скажу на суді! Заслужена кара на тебе чекає, звироднілий капітане!

Тепер вони були майже над самою землею. Дерева, річки, величезні болота. І на цих болотах Казик помітив Адама, Ягелла, Качура і кількох інших хлопців. Адам повільно тонув у твані. Побачивши страховисько, благально закричав:

— Змилуйся! Присягаюсь — я буду слухатись тебе! Тільки витягни мене звідси!

— Я вам товариша приніс! Вашого Казика! — заверещало страховисько. — Розважайтеся разом. Хлюпайтесь, любі, в цьому болоті…

І Казик упав на середину болота. Зненацька його огорнула густа чорна ніч. Він став задихатись…

Прокинувся Казик долі, біля ліжка. Ковдра так щільно обкрутилась навколо нього, що, вивільнившись з неї, він довго й жадібно ковтав повітря, наче витягнена з води риба.

Після цього страхіття минуло вже кілька годин. Але Казик і досі не оговтався. Обережно ступав по підлозі, ніби боявся, що вона раптом розверзнеться і під нею буде багниста безодня, нервово розглядався на всі боки. Казикове обличчя було таке мученицьке та стурбоване, що мати запропонувала йому негайно лягти в ліжко й поспати.

Спати? В ліжку? Досить було тільки на мить подумати про сон, як на порозі з’являвся капітан Антось, махаючи крильми й прикладаючи потворні пазурі до кашкета…

Тікати звідси! Тікати якнайшвидше! Досі Казик завжди кепкував із себе, коли бачив страшні сни, але сьогоднішній здався йому підозрілим. Треба перевірити, чи капітан Антось на чолі своєї зграї троглодитів не приготував часом якоїсь несподіванки…

«Всі ми тонули в болоті, — думав Казик, хутко йдучи через зарослий бур’янами, занедбаний садок, названий «Мавпячим гаєм», — щось у цьому має бути. Може, Адамів похід закінчився невдало? А може, міліція вже шукає винуватців крадіжки? Як же низько впали Справедливі… адже був такий час, коли ми хором повторювали четвертий пункт свого великого Статуту: «Хто краде, той буде прилюдно затаврований!»

Казик набрав повні груди повітря й гукнув:

— Хто краде, той буде прилюдно затаврований!

І став як укопаний. На вузенькій, зарослій кропивою стежці вишикувалась зграя капітана Антося на чолі з ним самим. Хвилину, яка видалась Казикові вічністю, стояла тиша. Капітан Антось пригладжував свою руду чуприну й дивився на Врубеля, мов на ягнятко, жити якому лишалося лічені секунди.

— Стули дзьобик, горобчику! — з лиховісною лагідністю промовив він до Казика.

Поки до нашого героя з запізненням дійшла думка про втечу, зграя почала діяти. Все було розраховано до дрібниць. Троглодити підхопили отетерілого Казика під руки й привели під дику грушу. Він навіть не намагався пручатись. Капітан Антось запитав:

— Скільки важить цей Врубель[6]?

— П’ять, щонайбільше шість кілограмів, — відповів троглодит, прозваний Піжоном.

Через півхвилини Казика міцно прив’язали до груші. І аж тепер, змушений стояти по стойці струнко, торкаючись головою, спиною і п’ятами шерехатої кори, Казик здобувся на зухвале запитання:

— Чого ви від мене хочете, харцизяки? Вирішили показати мені ваші троглодитські методи? Чим хизуєтесь? Шестеро на одного?

Капітан Антось спокійно вислухав ці провокаційні вигуки і замість відповіді підніс руку, даючи знак, що Піжон може діяти. Піжон вийняв носовичок і, обгорнувши ним руку, почав рвати кропиву. Нарвавши величенький жмуток, він повільно, величною ходою наблизився до Казика.

— Стривай, — зупинив його капітан, — може, обійдемось без екзекуції. Може, наш любий друг уже зрозумів, що будь-який опір для нього — безглуздя. Бо кожна собака в місті гавкає, що великий Горобець із племені Справедливих не позбавлений кебети в голові.

— Розв’яжіть мене! — крикнув Врубель. — Я не маю часу на ваші дурні забавки. Здоровим бельбасам закортіло погратися в індіанців?

— Ну звичайно, — усміхнувся капітан, — ми розв’яжемо тебе. Але спершу ти повинен розказати про одну дрібничку. А коли вже ти завів мову про індіанців, то дозволю тобі зауважити, що це якраз шмаркачі із Спілки Справедливих полюбляють індіанські пригоди. Сьогодні вночі любі малята з першого «А» вдерлися до табору ворожого племені і вкрали багато цінних речей. І тепер, мій любий Врубелю, гордосте шанованого міста, що стоїть над Вєпжем, грозо блідолицих… дурна мавпо з ослячими вухами, боягузе, яких світ не бачив, нещасний мамин мазунчику, паскудний злодюго, — кажи, де ви заховали наше спорядження?

— Яке спорядження? — спитав Казик, не зводячи очей зі жмутку кропиви, яким розмахував Піжон.

— Наше… наше, любий Врубелю… — сказав капітан Антось з такою грізною міною, ніби оголошував Казикові вирок про довічну каторгу. — Ми знаємо, чиїх рук це діло. Кажи, заяча душе, кажи, осляче поріддя… де наше спорядження? Де наші рюкзаки — воно лежало в них?

— Не бачив я ваших рюкзаків.

— Допоможи йому, — мовив капітан до Піжона. — Хай йому трохи проясніє в голові.

— Геть від мене! В тюрмі зогниєте! Будете висіти на шибениці! — якнайгрізніше крикнув Казик.

Піжон змахнув кропивою і шмагонув Казика по підборіддю. Врубелю здалося, що не тільки підборіддя, а й щоки його миттю спухли від доторку жалкого листя.

— Будеш говорити?

— Говори, бо вкинемо голого в кропиву! — поблажливо сказав щербатий здоровань, що досі грався з м’ячиком від настільного тенісу.

Казик мовчав. Вжалене кропивою обличчя вже не боліло. Найгіршим був страх перед тим, що мало настати. Він боявся Піжона, що потрясав своєю страшною зброєю. Але минула хвилина, і в Казикові раптом прокинувся геройський дух.

«Жодного слова не скажу! Нічого з мене не витягнуть… хоча б тому, що я таки нічого не знаю!»

Тим часом капітан Антось готував нові тортури. Він загадав збирати хмиз, шматки сухого дерева, поламані дошки… складав усе це біля Казика, просто під його ногами, й без упину розповідав своїм троглодитам про різні способи спалювання на вогнищі. Троглодити слухали розповідь з шанобливою зосередженістю. Щербатий здоровань навіть покинув гратися м’ячиком і стояв рівно, з гордістю дивлячись на свого ватажка.

— Спершу починають горіти сандалі, потім підсмажуються п’яти…— В голосі капітана просто мед був розлитий.

— А п’яти… якщо вони брудні, то, мабуть, довше пектиме! — із захватом зітхнув Піжон і заходився шукати в кишенях сірники.

Не знайшов. Тепер усі стали вивертати кишені, вголос дивуючись, що забули про найважливішу річ.

— Може, в тебе є сірники? — спитав капітан у Казика таким голосом, ніби йшлося про вогнище, в якому буде пектися картопля.

Казик стояв, заплющивши очі, і пригадував деталі сну про крилате страховисько й болото.

— Гей ти, почваро! — раптом нестямно крикнув він. — Не допоможуть тобі ні твої крила, ні пазурі! Сам потонеш у цьому болоті!

— Слухай, він марить, — занепокоївся Піжон, з тривогою дивлячись на капітана. — Може, він від страху із глузду зсунувся? Може, досить із нього?

— Годі нам! — підтримав Піжона здоровань із м’ячиком. — Здається, він і справді нічого не знає.

— А може, це Магдині жартики? — сказав товстощокий парубійко, рум’яний, як помідор. — Може, вона нацькувала нас на Справедливих? З Магдою треба обережно… ніколи не знаєш, що їй у голову стрельне.

Казик не чув цих міркувань. Він готувався до мученицької смерті. Він ніколи не горів на вогнищі, але був певен — вогонь передусім знищить його елегантні чорні черевики, в яких він проходив усього вісім місяців. А якщо ці бандити підкинуть у вогнище побільше сухого галуззя, то займуться і холоші…

— Не вдасться вам ця штука! —люто вигукнув Казик. Він навіть хотів був гордо випнути груди, щоб підкреслити своє геройство, але марно: мотузка не давала йому рухатись. — Не вдасться тобі, почваро! Болото на вас чекає, шакали, троглодити! Ви благатимете пощади, а ми вас головами просто в багно, в чорну смерть!

— Відв’яжи його! — гукнув капітан Піжонові. — У нього й справді щось у голові помішалося! Хай йому грець!.. Ну, чого рота роззявив? Переріж мотузку, бо він геть збожеволіє…

Але Піжонові було не до Казика. Наче загіпнотизований, він дивився на кущі, з-за яких вигулькнула на диво знайома постать. Капітан Антось теж глянув у той бік і, як і личить доброму командирові, перший упізнав ворога. Ворог ішов підозріло швидко. І тепер уже не було жодних сумнівів: його дуже цікавить дика груша й прив’язаний Казик, що репетував чимдалі несамовитіше.

Кожна хвилина була тепер на вагу золота. І капітан негайно віддав наказ відступити.

— Товариство! На горизонті сторож Миколай!.. Мерщій ходу! Кожен — в інший бік… збір через півгодини біля старого млина.

Останніх слів капітана ніхто вже не почув. Троглодити в паніці покинули бойові позиції ще в той момент, коли прозвучали слова: «На горизонті сторож Миколай». Застугоніла земля під підошвами втікачів. Зашелестіли кущі, тріснула якась галузка, і ось уже на галявинці стало тихо, як у вусі.

«Спалили мене, чи що?» — подумав Казик і розплющив очі.

Аж ні — він живий, і перед ним стоїть сторож Миколай!..

Сторож мовчки дивиться на прив’язаного героя. Це мовчання починає, дратувати Казика більше, ніж недавній галас троглодитів. Пан Миколай здивовано хитає головою, торкається мотузки… Нарешті здобувається на цілком конкретне запитання:

— Хто це тебе припнув, безбожнику?

— Сам прив’язався до груші! — сердито вигукнув Казик.

Сторож проводить рукою по Казиковому обличчю, пожаленому кропивою, і в цю мить йому в око впадає купа сухого гілляччя, яку не встигли підпалити. Він нахилився, підняв галузку, якийсь час дивився на неї — і раптом забігав навколо груші, репетуючи так, наче зараз мав настати кінець світу.

— Нечестивці!.. Вже на вогнищі палять!.. Шкода, що пан міністр і педагогічна рада не можуть цього побачити. Люди добрі, ви подивіться, що тут діється! Пане міністр! Хаммурапі нам потрібен!..

Він разів десять оббіг грушу, захекався, захрип, і тільки тоді йому спало на думку, що міністр міністром, безбожники безбожниками, але Казика Врубеля треба таки розв’язати. Він заходився поратись біля мотузки, все ще просторікуючи про нещасну вітчизну, яку зграя безбожників неминуче занапастить.

— А коли… коли тобі потрібен буде свідок, то, будь ласка, — я можу посвідчити. Я все бачив… Але хто то був? Часом не другий «Б»? Мені здається, тут мелькнула руда Антосекова чуприна.

Казик, відчувши себе вільним, знетямився з радості. Він не хотів ні в чому признаватись. Глянув на сторожа і кинувся навдьори.

«Цього ще тільки бракувало! — гарячково думав Казик, продираючись крізь кропиву, перескакуючи рівчаки, розгортаючи руками гілля. — Завтра по всьому місту патякатимуть: «Ви чули, ви чули, Казика Врубеля прив’язали до дерева! Якісь безбожники хотіли спалити ного на вогнищі! Збиралися засмажити його, як порося».

І треба ж було, щоб пан Миколай припхався на галявину!»

Казика так захопили ці думки, що весь свій гнів він раптом зосередив на сторожеві. Ніби це сторож прив’язав його до дерева і відшмагав по обличчю кропивою. Ніби це сторож лякав його пекельним вогнем…

— Брешеш, воно все в тебе купи не тримається! — іронічно сказав Ягелло. — Ти або якийсь дурний роман прочитав, або в тебе гарячка. Свята інквізиція в Красноставі, в середині двадцятого століття;.. Казик Врубель у ролі чаклунки горить на вогнищі?

— Чого б я мав брехати?

— Бо переживаєш, що не пішов разом з нами. Сумління тебе гризе… ти собі приємні сни бачив, а ми ризикували, в лев’ячу пащу клали голови…

— Мені теж перепало. — Казик присунувся ближче до Ягелла. — Глянь на моє лице… це пам’ятка від кропиви, від катувань.

— Ти й сам міг себе пожалити. — Ягелло сказав це таким тоном, ніби кілька годин тому на власні очі бачив Казика, що повзав по кропиві. — Легше нажалити собі лице кропивою, ніж узяти участь у небезпечній вилазці.

Це вже було занадто. Навіть для Казика. Ягелло раптом побачив біля свого носа маленький кулачок Врубеля і почув голосне гарчання. Далебі, важко збагнути, як удалося Казикові видобути зі своїх легенів такий могутній рик.

— Я ж віч-на-віч зіткнувся з ворогом! Я кинув йому в лице все, що думаю про цю дику зграю гієн! А що ви? Герої… нишком, як злодії, дотюпали до якоїсь там повітки… Це крадіжка! Інакше не назвеш!

Хлопці зчепились, і якби не втручання Адама, довелось би, мабуть, Казикові пережити цього дня другу ганебну поразку…

— Не роби дурниць, Казику! — гримнув Адам, тримаючи Врубеля за руки. — Я тобі вірю… і в мотузку, і в кропиву, і в вогнище… Зрештою, легко все перевірити. Адже Миколай любить поговорити. Але не називай нас злодіями. Ти ж знаєш — ми все повернемо. Так умовились… все віднесемо за кілька годин до нашого походу в підвали.

— Що ти йому торочиш? — сказав Ягелло, співчутливо дивлячись на Казика. — Ми злодії — і крапка. Злодії, боягузи, варвари. В цьому місті є тільки одна людина, гідна поваги, — це пан Врубель…

Казик мовчки вибіг з кімнати. Вони чули, як він стрімголов мчить по сходах. Потім перезирнулися — здивовано й тривожно.

— Якось по-дурному вийшло! — буркнув Ягелло. — Але наш Врубель — теж добра пташка.

— Казик — це одне, а капітан Антось — зовсім інше, — відказав Адам. — 3 Казиком можна буде якось усе залагодити… А що робити з капітаном? Коли це правда, що вони вже все знають, що їм відомо, хто був уночі в повітці, — важко буде нам із цього викрутитись. Слухай, Ягелле, може, ти, нарешті, скажеш мені, в кого здобув усі ці відомості? Звідки ти взнав про повітку і скриню?

Ягелло уважно розглядав свої полатані черевики і мовчав.

— Ти повинен нам про це сказати! — крикнув Адам, хапаючи Ягелла за вилоги піджака. — Це пахне справжнісінькою провокацією! Не встигла ніч минути, не встиг початися день, а капітан уже про все знає.

— Або знає, або вдає, що знає! — гмукнув Ягелло. — Обережніше, піджак мені порвеш…

— Отже, ти не скажеш, як звати провокатора?

— Я сам роздобув ці відомості, сам усе й розплутаю. Коли це справді була провокація, то моя помста буде страшною.

— А сили вистачить?

— Не хвилюйся! Ти ж знаєш, чого варті мої мускули.

— Знаю…— сказав Адам і усміхнувся, хоча з усіх сил намагався бути серйозним.